Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

Орач Євген Михайлович

Тишик Борис Йосипович                                                            .

Основи римського приватного Прав: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с.


ПЕРЕДМОВА


 


Рецензенти:

Редактор

Комп'ютерний набір Макетування


Проф.Кульчицький В.С, Доц. Кольбенко А.В. Доц. Семків В. О. Доц. Мацько М.А.

Т.А.Веремчук В. О. Качур В. О. Качур

) Є.М.Орач, 2000 ) Б.Й.Тищик, 2000


Право Стародавнього Риму - яскрава сторінка світової історії. Понад дві тисячі років тому на основі рабовласницького способу виробництва скла­лася і розвивалася правова система, в якій найбільших успіхів досягла розробка низки галузей і насамперед приватного (цивільного)дірава. Зокре­ма, набуло своєї завершеності формулювання багатьох правових принципів, особливо тих, що стосуються приватної власності, договірного, спадкового, сімейного та іншого права. Римські юристи вперше розробили право при­ватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. Право стало класичним юридичним виразом життєвих умов і конфліктів сус­пільства, в якому панує приватна власність.

Римське приватне право мало великий вплив на подальшу історію фео­дальних і капіталістичних держав. Увесь правовий розвиток Західної Європи та інших континентів відбувався під знаком римського права аж до наших часів. Можна без перебільшення сказати, що рівень правової культури Ста­родавнього Риму в багатьох відношеннях залишається неперевершеним ще й на сьогодні і є взірцем для сучасного законодавства.

Римське право визначало не тільки подальшу практику, але й теорію. Багатовікове вивчення римського права формувало юридичне мислення За­хідної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників та дійових помічників у будь-якій законодавчій діяльності.

Об'єднуючи Європу на практиці, римське право об'єднувало її і в теоре­тичних пошуках: французька юриспруденція, наприклад, працювала весь час поруч з юриспруденцією німецькою, італійською, мала з ними спільну мову, шукала вирішення одних і тих самих проблем. Так виросла на грунті римсь­кого права спільна робота всієї європейської юриспруденції, яка продовжувала роботу мислителів античного^віту. Вогонь, запалений римсь­ким Гаєм чи Ульпіаном, через багато віків дійшов до сучасних учених усіх народів. Така історична доля римського права.

Загальновизнано, що римська цивілістика залишається неперевершеною для сучасного правотворення, практичного застосування цивільного права. А глибина теоретичних узагальнень і висновків видатних римських юристів,


З


їх мистецтво глибокого наукового аналізу, практичне застосування своїх вис­новків, оцінок та тлумачень є прикладом і для сучасних юристів.

Саме ці фактори визначали інтерес до римської цивілістики понад півтори тисячі років. Інтерес до вивчення римського права, особливо його цивільноп-равових проблем, не згасав ніколи в країнах, в основі права яких лежать засади і принципи римського приватного права. Можна навести багато прикладів повнокровного життя римського права в окремих країнах Європи і Латинсь­кої Америки.

Римське приватне право стало базою, на якій віками формувалося юри­дичне мислення, тому його вивчають у багатьох країнах ще й тепер", зокрема теорію цивільного права як правову систему, в якій основні юридичні інститу­ти і поняття знайшли найбільш чисте від усяких випадкових та національних забарвлень вираження.

Якщо римське приватне право повсюдно є основою юридичної освіти, то в Україні для цього є ще більше причин. Волею історичної долі Україна трива­лий час була відрізана від Західної Європи, відчужена від її здобутків і тому українці виявилися дещо позаду загальноєвропейського руху, зокрема і в га­лузі права. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях ринкової економіки. Вона проголосила свободу підприємництва, рівність усіх форм влас­ності, що зумовило розвиток підприємницької діяльності і в свою чергу визначило потяг до вивчення цивільного законодавства, цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов'язані з набуттям, користуванням і розпо­рядженням майном, регулюються саме цивільним правом. Римська цивілістика залишається неперевершеною школою не тільки для сучасного правотворен-ня, наукового аналізу і узагальнень, але й практичного застосування цивільного законодавства.

Враховуючи ці та інші особливості римського приватного права, на юри­дичних факультетах університетів, у правничих коледжах введено його ' викладання. За визначенням Ульпіана, приватне право захищало інтереси ок­ремих осіб й оскільки воно створювалося як абстрактне право, то саме тому могло бути застосованим безпосередньо або з певними модифікаціями до будь-яких приватновласницьких відносин.

У зв'язку з цим виникла потреба у створенні спеціальної навчальної літе­ратури. За останнє десятиріччя юридична наука збагатилася підручниками та іншими виданнями з римського приватного права, що значно підвищило рівень засвоєння його студентами. До видатних подій можна віднести видання Ди-гест Юстиніана, 26 книг яких були вже давно перекладені на російську мову І.С.Петерським, але видані тільки в середині 80-х років.

Зважаючи на те, що римське приватне право відіграє вступну роль до пред­метів цивільного права і процесу, сімейного, спадкового права та інших, автори пропонованого посібника прагнули підібрати відповідний матеріал та викла-


сти такі принципи й інститути римського приватного права, які активно спри­яли б глибокому розумінню і засвоєнню студентами головних засад цих сучасних, дуже важливих та потрібних предметів, розумінню теоретичних і практичних питань розвитку держави й права в Україні в цілому.


4


Розділ   І

ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

§1. Предмет курсу "Римське приватне право"

Вивчення історії держави і права кожного народу неможливе ізольовано від історії розвитку самого суспільства ■- розвитку виробництва, політичних подій, культури, релігії та ін. Усі сторони історії народу тісно переплітаються між собою і щоб глибоко вивчити предмет, треба охопити всі ці зв'язки та опосередкування.

Враховуючи те, що дані загальної історії держави і права уже відомі з кур­су історії держави й права зарубіжних країн, приступимо до безпосереднього викладу матеріалу з римського приватного (цивільного) права.

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Воно пережило народ, який його створив, вийшло далеко за межі Риму і епохи, в яку було створено, а зародилося в далеких глибинах часу, коли Рим був ще невелич­кою общиною, що нічим не вирізнялася серед багатьох подібних їй общин в Італії.

Як і увесь нескладний спосіб життя тогочасного римського народу, римське право являло собою нерозвинену, в багатьох випадках архаїчну систему, про­низану патріархальним і вузьконаціональним характером. І якщо б воно залишалося на цій стадії, то, безперечно, давним-давно було б загублене в ар­хівах історії.

Проте доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька римська община поступово зростає, поглинаючи сусідні общини, щораз міцнішає в своїй внутрішній організації. Територія Римської держави дедалі збільшується, поширюючись на всю Італію, а згодом - Грецію, Іспанію та інші країни. Римська держава стала, за тодішніми уявленнями, світовою державою, яка об'єднала під своєю владою майже весь тодішній культурний світ.


Разом з тим суттєво змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства. Поступово руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється більш складними економічними відноси­нами.

Ще до появи Риму на побережжі Середземного моря відбувався жвавий міжнародний торговий обмін. Рим неминуче втягується в цей міжнародний оборот і, перетворюючись у центр політичного життя світу, він разом з тим стає також центром світового торгового обороту. На його території безперер­вно встановлюються нескінченні ділові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Зрозуміло, що виникла потреба в правовому вре­гулюванні цих відносин, проте старе римське цивільне право для цієї мети не було придатне - потрібне було нове право, вільне від будь-яких місцевих та національних особливостей і яке могло б однаково задовольняти римлянина й грека, єгиптянина і галла. Потрібне було не національне право, а право всесвітнє, універсальне.

І саме римське право проймається таким началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками виробляли­ся у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього старо­давнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи подшили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публіч­не і право приватне. Оскільки в житті і науці доводиться щораз стикатися з цими сферами, потрібно мати уявлення про поділ римського права на ці дві галузі та про засади такого поділу.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римсь­кий юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приват­не - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галу­зей та інститутів права. Зокрема, до публічного права римляни відносили норми, які визначають будову держави, її органів, компетенцію установ і служ­бових осіб, акти, які виражають владний характер держави, наприклад акти, що передбачають покарання злочинців, стягування податків, та ін. Ульпіан вказує також, що до складу публічного права входять норми, які стосуються святинь, жерців, магістратів. Цей перелік, звичайно, не є вичерпним. У багать­ох випадках публічне право розумілося римськими юристами як взагалі норми,


 


6


7


що мали обов'язкову силу і не могли змінюватися шляхом погодження при­ватних осіб.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільно­го права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захища­ти свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпо­рядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському грома­дянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин та­ким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захшцає інтереси держави, є публі­чне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умов­ний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

В історії Стародавнього Риму це можна простежити на прикладі окремих видів правопорушень. У стародавню епоху держава не втручалася в ту сферу, яка становить тепер кримінальне право, внаслідок чого у стародавньому римсь­кому праві крадіжки відносилися не до публічного, а до приватного права. Помста здійснювалася самим потерпшим або його родичами. Штраф вста­новлювався і.стягувався за власною ініціативою потерпілого і за порядком звичайного цивільного позову через суд. Поступово держава починає частко­во регулювати ці відносини у примусовому порядку, відсторонювати приватну волю, а згодом усі ці справи відносять до виняткової юрисдикції держави.

Такий стан зберігався здебільшого і на феодальній стадії суспільно-дер­жавного розвитку. Наприклад, коли барон, рицар чи боярин мав функції державного володаря в своєму маєтку (збір податків, суд над селянами та ін.), то, зрозуміло, що відносини між публічною і приватною сферами були зовсім

8


інші, ніж у пізніші часи. І сфера державного, судового та фінансового права в даному випадку значною мірою належить не до публічних, а до приватнопра­вових відносин.

Важливо пам'ятати, що лінія поділу на приватне і публічне право зале­жить від засад побудови суспільства, а отже, рухлива. І в наш час вона не стоїть на місці, маючи в багатьох державах тенденцію ще більш поширити сферу пуб-лічноправову за рахунок приватноправової. Суспільна організація колишнього Радянського Союзу та інших соціалістичних країн може служити в цьому пе­реконливим прикладом. Так у сферу публічного права переходять норми, які регулюють відносини найму і використання робочої сили, та ін.

З'ясувавши загалом питання розмежування публічного й приватного права і визначивши характерні риси його в різні епохи, треба мати на увазі, що нор­ми приватного права стосуються насамперед окремих громадян та їх інтересів, тоді як норми публічного права найперше визначають устрій самої суспільної організації.

Труднощі у визначенні точної межі між правом приватним і правом публ­ічним зумовлюються як тим, що кожний окремий громадянин є членом суспільної організації, діє в межах, визначених цією організацією, так і тим, що сама суспільна організація складається з окремих громадян, тісно з ними взаємопов'язана, й існує для задоволення та охорони їхніх інтересів. Та й самі правові норми виражають інтереси певного класу, соціальної групи або всьо­го народу, а тим більше норми, які відносяться до права власності і спадкування, в яких публічний інтерес виражений більш яскраво, ніж в нормах, що регулю­ють порядок користування святинями, громадськими дорогами і ріками.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і при­ватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неодна­ково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І,-навпаки, римське приватне право, як уже було зазначено, пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів, про що мова йтиме у наступних розділах.

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право -jus civile. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термі­нологію, то звідси і назва галузі - цивільне право.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виник­нення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері

9


матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина щодня і неоднора­зово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною ос­новою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися кваліфікованим спеціалістом.

Однак варто застерегти, що поняття сучасного цивільного права не відпо­відає поняттю' цивільного права (jus civile) в Стародавньому Римі. Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що регулюють усі майнові і пов'язані з ними не майнові відносини між людьми методами рівності сторін. Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відпов­ідало три існуючих (діючих) системи:

jus civile - цивільне право;

jus gentium - право народів;

jus praetorium - преторське право.

Терміном jus civile, як уже зазначалося, насамперед позначали споконвіч­не національне давньоримське право, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян - квіритів. Тому це право називають ще квіритським пра­вом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, - з іншо­го. А тим часом потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відно­сини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в но­вих умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'я­заних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової


культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися пара­лельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цив­ільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання.

Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorium - преторського права.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими гро­мадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулю­вати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виник­нення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інте­ресів населення.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх дітищем, увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними преторського права.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним тер­міном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum - приватне право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласниць­кого суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи - царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток римського приватного права за цими періодами.


 


10


11


§2. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів

Починаючи з VII ст. до н.е. і до V ст. н.е. Римська держава пережила бага­ту на події історію. Вона виникла пізніше, ніж деспотії Сходу і Греції, а тому увібрала в себе їхній досвід, культуру, знання. Використавши і розвинувши їх, Рим у своєму розвитку став порівняно прогресивнішою і досконалішою ста­дією на весь Середземноморський басейн, на території якого згодом виникли середньовічні держави.

Рим на всіх стадіях своєї історії був рабовласницькою державою, в якій раби, що становили переважну більшість населення, були цілком безправни­ми. Не володіли повною правоздатністю тривалий час і підкорені Римом народи.

А проте держава, яка виявила свій крайній деспотизм не тільки щодо рабів, але й до підкорених народів, дала наступним суспільно-економічним формац­іям зразки форм державного апарату, права, правової культури, юридичної літератури тощо. Від Римської держави бере свій початок християнство як дер­жавна релігія, що відіграла значну роль у подальшій світовій історії. Усе це свідчить про велике значення Риму в історії розвитку людства. Без рабства не було б грецької держави, не було б Риму, а без основ, закладених Грецією і Римом, не було б і сучасної Європи, сучасної цивілізації.

Важливим фактором розвитку античної культури і одночасно її складо­вою частиною стало римське право. Науково-теоретичне і практичне значення правової культури Стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майно­вих відносин та ситуацій, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської цивілістики мають неперехідне значення. Саме цей фактор зумовлював незгасаючий інтерес до римської цивілістики ось уже по­над півтори тисячі років. І цей інтерес виправданий, бо скарбниця римської цивілістики до кінця ще не вичерпана, повною мірою не використана, її над­бання ще не стали з усією повнотою надбанням людства. Безцінні здобутки римської цивілістики ще довго будуть слугувати людству. Багато що з неї по­винно бути досліджено, вивчено і використано нами в сучасній правовій практиці.

Після проголошенння незалежності Україна вступає у найрізноманітніші ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для за­хисту інтересів української держави, її громадян необхідно знати і розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.

Крім того, майже вся термінологія римського приватного права, зокрема такі поняття, як віндикація, негаторнии позов, презумпція, реституція, контракти і пакти, консенсуальні договори та інші, які утвердилися в українській юри-


дичній літературі і практиці, можуть бути краще засвоєні і зрозумілі тільки за умов успішного вивчення римського приватного права.

Важливо також відзначити, що римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має ве­лике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і застосовувати сучасне законодавство.

Винятковість долі римського приватного права полягає в тому, що воно зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький лад' поступився наступним суспільно-економічним формаціям. Пояснити це мож­на тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність і наступне законодавство не могло внести в нього істотних поліпшень. Римське право є найбільш доскона­ла форма права, яка базується на приватній власності.

Однак вивчення римського приватного права не повинно вселяти сліпу віру в його непогрішність, у те, що воно досягло крайньої межі досконалості. Така думка суперечила б принципам історичного розвитку і тому духові "вільно­го дослідження, яким були пройняті самі творці римського приватного права - римські юристи.

Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відомого німецького мислителя XIX ст. Р.Ієрінга: "Через римське право - далі, випереджуючи його". Засвоївши те, що було створено попер дотиками, сучасні юристи повинні сис­тематично працювати над правовими проблемами, які не можуть бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно висувають нові завдання, які має вирішу­вати юриспруденція. її найвищим покликанням, обов'язком перед народом є висвітлення змін історичних умов і тих проблем, які виникають у зв'язку з цими змінами. Бути попереду народу, вказувати йому шлях, скеровувати право­свідомість у напрямі гуманізму і справедливості в людських відносинах -найважливіший обов'язок юриспруденції.

§3. Рецепція римського права

Римська держава, яка майже тисячоліття тримала в своїх руках долі світу, поступово занепадає. Різні народності, які входили до її складу, потягнулися в різні сторони. З заходу наступали варвари, які заполонили весь античний світ. Настав час великого переселення народів і здавалося, що вся багата стародав­ня культура загинула назавжди, що розірвані всі зв'язки між старим та новим світами, що історія взагалі закреслила сторінки минулого і починає писати все заново.

І справді, хід загальнолюдського культурного розвитку на деякий час ніби призупинився. Декілька століть проходять у безперервних пересуваннях но­вих народів, в їх взаємних зіткненнях. Чужинці ще не можуть освоїтися на нових


 


12


13


місцях, пересуваються, влаштовуються. Багато цінного з античної культури гине. Настали і для римського права важкі часи. Здавалося, що з завоюванням германцями Римської імперії римське право зовсім зникло. І коли в кінці XI ст. поновилося його вивчення в Болонській школі мистецтв, то це було сприй­нято як воскресіння римського права з мертвих.

Досліджуючи це питання в XIX ст., відомий німецький учений К.Савіньї дійшов, однак, висновку, що поселення німецьких завойовників не припинило дії римського права стосовно корінного населення - колишніх підданих Римсь­кої держави та їхніх потомків: вони продовжували жити за своїм правом, а німецькі завойовники за своїм.

Велике значення у справі збереження римського приватного права мала й та обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями і окремими її служителями) вирішувала на основі римського права. Внаслідок цього, природно, сфера дії римського права знач­но розширювалася.

Застосування римського права до римського населення та німецького до німців приводило до певних труднощів тоді, кол'и в одному і тому ж право-відношенні брали участь ті й інші особи. Щоб уникнути ускладнень під час укладання угоди, сторони самі визначали, за яким правом справа буде вирі­шуватись. Спочатку вказані труднощі особливо не відчувалися. Економічне життя підкореного населення внаслідок війн і спустошень, які супроводжува­ли пересування народів, було, звичайно, підірване. І самі завойовники, оселившись на нових місцях вели нескладне економічне життя. Для пожвавле­ного цивільного обороту ще не було відповідного грунту.

Проте поступово період великого переселення народів минає, нові народи починають вести урівноважене життя, розвивається економіка, промисловість, культура. Пожвавлюється торгівля, виникають торгові центри - міста, ярмар­ки. І знову, як і в Стародавньому світі, на ґрунті цієї міжнародної торгівлі стикаються представники різних народів, зав'язуються складні ділові відноси­ни. І, як колись у Римі, з'являється потреба в такому праві, яке могло б регулювати торгові та інші ділові відносини без будь-яких місцевих і націо­нальних особливостей.

Отож спадкоємці згадують про римське приватне право і знаходять в ньо­му саме те, що було потрібно. Вібулося те, що носить назву рецепції римського права. Рецепція римського приватного права - це важливе і складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.

Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права оз­начає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.


Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап ре­цепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досяг­нень римського права. Треба мати на увазі, і це цілком ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало місце і на першому етапі, а його вивчення - і на другому.

Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІ І ст. Проте вже відомо, що дія римсь­кого права не припинялася. Отже, зрозуміло, не припинялося і його вивчення, принаймні елементарне. Відомо також, що ще задовго до XI ст. під покровом церкви створюються загальноосвітні школи, в яких у процесі викладання ри­торики вводили деякий юридичний елемент, зокрема судове красномовство, для якого необхідні були хоча б початкові знання права. Ґрунтовні знання права потрібні були для професії нотаріусів, для відправлення судових функцій тощо. У зв'язку з цим у деяких містах з'являються юридичні школи.

У кінці XI ст. у Болоньї засновано університет,-який незабаром стає все­світньо відомим центром відроджуваної юриспруденції. Юридична діяльність Болонської школи виявилася насамперед у викладанні римського права. Вик­ладання полягало в читанні і коментуванні джерел, коментарі тлумачились викладачами і тлумачення під диктовку записувались слухачами. Такі тлума­чення називаються глосами, том)' ззідси і сам і школа називається школою глосаторів. Систематичний виклад усього цивільного права не був властивий школі.

