Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

 


ББК 67.9(4Укр)я73 Р12


 


 


 


 

 


Рабінович П. М.

Р12      Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посіб­ник.— К.: Атіка.— 2001.— 176 с. ІSBN 966-7714-81-0

Висвітлюється низка нетрадиційних для навчаль­ної літератури понять і теорій (зокрема, поняття за-гальносоціального права, прав людини, прав нації, народу, прав людства; концепція та ознаки правової держави; загальнолюдські принципи юридичного права; сутність та функції сучасних перехідних дер­жав, зорієнтованих на розбудову громадянського су­спільства соціальної демократії). Весь навчальний матеріал викладено з позицій основних, не відчужу­ваних прав людини і правової держави.

Призначений для студентів спеціальності «Право­знавство» та інших гуманітарних спеціальностей.

ББК 67.9(4Укр)я73

© Рабінович П. М., 2001
© Видавництво «Атіка»,
ISBN 966-7714-81-0                          


ПЕРЕДМОВА ДО П'ЯТОГО ВИДАННЯ

Десять років тому, коли у вітчизняному право­знавстві виникла потреба в істотній трансформації його методології, автор підготував дещо невизначе-ний на той час посібник з теорії права та держави, який згодом було опубліковано декількома видан­нями.1

Нетрадиційним було те, що вперше в постра­дянській історії матеріал у посібнику викладався з позицій фундаментальних, невідчужуваних прав і свобод людини. А це кардинально гуманізувало весь курс: адже виклад усіх його тем було підпо­рядковано уявленню, за яким держава та здійсню­ване нею юридичне регулювання суспільних відно­син мають слугувати кожній людині, повинні бути насамперед інструментами забезпечення, охорони та захисту її прав і свобод.

І хоча деякі з ідей, котрі обґрунтовувались у по­сібнику, сприймались тоді як наукові гіпотези (зо­крема висновки щодо майбутнього типу соціально-демократичної держави, перехідного типу держави соціально-демократичної орієнтації, сутності верхо­венства права і правової держави), нині можна з певною переконаністю констатувати, що більшість із них виявились небезпідставними.

Про це свідчать не тільки відгуки рецензентів цієї праці.2 Сам досвід України (як, зрештою, й ін-

1 Див.: Права людини та їх юридичне забезпечення: основи
загальної теорії. (Конспекти лекцій з- теорії держави і права).-
Львів, 1991; Загальна теорія права та держави. Конспект лекцій.-
Львів, 1992; Права людини та їх юридичне забезпечення. (Основи
загальної теорії права і держави).- Київ, 1992; Основи загальної
теорії права та держави.- Бородянка, 1993; Київ, 1993, 1994, 1995.

2 Див., напр.: Право України.- 1993.- № 4, с. 91-92, Государ-
ство и право.- 1997.- № 4, с. 63-65.


З


ших так званих постсоціалістичних держав) ви­дасться вагомим підтвердженням низки висловле­них у посібнику положень: згадаймо, наприклад, конституційні настанови про те, що Україна є «де­мократична, соціальна, правова держава»; що у ній «визнається і діє принцип верховенства пра­ва»; що права і свободи людини «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а утверджен­ня і забезпечення цих прав і свобод є її «головним обов'язком» (ст. 1, 3, 8 Конституції України).

Навряд чи є випадковістю і те, що чимало прин­ципових, методологічно значущих уявлень, які мі­стились у попередніх виданнях посібника, згодом було сприйнято і так або інакше відтворено у дея­ких інших вітчизняних підручниках і посібниках для студентів вищих юридичних навчальних за­кладів, учнів середніх шкіл, абітурієнтів, а також у довідкових та енциклопедичних виданнях.

Тому-то й у нинішньому (п'ятому) виданні по­сібника збережено його базові засади і концепції. Зміни ж та уточнення, зроблені у ньому, спрямо­вано головним чином на підвищення рівня уза­гальненості наукових положень — зокрема шля­хом вилучення конкретно-історичної інформації, котра торкається лише однієї держави чи однієї правової системи. Задля полегшення сприйняття та засвоєння студентами навчального матеріалу значно урізноманітнено графічно-шрифтове офор­млення дефініцій понять, опису ознак та класифі­кацій державно-правових явищ.

Автор, як і раніше, буде вдячний читачам за будь-які критично-конструктивні зауваження і ре­комендації, спрямовані на наукове й методичне по­ліпшення цієї праці, їх, можливо, вдасться враху­вати при підготовці академічного курсу загальної теорії права та держави. З огляду на такий намір, дане видання посібника також залишається, до певної міри, однією із «ескізних» спроб.


 

ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ

Пропонована праця становить посібник з норма­тивного курсу теорії держави і права, що викла­дається нині в усіх юридичних закладах України і становить методологічний фундамент фахової під­готовки юристів. Від попередніх вітчизняних під­ручників і посібників з цієї дисципліни він прин­ципово відрізняється насамперед тим, що весь на­вчальний матеріал вперше викладено з позицій ос­новних прав людини і правової держави.

Посібник виходить з головного завдання кур­су — фундаментальної, методологічної дисциплі­ни у системі спеціальної юридичної освіти в су­часних умовах: сприяти підготовці в Україні юри­стів високої кваліфікації, здатних брати активну участь у забезпеченні, охороні й захисті прав лю­дини і громадянина, у розбудові Української демо­кратичної соціальної правової держави в процесі становлення в ній ринкової економіки і громадян­ського суспільства.

Це завдання може бути виконано значною мі­рою шляхом засвоєння студентами-юристами най­більш загальних і провідних закономірностей ви­никнення, структури, функціонування й розвитку права і держави — закономірностей, що, як відо­мо, якраз і складають предмет зазначеної науки. Урахування цих закономірностей і використання кращих гуманістичних і демократичних держав­но-правових здобутків людської цивілізації — не­одмінна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в євро­пейській, а зрештою — й у світовій співдружності держав,   і   формування   саме   такої   національної


5


правової системи, яка б знаходилась на рівні ши-роковизнаних міжнародних стандартів щодо прав людини і прав нації (народу).

Зазначеною вихідною настановою зумовлені та­кі особливості посібника:

Оновленість концептуальних підходів. Йдеться про використання новітніх наукових ідей щодо ко­лишніх і сучасних державно-правових явищ; про переосмислення й відмову від тих теоретичних по­ложень, концепцій, які протягом десятиріч були поширені у вітчизняній юриспруденції, проте спростовані світовою та колишньою радянською державно-правовою практикою; про спробу дати нову інтерпретацію деяких складних, неоднознач­них процесів у цій сфері.

Домінування проблем прав людини. Саме вони набули значення концептуального центру, ядра всього курсу, зумовили істотні зміни в його струк­турі, введення низки нових та перегляд деяких традиційних ідей і понять. Зокрема, вперше у під­ручниках з цієї дисципліни, виданих в Україні, висвітлюються поняття загальносоціального права, прав людини, прав нації (народу), прав людства; концепція й ознаки правової держави; соціальна сутність та функції сучасних демократичних дер­жав правової орієнтації, що існують у суспільствах із ринковою соціально орієнтованою економікою.

Нетрадиційна структура курсу. Вона зумовле­на, передусім, попередньою обставиною й відобра­жається не тільки у змісті, але й послідовності ви­кладення тем. На відміну від існуючих вітчизня­них підручників з теорії держави і права, у пропо­нованій праці спочатку висвітлюються правові й державно-юридичні ідеали, в яких втілено найкра­щі надбання правового розвитку людства (части­на І), а вже далі охарактеризовуються основні «па­раметри» насамперед тих держав і правових сис­тем, котрі якраз на такі ідеали зорієнтовані і слу­гують важелями, засобами їх досягнення (частини II і III). (Береться до уваги, що інші, здебільшого


попередні типи держав і правових систем докладно розглядаються — на прикладі їх конкретних «представників» — у курсі, що викладається в юридичних вищих навчальних закладах «пара­лельно» із теорією держави та права — в історії держави і права).

Поряд із цими новелами, в яких втілено автор­ське переосмислення вузівського навчального кур­су загальнотеоретичного правознавства, не можна не зауважити також, що у посібнику збережено (хоч і в дещо трансформованому вигляді) певні ме­тодичні засади викладання цього предмета, які бу­ли започатковані у 50-х роках на юридичному фа­культеті Львівського державного університету чле-ном-кореспондентом Академії наук Української РСР професором П. О. Недбайлом, виправдали се­бе у практиці навчання й розвинуті його учнями. Враховано також поради доцента Г. Г. Шмельової.

Осмислювались і маловідомі попереднім та ни­нішнім поколіннями студентів україномовні посіб­ники з відповідного курсу, що видавались як в Ук­раїні1, так і за її межами2. Уважно вивчались і най­новіші наукові та навчальні праці із загальної те­орії права та держави, опубліковані в Росії, де нині відбуваються перехідні процеси, аналогічні тим, що мають місце в Україні.

 

 

'Див., напр.: Бабун Р. Загальна наука про право та державу.-К., 1927; Назаренко С. В. Теорія держави і права.- К., 1958; Нед­байло П. О. Основи теорії держави і права.- К., 1959.

2Див., напр.: Дністрянський С. Наука про право і державу. Т. 1.- Прага, 1923: Старосольський В. Політичне право: Курс лекцій.- Подебради, 1933-1934; Бич Л. Загальна наука права (Курс лекцій).- Подебради. 1934: Окіншевич Л. Вступ до науки про право і державу. Мюнхен, 1987.


6


ЧАСТИНА ПЕРША

ПРАВА ЛЮДИНИ

І ПРАВОВА ДЕРЖАВА

(ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

ОСНОВИ)

Тема 1

Основні права людини

як загальносоціальне явище

У сучасному світі немає суспільства, в якому б не використовувалося, не культивувалося поняття права. Тому правильне розуміння явищ, які ним відображаються, безпосередньо набуває світогляд­ного значення. Світогляд людини не може бути по­вним, досконалим, якщо у ньому відсутні знання щодо сутності права. Проте «участь» у його форму­ванні — не єдиний прояв реального значення по­ложень, викладених у даному розділі.

Немає, ясна річ, людини, котра у своєму буденно­му житті не вживала б таких слів, як «право», «пра­ва», «свобода», «обов'язок» та ін. Адже саме до цих термінів (точніше, до понять, що ними позначаються) вдаються тоді, коли виникає потреба довести обґрун­тованість своїх вимог, очікувань, намагання виправ­дати свої вчинки і дії. А переконливість, ефектив­ність застосування у таких випадках зазначених понять і термінів відчутно посилюється, якщо їх розуміння ґрунтується на наукових висновках та аргументах.

8


1. Право як загальносоціальне явище

У слов'янських мовах словом (терміном) «пра­во» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує неза­лежно від держави, має загальносоціальну приро­ду, є загальносоціальним феноменом. Інше явище, котре має ту ж назву — це наслідок виключно дер­жавної діяльності, втілення її волевиявлення. Зва­жаючи на це, необхідно розрізняти відповідно пра­во загальносоціальне і, так би мовити, спеціально соціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право це певні можли­вості учасників суспільного життя, які об'єктив­но зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх од­нойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей роз­різняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.

2. Поняття основних прав людини

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та роз­витку в конкретно-історичних умовах, об'єктив­но визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і ма­ють бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тоб­то її спроможність діяти певним чином або ж утри­муватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечи­ти собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормаль­но існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Варто

9


наголосити, що самі потреби як результат історич­но-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини за-чежать насамперед від можливостей усього сус­пільства, головним чином від рівня його економі­чного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони са­мим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «по­чатковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть во­ни бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в на­уковій, публіцистичній літературі часто-густо вжи­вається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальни­ми явищами, а також між відповідними поняття­ми (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така йо­го інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливо­стей можна зустріти, так чи інакше, у працях пле­яди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1)      права людини — це певним чином внормова­на її свобода;

2)      права людини — це певні її потреби чи інтереси;

3)  права людини — це вимоги про надання пев-

10


них благ, скеровані суспільству, державі, законо­давству;

4) права людини — це певний вид (форма існу­вання, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відобра­жають, як видається, досить суттєві, проте не он­тологічні, не «субстанціональні» статуси досліджу­ваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

3. Класифікація основних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значен­ня, зокрема, при побудові Конституції та інших за­конів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.

Що ж стосується прийнятих у 1966 р. Міжнарод­них пактів про права «соціальні, економічні і куль­турні», а також про права «громадянські і політич­ні», то видова класифікація, відображена у цих на­звах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна за­довольнити праворегулятивну практику. Зокрема не можна не відзначити, що всі права людини є со­ціальними у тому відношенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за змістом, так і за за­собами їх здійснення. З цієї позиції, «несоціаль-них» прав людини (особи) взагалі існувати не мо­же. Стосовно ж так званих громадянських прав, то таке поняття (як і сам термін) пов'язується, асоці­юється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше — особистісних) прав людини.

Розмежувати основні права за певними група­ми можна насамперед за змістом (характером)

11


потреб людини, котрі цими правами забезпечу­ються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто жит­тєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біо­логічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця про­живання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень, матеріального забезпечення; вла­сність на предмети споживання; медичне обслуго­вування та інші види соціального захисту);

особистісні права — це можливості збережен­ня, розвитку і захисту морально-психологічної ін­дивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу су­мління, переконань та їх прояву й поширення);

культурні (гуманітарні) права — це можли­вості збереження і розвитку національної самобут­ності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й вихован­ня; користування надбаннями культури і мис­тецтва; наукову, технічну і художню творчість; ав­торські права);

економічні права — це можливості людини ре­алізовувати свої здібності, здобувати засоби для іс­нування, беручи участь у виробництві матеріаль­них та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; спри­ятливі умови та справедливу оплату праці; відпо­чинок і дозвілля);

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а та­кож громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванні представницьких органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у ство­ренні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).

12


Не заперечуючи принципу неподільності та вза­ємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівно­цінними для забезпечення її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозначність прав людини і відображати її.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:

-  за значенням для їх носія основні (безумов­
но необхідні для його існування та розвитку) і не­
основні
(які не є життєво необхідними);

-     за характером, способом здійснення ак­тивні (свобода «для», тобто для вчинення актив­них дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втру­чання, перешкод з боку інших суб'єктів);

-     за суб'єктним складом здійснення індиві­дуальні (здійснюються лише одноособовими ді­ями — наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права — наприклад, право на утворен­ня громадських об'єднань, проведення мітингів, де­монстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюють­ся як індивідуальними, так і колективними діями).

4. Міжнародно-правові засоби, призначені для забезпечення і захисту основних прав людини

Усі сучасні держави залежно від стану дотри­мання ними основних прав людини можна розділи­ти на три групи:

1.     Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

2.     Держави, котрі декларують, визнають зага­лом всі основні права людини, проте ще не створи­ли усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд

13


держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотри­манням прав людини. До них належать: а) міжна­родно-правові акти, які вміщують правила діяль­ності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спос­тереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використову­ються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, кон­тинентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а)  Міжнародно-правові акти, документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (1966 р.);

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.);

Декларація і План дій другої Всесвітньої конфе­ренції з прав людини (1993 р.).

б)  Міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;

14


Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;

Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві;

Верховний Комісар ООН з прав людини;

Верховний Комісар ООН у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а)  Міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 кра­їн, у тому числі й східноєвропейські);

Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі дер­жав — учасниць НБСЄ (1989 р.);

Хартія основних соціальних прав робітників Єв­ропейського Економічного Співтовариства (Страс­бург, 1989 р.);

Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.);

Документи Конференцій з людського виміру за­гальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.), Московської (1991 р.);

Заключний документ Гельсінської наради дер­жав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б)  Міжнародні органи:
Європейський суд з прав людини;
Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка а) Міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад 30 держав, у квітні 1948 р.);

15


Американська   конвенція   про   права   людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи:

Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а)  Міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б)  Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифі­кацію процесу міжнародного визнання і забезпе­чення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

5. Основні тенденції розвитку прав людини

До таких тенденцій належать:

-      все ширше запровадження у суспільну свідо­мість уявлення про те, що саме людина є первин­ним, головним суб'єктом права;

-      дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

-      розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;

-      збільшення «каталога» прав людини (як ре­зультат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задово­лення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »;

-      зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини- наст-уцрво переставали бути лише внутрішньою сгір&йоїо; держав, виникла, утверджу-

16                  : ,' Г,;',;'1 . 'о


 

 


ється та набуває дедалі більшого поширення ідея ут­ворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:

-      універсалізація концепції прав людини, по­ширення її на дедалі більшу кількість держав;

-      поширення примату, верховенства норм мі­жнародного права щодо норм внутрішньодержав­ного законодавства з питань прав людини;

-      об'єктивна поінформованість світової громад­ськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

-      утворення і розгортання діяльності неурядо­вих (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;

-      підвищення ефективності міжнародних конт­рольних механізмів щодо захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, орга­нізована ООН у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організа­ції 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь деле­гації на чолі з міністрами закордонних справ май­же 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні врахову­ватись при загальній оцінці стану законодавства су­часної України з питань прав людини і громадяни­на та при підготовці відповідних законодавчих про­позицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.

6. Основні права дитини

Люди у віці до 18 років за міжнародно-правови­ми критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей» (ст. І Конвеятггї^ро права дити­ни, прийнятої ООН у 1989Яйм©ЧН) років до того ООН проголосила Декларй^ЙЛІЯйрСжтини).

17


Для цієї категорії суб'єктів значна частина ос­новних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особли­ві, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначе­ною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав:

фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість та­ких кримінальних покарань, як смертна кара і до­вічне тюремне ув'язнення;

особистісних — права на знання своїх батьків і нерозлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;

культурних — право на відповідні ігри і роз­важальні заходи;

економічних — право не бути залученим до ро­боти до досягнення певного віку;

політичних — права не призиватись на дер­жавну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорсто­кого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтоварист­ва із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав дитини.

7. Загальносоціальні обов'язки людини

Із загальносоціальними правами дорослої (пов­нолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання.

Загальносоціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, що об'єктивно зу­мовлена конкретно-історичними потребами існу­вання та розвитку інших людей, нації, народу, йо­го соціальних верств і всього людства.

Видова класифікація загальносоціальних обо­в'язків людини переважно відповідає згаданій кла-


сифікації її основних прав. Тому серед таких обо­в'язків можна зазначити:

фізичні (наприклад, утримування і захист сво­їх неповнолітніх дітей);

особистісні (наприклад, поважати честь, гід­ність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);

культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства);

економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносус­пільні потреби);

політичні (наприклад, протистояти насильст­ву, вдаватися тільки до мирних засобів задоволен­ня своїх політичних інтересів).

Тема 2 Права нації (народу) і права людини

Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свід­ченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумов­лені етнонаціональними суперечностями.

Практична значущість цієї проблеми спричи­няється, зокрема, й тим, що зараз у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах їх питома вага серед усього населення стано­вить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Ук­раїні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, са­моутвердження багатьох націй, народів діалектич­но сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціо­нальним складом громадян.

Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,


 


18


19


будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які До цієї нації на­лежать; а з іншого — порушення прав людини ча­сто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) мо­же відбуватися саме через її національність...

1. Основні права нації (народу)

Основні права нації (народу) — це певні мож­ливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існуван­ня і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвит­ку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).

Розуміння прав нації передусім залежить від то­го, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокре­ма, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонай­менше три інтерпретації зазначеного поняття, а са­ме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).

У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідно­шення прав людини і прав нації (народу). Нині не­рідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечи­ти першочергове задоволення?

Видається, що таким чином поставлене запи­тання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних склад­ників загальносоціальних прав людини є мож­ливість зберігати, виявляти, реалізовувати й роз­вивати свою національну самобутність. Тому за­безпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпечен­ням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в ціло-


му дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.

Викладена інтерпретація співвідношення зазна­чених різновидів загальносоціальних прав відобра­жає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).

