Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

ББК 67.300я73 К65


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-2514 від 26 липня 2002 p.)


Вступ


 


Рецензенти Ю.М. ТОДИКА, доктор юридичних наук, професор; О.Н. ЯРМИШ, доктор юридичних наук, професор

Конституційне  право зарубіжних  країн:  Навч.  посіб-К65    ник  /  В.О.   Ріяка  (керівник  авт.   кол.),   B.C.  Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 512 с.

ISBN 966-667-067-4

Пропонований навчальний посібник складається з двох частин — Загальної та Особливої. Відповідно до навчальної про­грами з конституційного права зарубіжних країн у Загальній частині розкриваються поняття конституційно-правового регу­лювання. Характеризуються устрій та державна політика, політичні партії та партійні системи, політичні режими, дер­жавний устрій, форми правління, вищі та місцеві органи влади та ін. В особливій частині розглядаються питання конституцій­ного права окремих країн світу, які належать до різних правових систем сучасності.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також працівників органів державної влади.

ББК 67.300я73

© Колектив авторів, 2002
© Художнє оформлення
ISBN 966-667-067-4                             Юрінком Інтер, 2002


Навчальний курс "Конституційне право зарубіжних країн", разом з курсами "Теорія держави та права", "Історія держави та права", "Конституційне право України", складає основу підготовки фахівця-юриста. Конституційне право, сформоване навколо Конституції, є системою правових норм, яка регулює, перш за все, основи устрою суспільства, держави та правове становище людини.

Тривалий час цей курс мав назву "Державне право зарубіжних країн". З позицій сьогодення присутність у назві терміну "конституційне" більшою мірою відповідає пробле­матиці, яка складає сутність та зміст даної дисципліни. Абсо­лютна більшість фахівців прихильна до того, що потрібно говорити про конституційне, а не про державне право1. Тер­мін "державне право", вважає більшість авторів, веде до того, що, з одного боку, виникає можливість значно ширше тлумачити термін "державне право", а з другого — звузити це поняття. Так, у джерелах цієї галузі права можуть місти­тися норми, що не стосуються конституційного права (нор­ми фінансового, адміністративного, сімейного, цивільного та ін.). Але часто різні терміни несуть в собі один і той самий зміст. Так, у Німеччині йдеться щодо "державного права", а у більшості країн світу (США, Франції, Росії) щодо "консти­туційного права".

За останні роки видано цілу низку підручників та навчальних посібників з конституційного права, більшість з яких мають аналогічну назву. Див.: Шапо-вал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник — К.: АртЕк, Вищ. шк., 1997. — 264 с; Алебастрова И.А. Конституционное право зарубежных стран. — М: Юрайт-М., 2001; Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособие. М: Форум-ИНФРА-М, 1999. — 488 с; Конституцион­ное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.М. Баглая, Ю.М. Лейбо, Л.М. Энтина - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. - 832 с; Мишин А.А. Конституционное право зарубежных стран. М., 1999; Чиркин В.Е. Конституционое прво зарубежных стран. М.: Юрист, 1997. — 569 с; Ино­странное конституционное право / Под ред. В.В. Маклакова. М., 1997 та ін.


4


Конституційне; право, що закріплює основні принципи та форми організації й функціонування державної влади, тісно торкається реального політичного життя. Істотні зміни в політичному житті нашої країни знайшли своє відображення в корінних змінах щодо трактування та розуміння природи і характеру конституційного права, що автори, виходячи з за­гальнодемократичної концепції забезпечення та захисту прав людини, критичних оцінок тоталітарних форм організа­цій державної влади, виклали у цьому посібнику.

Колектив авторів

М.С. ГОРШЕНЬОВА, кандидат юридичних наук, доцент —

глави 1, 8, 23; О.В. ЖУРАВКА, кандидат юридичних наук, доцент —

глава 19; К.О. ЗАКОМОРНА, кандидат юридичних наук, доцент —

глава 17; А.О. ОВЧАРЕНКО — глави 13, 16; В.О. РІЯКА, кандидат юридичних наук, доцент (керівник ав-

торського колективу) — глави 9, 12, 14, 15;

01. СВІЧКАРЬОВІ , кандидат юридичних наук, професор —

глави 7, 10, 20, 21, 22, 26; B.C. СЕМЕНОВ, кандидат юридичних наук, професор —

глава 6; А.С. ТАММ, кандидат історичних наук, професор —

глави 24* 25; 1.1. ХАРИТОНОВ, кандидат історичних наук, доцент —

глава 18; М.В. ЦВІК, доктор юридичних наук, професор — глава 5; В.А. ШУВАЛОВА, кандидат юридичних наук, професор —

глави 2, 3, 4, 11


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1. Поняття конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права кон­кретних держав, як наука і як навчальна дисципліна у сис­темі вищої юридичної освіти.

§ 1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це ос­новоположна, фундаментальна галузь усієї національної сис­теми права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє со­бою сукупність конституційно-правових норм, що закріплю­ють економічну, політичну й соціальну основи держави; пра­ва та обов'язки громадян (підданих);. форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компе­тенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів дер­жавної влади й управління; виборче право і виборчу систе­му. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми закріплюються в системі консти­туційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в систе­мі національного права, слід звернути увагу на те, що вся су­купність норм державного права розділяється на окремі гру­пи норм — певні правові інститути із стійкою сукупністю од­норідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галу­зі відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи адміністративного, фінансового, цивільно­го, кримінального, екологічного права та ін.


 


6

Глава 1

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне право, як і будь-яка галузь національного пра­ва, має свій окремий об'єкт регулювання. Це усталена су­купність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, порядку її формуван­ня та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Дані відносини набувають правового характе­ру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки во­ни врегульовані нормами конституційного права.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважаються такі учасники соціальних зв'язків у сфері здійснення дер­жавної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держа­ви (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, мі­ністри; органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; фе­деральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю свого складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати кон­ституційні правовідносини, що складаються між центральни­ми органами державної влади, наприклад між главою держа­ви і парламентом, парламентом і урядом, між главою держа­ви та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи мі­ністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конститу­ційного нагляду — з другого, у порядку опротестування ос­танніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів дер­жавної влади та окремими суб'єктами федерації, між окре­мими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні право­відносини складаються через здійснення "адміністративної опіки", внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від по­сади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральни-


Поняття конституційного права зарубіжних країн___________ 7

ми органами державної влади — з другого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важли­ве значення мають конституційні правовідносини, що скла­даються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин — це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовід­носин розуміють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Даними об'єктами виступають воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо завжди повніше вра­ховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб'єктів, які бе­руть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить від то­го, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рі­вень їхнього психічного стану.

До об'єктів конституційних правовідносин належать за­конодавча, установча, контрольна діяльність представниць­ких органів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за міс­цевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідно­син, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебіч­но пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.

Джерела конституційного права. Під джерелами кон­ституційного права слід розуміти відповідні нормативні акти.

Основоположними джерелами конституційного права за­рубіжних країн, які містять вихідні нормативні приписи, є конституції. Як правило, вони закріплюють лише головні


 


8

Глава 1

правові принципи і важливі нормативні установлення в кар­динальних сферах життєдіяльності суспільства: правовий статус громадян, систему та повноваження органів держав­ної влади, основні принципи виборчої системи та виборчого права тощо. Причому конституції інколи залучають лише за­гальні приписи і не торкаються деяких нагальних проблем у сфері державного життя, тим самим залишаючи їх вирішен­ня на розсуд уряду чи адміністрації.

Взагалі норми конституцій не охоплюють усієї різнома­нітності відносин, які складаються у процесі здійснення дер­жавної влади, і тому доповнюються цілою низкою інших нор­мативних актів, насамперед конституційними законами, сут­ність яких полягає в тому, що вони, хоча й не є складовими частинами самої конституції, але регулюють відносини ви­ключно конституційно-правового характеру і функціонують як доповнення нормативними приписами до конституційного права. Це закони про виборче право; про повноваження пар­ламенту, його палат і парламентських комітетів, комісій; про уряд; про правове становище особи; про порядок введення надзвичайного стану тощо.

Іншу групу джерел зарубіжного конституційного права утворюють законодавчі акти, що поєднують у собі органічні та парламентські закони.

Важливе значення в системі джерел конституційного пра­ва зарубіжних країн мають підзаконні нормативні акти. До цієї групи належать нормативні акти глав держав та уряду:

До наступної групи нормативних приписів можна віднес­ти три окремих джерела конституційного права: судові пре­цеденти, правові звичаї та правотлумачні акти.

В англосаксонській правовій системі судовий прецедент дістав назву "загальне право", яке притаманне не тільки конституційному праву, а й іншим галузям права.

У багатьох зарубіжних країнах джерелом конституційно­го права є правовий звичай. Це норми, які складалися у практиці здійснення державної влади, відігравали роль пре­цеденту, але не дістали законодавчого або судового закріп­лення. Не можна не звернути уваги на специфічну форму звичаєвого права, яке містить окремі норми конституційного права. До них належать два джерела: Біблія — основа кано­нічного права — та Коран, що визначає загальний зміст му­сульманського права.


Поняття конституційного права зарубіжних країн___________ 9

Джерелами конституційного права є також правотлумач­ні акти, що офіційно роз'яснюють відповідні приписи консти­туції та конституційних законів. Ця форма джерела права, поширена в англосаксонських державах. Тлумачення закону здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення є як окремі статті конституції, так і приписи конституційних Законів.

Джерелом державного права можуть бути різноманітні юридичні доктрини, тобто авторитетні погляди на теоретичні принципи вчених-державознавців.

§ 2. Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що дослі­джує національне конституційне право кожної держави, вба­чаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схо­жість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв'язку з даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине -г-. окремі інститути націо­нального конституційного права. Наприклад, порівнюючи кон­ституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити за­гальне— належність до романо-германської,правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричи­нено умовами розвитку держав і характером формування кон­ституціоналізму як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати конституційне право як наука, зробили пред­ставники формально-юридичної течії, яка склалася у XX ст. Відомі представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф. Ко-кошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюється


 


10

Глава 1

держава і право та вважається, що держава — це не що ін­ше, як система правових норм, і, отже, конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а питання про по­літичне призначення тих або інших конституційно-правових інститутів. З точки зору представників цієї школи, держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керова­них, на владних і підвладних. Згодом на основі даного напря­му утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традицій­ні межі державно-правового регулювання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні ін­ститути, а й такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса і т. ін. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші по­літичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: ста­тус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний ха­рактер, тому що у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і кон­ституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у держав­ному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і ви­значає юридичний і соціально-полїтичний характер власне нау­ки конституційного права зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного правознавства одного з її засновників — Рене Давіда. Узагальнюючи досвід міжнарод­них правових поглядів, він запропонував класифікувати сис­тему на англосаксонську, романо-германську, релігійно-тра­диційну та радянську. В основу своєї класифікації він поклав аналітичний метод узагальнення найбільш істотних характе­ристик тієї чи іншої правової сім'ї. Слід зазначити, що наука порівняльного правознавства була започаткована у відомому французькому університеті — Сорбонні — ще 1905 року з


Поняття конституційного права зарубіжних країн_________ 11

лекції професора Раймона Салейля, згодом вона дістала за­гальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформу­валася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут по­рівняльного права в Гаазі та інших державах, кожний з яких систематично провадить наукові конференції та видає жур­нали. Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увійшло обов'язкове правило: під час опра­цювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогічних законів, прийнятих в інших дер­жавах, з відповідними супровідними поясненнями.

§ 3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конститу­цій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси кон­ституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних національних конституційних сис­тем, підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту кон­ституційного права, правового статусу особи, політичної систе­ми та системи органів держави, їх правового становища і т. ін.

Згідно з таким підходом стосовно узагальнення інформа­ції будується система навчального курсу, де чітко розмежо­вані загальна й особлива частини.

Загальна частина містить питання щодо поняття та сут­ності конституцій, конституційно-правової основи суспільно­го ладу, конституційно-правового статусу людини та грома­дянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих органів влади тощо.

Особлива частина присвячується докладному аналізу та узагальненню конституційного права окремих держав світо­вого співтовариства: США, Англії, Франції, Німеччини, Іта­лії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі, Болгарії, Куби, В'єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у загальній частині курсу.


12


Глава 1


 


Будова навчального курсу на засадах порівняльного ме­тоду передбачає органічне сполучення загального й особли­вого, властивого різним конституційним системам, з одно­часним використанням аналітичних і синтетичних способів дослідження кожної правової системи. Крім того, слід особ­ливо підкреслити, що вивчення загальних закономірностей, притаманних зарубіжним державам, можливе тільки на ос­нові пізнання певних конституційно-правових систем та уза­гальнення правозастосувальної практики, що склалася за конкретно-історичних умов.


Глава 2. Конституції зарубіжних країн

§ 1. Поняття конституції

Конституція (лат. constitutio — устрій, установлення) є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держа­ви. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної систе­ми, що спирається на конституцію, зародилися за умов фео­далізму і були альтернативою необмеженому правлінню мо­нархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юри­дично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і до сьогодні зарубіж­ні конституції еволюціонували в бік демократизації консти­туційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.

