Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

ББК 67.9

Т47


Рецензенти:

чл.-кор. Академії правових наук, проф.,

д-р юрид. наук В.С.Кульчицький,

доц., канд. юрид. наук В.О.Семків,

доц., канд. юрид. наук А.В.Кольбенко,

доц., канд. іст. наук В.М.Ягнішак

Допущено Міністерством освіти і науки України (Протокол № 14/18.2-563 від 26.04.2001 р.)

Редактори Діана  Карпин, Любов Кирієнко

Тищик Б.Й.

Т 47        Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с. І5ВИ 966-603-019-5.

Згідно з навчальною програмою, у посібнику висвітлені питання виник­нення та суті держави і права в стародавніх країнах Сходу — Вавилоні, Єгипті, Індії та Китаї, їх суспільний лад, державний устрій, джерела та характерні риси права (основні його галузі, інститути, кодифікації тощо). Охарактеризована державність античних країн — стародавніх Греції та Риму. Проаналізовано особ­ливості виникнення цих держав, реформи, які узаконили їх утворення (Тезея, Солона і Клісфена у Греції, Сервія Туллія у Римі), суспільний лад та державний механізм античних країн (Афін, Спарти, Риму), джерела й основні галузі права. Показано історичне значення досвіду цих держав для сучасної Європи та світу.

Для студентів юридичних інститутів, факультетів університетів, коледжів та інших юридичних навчальних^заі^іадів.

1201000000-004                                                                                                     ББК 67.9

225-2001

ISBN 966-603-019-5                                                                             © Тищик Б.Й., 2001


ПЕРЕДМОВА

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які прийнято називати історико-правови-ми, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою історії, так і з наукою про державу і право. Однак за суттю і змістом історія держа­ви та права є наукою правовою, юридичною, тому вона введена до ос­новних навчальних курсів, які читають у вищих і середніх спеціальних юридичних закладах і які становлять невід'ємну частину, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивчають не суспільство загалом в усіх аспектах його розвитку, а процеси ста­новлення, розвитку, суть, причини загибелі різних держав та систем права, систем державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного пе­ріоду його розвитку, історія держави і права підходить з конкретно істо­ричних позицій, використовуючи велику кількість фактів, конкретних подій державно-політичного життя, діяльності держав, їх систем вла­ди, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме всієї сукупності фактів і подій, а не вибіркового їх вивчення — тобто тільки тих, які не виходять за заздалегідь вивчені межі, підтверджують заздалегідь визначені ідеологічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила у всі часи існування посткомуністична "на­ука". Ті історичні, політичні чи державно-правові явища, події і фак­ти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидали геть, замовчували або

фальсифікували.

Справжня, об'єктивна наука, в тому числі історико-правова, так не може чинити, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктив­не вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інститутів дає змо­гу правильно їх оцінити, визначити соціальну службову роль у

суспільстві.

Наголосимо, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкрет­них явищ політичного, державно-правового життя, історія держави

З


і права не тільки має на меті зібрати їх якнайбільше, описати, оцінити. Така чиста описовість значно б Збіднила науку, хоча і це має значення. Отже, йдеться про те, що історія держави і права має також на меті виявлення історичних закономірностей розвитку держави і права.

Зауважимо, що конкретно-історичні закономірності розвитку дер­жави і права мають специфіку порівняно зі загальними закономірнос­тями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньо­му особливе становище, характерне їх відносною самостійністю і зна­чимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юри­дичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за до­помогою логічного, системного, порівняльного й інших методів відоб­ражає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, ви­вільненій від зайвої конкретики, історичних випадковостей і ухилень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової й інших наук, вона вироб­ляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному предметі історії держави і права.

Тобто на відміну від теорії держави і права історико-правові пред­мети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних дер­жав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хроно­логічній послідовності, що появились у певному історичному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає процес виник­нення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль та причини за­гибелі різних держав і систем права в хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній обстановці, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загально-юридич­ної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого немож­ливо творити сучасне, передбачити майбутнє. Без таких знань, враху­вання досягнень і помилок минулих поколінь, держав часто все сучас­не життя втрачає свій смисл. Засвоєння предмета історії держави і права зарубіжних країн дає студентам необхідну фактичну основу для вив­чення і засвоєння багатьох галузевих предметів.

. Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході вона ча­сто йменується загальною історією права, історією права і державних інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере початок з кінця ХУШ-початку XIX ст., коли виникла


історична школа права у Німеччині (Г.Пухта, Ф.Савіньї та ін.), розви­нена у багатьох інщих країнах. Згодом появилися позитивістська (О.Конт, П.Лафіт, Г.Спенсер, Е.Дюрінг), соціологічна (Е.Нейкамп, О.Холмс та ін.) школи права. Був вивчений і узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці (наприклад, бага­тотомна "Історія права" німецьких учених Й.Коллера і Л.Венгера (1914 р.), "Панорама правових систем" (1928 р.) і "Історія права" (1924 р.) аме­риканців Д.Вігмора і У .Сігля та інших, які широко застосовували істо-рико-порівняльний метод досліджень. Цей предмет був уведений у навчальні програми вузів, оскільки за пізнавальною цінністю, інфор­мативністю історія держави і права є дієвим інструментом формуван­ня історичної свідомості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким належить працювати на благо своєї країни на межі тися­чоліття і в XXI ст., необхідними знаннями, що допоможуть їм прак­тично здійснювати програми глибоких економічних реформ, демокра­тизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазначалось, до збо­ру й опису фактів та подій. Вони передбачають концептуальне й теоре­тичне осмислення, узагальнення цих фактів, що вимагає, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослід­ження.

Одним з таких загальних методів є метод матеріалістичної діалек­тики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первинною, об'єктивною реаль­ністю, а свідомість, мислення, релігія, ідеологія, держава, право — дру­горядними, "надбудовними" елементами. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у зваємозв'язку, взаємозумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розви­вається, рухається вперед — по висхідній лінії тощо.

Загалом, все це правильно, і даний метод, "вдосконалений" класи­ками марксизму-ленінізму, був покладений в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідео­логію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспільства, еко­номічні закони розвитку ними оголошені об'єктивними, незалежни­ми від волі людей, роль так званої надбудови — невелика. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке сус­пільство, крім соціалістичного, боротьба протиріч є основною рушій-


 


4


5


ною силою суспільства. Боротьба класів мусить закінчуватися револю­цією, отже, насилля неминуче, без нього суспільство не може розвива­тися. За словами В. Леніна, воно "локомотив" історії. Таку теорію лег­ко можна зрозуміти: В. Ленін та інші лідери більшовицької партії доб­ре знали, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Марксизм-ленінізм брав у науці лише те, що підходило до його кон­цепції. Все інше оголошувалось помилковим, несуттєвим або замов­чувалось. Те, що використовували, тлумачили на свій розсуд, часто перекручували. В комуністичній "науці" насправді домінувало не діа­лектичне, а, як правильно зазначає професор О.О. Шевченко, так зва­не соціоцентричне мислення ■— прямолінійне і примітивне, що прояв­лялося у постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти за раз і назавжди визначені межі, підгонці ма­теріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід породжував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтернативність, куль­товий підхід, безликість, страх першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино пра­вильним, єдиною науковою істиною. Марксистське єдиномислення догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини", ідео-лого-політичні штампи приклеювало на всі етапи, всі епохи. Буржу­азне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголо­шували загниваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним — соціалістичне, яке йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Насправді "соціалістична демокра­тія" була наскрізь фальшивою, показовою, з абсолютним безправ'ям особистості.

Намагання приховати справжній стан речей, абсолютна необ'єк-тивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першо­джерела, архіви, документи переховувались у закритих спецфондах, як і зарубіжна література, періодика тощо.

Не повністю сприйнятним є і метод позитивізму, який протистав­ляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого заперечували безапеляцій­но вирішальну і визначальну роль економічних факторів у розвитку суспільства, явну недооцінку так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо зазначали, що ці елементи спроможні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть зміню­вати його.


Загальних методів вивчення тієї чи іншої науки може бути декіль­ка. Сучасна світова наука містить широкий діапазон філософських ус­тановок, які дають змогу з різних позицій пояснювати історичні про­цеси виникнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від яко­гось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного по­гляду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для

науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, у якій можна знайти багато концепцій, що намагаються прояс­нити походження й наступну еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворадикальні, марксистські та немарксистські тощо). Це змушує думати, аналізувати, а не займа­тися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і односторонність марксистської п'ятичленної формаційної періоди­зації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто еко­номічній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, фео­далізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але у цю схему не вписува­лося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брали до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін. Це й призвело до широкого використання в українській науці поняття "цивілізація", яке склалось у Європі ще наприкінці ХУШ-початку XIX ст. Прихильники нових підходів ваго­ме місце приділяють людині, бо об'єктивні процеси історії значною мірою проходять, конкретизуються через внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінно­стей, вчинках.

В історії держави і права зарубіжних країн у зв'язку зі специфікою предмета важливе значення має використання спеціальних методів і підходів, скажімо, конкретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, моделювання та ін.

Періодизація історії держави і права. Періодизація курсу необ­хідна, оскільки надто великий за обсягом матеріал міститься у цій на­уці — від найдавніших часів аж до сьогодення.

У світовій історії та літературі прийнято виділяти в розвитку людсь­кого суспільства такі основні епохи: стародавній світ, середні віки, но­вий і новітній час. Кожна з цих епох являє собою певний історичний ступінь. Підходять вони і для історії держави і права, оскільки тут за основу беруться не формаційні, суто економічні межі, а низка важли­вих цивілізаційних, історико-політичних, ідеологічних, економічних та інших факторів.

Отже, подаємо таку періодизацію:


 


6


7


1.     Історія держави і права Стародавнього світу (IV тис. до н.е — V ст н.е.).

2.     Історія держави і права середніх віків (V ст. н.е. — ХУІІ-ХУШ ст.).

3.     Історія держави і права нового часу (ХУІІ-ХУШ ст. — 1918 р.).

4.     Історія держави і права новітнього часу (1918 р. — 2000 р.).

^ Звичайно, така періодизація умовна. її межі можуть бути визначені и інакше. Скажімо, еволюція стародавніх і середньовічних суспільств і держав Сходу, Африки, Америки відбувалася за особливим, своєрід­ним напрямом; іншими були її часові періоди. Але ми беремо за осно­ву цього посібника розвиток європейської цивілізації.


Частина І


ДЕРЖАВА

І ПРАВО КРАЇН

СТАРОДАВНЬОГО

СХОДУ


Розділ І

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Держава як організація політичної влади, система органів управ­ління, за допомогою яких здійснюється управління в інтересах усього суспільства чи певної його частини, та право як система загально­обов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих держа­вою, існували не завжди. Вони виникли на певних етапах, у певні періоди соціального розвитку людства. За первіснообщинного ладу їх ще не було. Згодом разом з його розпадом — з появою приватної власності, майнової нерівності, рабства, обміну і торгівлі, формуванням соціально-економіч­них класів чи груп з різноманітними, нерідко протилежними, інтересами та інших факторів виникає потреба у створенні такої організації сус­пільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку. Так постає держа­ва. Крім загальних закономірностей, у кожного народу процес творення держави має характерні особливості.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у півден­но-західній частині Азії та північно-східній Африці. Саме тут створе­но колиску людської цивілізації, письменності, культури тощо. У ме­жиріччі Тигру та Євфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству з ними розташувалися Хеттська дер­жава, Фінікія, єврейські (семітські) царства, потім — Персія, Урарту та ін. В Африці, у долині річки Ніл, знаходився Єгипет. До цієї групи країн належать також Стародавні Індія та Китай.

Насамперед постає питання: чому саме там виникли перші в історії людства держави?

Найімовірніше, відповідь треба шукати у природних умовах цього регіону земної кулі, тобто в матеріальних умовах життя суспільства. Родючі землі, здебільшого сприятливі кліматичні умови, великі, по­вноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осі­лого, землеробського способу життя. Водночас розвивалися скотар­ство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність


грунтів, наявність великих просторів пустелі, засушливі періоди року, що наставали після надмірних опадів і повені, зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є на сьогодні основою східно­го землеробства.

У Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї та інших країнах здавна навчилися використовувати повноводдя великих рік для зрошення полів. Висо­кий рівень води, який наставав, коли у верхів'ях рік випадали великі дощі, у горах розтавали сніги, використовували для наповнення во­доймищ, каналів тощо. Саме тому люди і оселялися біля великих рік, вздовж їх течії — Нілу, Євфрату, Тигру, Гангу, Брахмапутри тощо. Роз-лив^вод цих рік не тільки забезпечував зрошення земель, а й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу.

Звичайно, одна людина чи навіть вся родина не в змозі була про­копати зрошувальні канали, особливо до віддалених від ріки земель, або споруджувати дамби чи у випадку необхідності підняти воду на вищий від поверхні ріки рівень тощо. Вітри з пустелі засипали іри­гаційні споруди піском, і щороку для їх розчищення доводилось та­кож докладати великих зусиль. До того ж території деяких країн, зок­рема Індії, Китаю, були вкриті дрімучими лісами, джунглями, які ви­рубували, вивільнюючи простори для землеробського господарства.

Всі ці роботи люди виконували гуртом — селищами, общинами. Саме тому сусідська або територіальна община зберігалася у них упро­довж тривалого часу, навіть незважаючи на виникнення перших дер­жавних утворень. Цими ж причинами пояснюється й існування спільної общинної власності на землю, оскільки розвиток приватної власності на неї неминуче ускладнив би реалізацію широкого і склад­ного плану будівництва іригаційних споруд.

Отже, відсутність приватної власності на землю, зокрема на пер­ших етапах виникнення і розвитку держави, є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Для виконання робіт, пов'язаних з іригацією, вирубуванням лісів, прокладанням доріг, будівництвом храмів, палаців вельмож і царів, їхніх усипальниць — пірамід потрібна була неабияка робоча сила. Знову ж і тут виручала община. Однак згодом і общинники не справлялися з цими надзвичайно трудомісткими роботами, люди гинули від тяжких умов праці, часто розбігалися. Вдавалися до інших джерел робочої сили. Почали масово перетворювати у рабів військовополонених. Щораз частіші війни з сусідами в основному вели заради захоплення полоне­них. Рабську працю дедалі в ширших масштабах використовували на найважчих роботах — спорудженні каналів, дамб, водойм, пірамід,


 


10


11


храмів, а також у домашньому господарстві, в землеробстві, ремеслі. Поява рабства, як і поступовий розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, соціальних протиріч, веде до швидшого розпаду в цих країнах, ніж в інших регіонах земної кулі, первіснообщинного ладу і появи держави.

Перші держави в Азії та північно-східній Африці виникли ще у IV тис. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, характерні особливості. Водночас є і спільні риси, які об'єднують їх у єдину, близьку за суттю групу країн — країн Стародавнього Сходу. На­звемо їх:

1.    Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зок­рема сусідської (територіальної) общини, помітних слідів патріархаль­ного побуту, звичаїв, традицій. Значна питома вага у виробництві праці вільних общинників.

2.    Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю, слабкий її розвиток загалом.

3.    Наявність колективного рабоволодіння (храми, общини).

4.    Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього рабства, коли раби ще мають деякі права (майно, сім'ю та ін.).

5.    Створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояс­нюється не тільки необхідністю чітко управляти суспільством, утри­мувати у покорі рабів, захищати свою землю від численних нападів войовничих сусідів чи нападати на них самому, а й особливістю спосо­бу виробництва. Створення технічно продуманої, складної системи іригаційних споруд, виконання великого обсягу інших робіт, економ­не і спільне використання води — все це настійно вимагало централі­зованої, міцної влади.

До деспотичної форми правління спонукала також необхідність створення системи міцних оборонних споруд, забезпечення великої боєздатної армії, оскільки відсутність природних перешкод (гір, морів) сприяла частим нападам сусідів на ці країни.

Однак не можна заперечувати й того, що у давньосхідних цивілі­заціях у масовій свідомості населення існувало особливе містичне став­лення до влади, правителів, котрих обожнювали.

Визнання влади й особи правителя вищими, божественними ав­торитетами, інституціями, які органічно витікають з існуючого об'єк­тивно світового порядку, а, отже, і необмеженість деспотичних по­вноважень правителя, було наріжним каменем, елементом східної ду­ховної культури, релігійної ідеології, життєдіяльності давньосхідних суспільств.


6. Ще однією характерною рисою цих суспільств і держав була на­явність трьох галузей, відомств чи систем управління — відомства внутрішніх справ,' відомства військових справ і відомства публічних робіт. Це були системи органів, їх комплекс, які відали тією чи іншою сферою державного життя.

Відомство внутрішніх справ займалось проблемами управління країною, накладення і стягування податків, поборів та мит, здійснен­ня правосуддя, охорони внутрішнього правопорядку та ін.

Відомство військових справ — функціями оборони країни від на­падів агресивних сусідів, забезпечення її кордонів системою оборон­них споруд та гарнізонами, матеріальним забезпеченням військ, будів­ництвом річкового флоту тощо. Воно займалось також організацією військових походів на сусідні народи і держави — задля помсти за руйнівні набіги, захоплення територій, рабів, багатств. Зрештою, ці два відомства характерні для будь-яких інших держав, а не тільки для Стародавнього Сходу.

А ось третє відомство — публічних робіт — характерне саме для них. Йдеться про систему органів, які займалися організацією, прове­денням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт — передусім іригаційної системи — каналів, водосховищ тощо, будів­ництвом палаців, храмів, пірамід, вирубуванням лісів, прокладанням доріг та ін.

Зрештою, всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, функції їх часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні й ті самі державні органи виконували різні функції. Всю систему органів, галузей управління очолював правитель — цар, фараон тощо.

Найвідомішими і найхарактернішими представниками групи країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Зупинимося докладніше на питаннях виникнення і розвитку держави і права цих країн.


 


12


 


Розділ II

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

1. Утворення Вавилонської держави

Країну, розташовану між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше на­звати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій цих рік.

До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерп­них джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію ста­родавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про краї­ни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.

Достовірні джерела з історії Межиріччя, у тому числі з історії дер­жави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонсь­кого царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Кли­нописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німець­кий дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглиби­ли його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лас-сен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.

Історія Межиріччя постала перед сучасниками у новому, значно повнішому вигляді.

Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регуляр­но зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті вро­жаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пусти-

14


ти туди табун овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього через певний час можна було збирати багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо час­то вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для ви­готовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також пред­метів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, пала­ци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.

Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держа­ви Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають бать­ківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплю­ваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вима­гало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.

Однак таке об'єднання грунтувалося вже не на кровній спорідне­ності^ а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного ус­трою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.

Наступний крок у соціальному розвитку суспільства — поява раб­ства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку про­дуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.

У стародавній Месопотамії завдяки кліматичним умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктив­них сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.

Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі рабства, була потреба у виконанні великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для до­машніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували пра­цювати власне на цих громадських, публічних роботах.

15


Особливістю природних умов Межиріччя була майже повна відсутність дуже важливих видів технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився числен­ний прошарок купців, торговців-тамкарів.

Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемін­ного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало мож­ливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.

Серед інших свідчень археологів і геологів знаходимо цікаве по­відомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу—"Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато дав­нішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.

Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, ке­рівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела нази­вають вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації знач­но поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригацій­ної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває сус­пільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багат­ства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, поси­люється їх експлуатація.

Утворення великих держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Ма­ломіцні господарства общинників занепадають, втрачають землю, яка


поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплу­тані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильни­ми для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.

На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів
низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників,
^   міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі,
\^  худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам
   чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі
Ні   скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на-
Л^   глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи-
\. новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо.
^\,
          Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать,

^ а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов X. війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба-V ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Сар-ч\ гон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої 'ї4 простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала .^ вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че-рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже ви­сокого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. До­нині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Ва­вилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вави­лонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська

піраміда.

У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запровад­жується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовніш­ня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.

Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли геть, а їх залишки асимілювалися. Зно­ву великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою бороть­бу за владу. В кінці III—на початку II тис. до н.е. на передній план висту­пають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх но­вий центр — місто Вавилод^%орота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центраи^щ^^ої держави.


 


16


 


Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 рр. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвиз­начнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 рр. до н.е.

За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягнуло вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої бороть­би йому вдалось витіснити еламітян з південного Межиріччя, завою­вати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську держа­ву. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальто­вий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сон­ця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої дер­жави.

Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межи­річчя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами висотою близько 22 м, шириною 6-8 м кож­на. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 повер­ховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.

Розглянемо питання держави і права Вавилону — суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.

2. Суспільний лад

Як уже зазначалося, в общинах Межиріччя процес майнового і сус­пільного розшарування розпочався ще наприкінці IV тис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдос­коналювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступа-


ли платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглиби­лись людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини сто­яли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була вер­хівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися

дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену ("дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж аві­лум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали су­воріше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом таліону ("око за око", "зуб за зуб"). Якщо авілум вчи­нив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно су­воріше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно ба­тогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також дружині при розлу­ченні (су. 139,140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист влас­ності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15,16). Якщо викра­дене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти

(ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевид­но, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу муш­кену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.


 


18


 


19


Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамка-ри— банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонсь­кого суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонсь­кого суспільства. Нагадаємо, що у Межиріччі через відсутність відпо­відних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж кар­бувалися з довізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скупову­вали землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів сто­сується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджу­вали в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найріз­номанітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною влас­ністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і по­датків. Діяльність деяких з них можна простежити впродовж століть (дім Егібі і синів, дім Мурашу і синів та ін.).

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства стано­вили жерці. Вони володіли величезними багатствами. їм належали най­кращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займа­лися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свою ко­ристь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожер­твування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охо­рону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато закли­нателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зок­рема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посу­ху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної


неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надпри­родні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках ос­новні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час яко­го царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верхов­ного жерця.

Світська знать; на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в пері­оди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна бороть­ба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі

змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіаль­на), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на'утво­рення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особ­ливостей соціально-економічного устрою всього Межиріччя. Общин­ники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контро­лем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основ-1 ну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широ­ко використовували в східних деспотіях на так званих публічних робо­тах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригацій­них систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдан­ня вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби —,вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продажа дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було пе­реважно колективним—храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно


 


20


21


харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавило-ні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, воло­діти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повно­правним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спа­док обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господа­рем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відпо­відальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, роз­ширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і зе­мель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю госпо­дарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працю­вали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

У нововавилонську епоху не лише збільшилася кількість рабів, а й сталися значні зміни в їхньому становищі. Розвиток продуктивних сил, вдосконалення виробництва зробили попередню форму експлуатації рабів малоефективною. Відсутність зацікавленості в результатах праці позбавляла раба стимулу до підвищення її продуктивності. Це розумі­ли і самі рабовласники. Тому в нововавилонську епоху порівняно ши­роко практикується відпуск рабів на оброк. Звичайно щорічний об-


рок становив 20 відсотків ціни самого раба. При середній ціні раба 60 сиклів раб повинен був сплатити своєму панові 12 сиклів на рік. Крім того, раби повинні були робити панам "подарунки".

Відпущені на волю раби іноді ставали власниками великих підприємств — ремісничих майстерень, міняльних крамниць, торго­вельних і лихварських контор, земельних ділянок, рабів. Деякі з них так збагачувались, що давали у позику великі суми вільним і навіть наймали на роботу вільних. Так, в одному документі повідомляється, що якийсь раб Енкіль домовився з паном про віддачу йому в оренду зрошувального каналу і прилеглих до нього земель. Орендна плата передбачалася в розмірі 1700 гур, тобто близько 10 тис. пудів сільсько­господарських продуктів на рік.

Отже, з правового боку рабів, відпущених на оброк, було визнано право- і дієздатними. Вони вступали у договірні відносини, укладали різного роду угоди, вели судові процеси один проти одного і навіть проти вільних, діючи немовби від імені свого господаря. Проте об­рочний раб міг стати боржником і потрапити, таким чином, у боргове

ярмо.

Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів, оскільки оброчні раби, не потребуючи тепер нагляду, давали їм великі прибут­ки. До того ж юридично рабовласник у будь-який момент міг позба­вити раба волі, забрати в нього все майно, продати чи знову змусити працювати з-під батога.

Звичайно, кількість рабів, відпущених на оброк, була невелика, а основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом наглядачів.

3. Державний устрій

Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжпле­мінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родо­племінні вожді перетворилися в органи політичного панування, орга­ни держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти вста­новленням міцної влади, тому державна влада набула характеру дес­потії.


 


??


23


Отже, влада правителя тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Насе­лення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати ка­нали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, по­стійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні тери­торії, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі півден­ного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, На-рамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі влада царя ще більше зміцнюється. Він розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямова­них на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої дер­жави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї дер­жави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.

Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя.

Якщо раніше міста і споруди мали імена богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі тощо).

Отже, накази царя були не просто наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи за­гарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був


богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.

Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів не завжди подобалося жерцям, які й самі претендували на перші ролі у державі. Поступове відпадання від Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. УII тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали бо­гами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кро­ки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні па­лаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасову­вали закони тощо.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, цент­ралізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.

Створення єдиної централізованої держави, ускладнення функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміні­стративного апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей замож­них, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землероб­ством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й ад­міністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службови­ми особами у державі.

Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губерна­тори (ісакку). їх призначав цар зі своїх палацових або місцевих вель­мож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини. Представляючи


 


24


25


на довіреній їм території царя, вони прибирали до своїх рук всю місце­ву адміністрацію, котру самі підбирали, призначали та звільняли, дог­лядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, збирали й очолювали військо, виконували судові функції тощо.

Існували різні урядовці, які у супроводі воїнів і слуг роз'їжджали по країні, виконуючи різні доручення царя, нубанди та інших високих сановників. Немале значення у державі мали писці (дубсари), які офор­мляли відповідні правові документи, вели різні реєстраційні книги, записи про виконання повинностей, сплати податків та ін.

Судова організація. В ранню епоху всі спірні справи, конфлікти роз­глядали жерці. Вони ж акцептували угоди, регулювали правовідноси­ни на тій підставі, що лише їм надано вміння визначати волю богів, якій підпорядковано все людське життя. Отже, жерці й були у Ме­жиріччі першими суддями, а місцем суду — храми чи прилегла до них територія. Поступово судочинство набуває світського характеру і при Хаммурапі узаконено переходить до державних урядовців. Нещодав­но знайдені вавилонські документи засвідчують, що деяка участь жерців у судочинстві все ж зберігалася, хоч функції їх мали допоміжний ха­рактер (прийняття присяги, характеристика людей та ін.). Треба пам'я­тати, що суд у той час не був відокремлений від адміністрації, тобто судові функції виконували урядовці адміністрації. Це — старости в общинах, управителі міст, округів і областей, намісники в провінціях. Справи вони розглядали спільно з колегією нібито присяжних або асе­сорів, кількість яких коливалася від трьох до десяти осіб. Функції асе­сорів виконували представники місцевої рабовласницької знаті, впли­вові городяни та ін. Отже, судочинство було колегіальним.

Деякі документи згадують про ще одну судову колегію — так звану пухрум, але склад її і компетенція залишаються для нас невідомими.

В епоху Хаммурапі з'являються вже професійні судді (діану шар-рім), котрих переважно призначав цар. Поряд із судовими функціями вони виконували й інші — перевіряли правильність сплати податків, контролювали управління царськими маєтками тощо. Здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів і діяли в кожному окрузі, були підпорядковані безпосередньо цареві.

Судді мали помічників (рабішу). У кожному суді чи при урядовці (рабіану, шакканаку) їх налічувалося декілька. Вони готували справи до слухання, були консультантами, порадниками суддів. Вони мали самостійні контрольні функції: вимагали у сторін доказів, документи, перевіряли їх достовірність, самі збирали докази тощо. При судах слу­жили "воїни судді" — свого роду охоронці суду і виконавці рішень і доручень суддів. Існували також посади писців-секретарів, які оформ-


ляли судові рішення, зберігали їх, виготовляли копії. їхні функції зво­дились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів од­ночасно. Вони входили до складу корпорації судових писців, разом з тим виконували функції управління майном суду — будівлями, раба­ми, наймали робітників для різних робіт (наприклад, ремонту).

Найвищим суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку спра­ву, а також розглядав скарги (апеляції) на вироки всіх судів, тобто ви­ступав як перша і як апеляційна інстанція. Йому належало право по­милування.

Крім державних, світських судів, збереглися і жрецькі, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало і пра­цювало на храмових землях, у маєтках.

Судові функції над усім залежним населенням, передусім над раба­ми, мали й рабовласники.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у семітів вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне військо — піше і кінне. Основний рід військ становила піхота (реду) і загони лучників (баїру). З'являються й найманці. У реєстри військово­зобов'язаних вільних громадян, з яких комплектували армію, не вно­сили жерців, великих рабовласників й землевласників, високих уря­довців, крупних банкірів, торговців, купців. За службу воїни отриму­вали від царя у володіння земельні наділи — ілку (разом з рабами, які мали обробляти землю). Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. В період нововавилонської державності та частина населення, що не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил. У разі потреби скликали й ополчення.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Найдавнішим джерелом права у Вавилоні був зви­чай. Держава надавала деяким старим, первіснообщинним звичаям за­гальнообов'язковий характер і невиконання, недотримання їх вважали проступком, що підлягав покаранню. Ці звичаєві норми були неписані й писані. Вони вироблялись у суспільстві в результаті тривалого повто­рення однакових рішень у аналогічних випадках суспільного життя.


 


26


27


Отже, з часом вони стали діяти від імені держави як обов'язкові, а не просто бажані норми поведінки. Ці звичаї в умовах держави оброб­ляли і пристосовували до нових умов. їм надавали, скажімо, класово­го характеру, як і класовим було все тогочасне суспільство. Пристосо­вують до нових умов не тільки старі, попередні звичаї, але й в інтере­сах правлячих кіл суспільства створюють нові. Деякі старі звичаї, на­впаки, ліквідовують, дотримання забороняють. Наприклад, в одному документі, де мовиться про реформи царя Урукагіни, вказано на не­допустимість дотримання існуючого ще з часів матріархату звичаю поліандрії (мати жінці декількох чоловіків). За це жінку засуджували до смертної кари.

Іншим прикладом, протилежного характеру, є дозвіл держави засто­совувати стародавній звичай викрадення нареченої у батьків. Щоправ­да, зроблено застереження, щоб при цьому не допускали насильства.

Поряд зі звичаєм дуже швидко з'являється у державі інше джерело права, яке стало основним — закон. Закони видавалися правителя­ми — патесі, лугалями, царями. Вони охоплювали все ширші сфери суспільних відносин, урегульовували їх в інтересах держави, правля­чих верств суспільства. В дуже давню епоху з'явилися у Межиріччі й перші збірники законів, написані клиновидним письмом. Ті їх фраг­менти, які збереглися до наших днів, дають можливість дійти виснов­ку, що вже в III тис. до н.е. право у Месопотамії досягло досить високо­го рівня розвитку. Ці збірники нібито виражали волю богів, яку дово­дили до відома населення через намісників богів — патесі, лугалів. Най­давніший відомий збірник законів — це законодавство Урукагіни, па­тесі Лагашу (бл. 2400 р. до н.е.). До нас дійшло тільки п'ять його статей.

Ще одним відомим нам збірником є фрагменти законника Ур-Нам-му, правителя Уру, засновника III династії Ур (III тис. до н.е.). Зберігся обширний пролог, у якому правитель оголошує, що він є намісником бога і обіцяє слабим і бідним захист від сильних і багатих, а також п'ять статей, які, крім усього іншого, передбачають грошову кару за тілесні пошкодження.

До першої половини XX ст. до н.е. належить збірник законів пра­вителя Ешнунна, написаний на аккадській мові. Він налічує 61 статтю. Тут є норми, які регулюють ціни і платню за послуги, сімейні відноси­ни, відносини батьків і дітей, зобов'язання, зокрема позику, поклажу, купівлю-продаж, кримінальні норми, правове становище повноправ­них вільних громадян (авілум), вільних неповноправних (мушкену), рабів (вардум).

З першої половини XIX ст. до н.е. зберігся законник Ліпіт-Уштара, правителя Ісіну, точніше, його вступ, епілог і близько 40 статей. Це


норми сімейного і спадкового права (визнає всі спадкові права за за­конними дітьми і усуває від спадкування дітей вільного і рабині), зобо­в'язального і кримінального права.