Показово, що у Загальній декларації прав лю­дини не оминаються такі поняття, як «воля наро­ду» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права лю­дини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад, Декларація ООН про право на розвиток).

2. Види основних прав націй

Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволен­ня життєво необхідних матеріальних потреб (на­приклад, права на соціальну безпеку, національ­ний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечен­ня життєво необхідного рівня матеріального добро­буту нації);

етнічні права — можливості збереження, вияв­лення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (напри­клад, права на культивування своєї мови, особли­востей духовного менталітету, національних зви-


 


20


21


чаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права — можливості зберігати, ви­являти, розвивати і захищати здобутки національ­ної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших на­родів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальни­ми ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного кон­ституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін­шими етнічними — як державними, так і бездер­жавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).

Право на існування та право на самовизначен­ня — насамперед політичне (тобто на державну са­моорганізацію), але й також економічне, соціаль­не, духовне, культурне — належать до найважли­віших, визначальних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український на­род використав право на самовизначення, коли ви­рішив в особі свого вищого представницького орга­ну законодавчої влади — Верховної Ради Ук­раїни — проголосити державний суверенітет і утво­рити незалежну, самостійну державу Україна. По­силання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).

Інші основні права українського народу (як, зрештою,  і права всіх етнічних спільнот,  груп,

22


що проживають в державі) було закріплено у Дек­ларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).

3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації

До таких засобів належать:

а)  міжнародно-правові акти, документи;

б)  міжнародні (міждержавні) органи, організа­
ції, структури.

Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвіт­ні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональ­ні» (зокрема, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:

Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1);

Міжнародна Конвенція про запобігання злочи-нові геноциду і покарання за нього (1948 р.);

Резолюція ООН «Право народів і націй на само­визначення» (1952 р.);

Декларація про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам (1960 р.);

Резолюція ООН «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);

Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права. Ст. І (1966 р.);

Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва

23


між    державами    відповідно    до    Статуту    00Н (1970р.);

Декларація про права народів на мир (1984 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.).

б) Міжнародні органи:

Комітет ООН з прав людини;

Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Африка

а)  Міжнародні акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

б)  Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів. Європа

а)  Міжнародні акти, документи:

Заключний акт НБСЄ (1975 р.);

Документ Копенгагенсько^ зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.>;

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Документ Гельсінської зустрічі держав — учас­ниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Декларація про агресивний націоналізм, шові­нізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).

б)  Міжнародні органи:
Рада Європи;

Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);

Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);

Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.

4. Специфічні права національних меншин

Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага се-

24


ред усього населення становить у середньому 15 від­сотків, у СІЛА — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загальносоціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статус-ною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запроваджен­ня спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:

фізичних — право на проживання в місцях тра­диційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення;

етнічних та культурних — право на неасимі-ляцію;

економічних — право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі;

політичних — права на участь у прийнятті дер­жавних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискриміна-цію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

25


Засоби всесвітнього співтовариства

а)  Міжнародно-правові акти, документи:

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (ст. 27);

Декларація про права осіб, що належать до на­ціональних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).

б)  Міжнародні органи:
Комітет ООН з прав людини;

Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Європа

а)  Міжнародні акти, документи:

Заключний акт ОБОЄ (Гельсінки, 1975 р.);

Заключний документ Копенгагенської зустрічі ОБОЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Заключний документ Гельсінської зустрічі ОБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Угода держав — учасниць СНД з питань, по­в'язаних із поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 1992 р.).

б)  Міжнародні органи:
Рада ОБСЄ;

Верховний Комісар ОБСЄ у справах національ­них меншин.

Внутрішньодержавні засоби забезпечення й захисту прав національних меншин

До таких засобів можуть належати специфічні законодавчі акти, юридичні приписи віповідної держави, а також певні її органи.

Серед таких актів можна назвати, наприклад:

Закон Австрійської Республіки «Про правовий статус національних меншин» (1976 р.);

Закон Литовської Республіки «Про національні меншини» (1989 р.);

Закон Естонської Республіки «Про права націо­нальних меншин» (1989 р.);

Закон Італійської Республіки «Про мовні мен­шини» (1991 р.);

26


Закон Латвійської Республіки «Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію» (1991 р.);

Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів у РРФСР» (1991 р.);

Закон Республіки Білорусь «Про національні меншини» (1992 р.);

Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.).

5. Основні права людства

Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні для його існування і розвит­ку як єдиного, цілісного суб'єкта світової істо­рії носія земної цивілізації, та об'єктивно зумов­лені станом соціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема, права на: без­строкове існування людства (безсмертя); мир; відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духо­вних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.

Тема З

Правова держава як гарант здійснення

та захисту прав людини —

загальнолюдський соціально-політичний ідеал

Практичне значення концепції правової держа­ви зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загаль-ноцивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.

27


До цієї концепції звертаються зараз у найрізно­манітніших ситуаціях, зокрема при:

організації політичних партій, інших громадсь­ких об'єднань, формулюванні їх політичних вимог, розробці програмних документів;

проведенні публічних політичних акцій — ви­борів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкова­них органів тощо;

виданні та застосуванні законів.

Концепція правової держави дає відправні гума­ністичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Украї­ні), спрямовує відповідним чином основні напрям­ки діяльності різноманітних державних органів.

Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.

1. Основи концепції правової держави

Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообо­в'язковості тим умовам, які конче необхідні для ви­користання кожною людиною її основних прав. І як­що держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функ­цією, вона може вважатися правовою. Отже^право-ва держава — це держава реальних прав людини.

Правова держава — це держава, в якій юридич­ними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав люди­ни. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки, поступово втілю­ючи кращі гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мисли-

28


телями як Платон і Арістотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і ПІ.-Л. Монтеск'є. Голов­ним фундатором зазначеної концепції цілком за­служено вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший терміно­логічний вислів — «правовий державний устрій»). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею право­вої держави наприкінці XIX — початку XX ст., бу­ли українські вчені (зокрема, Б. О. Кістяківський, М. І. Палієнко, С. Дністрянський, А. Малицький, В. Старосольський), відомі юристи-теоретики Росії (В. М. Гессен, С. А. Котляревський, М. М. Корку-нов, Ф. В. Тарановський тощо) і представники ба­гатьох інших країн.

Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави:

1)   В єдності, «зв'язці» права і держави первин­ним є право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави.

2)   Держава повинна бути обмеж^н^асаме" таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які са­ма встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї), а й загальносоціальним правом — передовсім у процесі законотворчості.

3)   Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основ­них прав людини.

4)   Уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних істо­ричних умов існування людства, а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розви­ватися. Відповідно ж до трансформації праворо-зуміння мають дещо оновлюватися і деякі елемен­ти уявлення про правову державу.

5)   Правові держави можуть формуватись у неод­накових соціально-економічних устроях, системах. Становлення різних за типами правових держав са­ме за сучасних умов пояснюється тим, що всім та-

29


ким державам притаманні якісь спільні, однакові соціально-змістовні ознаки. Наявність таких оз­нак — результат того, що в будь-якій сучасній юри­дичній системі у тій чи іншій формі мають місце приписи, які відображають визнання певної само-цінності кожної людини, а також необхідність за­безпечити виживання людського роду в цілому. Є підстави вважати, що за умов зростання глобаль­них, загальнолюдських проблем, у міру нормально­го, еволюційного розвитку загальноцивілізаційних процесів питома вага таких ознак правових держав у різних країнах підвищуватиметься.

6)    Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спіль­нот, груп, прошарків конкретного суспільства, неод­мінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах на­вряд чи можуть бути повністю уніфіковані. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика правлячого осе­редку суспільства, класу або іншої соціальної гру­пи, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному ви­падку слід зважати на цю специфіку, відображаю­чи її, зокрема, шляхом визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.

7)    Для впровадження у життя панівного в су­спільстві праворозуміння держава вдається до різ­номанітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур (техно­логій) тощо. Всі вони характеризуються, описують­ся, фіксуються, як правило, через формально ви­значені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядкована, не­одмінно охоплює і певний мінімум формальних оз­нак тих суспільних відносин, котрі одночасно ін­терпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому остан-

30


ня має характеризуватись і формальними (а не ті­льки соціально-змістовними) властивостями. При­чому обидві названі групи властивостей настільки тісно пов'язуються, поєднуються, переплітаються між собою, що утворюють певну цілісність, розі­рвати, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Всі вони можуть бути поді­лені на соціально-змістовні (або так звані матері­альні) і формальні (структурно-організаційні, про­цедурні та ін.).

2. Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1)   закріплення в конституційному та інших за­конах основних прав людини;

2)   панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні за­гальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави замало лише наявності законів як актів представницького орга­ну вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріаль­ним») показникам і щоб такими актами були вре­гульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організаціями держави — з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;

3)   врегулювання відносин між особою і держа­вою на основі загальнодозволенного підходу, прин­ципу: «особі дозволено чинити все, що прямо не за­боронено законом»;

4)   взаємовідповідальність особи і держави;

5)   притаманність усім громадянам високої куль-

31


тури права, зокрема їх обізнаність із життєво необ­хідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті. Формальні:

1)   чіткий розподіл функціональних повнова­
жень держави між певними спеціалізованими сис­
темами її органів — законодавчих, виконавчих, су­
дових — на основі підпорядкування саме закону як
волевиявленню народу або вищого представниць­
кого органу державної влади усіх інших органів
держави (принцип розподілу влади);

2)   юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охо­рони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального за­безпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номіна­льного, «номенклатурного» їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юридич­ної захищеності особи ще не досить. Таке деклару­вання, «називання» саме по собі набуває не більш як формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким чином, яки­ми конкретними діями втілити в життя поіменова-не право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, гасло, програму, але «не до­тягує» до явища власне юридичного;

3)   високозначуще становище у суспільному і дер­жавному житті судових органів як, у певному ро­зумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових ор­ганів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями са­ме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедли­вість з будь-якого конфліктного питання. Такі мож­ливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх внутрішньою організацією (струк­турою), змістом повноважень, порядком (процеду­рою) судочинства. До основних показників, за яки-

32


ми «діагностується» зазначене становище суду, мо­жуть бути віднесені: залежність здійснення право­суддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рі­шень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозво-ленним принципом регулювання визначається мож­ливість звернутися до суду зі скаргою на порушен­ня, обмеження прав особи; максимально широке ко­ло державних органів, дії та акти яких можуть бу­ти визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, «собівартість», тобто сума різ­номанітних витрат (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судо­вого захисту її інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та гро­мадськими органами.

Лише комплексне поєднання у державі всіх на­ведених ознак — і змістовних, і формальних — да­ло б підстави вважати її правовою.

3. Правова держава як держава соціальної демократії

Основні права людини можуть визнаватися, без­перечно, тільки у демократично організованому сус­пільстві. Відомо, що до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу час­тину. Тому й правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя біль­шості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільше відповідає означен­ня «соціальна (суспільна, народна)». А держава, яка існуватиме у такому суспільстві, відповідно, і

2   1-445                                                                                                           33


буде державою соціальної демократії (тема 5). І на­впаки, повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення та захисту основних прав людини, тоб­то не може не набувати ознак держави правової. Цим і зумовлюється природний, органічний зв'язок процесів формування правової держави і утворення держави соціальної демократії (питання про озна­чену (прогнозовану) державу, а також про грома­дянське суспільство, в якому вона тільки й може сформуватись, зокрема, висвітлюється і в темі 5).

«Правовими» проголосили себе у відповідних конституціях, зокрема, такі держави, як ФРН, Іспанія, Бразилія, Центрально-Африканська Рес­публіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Ка­захстан Білорусь. Про «панування (верховенство) права» йдеться у конституційних актах Філіппін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відоб­ражають, головним чином, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спряму­вання, прагнення відповідної держави.


ЧАСТИНА ДРУГА

СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)

Тема 4

Поняття, соціальна сутність

і причини виникнення держави.

Види держав за їх сутністю

Значення відомостей, котрі подаються у даній темі, зумовлюється насамперед тим, що вони ма­ють бути неодмінним складовим елементом світо­глядних уявлень кожної людини: адже зараз у світі фактично відсутні суспільства, в яких не бу­ло б держави, які існували поза нею. Тому кожна людина, вступаючи у взаємовідносини з державою, її органами, посадовими особами, повинна мати правильні, науково обґрунтовані уявлення щодо природи, сутності цього надзвичайно важливого, практично значущого соціального явища.


 


2*


35


1. Загальне поняття й ознаки держави

Держава це організація політичної влади до­мінуючої частини населення у соціально неодно­рідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним на­самперед в інтересах цієї частини, а також уп­равління загальносуспільними справами.

Коментуючи запропоноване визначення (яке, подібно до будь-яких дефініцій, не може претенду­вати на фіксацію всіх аспектів того явища, що відображається поняттям держави), відзначимо лише такі моменти.

По-перше, виникнення та існування держави пов'язується, на наш погляд, з будь-яким соціаль­ним (не біологічним) розшаруванням суспільства, з його розподілом на ті чи інші частини, які поряд зі спільними загальносоціальними та загальнолюдсь­кими мають також свої особливі, нерідко і проти­лежні, потреби, інтереси. Розподіл суспільства тільки на класи (у соціально-економічному, тра­диційно марксистському розумінні цього понят­тя) — це хоча й найбільш поширена причина ви­никнення держави, проте не єдино можлива. Вона може сполучатися, переплітатися з поділом сус­пільства, скажімо, на етнічні групи та інші соці­альні підрозділи (які, проте, як і «чисті» класи, посідають здебільшого неоднакове становище у си­стемі суспільного виробництва). Отже, будь-яка соціальна неоднорідність суспільства зумовлює не­обхідність держави. Такий підхід аж ніяк не запе­речує, не виключає класового пояснення держави, але не зводиться тільки до нього.

По-друге, при деякій, на перший погляд, невиз­наченості поняття «домінуюча частина населення» все ж зрозуміло, що йдеться про найвпливовішу соціальну групу, хоча такий (вирішальний) її вплив (зокрема, панування) може знаходити свій прояв у різних сферах суспільних відносин і здійснюватись різними засобами, у різних формах.

По-третє, запропонована дефініція чітко фік­сує, що саме держава призначена вирішувати за-

36


гальносуспільні питання, організовувати задово­лення загальносоціальних потреб; окрім неї, здій­снити це неспроможна будь-яка інша організація (структура). Однією з таких найперших потреб є забезпечення певної єдності суспільства як цілісно­го соціального організму (які б внутрішні супереч­ності, конфлікти його не розшаровували). Остання обставина якраз і зумовлює інтегративну (коорди­нуючу, узгоджувальну, консенсусну місію держа­ви, при виконанні якої вона може виступати ви­разником, представником інтересів не тільки домінуючої частини населення, але й усього суспільства. Проте якщо обмежитись тільки цією суттєвою властивістю, класифікацію держав за їх соціальною сутністю здійснити не вдається.

По-четверте, «замикання» соціальної сутності держави на потреби та інтереси (чи то домінуючої частини, чи всього суспільства) дозволяє матеріа­лістично, тобто максимально об'єктивно, визначи­ти цю сутність.

Ознаки, які відрізняють державну владу від влади первісного, соціально однорідного суспіль­ства:

-      у первісному суспільстві соціальна влада ви­ражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціально неоднорідному ж — інтереси насампе­ред керівного (панівного) класу, його частини або якоїсь іншої соціальної групи;

-      у первісному суспільстві носії влади не відо­кремлюються за соціальним статусом, професійно від інших членів суспільства; у соціально неодно­рідному (зокрема, класовому) суспільстві носії вла­ди в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»;

-      у первісному суспільстві населення не опо­датковується; у соціально неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві для утримання державної влади встановлюються податки;

-      у первісному суспільстві органи влади не по­діляються за окремими функціями на певні види, а у соціально неоднорідному (зокрема, класовому) суспільстві функції влади розподіляються між ок-

37


ремими органами (виникає специфічна структура влади);

-      у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території во­ни б не перебували; а в державі влада поши­рюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

-      у державі складається система особливих за­гальнообов'язкових правил поведінки — юридич­них норм, яких не знало первісне суспільство. По­няття про такі норми стало позначатися з певних причин словом (терміном) «право».

2. Виникнення держави

Причини виникнення первісної (архаїчної) держави.

Первісні людські спільності, які формувались спочатку тільки на кровноспоріднених зв'язках (роди), були, безперечно, соціально однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині спільноти, виділялись виключно за біологічними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й органи управління таким суспільством (збори сородичів, старійшина роду та ін.), а також загальні правила поведінки (звичаї, ритуали, тра­диції, табу), які діяли у ньому, виражали інтереси всіх його членів-сородичів.

Та внаслідок повільного, але неминучого, «не­відворотного» розвитку й ускладнення суспільно­го виробництва, а відповідно, і всього суспільного життя, об'єктивно виникають такі соціально не­обхідні потреби, функції, на реалізації яких почи­нають зосереджуватись лише окремі члени роду, племені. Формуються, отже, хай спочатку і неве­ликі, групи людей, за котрими поступово закріп­ляються ці «ролі», котрі здебільшого вже «спеціа­лізуються» на вирішенні саме загальносоціальних справ. До останніх насамперед належать: а) уп­равління — організація, координація діяльності сородичів, соплемінників; б) шаманство — риту­ально-обрядові, релігійні функції; в) військове ке-

38


рівництво — організація захисту від завойовників та ін.

У таких «управлінців», певною мірою вже від­окремлених від «звичайних» членів спільноти, ви­никають, окрім загальносуспільних, ще й спе­цифічні групові інтереси, а отже, спільнота посту­пово стає мірою соціально неоднорідною. І це, як свідчать дані сучасної етнографії, археології, ста­родавньої історії, може відбуватись ще до суспіль­ного розподілу праці (зокрема, на скотарство та землеробство) і до виникнення приватної власності на засоби виробництва (але за наявності надлишко­вого продукту).

Зазначені угруповання утворюють, можна ска­зати, прошарок племінної бюрократії (управ­лінської, військової, релігійної), який здійснює ке­рівництво суспільством вже не тільки у його за­гальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах. Остання обставина якраз і становить ту суттєву відмінність, котра відрізняє цю організацію управління від організації публіч­ної влади у соціально однорідному (первісноод-норідному) суспільстві. Тому ця організація має бути відображена спеціальним поняттям, що йому відповідає сьогодні термін «держава».

Отже, якщо не вважати племінну бюрократію соціально-економічним класом у традиційно-марк­систському розумінні цього поняття (ця частина суспільства, вже посідаючи специфічне місце у си­стемі розподілу матеріальних благ, соціальних функцій, «ролей», прав і обов'язків, все ж не від­різняється від інших своїм відношенням до засобів виробництва), можна констатувати наявність до­класової держави — держави племінної бюро­кратії. Вона була, за її соціальною сутністю, ор­ганізацією публічної (політичної) влади доміную­чої верхівки племінного соціально-неоднорідного суспільства. До речі, про архаїчну докласову дер­жаву писали такі вчені як Ф. Енгельс у книзі «Ан-ти-Дюрінг» (1878 р.) та М. С. Грушевський у праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921 р.).  А якщо  вважати  племінну  бюрократію

39


соціальним класом, тоді таку організацію треба буде розглядати як класову державу.

З виникненням приватної власності на засоби виробництва, яка поступово зосереджується насам­перед у руках зазначеного прошарку суспільства, а далі, з виникненням класів рабовласників і рабів (у деяких країнах — класів феодалів і кріпосних), соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією політичної влади рабовласників (або ж відразу феодалів).

Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність внаслідок воєн чи ін­ших історичних подій.

Причини утворення національної держави

Згодом, коли набирали сили такі нації, що жи­ли компактно на своїй історичній території, та вна­слідок конкретних історичних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення нових держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати ви­рішального значення і вести до формування націо­нальних держав. Згадані держави утворювалися в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань (за останнім варіантом відбувається нині утвердження незалежності дер­жави Україна).