Тепер у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 p., Конституція Французької Республіки 1958 p., Конституція Куби 1976 p., Конституція КНР 1982 p., Конституція Респуб­ліки Болгарії 1991 p., Конституція Російської Федерації 1993 р. та ін. Конституція США є найдавнішою з нині дію­чих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Звичайно, закономірно постає питання, як за сучас­них умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть бути співзвучні конститу­ційні положення, прийняті у XVIIIXIX ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню в конституції по­правок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду).

Конституцію можна розглядати і у матеріальному і у формальному значеннях. Під конституцією у матеріальному


14


Глава 2


Конституції зарубіжних країн


15


 


значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й уп­равління на місцях, державну символіку та столицю. Консти­туція у формальному значенні — це закон або кілька зако­нів, які мають найвищу юридичну силу відносно решти зако­нів даної країни. У цьому полягає юридична сутність консти­туції.

Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичайних законів, встановлено особливий ускладнений по­рядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Бол­гарії, ст. 64 Конституції КНР). Особливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріплює основопо­ложні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається "на трьох ки­тах": правах і свободах людини, формах власності — наріж­ному камені суспільного ладу, організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодав­ства. Академік С. С. Алексеев порівнює (цілком слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-держав-не життя країни.

У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь най­різноманітніші соціально-класові, політичні, національні, ре­лігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економіч­них, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-полі­тичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не врахо­вувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші зали­шаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття — це не тільки


підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої кон­ституції. Ще в середині XIX сторіччя таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лас-саль. Він наголосив, що "конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил".

З розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі конституційні положення мо­жуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фік­тивною. Це становище характерне для держав з авторитар­ним політичним режимом, але інколи трапляється і в демок­ратичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а "Закон про федеральні вибо­ри в бундестаг" 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхи­лення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.

У демократичних державах більшість норм конституцій є нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що конститу­ційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої кон­кретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: "Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами". У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного гро­мадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні нор­ми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встанов­лює: "Органічний закон визначає порядок організації та ді­яльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів". Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.


16


Глава 2


Коиетитуції зарубіжних країн


17


 


§ 2. Зміст конституцій

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіж­них конституцій: їх поступальну демократизацію і усклад­нення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно під­креслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань,, які регулюються конституцією, весь її зміст.

1.  Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насампе­
ред, як конституції прав і свобод людини :— "конституції лю­
дини". Уже перші буржуазно-демократичні правові акти
("Декларація незалежності"
США І 776 р. і французька
"Декларація прав людини і громадянина" 1789 р.) приділили
цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були
прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод
людини в конституційному матеріалі відведені не тільки
статті, ай спеціальні глави та розділи (див.: гл. НІ "Права і
обов'язки народу" Конституції Японії 1947
р., ч. І "Про ос­
новні права і обов'язки" Конституції Іспанії 1978 р. та ін.).

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в за--кріпленні багатьма зарубіжними конституціями права люди­ни на охорону навколишнього середовища, одержання ін­формації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна ро­бити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав по­сади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

2.      Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті і т. ін. (докладніше про це йтиметься у главі "Конституцій­но-правові основи суспільного ладу").

3.      Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція кон­ституцій з питання взаємовідносин вищих державних орга­нів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. За-


рубіжними авторами вона сформульована як тенденція "від парламентаризму до міністеріалізму". її конституційне під­твердження, без сумніву, тягне за собою порушення принци­пу пбділу влади і простежується в конституціях Франції, Ні­меччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлю­ють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французь­кої Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Консти­туції Французької Республіки) тощо.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний пе­
ріод, стало регулювання інституту конституційного контро­
лю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у
США
(1802 p.) і тривалий час функціонував лише в деяких кра­
їнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після другої світової війни
він став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав —
Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особ­
ливість європейської моделі цього інституту полягає в тому,
що конституційний контроль покладено не на звичайні суди
(США. Японія), а на спеціально створені органи — Консти­
туційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Феде­
ральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов усе
зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого
законодавства ризик їх суперечності та неконституційності
постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента­
цію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої консти­туції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку за^
рубіжних країн після другої світової війни стало регулюван­
ня низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося,
по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного
КУРСУ (ст.
II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І
Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);
по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного
права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.); по-
третє, у закріпленні примату міжнародного права у відно­
шенні до внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської
Республіки); по-четверте, у визначенні-повноважень органів


18


Глава 2


Конституції зарубіжних країн


19


 


держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжна­родних договорів (статті 93—96 Конституції Іспанії 1978 p.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу "від війни як суверенного права нації", а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: "... ніколи наперед не створюватимуться су­хопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не ви­знається". Дане положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадив­ши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

§ 3. Форма і структура конституцій

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складати­ся з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питан­ня конституційного характеру, він є кодифікованою консти­туцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Япо­нії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституцій­ного характеру регулюються кількома актами, така консти­туція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чо­тирьох нормативних актів: "Форми правління Фінляндії" 1919 р., "Акта про Едускунт" (парламент) 1928 р., "Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції" 1922 р., "Акта про державний суд" 1922 р. Усі перераховані акти мають ви­щу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, пе­рехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені зав-


дання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються пра­ва і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 p.), великою (Кон­ституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конститу­ція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямо­ваність, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, уп­равління і суду згідно з принципом поділу влади, а також ор­ганізацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях вста­новлюється порядок набрання конституцією чинності, визна­чаються терміни видання законів, до яких відсилає консти­туція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазна­чаються винятки із загальних правил тощо.

§ 4. Підготовка, прийняття, зміна і скасування конституції

Більшість із діючих зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з та­ких способів є підготовка і прийняття конституції установчи­ми зборами. Установчі збори — це виборний орган, який створюється з єдиною метою — підготувати і прийняти кон­ституцію. Після виконання цього завдання збори розпус­каються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей пра­ва, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установ­чими зборами, характеризуються професіоналізмом підготов­ки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони — най­більш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені і схвалені у ході референдуму Кон­ституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республі­ки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідом­лене) — це інститут безпосередньої демократії; він прово-


го


Глава 2


Конституції зарубіжних країн


21


 


диться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Ре­ферендум лише тоді може надати "високої якості" конститу­ції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж крнституція розробляється келейно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко,простежується порушення демократичних прин­ципів і закріплюються авторитарні способи здійснення дер­жавної влади. Під час підготовки І проведення референдуму з приводу такої конституції велике значення надається ідео­логічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов ав­торитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмеже­на. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої "під" генерала Шарля де Голля. Де­мократичними слід визнати підготовку і прийняття консти­туції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кор-тесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім — на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята ни­ні діюча Конституція Японії 1947 р.

Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані конституції і октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi — подарування, надання). Октроїрувана конституція — це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між мо­нархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Кла­сичним прикладом октроїруваної конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юри­дично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конститу­ції, — це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.)


і Непал (Конституція І990 p.). В обох країнах влада монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все Ж таки об­меженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті, мінливим спів­відношенням політичних сил у країнах конституції потре­бують поправок і доповнень або ж постає питання про прий­няття нових конституцій. З точки зору можливостей внесен­ня поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна роз­поділити на дві групи. Одну складають так звані "гнучкі" конституції, другу— "жорсткі". Гнучкі конституції змі­нюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні зако­ни. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття іншого закону відбувається у тій послідовності, що й для поперед­нього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі неко-дифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зви­чайно він закріплюється у тексті конституції, а сама жорст­кість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу. Щодо суб'єктів права іні­ціативи конституційного перегляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституцій­ні положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу, влади тощо (ст. ПО Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Фран­цузької Республіки 1958 р. та ін.).


Глава 3. Конституційно-правові основи суспільного ладу

Суспільство, суспільний лад, суспільна система — фун­даментальні поняття, що потребують чіткого уявлення в ро­зумінні конституційно-правових основ як власне суспільного ладу, так і державної політики зарубіжних країн.

Суспільство — це сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей (економічної, духовної тощо) на певній території. Наприклад, американське суспільство — на території США або китайське суспільство — на території Китаю. Становлення і розвиток суспільства — досить трива­лий процес, що охоплює тисячоріччя. Суспільства можуть бути феодальними й капіталістичними, відсталими й передо­вими, демократичними й авторитарними та ін. Вивчаючи суспільний лад зарубіжних країн, важливо розглянути два різновиди суспільства: розвинені, тобто з уже складеними, сформованими відносинами та інститутами (США, Франція, Великобританія, Італія та ін.), і нерозвинені, тобто суспіль­ства з іще не складеними, нестійкими економічними, полі­тичними, соціальними, духовними відносинами й інститута­ми (Афганістан та ін.).

Суспільний лад — це конкретно-історична організація суспільства, зумовлена певним рівнем розвитку виробницт­ва, розподілу та обміну продуктів виробництва у суспільстві. Його структурними компонентами є економічна основа, со­ціально-класова структура і політична організація суспіль­ства. Характеризуючи суспільний лад, досліджуються, так би мовити, самі по собі його складові компоненти (інститу­ти), оскільки структура (лат. structura — побудова) — це будова і внутрішня організація більш складного і місткого поняття "системи". Аналіз складових компонентів (інститу­тів) суспільного ладу є його структурною характеристикою і охоплює особливості форм власності, соціальної структури суспільства, держави, політичних партій, підприємницьких спілок тощо. Структура — це невід'ємний атрибут усіх реально існуючих систем.


Конституційно-правові основи суспільного ладу____________ 23

Система (грец. systema — це ціле, складене із частин; з'єднання) — сукупність елементів, що перебувають у відно­синах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єд­ність. Отже, суспільна система містить як складові компо­ненти (інститути) суспільного ладу, так і ті відносини, що виникають на їх грунті: економічні, соціальні, політичні та духовно-культурні. Аналіз суспільної системи передбачає, таким чином, як структурну, так і функціональну її характе­ристику.

Правовий статус інститутів суспільного ладу і відносин, що складаються на основі їх функціонування, регулюються нормами державного права. До речі, слід зауважити, що нор­ми конституцій зарубіжних держав закріплюють не суспіль­ний лад у цілому, а лише його основи, основоположні прин­ципи (наприклад, недоторканність інституту приватної влас­ності, недопустимість монополізму в економіці, політичний плюралізм і т. ін.). Тому і норми конституцій, що регулюють основи суспільного ладу, розосереджені по різних їх розді­лах і главах, як правило, вони мають назви: "Основні нача­ла" (див.: гл. 1 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.), "Загальні положення" (див.: гл. 1 Конституції КНР 1982 p.) чи глави про права і свободи (див.: розд. І "Основні права" Основного Закону ФРН 1949 р.). До зазначеного вище треба додати, що конституції зарубіжних країн звичайно більш грунтовно регулюють політичні суспільні відносини, ніж еко­номічні, соціальні та духовно-культурні.

У будь-якій країні на суспільний лад постійно чинить вплив держава, політика якої визначається характером влад­них політичних сил, тобто суб'єктивним фактором. Цим і по­яснюються відмінності у суспільному ладі зарубіжних країн, які мають більш-менш схожі умови життя суспільства.

Як складовий елемент до суспільної системи входить еко­номічна система, яка охоплює і власне виробництво (його форми), і ті суспільні відносини, що складаються на його ос­нові, тобто економічні. Економічні відносини — це відноси­ни власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституції зарубіжних дер­жав, зазвичай, закріплюють лише основи економічної систе­ми, а норми інших галузей права кожної конкретної країни вже детальніше регулюють правовий статус і принципи вза­ємовідносин між інститутами цієї системи.


 


24

Глава З

§ .1. Форми власності

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приват­на і публічна.

Переважною формою власності є приватна (лат. priva-tus): приватна трудова власність, власність кооперативів, ак-' ціонерних товариств (фірми, компанії, корпорації), трансна­ціональних корпорацій.

Публічна (лат. pubiicus — суспільний) власність своїм суб'єктом може мати державу, суб'єкт федерації, місто, гро­маду, політичну партію, Церкву і т. ін. Приватна власність може носити як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа. До згаданого вище вар­то додати, що за сучасних умов приватна власність усе час­тіше виступає не в індивідуальній, а в різноманітних асоційо­ваних формах — колективній, акціонерній.

Щодо акціонерної форми власності, то в розвинених кра­їнах нею охоплено близько 80% основного капіталу і про­дукції, що виробляється. Завдяки акціонерним фірмам стало можливим з'єднувати фінансові ресурси принципово різних обсягів і тим самим залучати до бізнесу як тих, хто має со­тню вільних доларів, так і тих, чиї кошти складають десятки й сотні мільйонів доларів. Так, у США акціями володіє понад 60% дорослого населення, у Франції кількість індивідуальних власників акцій перевищує 6 млн чоловік, в Англії — 10 млн.

У сучасних умовах життя зарубіжних країн приватна власність має тенденцію до демонополізації. Поряд з такими могутніми корпораціями, як "Дженерал моторе", "Боїнг", "Нортроп" у США; "Хьохст", "Мессерш-мітт-Белоков-Блом" у Німеччині; "Бритіш еркрафт" в Англії; "Тойота", "Ніссан", "Міцубісі" в Японії та ін. створюється багато середніх і ма­лих підприємств з кількістю працюючих від 10 до 20 чоловік. Причина цього процесу полягає в тому, що за умов ринкової економіки і гострої конкурентної боротьби, підвищення жит­тєвого рівня населення і зростаючого попиту на вироблювані товари й послуги перепрофілювати монополію складно. І навпаки, перепрофілювати середнє або мале підприємство можна за два-три місяці. Вони є придатними для впрова­дження нових технологій, для налагодження виробництва


Конституційно-правові основи суспільного ладу____________ 25

нових товарів, на які з'явився попит. Принцип "ефективного малого" виявився на рідкість вдалою економічною знахід­кою. Тільки на малому підприємстві можна зустріти дива спритності, надаправності та гнучкості.