У другій половині ХНІ ст. в юриспруденції помітні зміни - на зміну глоса­торам приходять так звані коментатори, або постглосатори, які внесли у вивчення римського права певні середньовічні схоластичні риси. Працюючи над джерелами римського права, постглбсатори оперують уже не стільки са­мими джерелами, скільки тлумаченням глосаторів, тому їх і називають коментаторами.

Подальше вивчення римського права припадає на початок XVI ст. У цей період коментаторська юриспруденція починає викликати загальне незадово­лення. В юриспруденції зароджується прагнення відмежуватися від усяких глосів і тлумачень, повернутися безпосередньо до самих джерел, вивчати їх у зв'язку з тією дійсністю, в якій вони створювались, зіставляючи з античною літературою, історією і мистецтвом. Криза була вирішена з виникненням гу­маністичного напряму, який дав юриспруденції відчути, що для належного виконання покладених на неї завдань потрібно всесторонньо вивчати юри­дичний матеріал, підходити до його обробки з різних поглядів, зрозуміти, що право є живий механізм, тісно пов'язаний з життям того історичного середо­вища, яким він створений.


 


14


15


Однак філологічна та історична розробка джерел римського права, їх зас­воєння не могли задовольнити всі запити, які пред'являлися до юриспруденції життям. І тому водночас з теоретичною розробкою римського права відбу­вається процес його рецепції практикою. Це не було продуктом якоїсь забаганки правознавців - потреба в цьому викликалася самим життям.

Шляхом рецепції римське право увійшло спочатку до системи права і прак­тику середньовічних держав, а потім буржуазних. Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько Ч 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам'ятки німець­кого права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця XIX ст. в Німеччині римське право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створен­ня норм німецького права. Зокрема, вплив римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його фундамент ста­новило те німецьке право, в якому асимілювались досягнення римської правової форми.

Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного бур­жуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить1 чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішу­ючи окремі питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час завойовницьких воєн у фур­гонах наполеонівської армії кодйШрОзвозшш по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій, а також Польщі, Італії, Болгарії, Швей­царії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були відтворені правом багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.

Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивіль­ного права.

- §4. Причини рецепції римського права

Початок рецепції римського права пов'язаний з активізацією у ХП-ХШ ст. міст, насамперед. Італії, а згодом і всієї Європи. Саме в цей час спостері­гається економічне піднесення, швидко розвиваються товарно-грошові відносини. Місцеве національне право ґрунтувалося не на зовсім ясних звича­ях і було вкрай роздрібнене: не тільки кожна місцевість, але й кожна соціальна група жила за своїм особливим правом. Майнові права, які склалися на ґрунті феодального ладу, були обтяжені різними обмеженнями, та й людська осо­бистість у цілому підлягала різним формам залежності - феодальній, родовій, сімейній.


Усе це створювало надзвичайні труднощі для економічного розвитку і для просування вперед. Європі конче було потрібно радикально перебудовуватись. І саме римське право стало в той час у пригоді прогресивним течіям. Замість неясних і суперечливих звичаїв постає досить чітке, писане право: замість роз­дрібнених правових систем пропонується право, єдине для всіх місць і станових груп. Це право несе форми, здатні регулювати складні відносини торгового обороту, воно проголошує звільнення особи і свободу власності, розв'язує осо­бисту енергію, необхідну для більш інтенсивної економічної діяльності. І не дивно, що найпалкішими прихильниками рецепції римського права були ті соціальні елементи, які прагнули економічного і політичного прогресу - коро­лівська влада, освічені прошарки населення міст, молода буржуазія, яка щойно зароджувалася. Саме її інтереси потребували, щоб на всій території держави діяли чіткі, ясні норми, які б за єдиним принципом вирішували правові питан­ня. Саме в римському праві молода буржуазія знайшла готовий інструмент для регулювання різних правочинів і зміцнення відносин власності, вільної від феодальних обмежень.

Рецепції сприяли й католицька церква, хоч іноді вона виявляла відкриту ворожість римському праву. Церква була найбільш раннім провідником знан­ня римського права у феодальному світі, її релігійне право складалося під безпосередньою дією римської правової культури. Християнством запозиче­но з Риму деякі правові погляди та правові інститути. Проте разом зі зміцненням своїх позицій церква встановлює контроль над світськими університетами. У світській освіті церква починає вбачати небезпеку своєму пануванню. У 1220 і 1259 pp. видаються папські булли, спрямовані проти викладання римського права в світських університетах. Римське право викладається головно на бо­гословських відділеннях університетів. Однак уже після Реформації воно знову стає головним предметом на юридичних факультетах.

Сприяння рецепції виявляла й феодальна держава, оскільки римська пра­вова концепція була міцно поєднана з ідеєю сильної державної влади, яка стоїть над індивідами й соціальними групами. Тому ті правителі, які виступали за зміцнення центральної влади, знайшли собі опору в приписах римського дер­жавного права періоду імперії.

У період Відродження швидкими темпами розвиваються товарно-грошові відносини, зміцнюється економічна й політична сила міст. Потреба у відрод­женні римського права ще більше зростає. Держава вже не тільки завзято захищає інтереси буржуазії, але й сприяє розвитку права на основі римського права, зао­хочуючи його вивчення, що зумовило відкриття нових університетів. Юристи, які володіли римським правом, призначалися на вищі державні посади.

Крім етнічних і політичних причин і джерел, на їх основі діяли ідеологічні та юридичні передумови рецепції. Відомо, що вже в період раннього середнь­овіччя формальну основу рецепції деякі монархи вбачали в спадкоємності влади


 


16


17


від римських імператорів. Зокрема, німецькі імператори ще в XII ст., прагну­чи підвищити авторитет своєї влади, стали розвивати теорію про її спадкоємність від римських монархів, а німецьку державу, яка виникла на те­риторії Північної Італії, веліли іменувати "Священна римська імперія німецької нації".

Треба також пам'ятати, що в ранньому середньовіччі ще не склалися нації і, відповідно, національні почуття та традиції. А отже, в римському праві ба­чили не стільки чуже, скільки загальне, вище, наукове право.

У потребі рецепції були й суто юридичні причини - це, з одного боку, ви­сокий рівень римського права, з іншого - архаїчність, партикуляризм, численні прогалини, неясність і суперечливість звичаєвого права, яке не забезпечувало регулювання нових відносин. А практика обмеження і заборони в судах Німеч­чини дії норм звичаєвого права, природно, сприяла рецепції.

Зрозуміло, що рецепція римського права мала не тільки прихильників. Цей процес відбувався в гострих суперечностях. Адже у ранньофеодальному суспільстві, де переважало натуральне господарство і панувала політична роз­дрібненість, для застосування римського права не було відповідного ґрунту, а якщо його й доводилось застосовувати на практиці, то у зміненому до не­впізнанності вигляді. Церква також часто характеризувала юристів як недобросовісних християн, а іноді підтримувала виступи проти світської юрис­пруденції. Вищі стани феодального суспільства у застосуванні римського права вбачали загрозу своїм економічним правам. Зокрема, польська шляхта не сприймала римського права тому, що воно могло посилити королівську вла­ду і тим самим обмежити їх привілеї.

Певну опозицію римському праву почали створювати дедалі зростаючі в народі національні настрої, зокрема у XIII ст. англійська знать не погодилася змінювати англійські звичаї "на догоду іноземним поглядам". Римське право було чуже і незрозуміле відсталим масам селянства. Воно погіршувало їх пра­вове становище, сприяло розкладу общин і вилученню у них земель. До того ж монополія на знання римського права в руках вузького кола юристів повер­талася численними зловживаннями.

Усе це викликало незадоволення народних мас і до римського права й до тих, хто його запроваджував у життя.

Проте пагінці рецепції все ж пробивалися крізь усі перешкоди і римське право разом з економічним та культурним розвитком країн набувало дедалі ширшого визнання.


§5. Про рецепцію римського приватного права в Україні

Рецепція римського приватного права, яка розпочалася в ХІ-ХП ст. і охо­пила практично всю Європу, має назву прямої рецепції римського права. Крім того, є ще й опосередкована (похідна) рецепція, яка відбувається шляхом запо­зичення римських правових ідей та правових рішень не безпосередньо з першоджерел, а через ті системи права, де рецепція відбулась раніше. Опосе­редкована рецепція характерна для колишніх європейських колоній, країн, які в силу певних обставин виявилися на узбіччі загальних тенденцій розвитку європейського законодавства, що встановлювалось шляхом комбінування за­сад римських та національних.

Для визначення можливості рецепції римського приватного права в Ук­раїні, її типу, наслідків і перспектив необхідно з'ясувати, до якого виду цивілізації відноситься українська культура, вважає професор Харітонов Е.О.

У стародавні часи, коли Україна проіснувала декілька століть як само­стійна держава (Київська Русь), її культура була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію, тобто Візантійську. Прийняття християнства відкривало двері для величезної візантійської культури, яка переживала в X-XI ст. новий ренесанс. І, скоріше за все, в Україні рецепція римського права, ' якщо вона була, то мала відбуватися за візантійським типом, а також на ос­нові візантійського права.

У XII-XVI ст. склалися такі історичні умови, за яких Україна наблизилася до західноєвропейської цивілізації. Проте татарське нашестя і володарюван­ня відрізали Україну від усієї культурної Європи на багато віків. Варто зазначити, що для України цей період не був таким тривалим, як для Мос­ковського князівства, оскільки вона згодом увійшла до складу Великого князівства Литовського, а ще до того значна її частина зберігала контакти з Європою через Галицько-Волинське князівство.

Оскільки все ж певний час Україна була відірвана від загальноєвропейсь­кої культури, традицій, то розвиток українського цивільного права йшов самобутнім шляхом. Після того, як двері в Західну Європу знову розчинились, ця самобутність виявила свою відсталість, для подолання якої необхідно було скористатися з загальноєвропейського правового досвіду, вдаючись до пост­ійного запозичення - рецепції.

Розглянемо коротко деякі моменти рецепції римського приватного права на різних етапах історії України. Вплив римського приватного права на зако­нодавство України простежується упродовж Х-ХІХ ст. Найстародавнішою пам'яткою древньоруського права є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих за­конів з візантійського (грецького) законодавства. Наприклад, стаття XXI


 


18


19


"Руської правди" передбачає: "Якщо кредитор буде вимагати своїх грошей з боржника, а останній заперечує, то позивач-кредитор закликає свідків. Якщо вони заприсягнуться у справедливості його вимог, той, хто дав позику, бере свої гроші і ще три гривні надодачу".

Більш помітним та широким був вплив римського приватного права у за­конодавстві пізнішіх часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили "Руську правду". Так Статут 1566 року своєю структурою та багать­ма положеннями подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права позначився на Статуті 1588 року, в якому детально врегуль­овано приватну власність на землю і значна увага приділена договірному праву.

Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської держави, до складу якої тоді входила Україна. їх джерелами були поточне литовське зако­нодавство та судова практика, положення римського, німецького, польського, а також звичаєвого права Литви, Польщі та України. Якщо ж німецьке та польське право того часу формувалося під значним впливом римського пра­ва, то, очевидно, можна говорити про рецепцію римського приватного права в Україні у XVI ст. Особливостями, отже, цієї рецепції було те, що вона відбу­валася через посередництво древньоруського права, яке своєю чергою, як зазначалося, зазнало певного впливу візантійського (опосередкованого - римсь­кого) права, та через німецьке і польське право, що зазнали впливу римського значно раніше.

Після приєднання у 1654 р. України до Росії західна орієнтація України не просто ще зменшилася, але Україну як частину Росії нерідко розглядали як таку, що значною мірою належить Сходу. За обставин, що склалися, визнача­ючи можливості рецепції римського приватного права, треба брати до уваги ставлення до цього питання в Росії. Разом з тим слід зазначити, що певну са­мостійність у формуванні права Україна зберігала до завершення процесу остаточного приєднання її до Росії, до формування загальноімперського зако­нодавства.

Так на початку XVIII ст. під час складання "Прав, за якими судиться ма­лоросійський народ" були використані Литовські статути, римські та німецькі джерела, польське законодавство, звичаєве право України і судова практика. У 1743 р. комісія подала законопроект, який, однак, не влаштовував царський уряд своєю самобутністю, відмінністю від тогочасного російського законо­давства, а тому закон не був прийнятий, хоч фактично застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства.

Вплив римського приватного права на зміст "Прав..." був очевидним. Він виявився у розділах про володіння, право власності та сервітути, в правовому режимі рухомих та нерухомих речей, первісних та похідних способах набуття власності, в захисті права власності віндикаційним позовом, у положеннях зо­бов'язального права тощо. Ще більшою мірою простежується вплив ідей та

20


рішень римського приватного права на "Зібрання малоросійських прав" 1807 року. Отже, оцінюючи загальну тенденцію розвитку цивільного права Украї­ни до XIX ст., можна відзначити досить значний вплив римського приватного права і визначити її як часткову і похідну рецепцію у формі запозичення зако­нодавчих рішень інших країн. Частковою вона називається тому, що сприймаються не всі, а частина ідей та рішень. Похідною - бо сприйняття римсь­кого права відбувається не безпосередньо з першоджерел, а через інші системи права, де ці першоджерела вже інтерпретовано відповідно до місцевих потреб.

Після жовтневого 1917 року перевороту в Росії всі правові рішення визна­чалися радянською доктриною. Перші роки радянської влади характеризуються руйнуванням існуючої системи майнових відносин та регу­люючої їх системи права, відмовою від приватної власності. На пряме рецепціювання римського приватного права було накладено, за словами В.І. Ле­ніна, табу. Зокрема, він підкреслював, що нова влада не визнає нічого приватного, що все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приват­ним. Отже, залишилась можливість лише опосередкованого рецепціювання -через використання цивільних кодексів європейських країн у формі зразків законодавчих рішень. Проте і ця можливість була перекрита вказівками "вождя світового пролетаріату" про необхідність вести боротьбу з політикою присто­сування до Європи, створити нове цивільне право, нове ставлення до цивільних угод тощо.

Такі вказівки і зауваження були дані стосовно Цивільного кодексу РРСФСР 1922 року. Але підготовка Цивільного кодексу УРСР відбувалася в тих же умовах і в той же час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР.

Незважаючи на все це, перший Цивільний кодекс УРСР, регулюючи відно­сини в суспільстві, яке заперечувало існування'приватного права в принципі, разом з тим у багатьох своїх статтях відображав вплив буржуазного приват­ного законодавства. "По суті, наш Цивільний кодекс (кодекс РРФСР - Автори), - писав тодішній Голова Верховного Суду РРСФСР П.І.Стучка, - є не що інше як ті форми буржуазного цивільного права, створені близько двох тисяч років тому". Але це було наслідком прихованої (латентної), похідної рецепції римсь­кого приватного права, використання конструкцій, відомих з римського приватного права без посилання на джерела.

Часткова опосередкована й прихована рецепція деяких положень та ідей римського приватного права спостерігається й під час другої кодифікації ук­раїнського радянського цивільного права в 1961-1963 pp.

На початку 90-х років відбувається поступовий поворот у ставленні вітчиз­няних цивілістів до римського права - від негативного до позитивного, точніше виваженого аналітичного. З'являються публікації, присвячені іншим системам права власності, нові підходи до оцінки відносин власності. А Празький 1989 року колоквіум "Загальноєвропейський дім - уявлення і перспективи" дав по-

21


штовх дослідженням у галузі міжнародного приватного права і публічного права у СРСР та ін. Нові дослідження, нові підходи потребували нової мето­дології досліджень, нового мислення, що зумовило звернення до теоретичних надбань Європейської цивілізації в галузі права. Інакше кажучи, виникла по­треба методологічної розробки ідеї про звернення до загальнолюдських цінностей, що свідчить про початок орієнтації на рецепцію надбань попередніх цивілізацій, зокрема на рецепцію римського приватного права.

З проголошенням незалежності України постало питання про формуван­ня власної національної правової системи, яка має Грунтуватися на принципово нових засадах. Україна, зберігаючи надбання минулого, розбудовуючи влас­ну демократичну правову державу, зберігаючи добросусідські відносини з народами колишнього Союзу, поступово інтегрується у європейську спільно­ту як її повноправний член. У своїх численних нормативних актах Україна повертається до таких гуманістичних цінностей, як правове забезпечення су­веренітету особи, встановлення гарантій її прав, зрівняння правового становища особи і держави, створення умов, за яких особа може вільно розпоряджатися своїми правами, крім випадків, прямо передбачених у законі. Спостерігається часткова, проте вже не латентна, рецепція римського приватного права, що виявляється у визнанні права приватної власності і розширенні кола речових прав, розширенні прав учасників договірних відносин, прояві ними приватної ініціативи, вільного розсуду під час укладання договорів тощо.

Відповідь на низку інших концептуальних запитань повинні дати підго­товка проекту і прийняття Цивільного кодексу України. Цивілісти справедливо зазначають, що новий Цивільний кодекс має бути найповнішим виявом захи­сту прав осіб - як фізичних, так і юридичних, охоплювати правове регулювання всіх майнових ринкових відносин, у тому числі пов'язаних з підприємницт­вом.

Тому авторів Цивільного кодексу України привабила романо-германська правова система, до якої найближча українська сучасна правова система, хоч вона має деякі істотні відмінності. Останнім часом посилився також процес запозичення елементів і англо-саксонського права, що зумовлено зближенням соціально-політичних систем на європейському континенті. Цілком зрозумі­ло, що творці Цивільного кодексу вивчають й інші діючі цивільні кодекси західноєвропейських держав з тим, щоб використати все цінне, що увійшло до скарбниці світової цивілістики. Зрозуміла також доцільність використання ідей та модернізованих положень римського приватного права, яке є першоджере­лом більшості західних кодифікацій.


Тому можна сміливо сказати, що відбувається опосередкована, а іноді й пряма рецепція римського приватного права та права ряду європейських країн і США з урахуванням особливостей історичного досвіду України1.

Відмовляючись від половинчастих рішень перехідного періоду та вбираю­чи в себе досягнення різних систем права, Україна матиме Цивільний кодекс, структура і зміст якого відзначатиметься як кращий світовий зразок у цивілі-стиці.

Контроль ні  запитаипя

1. Виникнення і розвиток римського права.

2.        Критерії поділу римського права на право публічне і право приватне.

3.        Складові римського приватного права та їх характеристика.

4.        Значення вивчення римського приватного права для сучасної юриспру­денції.

5.        Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки.

6.        Особливості рецепції римського приватного права в Україні.


 


22


1 Див. детальніше: Харітонов Е.О. Рецепція римського приватного права. - Одеса, 1997.


Розділ   II

ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ,  ПРАВА

§1. Поняття та види джерел римського приватного права

Вивчення інститутів римського приватного права передбачає чітке уяв­лення про джерела римського права та значення кожного з них в окремі періоди розвитку Римської держави.

Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається - умо­ви, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у різних народів поняття джерела права вживається: 1) у значенні матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних, іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела пізнання права.

Правові відносини будь-якого суспільства, в тому числі й рабовласниць­кого, кореняться в матеріальних відносинах і є юридичним виразом виробничих відносин. Інакше кажучи, джерело норм римського права треба шукати в ма­теріальних умовах життя римського рабовласницького суспільства, у пануючому в ньому способі виробництва, в характері пануючих відносин влас­ності. За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умова­ми життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об'єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республ­іки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

Разом з тим необхідно зазначити, що необгрунтованим є механічне зве­дення юридичних норм до економіки, матеріальних умов життя того чи іншого


суспільства. Право не можна розглядати як сукупність лише економічних відно­син - на його зміст суттєво впливають політика, релігія, особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури тощо.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До най-відоміших і важливих джерел пізнання римського привдтного права відносяться Закони XII таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила роз­виток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - "Звід цивільного права".        \

§2. Звичай та звичаєве право

Право як сукупність загальнообов'язкових норм, правил поведінки люди­ни в суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються джерелами права, - звичай і закон. Звичай - це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування са­мим фактом свого неухильного застосування. Закон - це свідоме і чітко сформульоване веління уповноваженого на це органу влади.