Втім, і «національні» держави завжди виника­ють у суспільстві, яке є соціально неоднорідним.

Зовнішніми (формальними) реквізитами націо­нальної приналежності держави мають бути, як правило, певні історично зумовлені її офіційні сим­воли: прапор, герб, гімн.

Ознаки, котрі відрізняють державу від інших організацій у соціально неоднорідному суспільстві:

- у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій — багато;

40


-    тільки держава виступає офіційним представ­ником усього суспільства; всі ж інші організації репрезентують лише його частину;

-    тільки держава може вирішувати загально­суспільні справи — інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

-    держава має у розпорядженні для виконання своїх завдань та функцій специфічний апарат, який володіє владними повноваженнями і має матеріаль­ні засоби для реалізації цих повноважень;

-    тільки держава може встановлювати загаль­нообов'язкові для всього населення правила по­ведінки — юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище);

 

-      тільки державна влада характеризується су­веренітетом. Його ознаки:

-      верховенство влади; повнота влади; самостій­ність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у даній країні, так і за її межами.

Аналізувати співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна, виходячи з таких загальних положень:

1.    Майже в кожній утвореній за новітню
історію державі її народ (населення) є етнічно не­
однорідним, складається, так чи інакше, з різних
національно-культурних спільностей.

2.    Кожна з таких етнічних спільностей, як пра­вило, соціально неоднорідна, поділяється на певні класи, стани, прошарки, інші утворення, групи.

3.    Не існує частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, «дистиль­ованими», цілком позбавленими національних вла­стивостей, рис.

Цим об'єктивно й зумовлюється складне перепле­тіння, діалектична взаємообумовленість, взаємоза­лежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України).

У наведених положеннях поняття нації, націо­нальної приналежності використано в його суто ет-

41


нічному розумінні. Але й у цьому випадку слід за­уважити, що національність (національна належ­ність) людини, групи людей — це об'єктивний ре­зультат передусім (хоча й не тільки) її реальної конкретно-історичної соціалізації; він виявляєть­ся, головним чином, в її соціально (а не біологічно) обумовлених, тобто «вирощених» певним соціумом (а не генами), властивостях. Саме внаслідок цього, по-перше, для визначення національної приналеж­ності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші позасоцїальні властивості мо­жуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення.

По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уні­фікований еталон (універсальний набір, «пакет» показників) приналежності людини до певної на­ції, особливо якщо окремі її частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних со­ціальних умовах. У цьому випадку можна говори­ти про різновиди певної нації (етносу), які є істо­рично рівнозначними, «рівноправними» і не мо­жуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з позицій національної «чистоти».

А по-третє, одна й та сама людина, яка перебу­ває, особливо з дитинства, у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етнокультурні ролі, надбання, здатна ставати носієм декількох (хоча й у різних «дозах») національно-культурних рис, особливостей, пара­метрів, менталітетів. І вона проявляє їх (хоч і не­рівномірно, нерівноцінно) у відповідних етнокуль­турних режимах, ситуаціях, відносинах.

Очевидно, що тоді як осіб без національності, тобто абсолютно позбавлених яких би то не було об'єктивних національних рис, не існує, то особи, які є носіями властивостей кількох націй, досить поширені (у тому числі в Україні).

Проте існує ще й інше розуміння поняття на­ції — у її політичному, державно-громадянському вимірі, деякою мірою «юридизоване», а саме: на­ція — це спільність громадян даної держави. Саме

42


така позиція знаходить сьогодні все ширше виз­нання й підтримку державного керівництва сучас­ної України.

3. Види типів держав за їх сутністю

Типологія — теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена класифікува­ти, «розподіляти» всі держави, що існували в іс­торії людства або існують і зараз, на такі види, групи, класи, котрі дають змогу розкрити їх соці­альну сутність.

Соціальна сутність держави (а втім, як і будь-якого іншого соціального явища) полягає в її здат­ності задовольняти певні потреби та інтереси тієї чи іншої спільності (соціальної групи, частини, а іноді й усього суспільства). Отже, розкрити соціальну сутність держави означає виявити і вказати, інтере­си і волю якої саме частини суспільства (класової, національної чи іншої) виражає, задовольняє дана держава. А досягнути цього можна тільки шляхом наукового, теоретичного дослідження держави, причому здійснюваного на основі соціально зміс­товного, соціально сутнісного підходу (відомо, що її офіційна назва, словесна «самореклама», як свід­чить історія, не стільки розкривала, скільки прихо­вувала, маскувала її справжню роль); і якби декла­ративна «зовнішність» держави, її термінологічна самооцінка завжди відповідали суті цього явища, потреби в науці, мабуть, не виникало б).

Розподіляти держави на певні різновиди (типи, класи) можна, ясна річ, і за іншими критеріями, зокрема, за методами здійснення влади (демокра­тичні і тоталітарні), за характером та рівнем тех­нічного, технологічного розвитку суспільства (до-індустріальні, або аграрні, індустріальні, постінду-стріальні, чи, як сьогодні іноді висловлюються, інформаційні), за ставленням держави до релігії (теократичні, світські, атеїстичні), за географічним розташуванням (східні й західні; європейські, азіатські та ін.) тощо. Усі зазначені класифікації

43


можна зустріти у давній та сучасній літературі. Однак жодна з подібних типологій, відображаючи, безперечно, досить важливі риси, параметри дер­жави, не дає відповіді на питання,— волю якого населення, якої його частини виражає даний різно­вид держави. А без такої відповіді соціальна сут­ність того явища, котре відображається поняттям держави, залишається нерозкритою, «прихова­ною». Тому згадані класифікації не можуть замі­нити такої типології держав, яка б фіксувала відмінності між ними саме з точки зору їх соціаль­ної сутності. Історія існування держав — це, як правило, історія зміни їх соціальної сутності. Тому й типи держав є їх історичними типами.

Історичний тип держави — це система суттє­вих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально змістовну (зокрема, кла­сову) сутність і соціальне призначення держави.

Основні причини зміни типів держави:

-      розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин;

-      зміна соціальної (зокрема, класової) структу­ри суспільства; зміна панівного, домінуючого в економіці класу або іншої панівної, керівної групи населення, виникнення нового співвідношення класових та інших соціальних сил;

-      перехід державної влади до представників ін­шого класу (частини класу, союзу класів) або іншої соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.

При цьому слід пам'ятати, що хоча й має місце залежність держави насамперед від панівної, чи домінуючої, групи (класу) в суспільстві, проте дер­жава є відносно самостійним утворенням.

Ознаки відносної самостійності держави:

організаційна відокремленість її від суспільства в цілому, від будь-яких груп і класів (зокрема, від панівного, домінуючого):

наявність власної внутрішньої будови (структу­ри) та особливих, специфічних інтересів;

залежність не тільки від домінуючого класу, до-

44


мінуючої групи, але, тією чи іншою мірою, й від інших груп суспільства (зокрема, від національних чи етнічних спільностей);

залежність не тільки від співвідношення класо­вих та інших соціальних сил всередині країни, а й від зовнішньополітичних умов і подій;

необхідність виконувати не тільки суто класо­ві, групові, а й загальносоціальні функції.

Внаслідок цього, існували, існують і будуть іс­нувати держави так званого перехідного типу. Во­ни, як правило, виражають волю кількох спільно­стей (класів, націй, верств, груп) або ж волю час­тини певної спільності.

У різні епохи існували наступні історичні типи держави: племінно-бюрократичний, рабовласниць­кий, феодальний, буржуазний. Така класифікація зумовлюється тим, що саме вказані соціально-еко­номічні спільності, класи — племінна бюрократія, рабовласники тощо — були домінуючою частиною населення у тому чи іншому суспільстві на певному етапі його історичного розвитку. Крім зазначених (та деяких інших перехідних) типів держави, вже відомих в історії людства, є підстави прогнозувати утворення у майбутньому держави так званого со­ціально-демократичного типу — держави трудів-ників-власників.

Між названими «чистими» типами держави, як правило, існували (а подекуди і нині існують) дер­жави перехідних, так званих «змішаних» типів. До останніх належить, зокрема, ті сучасні держа­ви, які обрали орієнтиром для свого розвитку пра­вову державу соціальної демократії.

Типологічна приналежність держави відобра­жає її соціально-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, в «роботі» держави така сутність розкривається через реалізацію її основ­них функцій.

45


4. Функції держави

Функції держави це основні напрямки діяль­ності держави, які розкривають Ті соціальну сутн­ість і призначення в суспільстві.

Види функцій держава:

1)       за соціальним значенням державної діяльнос­ті — основні (безпосередньо характеризують соці­альну сутність і призначення держави) і неосновні (не розкривають безпосередньо її соціальної сутності);

2)   за територіальною спрямованістю — внут­рішні і зовнішні;

3)   за сферою суспільного життя — гуманітарні, економічні, політичні;

4)   за часом виконання — постійні (здійснюють­ся протягом усього часу існування даної держави), тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу, наприклад, під час стихійного ли­ха, війни).

Тема 5

Сутність сучасних держав

соціально-демократичної орієнтації

Знання про сутність сучасних держав озброю­ють державних службовців, юристів розумінням справжньої соціальної ролі їх професійної діяль­ності в суспільному житті, відчутно впливають на ставлення людини до держави — до її політики, діяльності, до її різноманітних органів, службових і посадових осіб.

Викладені тут положення дають змогу зро­зуміти, якою саме має бути держава, що прагне стати правовою і демократичною; на що можна спо­діватися, розраховувати людині, яка у такій дер­жаві проживає. Отже, ці положення можна вико­ристовувати як концептуальні критерії для оцінки того, якою мірою діяльність держави відповідає її

46


деклараціям, проголошеним цілям і намірам, для визначення повноти й ефективності виконання нею основних функцій.

1. Майбутня держава соціально-демократичного типу: сутність і передумови

У першій половині XX ст. в багатьох країнах світу розпочався поступовий, здійснюваний різни­ми шляхами, засобами і темпами перехід від тра­диційно буржуазного суспільства (суспільства спо­чатку «вільного», а потім монополістичного капі­талізму) до громадянського суспільства соціальної демократії — суспільства трудівників-власників. Саме останньому має відповідати правова держава, котра водночас не може не бути державою соціаль­ної демократії.

Громадянське суспільство це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бу­ти власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Основні ознаки громадянського суспільства:

-      людина, її інтереси, права, свободи є голов­ною його цінністю;

-      рівноправність і захищеність усіх форм влас­ності, насамперед приватної (в її групових та інди­відуальних різновидах);

-      економічна свобода громадян та їхніх об'єд­нань, інших суб'єктів виробничих відносин у ви­борі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

-      свобода і добровільність праці на основі ві­льного вибору форм та видів трудової діяльності;

-      надійна та ефективна система соціального за­хисту кожної людини;

-      ідеологічна і політична свобода, наявність де­мократичних інститутів та механізмів, які забезпе­чують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Реальне здійснення основних прав кожною лю­диною можливе лише у такому суспільстві, де лік-

47


відовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчужен­ня від політичної, насамперед державної, влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

-      по-перше, саме трудівники є власниками (чи то колективними, чи індивідуальними) засобів ви­робництва і результатів своєї праці;

-      по-друге, такі трудівники-власники станов­лять більшість дорослого населення країни, дорос­лих громадян держави;

-      по-третє, політична система суспільства (зок­рема, порядок виборів до представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) за­безпечує вільне і адекватне волевиявлення дорос­лих громадян;

-      по-четверте, такому волевиявленню населен­ня належить керівне, вирішальне значення в сус­пільному житті (через забезпечення панування за­конів держави, через їх найвищу юридичну силу);

-      по-п'яте, безумовною змістовною межею во­левиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, незаперечність, недотор­канність цих прав має бути абсолютною. Основні права людини — це той універсальний кордон, який не може перетнути будь-яка більшість.

Сучасні тенденції соціального розвитку дозво­ляють, як видається, прогнозувати поступове утво­рення такого суспільства, де всі трудівники будуть власниками чи співвласниками (у тій або іншій формі) засобів та результатів праці. Таким чином, громадянське суспільство соціальної демократії — це, як би там не було, післябуржуазне (постбуржу-азне) суспільство (якщо мати на увазі капіталізм XVIII — початку XX ст.). А держава у такому суспільстві має бути за своєю сутністю державою трудівників-власників.

Є певні підстави для того, щоб відобразити таку державу окремим, спеціальним поняттям під умов­ною назвою «держава соціальної демократії». Можна запропонувати наступне визначення цього поняття: держава соціальної демократії це ор­ганізація політичної влади трудівників-власників

48


(що складають більшість суспільства), яка реаль­но забезпечує максимальне здійснення і захист ос­новних прав людини, прав нації та народу на за­гальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.

Викладене свідчить про соціально-змістовну єд­ність правової держави і держави соціальної демо­кратії. Власне, це той самий феномен, котрий роз­глядається у дещо різних аспектах.

Належність даної держави до певного типу виз­начатиметься, як і в інших випадках викладеної соціально-сутнісної типології держав, якісною своєрідністю (своєрідним різновидом) виробничих відносин. Йдеться про комбінацію таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (гру­пова й індивідуальна) і суспільна (державна та ко­мунальна, муніципальна). Хоча їм усім забезпечу­ватимуться формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів виробництва пе­ребуватиме саме у приватній власності. При цьому трудівники — абсолютна більшість населення країни — матимуть можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами ви­робництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів. Таким чином, у соціальній структурі суспільства вперше кількісно переважа­тиме клас трудівників-власників.

Такого варіанта організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин в історії людства ще ніколи не існувало. Отже, це буде історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя суспільства, котрий і становитиме об'єк­тивну основу його якісно нового найчисленнішого соціального утворення (трудівників-власників) і відповідного типу держави — держави соціальної демократії.

49


2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації

Якісно новому станові всесвітньо-історичного розвитку людства — його переходу до громадянсь­кого правового суспільства соціальної демокра­тії — відповідає у політико-юридичній сфері і зо­рієнтований на соціальну демократію перехідний тип держави.

Держава соціально-демократичної орієнта­ції це організація політичної влади більшості населення у суспільстві з різноманітними форма­ми приватної та суспільної власності на засоби виробництва, яка постійно поліпшує умови для здійснення основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, спра­ведливості й солідарності.

Соціально-демократичне спрямування такої держави знаходить прояв у тому, що вона:

-      створює для всіх громадян формально рівні можливості участі у приватизації значної частини засобів виробництва та іншого майна, активно сти­мулює цей процес;

-      послаблює відчуження людини від управлін­ня суспільством, надаючи їй можливості впливати на вироблення і здійснення державної політики шляхом участі у загальних виборах, референду­мах, діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань тощо;

-      не тільки зберігає права і свободи, які були рані­ше здобуті у політичній боротьбі, але й розширює їх;

-      є прямим учасником, «співорганізатором» суспільного виробництва як власник вагомої части­ни сучасних виробничих засобів;

-      бере пряму участь у розподілі матеріальних благ через систему соціальних допомог, виплат, пенсій, прагнучи забезпечити мінімально необхід­ний рівень життя значної частини громадян;

-      розширює сферу виконання важливих загаль-носоціальних функцій, що здійснюються в інтере­сах усього суспільства і питома вага яких в усій державній діяльності помітно зростає;

50


-      користується підтримкою більшої частини населення країни;

-      проводить миролюбну зовнішню політику, бе­ре все ширшу участь у розв'язанні глобальних, тобто загальнолюдських, проблем — екологічних, енергетичних тощо.

У сучасних умовах можна виділити два основ­них різновиди держав такого перехідного типу:

а)  держави, які існують у промислово розвине­
них країнах соціально орієнтованого, «соціалізова­
ного» капіталізму;

б)  держави, які існують у країнах, що перехо­
дять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдо-
соціалізму до громадянського суспільства і пере­
творюються з організації тоталітаризованої влади
колишньої партійно-управлінської верхівки на ор­
ганізацію влади більшості населення (зокрема, ко­
лишні радянські республіки та історично ана­
логічні їм держави).

3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації

У гуманітарній сфері: Завдання:

-   забезпечити кожній людині належні умови
життя на засадах свободи, справедливості і солідар­
ності.

Функції:

-      гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

-      екологічна (охорона природного середовища);

-      соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення та ін.);

-      культурно-виховна (освіта, виховання, розви­ток культури тощо).

В економічній сфері: Завдання:

-   сприяти формуванню соціально орієнтованої
ефективної ринкової економіки.

51


Функції:

-      господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання й захисту різних форм власності на засо­би виробництва);

-      господарсько-організаторська (програмування та організація виробництва на державних підприємс­твах, розпорядження об'єктами державної власності);

-      науково-організаторська (організація і стиму­лювання наукових досліджень).

У політичній сфері: Завдання:

-   створювати умови для формування і діяль­
ності органів державної влади на засадах демо­
кратії, тобто,відповідно до безперешкодного воле­
виявлення більшості народу в умовах вільної
діяльності різноманітних громадських об'єднань.

Функції:

-      створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різ­них соціальних груп, зокрема для діяльності різно­манітних політичних партій та інших громадських об'єднань (демократизаторська функція);

-      забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави (на­ціонально-забезпечувальна функція);

-      охорона і захист державно-конституційного ла­ду, законності та правопорядку (охоронна функція).

4. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації

У гуманітарній сфері:

-      участь у міжнародному забезпеченні і захис­ті прав людини: допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

-      участь у захисті природного середовища (еко­логічна функція);

-      участь у міжнародному культурному спів­робітництві.

52


В економічній сфері:

-      участь у створенні світової економічної систе­ми на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

-      участь у розв'язанні глобальних господарсь­ких та наукових проблем (енергетичної, викорис­тання світового океану, досліджень і освоєння ко­смосу тощо).

У політичній сфері:

-      організація, підтримка і розвиток міждер­жавних договірних відносин на основі загальновиз­наних принципів міжнародного права;

-      оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

-      участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;

-      участь у боротьбі з порушеннями міжнарод­ного правопорядку (у тому числі із використанням військових засобів).

Схожість, аналогічність або збіг основних функ­цій багатьох (не всіх!) існуючих сьогодні держав свідчить про зближення їх соціальної сутності і про втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини, про посилення взаємозалеж­ності і взаємозв'язку всіх країн, про об'єктивно зу­мовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні надто серйозних гло­бальних проблем. Отже, людство, крок за кроком здійснює поворот до цивілізації нового типу.

Тема 6 Форми держав

Загальновизнано, що центральна й найважливі­ша проблема політичного життя кожного суспіль­ства — це питання про державну владу. У практич­ній, зокрема організаційно-юридичній площині, вона   трансформується   у   питання   про   порядок,

53


спосіб фактичної побудови системи державної вла­ди, тобто про форму держави.

Наукові положення, що викладені у даному роз­ділі, дають відповідь на запитання, яким чином мо­же або повинна бути організована влада держави. Отже, вони повинні становити теоретико-методоло-гічну основу для визначення ставлення кожного громадянина, кожного громадського об'єднання до існуючої та можливої форми будь-якої держави (зо­крема, української), для власної політичної актив­ності щодо її удосконалення. Ці положення набува­ють особливого значення для осіб, які працюють (або ж готуються до праці) в органах держави і бе­руть пряму участь в організації та здійсненні дер­жавної влади.

1. Загальні поняття й елементи форми держави

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована» побудована, сформована; здійснення нею влади має відбуватися певними методами, способами.

Форма держави це спосіб (порядок) ор­ганізації, здійснення державної влади.

Елементи форми держав:

державне правління — спосіб організації ви­щої державної влади;

державний устрій — спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами;

державний режим — порядок здійснення дер­жавної влади певними методами і способами.