Закони царя Хаммурапі. Найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм у світі. Хам­мурапі склав свої закони вже на третьому році царювання — вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35-му році царювання, коли йому вдалось перемогти всіх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді ж, очевид­но, складено вступ і закінчення до законів. Це видно з того, що тут перелічені всі великі міста-держави, включені Хаммурапі до складу своєї держави, в тому числі Ашшур, Ісін, Ларсу та інші, якими він не володів у момент запису законів на глиняних табличках.

Цей базальтовий стовп (висотою 2,25 м, об'ємом 1,9 м) знайдено наприкінці 1901 р. французькою археологічною експедицією на чолі з Ж. Морганом у м. Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Очевидно, стовп вивезено туди як трофей. Еламський прави­тель наказав у центрі стовпа очистити місце, ймовірно, для власного запису, але самого запису він не зробив. Стерту частину (близько 35 статей) частково вдалося відновити завдяки наступним знахідкам у тих же Сузах та інших місцях (знайдено уламки ще однієї подібної стели, глиняні таблички з текстом деяких статей законів). Отже, на сьогодні невідомі цілком або майже цілком 21 стаття, а в чотирьох статтях зали­шаються значні прогалини. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі становлять надзвичайно цікаву й обширну за­конодавчу пам'ятку. Це дуже важливе джерело з історії держави і пра­ва стародавньої Месопотамії взагалі. Перед нами при вивченні зако­нів виникає об'ємна картина суспільно-політичних, економічних і правових відносин у Вавилонській державі у II тис. до н.е. На проти­вагу іншим згаданим збірникам правових актів і законів Месопотамії кодифікація Хаммурапі не має характеру божественної волі, безпосе­редньо доведеної до відома населення. У пролозі Хаммурапі зазначає, що бог сонця і справедливості Шамаш з'явився цареві уві сні і розпо­рядився, щоб той встановив у країні "право і справедливість", причо­му розповів цареві, як це здійснити, і подарував йому свої закони. На стелі є таке зображення: цар стоїть у молитовній позі перед сидячим богом, який вручає йому закони. Бог, отже, дає права і закони цареві, а той оголошує їх уже від свого імені всьому народові. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів,


 


28


29


погрожує суворими релігійними (божими) і царськими (світськи­ми) покараннями їх порушникам. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих, покривджених. У законах Хаммурапі регулюється спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно-сімей­ного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права. Це типова кодифікація рабовлас­ницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласни­ками, де їх життя, честь, гідність, майно охороняються дуже суво­рими засобами, а раб — особа безправна. Тут і вільні вирізняються між собою за правовим становищем — одні всевладні, повноправні, інші, — другорядні, люди гіршого, нижчого сорту. Зрештою, таки­ми були рабовласницькі суспільства не тільки у Вавилоні, айв інших державах.

Як відомо, основний текст законів Хаммурапі налічує 282 статті. Виникає питання — чи є якась система у викладенні цього правового матеріалу, певний порядок розміщення статей?

Наголосимо, що зовнішньої системи поділу на розділи, парагра­фи, які логічно розміщені і випливають одні з одних, немає. Навіть нумерація статей зроблена дослідниками в пізніші часи. Норми за­конника мають казуїстичний характер. Окрім цього, тут перемішані приписи з різних галузей права. Однак, коли прочитати увесь текст законів, то його можна поділити за змістом на певні групи. Отже, у зводі законів простежуємо певну внутрішню систему.

Перші п'ять статей присвячені суду і судочинству. Вони спрямо­вані проти пануючої в судах сваволі, тяганини, системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-кратно-му розмірі суми позову і позбавлення посади) за зміну уже винесених судових рішень, обвинувачам — за фальшиве обвинувачення, свід­кам — за неправдиві свідчення (ст. 1-4).

..Роздід другий присвячений урегулюванню проблем власності (ст. 6-126). Сюди належать норми, що регулюють правове становище різних форм власності та розпорядження нею, користування чужою власністю, договірні й позадоговірні зобов'язання. Цей розділ також містить норми щодо захисту власності, володіння, які, зокрема, вста­новлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна, потраву полів тощо.

Розділ третій присвячений шлюбу, сім'ї, спадкуванню (ст. 127-195). У ньому розглядаються питання про форми і умови укладання шлю­бу, умови допустимості багатоженства, розлучення, майнові особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Передбачені різні злочи-


ни і проступки, скеровані проти сім'ї, встановленого порядку сімейних стосунків. Тут також вміщені норми, які регулюють умови і порядок спадкування майна померлих.

Четвертий розділ — це норми, які передбачають злочини проти осо­би і відповідальність за них, тобто присвячені захисту особи, життя, честі, здоров'я (ст. 196-214).

П'ятий, останній, розділ присвячений праці, умовам праці і її опла­ти, знаряддям праці (ст. 2І5-282). Йдеться про винагороду і відпові­дальність за свою працю будівельника, судновласника, лікаря, ветери­нара, про сільськогосподарських робітників, ремісників, пастухів, про наймання різних речей, тварин, рабів, транспортних засобів, покаран­ня за крадіжку сільськогосподарських інструментів тощо. Отже, сис­тема зводу законів Хаммурапі виглядає так:

1.     Суд і судочинство (5 статей).

2.     Власність і володіння, їх захист (121 стаття).

3.     Шлюб і сім'я (69 статей).

4.     Захист особи (19 статей).

5.     Праця і знаряддя праці (68 статей).

Яка ж була мета, причина видання зводу законів? Основну мету його видання пояснив сам Хаммурапі у вступі до зводу законів. Мета, як він вважав, полягала у тому, аби "дати сяяти справедливості в країні", "знищити беззаконня і зло, щоб сильний не гнобив слабшого". У за­ключній частині Хаммурапі знову повертається до мети укладання зво­ду законів і пише: "Щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти і вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість, я вписав свої дорогоцінні слова до моєї стели..."

Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах рабовласників, землевласників, людей замож­них, знатних, і соціальна несправедливість проглядається у них чітко і часто, про що йтиметься далі.

Отож, нам здається, можна назвати такі причини появи законів Хам­мурапі:

1.   На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав, міст, народів. У зв'язку з цим, звичайно, ви­никла необхідність встановити єдині закони на території всієї держа­ви, які б врегульовували правові питання, правові відносини, дати уря­довцям і суддям єдине законодавство.

2.   Прагнення рабовласників, знаті, людей заможних, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити себе, своє майно від зазі­хань інших.


 


30


31


3. Прагнення самого царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Надто поглибилась прірва між рабовласницькою знаттю, жерцями, лихварями та простими людьми. Рабовласники збагачувались, займаючись лихварством, спекуляцією, скуповуванням будинків, земель, каналів, водоймищ тощо. Існувало боргове рабство. Неспроможні боржники ставали рабами, врешті, як їх сім'ї — дружина, діти. Часто нестатки змушували батьків продава­ти своїх дітей у рабство. Щораз більше вавилонян ставали рабами, до того ж у власній країні. З'явились торговці, які скуповували рабів-вавилонян і продавали їх у сусідніх країнах. Це призводило до розо­рення вільних селян, ремісників, що, у свою чергу, підривало обороно­здатність держави, зменшувало кількість війська. Це також зменшу­вало царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили ос­новну масу податків. Отож Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити гостроту соціальних протиріч, затримати процес розо­рення трудівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, обмежи­ти апетити лихварів та знаті, ліквідувати або хоч дещо стримати сва­волю і корупцію урядовців і суддів.

Характерні риси права. Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю:

1.     Державна або царська.

2.     Храмова.

3.     Общинна.

4.     Приватна.

5.     Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або більші чи менші ділянки, що здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарб­ницю, якою теж розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи на правах користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикува­ли надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною ще з по­передньої епохи. її збереженню сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокла­дання по цій землі каналів, проведення різних іригаційних чи осушу­вальних робіт. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні ділянки — парцелли, що надавали для обробітку


окремим сім'ям —"сусідам", як їх іменували у текстах документів. Роз­поділ земель відбувався, очевидно, за жеребкуванням, щорічно, щоб уникнути образ і заздрощів. Община могла забрати цю землю назад. Отже, користувачі-общинники користувалися цією землею тимчасо­во. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колекти­вом могла свою землю продавати чи дарувати. Документи тих часів засвідчують, що найчастіше землю в общини купував цар, передаючи чи даруючи її, в свою чергу, комусь у приватну власність чи користу­вання. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай об­щинних полів, садів. Ст. 53 зазначає, що коли вода проривала греблю і затоплювала врожай, то винний у цьому повністю відшкодовував об­щині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і ви­ручені за продаж гроші віддати общині (ст. 54).

Щодо приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні ще задовго до Хаммурапі. Про продаж полів зазначалося ще у XXVI ст. до н.е. З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили кудурру, тобто документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих кудурру зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Межі земель, як тоді вва­жали, оберігає спеціальний бог Нініб — "владика меж і межових ка­менів". На кудурру іноді писали цілі тексти, наприклад, такого змісту: цар дарує цю землю, яка раніше належала общині і за яку община от­римала винагороду, такій-то особі.

Земля, передана царем згідно з кудурру, ставала приватною спад­ковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будів­ництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, тра­вою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам корис­тування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Водночас царські дарування землі іноді поєднувались з різними пільгами чи привілеями: звільнення від обов'язку наглядати за царсь­кими каналами, дорогами тощо, від робіт по будівництву нових ірига­ційних споруд, від реквізицій худоби і возів, від повинностей на ко­ристь храмів.

Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особ-


 


32


33


ливих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Кудурру у таких випадках не ста­вили, хіба що цього хотів покупець, передбачаючи якісь можливі пере­шкоди у користуванні землею.

Земля "ілку" — це різновид державної царської землі. Власне, це не тільки сама земля, а цілий маєток — з будівлями, рабами, полями і, можливо, садами. Такі ділянки (маєтки) цар давав у нагороду за служ­бу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користу­вання — на час служби. її могли передавати у спадок синові, якщо він несе таку ж службу цареві. Все майно "ілку", а також земля були вилу­чені з цивільного обороту. їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом уго­ди розбивали, покупець втрачав все заплачене (ст. 37), а "ілку" повер­тали його користувачеві. У ст. 40 передбачено, однак, два винятки: "ілку" можна все-таки продати тамкарам (купцям) або людині, яка буде виконувати таку ж саму службу, що і попередній володілець "ілку".

Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Сторони, які здійснили такий обмін, повер­талися до попереднього стану.

Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати держав­ну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок (ст. 26). Якщо воїн потрапив у по­лон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку" (ст. 27). Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові (ст. 2 8). Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини.

Якщо воїн покидав свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упро­довж трьох років (ст. ЗО).

Закон захищав майно "ілку" від сваволі командирів воїна. Якщо командир забирав собі будь-яку частину майна "ілку", причиняв воїну шкоду, віддавав його комусь у найми, то такого командира, згідно з ст. 34, належало стратити.


Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у ко­лективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках. Вартість раба становила в середньому 13 сиклів срібла (сикль = 8,4 г).

Приватну власність охороняли у Вавилоні суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок (ст. 15). Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчува­ли (ст. 16). Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові. їй за це належала винагорода у розмірі 2 сиклі срібла

(ст. 17).

Злодія, що викрав майно богів (храмів) чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук вкрадене (ст. 6). Якщо ж вкра­дено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи ца­реві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували (ст. 8).

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала неза­конно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі дово­дили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продав­ця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брех­ню і наклеп страчували (ст. 11).

Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти (ст. 7).

Зобов'язальне право. Зобов'язання у Вавилоні виникали з договорів (угод) і правопорушень. Договірне право було достатньо розвиненим. Існувала чітко регламентована ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків у тогочасному суспільстві. Для ук­ладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості, складних процедур та ін. Вони укладались просто, без зайвих формаль­ностей в усній або письмовій формі, обов'язково при свідках. Перева­жала письмова форма, коли чітко, в певній послідовності викладали


 


34


35


суть та умови угоди. Очевидно, були вироблені певні формуляри як для угод, так і для інших ділових паперів. При укладенні деяких з них вимагали ще й присяги, яка підкріплювала непорушність угоди. На­приклад, при купівлі-продажу раба, обміні повинно бути два-три, а іноді значно більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їхні імена зазначались у тексті угоди. Поряд з ними в документі називали і писця, який склав його. Сторони стверджували угоду прикладанням своїх пе­чаток або підписами. Договори та інші ділові документи Вавилону пи­сали на глиняних табличках грифелем з тростини клиновидним пись­мом. Таблички висушували на сонці або обпалювали у вогні, надаючи їм твердості. Чимало їх було потім знайдено у землі і піску різними ек­спедиціями і зберігається у багатьох музеях світу. Іноді виготовляли таблички з конвертом (теж глиняним). На конверті повторювали увесь текст угоди і теж прикладали печатку. Очевидно, це робили для надій­ності зберігання і, крім того, уникнення підробок. Копії (або основні тексти) договорів зберігали у храмах.

За невиконання договорів передбачалась різна відповідальність. У ранню епоху боржник, зазвичай, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху Першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно до­говору позики. В інших випадках невиконання договору передбачало лише майнову відповідальність, щоправда, іноді дуже важку. Перед­бачалося відшкодування втрати контрагента у три- і навіть шестикрат­ному розмірі.

Беручи до уваги надзвичайно відповідальні, важкі для боржника наслідки невиконання договору позики, кредитори нерідко намагались й інші договори (особистого наймання, поклажі тощо) поєднувати саме з цим договором.

Окремі договори. Купівля-продаж і обмін. Договору купівлі-продажу в законах Хаммурапі присвячено небагато статей. Угода укла­далася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Пеівнйх де­тальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксу­вали волю сторін про передання права власності. Акт передачі супро­воджувався символічним доторком палички, про що зазначено у дого­ворі. Подібне набагато пізніше з'явилось і у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички — УІпсНсїа.

Предметом купівлі-продажу були як рухомі речі, так і нерухомі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали тощо.

Часто траплялись договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні — залежно від їхнього віку, статі, виучки, професії та ін. За деяких рабів іноді платили всього 4-6 сиклів, за інших 50-55, тобто


майже 1 міну (міна = 60 сиклів). В середньому ціна дорослого раба ста­новила 20 сиклів. Саме така ціна записана у законах Хаммурапі як відшкодування власникові у разі заподіяння смерті його рабу (ст. 252). У законах передбачені гарантії якості купленого раба. Так, якщо впро­довж місяця після купівлі раба чи рабині у них виявиться хвороба, на­звана "бенну" (очевидно, епілепсія), то покупець може повернути раба продавцеві і одержати назад гроші (ст. 278). Якщо хтось купив раба за межами держави, а той виявиться власністю вавилонського громадя­нина, то покупець, хоч і не знав цього, мусив повернути раба власни­кові. Коли цей раб є чужоземець, то власник раба повинен відшкодува­ти покупцеві заплачену за раба суму; коли ж раб вавилонянин, то по­купець не повинен вимагати відшкодування (ст. 280,281),

У договорах могло бути також застереження щодо можливості ро­зірвання договору на випадок втечі раба. Строк гарантії у такому ви­падку встановлювали дуже короткий: від одного до трьох днів.

Відомі також угоди щодо продажу-купівлі дітей.

Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Ця нерухомість — будинки, поля, сади та інше — переходили до рук кре­диторів або лихварів чи спекулянтів, у ролі яких часто виступали жерці. Так, одна жриця в епоху Хаммурапі стала власницею дев'яти маєтків, а брати Шіллі — Іштар і Авіллі за двадцять років купили двадцять п'ять об'єктів нерухомості. Існують документи про купівлю частини будинку, наприклад, верхнього поверху, або продаж права на отриман­ня частини храмових прибутків тощо.

Договори завжди зазначали ціну предмета. Вона могла бути не тільки грошова, зазвичай сріблом, а й у вигляді продуктів сільського госпо­дарства, тварин, рабів та ін.

Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуван­ням платежу на певний строк або з купівлею на виплату.

Трапляються у договорах й застереження на випадок евікції, тобто вимоги до покупця про повернення речі з боку третіх осіб — справжніх власників речі. Іноді продавець своєю особою гарантував покупцеві неможливість евікції, іноді зобов'язувався компенсувати у її випадку покупцеві матеріальну шкоду. Саме з цією ж метою у договорах часто вказують на підстави права власності продавця на продавану річ, є посилання на ряд попередніх переходів права власності тощо.

Договори купівлі-продажу зазвичай містять й зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення. Іноді встановлювався грошовий штраф для сторони, яка захоче заперечити укладену угоду.

Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

37


36


1)    воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, одер­жані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та все інше, отрима­не від царя для обробітку цих земель (ст. 35, 36);

2)    вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг (ст. 150,171) або дарунок чоловіка. Вона могла лише користуватися цим майном у своїх інтересах і в інтересах дітей;

3)    така ж заборона стосувалася і майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці-жриці. Без дозволу батька вона не могла його відчужувати.

Аналогічними були й умови щодо договору обміну.

Наймання. Вавилонське законодавство передбачало наймання ре­чей та послуг. Відповідні договори детально регламентовані. їх також укладали зазвичай у письмовій формі при свідках.

Наймання речей або майнове наймання. Передбачалося наймання як нерухомих речей (будинку, поля, саду), так і рухомих (човнів, возів, тварин, рабів тощо).

Договори оренди землі і садів були здебільшого недовгочасні — на один рік. Відомі, правда, договори і на довші терміни (3-5 років), зде­більшого при орендуванні саду, ставка, коли орендар брав на себе ще й зобов'язання примножити сад чи ставок новими насадженнями, ри­бою. Наймання садів, ставків здійснювали як за тверду, фіксовану в до­говорі плату (наперед або навпаки, після закінчення строку договору), так і за умови передання власнику частини врожаю (здебільшого поло­вини або однієї третини (ст. 46)). У першому випадку встановлювали чітку орендну плату з кожної одиниці площі поля чи саду: стільки-то гур з гана, стільки-то ка з сара (гур = 300 ка = 250 літрів; ган = 1800 сар = 6,5 га). Вона могла також бути визначена відповідно до доходів сусіднього поля чи полів (садів). При найманні цілини на перший рік орендар міг бути повністю звільнений від платні.

Орендаря не звільняли, однак, від сплати домовленої суми власни­ку землі, якщо він не виростив з власної вини врожаю. Тоді розмір сплати (якщо не було названо точної суми у договорі) визначали за аналогією з доходами сусідніх орендарів (ст. 42). Якщо ж орендар за­лишав поле взагалі необробленим, то, крім сплати оренди, він пови­нен був обробити поле й повернути його власникові (ст. 43). Такі ж умови висували й у випадках оренди саду.

У цих статтях чітко проглядається турбота про інтереси землевлас­ників, які здають земельні ділянки чи сади в оренду. Хоч водночас при високих урожаях, які давала родюча вавилонська земля, оренда полів і садів була вигідною і прибутковою для орендарів справою, зокрема тоді, коли платню встановлювали у твердих цінах наперед. Характер­но, що часто в ролі орендарів виступали люди заможні, багаті, які,

38


орендуючи значні масиви полів, забезпечували собі одержання висо­ких прибутків.

Часто здавали свої землі в оренду й воїни чи біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати, особливо тоді, коли минулий рік був не­врожайним або врожай загинув через стихійне лихо. Щодо випадків неврожайності внаслідок стихійного лиха (бурі, повені, пожежі), то за­коном передбачалась залежність правових наслідків цих лих від умов і порядку розрахунків. Якщо існувала домовленість про тверду платню і землевласник отримав її наперед, то увесь збиток ніс орендар. Якщо ж платня ще не була вручена або вона полягала у сплаті натурою (у вигляді частки майбутнього врожаю), то завдані стихією збитки діли­лись між сторонами порівну.

Укладали й договори наймання житлових приміщень — частини чи усього будинку. Як і інші орендні договори, їх укладали строком на рік, іноді — на півроку. Якщо власник будинку, уклавши договір та взявши наперед платню, до закінчення його терміну вимагатиме, щоб наймач виселився, то він повинен повернути плату наймачеві, а за най­мачем зберігається право проживання в найнятому будинку до закін­чення строку договору (ст. 78).

В цивільному праві відомі й сервітути, тобто право користування чужою річчю. їх оформляли у вигляді договору наймання строком на рік. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділян­ку. Такі договори точно визначають межі, в яких дано право проходу чи проїзду, фіксують орендну плату — звичайно 2-3 гури зерна або 5 ка олії, якщо земля приватна, і 15 гур, якщо належить храмові.

Закон зумовлює порядок наймання рухомих речей — рабів, робо­чої худоби (ст. 242, 243), возу (ст. 271, 272), човна (ст. 236, 237), визна­чаючи розміри платні, міру відповідальності за пошкодження чи втрату найнятої речі. Так, наймач ніс повну відповідальність, якщо худоба загинула внаслідок його недбалості чи від жорстокого поводження з нею (від побоїв). Якщо ж її знищив хижак, то наймача звільняли від відповідальності (ст. 244), як і тоді, коли тварина загинула або пока­лічилась без його вини (ст. 249). Але якщо це трапилось з вини найма­ча, то він повинен був віддати власнику, скажімо, вола за вола. За по­шкодження, наприклад, ока волу, треба було повернути крім вола ще й половину його вартості, а за незначні пошкодження (зламаний ріг, відірваний хвіст) — 1/5 вартості тварини.

Особисте наймання. Крім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей. Договори наймання у такому випадку укладали аналогічно до­говорам наймання рабів. Документи засвідчують про наймання

39


 


орачів, пастухів, ремісників, будівельників, каменярів, ткачів, столярів, мулярів тощо.

Для багатьох категорій найманих працівників встановлювались розміри оплати: в середньому 8-12 сиклів на рік. Насправді ціни були нижчими — від 6 до 8 сиклів. Характерно, що сільськогосподарським робітникам платили більше, ніж ремісникам. Однак праця пастуха порівняно з іншими сільськогосподарськими роботами оцінювалась нижче. Оплату здійснювали сріблом або продуктами господарства — зерном, олією, худобою.

Закони визначали також розміри оплати праці лікарів, ветеринарів, судно- і житлобудівельників та ін. Винагорода за лікування залежала від соціального і матеріального становища хворого. Знатніші й багатші платили лікарям більше.

Оплату праці найманих робітників чи спеціалістів здійснювали, за­звичай після виконаної роботи. Відомі також договори, які передбачали оплату наперед повністю або частково і можливість сторін достроково припинити дію договору. Якщо такого не було, то на випадок припи­нення праці найнятий втрачав право на будь-яку оплату навіть за част­ку виконаної праці.

Існувало також поєднання договору наймання з договором пози­ки. Наймач давав найнятому наперед частину платні — ніби у пози­ку. Тим самим він його міцно тримав у руках, бо якщо найнятий ро­бітник не з'явився на роботу або не завершив її, то він ніс відпові­дальність як неоплатний боржник, тобто міг потрапити у боргову кабалу, а іноді — навіть у рабство. Таку форму наймання застосову­вали здебільшого для виконання невідкладних важливих робіт, зок­рема під час жнив.

У деяких випадках найнятому для виконання роботи вручали ма­теріальні цінності. В зв'язку з цим закон передбачав його відпові­дальність за цілість цих речей. Так, пастух ніс відповідальність за про­пажу худоби, відшкодовуючи волом за вола, вівцею за вівцю тощо. Більше того, він відповідав за зменшення поголів'я стада чи недостатнє його збільшення, а за вкрадену чи продану ним худобу платив у деся­тикратному розмірі. Пастух відповідав і за загибель худоби від хворо­би, що сталася з його вини. Однак він не ніс відповідальність, якщо його вини в цьому не було (ст. 266).

Передбачалась також відповідальність сторожа поля чи саду, чов­няра, котрий наймався перевозити вантаж. Якщо внаслідок його нео­бережності вантаж гинув, човняр повністю відшкодовував збитки. Якщо човен був пошкоджений чи сів на мілину, то човняр сплачував половину його вартості, однак човен повертав власникові.


Будівельник відповідав за якість будівлі. Якщо споруджена ним бу­дова обвалювалась, він відшкодовував усі збитки і відбудовував її за власний кошт. Якщо при цьому загинув власник житла, то будівельни­ка страчували. Відповідали за якість своєї роботи також лікар, ветери­нар та ін.

Договір позики. У законах Хаммурапі цьому договору присвячено багато статей, його укладали у письмовій формі (ст. 66, 93). Очевидно, він набув значного поширення у Вавилоні, особливо у період Першої Вавилонської династії, коли у великих масштабах розвивалося лихвар­ство, що призвело до розорення селян, ремісників, інших міщан і пе­ретворювало їх на боргових рабів.

Позики лихварі надавали під великі відсотки — 50-60, іноді 80 і 100 %. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. Це явище набуло у Вавилоні масово­го характеру, оскільки точилися постійні війни з сусідами і всі вільні люди, особливо селяни, ремісники, міщани, не могли працювати на своїх ділянках, а служили у війську і змушені були позичати для своїх сімей гроші чи зерно у борг, потрапляючи інколи у боргову пожиттєву кабалу. Таких рабів-вавилонян ставало щораз більше, і лихварям, куп­цям, жерцям це було вигідно. Разом з тим це значно ускладнювало со­ціальні відносини в країні. Раби, які у себе на батьківщині втратили волю, та й вільні трударі масово виступали проти такого кабального законодавства. Зрештою, таке явище загрожувало і самій державі — зменшувалась кількість війська, а також зменшувалось надходження податків у царську скарбницю, оскільки селяни-общинники, ремісни­ки були основними платниками податків.

З огляду на це Хаммурапі приступив до серйозної реформи борго­вого права. Передбачалось обмежити, поставити у законні межі зах­ланність лихварів, захистити боржника, пом'якшити його правову відповідальність, призупинити розвиток боргового рабства. Отже, за­кони Хаммурапі ліквідовують пожиттєве боргове рабство і встанов­люють трирічний термін для відробки будь-якого боргу. Ось що запи­сано в ст. 117: "Якщо людина має борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою жінку, свого сина чи дочку, то вони повинні слу­жити в домі їх покупця чи кредитора три роки. На четвертий рік нале­жить їх відпустити на волю". Цікаво, що у законі нічого не сказано про самого боржника. Тут, напевне, можна припустити, що або ця стаття стосується й самого боржника, або ж його взагалі звільняли від особи­стої відповідальності за борги. Це було серйозним нововведенням. Аналогічне положення міститься у староєврейських законах, де борж­ника визнавали вільним після шести років боргової кабали.


 


40


41


Проте Хаммурапі, захищаючи інтереси бідноти, боржників, на цьо­му не зупинився. Ст. 116 захищає боржника і членів його сім'ї від жор­стокого ставлення кредиторів: "Якщо заложник помре в домі кредито­ра від побоїв чи поганого ставлення, то господар заложника повинен звинуватити кредитора; якщо взятий в заклад є сином боржника, то належить вбити сина кредитора, якщо рабом-боржника — належить відважити 1/3 міни срібла і, крім того, кредитор втрачає усе, що пози­чив". Якщо ж "заложник помре у домі кредитора без вини останнього", то боржник не повинен мати підстав для претензій (ст. 115).

Закони Хаммурапі захищають боржника від самовільного захоп­лення його майна кредитором. Якщо кредитор, давши в борг срібло чи зерно, забере без відома й згоди боржника з його господарства по­зичене, то він повинен повернути назад забране та ще" й втрачає усе, що дано у борг (ст. 113).

Звід законів враховує об'єктивні обставини несплати боргу борж­ником, чого раніше не брали до уваги. Так, якщо боржника спіткає стихійне лихо — повінь, посуха, то його звільняють на цей рік від сплати боргу і відсотків на нього (ст. 48).

Поза всяким сумнівом, серйозним пом'якшенням для боржника була ст. 96, яка надавала боржнику право взяте у борг срібло чи зерно відшкодувати будь-яким іншим майном, якщо він не матиме їх на час розплати з кредитором. Аналогічно цьому встановлювали, що якщо у боржника не було грошей для сплати відсотка за грошовою позикою, то ці відсотки він міг сплатити й зерном. Боржник для ліквідації боргу міг використовувати й плоди свого саду, наприклад, фініки (ст. 66).

У законах є також статті, які попереджували зловживання лихварів при видачі срібла чи зерна боржнику або при одержанні позиченого. Так, якщо купець (лихвар) видасть менше грошей, ніж передбачено у договорі, або відмірятиме зерно меншою міркою чи, навпаки, при одержанні боргу стягне більше грошей чи мірятиме зерно більшою міркою, то його позбавляють усього того, що він позичив. Ймовірно, гроші чи зерно передавали під контролем державного службовця, бо ст. 95 попереджає, що купця (лихваря), який передає у борг срібло чи зерно без урядовця або у день, коли той не працює, позбавляють усьо­го позиченого.

Відсотки за договором позики були великими, хоч закон і встанов­лював їх максимальні розміри, а саме: для зерна 33,3 % (33,3 ка на 1 гур зерна; 1 гур = 300 ка), а для грошей — 20% (за один сикль срібла — 36 ше; один сикль — 180 ше). Збільшення відсотків загрожувало креди­торові втратою всього позиченого. Лихварі, очевидно, намагались об­ходити закон, бо у деяких статтях зводу законів зазначені, наприклад,


випадки заперечення кредитором отримання ним відсотків і, отже, спроби стягнути їх з боржника ще раз (ст. 92); або відомі випадки отри­мання кредитором часткової сплати позики, але кредитор не видав бор­жнику розписки і, скориставшись цим, вимагав сплатити відсотки з усього боргу (ст. 93); або випадки нарахування обманним шляхом відсотків на відсотки тощо. У цих і подібних випадках зловмисних дій кредитора він повинен повернути усе незаконно отримане від боржни­ка у подвійному розмірі.

Відомими були й певні види гарантій виконання договорів, наприк­лад, застава. Служили заставою все майно боржника або якась його частина (поле, сад, худоба, раб). Це гарантувало своєчасне виконання угоди, а інакше кредитор міг повернути собі позичене з прибутків від заставленого майна чи його продажу. Якщо вартість проданого майна боржника перевищувала його борг, то лишок кредитор повертав бор­жникові (ст. 49). Закон дозволяв боржнику, що віддав у заставу поле, сплатити борг і відсотки не грішми (якщо він їх не мав), а зерном чи іншою продукцією сільського господарства (ст. 51).

Договір зберігання речей. У зводі законів передбачений також договір зберігання речей. На зберігання віддавали зерно, овочі, гроші, рабів, різні цінні речі і папери. Щодо форми його укладання — усної чи письмової — нічого не сказано, але наявність свідків була обо­в'язковою. При їх відсутності не можна було пред'явити позов у суді. За зберігання зерна (ст. 121) встановлювалась винагорода — 4 ка на рік за 1 гур. Про оплату при зберіганні інших речей в законах нічого

не сказано.

За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була' повернути власникові зерно у подвійній кількості. Таку ж відпові­дальність несли особи, які, взявши на зберігання чужі речі учірисут-ності свідків, заперечували цей факт: викриті свідками, вони поверта­ли все одержане у подвійній кількості (ст. 124). Цікаво, що аналогічні умови щодо зберігання речей передбачені у стародавньому римсько­му праві — законах XII таблиць.

Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. В цьому випадку власникові сплачується вартість речі, а зберігач має право вимагати повернення речі від злодія, якщо його знайде (ст. 125). За безпідставну вимогу повернути річ, яка на­справді не була віддана на зберігання, вимагач платить подвійну

вартість речі.

Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Хоча, можна припустити, що за


 


42


43


смерть, яка настала через жорстоке поводження з рабом, все ж таки винного притягали до відповідальності.

Окремий вид зберігання передбачений у ст. 112 зводу законів. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на збе­рігання гроші, золото, дорогоцінні вироби, дорогоцінне каміння або інші речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була,сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість.

Цей останній договір, хоч і містить у собі елементи договору збері­гання речей, разом з тим має виразні ознаки договору доручення, про який мова йде далі.

Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберіган­ня речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, чис­лом (зерно, вино, срібло, золото тощо). Цей вид договору зберігання близький до договору позики. Тут речі, видані на зберігання, нібито переходять у власність того, хто їх зберігає. Він ними вільно розпоряд­жається, а повернути може інші, еквівалентні.

Договір доручення. Це відомий з давніх-давен і досить поширений договір. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за раху­нок і від імені іншої. Дивно, але в законах Хаммурапі, зокрема у тій їх частині, яка збереглася, немає жодної статті, де мова йшла б про до­говір доручення, якщо не брати до уваги ст. 112, про яку згадувалось вище. Проте в інших вавилонських документах про цей договір згада­но неодноразово: певній особі доручено від імені іншої особи і за її рахунок видати зерно, доставити зерно чи інші продукти у храм, дос­тавити у призначене місце товар, урожай з поля тощо.

Особа, яка прийняла доручення, повинна була звітувати про його виконання.

• Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити мож­ливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього да­вала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах по­зики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем. Договір товариства. У відомому нам тексті законів Хаммурапі цей договір теж прямо не передбачеций. Однак глиняна табличка, знайде­на експедицією Пенсільванського університету в руїнах міста Ніппура 1914 р., засвідчує, що в законах Хаммурапі він згадувався.

У відомому тексті законів є тільки ст. 99, де йдеться про порядок розподілу прибутків і збитків між товаришами. Розподілялися вони


порівну, "перед богами", тобто у храмі, де за браком інших доказів дава­ли присягу.

З інших документів випливає, що договір товариства укладали з різною метою, наприклад, для спільного надання позики, купівлі ко­рабля, зерна тощо. Оскільки прибутки і збитки розподілялися між то­варишами порівну, то звідси випливає, що й доля внесків при ство­ренні товариства була однаковою.. Щоправда, товариші могли замість грошей як внесок надавати свої послуги, зокрема свій кредит, тобто можливість одержати у позику гроші. Так, в одній табличці епохи Пер­шої Вавилонської династії викладені умови договору товариства між чотирма особами з метою купівлі золотої речі для перепродажу. Серед них одна особа була ініціатором і організатором, дві вишукували не­обхідні кошти і тільки одна особа безпосередньо ці кошти надавала.

За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші роз­раховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом (тамкара з ша-маллу). Це був своєрідний вид торговельних відносин, які не можна віднести до якогось з попередніх видів договорів. Йдеться про спеці­альні поїздки торговельних агентів. У законах передбачено два різно­види таких договорів: 1) тамкар дає шамаллу грошг для здійснення по­дорожі з торговельною метою (ст. 100); 2) тамкар дає для продажу зер­но, масло, худобу чи інші товари (ст. 104).

Тут є певна подібність з договорами позики чи товариства, але є й значні відмінності, зокрема зовсім іншим є спосіб розрахунків. Так, шамаллу, одержавши гроші на здійснення торговельних операцій, по­винен повернути одержані гроші тамкару, іноді ще й відсотки, взявши до уваги витрати під час подорожі, а прибутком поділитися. Якщо жод­ного прибутку не одержано, то шамаллу змушений був повернути от­римані гроші у подвійному розмірі (ст. 101). Звільняли шамаллу від подвійної сплати лише у випадку, коли гроші йому були позичені без відсотків. Тоді він повністю повертав позичені гроші (без подвійного розміру), незалежно від особистих збитків, навіть якщо цих збитків він зазнав від випадкових обставин (ст. 102).

Щоправда, був передбачений і випадок повного звільнення ша­маллу від відповідальності — це тоді, коли шамаллу був пограбова­ний у дорозі і втратив усе, що мав'з собою. Після очищувальної присяги у храмі він звільнявся від усякої відповідальності перед тамкаром (ст. 103). Шамаллу, придбавши у тамкара товари і виплативши за них гроші, повинен був взяти від нього розписку. Без розписки при проведенні остаточних розрахунків факт сплати грошей до уваги не брали.


 


44


45


Якщо шамаллу одержав від тамкара гроші чи товари, але заперечу­
вав це, то після викриття його тамкаром "перед богом і свідками" він
змушений був повернути взяте у потрійному розмірі (ст. 106). Якщо ж,
навпаки, тамкар заперечував повернення йому грошей чи товару, то,
"розвінчаний перед богом і свідками", він мусив віддати шамаллу все
одержане у шестикратному розмірі.
                                 \

Зобов'язання з приводу заподіяння шкоди. Вавилонське право ви­знавало і таку підставу виникнення правових відносин, як зобов'язан­ня з приводу заподіяння шкоди. Йдеться про протиправне завдання шкоди майну або здоров'ю особи. Це зобов'язувало винного у певних, чітко визначених випадках відшкодувати потерпілому збитки. Законо­давство передбачало такі випадки.

1.     Зобов'язання відшкодувати збитки, завдані іншій особі, через недбале ставлення до іригаційних споруд. Про це записано у ст. 53-55. Ст. 53 проголошує: "Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля... і гребля буде прорвана водою, яка затопить землю общини, то ця людина... повинна віддати загублений хліб". Якщо вона не зможе чи не схоче віддати хліб, то, згідно зі ст. 54, цю людину і її майно прода­ти, а срібло розділити між людьми, хліб яких змила вода. Таку ж відпо­відальність несли й ті особи, які, відкривши водоймище для зрошення свого поля, через необережність затопили сусідське поле. За основу відшкодування брали врожай сусідів. Якщо ж було змите оброблене поле, то винний відшкодовував 10 гур зерна за кожен ган.

2.     Відповідальність пастуха, худоба якого паслася на чужому полі без дозволу власника поля. Він повинен був відшкодувати 20 гур зерна за ган землі. Якщо ж пастух знав, що поле засіяне зерном, та ще й мав обов'язок охороняти це поле, то відшкодовував власникові поля по 60 гур з гана (ст. 57, 58).

3.     Відповідальність за вирубку дерев у чужих садах. Винний пови­нен був заплатити власникові саду півміни срібла (ст. 59).

4.     Обов'язок власника чи керманича судна, що йшло вгору проти течії і зіткнулося та потопило інше судно, яке течія несла вниз, — відшкодувати вартість потопленого судна і вантажу (ст. 240). Власник потопленого судна повинен був підтвердити священною клятвою вартість свого судна та вантажу.

5.     Зобов'язання заплатити іншій особі вартість лікування з приво­ду заподіяння їй у бійці чи з необережності поранення (ст. 206).

6.     Обов'язок відшкодувати господареві вартість раба чи рабині в разі їх випадковбго вбивства — 20 сиклів (ст. 208, 214) або якщо раба вбив бик унаслідок неприйняття необхідних застережних заходів влас­ником бика (ст. 251).


Шлюб, сім'я, спадкове право. Шлюбному обряду передувало укла­дення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нарече­ної. Це були своєрідні заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей — тірхату та шлюбний дарунок самій на­реченій чи її сім'ї — біблу (ст. 139,159). Тірхату — це викупна платня за наречену, пережиток прадавнього обряду.

Угода не означала у майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сто­рони могли від неї відступити. Однак це накладало певну відпові­дальність — моральну і матеріальну. Так, якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку (ст. 160). Якщо ж відмовлялася наречена чи її сім'я, то вони повертали все отримане у подвійному розмірі (ст. 160). Коли причи­ною розірвання угоди з боку сім'ї нареченої були наклепи й намови приятеля нареченого, то спаплюжений наречений отримував біблу і тірха­ту назад у подвійному розмірі, а наклепник не мав права одружитися з цією дівчиною (ст. 161). Отже, і тірхату, і біблу виступали не як платня за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своє­рідна гарантія укладення шлюбу. Дівчина у вавилонян виступає не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить і форма укла­дення шлюбу: крім традиційного обряду треба було укласти шлюбний договір, у якому передбачено певні права і обов'язки сторін. Без укла­дення такого договору шлюб вважався недійсним (ст. 128).

Допускали шлюб вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царсь­ким або мушкену). Однак в останньому випадку у разі смерті чоловіка -раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.

При одруженні батько давав дочці посаг — шерікту. Шерікту вида­вали дочці й при посвяті її у жриці., Одержавши посаг, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Ше­рікту ставало власністю дочки, однак після одруження переходило в користування чоловіка, а після смерті дружини — до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він, у свою чергу, повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Посаг повертали дружині у випадку смерті чоловіка (ст. 171,172), а також у разі розлучення з ініціативи чи з вини чоловіка при відсутності вини з боку жінки та у випадку її безплідності чи хвороби. Посаг зали­шався чоловікові, коли розлучення було наслідком негідної поведінки

дружини.

Відносини чоловіка і дружини. У Вавилоні основною формою шлю­бу була моногамія — парний шлюб. Особливо це стосувалося жінки,


 


46


47


оскільки для чоловіка допускалися винятки. Зокрема, чоловік міг одру­житися вдруге, а першу дружину залишити в своєму домі як рабиню, якщо вона "буде негідно себе поводити, розоряти свій дім, нехтувати і ганьбити свого чоловіка" (ст. 141). У такому випадку чоловік може й розлучитися з дружиною, не повертаючи їй посагу.

Якщо дружина була безплідна, то навіть при її бездоганності в усіх інших відносинах чоловік міг взяти собі наложницю — рабиню, яка, однак, не мала рівних прав з дружиною. Чоловік міг мати другу дру­жину і тоді, коли перша серйозно хворіла, проте повинен був піклува­тися нею, не позбавляти житла. Якщо ж вона не хотіла залишатися в домі чоловіка, то він віддавав їй посаг, і вона поверталася до своїх батьків. Якщо хвора жінка дала чоловікові рабиню, від якої народили­ся діти, то чоловік не мав права брати ще одну наложницю, а таку ра­биню не можна було продати (ст. 144).

Жінка у Вавилоні користувалася повагою і посідала достатньо не­залежне становище. Вона виступала як цілком правоздатна і дієздатна особа. Як уже зазначалось, посаг залишався її власністю, перебуваючи тільки'у тимчасовому користуванні чоловіка; вона розпоряджалася й подарунками чоловіка — нудунну, і після його смерті могла ці подарун­ки продати, подарувати, залишити дітям (ст. 150).

Жінка могла вільно укладати різні договори, купувати чи оренду­вати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством та ін. Однак у сім'ї, незважаючи на наявність шлюбного договору, дружина займа­ла підпорядковане, другорядне становище. Якщо чоловікові було доз­волено мати не одну, а дві дружини, і в його розпорядженні були ще й рабині, то дружині за подружню невірність загрожувала смертна кара. Треба сказати, що при цьому оберігали і гідність дружини: якщо вона не була спіймана на місці злочину, то, незважаючи на підозри чи зви­нувачення чоловіка, могла принести "очищувальну клятву" і її оголо­шували невинною. Більше того, якщо хто-небудь сторонній бездока­зово звинувачував чужу дружину в негідних вчинках, то його віддава­ли під суд і суворо карали (ст. 127). Жінка при цьому мусила пройти перевірку водою, про що піде мова далі.

Розлучення для чоловіка було легкою і простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких чітко визначених випадках:

1)      коли дружина хвора, а чоловік взяв другу жінку чи наложницю;

2)      при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді і її зганьбленні;

3)      при порушенні чоловіком подружньої вірності і нехтуванні нею як дружиною;

4)      коли чоловік покинув свій дім, виїхавши з даної місцевості.


Якщо чоловік потрапив у полон і дружина не мала засобів до існу­вання, то вона мала право вдруге вийти заміж. Однак якщо перший чоловік повертався, то на його вимогу вона також поверталась до ньо­го. Діти, згідно зі ст. 135, йдуть за їх батьками.

Якщо ж засоби до існування у дружини були, однак вона вдруге вийшла заміж, то в такому випадку їй загрожувало втоплення. Другий шлюб, укладений жінкою, перший чоловік якої втік з даної місцевості, залишався чинним навіть тоді, коли він повертався і вимагав повер­нення собі дружини.

Ст. 153 проголошувала: якщо дружина "дасть вбити свого чолові­ка через іншого мужчину", то її слід "посадити на палю".

Крім усього того, чоловік мав досить сильну особисту владу над

жінкою. Він мав право застосувати до неї фізичні покарання, віддати в

кабалу за свої особисті, дошлюбні борги, якщо дружина не застерегла

себе від цього у шлюбному договорі (ст. 117, 151). За борги, що виник-

ч     ли під час шлюбу, відповідальність несли обоє.

Вдова могла вдруге вийти заміж, але коли у неї були малолітні діти, то тільки з дозволу суду. Суд проводив опис майна померлого, яким дружина та її новий чоловік не мали права розпоряджатися. Воно нале­жало дітям, яким до досягнення повноліття суд призначав опікуна.

Відносини батьків і дітей. Вавилонська сім'я — патріархальна, тоб­то з сильною владою чоловіка над дружиною і батька над дітьми, хоч і не такою значною, як потім римського домовласника — раїег гатіїіаз. 1 Але і тут діти повністю залежали від волі і влади батька. Він міг віддати дітей у боргову кабалу, продати їх у рабство, віддати за договором най­мання як робочу силу, віддати дочку у жриці чи храмові наложниці та ін. Три останні випадки були досить поширені у Вавилоні, особливо випадки віддання у храмові наложниці. Це була своєрідна "релігійна" проституція, релігійний акт, прибутки від якого йшли храмові. У соці­альному розумінні, як вважають дослідники, це явище виглядало як залишок колишнього групового шлюбу.

Широко практикували усиновлення і удочеріння. Ці акти відбува­лися з різних причин. Насамперед це спостерігалось у бездітних сім'ях (ст. 191). Крім того, вони часто диктувались бажанням залучити до скла­ду сім'ї додаткові робочі руки, оскільки не кожен мав можливість ку­пити раба. Раби дорого коштували та й було їх не так багато, як згодом у Греції та Римі.

Найчастіше усиновлювали та удочеряли позашлюбних дітей, щоб надати їм законний правовий статус, зокрема дітей від рабині. Здійснювали усиновлення (удочеріння) за згодою дітей або їх батьків чи опікунів, коли діти були малолітніми. Проведення усиновлення (удо-


 


48


49


черіння) всупереч бажанню дітей чи їх батьків (опікунів), тобто насиль­но, законним не визнавалось (ст. 186).

Усиновлювач не міг зректися усиновлених дітей за таких обставин: коли, виростивши малолітню дитину, він дав їй своє ім'я або, маючи дітей, ввів до своєї сім'ї як дитину (ст. 185, 190); коли усиновлювач-євнух чи жриця, тобто люди, які за фізичним станом чи за своїм стано­вищем не можуть мати власних дітей (ст. 187); коли усиновлювач — ремісник, що навчив дитину своєму ремеслу (ст. 188). Ці правила діяли і в зворотному порядку — від названих категорій людей ніхто не міг забрати усиновлених дітей навіть через суд.

Усиновлювач міг відмовитись від усиновленого, якщо після усиновлен­ня у нього народились власні діти (ст. 131) — в такому випадку він повинен виділити усиновленому 1/3 спадкової частини його дитини (рухомого май-на, бо на нерухоме — поле, сад, будівлі — усиновлений не міг претендува­ти); якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків, заявивши, що це не його справжні батьки (за це йому відрізали язик (ст. 192)).

Однак усиновлений міг відмовитись від названих батьків, якщо усиновлювач-ремісник не навчив його свого ремесла або не вводив до сім'ї як свою рідну дитину.

Спадкове право. Спадкування спочатку регулювалось звичаями, а згодом — законом. Існує ряд статей, присвячених спадковому праву і в законах Хаммурапі.

Впродовж тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визнавали тільки синів, а дочок покликали до спадкування тільки тоді, коли у спад­кодавця не було синів. Це засвідчує стародавній напис на статуї царя Гудеа (XXV ст. до н.е.). Згодом дочок прирівняли у спадкових правах до синів. Якщо не було дітей чи вони відмовлялись від спадку, то це право набували внуки. Якщо ж низхідних рідних не було, то спадкоєм­цями ставали брати померлого, далі — батько, потім брати батька.

Діти успадковували майно батька чи матері порівну — його ділили на відповідну кількість частин. Старший син чи сини взагалі ніяких переваг перед іншими дітьми не мали. Всиновлені діти мали право спадкування нарівні з рідними. Якщо у померлого було дві дружини чи більше, то всі діти мали рівні спадкові права. Діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми, теж спадкували, але тільки рухоме майно, а на поле, сад, будинки права спадкування не мали (ст. 170). При цьому в першу чергу частки майна вибирали діти від вільної матері. Якщо бать­ко не узаконив дітей, народжених від рабині, не визнав їх своїми, про­те було відомо, що~ це його діти, то їх разом з матір'ю відпускали на волю, не наділяючи ніяким майном (ст. 171). Такий порядок був прий­нятий ще задовго до Хаммурапі в старих шумерських законах.


Одружені сини також мали право спадкування. Одержавши ще за життя батька від нього кошти чи речі для шлюбного дарунку і викуп­ної плати, після його смерті при спадкуванні вони повинні із спадкової маси окремо виділити неодруженим братам засоби для тих же цілей

(ст. 166).

Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Однак у ст. 183 зазначалось, що дочка, народжена від на­ложниці, яка при одруженні отримала від батька посаг, не брала участі у спадкуванні його майна. Можливо, це стосувалося й усіх інших заміжніх дочок. Якщо ж дочка від наложниці посагу від батька не одер­жала, то на випадок його смерті посагу їй повинні дати його сини-спадкоємці відповідно з розмірами батьківського майна. Незаміжні дочки від вільної матері, як уже зазначалось, успадковували нарівні з синами.

Дочка-жриця, яка одержала від батька посаг — шерікту, могла ним користуватися, але якщо це була якась нерухомість, то права на її відчуження, наприклад, продати, дарувати, вона не мала. Цю неру­хомість мали право викупити у неї брати, а якщо не викупляли, то після смерті жриці майно переходило до них у спадок (ст. 178).чСлід зазначити, що батько на підставі договору дарування міг надати дочці-жриці право повного володіння виділеним майном, і тоді вона розпоряджалась ним за власним бажанням (ст. 179). Не одержавши шерікту, дочка-жриця мала право на спадок нарівні з іншими дітьми, але після її смерті це батьківське майно переходило до її братів (ст. 180). Виняток у законах зроблено для жриць в-ерховного бога Мар-дука: вони могли вільно розпоряджатися як своїм посагом, так і ус­падкованим майном (ст. 182).

Посаг померлої жінки всі її діти ділили порівну, до чоловіка воно не переходило. Якщо ж дітей не було, то чоловік повертав тестеві її посаг, а сам отримував викупну плату (ст. 163).

Дружина, котра пережила чоловіка, отримувала назад свій посаг і в неї залишались подарунки чоловіка (нудунну). Коли ж таких пода­рунків вона не мала, то спадкувала нарівні з дітьми частину майна померлого (ст. 172). Дружина зберігала також право мешкати у бу­динку померлого чоловіка. Як посагу, так і нудунну чи успадкованого майна вона відчужувати не мала права. Після її смерті майно перехо­дило до дітей. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то закон охороняв майнові інтереси дітей від першого шлюбу. У цьому випадку вона по­винна була залишити дітям усі свої дарунки (нудунну), а після ЇЇ смерті діти успадковували належне їй майно, в тому числі посаг, нарівні з дітьми від другого шлюбу.


 


50


51


Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб царя або мушкену був одружений з вільною, то їй повертали посаг, а все інше майно ділили наполовину: одна частина йшла господареві, друга — дружині померлого (ст. 176). На інших рабів це положення не поширювалось.

Інша важлива форма спадкування — заповіт — не згадується ніде. Зазначимо, що спадкодавці могли створювати переваги деяким спад­коємцям. Так, батько (ст. 165) міг подарувати щось одному із синів, а крім того, спадок він отримував нарівні з іншими дітьми. Вдова могла передати нудунну якійсь одній дитині, а не ділила усім порівну (ст. 160). Батько також міг позбавити сина права спадкування, якщо син вчи­нив "тяжкий гріх" проти нього. У такому випадку батько звертався до суду, і суд, в свою чергу, міг на перший раз виправдати сина (ст. 168). Повторна провина сина проти батька знову ж таки через суд могла позбавити його спадку (ст. 169).

Кримінальне право. Злочини і покарання. Нормам кримінального права присвячено багато статей зводу законів Хаммурапі та інших за­конів і звичаїв. Зокрема, законами передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи: 1) проти держави — недонесення про змову, бунт (ст. 109),невиконання військового обов'яз­ку (ст. 26,33); 2) проти здійснення справедливого правосуддя (ст. 1,2, З, 11,126, 127), зокрема неправдиве звинувачення; 3) проти життя і здо­ров'я; 4) проти майна — грабунок (ст. 22-24), крадіжка звичайна і квалі­фікована (ст. 6,14,16, 21 , 25 та ін.); 5) проти моралі; 6) проти честі та гідності; 7) злочини, скоєні через недбале виконання професійного обо­в'язку (наприклад, лікаря, ветеринара, будівельника), та ін.

Розглянемо детальніше систему злочинів та їх покарань.

Злочини. Звертає на себе увагу те, що у зводі законів вкрай мало положень щодо злочинів, які безумовно були відомі і повинні були вважатися важкими. Так, майже нічого не сказано про антидержавні і релігійні злочини, майже не згадується навмисне вбивство. Законода­вець згадує тільки про покарання за надання притулку злочинцям та за недонесення про змовників, які задумують якийсь антидержавний виступ. У такому випадку власника будинку чи корчми, де збираються змовники, страчували. Основних засад релігійно-політичної системи стосується і ст. 110. У ній ідеться, що коли жриця відкриває свою корч­му або хоч би увійде в будь-яку корчму для випивки, то її (жрицю) слід спалити.

Відома також ст. 26, яка під страхом смерті зобов'язує реду і баіру, тобто воїнів, за першим же наказом властей йти в похід і забороняє їм наймати заступника, котрого можна було б послати замість себе.


Антидержавні злочини фіксує і ст. 5, в якій зазначено: ж>ли суддя змінить свій вирок, уже винесений і записаний на табличці (напевне, під чиїмсь тиском або за хабар),"то такого суддю слід викрити і він по­винен сплатити вартість позову у 12-кратному розмірі. Крім того, він буде позбавлений посади без права обіймати її у майбутньому.

Передбачені також покарання за неправдиві свідчення у суді і без-доказні звинувачення. Наприклад, якщо будь-хто неправдиво свідчить у справі про хліб чи гроші, то він несе таке покарання, яке понесла б справді винна сторона (ст. 4). За бездоказне звинувачення у справі, де йдеться про життя людини, лжесвідка належало стратити (ст. 3). Такі самі покарання (страта) накладали і за неправдиві звинувачення ко­гось у вбивстві, за яке винний безумовно підлягав би страті (ст. 1). Якщо людину звинувачували у чародійництві, то звинувачений мусив очис­титися водою ("ордалії" — докладно про це буде далі). Виправдавшись, він не ніс ніякого покарання, а наклепника карали стратою. Виправдана людина за моральну шкоду одержувала ще й будинок наклепника (ст. 2).

Оце, по суті, все, що в законнику записано про тяжкі антидержавні і релігійні злочини, вбивства та ін.

Можна припустити, що смертна кара за такі вчинки була настільки очевидною і вже давно встановленою іншим законодавством, що по­вторювати ці очевидні речі у своїх законах Хаммурапі не вважав за потрібне. Бо якщо навіть бездоказне звинувачення у вбивстві чи в справі про життя карали смертю, то що вже говорити про саме вбив­ство?!

Злочини проти особижиття, здоров'я, честі, гідності. Про вбив­ство навмисне чи необережне — частково вже йшлося. Воно неодмін­но каралось смертю. Окремо зазначене у законодавстві вбивство чоло­віка дружиною. За це її саджали на палю (ст. 153).

Передбачені конкретні випадки необережного вбивства. Так, у ви­падку смерті господаря будинку, спричиненої обвалом, карали смер­тю будівельника (ст. 229); якщо загинув син господаря, то страті підля­гав син будівельника (ст. 230), а за раба будівельник віддавав господа­реві свого раба (ст. 231), тобто передбачалось матеріальне відшкоду­вання. Коли внаслідок обвалу будинку завдано шкоду лише майну, то будівельник мусив відшкодувати втрати і відбудувати будинок за свої кошти (ст. 232).

Законом передбачалось покарання жінки-годувальниці, котра без згоди батьків дитини, що її найняли, взяла годувати ще іншу дитину (одну чи більше). Якщо "основна" дитина померла, то годувальниці відрізали груди, очевидно, вважаючи, що смерть настала через нестачу молока у зв'язку з годуванням двох або більше дітей.


 


52


53


Зі злочинів проти особи, крім вбивства, законодавство передбача­ло різні тілесні пошкодження, каліцтво тощо. Так, якщо хворий став калікою з вини лікаря-хірурга або в результаті операції хворий помер, то лікарю належало відрізати руку (ст. 218). Коли ж від операції поми­рав раб, то лікар відшкодовував його вартість, а за скалічення платив половину його вартості (ст. 219,220).

Інші види тілесних пошкоджень, каліцтв карали за принципом та-ліону — "рівним за рівне". Так, якщо хтось комусь зламав кістку, то і йому належало зламати кістку; за вибите око відплачували вибитим оком, зуб — за зуб (ст. 196, 197, 200). Характерно, що цей принцип таліону застосовували тільки між рівними за соціальним станом людь­ми: авілум — стосовно авілума, мушкену — стосовно мушкену і т.д. Якщо ж авілум пошкодить око або зламає кістку чи зуб мушкену, то лише заплатить штраф; якщо вчинить каліцтво чужому рабу, то за­платить господареві половину вартості раба (ст. 198,199,201).

За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням вин­ний має заплатити йому штраф (ст. 203, 204), а за такий же вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний публічно одержу­вав 60 ударів канчуком (ст. 202). Якщо ж раб вдарить вільного, то йому відрізали вухо (ст. 205).

У числі злочинів проти особи законодавство передбачало покаран­ня за поширену тоді крадіжку малолітніх дітей у вільних людей — злочинця належало вбити (ст. 14).

Передбачалося також покарання за поранення вільних людей, їх побиття. Характерно, що тут вже враховують ступінь вини: чи зроб­лено це навмисно, чи з необережності. Так, коли людина вдарить ко­гось під час бійки чи сварки і поранить, то повинна присягнути, що вчинила це ненавмисне, і тоді сплачувала потерпілому тільки вартість лікування (ст. 206). Навіть якщо потерпілий в такому випадку поми­рав від побоїв, то винний сплачував його рідним лише штраф (ст. 207).

Якщо вільний (авілум) вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і станеться викидень, то він має сплатити 10 сиклів срібла, а якщо вона помре, то належить вбити його дочку (ст. 209,210). За викидень дочки мушкену винний сплачував 5 сиклів срібла, а за її смерть — 1/2 міни срібла (ст. 211,212); за викидень у рабині — 2 сиклі, за її смерть — 1/3 міни срібла (ст. 213, 214).

Карався також такий випадок: якщо 'на дорозі буйвол нападе на людину, поранить її чи спричинить смерть, то господар буйвола по­винен принести очищувальну клятву, що він його не випускав, а буй­вол утік сам, і тоді господаря звільняли від відповідальності (ст. 250). Однак якщо господаря попереджали, що буйвол небезпечний, але не


було вжито ним належних заходів, то за це він платив потерпілому чи його сім'ї 1/2 міни срібла (ст. 251).

Звертає на себе увагу і така обставина: у деяких випадках відпові­дальність за злочин несуть не прямі винуватці, а їх рідні, зокрема діти за батьків. Діти — син чи дочка будівельника, з вини якого обвалилася споруда і вбила чи покалічила сина чи дочку господаря — несли відпо­відальність за неякісну працю свого батька: їх належало теж убити чи покалічити. Очевидно, у Вавилоні навіть у розвинуту епоху зберіга­лись ще залишки сімейної, родової, колективної відповідальності.

Злочини проти власності. До них відносять зазіхання на будь-яку власність, будь-яке майно — царське, храмове, общинне чи приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала страта, причому не тільки злодія, а й особи, яка переховувала або купувала з його рук крадене (ст. 6). Іноді, коли об'єкт крадіжки був незначним (тварина, птиця тощо), то злодій повинен був повернути вартість краденого у 30-кратному розмірі, в іншому випадку його чекала смертна кара (ст. 8). За вкраде­не майно мушкену накладали штраф у десятикратному розмірі або за­суджували на страту.

Смерть загрожувала навіть тому, хто купував від вільної людини чи раба будь-яку річ або тільки брав на зберігання без свідків і без ук­ладення відповідного договору (ст. 7). Цим самим, очевидно, поперед­жували скупку краденого і полегшували викриття злодія.

За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смер­тю біля цього пролому, де його і закопували (ст. 21). За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь (ст. 25). Однак невідомо, чи це роби­ли за вироком суду, чи допускалась позасудова розправа. Найімовір­ніше, це був самосуд, що, по-перше, засвідчує про дієвий, енергійний і невідкладний захист майна обуреного власника, а по-друге — про не­гайну помсту злочинцеві. Особливо енергійно захищали власність на рабів. Крадіжку раба чи рабині неодмінно карали смертю (ст. 15). Смер­тю карали і того, хто допомагав рабові втекти, сховатися (ст. 16, 17, 18). Лікареві, котрий видалив рабу його тавро, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж лікаря схилив на це хтось інший, обдуривши його, що це його раб, то таку людину належало стратити, а лікаря, який присягнув у невинності, звільняли від відповідальності (ст. 227).

Пастуха карали за зміну тавра на довіреній йому худобі або за про­даж чужої худоби — він повинен повернути власникові худобу або її вартість у десятикратному розмірі (ст. 265).

Окремий запис у зводі законів є про крадіжку плуга, а також води чи знарядь, посуду, потрібного для зберігання, перенесення, одержан-


 


54


55


ня води. За це накладали великі штрафи. Відома й така цікава стаття (126): якщо хтось неправдиво оголосив про якусь пропажу і безпідставно зви­нуватив у цьому сусідів, то вони повинні присягнути про свою невинність і тим довести, що такої пропажі не сталося. Така людина зобов'язана по­вернути сусідам вдвічі проти того, на що вона претендувала.

Крім крадіжки, законом передбачувалось покарання за грабу­нок — винних засуджували на смертну кару (ст. 22). Якщо грабіжник не був схоплений на місці, то потерпілий називав місцевість, де його пограбовано, і місцева община зобов'язувалась відшкодувати йому збитки. Якщо ж пограбований був вбитий, то община сплачувала одну міну срібла його родині (ст. 23, 24).

Суворо охороняли інтереси і майно воїнів, які користувалися наді­лами "ілку". Командира, який присвоював собі майно воїна чи змушу­вав його працювати безоплатно за наймом, карали смертю (ст. 35).

Високі штрафи були встановлені, як уже зазначалось, за порубку дерев у чужому саду (ст. 59), за потраву полів (ст. 57, 58) та ін.

Злочини проти сім'ї і моралі. Звід законів передбачав низку право­порушень проти сім'ї, моралі та статевих злочинів. Стосовно сімей­них злочинів, то покаранню підлягали подружня зрада (щоправда, тільки з боку дружини), статеві зносини з близькими родичами, гомо­сексуалізм, скотолозтво та ін. Карали також за повторний шлюб (без дозволу суду) вдови.

За подружню зраду дружину та її співучасника зв'язували і кида­ли у воду — топили (ст. 129). Однак якщо чоловік пробачав дружині, то цар міг пробачити і співучасникові. За безпідставне звинувачення чужої дружини у ганебній поведінці винного судили і, крім того, на знак безчестя остригали волосся. Дружина, не спіймана на "гарячо­му", але звинувачена чоловіком чи кимось іншим"у ганебній поведінці чи зраді, повинна була виправдатись, піддавшись випробуванню водою. її зв'язаною кидали у воду (ріку, водоймище). Якщо жінка тонула, то її витягували, вважаючи невинною, бо бог води приймає її\ невинну, у своє середовище. Не тонула — отже, винна. Якщо ви­пробування було не на її користь, то вона каралась з усією суворістю закону. Коли ж у статеві зносини зі стороннім чоловіком вступала не дружина, а наречена, то карали смертю тільки чоловіка (ст. 130). Очевидно, тут передбачено насильство з боку мужчини.

Для чоловіка подружня зрада, як уже зазначалось, не вважалась злочином.

Закон карав також за^статеві зносини між близькими родичами. Так, за зв'язок сина з матір'ю після смерті батька карали смертю — обох спалювали. Проте за інтимний зв'язок батька з дочкою карали


лише вигнанням його з даної місцевості. Значно суворіше карали зв'я­зок батька з дружиною сина: смертною карою (втопленням) для бать­ка якщо мало місце насильство, чи втопленням обох, якщо зв'язок був за'взаємною згодою. Зв'язок батька з нареченою сина карали сплатою штрафу в розмірі півміни срібла, а також слід було повернути наре­ченій посаг (ст. 156).

Закон суворо карав за злочини та проступки дітей у сім'ї. Чітко охо­роняли владу і авторитет батька. Синові, котрий підняв руку на батька, відрубували руку (ст. 195). Батько, як уже зазначалось, за певні ганебні вчинки сина міг позбавити його права спадкування. Усиновленим за відречення від названих батьків у деяких випадках загрожувало відрізан­ня язика (ст. 192), а за втечу до віднайдених справжніх батьків (без доз­волу суду) — втрата ока (ст. 193).

Покарання. Отже, закони царя Хаммурапі за різні злочини залеж­но від їх тяжкості, від суб'єкта і об'єкта злочину, вини передбачали різні види покарань: смертну кару (просту і кваліфіковану), тілесні та чле-нопошкоджувальні кари, накладання знаку безчестя, штрафи, вигнання з рідної місцевості, звільнення з посади тощо.

Смертну кару застосовували часто — більш ніж у 30 випадках (стат­тях). Крім простої (відрубання голови, втоплення, повішання), широко застосовували й кваліфіковану, пов'язану з попереднім катуванням, зокре­ма спалювання, посадження на палю. Членопошкоджувальні покарання — це відрубування рук, ніг, випалювання очей, відрізання пальців, вух, язи­ка та ін. Тілесні покарання — побиття палицями, канчуками з волової шкіри тощо; зганьблення — обрізання волосся, гоління голови та ін.

У законах Хаммурапі нічого не сказано про криваву помсту. Оче­видно, її не застосовували. Проте були інші пережитки первіснообщин­ного ладу, а саме: 1) вже згадуваний таліон — "рівним за рівне" (серед рівних за соціальним станом); 2) відповідальність за злочин усієї те­риторіальної общини, якщо не встановлена особа, що скоїла зло­чин; 3) відповідальність дітей за злочини батьків; 4) вигнання зло­чинця з даної місцевості.

Процес. Докази. У Вавилонській державі ще не було різниці між процесами цивільним і кримінальним. Звинувачення здебільшого ви­сували і здійснювали зацікавлені, тобто приватні особи. Щось подібно­го до прокуратури чи адвокатури ще не було. Пропозицію стосовно покарання теж висував потерпілий чи його рідня, вони ж представля­ли і докази своєї правоти. Звинувачений зобов'язаний був з'явитися у суд, інакше його приводили царські воїни. Він, у свою чергу, повинен був подбати про власні докази. Суд усе зважував і, посилаючись на закон або царську волю, виносив вирок.


 


56


57


Доказами служили: власні зізнання, покази свідків, документи, при­сяга, а також ордалії (або суди божі, тобто перевірка силами природи, силою богів). Ордалії застосовували здебільшого тоді, коли бракувало інших доказів. Зазвичай таке випробування проводили водою чи вог­нем. Наприклад, звинувачену в подружній зраді жінку кидали у воду, як і людину, звинувачену в чародійництві. Можливо, їх ще й зв'язували. Якщо людина топилася, то її визнавали невинною, якщо не топилась, то винною, бо вода, як чиста стихія, її не приймає. Клятву також засто­совували за браком інших доказів, а іноді паралельно з ними, для їх посилення.

Звід законів передбачав суворі покарання за неправдиві свідчення, намагаючись захистити невинних людей від наклепів, помсти і зло­вживань, які, очевидно, траплялися у побутовому житті, в судах та ад­міністрації. Як уже згадувалось, за неправдиві показання і звинувачен­ня у вбивстві або у справі, де вирішувалось питання життя чи смерті, лжесвідкам і наклепникам загрожувала смертна кара. Стосовно інших справ, то до наклепників застосовували те ж саме покарання, яке за­грожувало звинуваченому. За безпідставне звинувачення когось у крадіжці карали штрафом у подвійному розмірі від вартості нібито вкраденої речі.

Судові протоколи писали спеціальні писці на глиняних табличках, де зазначали показання і докази сторін, покази свідків, їх імена, клят­ви, зміст судового рішення чи вироку. Якщо одна сторона під час ого­лошення вироку була відсутньою, то іншу зобов'язували передати їй вирок суду. За невиконання рішень суду карали штрафом, конфіска­цією майна, накладенням знаку безчестя тощо. Вирок виконували су­дові воїни, адміністрація.

У VI ст. до н.е. стародавня Вавилонська держава загинула, однак важливо знати її історію, використовувати її досвід, вивчати закони, за якими жили вавилоняни, і пам'ятати, що цей народ залишив люд­ству в спадщину. По-перше, саме вони винайшли письмо. Вавилонсь­ке клиновидне письмо є найдавнішим у світі. Цим письмом користу­валось багато народів — від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейського моря до кордонів Індії. Воно виникло майже на 500 років раніше від єгипетськогоГПо-друге, вони заснували і розвинули земле­робство, перші почали вирощувати пшеницю, ячмінь, льон, горох, яблука, виноград, перші приручили тварин і перші почали застосову­вати плуг і борону. По-третє, найдавніші міські поселення виникли саме у південній Месопотамії. Народи Месопотамії поклали початок обробці металу й дерева, розвиткові ремесла й міжнародної торгівлі. Вони перші винайшли й застосували колесо, що, за висловом знаме-


нитого дослідника Межиріччя Марконі, було справжньою революцією у розвитку продуктивних сил. По-четверте, вражаючими є їхні досяг­нення в галузі науки, зокрема математики, астрономії, медицини.

У Месопотамії вперше відкрили множення, ділення, піднесення до степеня, дріб, добування кореня. Вавилоняни склали таблицю чисел, зве­дених до другого й третього степеня, винайшли принцип позиційної системи чисел, до чого додумались тільки сучасні вчені. За їх формула­ми ми обчислюємо площу трикутника, прямокутника, об'єм куба, при­зми, конуса. Вони поділили коло на 360 частин і ввели градуси, які те­пер використовують у всьому світі, обчислили тривалість року в днях, ввели поняття місяця, місяці розділили на 4 тижні, а тиждень — на 7 днів, назвавши кожен з них окремою назвою. Вони поділили добу на години (24), годину на хвилини (60), а хвилину на секунди. Вони знай­шли земну вісь.

Вавилонські вчені обчислили рух зірок і їх найкоротшу відстань від Сонця під час сходу і заходу, визначили астрологічні початки пір року; відрізняли зірки від планет (знайшли їх сім); дали назву бага­тьом зіркам і сузір'ям. Вони першими обчислили швидкість руху Міся­ця і Сонця; розробили цілу науку про вплив зірок на долю людей, на­родів (астрологію). У Вавилоні зародились природничі науки й гео­графія.

Вони зробили правильні висновки про причини і характер багатьох хвороб, навчились лікувати. їхні лікарі робили складні операції, у тому числі на мозок, очі,уміли лікувати короткозорість і далекозорість (знай­дено їхні кришталеві лінзи), знали, що таке лікувальна гімнастика, виз­навали користь дієти. Водночас їхні знання в усіх галузях життя пере­пліталися з вірою у всесилля богів, у чари, ворожбу, "нечисту силу".

Коли у XIX ст. внаслідок розкопок на території Месопотамії ця спад­щина стала відомою науці і людству, усі були вражені, виникла ціла теорія так званого панвавилонізму, за якою все, у тому числі наука і культура, беруть початок у Месопотамії. Вченим усього світу довелося докласти чимало праці та зусиль, доки все стало на свої місця, доки визначено роль і місце різних народів в історії світової культури. Роз­копки в Єгипті, Сирії, Ірані, Індії, Латинській Америці, Європі, Китаї, Японії свідчать про те, що різні народи у різних місцях земної кулі ство­рили свою культуру переважно самостійно, а не через запозичення чу­жої, хоча часто й таке явище спостерігається. Та все-таки історична першість Месопотамії в економічному і культурному розвитку Близь­кої і Середньої Азії — незаперечний факт. Згодом її вплив, досвід по­ширився й на греків, римлян, а отже, і на Європу.


58


Розділ III

ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

1. Утворення, розвиток та загибель Єгипетської держави

Культура (в широкому розумінні) Стародавнього Єгипту привер­нула увагу й викликала захоплення уже в сиву давнину. Античні пись­менники, філософи, державні діячі глибоко вивчали його історію, культуру, державний устрій, право, їздили вчитися в Єгипет, вико­ристовували його здобутки й досвід у розвитку власної науки, зокре­ма філософії, будівництва державності, творення правової основи та ін. їхні твори та спогади, які дійшли до нас, є одним з важливих дже­рел знань про Єгипет. У першу чергу, це праці Геродота (Уст. до н.е.), Гекатея (ІУ-ІІІ ст. до н.е.), Страбона (І ст. до н.е.-І ст. н.е.), Плутарха СІ—II ст. н.е.).

Другим важливим джерелом знань про Єгипет є Біблія — кодекс священних книг, складений єврейськими жерцями до І ст. н.е.

Третім, найважливішим джерелом є документи, написи і пам'ятки матеріальної культури Єгипту. Велика кількість знайдених папірусів, численні написи на каменях, стінах, у гробницях, малюнки, предмети мистецтва, домашнього вжитку, релігійного культу дають можливість досить ґрунтовно вивчати історію Єгипту, в тому числі його історію держави і права. Написи, папіруси та інші пам'ятки були написані єги­петським письмом — ієрогліфами, розшифрованими у XIX ст. відо­мим французьким ученим-філологом, засновником науки єгиптології Жаном Франсуа ПІампольйоном (1790-1832).

Єгипет розташований у долині нижньої течії ріки Нілу*, в північно-східному кутку Африки. Оточений природними кордона­ми — морем, пустелями — він являв собою замкнену територію, зро­шувану Нілом (староєгип. — Хапі). Надзвичайно родючі землі зумо­вили їх швидке заселення та раннє зародження цивілізації. Весняні

*Ніл — одна з найбільших рік світу. Його довжина — 6671 км, ширина у дельті — до 1 км.


розливи Нілу приносили з його верхів'я на поля родючий мул, що збільшував врожайність землі. У річці було багато риби,на берегах водилися птахи і звірі. Прилеглі гори містили корисні копалини — золото, олово, цинк.

Населення Єгипту становили африкано-хамітські лівійці, нубійці

та азіатські семіти.

Захищеність території від ворогів, чудові природні умови, родюча земля сприяли швидкому розвитку продуктивних сил. Тут швидко за­роджується приватна власність, майнова нерівність, а в середині IV тис. до н.е. — класове суспільство. В другій половині IV тис. до н.е. виника­ють перші державні утворення — так звані номи. Налічувалось їх по­над 40. Кожне з них мало невелику територію з власним іригаційним господарством, свого правителя, своїх богів, котрих втілювали в подо­бу тварин, предметів тощо.

Між номами постійно точились війни — за територію, рабів, по­треба в яких дедалі зростала у зв'язку з будівництвом нових іригацій­них споруд, постійною боротьбою з наступом піску з пустелі, що ви­магало численної робочої сили. В процесі взаємної боротьби номи почали об'єднуватися у крупніші державні організми. Централізації сприяли такі важливі фактори, як необхідність дальшого розширення і вдосконалення іригаційної системи, потреба рабів, необхідність спільного захисту від агресивних сусідів.

Поступово в долині Нілу наприкінці IV тис. до н.е. склалися дві ве­ликі держави — Північне царство по нижньому Нілу і Південне — по верхньому, між якими впродовж тривалого часу точилась боротьба за першість, поки нарешті перемогло Південне царство, і Єгипет був об'єд­наний в одну державу. Це сталося приблизно в 3200 році до н.е. Цар-фараон став царем двох Єгиптів — верхнього і нижнього, носячи здвоєну корону — білу (Півдня) у формі діжки і червону (Півночі) у формі шапки. Першим царем об'єднаного Єгипту джерела називають царя Менеса.

Історія Єгипту, в тому числі історія держави і права, дослідниками пізніших часів була поділена на три великі періоди:

1)      Стародавнє царство (приблизно 3000-2400 рр. до н.е.);

2)      Середнє царство (2160-1750 рр. до н.е.);

3)      Нове царство (приблизно 1600-1100 рр. до н.е.).

Далі настає тривалий період занепаду єгипетської держави.

Кожне царство охоплювало 10 династій фараонів, тобто всього, згідно з даними єгипетського історика і жерця Манефона (ІУ-ІІІ ст. до н.е.), було ЗО династій. Манефон, який писав свої праці грецькою мовою, навіть визначив тривалість царювання окремих фараонів і династій. Однак його праця у повному обсязі не збереглася.


 


60


61


Сучасні дослідники до цих трьох періодів додають ще два — Ран­нього царства (ХХХ-ХХУШ ст. до н.е.) і Пізнього царства (XI ст. до н.е. — 525 р. до н.е.).

Стародавнє царство (3000-2400 рр. до н.е.). З часу об'єднання Єгипту в єдину державу столицею стало м. Тініс, розташоване у верх­ньому Єгипті. Тут була резиденція фараонів перших двох династій (правили впродовж 400 років 18 фараонів). При третій династії столи­цю країни перенесли у м. Мемфіс, ближче до дельти Нілу. Саме тоді, коли правили фараони третьої і четвертої династії, настає період най­вищого піднесення Стародавнього царства. Це був період строго централізовано, бюрократично організованої монархії з необмеже­ною владою фараона, період зміцнення воєнної могутності Єгипту, численних завойовницьких походів за здобиччю і рабами. Фараони воювали в Лівії, Ефіопії, Азії, на суші та на морі, спустошуючи сусідні країни, привозячи в Єгипет десятки тисяч рабів, сотні тисяч голів ху­доби, іншу здобич.

Єгипетське суспільство поляризується. Виділяється, багатіє, міцніє духовна і світська знать, вельможі, поглиблюється прірва між нею і простим трудящим людом. Виникають величезні маєтки ■— царські, храмові, вельмож, у яких працюють не тільки тисячі рабів, а й єги­петська біднота.

В період третьої-четвертої династій остаточно приборкують, ска­совують автономію місцевих правителів, місцевої децентрової сили, завершується централізація країни. Майже повністю зникають пере­житки первіснообщинних відносин. Остаточно формується класове суспільство. Саме до цього періоду відносять створення грандіозних царських гробниць — пірамід. Перший цар третьої династії Джосер започаткував будівництво пірамід (близько 2600 р. до н.е.). Його піра­міда є найдавнішою, яка збереглася до наших днів. Особливо великих розмірів досягають піраміди фараонів четвертої династії — Снофру, Хеопса, Хефрена*.

Водночас у період п'ятої династії щораз сильніше виявляються тен­денції до політичної самостійності номів. Посилюється місцева знать у номах, яка вороже налаштована до столичної знаті та до централізо­ваної влади взагалі. Побудова пірамід, храмів, палаців відривала від господарства велику кількість людей, тому номи всіляко намагалися звільнитися від цих робіт. Недарма вже з часів фараонів четвертої

* Піраміда Хеопса — найбільша з усіх — складена з понад 2 млн кам'яних брил вагою від 2 до 40 тонн кожна. Висота піраміди 146 м, довжина кожної з сторін основи — 230 м.


династії до нас дійшло чимало "пільгових грамот" про звільнення хра­мових та інших господарств номів від "царських робіт". Отож після шостої династії починається період політичної роздробленості Єгип­ту, посилюється роль і значення правителів окремих номів — но-мархів. Опираючись на місцеву знать і середні верстви населення, вони домагаються значної політичної самостійності. Шукаючи міцної соціальної опори, номархи широко застосовують благо­дійництво щодо бідноти, убогих. Правитель Другого верхньоєги-петського нома пише в своїй гробниці: "Я дав хліб голодному, одяг голому, яких я зустрічав у цій області. Я роздавав глеки молока..., я повертав за бідних їх борги..."

Отже, почався період розпаду єдиної держави, який тривав понад 200 років (2400-2160 рр. до н.е.). До цього призвели не тільки непо­сильні для господарства і населення нескінченні "царські роботи", а й тягар дедалі зростаючих податків, завершення будівництва іригацій­ної системи в масштабі всієї долини Нілу, припинення набігів сусідніх народів і племен, які самі стали об'єктом агресивних воєн фараонів. Справа доходила до того, що номи почали вести війни між собою, не підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої і восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили.

Таке становище в країні привело до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і, крім цього, — руйнування в результаті міжусобних воєн вже існуючих іригаційних споруд, нищення посівів тощо. Верхній Єгипет почав заболочуватися, настають один за одним голодні роки. Знову починається рух за об'єднання країни. Ініціа­тором цього руху виступили в середині XXI ст. до н.е. правителі нома Фіви, яким після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. Настала епоха Середнього царства.

Середнє царство (2160-1750 рр. до н.е.). Єгипет знову стає єдиною централізованою державою. Зміцнюється економічна і політична мо­гутність фараонів, особливо в часи дванадцятої і тринадцятої династій. Знову розгортаються великі іригаційні роботи.

Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів — африканців і азіатів. Нові завойовані землі фараони намагаються ввести до складу єгипетської держави. Відроджується бу­дівництво пірамід, щоправда, значно менших. Однак внутрішня си­туація країни нестабільна. Деякі номархи на місцях досить міцні. Ви­бухають міжусобні війни, і тільки під кінець правління дванадцятої династії фараонам вдається їх припинити.

Середнє царство є епохою значного розвитку продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя і засоби виробництва, розвивається ре-


 


62


63


месло, культура, мистецтво. Появляється виробництво скла та ін. Вод­ночас поглиблюються соціальні протиріччя. Тяжкий гніт терпіла єги­петська біднота.

Різке збільшення кількості рабів і жорстока їх експлуатація при­звели до частих повстань. Відбувається соціальне розшарування села: з'являються нові багачі — "сильні недзеси", тобто збагатілі общин­ники, які присвоюють общинні землі. Все це зумовило всенародне повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повстанці палили, руйнували па­лаци, храми, маєтки, вбивали лихварів, наглядачів, чиновників, за­хоплювали і ділили землі, майно. "Благородні — в горі, простий люд — у радості... Раби стали вільними, начальники країни ряту­ються втечею... вони паралізовані страхом смерті", — читаємо в одному з документів того часу. Повстання тривало декілька років і до основ підірвало Єгипетську державу, всю суспільно-економічну й політичну систему.

Послабленням Єгипетської держави, хаосом скористалися азіатські кочівники — гіксоси, які захопили країну і протримались на цій землі 150 років. Вони завдали Єгипту ще більше шкоди, ніж повстанці, ви­являли надмірну жорстокість до місцевого населення. Врешті-решт гіксоси були вигнані єгиптянами, і державна незалежність країни відновлена. Настає третій період її розвитку — Нове царство.

Нове царство (1600-1100 рр. до н.е.). Вигнавши гіксосів, захопив­ши при цьому значні території Азії, що перебували під їхнім пануван­ням (Сирію, Палестину та ін.), Єгипет знову став великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. Створюється розгалужений, міцний, централізований військово-бюрократичний апарат управлін­ня. Країною в той час правили ХУШ-ХХ династії. Знову здійснюються численні загарбницькі походи в Передню Азію (єгиптяни доходять аж до Євфрату) і Ефіопію, кількість рабів зростає, збільшується і міцніє приватне рабовласництво. Рабів стало так багато і продавалися вони так дешево, що навіть єгипетська біднота — ремісники, селяни, пасту­хи — мали по 3-4 раби.

Єгипетська армія набувала нових якостей і сили. З'явилися бойові колісниці, запряжені кіньми (до нашестя гіксосів єгиптяни коней не знали), бойові слони та ін. Єгипетська держава охоплює величезні те­риторії, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Правителі номів, місцева знать стали повністю підпорядковані фараонам. Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура, наука, живо­пис, швидко розвиваються продуктивні сили загалом. Столицею дер­жави в той час були Фіви, де будують пишні споруди — храми, пала­ци, усипальниці.


Зміцнення влади фараонів, їх економічної і політичної могутності обумовили їхнє прагнення звільнитися від будь-якої залежності від світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фа­раон XVIII династії Аменхотеп IV (1419-1400 рр. до н.е.). Спираючись на середні верстви населення, налаштовані вороже супроти знаті, він, намагаючись підірвати могутність жрецтва, проводить релігійну ре­форму. Від старих богів відмовились, в т.ч. від "царя богів" Амона. Жерцям уже не давали дари і не приносили жертви. Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон — сонце, а фараон — його єди­ним сином. Він прийняв нове ім'я — Ехнатон ("милий Атонові"). Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо. Збудовано нову столицю — Ахета-тон за 300 км на північ від Фів, яка незабаром стала величезним містом. Тут не було ні старої знаті, ні старих жерців. Фараон сам оголосив себе верховним жерцем нового культу. Однак на сімнадцятому році прав­ління Ехнатон помер. Знать і жрецтво доклали всіх зусиль, щоб повер­нутись до старого. Невдовзі стара знать повернула собі панівне стано­вище у суспільстві.

За умов внутрішніх незгод у Єгипті на його азіатські володіння по­силюється натиск численних азіатських племен хеттів, які в XVII ст. до н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сирію, Палестину. Тривалу боротьбу з хеттами вели фараони XIX династії, особ­ливо РамзесІІ (1317-1251 рр. до н.е.). Після впертої боротьби між Єгип­том і Хеттською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

З 1206 р. до н.е. у Єгипті з початком правління XX династії наста­ють тяжкі часи. Одні за одними нападають на Єгипет чужоземці. В се­редині країни повстають раби, біднота. Панує свавілля, корупція, ха­барництво серед урядовців. Знать і жерці багатіють, простий люд під тягарем непомірних податків і поборів дедалі зубожіє. Країна і царсь­ка влада поступово слабнуть і занепадають. Від Єгипту відпали воло­діння в Азії. Фараони часто змінюються на престолі, їх наставляють у своїх інтересах жерці, знать, воєначальники. Знову починається про­цес децентралізації, зміцнюються правителі номів. Падає військова міць Єгипту. В армію набирають все більше найманців. Наприкінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Над півднем і Ефіо­пією панують всесильні фіванські жерці, а на півночі зберігається ще влада фараонів. На троні фараонів щораз частіше з'являються чужо­земці.

Настає період Пізнього царства. Почалося правління XXI династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави — як результат


 


64


65


загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. У певні періоди Єги­пет піднімається, відновлює могутність, зокрема в роки правління XXII династії фараонів (Х-ІХ ст. до н.е.). Потім на декілька десятиліть Єги­пет захопили ефіопи, а в VII ст. до н.е. — ассирійці. Після тривалої і жорстокої боротьби, в якій брали активну участь різні сусіди Єгипту, переслідуючи власні цілі, Єгипет відновив незалежність, але дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була вщент зруйнована, населення її винищене. Це сталося при фараонах XXVI династії; які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів. Однак в VI ст. до н.е. на Єгипет напали перси, завоювали його (525 р. до н.е.), і перський цар Камбіз проголосив себе, фараоном Єгипту, за­початкувавши XXVII династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив незалежність. На цьому закін­чується історія держави і права Стародавнього Єгипту. З 525 р. до н.е. до македонського завоювання Єгипет був під владою персів і недовго­вічних династій єгипетських фараонів (XXVII-XXX), які повставали проти персів. У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований Александром Македонським, а після його смерті опинився в руках греко-македонсь-кої династії Птолемеїв, заснованої полководцем А.Македонського Птолемеєм Лагом. З 30-х років до н.е. Єгипет став римською провінцією, згодом увійшов до складу Візантії, аж поки в VII ст. був завойований арабами.

2. Суспільний лад

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землероб­ство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були достат­ньо сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас у горах, де беруть початок прито­ки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливали­ся. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чор­ного, дуже родючого мулу — тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля". Проте землі для сівби в долині Нілу доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджу­вали низовини дамбами, у дамбах робили ворота і крізь них пропуска­ли на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних спо­руд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість


земля давала багатющі врожаї пшениці та ячменю, льону, городини, фруктів.

У дельті Нілу й оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна та ін.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, по­легшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею відбувалася жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в IV тис. до н.е. Єгипет був вели­кою, багатою, густо населеною країною.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій цент­ральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загроб­не життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголо­шують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багаті жертвували золото, рабів, худобу, фараони — землі, дорогоцінності. Головному храму у м. Фівах належало понад 80 тис. рабів. Щорічно у вигляді податей жерці Фів одержували близько 52 кг золота, 1090 кг срібла, 850 голів великої рогатої худоби, 290 тис. шт. птиці та ін. Фараон Рамзес V подарував їм 864 тис. агур орної землі (агура = 2730 м2), 433 ділянки садів, 83 судна, 65 міст і сіл, декілька тисяч рабів.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей вза­галі. Вони займали важливі посади в державі — в центральному і місце­вому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зов­нішню політику держави. їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона (якщо, наприклад, у попереднього не було спадкоємців). У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: мате­матики, астрономії, географії, медицини та ін.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемін-


 


66


67


ної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величез­ними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшу­вались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації об­щинних земель та ін.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів но-мів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єги­петська аристократія мала також великий вплив на розв'язання дер­жавних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і реміс­ники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на дер­жавній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користу­вання храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбави­ти засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних робо­тах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам випла­чували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зу­мовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі зба­гатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних госпо­дарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповню­валось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговця­ми. Найбідніших селян називали хуру.


Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в дер­жавних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 осіб, за кожною з них наглядав спеціальний управитель. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іри­гаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, пала­ци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужо­земці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів обов'язково на першому місці називали кількість захоплених рабів. Так, Тутмос III повідомляє про захоплення в одному з походів 10000 поло­нених, його син Аменхотеп II — про 101218 осіб, ще інший фараон — про 120000. Отже, кількість рабів у Єгипті постійно збільшувалась за рахунок полонених і підкорених народів. їх кількість обчислювалась багатьма десятками тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з держав­ними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою влас­ністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ре­місники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спа­док, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особ­ливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.


 


68


69


3. Державний устрій

Як і у Вавилоні, держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії —«■ деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних при­родних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської об­щини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому роз­витку приватної власності на землю, в необхідності проведення вели­кого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалі­зованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи ти­тул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілував ли землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл по­цілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідом­ляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, спо­руджені на їх честь, грандіозні усипальниці —піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували відцентрові сили. Але незабаром деспотична влада фараонів зміцнюва­лась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови впли­вали на це постійно. Насамперед, це необхідність будування і підтри­мання в робочому стані величезної, складної мережі каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окре­мим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для ЇЇ виконання


необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної влади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керів­ництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко б занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао­ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред­жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь­ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь­ких робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтриму­вала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедли­вості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром

бога Ра.

Візир зосереджував усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити без­межність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який уразі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Вели­ку раду десяти — дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не ра­хуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний скарбник і одночас­но хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скар­бниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідува­чем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудни­ками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних ма­теріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони ви­конували також функції військового і морського міністрів.


 


70


71


Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема' "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зро­стала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засно­вували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, бу­дували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апа­рат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними сек­ретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрок­ратизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудника­ми, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією.

. Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закрі­плення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Се­реднього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу писців, наставляв його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді, плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком".

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло чимало ви­щих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, зде­більшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскіль­ки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі дер­жавні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. У цю епоху небачено збагатились храми. За часів Рамзеса III, як засвідчують документи, храми володіли до 15 % усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 ко-


раблів, десятки тисяч рабів; на них працювали тисячі селян. Храмам належали каменоломні, копальні, рудники.

Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військо­вою силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внут­рішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійсь­ких негрів.

За необхідності скликали ополчення, основну масу якого станови­ли селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих земле­власників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою аг­ресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержу­ють додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділян­ки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н.е.) з'являються наймані (го­ловним чином лівійські) війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають. Наділений привілеями клан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири що­раз більше впливають на державні справи. Іноді вони навіть проголо­шували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від X ст.

до н.е.).

Суд. Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступа­ли як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фара­он доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад про державну зра­ду, він розглядав особисто.

В свою чергу, візир розглядав справи або одноособово, або як го­ловуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адмі­ністративні функції. В епоху У-ої династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі спра­ви. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.


 


72


73


У період Нового царства виникла ще судова "колегія ЗО суддів", до складу котрої входили знатні громадяни найбільших міст країни.

У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв). У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах дрібні, місцеві справи і спори розглядали старости общин. Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однако­вим. І ті й інші порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшко­дувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішен­ня суддя не мусив умотивовувати: він прикладав до чола особи, котра виграла процес, зображення бога істини і справедливості, і це означа­ло виграш справи. Стосовно санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, свою.

Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрар-хи судили усіх нижчепоставлених жерців, залежне селянство, котре мешкало в храмових маєтках, рабів.

Доказами в судовому процесі були: власне зізнання, покази свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при осквер­ненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марцелін зга­дує, що єгиптяни були дуже стійкими до перенесення тортур, болю. Про ордалії прямих згадок немає, хоча, напевне, їх теж застосовували.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Основними джерелами праве в Стародавньому Єгипті були звичай і закон. Найдавніші закони або їх збірники не збе­реглися. Про них лише згадують у працях грецькі та римські історики. Так, Діодор Сицилійський пише, що першим законодавцем Єгипту був легендарний Менес — перший фараон першої династії, а після нього — фараон Сазіхіс. Він навіть видав закони, згідно з якими забороняється брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або 'свою власну мумію (на випадок смерті), яку не можна було хоронити, поки родина не сплатить боргу.

Велике законотворення пов'язане з іменем Рамзеса II (XIII ст. до н.е.). Згідно з Геродотом і Діодором, воно було скероване на форму­вання армії, встановлення кастової організації суспільства, вдоскона­лення державного апарату.

Фараони Менес, Сезостріс III (бл. 1860 р. до н.е.) також відомі як визначні законодавці. У VIII ст. до н.е. з'явилась обширна кодифіка-


дія фараона Бокхора (Бокенранефа), яка складалася з 40 рулонів папі­русу, проте до наших днів вона не збереглася. У цій кодифікації вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Застосування права вже не було монополією жерців, а договори не писали мовою свя­щенних формул.

До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхе-ба, засновника XIX династії, що стосуються кримінального права, та ін. Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та пам'ятки з різних епох, де записано зміст деяких законів, правових актів, судових протоколів тощо.

Право власності. Основним свідченням багатства в Єгипті були зем­ля і раби. Формально вся земля в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які фактично мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове, по суті, користування храмам, знаті, сільським громадам. Землю одержували на умовах служби окремі жерці, урядовці, воїни. Передавали землі у користування разом з рабами, залежними селяна­ми, майном.

Управління храмовими землями здійснювали жерці разом з царсь­кими чиновниками. З селян, котрі працювали на цих землях (як і весь результат праці рабів), храмові та царські збирачі податків стягували ренту — податок на користь храму і цареві. Документи засвідчують, що багато хто з цих збирачів зловживали своїм становищем, більш дбаючи про свої власні інтереси. Щоправда, при виявленні зловжи­вань винних нещадно карали.

Селян, не спроможних сплатити натуральні і грошові податки, зга­няли із землі — тільки з часів володарювання фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.) їх уже не виганяли, а били палицями. З ХІХ-ХХ ди­настій жерці самі управляли наданими їм землями, без втручання дер­жавних урядовців. Землею, закріпленою за селянськими общинами, уп­равляли староста общини — ксерп і царський урядовець. Тут також хазяйнували царські збирачі податків. Така ж сама картина була і на землях, виділених знаті, урядовцям, воїнам.

У будь-який час фараон, тобто держава, міг позбавити особу чи громаду права володіння землею, якщо вони не виконували визна­чених державою обов'язків. Найтяжчою була повинність громадсь­ких робіт — будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

Отже, в Єгипті,.як і в інших країнах Стародавнього Сходу, можна виділити такі характерні явища: по-перше, особливу роль держави,


 


74


75


яка дедалі зростала, набуваючи великої сили; по-друге, поруч з рабами, і навіть у значно більших масштабах, продуктивною працею займали­ся селяни і ремісники, общинники.

Водночас земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, з плином часу стала предметом купівлі-продажу, дарування тощо. У І тис. до н.е. агуру землі продавали за 1 дебен (91 г) срібла, а вартість рабині становила 4 дебени, раба ■— 20 дебенів. Повинності перед дер­жавою у випадку продажу землі переходили на нових володільців. Про­цедура продажу була, однак, досить складною.

Неорні землі (сади, забудови, будинки) фараон міг подарувати будь-кому і тоді вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань щодо держави. З XVIII династії фараони так само по­водились і з орною землею, надаючи її у володіння або даруючи своїм воїнам-ветеранам. Рухомі речі — раби, худоба, інвентар, прикраси тощо, якими фараон наділяв будь-кого чи які куплено або одержано як дарунок чи дано у спадок, ставали повною власністю даної особи, хра­му, громади.

У сільських громадах і в містах у заможних людей існувало ще не­доторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване, бо прибутки з нього йшли на культові потреби, зокрема на поховання, що вимага­ло в Єгипті великих витрат (муміфікація, будівництво гробниць тощо).

Зобов'язальне право. З розвитком торгівлі й обміну в Єгипті з'яви­лись різні види зобов'язань, які набули певних правових форм. Упро­довж тривалого часу договори укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцями і урядовцями. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядності, набуло світського характеру, хоч вплив релігії, зокрема значущість клятв, зберігся. За свідченням грецьких істориків, фараон Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг (а до­говору і свідків не було), і в цьому присягне, то він буде увільнений від його сплати.

Договори укладали і в усній, і в письмовій формах. В обох випад­ках необхідна була присутність свідків.

Окремі договори. Договір купівлі-продажу. Вже в епоху Стародавньо­го царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже гроші — мідні, срібні, золоті монети. З часом торгівля набувала все більшого розвитку, охоплювала все більше коло товарів. Особливо це характерне для епохи Нового царства. Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Зокрема, землею могли роз­поряджатися тільки представники вищих верств — служилої знаті,


храми, жерці. Селяни тривалий час не мали на це права. Тільки фара­он Бокхоріс дозволив селянам продавати й купувати землі, які належа­ли храмам (за їх згодою) або воїнам і чиновникам (теж за їх згодою). Общинні та царські землі селяни не могли ні купувати, ні продавати.

Договір купівлі-продажу нерухомостей укладали з дотриманням значних формальностей, зокрема в ранню епоху, а саме здійснювали послідовно три акти. Перший акт — це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни, запису, що ціна сплачена. Продавець брав зобов'язання передати право власності, здійснивши відповідні формальності та гарантував покупцеві забез­печення від можливих претензій з ббку третіх осіб.

Другий акт мав релігійний характер і полягав у підтвердженні уго­ди клятвою сторін.

Третій полягав у своєрідному введенні покупця у володіння зем­лею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги. Релігійна клятва згодом втратила значення. Право власності переходило лише з пере­дачею речі (землі) у володіння покупця.

Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і достатньо поши­рений. Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно тощо. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших ро­дичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати там життя.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селя­нам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу май­но боржника, зокрема весь сільськогосподарський та ремісничий інвен­тар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків для позики, встановивши максимум у ЗО % на рік для грошової позики і 33,3 % — для позики зерном. Загальна сума відсотків за час погашення боргу не повинна перевищувати розмі­ру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів — їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирикратної суми боргу).

Договір наймання. Цей договір також був поширений, причому двоякого виду: особистого і речового наймання. У першому випадку йдеться про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У дру-

77


76


гому — наймання речей, тобто передача майна у тимчасове оплатне користування. Якщо виявляли, що річ непридатна до вжитку (раб, на­приклад, хворий або непрацездатний), то її власник повертав отрима­ну орендну платню у подвійному розмірі. Загибель (втрата) орендо­ваної речі не звільняла особу, котра її найняла, від сплати всієї оренд­ної платні. Вона повинна була повернути власнику речі також її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на рік. Інші землі, в тому числі під забудову, а також будівлі, житлові будинки — на будь-який строк. Орендну плату за поле визначали, за­звичай, певною часткою врожаю. Обробіток орендованої землі був обо­в'язковим. Невирощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву відомий договір поклажі, тобто зберігання чу­жих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був стави­тись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охо­ронявся ще й релігією. Існували також інші види договорів — товари­ства, обміну тощо.

Шлюбно-сімейне і спадкове право. Шлюб у Єгипті укладався за до­мовленістю між батьками молодих (зазвичай укладали договір). Іноді такі угоди укладали, особливо між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. При укладенні угод здебільшого не зважали на зго­ду молодих. Укладення шлюбу відбувалося у релігійній, обрядовій формі. Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю значних пере­житків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері ("син та-кої-то"). У гробницях Стародавнього царства покійника звичайно зоб­ражено з матір'ю, а не з батьком.

Серед родичів батько і брат матері користувались найбільшою по­шаною. Поширеними, особливо серед знаті, були шлюби між близь­кими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдо­вою свого батька. Так, фараон Рамзес II одружився зі своєю рідною дочкою.

Впродовж тривалого часу жінка у сім'ї посідала високе становище, користувалась авторитетом, повагою. її називали "господинею дому". Однак згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фа­раонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни — розширюються права і зміцнюються позиції чоловіка. Дружину вже не вважають вищою чи навіть рівною чоловікові — вона знаходиться значно нижче. Допускаєть­ся полігамія чоловіків: кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян навіть з'являються гареми. Жінки цих гаремів не мали прав за­конних дружин, а їх потомство не вважали членами сім'ї чоловіка.


Укладаючи шлюбний договір, батьки нареченої (або вона сама) на­магались зберегти за нею певне правове становище. Так, за дружи­ною зберігалося її майно, і вона мала право ним розпоряджатися. Крім того, згідно з договором, чоловік був зобов'язаний виділяти певні суми на її особисті витрати. Для забезпечення цілості майна дружини скла­дався його детальний опис і як застава його непорушності слугувало майно чоловіка. Іноді чоловік передавав дружині все майно сім'ї. Така угода, щоправда, потребувала затвердження візира.

Розлучення було для обох сторін простою справою, без зайвого формалізму і складності. Дружина повертала все своє майно, а також одержувала певну частку спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Однак у тих випадках, коли розлучення здійснювали на вимогу чоловіка і він залишав сім'ю, все його майно переходило до старшого сина, котрий повинен був поді­лити це майно між усіма дітьми порівну.

Діти, особливо дорослі, користувалися певною незалежністю, зок­рема у майновому відношенні. Вони мали своє майно і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов'язані були їх виховувати, всіляко допо­магали, у тому числі матеріально. На дорослих дітей покладався обо­в'язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення меж такого зобов'язання укладали спеціальні договори.

Спадкування проходило за законом: спершу спадкували діти, неза­лежно від статі, порівну. Діти спадкували майно батька, матері, а та­кож рідних матері. Якщо сім'я була бездітна, майно спадкували брати і сестри померлого. Дружина забирала своє майно і виділену їй частину спільного чи чоловікового майна, рівну іншим частинам (дітей). Май­но, виділене у сім'ї для заупокійного культу, розподілу не підлягало, залишаючись у сім'ї для тих же цілей.

Єгипетському праву відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення час­ток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпоряди­тися стосовно передання певних речей чи іншого майна у фонд заупо­кійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

Кримінальне право. У кримінальному праві Єгипту передбачена си­стема злочинів і покарань. Найтяжчими злочинами вважали будь-які посягання проти влади фараона, існуючого державного ладу, встанов­леної системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У ви­падках повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, роз­голошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю його родину — батьків, дружину, братів, сестер, а іноді й дітей. Тіло вин-


 


78


79


ного не можна було поховати — його кидали у воду, крокодилам. Кара­ли смертю і такі дії, як порушення правил релігійних культів, чародійство.

Тяжкими злочинами вважали чаклунство, замовляння, виготов­лення різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священної тварини — ібіса, кішки, сови чи тварини, призначеної для храмів як жертвопринесення; викидання нечистот у Ніл; вживання в їжу заборо­нених продуктів; розкопування і пограбування могил; принесення у жертву тварин до того, як вони будуть позначені жерцями як жертви; пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили й порушення традиційних правил лікування, викладених у священних книгах бога Тота, створення нових танців. Усіх винних у скоєнні тяжких злочинів карали смертю. Смертю карали й клятвопо­рушників за фальшиві клятви, умисні вбивства, неправдиві доноси.

Отже, смертну кару — просту і кваліфіковану — застосовували час­то. До кваліфікованих її видів належало спалення, посадження на палю, четвертування та ін. Перед смертю завдавали різних мук. Так, за вбив­ство батьків винному виривали щипцями шматки тіла, потім клали на гострі шипи і врешті спалювали. Знатним людям, засудженим на смертну кару, дозволяли покінчити життя самогубством. Крім смертної кари, ши­роко застосовувалий інші види покарання, зокрема членопошкоджен-ня: відрізання пальців, рук, вух, носа, язика, кастрацію. Так, за образи могли відрізати язик, за незначну підробку відрізали руку, за підроб­ку документів, печаток, монет — обидві руки. При подружній зраді жінці відрізали ніс, а її співучасника кастрували, за зґвалтування та­кож кастрували.

За крадіжку приватної власності, зокрема царської і храмової, навіть незначної, винного карали відрізанням руки або побиттям па­лицями і штрафом у розмірі стократної вартості майна (якщо це була храмова власність). За крадіжку храмової худоби застосовували тав­рування або каліцтво і віддавали у рабство. Крадіжку в гробницях ка­рали відрізанням вух, носа і садовили на палю.

Існували різні тілесні покарання, зокрема побиття киями, тяжкі примусові роботи, вислання, ув'язнення в царських в'язницях, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовпа, віддача у рабство або в "залежні люди".

Злочинець міг просити помилування у фараона, мав право шукати притулку у храмах.

Кровної помсти не існувало, існуючі раніше грошові викупи за зло­чини давно зникли. Покарання було невідворотним, його здійснюва­ла держава.


РозділІУ

ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

1. Утворення держави

Стародавня Індія — країна, розташована у Південно-Східній Азії, на півострові Індостан. Тепер на цій території створено дві держа­ви — Індію і Пакистан. У стародавні часи вони становили єдине ціле в географічному, історичному й економічному відношеннях. Індія була заселена людьми ще у кам'яний вік, переважно негроавстралоїд-ної раси.

Розвиток суспільно-економічних відносин у різних регіонах краї­ни відбувався нерівномірно. Це пояснюється різноманітністю її при­родних умов і вторгненням більш розвинених племен іззовні. Родючі землі сприяли розвиткові землеробства, проте вимагали постійного зрошення. Виникає іригаційне будівництво. На півночі відбувалася боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля. Крім земле­робства і садівництва, тут розвиваються ремесло, скотарство. Зарод­жуються міста — економічні й торговельні центри, зокрема у півден­ному Пенджабі. Виявлені їх рештки засвідчують високий рівень місто­будування. Вдосконалюються знаряддя і засоби виробництва, з'явля­ються вироби з металу, золота, перламутру. Виникає писемність.

Наприкінці IV—III тис. до н.е. швидкими темпами поширюється рабство. В результаті постають держави. Як вважають дослідники, це відбувалося приблизно у той час, що у Месопотамії та Єгипті. Мож­на припустити, що у Північно-Західній Індії існувало декілька силь­них рабовласницьких держав. їх політична історія, як і інших, що ви­никли у той час в Індії, нам невідома. Невідомі й деталі соціально-економічного розвитку цього найдавнішого в країні суспільства. Не­має відомостей про право. Розкопки в країні, зокрема в Мохенджо-Даро і Хараппі, проводять повільно, а отже, для будь-яких наукових тверджень не вистачає фактів, доказів. Наявний же археологічний матеріал є надто бідний.

Наступну епоху в індійській історії (II тис. до н.е.) часто називають ведичною, оскільки основним джерелом відомостей про неї є літера-


81


турна пам'ятка "Веди", що дійшла до нас з тих часів. Веди — це не істо­ричні твори. Вони містять релігійні гімни, молитви, заклинання, які не дають змоги відтворити детальну економічну і політичну історію Індії, однак певний матеріал для цього з них можна зачерпнути.

Починається ведична епоха з вторгнення в Індію з північного за­ходу кочових світлошкірих племен аріїв (староіндійською мовою "арія" означає "аристократ", "шляхетний" на противагу "анарії" — нижчий, гірший, яке застосовували до корінного населення). Звідки прийшли арії — науці достеменно невідомо. Існує припущення, що, можливо, прийшли вони з південної Європи — нинішньої України, Поволжя, а можливо, з Ірану. Є певні підстави для цих та інших припущень, зок­рема в результаті досліджень їх мови, побуту тощо.

Вторглися арії на територію Індії в середині II тис. до н.е. Місцеве населення було частково витіснене в гори, частково асимілювалось з чужоземцями.

Отже, з часу завоювання Індії аріями починається новий, більш відомий науці період розвитку суспільно-політичних відносин. Дослід­ники розділяють його на декілька етапів: 1) розклад первіснообщин­ного ладу і утворення рабовласницької держави (друга половина II тис. до н.е.); 2) рабовласницькі держави в долинах Гангу та Інду (II тис. до н.е.-ІУ ст. до н.е.); 3) централізована держава Маур'їв (IV—III ст. до н.е.); 4) криза і феодалізація держави (III ст. до н.е.-ІУ ст. н.е.).

На час вторгнення в Індію арії перебували на стадії первіснообщин­ного ладу з досить чіткою організацією суспільства. Найнижчою лан­кою цього суспільства була сімейна або родова община — гана (гр. §епо5, лат. §еп5 — рід). Общиною або громадою управляли народні збори, ради старійшин і військові вожді. Общини об'єднувались у племена з племінною радою (саміті) і вождем - раджою, а племена — у племінні союзи. У них вже існував поділ праці, почала виділятися племінна знать, а також жерці — брахмани. Військові вожді та верхівка дружини ста­новили привілейовану групу — кшатріїв. Це був прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення зміцнити своє привілейоване становище згодом привело до появи особливої соціальної системи — системи варн, або каст.

Перехід від кочівництва до осілого землеробського життя, змішу­вання з корінним населенням мали своїм наслідком дальший розви­ток продуктивних сил і класову диференціацію, що прискорило роз­пад первіснообщинного ладу. Родова община перетворюється у сусід­ську, територіальну — "вішас" (старослов. — весь). Вона зберігається впродовж тривалого часу. Цьому сприяли особливості клімату і ґрунту (необхідність ведення громадських робіт — іригаційних, вирубування


лісу і боротьба з джунглями, будівництво храмів тощо). Декілька об­щин об'єднується у своєрідні центри, створюють свої міста, і таким чином виникає безліч маленьких, майже незалежних союзів. Общини були патріархальні з усеохоплюючою владою чоловіка у сім'ї. Залежність окремої людини від общини була цілковитою і охоплювала без винят­ку усі сторони життя.

Поділ на племінну військову знать, жерців і простих общинників, що відбувся раніше, дістав у аріїв після завоювання спадкове закріп­лення. Це виявилося в утворенні стародавніх станів — каст. Першу касту становили жерці (брахмани); другу — світська і військова знать (кшатрії); третю — прості общинники: селяни, ремісники, скотарі (вайші); четверту становило підкорене, але вільне місцеве населен­ня — шудри. Раби, яких було багато, в касти не входили. Спочатку відмінності між кастами, особливо першими трьома, не були надто виразними, але згодом вони все більше поглиблюються. Касти отри­мують релігійне освячення, стають спадковими і перехід з однієї касти в іншу був вже майже неможливий.

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовувала цю соці­альну систему і привілеї трьох вищих каст, що нібито були утворені "пра­батьком усіх живих істот" Пуруші: жерці утворені з його вуст; кшатрії — з його рук; вайші — зі стегон; шудри — ступень. Зважаючи на це, жерці — над усіма найвищі, бо вони служать богам, кшатрії керують суспільством і ведуть війни, вайші займаються землеробством, скотарством, ремес­лом і торгівлею, а шудри служать трьом вищим кастам.

Отже, завоювання Індії аріями, перетворення значної кількості підкореного населення в рабів, розвиток приватної власності і майно­вої нерівності призводять до швидкого перетворення родового ладу в аріїв у організацію для завоювань, грабунку і пригнічення інших на­родів, для тримання під контролем власного народу. З органів народ­ної волі органи управління аріїв перетворюються в органи панування, насильства, пригнічення — отож, знову виникає державність, край існу­ванню якої у попередній період саме арії і поклали.

Відсутність джерел не дає змоги і в цей період простежити процес утворення індійської державності. Деякі письмові джерела засвідчують, що починаючи з кінця II тис. до н.е. в Індії існувало декілька держав, які носили назви племен, що їх заснували: це Куру на заході, Панчала на схід від Куру, Кошала, Каші, Ватса, Магадха та ін. У V ст. до н.е. Ма-гадха (в долині Гангу) об'єднала навколо себе низку областей і держав, розташованих між Гангом і Гімалаями, але єдиної, централізованої держави утворено не було. В басейні ріки Інду в цей період існувало багато дрібних держав, які вели постійні міжусобні війни і цим себе


 


82


83


взаємно послаблювали. Вони перші в Індії зіткнулися з персами, які в той час почали похід на схід. Перським царям вдалось захопити більшість держав басейну ріки Інд і ввести їх до складу своєї держави. Та незабаром сама Персія зазнала нищівної поразки від військ Алек-сандра Македонського. В 327 р. до н.е. він завоював значну частину те­риторії Індії. Після смерті Александра Македонського (помер у 323 р. до н.е. в м. Вавилоні) його держава розпалася.

Визвольну боротьбу в Індії очолили цар Магадхи Чандрагупта Ма-ур'я (321-297 рр. до н.е.) та його наставник брахман Каутілья, якого вважають автором трактату "Артхашастра". Цей цар та його наступ­ники об'єднали під своєю владою значну частину території Індії, а та­кож Афганістану та Белуджистану. В історії ця держава відома як імпе­рія Маур'я. Найбільшого розвитку вона досягла у роки панування царя Ашоки (272-232 рр. до н.е.), коли було об'єднано майже всю Індію. Держава мала значний міжнародний авторитет, буддизм був визнаний державною релігією. Після смерті Ашоки держава розпалася. На півночі утворилося величезне індо-грецьке (Бактрійське) царство, в Магадсі утвердилася нова династія, на півдні ж виникло декілька дрібних дер­жав, наймогутнішою з яких була Андхара. В усіх цих державах і надалі продовжувалася постійна міжусобна боротьба. Скориставшись цим, у Північну Індію в кінці II ст. до н.е. вторглися скіфські племена саків, які створили тут індо-скіфську (Кушанську) державу. У І ст. до н.е.-II ст. н.е. в Індії йде процес інтенсивного розкладу рабовласницького спосо­бу виробництва. Зароджуються і розвиваються нові, феодальні відно­сини. В IV ст. тут виникає величезна держава Гуптів, яка була вже ран­ньофеодальною.

2. Суспільний лад

У УІ-ІУ ст. до н.е. економіка Стародавньої Індії досягла чи не най­більшого розвитку. Долини рік були перетворені у важливі землеробські райони країни; збудовано розгалужену мережу іригаційних споруд; у джунглів відвойовано великі території і перетворено в орні землі та пасовища. Вдосконалюються землеробство, знаряддя виробництва. Розвивається садівництво і городництво. Високого рівня досягає ре­месло, яке остаточно відокремлюється від сільського господарства. В джерелах того часу згадується багато різних, невідомих раніше професій: ювеліри, майстри по перламутру, ковалі, кушніри та ін.

Товарне виробництво почало відігравати основну роль у тогочасній економіці Індії. Йде процес поступового перетворення патріархальної


системи рабства, націленої на виробництво предметів споживання, в розвинену рабовласницьку систему, скеровану на виробництво додат­кової вартості, прибутку.

Успіхи у розвитку сільського господарства, ремесла зумовили інтенсивний розвиток торгівлі, зростання старих і виникнення но­вих міст. Між містами прокладаються дороги, будуються заїжджі дво­ри. Індійські купці ведуть обширну міжнародну торгівлю, зокрема з Китаєм, Персією, Єгиптом. Індійські товари щораз більше з'являються в Європі.

Розвиток продуктивних сил зумовлював встановлення тісних еко­номічних зв'язків між окремими регіонами країни, державами Індії, сприяв їх об'єднанню. Водночас значно поширюється експлуатація рабів і вільних общинників, загострюються соціальні протиріччя.

Відбувається дальше зміцнення і остаточне відокремлення каст. Важливо пам'ятати, що їх не можна ототожнювати з класами. Серед вищих каст — брахманів і кшатріїв були й бідні люди. Багато брах­манів, особливо дервіші, постійно подорожували по країні, навчаючи людей релігії, не маючи ніякого майна, крім одягу та посоха. І навпа­ки, серед вайшів чи навіть шудрів були досить заможні, навіть багаті люди. Водночас поділ на касти прискорив розклад родоплемінних відносин, відкриваючи можливість для об'єднання всіх тих, що при­ходять з різних племен, у рамках однорідних соціальних верств і однієї держави.

Як уже зазначалося, керування суспільством і державою було при­вілеєм тільки перших двох каст, які становили групу "благородних" або "двічі народжених". Брахмани — найвища каста, не займалися фізичною працею: вони жили з пожертв, які відігравали у пізньове-дичну епоху значну роль, будучи основним джерелом існування чис­ленних жерців. Наявність цієї дуже могутньої касти накладає знач­ний відбиток на весь соціальний, державно-політичний та правовий розвиток країни. Світські правителі — князі-магараджі та інші були змушені поділяти з брахманами політичну владу. Без погодження з брахманами не можна було вирішити жодних важливих питань. Князі Стародавньої Індії не мали, зазвичай, навіть законодавчої влади. Вони не могли самочинно видавати закони — їх складали брахманські шко­ли в кожній місцевості, князівстві. Закони діставали релігійне освя­чення, і князь повинен був тільки стежити за їх виконанням. Ця об­ставина сповільнювала державно-правовий розвиток у Стародавній Індії. Крім того, наявність такої могутньої жрецької касти робила неможливим підпорядкування релігії інтересам держави. Радше було навпаки.


 


84


85


Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давали вка­зівки і поради людям інших каст щодо їх застосування. їх обов'язком було постійно вивчати Веди (священні книги) і навчати їх інших, при­носити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Жер­твопринесення, як і інші явища соціального буття, що не обходилися без участі брахманів (шлюб, народження, смерть), супроводились склад­ними обрядами, ритуалами. За їх виконання брахмани брали велику плату.

За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога: "Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому і в потойбічному світі".

Брахманів вважали володарями усього живого і мертвого на землі, усі їхні бажання виконували безвідмовно. Особу і майно брахмана вва­жали недоторканими, а будь-яка образа, поранення, вбивство тягнули за собою суворі покарання, здебільшого мученицьку смерть. Винятко­ве становище брахманів, постійні дорогі жертвопринесення, яких ви­магав брахманізм від усього населення, освячений ним кастовий устрій, вчення про переродження душ, згідно з якими душі померлих не по­трапляють у загробний світ, а відразу відроджуються в іншому тілі (за­лежно від суми позитивних і негативних вчинків, здійснених за життя, особливо щодо брахманів — отже, після смерті людина за заслуги пе­ред богами і брахманами може народитися представником іншої, ви­щої касти) — усе це викликало у суспільстві рух протесту, який знай­шов відображення, зокрема, в нових релігійних течіях — буддизмі та джайнізмі. Обидві ці течії відкидали авторитет Вед, заперечували кас­товий поділ. Вони твердили, що всі люди рівні, а долю людини визна­чає сума добрих і поганих справ предків. Способом для досягнення щасливого життя і потомства є не дотриманя законів і наказів кож­ної з каст, а чернечий спосіб життя, незаподіяння зла живим істотам тощо.

Другій касті, кшатріям, ставили в обов'язок управляти країною, за­хищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення і вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релі­гійних обрядів та ритуалів. Кшатрід — це була світська знать, наділена державною, політичною і військовою владою. Проте діяла вона не на свій розсуд, а під постійним контролем брахманів. Упродовж життя, аж до самої смерті, вчителями, опікунами, наставниками чи порадни­ками кшатріїв були брахмани. Економічне становище кшатріїв було різним. Більшість з них були багатими, проте траплялись і незаможні, а дехто за борги навіть потрапляв у кабалу.


Найчисленнішою була каста вайшів — це безпосередні виробники, трудяще населення — селяни, ремісники, торговці та ін. Люди цієї кас­ти були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно робити жертвопринесення, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечу­вати всім необхідним себе і членів вищих каст.

Каста шудрів повинна була "смиренно служити" трьом першим кастам. Вона займала третьорядне становище. Дослідники зазначають, що шудри — це люди особисто вільні, вони не були рабами, мали пра­во володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Як свідчать документи, шудра не повинен на­громаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки, на­буваючи багатство, він тим самим утискав брахманів. Цей припис, од­нак, не ставав на перешкоді деяким шудрам збагачуватись.

Оскільки переходи з касти в касту були суворо заборонені, катего­рично забороняли і мішані шлюби. Коли ж такий шлюб відбувався, то чоловік і дружина втрачали приналежність до каст, потрапляли у кате­горію "чандалів" — людей поза суспільством, відщепенців, які не мали жодних прав, не мали майна, їх усі зневажали і вони навіть не могли проживати в середовищі вільних людей.

Отже, саме цей своєрідний кастовий устрій Стародавньої Індії, кастова приналежність були визначальними у встановленні правово­го становища людини у суспільстві, а не соціально-економічний стан, як це мало місце у більшості країн Стародавнього світу.

Рабство тривалий час мало патріархальний характер, його джере­лами, як відомо, були військовий полон, народження дітей від батьків-рабів, боргове рабство, перетворення вільного в раба за скоєння зло­чину. Водночас зазначимо, що раби-землероби часто жили громада­ми, мали свої сім'ї, а брахмани і кшатрії, забираючи у них більшу час­тину виробленої сільськогосподарської продукції, решту їм залишали, не втручаючись у їхнє повсякденне господарське життя. Таких рабів називали даса.

Раби в Індії були у приватній власності, храмовій, царській. Вони виконували різні роботи в домашньому та храмовому господарстві, у полі, в майстернях та ін. Багато рабів поруч з общинниками працюва­ли на будівництві іригаційних споруд, палаців, прокладанні доріг, ви­рубуванні лісів. Рабів продавали, купували, дарували.


 


86


87


3. Державний устрій

За формою правління індійські держави були монархічними. Рес­публік в Індії у стародавні часи не було. На думку деяких дослідників, влада царів, князів-магараджів тут не була деспотичною. Це припущен­ня вони мотивують, по-перше, тим фактом, що надто самоізольо-ваними, замкненими були общини, сільські громади; по-друге, тим, що правителі повинні були виконувати особливу дхарму — певні обов'яз­ки: захищати країну, охороняти підданих, здійснювати жертвоприне­сення, опікувати вдів, сиріт, хворих, організовувати роботу, спрямова­ну на ліквідацію наслідків стихійних лих, епідемій, запобігати голодові тощо. Треба пам'ятати і про те, що царі та князі управляли країною, по суті, за участю брахманів. Звичайно, ці обставини накладають відби­ток на характер і повноту царсько-князівської влади. Такою всеохоп-люючою, твердою, як у Єгипті чи Вавилоні, вона, напевне, не була, од­нак міцність її все-таки відчувалась у країні. Владу царів (раджів і кня­зів-магараджів) обожнювали. Брахмани вчили, що цар є бог або на­місник бога і його розпорядження треба виконувати як такі, що похо­дять від бога. У законах прямо сказано, що цар є "великим божеством з тілом людини". Цар мав "право життя і смерті" над своїми підданими (крім брахманів), володів величезними багатствами, численними па­лацами, маєтками, рабами. За будь-який непослух, особливо бунтар­ство чи підбурювання до нього, винних карали мученицькою смертю. Проте вищої релігійної влади він не мав.

В управлінні державою цар спирався на великий і розгалужений апарат урядовців — чиновників. Найважливішим з них був візир. Існу­вало також три відомства, три головні галузі управління, що здійсню­вали основні функції держави: фінансове, військове і відомство пуб­лічних (громадських) робіт.

При царі існувала рада (матрипарішад), що складалася з верхівки світської знаті, вищих урядовців. Для царя її рішення мали дорадчий характер. Зате рекомендації і поради брахманів були майже обов'язко­вими до виконання.

Безпосередньо допомагали цареві управляти його радники — ман-трини і магаматри та деякі вищі урядовці — свого роду міністри. Серед них були брахмани. Призначав їх усіх цар з числа "хоробрих, досвідче­них, шляхетного походження і випробуваних" людей. Саме вони ра­зом з представниками від більших міст входили у раду. На всі інші, дрібніші посади в центрі та на місцях призначення урядовців прово­дили ці радники і міністри.

Дуже важливим було фінансове відомство, на чолі якого стояв го-


ловний збирач податків. Він керував великим штатом чиновників, які або контролювали збір податків, або (дрібніші) самі їх збирали. По­датки сплачували всі вільні люди, крім брахманів та знаті. Ними були обкладені міста і села, рудники, ліси й сади, стада й торговельні шляхи, ринки й заїжджі двори та ін. Цареві належало віддавати п'ятдесяту частину кожного стада худоби, золота чи срібла, від шостої до десятої частини врожаю зернових культур, плодів саду, лікарських трав і ко­ріння та ін. Брахманські школи складали спеціальні збірники вказівок, де точно зазначали скільки і чого саме кожна людина повинна платити цареві і брахманам, які повинності виконувати. Наприклад, кожний се­лянин, кожний ремісник, крім сплати податків, повинен був щомісяця один день працювати на царя і т.п.

Значну суму становили й штрафи, які накладали суди на винних, що скоїли проступки чи злочини, а також судові мита та ін. Податки і побори стягували не тільки грішми, а й натурою — продуктами, які йшли на прогодування царського двору, війська, царських слуг і рабів, брахманів, чиновників. Чиновники за свою службу отримували плат­ню натурою або грішми, але частіше одержували в користування зе­мельні наділи з рабами.

Щодо військового відомства, то верховним головнокомандувачем військових сил був цар, його міг заступати візир. Існувала військова рада, що складалася з ЗО членів, розподілених на 6 колегій. Кожна колегія мала свого голову. Колегії відали різними родами військ, їх постачанням, транспортом.

Відносно відомства публічних (громадських) робіт, то відразу тре­ба зазначити, що воно не набуло такого розвитку і не мало такого зна­чення, як у Вавилоні чи Єгипті. В Індії протікає значно більше рік, ніж у названих країнах, отже, і потреба у системі іригаційних споруд була дещо меншою. Але й тут будували канали й водойми, осушували значні масиви заболочених земель. До того ж йшла боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля; джунглі очищали і для здобуття нових плодоносних земель. Отже, відомство громадських робіт потрібне було для керування усіма вказаними роботами, які виконували раби, вайші та шудри. За освоєння нових земель землеробів і навіть цілі сільські общини звільняли на декілька років (3-5) від сплати податків.

Місцеве управління. Згідно з вченням брахманів, держава тоді про­цвітає, коли цар розумно і добре керує своїми підданими. Тому орга­нізації управління як в центрі, так і на місцях надавали великого зна­чення. Країна була поділена на провінції, на чолі яких стояли, як пра­вило, царевичі (сини правителя). Провінції ділили на округи на чолі з окружними начальниками, що "думають про всі справи". До складу ок-


 


88


89


ругів входили сільські поселення і міста. Сільські райони також були чітко поділені за кількістю господарств — на десятки, двадцятки, сотні, тисячі. На чолі цих адміністративних одиниць стояли відповідні упра­вителі (старости десяток і двадцяток, сотські, тисяцькі), що одержува­ли царську платню. Села теж мали своїх старост. їх основним обов'яз­ком було управляти життям поселення, наглядати за порядком, боро­тися з порушниками цього порядку і злочинцями. Найважливіші пи­тання сільської громади вирішували на сходках жителів. По селах існу­вали ще й ради старійшин. Старости й інші управителі збирали з підлег­лого населення продукти, які регулярно доставляли в столицю цареві. Грошові податки збирали відповідні царські урядовці.

У містах теж існувала чітка система управління. На чолі кожного міста стояв царський урядовець — управитель міста. При ньому ство­рювали колегіальний орган — міську раду, що складалась з шести ко­легій по п'ять членів у кожній. Кожна колегія мала чітко визначену сферу діяльності: 1) колегія, що керувала ремісничим виробництвом; 2) відала торгівлею; 3) вела облік населення; 4) забезпечувала місто во­дою і продовольством; 5) стягувала податки і мита; 6) організовувала і контролювала торгівлю іноземних купців.

Діяльність усіх місцевих органів управління контролювали спеці­альні урядовці на чолі з окремим міністром. У кожне село, міський ок­руг чи більше поселення призначали урядовців-контролерів, які нагля­дали за діяльністю службових осіб на місцях. Зловживання службовим становищем, згідно з законами, карали звільненням з посади та кон­фіскацією майна. Існував ще інститут секретних царських інформаторів та агентів, які наглядали за урядовцями різних рангів та за злочинця­ми, що відбули покарання.

Отже, апарат управління в Індії був великий, розгалужений, цент­ралізований. Нестійкі і неміцні економічні, торговельні зв'язки між окремими регіонами країни компенсувались, власне кажучи, центра­лізацією органів управління, їх чисельністю і чіткою організацією. І як тільки цю централізацію порушували, єдина держава розпадалася на відокремлені самостійні частини.

Судова система. Суд в Індії в стародавню епоху не був відокремле­ний від адміністрації. Правосуддя, згідно з вченням брахманів, вважа­ли одним з найважливіших обов'язків держави, царя. Отже, найвищим суддею був цар, який розглядав справи за участю вчених-брахманів. Зауважимо, що далеко не кожна людина могла звернутися зі скаргою безпосередньо до царя. Він же розглядав і скарги щодо рішень нижчих судових інстанцій, тобто водночас був найвищою апеляційною інстан­цією. Здійснювали судочинство і царські радники, міністри, кожному


з яких для розгляду справ виділяли для допомоги по три вчених-брах-мани. Судочинство на місцях здійснювали відповідні урядовці — пра­вителі провінцій, округів, міст спільно з брахманами, котрі добре зна­ли священні книги. Цар міг призначити, зазвичай із брахманів, і про­фесійних суддів, які виїжджали або постійно діяли на місцях. У сільських місцевостях по громадах діяли суди самих громад зі старостою на чолі. На кожні десять сіл призначали колегію у складі трьох суддів, яка була апеляційною інстанцією стосовно рішень громад.

Якщо рішення суду не задовольняло сторони, то вони могли звер­нутися у вищу інстанцію.

Збройні сили були надзвичайно важливою опорою держави. В Індії існувало професійне військо, поділене на різні види — піхоту, кінноту, колісниці, бойові слони. Існував і флот. Воїни отримували за службу платню або земельні ділянки (насамперед командири). При необхід­ності скликали ополчення, в яке йшли всі вільні люди, крім брахманів, високих урядовців і шудрів. За наказом царя кожен правитель провінції, округу, міста і т.д. повинен був поставляти певну кількість воїнів.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. В найдавніші часи основним джерелом права в Індії був звичай. З розвитком державності дедалі більшого значення набу­ли закони, які створювали царі і брахманські школи. Характерною рисою джерел індійського права стародавньої епохи є його тісне по­єднання, переплетення з релігією. Релігія пронизувала все суспільне, державне, особисте і громадське життя та діяльність людей. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватись певних правил поведінки — дхарм. Для кожної касти були свої окремі дхарми. Норми дхарм мали релі­гійний, моральний і правовий характер. Вони були створені брахмансь­кими школами на основі старовинних релігійних книг — Вед, норм звичайного права, судової практики, розпоряджень царів, законодав­ства. Брахмани привносили у дхарми і свої релігійно-етичні та мо­ральні погляди, уявлення, що відображали їх світогляд і переконання. Не забуваймо і того факту, що більшість суддів у Індії теж були брах­манами.

У різні часи в Індії з'являлися збірники дхарм, які часто називали законами — закони Ману, Гаутами, Анастомби, Нарада, Артхашастра та ін. Вони становили собою творчість різних шкіл брахманів і були не тільки регулятором поведінки, діяльності звичайних людей та уря­довців, правителів, а й навчальними посібниками.


 


90


91


Одним з найдавніших збірників таких правил, етичних, моральних і правових норм стали "Закони Ману" (II ст. до н.е.-ІІ ст. н.є.).Вони з'явились у період гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Буддизм, до речі, при царі Ашока став державною релігією. А брахманізм змушений був здавати свої позиції перед міцним союзом буддизму і держави. Але цей відступ проходив в умовах напруженої і гострої бо­ротьби, що й відбито в "Законах Ману". Вони складені брахманами і названі іменем "прабатька всіх людей" — Ману, від котрого нібито по­ходять ці закони й правила.

Збірник складається з 12 розділів. Кожен з них містить велику кількість віршованих повчань, норм і правил поведінки. Умовно зміст законів Ману можна поділити на три частини: 1) релігійні приписи брахманів; 2) норми, що регулюють організацію і діяльність держав­них властей та взаємовідносини їх з громадянами; 3) норми цивільно­го, шлюбно-сімейного та кримінального права.

Ще одним збірником правових і морально-етичних норм була так звана Нарада, складена у пізніші часи, ніж закони Ману. Тут чіткіше виявлені симптоми кризи рабовласницької системи, зародження но­вих елементів соціально-економічних, правових і морально-етичних відносин. Цей збірник більшою мірою нагадує трактат з права. У ньо­му міститься багато норм різних галузей права, зокрема цивільного і кримінального, дано детальний опис механізму організації і діяльності суду, здійснення судочинства.

Крім збірників правових норм і законів, в Індії було чимало полі-тико-економічних і юридичних трактатів. Один з найвідоміших — "Артхашастра" — "наука про політику". Цю пам'ятку відносять до IV ст. до н.е., періоду імперії Маур'їв. В ній висвітлені питання державного устрою, засад здійснення правителями внутрішньої і зовнішньої по­літики, засади їх правової діяльності. Тут містяться норми цивільного і кримінального права, процесуальні норми і правила.

Право власності. Оскільки головною галуззю економіки Стародав­ньої Індії було сільське господарство, то земля належала до основних засобів виробництва і була свідченням багатства. Формально майже вся вона належала цареві. Значна її кількість перебувала також у влас­ності сільських общин. У всякому разі, стародавні джерела згадують саме про царські і про общинні землі. Проте навряд чи можна сумніва­тися в тому, що існували й храмові землі.

Згодом виникла приватна власність на землю. Царські маєтки не були такі обширні, як у Вавилоні чи Єгипті. Ними управляли царські управителі, а працювали раби, засуджені злочинці, наймані робіт­ники.


Землі, які належали общині, були її колективною власністю. Общин­ники одержували для обробітку ділянки, але розпоряджатися ними не могли. В пізнішу епоху, можливо, мали право 'їх продавати чи заклада­ти, але документальних підтверджень цього немає. У законах Ману зга­дується тільки про те, що судові органи держави розглядають спори про земельні межі між общинами.

Як уже зазначалось, про приватну земельну власність у тогочасних пам'ятках права згадок немає.

Рухоме майно перебувало, поза всяким сумнівом, у повній при­ватній власності. Це підтверджується наявністю врегульованої правом великої кількості договорів, всіляких зобов'язань тощо. Правом пе­редбачено сім основних способів набуття власності: 1) купівля; 2) да­рування; 3) спадкування; 4) знахідка; 5) здобич; 6) оплата за виконану роботу; 7) позика під відсотки. Перший, третій і четвертий способи були законними для усіх каст; п'ятий — тільки для кшатріїв; шостий і сьомий — тільки для вайшів; другий — тільки для брахманів. Відоми­ми були й інші способи — виготовлення речі, набуття речі за давністю володіння (п'ять років, якщо володілець був сумлінним господарем, не звинувачувався у крадіжках). Виморочне, тобто безгосподарське, майно трьох нижчих каст переходило тільки цареві.

Зобов'язальне право. В законодавстві, у тому числі в законах Ману, нічого не сказано про форму укладення договорів. Однак при вирі­шенні спорів належало покликатися на свідків — отже, їх присутність була обов'язковою. Якщо свідків не було, то застосовували клятву й ордалії. З цього можна дійти висновку: єдиної, обов'язкової форми укладення договорів не існувало. Водночас були встановлені умови їх дійсності. Не вважали чинними (дійсними) договори, укладені з ду­шевнохворими, дітьми, рабами, нетверезими, за допомогою обману, насильства, а також договори, укладені всупереч законові і звичаєві.

Праву Індії були відомі зобов'язання з договорів і з причинення шкоди.

Купівля-продаж. Об'єкт цього договору становили будь-які речі — відповідної ваги, обсягу, якості. Продавцем міг бути тільки власник речі. Згідно з законами Ману, продаж або дарування речі, здійснені не її власни­ком, не можуть бути визнані дійсними. Коли ж все-таки річ була куплена не у власника, то покупець зазвичай притягувався до кримінальної відповідаль­ності як співучасник злодія і тільки наявність свідків при здійсненні покуп­ки звільняла його від відповідальності. Спірну річ повертали її власни­кові, збитки відшкодовували покупцеві, а продавця карали як злодія.

При укладенні договору, крім присутності свідків, необхідно було показати куповану річ для виявлення всіх її вад. Якщо продавець нама­гався приховати недоліки речі, то він притягався до відповідальності.


 


92


93


Позика. Предметом цього договору були, зазвичай, гроші та про­дукти сільського господарства. їх передавали у повну власність людині, яка ^визначений час мала повернути кредитору позичену річ або іншу у тій же кількості чи тієї ж ваги і якості. Позику брали під відсотки або без них. Гарантією повернення позиченого служили майно боржника та його особа. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити до боржни­ка позов у суді, і коли боржник не мав змоги віддати борг, то повинен був (чи його близькі, родина) його відпрацювати. Це не було боргове рабство, бо після відпрацювання позиченого боржник ставав знову вільним. Крім того, кредитор нижчої касти навіть через суд не міг зму­сити боржника з вищої касти відпрацьовувати борг. В "Артхашастрі", коли йдеться про заставу особи на певний час, тобто для відпрацюван­ня боргу, прямо пишеться, що для аріїв не може бути рабства, і якщо хтось з них потрапив у заставу, наприклад дитина, то його намагалися якнайшвидше викупити. Продаж вільних у рабство розглядали як кри­мінальний злочин. Під вільними розуміли аріїв, тобто людей перших трьох каст.

Зберігання. Цей договір був достатньо поширеним. На зберігання віддавали найрізноманітніші речі. Зберігання було безоплатним. У випадку, коли особа, що зберігала річ, не хотіла її повернути, а в потер­пілого не було свідків, то в суді проводили допит сторін, перевіряли чесність і порядність відповідача: у присутності свідків йому таємно підкидали золото чи якусь цінну річ. Якщо він повертав її, то справу припиняли, якщо ж присвоював, то силою змушували повернути і зо­лото, і віддану на зберігання річ чи її вартість.

Особа, котра зберігала чужу річ, не несла відповідальності, якщо річ була у неї вкрадена і було доведене її добросовісне зберігання, або якщо річ була знищена внаслідок стихійного лиха.

Законодавство передбачало й інші договори — наймання (особис­того і речового), дарування, обміну тощо.

Правові зобов'язання виникали між людьми не тільки в результаті договорів, а й з приводу заподіяння шкоди майну чи здоров'ю іншої людини. Пастух відповідав за втрату чужої худоби (якщо не міг довес­ти непричетність до цієї втрати); винні особи несли відповідальність за спаш чужого поля, вирубку дерев, кущів; за шкоду, завдану візником при порушеннях під час їзди по вулицях міста (відповідав не тільки кучер, а й його власник), та ін.

Шлюб та сім'я. У Стародавній Індії відомі декілька різних форм ук­ладення шлюбу. Найпоширенішою формою була купівля нареченої в її батьків, родичів чи опікунів. Друга форма — укладення шлюбного договору, де обумовлювались права й обов'язки сторін та ін. Передача


батьками дочки нареченому без договору давала йому повну владу над нею.

Хоч правове становище дружини у шлюбі й залежало від форми укладення шлюбу, проте, незважаючи на всі ці форми, дружина не мала повної правоздатності і дієздатності. Жінка, згідно з вченням брахманів, завжди потребувала опіки чоловіка, бо за своєю природою є особою неповноцінною, слабкою. Тому в дитинстві вона повинна перебувати під опікою батьків, потім — чоловіка, а у випадку його смерті — сина. Після укладення шлюбу майно, належне дружині (посаг, подарунки), повністю переходило в розпорядження чоловіка. Він мав і певні обов'язки щодо неї: піклуватися про житлові умови жінки, забезпечу­вати її всім необхідним, захищати і оберігати. Чоловіки могли вступати у шлюб при досягненні 24 років, дівчата — восьми років. Чоловікам дозволяли мати кілька дружин, найголовнішою з них була дружина з вищої касти.

Розірвання шлюбу мали право вимагати обидві сторони. Підста­вами для цього були: безпліддя сторін, подружня зрада, негідна пове­дінка, довга відсутність чоловіка, жорстоке поводження (доказом цьо­го служили опіки чи синці на тілі). Для чоловіка розлучення було про­стішою справою, ніж для жінки. Ось що написано з цього приводу у законах Ману: чоловік може розлучитися з дружиною, котра його не­навидить, через рік; яка не народжує дітей — через 8 років; якщо на­роджує мертвих дітей — через 10 років; через 11 років, якщо народ­жує тільки дівчат. Але коли дружина сварлива, то розлучитися можна негайно.

Законодавство і звичаї передбачали спадкування тільки згідно з за­коном. Про заповіт ніде не згадується.

Майно батьків спадкували лише сини. Спадок ділили порівну, і тільки найстарший син успадковував додатково 1/20 частину всього майна. Дочки батьківського майна не успадковували, однак брати були зобов'язані виділяти сестрам по 1/4 свого майна для посагу. Це майно поділяли між сестрами порівну.

Батько міг ввести у коло спадкоємців і внука — сина дочки, якщо він про це заздалегідь оголошував, видаючи її заміж. Сини від різних дружин спадкували не рівні частини, якщо дружини належали до різних каст.

Якщо синів у померлого не було, то до спадкування залучали його родичів (чоловічої статі) за чергою аж до шостого коліна включно — батько, дід, брати рідні, двоюрідні та ін.

Земля спадкуванню не підлягала, оскільки тоді ще не була приват­ною власністю.


 


94


95


Кримінальне право. У кожному збірнику законів і правил, у кож­ній дхармі чимало норм стосується кримінального права. З одного боку, вони мають соціально нерівний, тобто класовий характер, а з іншого — в них багато пережитків, звичаїв, традицій ще з епохи перв­існообщинного ладу. До них, зокрема, належали: 1) відповідальність сільської общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинця не виявлено; 2) вигнання злочинця чи порушника з общини та ін. Вод­ночас індійське право містить норми, які засвідчували високий рівень розвитку правової думки і права. Так, розрізняли навмисність і необе­режність при скоєнні злочину, пом'якшувальні й обтяжувальні обста­вини, співучасть тощо.

У кримінальному праві була розроблена ціла система злочинів: проти релігії, державні злочини, проти особи, честі, проти сім'ї, мо­ралі та ін. За релігійні та державні злочини, зокрема богохульство, перехід в іншу віру, образу богів, бунт, антидержавну змову, повстан­ня, перехід на сторону ворога, зраду державної таємниці карали смер­тю. Вбивство теж здебільшого карали смертю, його розглядали ще й як релігійний злочин. Водночас брали до уваги такі фактори, як не­обхідна оборона, необережне вбивство — тоді покарання могло бути пом'якшене.

Суворо карали за тілесні пошкодження: побої, поранення, застосо­вуючи тілесні покарання, штрафи та ін. Тому, хто піднімав руку або палицю на людину вищої касти, відрізали руку, якщо вдарив ногою — відрубували ногу, якщо плював — відрізали губи, тягав за волосся — відрубували обидві руки. Якщо ж злочинець і потерпілий належали до однієї касти, то за поранення стягували штраф, за покалічення — крім штрафу, винного ще виганяли з поселення.

Суворими заходами охороняли честь і гідність осіб вищих каст. Кшатрій за наклеп на брахмана платив штраф у 100 пан (пан = 9,7 г срібла), вайшій — 150-200 пан, шудру били батогами. За наклеп на кшатрія брахман платив штраф у розмірі 50 пан, вайшій — 25, шуд-ра — 12. Але коли шудра лаяв кого-небудь з вищої касти, йому відріза­ли язик. За злослів'я на своїх рідних — батьків, братів, сестер, дружи­ну — карали штрафом.

Нещадно карали осіб, котрі вчинили злочин проти власності. Зло­дія, спійманого на місці крадіжки, карали смертю. За крадіжку з храмів, царських палаців, комор, арсеналів також засуджували до смертної кари, як і за крадіжку слонів, колісниць.

Рівноцінна кара, як і злочинців, чекала на співучасників у злочинах і за приховання злочину. Вигнання загрожувало особі, котра бачила крадіжку і не вчинила жодної протидії. Крадіжку вночі вважали обтяж-


ливою обставиною. Винному спочатку відрубували руку, потім садили

на палю.

Крадіжку зерна, тварин та інших речей вартістю понад 50 пан ка­рали грошовим штрафом у розмірі 11-кратної вартості вкраденого. За крадіжку худоби у брахмана відрізали частину ноги (ступню).

Велику увагу приділяли боротьбі зі злочинами проти сім'ї та мо­ралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а людину з нижчої касти ще й били батогами. За статевий позашлюб­ний зв'язок з брахманкою вайшій втрачав усе майно, кшатрій платив 1 тис. пан, брахман також платив штраф або його виганяли з даної місце­вості; шудру ж карали смертю не тільки за зв'язок з брахманкою, а й з жінкою будь-якої вищої касти. Невірну дружину зацьковували собака­ми у людному місці, а її співучасника клали на розпечене залізне ліжко.

Отже, покарання були різноманітні та жорстокі. Однак про крива­ву помсту жодних згадок немає, хоч інші пережитки первіснообщин­ного ладу були тривкими. Ймовірно, вона була витіснена системою су­ворих державних покарань.

Найпоширенішими покараннями, отже, були: смертна кара — проста і кваліфікована (спалення, посадження на палю, четвертування, заливання горла розтопленою олією або сріблом, затоптування слона­ми та ін.). Поширеними були й калічницькі покарання (відрізання ніг, рук, пальців, язика, губ, виколювання очей). До тілесних покарань на­лежали побиття батогами, палицями тощо.

Ці покарання здебільшого застосовували до осіб, котрі вчинили злочин проти представників з вищих каст, і від них відкупитись було неможливо. Якщо злочин був учинений представником вищої касти, то покарання були м'якші (ув'язнення, штрафи).

Обтяжливими обставинами при винесенні вироку вважали насиль­ство, повторність, злочини і проступки стосовно осіб з вищих каст; пом'якшуючими — приналежність до вищих каст, необхідна оборона, ненавмисність тощо.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Справу починали з ініціативи потерпілого (крім державних і релігій­них злочинів). Він же і підтримував звинувачення. Доказами були власне зізнання, для чого до представників нижчих каст могли застосовувати тортури, документи, покази свідків (вартість свідчення залежала від касти свідка). За браком таких доказів вдавались до ордалій, яких було декілька видів: за допомогою води, вогню, отрути, зважування (якщо при повторному зважуванні звинувачений був легший, то вважали його невинним). Велике значення як доказ мали клятви.


 


96


 


Розділ V

ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

1. Виникнення держави і права, їх періодизація

Стародавня історія Китаю здавна привертала увагу вчених багатьох країн. Проте наукове її вивчення почалося тільки з кінця XIX ст., причо­му спочатку воно йшло шляхом перекладання стародавніх пам'яток китайської літератури, на підставі яких і робилися різні припущення про шляхи розвитку давньокитайського суспільства. Скільки-небудь знач­них археологічних матеріалів, які могли б підтвердити вказівки літера­турних та історичних пам'яток про самобутність китайської культури, не було. У зв'язку з цим виникають різні концепції, теорії, припущення щодо походження китайського населення та його культури. Висловлю­валися, зокрема, думки, що китайська народність прибула на ці землі з Середньої Азії або Західного Сіньцзяну (американський вчений Ріхтго-фен); що китайська раса неспроможна до прогресу; робили спроби дове­сти "застійний" характер китайського суспільства та ін.

Тільки наприкінці XIX ст. досить своєрідно були виявлені необхідні речові докази щодо справжньої історії Китаю. Китайський історик Ван І-жун купив у знахарів лікувальний засіб — так звані кістки дракона, що виготовляли з тваринних кісток, знайдених у землі. На одній із та­ких кісток він виявив висічений ієрогліф. Так були відкриті знамениті написи на кістках тварин і панцирах черепах, зроблені у ХУІ-ХІ ст. до н.е., у часи правління династії Інь. Таких написів знайдено понад сто тисяч. Це було доказом того, що Китай не стояв осторонь стовпових шляхів розвитку людства, що китайське суспільство, перш ніж встано­вилися феодальні відносини, пройшло у своєму розвитку етапи первіс­нообщинного ладу і рабовласницької формації.

Велике значення у вивченні історії Китаю мають "Історичні запис­ки" (Ші цзи) Сима Цяня — батька китайських істориків (155-88 рр. до н.е.). Це перша зведена історія країни, що охоплює період від найдав­ніших часів до І ст. до н.е. Автор використав доступні у той період джерела (II—І ст. до н.е.), які, однак, з часом були втрачені.


Крім археологічних знахідок, виняткове значення для вивчення стародавньої історії Китаю мають пам'ятки китайської історії та літе­ратури "Шу цзін" і "Ші цзін" ("Книга історії" і "Книга пісень"), істо­ричні хроніки "Чуньцю", "Цзочжуань", політико-економічні тракта­ти "Іцзінь", "Сюньцзи" та ін.

Історію Стародавнього Китаю звичайно поділяють на періоди, які називаються в історичній літературі за іменем правлячих династій:

1)     період Шан (Інь) — ХУПІ-ХИ ст. до н.е. — рабовласницький період;

2)     період Чжоу (XI ст. - III ст. до н.е.) з пїдперіодами Чуньцю (VIII-V ст. до н.е.) і Чжаньго (V—III ст. до н.е.). У цьому періоді з підперіоду Чуньцю, як вважають, виникає феодалізм;

3)     період Хань (III ст. до н.е. - III ст. н.е.).

Проте щодо часу виникнення феодальних відносин у країні навіть серед китайських дослідників-науковців немає єдності.

За кліматичними і природними умовами Китай можна поділити на три великі зони: 1) гірсько-пустинні райони Північно-Західного Китаю і Сікан-Тібетського плоскогір'я з різко континентальним кліма­том; 2) басейни рік Хуанхе і Янцзи з помірним теплим кліматом, з ро­дючими лесовими грунтами; 3) райони субтропіків у Південному і Південно-Західному Китаї.

Люди з'явились у Китаї в сиву давнину, ще в епоху нижнього палеоліту. Згодом формується переважно монголоїдна раса людей. У У-ІУ тисячоліттях до н.е. неолітичні племена й общини перехо­дять до осілого способу життя, примітивного землеробства, ремесла, скотарства. Первісна орда (стадо) переростає в первісні общини, які об'єднуються у племена, виникають багаті культури Яншао (3000-2200 рр. дон.е.),Луншань (2200-1700 рр. до н.е.) та ін. Північно-китайські пле­мена, скупчені в долинах Хуанхе і Янцзи, стали предками китайців, а інші неолітичні племена північно-східних, північно-західних та пів­денних районів країни — предками багатьох сучасних малих народів Китаю.

Час існування північнокитайських неолітичних племен збігається з періодом правління легендарної династії Ся, описаної в китайських хроніках. Це був, згідно з легендою, "золотий вік", коли країною пра­вили три царі та п'ять імператорів, кожен з яких дав населенню щось з необхідних речей: рибальські гачки, сіті, мотику і плуг; інший навчив будувати житла і палаци, ще один — ткати матерію на одяг, будувати іригаційні канали і греблі.

Північнокитайські племена мали в той час родовий лад. Родова община будувалась на кровній спорідненості, майно переходило у спад-


 


98


99


щину по материнській лінії. Основним заняттям людей було землероб­ство — вирощування рису, що вимагало, з одного боку, достатнього зрошування полів, з іншого — захисту їх від затоплення примхливою рікою. Займались також розведенням свійських тварин. Великого роз­витку досягло ткацтво, виготовлення керамічного посуду. Розвиваєть­ся обмін, торгівля.

Найвищу владу в роді мав старійшина, якого обирала вся общи­на, в тому числі жінки, думка яких мала велике значення. Старійшина керував також виконанням релігійних обрядів. Згодом ці функції пе­рейшли до шаманів-віщунів, частіше — до шаманок —"уші".

Кілька родів об'єднувалися у плем'я, на чолі якого стояв вибраний вождь. Його обирали з числа родових старійшин.

Внаслідок розвитку приватної власності, поглиблення соціального розшарування відбувається відокремлення родової верхівки від решти членів роду. Це засвідчують місця і багатство знайдених поховань.

У війнах між племенами, які відбуваються все частіше, зростає роль чоловіків-чужинців, які, одружившись, прийшли у плем'я. Вони навіть обирають, поряд з колишнім, свого вождя — воєначальника. Наявність двох вождів є характерною рисою первіснообщинного ладу в китайців. Зростає і роль військово-дружинної знаті. Війни сприяють накопичен­ню багатств, призводять і до ранньої появи рабства. Рабів стає щораз більше, на них покладаються найважчі роботи.

Специфічні умови виробництва, пов'язані з необхідністю керів­ництва колективними зусиллями общин, спрямованими на зрошення земель, попередження згубних наслідків розливів рік, а, отже, на буді­вництво розгалуженої системи іригаційних споруд, вирубування лісів для розчистки земель під посіви, необхідність захисту територій від набігів сусідів та, у свою чергу, організація воєнних набігів на них ■— зумовили все більше зростання влади племінних вождів — ванів. Вони формують свої військові дружини, влада їх стає спадковою. Виника­ють правлячі династії у племенах чи навіть союзах племен. Так, по се­редній течії Хуанхе жили племена, підлеглі династії Ся, по нижній течії і дельті ріки, а також узбережжі Східно-Китайського моря — династії Інь, на північному сході, північному заході та півдні від них жили ко­чові, скотарські племена цянів, ту, гуй, цюань тощо.

Наявність рудних копалин у Шандуні дало змогу іньським племе­нам раніше від інших вступити на шлях виготовлення бронзових зна­рядь, це привело до зростання продуктивності праці, а бронзова зброя допомагала вести успішні війни з сусідами.

Наприкінці III тис. до н.е. іньські племена, об'єднавшись у союз, захоп­люють чимало земель і здобичі у племен Ся та у кочовиків , у т.ч. рабів.


До початку П-го тисячоліття до н.е. процес розкладу первіснооб­щинного ладу виявився цілком очевидно. Він проходив у безперервній боротьбі як всередині племен, так і між племенами та їх союзами. Отож, поглиблення класового розшарування суспільства, майнової не­рівності, безперервні війни привели до ліквідації родового ладу і ство­рення держави.

Згідно з китайською історичною традицією та хроніками приблиз­но у XVIII ст. до н.е. (за найновішими даними — у 1600-1580 рр. до н.е.) правитель ван іньців Чентан, розбивши кочові північно-східні пле­мена, а потім — племена Ся, тобто завоювавши обширні території Північного Китаю, заснував державу і династію Шан (Інь).

Значні військові події були фактором, який прискорив чи завер­шив процес розпаду первіснообщинного ладу й утворення держави.

Давньокитайська держава сформувалась як рабовласницька за своєю суттю, її столицею у різний час були різні міста — Шанцю, Хао, Аньян та ін. Ван перетворюється з племінного вождя-воєначальника в обожнюваного правителя-царя, наділеного обширною владою. Ут­ворюється адміністративно-виконавчий апарат, що складається з чис­ленних управителів, намісників, військових командирів, жерців та ін., який допомагає ванові-цареві управляти масою общинників, тримати в покорі рабів. Утверджується верховна власність вана-царя на землю, чому сприяє уява про вана як про земне божество.

В 1360 р. до н.е. на престол вступив ван Паньген, котрий правив країною близько 30 років і з часів якого (та його наступників) дійшло багато написів на кістках тварин і черепах, численні предмети матері­альної культури, що дає змогу відтворити соціально-економічні відно­сини того часу. При ньому столиця держави була перенесена у район сучасного міста Аньян (провінція Хенань), де вона знаходилась майже три століття — до падіння династії Інь. Місто було великим політич­ним і торговельним центром іньців, займаючи площу понад 6 км2, було обнесено дерев'яною стіною і ровами, мало численні храми, водопровід, житлові будинки аристократів, царські палаци. В інших районах Ки­таю подібних міст археологічні розкопки не виявили.

Інське суспільство, в період якого відбувається перехід від нео­літу до бронзового віку, характеризується низкою нововведень: це і бронзове лиття, великі гробниці — мавзолеї, де зазвичай приноси­лись масові людські жертви, це поява бойових колісниць, це численні війни, порівняно розвинена писемність, поглиблена соціальна ди­ференціація.

І що найголовніше для юристів-правознавців — це виникнення Давньокитайської державності, перетворення племінного вождя у


 


100


101


правителя, вана-царя, влада якого спадкова, це формування апарату управління в центрі й на місцях, професійних збройних сил, тобто так званої публічної влади, відокремленої від народу.

Поступово оформляється й інший елемент державності — поділ держави і населення на територіальні одиниці, прикріплення населен­ня до певної території. З XIV ст. до н.е. повністю припиняються часті до цього часу переселення іньців, населення міцно зв'язане зі своєю територією. У написах на кістках згадується розмежування на західні, східні, північні, південні, центральні землі, з'являється суто територі­альне поняття "і" — поселення, а столиця називається "Да і" — велике поселення.

Одночасно з появою публічної влади, відокремленої від народу, складається стародавнє китайське право. У родовій общині основним засобом впливу на осіб, котрі не дотримувались загальноприйнятих звичаїв і правил поведінки, був публічний осуд. У Стародавньому Китаї він виявлявся у специфічній формі — винного виділяли серед людей, розмальовуючи його одяг і шапку, тим самим піддаючи загальній ганьбі та зневазі. Але у міру виникнення і розвитку держави до винних застосовуються значно дійовіші міри покарання: биття палицями, тілесні пошкодження, перетворення у рабів.

Процес виникнення давньокитайського права відбитий також у різних джерелах у взаємовідносинах підданих і правителя, людей різних соціальних верств, батьків і дітей тощо. Правові норми захи­щали інтереси правлячої верхівки суспільства, і їх виконання забезпе­чувалось примусовою силою держави.

У соціальному і політичному розвитку народів всього басейну ріки Хуанхе значні зміни відбулись у зв'язку із завоюванням цар­ства Інь наприкінці XII ст. до н.е. чжоуськими племенами, які прий­шли з північного заходу. Вони підкорили населення всього Північно­го Китаю, численні розрізнені родоплемінні общини і племена, що перебували на різних ступенях розпаду родових відносин.

Чжоуський верховний вождь Уван позбавив влади останнього пра­вителя династії Інь Дісіня, проголосив себе верховним ваном завойо­ваних територій, поклавши початок новій династії — Чжоу. Завойо­вані землі він передав, розділивши їх на провінції, у спадкове володін­ня своїм наближеним, які одночасно одержали різні титули. Спочатку центральна влада була міцною, однак з VIII ст. до н.е. удільні правителі починають набувати все більшої незалежності. Влада вана обмежуєть­ся його володінням — доменом. Стаючи місцевими царками, удільні правителі самі починають наділяти землі за службу, обростаючи свої­ми васалами, своїм апаратом управління.


Отже, у чжоуській державі починається роздрібленість із характер­ними для неї міжусобними чварами, війнами, боротьбою за централь­ний престол, захопленням дрібніших царств більшими, сильнішими. За гегемонію в країні боролися головно правителі семи найбільших царств — Чу, Ці, Цінь, Цзінь, У, Юе, Сун.

Безперервні війни призвели до економічного занепаду, знищення іригаційних систем, міст, сіл, зрештою — до зрозуміння необхідності встановлення миру, зближення народів Китаю. Нові погляди, настрої стали активно поширюватися проповідниками конфуціанської релігії. Починають посилюватися економічні та культурні контакти різних районів і народів, що приводить до їх зближення, групування навколо названих семи крупних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V століття до н.е. у багатьох відно­шеннях стало переломним. У цей час зароджується дія тих факторів, які приводять до об'єднання окремих царств в єдину імперію, єдину дер­жаву, де панівною політичною ідеологією стало конфуціанство.

Виплавлення заліза, поширення залізних знарядь праці сприяють різкому піднесенню економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруд, зростання сільськогосподарського і ремісного виробництва сприяють розвитку товарно-грошових відносин, скла­данню внутрішнього ринку, виділенню купецтва.

За цих умов відбувається інтенсивний розпад общинної власності на землю й утвердження приватної власності, створення крупного при­ватного землеволодіння. В останні два-три століття до н.е., що на­звані епохою "Чжаньго", тобто "Держав, що борються", чітко виявля­ється протиборство двох тенденцій у розвитку китайського суспільства. Перша — це тенденція створення великих приватних земельних во­лодінь, отже, шлях роздрібленості, міжусобиць. Друга—зміцнення дер­жавної власності на землю і створення єдиної централізованої держа­ви. Утверджується другий шлях, носієм якого виступає царство Цінь. Воно різними способами, переважно війнами, приєднує до своєї тери­торії низку сусідніх держав. У 221 р. до н.е. правитель Цінь проголосив себе Цінь Шіхуанді, тобто "цінським першим імператором".

Китай стає єдиною і могутньою централізованою державою. На цей час завершується також тривалий процес складання єдиної китайської народності, чому сприяє політичне, економічне і культурне об'єднан­ня країни.

Цінь Шіхуанді проводив широку завойовницьку політику. До Ки­тайської держави були приєднані обширні області на півночі, заході та півдні країни, населені не китайськими народностями. За цього імпе­ратора Китайська держава займала велику територію, її кордони про-


 


102


103


стягалися на півночі до центральних районів Монголії, на півдні — до В'єтнаму, на заході — до пустелі Такламакан, на сході — до Кореї. Цінь Шіхуанді дбав про економічний розвиток країни. Китайська культура широко проникає в інші регіони азіатського континенту.

Щоб запобігти можливим виступам колишніх правителів і знаті підкорених областей, імператор розпорядився 120 тисячам членів ари­стократичних сімей з усієї країни оселитися у столиці. Він активно про­довжує будівництво Великої Китайської стіни, розпочате ще IV ст. до н.е. Згодом вона перетвориться у потужну оборонну споруду протяж­ністю понад 4 тис. км при висоті від 6 до 10 м і приблизно такій же ширині. На її будівництві, а також численних палаців, міських мурів працювали десятки тисяч рабів, сила-силенна селян і ремісників, яких зганяли на будівництво з усієї країни.

Тяжке становище народних мас викликало численні бунти і по­встання. Один з керівників повсталих, селянський староста Лю Бан в 207 р. до н.е. захопив столицю імперії. До повсталих примкнули всі сепаратистськи налаштовані сили. В 202 р. до н.е. Лю Бан був проголо­шений верховним правителем-імператором під ім'ям Гао Ді, започат­кувавши нову династію — Хань. Щоб зміцнити своє становище, імпе­ратори ханьської династії проводять заходи, спрямовані на зміцнен­ня державної влади й економіки країни. Передусім зміцнюється цент­ральний державний апарат, обмежуються права спадкової знаті. Для збільшення державних прибутків запроваджується відкупна система збирання податків, проводиться широкий продаж титулів. Проводить­ся політика заохочення землеробства, розширюється будівництво іри­гаційних споруд. У перші роки були зроблені деякі поступки на ко­ристь селян: земельний податок знижено до 1/15 частини врожаю, а в 60-х роках II ст. до н.е. селян було двічі звільнено від сплати щорічних податків. Влада в селах здійснювалася виборними старійшинами, яких затверджували місцеві урядовці.

На початку нашої ери імператор Ван Ман, коли внутрішня ситуа­ція знову ускладнилася, чиновництво і великі землевласники тяжко експлуатували низи, провів в інтересах широких верств населення ре­форми. Земля, що належала аристократії, була конфіскована. Всі поля оголошувалися власністю держави. Заборонялося купувати і продава­ти землю, рабів. Кожна сім'я одержала в користування земельний наділ розміром 100 му. Місцевим властям заборонено карбувати монету. Збільшено податки на торговців, встановлено роздачу грошей бідним, на жертвоприношення і похорони.

Не всі ці реформи були запроваджені у практику, доведені до кінця. Так, незабаром Ван Ман скасував указ про оголошення землі держав-


ною власністю, дозволив її купівлю і продаж, як і рабів. Після смерті Ван Мана в Китаї тривала боротьба за престол. Продовжувалися по­встання, на країну часто нападали гунни та інші вороги.

У 220 р. династія Хань припинила існування. Єдиний Китай був знову поділений на кілька держав.

2. Суспільний лад

Основним заняттям населення в епоху Шан (Інь) було, як зазнача­лось, землеробство. Природні умови, розселення іньців (м'який по­мірний клімат, родючі лесові грунти, наявність розвиненої річкової системи) сприяли цьому. Вирощували переважно рис, просо, пшени­цю. Існував календар чіткої регламентації строків сільськогосподарсь­ких робіт. У ньому також постійно позначалися всі значні природні явища — посухи, повені, затемнення сонця і місяця тощо. Велика ува­га до його дотримання з боку всього населення, вана, жерців зафіксо­вана в усіх старокитайських джерелах. Початок польових робіт вигля­дав як велике обрядове свято із жертвоприношенням.

Значного поширення набули садівництво і городництво. В цю епо­ху вдосконалюються знаряддя праці, спеціалізація. Для їх виготовлен­ня використовували дерево, камінь, бронзу. В сільському господарстві як тяглова сила широко використовуються свійські тварини, навіть приручені слони. Скотарство, рибальство і полювання мали допоміж­не значення, зате активно розвивалося ремісниче виробництво. Воно швидко відокремилося від сільського господарства і перетворилося в самостійну галузь виробництва, притому зі своєю спеціалізацією. Скуп­чене у великих містах Іньської держави, воно перебувало під контро­лем центральних властей, зокрема, ливарне, виготовлення зброї, кінської упряжі для армії, предметів розкоші та ін.

Іньські ремісники-майстри славились у всьому Китаї і далеко за його межами. Успішно розвивалося також прядіння і ткацтво.

Успіхи в розвитку сільського господарства і ремесла викликали розвиток торгівлі — як всередині Іньської держави, так і між іньцями та їх сусідами. Центрами торгівлі, де виникають ринки, стають міста. Особливо це спостерігається в епоху Чжоу, коли виділяються ско­тарські й землеробські райони, виробництво втрачає свій замкнутий, натуральний характер, торгівля стає регулярнішою, розвиваються товарно-грошові відносини. Спочатку грошовими одиницями були черепашки каурі, потім монети — бронзові, залізні, срібні, золоті.

В епоху Цінь з метою зміцнення економічних зв'язків між окреми-


 


104


105


ми районами країни будували дороги, мости. Відбулася грошова рефор­ма, уніфікація одиниць міри й ваги.

Значний перелом у розвитку виробництва настає в VII-VI ст. до н.е., коли в Китаї освоюються плавка й обробка заліза.

В шан-іньському (ХУІ-ХИ ст. до н.е.) і ранньочжоуському (ХІ-Х ст. до н.е.) періодах здійснюється перехід від общинно-родового до класо­вого суспільства. Вже після "перевороту Чентана" первісна родова об­щина почала руйнуватися, замість неї виникла сільська, територіальна, що дістала назву "І" — поселення. На думку китайських істориків, "І" була територією з певним населенням і становила економічно-адміні­стративну одиницю. В цих общинах-поселеннях було об'єднане фак­тично все сільське населення країни.

Китайський історик У Цзе зазначає, що "І" виникло спочатку як по­селення переважно кровних родичів. Земля общини "І" в період Інь була власністю держави, і члени "І" платили певний податок за право корис­тування цією землею. Крім того, в нагороду за зроблені правлячому дому послуги видатним воєначальникам і старійшинам родів виділяли ділянки на завойованих землях, які мали бути заселені й на яких треба було збудувати поселення; ці дарунки також називалися "І".

Знать. У зв'язку з економічним розвитком країни, систематичними війнами, пов'язаними з ними загарбаннями і збільшенням кількості рабів виникають класовостанові границі між різними соціальними вер­ствами населення. Вже в епоху пізнього Шань-Інь та раннього Чжоу формуються верстви світсько-духовної знаті, вільних селян-общин-ників та безправних слуг і рабів. До аристократичної знаті належали такі групи осіб: 1) ван та вся його рідня; 2) правителі окремих областей з ріднею, воєначальники, вищі чиновники державного апарату; 3) жерці, гадателі, віщуни; 4) вожді та старійшини підкорених племен, так звані панбо.

Трохи нижче від світської і жрецької та родової аристократії сто­яли дрібніші чиновники, наглядачі за рабами, переписувачі, воїни-охо-ронці вана, царських палаців тощо, тобто своєрідна гвардія.

При Чжоу в становій ієрархії пануючого класу оформляється де­кілька розрядів — соціальних рангів. Верхівку цієї піраміди займає ван; далі йдуть підпорядковані йому місцеві правителі-гуни; потім — най­ближчі помічники правителя, різні високі урядовці-сановники — ціни, дафу (кожне з цих звань мало ще три ступені) і рядова знать — ші.

Відповідно до рангу представники аристократії наділялись певни­ми правами. Життя, здоров'я і майно рабовласницької знаті держава захищала суворими заходами. Для сановників і вищих урядовців існу­вали навіть спеціальні привілеї при призначенні покарань. На цій ос-


нові в період Чжоу виникає спадкова аристократія, яка складається з членів знатних родин, володільців пожалуваних територій тощо. її представники обіймали найважливіші посади в державному апараті, до того ж передаючи їх у спадок синам чи іншим родичам. Крім того, вони володіли великими маєтками з рабами та іншим населенням, переда­ним їм разом з пожалуваними землями.

Поряд з цим у V—III ст. до н.е. у верхівці суспільства відбуваються певні зміни. Зріс вплив так званої нової знаті — крупних лихварів — банкірів, купців, власників майстерень тощо. Ці люди теж проникають у державний апарат. У ньому появляється багато осіб, що вийшли з різних верств населення, отже, не були пов'язані кровною споріднені­стю з аристократією, хоча стали дуже впливовими.

Відчутний удар родовій аристократії був завданий реформами в IV ст. до н.е. у період Цінь. Встановлено ранги знатності, які присвою­валися не за аристократичне походження, а за заслуги перед правите­лем. Всього встановлено 20 таких рангів, причому^ 243 р. до н.е. дозво­лено їх купувати. Отже, докорінно змінився принцип отримання рангів знатності. Аристократія потрапляла у пряму залежність від правителя, який з цього часу визначав, наскільки відданість, здібності, багатство претендента заслуговують присвоєння того чи іншого рангу. У відпо­відності до рангу строго регламентувався одяг та інші відзнаки чи при­краси. Ранг визначав розміри житла і землі, кількість рабів, розмір платні. Ті, котрі мали заслуги, отримували всіляки пільги і привілеї, які не мали — не могли бути внесені у списки привілейованих, тобто у ранги, незва­жаючи на багатство і знатність.

Отже, у законодавчому порядку на перше місце висувалась нова знать — військова, торговельно-лихварська. Вона відтісняє на задній план більшість старої знаті, частково зливається з нею.

Загалом не зважаючи на наявність різних прошарків всередині правлячої верхівки суспільства, клас рабовласників був панівним, ма­ючи економічну могутність і політичну владу.

Селяни-общинники і ремісники, дрібні торговці. Це була друга, най-численніша верства вільного населення Стародавнього Китаю. Селя­ни-общинники, що згадуються в джерелах як мінь (народ), сяомінь (дрібний люд), існували впродовж усього рабовласницького періоду в Китаї. Відбувалися різні зміни, процеси розшарування і диференціації, але загалом селяни продовжували існувати.

Згідно зі стародавньою пам'яткою "Цзочжуань", держава Інь поді­лялася на 13 родів, за "Шіцзі" — на 21 рід. Поки що точно не встанов­лена роль організацій, які називалися родами, в іньському суспільстві. Проте одні й ті самі терміни, що означають то рід, то територіальну


 


106


107


общину, дають змогу припустити: родом називалась, за традицією, община "І".

Отже, все вільне селянське населення Інь об'єднувалося в територі­альні общини — численні за кількістю населення і великі за територією. До складу кожної общини входило декілька великих груп або сімей. Таких сімей у складі общини налічувалось від декількох сотень до ти­сячі. Жили вони компактно, займаючи іноді декілька поселень — лі.

Кожна територіальна община володіла землею, що для неї виділяв ван. Землекористування в цей час у Китаї пов'язують з так званою си­стемою цзиньтянь ("колодяжних полів"). Суть її зводилась до того, що отримана від вана земля поділялась в общині на дві частини: "за­гальне поле" (гун) і "приватні" поля. На загальному полі працювали спільно, всім колективом, а урожай з нього повністю надходив ванучи іншій особі, якій ван передав у володіння цю територію.

В загальному користуванні общини були також пасовища, ліси, водойми.

"Приватна" земля розділялася на ділянки, які передавались в ко­ристування окремих селянських родин. За ці ділянки селяни теж по­винні були платити податок державі, вану, а також вносити пожертву­вання у фонд общини, що призначався для культових потреб. Орна земля періодично перерозподілялася між общинниками.

Знаряддя праці, худоба, насіннєвий фонд перебували у приватній власності селян. Селяни виконували також військову, будівельну, гу­жову і інші повинності. Крім територіальних зв'язків, члени общини об'єднувалися традицією спільних культових свят, збереженням норм звичаєвого права. Всі члени общини вели походження від одного спільного предка, якому вони поклонялися. В кожній общині існувала своя кумирня, де влаштовувалися різні обрядові церемонії. Кожна община мала родове кладовище. Всі сім'ї були зв'язані круговою по­рукою перед державою: будь-який злочин однієї особи тягнув за со­бою покарання всієї общини.

Розвиток товарно-грошових відносин, поглиблення майнової ди­ференціації всередині общини призводять до того, що вже в період Чжоу порушується традиційний принцип розподілу в общині землі. Родова аристократія (так звані памбо), користуючись своїми посада­ми старійшин, розподілювачів сільськогосподарських робіт та інших захоплювали кращі ділянки, які переходили у спадок. Вона привлас­нювала й частину доходів з фонду общини, збагачувалася. У зв'язку з цим відбуваються зміни у системі обкладення податками. Податки починають персоніфікуватися, їх розмір і види залежать від кількості оброблюваної землі. З VI ст. до н.е. земельні ділянки напостійно за-


кріплюються за окремими домогосподарствами."Спільні" землі зни­кають, їх теж розділяють між селянами.

Найповніше ліквідація системи цзиньтянь була проведена внаслі­док реформи Шан Яна в 350 р. до н.е. Була дозволена купівля-продаж земель, встановлені податки натурою і грішми з кожного землевлас­ника чи володільця. Податковий гніт все більше зростає, оскільки пер­манентні війни, створення великої постійної армії, розбухання чинов­ницького бюрократичного апарату вимагають великих коштів. Це призводить до розорення рядових общинників і розвитку лихварства. Щоб розплатитися з боргами, селяни стали продавати у рабство своїх дітей і самі часто перетворювалися на рабів.

Отже, селянство розорювалось, втрачало свою землю, іноді й сво­боду, а одночасно відбувалося збагачення і концентрація земельної власності в руках общинної верхівки.

В часи Ціньської і Ханьських династій появляються зародки нових, феодальних відносин. Розвивається дрібна оренда землі, у значних мас­штабах використовується праця найманих працівників у землеробстві. Історичні джерела періоду Хань часто згадують про захоплення се­лянських земель, розорення й обезземелення общинників. Землі окре­мих осіб із знаті простягалися "від області до області", а їх вплив і вла­да безперервно зростали. Це були вже господарства нового, феодаль­ного типу, які грунтувалися на використанні праці залежних селян-орендаторів.

Всі ці переміни викликали різке загострення соціальних протиріч. Форми пасивного протесту змінювалися відкритими бунтами і по­встаннями. Навіть сама держава намагалась іноді обмежити потреби феодальної знаті, шляхом реформ пом'якшити гострі класові проти­річчя в країні. Але ці спроби були нерішучими, не доведеними до кінця. Бунти тривали. Так, 209 р. до н.е. імперію Цінь охопило велике селянське повстання під проводом Чень Шена і У Гуана. Хоч воно і було приду­шене, але викликало невдовзі народну війну, внаслідок якої впала імпе­рія Цінь. Проте й історія династії Хань, що наступила після Цінь, була заповнена майже безперервними народними виступами. У 18 р. н.е. ви­бухає повстання "червонобрових", які навіть здобули столицю держа­ви, обрали свого імператора, котрий, однак, не утримався на троні; 184 р. почалось повстання селян і рабів, відоме як повстання "жовтих пов'язок" (вони носили їх як відмітний знак), що тривало понад 20 р.; потім повстання "армії Чорної гори", що підірвало могутність династії Хань і привело її до падіння.

Раби. Вони знаходились на протилежному, безправному полюсі дав­ньокитайського суспільства. Джерела рабства були різні. Основне —


 


108


109


військовий полон. Крім того, іньські правителі отримували рабів від підкорених племен у вигляді данини. В часи Чжоу практикувалось пе­ретворення у рабів злочинців та членів їх сімей. Рабами ставали розо­рені селяни-общинники зі своїми дружинами і дітьми. Часто мав місце продаж бідняками у рабство своїх дітей. У рабів перетворювали схоп­лених волоцюг, жебраків, бездомних. В епоху Цінь і Хань було пошире­не боргове рабство.

Єдиного найменування для рабів в Китаї не існувало. Існували їх назви залежно від джерела рабства, статі, віку, виду роботи, приналеж­ності тощо. Так, раби, зайняті у землеробстві та хатньому господарстві, звались "пу", "чень", "і", "чжун", "цзень"; в скотарстві — "ну"; в ре­меслі, торгівлі — "сі", "доу", "ю"; "юй" і "ше" — які служили на військо­вих колісницях візниками і використовувались на полюваннях.

Отже, праця рабів використовувалась в усіх сферах виробництва, торгівлі, на війні, а також у ремеслі, зокрема в державному, зосеред­женому переважно в столиці держави. Багато рабів працювало на бу­дівництві розкішних палаців і храмів, гробниць-могил, прокладанні доріг, будівництві іригаційних споруд, Великої Китайської стіни та ін.

Раби стосовно форм власності поділялись на державних, якими розпоряджався ван, храмових, приватних і общинних, що належали общині загалом.

Раби у давньокитайській державі були повністю безправні, їх мож­на було продавати, купувати, дарувати, передавати у спадок, їм не доз­волялося мати сім'ю. За непослух, злочини проти господарів чи влади їх жорстоко катували, страчували або таврували обличчя. Раби зазви­чай працювали у кайданах, під контролем наглядачів. Був поширений звичай приносити рабів у жертву на честь обожнюваних предків, богів чи сил природи. їх вбивали і ховали разом з тілом померлого господаря.

3. Державний устрій

Центральні органи влади й управління. Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Китаї існувала деспотична форма правління з великим і громіздким державним апаратом. Це було потрібно для організації передусім великомасштабних суспільних робіт, зазвичай іригаційних, що зумовлювалося економічними потребами країни, не­обхідністю тримати в покорі масу рабів, бідні верстви власних грома­дян, а також експансіоністським характером давньокитайської держа­ви, яка постійно з кимось воювала, захищалась або нападала.

Тенденція до монополізації главою держави всієї повноти влади


проявилася дуже швидко, ще в іньському Китаї, де спочатку не існува­ло1 чіткого порядку престолоспадкування — спадкували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол передавався до найстаршого сина. В цей час складається й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління обіймали одні і ті ж посади, які передавались у спадок, проте з дозволу вана.

Уже в період пізнього Шан (Інь) правитель зосереджує не тільки всі функції управління країною, організатора економіки, а й верховного жерця, військового вождя тощо. Це й знайшло відбиток у появі титула "ван" — верховного правителя всієї країни. В іньських написах іден­тичним терміном "ван" для позначення правителя держави є терміни "ді" і "цзи". "Ді" походить від слова "Шанді" — найвищого божества, представником якого на землі є"3емний ді", або "Нижній ді", тобто "ван". Згодом "ді" означало "імператор" або "цар". "Цзи" має буквальне зна­чення "син" а в даному випадку — це титул царя, "сина божества". Він широко вживався і в інші періоди історії Китаю.

Ван користувався необмеженою, деспотичною владою. Йому на­лежала вся земля в державі. Він був найбільшим рабовласником. Іньські написи засвідчують, що в державі все робилося з наказу вана: "Ван на­казав збудувати палац", "Ван наказав послати рабів прокопати канал", "Ван наказав цянам виступити у похід проти ту" тощо.

Все населення держави Шань-Інь, а також усі підлеглі племена по­винні були беззаперечно підкорятися вану; за непослух піддавали жор­стоким покаранням. Ван був верховним воєначальником, особисто очолював всі більші походи іньців проти сусідніх племен з метою за­гарбання нових територій і полонених, був також першосвящеником; тільки він мав право робити жертвоприношення Небові. Йому відда­вали шану як "синові Неба", і ця назва згодом (у ранньочжоуський період) перетворюється в офіційний титул ■— "Тяньцзи". Його нази­вають "батьком і матір'ю" підданих, народ не мав права вимовляти його ім'я, щоб не осквернити Неба. Померлого вана ховали у великій гробниці-могилі, приносячи в жертву і ховаючи у тій же могилі його слуг, рабів, дружину, численні дари — все, що могло служити йому в потойбічному світі.

Великою була влада вана і в початковий період Чжоу, коли вона поширювалась не тільки на царські володіння, а й на підлеглі тери­торії правителів різних рангів.

Розпад держави Чжоу потягнув за собою значне послаблення вла­ди вана. Зросло значення місцевих правителів, так званих чжоу хоу, які вийшли з його підпорядкування і стали укладати між собою на з'їздах "клятвенні договори" про союз і взаємну підтримку. Проте ут-


 


ПО


111


вердження династії Цінь, при якій країна знову була об'єднана, різко посилило могутність верховного правителя.

В ціньсько-ханьському Китаї формується централізована деспо­тична імперія. Перемогу централізаторських тенденцій можна пояс­нити низкою сприятливих обставин і причин. Це, зокрема, етнічна ду­ховна і культурна спільність більшості населення Китаю, яка почала формуватися в результаті асиміляції племен ще в Іньській державі. Власне іньське суспільство, іньська народність, культура лягли в осно­ву китайської народності та культури. Це комплекс соціально-еконо­мічних причин, який об'єктивно вимагає створення єдиної системи господарства, єдиного внутрішнього ринку, єдиної системи мір, ваг, грошей, митної політики. Це усвідомлення найдалекогляднішими пред­ставниками правлячих кіл Китаю необхідності об'єднання, припинен­ня постійної міжусобної боротьби "всіх проти всіх", що дуже послаб­лювала країну. їхня підтримка політики створення міцної централізо­ваної влади виразилася у поширенні в епоху Чжаньго ідеології легістів, тобто прихильників міцної бюрократичної держави, строгих, обов'яз­кових для всіх законів, які б становили основу державного управління.

"Влада — це те, чим володіє лише правитель", — писав у IV ст. до н.е. Шан Ян, один з ідеологів легізму і державний діяч Ціньської імперії. Діяльність легістів, котрі відстоювали в якості домінуючих інтереси правителя, держави, казни, була відповіддю на сваволю місцевих пра­вителів, розвиток приватної земельної власності, що загрожувала тра­диційній системі експлуатації селянсько-общинних мас.

Власне Шан Ян провів серію реформ, про які вже згадувалося і які вели до централізації царства Цінь (введення єдиного податку на зем­лю залежно від розміру землеволодіння, чіткого адміністративно-те­риторіального поділу, кругова порука в десяти- і п'ятидвірках, заборо­на кровної помсти, введення єдиної міри, ваги тощо).

Політика легістів у царстві Цінь завдала серйозного удару головно­му противнику централізації — потомственній титулованій аристо­кратії, оскільки згідно з новим положенням про ранги знатності вони присвоювались не у зв'язку з аристократичним походженням, а за зас­луги перед правителем.

Засновник Ціньської династії Інь Чжен, котрий прийняв у 221 р. до н.е. титул найвищого імператора — хуанді, відомий в історії під іменем Цінь Шихуана, знову зосередив у своїх руках всю повноту вла­ди. Він правив жорстоко, свавільно, нещадно розправлявся з всіляки­ми проявами невдоволення — чи то знаті, чи широких верств населен­ня. Вся зброя у приватних осіб була конфіскована, знищені приватні замки, інші оборонні споруди. За його наказом були живими закопані


у землю 460 конфуціанців, котрі виступали проти сваволі імператора, спалено численні стародавні книги, манускрипти.

Владу монарха у ціньсько-ханьському Китаї знову почали обожню­вати. Вважалось, що він отримує повеління всемогутнього Неба на управління країною, яка називалася "Піднебесною". Небесний влади­ка дає йому в управління і населення всієї країни, а також землі далеких некитайських "варварських" народів. Отже, вже тоді насаджувалась думка про китайського імператора як владики всіх китайських, а також відомих і невідомих некитайських земель. Саме в ці часи появляється твердження, що "всюди під обширним Небом немає такої землі, яка б не належала вану".

В розпорядженні верховного правителя знаходився численний, роз­галужений апарат управління, на який він опирався, здійснюючи свою владу. До його складу, з одного боку, належали близькі та дальші ро­дичі правителя, а з іншого — його особисті слуги та довірені урядовці. Це відобразилося на назвах службових осіб і їх становищі в державі.

У джерелах епохи Шан (Інь) зустрічається близько 20 офіційних титулів. Цих службових осіб за їх функціями можна розділити на три категорії. До першої належать цивільні урядовці, які допомагали вану в різних видах адміністративної роботи. До другої — військові команди­ри (вищих рангів), до третьої — різні дорадники, консультанти, літо­писці, ворожбити та ін.

У період Чжоу центральні органи управління стали ще більше роз­виненими і різноманітними. Уточнено розподіл функцій між органа­ми й окремими урядовцями. При цьому, як засвідчують джерела, чжоу-ці в управлінні державою багато чого перейняли в іньців. Тому тут збе­рігалась значна спадкоємність у структурі та функціях державного ме­ханізму.

Найвищим після вана сановником в період Чжоу був сян. Він без­посередньо керував всіма вищими урядовцями, виконував різні дору­чення вана — державні та особисті, зосереджував всі нитки управлін­ня країною. Від імені вана він здійснював верховне судочинство, за його дорученням командував армією тощо. Сяном зазвичай був якийсь родич правителя або особливо довірена інша особа.

В числі інших вищих сановників джерела подають ще трьох го­ловних дорадників вана. Один з них називався великим вихователем (тайбао), другий — великим вчителем (тайші), третій — великим на­ставником (тайфу). Вони виховували і навчали спадкоємця престолу, а коли він ставав ваном, то були його довіреними дорадниками.

Безпосереднє управління найважливішими галузями державного життя здійснювалося вищими державними урядовцями. Особливе


 


112


113


місце серед них посідає п'ять осіб. Це: сама — вищий військово-адмі­ністративний чиновник, який командував військом. Вище від нього в цій сфері стояли тільки сян і, звичайно, ван. Сикун відав громадськи­ми роботами, питаннями землеробства, торгівлі, ремесла, наглядав за справністю іригаційних систем. Ситу займався питаннями, пов'яза­ними з повинностями населення, сплатою податків, стягненням дани­ни з підлеглих народів. Сикоу відав накладенням покарань. Ще один вищий чиновник відав культом. Він контролював виконання релігій­них обрядів, принесення жертв предкам чжоуських ванів та ін.

В столиці, зокрема при палаці вана, було немало інших високих чинів. Вони обслуговували палац, все палацове господарство, викону­вали різні доручення вана і найвищих чиновників, оберігали царську скарбницю, забезпечували палац усім необхідним.

Важливу роль відігравали в період Чжоу писарі та історіографи, в руках яких знаходились ведення документації, різних книг, хронік та ін.

Отже, в Стародавньому Китаї оформляється типова двірцево-вот-чинна система управління з трьома основними відомствами: внутрішніх справ, військових справ і громадських робіт. Ці ж засади управління збереглись і в наступні періоди, хоча створення централізованої імперії зумовило деякі зміни у центральному апараті. Як засвідчують джере­ла, ван Цінь Шихуан "навів порядок у країні, ввів єдине законополо­ження і єдину (нову) систему управління".

Найближчим помічником імператора (у ціньський період) стає перший дорадник — ченсян, котрого призначає сам імператор. Він очолює роботу всього державного апарату і реалізує всі вказівки імпе­ратора. Важлива роль належить тайвею — командувачеві всіма зброй­ними силами імперії. Особливе місце в центральному апараті посідав шаофу, що відав збором податків "з гір, морів, штучних водойм і озер". В його підпорядкуванні знаходились службовці, котрі відповідали за будівництво і ремонт зрошувальних споруд, водойм і збір податків за користування іригаційними спорудами; також ті, хто збирав податки за видобуток солі, розробку корисних копалин, виплавку заліза та ін.

За зберігання зібраного з населення продовольства відповідав "на­чальник імператорських складів". Питання судочинства і покарань на­лежало до компетенції тінвея; він "відав усіма законами про покаран­ня". Окремі чиновники здійснювали управління різними народами і племенами, що залежали від імперії. Були чиновники, які відали спра­вами, пов'язаними з членами імператорського роду. Один з чинов­ників відповідав за царських охоронців; інший — за вартових царсь­кого палацу; ще інший — за здійснення релігійних обрядів у палаці,


принесення жертв. Спеціальні чиновники розслідували всілякі змови, злочини, спрямовані проти імператора.

Поведінку, працю, побут царських чиновників контролював один з найвпливовіших сановників — юйші дафу, який мав численних по­мічників, інформаторів, шпигунів. Цей сановник відповідав і за дер­жавний архів, зберігав різні документи, звітйГміжнародні договори та ін. Отже, ці троє сановників — ченсян, тайвей і юйші дафу — дістали назву "трьох гунів", "підвалин" Ціньської імперії.

У Ціньській імперії чітко проявляються ознаки східної деспотії, що виникає в Китаї, — державної форми, якій притаманні необмежений характер влади правителя, двірцева система управління, наявність трьох основних відомств у державному управлінні, поєднання суворої централізації з системою общинного самоуправління.

Крім трьох основних відомств, що продовжують розвиватися, вдос­коналюватися, розростатися, як у Ціньський період, так і ранній при династії Хань (206 р. до н.е. - 25 р. н.е.), в центральному апараті держа­ви існували й інші відомства: судове, обрядів, землеробства, ремесла, імператорського двору, двірцевої охорони. їхні керівники завжди запрошувались до імператора на наради, де обговорювались важливі питання державного життя.

В імперії Хань державний апарат Китаю серйозних змін не зазнав: вся ціньська система органів і службових осіб продовжувала діяти.

Обов'язки першого міністра, канцлера продовжував виконувати ченсян. Щоправда, спочатку їх було два — "лівий" і "правий", потім — один. Функції його розширились: належало розробляти фінансову політику держави, іншими словами, складати бюджет, контролювати надходження і видатки. Він же відповідав за оборону країни, військові приготування.

Оформилось особливе відомство обрядів, яке очолював верхов­ний жрець. Уніфіковані релігійні ритуали мали служити соціальному згуртуванню, вихованню населення у дусі признання непорушності та святості існуючих порядків. Характерно, що верховний жрець здійсню­вав нагляд над створеною в 124 р. до н.е. імператорською академією, що готувала кадри високопоставлених урядовців.

Створено відомство цензури, очолене верховним цензором. Чи­новники цього відомства пильно стояли на варті існуючих порядків як у центрі, так і на місцях. Вони були "очима і вухами" імператора, стежи­ли за благонадійністю службовців всієї держави, розслідували відповідні справи.

Загалом порівняно з державним апаратом інших давньосхідних дес­потій навіть центральний апарат Стародавнього Китаю вирізнявся ба-


 


114


115


гаточисельністю, більшим обсягом повноважень, що визначало й більшу соціальну значущість, питому вагу, престиж чиновництва.

Місцеве управління. Держава, яка виникла в Китаї у період пізнього Шан (Інь), не була єдиним, цілісним організмом з міцною централізуючою владою. Навпаки, джерела зображають Стародавній Китай як сукупність великої кількості територіальних колективів чи володінь зі своїми вождями — правителями, котрі підпорядковувались верховній владі іньськогр вана. Відомо декілька термінів їх титулів (мож­ливо, рангів) — фан, хоу, бо, цзи та ін. Потім їх називають терміном "чжоухоу".

Між цими правителями-вождями і ваном склалась певна система взаємовідносин, близька до системи сюзеренітету — васалітету. Чжоу­хоу повинні були регулярно з'являтися у вана, що було виразом ви­знання влади останнього, підпорядкування йому. Ван мав право вида­вати їм розпорядження стосовно різних аспектів господарського жит­тя, військової справи. Місцеві правителі були зобов'язані приводити вану при потребі свої ополчення, присилати людей і рабів для вико­нання громадських робіт, а також доставляти різну данину — зерно, рис, худобу, пшеницю, коней, частину мисливської здобичі та ін. Дос­тавляли також полонених — рабів, захоплених у війнах.

Отримувана ваном від місцевих правителів данина мала для ньо­го не тільки важливе господарське значення, а й не менш важливе політичне: вона засвідчувала підпорядкованість, покірність чжоухоу вождів різних племен, у тому числі й некитайських. З іншого боку, при нападі ворогів кожен із чжоухоу міг розраховувати на військову допомогу вана.

Система чжоухоу збереглась і у період Чжоу. До неї входили бра­ти, сини, племінники й інші родичі та соратники вана, які отримали "свої" території після завоювання Іньської держави, царства і тери­торії, що раніше знаходились під владою Інь тощо. Отже, чжоуське завоювання не змінило статусу дрібних правителів у іньську епоху. Вони, правда, повинні були з'явитись до двору чжоуського вана, ви­разити свою покірність і отримати від вана грамоту на право управ­ління відповідною територією. Невиконання ними зобов'язань, зокре­ма несплата данини, суворо каралися: ван ішов на них війною.

Водночас саме існування системи чжоухоу засвідчує недосконалість, нетривкість політичного об'єднання держави в епоху Чжоу. Відсутність міцних зв'язків між окремими регіонами, єдиного внутрішнього рин­ку, етнічна різноманітність населення, відмінності у рівні суспільно-економічного розвитку різних регіонів — все це утруднювало об'єднан­ня, сприяло виникненню відцентрових тенденцій.


За таких умов влада чжоуського вана щораз більше слабшала, зростала могутність окремих місцевих правителів. Внаслідок цього у VIII ст. до н.е. держава Чжоу по суті розпалася на велику кількість майже незалежних царств, які вели між собою безперервну жорсто­ку боротьбу.

Непоодинокими були випадки, коли декотрі місцеві правителі, об'єднавшись, протиставляли себе, навіть воювали з чжоуським ваном. У 681 р. до н.е. виникла так звана ліга князів, куди входило 36 князівств як своєрідне автономне об'єднання у складі Чжоуської держави. Вона була визнана ваном, представник котрого був присутній на її зборах. Правителі всіх князівств з'являлись на ці збори особисто в супроводі вищих сановників.

Невпинна міжусобна боротьба привела до того, що в VII-V ст. до н.е. в Китаї виділилось п'ять могутніх князівств, правителі яких при­своїли собі титул "ба-вана" ("правитель-гегемон"). Вони підпорядку­вали собі всі дрібніші князівства і території. Це були Ці, Цзинь, Цінь, Сун і Чу. Чжоу перетворилось в таке ж володіння, як і інші царства, може, навіть слабкіше від названих п'яти, хоча його правитель носив титул вана, а правителі царств-гегемонів формально вважались його васалами.

У У-ІІІ ст. до н.е. Китай вступив у епоху "Князівств, що борються", коли 7 найбільших з них вели напружену боротьбу за лідерство у країні. Поступово їхні правителі стали суверенними, ніким не обмеженими монархами, перестали підпорядковуватися чжоуському правлячому домові, захоплювали чужі землі та міста, змушували слабших прави­телів платити данину. Аж до кінця епохи Чжоу ці царства становили основний тип державних утворень у Китаї. В кожному царстві був влас­ний апарат управління, причому принципи його організації та діяль­ності як у чжоуського вана, так і в окремих царствах майже нічим не відрізнялися. До характерних його ознак відносились, наприклад, ба-гаточисельність посад і чиновників загалом, своєрідна структура апа­рату з "потрійністю" посад — три гуни, дев'ять цінів, двадцять сім дафу тощо, незначна роль жрецтва.

В умовах політичного розпаду держави Чжоу у Китаї тривалий час не існувало чіткого адміністративно-територіального поділу. Країна складалась із величезної кількості різних за розмірами князівств, во­лодінь, наділів, общин. Значна частина території окремих царств і князівств перебувала під юрисдикцією спадкової аристократії, там не існувало монаршої адміністрації.

У середині IX ст. до н.е. в Західному Чжоу з'являються перші еле­менти територіального поділу. Тут введено округи, що були податко-


 


116


117


вими і військовими одиницями. Приблизно з VII ст. до н.е. правителі царств починають боротьбу з аристократією за повноту влади. Од­ним з проявів цієї боротьби було, власне, встановлення чіткого і ста­більного територіального поділу.

В окремих царствах створюються адміністративні повіти, очо­лені чиновниками, яких присилали з центру. Вони повністю несли відповідальність перед правителем царства. Це згодом відіграло ве­лику роль у ліквідації самої удільної системи, зміцненні влади цент­ру на місцях.

У 350 р. до н.е. Шан Ян провів адміністративну реформу в царстві Цінь. Територію імперії поділено на провінції та округи (36, потім 40); округи ділились на повіти, волості й тіни — адміністративні одиниці, до складу яких входило по 10 общин.

На місцях діяла складна система управління. Очолювали провінції губернатори, котрі призначалися правителем і перед ним несли відпо­відальність. В округах діяли начальники (теж призначалися правите­лем). Губернатори і начальники округів зосереджували цивільну вла­ду. Військова перебувала у відповідних командирів військового відом­ства. Тільки у прикордонних областях у руках губернаторів зосереджу­вались цивільні та військові повноваження. Судові функції перебува'-ли в руках окремих судових чиновників (губернського чи окружного судді). Знаходились там і представники інших центральних відомств — іригаційних робіт, двору, фінансового тощо.

У повіті справами керували начальник і два його помічники, один з яких допомагав у вирішенні управлінських справ, інший — у прове­денні слідства і розшуку правопорушників. До компетенції чиновни­ка, який очолював волость, передусім належало забезпечити надход­ження податків і натуральних поставок, порядок, розгляд спорів між населенням, виявлення злочинців. Він мав двох заступників.

Аналогічні функції були у начальника тіна і двох його помічників. Община, незважаючи на руйнування общинного землеволодіння, про­довжувала відігравати роль відносно самостійної адміністративно-те­риторіальної одиниці. Керівництво справами тут перебувало в руках старости і "батьків-старійшин" — фулао. Староста ("лічжен") спочат­ку обирався з їх середовища, згодом став призначатися царськими уря­довцями.

Нижчий адміністративний персонал, починаючи з волосних ста­рійшин та кінчаючи тінною і общинною адміністрацією, не входив до складу чиновництва, а отже, не отримував державної платні. їх утримували відповідні територіальні колективи. В тінах і общинах представники адміністрації, як і інші общинники, платили податки,


виконували трудові повинності, але мали владні функції, — аж до мо­білізації селян-общинників для захисту своєї території від нападу во­рогів. На чолі міського самоуправління стояла рада старійшин (сань-лао) та міський голова.

В імперії Хань адміністративний поділ серйозних змін не зазнав: область, повіт, волость, місто, село (община). Один з імператорів у І ст. до н.е., намагаючись зміцнити центральну владу, розділив всю те­риторію імперії на 13 великих провінцій — чжоу. Потім, у зв'язку з розширенням території, кількість їх постійно зростала.

Певні зміни відбувались у способах комплектування й утримання чиновницького апарату. Тривалий час у Китаї вирішальна роль у сис­темі управління належала аристократії. її представники обіймали май­же всі вищі посади в центральних і місцевих органах управління, в армії, передаючи їх у спадок. Крім того, широко практикувалась передача у володіння представникам аристократичних родів, військово-службо­вої знаті різних за величиною і значенням територій.

Серйозні зміни відбулись тільки в III ст. до н.е., коли вся величезна армія чиновників Ціньської імперії була поставлена на державне гро­шове і натуральне забезпечення. Начальники центральних відомств, наприклад, отримували по 2 тис. даней (60 тис. кг) зерна на рік; їх зас­тупники — по 1 тис. даней; інші чиновники центрального апарату — від 300 (9 тис. кг) до 600 даней зерна.

В епоху Хань вводиться екзаменаційна система підбору на державні посади. Вперше спеціальні екзамени для бажаючих вступити на дер­жавну службу були встановлені в 121 р. до н.е. при імператорі Уді.

Характерною рисою управлінського апарату стародавнього Китаю, крім його численності, був суворий бюрократичний контроль, систе­ма взаємного стеження, доносів, кругової поруки, коли за проступок чи злочин чиновника відповідали й ті, що працювали поруч з ним та його начальники.

Збройні сили. Армія відігравала у Стародавньому Китаї велику роль, що пояснюється як частими оборонно-наступальними війнами, так і селянськими повстаннями.

В державі Інь постійної професійної армії не існувало. Хоч іньський ван мав професійні збройні загони, але вони не були численними. Військові походи здійснювались за допомогою ополчень, які надава­лись у розпорядження вана підвладними правителями (чжоухоу). Спо­чатку такі ополчення були невеликі — 3-6 тис. воїнів, але в міру роз­ширення території держави і, відповідно, кількості населення все більше зростали.

Воїни мали бронзову зброю і поділялись на дві основні частини:


 


118


119


піхоту і колісниці. В епоху Чжоу армія професіоналізується, виникає певна система набору до неї. Кожен селянський двір повинен був виді­лити по одній людині. Крім того, населення поставляло тяглову худо­бу, вози, провіант і фураж. Наприкінці періоду Чжоу в армії появ­ляється ще один рід військ — кіннота. Найнижчою військовою оди­ницею була п'ятірка солдатів; далі — десятка, двадцятьп'ятка, 100, 500 і 2500 воїнів. Вони об'єднувались у армії — по 12500 осіб. Почали по­являтися річні і морські військові флотилії.

Основною стала армія вана. Армії окремих областей чи князівств мали допоміжний характер. Воїни, які входили в армійські групи, роз­міщувались у військових поселеннях і таборах. їм виділялась земля, з якої вони вирощували врожай, розводили худобу. В епоху пізнього Чжоу налічувалось вже 14 армій, які були в розпорядженні вана. Поса­ди командувачів армій та їх груп часто передавались по спадкоємству.

В цей же період появився і спеціальний апарат управління війська­ми. Очолював армію полководець, який призначався імператором. Крім цього головного полководця були полководці прості, полководці у прикордонних землях тощо. Вони командували групами армій або окремими арміями. Були й інші військові чини: командири відділів, молодші командири та ін. Існувала військова рада, яка регулярно скли­калася імператором і засідала у храмі його предків. Головні полководці отримували від правителів грамоту на право командування військом, печатку. Вони приймали присягу від воїнів.

В період роздріблення кожне царство мало свою армію з тими ж родами військ, тією ж структурою.

В середині IV ст. до н.е. в царстві Цінь Шан Ян провів військову реформу. Ціньське військо було реорганізовано і переозброєно, вве­дено залізну зброю. Бойові колісниці виключено із складу армії. Збільшено кількість кінного війська, зросла його роль. Армію розді­лили на п'ятірки і десятки воїнів, пов'язаних круговою порукою. Вої­ни, котрі проявили боягузство, суворо карались — аж до смертної кари включно.

В імперії Цінь значно зросла чисельність збройних сил, комплек­тування яких проводилось шляхом мобілізації чоловіків з 23-річного віку. Збройні сили централізовано, місцеві армії ліквідовано. Верхов­ним головнокомандувачем був сам імператор. Над командним скла­дом встановлено нагляд: його здійснювали спеціальні інспектори (юйші), яких призначав імператор, а вони вважались його представ­никами.

В період імперії Хань все чоловіче населення за винятком вищих урядовців та жерців, багатих купців і банкірів було зобов'язано відбу-


вати військову повинність (у віці від 23 до 56 років). Ця повинність поділялась на три види: місячна служба в повіті чи окрузі; річна служ­ба у війську; служба з охорони кордонів. На охорону кордонів без вка­зання строку служби зазвичай посилались опальні чиновники, борж­ники, які втратили волю, злочинці, бродячі торговці та ін.

Від військової служби можна було відкупитися, дозволялось замість себе наймати іншу людину. Населення і далі зобов'язане було нести гужову, дорожну повинності, забезпечувати армію кіньми, продукта­ми харчування, фуражем, будувати оборонні споруди. Поступово по­чали формуватися і постійні збройні сили, які перебували на утриманні держави. Це були частини, що охороняли столицю, імператорські маєтки, палац тощо. В II ст до н.е. ери їх кількість сягала 20 тис. На них покладались і поліцейські функції. Зокрема, вони ловили розбійників, грабіжників, злодіїв. Начальник імператорської гвардії, начальник тіло-охоронців вана займали важливе місце при дворі.

В період раннього Хань створюються дві постійні армії — північна і південна. Вони розміщалися близько столиці та в далекі походи не ходили. Для цього існували інші війська.

Для Стародавнього Китаю постійним явищем було здійснення екс­пансіоністської політики, особливо в часи Ціньської і Ханьської ди­настії. Саме в період першої з них починається серія агресивних по­ходів проти В'єтнаму. Ханьська династія вела тривалі завойовницькі війни проти сусідніх народів сюнну, цянь, проти давньокорейської держави Чосон. Джерела повідомляють, що анексія чужих територій часто супроводжувалася повним знищенням корінного населення. Іде­ологічно ця політика обґрунтовувалась вченням про верховенство "Сина Неба" над всіма землями, всіма народами — далекими і близь­кими.

Виходячи з її засад всі народи світу, особливо сусідні, близькі, роз­глядалися тільки як данники і васали Китаю, не зважаючи на те, які на­справді були між ними стосунки. Називалась ця політика "цаньші" — "поїдання" сусідніх земель (подібно до того як шовковичний черв'як поїдає листя).

У боротьбі з сусідніми народами, які часто виявляли жорсткий опір, китайські правителі широко застосовували політику "придушення одних варварів, використовуючи інших варварів", тобто нацьковуван­ня одних народів на інші. В результаті такої агресивної, експансіоністсь­кої політики Китаю його територія постійно зростала.

Судова система. Впродовж тривалого часу в Стародавньому Китаї суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконува­ли численні представники державного апарату. Верховним суддею був


 


120


121


ван, у періоди розпаду і децентралізації — правителі окремих царств, і згодом — імператор єдиної держави. Крім цього, до складу цент­рального державного апарату входив чиновник, який відав питання­ми суду і покарань. У часи Чжоу він називався сикоу. Ще один відпо­відав за розшук злочинців.

В епоху Цінь усі важливіші судові справи проходили через руки тінвея і двох його помічників. В епоху Хань питання верховного судо­чинства, крім імператора і тінвея, належали ще одному членові імпе­раторської ради. На місцях розгляд судових справ належав керівникам відповідних адміністративних структур.

Зі створенням Ціньської імперії в усіх округах введено посаду особ­ливого судового чиновника. Судові спори розглядали начальники во­лості. Дрібні конфлікти у межах общини розглядали органи общин­ного самоуправління (фулао і лічжен) на підставі звичаєвого права. В усіх місцевих адміністративних структурах велика кількість різних чи­новників почала займатися питаннями організації боротьби зі злочин­ністю, розшуком злочинців та віддачею їх до суду.

В Ціньській імперії, власне, виникає спеціальне судове відомство на чолі з тінвеєм і великою кількістю провінціональних суддів. Судові функції, отже, відділяються від адміністративних. Але, здається, це сто­сувалося тільки кримінальних справ. Провінціональний суддя був од­ночасно начальником місцевих в'язниць. Судове відомство строго на­глядало за застосуванням кримінальних та інших законів. Водночас як у Ціньський, так і в Ханьський період судові справи мали повне право розглядати і різного рівня адміністративні органи. До компетенції су­дових і адміністративних органів належала також боротьба зі зловжи­ваннями своєю владою чиновників.

Цивільні спори, сімейні, спадкові розглядали переважно адмініст­ративні органи, починаючи з повітової адміністрації і вище. Отже, якщо у повіті справа не була вирішена, то вона скеровувалась губерна­тору провінції, а при потребі той скеровував її в центр, начальнику судового чи іншого відомства. В якості останньої, найвищої інстанції, виступав імператор.

4. Джерела та характерні риси права

Початковими джерелами права у Стародавньому Китаї були звичаї, потім звичаєве право. Дуже швидко з'являються записи діючого права. Як засвідчують джерела, чжоуці після перемоги над царством Інь захо­пили іньські "книги із зводами законів" і "правила ведення судових


справ", які й почали використовувати у сфері судочинства, та власні зви­чаї і закони. Є відомості про існування в часи чжоуського Мувана (X ст. до н.е.) Уложення про покарання (Фусін). Воно налічувало близько З тис. статей і передбачало кваліфіковано розроблену систему злочинів і покарань (за свідченням історика Сима Цянь (ІІ-І ст. до н.е.). До наших днів воно не дійшло.

Бурхливо розвиваються законодавча діяльність і кодифікаційні роботи під кінець періоду Чжоу.

В цей час оформляються дві основні течії в ідеології: конфуціан­ство і легізм, які відстоювали принципово різні методи управління країною. Згідно з вченням великого китайського філософа Конфу-ція (VI ст. до н.е.) вважалось, що головною лінією розвитку людства є лінія гармонії, рівноваги у світі. Це гармонія між людьми і приро­дою, гармонія між самими людьми; поведінка людей повинна відпо­відати "природному порядкові", історичним моральним засадам. За­собом підтримання порядку є власне дотримання традицій, мораль­них норм (лі), які закріплюють дотримання міри у всьому, уникання крайностей, конфліктів. Тому конфуціанці закликали до збереження старих, традиційних порядків, зміцнення влади старої спадкової аристократії, покладення в основу всього державно-політичного і сімейно-побутового життя традиційних морально-етичних норм (відданість і слухняність нижчих перед вищими, молодших щодо старших, дітей — стосовно батьків тощо); у державі повинні були домінувати доброчинність, прагнення допомогти ближнім, справед­ливість. Саме цими і подібними якостями, а не законами, і мають ке­руватися люди і держава.

Легісти, або прихильники напряму фацзя ("школи закону"), навпа­ки, вважали, що в основі управління повинні міститися чіткі й обо­в'язкові для всіх закони (фа). Вони проповідували ідею недоцільності та неможливості існування людей поза межами чітких законів, неми­нучих і жорстоких покарань за правопорушення, індивідуальної і ко­лективної відповідальності за них.

Власне школа фацзя відіграла велику роль у розвитку давньоки­тайського права, в обгрунтуванні ідеї щодо необхідності створення централізованої міцної держави, деспотичної влади імператора. Загос­трення протиборства двох ідеологій, яке дало сильний поштовх ста­новленню традиційних рис та інститутів древньокитайського права, відноситься до другої половини III ст. до н.е. Тоді легізм у його крайніх формах став офіційною ідеологією першої китайської імперії Цінь (221-207 рр. до н.е.), а легісти прийшли до влади, втілюючи в життя свої ідеї, притому в жорстокій формі, намагаючись витерти з масової


 


122


123


людської свідомості конфуціанські догмати, зокрема, через пересліду­вання їх прихильників і носіїв, знищення конфуціанських книг та ін. Згідно з легендою, Ціньський імператор Шихуанді, як уже згадувалося, в 213 р. до н.е. наказав спалити всі конфуціанські книги і рукописи, а близько 400 учених-конфуціанців стратити.

Щоправда, пізніше, при династії Хань, конфуціанство знову відроджується. В III ст. до н.е. -III ст. н.е. відбувається злиття легізму і конфуціанства. Виникає нове вчення — ортодоксальне ханьське кон­фуціанство. Згідно з ним керівною ідеєю є ідея нерівності людей — у суспільстві, сім'ї, побуті залежно від станових, рангових, вікових, май­нових та інших відмінностей. Мораль і право повинні збігатися, зако­ни грунтуватися на моральних традиціях, зокрема конфуціанських. Але повернімось до кодифікацій і збірників законів.

Отже, в 536 р. до н.е. у царстві Чжен, як повідомляє хроніка, з бронзи "відлили триніжок з текстом законів", який встановили на площі у сто­лиці. Основною засадою цих законів стало поняття "у син" — п'яти видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відсічення однієї або обох ніг, кастрація, смертна кара.

В цьому ж столітті були складені так звані бамбукові закони Ден Сі, записані на бамбукових дощечках.

Одним з перших писаних законів у Китаї був Закон про поземель­ний податок (VI ст. до н.е.), прийнятий у царстві Лу, що закріпив ліквідацію там колективного общинного землеволодіння і перехід до приватного.

В 513 р. до н.е. відлито у царстві Цінь залізний триніжок з текстом законів, складених Фань Сюаньцзи.

Однією з найповніших була кодифікація, проведена на рубежі V-IV ст. до н.е. у царстві Вей одним з апологетів позитивізму Лі Фуєм — Фацзин ("Книга законів"). У ній були зібрані найбільш поширені пра­вові та звичаєві норми, які діяли у різних регіонах Китаю і які, згідно з традицією, вважалися законами предків. Весь матеріал "Книги законів" був розділений на шість розділів: закони про злодіїв; закони про роз­бійників; закони про арешт і ув'язнення; закони про спіймання зло­чинців; закони про визначення покарання та знаряддя допиту і страти; інші закони.

Незважаючи на недосконалість кодифікаційної техніки і протиріч­чя в систематизації матеріалу, "Книга законів" Лі Фуя слугувала осно­вою для подальших кодифікаційних робіт.

У царстві Цінь досвід Лі Фуя був використаний сановником Шан Яном, який, серед інших реформ, продовжив кодифікаційні роботи, зберігши попередню систему розташування матеріалу, перейменував-


ши, щоправда, розділи на "настанови". Оскільки надалі під владою династії Цінь країна була об'єднана в єдину імперію, то це вимагало і в праві ліквідації місцевих правових відмінностей, введення єдиної си­стеми. Це завдання виконав Цінь Шихуан. Як повідомляє один з на­писів, він "ліквідував неясні звичаї і закони шести царств і увів єдине законодавство".

У ханьському Китаї III—II ст. до н.е. теж проводились великі роботи щодо зібрання, описання, відновлення, коментування стародавніх за­конів, систематизації нових. Зокрема, "Книга законів" була доповнена декількома новими розділами (про військову справу, про фінанси, про шлюби і сімейні відносини та ін.).

Отже, з одного боку, під кінець рабовласницького періоду у Китаї появляються численні збірники права, багато нових, писаних законів, а з іншого — значне місце в регулюванні поведінки людей, у тому числі правових відносин, продовжували зберігатися правила стародавньої моралі, звичаї, конфуціанські настанови, накази вищестоячих чинов­ників. Тобто писані закони не витіснили діючих в усі часи і династії поширених норм звичаєвого права, які регулювали найрізноманітніші сторони суспільного життя.

Право власності. До утворення держави норми приватного права не отримали в Стародавньому Китаї самостійного розвитку. Основні знаряддя і засоби виробництва перебували у колективному, общинно­му володінні. Передусім це стосується землі. Через раду старійшин об­щинники отримували у користування рівноцінні ділянки орної землі.

З виникненням держави виникла та стала збільшуватись і міцніти державна власність у вигляді власності правителя-вана. В період Чжоу появилось дієслово "ю" у значенні "мати власність". Чжоуський ван дарував своїм наближеним поля, сади, право отримувати податки з пев­ної території. Щоправда, такі пожалувані маєтки чи землі перебували лише у користуванні цих осіб, вони могли бути у будь-який момент відібрані ваном. У джерелах наголошується, що "земельні ділянки не продаються". Це, однак, не означає, що приватної власності взагалі не було. Вона відома ще з часів Інь-ПІань: на худобу, рабів, знаряддя праці, дорогоцінності та ін.

У Л^ІІІ-Х^ІІ ст. до н.е. у земельних відносинах відбуваються значні зміни. Розширюються права власників земельних пожалувань. Вони вже звичайно передаються від батька до сина. їх володільці дістають право віддавати частину території своїм родичам і наближеним. В V-III ст. до н.е. володільці пожалуваних земель отримали назву "цзюнь" — пан. Є вказівки, що їм належали широкі права щодо цих земель — близькі до приватних. Поступово переходять у близьку до приватної


 


124


125


власності наділи общинників. Це відбувається у другій половині І тис. до н.е. Написи на різних предметах (кістках, бронзі, каменях) повідом­ляють і про оренду землі, її заставу.

З середини І тис. до н.е. у деяких царствах зустрічається і купівля-продаж землі — спочатку присадибних ділянок, садів, городів, а далі й орних земель. У VI ст. до н.е. приватна власність на землю отримує офіційне визнання у більшості великих царств Китаю: Лу, Чу, Чжен та ін. У 350 р. до н.е. ІПан Ян узаконив це право в царстві Цінь.

Поява приватної власності на землю призвела до її концентрації в руках нової знаті: цивільних і військових сановників, купців, торгівців, банкірів — як за рахунок земель неоплачених боржників, общинно-селянських земель, так і воєнних територіальних загарбань. Зокрема, значна концентрація землеволодіння спостерігається у період Ханьсь-кої імперії. Земля вільно продається і купується, дарується, переходить у спадок, продається чи захоплюється за борги.

Проте зазначимо і таке явище: які б правові перетворення земле­користування не проходило, абсолютно повного права приватної влас­ності на землю у Стародавньому Китаї не було. На шляху до цього сто­яла всесильна, могутня держава, яка повсякчас зберігала домінуючу роль у господарському житті. "Азіатська" соціально-економічна струк­тура виключала правові та політичні гарантії щодо створення умов для процвітання приватної власності взагалі, на землю — зокрема. Це про­являлося у тому, що правитель міг будь-коли забрати (за компенса­цією чи без неї) будь-яку ділянку, а також у проведенні час від часу ре­форм, які відновлювали економічний контроль держави у суспільстві.

Зрештою, значна частина земельного фонду завжди знаходилась у руках правителя. Це були так звані державні землі. З них імператор і далі міг наділяти різних людей ділянками, які переходили в їх умовну (але не беззастережну) власність. Ці землі могли передаватися у спа­док, але їх власники мусили служити імператору, щорічно з'являтися при дворі, приносити імператору подарунки.

Незважаючи на перетворення основної маси общинних земель у приватну власність, зберігається навіть на початку нашої ери общин­не землеволодіння. Община в цілому могла цими землями розпоряд­жатися, виступала як договірна сторона при укладенні поземельних угод. Укладати договори купівлі-продажу землі могли й жінки та дер­жавні раби.

Текст договору писався червоною кіновар'ю на мідних чи бронзо­вих табличках, скріплявся підписами сторін і свідків.

Змінювалися, розвивалися і форми власності на рабів. У період Інь раби, як і землі, були державною колективною власністю. Тільки в епо-


ху Чжоу появилась приватна власність на рабів. їх можна продавати, купувати, дарувати, обмінювати.

У У-ПІ ст. до н.е. вже офіційно існували дві категорії рабів: дер­жавні і приватні, причому кількість останніх постійно зростала, тор­гівля ними велась вільно і у широких масштабах.

Знову ж таки ці процеси держава намагалась стримувати або хоч би контролювати. Так, у 9 р. н.е. Ван Ман оголосив усі землі державни­ми, які підлягають розподілу за принципом цзиньтянь, всіх рабів — "приватнозалежними", а работоргівлю заборонив. Проте згодом він же мусив знову дозволити торгівлю як землями, так і рабами.

Дозволялось кожному займати цілинні й безгосподарські землі. Через певний строк вони записувались у державний кадастр як ті, що належать особі, яка їх зайняла. Так було і щодо безгосподарських рабів.

На початку нашої ери дещо пом'якшується становище рабів. У І ст. імператор Уді видав указ про звільнення осіб, перетворених у дер­жавних рабів, "якщо попередніми законами не було передбачено та­кого покарання за скоєні ними злочини". Були звільнені й раби, що продали себе у рабство через нужду й голод або були насильно продані у рабство (наприклад, наложниці, діти). Заборонено таврування рабів.

Зобов'язальне право. Воно у Стародавньому Китаї, незважаючи на домінанту державної й общинної власності, було досить розвиненим. Відомі різні види договорів. Насамперед — це договір купівлі-про­дажу.

Розвиток обміну, розвиненість ремесла, садівництва, скотарства зу­мовили появу ринків, де продавались різноманітні товари, з періоду Чжоу — ще й раби, а з середини І тис. до н.е. — сади, городи, земля.

При купівлі-продажу рабів, землі, всілякої нерухомості вимагалось укладання контракту і, крім того, державі виплачувалось певне мито. В ІУ-Ш ст. до н.е. на ринках угоди укладались у присутності спеціаль­них чиновників, які їх реєстрували і збирали мито. Обов'язковою була і присутність свідків. При продажу нерухомостей їх імена включались у текст угоди. В одній з таких угод, текст якої дійшов до наших днів, писалося, що "віднині покупцеві належить все, що росте на цьому полі, і все, що над ним до неба, і під ним — до підземного царства".

Поширеним був також договір дарування. Численні написи на кістках, панцирах черепах, бронзових предметах (тарілках, табличках та ін.) свідчать, що дарували землю, рабів, дорогоцінності, колісниці, зброю та інше майно.

Приблизно під кінець періоду Чжоу набули значного поширення договір позики і лихварство. Його об'єктом були переважно гроші,


 


126


127


зерно. Позика оформлялася борговою розпискою, зареєстрованою у відповідного чиновника.

Були відомі відтермінування сплати, її розстрочка. Існували й га­рантії виконання зобов'язання — завдаток, поручництво, застава.

У разі невиконання зобов'язання боржник був змушений заставля­ти чи продавати свою землю чи інше майно, віддавати у рабство членів своєї сім'ї, а часто — й себе самого. Так виникло, причому ще в Іньську епоху, боргове рабство.

У часи Цінь і Хань увійшло у звичай віддавати в заставу за позику своїх синів чи дочок. Кредитор міг використовувати їх на будь-яких роботах — до часу, поки буде повернений борг. У разі неповернення дитина ставала рабом.

Існували й відсотки на позики, причому дуже великі (аж до 100%). Тільки в 10 р. н.е. держава взяла під контроль позичкові операції, за­боронивши приватне лихварство і встановивши відсоток не більше десяти у рік.

У V—III ст. до н.е. у Китаї появився договір земельної оренди. В часи імперії Цінь орендна платня становила половину врожаю, а в часи Хань досягала семи чи навіть восьми десятих. При цьому орендар повинен був ще платити державні податки, виконувати різні повин­ності.

Відомі були й договори особистого та речового наймання. Праця найманих робітників використовувалась у сільському господарстві, у торгівлі, ремеслі, на будівництві тощо.

Шлюбно-сімейне право.Спадкування. Основи шлюбно-сімейного права базувались на конфуціанському вченні про сім'ю як про первин­ну соціальну ланку, що функціонує на основі природних законів про загальну систему соціального порядку. Основною метою шлюбу вва­жалось забезпечення фізичного і духовного відтворення роду, яке до­сягалось народженням перш за все синів, щоб чоловік, як записано в "Книзі мудрості", був у змозі правильно служити померлим предкам і мати можливість продовжити свій рід. Відсутність потомства конфу­ціанці розглядали як прояв синівської неповаги до батьків, найбільш тяжким серед інших проявів неповаги.

Для укладання шлюбу слід було дотримуватись певних умов і тра­дицій. Сім'ями нареченого і нареченої укладався шлюбний договір (або самим нареченим), порушення якого тягнуло за собою не тільки значні матеріальні втрати, але й покарання в кримінальному порядку для стар­ших у сім'ї, оскільки існувало традиційне переконання, що шлюб — це не тільки угода між живими, але і померлими предками. Здобуття хорошої, добропорядної, плодовитої жінки вважалось відповідаль-


ною справою і втілювалося у відповідному ритуалі сватання, який вклю­чав не тільки принесення подарунків сім'ї дівчини від сім'ї нареченого, а й молебень у храмі предків.

У книзі Лі Цзи були закріплені нижчий і вищий шлюбний вік: для чоловіків — з 16 до ЗО років; для жінок — з 14 до 20 років. За дотриман­ням цих вікових меж слідкувала й сама держава: особливі чиновники складали списки неодружених і наглядали "за порядком" у цій справі.

У період Шан (Інь) у Китаї допускались шлюби між кровними родичами, але потім вони були заборонені. Навіть утвердилось прави­ло, що наречений і наречена не повинні мати одне і те ж прізвище, бо коли так, то це засвідчувало якусь віддалену спорідненість, що є недо­пустимим.

Не можна було одружуватись особам, які знаходились у жалобі за померлими родичами. Заборонялись шлюби з особами, які вчи­нили злочин, а також різного соціального стану, особливо між вільними і рабами. За такі шлюби загрожувала кримінальна відпові­дальність.

Одним з основних принципів шлюбного права був принцип "один чоло