З цих двох форм в історії кожного народу давнішим є звичай і тривалий час усе право мало характер звичаєвого. Безперечно протягом значного про­міжку часу звичаї зазнають змін, зокрема вони змінюються і в результаті судових рішень, які поступово стають прецедентами. Проте всі ці зміни ста­рих звичаїв, навіть якщо в них є елементи свідомості, не виходять за рамки конкретнх випадків, конкретних відносин. І тільки тоді з'являється закон, коли в середовищі того чи іншого народу або соціальної групи визріє думка свідо­мо встановити певну норму як загальне правило поведінки на майбутнє застосування.

Отже, народження закону в історії кожного народу є досить складним і важливим процесом пробудження соціальної думки, вступу на шлях свідомо­го й планомірного соціального будівництва. Рим у стародавній період своєї історії виявляє з цього погляду лише перші несміливі кроки.

Треба зазначити, що історія римлян з самого її початку спиралася на до­сить значну культурну й правову основу, винесену ними ще з арійської прабатьківщини і видозмінену в період переселень. Найближчим коренем, з якого виросло римське право, було, безперечно, право загальнолатинське, оскільки Рим був лише однією з латинських общин, членом єдиного латинсь­кого племені. Однак, вирісши з цього кореня, римське право згодом відокремлюється і розвивається як самостійне.

А втім початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій по­всякденній практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але


 


24


25  .


 


тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила по­ведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захи­щаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями. Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначалися в римському праві та­кими термінами: mores majorum (звичай предків), usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів). Та чи було звичаєве право єдиною формою права в ранній період римсь­кої держави? Чи вже в той ранній період Рим, поряд із звичаєвим правом, знав ще деякі, нехай початкові спроби законодавства? Ці питання в юридичній літе­ратурі вирішуються по-різному. Деякі вчені вважають, що в той час писаних законів не було, і в умовах примітивного господарського ладу й усього сусп­ільного і державного життя та нерозвиненого обороту в законах не виникало потреби і можна було задовольнятися звичаєвим правом. Крім того, на думку цих учених, норми стародавнього звичаєвого права суттєво доповнювалися релігійними приписами. Разом вони забезпечували регулювання тогочасних суспільних відносин.

Організація державної влади та право справді ніколи в минулому не зали­шалися без впливу на них релігії, і чим стародавніша епоха, тим сильніший цей вплив. Навіть у пізніший період провести чітку лінію між правом світським і релігійним неможливо.

Зрозуміло, що в умовах нерозвиненості світського права багато відносин, які згодом відійшли до світської юриспруденції, в давні часи знаходили собі захист у релігії. Більше того, чимало проступків, байдужих для світського права, вважалися такими, що порушували приписи релігії і за вироками сакрального суду винні притягалися іноді до досить суворої відповідальності.

Норми релігійного права застосовувалися до різних питань сімейних і спад­кових відносин. Не були вільними від впливу сакрального права не "тільки норми приватного права, але й міжнародні відносини.

Отже, вплив релігійних приписів, особливо в ранній період римської дер­жави, був досить значним. Цей вплив поступово зменшується особливо з встановленням республіки, проте зовсім не зникає.

Незважаючи на велике значення релігійних приписів та відсутність пря­мих доказів, навряд чи можна стверджувати, що законодавство в Римі не було відоме аж до встановлення республіки. Адже у той час уже відчувалася потре­ба в регулюванні важливих суспільних відносин прямим встановленням правових норм, які, користуючись своєю владою, могли встановлювати імпе­ратори і королі шляхом свого особистого наказу - подібно до того, як це робили згодом республіканські магістрати у формі своїх едиктів. І такі накази мали

26


силу упродовж усього періоду володарювання творця цих приписів. А в тих випадках, коли цар хотів спертися на думку народу, він міг звернутися до на­родних зборів, і тоді встановлена норма набувала загальнообов'язкового постійного характеру. Зрозуміло, що такі акти частіше спостерігалися в галузі державного управління, ніж у сфері приватно-правових цивільних відносин. Разом зі зміцненням і поширенням держави, з розвитком товарного обороту неписане звичаєве право стає незадовільною формою через його невизна­ченість, повільність утворення, і взагалі за допомогою цієї правової форми було важко регулювати дедалі зростаючий цивільний оборот. Звичаєве право відкриває шлях закону та іншим формам правоутворення. Інституції Гая на­водять такий перелік окремих форм правоутворення в Римі: закони, преторські едикти, діяльність юристів, сенатусконсульти , імператорські конституції та ін. Розглянемо окремо кожне з цих джерел римського права, покажемо важ­ливість кожного з них, з'ясуємо питання про можливість пересування впливу і ваги окремих джерел, які в певні епохи висуваються на перше місце, щоб у наступні історичні періоди відійти на задній план.

§3. Закон

Закон (lex, leges) - це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов'язковою. Закони в бук­вальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів. Найстаріші народні збо­ри - це куріатні коміції. Однак найголовнішою формою народних зборів у період республіки були збори по центуріях (за реформою Сервія Тулія все населення за майновим цензом було поділене на центурії). Третьою формою народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування республіки почи­нають відігравати важливу роль, рішення яких на початку III ст. до н.е. мали обов'язкову силу для всього римського народу.

Принципового розподілу компетенцій між цими трьома видами римських народних зборів, які історично склалися, не було. Щоправда, вища магістра­тура - консули, претори - обиралися центуріатними зборами, квестори, курильні едили - трибутними коміціями; плебейські магістри - трибуни, плебейські еди-ли - в плебейсько-трибутних зборах. Ініціатива скликання народних зборів належала вищим магістратам.

Щодо законопроектів, то їх вносили в ті чи інші народні збори залежно від того, хто саме їх вносив. Кожний магістрат вносив законопроекти в ті на­родні збори, які його обирали.

Треба зазначити, що процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішува­ти принципові питання вони не могли. Магістрат, який вносив проект закону,

27


повинен був подати його на обговорення сенату. Без схвалення сенатом зако­нопроект на обговорення народних зборів не вносили. Оскільки народні збори не володіли законодавчою ініціативою, поданий законопроект вони повинні були або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити в цілому.

У своїй редакції законопроект, звичайно складався з трьох головних час­тин: а) назви магістрата, який вносив проект і який давав тим самим назву самому закону; б) текст закону; в) санкції.

Спочатку голосування в народних зборах було усне і відкрите, але в другій половині республіки кількома законами встановлюється голосування закрите і письмове. Кожен, хто брав участь у голосуванні, мав один голос. Голоси підра­ховували спочатку всередині кожної курії, зокрема центурії та триби, й таким чином одержували один голос цієї окремої одиниці. Більшість голосів цих оди­ниць давала рішення народних зборів. Зрозуміло, що за такого порядку голосування більшість голосів центурій або триб не завжди могла узгоджува­тися зі справжньою більшістю окремих голосів. Прийнятий народними зборами законопроект повертався в сенат, де після схвалення сенатом ставав законом. З цього випливає, що сенат не тільки керував, але й контролював діяльність народних зборів.

Як уже зазначалося, найстародавнішою відомою пам'яткою римського пра­ва є Закони XII таблиць. За переказами, текст цих законів був написаний на 12 дошках, звідси і походить назва пам'ятки.

Проте в оригіналі Закони XII таблиць до нас не дійшли - є припущення, що вони загинули під час навали галлів на Рим. Про зміст Законів XII таблиць відомо лише з творів авторів більш пізнього часу, які посилалися на цю пам'­ятку або цитували її окремі уривки. Усього нам відома понад сотня таких уривків і згадок. На основі цього матеріалу історики починаючи з XVII ст. докладали чимало зусиль на реконструювання тексту Законів, однак і на сьо­годні ми не володіємо достатньо точним і достовірним текстом цієї пам'ятки, можна лише робити припущення щодо її системи.

Закони XII таблиць - це збірник коротких правил з найважливіших прак­тичних питань. Він містить правила про цивільний процес, землеволодіння, про сім'ю, про права кредитора щодо боржника, низку вказівок адміністра­тивного характеру. Закони відбивають велику владу домовладики, наявність приватної власності, яка може відчужуватися і заповідатися, жорстоке борго­ве право.

, В епоху Законів XII таблиць уже існувало рабство, однак воно ще не було розвинутим і згадки про рабів нечисленні. Правила про зобов'язання (крім позики) досить скупі і свідчать, що процеси обміну були ще мало поширені.

Зміст Законів XII таблиць значною мірою, очевидно, є записами звичає­вого права, і якщо виникла потреба в його писаному оформленні, то пояснити це можна як результат боротьби плебеїв з патриціями.


Однією з причин для виступів плебеїв проти патриціїв на початку респуб­ліки була неясність діючого звичаєвого законодавства. Крім того, в той час застосування права повністю було в руках патриціанських магістратів і така його невизначеність створювала сприятливий Грунт для всяких зловживань з їхнього боку. Тому першою вимогою плебеїв було встановити діюче право у формі чітких писаних законів і тим самим хоча б частково твердими правила­ми закону обмежити свавілля патриціанських магістратів, а також закріпити успіхи плебеїв.

З цією метою ще в 462 р. до н.е. плебейський трибун Терентилій Арса вніс проект про створення спеціальної комісії для складання кодексу. Проте пат­риції упродовж, восьми років не сприймали цієї пропозиції, і лише завдяки наполегливості плебеїв, які весь час обирали одних і тих же трибунів, змушені були погодитися.

У 451 р. до н.е. для складання законів була обрана комісія з десяти осіб. Перші десять таблиць виготолено до кінця 451, дві останні складені в 450. Що ж послужило джерелом Законів XII таблиць?

Деякі дослідники таким-джерелом вважають грецьке право. Ця думка ніби­то підтверджується переказами про поїздку членів кодифікаційної комісії (децемвірів) у Грецію та участь у складанні законів представників з Греції. Проте детальний аналіз відомих положень Законів XII таблиць свідчить, що використання грецького права, якщо й було, то дуже незначне. Велика кількість норм, які містяться в законах, являють собою, як було зазначено, не що інше, як споконвічні римські звичаї. Децемвіри, вірогідно, тільки формулювали і кодифікували їх і лише іноді вносили щось нове відповідно до вимог часу.

Закони XII таблиць мали велике значення в історії римського права пері­оду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць; 2) шляхом творення нового законодавства.

Деякий час після видання Законів XII таблиць цивільне право розвивало­ся тільки шляхом тлумачення. Будь-який навіть найдосконаліший з редакційного погляду закон у процесі застосування до конкретних випадків життя іноді потребує тлумачення його істинного смислу. Якщо в кодексі трап­ляються прогалини, то доводиться вирішувати справу за аналогією права або

закону.

Тлумачення законів у всі часи було надзвичайно відповідальною справою. Особам, які за призначенням застосовували закони, доводилося проводити надзвичайно копітку роботу, щоб з'ясувати, яку саме статтю закону слід зас­тосувати до того чи іншого випадку. До того ж зміни, що постійно відбувались у житті, потребували внесення відповідних змін у тлумачення права.


 


28


29


У найдавніші часи закони тлумачили понтифіки (жерці). Вони були інтер­претаторами римських законів і в період першої половини республіки. До понтифіків зверталися за порадами як приватні особи, так і судді. Коментарі понтифіків - це зародки юридичної літератури, доступні лише жерцям.

Ось чому з розвитком торгового обороту постійна залежність від пон­тифіків створювала серйозні перешкоди для ділових відносин між людьми і дедалі гостріше відчувалася потреба звільнитися від цієї залежності. Згідно з легендою, десь у 300-му році до н.е. писар відомого демократичного реформа­тора Клавдія Цека, син вільновідпущеника Гней Флавій викрав і опублікував книгу про позови і позовні формули, яка й дістала назву jus civile Flavianum -, цивільне право Флавія.

Чи це було насправді, чи ні, однак публікація найбільш практичної части­ни з понтифікальних записів мала велике значення. З одного боку, вона анулювала юридичну монополію жерців, а з іншого - дала поштовх світсько­му вивченню права і привела до появи світської юриспруденції.

Поряд з розвитком цивільного права шляхом інтерпретації відбувається пряма законодавча діяльність народу, хоч більшість виданих у цей час законів відноситься до публічного права і лише деякі присвячені регулюванню тих чи інших відносин цивільного права. Це, зокрема, Петеліїв закон (IV ст. до н.е.), який скасував продаж у рабство і вбивство платенеспроможного боржника; Аквіліїв закон (III ст. до н.е.), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей без фізичного впливу; Фальцидіїв закон (І ст. до н.е.) про обмеження заповітних відписів та деякі інші.

Крім законів, які видавалися народними зборами, трапляються в джере­лах посилання і* на деякі сенатусконсульти. Проте оскільки сенат у період ранньої республіки законодавчої влади не мав, ці акти розумілися як інструкції сенату магістратам.

Що ж до цивільного права (jus civile), то, незважаючи на те, що воно мало надзвичайно велике значення в період республіки, характерним для нього є національна обмеженість, надзвичайний формалізм та стійкий консерватизм.

§4. Преторське право

Починаючи з III ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного роз­витку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. У результаті старі нерухомі і досить обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти повсякденні запити життя. У зв'язку з цим необхідно було подолати не­відповідність старих норм цивільного права новим суспільним відносинам і надати праву прогресивного характеру, не змінюючи і не скасовуючи спо­конвічні норми jus civile, до яких консервативні римляни ставилися з особливою увагою.

30


Нові потреби задовольняли за допомогою едиктів магістратів, таких як консули, претори, курильні едили, правителі провінцій та ін. Але найбільше тут виявилася правотворча діяльність преторів. Претори спочатку були зас­тупниками консулів, які часто відлучалися з Риму у військових справах. А тим часом необхідно було мати в Римі постійного представника влади, який би міг бути їх заступником у справі охорони внутрішнього порядку і громадянсько­го миру. Таким заступником став претор.

Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку пре­тор був один, але в 247 р. встановлено посаду другого претора спеціально для нагляду за перегринами, які в той час надходили великими масами. Перший претор називався міським, другий - пєрегринським. Поступово кількість пре­торів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера. - Автори) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську.

За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або зас­тупником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності полягало в забезпе­ченні внутрішнього громадянського миру і порядку. У цьому розумінні претура була владою поліцейською в найширшому значенні цього слова. Але із за­гального піклування про мир і порядок за римським уявленням випливала також кримінальна і цивільна юрисдикція претури.

Після того, як спеціальні поліцейські функції претора зосередилися в ру­ках його помічників курильних едилів і квесторів', сама діяльність преторів перетворилася переважно в судову магістратуру.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об'ява, оповіщення. Спершу він означав усне оголошення з того чи іншого питання, але згодом набув значення про­грамного документа, в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності. Зокрема, претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, фор­мально для нього самого не були обов'язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не " над претором" як закон, а "під претором" - як його влас­на програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це за­кон Корнелія (Сулли) 67 року зобов'язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже

"законом на рік".

Формально едикт був обов'язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого кла-

31


су, повторювалися в едикті новообраного магістрата і набували стійкого зна­чення.

На перших порах преторські едикти мали на меті лише подати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнити його прогалини. Але під цим виглядом у галузь права вносилися часто суттєві зміни, хоча претор відкри­то ще не вступав у гостре протиріччя з приписами цивільного права. Розвиток продуктивних сил, посилення товарообігу змусили преторів зробити більш рішучий крок у приведенні до відповідності правових норм з потребами жит­тя. Тепер претор відкрито вносить доповнення в цивільне право, коригує його норми, пристосовуючи до нових умов.

У результаті складається парадоксальна ситуація: з одного боку, ні пре­тор, ні інші магістрати, які видавали едикт не могли ані скасувати закон і надані ним права, ані видати новий закон. Але, виконуючи свій обов'язок у справі забезпечення миру і порядку, претор міг у тому чи іншому окремому випадку, де, на його думку, того вимагали інтереси справи, приписати приватним осо­бам щось доцільніше, ніж приписано законом. Отож, закон відхилявся, а для даного конкретного випадку створювалося нове положення, яке вводили до едикту і воно ставало постійним законом. Закон же jus civile перетворювався на пустий звук, або, за виразом джерел, ставав "голим правом".

Формальну основу для подібної поведінки стосовно закону претор знахо­див у своїй imperium - владі, як відомо, упродовж року майже необмеженій. Однак пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливос­тях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу і може бути прийнятий тільки народом.

І все ж потребує пояснення той факт, що незаконна діяльність претора була не просто визнана рабовласницьким суспільством, але й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення і вдосконалення правового регулювання майнових відносин у республіканському Римі.

Справа в тому, що правила, які видавалися преторами і які згодом става­ли нормами, цілком відповідали'інтересам панівного класу, рабовласницькому суспільству і державі. Наведемо приклади.

Римське цивільне право для передачі права власності на деякі речі вимага­ло певних формальностей, певного ритуалу, предбаченого нормами (jus civile). Якщо цих формальностей не додержувалися, то весь акт вважався недійсним, покупець не набував права на річ і продавець міг її через суд повернути назад. Разом з тим набувач речі, як не її власник часто виявлявся беззахисним пред сторонніми особами. І тоді претор Публіцій (І ст. до н.е.) у своєму едикті ого­лосив, що він використає всі наявні в нього засоби, щоб захистити набувача, хоч формально власником речі був продавець. Наступні претори, додержую­чись цього принципу, стали відмовляти попереднім власникам у позовах про поверенення речі, і почали захищати набувача в його володінні. Отож цивіль-

32


ний власник зберігає своє квіритське право власності, проте це право є "голим правом", тоді як новий набувач під захистом претора користується усіма ви­годами набутої речі. Претор не може зробити його квіритським власником, однак він може захистити його як власника.

За jus civile жінка, що одружилися і підпала під владу чоловіка, втрачала всякі зв'язки з своєю сім'єю, а разом з тим втрачала право на спадщину. У час, коли діяли Закони XII таблиць, таке становище вважалося цілком нормаль­ним. Проте згодом така норма jus civile викликала не тільки низку непорозумінь, але й обурення насамперед багатих батьків, оскільки їхнє майно в такому ви­падку переходило до інших агнатів, які могли бути зовсім сторонніми особами. А тому один з преторів у своєму едикті оголосив, що коли виникатимуть спо­ри про спадщину у подібних випадках, то він надаватиме перевагу кровній дочці спадкодавця. Це положення претора теж не було передбачено нормами jus civile, але з мовчазної згоди панівного класу воно перетворилося в норму пре­торського права.

Отже, головним рушієм розвитку римського цивільного права були по­треби господарського обороту великої держави, який бурхливо розвивався. А головним засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів, оперативне вирішення проблем без бюрократичних перешкод. У ре­зультаті такої правотворчої діяльності преторів поруч з jus civile, одвічним римським цивільним правом, склалася нова система норм, яка дістала назву jus praetorium - преторського права.

Подібний дуалізм правових норм проникає більшою чи меншою мірою у. всі галузі цивільного права, створюючи у випадках колізій значну кількість своєрідних явищ. Для правильного розуміння цих явищ необхідно твердо па­м'ятати історичну генезу цього дуалізму та юридичну нерівноправність цивільного і преторського права, яка з цього випливає.

В об'єктивному розумінні цивільне право є сукупністю норм, виданих за­конодавчою владою й абсолютно обов'язкових як для громадян, так і для магістратів, при цьому обов'язкових аж до їх скасування. Преторське право, навпаки, - це сукупність норм, виданих магістратською владою, дійсних de jure тільки на один рік, і для самих органів цієї влади тільки відносно обов'яз­кових.

У суб'єктивному розумінні цивільне право - це безпосереднє владне став­лення до речі чи особи. Для здійснення цього ставлення шляхом позову не було потреби вдаватися до будь-якої активної допомоги преторської влади -треба лише, щоб ця влада не накладала вето. Особа, яка володіє цивільним правом, звертається до претора за одержанням преторської формули лише як до органу, через який повинен пройти будь-який процес. Позов такої особи є прямий наслідок, пряма функція її права: вона має позов, тому що має право.

33


Зовсім інший характер має преторське суб'єктивне право. Не володіючи цивільним правом, особа прагнула від претора мати захист своїх інтересів і тому потребувла активного втручання преторської влади. Якщо претор у своє­му едикті для того чи іншого випадку обіцяв дати такий захист у вигляді інтердикту або позову, то цією обіцянкою він тільки зобов'язував сам себе, але жодних гарантій щодо її здійснення зацікавлена особа не одержувала. Якщо претор не виконував своєї обіцянки, не давав позову, то у претендента (у наве­деному вище прикладі, - У дочки) не залишиться нічого. Усе преторське право базується тільки на обіцянці дати позов і на дійсному виконанні цієї обіцянки. Отже, преторське право є наслідком позову; особа має право тому, що їй дається позов, а не позов дається тому, що має право.