Форма правління і державний устрій характе­ризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціо­нальний аспект. В цілому ж форма держави — це таке явище, яке характеризується єдністю струк­тури і територіальної організації, а також методів здійснення державної влади.

Зв'язок між типом держави і її формою:

- історичний тип держави так чи інакше визна-

54


чає, зумовлює її форму; крім типу, на форму дер­жави впливають також інші явища, фактори, об­ставини (зокрема, конкретне співвідношення «сил» різноманітних частин соціального неодно­рідного суспільства, їх впливовість; рівень полі­тичної та правової культури суспільства; істо­ричні, національні, культурні традиції; розмір те­риторії держави; міжнародні відносини);

-      у кожному типі держави використовується декілька її форм, проте існує певна форма держа­ви, яка найкраще відповідає даному її типу і тому є найбільш поширеною серед однотипних держав;

-      форма держави здатна, зі свого боку, певним чином впливати на зміни соціальної сутності дер­жави, тобто здійснювати «зворотний» вплив на тип держави.

2. Види державного правління

Загальноісторичні види державного правління:

-      монархія — вища державна влада здійснюєть­ся однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

-      республіка вища державна влада здійсню­ється виборним колегіальним органом, який оби­рається населенням (або його частиною) на пев­ний строк.

Види форм правління сучасних держав:

-      президентська республіка глава держави (президент) одноособове або з наступним схва­ленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (СІЛА, Аргентина, Мексика, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Швейцарія);

-      наиівпрезидентська або президентсько-пар­ламентська республіка глава держави (прези­дент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція);

-      парламентська республіка глави держави (президент) не може впливати на склад і політи-

55


ку уряду, який формується виключно парламен­том і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

-      парламентська монархія глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парла­ментом і лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія);

-      дуалістична монархія глава держави (мо­нарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

Президентські і напівпрезидентські республіки поширені в країнах Америки, Африки; парламент­ські республіки і парламентські монархії — в країнах Європи; дуалістичні монархії — в деяких країнах Африки, Близького Сходу.

Радянські держави, які були здебільшого пар­ламентськими республіками, трансформуються те­пер у республіки напівпрезидентські (зокрема, Ук­раїна) або ж президентські (Росія).

3. Основні види державного устрою

Проста (унітарна) держава — частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державнос­ті. Такі частини держави є лише адміністративно-територіальними її підрозділами, утвореннями (на­приклад, області в Україні, воєводства у Польщі, графства в Англії, провінції в Італії).

Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Данія, Португалія, Україна, Шрі-Ланка) включа­ють автономні утворення. Автономія у таких ви­падках може бути політичною (Філіппіни) або те­риторіальною (Індія).

Складна держава — частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності.

Складні держави поділяються на:

а)  федерації — союзні держави:

б)  конфедерації — об'єднання, союзи держав,
що створюються для виконання певних завдань.

Види державного устрою сучасних держав: унітарний (скажімо, Україна, Франція); федера-

56


ліивний (наприклад Російська Федерація, СІЛА, Канада).

Від складних держав (федерації, конфедерації) слід відрізняти регіональні або інші союзи держав (наприклад, Об'єднання Американських Держав або Співдружність Незалежних Держав, яка утво­рилася після демонтажу Союзу РСР).

4. Основні види державного режиму

Демократичний — державна влада здійснюєть­ся з дотриманням основних прав людини, із забез­печенням легальних можливостей вільного вияв­лення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референду­ми тощо) та діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і вплива­ють на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди як демо­кратично-ліберальний, демократично-консерватив­ний, демократично-радикальний.

Тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема через діяльність громадських об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму отримав назви «автокра­тія», «вождизм». Тоталітаризм існував і у вигляді таких державних режимів, як расистський, фа­шистський, військово-диктаторський, державно-терористичний .

Сучасні державні режими:

демократичний (найбільш поширений у держа­вах Європи, Центральної та Північної Америки);

тоталітарний (зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).

З другої половини 80-х років в Україні (як і в

57


інших колишніх радянських республіках) відбу­вається поступовий перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного. Знамен­ною віхою на цьому шляху стала Конституція Ук­раїни 1996 р.

Тема 7 Механізм та апарат держави

Кожній людині доводиться вступати у певні від­носини з тими чи іншими органами держави та ін­шими її організаціями. Тому для успішної діяль­ності кожному суб'єкту необхідно знати призна­чення і види цих органів, їхні зв'язки, взаємоза­лежності, юридичні можливості та ін. Саме ці пи­тання висвітлюються у даній темі.

Цілком очевидно, що для юристів практичне значення наукових положень про органи та інші структури держави важливіше ніж для будь-кого.

1. Загальна характеристика механізму держави

Кожна держава для здійснення своїх завдань і функцій повинна створювати різноманітні структури.

Механізм держави — це система всіх держав­них організацій, які виконують її завдання і реалі­зують її функції. Серед таких організацій розріз­няють: державні підприємства, державні устано­ви (заклади), державні органи (органи держави).

Державні підприємства — це ті формування, які утворені державою для здійснення матеріально-виробничої діяльності або для надання певних ма­теріально-побутових послуг і функціонують на за­садах госпрозрахунку і самоокупності.

Державні установи (заклади) — це ті організа­ції, які утворені державою у невиробничій сфері для виконання гуманітарних завдань і функціонують в основному на основі бюджетного фінансування.

58


Органи держави — це ті організації держави, які вона наділила владними повноваженнями що­до інших учасників суспільного життя та необхід­ними матеріальними засобами для здійснення цих повноважень. Владні повноваження державного органу полягають у можливості встановлювати формально обов'язкові правила поведінки загаль­ного чи індивідуального характеру (юридичні при­писи) та домагатись, забезпечувати їх виконання.

Особливість владних повноважень державного органу: вони нерідко виступають одночасно і його правом, і обов'язком (наприклад, повноваження прокуратури здійснювати нагляд за законністю). Сукупність передбачених у законі або іншому нор­мативно-правовому акті прав та обов'язків органу держави становить його компетенцію.

Люди, які працюють у будь-яких державних ор­ганізаціях, поділяються на робітників і службовців.

Робітник — це людина, котра працює у штаті підприємства або іншої державної організації і за внормовану державою заробітну плату виконує певні службові (посадові) функції виробничого характеру.

Державний службовець (державна посадова особа) — це людина, яка працює у штаті держав­ної організації і за встановлену державою за­робітну плату виконує певні службові (посадові) функції невиробничого характеру.

Види державних службовців:

керівники (службовці, наділені владними по­вноваженнями щодо інших членів колективу від­повідної державної організації);

спеціалісти (службовці, які мусять мати певні професійні знання для виконання відповідних про­фесійних обов'язків без владних повноважень);

технічний персонал (службовці, на яких по­кладається виконання допоміжних функцій, що не потребують спеціальної професійної підготовки і владних повноважень).

59


2. Загальна характеристика апарату та органів держави

Органи держави, як правило, утворюють єдину внутрішньо узгоджену систему, яку, зважаючи на її специфіку у механізмі держави в цілому, слід відобразити окремим, спеціальним поняттям — «апарат держави» («державний апарат»).

Апарат держави (державний апарат) це си­стема всіх органів держави, які виконують її за­вдання та функції.

Орган держави це структурно організований колектив державних службовців (або один держав­ний службовець), котрі наділені владними повнова­женнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави.

Види органів держави розрізняються:

1)  за місцем у системі державного апарату:

а)   первинні — створюються шляхом прямого во­
левиявлення всього (або певної частини) населення
й уособлюють суверенітет держави; б) вто­
ринні
— всі інші органи, які створюються первин­
ними, походять від них, їм підзвітні;

2)    за змістом або напрямком державної діяльності: а) органи законодавчої влади', б) гла­ва держави; в) органи державного управління (ви­конавчої влади); г) судові органи; д) органи кон­трольно-наглядові;

3)    за способом утворення: а) виборні; б) при­значувані; в) ті, що успадковуються;

4)    за   часом   функціонування:   а)   постійні;

б)   тимчасові;

5)    за складом: а) одноособові; б) колегіальні;

6)    за територією, на яку поширюються їхні повноваження: а) загальні (центральні); б) міс­цеві (локальні).

До державних органів долучаються органи місцевого самоврядування, які на локальному рів­ні виконують переважно юридичними засобами низку владних функцій, хоча формально вони не вважаються офіційними представниками (органа­ми) держави. Це так звані муніципальні органи.

60


Первинні муніципальні органи утворюються (обираються) громадянами, що проживають у ме­жах певної адміністративно-територіальної оди­ниці (тобто певною територіальною спільністю). Вони теж тією чи іншою мірою задіюються до ви­конання державних завдань і функцій.

3. Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації. Його склад

Апарат держав соціально-демократичної орієнтації:

-      виражає і виконує волю більшості населення {принцип демократизму);

-      визнає, допомагає здійснювати, охороняє й за­хищає основні права людини (принцип гуманізму);

-      забезпечує згоду, консенсус між різними час­тинами суспільства, баланс різноманітних інтересів (принцип соціально-політичної справедливості);

-      визнає і рівною мірою сприяє здійсненню, охороні та захисту основних прав титульної (корін­ної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі (принцип національної рівноправності);

-      свою діяльність спрямовує на виконання за­конів, здійснює на підставі законів і в порядку, ни­ми передбаченому (принцип законності);

-      будується на основі єдності й незалежності дер­жавної влади як єдиного носія та виразника суве­ренітету народу (нації), його права на самовизначен­ня (принцип суверенності державної влади);

-      розподіляє основні функціональні напрямки діяльності (нормотворчість, законовиконання, су­дочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів (принцип роз­поділу влади);

-      у своїй діяльності основну роль відводить ор­ганізаційним та виховним методам; методи приму­су мають відносно другорядне, допоміжне значен­ня (принцип ненасильства);

-      свої функції виконує із залученням до спів­праці муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань (принцип громадськості).

61


Апарат держави соціально-демократичної орієн­тації складається, у найбільш загальному вигляді, з таких частин, ланок:

Орган законодавчої влади (парламент)

Основне призначення, «покликання» парламен­ту — бути представником (представницьким орга­ном) всього дорослого населення держави, усіх йо­го частин з тим, щоб виражати і проводити у жит­тя його волю та інтереси. Основними напрямками діяльності парламенту є прийняття законів держа­ви (законодавча функція), контроль за їх виконан­ням (контрольна функція) та регулювання фінан­сових коштів, бюджету держави (фінансово-розпо­рядча функція). Ці функції парламент виконує як безпосередньо, так і через утворювані ним комісії, комітети та ін.

У державах соціально-демократичної орієнтації парламент (у різних країнах він має різні назви — Національні збори, Верховна Рада, Конгрес, Сейм тощо) утворюється, як правило, шляхом проведен­ня загальних рівних виборів. Він може не поділя­тися на частини — бути однопалатним (Україна, Фінляндія, Угорщина, Греція, Данія, Швеція, Болгарія та ін.) або ж складатися з двох частин — палат (Англія, США, Росія, Австрія, Італія, ФРН, Норвегія та ін.). Двопалатна структура парламен­ту (бікамералізм) найбільш виправдана у тих країнах, де існує федеративний державний устрій. Палати парламенту зазвичай відрізняються поряд­ком (правилами) формування та повноваженнями (компетенцією).

Основна ідея парламенту може, проте, зазнава­ти певних деформацій у тих випадках, коли, ска­жімо, не всі повнолітні громадяни беруть участь у його виборах (зокрема, у формуванні другої пала­ти) або коли верхня палата значно обмежує, галь­мує діяльність першої, нижньої, або ж коли інші вищі органи держави (глава держави, уряд, вищі судові інстанції) коригують рішення парламенту, так чи інакше впливаючи на нього.

Глава держави

Призначення цього органу (президента, мо-

62


нарха) уособлювати державу, її народ (націю), представляти її у зовнішніх відносинах, координу­вати, узгоджувати діяльність інших структур держави. Для виконання зазначених функцій гла­ва держави формує відповідні служби, організації.

У президентських республіках або дуалістичних монархіях глава держави, крім того, формуючи та очолюючи вищий орган виконавчої влади (уряд), спрямовує його діяльність або ж безпосередньо ке­рує ним.

Виборний глава держави (президент) обирається або всім населенням (переважно у президентських республіках), або ж парламентом чи, принаймні, за його участю (здебільшого у парламентських чи у республіках змішаної форми правління). У ряді держав існує посада віце-президента (США).

Органи виконавчої влади

Вони звичайно поділяються на вищі (уряд, який у різних країнах має різні власні назви: Рада Мініст­рів, Кабінет Міністрів та ін.), центральні (міністер­ства, інші відомства) та місцеві (утворювані цент­ральними органами виконавчої влади їхні представ­ництва на відповідних територіях (адміністрації, уп­равління, комітети, відділи, департаменти та ін.).

Ці органи покликані, викочуючи прийняті пар­ламентом закони, здійснювати повсякденне опе­ративне управління відповідними ділянками су­спільного і державного життя.

Уряд формується (починаючи з його глави — прем'єр-міністра) президентом, монархом (відпо­відно у президентській республіці чи в дуалістич­ній монархії) або ж парламентом (у парламент­ській республіці або в парламентській монархії).

У своїй діяльності уряд підзвітний тому орга­нові, який його утворив. Тому зміна домінуючої у парламенті політичної партії (при парламентарній формі державного правління) або обрання прези­дентом особи з іншою політичною програмою, ніж у його попередника, звичайно тягне за собою при­значення нового прем'єр-міністра та й, зрештою, усього уряду, а також значної частини вищого чи­новництва. Що ж стосується місцевих органів ви-

63


/


конавчої влади, то їх персональний склад може за­лишитись при цьому майже без змін, оскільки во­ни зобов'язані беззастережно виконувати вказівки вищестоящої адміністрації. Вважається, що на ло­кальному рівні органи державного управління «відділені» від політики і мають бути лояльними до держави, яку б політику вона не проводила. Яс­на річ, домогтися цього на практиці вдається, із зрозумілих причин, далеко не завжди. Дається взнаки, зокрема, соціальна неоднорідність різних прошарків державних службовців (вищої, серед­ньої та нижчої ланок управлінської системи, військових і цивільних посадових осіб тощо).

Судові органи

Основне призначення судових органів полягає у розв'язанні конфліктів, суперечок між суб'єкта­ми права, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відпо­відальності.

У державах соціально-демократичної орієнтації ці органи характеризуються, так би мовити, плю-ралістичністю (здійснюють конституційне, адміні­стративне, цивільне, кримінальне, арбітражне, військове та інші види судочинства), що дозволяє застосовувати диференційовані процедури для вирішення справ, котрі виникають у різних сферах суспільного життя, а тому відзначаються неабия­кою специфікою.

Прийнято розрізняти органи загального і спе­ціального судочинства (наприклад, військові трибунали).

У різних державах стосовно різних судових ор­ганів існують, ясна річ, неоднакові правила щодо формування суддівського корпусу (призначення, затвердження, вибори суддів).

Контрольно-наглядові органи

Хоча ці структури утворюються тими або інши­ми вищими органами держави (парламентом, пре­зидентом чи ін.), проте у системі державного апарату вони посідають окреме місце: маючи власну, чітко визначену компетенцію, вони ві­діграють відносно самостійну роль у державі і су-

64


спільстві. До них належать, наприклад, прокура­тура, омбудсмен (уповноважений парламенту з питань прав людини і громадянина).

Ці органи не є ланкою, елементом, частиною якихось інших державних структур і тому можуть розглядатись як окремий різновид органів держави.

Тема 8 Держава у політичній системі суспільства

Оскільки державна діяльність завжди має без­посередньо політичний характер, вона повинна відповідати об'єктивним закономірностям політи­ки, спиратися на них. Ряд таких закономірностей якраз і розкриває теорія політичної системи і політичної організації суспільства, котра є складо­вою частиною науки про об'єктивні закономірності політики — політології.

Тому засвоєння положень, викладених у даній темі полегшує загальну орієнтацію у складній, роз­галуженій мережі різноманітних політичних утво­рень, об'єднань, організацій. Вивчення теорії полі­тичної системи також сприятиме формуванню на­вичок політичного аналізу діяльності держави, опануванню організаційними засобами співпраці, взаємодії державних органів з іншими структура­ми політичної системи суспільства. Оволодіти та­кими навичками мусить кожен юрист, кожна службова особа в державному апараті.

1. Загальнотеоретична характеристика

політичної системи суспільства

Держава — хоч і стрижнева, найважливіша, проте не єдина політична організація у суспіль­стві. Вона перебуває, живе в оточенні інших ор­ганізацій, утворень, формувань, які так чи інакше стикаються, взаємодіють з нею — співпрацюють або конфліктують, впливають (або прагнуть впли­нути)  на державу і  водночас  зазнають,  тією чи

З   1-^145                                                                                                             65


іншою мірою, впливу з її боку. Отже, всі вони, чи прямо, чи більш опосередковано, беруть участь у політиці, у політичному житті суспільства, у полі­тичних стосунках, насамперед з державою. Тому вивчення держави крізь призму цих стосунків доз­воляє поглибити і конкретизувати уявлення про її соціальне призначення і роль у суспільстві, про фактори, якими зумовлюється її діяльність.

Політична система суспільства (у широко­му розумінні) це система всіх політичних явищ, що існують у соціально неоднорідному, зок­рема класовому, суспільстві.

Елементи політичної системи суспільства:

-      суб'єкти (носи) політики — класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації (зокрема держава) — і, нарешті, люди (особис­тості);

-      політичні відносини, стосунки;

-      політична свідомість (політична ідеологія та політична психологія) суб'єктів політики;

-      політичні норми — загальні правила пове­дінки у політичних стосунках.

Політична система суспільства (у вузькому розумінні) це система всіх державних і недер­жавних утворень (організацій), громадських об'єд­нань і трудових колективів соціально неоднорідно­го (зокрема, класового) суспільства.

Політичну систему у вузькому розумінні іноді називають політичною організацією суспільства.

2. Загальнотеоретична характеристика елементів політичної системи

Елементи політичної системи (політичної орга­нізації) суспільства:

-      державні утворення — органи держави; ор­ганізації, які не мають владних повноважень (під­приємства, установи);

-      громадські об'єднання — громадські органі­зації (зокрема, політичні партії), органи громадсь­кої самодіяльності, громадські рухи;

66


-      недержавні підприємства та установи;

-      трудові колективи.

Механізм політичної влади це система всіх організацій та інших об'єднань домінуючої части­ни соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, за допомогою яких вона здійснює керівництво всім суспільством.

Механізм політичного опонування (опору) система всіх організацій та інших об'єднань соціально неоднорідного (зокрема, класового) су­спільства, що виражають волю соціальних груп, інтереси яких суперечать існуючій у даному суспільстві політичній владі.

Політична опозиція, яка використовує меха­нізм політичного опонування, поділяється на ради­кальну (вона ставить за мету зміну суспільного ла­ду зокрема форм власності на засоби виробництва, або державного ладу, зокрема форми правління чи державного устрою) і нерадикальну (яка прагне до зміни форм, методів, темпів здійснення державної політики, її певної переорієнтації, до заміни осіб, що очолюють вищі органи держави).

Держава центр, ядро політичної системи су­спільства. Це зумовлюється тим, що тільки держава:

-      виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення, суспільства (хоча в дійсності вона представляє інтереси насамперед певної його частини);

-      є уособленням суверенітету народу (нації), природним реалізатором його права на політичне самовизначення;

-      здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто перебуває на її території;

-      спроможна задовольняти загальносоціальні потреби, виконувати загальносоціальні функції у керівництві суспільством;

-      має у своєму розпорядженні специфічний апарат, без якого виконати зазначені функції не­можливо;

-      може встановлювати формально-обов'язкові для всіх суб'єктів загальні правила поведінки — юридичні норми;

з*

67


- володіє владою суверенною, тобто верховною, повною і самостійною, формально незалежною.