Світовий досвід переконливо свідчить, що країна процві­татиме тільки тоді, коли процвітатиме малий і середній біз­нес, створюючи міцну основу для всієї економічної системи; Так, у Німеччині та Франції частка середніх і малих підпри-' ємств в економіці сягає понад 95% загальної кількості. У пе­реробній промисловості Японії (з кількістю працюючих на одному підприємстві тр 20 чоловік) вони складають 90%, причому їх третина ■ це сімейні підприємства, де взагалі не стосовувалася наймана праця. Понад 50% таких підпри-ь.іств Японії зайняті у сфері роздрібної торгівлі та обслуго­вування. Малі та середні підприємства Японії виробляють 68% усього валового національного продукту країни. У США це складає три чверті валового національного про­дукту. Середні та малі підприємства — це, так би мовити, капілярні судини будь-якого здорового економічного організ­му. Вони володіють технологіями, яких немає у "гігантів", тобто великих фірмах і корпораціях.

За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торговлі та розвитку) у 1999 р. з 20 провідних ТНК світу — 6 американ­ських, 5 — японських, 4 — німецьких, інші з Західної Европи. Лідерство зберігають японські: "Іточі", "Міцуі", "Міцубісі", "Суміто", "Марубені". За ними йдуть американ­ські ТНК: "Дженерал моторе", "Форд", "Ексон". Водночас зміцнення позицій середніх і дрібних підприємців призводить до того, що розвиток економіки відбувається за умов зіт­кнення інтересів різних груп підприємців —г великих, серед­ніх і дрібних. Тоді держава згладжує, "утихомирює" їх про­тиріччя, генерує соціальні згоди й компроміси. Цьому сприяє і антимонопольне законодавство, спрямоване на захист ма­лого та середнього бізнесу від монополій.

Таким чином, на грунті різних форм власності складаєть­ся ще більш різноманітна система форм господарювання. Су­часна зарубіжна економіка спирається на малий і середній бізнес; великі корпорації; державне господарювання і регу­лювання.

До інституту приватної власності близька кооперативна форма власності. Відомо, що піонером кооперативів була Be-


 


26

Глава 3

лика Британія, де у 1844 p. був створений перший коопера­тив робітників-ткачів. Нині членами кооперативів у країнах Європейського Економічного Співтовариства є понад 40% працездатного населення. Значна частина їх економічного потенціалу сконцентрована у сільському господарстві. Сільськогосподарські кооперативи виробляють понад 50% сільськогосподарської продукції. Потім йдуть споживча, ви­робнича, банківська (кредитна) кооперації.

Кооперативна форма власності розвинута у Франції, Іта­лії, Німеччині, Скандинавських країнах, а також у багатьох постсоціалістичних державах — Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії та ін. У Великій Британії розвинені маркетингові кооперативи, що займаються збутом продукції. В економіці СІНА кооперативна форма власності відіграє незначну роль.

Аналізуючи різні форми власності зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на всезростаючу роль транснаціо­нальних корпорацій (ТНК). Як економічні структури вони з'явилися в основному за останні два десятиріччя. Сьогодні вони мають дві форми: 1) національні корпорації та концер­ни, зі своїм капіталом і підприємствами за кордоном; 2) між­національні, міжнародні монополії. До перших належать все­світньо відомі корпорації Англії — "Жиллет", "Бритіш пет­ролеум"; у СІНА —"Дженерал моторе", "Екссон"; в Японії — "Мацусіта денкі", "Тойота" і багато інших. Американська нафтова фірма "Екссон" має підприємства більш як у 130 країнах, а швейцарська корпорація "Нестле" (харчова про­мисловість) здійснює за межами Швейцарії 96% свого обігу.

Серед найбільших ТНК головне місце посідають амери­канські корпорації. На підприємствах американських ТНК за кордоном виготовляється продукція, що становить за вартіс­тю від третини до половини національного валового продук­ту США.

За приклад другої форми ТНК може правити об'єднання зусиль американської корпорації "Дженерал моторе" і япон­ської корпорації "Тойота" у виробництві екологічно чистого автомобіля.

За розрахунками спеціального центру ООН по ТНК, що вивчає їх діяльність і здійснює своєрідний моніторинг за ни­ми, на початку 1990-х років частка ТНК у світових капіталіс­тичних активах перевищила 40%, а у світовій торгівлі — по­над 50%. У сучасному світі до категорії ТНК разом з філіями


Конституційно-правові основи суспільного ладу____________ 27

й дочірніми компаніями належать понад 100 тис. підпри­ємств. Зрозуміло, що за таких розмірів діяльності ТНК мають досить значний вплив на стан і розвиток не тільки сві­тової економіки, а й світової політики. Саме цим зумовлено створення на початку 1970-х років при ООН Комісії по ТНК і Центру з питань вивчення їх діяльності.

Як зазначалося вище, публічна власність — це власність держави, міста, громади, політичної партії і т. ін. Відомі два способи її утворення: націоналізація (одержавлення) і за ра­хунок бюджету. У розвинених країнах націоналізуються, як правило, нерентабельні, збиткові підприємства і галузі. За рахунок коштів державного бюджету вони модернізуються, доводяться до рентабельності, а потім денаціоналізуються. Яскравим прикладом є залізниці Японії, які після другої сві­тової війни опинилися в занедбаному стані й тому були на­ціоналізовані. За планом їх реконструкції до середини 80-х років на всій території країни була створена мережа над­швидкісних залізниць і автомагістралей високого класу, і відразу ж розпочалася їх денаціоналізація.

Націоналізація може бути і результатом поступок мало­забезпеченим верствам населення, коли до влади приходять уряди, очолювані соціалістами. Так було у Франції з прихо­дом до влади Франсуа Міттерана на початку 1980-х років. Але спад виробництва на підприємствах збільшеного дер­жавного сектора, відтік капіталу за кордон та інші причини змусили соціалістів перейти на шлях денаціоналізації.

За рахунок бюджету в розвинених країнах державний сектор має місце головним чином у капіталомістких галузях економіки: атомній промисловості, освоєнні космосу, війсь­ковому виробництві та ін. Частка державної власності в ос­новних виробничих фондах зарубіжних країн становить від 7 до 25%. У державній власності США знаходиться 20% на­ціонального багатства, це менше, ніж у Франції, але більше, ніж у Німеччині та Англії. США — роботодавець для 18— 19 млн чоловік (близько 18% зайнятих).

У соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, державний сектор є результатом цілеспрямованої політики. "Державний сектор економіки — сектор господарства, зас­нований на соціалістичній загальнонародній власності, є ке­рівною силою у народному господарстві. Держава гарантує зміцнення і розвиток державного сектора економіки", — roL


28


Глава З


, Конституційно-правові основи суспільного ладу


29


 


ворить ст; 7 Конституції Китаю 1982 р. Для ринкової еконо­міки зарубіжних країн характерне саморегулювання, голо­вним важелем якого є конкуренція. Проте у жодній розвине­ній країні ринок не існує сам по собі: він коригується і до­повнюється діями держави. Державне регулювання економі­ки у ринковому господарстві становить систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого ха­рактеру, здійснюваних правомочними державними установа­ми й громадськими організаціями з метою стабілізації і при­стосування відповідної соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Ринок Існує тисячоріччями, але нове, що дозволило США, Англії, Німеччині, Японії стати багатими й розвинути­ми країнами,— Це його приборкання, регулювання.

Щодо способів регулювання економіки, то це можуть бу­ти загальнодержавні плани комплексного розвитку, фінансо­ва допомога з боку держави окремим фірма, корпораціям чи галузям економіки у вигляді державних дотацій, субсидій, пільгових кредитів. Це може бути, врешті-решт, визначення розміру емісії грошей, перегляд податкової та митної політи­ки тощо.

Якщо норми конституційного права епохи становлення капіталізму лише проголошували недоторканність інституту приватної власності (див: поправки V і XIV до Конституції СІЛА 1787 р.), то конституційне право останнім часом де­тальніше регламентує такі елементи економічної системи, як програмування та планування, свободу підприємницької ді­яльності, націоналізацію і денаціоналізацію майна, порядок кредитування і субсидування і т. ін.

Аналізуючи основні риси і тенденції розвитку суспільної системи зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на вплив на неї (особливо у розвинутих країнах) воєнно-про­мислового комплексу (ВПК).

Термін "ВПК" вперше вжив Дуайт Ейзенхауер, 34-й пре­зидент США, генерал армії, верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Західній Європі у 1943 p., командуючий окупаційними силами США у Німеч­чині у 1945 p., головнокомандуючий Збройними Силами НАТО (1950—1952). У січні 1961 p., залишаючи Білий Дім у зв'язку із закінченням строку його президентства, він за­стерігав СІНА і світову громадськість від "зловісного, згуб-


ного і зростаючого впливу ВПК". Складовими цього місткого виразу є: монополії, що виробляють зброю і торгують не,ю; армійський генералітет і державна, військова бюрократія; за­соби масової ін^юрмації, які належать ВПК і формують екс­пансіоністську психологію; мілітаризована наука і лобі ВПК. Богові війни (як кажуть) служили кращі уми людства: Ро­берт Оппенгеймер, Едвард Теллер, Нільс Бор, Енріко Фермі, Лев Ландау, Петро Капиця, Сергій Корольов, Андрій Сахаров та ін.

Не підлягає сумніву, що військовий бюджет будь-якої країни — це показник моральних цінностей держави. А пе­рекидання коштів, що призначені на мирні цілі, на реаліза­цію воєнних програм є небезпечним для країни, її народу як в економічному, так і в політичному та міжнародному плані. До речі, варто зазначити, що найвищі досягнення у сфері економіки були відзначені у тих країнах, які відмовились від воєнних витрат або скоротили їх до мінімуму (Японія, Ні­меччина).

Незважаючи на те, що у світі вже накопичені такі запаси зброї, що їх вистачить, аби підірвати земну кулю тисячу ра­зів, ВПК наполягає на збереженні асигнувань на воєнні цілі. Виробництво й торгівля зброєю дають воєнним корпораціям прибуток від 300 до 800%. Тому ВПК через своїх представ­ників у парламентах, через лобістів домагається мінімально­го скорочення військових бюджетів, впливає на політику урядів і глав держав. Після терористичного акту в США у вересні 2001 р. уряд США у кілька разів збільшив військовий бюджет. Не випадково Дж. Буш-молодшйй у своїй промові у Конгресі (жовтень 2001 р.) підкреслив, що у зв'язку з необхідністю ведення боротьби з міжнародним тероризмом уряд США проводить політику збереження за СІЛА статусу "найсильнішої воєнної держави". Країна про­дає щорічно зброї на ЗО млрд доларів (Росія — на 4 млрд). Після США на ринку зброї друге і третє місце посідають від­повідно Ізраїль та Китай.

§ 2. Соціальна структура суспільства

Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціально-класову структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науково-технічного прогресу вона стала багато-


 


зо

Глава З

шаровою. Існує три основні соціально-класові спільності. Це особи, які працюють за наймом і складають абсолютну біль­шість населення кожної країни; підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників, і маргінали (лат. marginalis — той, що міститься скраю). Останні — це піддані та громадяни, які живуть за нижньою межею встановленого у країні офіційно­го рівня забезпеченості.

Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричи­нив суттєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це виявилось у депролетаризації трудящих.

Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених країнах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впро­вадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та ос­віти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енер­гозберігаючих і маловитратних технологій, використання ро­ботів тощо призвели до падіння попиту на некваліфіковану ("сині комірці") і збільшили попит на кваліфіковану ("білі комірці") робочу силу. Внаслідок цього з середовища трудя­щих сформувався новий "середній клас" (адекватні назви — "середні верстви", "білі комірці"). Сьогодні середні верстви становлять близько 70% осіб, що працюють за наймом, і по­стійно поповнюються "синіми комірцями". В основному — це кваліфіковані працівники із середньою, а часто й вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; нау­ковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери ("золоті комірці") і т. ін. У США та Великій Британії кіль­кість інженерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.

Середній клас зарубіжних країн виконує нині головну функцію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він ви­ступає основним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм пануючої ідеології, усіх цінностей, створених в сус­пільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що серед­ній клас є гарантом стабільності цього суспільства, його опо­рою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Вис­новок марксизму про те, що капіталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а присто­совування цієї системи до нових умов виявилося досить ефективним.


Конституційно-правові основи суспільного ладу____________ 31

Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.

Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зростанням кількості власників і в цілому життєвого рівня населення простежується тенденція до маргіналізації окре­мих верств суспільства. Маргінали, їх чисельне зростання — це результат соціальної нерівності, притаманної як розвине­ним державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хво­роби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній систе­мі. Маргінали — це особлива соціальна група зі своїми соці­альними інтересами у пошуках роботи, житла, матеріальної чи медичної допомоги і т. ін. До неї належать і безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, одинокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншостей. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмот­ність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечен­ня. Саме тому середовище маргіналів є благодатним грунтом для всілякого роду кримінальних структур та екстреміст­ських рухів. За даними американської газети "Нью-Йорк тайме" від 12 жовтня 1992 р. у США нараховується 35,7 млн (14,2%) маргіналів. У країнах ЄЕС кількість маргіналів також значна — близько ЗО млн чоловік. Тільки у Великій Британії 11 млн чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.

Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах конституційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багат­ством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного За­кону ФРН, ст. 2 Конституції Франції, ст. З Конституції Іта­лії, преамбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії, статті 49, 50, 51 Конституції Болгарії та ін.

§ 3. Політична система

Третім компонентом суспільного ладу є політична систе­ма суспільства — цілісна й упорядкована сукупність держав­них і недержавних інститутів, відносин і принципів, що по-


32


Глава З


 


кладені в основу політичного життя конкретної країни і бе­руть участь у ньому.

У демократичному суспільстві політичне життя здебіль­шого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і не­державні інститути, наприклад політичні партії, підприєм^ ницькі структури, засоби масової інформації і т. ін. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіцій­ного статусу. Щодо кримінальних, мафіозних та інших кла­нових організацій і угруповань — неінституційних, нелегаль­них, — то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять. Отже, структурними елементами політичної системи є: 1) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; 2) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки); 3) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); 4) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення по­літичної влади, дають уявлення про структуру політичної ор­ганізації суспільства. Функціональний аналіз політичної сис­теми, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в ос­нові утворення, діяльності і взаємовідносин названих струк­тур, розкриває особливості політичного режиму країни. І структурна, і функціональна сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регулюються нормами конститу­ційного права.

Політична система кожної конкретної країни визначаєть­ся соціальним ладом суспільства, формою правління і харак­тером політичного режиму. Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інте­ресів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і приумножувати конфлікти між ними (Ірак, КНДР та ін.).

Оскільки характеристиці держави як основного компо­нента політичної системи буде присвячено декілька розділів курсу "Конституційне право зарубіжних країн" (форми прав­ління, політичні режими, парламент, глава держави, уряд і т. ін.), то у межах даної теми розглянуто лише роль політич­них партій і підприємницьких організацій у політичній систе­мі зарубіжних країн.


Глава 4. Політичні партії і партійні системи

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група од­нодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів по­літичними методами, тобто шляхом завоювання влади, учас­ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі­тичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних І політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. По­літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі­тичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 p., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. Н Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 p.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. oppositio протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува­ти країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де­монструє, що опозиція здатна запропонувати свою концепту­альну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., як­що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в-

2    2-363


34


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


35


 


державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли­ження суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен­ням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднан­ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по­чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції вико­нують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебу­вають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості квалі­фіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтрим­ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють пар­тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (СІНА, Вели­ка Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

§ 1. Партійні системи

Термін "партійна система" використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопар­тійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна сис­тема" — це також багатопартійність. За Наявності багато-партійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.


Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкрес­лює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні пар­тії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечис­ленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демокра-тична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національ­ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки пред­ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте­рігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. idea — поняття, уявлення; logos —слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Ін­коли — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндуст-ріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, тео­рія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Знач­не місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу діяль­ності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Заз-

2*


36


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


37


 


вичай, ідеологія партії викладається у вступній частині пар­тійної програми.

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить пе­ред собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним доку­ментом партії. Питання про партійні програми досить склад­не. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (ад­же саме вони вирішують питання про прихід партії до вла­ди), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприєм­ницьких прошарків, які беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що го­лосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до вла­ди. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роз­зброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — до­кумент тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить пе­ремога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні вер­стви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представ­ників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвален­ня і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, "зелених" чи комуністів, а підтримують христи­янських демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противно­му разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних вибо­рах, є їх електоратом (лат. elector — виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.


§ 2. Функції політичних партій

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо­вних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Швед­ська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус­пільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) вті­лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо­дить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді пар­тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конку­ренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, праг­нення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх ви­сування як у партійному апараті, так і в державних структу­рах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різ­них внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзви­чайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос­ті у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними полі­тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

§ 3. Класифікація політичних партій

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, Що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії транс­формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія,


38


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


39


 


принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак­теризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є най­більш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. concervatio — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберально­го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні­меччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна ба­за таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною ос­новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа­лізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціаль­но-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі­нації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети пе­редбачається тільки мирними засобами, шляхом перетво-


рень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. confessionaiis — віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують ка­толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська на­родна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. clericalis —церковний). Лідери клерикальних партій нама­гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан­ська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія "чистої політики"), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комей­то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією "гуманного соціалізму", закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. "Зелені" завоювали 27 депутатських ман­датів у бундестазі. Сьогодні "Зелені" працюють у парламен­тах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загально­людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання,


40


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


41


 


що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю­дини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без'ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної Напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis — зв'язка, об'єднання). Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципаль­них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра­сизм і шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори­тарний режим, однопартійна система, загарбницькі війни і. т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки піс­ля другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмови­лися від принципу демократичного централізму, Що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші — змінили свої назви. Так, італійські кому­ністи називаються сьогодні "Демократичною партією лівих сил". Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподі­лити на такі.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політика­ми. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.


2.       Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення че­рез членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3.       Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови всту*-пу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов'язані до­тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви­конувати партійні доручення і регулярно сплачувати член­ські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, ко­муністичні партії.

4.       Партії, в яких відсутній інститут оформленого членстч ва, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов­ки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформ-лених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро­биться присяганням на Біблії. У СІНА до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії — Респуб­ліканська і Демократична.

§ 4. ІнституцІоналізація політичних партій

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті сус­пільства, ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства, регламентація по­рядку їх утворення і припинення діяльності, визначення їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідео­логії і програм, врешті, порядку фінансування. Явище це до­сить нове. Тривалий час політичні партії діяли поза межами правового регулювання з боку держави. Ні в конституції СІНА, ні в поправках до неї зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація існува­ла. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Be-


42


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


43


 


ликою Британією у 1937 р. У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство відносно правової регламентації діяльності по­літичних партій почало розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому. Для пер­шого напряму характерне визначення правового статусу по­літичних партій конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: "Політичні партії відпо­відно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і вираженні народної думки і є основним елемен­том політичної діяльності". Аналогічні положення зустрі­чаються у конституціях ФРН, Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають і конкретизують конститу­ційні принципи. Такими є закон ФРН 1967 p., доповнений у 1969 і 1983 pp., закони Фінляндії 1969 р., США 1974 p., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення полі­тичної партії.

Закони про політичні партії приділяють велику увагу по­рядку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення партійних фракцій у парламентах і т. ін. Така детальна регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній заз­нають великих витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: 1) членські внески; 2) відкриті та таємні по­жертвування підприємців і банкірів; 3) державне фінансу­вання.

Членські внески надають фінансової підтримки лише ма­совим партіям. У кадрових партіях членські внески станов­лять не більше як 10—15 відсотків їхніх різних витрат. Інко­ли вони мають суто символічний характер.

Так, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Лібе­ральних демократів — три фунти стерлінгів.

Левова пайка всіх матеріальних витрат партій покри­вається за рахунок підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного


курсу, прийняття конкретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на посади у дер­жавному апараті і т. ін.

Державне фінансування партій регламентується як зако­нами про політичні партії, так і виборчими законами.

Робота політичних партій з рядовими членами здійс­нюється переважно за територіальним принципом.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє зробити такі висновки: 1} полі­тичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять усе більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; 2) ви­сновки про діяльність партії слід робити не за назвою, про­грамою, передвиборною платформою чи популярними гасла­ми, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за кон­кретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозицій­на партія.

§ 5. Підприємницькі організації

Діяльність політичних партій зовсім не вичерпує весь спектр сил і організацій, що діють на політичній арені. Для захисту своїх, насамперед, економічних, а також політичних інтересів представники підприємницьких кіл організовують різноманітні асоціації підприємців. Зараз конституції і зако­нодавство зарубіжних країн, регламентуючи різні сторони підприємницької діяльності, закріплюють статус підприєм­ницьких організацій, спілок і асоціацій.

Перша підприємницька організація була заснована в США у 1895 р. Нині вони створюються на місцевому, регіо­нальному і загальнонаціональному рівнях у вигляді торгово-промислових палат, спілок роботодавців, галузевих асоціа­цій, національних об'єднань представників промисловості, •оптової торгівлі та банкової справи. Такими є, наприклад, Конфедерація британської промисловості, Національна рада французьких підприємців, Федеральне об'єднання спілок на­ціональних роботодавців, Круглий стіл бізнесу США, що об'єднує представників фінансових кіл США та ін.

Підприємницькі організації — це могутні й впливові об'єднання, що мають свої офіси з численним апаратом еко-


44


Глава 4


Політичні партії і партійні системи


45


 


номістів, юристів, соціологів, психологів у сфері бізнесу, маркетингу тощо. їх апарат набагато більший за штат спів­робітників політичних партій. Основні напрями діяльності підприємницьких асоціацій (організацій, спілок, палат) такі: 1.) узгодження економічної політики корпорацій і галузі еко­номіки в цілому; 2) вплив на відносини між найманими ро­бітниками та підприємцями через вироблення певної політи­ки в оплаті за працю, у вирішенні проблем безробіття, пере­розподілі та перекваліфікації трудящих тощо; 3) ініціювання у створенні ТНК; 4) вплив на законодавчий процес, підготов­ку і прийняття бюджету, податкову та митну політику; 5) розробка кадрової політики для державного апарату, полі­тичних партій і профспілок; 6) фінансування політичних пар­тій; 7) фінансування ідеологічних теорій, покладених в осно­ву партійних програм і передвиборних платформ тощо.

Підтримуючи певні політичні партії, підприємницькі структури виконують обов'язки своєрідних кураторів, слід­кують за їхньою діяльністю та політичним курсом. У підсум­ку політичні партії відкрито роблять те, що їм рекомендують підприємницькі організації. На відміну від політичних партій, соціальний склад яких надзвичайно неоднорідний, підприєм­ницькі організації — це вузькі, замкнуті об'єднання великих підприємців, що створюються на позапартійній основі. Саме вони і вирішують, яку чи які політичні партії фінансувати чи підтримувати. Отже, політичні партії є опосередкованими організаціями підприємницьких кіл, а підприємницькі — організаціями безпосередніми. Якщо політичні партії активі­зують свою діяльність головним чином в умовах підготовки і проведення виборчих кампаній, то підприємницькі організа­ції інтенсивно працюють постійно. Спектр вирішуваних ними проблем і інтересів надзвичайно широкий.

Лобізм. Говорячи про способи впливу підприємців на державну політику, слід відзначити їх безпосередню участь у роботі виборних органів, а також використання послуг різ­ного роду лобістських організацій і лобістів.

Лобізм (англ. lobbi — кулуари) — це могутній механізм безпосередньої дії (тиску) приватних і суспільних організа­цій на законодавчий процес і урядову політику в інтересах певної соціальної чи національної групи, підприємницької ор­ганізації, партії, фірми або корпорації. Лобісти — приватні чиновники, які репрезентують інтереси окремих соціальних


або національних груп, спілок, партій, фірм або корпорацій. Як правилОі лобісти — це у недалекому минулому професій­ні чиновники й політики, що мають добре налагоджені зв'яз­ки у коридорах влади, вміють впливати на депутатів, мініст­рів, керівників міністерських підрозділів, щоб схилити їх до прийняття чи провалу певних законів, рішень, адміністра­тивних актів тощо. Оскільки їхній вплив здійснюється не в залі засідань парламентаріїв чи офісах міністерств, а здебіль­шого у коридорах влади, то їх назвали лобістами. Американ­ські журналісти досить влучно, як на наш погляд, назвали лобістів "групами тиску". Лобісти, дійсно, уміло "тиснуть" на представників публічної влади, чиновників держапарату, щоб вибороти необхідний для їх патронів політичний курс, державні замовлення, дешеві джерела сировини, ринки збу­ту продукції та ін. Одними з методів дій лобістів є організа­ція ними відповідної кампанії через засоби масової інформа­ції, проведення демонстрацій, маршів, пікетувань чи інших публічних акцій. Не менш дійова і така форма "тиску", як відмова у підтримці при обранні, призначенні чи просуванні у різних державних або суспільних структурах чи бізнесі. Як подяку за надану послугу лобісти можуть організувати пар­ламентаріям та іншим впливовим особам публічну лекцію з надзвичайно щедрим гонораром за неї, безкоштовний відпо­чинок у фешенебельних і екзотичних місцях за рахунок за­цікавлених осіб чи організацій тощо.

Лобізм зародився на початку XX ст. у США. Він довгий час залишався специфічним інститутом політичної системи цієї країни. Сьогодні лобістські "групи тиску" діють у всіх розвинених країнах як усередині центрів влади, так і поза ними.