. Описаний дуалізм правових норм, з усіма його колізіями, має багато тео­ретичних і практичних незручностей, а проте він відкривав римлянам Можливість у галузі права йти в ногу зі змінними умовами життя і не відстава­ти від нових життєвих потреб, маючи право в кожному конкретному випадку відступати від норми здебільшого застарілого закону і вирішувати справу так, як цього потребують нові умови і породжені ними нові погляди. Претор як виразник всезростаючої народної правосвідомості у цих конкретних рішеннях практично готував (пропонував) найбільш прийнятні для даного моменту роз­в'язання юридичних проблем.

Така особливість правотворчості преторів, котрі, не маючи законодавчої влади, однак, керуючи судовою діяльністю, створювали нові норми та інсти­тути права, які витісняли старі цивільні норми, яскраво виявились у термінології римських .юристів. Зокрема, стосовно інститутів цивільного права вживався термін legitimus (законний). Цей термін не вживався щодо інститутів і відно­син, які регулювалися преторським правом. Стосовно відносин, які регулювалися преторським правом (едиктом) вживався термін juite cause (спра­ведливі, достатні підстави).

В епоху принципату правотворча діяльність преторів та інших магістратів не могла зберегти свого минулого значення, оскільки посилювалася і поши­рювалася влада імператорів, які прагнули прибрати до своїх рук діяльність судових органів.

УII ст.-.н.е. (близько 125-128 pp.) за дорученням імператора Адріана відо­мий . юрист -.Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розро­бив-остаточну редакцію "Вічного едикту" (Постійного едикту), яка була схвалена'імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імпе­ратор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

Кодифікація преторського едикту була першою великою кодифікацією римського права після Законів XII таблиць. З цього моменту правотворча

34


діяльність претора та інших магістратів припинялася, а суперечливість цив­ільного і преторського права стала втрачати своє значення.

Постійний едикт у редакції Юліана до нас не дійшов, але збереглися фраг­менти коментарів римських юристів до цього едикту. За допомогою цих коментарів було зроблено реконструкцію едикту. У ньому було поєднано едик­ти міського претора і претора перегринів. У кінці подано едикт курильних едилів. Едикт поділявся на три частини: перша частина едикту торкалася су­дочинства перед магістратом; друга - формул і позовів; третя - містила постанови про судові рішення та їх виконання.

До описаних вище правових систем jus civile і jus praetorium у період рес­публіки приєднується ще третя система - jus gentium, яка за своєю юридичною природою майже рівна преторському праву, але відмінна від нього сферою своєї дії.

Як цивільне право (jus civile), так і преторське право поширювалися в ос­новному на римських громадян. Але в другій половині республіки, коли Рим стає центром всесвітньої торгівлі, куди з'їжджаються маси негромадян, так званих перегринів. Зав'язуються різноманітні ділові відносини з перегринами та між перегринами. Разом з тим виникає потреба нормувати ці відносини. І римляни створюють для них особливу магістратуру - претор для прегринів. Так само, як і претор міський, він, вступаючи.на посаду, видає едикт, в якому визначає правила своєї юрисдикції, і цей едикт стає основою особливого цив­ільного правопорядку, який регулює відносини римлян з прегринами і перегринів між собою. Норми цього правопорядку запозичуються із загаль­них звичаїв міжнародного торгового обороту, тобто із звичаїв, що складаються в торгівлі, в якій беруть участь ділові люди різних країн і національностей. За своїм матеріальним змістом це є право загальнонародне, чому римляни і нази­вають його правом народів - jus gentium.

Передбачене з самого початку тільки для зносин перегринів, право на­родів відзначається великою свободою та гнучкістю, і поступово виявляє великий вплив на власне римське право. Багато положень його то шляхом звичаю або закону, то шляхом преторського едикту переходить в обіг між са­мими римськими громадянами, витіснивши специфічно римські інститути. Право народів було лабораторією, в якій перероблялися різноматні норми різних народів античного світу, котрі стикалися між собою на міжнародному ринку, в одне інтернаціональне ціле, для того щоб згодом переробити й саме римське право в дусі інтеранаціоналізму.

Коли після закону Каракали 212 р. усе населення Римської імперії було наділене правами громадянства і внаслідок цього перегринів як таких не ста­ло, разом з ними зникла й потреба в особливій системі права народів. Але до того часу весь матеріальний зміст системи права народів уже був перенесений в суто римське право.

35


§5. Юриспруденція і юристи

Визначним фактором римського праворозвитку в другій половині респуб­ліки стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз'ясненнями значною мірою сприяли розвиткові і вдосконаленню права.

Як уже відомо, з опублікуванням jus civile Flavianum в галузі правознав­ства було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший пон-тифік із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н.е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомити­ся з правом. Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1)  у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає тор­говий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

2)         суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обереж­ності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих спеціалістів - юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

3)         сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширен­ню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов'язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення дер­жавної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

4) увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення гро­мадян з елементарними положеннями права.

У Римі усі громадяни брали участь у політичному житті, весь народ закли­кався до обговорення і вирішення законодавчих питань, тому не дивно, що елементарна юридична освіта була частиною загальної освіти. Ціцерон по­відомляє, що Закони XII таблиць вивчалися дітьми напам'ять, а знання права були поширені в народі. Усе це підготувало ґрунт для бурхливого розвитку юриспруденції. І справді, вже в другій половині республіки з'явився числен­ний професійний загін юристів.

Діяльність римських юристів, за ІДіцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

a)          respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

b)         cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час ук-

36


ладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);

с) agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає потреба і в юридичному навчанні, яке зводиться головним чином до навчання за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути Присутнім під час надання консультацій якого-небудь юриста. Зрозуміло, що при цьому учням давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в деяких загальних поняттях цивільного права. Усе це тор­кається практичної і навчальної сторони справи.

Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів відноситься до найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині республіканського періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.

Відомо, що після Законів XII таблиць деякий час цивільне право розвива­лося шляхом тлумачення законів. Такі тлумачення набували нового змісту й, відповідно до змін, які відбувалися в суспільстві, необхідного напряму. Завдя­ки авторитету юристів цим тлумаченням надавали загальнообов'язкового характеру і вони ставали своєрідним джерелом права.

У період принципату претура як демократичний інститут рабовласниць­кого Риму не вписувалася в рамки иіє.' форми правління і поступово втрачає свою силу й авторитет. Центр правотворчої дяільності переміщається від пре­торів до юристів. Саме в І -III ст. римська юриспруденція досягла найвищого розвитку. Це був період класичної юриспруденції.

Римські імператори з уваги на великий авторитет юристів намагалися схи­лити їх на свій бік. З цією метою найвідомішим юристам було дозволено давати загальнообов'язкові консультації. Маючи таке право, римські юристи влаш­товували консультації від імені принцепсів, що надавало їм офіційного характеру, і судді у своїх рішеннях керувалися їхніми порадами.

Тісний союз між юристами і цринцепсами зумовлювався обопільною зац­ікавленістю: принцепси вбачали в юристах свою опору, провідників своєї політики, а юристи своїм привілейованим становищем завдячували принцеп-сам. Одночасно держава надавала широкий простір для правотворчості, в чому юристи були зацікавлені як професіонали.

Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів тривала до початку V ст. н.е. Із встановленням абсолютної монархії право-творча діяльність юристів занепадає. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише

37


на праці п'яти видатних юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, фя і Модести-на,*а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці юристи.

§6. Постанови сенату

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала назву принципату. У період приципату вища державна влада формально належала сенату. Принцепси деякий час ще загравали з де­мократією і не наважувалися оголошувати себе абсолютними монархами, а тому свою волю вони виражали у формі постанов сенат}'.

Щоб набути сили закону, воля принцепса у вигляді проекту вносилася на розгляд у сенат, де й діставала формальне затвердження. Починаючи з І і до кінця III ст. н.е., сенатус-консульти стають основною формою законодавства. Характерно, що сам сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми постановами фактично тільки оформляв пропозиції принцепсів. У силу своєї влади принцепси мали право проголошувати свою волю в усній або письмовій формі у сенаті, який у своїй законодавчій діяльності мусив керуватися їхніми указами. Але оскільки до складу сенату входили представники вищих кіл ра­бовласницької знаті, то постанови сенату виражали і їх волю. У постановах сенату часто окреслювались лише загальні принципові положення, які прето­ри та інші магістрати повинні були здійснювати у своїх едиктах.

Постанови сенату - сенатус-консульти були основною формою законо­давства до кінця III ст. н.е. З того часу сенат втрачає своє значення, а разом з тим і свою законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора.

§7. Імператорські конституції

У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів божої влади самого імператора. Тепер воля імператора набуває без­посереднього безумовного і загальнообов'язкового значення.

Розпорядження імператорів мають загальну назву "конституцій". їх було чотири види:

1) Edicta - загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службо­вих осіб, так і для населення;

2)      Decreta - імператорські рішення в судових справах;

3)      Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;

4)      Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.

38


У період домінату дуалізм двох систем jus civile і jus praetorium зберігаєть­ся, але зникає jus gentium - право народів, оскільки в 212 році едиктом (законом) про громадянство римлян іміт. Каракали норми jus civile і jus praetorium поши­рюються й на перегринів.

Користування імператорськими конституціями утруднювали їх численність та безсистемність. Виникла потреба в їх кодифікації. Проте потреба в кодифі­кації імператорських конституцій була викликана й деякими іншими причинами, а саме:

1)     намаганням закріпити в твердій і систематизованій формі існуюче пра­во, яке виражало правомочність рабовласників;

2)     кризою і розпадом Римської імперії, західна частина якої зазнавала на­паду варварів. Видання єдиного кодексу мало бути символом єдності Римської держави і права при політичному розділі на дві частини. Тому кодифікації надавалось політичного значення.

Однак ініціативу кодифікації уряд не взяв на себе, спочатку вонабула-прю-ведена приватними особами. Так в кінці III ст. (295 р.) був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача. Кодекс мав значне поширення і вміщував імператорські конституції від 196 до 295 року.

Між 314 і 324 pp. невідомим Гермогеном було складено доповнення до Кодексу Грегоріана, яке містило більш пізні імператорські конституції. Це доповнення дістало назву Кодекс Гермогена. І лише в 428 р. імператор Фео­досії! для складання кодексу призначив комісію з дев'яти осіб. Кодекс був виданий у 438 р. і мав назву Теодозіанський. До нього увійшли імператорські конституції, які вийшли після приватних кодифікацій. Кодекс складався з 16 книг, поділених за предметними титулами.

Незважаючи на те, що кодекс видано на Сході, він набув значного поши^ рення і на Заході. У ньому були відображені всі ті зміни, які сталися в державній та приватноправовій сферахримського рабовласницького суспільства.-..

§8. Кодифікація Юстиніана

Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, укладення зводу, в якому було б як. цивільне, так і преторське законодавство і який міг би служити твердою основою під час здійснення правосуддя. З плином часу ця потреба відчувалася дедалі гостріше. Після видання кодексів Грегоріана, Гермогена та імп. Феодосія імператорські конституції видавалися й далі, в той час як багато з них виявилися вже скасо­ваними. Отже, постала конча потреба в перегляді кодексів та їх доповнень., Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, га­лузі законодавства.

39


Уже Феодосій II мав намір зробити загальний перегляд як конституцій, так і юридичної літератури, і укласти єдиний цілісний звід, але задум свій не здійснив. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан.

Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під ке­рівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник.

З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного пра­ва, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкува­ти юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова . комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константино­поля, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле ви­лучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.

Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найб­ільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідни­ми заголовками. У середині кожного титулу теж у певному порядку розміщені цитати, кожна з яких починається із зазначення автора і твору, з якого вона взята.

Треба зазначити, що в період абсолютної монархії практика римського права часто відступала від тих положень, які були з такою майстерністю зроб-

40


лені класичною юриспруденцією. Але при всьому тому вже та обставина, що в основу Юстиніанівського зводу були покладені твори класичних юристів, оз­начало для того часу безспірне відновлення римського права, повернення до його кращих начал. Завдяки Дигестам класична література була збережена від повної загибелі, а її багатющі плоди захищені від безнадійного викривлен­ня.

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівницт­вом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоно­вані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана.

Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно роз­вивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень.

Упродовж цих років законодавча діяльність і справді пожвавлюється: у
529 р. було видано майже 80 конституцій, у 530 - близько 130, у 531 - майже
100. Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Ко­
декс, виданий у
529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими
частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в лис­
топаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції.                    )

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них набули істотного значення, спри­чинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх системати­зувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства.

На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єди­ний Звід права, хоча вони й не були тоді об'єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (почина­ючи з XII ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер. /

41


Контрольні    запитання

1. Поняття джерела права та значення кожного з них в окремі періоди Римської держави.

2.        Форми правоутворення в Римі:

а) звичай, звичаєве право, Закони XII таблиць;

б)  поняття та кодифікація преторського едикту;

в)  форми діяльності римських юристів. Чому діяльність римських юристів
була одним з джерел права в Римі;

г)  сенатус-консульти;

д) імператорські конституції, їх види та кодифікація.

3.   Кодифікація Юстиніана, її наслідки та значення.

4.   Назвіть і охарактеризуйте найважливіше джерело пізнання римського
права.


Розділ III.

ОСОБИ

§1. Поняття особи та її право- і дієздатність

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох ок­ремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.

Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама лю­дина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійно­го центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У тако­му випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

Насамперед простежимо за~еволюцією фізичних осіб, а потім розглянемо виникнення та історичний розвиток як самого поняття, так і окремих форм юридичних осіб.

У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу ра­бовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.

Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право на­зивається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести


43


відповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттє­вішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терм­іном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина на­родилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спад­кування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.

Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення право­здатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презум­пція щодо тих, які помирали'одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то при­пускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.

Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняєть­ся з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, про­дана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздат­ності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи - status libertatis:

2)      стану громадянства - status civitates:

3)  сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства -

римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика - глава


сім'ї. Він був особою власних прав, усі підвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялися його владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'ї поступово стали над­ілятися певними правами, проте ніколи не досягай того правового становища, в якому перебував глава сім'ї.

Зрозуміло, що регламентація правоздатності не була однаковою у всі пер­іоди Римської держави і для інших вільних людей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.

Як відомо з попереднього розділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення поча­ли згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася. Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різних категорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив ста­тус римського громадянина на всіх підданих великої території.

З початку III ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох ос­новних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивіль­но-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Нам уже відомо, від чого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістом цивільно-правової правоздатності. Проте юри­дичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаб­лене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.

Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним ста­ном особи - станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства й сімей­ний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни пра­воздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадки зміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.


 


44


45


Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступа­ла у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.

Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втрати­ла правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одер­жання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна осо­ба всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спад­кування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Отже, юридичне становище людини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чином стати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувався відповідною вла­дою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехто хотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат - libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, який керував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільних правовідносин, він підлягав компетенції суду.

Якщо спір про статус громадянства як самостійний спір підлягав вирішен­ню магістратом у порядку адміністративного розгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішення питання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.

Спір про сімейний стан можливий лише в тому випадку, коли хтось пре­тендував на роль домовладики, а тим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак, зрідка.

46


Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідка­ми, які становлять зміст поняття дієздатності.

Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розумін­ня смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділяла­ся на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю не­дієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припи­нення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно не­вигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до діло­вого життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому, починаючи з II ст. осо­бам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (зго­ди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досяг­нувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легі-сакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю не­дієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклуваль­ників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Після

47


призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздат­ності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і об­меженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.

Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов'язане з втра­тою громадянства.

Приниження честі зазнавали у формі jnfamia (ганьба) або turpitudo (амо­ральність).

Infamia - безчестя якого зазнавали внаслідок засудження за кримінальний злочин, порушення договору доручення, товариства, збереження, де вимага­лася надзвичайна чесність; в результаті порушення деяких правових норм, наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, не дотримавши року жалоби. Infamia зазнавали в результаті преторського едикту або судового рішення. Осо­ба, яка зазнала infamia, позбавлялася права бути обраною на громадські посади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на суді як пред­ставник за інших тощо.

Безчестя у формі turpitudo зазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб жит­тя вважалися аморальними (наприклад, проституція). Ця форма безчестя була суттєвим обмеженням у,таких галузях як спадкування, одруження та ін.

Римське право знало ще одну форму приниження честі - intestabilis. Зако­ни XII таблиць постановляли: "Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення (на випадок спору), нехай зазнає без­честя". Це означало, що така особа надалі взагалі не могла бути свідком і до себе не мала права нікого запрошувати у свідки. А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків, то таке обмеження май­же повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовим зникненням старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.

Не були рівноправними і обмежувалися в дієздатності в Римі жінки. Три­валий час вони перебували під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була під постійною опі­кою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була послаблена правова нерівність чоловіка і жінки.


Чи впливала релігія на праводієздатність особи в Римі? Язичницька релі­гія не мала на неї впливу, але після появи християнства язичники і єретики певної мірою обмежувались у дієздатності.

У Римі серед корінного населення розрізняли римських громадян, латинів, перегринів, рабів, вільновідпущеників і колонів. Розглянемо правове станови­ще кожного розряду названих категорій римського населення.

§2. Правове становище різних категорій населення Риму

Римські громадяни. Згідно з головним принципом древньоримського пра­ва, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали воро­гом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Певний захист він міг мати у вигляді так званої клієнте-ли, про що мова йтиме далі. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою по­вної цивільної правоздатності.

Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римсь­ких громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина народжена поза шлюбом, згідно з римськи­ми законами, поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення інозем­ця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим общинам в період імперії.

Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабов­ласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом всту­пати в шлюб і jus commercii - правом торгувати.

Поруч з володінням повною правоздатністю в сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, займати найвищі виборні посади магістратів, з них комплектувалася армія. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімейного стану особи.


 


48


49


Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н.е. Древні ла­тини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням май­нових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадян­ство на становище латина з метою одержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправ­ним римським громадянином. Зокрема, римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційні процеси привели до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціу­му, тому держава змушена була вживати заходів до їх обмеження. Було встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чо­ловіче потомство. Згодом такий спосіб набуття римського громадянства був скасований. Деяким латинам римське громадянство надавали, якщо вони зай­мали певні виборні посади в своїх общинах або за заслуги перед Римською державою.

За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передава­ти його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.

Незадоволення латинів своєю нерівноправністю порівняно з громадяна­ми Риму призвело до так званої союзницької війни (90 і 89 pp. до н.е.), після якої майже вся Італія здобула право римського громадянства. Поняття "лати­няни" як історичне явище зникло, але воно збереглося як певна юридична категорія, як певна сукупність прав і в такому розумінні застосовується аж до Закону Каракали (212 р. н.е.), який перетворив усіх жителів Римської імперії в громадян (civis), а відтак зникли і латини колоніальні, проте не зникли латини Юніані, які проіснували аж до Юстиніана.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу схо­динку соціального становища в  Стародавньому   Римі посідали перегрини.


Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі яки­мось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).

У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З роз­витком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торго­вельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з'являється інститут клієнте-ли. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його зумовлена тим загальним для стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного народу існують тільки для захисту членів власного суспільства. Іноземець прин-ципово вважається ворогом і, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоча б якийсь захист у середовищі чужого племені, іноземець повинен знайти собі покровителя серед місцевого повноправного населення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта від патрона. Клієнт входив до складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну, надавати йому матеріальну і моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона зем­лю для обробітку, за що віддавали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав заповіту, то після смерті все його майно переходило до патрона.

На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов'­язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Домагатися своїх прав судовим порядком він теж не міг. Юридичний захист він одержував тільки через патрона. Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, то він піддавався не світському покаран­ню, а релігійному осудові.

Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвит­кові цивільного обороту між ними і римськими громадянами. В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культу­ри народів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentium. Це одне з наймудріших джерел культури, відображене в правотворчій діяльності преторів.

Отож із спливом часу, змінами в соціально-економічному житті римсько­го суспільства іноземці поступово утворюють самостійну групу вільного населення і здобувають правовий статус перегрина.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегринів або пе-регринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин


 


50


51


позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одер­жував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політич­ними, економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавала його цілим групам перегринів.

Бурхливе зростання товарного обороту зумовило у майбутньому тенден­цію не тільки до надання окремим іноземцям (перегринам) певного правового статусу, але й до поступового зближення всіх перегринів з правовим статусом римських громадян. Це сталося в 212 р. н.е., коли імператор Каракала поши­рив статус римського громадянина на всіх підданих Великої Римської імперії. Раби. Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії   їх     правове   становище     випливало   з наявності так     званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу ве­ликої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, прода­ти. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини -жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в про­сту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значен­ня. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тор­турам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували еко­номічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також хри­стиянської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між ра­бовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого поки-

52


нув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жор­стокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.

Зрозуміло, що подібні заходи були зумовлені не милосердям римських пра­вителів, а потребами самого панівного класу з метою захисту його інтересів.

Поряд із заходами, скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способи більш ефективної експлуатації праці і здібно­стей рабів. А відтак потрібно було піднести зацікавленість рабів у результатах своєї праці. З цією метою у Римі вже в республіканський період установився звичай надавати рабу певну майнову самостійність, щоб він міг розвивати свою господарську діяльність, безумовно, на користь господаря. Рабовласники, збе­рігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).

Проте експлуатувати пекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншими особами, і таке право рабу було нада­не. Однак, оскільки пекулій юридично залишався майном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом тільки в ме­жах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.

Досить часто раби наділялися функціями керуючого маєтком, казначеєм тощо. Природно, що коло повноважень рабів при цьому розширювалось. За свідченнями римських юристів, праця таких рабів зміцнювала становище ра­бовласників.

Рабовласники прагнули всіляко прив'язати раба до дому, навіть створю­ють йому щось на зразок сім'ї. А згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментарях до закону про повернен­ня продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця, писав: "Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз'єднати, не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків або навпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фак­тичному шлюбі".

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II -1 ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, ху­дожники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

53


Державний апарат імперії комплектувався здебільшого з рабів і вільнові­дпущеників імператора.

В умовах кризи рабовласницького ладу вкрай загострюються соціальні протиріччя і, боячись повстань з боку рабів, правителі знову почали до них застосовувати найжорстокіші покарання. Жорстоко каралася втеча раба від рабовласника, за надання втікачеві-рабу притулку з винного стягувався штраф, рівний вартості раба.

Борючись з виступами рабів, уряд вдавався не тільки до репресій, але й змушений був йти на деякі поступки. Була встановлена, наприклад, криміналь­на відповідальність за умисне вбивство раба. По-друге, раб одержує право самостійно, не виставляючи замість себе представника, виступати в суді у спра­вах про свободу.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже. було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володіль­ця пекулія були вже розширені. У III ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекуліем за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зо­бов'язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

Раби, які володіли пекулієм, часто досягали значної матеріальної само­стійності і мали своїх рабів. Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, що свідчить про розклад античного рабства.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніяки­ми правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від за­конного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римсь­кої держави. Так у стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредито­ром. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

І тільки з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги пере­містився з особи боржника на його майно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.

У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв'язок з рабами всупереч заборони власника.

Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уяв-


ного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а також внаслідок до­сягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним.

У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпус­кати на волю раба віком до ЗО років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, який мав до десяти рабів - не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнити не більше ніж третину; з п'ятисот - одну п'яту, а взагалі - не більше ніж сотню рабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже не могли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.

Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпуще­ником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був пер^грин, латин чи римсь­кий громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки зі своїм попереднім госпо­дарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майно переходило до патрона.

Вільновідпущеник зобов'язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільно­відпущеник і далі був зобов'язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному способу вироб­ництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він. звільнявся від обов'язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надавати пат­рону матеріальну допомогу.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвиваєть­ся і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшуєть­ся, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римсь­кому праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких


 


54


55


були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

У І ст. ще переважала орендна плата в грошах, але вона підривала госпо­дарства дрібних наймачів, заборгованість яких зростала і призводила до повного розорення. Тому замість грошової оренди встановлюється орендна плата у вигляді певної долі натуральних продуктів.

На цій стадії колон ще юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки - навіть несплата оренди його не прив'язувала до ділянки. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмку звичайним цивільним по­рядком.

Зрозуміло, що фактично така недоїмка значною мірою зв'язувала колонів, а становище їх було здебільшого досить важким. Дрібні орендарі були пере­важно біднішими елементами населення. Уже з самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушені були вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразу потрапляли у цілковиту залежність від нього.

Важкі умови господарського життя дуже часто не давали змоги не тільки погасити позику, але й навіть сплатити повністю оброк. Поступово недоїмка в сплаті оброку зростала і ставала хронічною. За таких умов залишити колону орендовану ділянку і перейти на інше місце стає дуже важко. Тому, природно, що більшість колонів залишалася фактично на тих же ділянках.

Ця фактична прив'язаність до своїх ділянок поступово перетворюється в юридичну. Нова податкова політика, проведена імператорами, привела до того, що зумлевласники почали дорожити колонами - звідси нерідкі випадки зама­нювання колонів і переховування втікачів. Щоб попередити подібні явища, імператор Костянтин указом від 332 р. приписав у таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон позбавлявся своєї колишньої свободи переходу, юридично закріплювався до тієї землі, до якої він приписа­ний. Подальше законодавство розвивається у тому ж напрямку і надає колонату його остаточного вигляду. Так закон 357 року забороняє землевласнику про­давати землю без колона, який сидить на ній.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей пе­ретворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випад­ках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і стає вільною особою, проте дуже близькою за своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право всту­пати в шлюб, мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не тільки особисто: діти його теж стають колонами.

56


Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

§3. Юридичні особи

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного пра­ва, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг ново­го європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розгляда­ються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окре­мих квіритів.

Разом з тим уже в стародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечи­ла діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, пев­не спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однак названі корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особи мали справу тільки з їхніми окре­мими членами.

Отже, ті потреби, які в розвинутому праві задовольняються за допомогою фігури юридичних осіб, у стародавні часи, за нерозвинутого цивільного обо­роту, задовольняються іншими засобами. Але поступово ці засоби виявляються недостатніми: з розвитком економічного життя відчувається необхідність ство­рити якийсь єдиний економічний центр, відокремлений від тих чи інших окремих фізичних осіб і наділений здатністю до самостійної юридичної діяль­ності.

Тривалі й наполегливі пошуки фігури юридичної особи знайшли, нарешті, і перше вирішення. У період другої половини республіки, як відомо, у складі Римської держави виявилося багато нових одиниць, за якими було визнано право на внутрішнє самоуправління. Це - міські общини, муніципії, які раніше були самостійними державами, а згодом приєднані до Римської держави і їхні

57


мешканці наділені правами римського громадянства. За муніципіями визна­валась також господарська самостійність, часто це були високорозвинуті міста, які володіли своїм великим майном і складним господарством. Можливо, десь, наприклад у грецькому праві, ці міста вже розглядалися в майновому обороті як особливі юридичні особи.

У всякому випадку корпорація з наданням їй господарської самостійності поставила перед римським правом питання про те, як організувати участь об­щин у цивільному обороті, якому суду їх підпорядкувати, тощо. Це було вирішено так: усі корпорації підпорядковували звичайному цивільному праву і звичайному цивільному суду. Претор у своєму едикті визнавав за муніципія­ми право позивати і відповідати на суді через своїх представників -муніципальних магістратів або спеціальних представників, які призначалися декретом муніципального сенату. Цим була визнана в принципі цивільна і процесуальна правоздатність муніципій як особливих суб'єктів прав, само­стійної юридичної єдності, здатної нарівні з приватними особами володіти правами і захищати їх у звичайних формах суду.

Рішучий крок був зроблений - юридична особа була створена, хоч на пер­ших порах вона ще не володіла усіма атрибутами, які набула згодом. Вироблений у застосуванні до муніципій, принцип юридичної особи згодом переноситься на різні приватні корпорації, які починають наділятися цивіль­ною правоздатністю на зразок муніципій. Першим кроком і тут було визнання за ними в преторському едикті права позивати і відповідати на суді через своїх представників. За першим кроком були зроблені і наступні, хоч правоздатність корпорацій в деяких окремих випадках все ж залишалася більш вузькою, ніж правоздатність муніципій. Наприклад, муніципії вже з давніх часів могли одер­жувати майно за заповітними відписами (легатами), іншим організаціям це право було надано значно пізніше. Усе це, однак, були лише окремі обмежен­ня. В принципі корпорації трактувалися як особлива юридична особа, яка може мати права і вступати в юридичні відносини. Усі корпорації в Римі мали назву universitas*

У той час як у римському праві вироблялося визнання юридичної особис­тості корпорацій, Римська держава зіткнулася зі складним питанням про свободу союзів. Упродовж першого періоду республіка не знала ніяких обме­жень щодо цього. Як уже зазначалось, для створення союзів непотрібний був дозвіл держави. Користуючись свободою, римляни створили багато таких со­юзів.

Однак у І ст. до н.е. почали застосовуватися заходи, спрямовані проти ко­легій, оскільки вони в умовах загальної політичної і соціальної кризи, деморалізації ставали осередками для політичної демагогії, а іноді місцем, де під прикриттям релігійного культу здійснювалися протиправні дії. На підставі Акта сенату 64 р. до н.е. багато колегій було розпущено, але в 58 р. до н.е. ці


колегії були поновлені. А в 56 р. до н.е. сенат знову постановив розпустити колегії, оскільки вони перетворилися в політичні клуби.

Зрозуміло, що такі розпуски не вирішували питання стосовно умов засну­вання нових корпорацій, потреба в яких була очевидною. З огляду на це імператор Августин видав закон, згідно з яким для утворення союзів потрібний був дозвіл сенату. Колегія, яка діставала такий дозвіл, набувала права юри­дичної особи.

Отже, період пізньої республіки і на початку імперії муніципії та приватні корпорації були визнані як юридичні особи. Щодо державної казни (фіска), то процес'її перетворення в юридичну особу був ще складнішим і тривалішим. Справа в тому, що на перших порах фіск розглядався як особисте майно прин-цепсів і тому підлягав нормам звичайного цивільного права.

Зважаючи, однак, на таке принципове визнання принцепса цивільно-пра­вовим суб'єктом фіскального майна, все ж у багатьох випадках особлива, державна, природа цього майна виявлється в різних відступах для нього від звичайного цивільного права, зокрема майно фіска не підлягало давності, ви­моги фіска задовольнялися першочергово. Тому в пізніші часи висловлювалося припущення, що фіскальне майно є майном держави. Проте посилення монар­хічної влади відкинуло це припущення, внаслідок чого в римському праві ми не знаходимо чітко вираженої теорії про державу як окрему юридичну особу. Практично державна казна постає" як юридична особа, однак в теорії вона втілюється в особі імператора.

Не менш повільно і важко формувалася думка про самостійність юридич­ної правоздатності іншого виду юридичних осіб - установ. Установ у такому розумінні не знає не тільки римське право республіки, але й класичних юристів. Лише з поширенням християнства і визнанням його в 325 р. державною релі­гією була створена основа для виникнення самостійних установ. Насамперед були наділені цивільною правоздатністю церковні установи; окремі церкви мали право набувати майно і одержувати за заповітами, бути кредиторами, виступати стороною на суді.

Згодом від церков правоздатність переноситься і на різні приватні бла­годійні установи - лікарні, притулки та ін, оскільки всі вони перебували під наглядом церковних властей. Усі ці благодійні установи були самостійними юридичними суб'єктами, але теоретичних розробок про них у римському праві було обмаль.

Із сказаного випливає, що правоздатність юридичної особи в Римі обме­жувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не. кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи існують само­стійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб'єктом права і обов'язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальність


 


58


59


за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління кор­порацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність само­стійно здійснювати свої права і обов'язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юри­дичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після до­сягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

Такі короткі відмості про юридичні особи містяться в римському праві. Отож юридичні особи в Римі не досягли повного розвитку. Це пояснюється ще не досить розвиненими соціально-економічними відносинами, і все ж не тільки ідея юридичної особи була створена римським правом, але й надано їй основний практичний вираз; були вироблені поняття правоздатності, незалеж­ної від особи фізичної, прийоми штучної дієздатності і навіть основні типи юридичних осіб. Новому Світові був переданий досить тонкий юридичний спосіб, за допомогою якого найрізноманітніші соціальні утворення могли бути введені в нормальне життя суспільства, і Новий світ широко скористався ним.

Контрольні   запитання

1.        Поняття особи - суб'єкта права. Фізичні та юридичні особи.

2.        Поняття та умови повної правоздатності особи в Римі.

3.        Зміна правоздатності особи.

4.        З яких елементів (прав) складається цивільна правоздатність?

5.        Поняття дієздатності. Фактори, які обмежували дієздатність фізичних осіб в Римі.

6.        Характеристика правового стану різних категорій людей в Римі:

а) римських громадян (квіритів);

б) латинів;

в) перегринів;

г)  вільновідпущеників (лібертинів);

д) колонів.

7.        Правовий стан рабів. Джерела рабства та його припинення. Що таке рабський пекулій?

8.        Юридичні особи. Виникнення та припинення юридичних осіб.

9.        Право-дієздатність юридичних осіб.


Р о з д і л   IV СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ

§1. Види сім'ї в Римі

Дослідження в галузі соціології беззаперечно доводять, що сім'я як пост­ійний і, за своєю ідеєю, пожиттєвий союз між жінкою і чоловіком, не є споконвічною.

Появі сім'ї в її більш пізньому значенні передував тривалий період інших форм відносин між чоловіком і жінкою. Є припущення, що зародком сім'ї було викрадення жінки у чужого племені. Подібний звичай спостерігається у бага­тьох народів, що підтверджують легенди, перекази. Зокрема, в історії римського права відома легенда про викрадення сабінянок..

Пам'ять римського народу не зберегла жодних слідів періоду, який би пе­редував встановленню сім'ї. У відомостях про римлян, що дійшли до наших часів, йдеться вже про патріархальний лад, який міцно склався і в основі яко­го була моногамна сім'я. Вона являла собою тип проміжної патріархальної сім'ї, що об'єднувала під владою глави сім'ї - paterfamilias -жінку, дітей, інших родичів, кабальних осіб, а також рабів. Така сім'я нагадувала окремий авто­номний світ, який повністю підпорядковувався главі сім'ї. В одній своїй особі він представляв усю сім'ю назовні, а його влада була безмежною щодо всіх домочадців. Домовладика міг піддавати їх будь-якому покаранню, продати в рабство і навіть позбавити життя. Це торкалося й дружини, становище якої прирівнювалося до становища дітей.

Така структура римської сім'ї зумовила поділ громадян за їх сімейним ста­ном на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осіб власного права - persona sui juris і на осіб чужого права -persona alieni juris. Самостійним був лише домовладика, який володів власни­ми правами. Усі інші члени сім'ї були особами чужих прав.

Як особи чужих прав діти домовладики, незалежно від віку, сімейного чи суспільного становища, за життя батька або діда завжди були підвладними -вони не могли бути самостійними власниками майна. Набуте нцми майно ав-


 


60


61


томатично ставало власністю домовладики. Підвладні могли укладати цив­ільно-правові угоди тільки від імені й на користь домовладики. Навіть тоді, коли сам домовладика наділяв своїх підданих певним майном, то за його пра­вовим становищем таке майно прирівнювалося до пекулія і залишалося власністю домовладики.

Однак розвиток товарного виробництва потребував певного обмеження абсолютної влади домовладики. Водночас й особа підвладних починає набу­вати визнання в цивільному праві. Усе привело до того, що єдиновладдя глави сім'ї над усіма підвладним членами поступається місцем її диференціації. Отож уже розрізняється влада чоловіка над жінкою - manus, над дітьми - patria potestas, над рабами - dominica potestas. Наведена термінологія заслуговує на увагу тому, що вона відображає соціальні процеси, які відбувалися в римській сім'ї в міру розвитку товарного виробництва. Ці зміни зумовили певні зміни у правовому становищі окремих членів сім'ї. Влада домовладики втрачає свій деспотичний характер, хоч різниця між ним і окремими членами сім'ї не зни­кала ніколи.

Як уже зазначалося домовладика мав однакову владу над усіма членами сім'ї, і всі його підвладні вважалися членами сім'ї та родичами. Римське право розрізняло два види сім'ї:   агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім'я. Агнатами називалися особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії. Такі ж особи по жіночій лінії не вважалися агнатами і перебували лише в кровному споріднені. Агнатами були взяті в кабалу вільні люди (неоплатні боржники), куплені у бідняків діти, а також раби. Агнати могли бути пов'я­зані між собою і кровними зв'язками, але юридичне значення мало лише підпорядкування владі домовладики.

Отже, єдність давньої сім'ї в Римі визначалася не спорідненістю по крові, а єдністю влади домовладики - хто підпадав під цю владу, той був членом сім'ї. Разом з тим з числа агнатів вилучалися навіть власні діти, які одружува­лись і підпадали під владу іншого домовладики.

. Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім'ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало праг­нення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домо­владики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім'ї. Деякий час ці два види сім'ї існували пара­лельно, але когнатична сім'я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.


Якщо агнатичне споріднення могло змінюватися, то когнатичне - це спор­іднення природне і тому не може зазнавати змін. Очевидно, саме тому споріднення по крові перемогло агнатичне споріднення.

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднен­ня. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов'язує осіб, які походять одна від одної, на­приклад, батько, син, онук і правнук; б) побічна лінія, що поєднує осіб,-які мають спільного предка, наприклад, брат - сестра, дядько - племінник. Пряма лінія називається ще висхідною і низхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

Для визначення родинної близькості недостатньо було встановити лише лінію, яка пов'язує цих осіб. Необхідно ще вказати ступінь родинності, яка визначається кількістю народжень між тими особами, між якими бажано з'я­сувати ступінь споріднення. Наприклад, батько і син перебувають у першому ступені споріднення, брати і сестри - в другому. У той же час серед братів і сестер розрізняють повнорідні (які походять від спільних батьків) і непов-норідні (тобто такі, які мають лише спільну матір (єдиноутробні) або тільки спільного батька (єдинокровні).

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво - це відно­сини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка. Ступені родинності й сво­яцтва мали значення у випадках спадкування і вступу в шлюб. Римське право не допускало шлюбу між близькими родичами. Така заборона поширювалася і на близькі ступені свояцтва.

§2. Шлюб та його види

Сім'я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Питанням правового регулювання шлюбних відносин римські юристи приділяли значну увагу. Ра­зом з тим вони надто ідеалізували сім'ю. Зокрема, римський юрист Модестін дає таке визначення шлюбу: "Шлюб - це союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". Це явно ідеалістичне формулювання шлюбу маскувало цілковите підкорення жінки владі чоловіка. І як би не змінювався її правовий статус протягом усієї історії Риму, вона зав­жди залежала від батька, чоловіка, брата, опікуна. Причому мова йде не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність, і рим­ляни ніколи цього не приховували.

Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jus connubii - між грома­дянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли - між перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на два види: cum


 


62


63


manu - з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu - без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий конкубінат.

Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нор­мами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли juTconnubii. Шлюб між римським громадянином, з одного боку, а з іншого -негромадянином (перегрином, вільновідпущеником, деякими латинами) кате­горично заборонявся. Деякі обмеження у вступі в шлюб збереглися навіть після того, як усі піддані Римської імперії були оголошені громадянами. Зокрема, особи сенаторського звання не могли одружуватися з вільновідпущеницями.

Перегрини вступали в шлюб між собою відповідно до норм jus gentium -права народів. Латини, вільновідпущеники, колони вступали в шлюб між со­бою згідно зі своїм правовим статусом. Діти від таких шлюбів не ставали римськими громадянами.