Громадське об'єднання це добровільне фор­мування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.

Види громадських об'єднань

Громадські об'єднання розрізняють:

1)  за порядком утворення та формами діяль­
ності
— громадські організації, органи громадсь­
кої самодіяльності, громадські рухи;

2)   за критеріями (умовами) членства — об'єд­нання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим), вільним членством;

3)   за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та елітарні;

4)   за внутрішньою організаційною структу­
рою
— централізовані (ієрархізовані, внутрішньо
субординовані) і децентралізовані;

5)  за соціальною сферою діяльності — політич­
ні, економічні, наукові, екологічні, спортивні, ми­
стецькі тощо;

6)   за територією діяльності — місцеві (об­
ласні, міжобласні, міські, районні тощо), загально­
державні (зокрема, республіканські), міждержавні
(у конфедераціях, союзах держав), міжнародні
(всесвітні, регіональні);

7)        за соціально-правовим статусом — легальні (юридичне дозволені, офіційно зареєстровані відпо­відною державою), долегальні (тимчасово неза-реєстровані), нелегальні (офіційно заборонені від­повідною державою, підпільні);

8)   за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства — прогресивні, консерва­тивні, реакційні.

Громадська організація це добровільне об'єд­нання людей, яке створене для задоволення та за­хисту суспільних, колективних чи особистих по­треб його учасників і функціонує на засадах рів­ності та самоврядування.

Види громадських організацій:

68


На громадські організації, безперечно, повністю поширюється схарактеризована вище класифіка­ція громадських об'єднань. Але, крім того, за со­ціальною підставою утворення та залежно від ха­рактеру потреб, для задоволення яких засновують­ся громадські організації, вони поділяються на:

1)     організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспіль­ному житті для задоволення суспільних чи колек­тивних потреб (профспілки, політичні партії);

2)     організації, які створюються для задоволен­ня особистих потреб (спілка книголюбів, спортив­не товариство).

Політична партія це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політи­ку органів держави, місцевого самоврядування від­повідно до своєї програми розвитку суспільства.

Види політичних партій

До видового поділу політичних партій цілком прийнятною є викладена раніше загальна класифі­кація громадських об'єднань. Проте, окрім неї, політичні партії розрізняють:

1)     за соціальною спрямованістю програми і діяльності — соціально-демократичні, соціаліс­тичні, народно-демократичні, національно-демокра­тичні, ліберально-демократичні, релігійно- (христи­янсько-) демократичні, комуністичні, націоналіс­тичні тощо;

2)     за соціальною базою — партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, народності, інтереси прихильників пев­ної релігії чи іншого позакласового і наднаціональ­ного світогляду, інтереси іншої соціальної групи;

 

3)     за методом здійснення своєї програми — ре­волюційні, реформаторські;

4)     за представництвом у вищих органах вла­ди — правлячі, опозиційні.

Функції партій:

- представницька — виявлення, відображення й обгрунтування інтересів певної частини суспільства;

69


-      програмна — розробка відповідно до цих інте­ресів політичної програми суспільного розвитку;

-      ідеологічна — формування, розвиток і впро­вадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;

-      владно-конкурентна — участь у змаганні (бо­ротьбі) за державну владу, за її утримання;

-      владно-практична — реалізація і захист че­рез державну політику інтересів відповідної части­ни суспільства;

-      владно-кадрова — підготовка, добір, висуван­ня кадрів для державного апарату.

Орган громадської самодіяльності це добро­вільне об'єднання людей, яке створюється при дер­жавній або громадській організації для допомоги у виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьків­ський комітет у школі, товаристський суд на під­приємстві).

Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних со­ціальних цілей, яке діє через масові заходи, що ор­ганізовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.

Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує перед­бачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя.

Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) по­літичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депута­ти представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації.

70


3. Політична система суспільства соціально-демократичної орієнтації

Принципи функціонування і розвитку політич­ної системи у суспільстві соціально-демократичної

орієнтації:

-   забезпечення і захист основних прав людини,

зокрема політичних;

-      забезпечення і захист прав кожної нації (на­роду), зокрема права на політичне самовизначення;

-      забезпечення і захист прав усіх легальних гро­мадських об'єднань, в тому числі політичних партій;

-      забезпечення панування засад соціальної де­мократії та самоврядування народу.

Соціальна демократія — це влада більшості населення країни, яка здійснюється через політич­ну систему (організацію) суспільства з дотри­манням основних прав усіх його членів.

Види демократи

Демократія розрізняється:

1)     за формами здійснення — пряма (влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі всього народу або певної соціальної групи); непря­ма (влада здійснюється через виборних представ­ників народу, певних соціальних груп);

2)     за сферою політичного життя — економіч­на, політична, духовна;

3)     за характером соціальних спільностей або ут­ворень, в яких вона функціонує,— демократія у сфері державного життя і у сфері громадського життя.

Самоврядування народу — це управління са­мим народом усіма справами суспільства, здійсню­ване через його політичну систему.

Крім загальнонародного, загальносуспільного самоврядування, у розглядуваній політичній систе­мі має існувати також територіальне самоуряду-вання регіональне і місцеве.

Територіальне самоврядування — це самоорга­нізація населення відповідної території, яке безпо­середньо або через утворені ним органи вирішує згідно з чинним законодавством усі питання міс­цевого життя.

71


4. Форми взаємодії органів держави

з громадськими об'єднаннями

і трудовими колективами

Вплив громадських об'єднань, трудових колек­тивів на органи держави:

-      громадські об'єднання, трудові колективи бе­руть участь у сформуванні депутатського корпусу, представницьких органів державної влади;

-      держава залежить від громадських об'єднань, трудових колективів з погляду ефективності вико­нання своїх функцій;

-      представники громадських об'єднань входять до складу певних державних колегіальних органів як їх повноправні члени з правом ухвального голосу;

-      керівні органи певних громадських органі­зацій можуть бути суб'єктами права законодавчої ініціативи;

-      у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погоджен­ням з відповідними громадськими об'єднаннями;

-      держава дає змогу певним громадським орга­нізаціям цілком самостійно приймати з певних питань формально обов'язкові (юридичні) рішення нормативного або індивідуального характеру;

-      певним громадським об'єднанням дозволено контролювати діяльність окремих державних орга­нізацій;

-      за порушення деяких юридичних норм дер­жава передбачає можливість застосування заходів громадського впливу.

Вплив органів держави на громадські об'єднання:

держава створює необхідні передумови (зокре­ма, юридичні, а іноді й матеріальні) для органі­зації та діяльності громадських об'єднань;

держава як владний суверен виробляє вихідні соціально обґрунтовані нормативні положення що­до організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань;

держава розробляє типові (зразкові) статути, положення деяких громадських об'єднань для сти­мулювання їх утворення і діяльності;


держава реєструє  громадські об'єднання,  їхні

структури;

вона контролює законність діяльності громадсь­ких об'єднань;

у деяких випадках держава надає заходам гро­мадського впливу, застосовуваним громадськими об'єднаннями, юридичного значення.

Безперечно, у різних країнах держави викорис­товують ці форми виливу по-різному, вибірково. Так поряд з країнами, в яких реєстрація політич­них партій є обов'язковою (СІЛА, Україна, Росія, Швеція), є й такі країни, де реєстрація не прово­диться, проте від партій вимагається подання пев­них документів (Австрія, ФРН), а є, нарешті, і такі держави, які взагалі не «реагують» на утворення і діяльність партій (Великобританія, Австралія, Но­ва Зеландія).


72


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

МЕХАНІЗМ ЮРИДИЧНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

(ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА

ХАРАКТЕРИСТИКА)

Тема 9

Права людини і суб'єктивне

юридичне право

Праворозуміння зумовлюється, зокрема, багато­значністю слова «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відо­бражаються поняттям права і позначаються цим словом.

Положення даної теми аналізують порівняльну специфіку деяких із цих явищ (свобод, можливос­тей людини — з одного боку і правил поведінки, встановлених державою,— з іншого). Завдяки цьо­му, збагачується, розширюється загальне праворо­зуміння, уточнюються смислові межі поняття пра­ва як фундаментальної категорії юриспруденції.

Таким чином, знання зазначеного матеріалу по­винні увійти до теоретико-методологічного фунда­менту освіти і практики у сфері права.


1. Право як волевиявлення держави.

Об'єктивне і суб'єктивне

юридичне право

Як назначалось у темі 3, однією з необхідних пе­редумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відоб­ражають поняттям суб'єктивного юридичного пра­ва. А саму систему таких норм відображають понят­тям об'єктивного юридичного права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, ос­кільки воно характеризує певні можливості (свобо­ди), які належать саме суб'єкту (людині або іншо­му учаснику суспільного життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.

У державно-організованому суспільстві пере­важну частину своїх основних прав людина не мо­же здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єк­тивного юридичного права. В цьому й розкри­вається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи лю­дину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основ­них, невід'ємних прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумін­ні, що державні загальнообов'язкові правила по­ведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.


 


74


75


2. Юридичне право як засіб

конкретно-історичної інтерпретації

та реалізації прав людини

Конкретно-історичне походження тих можли­востей людини, що становлять її основні права, —-навіть на всесвітньому, глобальному рівні — ви­значає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існу­вання людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфіч­них інтересів різних народів, націй, класів і чис­ленних соціальних утворень. А серед таких інте­ресів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.

Звідси стає ясним, що для закріплення і здій­снення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'я­зання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єк­тами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за тради­цією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав лю­дини, досить часто не збігається (причому не стіль­ки термінологічне, скільки у соціально-змістовно­му плані) із закріпленими у міжнародних норма­тивних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-

76


юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважа­ються як загальнолюдські (зокрема, основні, не­від'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони на­повнюються цілком конкретним, здебільшого неод­нозначним змістом, а отже, у дійсності функціону­ють не як загально-, а як окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав лю­дини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.

Найбільш виразно, рельєфно така ситуація про­являється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає про­блема меж (обмежування) прав людини. Практич­не розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практи­ка, ніде і ніколи не було універсальним, однова-ріантним, « нерухомим ».

Саме законодавство з питань прав людини ос­мислюється (інтерпретується, витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спо­сіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інстру­ментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утво­рень, спільностей, формувань, груп, їх індивіду­альних чи колективних представників — як дер­жавних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, проте, не означає, що колізії у внут­рішньодержавному чи міждержавному (міжнарод­ному) правовому регулюванні прав людини (роз­біжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом виз­нання і здійснення владної юрисдикції певних ор­ганів, спеціально уповноважених давати обов'яз­кові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відпо-

77


відних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського су­ду з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і з даному випадку висловлена ними інтерпретація ос­новних прав людини, якій погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світогляд­них позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.

3. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок

Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання як особи право­здатної та, за певних умов, дієздатної. Отже, в той час як держава не «наділяє» людей природними, загальносоціальними правами, юридична право­здатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.

Правоздатність це закріплена в законодавс­тві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Отже, це начебто «право на права» (юридичні).

Правоздатність — це мінімально необхідна пе­редумова для того, щоб учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільність) міг вважатися суб'єктом юридичного права.

Суб'єкт права це носій можливих або реаль­них юридичних прав і обов'язків.

78


Дієздатність це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обов'язки особистими діями.

Суб'єктивне юридичне право особи це за­кріплена в юридичних нормах можливість її пев­ної поведінки, спрямованої на здійснення відповід­них прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

-      самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

-      вимагати від інших суб'єктів вчинення пев­них дій (право на чужі дії);

-      звертатися до держави за захистом, приму­совим забезпеченням свого юридичного права (пра­ва на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними гру­пами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися дер­жавою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки соціальні обов'язки людини відображаються по­няттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особи це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведін­ки, спрямованої на здійснення відповідного соціаль­ного обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юри­дичних обов'язків на види має відповідати насам­перед класифікації основних прав і обов'язків лю­дини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'яз­ки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

79


4.  Правовий (юридичний) статус особи

Правовий статус особи це комплекс її суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спе­ціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з ос­новних (конституційних) прав і обов'язків грома­дянина. Він характеризує загальні й рівні можли­вості, вихідні позиції всіх тих людей, які є грома­дянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'яз­ків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характери­зує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої осо­би, які вона має на даний час. Цей статус характе­ризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового ста­тусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

-      збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;

-      рівність правового статусу всіх громадян, від­сутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:

-      збагачення соціального (зокрема, матеріаль­ного) змісту юридичних прав особи;

-      посилення соціальної та державної захище­ності, гарантованості правового статусу особи.

5.  Права людини і права громадянина

Основним об'єктом піклування та захисту дер­жави стають, як правило, ті люди, котрі визнають­ся її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридично пов'язаною з да­ною державою, начебто «приналежною» до неї.

80


Громадянство це соціально-правова (юридич­на) властивість людини, що полягає у передбаче­ному законом її зв'язку з даною державою, який зу­мовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

У першу чергу, саме своїм громадянам держава має надавати захист, піклуватись про забезпечення їхніх основних, «природжених» прав. Тому якщо права людини розглядаються у зв'язці з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її законних (юридичних) можливос­тей у суспільстві, для оцінки того, настільки законо­давство держави відповідає правам людини. Мабуть, не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст. державних актів з цього питання, мав назву «Декларація прав людини і громадянина».

У кожній державі основні права людини закріп­люються насамперед у її основному законі — кон­ституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх ко­лишніх конституціях нашої держави — Консти­туції Української Народної Республіки (1918 рік). Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), та й у чинній Конституції України (1996 р.).

У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юри­дичні процедури, «механізми» здійснення, реаліза­ції на практиці конституційно закріплених основ­них прав людини.

Тема 10 Правові відносини

Засвоєння теоретичних положень даної теми сприятиме оволодінню регулятивно-юридичними механізмами, котрі функціонують у практичному житті, зокрема, формуванню вмінь і навичок спе­ціально-юридичного аналізу конкретних ситуацій, фактів, відносин. А такий аналіз — неодмінна умова   правильного   використання   різноманітних

81


юридичних засобів (насамперед конкретних прав та обов'язків) для безперешкодного, безконфлікт­ного досягнення особистісно і суспільно корисних цілей, для здійснення і захисту прав людини та інших учасників суспільного життя.

1. Загальна характеристика правових відносин

Правове відношення — це передбачене юридич­ною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.

Соціальне призначення правовідносин — ство­рювати суб'єктам права конкретні соціальні мож­ливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням сус­пільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.

Види правовідносин:

1)          за галузевою ознакою — конституційні, цивіль­ні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;

2)    залежно від визначеності кількості суб'єк­тів — загальні (кількість уповноважених або зо­бов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена);

3)    за кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини лише між двома суб'єктами), скла­дні (правовідносини між трьома і більше суб'єк­тами);

4)    залежно від елемента юридичної норми (дис­позиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини,— регулятивні, охоронні;

5)          за характером поведінки зобов'язаного су­б'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт по­винен утриматися від вчинення тих чи інших дій);

6)    залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні (кожна зі сторін має як права, так і обов'язки).

82


2. Суб'єкти правовідносин

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридич­них прав і обов'язків.

Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.

Види суб'єктів правовідносин:

1)            люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), бі­патриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави);

2)     об'єднання — державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, гро­мадські підприємства й установи);

3)     соціальні спільноти — народ (нація), терито­ріальні спільності (за адміністративно-територіаль­ними одиницями, виборчими округами тощо), тру­дові колективи.

3. Об'єкти правовідносин

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Оскільки об'єкти правовідношення слугують дже­релом, засобом безпосереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» У кожному випадку цінність правовідношення.

Види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні:

-      фізичний стан людини;

-      фізичні дії уповноваженого суб'єкта;

-      фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;

-      речі (засоби виробництва, предмети спожи­вання, гроші тощо);

83


-      стан природних об'єктів, явищ; 2) нематеріальні:

-      морально-психологічний стан людини;

 

-      певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

-      духовні цінності.

4. Юридичні факти

Юридичний факт це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настан­ням якої витікають, змінюються або припиня­ються правові відносини.

Види юридичних фактів:

1)    за юридичними наслідками — правостворю-ючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

2)    за складом — прості, складні (юридичні склади);

3)    за характером тривання в часі — одноактні (дискретні) — наприклад, купівля-продаж речі; триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичні стани (наприклад, перебування в шлюбі);

4)    за наявністю волі — дії (відбуваються як ре­зультат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).

, Юридичні факти, які є діями, залежно від від­повідності їх приписам правових норм поділяються на:

-   правомірні (тобто дії, які відповідають юри­
дичним приписам):

а)   юридичні акти, тобто правомірні дії, які чи­
няться зі спеціальною метою викликати певні
юридичні наслідки (наприклад, прийняття судом
рішення у справі, складання людиною заповіту);

б)   юридичні вчинки, тобто правомірні дії, які
такої мети спеціально не мають (скажімо, малю­
вання художником картини для особистого корис­
тування, відправлення листа поштою);

-   неправомірні (дії, які суперечать юридич­
ним приписам):

а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різ­номанітні проступки);

84


б) безвинні — так звані правові аномалії;

5) за онтологічним статусом — факти (акти), які обґрунтовані обставинами: а) реальними і б) уяв­ними (презумпціями).

Правова презумпція — це закріплене в законо­давстві припущення про наявність або відсут­ність певних юридичних фактів, яке може призве­сти до виникнення, зміни або припинення пра­вовідносин.

Види правових презумпцій:

презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні),— це такі припущення щодо існу­вання певного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні),— це такі припущення щодо існуван­ня певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинності особи, презумпція батьківства).

Тема 11 Об'єктивне юридичне право та інші соціальні регулятори

Оскільки об'єктивне юридичне право — не по­одинока система нормативного регулювання у сус­пільстві, усвідомити повною мірою його особли­вості й можливості можна лише з урахуванням інших видів соціальних норм. Положення даної те­ми, присвячені цьому питанню, сприяють такому усвідомленню; їх засвоєння, зокрема, допоможе відмежувати правові (юридичні) норми від мораль­них або інших соціальних приписів. А це не тільки полегшує загальну орієнтацію у суспільному жит­ті, а й сприяє правильному та ефективному здійс­ненню юридичних норм.

85


1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного права

Об'єктивне юридичне право це система за­гальнообов'язкових правил фізичної поведінки соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої части­ни соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціаль-них потреб і забезпечуються державою.

В якому відношенні таке явище є об'єктивним, було вже коротко з'ясовано (тема 9). В якому ро­зумінні воно є явищем юридичним — про це теж йшлося раніше. Та, крім цього, слід пояснити ще одну суттєву обставину: чому для позначення по­няття, яке відображає феномен, що розгля­дається,— державні формально-обов'язкові нор­ми — протягом всієї історії державно-організова­ного суспільства використовується саме термін «право», а не інший.

Ймовірно, це пояснюється тим, що будь-яка держава зацікавлена у тому, щоб представити, про­голосити, задекларувати встановлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. У такий спосіб сама етимологія за­значеного терміну начебто «підключається» держа­вою для ідеологічної забезпеченості, обґрунтова­ності, підтримки її політики, її законів. Проте ли­ше реальна соціальна політика може засвідчити, чи є дійсно такими ці норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основних прав людини, прав нації (народу), прав людства, чи допомагають вони прогресу всього суспільства.

Соціальна норма це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяль­ності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечуєть­ся різноманітними засобами соціального впливу.

Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на один випадок, а на групу, вид, коло суспільних відносин.

Соціальні норми класифікуються таким чином:

86


1)     за їх генезисом, тобто за джерелом і спосо­бом утворення — моральні, юридичні (правові), корпоративні (норми громадських об'єднань);

2)     за сферою суспільних відносин, що ними ре­гулюються,— економічні, політичні, сімейні та ін.

Для кращого усвідомлення сутності й специфі­ки юридичних норм (система яких утворює об'єк­тивне юридичне право) їх слід співставити з: а) ти­ми нормами, які існували у соціально нерозша-рованому, соціально однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціально неоднорідно­му суспільстві одночасно, «паралельно» з об'єк­тивним юридичним правом.

Своєрідним соціальним явищем є система пра­вил діяльності, які встановлені або санкціоновані декількома державними чи міждержавними (між­народними) організаціями, виражають їх узгодже­ну волю і спрямовані на регулювання їхніх взаємин. Для позначення поняття, яке відображає таке явище, теж використовується термін «пра­во» — міжнародне публічне право.

Крім соціальних, існують також інші види норм фізичної поведінки, скажімо, правила технічні, фі-

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки у первісному, соціально однорідному суспільстві:

Норми поведінки у                     Норми права

первісному суспільстві

виражають волю доміную­чої частини суспільства;

встановлюються чи санк­ціонуються державою;

розмежовують права і обов'язки;

забезпечуються, крім інших засобів, також державним примусом.

виражають волю всіх членів суспільства;

виникають у свідомості членів суспільства;

не відрізняють прав від обов'язків;

87


забезпечуються громадсь­кою думкою (схваленням, осудом), звичкою, внутрі­шнім переконанням.


 


Інші соціальні норми

існують у будь-якому суспільстві;

встановлюються або сан­кціонуються іншими суб'єктами суспільства;

виражають волю різних частин суспільства;

можуть не бути внут­рішньо погодженими, не мати властивостей системи;

існують у вигляді кіль­кох відносно самостій­них систем нормативно­го регулювання.

Ознаки, які відрізняють норми права від інших

соціальних норм

у соціально неоднорідному суспільстві:

Норми права

виникають, коли фор­мується держава;

встановлюються або сан­кціонуються державою;

виражають волю домі­нуючої частини суспіль­ства;

утворюють внутрішньо погоджену цілісність, єдність, тобто систему;

існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві.

зіологічні (біологічні), медичні, екологічні, агрономіч­ні. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх груп, об'єднань, тобто набуваючи певного со­ціального значення, вони нерідко «озброюються» від­повідними засобами соціального контролю й забезпе­чення, а отже, функціонують як соціальні норми.

Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, на­приклад, правила логіки, математики, аутопсихо-тренінгу (медитації) тощо.

Нарешті, слід враховувати і те, що на поведінку людини, діяльність інших суб'єктів суспільного жит­тя впливають не тільки (а зрештою, і не тільки) різноманітні соціальні норми, але й ненормативні ре­гулятори, зокрема певні соціально-психологічні яви­ща (громадська думка, «атмосфера» та ін.), індивіду­ально-психологічні   явища   (почуття,   підсвідомість,


Норми права

Інші соціальні норми

формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;

як правило, формально визначені за змістом;

мають цілком визначе­ні форми зовнішнього виразу;

мають точно визначені межі дії, чинності;

забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом.

виражені не тільки че­рез права й обов'язки, а й через загальні прин­ципи, цілі, гасла;

у багатьох випадках позбавлені формальної визначеності;

можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах;

не завжди мають точно визначені межі дії;

забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім пе­реконанням, мораль­ним, громадським впли­вом та іншими позадер-жавними засобами.

інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), явища природи (біоенергетичні фактори, фізіологічні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси та ін.).

2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість

Як зазначалось, формально-обов'язкові норми держави, система яких утворює об'єктивне юри­дичне право, є результатом цілеспрямованої, свідо­мої діяльності держави, певних її органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом правил по­ведінки, що встановлює держава, є свідомість осіб, які входять до складу її відповідних органів, тобто погляди, уявлення цих людей щодо цілей, змісту і форми таких правил. Тому така свідомість якраз і вважається юридичною, «правовою» свідомістю.

Вона, безперечно, властива не тільки «авторам» юридичних норм, а й усім людям, які так чи інак-


 


88


89


ше стикаються або можуть «контактувати» з об'єк­тивним юридичним правом.

Правосвідомість — це система понять, по­глядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом.

Склад правосвідомості

У складі правосвідомості виділяють такі елементи:

1)   за змістом правових поглядів — інформацій­ний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових ча­стин — позитивне, негативне, байдуже); регуля­тивний — психологічна установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність вико­нувати або, навпаки, порушувати приписи юри­дичних норм);

2)   за формою (способом) відображення правової дійсності — поняття про правові явища (напри­клад, поняття форми права); правові погляди (на­приклад, на роль законів у системі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юридичної професії); правові почуття (наприклад, почуття справедливості закону або судо­вого рішення, почуття особистої відповідальності за дотримання закону, за виконання вимог договору);

3)   за рівнем відображення правової дійснос­ті — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому фор­мується здебільшого стихійно, спорадично, несис-тематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають непонят-тєві форми відображення правової дійсності) і пра­вова ідеологія (концептуалізована, логічно система­тизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової дійсності; вона формується насамперед шляхом юридичної освіти, юридичних наукових досліджень). Ці обидві частини, «повер-

90


хи» правосвідомості можуть включати як інтелек­туальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча у теж неоднакових дозах);

4)    за територіальною поширеністю — загаль­на правосвідомість; локальна (місцева, регіональ­на) правосвідомість;

5)          за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивідуальна і колективна: а) загальносоціальна (за­гальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова;

6)    за характером діяльності носив правосвідо­мості — професійно-юридична (практично-юридич­на, наприклад, правосвідомість суддів, юрискон­сультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних ус­танов, викладачів юридичних вузів); професійно-не-юридична (наприклад, правосвідомість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської молоді).

Взаємодія правосвідомості та правового регулювання

Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:

-      виступає найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права;

-      прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосе­редньо зумовлює правотворчість;

-      є засобом, «каналом» тлумачення норм права;

-      є духовною (ідеологічною) гарантією забезпе­чення здійснення права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);

-      може використовуватися як інструмент подолан­ня прогалин у законодавстві при його застосуванні;

-      є чинником вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норми (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопо­рушення);

-   виступає чинником виховання поваги до права.
Вплив об'єктивного юридичного права, право-

91


вого регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими дже­релами її формування, перетворення і розвитку (щоправда, зміст, напрямок його впливу може бути неоднозначним: він залежить від якості законодав­ства, його відповідності реальним потребам та інте­ресам певних соціальних верств; від рівня роботи державного апарату; кваліфікованості і правової культури юристів; стану законності в країні та ін.).

Тема 12

Об'єктивне юридичне право

у соціальній системі суспільства

Положення, викладені у даному розділі, про­довжують розкривати місце і роль права у суспіль­ному житті, виявляють різноманітні зв'язки, за­лежності права з деякими найзвичайнішими сус­пільними явищами, які його «оточують», дають можливість глибше зрозуміти сутність, призначен­ня і дієвість об'єктивного юридичного права. А та­ке розуміння сприяє більш ефективному, обґрунто­ваному, успішному здійсненню будь-якої практич­ної діяльності, так чи інакше пов'язаної з право­вим регулюванням суспільних відносин. Отже, знання зазначених положень, які мають бути скла­довою частиною світоглядних уявлень кожної лю­дини, становлять теоретико-методологічний фунда­мент вироблення й використання вмінь та навичок практичної юридичної діяльності.

1. Деякі співвідношення

Будучи одним із неодмінних складників соці­ально неоднорідного суспільства, об'єктивне юри­дичне право існує в оточенні інших різноманітних соціальних явищ, які так чи інакше, з одного боку, впливають на нього, а з другого — самі зазнають


його впливу. Тільки з'ясувавши зміст і напрямки таких «контактів», можна зрозуміти сутність об'єктивного юридичного права, його глибинні за­кономірності, його роль і можливості, «соціальні здібності» у суспільному житті.

Розглянемо деякі співвідношення.

Співвідношення економіки і права:

-      економіка (виробничі відносини) визначає право; цей вплив може бути як прямим, безпосе­реднім (наприклад, право держави розпоряджати­ся тими засобами виробництва, власником яких вона є), так і опосередкованим (наприклад, визна­чення державою розміру податків, встановлення правил технічної та екологічної безпеки, визначен­ня мінімуму заробітної плати, терміну відпустки);

-      економіка визначає право здебільшого не без­посередньо, а опосередковано, тобто через інші со­ціальні явища (соціальну, зокрема класову, струк­туру суспільства, політику, правосвідомість тощо);

-      крім економіки, на право мають різний вплив також інші соціальні явища;

-      право, у свою чергу, діє на економіку — має так званий зворотний вплив на неї.

Співвідношення політики і права:

-      право залежить від політики (насамперед політики домінуючої частини суспільства — групи, класу); право є формою прояву політики цієї час­тини суспільства;

-      у праві виражена тільки та політика доміну­ючої частини суспільства, якої вона прагне і якій здатна надати загальної обов'язковості за допомо­гою держави;

-      право — це серцевина, концентрований вираз політики домінуючої частини суспільства;

-      політика в праві формується у вигляді фор­мально визначених прав і обов'язків;

-      політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки воно є засобом а) виразу, декларування політики, б) здійснення, реалізації політики, в) за­хисту, гарантування політики, г) переконання, пропаганди на користь певної політики.


 


92


93


2. Взаємозв'язок держави і права

Право (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони обопільно залежні. Зокрема, слід мати на увазі, що соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об'єктивне юридичне право, є тими самими, що й причини, які спонукали до ут­ворення держав (тому й немає потреби ще раз ви­світлювати ці чинники стосовно такого права).

Право залежить від держави: у його виник­ненні, походженні; сталості й недоторканності; здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдо­сконаленні і в авторитетності, нарешті престижі.

Держава залежить від права: у своїй організа­ції, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку; у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізняють його правові й неправові форми. Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановлені, виданні) правових (юри­дичних) актів.

Правовий (юридичний) акт це формально-обов'язкове волевиявлення держави (її органу або уповноваженого нею суб'єкта).

Види юридичних актів:

1)     за юридичною, тобто владно-регулятивною природою,— правотворчі (нормативно-правові), правотлумачні (правороз'яснювальні, інтерпрета-ційні), правозастосовні (індивідуально-правові);

2)     за способом, формою об'єктивації, зовнішньо­го прояву — письмові (документальні), усні (вер­бальні), конклюдентні (фізичні вчинки, діяння).

Залежно від різновиду найчастіше використову­ваних державою юридичних актів розрізняють такі правові форми виконання її функцій:

-      установча діяльність (утворення, реорганізація, ліквідація органів та інших організацій держави);

-      правотворча діяльність (встановлення або санкціонування правових (юридичних) норм, тобто формально-обов'язкових правил поведінки загаль­ного характеру);

94


-       правозастосовна діяльність (встановлення, на основі й відповідно до юридичних норм, інди­відуальних формально-обов'язкових правил по­ведінки щодо тих суб'єктів, які мають здійснити ці норми);

-       правоохоронна діяльність (застосування за­ходів примусу щодо тих осіб, які порушують при­писи юридичних норм).

Неправові форми виконання функцій держа­ви: матеріально-технічна діяльність (виробництво певних благ, надання послуг); організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами, тобто без видання юридичних актів, встановлення зв'язків, взаємин між виконавцями закону, спря­мування їхньої поведінки на виконання закону).

3. Функції права (правового регулювання)

Функції права висвітлюють предметно-змістов­ну роль, «роботу» права у суспільстві. Тому знан­ня функцій права дає можливість скласти уяву про те, що саме очікувати від функціонування права (правового регулювання). Крім того, через пізнан­ня функцій права усвідомлюється соціальна значу­щість юридичної діяльності, а також діяльності тих посадових осіб, чия робота так чи інакше «вплетена» у процес правового регулювання.

Функції права це основні напрямки його впли­ву на людину і суспільство (суспільні відносини).

Види функцій права (правового регулювання)

Функції права розподіляють на загальносоці-альні та спеціально-соціальні (регулятивні).

До загальносоціальних функцій належать:

-       гуманістична (здійснення і захист прав лю­дини, прав нації, народу, людства);

-       організаторська (встановлення, зміна і припи­нення відносин між учасниками суспільного життя);

-       управлінська (спрямування, направлення діяльності учасників суспільного життя на вико­нання певних соціальних завдань, розв'язання певних соціальних проблем);

95


-      комунікативна (інформування учасників суспільного життя про державно-владну волю, за­безпечення їх заочного «спілкування» з правотвор-чими органами держави);

-      орієнтаційна (вказівка на припустимі, соціаль­но прийнятні, безконфліктні шляхи, засоби задово­лення потреб, запитів учасників суспільного життя);

-      оцінювальна (кваліфікування, оцінювання з точки зору закону держави, начебто її «очима», влас­них вчинків, а також поведінки інших суб'єктів);

-      ідеологічно-виховна (участь у формуванні у людей певного світогляду, прищепленні їм певних моральних, правових, політичних поглядів);

-      пізнавальна або гносеологічна (здатність об'єк­тивного права виступати джерелом знань про основ­ні «параметри» суспільства — його економічний, со­ціальний і державний устрій, хлораль, культуру, зви­чаї, про взаємини між класами, націями, різними соціальними групами і верствами тощо).

Зазначені функції є загальносоціальними у то­му розумінні, що вони здійснюються за допомогою не тільки права, але й — тією чи іншою мірою — майже всіма соціальними явищами, зокрема інши­ми соціальними нормами, суспільною свідомістю (передовсім моральною), політикою, релігією, мис­тецтвом, громадськими об'єднаннями тощо.

Ті ж функції, які здатне виконувати лише (або найбільш ефективно) саме право, є його спеціаль­но-соціальними функціями. До них належать:

-      закріплююча (утвердження, підтримування суспільних відносин, які виникли ще до прийняття відповідного закону, іншого нормативного акта);

-      стимулююча (сприяння розвиткові таких відносин),

-      творча (ініціювання, «породження», форму­вання таких суспільних відносин, яких взагалі не існувало до видання відповідного закону);

-      обмежуюча (встановлення рамок, «кордо­нів», щодо існування певних відносин, гальму­вання, недопущення їх поширення, збільшення);

-      витіснююча (сприяння зменшенню або усу­ненню з життя певних відносин).

96


Тема 13

Історична типологія об'єктивного

юридичного права. Сутність права

соціально-демократичної орієнтації

Практичне значення положень, викладених у да­ній темі, полягає насамперед у тому, що вони впли­вають на формування вихідних, світоглядних заоад будь-якої діяльності суб'єктів у сфері відносин, уре­гульованих об'єктивним юридичним правом. Такі засади визначають загальний підхід, кут зору у кожному випадку встановлення, тлумачення, засто­сування та реалізації норм цього права. Вони «спра­цьовують» навіть тоді, коли це раціонально не усвідомлюється, коли на них не посилаються в юри­дичній діяльності, в юридичних актах.

Так чи інакше, знання зазначених положень сприятиме забезпеченню гуманності, справедли­вості, прогресивності правового регулювання.

1. Типологія права

Неодмінною умовою пізнання соціальної сут­ності об'єктивного юридичного права (як і сутності держави) є історична типологізація численних най­різноманітніших правових (юридичних) систем — тих, що існували колись, і тих, що існують зараз.

Історичний тип права це сукупність сут­тєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відно­син і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регу­лювання у соціально неоднорідному суспільстві.

Поділяти право, правові системи на ті або інші різновиди (класи, групи, типи) можливо й за інши­ми критеріями, зокрема за характером доміную­чих джерел (зовнішніх форм права), за історичною послідовністю формування («за хронологією»), за особливостями методів, засобів забезпечення, за

97

4   1—445


співвідношенням типів правового регулювання (співвідношення дозволів, обов'язків, заборон) та ін. Усі зазначені класифікації, відображаючи певні реальні аспекти, грані, сторони права, правового регулювання, мають істотне пізнавальне й практич­не значення.

Проте жодна з них неспроможна дати відповідь на питання, волю якої саме частини соціально не­однорідного населення певної держави (або групи держав) виражає дане право. А без такої відповіді його соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.

Оскільки об'єктивне юридичне право є продуктом державної діяльності, згадана типологізація не може не збігатися в принципі із зазначеною раніше типо­логією держави (тема 4). Тому необхідно виділяти такі історичні типи об'єктивного юридичного права:

-      племінно-бюрократичний;

-      рабовласницький;

-      феодальний;

-      буржуазний;

-      перехідний від буржуазного до соціально-демокра­тичного (право соціально-демократичної орієнтації);

-      соціально-демократичний (у майбутньому).

Останній із зазначених типів права є сьогодні (як і відповідний тип держави) лише передбачуваним, прогнозованим. Поняття права такого типу можна визначити у першому наближенні таким чином:

Соціальне-демократичне право це система формально-обов'язкових норм загального характе­ру, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю біль­шості населення країни трудящих-власників спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечують реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації, народу на загальнолюдських засадах свобо­ди, справедливості, солідарності.

98


 


2. Основні принципи об'єктивного юридичного права

Принцип права це керівні засади (ідеї), які зу­мовлюються об'єктивними закономірностями існу­вання й розвитку людини та суспільства і визнача­ють зміст і спрямованість правового регулювання.

Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відобра­жають найсуттєвіші риси права, є начебто його квінтесенцією, « обличчям ».

Види принципів права: загальнолюдські (циві-лізаційні), типологічні, конкретно-історичні, га­лузеві, міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи юридичного пра­ва — це юридичні засади, ідеали, які зумовлюють­ся певним рівнем розвитку людської цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки всесвітньої правової історії і широко визнані в міжнародних нормативних документах.

До них належать, зокрема, такі засади:

-      в об'єктивному праві мають закріплюватися й захищатися основні права людини, свобода лю­дей та їхніх об'єднань;

-      юридична (формально визначена й загально­обов'язкова) рівність однойменних суб'єктів і пе­ред державою, і перед законом;

-      вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків особи має бути тільки закон як акт нормативного волевиявлен­ня вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдуму);

-      взаємопов'язаність (єдність) юридичних прав і обов'язків;

-      поведінка людей, а також їхніх об'єднань по­винна регулюватись, як правило, за загальнодозво-ленним типом: «дозволено все, крім того, що пря­мо заборонено законом»;

-      діяльність органів і службових осіб держави має регулюватись, як правило, за спеціальнодозво-ленним типом; «можна робити лише те, що прямо дозволено законом»;

4*                                                                                          99

і


-      закріплення в нормах об'єктивного права процедурно-процесуальних механізмів (порядку) здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і виконання обов'язків людей та інших су­б'єктів суспільного життя;

-      правосуддя (розв'язання суперечок, конфлік­тів з приводу здійснення прав і обов'язків окреми­ми особами та іншими учасниками суспільного життя) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами — і має бути найе­фективнішою юридичною гарантією прав людини;

-      юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного проти­правного діяння;

-      презумпція невинності особи (особа вважаєть­ся невинною доти, доки її вину у вчиненні право­порушення не встановлено судом або іншими ком­петентними органами держави у визначеному за­коном порядку).

Типологічні принципи об'єктивного юридичного права — це такі його керівні засади (ідеї), які влас­тиві усім правовим системам певного історичного ти­пу, відображають його соціально-змістовну сутність.

3. Перехідний тип права соціально-демократичної орієнтації

Право соціально-демократичної орієнтації —

це система загальнообов'язкових правил по­ведінки, які встановлені або санкціоновані держа­вою, зорієнтованою на соціальну демократію, ви­ражають волю більшості населення країни, спря­мовані на врегулювання відносин відповідно до цієї волі і загальносоціальних потреб (зокрема, з ме­тою створення умов для здійснення і захисту ос­новних прав людини, нації, народу) та забезпечу­ються державою.

За сучасних умов право такого типу існує у двох основних різновидах:

а) право держав, які існують у промислово розви­нених країнах соціально-орієнтованого капіталізму;

100


б) право держав, які існують у країнах, що пе­реходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення.

