Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

К. Г. Волинка

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Навчальний посібник

Київ 2003


ББК  67.0я73 В 70

Рецензенти: В. Д. Бабкін д-р юрид. наук, проф.

В. П. Пастухов канд. юрид. наук, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 7 від 31.10.02)

Волинка К. Г.

В 67        Теорія держави і права: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 240 с. — Бібліогр.: с. 229-232.

ISBN 966-608-251-9

У посібнику розкриваються фундаментальні питання теорії держави і права. Провідними ідеологічними засадами, що лягли в його основу, висту­пають принципи пріоритетності прав і свобод людини і громадянина, право­вої соціальної держави, панування права і верховенства правового закону, демократії, законності. При написанні посібника використано матеріали, що охоплюють широке коло державознавчих і правознавчих концепцій.

Для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, а також всіх, хто цікавиться теорією державно-правового розвитку України.

ББК 67.0я73

© К. Г. Волинка, 2003
© Міжрегіональна Академія
ISBN 966-608-251-9                                         управління персоналом (МАУП), 2003


Розділ 1

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1.1. Предмет теорії держави і права

Наука — одна з найважливіших сфер людської діяльності, спря­мована на пізнання навколишнього світу і виявлення основних зако­номірностей його розвитку. Кожна наука вивчає певну сферу, яка складає її об'єкт. Об'єкт науки виражає реальність досліджуваних явищ у цілому, а предмет науки виражає межі, в яких вивчається той чи інший об'єкт.

Юридична наука складається з багатьох напрямів наукового дослі­дження, має свій специфічний об'єкт, який притаманний усім юридич­ним наукам, в тому числі теорії держави і права. Він виокремлює всю юридичну науку серед інших — як суспільних, так і технічних. Цим об'єктом є вся сфера державно-правового життя суспільства.

У системі юридичних наук особливе місце належить теорії дер­жави і права. Об'єкт пізнання теорії держави і права збігається з об'єктом юридичної науки в цілому, але від інших юридичних наук теорія держави і права відрізняється своїм предметом, тобто сферою, в межах якої ця наука вивчає всю державно-правову надбудову сус­пільства.

Держава і право вивчаються також такими гуманітарними на­уками, як філософія, політологія, соціологія, соціальна психологія тощо. Але тільки теорія держави і права вивчає ці явища як окре­мий, самостійний предмет, відокремлює державу і право від інших соціальних явищ та досліджує їх внутрішні закономірності, вплив державно-правових явищ на всі сфери суспільного буття і як відбу­вається зворотний вплив. Але водночас держава і право не можуть не розглядатися в тісному зв'язку з економікою, політикою, морал­лю, культурою тощо.

з


Теорія держави і права — це система узагальнених знань про ос­новні, загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, їх сутність та соціальне призна­чення.

Метою теорії держави і права як науки є одержання, оновлення та поглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право, а також виявлення глибинних зв'язків між державно-правовими та ін­шими суспільними явищами. Отже, предметом теорії держави і пра­ва є складна і багатоаспектна державно-правова дійсність, загальні та специфічні об'єктивні закономірності її розвитку.

Теорія держави і права виступає провідною правознавчою нау­кою, що визначає теоретичні основи інших юридичних наук. Щодо них теорія держави і права виступає як узагальнююча, синтезуюча наука, що має основоположне значення.

Предмет теорії держави і права є єдиним, адже держава і право не­від'ємні, взаємопов'язані соціальні інститути. Теорія держави і права розглядає державу в її правовому оформленні та право в його дер­жавному забезпеченні, гарантуванні.

1.2. Теорія держави і права в системі суспільних наук

У центрі уваги багатьох гуманітарних наук — питання про держа­ву і право. Але кожна з цих наук вивчає державу і право лише в ме­жах свого об'єкта.

Філософія — основоположна наука про загальні закономірності розвитку суспільства і природи. Вона науково обґрунтовує суспільне буття в цілому; вивчає найзагальніші закономірності суспільного розвитку, включаючи й ті, що мають відношення до держави і права; досліджує місце і роль держави і права в розвитку суспільства в ціло­му, виступаючи теоретичним підґрунтям для юридичної науки. На межі філософії та юридичної науки розвивається філософія права.

Соціологія — наука про суспільство як цілісну систему, про сус­пільні інститути, процеси і групи, вивчає проблеми управління сус­пільними процесами. Безперечно, держава і право є суспільствознав­чими категоріями, проте соціологія суттєво відрізняється від них, за­лишаючи поза увагою юридичні аспекти функціонування держави і права, робить основний акцент на суто соціологічні питання.


Політологія — наука, яка вивчає політику, політичну систему та її складові: політичні інститути, політичні відносини, політичні проце­си і політичну діяльність. Держава і право невіддільні від політики, від влади. Державна влада є найвищою формою політичної влади. Але політологія також абстрагується від вивчення юридичних пи­тань, залишаючи у сфері свого інтересу лише суто політичні.

Історія вивчає різні типи цивілізацій, етапи суспільного розвитку, зміну суспільно-економічних формацій, конкретні форми держав у різних народів на певних етапах розвитку, правові пам'ятки. Але іс­торія не робить узагальнюючих висновків щодо державно-правових явищ з погляду їх юридичної сутності.

Економічна теорія вивчає економічні відносини між людьми, від­носини виробництва, обміну і розподілу. При цьому не можна обій­ти роль держави і права в цих процесах, адже нормальне функціо­нування економіки залежить від ефективності правового регулюван­ня в цій сфері. З другого боку, тип держави і права багато в чому залежить від рівня розвитку економіки, яка є основою життєдіяль­ності суспільства. Але ця наука також не торкається їх юридичних аспектів.

Соціальна психологія вивчає методи впливу на поведінку людей, її надбання є цінними для поглиблення знань правової свідомості, правового регулювання. Ця наука теж не торкається специфічних юридичних аспектів функціонування держави і права.

Таким чином, усі суспільні науки так чи інакше під своїм кутом зору вивчають державу і право. Але тільки теорії держави і права притаманні ці суспільні явища як самостійний (і самодостатній) пред­мет дослідження. Проте при їх вивченні теорія держави і права вра­ховує прогресивні надбання інших суспільних наук, використовує їх для повнішого і глибшого розуміння державно-правової дійсності.

1.3. Роль і місце теорії держави і права в системі юридичних наук

Юридична наука є складним і комплексним утворенням, що включає різні галузі знань про державу і право. Систему юридичних наук можна поділити на такі групи: історико-теоретичні, галузеві, прикладні, міжгалузеві й науки міжнародного та зарубіжного права.

Історико-теоретичні науки, до яких належать сама теорія держави і права, загальна історія держави і права, історія держави і права Ук-


раїни, римське право, історія політичних і правових вчень, тісно по­в'язані з теорією держави і права. Але теорія держави і права, на від­міну від цих наук, розкриває не окремі, притаманні певним державам на певних етапах розвитку, а саме загальні закономірності виникнен­ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ, досліджує й узагальнює всі існуючі концепції і теорії держави і права.

Галузеві науки (науки конституційного, адміністративного, циві­льного, сімейного, трудового, кримінального права та ін.) відобра­жають окрему сторону державно-правової дійсності в межах певної сфери суспільних відносин, в межах певного предмета правового ре­гулювання. Щодо цих наук теорія держави і права виступає як уза­гальнююча, синтезуюча наука, яка відіграє методологічну роль. Без її висновків, вироблених нею наукових категорій, методів досліджен­ня галузеві науки обійтися не можуть.

Прикладні науки (криміналістика, судова медицина, правова ста­тистика, юридична психологія, судова психіатрія, судово-бухгалтер­ська експертиза) менше пов'язані з теорією держави і права. Ці науки ближчі до природничих та технічних, з якими вони безпосередньо межують (наприклад, судова медицина — з медициною, криміналі­стика — з технічними науками). Знання цих наук сприяє вирішенню певних питань, що постають перед юридичною практикою.

Міжгалузеві науки виникли в результаті поєднання знань окре­мих галузевих наук (наприклад, наука господарського права є між­галузевою наукою, бо поєднує науки цивільного та адміністратив­ного права).

Науки, що вивчають міжнародне право (міжнародне приватне право, міжнародне публічне право, право міжнародних договорів, право міжнародних організацій, дипломатичне і консульське право, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжна­родні права людини, міжнародне морське право, міжнародне повіт­ряне право, міжнародне космічне право, міжнародне право охорони навколишнього середовища) та зарубіжні держави і право.

Теорія держави і права посідає фундаментальне місце в системі юридичних наук. На відміну від інших юридичних наук, вивчає дер­жаву і право в їх найбільш узагальненому вигляді, досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права як єдиних і цілісних систем. Вона розробляє такі основопо­ложні для юридичної науки питання, як сутність, тип, форми, функ-ції, структура і механізм дії держави і права, правова система, які ви­ступають теоретичним підґрунтям для правознавства в цілому.


Наука, яку ми розглядаємо, є загальною теорією держави і права. Вона розробляє і формулює основні теоретичні поняття і категорії юриспруденції, якими користуються всі юридичні науки, кожна з яких щодо свого предмета також розробляє теорію, що притаманна лише їй, розповсюджується лише на коло тих питань, які вона ви­вчає. Теорія держави і права щодо інших юридичних наук виступає як загальна теорія для юриспруденції в цілому. Саме цим визначаєть­ся її провідна роль, її пріоритетне місце в юридичній науці.

Специфічною особливістю теорії держави і права є вивчення дер­жави і права, державно-правових явищ в їх органічній єдності і вза­ємній опосередкованості. Теорія держави і права є єдиною цілісною наукою, яка вивчає державу і право, державно-правові явища в їх взаємозв'язках та взаємодії, що відображає нерозривність держави і права в реальному житті.

Теорія держави і права є проблемною і плюралістичною наукою. Різноманітні погляди вчених виникають у зв'язку з їх розбіжністю на одні й ті самі явища, і це цілком закономірно. Теорія держави і права постійно поповнюється новими ідеями і розвивається в різних напря­мах. У міру накопичення знань про державно-правові явища змістов­но збагачується предмет теорії держави і права.

1.4. Функції теорії держави і права

Кожна наука виконує певні пізнавальні функції. Функції теорії держави і права — це основні напрями її пізнавального впливу, в яких розкриваються її суть, зміст, соціальне, наукове і навчальне призна­чення. Функції теорії держави і права так само, як і інших наук, ви­значаються насамперед особливостями її предмета.

Онтологічна функція — перша і відправна. Онтологія — філософ­ське вчення про буття (від грецьк. öν ντoζ) — суще), в якому до­сліджуються основи і принципи буття, його структура, закономір­ності. Виконуючи онтологічну функцію, теорія держави і права від­повідає на запитання, що являють собою держава і право, як і чому вони виникли, яке їхнє майбутнє тощо. Пізнання глибинної сутності державно-правових явищ відбувається в межах цієї функції.

Гносеологічна функція. Гносеологія (від грецьк. yvwoitl, — знання, пізнання) — теорія пізнання, наука про пізнання. Ця функція націле­на на вивчення його природи. Теорія держави і права розробляє тео­ретичні прийоми наукового пізнання державно-правових явищ, які допомагають досягти оптимального результату.


З розвитком юридичної науки пов'язана евристична функція те­орії держави і права. Евристика — мистецтво знаходження істини, мистецтво нових відкриттів (від грецьк. ευρ'iσω— знаходжу, від­криваю). Теорія держави і права відкриває нові закономірності роз­витку держави і права. Найважливішою евристичною проблемою те­орії держави і права є вирішення тих питань, які постають перед юри­дичною наукою у процесі розвитку суспільства.

Як фундаментальна наука теорія держави і права виконує щодо галузевих і спеціальних юридичних дисциплін методологічну функ­цію. Теорія держави і права розробляє такі способи, підходи і при­йоми наукового дослідження, які використовуються не лише нею самою, але й іншими юридичними науками — галузевими і спеці­альними.

Теорія держави і права виконує політичну функцію, яка визнача­ється насамперед тим, що об'єктом теоретичного відображення є по­літичні явища — держава і право. Теорія держави і права покликана формувати наукові основи як внутрішньої, так і зовнішньої держав­ної політики, забезпечувати науковість державного управління.

Тісно пов'язана з політичною функцією ідеологічна. Вона відо­бражає світоглядну сторону науки. Ця функція закономірно вихо­дить із самої природи теоретичного мислення, яке в системі юридич­ної науки виробляє нові духовні цінності, нові ідеї, наприклад ідею правової держави, пріоритету прав людини, демократії.

Практично-організаторська (практично-прикладна) функція. Гре­цька етимологія терміна "органон" — "знаряддя", "інструмент" — недвозначно примушує розглядати теорію держави і права як своє­рідний інструмент перетворення, реформування реальних процесів і явищ державно-правового життя. На основі розроблених цією наукою теоретичних положень здійснюються реальні суспільні перетворення (теорії соціально-правової держави, громадянського суспільства).

Прогностична функція теорії держави і права (від грецьк. npoyvwoitl,— прогноз, передбачення, засноване на певних даних) виявляється у висуненні гіпотез про майбутній розвиток держави і права.

Теорії держави і права властива системотворча функція. Саме те­орія держави і права об'єднує всю юридичну науку в чітку злагодже­ну систему, визначає її єдність. Властивість системності в юридичній науці обумовлюється системним характером предмета пізнання цієї науки — держави і права.


Тісно пов'язана із системотворчою функцією теорії держави і пра­ва комунікативна функція, яка дозволяє їй забезпечувати зв'язок з іншими юридичними науками, а також із суспільними та технічними науками, їх інтеграцію і системність.

Навчальна функція теорії держави і права полягає в тому, що ця наука є першоосновою в опануванні всіх інших юридичних наук, це ключ до юридичних знань.

Теорія держави і права виконує аксіологічну функцію (аксіоло­гія — наука про цінності), вивчаючи державу і право як певні суспі­льні цінності, надбання людської цивілізації.

Успішний розвиток теоретичної науки про державу і право перед­бачає найтісніший зв'язок всіх функцій між собою. Функції теорії держави і права взаємозв'язані й доповнюють одна одну. Лише взяті в єдності, в системі вони дають повне уявлення про призначення те­орії держави і права.

1.5. Теорія держави і права як навчальна дисципліна

Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висо­кокваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належний рівень правової і загальної культури.

В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є пер­шим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія дер­жави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридич­ними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.

Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежати­ме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих та спеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.

Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволо­дінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.


В умовах формування соціально-правової держави і розвитку гро­мадянського суспільства слід широко використовувати надбання су­часної теорії держави і права, серед яких важливе місце посідає теорія прав людини. Це має на меті впровадження пріоритетності загально­людських цінностей, розуміння ролі людського фактора, цінності кож­ної особистості.

Пропонований курс з теорії держави і права умовно поділяється на дві частини — теорію держави і теорію права. До першої входять поняття і сутність держави, її ознаки, функції, зв'язок з правом, фор­ми держави, державний механізм. До другої— поняття і сутність права, його соціальне значення, правове регулювання, форми і дже­рела права, норми права, правова свідомість, поведінка особи у пра­вовій сфері, права людини тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Як співвідноситься об'єкт і предмет теорії держави і права?

2.     Яку основну функцію виконує теорія держави і права щодо інших
юридичних наук?

3.     Назвіть суспільні науки, що вивчають державу і право.

4.     Який зв'язок теорії держави і права з галузевими юридичними на­
уками?

10


Розділ 2

МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

2.1. Поняття і призначення методології

Ознайомившись з предметом теорії держави і права, слід з'ясува­ти, за допомогою яких засобів, прийомів ця наука досягає своїх ці­лей, тобто які методи використовуються в науковому пізнанні явищ державно-правової дійсності. Теорія держави і права має не лише свій предмет, але й метод. Предмет теорії держави і права дає від­повідь на запитання, яку галузь суспільного життя досліджує ця на­ука. В той же час метод вказує на те, яким чином вона це здійснює.

Предмет теорії держави і права знаходиться в тісному взаємозв'я­зку з методом його дослідження. Якщо теорія держави і права роз­криває природу, сутність і закономірності державно-правових явищ і процесів, то метод орієнтує і націлює на певні пізнавальні підходи і необхідні дії, спрямовані на їх дослідження.

Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання дер­жави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядку­вання наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вив­чення. Окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує су­купність універсальних методів, які використовуються всіма науками в цілому.

Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологія теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнен­ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об'єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності галузевими та іншими юридичними науками.

11


Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів-практиків впливає на результати практичної діяль­ності. Їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і об­ґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і тео­ретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй на­лежне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходжен­ня правильного розв'язання будь-якої правотворчої, правовиконав-чої або правоохоронної проблеми.

Методологічна культура юриста — це і широта його світогляду, і професійна майстерність, і правова поінформованість. Методологіч­на грамотність забезпечує успішність розв'язання поточних проблем, дозволяє займати активну громадську і професійну позицію. Викори­стання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізна­вальну і практичну діяльність, забезпечує її результативність.

Як відомо, між юридичною теорією і юридичною практикою іс­нує нерозривний зв'язок. До різновидів дослідницької роботи ми впевнено можемо віднести і такі практичні напрями юридичної ді­яльності, як попереднє розслідування злочину, судовий розгляд спра­ви, встановлення фактичних обставин, які є підставою для винесення адміністративного рішення тощо.

Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста-практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутніх спеціалістів юридичного профілю до науково-дослідної роботи (написання рефе­ратів, курсових, дипломних робіт), що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирі­шальним критерієм якості підготовки правознавців.

2.2. Структура методології теорії держави і права

Питання структури методології теорії держави і права різними вченими вирішуються по-різному. Основна відмінність у поглядах

12


стосується класифікації методів теорії держави і права, а також ін­ших складових методології. Представлена структура методології мо­же відрізнятись від матеріалів інших підручників і наукових праць, що свідчить про складність цієї проблеми. Але, незважаючи на це, в сучасній науці майже всі вчені поділяють погляди на основні підходи, принципи і сутність методів теорії держави і права.

Пропонована структура методології теорії держави і права вклю­чає в себе такі складові елементи, як філософські підходи, методо­логічні принципи, логічні прийоми, методи.

Філософські підходи. Всі об'єктивні явища навколишньої дійсно­сті, в тому числі держава і право, можуть бути пізнані, досліджені, проаналізовані. У філософії розрізняють два рівні, два підходи у пі­знанні об'єктивної дійсності. Емпіричний підхід базується на безпосе­редньому вивченні об'єкта, спирається на дані спостереження і експе­рименту. Раціональний підхід передбачає вивчення вже не самого об'єкта, а абстрактних уявлень про нього, його закономірностей і взаємозв'язків з реальністю. Вивчення держави і права так само спи­рається на спостереження, узагальнення і виявлення закономірностей їх виникнення, розвитку і функціонування.

Методологічні принципи. В методології юридичного пізнання особливе місце займають методологічні принципи. Вони являють со­бою вихідні оціночні установки. З метою отримання об'єктивних знань, повноцінної наукової інформації необхідно використовувати цілий ряд наукових принципів. Серед них слід виділити принцип все­бічності дослідження держави і права, принцип історизму, принцип комплексності.

Основне значення принципу всебічності полягає в тому, що дер­жавно-правові явища повинні досліджуватись в їхніх взаємозв'язках і взаємодії з іншими суспільними явищами і процесами, наприклад політикою, економікою, культурою та ін. Принцип історизму в дослі­дженнях держави і права означає розгляд державно-правових явищ не лише з огляду на їх нинішній стан, а й з позицій минулого і перед­бачення їх майбутнього. Принцип комплексності полягає в тому, щоб досліджувати їх не лише з юридичної точки зору, але й враховуючи здобутки інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, економічної теорії.

Логічні прийоми у структурі методології займають особливе місце. Вони являють собою певні операції, засновані на законах логіки, які застосовуються для всебічного теоретичного пізнання державно-

13


правових явищ, відображають вимоги зв'язаного, послідовного, пе­реконливого і точного викладення думок, що в юридичній науці та практиці має неабияке значення. Серед основних прийомів логічно­го мислення є аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення; кла­сифікація та деякі інші.

Аналіз і синтез являють собою процеси уявного або фактичного розкладу цілого на складові і відновлення цілого з його складових. Індукція — це інтерпретація фактів шляхом узагальнення від окремо­го до загального. Дедукція — перехід від загального до одиничного, часткового. Узагальнення— уявний перехід від одних, окремих ду­мок, до інших, загальніших. Процес узагальнення пов'язаний з про­цесами абстрагування, аналізу, синтезу і порівняння. Класифікація розбиття множини об'єктів на певні підкласи на основі певних ознак. Методи юридичного пізнання являють собою дуже складну систе­му. Питання їхньої класифікації належать до найскладніших у дер­жавно-правовій теорії і є дискусійними. В підручниках з теорії держа­ви і права можна знайти різні погляди на класифікацію методів нау­кового дослідження. Згідно із запропонованою класифікацією методи теорії держави і права можна поділити на загальнонаукові, часткові, спеціальні, спеціально-юридичні.

У сучасній науці загальнонауковим методом пізнання визнається діалектичний метод, який є філософською основою теорії держави і права. Основою матеріалістичної діалектики є визнання первинності матеріального базису суспільного життя (економіки) відносно надбу­дови — політики, права, культури. Ідеалістична діалектика — це діа­лектика різних ідей, їх розвиток.

Матеріалістичний підхід до держави і права дозволяє простежити зв'язок держави і права із суспільними процесами. Особливо гостро ця проблема постає в сучасних умовах розвитку ринкових відносин, що зумовлює необхідність реформування держави і створення адек­ватної правової системи. Але держава і право, у свою чергу, також впливають на економічні відносини, сприяють їх розвитку або упо­вільнюють його.

До загальних законів діалектики належать:

закон переходу кількісних змін у якісні (виявом дії цього закону в державно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулю­ють відносини приватної власності, що спричинило поділ права на приватне і публічне; збільшення правопорушень у сфері ком-

14


п'ютерних технологій викликало необхідність прийняття відпові­дних нормативно-правових актів);

     закон єдності й боротьби протилежностей (єдність і протилеж­
ність прав і обов'язків, централізація і децентралізація державної
влади);

     закон заперечення заперечення (у нашій державно-правовій сис­
темі існують як елементи старої системи, так і елементи нового
устрою).

Часткові методи наукового пізнання, що застосовуються всіма на­уками, включаючи теорію держави і права, конкретизують загаль­ний метод пізнання, співвідносяться з ним як ціле й частка. До них належать: системно-структурний, функціональний, кількісного й якісного аналізу, порівняльний, моделювання, експериментальний.

Системно-структурний метод обумовлений тим, що будь-яка си­стема являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємо­дія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо якості. Держава і право є складними системними утвореннями, отже, необ­хідність застосування цього методу в теорії держави і права продик­тована саме системним характером цих явищ. Основними елемента­ми держави є органи державної влади, а права — правові норми.

Системний і структурний методи нерозривно пов'язані між со­бою. Застосування системного методу надає можливість досліджува­ти державу і право як складні системні утворення, комплексно підій­ти до розгляду їх основних складових, які нерозривно пов'язані між собою. Застосування структурного методу надає можливість вияви­ти стійкі взаємозв'язки між складовими певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічни­ми, культурними та іншими факторами).

Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне при­значення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому опа­нуванню сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві. Необхід­ність використання цього методу пов'язана з функціональним харак­тером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, стабілізації.

Метод кількісного і якісного аналізу є одним з найпоширеніших у теорії держави і права. Кількісний аналіз необхідний, оскільки будь-яке державно-правове явище має свою кількісну і якісну визначе-

15


ність, врахування якої обов'язкове для об'єктивного пізнання. Кіль­кісний і якісний аналіз правових явищ доповнюють один одного. Якісний аналіз сприяє проникненню в саму суть державно-правових явищ, а кількісний дозволяє її конкретизувати.

Але вивчення права, ефективності його норм не можна зводити лише до кількісних показників. Головне — простежити якісні зру­шення в державно-правовому житті суспільства. А це потребує істо­ричних досліджень того, чим це явище було і чим воно стало. Без цього статистичні дані не можуть дати об'єктивних результатів.

Порівняльний метод відіграє надзвичайно важливу роль у системі методів юридичної науки і практики, завдяки йому встановлюється тотожність або відмінність об'єктів, що порівнюються. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їх істо­ричну послідовність, взаємозв'язки. Порівняння може здійснюватись шляхом зіставлення (пошук подібних рис) або протиставлення (по­шук відмінностей).

Метод моделювання — це метод дослідження об'єктів на їх моде­лях; побудова і вивчення моделей предметів і явищ, що реально існу­ють для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними.

З методом моделювання тісно пов'язаний експериментальний ме­тод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованих умовах. Експеримент здійснюється на основі теорії, яка визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Ек­сперимент як одна з форм практики виконує функцію критерію іс­тинності теорії. Соціальні експерименти мають на меті пошуки опти-мізації управління суспільством.

Спеціальні методи розроблені певними суспільними і технічними науками і використовуються теорією держави і права.

Психологічний метод дає можливість вивчати правову свідомість (суб'єктивне ставлення людей до права і державно-правових явищ) та її роль у правовому вихованні населення з метою формування у людей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

Конкретно-соціологічний метод застосовується в теорії держави і права з метою вивчення різних правових і державно-правових інсти­тутів, результативності рішень, що ними ухвалюються, а також ефек­тивності правового регулювання. Вчені, які користуються цим мето­дом, застосовують ряд прийомів, таких, як спостереження, анкету-

16


вання, інтерв'ювання, що сприяє наближенню теорії до реального життя суспільства.

Статистичний метод полягає в дослідженні кількісних змін у державно-правовому житті та в обробці результатів відповідних спо­стережень для наукових і практичних цілей. Статистичний облік (на­приклад, кількість правопорушень у різні роки, кількість звернень громадян до адміністративних органів) дозволяє виявити певні тен­денції в розвитку тих чи інших державно-правових явищ. Особливі­стю цього методу є масовість статистичних спостережень. Він засто­совується при вивченні державно-правових явищ, які відрізняються повторністю.

Крім спеціальних методів, які розроблені суспільними науками, теорія держави і права користується методами технічних наук — кі­бернетичними, математичними тощо.

Спеціально-юридичні методи теорії держави і права розроблені цією наукою і нею насамперед використовуються.

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє просте­жити взаємозв'язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, ви­значенні й юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей, у практичній діяльності при тлумаченні норм права для з'ясування їх суті, змісту та волі законо­давця, вираженої в них. Таким чином, формально-юридичний метод випливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджувати зв'язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-науково­го порівняльного методу і заснований на зіставленні різних держав­них і правових систем, окремих державно-правових інститутів для виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно-правовий метод застосовується при здійсненні типології держави і права; зі­ставленні елементів, що відносяться до однієї правової системи або їх порівнянні з елементами інших систем; зіставленні основних право­вих систем сучасності; вивченні законодавства, що діє в різних дер­жавах; порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законо­давства. Адже переваги і недоліки нашої державно-правової системи не можна встановити без порівняння з іншими країнами.

17


Метод державно-правового моделювання є логічним продовженням частково-наукового методу моделювання. Він дозволяє досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобто шляхом уявного, ідеального відтворення об'єктів, що досліджуються. Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення держав­но-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії дер­жави і права, процесів правового регулювання. Цей метод застосову­ється, наприклад, у процесі законотворчості, коли в уяві формується механізм впливу закону на конкретні суспільні відносини.

Серед інших спеціально-юридичних методів можна назвати й такі, як метод судової статистики, державно-правового експерименту, вироб­лення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.

Методи юридичної науки не є чимось сталим і незмінним, їм при­таманний динамізм. У міру розвитку науки вони безперервно вдос­коналюються, розвиваються, з'являються нові методи, раніше не ві­домі в юриспруденції (наприклад, у зв'язку з розвитком комп'ютер­них технологій все частіше застосовуються кібернетичні методи, методи комп'ютерної обробки правової інформації, створюються електронні бази даних чинного законодавства).

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Яке значення має методологія у вивченні держави і права?

2.     Яким чином пов'язаний предмет і метод теорії держави і права?

3.     Що дає теорії держави і права використання наукових методів
інших наук?

4.     Які ви знаєте спеціально-юридичні методи і в яких дослідженнях
вони використовуються?

18


Розділ 3

CПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА

3.1. Поняття суспільства і форми його організації

Для того щоб розпочати вивчення державно-правової дійсності, необхідно розглянути питання, пов'язані з тим середовищем, де фун­кціонують держава і право, а саме: суспільство, форми його органі­зації і соціальне регулювання як засіб впорядкування суспільного життя.

Теорія держави і права враховує все прогресивне і конструктивне, що набули інші науки, насамперед суспільні. Особливе значення для сучасної теорії держави і права мають надбання політології, соціо­логії та історії. Саме їх слід враховувати, вивчаючи співвідношення суспільства, держави і права. Дослідження цих питань має на меті формування загальнотеоретичних знань про суспільну обумовле­ність держави і права, про їх взаємозв'язки із суспільними явищами та процесами.

Суспільство — це продукт взаємодії людей, об'єднаних різномані­тними економічними, сімейними, груповими, етнічними, становими, класовими відносинами й інтересами.

Розгляд суспільства як системи суспільних відносин, основу яких складають економічні (матеріальні) відносини, дозволяє, по-перше, підходити до нього історично, виділяти різні суспільно-економічні формації (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістич­не суспільство); по-друге, виявити специфіку головних сфер громад­ського життя (економічної, політичної, духовної); по-третє, чітко визначити суб'єктів соціального спілкування (особистість, етнос, нація тощо).

Суспільство з'явилося, коли люди виокремилися зі світу тварин. На відміну від природного світу, в суспільстві діють не біологічні, а насамперед соціальні закони. Людина є його головною передумо-

19


вою, первинною клітиною, адже, як говорив Аристотель, людина — істота суспільна. Тому найважливіша риса суспільства полягає в то­му, що воно являє собою систему взаємозв'язків розумних істот. Вза­ємодіючи із суспільством, людина розвивається сама і розвиває свої соціальні, сутнісні якості, стає особистістю. Саме в суспільстві кожна людина стає людиною у повному розумінні цього слова, тобто соці­алізується.

Суспільству завжди притаманні властивості, без яких воно просто не може існувати. По-перше, це наявність в суспільстві певних соці­альних інститутів, які надають йому організованої форми життєді­яльності. По-друге, суспільство не може обійтись без регулюючої си­ли, що спрямовує його життєдіяльність у загальнокорисне русло. І такою регулюючою силою виступає влада.

У суспільстві існує багато різних форм організації взаємозв'язків між індивідами. Історично першою формою самоорганізації і відпо­відно першим соціальним інститутом були родові общини. Рід являв собою групу (спільність) людей, об'єднаних кровним спорідненням, спільною власністю і працею, зрівняльним розподілом. Цей соціаль­ний інститут забезпечував виживання людей, які багато в чому зале­жали від природних сил і могли існувати тільки на базі колективної господарсько-соціальної єдності. Роди існували тисячоліття, згодом вони поєднувалися в більші соціальні інститути — племена.

Найпершим політичним інститутом, який виник у зв'язку із соці­альною диференціацією суспільства і появою публічної влади, стала держава. З'являються й інші соціальні інститути: релігійні об'єднання, купецькі гільдії, кооперативи, профспілки, партії тощо.

Держава виступає специфічним соціальним інститутом неодно­рідного у класовому відношенні суспільства. Держава уособлює пев­ну відокремлену від усього іншого суспільства групу людей, що вико­нують функції управління і примусу і складають апарат держави. Приналежність до цієї верстви надає широкі можливості впливу на інших, можливості диктувати свою волю. Як правило, державну вла­ду обіймають представники економічно панівного класу.

Держава — соціальний інститут усього суспільства, що виконує багато функцій, які забезпечують її життєдіяльність, і насамперед — впорядкування і стабілізацію суспільних відносин. Її основне призна­чення полягає в управлінні соціальними справами, у забезпеченні по­рядку і суспільної безпеки.

20


Суспільство і держава, їх співвідношення — кардинальна для на­уки проблема. Довгий час наукова думка взагалі не розрізняла сус­пільство і державу. Лише з настанням буржуазної епохи вчені стали (спочатку тільки термінологічно) розділяти політичну державу і сус­пільство, громадянське суспільство і державу, розглядати окремі ас­пекти їх взаємодії.

Сучасна наука виходить з того, що суспільство і держава нето­тожні, але в той же час їх не можна протиставляти. Суспільство ви­никло задовго до держави і тривалий час обходилось без неї. Об'єк­тивна потреба у виникненні держави з'явилася з ускладненням су­спільної організації, загостренням у суспільстві протиріч через розбіжність інтересів соціальних груп. Отже, держава виникла як но­ва форма організації суспільства внаслідок ускладнення суспільних відносин лише на певній стадії його розвитку. Вона є продуктом роз­витку суспільства.

І в первісному суспільстві, і в державно-організованому існує вла­да. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, що мають владу, визначають програму поведінки підвладних осіб; це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим за допомогою різних засобів і методів, включа­ючи й примус.

У різні періоди історичного розвитку суспільство мало специфічні форми організації, мало різну економічну, соціально-класову, полі­тичну структуру. Але особливе місце в суспільній системі завжди зай­мала влада. В суспільстві влада має надзвичайно важливе значення: вона надає суспільству керованості, цілісності, організованості, кон­солідує суспільство і забезпечує порядок як необхідну умову його нормальної життєдіяльності.

Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як його невід'ємний і необхідний елемент. Влада — це двосторонні відноси­ни, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладних. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечуєть­ся нормальне функціонування всіх соціальних суб'єктів. Вона забез­печує організованість і порядок, координуючи дії всіх суб'єктів сус­пільних відносин. Таким чином, соціальна влада є організована сила, що забезпечує здатність тієї чи іншої особи або соціальної спільності підкоряти своїй волі інших осіб, використовуючи різні методи, у то­му числі й примус.

21


Влада буває двох видів — неполітична і політична, специфічним видом якої виступає державна влада. До неполітичних форм влади належать влада глави сім'ї, влада церкви, різних корпоративних ут­ворень щодо своїх членів. Політична влада — це вироблення і запро­вадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи. Політична і державна влада не тотожні. Політична влада здійснюється ширшим колом суб'єктів політичної системи, в той час як державна влада здійснюється виключно державою. Для неї харак­терна суверенність, універсальність, можливість застосування приму­су тощо. Державна влада є специфічною через те, що вона розпов­сюджується не на особистих, родинних або інших підставах, а має публічний, універсальний, всеосяжний і територіальний характер.

3.2. Поняття і призначення

соціального регулювання, місце права

в системі соціального регулювання

Порядок у суспільстві — необхідна умова його нормальної жит­тєдіяльності. Він відображає досягнутий рівень організації громад­ського життя, стабільність, злагодженість суспільних відносин. Від рівня суспільного порядку залежить стан суспільної й особистої без­пеки.

Але суспільний порядок не виникає сам собою, він є закономір­ним наслідком регулювання суспільних відносин. Соціальне регулю­вання — це система засобів, спрямованих на впорядкування поведінки людей, їхніх соціальних спільностей з метою узгодження і стабілізації суспільних відносин.

Розрізняють два основних види соціального регулювання — інди­відуальне і нормативне. Індивідуальне регулювання — це упорядку­вання поведінки людей за допомогою разових рішень, що стосують­ся окремих випадків, конкретних осіб. Нормативне регулювання — упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, тобто стандартів, зразків, моделей поведінки, що поширюються на всі аналогічні випадки. За допомогою загальних правил (соціальних норм) досягається єдиний порядок у суспільстві.

Одним із специфічних напрямів соціального регулювання є право­ве регулювання, яке виникає разом із соціальним розмежуванням сус­пільства, виникненням держави. Воно спрямоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин і здійснюється за допомогою

22


системи специфічних юридичних засобів. Правове регулювання здій­снюється як за допомогою загальнообов'язкових правил поведін­ки — правових норм, так і за допомогою індивідуальних рішень пра­вового характеру.

Право з'являється як результат об'єктивних потреб суспільства, в якому виникають внутрішні суперечності, що не можуть долатись вже ним самим самостійно. Своїм регулюючим впливом право забез­печує організованість, стабільність і порядок у суспільстві. За допо­могою права в суспільстві розв'язуються соціальні конфлікти і про­тиріччя. Право несе в суспільство інформацію про добро і справед­ливість, витісняє із суспільства шкідливі для нього відносини. Право служить мірою суспільної й особистої свободи. Адже в суспільстві немає і бути не може безмежної свободи. Свобода без меж — це сва­вілля, вседозволеність. У межах права, правових норм люди, їхні об'єднання та організації можуть діяти вільно. Таким чином, в умо­вах соціально неоднорідного суспільства право виконує важливу і не­обхідну функцію узгодження різних інтересів людей, їхніх об'єднань, суспільства в цілому, надання суспільним відносинам ознак стабіль­ності, впорядкованості за допомогою специфічних юридичних засобів.

3.3. Держава і право в політичній системі суспільства

З виникненням держави в суспільстві з'явилася нова сфера сус­пільних відносин, а саме політичних. Політика — широке за обсягом і складне за змістом явище і поняття. У Стародавній Греції політика розумілась як мистецтво управління державою.

Політика — це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між різ­ними соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утри­мання і використання державної влади, а також організація соціально­го життя.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення державної вла­ди. Будь-яка проблема здобуває політичний характер, якщо її рішен­ня пов'язане з класовими інтересами, проблемою влади. Суб'єктами політики є класи, нації, соціальні угруповання, об'єднання громадян, політичні партії, держава. Політична сфера суспільства певним чи­ном структурована, утворює складну систему.

Політична система суспільства — це сукупність політичних інсти­тутів і організацій, політичної діяльності, політичних відносин, полі-

23


тичних норм, принципів і традицій, політичної свідомості і культури та засобів масової інформації у їх взаємодії, які відображають інтере­си і волю соціальних об'єднань, що реалізують політичну владу, бо­рються за її здійснення в рамках права через державу.

Політична система суспільства відображає різноманітні інтереси соціальних груп, що безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. В сучасному суспільстві політична система являє собою необхідний механізм, за допомогою якого здій­снюється народовладдя, суверенітет народу.

Політична система має ряд основних властивостей. Її існування і функціонування можливе лише в межах класового, соціально неод­норідного суспільства. Вона охоплює все суспільство, що існує в ме­жах тієї чи іншої країни. Політичній системі притаманна наявність саме політичного характеру, а не економічного чи будь-якого іншо­го. В той же час кожна політична система спирається на певний тип економіки, соціальної структури й ідеології.

Держава займає провідне місце в політичній системі. Це зумовле­но тим, що держава знаходиться в центрі політичної діяльності: на­вколо неї, навколо здобуття державної влади точиться політична бо­ротьба. В історії суспільства держава була першим інструментом, знаряддям політики. Політика з'явилася з виникненням держави. І тільки поступово формуються інші соціальні інститути: спілки, гро­мадські організації, партії, політичні рухи, що стали брати участь у політичному житті, у боротьбі за державну владу.

Сучасна держава володіє суверенною владою, уособлює суверені­тет народу та суверенітет нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; виступає офіційним представником усього наро­ду через вищий представницький орган законодавчої влади; забезпе­чує права громадян; виконує різні загальносоціальні функції; має спеціальний апарат управління і примусу; встановлює обов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді правових норм, за допомогою яких регулює суспільні відносини.

Оскільки основним засобом соціального регулювання в соці­ально неоднорідному суспільстві виступає право, воно так само, як і держава, займає особливе місце в політичній системі. Значен­ня і роль права в політичній системі суспільства виявляються в на­ступному.

Право є необхідним стабілізаційним фактором політичної систе­ми. Впорядкованість і стабільність політичних відносин, регульова-

24


них правом, забезпечуються тим, що норми права розраховані на тривале існування в часі і реалізуються в чітко регламентованих про­цесуальних формах.

Право впливає на політику в кількох напрямах. Насамперед за допомогою норм публічного права, відображеного в Конституції і конституційних законах, закріплюються політичний лад суспільства, порядок формування і функціонування державних органів, виборче право, діяльність політичних організацій і рухів, поділ влади, полі­тичні свободи громадян.

Право надає легітимність політичним рішенням. Поняття легі-тимності означає визнання державної влади і її рішень суспільством, обґрунтованість і необхідність цієї влади і її носіїв. У вузькому ро­зумінні поняття легітимності характеризує законність влади та її рі­шень.

Право встановлює межі цивілізованої політичної діяльності. Такі межі закріплені в офіційних документах і забезпечені силою держави й авторитетом суспільства. Тому всі структурні елементи політичної системи, у тому числі й сама держава, змушені реалізовувати свої по­літичні запити з урахуванням цих меж.

У межах дії права засновуються політичні інститути, визначають­ся повноваження структурних елементів політичної системи. У пра­вову форму вводяться відносини з приводу здобуття, утримання і здійснення державної влади, зв'язки між державними органами, полі­тичними партіями, суспільними об'єднаннями і громадянами, відно­сини з іншими державами. Інакше кажучи, право виступає як високо­ефективний засіб регулювання суспільних відносин, включаючи по­літичні, виступає засобом людського виміру політики.

3.4. Поняття громадянського суспільства

Громадянське суспільство за своїм змістом не збігається із сус­пільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є скла­довою суспільства, громадянське ж суспільство — це сфера відносин, які не зазнають прямого втручання з боку держави.

Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їх­німи об'єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні ін­тереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку дер­жави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.

25


Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспіль­ством з'являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебува­ють на високому рівні економічного, політичного, культурного і ду­ховного розвитку.

Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя осо­бистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власни­ком, реально має кошти, необхідні людині для нормального існуван­ня. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.

Індивід може існувати самостійно, має право на досить автоном­ну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Полі­тичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільства полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, напри­клад, бути членом політичної партії або іншого об'єднання, що ви­ступає з критикою нинішньої державної влади, має право брати участь або не брати участі у виборах органів державної влади і місце­вого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавілля державних та інших структур відносно себе.

Громадянське суспільство — відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в'їзду в країну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордон­ними державними і громадськими організаціями.

Громадянське суспільство— складна структурована плюралі­стична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інсти­тутів (профспілки, партії, об'єднання підприємців, спілки спожива­чів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потре­би й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєї індивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянського суспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяль­ність індивідів на благо суспільства.

26


Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство, виявляється в усіх сферах: в економічній — це різноманіття форм власності; у соціальній і політичній — наявність широкої і розвине­ної мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і за­хистити себе; у духовній — забезпечення світоглядної свободи, ви­ключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантне ставлення до різних релігій, протилежних поглядів.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна пред­ставити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відпо­відні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розу­мінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформа­ційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об'єктив­но сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства. В нього входять інститути родини, ви­ховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другий блок складають відносини, що відображають різноманітні зв'язки людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (сус­пільних об'єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відноси­ни між великими соціальними спільностями людей (групами, стана­ми, класами, націями, расами).

Економічна сфера громадянського суспільства являє собою су­купність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері ін­дивід реалізує свої економічні інтереси.

Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, в яких індиві­ди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя.

Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виника­ють на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інсти­тутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних).

Громадянське суспільство тісно пов'язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу ре­алізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.

27


Право формується всередині громадянського суспільства як по­треба у нормативній регламентації найважливіших суспільних від­носин. Саме у громадянському суспільстві відчуваються ті зміни, які мають бути певним чином упорядковані. Держава повинна цю потребу задовольнити, прийнявши відповідний нормативно-право­вий акт, покликаний якнайоптимальніше вирішити проблему, що назріла.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Яке значення має організованість суспільних відносин і в яких
формах вона існує?

2.     Яке значення в суспільстві має влада і які є види влади?

3.     Який існує зв'язок між державою, правом і політичною систе­
мою?

4.     Що являє собою громадянське суспільство і як воно пов'язане з
державою?


Розділ 4

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ

4.1. Основні теорії виникнення держави

Тисячоліття люди живуть в умовах державно-правової дійсності: вони є громадянами (чи підданими) певної держави, підкоряються дер­жавній владі, погоджують свої дії з правовими приписами. Природно, що з давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляха­ми виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних те­орій і доктрин. Висловлено десятки, якщо не сотні, суперечливих при­пущень. Разом з тим суперечки про природу держави і права, причини, джерела й умови їх виникнення продовжуються і донині.

Причини цього, по-перше, у складності й багатосторонності само­го процесу виникнення держави і права, труднощах, що об'єктивно існують у його сприйнятті. По-друге, у неминучості суб'єктивного сприйняття цього процесу з боку дослідників. По-третє, множинність цих теорій пояснюється розходженнями історичних і соціальних умов, у яких жили їхні автори, розмаїтістю ідеологічних і філософсь­ких позицій, які вони займали.

Розглянемо основні теорії, що виділяють походження держави і права як специфічну проблему.

Теологічна теорія. Однією з перших теорій походження держави і права була теологічна, яка пояснювала їх виникнення божествен­ною волею. Теологічна теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від бо­жественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні ор­ганізації. Найбільш яскравий представник — Фома Аквінський.

Патріархальна теорія (засновником був Аристотель, III ст. до н. е.). Її зміст полягає в тому, що держава виникає з патріархальної роди­ни. Голова цієї родини стає главою держави — монархом. Його вла­да, таким чином, — це продовження влади батька, монарх же дово­диться батьком усім своїм підданим. Основні положення патріар­хальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає

29


жодного історичного свідчення подібного способу виникнення дер­жави. Навпаки, встановлено, що патріархальна родина з'явилася ра­зом із державою у процесі розкладу первіснообщинного ладу.

Патримоніальна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава походить від права власника на землю (патримоніум). З пра­ва володіння землею влада автоматично поширюється і на людей, які на ній проживають.

Органічна теорія. Ця теорія виникла в XIX ст. у зв'язку з досягнен­нями природознавства, хоча деякі подібні ідеї висловлювалися знач­но раніше. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у тому числі Платон (IVIII ст. до н. е.), порівнювали державу з організмом, а закони дер­жави — із процесами людської психіки. Поява дарвінізму призвела до того, що багато соціологів, а також юристів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір) на соціальні процеси та державу.

Теорія насильства (завоювання). Ця теорія виникла в XIX ст. Її автори пояснювали виникнення держави і права факторами військо­во-політичного характеру: завоюванням одним племінним союзом племен іншого. Для придушення поневоленого племені створювався державний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному.

Психологічна теорія. Представники цієї теорії пояснювали появу держави і права виявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, психологічною залежністю від еліти первісного суспільства.

Теорія суспільного договору. Ця теорія була сформульована у пра­цях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо та ін. у XVII-XVIII ст. За цією теорією до появи держави люди знаходилися в "природному стані". Щоб забезпечити нормальне життя, вони ук­ладають між собою договір про державотворення, добровільно пе­редаючи правителям частину своїх прав. Відзначаючи прогресив­ність багатьох положень теорії суспільного договору, варто вказати на те, що в науці немає переконливих наукових даних, що підтвер­джують реальність цієї теорії.

Іригаційна (гідравлічна) теорія К. Віттфогеля. Виникнення держав, їх перші деспотичні форми він пов'язуює з необхідністю будівництва гігантських іригаційних споруд у східних аграрних областях. Ці ро­боти диктували необхідність жорсткого централізованого управлін­ня, розподілу, обліку, підпорядкування. І разом з тим іригаційна те-

30


орія враховує лише окремі зв язки, окремі сторони процесу держа­вотворення.

Історико-матеріалістична теорія. Виникнення цієї теорії, як прави­ло, пов'язують з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, нерідко забуваю­чи їхніх попередників, таких, як Л. Морган. Суть цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи. Один з них, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив кла­совій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті еконо­мічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивна і розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що й приводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія має під собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі, обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовах вирішальне значення як причини появи держави можуть здобувати як класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальних справ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цього управління як форми поділу праці.

4.2. Загальна характеристика первісного суспільства

Пізнання держави і права варто починати з питання про поход­ження держави — чи завжди в історії людського суспільства існував цей соціальний інститут, чи він з'явився на певному етапі розвитку суспільства. Тільки такий методологічний підхід, що реалізує прин­цип історизму, дозволяє усвідомити причини і форми появи держави, її характерні, сутнісні риси, відмінність від попередніх організацій­них форм життя суспільства. А починати необхідно з комплексної характеристики первісного суспільства, головною ознакою якого був колективізм.

Почнемо з економічної сфери. Первісна людина займалася полю­ванням, рибальством, збиранням плодів і коренів рослин, тобто при­своєнням продуктів природи. Для цього вона використовувала при­мітивні знаряддя праці, що виготовлялися з природних матеріалів. Економіка цього суспільства була заснована на суспільній власності. При цьому неухильно дотримувалися двох правил: усе, що здобува­лось, надходило до загального кошика і усе здане перерозподілялося,

31


кожен одержував певну частку. На інших засадах первісне суспільство просто не могло існувати, воно було б приречене на вимирання.

Протягом багатьох століть і тисячоліть економіка носила при­власнюючий характер. Продуктивність праці була вкрай низькою. Природно, що в таких умовах не могли виникнути ні приватна влас­ність, ні експлуатація. Це було суспільство економічно рівних, але рівних у бідності людей. Поступовий і досить повільний розвиток економіки йшов по двох зв'язаних між собою напрямах: удоскона­лення знарядь праці та удосконалення способів, прийомів і органі­зації праці.

Соціальна організація первісного суспільства характеризувалася сімейною родовою общиною, якою керували її найбільш авторитетні і досвідчені представники. В основі сімейної общини лежали родинні стосунки, існувала фіксована система поділу праці, розподілу здо­бичі, шлюбно-сімейних відносин.

На більш пізніх стадіях розвитку первісного суспільства виника­ють племена, що об'єднали близькі роди, а потім і союзи племен. Укрупнення суспільних структур було вигідне суспільству: воно до­зволяло ефективніше протистояти силам природи, створювало мож­ливість для спеціалізації управління, дозволяло успішніше відбивати агресію сусідів. Разом з тим укрупнення сприяло швидшому освоєн­ню нових знарядь і прийомів праці.

Однак сама можливість об'єднання вирішально залежала від рів­ня розвитку економіки, від продуктивності праці, що визначали, яку кількість людей могла прогодувати певна територія. Словом, така соціальна організація первісного суспільства забезпечувала гармо­нійну взаємодію людини і природи.

Управління і влада первісного суспільства характеризувались на­ступними ознаками. Усі найважливіші питання вирішувалися загаль­ними зборами. Кожен дорослий мав право брати участь в обгово­ренні й вирішенні будь-якого питання. Для здійснення оперативного управління обирався старійшина — найшанованіший член роду. По­сада ця була не тільки виборною, але й змінюваною: як тільки з'яв­лявся сильніший, розумніший, досвідченіший, він замінював старій­шину. Особливих протиріч при цьому не виникало, оскільки, з одно­го боку, жодна людина не відокремлювала себе (і своїх інтересів) від роду, а з другого — посада старійшини не давала ніяких привілеїв (крім поваги): він працював разом з усіма й одержував свою частку, як і усі. Влада старійшини ґрунтувалася виключно на його автори­теті, повазі до нього інших членів роду.

32


Плем'я очолювала рада старійшин, що представляли відповідні роди. Рада обирала вождя племені. Ця посада на ранніх етапах сус­пільного розвитку також була змінюваною і не давала привілеїв. Со­юз племен керувався союзом вождів племен, що обирав вождя союзу (іноді двох, один із яких був військовим вождем).

Нормативне регулювання було притаманне і первісному суспільству, яке не може існувати без певного порядку у відносинах. У первісному суспільстві існували своєрідні правила поведінки, які мали звичаєвий характер. Ці правила відображали інтереси всіх членів суспільства, пе­редавались із покоління в покоління і виконувались добровільно, за звичкою. Порушення правил засуджувалось всім суспільством, включа­ючи і примусові заходи (смертну кару або вигнання з роду).

Розвиток первісного суспільства відбувався досить повільно, і ті істотні зміни в економіці, структурі, управлінні та ін., про які йшло­ся, почалися порівняно недавно. Первісне суспільство багато тися­чоліть практично не змінювалося. Найсуттєвіші зміни починають відбуватися в період неолітичної революції (від неоліт — новий ка­м'яний вік). У цю епоху відбувається якісний переворот у всіх сферах життя людства від привласнюючого до відтворюючого господар­ства, тобто від полювання, рибальства і збирання до землеробства, скотарства і металообробки, керамічного виробництва. Цей перехід зайняв кілька тисячоліть.

10-12 тис. років тому відбулися несприятливі зміни клімату, поча­лося вимирання великої фауни (мамонтів) — основного джерела хар­чування людини в деяких регіонах. Людство відповіло на ці кризові явища переходом до нового способу існування — до відтворюючої економіки.

На етапі переходу до відтворюючої економіки в різних регіонах бу­ли одомашнені рослини і тварини. Заняття сільським господарством привело людство до осілості — ще одного великого перевороту. Сіль­ське господарство дозволяло створювати запаси і переживати неспри­ятливі часи, насамперед зиму (у певних регіонах).

Підсумок неолітичної революції — виникнення в деяких регіонах земної кулі ранніх землеробських суспільств. На їх основі виникають перші цивілізації і відбувається становлення ранньокласових сус­пільств.

Відтворююча економіка вже на перших етапах становлення ха­рактеризується таким обміном між людиною і природою, при якому людина стала вперше в історії створювати надлишковий продукт.

33


Селекція рослин, поливне землеробство привели до небувалих уро­жаїв, а згодом і до подальшого поділу праці. З'являються організато­ри виробництва, які здійснюють облік праці і розподіл її результатів. Виникнення і привласнення надлишкового продукту приводить до становлення нових форм власності, до переходу від колективістсь­кої форми власності до колективної, групової і приватної; до подаль­шого соціального розмежування суспільства. Нова організація ви­робничої діяльності (її ускладнення, поява нових управлінських функцій) також сприяє соціальній диференціації суспільства.

4.3. Передумови та умови виникнення держави

Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає внаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворюючої економіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспіль­ства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держа­ва виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтво­рюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

Як правило, найдавніші держави виникають як міста-держави. Селище, у якому живуть вільні общинники-землероби, являє собою тепер вже не родову (сімейну), а сусідську общину. Воно поступово стає адміністративним, господарським і релігійним центром. Це міс­то разом з прилеглою до нього невеликою сільськогосподарською місцевістю і стає містом-державою. У такому місті постійно прожи­вають вожді і жерці, воно стає місцем, де відбуваються засідання рад і зборів. Місто-держава знає чітку соціальну диференціацію, майно­ве розмежування, поділ праці.

З розвитком суспільства поступово усвідомлювалася важливість успішного управління, керівництва, відбувалася його спеціалізація, а та обставина, що особи, які здійснюють управління, накопичують відповідний досвід, приводила до довічного виконання громадських обов'язків. Чимале значення в закріпленні таких порядків мала і ре­лігія. У ранньокласовій державі відбувається подальше виокремлен­ня знаті, присвоєння громадських посад через передачу цих посад від батьків до дітей і головним чином на цій основі збагачення певних суспільних груп.

Класова природа первісних держав чітко визначилася лише з ча­сом, коли розмежування суспільства, класоутворення призвели до за­хоплення держави тим чи іншим класом і пристосування її до своїх

34


інтересів і потреб. Процеси утворення класів і держави не можна ро­зуміти спрощено, нібито спершу виникли класи, потім їхній антаго­нізм привів до появи держави. Ці процеси йдуть паралельно, взаємо­діючи один з одним. Ранньокласова держава не є результатом діяль­ності тільки панівного класу. Вона— результат розвитку всього суспільства в цілому на етапі становлення відтворюючої економіки. Але, зрозуміло, той чи інший клас, захопивши державу, міг стати за допомогою держави і панівним класом.

При цьому поступово зникає практика виборності, змінюваності вождів, воєначальників, членів міських магістратів, рад. Їм на зміну прийшла інша практика — присвоєння посад і передача їх своїм на­щадкам. У ранньокласовій державі особлива роль належить жерцям, що забезпечують знання і дотримання релігійних норм. Крім того, правитель у ранньокласовому суспільстві, як правило, поєднує світ­ську і релігійну владу, вважається посередником між божествами і на­родом. Теократична державність була первинною в багатьох регіонах.

Таким чином, на відміну від соціальної організації первіснооб­щинного ладу, держава являла собою нове політичне, структуроване і територіальне утворення. Політичне тому, що, на відміну від родо­вої общини (яка захищала загальні інтереси її членів), держава стала виражати і захищати класові інтереси. Держава виділилася із суспіль­ства як особлива група людей, основним заняттям яких стало дер­жавне управління, організаційна діяльність. У ній з'явилися нові ін­струменти управління: суди, в'язниці, поліція, армія, інші органи, що можуть застосовувати примус.

На відміну від первісного суспільства, держава стала територіаль­ним утворенням. Якщо первісна община мала у своїй основі засновану на спорідненні організацію, то держава поступово шляхом перерос­тання цих общин у сусідські переходить до осілого способу життя, якого об'єктивно вимагало землеробство. Першим етапом територі­альної організації стало місто, що поєднувало вже не стільки роди­чів, скільки населення, що проживало на певній території. Відтепер і апарат держави орієнтувався на управління тими чи іншими група­ми, що проживало на певній території в межах державних кордонів.

Таким чином, з аналізу нової, державної форми організації сус­пільства можна зробити висновок, що ознаками держави є єдиний те­риторіальний простір, на якому здійснюється господарська діяль­ність; наявність особливої верстви людей — апарату управління і примусу, єдина система податків і фінансів. До цих ознак варто дода-

35


ти і мову, єдину для спілкування на території тієї чи іншої держави, єдину оборонну і зовнішню політику, транспортну, інформаційну, енергетичну системи.

4.4. Основні шляхи виникнення держави

У науці розрізняють східний та західний шляхи виникнення дер­жави.

Перші держави східного типу виникли близько 5 тис. років тому в долинах великих річок — Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи та ін., тобто в зонах поливного землеробства, що дозволяло різко підвищити продуктивність праці. Саме там уперше були створені умови для виникнення державності: з'явилася матеріальна можли­вість утримувати апарат управління, який не брав участі у вироб­ничій діяльності. Поливне землеробство потребувало будівництва каналів, дамб, водопідйомників й інших споруджень, підтримки їх у робочому стані. Усе це визначало насамперед необхідність об'єднан­ня общин під єдиним централізованим управлінням, оскільки обсяг робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утво­рень. Разом з тим усе це обумовило збереження сільськогосподарсь­ких общин і відповідно суспільної форми власності на основний засіб виробництва — землю.

Структура держави східного типу була подібна до піраміди: на­горі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот, чия влада носи­ла божественний характер; нижче (замість ради старійшин і вож­дів) — його найближчі радники; далі — чиновники нижчого рангу і т. д., а в основі піраміди — сільськогосподарські общини. Головний засіб виробництва — земля — формально знаходиться у власності общин, общинники вважаються вільними, однак фактично усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя підданих, що виявилося в безроздільній владі держави.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. В одних, як у Китаї, рабство носило домашній, сімейний характер. В інших, як у Єгипті, було багато рабів, які поряд з об­щинниками робили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, раби здебільшого були власністю держави і храмів і, по­рівняно з общинниками-землеробцями, не були основною продук­тивною силою.

36


Водночас усі східні держави мали багато спільного: всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; відрізнялись могутнім чинов­ницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна фор­ма власності на основні засоби виробництва, а приватна власність мала другорядне значення. Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства на державу.

Західний шлях виникнення держави мав істотні відмінності від схід­ного. Основним державотворчим фактором на території Європи (на­самперед в античних державах) був класовий поділ суспільства, інтен­сивне формування приватної власності на землю, а також на інші засо­би виробництва: худобу, рабів. Уже на ранньому етапі общинного ладу спостерігається економічна нерівність. Приватна власність стала базою, фундаментом для утвердження економічного панування за­можних верств населення.

Іншим шляхом йшло становлення держави на Заході. Якщо при­родні умови Греції і Риму сприяли прискореному зламу патріархаль­ного ладу, то ці умови в Західній і Східній Європі до певного момен­ту створювали можливості для певного розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства, тоді як рабовласництво в тому вигляді, як воно існувало в Середземномор'ї, було економічно невигідно.

Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землероб­ство сприяли збереженню колективної форми виробництва, в якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розмежування привели поступово до формування прото-феодального суспільства, в якому селяни зберігають особисту свобо­ду і власність на землю. Таким шляхом йшов розвиток і багатьох ін­ших держав на території Європи (Древньої Русі, Франції, Німеччини та ін.)

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Дайте характеристику основних теорій виникнення держави.

2.     Які особливості мала економіка первісного суспільства?

3.     Назвіть передумови виникнення держави.

4.     Чим відрізняються східний і західний шляхи виникнення дер­
жави?

37


Розділ 5

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ

5.1. Сутність держави

Історія держави невіддільна від історії суспільства, разом із сус­пільством вона проходить довгий історичний шлях. Усебічно роз­крити поняття, сутність, властивості й риси держави — завдання над­звичайно важке. Вирішити його можна лише при вивченні держави історично, у різних її зв'язках з економікою, соціально-політичним і духовним життям суспільства, максимально використовуючи при цьому наукові досягнення минулого і сучасності.

З давніх часів мислителі намагалися відповісти на запитання, що таке держава. Античні філософи розглядали державу як певну орга­нізацію порядку в суспільстві, вбачаючи в цьому її суть і основне при­значення. Ця ідея знайшла багатьох послідовників і надалі.

У буржуазну епоху поширилось визначення держави як сукуп­ності (союзу) людей, території і влади. Одні ототожнювали державу з країною, інші — із суспільством, ще інші — з колом осіб, що здій­снюють владу. Деякі пов'язували поняття держави із психічним зв'яз­ком між людьми. В. І. Ленін писав: "Держава — це машина для під­тримки панування одного класу над іншим".

Усі ці підходи відображають лише окремі сторони функціонуван­ня держави — як засобу затвердження порядку в суспільстві чи ін­струменту придушення; як певної території і населення; як сукупності певних зв'язків між людьми. Однак це лише окремі, хоча й дуже важ­ливі аспекти існування держави. Її сутністю є наявність специфічної державної влади, що носить публічний політичний характер.

Існують різні концепції держави. Кожна з них по-різному підхо­дить до визначення поняття держави, по-різному розкриває її сут­ність. Але при цьому сутність держави завжди розкривається через поняття публічної політичної влади. Сутність кожної конкретної дер­жави визначається тим, кому належить державна публічна влада і в чиїх інтересах вона здійснюється.

Окрім класових аспектів сутності держави, які не можна відкида­ти повністю, необхідно розглядати її загальносоціальні характерис-

38


тики. Держава виявляється не тільки машиною, знаряддям, механіз­мом примусу і насильства, але й великою соціальною і культурною цінністю, і сутність її не зводиться тільки до класової природи, тому що вона на кожному етапі свого розвитку виконувала і загальносо-ціальні функції.

5.2. Основні властивості держави

Держава являє собою особливу політичну організацію суспіль­ства, структуровану певним чином. Про це свідчить спеціальний апа­рат, що складається з особливого розряду людей, які наділені пуб­лічно-владними повноваженнями і професійно виконують функції управління, охорони економічного, соціального і політичного ладу суспільства, у тому числі шляхом примусу. Влада держави характери­зується суверенітетом. Вона диктує правила поведінки, обов'язкові для всього населення; стягування податків і зборів для потреб дер­жавного апарату, формування загальнонаціонального бюджету.

Держава— це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної вла­ди управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов'язкового значення, гарантує права і сво­боди людини і громадянина, законність і правопорядок. Держава — це суверенна політико-правова територіальна організація публічної влади соціально неоднорідного суспільства. Вона завжди відрізнялася від інших додержавних (що існували до неї) і недержавних (існуючих по­ряд з нею) інститутів і організацій своїми специфічними ознаками і рисами.

1. Наявність публічної політичної влади. Спільним поняттям для усіх варіантів розуміння сутності держави є поняття публічної полі­тичної влади. Саме вона — визначальний інституціональний елемент держави.

У суспільстві існують різні види особистої і соціальної влади — влада глави родини, влада рабовласника чи феодала над рабом або слугою, економічна влада власників на засоби виробництва, духовна влада (авторитет) церкви. Усі вони являють собою або індивідуальну, або корпоративну, групову владу, яка існує в силу особистої залеж­ності підвладних, не претендуючи на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна поширюється за територіальним принципом, їй підкорюються усі, хто перебуває на "підвладній" території. Для пуб-

39


лічної влади неважливо, чи пов язані підвладні спорідненням, етніч­ними, іншими узами, чи ні. Публічній владі на її території підкоря­ються всі, включаючи іноземців (за невеликим винятком), осіб без громадянства та громадян даної держави.

Публічна влада має політичний характер, здійснюється особли­вою верствою людей, котрі професійно управляють суспільством. Важливою відмінною рисою держави є наявність поряд з апаратом влади і управління специфічного апарату примусу. Він складається з армії, поліції, розвідки, контррозвідки, в'язниць. Апарат публічної політичної влади має монополію на примус, включаючи можливість застосування насильства на всій підвладній території й стосовно всього населення. Ніяка соціальна влада не може конкурувати з пуб­лічною політичною владою і застосовувати силу без її дозволу.

Наявність публічної влади має принципове значення для будь-якої держави. Саме це відрізняє державу від первісного суспіль­ства (у якому влада мала суспільний характер) та від влади інших суб'єктів.

2. Для держави характерна територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах. У додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду обумов­лювалася кровним спорідненням. Причому рід часто не мав точно визначеної території, пересувався з одного місця на інше. У держав­но-організованому суспільстві кровноспоріднений принцип органі­зації населення утратив своє значення. На зміну йому прийшов прин­цип територіальної організації. Державна влада територіально по­ширюється, тобто впливає не на саму територію, простір, а на людей, що знаходяться в межах цієї території. Таким чином, територіальний елемент держави — це простір, у межах якого діє державна влада.

Держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення, якщо на ній проживає, перетворюєть­ся на підданих чи громадян держави. Виникають, таким чином, про­сторові межі держави. Територія держави є свого роду матеріальною базою будь-якої держави, без якої вона не може існувати. Під терито­рією держави розуміється простір, у межах якого здійснюється дер­жавна влада. Територіальний розподіл населення неминуче спричи­няє адміністративно-територіальний розподіл для найоптимальнішої організації державної влади і управління. Уся територія держави роз­бивається на ряд адміністративно-територіальних одиниць — окру­ги, провінції, області, краї, дистрикти, графства, райони тощо.

40


Від недержавних організацій (профспілок, політичних партій та ін.) держава відрізняється тим, що вона уособлює все населення краї­ни, яке проживає в межах певної території, поширює на нього свою владу. На відміну від держави, профспілки і політичні партії, інші політичні організації об'єднують у своїх лавах лише частину населен­ня, створюються добровільно за тими чи іншими інтересами.