Шлюб cum manu. Як уже відомо, жінка в римській сім'ї тривалий час була позбавлена всяких прав і цілком підпадала під владу чоловіка. Влада чоловіка над жінкою називалася m a n u s; такий шлюб, коли жінка підкорялася владі чоловіка, відомий під назвою cum manu. Перебуваючи у цьому шлюбі, жінка підпадала в повну особисту і майнову залежність від чоловіка, а якщо він сам був під владою свого батька, то й від домовладики. Жінка була на становищі дочки у батьків свого чоловіка. Вона втрачала агна-тичні родинні зв'язки зі своїми батьками, братами і сестрами й іншими родичами та близькими їй людьми. Отож влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна. Проте шлюб cum manu характерний лише для раннього періоду римської історії, і з часом влада чоловіка поступово слабшає. Це зумовлюєть­ся розвитком соціально-економічних відносин, зокрема індивідуалізацією приватної власності. Жінка набуває певних майнових прав на сімейне майно, а разом з тим і деяку особисту незалежність від чоловіка. Так поступово на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб без влади чоловіка - sine manu, і вже в період класичного римського права він витісняє повністю шлюб cum manu.

Шлюб sine manu . За своїми принципами цей шлюб був повною протилежністю шлюбу cum manu. Вступ у такий шлюб не тягнув за собою зміни правоздатності жінки. Вона або зберігала за собою статус р є r s ona sui juris (якщо мала його), або продовжувала підпадати під владу батька. Отже, кровні зв'язки з попередньою сім'єю не переривалися, не вини­кало й агнатське споріднення між жінкою та сім'єю чоловіка. Чоловік за умов шлюбу si ne manu не мав жодної влади над жінкою. Подружжя в особисто­му відношенні вважалися рівноправними суб'єктами і хоч здебільшого питання сімейного життя остаточно вирішував чоловік, його влада зовсім не була под­ібною до m a n u s .


Із запровадженням шлюбу sine manu стався великий переворот в історії римського сімейного права. Жінка виходить з-під влади чоловіка і формально стає незалежною особою. Разом з тим важливо зазначити, що запровадження цього шлюбу призвело й до негативних наслідків. Незалежність жінки, свобо­да розлучень негативно вплинули на сімейно-моральні устої римського суспільства. Римським імператорам довелося вжити рішучих заходів, скерова­них на зміцнення шлюбних відносин .

Конкубінат. ,Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubii. Відсутність -у однієї із сторін j use о n n u b і і не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає так званий конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним ста­ном. Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, набували статусу матері, а не батька, хоч не були для нього юридично сторонніми як позашлюбні діти. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадковувати частину його майна. Отже, діти, які народилися в конкубінаті, хоч і не набували стату­су батька, не вважалися законними; проте відрізнялися від незаконних і називалися liberi  naturales- природні діти.

§3. Умови вступу в шлюб, порядок його укладення та

розривання

Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прий­шло з'християнством, як про таїнство, що відбувається на небесах, хоч Модестін, як уже було зазначено вище, говорив про шлюб, як про союз чоло-віка і жінки, союз на все життя, оснований на праві божому і людському. Оскільки шлюб - це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передба­чається виконання таких умов:

згода на шлюбнареченого і нареченої, а коли вони перебували під вла­дою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступагав шлюб jus connubii. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едик­том імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Рим­ляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є пост-


 


64


65


шним спільним союзом і пожружня вірність жінки - це сувора умова, яка за­безпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республікансь­кого і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпе­чити інтереси дітей від першого шлюбу;

недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в пер­іод пізньої республіки і на початку імперії - до другого - третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, мо­лодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма міся­цями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визна­ченні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і а, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у шлюб.

У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum maou міг бути укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яск­раво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконували­ся різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошенням різних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійсню­валась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.

2. Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей. Очевидно, це була вдавана купівля жінки в їїдомовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манци-

66


пації. У присутності п'яти свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який слу­жив символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?" - запитував наречений. "Ти мене знайдеш там, де будеш ти", - відповідала наречена. Ці запитання і відповіді супровод­жувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.

Крім цих"двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і од­ного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Скла­лася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення m a n u s за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не ночу­ючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке Співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, вхо­дили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і само­стійною.

Деякі дослідники римського права вважають, що usus був історично пер­шим способом укладення шлюбу sine m a n u , який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юри­дичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu при формальності інших менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu. збереглися в

67


римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була вста­новлена необхідність церковного вінчання.

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб ук­ладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п'яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи. У.стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні на­слідки. У кінці республіканського періоду під впливом морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особ­ливо з утвердженням християнства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний характер. Борючись з нахилами до позашлюбних відно­син і бездітності, імператор Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню невірність і співжиття, що мало позаш­любний характер. Так у 18 р. до н.е. був прийнятий закон Юлія, який встановлював покарання за перелюбство. Характерно, що покаранню підда­валися не тільки безпосередні винуватці, але й ті, хто потурав цьому. Зокрема, підлягали покаранню чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не по­рушували питання про її переслідування.

У цей же час були прийняті й інші закони (наприклад, закон Папія і Поп-пея у 9 р. до н.е.), які скеровані на подолання нахилів до позашлюбних відносин та бездітності. Звільнялося від покарання лише таке співжиття, яке здійснюва­лось з наміром утворити сім'ю, і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами, усі чоловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком від 20 до 50 років по­винні обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше трьох дітей. Бездітні особи позбавлялися права на спадщину. Проте ці досить суворі закони не до-сягли своєї мети і не змінили становища. Однак ці закони існували протягом


усього класичного періоду і були анульовані тільки імператором Костянти­ном.

Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу сво­боди розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні штра­фи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п'яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя. Розриваючи шлюб s і ne manu сторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.

Такі головні риси виділяються у загальній теорії римського шлюбу. Римське право, яке знало спочатку тільки патріархальний шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило відразу історичний стрибок і набагато випере­дило інші народи в розвитку шлюбних відносин. Відразу було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не визнавалось. У шлюбі sine ma n u подружжя рівні і незалежні одне від одного. Римське право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою він може бути розірваний.

Практика шлюбних відносин в Римі свідчить, що визнання свободи роз­лучень зовсім не веде ні до руйнуванн і сім'ї, ні до загибелі суспільства.

§4. Особисті та майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum manu і sine ma n u природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum m a n u, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядкову­валась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Отже, в особистому відношенні вона підлягала юридично необмеженому праву чоло­віка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був обмежений лише громадською дум­кою.

Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоло­вікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така май­нова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.


 


68


69


Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sine raanu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступаєть­ся перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його грома­дянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відно­сини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона«>могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відно­сини. Жінка могла доручити чоловікові управління всім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між подружжям виникав спір з питання власності, то допускалася презум­пція, що річ належить чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності на дану річ належить їй. І нарешті, пожружжя не могло пред'являти одне до одного інфамних позовів (принижуючих честь). У разі необхідності подруж­жю надавалися аналогічні позови, які не тягнули за собою і n f a m і а. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок. Придане. Уже в стародавні часи склався звичай під час укладення шлюбу давати   чоловіку  придане,  яке  має  назву  d o s.   Під  приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою осо­бою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоло­вікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом', крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало від необгрунтованих розлучень з боку жінки.

У римському праві придане має свою довгу історію. З самого початку воно переходило назавжди у повну власність чоловіка. Придане не підлягало по­верненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але оскільки розлучення траплялися зрідка, то питання про, долю приданого ані в житті, ані в законодавстві не ставилося. Однак в період пізньої республіки, коли панувала аморальність і, як наслідок, посилилися розлучення, брак правового регламентування приданого створю­вав неабиякі труднощі. Постала потреба у будь-якому разі юридично забезпечити інтереси подружжя. Найперше про це стали турбуватися самі зац­ікавлені особи. Жінка або її родичі, укладаючи шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у формі стипуляції гарантування того, що на випадок

70


розлучення або смерті чоловіка придане має повертатися дружині або її бать­кові. За передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти чоловіка або його спадкоємців суворий позов.

Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли воно було випущено, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці розлучення без всякої на те причини, утримував придана. Виразником цієї не­справедливості і тут став претор, який почав давати жінці позов bone fidei. На підставі цього позову були вироблені юриспруденцією найближчі норми кла­сичного права про придане. Головні положення цього права зводилися ось до чого. За загальним правилом придане залишалося чоловікові, якщо шлюб при­пинявся внаслідок смерті дружини, а в разі смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте, якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане зали­шалося чоловікові. Однак у всіх випадках, коли чоловік мав повернути придане дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для утри­мання дітей, які залишалися за ним.

Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлю­бу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчу­жувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік утримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження дотальних нерухомостей навіть за згодою жінки.

Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чолов­ікові лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

Завдяки обов'язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником придано­го, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зрос­тали.

Подарунок (donatio). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлю­бом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (d o s). Якщо жінка у випадку безпідставного


71


розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (d o s) і віддати їй подарунок (donatio).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлю­бу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в'цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів (Юсти-на, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати прида­не. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випа­док розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку.

Так поступово складається римська система майнових відносин між под­ружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, бтановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.

§5. Правові відносини між батьками і дітьми

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазна­чалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було забороне­но вж£ імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Ра­зом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька. В


імператорський період стали можливі скарги дітей магістратам на дії батька._ Завдяки всім цим обмеженням влада батька над особою дітей в період пізньої Римської держави втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шля­хами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії сина в межах пекулія - тут можна повторити все те, що було сказано раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджа­тись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у ви­падку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі - так званий службо­вий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном сина і батько ніяких прав на нього не мав.'

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імпера­тора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку. Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії у майновому відношенні від старої без­застережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а ра­зом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була само­стійним суб'єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада вини­кає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.


 


72


73


Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконен­ня з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для 1 і b є г і n a t u rales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1)      з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала по­датки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2)      за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом ро­дичів у законний шлюб (Після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3)      за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.

Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох зацікавле­них сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла уси­новляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкц­іонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована заборона усиновлення неповнолітніх, а саме усинов­лення офорлялось імператорським рескриптом.

A d о р t і о. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес вступає усиновитель, який для форми пред'являє віндикаційний позов проти довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор передавав уси­новлюваного усиновителю. A d о р t і о , на відміну від arrogatio - це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усинов­лення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової  mancipatio.


Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у най­пізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської вла­ди. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штуч­ним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового прода­жу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було ануль­овано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомо­гою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап с і р a t і о досить заяви, зробленої перед судом.

§6. Опіка і піклування

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душев­но хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімей­ною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (сига).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування виз­началося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх ма­лолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю на­родних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опі­кунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією


 


->4


75


окремих органів влади: такими були в період імперії спочатку консули, а зго­дом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін.

Водночас опіка стає публічною владою, громадянським обов'язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільни­тися від якого можна було лише з важливих причин. Зокрема, якщо вже громадянин мав опіку над трьома особами; керував казенним або імператорсь­ким майном; займав відповідальну державну посаду; досягнув 70-річного віку; був бідний, неграмотний або хворий.

Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імператорському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (сига). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укла­дення угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. В окремих випадках ця недієздатність може бути повною (малолітні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен повністю замінити свого педопічного і самостійно вес­ти всі його справи. В інших випадках недієздатність буде лише частковою (марнотратник) - тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійсню* вати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) необхідна згода піклувальника.

Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був нічим обмежений
у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного,
заставляти їх тощо. Це приводило іноді до розтрати майна підопічного, тому
для захисту його інтересів були вироблені такі засоби: а) порушення будь-ким
кримінальної справи проти таких опікунів; б) позов, який пред'являвся після
закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веден­
ням справ збитків. Ці засоби з бігом часу виявилися недостатніми, а іноді й
нерезультатними. У
195 р. н.е. сенатською постановою було заборонено опі­
кунам і піклувальникам відчужувати сільські нерухомості підопічних.
Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль
опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до
ведення поточних невідкладних справ.
                        '*

Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж в окремих видах опіки помітні певні відмінності.

Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її

76


одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши пев­ного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками визначається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вва­жали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. НовГумови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Стосовно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше - уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздат­ності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини рес­публіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи стали об'єктом частого обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близь­ко 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укла­дали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигід­ності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річно-го віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали при­рівнювати з становищем частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінка­ми. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а відтак усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближчого агната або тієї особи, яка призначалась її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона по­ступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьо­му, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення.

77


Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опі­кун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через власти­ву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає повної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі залишаються для жінок закри­тими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представниками на суді, не могли бути опікунами (крім матері і ба­бусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї: вони могли в деяких випадках посилатися на незнання закону. Ми розглянули два най­важливіші випадки встановлення опіки в Римі.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохво­рими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближ­чого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він по­вністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратника­ми. Таке піклування встановлювалося за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї забо­рону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця за­борона поширювалась і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.

Контрольні   запитання

1.        Поняття та види сім'ї в Римі. Чим визначається агнатичне і когнатичне споріднення?

2.        Визначення понять "особа власних прав" та "особа чужих прав".

3.        Лінії та ступені кровного споріднення.

4.        Визначити термін "свояки". Чи допускалося близьке свояцтво між всту­паючими в шлюб?

5.        Шлюб та його види в Римі.

6.        Умови вступу в шлюб.


7.        Способи укладання і припинення шлюбу.

8.        Способи узаконення та усиновлення дітей в Римі.

9.        Особисті та майнові відносини між подружжям.

 

10.      Припинення батьківської влади.

11.      Опіка і піклування: порядок встановлення та припинення.


78


Розділ   V

УЧЕННЯ ПРО ПОЗОВ (ПРОЦЕС)

§1. Поняття та особливості римського цивільного процесу

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права. Державна влада в особі своїх судових органів розглядає цю претензію і у випадку визнання її обгрун­тованою тим чи іншим способом усуває порушення. Порядок діяльності позивача і відповідача, а також діяльність судових властей визначається більш-менш точно законами, які становлять галузь цивільного процесу.

Ми володіємо надзвичайно бідними відомостями про стародавній поря­док переслідування осіб, які порушували інтереси держави, і про порядок розгляду державними органами спорів між окремими особами. Тим більше, що особливих судових органів і спеціального порядку розгляду цих справ у стародавній період Риму не було.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу


потерпшого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.

Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для
його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення по­
рушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів
могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник
намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і
силою змусити сплатити борг.
                                                                          і

Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена.

За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.

Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держа­ви (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.


 


80


81


Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, фор­мулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судово­му захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася од­ноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж пере­ведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний под­ібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існува­ла протягом декількох століть.

§2. Судочинство і судді

Розгляд справ на стадії jus проводився з самого почату республіки консу­лами. У середині ІУ ст. до н.е. ці функції перейшли до новоствореного магістрату - претора. Розширення Римської держави, розвиток обміну, при­їзди до Риму покупців, які не були римськими громадянами, - все це дривело до того, що спори між римськими громадянами і перегринами, а також між перегринами з середини III ст. до н.е. були віднесені до компетенції перегринсь-


кого претора. Деякі спори розглядалися компетентними курильними едила-ми, які здійснювали нагляд За ринками.

На стадії judicium розгляд спору, по суті, проводився одноособовим суд­дею. У Римській державі принципово важливим вважалося, що ніхто не може бути суддею у своїх власних справах, тому для розгляду справи призначався .суддя. Сторонам не заборонялося заявляти клопотання про відхилення при­значеного судді або просити претора права вибору судці з числа призначених ним кандидатур. Спершу судцями могли бути лише сенатори, згодом участі у відправленні суддівської посади домоглися й вершники та інші громадяни, які володіли майном на 300 сестерцій. До списку суддів у кінці республіки було внесено 900 осіб. За несправедливе рішення суддя відповідав усім своїм май­ном, якщо таке рішення завдавало шкоди тій чи іншій стороні.

Поряд з одноособовими судцями цивільно-правові спори в Римі вирішу­валися і деякими іншими органами. Ще в стародавній період були так звані арбітри, які розглядали спори між сусідами та родичами (наприклад, про роз­поділ спадщини) і проводили суд за місцем знаходження майна, про яке йшов спір. Можливо, що на розгляд арбітра передавали й інші справи, в яких розмір присудженого залежав від власного розсуду і оцінки судді. Арбітр відрізняєть­ся від звичайного судді тим, що велику роль під час вирішення справи відіграв його власний розсуд. За словами римського письменника Феста, справа, яку передавали на розгляд арбітру, цілком залежала від його власного розсуду і особистих здібностей. У період монархії арбітром називали особу, якій пере­давали на вирішення спір за згодою сторін без звернення їх до державного суду.

Деякі спори між римськими громадянами і між перегринами, а також спра­ви, пов'язані із шкодою, заподіяною невиконанням міжнародних договорів та деякими іншими подібними обставинами, розглядалися колегіальними суда­ми (у складі 3, 5, 7 осіб), так званими рекуператорними судами. Часто суд рекуператорів встановлювався договорами Риму з іншими державами.

Особлива роль суду рекуператорів у системі римських судів визначалася дозволом судити в будь-який час. Крім того, якщо в ході судового слідства з'ясовувалось, що та чи інша сторона винна в кримінальному діянні (наприк­лад, підкуп свідка), рекуператорний суд міг застосувати і кримінальне покарання, що було неможливо для одноособового судді.

До відання рекуператорного суду були віднесені також справи про свобо­ду, бо саме в цьому суді, напів публічному, позивач-раб міг сподіватися на захист від влади в своєму справедливому позові стосовно відповідача-рабов-ласника.

Відома ще колегія centumviri, яка складалася з 105 членів, що обиралися по три особи від кожної триби. Ця колегія ділилася на кілька секцій. До її


 


82


83


компетенції входив розгляд справ про право власності, спадкування та інші справи, які на той час були найважливішими.

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що вся римська сис­тема передбачала виховання поваги до суду. Неповага до суду тягнула за собою кримінальне та цивільне покарання. Наприклад, неявка до суду без поважних причин вважалася неповагою до суду і спричиняла негативні майнові наслідки.

§3. Види цивільного процесу в Римі

Легісакиійний процес. Стародавній Рим нам не залишив прямих відомос­тей про цю галузь в епоху царів. Дослідження пам'яток дещо пізніших часів дає змогу зробити висновки щодо попередньої епохи і таким чином становити загальний напрям історичної еволюції.

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивіль­ний процес у Римі є римський юрист II ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio - легісакиійний процес (лат, - законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посила­ються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.

Як нам здається, ні перше, ні друге пояснення Гая не може бути прийняте, бо в час зародження цих форм суду ще не було такої великої кількості законів, які регулювали б і хід процесу і саме цивільне право з належними подробиця­ми. Очевидно, leges actio в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.

Гай описує п'ять основних форм leges actio, встановлених у різний час. Але перш ніж приступити до опису цих форм, слід вказати, що для початку процесу була необхідна особиста присутність як позивача, так і відповідача. При цьому суттєвим питанням було, як примусити відповідача з'явитися до суду, інакше своєю відсутністю він міг загальмувати можливість проведення самого процесу.

Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду, і якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XII таблиць. За цими постановами позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися в приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач може опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою й доставити в суд.


Якщо відповідач відразу з'явитися в суд не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися в будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої осо­би.

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді за­лежав від дій позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної моди­фікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.

Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.

Процес розпочинається з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошує формулу, в якій є твердження, що річ належить йому. Наприклад: "Я кажу, що ця річ на підставі права квіритів моя, так я сказав, і ось я накладаю віндикту". Цей акт позивача носить техніч­ну назву vindicatio.

Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то поцес на цьому закінчувався і позивач міг забирати з собою спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошу­вав майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвіндиткою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач за­питує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю"? Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав пали­цю". Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу - sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме. Розмір закладу був визначений Законами XII таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася в касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад вносився сторонами реально, а згодом сторони давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програ­но. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Можна вважати, що мета закладу - це попередження необгрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.

Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене,


 


84


85


вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.

Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio - сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим звернен­ням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не вино­ситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - Judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. За­яви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно.

Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спо­ру була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач пови­нен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.

Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Поря­док процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, на­кладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його вику­пив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикува­ла тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то борж­ник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.

Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнен­ня по боргах легко переходило в помсту за несплату.

Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призна-


чити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, ви­конаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.

Leges actio, як бачимо, - це урочиста заява римського громадянина магіст­рату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьо­му процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзна­чається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в гос­подарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзви­чайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.

Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія і дво­ма законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли були прийняті закони Юлія - невідомо. У результаті цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний. Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати пред­мет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх вста­новленими законом словесними формулами. У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї спра­ви. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний. Замість попередньої точної словесної форму­ли позивач перед претором висловлює свої претензії в довільній формі, а претор з юридичного погляду оцінює ствердження позивача і все це викладає в за­писці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actio, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judicium.

Так у Римі виник процес, який, удосконалюючись, діяв не тільки в часи республіки, але й в наступний період, протягом якого римське право перерод­жувалось з вузько національного у світове. Звільнений від пут суворого формалізму, формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати


 


86


87


в себе найрізноманітніші відносини, які зароджувалися, і вникнути в найпри-хованіші нюанси кожного конкретного випадку.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгля­ду на стадії judicium і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не пови­нен строго додержуватись вимог старого цивільного права стосовно викладу суті позову в точних словах закону. Користуючись своєю владою (imperium), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки, позбавити за­хисту відносини, які формально відповідали закону, проте, по суті, відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв у видачі позива­чу формули позову. Тепер право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а із свого уявлення про справедливість.

Отже, судовий позовний захист став не просто засобом визнання і захис­том матеріальних цивільних прав, а основним моментом, за яким можна судити про наявність матеріального цивільного права. Ось чому часто характеризу­ють римське приватне право як систему позовів, а не навпаки.

Як уже заначалося, одержання преторської формули є метою розгляду спра­ви на стадії jus і юридичною підставою для переведення на стадію judicium. Відповідно до цього свого призначення вона складається з чотирьох обов'яз­кових і двох додаткових частин. Перша частина преторської формули розпочинається з назви імені судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judicis nominatio. У другій частині формули, яка має назву intentio, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині фор­мули коротко викладаються факти і обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимо­га підтвердиться - comdemnatio.

Дещо детальніше розглянемо intentio і comdemnatio.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного харак­теру. Насамперед розрізняють intentio in rem і intentio in personam. Інтенція речова має місце завжди там, де спір йде про якесь речове право, наприклад про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли спір йде про зобов'язання між позивачем і відповідачем.

Ще розрізняють intentio stricti juris і intentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Але бувають випадки, коли пре­тор приписує судді розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.

88


Важливою частиною преторської формули була condemnatio - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволе­ний і за браком яких обставин слід у позові відмовити.

Римляни, однак, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною приналежністю кож­ної формули має бути тільки intentio - звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatio - засудження: є випад­ки, коли позивач домагається в даний момент тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку по­зовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються позовами преюдиціальними і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача.

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (exceptio), друга - прескрипція (praescriptio).

Exceptio - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може ви­сунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен пози­вачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція. Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визна­вав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприк­лад посилається на дану йому позивачем відстрочку або на насильство чи обман під час укладення угоди. Приміром, відповідач підтверджує взятий на себе обо­в'язок заплатити 100 асів, однак заявляє,, що зробив це внаслідок застосування сили. Таке заперечення і є ексцепція, яка може бути заявлена в будь-який час пред'явлення позову.

Praescriptio - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлен­ня підстав вимоги, для уточненні вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипція використовувалась для того, щоб підкреслити, що в даному ви­падку позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цього правовідношення до наступного разу. Наприклад, позивач указував, що боржник винен йому 100 асів, однак у дано­му випадку він вимагає від нього лише 25. Таке застереження було зумовлене особливостями римського цивільного процесу, який зводився до принципу: "Один раз пред'явлений позов не міг бути повторений". Якщо ж позивач вво­див у формулу прескрипцію, то тим самим він забезпечував собі можливість подавати позов удруге.

89


Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, кот­рий розглядатиме справу по суті на стадії judicium. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони вихо­дити невправі. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася в необхідному напрямі.

Отже, з введенням формулярного процесу формалізм не зник остаточно. Сторони вільні робити будь-які заяви перед претором (in jus), але для судді (in judicium) вирішальне значення має те, що написано в приписаній одержаній формулі. Тому помилки у формулі, допущені за необачністю самого претора або самих сторін, могли мати негативні наслідки.

Можлива, зокрема, помилка в intentio. Позивач, приміром, може заявити більшу, ніж йому належала, суму: замість 90, він вимагатиме від відповідача 100 асів (позивач забув, що відповідач 10 асів уже сплатив). Таке перебільшен­ня мало назву plus peticio. Воно приводило до відмови у задоволенні позову в повній сумі, а оскільки по одній і тій же справі не можна було позивати двічі, то позивач втрачав можливість поновити позов і насправді належну суму.

Якщо, навпаки, позивач просить менше, ніж йому належить, то він одер­жить те, що вимагає, проте для того, щоб одержати решту, потрібен новий позов. Однак позивач повинен чекати вступу на посаду нового претора.

Нарешті, в кондемнації може бути виставлена інша сума, ніж в інтенції, і суддя присудить суму, позначену в кондемнації. Якщо це більша сума, то збитків зазнає відповідач, а коли менша - позивач. Але в разі важливої причи­ни (наприклад, помилка стала з вини претора) і відповідачу, і позивачу давалася претором restitutio in integrum, тобто відновлення в попередньому становищі -ніби попередньої справи й не було.

Як бачимо, формулярний процес був ще пронизаний процесуальним фор­малізмом. Поступово цей формалізм слабшає, однак ще довгий час для судового процесу формула залишається суттєвим моментом.

Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ на дві стадії - jus і judicium. Це звичайний порядок, тому і сам процес як ординарний протиставляється всякому адміністративно-судо­вому розглядові, де немає такого поділу, як, наприклад, екстраординарний.

Органом суду на стадії jus у Римі був претор. Як і в попередньому процесі, так і в формулярному для початку будь-якого процесу необхідна явка^обох сторін до магістрата: розгляд справ заочно формулярний процес не знає. Так само в епоху формулярного процесу не існує офіційного виклику відповідача до суду : позивач сам повинен потурбуватися про його явку. Для досягнення цієї мети зберігаються попередні засоби виклику відповідача з тією лише різни­цею, що преторський едикт на випадок відмови відповідача скасував примусовий привід його до суду, замінивши подвійним штрафом.


За загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху форму­лярного процесу з'являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників - cognitares і procurators. Cognitares - це представник формальний він призначався у присутності протилежної сторони з проголо­шенням необхідних формул і повністю заміняв особу, яку він представляв. Procuratores, навпаки, призначався неформально і навіть без повідомлення протилежної сторони. Він виступає сам в інтересах довірителя без усякого до­ручення.

Коли сторони з'являлися до претора, процес розпочинався з пред'явлення претензії позивачем. Цю заяву позивач адресував як претору, так і відповіда­чеві. Стосовно претора ця заява мала на меті здобути формулу; щодо відповідача, то завдання заяви - з'ясувати, яку позицію він займатиме.

Відповідач може відразу ж визнати претензію позивача правильною і по­дальший процес стає непотрібним. Позивач відразу одержує позов про виконання - як нібито це було винесене рішення. Але такі випадки траплялися зрідка - як правило, відповідач вступав у спір, і тоді розгляд справи на стадії jus ставив за мету формулювати зустрічні заяви сторін і складати формули за описаним вище порядком.

Якщо процес не закінчений на- стадії jus за допомогою визнання позива­чем позову, то з встановленням- формули розгляд справи перед магістром закінчується. Цей момент зберіг попередню назву - litis contestatio - позов з запрошенням свідків, хоча звернення до свідків у формулярному процесі відпа­ло. Litis contestatio і тепер зберігає характер деякого процесуального договору між сторонами: передаючи і приймаючи складену за їх участю претором фор­мулу, позивач і відповідач тим самим погоджуються між собою про передачу їх спору на вирішення судці.

У день, вибраний за взаємною згодою, сторони повинні з'явитися до при­значеного судді для розгляду справи на другій стадії judicium. Розгляд справи на стадії judicium відбувається зовсім вільно, без будь-яких формальностей. У випадку неявки позивача відповідач мав право вимагати свого виправдання. Якщо не з'являвся відповідач, то позивач, довівши свій позов, міг домогтися й,ого звинувачення.

Якщо обидві сторони були присутні, то розгляд справи починався з розг­ляду заяв сторін, потім наводилися і перевірялися докази, причому в оцінці доказів суддя ніякими приписами не був зв'язаний: римський процес формаль­ної теорії доказів не знає. Своє рішення сторонам суддя оголошує усно, без будь-яких формальностей і нічим не мотивуючи. Оголошенням рішення роль судді закінчується.


 


90


91


§4. Оскарження та виконання судового рішення

У принципі на рішення судді не могло бути ніякої апеляції в сучасному розумінні слова, оскільки інстанційного порядку судів не існувало. Звичайно, зацікавлена сторона могла оспорювати дійсність винесеного рішення, дово­дячи, що воно з тих чи інших причин не є правомірним. Якщо такою зацікавленою стороною виявиться позивач, то він може звернутися за новим призначенням судді і на заперечення відповідача про те, що по справі відбуло­ся вже рішення, він може доводити, що це рішення несправедливе. Якщо зацікавлений відповідач, то він у випадку пред'явлення позивачем позову про стягнення за рішенням, може доводити, що стадії judicium не було. Коли ж він цього не зможе довести, то підлягатиме подвійній відповідальності.

У всякому випадку оспорювання недійсності винесеного рішення не є апе­ляція, яка передбачає новий розгляд справи по суті судом другої інстанції і винесення нового.рішення. Такого перегляду формулярний процес принципо­во не допускав та й судів другої інстанції в Римі тривалий час не було. Захист проти матеріально несправедливого рішення можна було одержати тільки шля­хом надзвичайних заходів римських магістратів.

Зокрема, завдяки правилу про intercessio (посередництво), можна було звер­нутися до того чи іншого магістрата (наприклад, до трибуна) з проханням призупинити стягнення, оскільки воно здійснюється заходами преторської вла­ди. Але intercessio тут тільки паралізує заходи преторської влади і зовсім не зачіпає самого рішення, яке de jure залишається непорушним.

Крім того, можна було звернутися і до самого претора, котрий, якщо виз­нає скаргу зацікавленої особи на рішення важливою, міг в силу своєї влади дати так звану restitutio in integrum, тобто наказ вважати попередній процес таким, що не відбувся, і передати справу на вирішення іншому судді. Але всі ці заходи надзвичайні і залежали від особистого розсуду магістрата.

За певних умов (упередженого вирішення справи) особа, яка потерпіла від несправедливого рішення, може звернутися з позовом про збитки проти само­го судці. Своїм неправомірним рішенням суддя ніби переносить претензію на себе.

Виконання рішення. Рішення або припиняє будь-які відносини між сторо­нами або створює нові: припиняє, якщо рішення було виправдувальне, і створює нові, якщо рішення обвинувальне, і тоді виникає питання про його виконання - про стягнення. В силу того, що у формулярному процесі рішення завжди вказує на певну грошову суму, виконання рішення спрямовується зав­жди на стягнення цієї грошової суми з відповідача.

Звичайним засобом для такого стягнення є виконавчий позов. Цей позов замінив собою попередню форму стягнення, яка виражалася в захопленні са­мої особи боржника, зберігши, однак, деякі її риси. Між рішенням і


пред'явленням виконавчого позову повинно пройти ЗО днів, щоб дати відпов­ідачеві можливість добровільно виконати рішення. Якщо протягом цього часу рішення не було виконане, позивач пред'являв виконавчий позов і претор відда­вав йому відповідача, який ставав його кабальною особою.

Становище кабального, однак, у період республіки було значно пом'яг-шено: закон Петелія аналював продаж у рабство, накладання ланцюгів тощо. Мета кабали тепер - відробка боргу.

Отже, стягнення і в цей період насамперед спрямовується на саму особу боржника, нормальним засобом виконання рішення визнається особиста ек­зекуція.

З бігом часу виявляється тенденція звільнити особу боржника від безпосе­редньої відповідальності і перенести стягнення тільки на його майно. Важливі з цього приводу закони Цезаря і Августа, які надали боржнику право переда­ти все своє майно кредитору під присягою, що в нього більше нічого немає, і тим самим зовсім звільнити себе від особистої відповідальності.

Поряд з тим претор поступово вводить пряму реальну екзекуцію, перено­сячи стягнення безпосередньо на майно боржника і залишаючи недоторканою його особу. При цьому в історії поступово виділяються два види такої реаль­ної екзекуції: універсальна, коли стягнення охоплює відразу все майно боржника; і спеціальна, коли стягнення спрямовується на ту чи іншу окрему річ.

За універсальної екзекуції на прохання кредитора, який має на руках рішен­ня, претор вводить його у володіння майном боржника. Кредитор, який вступив у володіння, робить про це публічне оголошення з метою виявити, можливо, інших кредиторів цього ж боржника. Для ведення справи і ліквідації майна призначається особливий магістрат, який і проводить продаж цього майна з аукціону. Виручені кошти йдуть на погашення боргів.

Спеціальна екзекуція полягала в тому, що, за розпорядженням претора, для виконання судового рішення уповноважувалася спеціальна судова особа -aspirator. Для виконання судового рішення аспіратор брав у заставу якусь ок­рему річ у боржника і якщо останній протягом двох місяців її не викуповував, то річ продавалася з аукціону, а вирученою сумою задовольнявся кредитор.

Завдяки вказаним засобам згодом у формулярному процесі особиста бор­гова кабала зовсім не згадується.

§5. Особливі засоби преторського захисту

У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізно­манітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Пре­тор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на


 


92


93


порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю приро­дою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.

Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш харак­терні.

1. Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за за­хистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конк­ретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магіст­ратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.

2.      Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контра­гента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторо­ни. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку Повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.

3.      Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаю­чи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у волод­іння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.

4.     Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявити­ся, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк по­зовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особі


захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.

Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому знач­на; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздат­ності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

Просити про реституцію могла тільки заінтресована особа або .її спад­коємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шля­хами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

§6. Екстраординарний процес

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановлен­ням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до по­чатку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним. Зміна ця відбувалася таким шляхом.

Уже в стародавні часи в таких випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві Цу формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату захистити її адміністративними заходами вла­ди. Якщо магістрат вважав прохання слушним, то він сам розглядав справу, виносив те чи інше рішення. Такий адміністративний розгляд справи відомий у сфері діяльності різних римських магістратів під час вирішення підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то вони, навпаки, порівняно зрідка вдавалися до цього суто адміністративного прийому, надаючи перевагу в даних випадках переведенню справи на шлях звичайного судового розгляду за допомогою інтердиктів, стипуляції тощо. Внаслідок цього екстраординарний процес у період республіки був явищем рідкісним і випадковим.

Але з встановленням імперії сфера застосування екстраординарного про­цесу чимраз більше поширюється. Імператор як перший в державі магістрат мав право на таке вирішення всяких справ, й імператори дедалі ширше корис­туються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які чимось


 


94


95


привернули їхню увагу або про які їх просили зацікавлені особи. З підвищен­ням кваліфікації імператорських чиновників зростає їхня юрисдикційна роль: у зв'язку з своїми поліцейськими функціями вони розглядалий приватні спо­ри, причетні до поліцейських справ. Із занепадом преторської творчості і припиненням розвитку преторського едикту нові відносини, які зароджували­ся, могли знайти собі захист тільки в екстраординарному порядку.

Та особливого поширення набуває екстраординарний процес в імператорсь­ких провінціях, правителі котрих як делегати імператора освоюють прийоми цього процесу і щораз частіше вдаються до особистого розгляду справи від по­чатку й до кінця. За імператора Діоклетіана і в Римі судова влада остаточно перейшла до рук префектів. У 294 р. Діоклетіан видав наказ, згідно з яким пра­вителям провінцій було доручено самим вирішувати цивільні справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний харак­тер, усний процес замінювався письмовим, що було порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою тре­тейського судді, а владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи/

- Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до про­токолу судової установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади. Якщо не з'являвся до суду позивач, то справа припинялася. У разі неявки відпо­відача справа розглядалася заочно.

Оскільки вже не було поділу процесу на дві стадії, то, по суті, немає і litiscontestatio. Однак з огляду на це момент виникнення процесу мав різно­манітні матеріально-правові і процесуальні результати, внаслідок чого litiscontastatio приурочується тепер до того моменту, коли сторони встанов­люють спір, тобто коли позивач заявляв відповідачу на суді свою претензію, а відповідач виявляв намір її оспорювати. Після цього суддя приступає до судо­вого розгляду справи по суті, перевірки документів та ін. Коли справу вичерпано, суддя виносить своє рішення. Усе, що відбувалося під час розгляду справи, заносилося до протоколу судового засідання.

На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі до­пускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адмі­ністративні. Таке оскарження дістало назву apellatio - апеляції.

В екстраординароному процесі зберігся інститут адвокатури, але адвока­ти перебували під наглядом спеціально призначених чиновників. Уперше встановлюється судове мито на покриття судових витрат.


Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позива­ча. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника. Судовий ви­конавець забирав у відповідача, іноді силою, певну річ, яку згодом продавали, щоб задовольнити претензії позивача. Перенесення стягнення на все майно боржника мало місце лише в тому випадку, коли було декілька кредиторів і всі вони пред'являли претензії до неспроможного боржника, який не віддавав добровільно майно для їх задоволення.

Правило республіканського процесу про остаточне погашення один раз поданого позову в екстраординарному процесі не застосовувалося, однак рішення суду, яке вступило в законну силу, залишалось непорушеним.

§7. Поняття та види позовів

У римському праві позов позначався терміном actio. Смисл терміна actio в епоху легісакційного процесу, як уже відомо, означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У кла­сичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відпо­відало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом схюго порушеного права.

В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право в силу своєї влади - imperium давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми ци­вільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти в преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типі­зуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Розглянемо найтиповіші з них: позови ре­чові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне таїнше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говори­ли, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи. Позов у такому випадку називаєть­ся actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто по­сягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного


 


96


'   97


захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні по­зови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in, personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома пев­ними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Наприклад, А позичив 100 асів у В. Тому В має право вимагати повернення боргу тільки від А і ні від кого іншого. По­рушити право в даному випадку може тільки А. Отже, можливий порушник такого роду права відомий заздалегідь і позов у цьому випадку має назву actio in personam. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розгля­нути ще й інший поділ позовів.  

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує спра­ву на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови строгого права є відображенням старо­давніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.

Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei). Цей позов є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи по­зов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивачем допущений об­ман тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи в договорі.

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому при­кладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізич­ною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкода завдана винним чином, хоч і без застосування сили. Наприклад, особа навмисне довела до за­гибелі чужу тварину голодом.

Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. З метою надання судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, щоб розшукати власника і повернути йому цю річ, про­те власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В, однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, тобто А. нібито

98


володів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.

У римському цивільному процесі відомі й інші позови, про які мова йтиме в наступних розділах.

§8. Позовна давність

Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, по­вністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється че­рез непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, стврює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків державою встановлюється певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встанов­лений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні стро­ки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного виз­начення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного стро­ку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах- про речове право позовна давність почи­нає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ.

Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встанов­леному порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочат­ку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали

99


Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконан­ня зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і поз­бавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Контрольні  запитання

1. Причин», які зумовили виникнення державного суду.

2.        Досудові способи захисту порушених прав.

3.        Поняття та особливості римського цивільного процесу.

4.        Види цивільного процесу в Римі:

а)  легісакційний процес;

б) формулярний процес.

5.        Преторська формула, її складові частини. Значення ексцепції та пре-скрипції в преторській формулі.

6.        Особливі засоби преторського захисту порушених прав.

7.        Поняття та умови проведення реституції.

8.        Характеристика екстраординарного процесу.

9.        Поняття та види позовів у Римі.

10.  Поняття позовної давності. Перерва та зупинка позовної давності.