Типологічні принципи права соціально-демо­кратичної орієнтації:

-      гуманізація права — поступове втілення у за­конодавство загальнолюдських принципів права; розширення законодавчого закріплення основних прав людини; піднесення рівня справедливості правового регулювання, зокрема при встановленні заходів державного примусу; розширення сфери загальнодозволенного регулювання;

-      соціалізація права — спрямованість на забез­печення консенсусу між різними соціальними вер­ствами, класами, групами; збільшення питомої ва­ги законодавства, яке гарантує соціальну захище­ність кожної людини;

-      «цивілітація» права — закріплення й охоро­на різноманітних форм власності на засоби вироб­ництва та інші об'єкти, забезпечення економічної свободи власників;

-      сприяння затвердженню засад правової дер­жави;

-      «етнізація» та інтернаціоналізація права — відтворення у законодавстві кращих національно-правових надбань та певна уніфікація правового регулювання в деяких міждержавних союзах (на­приклад, в Європейському Союзі або Співдруж­ності Незалежних Держав, утвореній у 1991 р.).

Одна з особливостей сучасних перехідних право­вих систем соціально-демократичної орієнтації по­лягає в тому, що їх основні типологічні принципи поступово виповнюються загальнолюдськими право­вими засадами, все більше наближаються, «підніма­ються» до рівня останніх. У цьому вбачається не­впинний поступ, нездоланність правового прогресу, впровадження найкращих юридичних здобутків людської цивілізації у суспільну практику.

101


4. Конкретно-історичні та інші принципи права

Конкретно-історичні принципи права це за-

садіїі які відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (напри­клад, принцип федеративності права в Російській Федерації або у США).

Галузеві й міжгалузеві принципи права. Галу­зеві принципи права охоплюють лише одну, а міжгалузеві — кілька галузей права певної держа­ви (наприклад, галузевий принцип диспозитивності у цивільному праві; міжгалузевий принцип глас­ності судочинства у цивільно-процесуальному й кримінально-процесуальному праві).

Загальнолюдські і типологічні принципи об'єкти­вного юридичного права входять до предмета науки загальної теорії права і держави. Дослідження й фор­мулювання інших різновидів правових принципів здійснюють відповідні галузеві юридичні науки.

Тема 14

Правотворчість. Зовнішні форми

об'єктивного права

Значення наукових положень, викладених у да­ній темі, найбільшою мірою виявляється на прак­тиці тоді, коли доводиться брати безпосередню участь у правотворчій діяльності або так чи інакше впливати на неї. Але і при застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто зовнішні форми.

Знання, які спираються на згадані положення, становлять, таким чином, неодмінну умову пра­вильного і швидкого відшукування нормативного правового акта, яким слід керуватись у певній життєвій ситуації.

Не менш важливі у практичному відношенні і положення щодо меж дії різних нормативно-право-

102


вих актів. Знання цих меж — один з обов'язкових чинників, котрі забезпечують правильність засто­сування та реалізації таких актів.

1. Загальна характеристика правотворчості

Правові (юридичні) норми, система яких утво­рює об'єктивне юридичне право як особливе соці­альне явище, виникають внаслідок свідомої цілес­прямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відобража­ють поняттям правотворчості.

Правотворчість це діяльність компетент них державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених .законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встанов лення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стандарти, еталони, взірці поведін­ки учасників суспільної життєдіяльності, тобто мо­делювати суспільні відносини, які, з позицій дер­жави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'яз­кові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «даруван­ня» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних мож­ливостей, благ і, отже, не про творення прав люди­ни, які є «природженими» і мусять бути невідчу-жуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична право­творчість») у схарактеризованому вище значенні цього поняття.

Види правотворчості:

1)           за суб'єктами — правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, право­творчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;

2)     за способом формування юридичних норм — встановлення   юридичних   норм,   санкціонування

103


(схвалення і загальнообов'язкове забезпечення не-юридичних правил поведінки, що існували раніше).

2. Форми права

Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

-      правовий звичай — санкціоноване (забезпечу­ване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;

-      правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

-      нормативно-правовий договір — об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

-      нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

Зв'язок між типом права і формою права:

-      зовнішня форма права визначається, зумов­люється насамперед його історичним типом;

-      крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація,  історичні,  націо-

104


нальні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридич­ної науки тощо), тому у кожному типі права вико­ристовуються зазвичай декілька його форм;

-      у кожному типі права існує найбільш поши­рена, основна його форма;

-      форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

-      найбільш чітко, ясно, однозначно формулю­вати зміст юридичних прав і обов'язків;

-      якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

-      забезпечити сприятливі умови для швидкого відшкодування потрібної норми права;

-      створити умови для правильного, адекватно­го розуміння адресатом норми її істинного змісту;

-      оперативно змінювати чи скасовувати юри­дичну норму;

-      здійснювати впорядкування, погодження, си­стематизацію численних норм права.

3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути ви­роблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права.

Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

105


Принципи орієнтованої на соціальну демокра­тію правотворчості:

-      гуманізм: юридичні норми мають закріплю­вати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

-      демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різно­манітні об'єднання громадян;

-      збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяль­ності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максималь­ного забезпечення прав кожного народу (нації);

-      науковість: юридичні норми повинні відпові­дати досягнутому рівню розвитку суспільства, ре­альним соціальним умовам, закономірностям су­спільного життя; при їх розробці слід використову­вати новітні висновки відповідних наук;

-      законність: юридичні норми повинні встанов­лювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процеду­ри, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

-      техніко-юридична досконалість: при роз­робці та встановленні юридичних норм слід засто­совувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотвор-чої техніки.

Стадії правотворчості:

-      підготовки проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розроб­ки проекту; визначення проектантів; розробка про­екту; погодження проекту (із зацікавленими орга­нізаціями); доопрацювання проекту);

-      прийняття нормативно-правового акта (вне­сення проекту до правотворчого органу на обго-

106


ворення; обговорення проекту у правотворчому ор­гані; прийняття нормативно-правового акта);

-   оприлюднення (опублікування) нормативно-
правового акта.

4. Нормативно-правові акти

Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема тому, що во­ни приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.

Юридична сила це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх спів­відношення і залежність за формальною обов'язко­вістю та визначається місцем правотворчого ор­гану в апараті держави.

Види нормативно-правових актів за юридичною силою: закони, підзаконні акти.

Закон це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або са­мого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси біль­шості населення і має найвищу юридичну силу що­до всіх інших нормативно-правових актів.

Підзаконні нормативно-правові акти це нор­мативні акти компетентних органів, що вида­ються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання*.

Види специфічних юридичних актів, які мо­жуть набувати нормативно-правового значення:

-      акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;

-      акти Конституційного Суду (або іншого орга­ну конституційної юрисдикції), якщо через них втра­чають чинність певні нормативно-правові акти;

-      деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);

'Дефініцію сформульовано спільно з Г. Г. Шмельовою.

107


-      окремі рішення трудових колективів (рішен­ня зборів і рад трудових колективів);

-      судові рішення, котрими визнаються нечин­ними як такі, що суперечать Конституції, закону, нормативні акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. Юридичні властивості нормативно-правових актів

Такі акти:

-      є формально обов'язковим волевиявленням держави;

-      містять правила поведінки загального ха­рактеру;

-      приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених за­коном, іншими суб'єктами);

-      мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);

-      публікуються у спеціальних (офіційних) ви­даннях;

-      поширюють свою чинність на певний час, пев­ну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-пра­вові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються зако­нодавством держави та міжнародними договорами.

6. Чинність нормативно-правових актів

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-право­вих актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запус­ку» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

108


б)   напрямок темпоральної чинності норма­
тивно-правового акта (тобто його дія стосовно фак­
тів, які виникли вже після набрання ним чиннос­
ті,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих,
які виникли ще до цього,— так би мовити, «ста­
рих» фактів, і існують, тривають після набрання
ним чинності);

в)  момент (і підстави, порядок) зупинення
чинності
нормативно-правових актів;

г)   момент втрати чинності нормативно-пра­
вового акта (тобто припинення, скасування його
дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнен­
ня» формальної обов'язковості загальної норми по­
ведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності норматив­но-правових актів звичайно встановлюються зако­нодавством відповідної держави. Знання цих пра­вил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а)   Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пря­ма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього мо­менту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керу­ватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б)   Напрямок темпоральної чинності норма­
тивно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворот­ну й переживаючу чинність (дію) нормативно-пра­вового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширю­ється на факти, які:  а) виникли після набрання

109


ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існува­ти, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поши­рюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх ви­никнення, тобто відбувається перегляд, коригуван­ня попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існу­вання) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі норматив­но-правові акти, зворотну і переживаючу — тіль­ки у випадках, спеціально передбачених законодав­ством (оскільки загальний принцип полягає у то­му, що закон зворотної та переживаючої дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворот­ної дії стосуються тільки нового нормативно-право­вого акта, а переживаючої дії — лише попередньо­го, «старого» акта.

в)  Зупинення чинності нормативно-правових
актів

Зупинення (призупинення) чинності норма­тивно-правового акта — це, так би мовити, тимча­сова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійсню­ється у порядку, що передбачений законодавством. Гі слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г)   Припинення чинності нормативно-право­
вих актів

Чинність нормативно-правових актів припи­няється внаслідок:

- перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

110


-      перебігу подій (ситуацій, станів), з існуван­ням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

-      скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

-      прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

-      офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановле­ної законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність норма­тивно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відпо­відних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'яз­ковість юридичних норм, що закріплені в них).

Дане явище залежить насамперед від того, як ро­зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 ли­стопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і верти­кальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

Територією держави, на яку поширюється чин­ність її законів, також вважають територію по­сольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знахо­дяться за межами держави, територію торгових ко­раблів у відкритому морі (океані), а також військо­вих кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись за­кон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федера­цією або ж угод, укладених у рамках Співдруж-

111


ності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх дер­жав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода дер-жав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спо­рів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомо­гу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють та­кі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її тери­торії (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральни­ми органами держави, то останні — як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єк­тів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-право­вих актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами — чинністю у часі та чинністю у про­сторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебува­ти на якійсь території (де поширюється або ж не по­ширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-право­вого акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодав­ства держави поширюється на всіх осіб, що пере­бувають на її території. Це випливає з суверен­ності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, су­дом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини.

Проте із згаданого принципу є винятки: напри-

112


клад, законодавство України про кримінальну та ад­міністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та уря­дів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, поз­бавлені окремих прав (скажімо, займати певні поса­ди — судді, капітана пароплава та ін., обирати й бу­ти обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не не­суть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійс­ну військову службу). Такі винятки встановлені, зо­крема, у Законі України «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34).

Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам гро­мадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.

Тема 15

Правова система і система права. Система

законодавства та систематизація

нормативно-правових актів

Практичне значення викладених у даній темі наукових положень визначається тим, що вони допомагають більш-менш вільно і впевнено орієн­туватись у величезній розгалуженій системі пра­ва і не менш складній системі законодавства. Не засвоївши цих положень, надто важко, а то й не­можливо відшукати потрібний закон, інший нор­мативно-правовий акт, в якому вміщено юридич­ну норму, розраховану саме на потрібну життєву ситуацію.

113


Формуванню або вдосконаленню вмінь, навичок такого пошуку і сприяють знання системи права і системи законодавства.

1. Правова система: поняття і різновиди

Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні систе­ми теж утворюють різноманітні юридичні явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Правова (юридична) система це система всіх юридичних явищ, які існують у певній дер­жаві або у групі однотипних держав.

До складу такої системи входять наступні еле­менти:

-      різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів із створення цих актів;

-      різноманітні види і прояви правосвідомості;

-      стан законності та його деформації (акти пра­вомірної, а також неправомірної поведінки).

Визначенню майже кожного з цих елементів присвячені наступні теми курсу, а взаємодія, «співпраця» позитивних, тобто підтримуваних дер­жавою і суспільством елементів правової (юридич­ної) системи характеризуються в останній, підсум­ковій темі. Зараз же поняття правової системи оз­начене лише для того, щоб з нею не ототожнити інше системне явище — об'єктивне юридичне пра­во (систему прав).

У конкретних правових системах, що склада­лись за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначе­них елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридич­не «обличчя» такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових сис­темах, що існували раніше та існують зараз, їх зви-

114


чайно  розподіляють  на такі різновиди  (або,   як іноді висловлюються правові сім'ї):

-      нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «романо-германська», або «євро­пейсько-континентальна»);

-      судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загаль­ного права»)',

-      ідеологічно-релігійна система;

-      традиційно-общинна система.

Кожній з цих правових систем притаманні такі особливості:

Нормативно-актна система:

-      домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувались на основі рецензії ос­нов стародавнього римського цивільного права);

-      підпорядкованість нормативно-правових ак­тів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);

-      кодифікованість значної частини норматив­но-правових актів;

-      більш-менш чіткий поділ цієї системи на пра­во приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні ор­ганізації (цивільне, сімейне, підприємницьке, тор­гове й деякі інші галузі права); та право публічне, котре регулює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, орган держави як носій владних по­вноважень (конституційне, адміністративне, фінан­сове, кримінальне та деякі інші галузі права);

-      визнання нормативно-правового акта вирі­шальним критерієм для офіційної, тобто держав­ної, оцінки діянь як юридично правових (закон­них) чи юридично неправомірних (незаконних);

-      допущення у деяких, щоправда досить рідкіс­них, випадках судового прецедента як форми юри­дичного права.

Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: «романську» (до якої належить зако­нодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспа-

115


нії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.).

Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особ­ливістю якого є певна гармонізація та уніфікація нормативно-правових актів, що діють у них, а та­кож помітна роль судово-прецедентної практики.

Правова система, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мек­сика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції СІЛА.

Судово-прецедентна система:

-      провідною формою юридичного права є судо­вий прецедент;

-      функціонування нормативно-правових актів, які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватись судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;

-      внаслідок цього забезпечується більша гнуч­кість, пристосовуваність юридичних норм, які, що­правда, стають здебільшого казуїстичними, менш визначеними, а в деяких випадках — навіть супе­речливими;

-      принципова некодифікованість норм цієї право­вої системи, що ускладнює їх вивчення, реалізацію та застосування (проте ця складність нині додається завдяки використання комп'ютерної техніки).

Всередині цієї системи розрізняють групу ан­глійського права (Англія, Північна Ірландія, Кана­да, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька де­сятків країн — членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього поля­гає, по-перше, у відносно більшій поширеності нор­мативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право,— цивільного, цивільно-про­цесуального, кримінального, кримінально-процесу­ального та ін.); по-друге, в його федеративній струк­турі; і, по-третє, у дещо меншій зв'язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.

У певному сенсі можна констатувати: якщо на

116


європейському континенті (за романо-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні» права й обов'язки її учасників, то в Англії, Канаді, США — тим, за якою саме процеду­рою, за яким процесом ситуація має бути розгля­нута судом (чи іншим органом), аби дійти пра­вильного рішення.

Так чи інакше, але нині майже третина насе­лення світу живе у державах, де діє прецедентна правова система.

Ідеологічно-релігійна система:

-      пануючим джерелом права проголошуються ка­нонічні релігійні тексти (у мусульманському праві — Коран, Сунна та ін., в індуському — збірники Вед, у єврейському — Тора (Старий Заповіт), Талмуд);

-      функціонування цих джерел, однак, опосеред­ковується тлумаченням відповідних фрагментів, на­станов, догматів, притч, легенд, оповідей із «Святих книг», яке здійснюється окремими, «довіреними» священнослужителями, теологами-юристами, авто­ритетними знавцями відповідної релігії; тому ре­альним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слід вва­жати релігійно-юридичну доктрину (правову ідео­логію), «оздоблену» релігійними текстами;

-      наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (на­приклад, в ісламському праві існує сім «шкіл»);

-      невідгалуженість, інтегрованість норматив­них та ненормативних (індивідуальних) юридич­них приписів, що формулювались «мудрецями» та релігійними суддями, звідси — казуїстичність цих правових систем;

-      невідокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрішньосімейних та ін­ших (як прояв синкретичності релігійної системи).

Найбільше поширення правова система, що роз­глядається, зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх із них держава офіційно визнає мусульманське право).

117


Традиційно-общинна система:

-      домінуючою формою права є правовий зви­чай, тобто традиційно-племінне, традиційно-об­щинне «законодавство», так чи інакше санкціоно­ване державою;

-      юридичні норми у цій системі регулюють від­носини не стільки між індивідами, скільки між групами (сім'ями, родами та ін.), зокрема, перед­бачають можливість колективної відповідальності;

-      питома вага цього права у різних країнах Аф­рики, де воно ще й сьогодні зустрічається, неодна­кова, оскільки в них функціонують і «взірці» ко­лишнього колоніального права метрополій, і сучасні юридичні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду юридич­ної світової панорами слід підкреслити: хоча такий поділ об'єктивного юридичного права має дуже істотну пізнавальну і практичну цінність, він, од­нак, ґрунтується лише на формальних, «зовніш-ньоджерельних» показниках. А ці показники не­спроможні дати відповідь на питання, волю якої частини населення даної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповід­ною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами («правовими сім'ями»), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лише соціально-змістовна, «матеріальна» типологія пра­вових систем (див. тему 13).

2. Система права та її структура

Система права це система всіх чинних юри­дичних норм певної держави.

Структура системи права це об'єктивно зу­мовлена внутрішня організація права певної дер­жави, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права.

118


Отже,   основними   структурними   елементами,

«блоками» цієї системи є: 1) норма права', 2) ін­ститути права; 3) галузі права. Не може існува­ти юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.

Системність — закономірна, неодмінна влас­тивість об'єктивного юридичного права, її дефор­мація, руйнування — це аномалія, «хвороба» пра­ва, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити досягненню очікуваного законодавцем соціального результату.

Соціальне призначення, соціальна сутність си­стеми права — служити нормативною базою, фун­даментом державного забезпечення певних су­спільних відносин, цілеспрямованого результатив­ного впливу на них.

Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:

-      предмет правового регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом);

-      метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відно­сини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів).

Поняття предмета правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу правового регулювання дає від­повідь на питання, як (яким чином, засобом, спо­собом) держава вчиняє нормативний вплив на су­спільні відносини.

Зазначені чинники об'єднання юридичних норм у галузі права неоднозначні, нерівноцінні: первин­ним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який начебто «веде» за собою метод: як регулювати, залежить від того, що слід регулю­вати. Суспільні відносини, котрі суттєво відрізня­ються за їх характером, змістом, взаємним поло­женням суб'єктів (скажімо, відносини між слідчим і обвинуваченим та між батьками і дітьми), немож­ливо врегулювати одним і тим самим методом.

119


Основні галузі сучасного права: консти­туційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооператив­не, сільськогосподарське, соціально-забезпечу­вальне, цивільне-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове.

У різних країнах зміст, обсяг і назви зазначе­них галузей права можуть помітно відрізняти­ся. Крім того, у деяких правових системах збері­гає певне значення загальний поділ системи пра­ва на так зване публічне право і право приватне.

Інститут права це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут відпові­дальності за екологічні правопорушення).

3. Система законодавства

Якщо поняття системи права відбиває суттєву властивість змісту об'єктивного юридичного права, то поняття системи законодавства відображає специфіку його форми.

Система законодавства це система всіх упо­рядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства це зумовле­на системою права, інтересами держави та потре­бами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-правових джерел), яка виражається в їх єдності й погодже­ності, а також у розподілі за галузями, інститу­тами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства має два ос­новних різновиди:

-      галузева (розподіл нормативно-правових актів за предметом правового регулювання);

-      субординаційна або ієрархічна, (розподіл нор­мативно-правових актів за певними групами залеж­но від юридичної сили (закони, укази та ін.).

120


Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, шта­тів) та законодавство федеральне (союзне законо­давство). Отже, в таких випадках утворюється ще й федеративна структура законодавства (напри­клад, у Російській Федерації).

Перший різновид структури законодавства знач­ною мірою наближається до структури системи пра­ва, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої, а й від інших со­ціальних чинників. Якщо система права фор­мується цілком об'єктивно, то система законодавст­ва завжди є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів систематизації, а тому залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

4. Систематизація законодавства

Здійснювати систематизацію законодавства не­обхідно, зокрема, для:

-       встановлення й усунення дефектів законо­давства;

-       підвищення його ефективності;

-       забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підля­гає застосуванню чи реалізації;

-       сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Систематизація законодавства це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.

Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпо­рації і кодифікації).

Інкорпорація це спосіб систематизації зако­нодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в од­ному збірнику.

121


Види інкорпорації:

1)     за юридичним значенням — офіційна (підго­товка і видання правотворчими органами або упов­новаженими, за їх рішенням, організаціями збірни­ків чинних нормативно-правових актів: наприклад, Зібрання законодавства України) і неофіційна (під­готовка і видання збірників нормативно-правових актів неправотворчими органами або будь-якими іншими організаціями чи особами);

2)     за обсягом загальна (генеральна), галузе­ва, міжгалузева, спеціальна (за окремими інсти­тутами однієї галузі законодавства);

3)     за критерієм об'єднання нормативно-пра­вових актів предметна, хронологічна, суб'єк­тивна (залежно від органу, яким видано інкорпо­ровані акти) та ін.

Кодифікація законодавства — це спосіб його сис­тематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.

Отже, така систематизація законодавства завж­ди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації:

1)     за обсягом галузева, міжгалузева, спеці­альна;

2)     за формою вираження основи (основні за­сади) законодавства, кодекс, статут, закон, по­ложення та ін.

Тема 16 Правові (юридичні) норми

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юри­дичного права. І лише знаючи закономірності по­будови і «життя» цієї частинки права, можна до-

122


могтися її правильного застосування і здійснення, забезпечити юридичну правомірність поведінки. Наприклад, не встановивши диспозиції норми, не можна скласти уявлення про те, які дії дозволя­ються, або вимагаються, або ж забороняються дер­жавою; якщо не знайти гіпотезу норми, зали­шається невідомим, в яких ситуаціях можуть виникнути передбачені нею права, обов'язки, забо­рони, а не відшукавши її санкцію, неможливо з'я­сувати, в який спосіб гарантується загальна обов'язковість диспозиції.

Що ж до класифікації юридичних норм, то во­на розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їхнього за­стосування і реалізації.

1. Загальна характеристика правової норми

Правова норма це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру правової норми

Правова норма:

а)  регулює групу кількісно невизначених су­
спільних відносин;

б)   адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в)  діє в часі безперервно;

г)   не вичерпує свою обов'язковість певною
кількістю застосувань;

д)  її чинність припиняється, скасовується за
спеціальною процедурою.

2. Структура правової норми

Структура (або внутрішня форма) правової нор­ми це об'єктивно зумовлена потребами право­вого регулювання її внутрішня організація, яка ви­ражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв'язках між ними.

123


Елементи правової норми (обов'язкові) — дис­позиція, гіпотеза, санкція.

Диспозиція це частина норми, в якій зазна­
чаються права або обов'язки суб'єктів. Це
цен­
тральна, основна частина юридичної норми, яка
власне і вказує, описує дозволену (можливу),
обов'язкову (несолідну) й заборонену (неприпус­
тиму) поведінку суб'єкта.
                                                 ■}

Гіпотеза частина норми, в якій зазначають­ся умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обста­вини відображаються спеціальним поняттям «юридичні факти». Призначення гіпотези виз­начити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Санкція частина норми, в якій зазначають­ся заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

Факультативний елемент юридичної норми — за­охочення. Це частина норми, в якій зазначають­ся певні цінності, блага. їх може отримати суб'єкт у разі добровільного здійснення ним диспозиції.

Види диспозицій, гіпотез, санкцій:

1)     за складом — прості і складні;

2)     за ступенем визначеності змісту — абсо­лютно визначені і відносно визначені (зокрема, оцінні, альтернативні).

Крім того, санкції поділяються на каральні (штрафні) й відновлювальні.

3. Норма права і стаття закону

Форма викладу норм у статтях нормативно-правових актів:

1) за рівнем узагальнення казуїстична (зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, ви­падків, дій, ознак та ін.), абстрактна (зміст норми розкривається неіндивідуалізованими поняттями);

124


2) за повнотою викладу — повна (в одній статті вміщено всі обов'язкові елементи певної норми), відсильна (в одній статті вміщено не всі обов'язкові елементи норми або не всі фрагменти її тексту, але наводиться посилання на ті конкретні статті даного чи іншого нормативно-правового акта, в яких міс­титься «відсутня» частина припису); бланкетна (ситуація, схожа з попередньою, проте посилання подається щодо певної групи чи виду нормативних актів, а не їх конкретних статей).

Навіть у випадках, коли юридична норма і стат­тя закону (нормативно-правового акта) не збіга­ються за обсягом, остання завжди є логічно (і гра­матично) завершеним реченням, яке виражає певне нормативне судження, «деонтичну» (зобов'я­зальну) думку законодавця. Тому змістом будь-якої статті закону є так чи інакше припис законодавця (котрий, як було з'ясовано, може не «дорівнюва­ти» юридичній нормі в її повному, тобто триеле-ментному обсязі).

Нормативно-правовий припис вміщене у статті нормативно-правового акта логічно і граматично завершене деонтичне судження за­гального характеру.

Отже, стаття нормативно-правового акта може виступати зовнішньою формою як юридичної норми (зрідка — у повному обсязі, а частіше — у неповно­му), так і юридично-нормативного припису, за допо­могою якого ця норма «організовується», будується. Такий припис, складаючи первинну клітину змісту законодавства, не може відображати менше двох структурних елементів юридичної норми — або гіпотези й диспозиції, або ж гіпотези і санкції.

Крім юридичних норм або їх частин — юри­дичних приписів,— в окремих статтях норматив­но-правового акта можуть вміщуватись і ненор­мативні (недеонтичні) судження правотворчого органу (наприклад, констатації певних історич­них ситуацій, станів, правотворчі цілі, завдання законодавства тощо). Тому із цієї причини систе­ма законодавства (як система нормативно-право­вих актів) і система права (як система державно-

125


обов'язкових правил поведінки загального харак­теру) не однакові за обсягом: перша — ширша, більш «об'ємна» аніж друга.

4. Види правових норм

Правові норми розрізняються:

1)          за суб'єктом правотворчості норми ор­ганів державної законодавчої влади; норми гла­ви держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, насе­ленням (народом або територіальною громадою);

2)    за предметом регулювання конституцій­ні, цивільні, адміністративні, кримінальні та ін. (ця класифікація збігається з поділом структу­ри права на галузі);

3)    за способом встановлення диспозиції, нор­ми імперативні (диспозиція формулюється ор­ганом держави); диспозитивні (держава дозволяє суб'єктам домовитись щодо правила взаємної пове­дінки), яке вона буде забезпечувати, але передба­чає ще й «резервне» правило поведінки на той ви­падок, якщо суб'єкти не скористаються зазначе­ним дозволом);

4)    за характером диспозиції уповноважу-вальні (дозволяючі), які вказують на можливу, припустиму поведінку; зобов'язальні, що вказу­ють на необхідну з точки зору держави поведінку; забороняючі, котрі вказують на неприпустиму, не-дозволену поведінку;

5)          за ступенем визначеності змісту абсолют­но визначені; відносно визначені (альтернативні, си­туаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);

6)    за роллю, призначенням у правотворчості первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

7)    за функціями у правовому регулюванні матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлю­ють порядок, процедуру,  «регламент»  здійснення

126


прав або виконання обов'язків, встановлених у ма­теріальних нормах);

8)    за дією в часі постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);

9)    за сферою територіальної дії загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

10)  за дією на коло суб'єктів загальні (діють
на всіх однойменних суб'єктів, наприклад, на всіх
громадян); спеціальні (діють на певну групу одной­
менних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів);
виняткові (у передбачених законом випадках вилу­
чають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права.

Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні те­ми, виступає неодмінним чинником формування практичних умінь впровадження її в життя.

Тема 17

Правомірна поведінка і реалізація

правових норм.

Законність та правопорядок

Практичне значення наукових уявлень з питань правореалізуючої діяльності зумовлюється насам­перед її універсальною поширеністю, життєвою не­обхідністю для всіх і кожного — адже жодна лю­дина або група людей у сучасному суспільстві не можуть її уникнути.

Проте результативність правореалізуючої діяль­ності, її ефективність та інші бажані показники без­посередньо залежать від дотримання низки умов і вимог, від рівня досконалості вмінь та навичок здій­снення найрізноманітніших правореалізуючих вчинків, акцій, операцій. Формуванню саме таких

127


умінь і навичок активно сприятимуть теоретичні положення, викладені у даній темі.

Окрім того, викладений теоретичний матеріал покликаний озброїти всіх громадян, насамперед професійних юристів, а також інших службових осіб, чіткими критеріями, орієнтирами правомірно­сті поведінки. Важливо, щоб ці орієнтири (зокрема, принципи соціально-демократичної законності) не тільки засвоювалися теоретично, а й беззастереж­но, неухильно запроваджувалися у практику.

Цьому найбільше сприятимуть положення про юридичні гарантії законності, оскільки засвоєння саме таких положень — неодмінна умова вироблення прак­тичних навичок забезпечення та захисту законності.

1. Загальна характеристика правомірної поведінки

Правомірна поведінка це такі вчинки (діян­ня), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави.

Види правомірної поведінки:

1)     за суб'єктами — діяльність громадян (лю­дей), державних організацій (зокрема, органів держави), громадських об'єднань, соціальних спільностей;

2)     за сферою суспільних відносин економіч­на, політична та ін.

3)     за об'єктивною стороною (тобто за формою зовнішнього прояву) — активна (вчинення дії), пасивна (утримання від неї);

4)     за суб'єктивною стороною (тобто належно від психологічного ставлення особи до своїх діянь) — принципова, зумовлена особистим, внут­рішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно; звичаєва, зумовлена особистою звич­кою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис; пристосувальна (конфор­містська) , викликана прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно; маргінальна, що пояснюється загрозою відпові­дальності у разі вчинення правопорушення;

128


5)     залежно від зафіксованості у законодав­стві врегульована законодавством, не врегу­льована законодавством;

6)     залежно від ставлення держави до правомір­ної поведінки схвалювана, стимульована (за­охочувана), допустима;

7)     за формою зовнішнього прояву — фізична (діяльнісна), вербальна (усна), письмова (доку­ментована).

2. Загальна характеристика реалізації правових норм

Реалізація правових норм це здійснення їх при­писів у практичних діях (бездіяльності) суб'єктів.

Соціальна сутність реалізації правових норм — задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціально прийнятними (допустимими) спо­собами, засобами, які змодельовані, «сконструйо­вані» державою.

Форми реалізації правових норм залежно від характеру їх диспозиції розподіляються за такими видами:

використання — форма реалізації уповноважу-вальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється за їх власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту);

виконання — форма реалізації зобов'язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їх власного бажання (наприклад, реалізація законодавства про державні податки);

129

дотримання — форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, вчинюваній незалежно від їх власного бажання (наприклад, непорушення водіями транс­портних засобів обмежень швидкості руху в місті).

5  Ч—145


 


5*

3. Загальна характеристика законності та правопорядку

Законність це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним норма­тивно-правовим актам держави, який утворюєть­ся в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.

Соціальна сутність законності — це узгод­жування певних реальних суспільних відносин з їх законодавчими моделями, інакше кажучи, розпо­всюдження «панування» волі законодавця на всю територію держави, на все суспільство.

Основні принципи законності у державі со­ціально-демократичної орієнтації:

-      єдність — однаковість нормативно-правово­го регулювання на всій території країни; то­тожність застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб'єктів права;

-      соціально-демократична доцільність відповідність закону цілям забезпечення прав лю­дини і прав нації (народу), соціальної демократії і прогресивного розвитку суспільства; необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оп­тимального) засобу досягнення мети закону;

-      реальність — забезпеченість законності дієвими, досконалими гарантіями.

Наслідком законності є встановлення в суспіль­ному житті правопорядку.

Правопорядок це режим (стан) упорядкова­ності, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.

4. Загальносоціальні гарантії законності

Гарантії законності це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджу­ється, охороняється і, в разі порушення, віднов­люється законність. Види загальносоціальних га­рантій законності: економічні, політичні, ідео­логічні.

130


Розглянемо докладніше лише останню групу га­рантій, зокрема правову культуру особи.

Правова культура це така властивість осо­би, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною пра­вомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях.

Правове виховання це цілеспрямована діяль­ність державних органів, громадських об'єднань і трудових колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб ви­сокої правової культури.

Засоби правового виховання: правове навчан­ня (зокрема юридичний всеобуч); правова пропа­ганда; юридична практика державних органів та інших організацій; правомірна поведінка грома­дян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юридичних норм; самовиховання.

Юридичний всеобуч це єдина загальнодер­жавна система вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх державних службовців.

Крім загальносоціальних гарантій законності, існують також гарантії спеціально-соціальні, зок­рема юридичні.

5. Юридичні гарантії законності

Юридичні гарантії законності це передба­чені законом спеціальні засоби впровадження охо­рони і, в разі порушення, відновлення законності.

Види юридичних гарантій законності:

1)     за найближчими цілями превентивні, або попереджувальні, (спрямовані на запобігання правопорушенням); відновлювальні (спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслід­ків правопорушень);

2)     за суб'єктами застосування гарантій парламентські, президентські, судові, проку­рорські, муніципальні, адміністративні (управ­лінські), контрольні;

131


3)     за характером юридичної діяльності пра-вотворчі; правороз'яснювальні; правозастосов­ні; правореалізаційні;

4)     за онтологічним статусом у правовій сис­темі нормативно-документальні (норми пра­ва, а також роз'яснювальні (інтерпретаційні) юри­дичні акти загального характеру); індивідуально-документальні (правозастосовні акти, спеціально спрямовані на забезпечення та охорону законності, а також роз'яснювальні юридичні акти індивіду­ального характеру); діяльнісні (діяльність певних суб'єктів щодо: а) застосування юридичних норм; б) реалізації нормативних та правозастосовних актів, що гарантують законність).

Тема 18 Застосування правових норм

Практична спрямованість теорії правозастосу-вання, природно, зумовлюється її безпосередньо прикладним характером. Адже майже всі службові обов'язки професійних юристів зосереджуються, звично, на застосуванні юридичних корм або ж на його забезпеченні. Тому як для майбутніх юристів, так і для осіб, що вже працюють у даній сфері, цей розділ курсу набуває, мабуть, найбільшого прак­тичного значення.

Від рівня засвоєння знань, викладених у даній темі, безперечно, відчутно залежатиме і якість ви­конання юристами своїх професійних функцій.

Значну роль відіграють ці знання і для всіх ін­ших службових осіб — тією мірою, якою останнім доводиться приймати правозастосовні рішення,— а також для окремих громадян, оскільки вони так чи інакше неминуче залучаються до найрізнома­нітніших правозастосовних ситуацій.


1. Загальна характеристика застосування правових норм

Основний зміст професійної діяльності тих юристів, які є посадовими особами, становить як­раз застосування ними правових норм. Тому саме у даній темі (зрештою, й у наступній) зосереджують­ся хіба що не найбільш значущі для практичної юридичної роботи загальнотеоретичні положення.

Застосування правових норм це організацій­но-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивіду­альних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм.

Соціальна сутність правозастосовної діяль­ності — встановлення (або зміна чи припинення) зв'язків (взаємин, відносин) між тими суб'єктами права, котрі мають реалізувати юридичну норму.

Основні риси правозастосовної діяльності:

-      у передбачених законодавством випадках во­на виступає необхідною організаційною передумо­вою реалізації правових норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;

-      являє собою діяльність тільки державних ор­ганів і уповноважених на це державою громадсь­ких об'єднань, оскільки мусить мати державно-владний характер;

-      набуває юридично значущого характеру на­самперед тому, що відносини, які виникають, змі­нюються або припиняються у результаті такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов'язків певних суб'єктів;

-      такі відносини, зв'язки встановлюються шля­хом ухвалення (на основі правових норм і від­повідно до конкретних життєвих ситуацій) інди­відуальних формально обов'язкових рішень (ве­лінь, приписів) щодо персоніфікованих суб'єктів. Прийняття таких рішень є визначальним елемен-


 


132


133


том,  серцевиною змісту празозастосовної діяль­ності;

-      правозастосування становить собою юридич­но значущу діяльність ще й тому, що відбувається воно тільки на підставі юридичних норм і в поряд­ку, передбаченому ними;

-      це своєрідний процес (процедура), який рег­ламентований спеціальними (процедурно-процесу­альними) нормами і складається з певних послідов­них стадій;

-      підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність;

-      інтелектуально-юридичні результати право­застосування, тобто відповідні владні рішення, фіксуються, проявляються зовні у певній вста­новленій законодавством формі — в актах засто­сування права (правозастосовних актах).

2. Правозастосовні акти

Акт застосування правової норми це спосіб зовнішнього прояву формально обов'язкового пра­вила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації.

Юридичні властивості правозастосовних актів:

-      можуть прийматися будь-якими органами держави;

-      є формально обов'язковими щодо персональ­но визначених суб'єктів;

-      вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на врегулювання лише окремого, кон­кретного випадку (відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;

-      не можуть мати зворотної дії в часі;

-      можуть мати письмову, усну або конклюдент-ну (тобто у вигляді фізичних волевиявних дій) форми зовнішнього прояву.

134


Види правозастосовних актів:

1)     за суб'єктами прийняття акти глави держави, акти органів державної законодавчої влади, виконавчої влади, суду, контрольно-на­глядових органів, акти уповноважених держа­вою органів громадських об'єднань;

2)     за галузевою приналежністю застосованої норми цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та інші;

3)     за юридичною формою постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, про­тести, подання, висновки тощо;

4)     за соціальною функцією у правовому регулю­ванні регулятивні, охоронні;

5)     залежно від елемента правової норми, яка застосовується,акти застосування диспо­зиції норми, акти застосування санкції норми;

6)     за характером індивідуальних велінь (при­писів) уповноважу вальні, зобов'язальні, забо­роняючі;

7)            за характером юридичних наслідків пра-воконстатуючі (правопідтверджувальні), пра-вовстановлювальні, право змінюючі, правопри-пиняючі;

8)     за формою зовнішнього прояву письмові, усні, конклюдентні (діяльнісні).

3. Загальна характеристика правозастосовної діяльності

Вимоги правильного застосування правових норм: законність — прийняття правозастосовного рі­шення тільки:

а)  в межах компетенції, тобто повноважень, за­
кріплених у законі;

б)  на підставах, передбачених у гіпотезі засто­
совуваної норми;

в)  за процедурою, встановленою законом;

г)   у цілковитій відповідності зі змістом закону;

д)   у передбаченій законом формі;
обґрунтованість — прийняття правозастосовно-

135


го рішення на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, пра­вильними, вірогідними;

доцільність — якщо застосована норма дає мож­ливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосовному рішенні має бу­ти закріплений саме такий з них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, опти­мальним способом досягти мети закону.

Основні стадії застосування правових норм:

-      встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них засто­сувати;

-      перевірка достовірності правильності тексту, ви­значення меж дії та юридичної сили правової норми;

-      з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;

-      прийняття рішення у справі;

-      оформлення рішення в акті застосування пра­вової норми.

Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, про­фесійно юридичну пізнавальну діяльність, резуль­татом котрої мусять стати істинні, правильні вис­новки про існування саме таких «юридично значу­щих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

-      його об'єктом (на відміну від об'єкта науко­вого дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні си­туації, факти;

-      його предмет формально