Інтернаціоналізація діяльності промислових і банківських угруповань, кількісне зростання ТНК зумовили посилення впливу лобістів на зовнішню політику держав, на міжнарод­ні відносини. А розширення масштабів діяльності лобістів призвело до створення лобістських організацій, що спеціалі­зуються у тій чи іншій сфері. Такі організації діють професій­но за замовленням.

Лобістський професіоналізм, вільна орієнтація лобістів у питаннях юриспруденції, зв'язки з ключовими фігурами за­конодавчої влади, управління і суду коштують вельми доро­го. Інколи лобісти користуються і недозволеними методами


46


Глава 4


 


тиску на депутатів, міністрів, спікерів палат, лідерів партій­них фракцій, застосовуючи погрози, шантаж, підкуп, прово­кації. Це призвело до того, що багато держав встановили правове регулювання діяльності лобістів. Так, згідно з прий­нятим у 1976 р. у США федеральним законом про регулю­вання лобізму, особи й організації лобістів зобов'язані реєст­руватися у клерка палати представників і секретаря Сенату і подавати їм відомості про те, на кого вони працюють, які цілі переслідують їх клієнти і які витрати зазнають на лобіст­ські заходи. До кінця 1995 р. у Конгресі США було зареєст­ровано 32 тис. лобістів. Лобізм практикують не тільки під­приємницькі організації, партії, великі фірми і корпорації. До послуг лобістів вдаються і багато інших організацій, проте, за будь-якими показниками лобістської роботи панівне ста­новище посідає великий бізнес. Найбільш сильним і впливо­вим є лобі ВПК. На міжнародному рівні лідирує японське і сіоністське лобі.


Глава 5. Політичний режим

§ 1. Поняття політичного режиму

Учення про політичний режим посідає надзвичайно важ­ливе місце в системі державознавства. Воно сполучає і об'єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та її політичної форми. Ось чому поняття "політичний ре­жим" є досить складним і є вельми значущим для визначен­ня сучасної держави. Звичайна річ, саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують чис­ленні дослідники з питань держави — соціологи, юристи, по­літологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже, виникає потреба з'ясувати його зміст і обсяг.

Під політичним режимом слід розуміти особливості полі­тичного панування певних соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою спеціальних ме­тодів, засобів та заходів безпосередньо управляють держа­вою.

У навчальних і наукових виданнях породжує заперечен­ня поширений погляд на політичний режим тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з елементів форми держави, на його характеристи­ку, виключно як сукупність методів, форм і засобів здійснен­ня політичної влади, не торкаючись її соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб детермінувати характер державного режиму в окре­мих країнах, користуються різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і одно­особової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський, парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим законності, теокра­тичний і військової диктатури, верховенства права і расист­ський. Така різноманітність пов'язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються один від одного за численни­ми ознаками. До них належать: методи впливу державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфе-


48


Глава 5


Політичшт режим


49


 


сійні, ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або децентралізації і в ціло­му характер організації влади; характер партійного спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управ­ління і державного устрою і т. ін.

Політичний режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави, він має значно шир­ший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціаль­ними угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою, щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують відмінності у політичних режимах за умов прези­дентської і парламентарної республіки, конституційної та аб­солютної монархії, унітарної та федеративної держави. Звід­си випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто роз­глядає політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі держави складову частину політич­ного режиму.

По-друге, поняття "політичний режим" взагалі виходить за межі властивостей методів і засобів здійснення влади і по­няття "форма держави" в цілому, тому що має більш глибо­кий зміст, оскільки характеризується крім застосованих дер­жавною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо спирається і в чиїх інтересах діє держав­на влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання, партія, суспіль­ний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще за античності державну владу класифіку­вали на різновиди залежно від того, хто саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійс­ненні даної влади. Відповідно до цього критерію розрізняли демократію, аристократію, олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості, особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб, здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за на­ших часів, оскільки дозволяє розрізняти держави за широ­чінню їх соціальної бази. Владі народу, бюрократії — кожно­му властиві свої засоби здійснення влади. Останні перебу-


вають у прямій залежності від соціальної бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламсько­го фундаменталізму в Ірані невід'ємне від приходу до влади верхівки мусульманського духовенства.

Методи здійснення державної влади, що разом з її со­ціальною базою становлять основу характеристики політич­ного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використо­вується у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів здійснення державної влади нале­жать організаційна і виховна робота, застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Дер­жава може спиратися на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби масової інфор­мації, встановлювати режим терору, використовувати набір політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними (конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер політичного режиму суттєво впливає існу­вання чи відсутність у країні системи партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв'язку з державною забороною на їх існування, яка може тривати по­стійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія) або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія). Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун, Габон). По­ширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має певні різновиди.

Політичні партії є недержавними структурами. Проте во­ни суттєво впливають на здійснення політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів, суспільних утворень). Але діяльність цих ор­ганізацій відбувається у межах, визначених державними за­конами, пов'язана із здійсненням державної влади (прагнен­ня до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади; вирішення питань, що мають


50


Глава 5


Політичний режим


51


 


державне значення і т. ін.). Саме вплив на фракції політич­них партій, особливо тих, що складають парламентську біль­шість, є найважливішим засобом проведення державної по­літики головою уряду через парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму, слід з'ясу­вати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади розуміється як державна монополія, завдяки чому по­літичний режим є завжди режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-істо­ричний етап її розвитку. Основне значення для встановлен­ня характеру режиму має в усякому разі властива йому со­ціальна база та наявність безпосередньо владної структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демок­ратичні та режими авторитарні.

§ 2. Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних завою­вань світової цивілізації притаманна широка соціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: чим шир­ше його соціальна база, тим демократичнішим він є. У роз­винених демократичних державах цю базу становить весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітима­ція влади (її визнання громадською думкою) у даних дер­жавах відбувається під час проведення загальних, заснова-


них на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування її від одного суб'єкта — народу — іншому суб'єкту — державі. Отже, влада сприймається сус­пільством не тільки як законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний суверенітет пе­ретворюється на суверенітет держави, обмежений лише не­обхідністю дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського суспільства зу­мовлює створення демократичного режиму. Необхідно та-кож,о щоб у країні склалися конкретні форми самоврядуван­ня. Його існування й розвиток є однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, за­гальної і рівної для всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованому захисті невід'ємних прав лю­дини, на участі населення у формуванні і діяльності держав­них органів, прямої його участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захище­ність її природних і невід'ємних прав, належне забезпечення всіма економічними, політичними, ідеологічними та юридич­ними гарантіями, у тому числі судовим захистом проти будь-яких порушень, охоплюючи ті, що мають бути з боку суто державних структур. Демократичний режим, що діє в інте­ресах громадян, є обов'язково конституційним. Належить, щоб його функціонування було засноване на визнанні при­мату права перед державою, обмеженості останньої правом, неухильному дотриманні законності, спрямованості на до­держання принципів правової держави (наприклад, верхо­венство правового закону, відповідальність не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму є здійснення принципу поділу влади. Він не обмежується кон­статуванням існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-контрольної гілок влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини між ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гаран­тує певну рівновагу між владами. Це виключає узурпацію


52


Глава 5


Політичний режим


53


 


влади будь-якою з її гілок і забезпечує захист інтересів кож­ної особи.

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень де­мократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспіль­ством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громад­ської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням мен­шості рішенням, прийнятим у конституційному порядку біль­шістю проводились консульГації і дебати між окремими суб'єк­тами політичних відносин з метою узгодження різних точок зо­ру, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охоро­ну прав усіх громадян, включаючи тих, хто складає мен­шість. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю — етнічною, політичною, релігійною — збері­гаються визначені законом права. На неї поширюється прин­цип рівності всіх перед законом. Меншість має право вису­вати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних дер­жавних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, може критикувати виконання прийнятих рішень і т. ін. Більшість не уповнова­жена просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно роз­глядати і обгрунтовано відповідати на її критичні зауважен­ня. Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рі­шення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак. Наприклад, під час бур­жуазної революції в Англії і після неї, коли виникла вкрай обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива озна­ка, як конституційність режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії.


Можливі різні рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий про­шарок суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги при­мусу в процесі здійснення державної політики.

Щодо розвинутої демократії, то її виникнення можна очі­кувати ляше тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами насе­лення і коли права кожної особи надійно захищені, незалеж­но від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захище­ність має спиратися, в першу чергу, не на державний при­мус, а на високу свідомість представників державного апара­ту й усього населення.

Від філософів Просвітництва (Ж.ОК, Руссо) до політич­них ідеологів сучасності (Ш. де Голль) наголошується на пе­ревазі демократичного режиму, що спирається, головним чи­ном, на пряме здійснення народовладдя всім населенням че­рез референдуми, петиції, народні обговорення і т. ін., порів­няно з таким, основою діяльності якого є народне представництво, тобто парламентський режим, деякі перева­ги якого слід, однак, визнати. Лише він уможливлює прий­няття рішень на належному професійному рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманітних поглядів з допомогою компромісу. Парламентаризм дозволяє врахову­вати в ході державного управління переконання і права мен­шості. Саме тому представницьке правління більш сприяє формуванню корисного, обгрунтованого, ефективного зако­нодавства і становить вищий рівень демократичного режи­му. Усе це не виключає корисності, а в деяких випадках і не­обхідності сполучати парламентське правління з безпосеред­нім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирі­шуються особливо важливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверенного народу, проведення ре­ферендуму з яких визначено законом як обов'язкове. Умо­жливлюється й те, що з появою сумнівів стосовно відповід­ності волі вищого представницького органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народною ініціативою. У зв'язку з цим воля народу фактично пере­вершує над волею народного представництва.


54


Глава 5


Політичний режим


55


 


Одним з різновидів демократичного режиму є лібераль­но-демократичний режим, в умовах якого передбачається су­воре обмеження міри втручання держави в суспільні і, особ­ливо, економічні відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично виконувала функцію "нічного вартівника" суспільних відносин. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великій Британії поворот до лібералізму був пов'язаний з правлінням консервативного на чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації націона­лізованих лейбористським урядом підприємств. Через змен­шення політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там розпочалися аналогічні процеси. Ряд авторів, констатую­чи існування ліберальних режимів у розвинених країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціаль­ної бази правлячої еліти, неспроможність більшості населен­ня користуватися демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних країнах, що розви­ваються, політичні режими дійсно мають згадані особливос­ті, але навряд чи це є підставою для їх належності до лібе­рально-демократичних режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одно­часно як режим законності. Жодні зміни державного керів­ництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхи­литися від дотримання чинного, правового за змістом, зако­нодавства.

Безумовно, навряд чи можна стверджувати про існуван­ня в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного за­конодавства, спроба занадто обмежити окремі права люди­ни, вводити без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збере­ження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищен­ня цього режиму, не виключає його існування, хоча й у більш вузьких рамках.


§ 3. Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демокра­тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра­лізму;  формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авто­ритарного режиму провідне місце посідають примусові мето­ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай­ні  методи державного  керівництва,   відкрите  насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знеціню­ється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднан­ня останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до ав­торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади ан­тидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на за­гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со-ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Автори­тарний режим установлюється шляхом державних переворо­тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані,  так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через анти­державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячо­го демократичного режиму нового коаліційного уряду. У ре­зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися ін­ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади від­носно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.


56


Глава 5


Політичний режим


57


 


Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрок­ратії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансо­вої або земельної аристократії, расової меншості, група зако­лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис­ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитар­ного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки гро­мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра­ція влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дис­ципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тен-денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт­ва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму від­повідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток еконо­міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре­волюційних перетворень. Отже і згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особ­ливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдан­ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторита­ризму не завжди свідчить про існування власне авторитар­ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, мо-


же перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інсти­тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здат­ний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авто* ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталі-тарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвище­ній концентрації державної влади, пріоритеті держави, від* сутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ря­ду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи ін­формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо­дів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого ре­жиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо­го різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним ре­жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери­зують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони на­бувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зника­ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но­менклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, неба­чено підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністра­тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійс­нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політи-


58


Глава 5


Політичний режим


59


 


кою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розгля­дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав­лячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що фор­мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа­вою. Держава намагається контролювати навіть думки підда­них, широко пропагуючи лише програмні положення панів­ної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" пере­творень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо­му СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, іслам­ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійс­нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного мо­нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла­ди за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри­мується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то­талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд­ної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, ко­лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота­літарні режими складаються також на базі панування верхів­ки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким засто­суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос­фери загального страху, проти потенціальних ворогів усере­дині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створен-


ня розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль­шості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня полі­тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої приму­сової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було зни­щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина­родну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл­ля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого ан-типравовий характер, вони виконують роль простого знаряд­дя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і уста­леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держа­ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо, аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар­тійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апа­рат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діа­лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо­ку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особли­во поширюється роль каральних органів і армії. Але, з друго­го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правля­чої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається


60


Глава 5


Політичний режим


61


 


різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова­дить повну або часткову націоналізацію засобів виробницт­ва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засо­бів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаску­вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль­не існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, уро­чисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснен­ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демо­кратичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких ре­жимів, як фашистський, расистський, теократичний, війсь­кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від де­мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах на­стає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступо­вим нарощенням елементів демократизму і зменшенням еле­ментів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак ав­торитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де­мократичних перетворень корисними можуть бути навіть та­кі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформа­торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з


вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існу­вання тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу­вання старої системи під тиском громадської думки і полі­тичних конкурентів або з власної ініціативи державної вла­ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбува­тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист­ського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського суспільства, розши­рення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, ко­ли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітим-ність. У таких випадках на базі різкого загострення політич­ної боротьби на порядку денному може стати питання про повалення старого режиму шляхом застосування насиль­ницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія — у Грузії.


Глава 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єк­тивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держа­ви. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю дер­жавою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Грома­дянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечува­ти й охороняти права кожного громадянина як на національ­ній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

§ 1. Способи набуття і втрати громадянства

Філіація (франц. filiation від лат. films — син) — набут­тя громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "пра­ва грунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набу­ває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права грунту" дитині надається грома­дянство держави, на території якої вона народилася неза­лежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом грунту" — "за народжен­ням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідов-


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 63

но провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийнят­тя до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповно­важеним державним органом лише через певний строк про­живання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 ро­ків закріплена 1961 року в Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.

Згідно із законом "Про громадянство України" (ст. 9) ви­значаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:

1)            визнання та дотримання Конституції України та законів України;

2)            зобов'язання прийняти іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

 

3)        безперервне проживання на законних підставах на те­риторії України протягом останніх п'яти років;

4)   отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5)        володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6)   наявність законних джерел існування.

Не можуть набути громадянства України особи, які вчи­нили злочин проти людства або насильницькі дії проти націо­нальної державності України, були засуджені до позбавлен­ня волі за тяжкі злочини.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встанов­люється нормами національного права.

Трансферт (франц. transfert, від лат. transfero — пере­ношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини проце­дура трансферту здійснюється після плебісциту про держав­ну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям насе-


 


64

Глава 6

лення, окремим особам надається право оптації — вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства че­рез трансферт або зберегти громадянство держави — ко­лишнього суверена. Оптацією називають також право вибо­ру одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з ог­ляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, авто­матично. Згідно зі ст. З Закону "Про громадянство України" громадянами України вважаються:

1)       усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1.991 року) постійно проживали на території України;

2)   особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності За­коном України "Про громадянство України" (від 13 листопа­да 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3)   особи, які прибули в Україну на постійне місце прожи­вання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внут­рішніх стран України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не до-сягли повноліття;

4)   особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

На відміну від натуралізації, дарування громадянства здій­снюється за особливі заслуги перед державою на основі поста­нови компетентних органів (президента, Сенату тощо), неза­лежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

Втрата громадянства (репудіація, або добровільна від­мова).

За національним правом більшості держав підстави втра­ти громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним ба­жанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 65

органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації іс- : нує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "пра- : вом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації об­межена для державних службовців, суддів, військовозобов'я-' tat«№ які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Двстрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у вихо^ ~ді з громадянства України може бути відмовлено, якщо оео-.■»,-!&&- яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зог їій^в'язания перед державою, майнові зобов'язання, з якими :. пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація — примусове позбавлення громадян­ства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку на­туралізованого громадянина з його новою батьківщиною. TV му законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесен­ня шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втра­чається внаслідок виявлення факту подання неправдивих ві­домостей або фальшивих документів під час натуралізації.

Денаціоналізація — примусове позбавлення громадян­ства осіб, які набули його за правом народження.

Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

§ 2. Проблема подвійного громадянства, апатриди, правовий статус іноземних громадян

Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно'має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за народження дитини у державі, де діє принцип "права грунту", від батьків, які мають громадянство держа­ви, де діє принцип "права крові" (наприклад, Чілі — Украї­на, Аргентина — Росія, Бразилія — Велика Британія); по-дрЧге, за натуралізації, якщо законодавство країни, грома­дянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попе-

3   2-363


 


66

Глава 6

реднього (Іспанія — Росія, Ізраїль —Україна); по-третє, внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодав­ство країни чоловіка надає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства записано у ст. З багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. "З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство". Але цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не на­була значення загальновизнаної норми міжнародного права. Проте у національному праві багатьох держав подвійне гро­мадянство не визнається. Так, ст. 2 Закону України "Про громадянство України" встановлює: "Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України". Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими осо­бами постійно постає проблема визнання критерію встанов­лення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зо­ру як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема вста­новлення громадянства біпатридів, судді користуються пре­цедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадяни­ном Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжна­родного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської на­лежності, тобто керуються такими критеріями, як місце по­стійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реаль­ного користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

Особи без громадянства (апатриди) — особи, які по­збавлені громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетентних державних органів і не набули громадянства іншої країни.

Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями ви­знаються особи, які не мають громадянства держави, на те­риторії якої вони перебувають, але мають докази громадян­ства іншої держави. Статус — правове становище іноземних громадян — регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають і міжнародними угодами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв'язок з держа-


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 67

вою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених націо­нальним і міжнародним правом, створюєїхнійстатус — право­вий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.

Національний режим означає надання іноземцям держа­вою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим встановлюється національними законами майже всіх сучасних держав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців виходячи з міркувань безпеки, національної еконо­міки та управління. Так, згідно із Законом України "Про пра­вовий статус іноземців" іноземці не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять військову службу у Збройних Силах України (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади або займа­тися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов'язана з на­лежністю до громадянства України. Наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, суддями, прокурорами.

Режим найбільшого сприяння означає надання грома­дянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої дер­жави. Режим найбільшого сприяння наближається до націо­нального режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава, з огляду на принцип най­більшого сприяння, повинна надати таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим найбільшого сприяння.

Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюється багатосторонніми регіональними і двосто­ронніми угодами, що передбачають спрощений порядок пере­січення державного кордону, безвізовий в'їзд тощо.

Закон України "Про правовий статус іноземців" гово­рить: "Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлен­ня відповідного порядку реалізації прав і свобод громадяна-з*


 


68

Глава 6

ми цієї держави на території України". Іноземці зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. У галузі цивіль­них і сімейних прав іноземці прирівнюються до громадян Ук­раїни, тобто діє національний режим.

Право притулку — надання державою можливості виїз­ду на її територію І перебування там особам, які на батьків­щині або в державі постійного місця проживання переслі­дуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність. Дер­жава згідно зі своїми законами визначає, чи існують підста­ви для надання права притулку тій чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право при­тулку: "Кожна людина Має право шукати притулок від пере­слідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у разі переслідування, яке насправді спричинене вчиненням аполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй".

§ 3. Рівність і заборона дискримінації

Йкщо уважно вивчати міжнародні акти захисту прав лю­дини, конституції сучасних демократичних держав, то обов'язково можна помітити, що у багатьох цих документах прямо чи побічно висловлюється принцип рівності та заборо­ни дискримінації.

Статті 1, 2 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 2, З Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 2, 3 Пакту про громадянські й політичні права про­голошують рівність усіх людей незалежно від раси, статі, мо­ви, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, місця на­родження чи інших обставин.

Не слід змішувати субстанції (іпостасі) рівності, з одного боку, принцип рівності прав, свобод і обов'язків усіх перед законом як основну ознаку правової держави і, з другого — ідею соціальної рівності, яка в деяких псевдонаукових учен­нях доводилася до абсурду. Усі люди рівні за правовим ста­тусом як особи й громадяни держави, але різні за расою, статтю, мовою, вірою, політичними переконаннями, соціаль­ним походженням, майновим становищем, фізичними дани-


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 69

ми, за своїми здібностями і бажаннями та ін. Спроби стригти всіх під один гребінець, рівняти розумну людину з. нерозум­ною, сильну зі слабкою, трудівника з ледарем, майстра своєї справи з недбайливим працівником — безглуздя. Поняття "нерівність" є лише близьким за сенсом щодо поняття "від­мінність". Міжнародне й національне право визначає і за­кріплює такі права людини, відносно яких за законом не мо­жуть братися до уваги фактичні відмінності між людьми.

Гасло рівності знайшло своє втілення у міжнародному й національному конституційному праві: що дається одній осо­бі у сфері прав — дається й іншій. Рівноправність — це рів­ність прав, свобод і обов'язків — рівність вихідних можли­востей і не більше того. Кожна особа зацікавлена в реаліза­ції своїх прав відповідно до своїх бажань, розуму, інтересів. Одна людина віддає перевагу наукам, друга — домагається популярності, третя — прагне багатства, а четверта — пере­дусім поставила за мету проблему дозвілля. Перша людина, якщо її прагнення відповідають здібностям, набуде кращої освіти, ніж інша, друга — стане славнозвісною, третя —розбагатіє, а четверта людина знайде спокій і здоров'я завдя­ки культурі дозвілля.

Принцип рівності у його правильному розумінні не до­пускає суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода дає рівність, яка дозволяє людям бути різними, не заперечуючи їх відмінностей. Рівність — це насамперед рів­ність можливостей, включаючи можливість нерівного вибо­ру, можливість нерівних успіхів у галузі освіти, а тим самим і в діяльності за фахом, можливість дотримуватися тих чи ін­ших релігійних і політичних поглядів.

Міжнародні норми й національні конституції різних країн неоднаково формулюють принцип рівноправності — іноді у формі заборони дискримінації, іноді, позитивно, іноді поєд­нуючи позитивну та негативну форми. Так, ст. З Основного Закону Німеччини встановлює:

"1. Всі люди рівні перед законом.

2.       Чоловіки і жінки рівноправні.

3.       Нікому не може бути заподіяна шкода або віддано пе­ревагу за ознаками його статі, походження, раси, мови, віт­чизни та місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів".


 


70

Глава 6

Німецький державознавець К. Хессе так пояснює цю статтю: "... будь-якій державній владі заборонено використо­вувати діюче право в інтересах окремої особи або на її шко­ду. Правову рівність, безперечно, можна визначити як ради­кальну вимогу правової держави".

Спроба колишніх соціалістичних держав запровадити за­мість формальної рівноправності буржуазного суспільства загальну фактичну соціальну рівність шляхом скасування приватної власності виявилася неспроможною. Фактична со­ціальна рівність не притаманна людському суспільству.

Безкомпенсаційна загальна націоналізація приватної власності призвела суспільство не до соціальної рівності, а до зрівняльного убозтва, і, як передбачив французький пись­менник Гюстав Флобер, "... якщо звести рівність до ступеня зрівняльності, — це буде рівнозначно рабству".

Крім того, притаманний "країнам реального соціалізму" тоталітарний режим встановив таємну ієрархічну систему пільг і привілеїв для верхівки монопольно пануючої партії і певного кола осіб, які керували всіма сферами життя держави.

Хоча жодний закон такого не містить, керівники, які на­лежали до так званої номенклатури, були фактично звільне­ні від кримінальної і адміністративної юрисдикції, мали спе­ціальні крамниці, санаторії, буфети і т. ін.

§ 4. Конституційні права та свободи

Природні права і свободи. Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чо­го складаються їхні природні права. Це формування розпочи­нається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суве­ренний народ, який усвідомлює себе нацією. Народ — це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід'ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів — з другого, оскільки тільки су­веренний народ є законним джерелом влади.

Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з ор­ганізації, яка стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпорядкована. З цього приводу влучно висло-


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 77

вився Г. Померанц: "Слово "нація" визначило перехід від вірності королю до суверенітету народу. Нація — це піддані короля, які усвідомили себе сувереном".

Епоха Відродження пробудила в людях громадянські по­чуття через усвідомлення своїх природних прав. Аналіз юри­дичних норм, заснованих на природній сутності людини, доз­воляє виділити два види таких норм. Перший вид складають норми, зумовлені фізичними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки, батьківське піклуван­ня про дітей тощо. Другий вид об'єднує норми та принципи, зумовлені інтелектуальними якостями людини, розумінням таких понять, як добро і зло, слобода і рабство, справедли­вість і несправедливість, правда й неправда. Велика Фран­цузька революція (XVIII ст.) назвала природним правом лю­дини і громадянина право на "свободу робити все, що не зав­дає шкоди іншому". Свобода є передумовою гідного людсько­го існування. Це, насамперед, свобода від безпідставного арешту, свобода від тортур, свобода вибору місця проживан­ня, свобода слова.

Виняткове значення свободи слова влучно сформулював англійський драматург Р. Шерідан у відомому афоризмі: "Сво­бода преси — єдина з громадянських свобод, яка здатна гаран­тувати всі останні". Свобода слова досить небезпечне, але кон­че потрібне демократичній державі право людини. "Держава може дійти сум'яття внаслідок того, що пишуть часописи, але вона може загинути внаслідок того, що вони мовчать" (де Бо-нальд — французький консервативний політик).

Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне право людини передусім містить прин­ципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 лис­топада 1984 р. (Резолюція 39/11): "...Генасамблея... переко­нана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини..., що в ядерний вік встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...". Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх консти­туціях — правових актах найвищої правової сили. Так, Ос­новний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 "...визнає не-


 


72

Глава 6

порушні і невід'ємні права людини як основу кожного люд­ського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі"; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, "...здатні порушити мирне спільне життя народів". Підготовку агресивної війни Основний За­кон ФРН проголошує антиконституційною дією. Згідно зі ст. 11 своєї Конституції "Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів...". Стаття 9 діючої Конституції Японії проголо­шує: "Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні часи від­мовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування сили як заходу рішення міжнарод­них спорів". У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в такій формі: "Зовніш­ньополітична діяльність України спрямована на забезпечен­ня її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжна­родного співтовариства...".

Сучасне розуміння права на життя наполягає на скасу­ванні смертної кари. Від смертної кари відмовились, або не застосовують її фактично, понад 80 держав світу. До них на­лежать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки (Венесуела, Коста-Рика, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав—членів Ради Європи. Згідно зі ст. 1 шостого прото­колу Європейської конвенції з прав людини: "Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до та­кого покарання або страчена". "Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під; час війни або у період неминучої загрози війни..." (ст. 2), У той же час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбав­лення життя не розглядається як порушення цієї статті, ко­ли воно є наслідком неминучості застосувати силу: а) захи­щаючи будь-яку людину від незаконного насильства; б) здійснюючи законний арешт або запобігаючи втечі людит ни* що законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчи­нених, з метою придушення бунту або заколоту.

Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід'єм­них природних прав людини називає також право приватної власності: "Кожна людина має право володіти майном як од­ноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути без-підставно позбавлений свого майна" (ст. 17 п. 1). Право при­ватної  власності  визнається  у  конституціях  майже   всіх


Конституційно-правовий статус людини і громадянина          73

сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Респуб­ліки проголошує: "Приватна власність визнається і гаран­тується законом, який визначає засоби її надбання і вико­ристання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх". Дійсно, хіба не є природним право тих, хто чесно працює, володіти як своєю власністю засобами праці, включаючи землю, так само, як і плодами своєї праці. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе господарем і насамперед господарем самого себе, тобто бути дійсно віль­ною людиною.

Приватна власність бере свій початок ще за античності. Це не конкретно-класове, а позачасове юридичне поняття, про що свідчить висловлювання Ж.-Ж. Руссо: "Той, хто пер­ший вбив кіл у землю і сказав: "Це моє" — був справжнім засновником громадянського суспільства". Експлуатація по­чинається не з приватної власності, а з часу, коли вона по­єднується з рабською, кріпацькою чи найманою працею, яка дозволяє привласнення додаткового продукту. Якщо цього немає, приватна власність стає найважливішим параметром економічної свободи людини і громадянина, отже, й політич­ної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство не­можливе. Зрозуміло, що для реалізації такої економічної сво­боди потрібна нормально функціонуюча економіка, тобто та­ка; де всі учасники виробничих відносин рівноправні і мають змогу реалізовувати свої здібності у конкурентній боротьбі.

Право приватної власності довгий час було основним об'­єктом нападок радянських науковців, а її скасування прова­дилося владними структурами під знаменитим гаслом: "Екс­пропріюй експропріаторів!" або більш відвертим — "Грабуй награбоване!". Націоналізація землі, промисловості, вклю­чаючи не тільки підприємства важкої промисловості, а й ма­лі та середні підприємства, сприяла зосередженню в руках держави знарядь і засобів виробництва. Всеосяжна держав­на власність —економічна основа тоталітарної держави, ска­сування приватної власності позбавило працівників і підпри­ємців найбільш ефективного стимулу до сумлінної праці, до виявлення особистої ініціативи.

Більшість постсоціалістичних держав залучили до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності. Так, ст. 41 Конституції України проголошує: "Кожен має право володіти, користуватися і


 


74

Глава 6

розпоряджатися своею власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визна­ченому законом... Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власнос­ті може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспіль­ної необхідності... та за умови попереднього й повного від­шкодування їх вартості".

Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі кон­ституції закріплюють і ці свободи у додаток до права приват­ної власності (див.: ст. 49 Конституції Хорватії; ст. 42 Кон­ституції України).

Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, мо­жуть бути скасовані державною владою. Але щодо природ­них прав людини, демократичні держави визнають їх не­від'ємність. Так, ст. 22 Конституції України закріпила принцип: конституційні права і свободи ... не можуть бути скасовані.

Таким чином, стосовно природних прав дійдемо виснов­ку, що природа наділяє людину певними невід'ємними, фун­даментальними правами, які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же охоронятися; права людини — ос­новоположні умови гідного людського існування. Термін "не­від'ємні, фундаментальні права" засновує підвалини націо­нальних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, — що мають той самий предмет регулювання, повинні відповідати положенням Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і націо­нальні конституції не встановлюють ані повного переліку невід'ємних прав людини, ані ієрархії норм з точки зору їхньої юридичної сили. "Права і свободи людини і громадя­нина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними", — говорить ст. 22 Конституції України 1996 р. Декларація не­залежності США стверджує, що права на життя, свободу і прагнення щастя належать до категорії невід'ємних прав лю­дини. Водночас Декларація визнає, що крім згаданих трьох прав існують інші — природні, невід'ємні права людини.

З еволюцією історичних перетворень у розвитку суспіль­ства каталог прав людини поступово ширився і згодом ви-


Конституційно-правовий статус людини і громадянина_____ 75

никла потреба включення поширеного переліку прав у між­народні акти й національні конституції.

Економічні, соціальні та культурні права. З достовір­них джерел відомо, що конституційні документи XVIIIXIX ст. проголошували насамперед так звані класичні, тобто громадянські й політичні права. Але навіть за цих часів деякі видатні економісти і філософи вважали, що громадяни мають право сподіватися зусиль з боку державних органів, спрямованих на покращення їх життєвих умов. Так, філосо-фи-просвітники згаданого періоду наводили аргументи на ко­ристь того, що набуло пізніше назви "соціально-економічних прав": Жак Тюрго писав про право на працю, Джон Адаме і Гракх Бабеф — про право на освіту, а Томас Пейн — про право на пенсію за віком.

Заснована у 1919 р. Міжнародна організація праці з до­помогою конвенцій і рекомендацій визначає міжнародні стандарти щодо праці й захисту працівників. Деякі соціальні та економічні права містилися у Конституції Мексики 1917 p., Конституції УРСР 1919 р. (ст. 27 "...повна, всебічна і безплатна освіта", ст. 28 "Хто не працює — той не їсть"), Конституції Німеччини 1919 р. З огляду на наведені факти не можна погодитися з твердженням, що каталог прав люди­ни доповнився економічними, соціальними та культурними правами лише з середини XX ст. Це сталося значно раніше і каталог прав людини доповнювався соціально-економічни­ми правами повільно, крок за кроком, з початку XX ст.

Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містила громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У хо­ді опрацювання обов'язкової до виконання Хартії з прав лю­дини більшість держав погодилася з тим, що для трансфор­мації міжнародно визнаних норм у національне право, до­статнім є прийняття відповідного законодавчого акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно дійти від­повідного рівня економічного розвитку. Саме тому Міжна­родний пакт про громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави виконувати взяті на себе обов'язки; "Кожна держава — сторона цього пакту зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, пра­ва, що визнаються в цьому пакті..."(ст. 2).

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культур­ні права формулюється як побажання, як завдання на май-


 


76

Глава 6

бутнє: "Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зо­бов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжна­родної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів що­до забезпечення поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів" (ст. 2). І все ж таки органічний зв'язок між класичними політич­ними та економічними, соціальними і культурними правами очевидний. Особа* яка, наприклад, не має відповідних еле­ментарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами, У той самий час відсут­ність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. встановила: "Усі права людини універсальні, неподільні, вза­ємозалежні та взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на справедли­вій і рівній основі... держави, незалежно від їхніх політич­них, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочу­вати і захищати права людини і основні свободи".

§ 5. Судовий та інший юридичний захист прав і свобод

"Сутність права, — писав відомий російський філософ В. С. Соловйов,'— полягає у рівновазі двох моральних інте­ресів — особистої свободи і спільного блага". У разі кон­флікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований державний орган — суд. Фундамен­тальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого — протистояння саме цієї держави основним правам. Суспіль­ство втілюється у державі. Тому додержання інтересів сус­пільного блага потрібно враховувати у процесі виправдуван­ня основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інте­ресів. Для реалізації прав людини потрібні не тільки міжна­родно визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури за­хисту прав людини і громадянина, а також можливість за­хисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в


Конституційно-правовий статус людини і громадянина          77

іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механіз­мів належить насамперед суд, "Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національ­ними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією і законом", — проголошує ст. 8 Загальної дек­ларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів об'єднуються

у ДВІ ОСНОВНІ Групи.                                                                              і

1.  Континентально-європейська система (Австрія, Іта­
лія» Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють
Загальногромадянські суди, що розглядають позови про по­
рушення прав громадян іншими громадянами, а також адмі­
ністративні суди, що розглядають позови про порушення
прав людини державою, її органами чи посадовими особами.

■ а) Судова влада, з огляду на ст. 66 Конституції Франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66 означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те* що будь-який захід державних органів, які обмежують свободу, під­контрольні суду. Це положення Конституції підтверджує ст. 136 КПК Франції, абзац 3 якої встановлює: "У всіх ви­падках посягання на свободу особи справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами — це виключна компетенція судів загальногромадянських".

б): Адміністративна юстиція — окрема гілка судової вла­ди, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто, конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації — з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов'язують ці чи вищі орга­ни внести необхідні поправки або зміни.

У франції та Італії Суд, який очолює систему адміністра­тивної юстиції, називається Державною радою. Система ад­міністративних судів Німеччини включає три інстанції: Адмі­ністративний суд — перша інстанція; Земельний вищий ад­міністративний суд — апеляційна інстанція; Федеральний адміністративний суд — касаційна інстанція.

2,  Англосаксонська система (Англія, Австралія, США,
Індія та ін.) не передбачає виділення окремої адміністратив­
ної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компе­
тенції. Створені нещодавно Претензійний і Податковий спе-


78


Глава 6


 


ціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють безпосередній контроль за законністю адмі­ністративних актів з допомогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов'язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить в її компетенцію, називають мандамус; судовий наказ, який забороняє певні дії посадовій особі, називають інджанкш.

Суд — остання "фортеця" громадянина, який відстоює свої права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці України трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної си­ли й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновлад-ців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідаль­ність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов'язки, які взяла на себе Україна, що ратифіку­вала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним чле­ном Ради Європи.

Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини сформувався у Скандинав­ських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність цього інституту. Більшість демократичних дер­жав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був зас­нований, уповноважений з прав людини називається омбудс­мен, в Іспанії — народний захисник, у Португалії — гарант справедливості, у Великій Британії — парламентський комі­сар з прав людини, в Україні — уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішен­ням парламенту, уповноважений з прав людини є незалеж­ним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень належить розслідування будь-яких протизакон­них дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов'язкові для виконавчої влади рі­шення стосовно поновлення порушених прав і відшкодуван­ня збитків. Але його рекомендації щодо прийняття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, здійс­нюються виконавчою владою.


Глава 7. Політико-територіальний устрій держави

§ 1. Поняття політико-територіального устрою

Під політико-територіальним устроєм слід розуміти на­ціонально-територіальну організацію держави, що обіймає правове становище складових частин держави (республік, штатів, провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємо­відносин між центральними та місцевими органами влади.

Політико-територіальний устрій вивчає проблеми з пи­тань організації території держави, її складових частин, їх правове становище, взаємовідносини між центральними й місцевими державними органами влади.

Розрізняють дві основні форми політико-територіального устрою: унітарну та федеративну. Вибір конкретної форми політико-територіального устрою залежить від багатьох чин­ників: соціально-економічних, географічних, історичних, на­ціональних, площі території тощо.

§ 2. Унітарна форма політико-територіального

устрою

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на звичайні адміністративно-те­риторіальні або національно-територіальні одиниці, до скла­ду яких не належать державні утворення. У сучасному світі більша частина держав — і однонаціональних, і багатонаціо­нальних як республіканських, так і монархічних — є унітар­ними.

Унітарна форма закріплена деякими Конституціями. Так, у Конституції Іспанії зафіксовано, що Конституція грунту­ється на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і неподільною для всіх іспанців. Вона визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, де вони прожи-


 


80

Глава 7

вають, а також відносини солідарності між ними. Конститу­ція Італійської Республіки проголошує: "Республіка єдина і неподільна, визнає та заохочує місцеві автономії; здійснює найширшу адміністративну децентралізацію у тих сферах ді­яльності, які входять до компетенції держави; координує принципи й методи законодавства стосовно вимог автономії та децентралізації". Китайська Народна Республіка є, як ві­домо, багатонаціональною державою, Проте за формою полі­тико-територіального устрою КНР є унітарною державою. Конституція1 КНР 1982 p. проголошує її єдиною багатонаціо­нальною державою, яка була утворена загальними зусилля­ми народів різних національностей усієї країни, а автономія надається національним меншостям, що компактно мешка­ють на її території. А ось Конституція Республіки Болгарії 1991 р., на території якої проживає національна меншість (турки), проголошуючи Болгарію єдиною з місцевим само­врядуванням, додає, що у державі утворення територіальної автономії вважається недопустимим.

Більшість конституцій зарубіжних держав безпосередньо не закріплює унітарної форми державного устрою.

Унітаризм прийшов на зміну феодальній роздрібненості й тому в історичному сенсі зіграв прогресивну роль. На сучас­ному історичному етапі є змога простежити тенденцію щодо зміцнення центральної влади у державах, посилення контро­лю центральних органів влади за місцевими органами та ор­ганами самоврядування, 3 погляду на управління державою унітарній формі віддається перевага перед федерацією.

Як політико-територіальна форма устрою унітаризм має такі головні ознаки: на території всієї країни діє єдина кон­ституція; функціонує єдина система вищих органів держав­ної влади й управління, а її юрисдикція поширюється на всю територію країни; правосуддя здійснюється у межах центра­лізованої системи на підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; діє єдина структура органів конститу­ційного контролю (нагляду); територія розподіляється, як правило, на прості адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, округи, воєводства тощо), а іноді й на ав­тономні адміністративно-територіальні чи національно-тери­торіальні одиниці, правове становище яких регулюється кон­ституцією й нормативними актами (КНР, Італія, Іспанія); права органів влади і самоврядування встановлюються в од-


Політико-територіальний устрій держави_______________              81

нобічному порядку центральною владою; встановлене єдине громадянство.

Унітаризм певною мірою зумовлюється також потребами ринкової економіки.

§ 3.   Федеративна форма політико-територіального устрою

Федеративна форма політико-територіального устрою менш поширена порівняно з унітарною формою;

Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Ро­сія, США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія, Мекси­ка, Індія та ін., тобто до них належать країни, які відіграють, провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих — Авст­рії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політично­го й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярда громадян.

Спочатку федерація виникла у США (1787 p.). Політико-територіальний устрій окремих країн не є сталим. Про це свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918— 1968 pp.), федеративною державою (1969 — 1992 pp.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація .взагалі припинила своє існування. На її території утворилися дві унітарні дер­жави — Чеська Республіка і Словацька Республіка (Словач­чина).

У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і два автономних краї. Події кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 p., і утворена нова Югославська Федера­ція — Союзна Республіка Югославія, суб'єктами якої стали лише дві республіки — Сербія та Чорногорія. Решта колиш­ніх суб'єктів Югославської Федерації тепер існує як само­стійні національні держави.


82


Глава 7


Політико-територіальний устрій держави


83


 


У 1993 р. завершився довгий процес перетворення Бель­гії з унітарної держави на федеративну.

Федерація — це союзна держава, що складається з окре­мих державних утворень (республік, штатів, земель, провін­цій). До складу Російської Федерації входять різноманітні суб'єкти федерації: республіки; краї; області; автономна об­ласть; Москва, Санкт-Петербург — міста федерального під­порядкування — та автономні округи. Ці державні утворен­ня мають назву "суб'єкти федерації"". Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється конститу­цією федерації та власними конституціями суб'єктів федера­ції, що мають відповідати конституціям спілки (союзу). В Ін­дії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму й Кашмір) має власну конституцію.

Обов'язковість відповідності конституцій суб'єктів феде­рації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших федеративних держав. Так, ст. 28 Основно­го Закону ФРН проголошує, що конституційний устрій зе­мель повинен відповідати основним завданням республікан­ської, демократичної та соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного Основного Закону. Суб'єктам федерації надається право в межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофедеративному законодавству.

В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Авст­ралія та ін.) утворені своєрідні територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах існують фе­деральні округи, є острівки, рифи, континентальний шельф, внутрішні морські води, які не є суб'єктами федерації.

Конституції федеративних держав не надають суб'єктам федерації права виходу з федерації, тобто права сецесії.

Проте, як свідчить історія федералізму, інколи цього не досить, щоб стати перешкодою для виходу з федерації окре­мих суб'єктів за їх бажанням.

Так, Конституція Югославії 1974 р. і Конституційний за­кон про Чехословацьку Федерацію 1968 р. не надавали суб'­єктам федерації права на вихід з неї. Проте колишні суб'єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб'єкти, ро­зірвали федеративну спілку, провівши референдум.

Чехословацька Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих Федеральними зборами Чехословаччини низки конституційних законів.


Політичній історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення незалежних держав. Це розпад СРСР та утво­рення суверенних незалежних держав, вихід Бангладеш з Пакистанської Федерації, а Сінгапуру — з Федерації Малай­зії. Однак у деяких випадках спроба вийти зі складу федера­ції придушувалася збройними федеральними силами. Закін­чилася поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою рефе­рендуму вийти зі складу переважно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції Квебеку.

Принципи устрою федерації. 1. Федерація, побудована за територіальним принципом. Це США, Бразилія, Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів США не був утворений за національною ознакою, однак на півдні країни темношкіре населення складає більшість; у Мексиканських Сполучених Штатах існує три національні групи і 31 штат; в Аргентині утворено 22 штати, де є дві на­ціональні групи; у Німеччині є одна нація, а суб'єктів феде­рації після об'єднання з НДР — 16; в Австрії проживає одна нація, проте земель, які є суб'єктами федерації, — 9.

2. Федерація, побудована за національним принципом. Суб'єктами федерації Союзної Республіки Югославії за Кон­ституцією 1992 р. є дві республіки — Сербська Республіка та Республіка Чорногорія. Незважаючи на дуже велику від­мінність у кількості населення, суб'єкти федерації мають рів­ні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ буде обраний серб, то прем'єр-міністром буде чорногорець, і нав­паки; республіки мають свої конституції і громадянство.

Рівноправними суб'єктами бельгійської федерації, почи­наючи з 1993 p., коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до федеративної держави, є община Фландрія, де використовується нідерландська мова, община Валонія, що застосовує французьку мову, та Брюсельський регіон, де вживають обидві мови. Суб'єкти цієї федерації рівноправні. Утворенням федерації були припинені сепаратистські тен­денції серед фламандців, які складають близько 60% десяти-мільйонного населення Бельгії.

Індія — багатонаціональна держава, що об'єднує понад десять націй, велику кількість народностей та етнічних груп. Період з 1956 по 1960 pp. відзначено як добу реорганізації індійської федерації за національною основою. Значну части­ну багатонаціональних штатів було реорганізовано в однона-


84


Глава 7


Політико-територіальний устрій держави____________                   85


 


ціональні.У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союз­них територій. У цілому національний принцип побудови фе­дерації в Індії виправдав себе.

3. Федерація, побудована за змішаним принципом: націо­нальним і територіальним. Згідно з Конституцією Російської Федерації до складу держави входять утворені за національ­ним принципом 21 республіка, одна автономна область і 10 автономних округів, за територіальним принципом —i-49 областей і два мівта федерального значення.

Суб'єкти федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони по-різному. Так, законодав­чий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США — законо­давчою чи генеральною асамблеєю, у Мексиці — законодав­чим органом, у Німеччині та в Австрії—ландтагом землі тощо.

Законодавчі органи суб'єктів федерації обираються ви­борчим корпусом штату (землі). За своєю структурою вони або однопалатні (Німеччина, Австрія, більшість штатів Індії та один штат — Небраска — у США), абб двопалатні.

Виконавчу владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США, Мексика та ін.) або при­значається президентом (Індія). Іноді це робить уряд землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина, Австрія).

Суб'єкти федерації мають, як правило, особисте грома­дянство. Характерною формальною ознакою федеративної держави є подвійне громадянство. Подвійне громадянство зафіксовано у конституціях США, Німеччини, Австрії.

Так, розділ І і поправка XIV до Конституції США перед­бачають, що особи, народжені або натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами США і штатів, де вони про­живають.

У конституціях лзтиноамериканських федерацій (Мекси­ка, Бразилія, Аргентина, Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб'єктів. Але відносини у галу­зі громадянства регулюються переважно законами федерації.

У Конституції Австрії (ст. 6 п. 1) записано, що для кож­ної землі існує своє громадянство. Головною передумовою громадянства землі є належність до однієї з її общин. З на­буттям громадянства землі набувається й громадянство фе­дерації. Кожен громадянин федерації має у будь-якій із зе-ммель такі самі права й обов'язки, що й громадяни цієї землі.


Конституція ФРН відносить до компетенції федеральних органів встановлення громадянства федерації (ст. 73 п. 2), а ст. 74 п. 8 встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого законодавства. Кожен німець має у кожній землі однакові громадянські права та обов'язки (ст. 33 п. 1). З набуттям федерального громадянства автоматично на­дається громадянство окремої землі. Конституція Індії вста­новлює тільки союзне громадянство.

Федеральний парламент, як правило, будується за двопа­латною схемою. Верхні палати відбивають інтереси суб'єктів федерації. Вони мають різні назви: Сенат (США, Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія), Рада федерації (Росія).

Нижні палати є органами загальносоюзного представ­ництва, вони обираються за територіальними виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні палати.

Верхні палати є представниками інтересів суб'єктів фе­дерацій, вони обираються на довший термін, ніж нижні па­лати. Існують різні способи утворення верхніх палат: перший спосіб полягає у тому, що вони обираються у фіксо­ваному складі, незалежно від кількості населення суб'єктів 4>едерації, площі їхніх територій та інших критеріїв. Так, усі 50 штатів США обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і федеральний округ Мексиканських Сполучених Шта­тів також обирає по два члени палати сенаторів, а кожен штат Бразилії — по три сенатори; другий спосіб утворення верхніх палат передбачено, наприклад, конституціями Авст­рії та Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ра­ди штатів в Індії, які обираються відповідно землями та шта­тами, залежить від кількості населення суб'єктів федерації. Так, найчисленніша земля Австрії Обирає до Федеральної ра­ди 12 представників, а значно більший за кількістю населен­ня Індійський штат — 34 члени до Ради штатів. Менш насе­лені суб'єкти цих федерацій відповідно — З і 4 представни­ки. Характерну рису утворення Ради штатів в Індії стано­вить призначення 12 її членів президентом республіки; третій спосіб притаманний Сенату Канади та бундесрату Німеччини. Конституції цих держав установили різні норми Представництва, які залежать від кількості населення провін­цій у Канаді (4—24) та земель у Німеччині (3—6). Сенатори


86


Глава 7


Політико-територіальний устрій держави


87


 


у Канаді призначаються генерал-губернатором, а члени бун­десрату призначаються та відкликаються урядами земель; нарешті, останній спосіб — розмежування компетенції між союзом і суб'єктами федерації — має велике значення, ос­кільки від принципів розподілу такої компетенції залежать правове становище суб'єктів федерації, їхні відносини поміж собою та з центром. Ці питання вирішуються неоднаково в різних федераціях і на різних ступенях їх розвитку. Усе за­лежить не тільки від відносин поміж класами й націями все­редині країни, а й від причин, що диктуються міжнародним становищем.

Федерації розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади.

Конституції передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями.

Компетенція — це сукупність закріплених у правових нормах повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому та її суб'єктами.

Такий розподіл забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція має кілька видів: виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується тільки союзними органами); виключну компетенцію суб'єктів феде­рації; сумісну, або збіжну, компетенцію федерації та її чле­нів; залишкову компетенцію (в Австрії та у Німеччині існує поняття "конкуруючої компетенції", остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції).

У деяких країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існує два види компетенції: виключна компетен­ція союзу та залишкова компетенція суб'єктів федерації. До виключної компетенції США належить регулювання по-міжштатної та зовнішньої торгівлі; карбування монет, вста­новлення стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до військової служби та утримання армії; створення та утри­мання Військово-Морського Флоту; здійснення зовнішніх відносин; укладення позик від імені США; видання законів для забезпечення цих повноважень (ст. 1 розд. 8 та ін.). Решта питань, не згаданих у цьому переліку, згідно з попра­вкою X, стосуються виключної компетенції штатів (прове­дення виборів, встановлення органів місцевого самовряду­вання, охорона здоров'я і громадського порядку, прийняття


та внесення змін до Конституції штату та його органів влади й управління, ратифікація поправок до Конституції США).

Конституція Індії закріплює такі види компетенції: ви­ключну компетенцію союзу, виключну компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів.

До виключної компетенції союзу Конституція Індії відно­сить 97 питань, у тому числі всі питання щодо організації і здійснення оборони країни; зовнішньої політики (відносини з іноземними державами; дипломатичне, консульське й торго­ве представництва; участь у міжнародних конференціях; ук­ладення угод з іноземними державами; питання війни та ми­ру; громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання щодо залізничних, морських і по­вітряних шляхів сполучення, засобів зв'язку; грошового обі­гу; монетарної системи, іноземної валюти, банкової справи, фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей про­мисловості; розвитку й керівництва культурними установа­ми національного значення тощо).

До виключної компетенції штатів належать: забезпечен­ая громадського порядку і поліцейська служба; здійснення правосуддя; місцеве самоврядування; охорона здоров'я, осві­та (за винятком питань, віднесених до компетенції союзу); засоби зв'язку, а також велике коло питань, пов'язаних з сільським господарством. Проте за умов надзвичайного ста­ну союзний парламент має право приймати рішення з будь-яких питань.

До сумісної компетенції союзу і штатів віднесено: кримі­нальне право і кримінальний процес; законодавство про шлюб, сім'ю та опіку; значна частина цивільного права і ци­вільного процесу; законодавство про профспілки, промислові і трудові конфлікти; контроль за цінами.

Питання, що не передбачені жодним з видів компетенції, належать до повноважень штатів.

§ 4. Автономні утворення у зарубіжних державах

У сучасному світі нараховується близько двох тисяч ве­ликих і малих народів. Серед них більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з основною нацією, яка дала своє ім'я державі, не жили б