Р о з д і л VI

РЕЧОВЕ ПРАВО

§1. Поняття речового і зобов'язального права

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майно­вих благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб­'єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв'язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов'язані визнавати цей зв'явок приналежності і не порушувати його своїми діями. З огляду на це усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно ад­ресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх.

Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки одній особі - бор­жнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; тільки дана особа може порушити право кредитора (не повернути боргу) і тому тільки проти цієї кон­кретної особи може знадобитися захист.

Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юриста­ми не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав ви­роблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість без­посередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи на­дання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.

До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, пра­во власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав -


101


договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадого­вірних правомірних дій.

/ Більшість речових прав термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі зобо­в'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин, припиняються разом з припинен­ням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.

Речові та зобов'язальні права відрізняються також і за змістом, і за обся­гом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'я­зальні (наприклад, права власника і права наймача будинку). Суб'єкт речового права може безпосередньо впливати на річ, здійснюючи свої правомочності (наприклад, власник будинку має право володіти, користуватися і розпоряд­жатися ним). Наймач будинку сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Він володіє і користується будинком не від власного імені, а від імені власника. Розпоряджатися ж .ним він взагалі не має права.

Суб'єкт речового права зв'язаний з річчю ніби невидимою ниткою: "До кого б моя річ не пішла, я можу повернути її собі на тій лише підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені існуючим правопорядком". Отже, вже римсько­му праву була відома так звана необмежена віндикація, за якою власник міг повернути собі свою річ від кожного, у кого вона знаходилась, хто незаконно її утримував. Зобов'язальні права таких зв'язків зі своїм суб'єктом не мають.

§2. Поняття та види речей

Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному праві, і в древньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не залишили нам загального поняття речі. Але з детальної регламен­тації правового статусу речей визначення окремих видів речей можна скласти загальне уявлення про річ.

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її воло­дільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи не жива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об­'єктом речового права і містило в собі певну цінність. Отже, римське приватне право речами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (зокрема, земля, житло, продукти харчування, пред­мети повсякденного вжитку тощо). Разом з тим, римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на момент продажу в природі ще не існує (наприклад, май-


бутній врожай), а річчю називається тільки те, що вже є в наявності в даний момент.

Світ, що нас оточує, складається з великої кількості певних речей і встано­вити критерії їх поділу дуже важко, а іноді просто неможливо. Але з цивільно-правового погляду речі все ж поділяються на ряд визначених груп. Поділ речей на певні групи зумовив їх різний правовий режим, який має важ­ливе значення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право й епоху, в яку цей поділ був проведений.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манци-пації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського ра­бовласницького суспільства. З урахуванням їх особливої цінності й був установлений складний порядок їх відчуження.

У чому полягав цей складний процес передачі речей?

Для зійснення, наприклад, договору купівлі-продажу якоїсь речі запрошу­валися не менш, ніж 5-7 свідків і вагар з вагою. Передача права власності на цю річ продавцем покупцеві супроводжувалася виконанням низки ритуаль­них дій в урочистій обстановці. Виконання таких ритуальних дій дістало назву манципації, а речі, які підлягали манципації," дістали назву res mancipi. Усі інші речі набули назви res пес mancipi.

У стародавні часи купівля-продаж таких важливих речей відбувалася зрідка і виконання урочистих обрядів анітрохи не обтяжувало оборот. Однак з роз­витком господарського життя, торгівлі обряд манципації став їх гальмом.

Яке правове значення мав поділ речей на res mancipi і res пес mancipi?

Найперше, якщо обряд mancipatio не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником формально залишався прода­вець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди дуже часто задовольняли такі вимоги. Манципація мала й деякі пози­тивні риси. Вона засвідчувала запрошеними свідками факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. І якщо виникали сумніви щодо цього факту, то свідки, які були присутніми при цьому, могли підтвер­дити його дійсність.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, нази­валися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Під тілесними речами розуміли такі речі, які можна сприймати дотиком, а під безтілесними такі, що сприймаються лише думкою. Скоріше, це не речі, а


 


102


103


права, наприклад, право на спадкування, яке може не бути реалізоване і все ж залишається правом, як і те, що належить до нереалізованого сервітуту, у тому числі узуфрукт.

Безтілесна річ, додає до сказаного римський юрист Гай, існує у вигляді правового уявлення про якесь матеріальне благо, яке може й не мати тілесної суті. Часто під безтілесними речами розуміли дії осіб, що являли собою гро­шовий інтерес.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значення, бо і перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Проте згодом правовий ре­жим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих речей. Так Ціцерон, посилаючись на Закони XII таблиць, писав, що вже тоді, тобто в середині V ст. до н.е., були встановлені різні строки набуття за давністю воло­діння земельних ділянок та інших речей. Для того шоб стати власником земельної ділянки за давністю, треба було проволодіти два роки, для інших речей - один рік. За часів домінату були різні правила передачі прав на нерухо­мості і рухомість (наприклад, манципація для нерухомих та деяких рухомих речей).

Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважа­лися не тільки земля і надра землі, але й все, що створене чужою працею на землі власника. Основоположним принципом був такий: створене на поверхні йде за поверхнею. Відповідно до цього принципу, побудований дім, незалеж­но від того, хто його збудував і за чий рахунок, завжди належав власнику землі, на якій він стоїть. Усі предмети, пов'язані з землею або функціонально скріплені з її поверхнею, такі як посіви, насадження, були її складовими. Вважалася не­можливою окрема власність на дім і на землю. Навіть повітряний простір над ділянкою землі теж розглядався як частина поверхні: Для нерухомих речей (res mobiles) зміна місця без пошкодження неможлива. Усі інші речі, які можна переносити з одного місця на інше без пошкодження, вважалися-рухомими.

2. Речі прості і складні. Класичне визначення такому розрізненню дав юрист Помпоній. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв'язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Вони не розкладаються на частини, а якщо їх розкласти, то самі по собі частини втрачають свою цінність і не мають самостійного значення.

Складні речі складаються із штучно з'єднаних різнорідних речей, які ма­ють між собою матеріальний зв'язок і носять загальну назву (корабель, шафа). Окремі частини такої складної речі не можуть належати різним особам.

104


Окрему групу становлять сукупності роздільних речей, матеріально між собою не пов'язаних. Ця сукупність речей об'єднувалася тільки однією загаль­ною назвою або ім'ям, наприклад стадо, легіон, бібліотека. У таких випадках предметом правовідносин могли бути окремі речі, які входили в одне ціле.

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності. Кожна окрема частина залишається тією ж, що й була, дише меншою за об­'ємом. Подільними речами були насамперед земля і все те, що вона приносить, хліб, розрізаний навпіл, тощо. Отже, неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність. Поділ неподільних речей міг бути тільки уявним. Частини, які утворюються за такого поділу, називаються іде­альними частинами, або ідеальними долями. У такому випадку ділиться не сама річ (вона неподільна), а лише її цінність. Коли треба розділити неподіль­ну річ, то вона залишається у власності однієї особи, а інші одержують грошову компенсацію.

4.  Речі споживні і неспоживні. В цьому випадку поділ зроблено з уваги на
те, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння та ін.) в
процесі користування не споживаються або споживаються непомітно, а інші
(вино, хліб, м'ясо тощо), згідно з їх призначенням, - зменшуються або знищу­
ються зовсім. Зазначені особливості речей не можна не брати до уваги,
виробляючи юридичні правила, якщо доводиться стикатися з ними. Так у найм
здаються лише неспоживані речі, а в позику надаються речі споживні. Спо­
живними речами визнавалися й гроші, оскільки користуватися ними можна
не інакше як шляхом витрачання.

5.  Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. Дана
класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли
юридичні правила доводиться будувати по-різному
- залежно від того, як виз­
начено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови можуть
будуватися так, що пов'язана з ними річ буде тим чи іншим способом виділена
(наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ
називається індивідуально визначена. Але якщо за умовами обороту річ особ­
ливо не виділяється, а характеризується загальним чином, то її розглядають
уже як визначену родовими ознаками. Такі речі не мали в обороті індивідуаль­
ності, їхня мінова цінність визначалася такими параметрами, як
Bafa, міра,
число. Джерела римського права для позначення речей, індивідуально визна­
чених, вживали термін
species, а для родово-визначених - genus.

Поділ речей на родові і індивідуально-визначені пов'язаний з різним вир­ішенням питання юридичного становища цих речей. Фізична загибель родових речей (від пожежі, крадіжки) цілком можлива, але для права, для кредитора вони не гинули, тому що завжди могли бути замінені іншими речами. Гроші


105


дають у кредит числом і числом же одержують від боржника. Звідси правило -рід не гине.

Однак, якщо сусід позичав у сусіда золоту вазу, то він уже мав справу з індивідуально-визначеною річчю і повинен був повернути не будь-яку річ, хоча б і золоту, а тільки ту, яку він позичив. Якщо індивідуально-визначена річ випадково гинула, то договір припинявся, хоч зобов'язана особа несла відпо­відальність у розмірі вартості втраченої речі.'

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

а)  Частини речі не були об'єктом юридично самостійного існування. Коли
річ у цілому була об'єктом юридичного правочину, то наслідки цього право-
чину поширювалися і на всі частини речі. Об'єктом самостійних правочинів
частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого.

б)  Приналежність. Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (го­
ловною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою,
якщо від неї відокремлена приналежність. Звичайно, приналежність може існу­
вати окремо від головної речі, але тільки в процесі спільного користування
досягається господарський результат (наприклад, ключ і замок, човен і вес­
ло). У зв'язку з тим, що приналежність може існувати самостійно, вона може
бути предметом самостійних прав на неї. Однак, якщо немає спеціальних зас­
тережень зацікавлених осіб, усі правові відносини, встановлені на головну річ,
поширюються і на приналежність.

в)  Плоди. Плодом називається таке органічне або фізичне виробництво
речі, яке відокремлюється від неї без порушення її суті і становить звичайний
прибуток у господарстві. Плоди бувають природні й цивільні, або прибуткові.
Плодами природними вважалось насамперед органічне виробництво таких
речей, які регулярно і постійно одержували від експлуатації речей, що прино­
сили плоди без зміни їх господарського призначення. Джерела римського
приватного права до плодів природних відносили тварин, овечу вовну, хліб,
овочі, фрукти тощо. До плодів належать і цінності, набуті шляхом господарсь­
кої діяльності, наприклад відсотки від капіталу, орендна плата. Такі плоди
називаються цивільними або прибутковими.

Плоди діляться на такі, що відокремились від речі, яка їх виробляє, і не відокремлені: на плоди наявні в натурі і спожиті та інші. Ці відміни в понятті плодів мають велике значення, якщо порушується питання про право влас­ності та обов'язок повернення плодів. Зокрема, якщо річ повертається на підставі віндикаційного позову, наявні плоди завжди підлягають поверненню власнику разом з річчю. За спожиті плоди добросовісний володілець відпові­дальності не ніс.

106


г) Витрати. Будь-які затрати, зроблені на ту чи іншу річ, називаються вит­ратами. Римське приватне право знало витрати необхідні, без яких річ не може існувати, корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність, і витрати зара­ди примхи, особистих смаків. Цей поділ витрат також має правове значення, особливо у позовах цро повернення речі.

7.  Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в
обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносили­
ся речі, які становили об'єкти приватної власності і обороту між окремими
людьми. Це, зокрема, земля, раби, робоча худоба, сервітути, спочатку сільські,
а потім і міські.

Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об'єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю при­родою. Вилученими з обороту були: а) речі, присвячені богам (храми, олтарі); речі, які перебувають під заступництвом богів (міські стіни міста Риму, кладо­вища тощо); б) речі спільного користування, які безпосередньо служили усім людям (дороги, площі, великі ріки і моря тощо).

8.  Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначен­
ням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали
все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило
усе, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так поступово по­
няття майна стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Отож
майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу май­
на входили і борги, які іноді становили значну , а то й більшу його частину.
Особливу увагу на це треба було звертати під час спадкування, щоб запобігти
розплаті за чужі борги.

Розглянутий поділ речей у Стародавньому Римі в наслідок своєї високої абстрактності виявив таку життєздатність, що в загальному вигляді і в наш час не втратив практичного значення.

Контрольні за питання

1.        Поняття речового і зобов'язального права.

2.        Поняття та класифікація речей в Римі.

3.        Поділ речей за видом і родом та його значення.

4.        Поняття плодів і витрат. Які витрати підлягають поверненню?

5.        Що таке манципація?

107


Розділ VII ВОЛОДІННЯ

§1. Поняття та види володіння

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло собою фактичне панування над річчю, однак було пов'язане з юридичними наслідками, насам­перед забезпечене юридичним захистом.

Володіння як самостійний правовий інститут відоме вже стародавньому римському праву. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. І це зрозуміло - адже володіння виникло раніше, ніж приватна власність. У старо­давні часи земля не тільки в Римі, але й в інших країнах була в общинній власності, а окремим общинникам передавалася у володіння. Саме тому римські юристи виводили слово володіння - possessio від слова sedere - сидіти, осідати, а само володіння від слова positio, тобто поселення.

Однак не будь-яке фактичне панування особи над річчю визнавалося римсь­ким приватним правом володінням. Для того, щоб визнати цевний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб'єктивний - animus possessions, - вважати дану річ своєю, володіти бідово­го імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.

і^кщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки держання. У цьому випадку хоч і є володіння, але немає волі володільця, спрямованої на річ, як на свою. А втім не можна сказа-


ти, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти нею - воля є, але це воля володіти від імені іншого. Для володіння ж в юридичному розумінні необхід­на була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою. Така воля може бути лише у справ­жнього власника і у особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). І, навпаки, такої волі володіти немає, наприклад, у орендатора. Він володіє річчю, володіє в своїх інтересах, однак самим фактом сплати оренди він визнає над собою юридичне панування власника. Тому орендатор за римським правом вважався держателем. Отже, володіння можна визначити як фактичне пану­вання над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж - як фактич­не володіння річчю без такого наміру.

Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося в порядку їх захисту: володілець вправі прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчуває потребу; держа­тель у тих самих випадках,'що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить - надати захист чи утриматися від нього.

Щодо corpus possessions, то в ранній період римські юристи розуміли цей елемент досить примітивно - сидіти на землі, тримати в руках, у дворі, в домі, сховищі тощо. Згодом стан володіння річчю почали тлумачити більш витон­чено: особа, яка хоче стати володільцем земельної ділянки, не повинна її всю обходити - можна з високого місця охопити її поглядом або просто думкою; дика тварина залишалась у фактичному володінні господаря навіть тоді, коли вона виходила не тільки з клітки, але й з двору, аби вона не втритила здатності повертатися у двір.

Крім того, римляни в особливу групу виділяли деякі випадки володіння, коли внаслідок певних причин захист володіння давався особам, яких, по суті, не можна визнати володільцями в буквальному розумінні слова. У літературі з римського права йде мова в таких випадках про так званих похідних во­лодільців. До таких володільців відносили, зокрема, осіб, яким були заставлені певні речі. Ці особи утримували річ не від свого імені, не як свою, а як чужу, з тим, щоб повернути її власнику як тільки буде сплачено борг. Якщо б їх не визнати володільцями і не дати їм захисту, то на випадок порушення їх волод­іння вони виявилися б беззахисними, оскільки не мали б самостійного захисту. Ця особливість привела до того, що заставодержателі, хоч і не мали волі утри­мувати річ як свою, одержували, як виняток, самостійний захист володіння. З тих же мотивів і прикаристів, і секвестаріїв визнавали похідними володільця­ми і їм надавався самостійний володільницький захист.


 


108


109


Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному зна­ченні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання надійного захисту.

Виникає запитання: як встановити і довести факт володіння даною річчю? Як встановити, який намір, яке бажання має особа щодо речі, котрою володіє? Адже і володілець, і держатель (орендатор) земельну ділянку оруть, засіва­ють, збирають урожай. Як довідатися, хто з них робить усе це з наміром ставитися до речі як до своєї, а хто визнає над собою якогось власника, тобто, хто з них є володільцем, а хто просто держателем?

Відповідь на це питання треба шукати в cause possessions - у правовій ос­нові, яка привела до володіння чи держання особи,даною річчю. Наприклад, одна особа одержала річ через купівлю, інша дістала таку ж річ за договором найму у тимчасове користування. Користуючись річчю, обидві особи здійсню­ють однакові дії. Проте для першої особи, яка придбала річ шляхом купівлі, ці дії є показником волі володільця, а для другої - вони лише вираз її залежного держання.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізйяли володіння законне і незаконне. Вважалося нормаль­ним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­цями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння Грунтуєть­ся на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному волод­ільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.

Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значен­ня у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був по­вернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був по-

110


вернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.

Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох еле­ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юри­дичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.

§2. Набуття і припинення володіння

Як уже зазначалося, володіння набувалося за допомогою поєднання фак­тичного володіння річчю та ставленням до неї, як до своєї. Тільки в єдності ці елементи становили володіння. Такому встановленню юридично значущого володіння завжди мусило передувати фактичне володіння річчю.

Оскільки володіння буває законне і незаконне, то й способи його набуття залежали від характеру володіння. Законне володіння Грунтувалося на праві або певному договорі, а володіння, основане на праві є одночасно елементом права власності,і може набуватися тими ж способами, що й право власності. У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний. Володін­ня первинним способом набувалося шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю - шляхом переробки тощо. При похідно­му способі володіння набувалося шляхом передачі речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо.. Закон­ними були й так звані похідні володільці, які ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії. Ці спо­соби набуття володіння детально розглядатимуться у наступному розділі.

Незаконне володіння також набувалося такими ж способами, як і право власності, однак з одним важливим відступом - право власності до набувача не переходило. Це траплялося у тих випадках, коли покупець купував крадену річ або ту річ, що підлягала манципацїі, але яка чомусь не відбувалася. Поку­пець ставав фактичним володільцем цих речей, вважав їх своєю власністю, проте права у нього на них не виникало. Якщо покупець не знав, що річ краде­на, то він був незаконним, але добросовісним володільцем. Але якщо йому було відомо, що річ крадена, то він був незаконним і недобросовісним волод­ільцем, бо незаконне і недобросовісне володіння можливе тільки в разі неправомірних дій: насильне захоплення чужої речі, крадіжки та iff. Оскільки

111


такий володілець речі мав фактично річ і володільницьку волю, то римські юристи вважали його володільцем, однак з огляду на юридичні правила, пра­во власності у нього не виникає.

Припинення володіння. Якщо законне володіння речами виникає на ос­нові поєднання двох елементів - фактичного володіння річчю і вольового прагнення ставитися до неї, як до своєї, то з цього випливає, що з втратою одного з цих компонентів припиняється й володіння. Тому не дивно, що воло­діння вважають не стільки правом, скільки фактом. Інакше кажучи, володіння припинялося тими ж способами, як і набувалося.

Крім того, володіння припинялося, коли об'єкт володіння був вилучений з цивільного обороту і внаслідок фізичнної загибелі речі. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося незалежно від волі володільця в тому випадку, коли припинялася можливість володіти річчю і в особі представника, і в особі представленого.

Володіння припинялося також зі смертю володільця. На початку Римсь­кої держави спадкоємці повинні були знову здійснити весь склад володіння .у своїй особі. Але претор і тут приходив на допомогу справедливо встановлено­му володінню. Він переносив на спадкоємця збіг терміну набувної давності, ніби останній був першим володільцем. Згодом це правило узаконюється і три­вале володіння, яке почало зараховуватися померлому, продовжується і для спадкоємця.

Не могли перейти у власність за давністю володіння речі крадені, відібрані силою, обманом та ін.

§3. Захист володіння

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як такий користуєть­ся захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати за­хист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні. По-перше, надання фак­тичному володільцю речі такого спрощеного правового захисту зумовлене тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. У такому випадку діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава Для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист. По-друге, спрощений порядок був введений з метою не допускати самоуправства. Рим­ляни стверджували, що необхідно додержуватись встановленого порядку захисту прав і категорично забороняли здійснювати захист своїх прав само­стійно, тобто самоуправно, Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для поновлення права у подібних випадках

112


використовуються існуючі законні шляхи - звернення до суду. Цього вимагає розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї людини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відра­зу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки р