Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

І. В. Бризгалов ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Короткий курс лекцій 3-тє видання, стереотипне

Київ 2003


ББК   67п.я73

Б87

Рецензент В. М. Марчук, д-р юрид. наук

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 6 від ЗО. 09.02)

Бризгалов І. В.

Б87         Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. — 3-тє вид., стереотип. — 48 с — Бібліогр. у кінці лекцій.

ISBN 966-608-334-5

У пропонованому курсі лекцій коротко висвітлюються предмет і об'єкт юридичної деонтології, методологія та зміст юридичних наук; описуються основні юридичні спеціальності, система юридичної діяль­ності, її поняття та види. Наводяться складові професійної культури юриста.

Для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних за­кладів.

ББК 67п.я73


ISBN 966-608-334-5


І. В. Бризгалов, 2000 І. В. Бризгалов, 2003, стереотип. Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2003


Лекція 1

ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

Поняття юридичної деонтології. Юридична наука, її основні характеристики. Основні характеристики юридичної практики.

1.1. Поняття юридичної деонтології

Насамперед визначимо поняття практичної деонтології та з'ясує­мо, що таке деонтологія взагалі.

Деонтологія — це розділ етичної теорії, що розглядає проблеми обов'язку, моральних вимог і нормативів. Термін "деонтологія" упер­ше застосував І. Бентам для визначення вчення про мораль у цілому. Пізніше деонтологію почали відрізняти від етичної аксіології — те­орії добра і зла, моральних цінностей взагалі. Повинність (те, що по­винно бути здійснено), через яку мораль передає вимоги соціальних за­конів, зокрема потреби суспільства і людини, набирає різних форм в особистій поведінці, загальних нормах, узагальнених принципах пове­дінки, моральному та суспільному ідеалі. Ці форми та їх співвідно­шення і вивчає деонтологія.

У вужчому значенні деонтологією називають професійну етику ме­диків, що передбачає підвищення ефективності лікування за допомо­гою заходів психотерапії, дотримання лікарського етикету та ін.

Юридична деонтологія виникла на початку 90-х років XX ст. Нині вона перебуває на стадії становлення. Наведемо сучасне її визна­чення.

Юридична деонтологія — це система загальних знань про юридич­ну науку та практику, про вимоги до особистих і професійних якостей юриста, про систему формування цих якостей.


Основним змістом юридичної деонтології є знання про вимоги до професійних та особистих якостей юриста. Разом з тим юридична деон­тологія включає також загальні знання про юридичну науку і практи­ку, оскільки, по-перше, є навчальною дисципліною, з якої починається вивчення юриспруденції і повинна дати студентам загальні поняття про юридичну науку і практику; по-друге, без засвоєння знань з юридичної діяльності, її видів та змісту неможливо розглядати якості юриста, а та­кож вимоги до юристів різних спеціальностей.

Крім того, юридична деонтологія включає знання про формування якостей юриста, тому що лише зауваження, якими повинні бути якості без опису системи їх формування немає практичної користі.

Зазначимо, що існують й інші погляди на зміст юридичної деонто­логії, оскільки ця система знань є новою і перебуває ще на стадії формування.

Отже, юридична деонтологія:

       дає загальне уявлення про юридичну науку і практику;

       формує знання про вимоги до професійних та особистих якостей
юриста;

       розкриває систему формування професійних та особистих якос­
тей юриста, зазначає види та форми навчання юридичної діяль­
ності.

1.2. Юридична наука, її основні характеристики

Оточуючу нас дійсність вивчає складна система наук. Наука — це сума знань про навколишній світ. Існують науки природознавчі, які вивчають природу; технічні, що містять знання про різні технічні кон­струкції; суспільні, які досліджують суспільне життя. Кожна з наведе­них великих структур поділяється на окремі галузі науки. Наприклад, серед суспільних наук розрізняють історичну, економічну, юридичну та ін. Підставою для розмежування наук є їх предмет та об'єкт.

Предмет науки — це сфера пізнання, якою займається конкретна наука. Об'єкт науки — реальні явища, які вивчає конкретна наука. Так, предметом юридичної науки (правознавства) є знання про держа­ву і право, а об'єктом — реальні держава і право, які ця наука вивчає. Юридична наука поділяється на шість груп окремих наук, кожна з яких має певний предмет, вивчає певний аспект об'єкта.


1.          Загальнотеоретична наука (теорія держави та права).
Предметом теорії держави та права є знання про загальні зако­
номірності виникнення, розвитку і функціонування держави та
права, а об'єктом — загальні закономірності держави і права.

2.          Історичні юридичні науки.

Вони тісно пов'язані з теорією держави та права і тому їх часто об'єднують в одну групу. До історико-юридичних наук, які вивчають процес виникнення і розвитку держави та права в конкретних країнах, належить історія держави та права Украї­ни і зарубіжних країн. До цієї групи належить також історія по­літичних та правових вчень, яка досліджує розвиток теорій про державу та право.

3.   Галузеві юридичні науки.

Предметом цієї групи наук є знання з окремих галузей права: наука про кримінальне право, наука про громадянське право таін.

4.          Науки, які вивчають організацію та діяльність державних
організацій, державне будівництво, прокурорський нагляд та ін.

5.          Науки, які вивчають міжнародне право (публічне та особисте).

6.          Прикладні юридичні науки.

До цієї групи належать науки, які використовують дані неюри-дичних наук (фізики, хімії, медицини та ін.) для розв'язання юридичних проблем. До таких юридичних наук належать кримі­налістика, судова медицина та ін.

Отже, юридична наука (правознавство) це суспільна наука, яка вивчає державу і право, включає знання про виникнення, розвиток і функціонування державно-правових явищ.

Юридична наука — одна з найстаріших суспільних наук. Історич­не виникнення юридичної науки пов'язане з виникненням та розвит­ком права. Перші системні відомості про державу та право викладені у працях визначних мислителів Стародавньої Греції — Платона та Арістотеля. Значний внесок у розвиток юридичної науки зробили юри­сти Стародавнього Риму, які визначили правові поняття і конструкції. З того часу юридична наука має велике значення в житті суспільства, що проявляється в її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільне життя.

Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на со­ціальні явища, на формування і розвиток особи.


Розрізняють такі основні функції юридичної науки:

      констатуючу — виявлення, фіксація наявних державно-право­
вих явищ;

      інтерпретаційну — пояснення сутності державно-правових
явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функції та ін.;

      евристичну — відкриття, формування невідомих раніше дер­
жавно-правових закономірностей;

      прогностичну — формування гіпотез, прогнозів розвитку дер­
жавно-правових явищ;

      методологічну — використання положень науки як дослідниць­
ких інструментів для "прирощування" нових знань як у юрисп­
руденції, так і в інших науках (при цьому особливо важливу
роль відіграють, як зазначалось, висновки загальної теорії пра­
ва і держави);

      практико-прикладну — формулювання рекомендацій, пропо­
зицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових
інститутів;

      ідеологічно-виховну — вплив політичної і моральної свідомості,
світогляду і загальної культури суб'єктів на формування та
розвиток права, зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідо­
мості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

1.3. Основні характеристики юридичної практики

З метою якнайглибшого засвоєння юридичної практики потрібно розглянути поняття соціальної практики.

Соціальна практика — це теоретико-перетворювальна діяльність людей щодо застосування навколишнього середовища задля задово­лення власних потреб та інтересів. Розглянемо загальні характеристи­ки практики.

1.         Єдність теоретичної та перетворювальної діяльності. Теоретич­
на діяльність — це пізнання навколишніх предметів та явищ.
Перетворювальна діяльність — це зміна людьми вивченого нав­
колишнього середовища.

2.         Діяльність людей щодо застосування навколишнього середови­
ща задля задоволення власних потреб та інтересів. Комплекс
людських інтересів поділяється на матеріальні та нематеріальні
(духовно-ідеологічні).


З огляду на наведені ознаки розрізняють два види соціальної прак­тики: матеріальну та нематеріальну. У свою чергу, ці два основні види так само поділяються на окремі види. Наприклад, матеріальна практика — це діяльність у промисловості, сільському господарстві, будівництві та ін.

Видом нематеріальної практики є юридична практика.

Юридична практика — це різновид соціальної практики, що пе­редбачає пізнавально-перетворювальну діяльність людей у сфері фун­кціонування державно-правових явищ.

Розглянемо основні характеристики юридичної практики:

1.          Юридична практика, як зазначалось, є різновидом соціальної
практики і має всі її загальні ознаки.

2.          Юридична практика — це пізнавально-перетворювальна діяль­
ність людей у сфері держави та права, спрямована, по-перше,
на пізнання конкретних юридичних явищ, по-друге — на вико­
ристання цих явищ задля задоволення інтересів людей. Таким
чином, там, де будь-яке соціальне явище регулюється нормами
права, застосовується юридична практика.

До основних видів юридичної практики належать такі:

       правове становище — реально існуючі правові явища, що не
завжди усвідомлюються їх учасниками. Наприклад, громадян­
ство в будь-якій державі;

       правова поведінка громадян — це більш-менш усвідомлювана
поведінка громадян у правовій сфері. Поведінка, що відповідає
нормам права, називається правовою, а та, що не відповідає
нормам права, — неправомірною (правопорушенням);

       юридична діяльність — цілеспрямована практика юристів з ви­
користанням юридичних засобів за дотримання у визначених за­
коном випадках правових норм з метою розв'язання різних юри­
дичних проблем.

Юридична наука і юридична практика перебувають у тісному взаємозв'язку. З одного боку, наука бере знання з навколишньої дійсності, з іншого — юридична практика використовує дані науки з метою вдосконалення.

Неможливо чітко розмежувати юридичну науку і юридичну прак­тику, оскільки змістом науки є знання, частина яких з'являється в ре­зультаті пізнання конкретних державно-правових явищ у процесі юридичної практики. У свою чергу, у процесі юридичної практики

7


державно-правові явища вивчаються відповідно до даних науки. При цьому юридична практика є основою та рушійною силою юридичної науки. Вона дає науці фактичний матеріал для теоретичного осмис­лення, визначає об'єктивний зміст науки, є критерієм правильності здобутих знань.

Необхідно зазначити, що повної відповідності між юридичною практикою і знаннями про неї юридичної науки практично не може бути з певних гносеологічних (пізнавальних) і соціальних причин.

Гносеологічна причина полягає в тому, що держава та право є складними багаторівневими динамічними явищами, які тісно взаємо­пов'язані з неюридичними явищами. Тому в юридичній сфері важко встановити об'єкти, закономірності виникнення, розвитку та функціо­нування.

Соціальна причина полягає в такому. На пізнавання юридичної дійсності впливають ідеологічні погляди особи, яка пізнає цю дій­сність, оскільки ця особа відображає навколишню дійсність з точки зору її власних інтересів та інтересів соціальної групи, до якої вона належить. Залежно від того, яку методологію, які поняття обирає до­слідник, такою й буде картина юридичної дійсності.

Зазначимо, що наука є системою логічних, раціональних знань, проте реальне життя водночас може бути як логічною, так і нелогіч­ною системою явити.

З огляду на зазначені причини знання про юридичну дійсність мо­жуть бути істинними чи помилковими.

Література

Юридична деонтологія. —Харків, 1993.


Лекція 2

МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗМІСТ ЮРИДИЧНИХ НАУК

Методологія юридичних наук.

Зміст юридичних наук.

Співвідношення юридичних наук з юридичними навчальними

дисциплінами.

2.1. Методологія юридичних наук

Методологія юридичних наук — це система принципів та методів, за допомогою яких вивчається державно-правова діяльність, тобто це засіб одержання юридичних знань.

Принципи — це базові засади, на яких формуються та здобувають­ся юридичні знання. Основними з них є два:

1.          Принцип об'єктивності юридичного пізнання. Він полягає в
тому, що досліджувані реальні державно-правові явища по­
винні пізнаватись і відображатись у науці такими, якими є на­
справді, без перебільшень або применшень.

2.          Принцип обгрунтованості пізнання. Він базується на тому, що
наукові висновки повинні спиратися на точно встановлені фак­
ти, підтверджуватись точними аргументами.

Методи юридичної науки — це система прийомів та засобів, спря­мованих на отримання об'єктивних та обгрунтованих знань. Юридичні науки використовують такі методи:

       всезагальні — характеризують філософську основу пізнання;

       загальні — конкретизують всезагальні методи стосовно юри­
дичних наук;


   спеціальні (окремі) — використовують конкретні юридичні
науки.

Класифікація ця умовна. До того ж зазначені методи неможливо розмежувати. Вони взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Серед всезагальних методів розрізняють метафізико-ідеалістич-ний та діалектико-матеріалістичний.

Метафізичний підхід до дослідження держави та права базується на твердженні, що вони є явищами, які не розвиваються, не залежать від інших соціальних явищ: економіки, ідеології та ін. Цей підхід спрямований на створення ідеальних понять, не пов'язаних безпосе­редньо з державно-правовою практикою.

Ідеалістичний підхід спирається на первинність свідомості, яка тво­рить матеріальне життя суспільства. За допомогою метафізико-ідеалі-стичного методу побудовано, наприклад, концепцію правової держави. Не заперечуючи взагалі існування цього методу, бо він має й перева­ги — відносну стійкість форм держави, активний вплив свідомості на матеріальний базис, треба визнати, що він малоефективний без діалек-тико-матеріалістичного методу.

Матеріалістичний підхід базується на тому, що при вивченні дер­жави та права виходять з того, що причиною виникнення та існування держави є матеріальне життя суспільства, а не ідеї та воля людей. Еко­номіка — першопричина, держава та право — вторинні.

Діалектичний підхід означає, що, по-перше, державно-правові яви­ща повинні розглядатись при їх виникненні та розвитку; по-друге, дер­жава та право повинні розглядатись у взаємозв'язку з іншими явища­ми: економікою, політикою, мораллю тощо.

На всезагальних методах базуються загальні методи правознав­ства.

1. Логічний метод. Охоплює такі основні прийоми пізнання:

       аналіз та синтез. Аналіз — теоретичний розподіл явища, що
вивчається. Наприклад, розподіл норми права на складові:
гіпотезу, диспозицію, санкцію. Синтез — теоретичне об'єднання
явищ. Наприклад, склад правопорушення є результатом об'єд­
нання чотирьох елементів: суб'єкта правопорушення; об'єкта
правопорушення; суб'єктивного аспекту правопорушення;
об'єктивного аспекту правопорушення;

       індукція і дедукція. Індукція — логічний умовивід від окремого
до узагальнюючого. Наприклад, вивчаючи причини окремих
злочинів, можна встановити причини злочинності в цілому. Де-

10


дукція — логічний умовивід від загального до окремого, від загальних суджень до окремих висновків, наприклад, від зов­нішніх ознак правопорушення — до мотивів, умов, причин їх скоєння;

   абстрагування — переключення уваги від одних ознак юридич­
ного явища до інших, які зацікавили дослідника. Наприклад,
абстрагування від конкретного змісту норми до її структурних
елементів.

2.          Порівняльний метод. Передбачає порівняння кількох спорідне­
них юридичних явищ з метою виявлення їх подібності чи розбіжності.
Розрізняють такі порівняльні методи: синхронічний, коли водночас по­
рівнюються два чи більше об'єктів, і діахронічний, коли один чи
кілька об'єктів розглядаються у розвитку в різні періоди часу. Іноді
при порівнянні різних об'єктів у розвитку в одному й тому самому пе­
ріоді часу синхронічний і діахронічний методи об'єднують.

3.          Соціологічний метод. За його допомогою вивчають практичну
поведінку людей у державно-правовій сфері (шляхом опитування, ан­
кетування, спостерігання тощо) з метою визначення ефективності фун­
кціонування державно-правових закладів або в інших цілях.

Наприклад, за допомогою соціологічного методу юристи з'ясову­ють поведінку різних категорій людей щодо певних правових норм:

       по-перше, поведінку основної маси громадян, які дотримуються
правових норм (фактори, що зумовлюють правову поведінку;
роль у цьому права і правосвідомості; заходи щодо збільшення
чисельності громадян, які дотримуються правових норм);

       по-друге, поведінку посадових осіб, які застосовують норми
права (у тому числі осіб, які працюють у правоохоронних орга­
нах — міліції, прокуратурі, суді та інших юридичних устано­
вах; важливо знати рівень професійної майстерності цієї кате­
горії громадян);

       по-третє, поведінку осіб, які беруть участь у правотворчості
(ідеться не лише про депутатів верховних та місцевих органів
влади, а й про працівників виконавчо-розпорядних органів,
міністерств і відомств, які приймають нормативні акти, та всіх,
хто бере участь у демократичному процесі створення нових
правових норм);

       по-четверте, поведінку правопорушників (для юристів інтерес
становить аналіз причин скоєння правопорушень і шляхів
підвищення ефективності попереджувальної роботи, а також
удосконалення норм правової відповідальності).

11


1.           Структурно-функціональний метод. Передбачає дослідження
структури будь-якого явища, а потім встановлення, як ця структура
діє (функціонує).

2.           Статистичний метод. Передбачає кількісні вимірювання дер­
жавно-правових явищ за допомогою математичних засобів і комп'ю­
терної техніки (наприклад, визначення кількості та структури право­
порушень). Дослідження за допомогою математичних засобів і ком­
п'ютерної техніки називають правовою кібернетикою. При цьому
правова кібернетика є методом дослідження і у правовій науці, і у
практичній діяльності юридичних органів. Проте в теоретичних до­
слідженнях поряд з іншими методами (у тому числі й традиційними
юридичними) правова кібернетика є науковим методом, а у практич­
ному пізнанні — робочим методом розв'язання конкретних завдань,
що мають значення для органів внутрішніх справ, прокуратури,
судів, апарату управління та ін.

Спеціальні (окремі) методи — це загальні методи, що мають спе­цифічне застосування в конкретних юридичних науках. Наприклад, використання порівняльного методу в теорії держави і права на відміну від кримінального права має особливості як щодо об'єктів, так і щодо засобів порівняння.

Всезагальні, загальні та спеціальні методи тісно взаємопов'язані. Всезагальні методи працюють тільки через загальні, а загальні мето­ди, у свою чергу, — через спеціальні. При цьому для дослідження будь-якого юридичного явища застосовують не один конкретний ме­тод, а їх систему.

Конкретна кількість методів юридичної науки, за допомогою яких розв'язують конкретну юридичну проблему, становить методику юри­дичного пізнання. Наприклад, методика визначення ефективності діяль­ності правоохоронного органу складається з певного набору логічних, соціологічних, статистичних та структурно-функціональних засобів.

2.2. Зміст юридичних наук

Змістом юридичних наук є державно-правові знання. Існують певні наукові юридичні конструкції. Розглянемо їх.

1. Теорія — це система аргументованих положень, яка поєднує цілісні знання про закономірності та важливі зв'язки юридичної діяль­ності чи окремих її складових. Теорія створює окрему юридичну на-

12


уку або її розділ. Наприклад, на основі системи знань із загальних за­кономірностей виникнення, розвитку, функціонування держави та права побудована теорія держави та права. Окремими частинами цієї теорії є, наприклад, теорія правопорушення, правовідносин та ін.

2.   Поняття — це юридичне знання, яке відтворює суттєві якості,
зв'язки та відносини будь-якого державно-правового явища. Розрізня­
ють такі юридичні поняття:

       за сферою дії — загальноправові, міжгалузеві, галузеві. Загаль-
ноправові поняття мають значення для системи юридичних наук,
усіх галузей права і законодавства ("держава", "право", "норма
права" та ін.). Порівняно з іншими загальноправові поняття ма­
ють найбільше значення у правознавстві. Міжгалузеві поняття
за обсягом значно менші. Вони мають значення для кількох (але
не для всіх) галузей права ("матеріальна відповідальність",
"конфіскація" та ін.). Межі дій галузевих юридичних понять виз­
начаються межами тієї чи іншої галузі ("злочин", "трудовий до­
говір", "звинувачення" та ін.);

       за фактом фіксації в законодавстві — закріплені і незакріплені
в законодавстві. Перші, у свою чергу, поділяються на визна­
чені та невизначені. Якщо законодавець не просто фіксує по­
няття, а зазначає його суттєві ознаки, тобто розкриває його
зміст, то таке поняття називається визначеним. У законодавстві
визначені такі поняття, як "злочин", "окремі види злочинів",
"юридична особа" та ін. Якщо зміст поняття законодавець не
розкриває, то це поняття зараховується до невизначених —
"випадкова загибель", "вирок", "допит" та ін. Різновидом зак­
ріплених у законодавстві невизначених понять є так звані оці­
ночні.

3.   Категорія — це загальне поняття. Вона виражає знання про за­
кономірні зв'язки явищ і предметів об'єктивного світу, їх найхарак­
терніші ознаки.

Категорії не однорідні. Одні з них є результатом узагальнення існуючих ознак і зв'язків державно-правових явищ у цілому, інші — окремих їх сфер. Категорії першої групи є здобутком загальної те­орії держави і права, усі інші мають галузевий характер. Категорія­ми загальної теорії держави і права є "держава", "право", "форма держави", "механізм правового регулювання" та ін.

Галузеві юридичні науки також мають певні категорії. Незважаю­чи на те що їх обсяг менший від обсягу категорій загальної теорії

13


держави і права, вони є широкими поняттями в межах галузевої науки. Наприклад, до категорій кримінального права належать "злочин" та "покарання", цивільного права — "право власності", державного права — "правове положення громадянина" та ін.

4.  Дефініція — коротке визначення державно-правового поняття,
яке виражає суттєві ознаки юридичного явища. Наприклад, дефініція
держави.

У дефініціях правових понять відображаються всі або більшість їх суттєвих ознак. Такі поняття в логіці називаються повними, або ре­альними. Поряд з цим у визначеннях часто зазначають лише окремі суттєві ознаки правових понять, що зумовлено аспектом їх досліджен­ня. Наприклад, у визначенні права можна зробити акцент на його об'єктивній зумовленості чи підкреслити його суть, зміст, забезпе­ченість примусовою силою держави. В юридичних науках визначення понять мають суттєвіше значення, ніж в інших науках. Це пояснюєть­ся нормативністю і формальною визначеністю права.

Велике значення юридичні визначення мають у процесі правового навчання, що зумовлюється особливими якостями юридичної професії: необхідно знати точні та правильні правові визначення; вміти чітко, послідовно передавати власні думки; швидко орієнтуватись у право­вому матеріалі.

Велике значення юридичні визначення мають також у законо­давстві; вони чітко визначають шляхи впливу права на суспільні відносини (визначають суспільні відносини, які регулюють право, встановлюють коло суб'єктів регулювання та ін.).

Юридичні визначення є важливим засобом, який забезпечує пра­вильне і точне використання юридичних норм. Велика їх кількість ускладнює реалізацію законодавства. Однак набагато більшу шкоду заподіює відсутність визначення того чи іншого правового поняття у правовому наказі чи його неточне формулювання — це вносить непо­розуміння у правореалізацію.

5.  Термін — це слово чи група слів (словосполучення), які точно
визначають певне юридичне поняття. У правовій науці терміни поділя­
ються на загальні, спеціальні юридичні та терміни спеціальних наук,
які використовуються у юриспруденції.

Загальні терміни. Аналіз термінів чинного законодавства свідчить про те, що в ньому широко застосовують слова, словосполучення зви­чайної літературної мови, тобто це терміни загальновживані (наприк­лад, "житлове приміщення").

14


Спеціальні юридичні терміни. Це терміни, які відтворюють спе­цифіку держави і права — певних соціальних явищ, які виникли у про­цесі юрисдикційної діяльності (наприклад, "правовідносини", "право­ве регулювання", "підсудний", "прокурор").

Спеціальні неюридичні терміни. Це терміни, які належать до інших (неюридичних) наук, але використовуються в законодавстві та пра­вовій науці (наприклад, "кібернетика", "епідемія", "венерична хворо­ба"). Для того щоб зрозуміти їх значення, треба звертатися до науки, яка дає їх визначення.

Для юридичної термінології як особливого виду суспільно-політич­ної термінології характерні певні ознаки:

       юридичні терміни незалежно від походження пов'язані з аналі­
зом державно-правової дійсності — правотворчістю та право-
реалізуючою діяльністю суб'єктів. їх існування зумовлене по­
требами юридичної науки і практики;

       для правової термінології характерна стабільність, зумовлена
особливими якостями процесу правового регулювання — необ­
хідністю фіксації суспільних відносин у правових наказах, ре­
гулюванням цих відносин за допомогою типового масштабу по­
ведінки суддів, вимогами неухильної реалізації юридичних
норм та ін.

Характерні ознаки юридичної термінології зумовлюють вимоги, яким вона повинна відповідати: точність визначення того чи іншого поняття, простота, чіткість.

Специфічною державно-правовою конструкцією юридичних знань є юридичні аксіоми.

Юридична аксіома — це юридичне положення, істинність якого пе­ревірена часом і яке є відправною точкою юриспруденції.

2.3. Співвідношення юридичних наук з юридичними дисциплінами

Юридичні науки необхідно відрізняти від юридичних навчальних дисциплін. Навчальна дисципліна (предмет) — це система знань, узя­тих з практичних наук, яка включає також вміння та навички з реалі­зації цих знань.

Співвідношення юридичної науки і юридичної дисципліни полягає в такому:

15


16


1.          Інформаційний зміст науки ширший від змісту відповідної дис­
ципліни, оскільки остання охоплює лише частину знань науки.

2.          Зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст
навчальної дисципліни — це перевірені канонічні знання.

3.          Наука не має адреси, вона охоплює сукупність знань, а на­
вчальна дисципліна орієнтується на категорію тих, хто на­
вчається, і застосовує знання науки з урахуванням майбутньої
професійної діяльності студентів.

4.          Наукові дані містяться в різних наукових виданнях, а зміст дис­
ципліни подається в підручниках і лекціях.

5.          Наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисциплі­
на окрім знання передбачає отримання вмінь і навичок реалі­
зації знань.

Наведемо тенденції розвитку юридичної науки:

       подолання схоластичності, тобто суперечок, які не мають на­
укового і практичного значення;

       забезпечення відповідності науки вимогам практики, тобто на­
ука повинна, по-перше, допомагати розв'язувати основні про­
блеми практики, по-друге — передбачати шляхи реалізації ре­
зультатів наукових досліджень;

       підвищення рівня об'єктивності наукових досліджень;

       підвищення рівня обгрунтованості наукових досліджень.

Література

1.          Бабаев В. К. Советское право как логическая система. — М.,
1978.

2.          Методологические проблемы юридической науки. — К.: Наук,
думка, 1990.

3.          Проблемы методологии и методики правоведения. М.:
Мысль, 1974.

4.          Сурилов А. В. Теория государства и права. К.; Одесса, 1989.


Лекція З ЮРИДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Поняття і види юридичної діяльності. Система юридичної діяльності.

3.1. Поняття і види юридичної діяльності

Перед тим як розглянути поняття юридичної діяльності, наведемо визначення поняття соціальної діяльності.

Соціальна діяльність — це єдність теоретичного і матеріально-практичного процесів, які здійснюються соціальними суб'єктами з ме­тою цілеспрямованого використання та зміни навколишнього середо­вища в інтересах людей.

Основними ознаками соціальної діяльності є такі:

       єдність теоретичного процесу, який поєднує пізнання явищ,
предметів і матеріально-практичних дій, спрямованих на вико­
ристання вивчених предметів та явищ в інтересах людей;

       соціальну діяльність здійснюють соціальні суб'єкти — індивіди
або їх групи, наділені свідомістю та волею, здатні пізнавати і
діяти;

       об'єктом діяльності є навколишнє середовище, тобто різно­
манітні матеріальні та нематеріальні явища й предмети, які ото­
чують людину;

       зміст діяльності полягає в цілеспрямованому використанні та
зміні навколишнього середовища соціальними суб'єктами, тоб­
то це завжди свідома діяльність, спрямована на визначення
цілей та засобів їх досягнення;

       метою діяльності є задоволення матеріальних та духовних по­
треб людей.

17


Різноманіття потреб людей зумовлює різноманіття видів соціальної діяльності, до яких належить і юридична діяльність. Розглянемо ос­новні її ознаки:

1.         Юридична діяльність — це єдність процесів пізнання юридич­
них явищ та їх використання в інтересах людей.

2.         Вона здійснюється юристами, тобто професійно підготовленими
спеціалістами, які знають право і вміють реалізовувати його.

3.         Об'єктами юридичної діяльності є юридичні явища, тобто опо­
середковані правом дії (дія і бездіяльність) людей та результати
цих дій.

4.         Суть юридичної діяльності полягає в діях юристів, спрямованих
на досягнення певних юридичних цілей (вирішення юридичної
справи, роз'яснення норми права адвокатом та ін.) з викорис­
танням юридичних засобів, дотримуючись в установлених зако­
ном випадках юридичної форми.

5.         Юридична діяльність призначена для розв'язання різних юри­
дичних проблем.

Отже, юридична діяльність це вид соціальної діяльності, який здійснюють юристи з використанням юридичних засобів, дотримую­чись в установлених законом випадках юридичної форми з метою роз­в'язання різних юридичних проблем.

Спочатку юридична діяльність не була самостійним видом діяль­ності. Першими "юристами" у багатьох країнах світу часто були жреці.

Першими історично відомими світськими юристами були римські юристи. їх діяльність включала:

       відповіді на юридичні запитання приватних осіб;

       консультації і допомога при укладенні угод;

       керування процесуальними діями сторін при вирішенні супере­
чок у суді.

Нині окрім названих дій велике значення в діяльності юристів має ведення юридичних справ.

Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у вигляді ок­ремої самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, суперечка), яка потребує розгляду і вирішення відповідно до норм права компе­тентним органом.

Існує два основних види юридичної діяльності: кримінальна і ци­вільна.

Наведемо найважливіші дії, які реалізуються у процесі ведення юридичних справ.

18


1.          Здійснення юридично важливих дій (допит свідка, винесення
вироку, очна ставка та інші процесуальні дії).

2.          Написання юридичних документів з фіксацією юридично значу­
щих дій.

3.          Виступи в юридичних закладах, де формуються юридичні вимо­
ги і заяви, потрібні у процесі розгляду юридичної справи.

За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так:

       пізнавально-пошукова — збирання повної інформації щодо
юридичних явищ;

       реконструктивна — аналіз інформації, розробка версій, на­
прямку розв'язання юридичної проблеми;

       організаційна — упорядкування і координація дій суб'єктів при
веденні юридичної справи;

       реєстраційна — передавання отриманої інформації в письмовій
правовій формі;

       комунікативна — спілкування юриста з іншими учасниками і
суб'єктами юридичної справи у процесі її вирішення.

За суб'єктами розрізняють діяльність судову, арбітражну, слідчу, прокурорську, адвокатську, нотаріальну, юридичне консультування. За цим же критерієм (тобто за суб'єктами діяльності) розрізняють ще такі види діяльності:

       юридичну діяльність органів дізнання (міліція, митниця, пожеж­
ний нагляд та ін.);

       криміналістично-судову експертизу;

       діяльність оперативно-пошукових органів (МВС, СБУ);

       діяльність органів виконання покарання.

Залежно від норм права, які реалізуються, розрізняють такі види юридичної діяльності:

       регулятивну, пов'язану з правомірною поведінкою суб'єкта
права;

       правоохоронну, пов'язану з неправомірною поведінкою суб'єк­
та права (із здійсненням правопорушення).

Регулятивна діяльність поділяється на такі види:

       реєстраційно-засвідчувальну (видача посвідчення про право
приватної власності на квартиру);

       правонадільну (дозвіл органів нотаріату на право вступу у во­
лодіння спадщиною).

Правоохоронна діяльність поділяється на такі види:

   попередження правопорушень (здійснення міліцією профілакти­
ки правопорушень);

19


       припинення правопорушення (здійснюється після початку пра­
вопорушення), наприклад затримання за дрібне хуліганство;

       розкриття правопорушень (знаходження правопорушників);

       розслідування правопорушень (встановлення точних деталей
злочину);

       визначення судом чи іншими компетентними органами покаран­
ня правопорушника;

       виконання покарання.

Юридична діяльність виконує в суспільстві певні функції, які роз­кривають її соціальне призначення та роль у суспільстві. Наведемо визначення цих функцій.

Функції юридичної діяльності це відносно відокремлені, од­норідні дії, спрямовані на певні сфери суспільного життя. Розрізня­ють дві групи функцій: загальносоціальні та спеціально юридичні.

Розрізняють такі загальносоціальні функції юридичної діяльності:

       економічну — забезпечує функціонування економічної системи;

       політичну — забезпечує функціонування політичної системи;

       ідеолого-виховну — забезпечує збереження існуючих ідеоло­
гічних цінностей.

Спеціально юридичні функції юридичної діяльності поділяються на такі:

       регулятивну — спрямована на регулювання правомірної пове­
дінки громадян; розрізняють дві її підфункції: регістраційно-
засвідчувальну і правонадільну;

       правоохоронну — спрямована на запобігання правопорушень,
їх розслідування, покарання винних; розрізняють три її під­
функції: превентивну, правовідбудовчу, каральну.

Наведемо сучасні тенденції розвитку юридичної освіти:

       спеціалізація юридичної діяльності — розподіл на окремі галузі
права чи категорії справ;

       інтеграція юридичної діяльності внаслідок ускладнення суспіль­
ного життя, збільшення обсягу нормативно-правових актів.

3.2. Система юридичної діяльності

Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму.

До змісту юридичної діяльності входять суб'єкти; учасники; об'єк­ти; юридичні дії та операції; засоби і способи їх здійснення; результати юридичних дій.

20


Суб'єктами юридичної діяльності є юристи, державні та недер­жавні об'єднання юристів, організації, які залежно від виду профе­сійної діяльності, розглядуваних питань мають згідно із законом певні права та обов'язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізувати.

Учасники — це окремі особи або їх групи, які сприяють діяльності суб'єктів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об'єкти — дії суб'єктів права, правові процеси, правові докумен­ти (правопорушення, суперечка про право).

Юридичні дії — це зовнішні акти поведінки суб'єктів юридичної діяльності, які вдосконалюють правові явища.

Операції — сукупність взаємопов'язаних дій, спрямованих на до­сягнення локальних цілей.

Засоби юридичної діяльності — це явища, предмети явищ і дій, які забезпечують досягнення необхідного результату юридичної діяль­ності; юридичні докази, правові норми.

Способи юридичної діяльності — це конкретні шляхи досягнення наміченого результату за допомогою конкретних засобів, обумовле­них юридичною справою. Вони можуть бути гласні та негласні, базу­ватись на наукових чи буденних знаннях, бути обов'язковими чи ба­жаними.

Система певних засобів є юридичною технікою, а система спо­собів — юридичною тактикою.

Результат юридичних дій — це підсумок відповідних операцій і дій, досягнутий за допомогою певних способів і засобів суб'єктами юридичної діяльності.

Складовою системи юридичної діяльності є форма юридичної діяльності. Розрізняють дві групи таких форм:

       внутрішню — порядок організації діяльності, який базується на
послідовності юридичних процесів і процедур;

       зовнішню — засоби зовнішнього прояву юридичної діяльності
у вигляді процесуальних документів, юридичних дій, усних ви­
словлювань.

Література

1.          Картаиюв В. Н. Юридическая деятельность. — Саратов, 1969.

2.          Юридична деонтологія.—Харків, 1993.

21


Лекція 4

ОСНОВНІ ЮРИДИЧНІ СПЕЦІАЛЬНОСТІ

Загальна характеристика юридичної професії. Основні характеристики юридичних спеціальностей.

4.1. Загальна характеристика юридичної професії

Спочатку наведемо визначення поняття "юрист".

Юрист — це спеціаліст, який має юридичні знання, причому не за­гальні відомості з права і держави, а професіональні, тобто фундамен­тальні та спеціалізовані знання.

Фундаментальними називають глибокі знання, які дають розуміння внутрішніх закономірностей держави і права. Вони складаються з твер­дих знань усіх важливих юридичних понять і категорій.

Спеціалізованими називають конкретні юридичні знання, які вико­ристовують для потреб того чи іншого виду юридичної діяльності, на­приклад слідча чи прокурорська діяльність.

Отже, юрист — це спеціаліст, який використовує свої знання на практиці, тобто має навички щодо складання юридичних документів, виконання всіх дій та операцій із застосуванням необхідних засобів і способів у процесі вирішення юридичної справи, які належать до його професійної компетенції.

Розглянемо основні характеристики юридичної професії.

1. Це гуманна професія, тобто спрямована насамперед на забезпе­чення прав і свобод людини:

       створення організаційних умов для їх реалізації;

       охорону прав і свобод від їх порушень;

22


       захист прав і свобод у випадку їх порушення;

       відновлення порушених прав і свобод.

 

2.          Це соціально значуща професія, тому що пов'язана з державою і
правом, важливими соціальними явищами; при цьому часто юристи
мають великі владні повноваження.

3.          Це високоінтелектуальна професія, оскільки повинна охоплю­
вати всі сфери життя суспільства з урахуванням складних заплутаних
юридичних проблем.

4.          Це творча професія, оскільки пов'язана з вирішенням нестан­
дартних юридичних ситуацій; при цьому "творчість" не повинна вихо­
дити за межі права, що потребує від юриста ще більшого мистецтва
щодо розв'язання юридичних проблем.

5.          Це точна професія, тобто вона є діяльністю, яка спирається на
конкретні юридичні факти при точному дотриманні законодавства для
отримання конкретного результату.

6.          Ця професія має організований характер, тому що завдання
юриста полягає в організації дотримання юридичних заборон, вико­
нання обов'язків, використання прав.

7.          Ця професія має велику свободу і самостійність, оскільки без
них неможливо вирішити складні нестандартні ситуації, які виника­
ють у діяльності юриста, але ця свобода повинна перебувати в межах
закону.

8.          Це відповідальна робота, оскільки завжди пов'язана з долею
людей, і помилок не повинно бути.

Поняття юридичної професії застосовується безвідносно до того, яку конкретну роботу виконує юрист; воно дає змогу охарактеризу­вати всі важливі якості юридичної професії. Разом з тим види юри­дичної роботи різняться за змістом, конкретними функціями, профе­сійними якостями. Тому від юридичної професії необхідно відрізняти юридичні спеціальності, з яких вона складається. Основні юридичні спеціальності — слідчий, суддя, прокурор, адвокат, юрисконсульт, нотаріус.

Спеціалізація — важлива гарантія дотримання законності, яка створює можливість, по-перше, правильно і кваліфіковано вирішува­ти юридичні питання, по-друге — перевіряти з різних сторін законність і обгрунтованість юридичних рішень (оскільки юридичні дії щодо однієї і тієї самої справи здійснюються різними юридичними органа­ми, наприклад адвокатом і прокурором).

23


4.2. Основні характеристики юридичних спеціальностей

Слідчий — це спеціаліст-юрист, працівник прокуратури, Міністер­ства внутрішніх справ, Служби безпеки України, який готує кримі­нальну справу для подальшого розгляду її в суді. Ця підготовка поля­гає в тому, що слідчий визначає, чи є конкретний випадок злочином. Якщо це злочин, то слідчий встановлює осіб, які скоїли його або при­четні до його скоєння, а також обставини скоєння злочину. Після за­вершення попереднього слідства слідчий передає кримінальну справу до суду, де здійснюється судове слідство, перевіряються і підтверджу­ються дані генерального слідства. Потім суд виносить виправдні або обвинувальні вироки і визначає конкретну міру покарання винного.

Проведення попереднього слідства кількома відомствами зумовле­не різним характером кримінальних справ, їх значущістю для суспіль­ства.

Від попереднього слідства необхідно відрізняти дізнання.

Дізнання — це первинні невідкладні слідчі дії оперативно-пошуко­вого характеру, які здійснюють оперативні працівники міліції та інші посадові особи, зазначені у кримінально-процесуальному законі, з ме­тою закріплення слідів злочину та затримання злочинця після скоєння ним злочину (затримання по "гарячих" слідах).

Найчастіше дізнання здійснюють інспектори карного розшуку. Це працівники міліції, які розкривають злочини, розшукують зло­чинців, допомагають слідчим розслідувати злочини, виконують ро­боту, пов'язану із запобіганням вчинення злочинів. За змістом їх ро­бота близька до роботи слідчого. У свою чергу, близькою до роботи інспектора карного розшуку є робота інспектора з боротьби з еконо­мічними злочинами.

Розглянемо основні види діяльності слідчого, інспектора кримі­нального розшуку та інспектора з боротьби з економічними злочи­нами.

Пошуково-пізнавальна діяльність. Спрямована на відшукування необхідних фактів, які стосуються злочину, та осіб, які його скоїли.

Реконструктивна діяльність. Спрямована на відтворення подій скоєного злочину на підставі встановлених фактів.

Засвідчу вальна діяльність. Спрямована на перевірку, оцінювання і закріплення знайдених фактів, після чого вони стають юридичними до­казами.

24


Організаційна діяльність. Передбачає управління роботою слідчо­го, інспектора кримінального розшуку, інспектора з боротьби з еконо­мічними злочинами, поведінкою учасників розслідування (звинувачу­ваного, свідка), а також координацію діяльності суб'єктів розсліду­вання.

Комунікативна діяльність. Передбачає спілкування слідчого з іншими учасниками і суб'єктами попереднього розслідування.

Суддя — це державна посадова особа, яка здійснює правосуддя, тобто виносить від імені держави остаточне рішення щодо юридичної справи. Діяльність судді має різнобічний характер. Існує спеціаліза­ція справ і судових органів (наприклад, арбітражні, військові суди).

Основне завдання суду полягає у винесенні справедливого рішення по юридичній справі на основі глибокого всебічного дослідження всіх доказів та відповідно до чинного законодавства.

Судова діяльність є центральною ланкою юридичної роботи, оскільки суд завершує юридичну справу, тобто визнає громадянина винним чи невинним, визначає наявність чи відсутність у громадянина прав.

До основних видів судової діяльності належать такі:

       реконструктивна — аналіз зібраної у процесі судового розслі­
дування інформації з метою відтворення об'єктивної картини
юридичної справи і подальшого винесення справедливого за­
конного рішення;

       організаційна — управління роботою судді, судовим процесом;

       засвідчувальна — передавання зібраної інформації в передба­
ченій законом формі (наприклад, протокол, вирок, рішення).

Прокурор — це державна посадова особа, яка здійснює нагляд за точним дотриманням закону державними органами та громадянами, а також підтримує державне звинувачення в суді по кримінальних спра­вах. Це особа, яка відповідає перед державою за стан законності, є її охоронцем, здійснює вищий нагляд за її дотриманням.

Вищий нагляд за дотриманням законності означає таке:

       повноваження прокурору безпосередньо надає Верховна Рада;

       робота прокурора поширюється на всі сфери юридичної прак­
тики, тобто на слідство, роботу міліції, установ, що виконують
покарання, а також на всі державні сфери суспільного життя.

Основним засобом реагування прокурора на порушення закон­ності є винесення протесту, тобто письмового документа, що передає вимогу про необхідність застосування заходів для подолання пору-

25


шення закону. Протест направляється до органу (посадової особи), який порушив закон. Окрім того, у разі потреби прокурор може по­рушити кримінальну справу стосовно винних чи вимагати від відпо­відних органів застосування до винних заходів адміністративного чи дисциплінарного впливу, а в окремих випадках безпосередньо ліквідувати порушення законності, наприклад своїм рішенням звіль­нити незаконно заарештовану особу.

Розрізняють такі види діяльності прокурора:

       пошукову — виявлення порушень законності;

       організаційну — недопущення порушення законності;

       засвідчувальну — передавання відповідним органам інформації
у письмовій формі.

Нотаріус — це юрист, який здійснює юридичну діяльність, пов'яза­ну з перевіркою достовірності документів, виконує дії, що підтверд­жують їх реальність, і на основі цього надає їм юридичної сили.

У результаті дій нотаріуса копії документів стають юридично дос­товірними документами. Дії, що виконуються у присутності нотаріуса, набирають характеру достовірності, істинності (наприклад, заповіт, що передається нотаріусу).

Окремі юридичні дії вважаються здійсненими тільки в разі під­твердження нотаріусом (наприклад, купівля-продаж автомобіля).

До видів діяльності нотаріуса належать такі:

       пошуково-пізнавальна — дослідження поданих нотаріусу до­
кументів;

       комунікативна — спілкування нотаріуса з громадянами, які
звертаються до нього;

       засвідчувальна — підтвердження реальності та законності до­
кументів і дій.

Адвокат — це юрист, який подає правову допомогу громадянам і організаціям.

Особливість роботи адвоката полягає в тому, що на відміну від слідчого, прокурора, судді, які захищають інтереси держави, він захи­щає інтереси своїх клієнтів, виконує дії відповідно до їх доручень. Ад­вокат допомагає громадянам та організаціям правильно формулювати їх законні вимоги, юридично правильно передавати їх, визначає най­ефективніші шляхи захисту прав.

Значне місце в роботі адвоката займає його участь у попередньому і судовому слідстві; він забезпечує дотримання прав звинуваченого, змагальний судовий процес, який передбачає всебічність, повноту і об'єктивність розгляду справи.

26


Захищаючи клієнта, адвокат під час кримінального процесу дає йому юридичні поради, складає прохання органам слідства і суду. Окрім того, виступає на судовому засіданні, передає докази невин­ності чи пом'якшення вини підсудного. Особливість роботи адвоката полягає в тому, що його відносини з клієнтом будуються на основі до­говору доручення, за яким адвокату доручається вести справи клієнта.

Розрізняють такі основні види діяльності адвоката:

       пошукову — пошук фактів для пом'якшення вини підсудного
чи доказу його невинності;

       організаційну — організація дій клієнта та учасників процесу,
яких запрошує адвокат;

   комунікативну — спілкування з учасниками процесу.

Юрисконсульт — це юрист, який працює в державній чи недер­жавній установі та виконує функції правового забезпечення її діяль­ності.

Робота юрисконсульта близька до роботи адвоката: вони дають консультації, складають необхідні юридичні документи, виступають у суді. Особливість роботи юрисконсульта полягає в тому, що він нама­гається запобігти можливим правопорушенням у власній організації.

Основне завдання юрисконсульта — шляхом рекомендацій, порад, пропозицій щодо правових питань сприяти широкому використанню правових засобів для підвищення ефективності роботи організації.

Основними видами діяльності юрисконсульта є такі:

       організаційна — організація правової роботи в установі, зак­
ладі та підприємстві;

       комунікативна — спілкування з працівниками установи, а та­
кож з юристами інших організацій;

       засвідчувальна — візування правових документів на підпри­
ємстві.

Література

1.          Алексеев С. С. Введение в юридическую специальность. М.,
1976.

2.          Васильев В. Л. Юридическая психология. М., 1991.

27


Лекція 5

СОЦІАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРОФЕСІЙНОЇ ЮРИДИЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

Поняття і види соціального регулювання юридичної діяльності. Соціальні відхилення в діяльності юристів.

5.1. Поняття і види соціального регулювання юридичної діяльності

Діяльність юриста регулюється за загальними принципами соціаль­ного регулювання, тому розглянемо загальне поняття соціального ре­гулювання.

У суспільстві з часу його виникнення існують дві суперечливі тен­денції — організації та дезорганізації. За умов дії цих тенденцій збере­ження стабільності, відносної постійності, упорядкованості суспіль­ства можна досягти шляхом соціальної регуляції, функціями якої є підтримка суспільної дисципліни, організованості суспільства.

Об'єктивна необхідність соціального регулювання зумовлюється сутністю людського суспільства. Суспільство складається з великої кількості осіб, спільна діяльність яких викликає потребу узгоджувати їх поведінку в усіх сферах суспільного життя, що й досягається за до­помогою соціального регулювання.

Регулювати (у соціальному житті) означає формувати поведінку людей, їх колективів, цілеспрямовано впорядковувати їх.

Мета соціального регулювання полягає у приведенні поведінки індивідів, їх груп у відповідність з об'єктивною закономірністю, яка існує у суспільстві, іншими словами — у досягненні оптимально мож-

28


ливого спшпадання дій суспшьних законів з життєдіяльністю людей, у якій ці закони проявляються.

Соціальне регулювання в суспільстві існувало завжди. Таким чи­ном, воно має загальний характер щодо системної природи суспіль­ства, суспільної колективної праці людей, потреби у спілкуванні під час трудової діяльності та в побуті, необхідності обмінюватись про­дуктами матеріальної та духовної діяльності.

До засобів соціального регулювання належать такі:

       надання людині права робити що завгодно (наприклад, право
індивіда робити будь-що, якщо це не заподіює нікому шкоди);

       покладання обов'язків виконувати певні дії (наприклад, обов'я­
зок працівника міліції реагувати на будь-яке правопорушення);

       заборона виконувати певні дії (наприклад, здійснювати розслі­
дування забороненими методами);

       існування негативних засобів соціального впливу за невиконан­
ня обов'язків і порушення заборони (наприклад, дисциплінарне
стягнення за погане навчання, тобто за невиконання обов'язку
добре навчатись, за пропуски занять, тобто за порушення забо­
рони не пропускати заняття).

Існують також допоміжні засоби соціального регулювання:

       рекомендації;

       заохочення, тобто заходи морального та матеріального стиму­
лювання за виконання певних дій.

Основні та допоміжні засоби взаємозумовлені та взаємопов'язані, тому соціальне регулювання є складним суспільним явищем, що має багато аспектів: соціологічних, економічних, психобіологічних та ін.

Розрізняють індивідуальне та нормативне соціальне регулювання.

Індивідуальне соціальне регулювання досягається шляхом винесен­ня рішень, які приймаються:

       для кожного конкретного випадку суспшьних відносин;

       конкретного кола осіб чи окремих суб'єктів;

       одноразового використання.

Прикладом індивідуального регулювання є вирок суду щодо конк­ретної особи, яка вчинила хуліганські дії.

Нормативне соціальне регулювання на відміну від індивідуально­го має загальний характер, тобто:

       належить до виду, групи випадків суспшьних відносин;

       поширюється на визначене коло осіб чи суб'єктів;

       має багаторазове використання.

29


Прикладом нормативного регулювання є норма права про відпові­дальність за хуліганство.

Індивідуальне соціальне регулювання має певні переваги: допома­гає у вирішенні життєвих проблем з урахуванням особливостей конк­ретної ситуації, особистих якостей особи, характеру відносин, що ви­никають.

Недоліки індивідуального регулювання проявляються за відсут­ності нормативного регулювання: кожного разу життєву ситуацію не­обхідно вирішувати заново, відсутній єдиний загальний порядок, а го­ловне — існують великі можливості для прийняття суб'єктивних рішень.

Зазначені недоліки можна ліквідувати за допомогою нормативного регулювання: з прийняттям загальних правил досягається єдиний без­перервно діючий порядок у суспільних відносинах; забезпечується приведення поведінки людей до загальних норм, що спричинюються вимогами економіки, соціальним життям загалом; значно зменшують­ся можливості для сваволі чи випадковості.

Однак зазначимо, що нормативне регулювання виконує регулю­ючу дію на суспільні відносини через посередництво індивідуального регулювання, яке, у свою чергу, без нормативного не може існувати, оскільки спочатку створюється модель поведінки (нормативне регу­лювання), а потім вже на неї орієнтується реальна поведінка конкрет­ного індивіда чи групи індивідів (індивідуальне регулювання).

Нормативне регулювання не можна ототожнювати з правовим ре­гулюванням, яке може бути індивідуальним (наприклад, винесення ви­року) і тому не належати до нормативного, або нормативно-правовим (наприклад, норма ст. 206 УК України), тобто бути лише частиною нормативу.

Окрім норм права до видів нормативних систем, за допомогою яких здійснюється нормативне регулювання в суспільстві, належать мораль, звичаї, естетичні, релігійні та корпоративні норми (або норми громадських організацій).

Право в кожному суспільстві (країні) є обов'язковим, тобто всі члени суспільства повинні виконувати суспільні норми, які існують у правових звичаях, судових прецедентах, законодавстві. Для право­вих норм характерні текстуальне (графічне) закріплення, видання і відміна, як правило, в офіційно встановленому порядку компетентни­ми органами держави; забезпечення їх виконання силою закону. Нор­ми права створюють узгоджену (без суперечностей) систему.

ЗО


Мораль — це нормативна система поглядів і уявлень, норм і оці­нок, що регулюють поведінку людей. Для моральних норм характерні відсутність текстуального закріплення; надання більшого значення внутрішнім мотивам і цілям дій для їх моральної оцінки; забезпечення авторитетів суспільства — колективу чи малої групи; санкції за пору­шення у вигляді громадського осудження.

Звичаї (побутові) як нормативна система закріплюють історично складені зручні й тому звичні зразки побутової поведінки людей. Ос­кільки звичаї є звичними правилами поведінки, вони не потребують будь-якої зовнішньої сили, яка б забезпечувала їх регулюючу дію. Звичаї не створюють чіткої єдиної системи; вони не взаємопов'язані і регулюють лише окремі суспільні відносини.

Естетичні норми регулюють поведінку людей виходячи з уявлень про прекрасне і потворне в діях людей, у художній творчості, на ви­робництві, у побуті, природі. Частково естетичні норми текстуально закріплені як техніко-естетичні вимоги. Наслідки недотримання есте­тичних норм мають в основному індивідуальний характер (внутрішня незадоволеність, недосягнення поставленої мети, іноді моральне осуд­ження).

Корпоративні норми виробляються об'єднаннями громадян, регу­люють суспільні відносини, які існують у цих об'єднаннях, і є обов'яз­ковими тільки для їх членів (наприклад, статут будь-якої партії). У цих нормах часто містяться чіткі деталізовані правила поведінки, за­кріплені у спеціальних актах, які є визначеними системами.

Релігійні норми як нормативна система, до якої входять норми пра­ва, моралі, естетики, звичаїв, є водночас їх джерелом. Ці норми, що закріплені у відповідних "священних книгах" (наприклад, у Біблії, Талмуді, Корані), мають силу впливу через почуття морального обо­в'язку і вірогідності покарання з боку зовнішньої сили — Бога. Релі­гія широко використовує і "матеріальне стимулювання" ("рай"), і вплив звичаїв ("зручно", "загальноприйнято").

Наведені нормативні системи часто переплітаються і доповнюють одна одну. У сукупності вони здійснюють нормативне соціальне регу­лювання як витоки для індивідуального соціального регулювання.

Внаслідок історично тривалого процесу сформувалися три рівні, шари соціальних регуляторів. На найменшому рівні перебувають пер­винні, майже незмінні біологічні інстинкти людини. Вони успадкову­ються генетично і визначаються фізіологічною структурою людини. Другий рівень створюють залишки звичаїв, традицій, інших правил

31


історичної давнини. Вони складались несвідомо на основі першого рівня і поширились завдяки їх доцільності, що сприяло нормальній жит­тєдіяльності людських колективів. На найвищому рівні (тонкому шарі) свідомо вибрані норми з другого рівня удосконалені та спеціально створені державою у вигляді юридичних норм для досягнення певної мети.

Отже, таким є загальне поняття соціального регулювання. Тепер розглянемо особливості соціального регулювання юридичної діяль­ності.

Соціальне регулювання діяльності юриста передбачає впорядку­вання поведінки юриста шляхом надання йому прав, повноважень, обов'язків, встановлення заборон, передбачених соціальними норма­ми.

Соціальне регулювання діяльності юриста може бути правовим і неправовим.

Правове (державне) регулювання здійснюється на основі внутріш­ніх державних і міжнародних правових актів.

Основними внутрішніми державними актами є такі:

       Кримінально-процесуальний кодекс;

       Цивільно-процесуальний кодекс;

       закон про прокуратуру;

       закон про адвокатуру;

       закон про статус суддів.

До міжнародних правових актів належать:

       Кодекс поведінки посадових осіб, які забезпечують охорону
громадського порядку.

       Деонтологічний кодекс адвокатів та ін.

Неправове (громадське) регулювання здійснюється на основі норм моралі, традицій та корпоративних (наприклад, на основі норм стату­ту колегії адвокатів).

Як правове, так і неправове регулювання може бути нормативним та індивідуальним.

Індивідуальне регулювання може бути:

   зовнішнім, яке здійснюється державними органами і громадсь­
кими організаціями;

   внутрішнім (саморегулювання), яке здійснює юрист.

Індивідуальне регулювання діє на основі природжених психоло­гічних якостей юриста, неправових норм та норм права. При цьому важливе значення мають психологічні якості юриста, що потребує відповідного психологічного професіонального відбору.

32


5.2. Соціальні відхилення в діяльності юристів

Соціальні відхилення — це порушення існуючих правових, політич­них, етичних, естетичних та інших соціальних норм.

У діяльності юристів найчастіше трапляються такі відхилення від правових норм (правопорушення), як хабарництво, зловживання службовим становищем, безвідповідальність.

До неправових відхилень належать грубість, неврівноваженість, нетерпимість, надмірна самовпевненість, користолюбство, кар'єризм, протекціонізм, бюрократизм, пияцтво. Такі соціальні відхилення у юристів називають професіональними деформаціями.

Основними факторами соціальних відхилень є такі:

       юридичні — неврегульованість або нечітка врегульованість
суспільних відносин, неточне визначення компетенції посадо­
вих осіб, видавання розпоряджень, що з юридичного погляду є
неправильними;

       економічні — відсутність стимулювання якісної роботи, мож­
ливість побічної матеріальної вигоди з юридичної справи;

       організаційні — погана організація роботи, слабкий контроль
вищестоящих інстанцій, безвідповідальний підбір кадрів, недо­
статні заходи з підвищення кваліфікації працівників;

       інтелектуальні — недостатній рівень правової, етичної, по­
літичної та естетичної культури;

       соціально-психологічні — природжені вади і недоліки вихо­
вання;

       соціально-ціннісні — стійке порушення ціннісних орієнтацій
тих верств чи груп населення, до яких належить юрист.

Для подолання соціальних відхилень необхідно ліквідувати їх при­чини.

Література

Социальные отклонения. — М., 1990.

33


Лекція 6

ПРОФЕСІЙНО-ОСОБИСТІ ЯКОСТІ ЮРИСТА

Загальні вимоги до юристів.

Професійно-особисті якості юристів конкретних спеціальностей.

6.1. Загальні вимоги до юристів

Юристи повинні мати певні якості:

       у соціальній сфері — намагання встановити істину, справед­
ливість; гуманізм; чесність;

       у пошуково-пізнавальній сфері — спостережливість (цілеспрямо­
ване сприйняття предметів та явищ через призму професійно-
юридичної діяльності); уважність (увага у психічній діяльності
до певних об'єктів);

       у сфері реконструктивно-конструктивної діяльності — вміння
всебічно аналізувати отриману інформацію, формулювати
гіпотези; творчий, оригінальний підхід до розв'язання завдань;
проникливість;

       у сфері засвідчу вальної діяльності — розвинута письмова мова;
вміння швидко узагальнювати інформацію; вміння письмово
описувати юридичні явища;

       у сфері організаційної діяльності — самодисциплінованість,
цілеспрямованість, наполегливість; організаторські здібності;

       у сфері комунікативної діяльності — емоційна врівнова­
женість; тактовність; вміння чітко формулювати свої думки.

Існують також особистіші якості, які є негативними для юриста:

       у соціальній сфері — цинізм, нечесність, владолюбство, жор­
стокість, авантюризм;

       у пошуковій сфері — неуважність, відсутність пошукової домі­
нанти (юридичний азарт);

34


у реконструктивній сфері — низький рівень інтелекту, стерео­типність і консервативність мислення;

у засвідчу вальній сфері — недбалість, невміння швидко переда­вати усну мову письмово;

в організаційній сфері — нецілеспрямованість, відсутність організаційних здібностей;

у комунікативній сфері — імпульсивність, надмірна сором'яз­ливість, груба поведінка.

6.2. Професійні та особисті якості юристів конкретних спеціальностей

Професіограма слідчого — це складна ієрархічна структура, в якій всі аспекти професійної діяльності, а також особисті якості, навички і вміння взаємопов'язані.

В основі професіограми слідчого лежить пошуковий аспект його діяльності, що полягає у реалізації намагання слідчого розкрити злочин і проявляється у збиранні слідчим необхідної інформації для вирішення професійних завдань.

Особливе значення пошуковий аспект діяльності слідчого має на першому етапі розслідування. Сутність цього аспекту полягає у виок­ремленні з навколишнього середовища криміналістично важливої інформації (слідів злочинця, потерпшого, зброї, засобів злочину та ін.), що дає можливість достовірно відтворити події злочину.

Оглядаючи місце злочину, слідчий шукає відповіді на питання, що трапилось, які сліди залишились після скоєння злочину. Для правильно­го розв'язання таких завдань важливе значення мають особисті якості слідчого: насамперед здібності слідопита, криміналістичні знання (про сліди, способи скоєння злочинів), досвід професійний (навички знаход­ження опорних фактів та побудова контуру подій) та життєвий. Ефек­тивність збирання доказів значною мірою залежить від знань слідчого про інформаційні якості різних матеріальних об'єктів, від його індиві­дуального інформаційного запасу.

Наступним є комунікативний аспект діяльності, коли слідчий пови­нен отримати необхідну інформацію для розкриття злочину від людей шляхом спілкування з ними.

На допиті часто вирішується доля допитуваного та інших причетних до справи людей. При цьому слідчому допомагають спеціальні наукові знання у сфері психології і тактики ведення допиту, а також май-

35


стерність, яка проявляється у професійному вмінні та навичках ведення допиту.

Слідчий повинен вміти організовувати власний психічний стан. Професійний слідчий вміє управляти власною волевою і емоціональ­ною сферою та в межах закону — емоціями допитуваного.

Уся отримана в результаті наукової і комунікативної діяльності інформація слідчого у процесі засвідчувальної діяльності передається у спеціально передбачених законом формах (протокол, постанова та ін.). Для цього слідчий повинен вміти письмово передавати фактичний мате­ріал, власну точку зору.

Слідчий відіграє також роль організатора розслідування. Приймаючи відповідні рішення, він намагається їх реалізувати, при цьому органі­зовує діяльність людей, які беруть участь у розслідуванні. Практична робота потребує від нього зібраності, точності та організованості.

Розглянемо реконструктивний аспект діяльності слідчого. Мовою кібернетики є блок обробки інформації і прийняття рішення. Важливе значення при цьому має загальний та спеціальний інтелект слідчого. Сучасний слідчий повинен знати багато: кримінальне право, криміналь­ний процес, криміналістику і педагогіку, бухгалтерський облік і судову балістику. І це ще не повний перелік наукових дисциплін, на які спи­рається спеціальний інтелект слідчого під час опрацювання початкової інформації, розгляду гіпотез, версій та розробки планів розслідування.

Завершує структуру професіограми соціальний аспект, коли слідчий є організатором боротьби зі злочинністю у підлеглому районі чи на дільниці. Найважливішим у боротьбі зі злочинністю є для слідчого вияв­лення її причин і умов, а також здійснення заходів для їх ліквідації.

Суддя — одна з найскладніших юридичних професій. У діяльності судці реалізується велика кількість спеціальних якостей і навичок, що органічно входять до структури особи судді й визначають його творчий потенціал та індивідуальний стиль діяльності.

Основними аспектами професіограми судді є соціальна, реконструк­тивна, комунікативна, організаційна, засвідчувальна. Розглянемо кож­ний з них.

Соціальний аспект. Суддя повинен не тільки правильно, згідно із за­коном розглядати і вирішувати кримінальну чи громадську справу, а й максимально використовувати судову практику ведення процесів з ме­тою запобігання злочинних проявів та інших порушень законності.

Суддя реалізує ідеї, закладені в законодавстві. Одночасно він вико­нує виховну функцію. Для судді з великим досвідом роботи характерні принциповість, високий рівень відповідальності за власну діяльність,

36


прийняті рішення. Він постійно перебуває в центрі уваги учасників су­дового процесу. Будь-яке його зауваження привертає увагу й високо оцінюється присутніми. Досвідченого суддю відрізняють також витрим­ка і неупередженість.

Реконструктивний аспект. Це поточний і завершуючий аналіз зібраної по справі інформації, результатом якого є винесення справедли­вого вироку чи рішення, що відповідає чинному законодавству. У ре­конструктивній діяльності судці реалізуються загальний і спеціальний інтелект, пам'ять, уява, аналітичне і синтетичне мислення, інтуїція.

Мислення судді повинно бути об'єктивним, всебічним, конкретним і певним; інтуїція та уява беруть участь тільки в оцінюванні інформації на початкових етапах дослідження доказів.

Комунікативний аспект. Передбачає спілкування з людьми під час судового процесу, яке здійснюється в межах кримінально-процесуаль­ного регулювання; суддя є основним його організатором. При цьому ре­алізуються такі особисті якості судді, як чуйність, емоційна врівнова­женість, вміння слухати, говорити.

Організаційна діяльність. Це керування процесом судового розгля­ду головою суду в межах процесуального закону. Як свідчать дослід­ження, у цій діяльності виокремлюють два аспекти: самоорганізо-ваність судді та керування всіма особами, які діють у сфері судового процесу. При цьому реалізуються такі особисті якості судді, як воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість.

Засвідчувальна діяльність. Завершує професіограму судді й спрямо­вана на подання добутої під час процесу інформації у спеціально перед­бачених законом формах (наприклад, протокол, вирок, визначення). У такій діяльності реалізуються загальна і спеціальна культура письмової мови судці, його професійні навички щодо склацання цокументів у письмовій формі.

Розглянемо якості прокурора та його помічника. Для досягнення ус­піху у ціяльності прокурор та його помічник повинні мати певні якості.

Мислення, яке розкриває причини будь-яких явищ, називається при-чинно-насліцковим. Саме такий характер має мислення прокурора, ос­кільки основним змістом його розумової ціяльності є встановлення насліцків.

Такі особливості мислення прокурора перецбачають наявність у нього певних якостей, зокрема:

• глибина — вміння якнайглибше проникати у бачене, у суть фактів, зрозуміти зміст того, що трапилось, перецбачити най­ближчі та віддалені, прямі та побічні результати явищ і дій;

37


       широта — вміння охоплювати широке коло питань і фактів, зас­
тосовуючи знання з різних галузей наук та практики;

       мобільність — здібності до продуктивного мислення, мобілізації
та використання знань у складних та звичайних умовах;

       швидкість — вміння якнайшвидше розв'язувати завдання, швид­
ко оцінювати обстановку і вживати необхідних заходів;

       самостійність — вміння ставити мету і завдання, а також шляхи
їх реалізації без сторонньої допомоги;

       цілеспрямованість — вольова спрямованість мислення на розв'я­
зання певного завдання, здібність тривалий час тримати його у
свідомості, а також послідовно, планомірно думати над його роз­
в'язанням;

       критичність — вміння осмислювати повідомлення, факти, пропо­
зиції, включаючи помилки та перекручування, розкривати при­
чини їх виникнення;

       гнучкість — вміння розглядати явища з різних точок зору, вста­
новлювати їх залежність і зв'язки; перебудовувати власну діяль­
ність і змінювати прийняті рішення відповідно до нової ситуації.

Комунікативний і засвідчу вальний аспекти діяльності прокурора нерозривно пов'язані з використанням мови в її основних формах — ус­ної та письмової. Для прокурора важливо вміти передавати свої думки так само, як і вміти мислити, слухати, чути, а також говорити. Проку­рор повинен виявляти неабиякі вольові якості; його професійна діяльність часто потребує особистої ініціативи, наполегливості, ціле­спрямованості та організаційних здібностей.

Якості адвоката. Успішна діяльність адвоката багато в чому залежить від вміння спілкуватись, від підходу до підзахисного, взаємодїї з суддею, слідчим, прокурором. Велику роль відіграє також організаційна діяль­ність адвоката: підготовка до процесу; складання плану; застосування прийомів та засобів, сформованих практикою і професійним досвідом.

Вчасна підготовка до захисту, обміркована лінія його здійснення, складений план — усе це дає адвокату можливість чітко сформулювати свої погляди в суді, орієнтуватись у різних ситуаціях, помічати неточності у висловлюваннях учасників процесу, а також вносити у складений план поправки при виявленні під час процесу нових обставин. Адвокат повинен грунтовно обміркувати всі питання, які необхідно з'ясувати як під час підготовки до судового засідання, так і у процесі судового слідства.

Адвокат повинен добре знати також особистість підзахисного, його психологію, мотиви злочину, причини та умови скоєння злочину. Тільки вивчивши, проаналізувавши і зробивши висновки про особу

38


підзахисного, логічно обміркувавши власну лінію захисту, адвокат може досягти позитивних результатів.

Захисник повинен мати моральне право брати участь у вирішенні пи­тань правосуддя, оцінювати вчинки людей, розкривати їх психологічний зміст. А це означає, що адвокат повинен бути принциповим, чесним, не­примиренним до порушення прав і законних інтересів підзахисного.

Адвокат повинен не тільки обстоювати інтереси підзахисного, а й виховувати його, утверджувати в нього почуття законності. Успішність діяльності адвоката багато в чому залежить від його вміння знаходити серед великої кількості доказів такі, які б допомогли виправдати підза­хисного чи пом'якшити його вину. А це потребує пошуку, творчого мислення, орієнтації в обставинах справи. Виступаючи на процесі, ад­вокат дотримується певної лінії захисту і чітко визначеної мети, для до­сягнення якої йому необхідно виконувати певні дії, приймати рішення. Тому дуже важливими є такі його риси, як самостійність, воля, вміння протистояти іншим учасникам процесу, наполегливість і рішучість. Дуже небезпечним для адвоката є відсутність власної точки зору, невміння об­стоювати свої погляди, позиції, переконання. У цьому разі адвокат буде пасивний, інертний і захист здійснюватиме на низькому рівні.

Робота адвоката складається з трьох етапів:

       формування загальної концепції;

       розробка тактики захисту;

       застосування (реалізація) захисту.

На першому етапі основне місце займає реконструктивна діяльність адвоката. Такі якості, як пам'ять, мислення (аналітичне і синтетичне), уява, реалізуються і на першому, і на другому етапах діяльності. На третьому етапі діяльності поряд із зазначеними реалізуються також якості комунікативної групи. У комунікативній діяльності адвоката виокремлюються два аспекти:

1)           психологічний контакт з підзахисним, який відбувається в основ­
ному ще до початку судового процесу; під час приватних бесід;

2)           психологічний контакт зі складом суду та іншими учасниками
судового процесу; при цьому реалізуються якості адвоката як су­
дового оратора.

Як адвокат, так і прокурор повинні подати свої докази суду в обгрун­тованій і визначеній формі, ретельно проаналізувавши особу підсудного, встановивши психологічні причини та мотиви скоєного ним злочину.

Як виправдання підсудного за рахунок применшення соціальної не­безпеки злочину, так і передчасна відмова від боротьби є однаково шкідливі для підсудного зокрема і суспільства загалом.

39


Вміння поєднувати при захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, а також вміння підкреслити соціальне значення захисту при обстоюванні по суті приватного інтересу — це, безумовно, одна з важливих якостей професійної культури адвоката.

Якості юрисконсульта. Вони схожі на якості адвоката, оскільки схожий зміст їх діяльності. Залежно від виду діяльності розрізняють такі якості юрисконсульта:

       в організаційній діяльності — вміння завойовувати авторитет у
колективі, організаційні здібності;

       у засвідчувальній — акуратність, точність, принциповість;

       у комунікативній — доброзичливість, уважність, вміння слухати,
переконувати.

Якості нотаріуса. У психологічному аналізі професійної діяльності нотаріуса розрізняють такі її види: пізнавальну (аналогічна пошуковій діяльності) — професійне дослідження поданих нотаріусу документів; комунікативну — організація психологічного контакту із громадянами, які звертаються по допомогу до нотаріуса; засвідчувальну — досягнен­ня основної професійної мети і розв'язання завдання.

Для кваліфікованого нотаріуса характерні такі якості: терпе­ливість, уважність, акуратність, вміння завойовувати довіру, душевна щедрість, готовність (у межах професійного обов'язку) виконувати обо­в'язки попри всі перешкоди.

Якості інспектора карного розшуку. Робота у карному розшуку потре­бує від людини таких особистих якостей: сміливості, спритності, доброї пам'яті, вміння швидко приймати рішення, врівноваженості, високого рівня самоорганізованості, настирливості, емоційної стабільності.

До діяльності інспектора карного розшуку належать такі самі аспек­ти, які входять до структури професіограми слідчого. Пошукова діяльність полягає у виявленні слідів злочинця і складанні його "портре­ту", тобто характеристик, за допомогою яких можна розшукати та іден­тифікувати особу (наприклад, дактилоскопічні відбитки пальців, словес­ний портрет). З огляду на це інспектору карного розшуку повинна бути притаманна така риса, як спостережливість. Висока ефективність спосте­реження забезпечується наявністю точно сформульованого завдання. Зрештою, головну роль при спостереженні відіграє інтелект.

Спостереження як психічний процес і форма діяльності сприяє фор­муванню такої інтелектуальної якості, як "професійна спостереж­ливість". Оскільки спостережливість інспектора кримінального розшу­ку має в основному пояснювальний характер, то цим забезпечується проникнення в суть спостережуваного явища. Таку спостережливість

40


можна назвати проникливістю — рисою, яка так само дуже важлива для інспектора карного розшуку.

Існує також психологічна спостережливість — вміння підмічати зовнішні прояви внутрішнього стану людей, розуміти їх почуття, пере­живання, мотиви, цілі, розпізнавати психічні якості особи, її дії.

Важливою ознакою психологічної спостережливості є вміння спос­терігати за собою, аналізувати власні вчинки і дії, помічати власні по­милки і вчасно їх виправляти.

Одним із завдань інспектора карного розшуку є відтворення карти­ни минулого за доказами (слідами минулого), які залишились у тепері­шньому.

Комунікативна діяльність інспектора карного розшуку полягає в організації отримання інформації від різних людей про особу злочинця, його прикмети, можливе місцезнаходження тощо.

Засвідчувальна діяльність інспектора передбачає фіксацію отрима­ної інформації у спеціальній письмовій формі.

Розглянемо тепер організаційний аспект його діяльності інспектора карного розшуку. Протягом дня йому доводиться виконувати багато дій: виїжджати на місце події, зустрічатись з великою кількістю людей, відвідувати медичні установи (для бесіди з потерпілим) та ін. Тому інспектор повинен мати високий рівень самодисципліни і вміти плану­вати власний час і час інших людей, знаходити добровільних по­мічників і користуватись їх допомогою.

Реконструктивна діяльність полягає у відтворенні (разом із слідчим) картини подій злочину, розробці основних версій, що стосуються спра­ви, і складанні плану, спрямованого на успішне розслідування злочину.

Практичне мислення інспектора у процесі трудової діяльності нази­вають оперативним. Розрізняють образне, абстрактне і конкретне мис­лення. У діяльності інспектора перелічені види взаємодіють і безперерв­но переходять один в інший. Аналіз і синтез у його мисленні мають од­накове значення. Через складність, суперечності та великий обсяг матеріалів, що стосуються розслідування, процес розслідування немож­ливий без його точного аналізу. Однак розуміння матеріалу, підготов­леного аналізом, досягається в результаті синтезу. Версії, план розслі­дування, оцінювання доказів — усе це продукти синтетичного мислен­ня. Отже, мислення потребує гармонійного взаємозв'язку аналізу і синтезу.

З огляду на соціальний аспект у своїй діяльності інспектор карного розшуку насамперед намагається запобігти злочину, створити умови, які б перешкоджали здійсненню злочинних намірів.

41


У роботі інспектора розкриваються його знання про кримінальний контингент, вміння швидко орієнтуватись у складній оперативній об­становці.

Найбільш динамічні ситуації спостерігаються в момент затримання порушника. У цей момент необхідно чітко визначити, який спосіб зат­римання найефективніший, яким є затримуваний — риси його характе­ру, можливі прояви опору при затримуванні, тобто потрібний індивіду­альний підхід. Інспектору повинні бути притаманні такі якості: манев­реність, об'єктивний погляд на обстановку, вміння правильно обирати шляхи розв'язання завдань з урахуванням конкретної ситуації за умови отримання правових розпоряджень.

Особливе значення серед психологічних якостей юриста має мислен­ня, тобто процес пізнання об'єктів, їх якостей і ставлення до реального світу.

Розглянемо характерні ознаки творчого мислення.

Проблемний характер підходу до явищ, що вивчаються, — якість творчого мислення, що проявляється в умінні поставити питання, яке необхідно з'ясувати, дослідити; знайти в розслідуваній справі проблем­ну ситуацію. Проблемний характер мислення юрист використовує у ре­конструктивній і пошуковій діяльності, точніше — на їх межі.

Оперативність мислення — вміння знаходити під час розшукових операцій найважливіші речові докази та юридичні факти. До оператив­ності мислення належить вміння швидко визначати методи і засоби, за допомогою яких справу буде вирішено швидко і якісно. У пошуковій діяльності юриста оперативність мислення забезпечує оптимальне по­єднання спостережливості, уяви та інтуїції.

Динамічність мислення — вміння швидко орієнтуватись у конк­ретній справі, виявляти творчий підхід до справи, вміння швидко ви­значати головне і другорядне.

Широта мислення. Проявляється у продуктивності творчої роботи при розв'язанні багатьох проблем.

Глибина мислення. Виражається у виявленні основних якостей, зв'язків і відносин між предметами і явищами. Глибина мислення тісно пов'язана з відбірковістю, це й зрозуміло: що вужча проблема, явище, то більше якостей, деталей можна розглянути при її вивченні.

Література

Васильев В. Я. Юридическая психология. — М.: Юрид. лит., 1991.

42


Лекція 7 ПРОФЕСІЙНА КУЛЬТУРА ЮРИСТА

Політична культура юриста. Правова культура юриста. Етична культура юриста. Естетична культура юриста.

Культура як історичне явище означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і створюваних людством, а також су­купність усіх видів перетворювальної діяльності, за допомогою якої формуються ці цінності. Розвиток культури залежить від змін соціаль­но-економічних формацій і характеризується рівнем оволодіння люд­ством силами природи, а також рівнем розвитку кожної окремої люди­ни і людства загалом. Разом з тим культура має певну самостійність щодо змін своєї матеріальної основи. Така самостійність виявляється у спадкоємності та взаємодії культур різних народів.

Термін "культура" означає не тільки сукупність людських досяг­нень у підкоренні природи, у розвитку техніки, науки, освіти, мораль­них устоїв, а й досягнутий рівень культури, ступінь досконалості в оволодінні будь-якою галуззю знання і діяльності. У такому значенні використовують термін "культурність". Розуміння культури саме як культурності в сучасній науковій літературі відображене в термінах "культура праці", "культура управління", "культура судового проце­су", "професійна культура юриста" та ін.

Складовими професійної культури юриста є політична, правова, етична та естетична культура.

7.1. Політична культура юриста

Політичній культурі належить важливе місце у професійній куль­турі юриста, оскільки його діяльність стосується таких важливих по­літичних сфер, як державна і правова. Політична культура — це сис-

43


тема знань про політику, вміння реалізовувати ці знання, а також ре­ально втілювати їх у життя.

Політика — це складна система ідей, відносин, дій соціальних суб'єктів, які формують, формулюють, реалізують життєво важливі інтереси великих соціальних груп.

Охарактеризуємо складові цієї системи.

Ідея — це сукупність думок про напрямок вирішення якої-небудь проблеми. Ідеї реалізуються за допомогою дій соціальних суб'єктів. У процесі діяльності соціальні суб'єкти вступають у політичні відносини.

Зазначені ідеї, дії, відносини спрямовані на формування, формулю­вання і реалізацію інтересів соціальних суб'єктів. Формування — це розвиток, виховання інтересів. Формулювання — зовнішнє відобра­ження інтересів у вигляді програм, декларацій, інших документів і ви­мог. Реалізація — це задоволення інтересів.

Політика спрямована на задоволення економічних, національних та інших життєво важливих інтересів великих соціальних груп (класів, націй, професійних угруповань тощо).

Отже, враховуючи викладене, юрист повинен знати такі основні складові політики.

1.          Життєво важливі інтереси політичних суб'єктів.

2.          Політичні ідеї, спрямовані на реалізацію цих інтересів.

3.          Зміст і призначення політики на сучасному етапі.

4.          Можливі шляхи реалізації цих ідей.

5.          Характер відносин між суб'єктами політики.

Політична культура юриста проявляються у реалізації здобутих знань:

       розумінні закономірностей виникнення конкретних політичних
явищ;

       розумінні суті та призначення цих явищ;

       умінні прогнозувати політичні явища.

Реальне втілення політичних знань і вміння проявляються в тому, що юрист у своїй діяльності враховує такі дані:

       держава і право, як і інші політичні інститути, існують для того,
щоб забезпечувати нормальне життя індивіда;

       загальнолюдські цінності та інтереси мають пріоритет перед
груповими;

       громадський обов'язок повинен бути важливішим за особисті
інтереси;

       ідеологічні погляди не повинні впливати на професійний обов'я­
зок юриста;

       дотримання ідей демократії і правової держави.

44


7.2. Правова культура юриста

Правова культура юриста — це знання юридичних теорій, чинного законодавства, вміння і навички його реалізовувати, а також дотри­мання цього законодавства.

Ознаки правової культури юриста.

1.          Глибокі та міцні знання юридичної теорії — основних юридич­
них понять, категорій, термінів та закономірностей функціонування
державно-правових явищ.

2.          Знання чинного законодавства — досконале орієнтування у
змісті основних законів (Конституція, інші конституційні закони) і
глибоке знання юридичних норм з метою реалізації у професійній
діяльності.

3.          Навички щодо реалізації законодавства — вміння тлумачити
закони, тобто розуміти їх зміст, застосовувати юридичні норми в конк­
ретних життєвих ситуаціях.

4.   Повага і дотримання чинного законодавства.
Складовою правової культури є правосвідомість юриста.
Правосвідомість — це знання права, а також психічні почуття,

емоції про існуюче чи бажане право. Тому у правосвідомості виокрем­люють ідеологічний (знання права) і психологічний елементи (почут­тя, емоції про право).

7.3. Етична культура юриста

Етична культура юриста — це знання юристом його моральних прав і обов'язків та використання їх у професійній діяльності.

Мораль — це норми поведінки, які базуються на поняттях про доб­ро і зло, честь і обов'язок, правду і справедливість.

Етика — сукупність елементарних правил поведінки, особливих навичок у реалізації яких не потрібно. Тому етична культура юриста включає два аспекти:

   визнання існуючих моральних норм як необхідних регуляторів
поведінки;

       дотримання цих норм у професійній діяльності.
Основні принципи етичної культури юриста:

       гуманне ставлення до людини;

   чесність і правдивість (справедливості не можна досягти нечес­
ним шляхом);

45


доброзичливість і чуйність (юристам часто доводиться спілку­ватись з людьми, які потрапили у складні життєві ситуації. Од­нак ці риси не можна ототожнювати з всепрощенням); простота і скромність (потрібні юристу для того, щоб не бути егоїстом і користолюбним);

дотримання професійної таємниці (об'єктивне і повне розсліду­вання кримінальної справи без демонстрації інтимного життя учасників юридичного процесу).

7.4. Естетична культура юриста

Естетична культура юриста — це розуміння юристом правил зов­нішньої гармонії своєї професійної діяльності та реалізація їх на прак­тиці з метою ефективного розв'язання юридичних завдань.

Охарактеризуємо складові естетичної культури юриста.

Культура мови — це літературна мова, вільне володіння юридич­ною термінологією, відсутність слів-паразитів, уміння вибрати пра­вильний тон у розмові.

Культура зовнішнього вигляду — це вміння добирати одяг, зачіску відповідно до віку, посади, часу. Для юристів характерні офіційність і стриманість в одязі, відсутність екстравагантності, тому що посада має державно-офіційний характер.

Культура організації робочого місця — це створення естетичної обстановки діяльності юриста, комфортності. Однак юрист повинен орієнтуватись на відвідувачів, тому його робоче місце не повинно відволікати увагу відвідувачів.

Культура підготовки юридичних документів — відсутність тех­нічних, структурних порушень, організаційних і пунктуаційних поми­лок, нерозбірливого рукописного тексту тощо.

Отже, культура юриста складається з політичної, правової, етич­ної та естетичної культур. Необхідно підкреслити, що тільки високий рівень культури дає можливість юристу реалізувати своє високе со­ціальне призначення.

Література

Юридическая деонтология. —Харьков, 1995.

46


ЗМІСТ

Лекція 1.  Предмет та об'єкт юридичної деонтології......................................... З

Лекція 2.  Методологія та зміст юридичних наук............................................... 9

Лекція 3.  Юридична діяльність............................................................................ 17

Лекція 4.  Основні юридичні спеціальності....................................................... 22

Лекція 5. Соціальне регулювання професійної

юридичної діяльності.......................................................................... 28

Лекція 6.  Професійно-особисті якості юриста................................................ 34

Лекція 7.  Професійна культура юриста............................................................. 43


The proposed course of lectures explains briefly the subject and the object of juridical deontology, methodology and contents of jurisprudence. The main juridical specialties, the system of legal activity, its notions and types are described in the book.

Intended for university students majoring in jurisprudence.

Навчальне видання Бризгалов Ігор Володимирович ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Короткий курс лекцій 3-тє видання, стереотипне

Educational edition

Brysgalov, Igor V.

JURIDICAL DEONTOLOGY

Brief course of lectures 3rd edition, stereotype

Редактор M. В. Дроздецька

Коректор /. В. Точаненко

Комп'ютерне верстання Н. С. Лопач

Оформлення обкладинки М. В. Куліков

Підп. до друку 18.08.03. Формат 60х84/16. Папір газетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 2,8. Обл.-вид. арк. 2,8. Тираж   000 пр. Зам.

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) 03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи ДК № 8 від 23.02.2000