3. Державний суверенітет. Поняття "державний суверенітет" ви­
никло у процесі переходу від феодалізму до капіталізму, коли треба
було відокремити державну владу від церковної і надати їй винятко­
во монопольного значення. Нині суверенітет — обов'язкова ознака
держави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади поля­
гає в її верховенстві, самостійності, повноті і незалежності.

Верховенство і повнота державної влади всередині країни озна­чає: універсальність її впливу на все населення, на всі партії та гро­мадські організації цієї країни; можливість скасувати всяке рішення будь-яких інших суспільних і політичних організацій; наявність у неї таких засобів впливу, яких ніяка інша суспільна влада не має (армія, поліція чи міліція, в'язниці та ін.). Самостійність проявляється у здат­ності державної влади самостійно видавати загальнообов'язкові для всього суспільства правила поведінки, встановлювати і забезпечува­ти єдиний правопорядок, визначати права й обов'язки громадян, по­садових осіб, державних, партійних і громадських організацій. На зовнішньополітичній арені суверенітет держави проявляється в неза­лежності та рівноправності у відносинах з іншими державами.

Таким чином, державний суверенітет всередині країни і поза нею виявляється у винятковому, монопольному праві держави вільно ви­рішувати всі свої справи без стороннього втручання.

Поряд з державним суверенітетом існує суверенітет народу і су­веренітет нації. Суверенітет народу означає повновладдя народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. У більшості конституцій сучасних держав містяться вказівки на те, що їхня вла­да походить від народу і належить народу. Теоретично державна влада повинна виражати інтереси народу і служити народу. Однак на практиці це не завжди так. Державна влада і суверенітет не зав­жди збігаються з народною владою і суверенітетом. Під сувереніте­том нації розуміється повновладдя нації у вирішенні характеру сво­го життя, самовизначення шляхом утворення самостійної держави.

4. Характерною ознакою держави, поряд із зазначеними особли­
востями, є податкова система і податки. Спочатку вони необхідні ли­
ше для того, щоб утримувати армію, поліцію й інші примусові орга-

41


ни, а також державний апарат. Пізніше вони стали поширюватися і на різні, здійснювані державою, соціальні, освітні, медичні, культур­ні, виховні й інші програми.

5.    Нерозривний зв'язок держави і права. Без права держава існува­
ти не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і
тим самим робить їх легітимними (легальними), тобто законними.
Держава здійснює свої функції у правових межах. Право вводить
функціонування держави і державної влади в рамки законності, під­
порядковує їх конкретному правовому режиму.

6.    Крім названих ознак, кожна держава виділяється своїми симво­
лами, пам'ятними датами, атрибутами. У кожної держави є свій гімн,
прапор, герб, установлюються правила офіційного поводження, тра­
диції, форми звертання людей один до одного і вітання.

7.    Державна влада здійснюється специфічними методами. До ме­
тодів здійснення державної влади належать переконання та примус.
Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість лю­
дини ідейними і моральними засобами для формування у неї погля­
дів, заснованих на розумінні сутності державної влади, її цілей та
функцій.

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй при­таманного методу здійснення влади — державного примусу. Держав­ний примус — це психологічний, матеріальний та фізичний (насиль­ницький) вплив уповноважених органів держави на особу з метою примусити її діяти в інтересах держави. Державний примус повинен бути правовим, тобто чітко закріплений нормами права.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Які існують основні підходи до розуміння сутності держави?

2.     Що являє собою публічна влада і чим вона відрізняється від ін­
ших форм влади?

3.     Розкрийте поняття державного суверенітету.

4.     Охарактеризуйте типовість територіального поширення держав­
ної влади.

42


Розділ 6

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

6.1. Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та полі­тичні зусилля. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що виражають сутність держави. Ці основні напрями діяльності держа­ви називаються її функціями.

Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти са­ме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у жит­ті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст ді­яльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, служить цілям удосконалювання організаційної структури держави й якісно­го здійснення державного управління.

Функції держави — це взяті в комплексі головні напрями її вну­трішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують кла­сову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави по управлінню суспільством у властивих їй формах і властивими їй методами.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умова­ми в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систе­матичний характер і відбувається протягом всього часу існування умов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соці­альний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соці­альне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно, коли її функції повною мірою відповідають об'єктивним потребам суспільства.

Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її ді­яльності, націлені на вирішення загальних справ суспільства. Необ­хідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояс­нити функції держави — значить пояснити завдання, що постають

43


перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні, і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існує держава.

Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознаки функцій держави.

  Функція держави не будь-який, а саме основний, головний на­
прям її діяльності.

  У функціях предметно виявляється її класова і загальнолюдська
сутність, її соціальне призначення. Функції держави як виражен­
ня її соціального призначення показують, у чому знаходить своє
виявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

  Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання,
що постають перед нею.

  Функції держави конкретизують цілі державного управління. Ви­
конуючи свої функції, держава вирішує завдання з управління
суспільством.

  Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерни­
ми для державної влади методами.

  Функції держави мають об'єктивний, конкретно-історичний ха­
рактер.

6.2. Класифікація функцій держави

Вивчення функцій держави неможливе без правильної, науково обґрунтованої класифікації. В наукових і практичних цілях функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями: часом дії, об'єктом, принципом поділу влади, ступенем значущості, похо­дженням, сферою політичної спрямованості.

1.    За часом дії їх поділяють на постійні, здійснювані державою на
всіх етапах існування, і тимчасові, поява яких викликана специфічни­
ми умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

2.     Класифікація за об'єктом найхарактерніша. Кожна функція
держави має свій об'єкт впливу і свій зміст. Об'єкт — певна сфера
суспільних відносин (економіка, культура, екологія та ін.), на яку
спрямований державний вплив. Об'єкти і служать критерієм розме­
жування функцій держави, їх поділу на економічні, політичні, куль­
турні, ідеологічні тощо.

3.     Деякі вчені до числа критеріїв відносять також принцип поділу
влади і класифікують функції держави на основі цього принципу.
Відповідно функції поділяють на законодавчі, виконавчі і судові.

44


Проте ця класифікація не є загальноприйнятою, її противники ствер­джують, що цим самим функції держави ототожнюються з функціями її окремих органів — законодавчих, виконавчих та судових.

4. Висловлюється також думка, що функції держави варто поділя­
ти на основні і неосновні (додаткові). Звичайно, такий поділ дуже
умовний. Кожна функція держави є об'єктивно необхідною. Однак
на різних етапах розвитку держави можливе виділення пріоритетних
напрямів, на яких варто зосередити увагу в першу чергу. Ці напрями
стають для держави основними.

Основні функції — це найзагальніші, найважливіші напрями ді­яльності держави зі здійснення стратегічних завдань і цілей, що по­стають перед нею в певний історичний період. Основні функції дер­жави містять безліч інших її функцій, іменованих неосновними фун­кціями. Останні як структурні складові основних функцій являють собою напрям діяльності держави з виконання її завдань у конк­ретній, вужчій сфері громадського життя.

5. За причинами (джерелами) виникнення функції держави можна
поділити на функції, що випливають з класових протиріч (придушен­
ня опору експлуатованих класів та ін.), та функції, що випливають з
потреб суспільства в цілому (забезпечення правопорядку, охорона
природи і навколишнього середовища тощо).

Класові функції — це ті напрями діяльності держави, що найпов­ніше відображають класові інтереси, волю того класу, тієї соціальної сили, групи, що панують у цьому суспільстві, захоплюють і здійсню­ють державну владу.

Загальносоціальні функції реалізуються в інтересах усього сус­пільства, у тому числі і панівної еліти, і підлеглих класів, і соціальних груп (наприклад, будівництво доріг, іригаційних систем, боротьба зі стихійними лихами, здійснення соціальних програм та ін.).

6. За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня по­
літика) функції держави поділяють на внутрішні, що визначають ді­
яльність держави всередині країни, її роль у житті цього суспільства,
і зовнішні — діяльність за її межами, що розкриває роль держави у
відносинах з іншими державами. Внутрішні і зовнішні функції будь-
якої держави тісно пов'язані, оскільки зовнішня політика багато в
чому залежить від внутрішніх умов існування цієї держави.

У теорії держави поділ функцій на внутрішні і зовнішні є най­більш поширений. Внутрішні функції, націлені на вирішення внут­рішніх завдань країни, показують ступінь активності впливу держа-

45


ви на суспільство, а зовнішні — на встановлення і підтримку відно­син з іншими державами. Проте нині поділ функцій держави на внут­рішні і зовнішні втрачає деякою мірою своє значення, оскільки бага­то внутрішніх функцій набуває зовнішній характер (наприклад, еко­логічний напрям діяльності держави), і навпаки.

Спостерігається виділення глобальних функцій держави, які ха­рактеризують її діяльність в екологічній, демографічній, сировинній, космічній сферах, у галузі створення і використання ядерної, інфор­маційної технології, у галузі захисту прав людини й інших сучасних глобальних сферах діяльності, що стосуються всієї цивілізації. Але все одно значення внутрішніх функцій держави не можна в жодному разі применшувати.

Внутрішні функції держави. Серед внутрішніх функцій можна ви­ділити блок охоронних функцій — охорони існуючих форм власнос­ті, забезпечення (охорони) правопорядку, охорони і захисту прав і свобод громадян.

Конституція, визнавши людину, її права і свободи вищою соці­альною цінністю, вперше закріпила захист прав і свобод людини і громадянина як функцію держави. Тим самим охорона і розвиток по­літичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод складають зміст діяльності всіх органів державної влади.

Охорона наявних форм власності — функція, властива всім дер­жавам, бо всі вони охороняють і захищають свій економічний фунда­мент. У демократичному суспільстві діє принцип рівного правового захисту усіх форм власності.

Охорона правопорядку — найважливіша і найнеобхідніша функ­ція будь-якої держави, що випливає з потреб суспільства. У демокра­тичній державі на перший план висувається охорона прав і свобод громадян, без чого неможливий справжній правопорядок.

Друга половина XX ст. характеризується тим, що в розвинених країнах світу до основних функцій держави соціального спрямуван­ня увійшла економічна функція. Тепер держава втручається в еконо­міку, визначає темпи її зростання, встановлює пропорції між окреми­ми її галузями. Утворились державний сектор економіки, державна власність, державне управління підприємствами й організаціями, що на ній базуються. Економічна функція держави має антикризову спрямованість і націлена на створення соціально орієнтованої ринко­вої економіки.

46


З економічною тісно пов'язана соціальна функція держави. Голов­не її призначення — усувати можливу соціальну напруженість у су­спільстві, вирівнювати різкі диспропорції в соціальному стані людей, розвивати охорону здоров'я, освіту, культуру. В усьому цьому чітко простежується мета держави — забезпечити всім гідне існування, вільний розвиток особистості, захист родини, соціальну справедли­вість і соціальну захищеність.

Ця функція випливає зі ст. 1 Конституції України, що визначає нашу державу як соціальну. Зміст цієї функції багатозначний: у дер­жаві охороняються праця і здоров'я людей, встановлюється гаранто­ваний мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка родини; розвивається система соціальних служб; встанов­люються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту.

Соціальна функція держави спрямована на подолання бідності, нерівності і зростання безробіття; на стабілізацію рівня життя насе­лення і більш рівномірний розподіл тягаря економічних труднощів між різними верствами населення.

Останнім часом багато передових держав світу активно здійсню­ють функцію розвитку науково-технічного прогресу. Постійно розши­рюється сфера науково-технічних досліджень, що відбуваються на державній основі. Це викликано тим, що сучасні масштаби наукових досліджень і експериментальних робіт значно зросли. Тому держава бере на себе стимулювання технічного прогресу, майже повністю оп­лачує витрати в галузі фундаментальних теоретичних досліджень.

Функція розвитку культури, науки й освіти склалася замість рані­ше здійснюваної культурно-виховної функції з властивим їй доміну­ванням радянської державної ідеології. На відміну від колишньої, функція розвитку культури, науки й освіти ґрунтується на визнанні Конституцією ідеологічного плюралізму, відповідно до якого ніяка ідеологія не може встановлюватися як загальнообов'язкова. Консти­туція гарантує кожному свободу літературної, художньої, наукової, технічної творчості, охорону інтелектуальної власності.

Екологічна функція, або функція охорони природи і раціонально­го використання природних ресурсів, об'єктивно обумовлена роз­витком науково-технічної революції і її часом негативних наслідків для людини. В цих умовах проблема екології вийшла на перший план не тільки в межах окремої країни, але й у глобальному міжнародно­му масштабі.

47


Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики, відображають основні напрями її діяльності на зовнішньо­політичній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певних відносин з іншими державами.

Серед зовнішніх функцій, як правило, виділяють наступні: оборо­на країни, захоплення чужих територій, дипломатична, взаємодопо­моги. Однак з погляду сучасного розуміння права агресивну зовніш­ню політику, ведення агресивних воєн, імперіалістичну діяльність не можна вважати функціями держави. Це — діяльність, що суперечить міжнародному праву, тобто протиправна.

Останнім часом змінилася не тільки наша країна, але й увесь світ. Відійшла в минуле глобальна конфронтація. Відповідно істот­них змін зазнали зовнішні функції нашої держави: стала першоряд­ною функція підтримки миру і міжнародної безпеки, активізували­ся міждержавні економічні відносини, розвивається колективна без­пека, створюються міжнародні миротворчі збройні сили. Усе це й обумовило появу відповідних зовнішніх функцій.

Наша держава здійснює наступні основні зовнішні функції: оборо­на країни; забезпечення миру і підтримка світового порядку; інтегра­ція у світову економіку і співробітництво з іншими країнами у вирі­шенні глобальних проблем.

Функція оборони країни передбачає військову безпеку, формуван­ня і функціонування збройних сил, застосування яких здатне проти­стояти агресії інших держав, посяганню на державний суверенітет.

Функція забезпечення миру і підтримки світового порядку передба­чає недопущення нової глобальної війни, зміцнення обов'язкового для всіх режиму нерозповсюдження зброї масового знищення, зміц­нення ООН.

Функція інтеграції у світову економіку і співробітництва з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем виокремилась в основну функцію. Новий характер міжнародних зв'язків відкрив сприятливі можливості для більш ефективної реалізації інтересів нашої держави в галузі економіки, торгівлі, бізнесу, науково-технічного співробіт­ництва, інтеграції у світову економіку. Діючи в цьому напрямі, Украї­на вступила в основні міжнародні економічні організації, уклала ряд договорів про партнерство і співробітництво. Впровадження у світову економіку привело до реформування зовнішньоекономічної діяль­ності, за допомогою якої вітчизняний ринок тісно взаємодіє зі світо­вим; усунуто монополію держави в зовнішньоекономічних зв'язках.

48


6.3. Форми і методи здійснення функцій держави

Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй фор­мах, застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літера­турі під формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше, специфічні види державної діяльності; по-друге, однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.

Розрізняються правові та неправові форми реалізації функцій дер­жави.

Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов'язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відобража­ються зв'язок держави і права, обов'язок держави діяти при вико­нанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Крім того, вони показують, як державні органи і посадові особи працюють, які юридичні дії вони здійснюють.

Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.

Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, як здійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне за­безпечення?

Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видан­ня актів застосування права. Вона являє собою зв'язану з повсяк­денним розв'язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.

Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держа­ви за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпе­чення виконання юридичних обов'язків, з притягнення осіб, що скої­ли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони пра­вопорядку, попередження правопорушень.

Неправові (організаційні) форми охоплюють великий обсяг орга­нізаційно-підготовчої роботи у процесі здійснення функцій держави.

49


Така діяльність є і необхідною, і правомірною, але вона не пов'язана з юридично значущими діями, що тягнуть за собою правові наслідки. Це, наприклад, підготовча робота зі збору, оформлення і вивчення різної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення з листами і заявами громадян тощо.

Виділяють наступні неправові (організаційні) форми діяльності державних органів по здійсненню функцій держави: 1) організацій­но-регламентуючу; 2) організаційно-господарську; 3) організаційно-ідеологічну.

Організаційно-регламентуюча діяльність являє собою поточну ор­ганізаційну роботу з вирішення повсякденних завдань, техніко-ор-ганізаційного забезпечення функціонування різних ланок державно­го механізму.

Організаційно-господарська діяльність — це оперативно-технічна, поточна господарська робота з матеріального забезпечення вико­нання різних державних функцій (економічне обґрунтування, конт­рольно-ревізійна діяльність, бухгалтерія, статистика, організація по­стачання, збуту тощо).

Організаційно-ідеологічна діяльність — це повсякденна оператив­но-роз'яснювальна, виховна робота (роз'яснення законів та інших нормативних актів, формування суспільної думки; робота засобів ма­сової інформації тощо).

Методи здійснення функцій держави досить різноманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи пе­реконання і примусу, для реалізації економічної функції необхід­ний цілий набір економічних методів — прогнозування, плануван­ня та ін.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     У чому полягає соціальне призначення держави?

2.     Чим характеризуються функції держави?

3.     У чому полягає соціальна обумовленість функцій держави?

4.     Назвіть форми і методи здійснення функцій держави.

50


Розділ 7

ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ

7.1. Поняття і основні критерії типології держав

Держава — явище винятково різнобічне і багатогранне. Це обу­мовлює створення різних систем її класифікації. У цьому плані здій­снюються численні, різні за своїми підставами спроби, але всі вони зводяться до необхідності виділення із сукупності всіх, що будь-коли існували, теперішніх і тих, котрі з'являться в майбутньому держав і правових систем, певних типів держави і права, до необхідності їх­ньої типології ("типізації") чи класифікації.

Типологія держав і правових систем повинна здійснюватися на чітко визначеній основі. Що ж собою являють критерії класифікації (типології) держави? Які риси й особливості їм повинні бути прита­манні?

Насамперед це об'єктивність. Як свідчить величезний досвід до­слідження держав, як "об'єктивні" критерії їх класифікації широко використовувалися географічні та кліматичні фактори, ступінь складності, характер їх зв'язків з релігією, ступінь свободи і незалеж­ності людини від держави, спосіб внутрішньодержавної організації і життєдіяльності, рівень розвитку загальної культури і світогляду, спосіб виробництва матеріальних і духовних благ, характер держав­ного режиму.

Найрозповсюдженішими в сучасній науці є класифікації держав відповідно до суспільно-економічних формацій (формаційний підхід) і за цивілізаціями (цивілізаційний підхід).

Визначившись з основними критеріями типології держав, необ­хідно визначитися також з поняттям типу держави. Тип держави — це не будь-яка окремо існуюча держава, це — наукова категорія, збірний образ реально існуючих на даному історичному відтинку ча­су держав, яка складається із сукупності найбільш важливих, спіль­них для всіх цих держав ознак.

51


7.2. Формаційний підхід до типології держав

Відповідно до марксистських положень про формаційний підхід класова сутність держави, як й інших соціальних інститутів, у кінце­вому підсумку визначається економічним фактором, станом вироб­ничих відносин, способом виробництва, а сама держава є лише над­будовою над економічним базисом. Інакше кажучи, за формою і змістом держава обумовлена економічним ладом суспільства.

Саме такий підхід до класифікації держави застосовувався в на­шій науці, причому в його основі лежало поняття історичного типу держави. Історичний тип держави — це сукупність основних рис дер­жави певної суспільно-економічної формації, що виражають її класо­ву сутність і призначення у суспільстві. Виділення суспільно-еконо­мічних формацій базується насамперед на способі виробництва і формі власності на засоби виробництва.

Незважаючи на недоліки, у рамках марксистського вчення про суспільно-економічні формації і тип держави було отримано чимало цінних результатів.

По-перше, встановлена залежність типу держави, класової прина­лежності влади від характеру економіки, способу виробництва, від суспільно-економічної формації. Влада в державі, як правило, нале­жить економічно панівному класу, в руках якого знаходяться засоби виробництва.

По-друге, були об'єднані в одні класифікаційні групи держави, що мають єдиний — по відображенню класових інтересів — характер влади. На цій основі виділені рабовласницька, феодальна, буржуаз­на і соціалістична держави, влада в яких належала відповідно рабо­власникам, феодалам, буржуазії і трудящим на чолі з робітничим класом.

По-третє, з'явилася можливість виявляти загальне й особливе в організації, функціонуванні та розвитку держав, що входять у зазна­чені типи.

І нарешті, по-четверте, були виявлені закономірності зміни одно­го типу держави іншим — відповідно до зміни суспільно-економіч­них формацій.

Згідно з марксистською формаційною теорією типологія держави своєю підставою має суспільно-економічні формації. В історії людства таких формацій виділялося п'ять: первіснообщинна, рабовласницька,

52


феодальна, буржуазна і комуністична (соціалістична формація розгля­далась як перехідна до комуністичної). І з кожною, крім першої та ос­танньої, пов'язувався певний тип держави, була сформульована основ­на теза про те, що історія знає чотири історичних типи держави: рабо­власницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний.

З погляду формаційної теорії рабовласницька держава — це пер­ший історичний тип держави, що виник у результаті розкладу пер­віснообщинного ладу і являв собою політичну організацію класу ра­бовласників. Держава необхідна рабовласникам для утримання в по­корі рабів, їх експлуатації та придушення їх опору. Формаційна теорія відносить до рабовласницького типу держав, крім антич­них — Афінської і Римської, — численні держави Давнього Сходу: Єгипет, Вавилонську державу, Ассирію, Хетське царство, Індію і Ки­тай та ін.

Відповідно до формаційного підходу феодальна держава є другим історичним типом держави. Феодальна держава розглядається як знаряддя організованого насильства над кріпосними селянами, ор­ган диктатури феодалів.

Буржуазна держава — третій історичний тип держави, запропоно­ваний формаційною типологією. Згідно з цією теорією капіталістич­на держава забезпечує умови буржуазної експлуатації, в її основі — приватна власність на засоби виробництва. Вона являє собою дикта­туру буржуазії, спрямовану на те, щоб тримати в підпорядкуванні робітничий клас.

Нарешті, ще один історичний тип держави, що виокремлюється в рамках формаційної теорії, — соціалістична держава. Вважалося, що вона являє собою вищий і останній історичний тип держави. Соціа­лістична держава розглядалася як організація політичної влади тру­дящих на чолі з робітничим класом, як диктатура пролетаріату.

Нині стають очевидними певна помилковість такого підходу, не­можливість його використання як єдино вірної методологічної і фі­лософської основи пізнання державно-правових форм суспільного буття. Спробуємо розібратись.

1.     Першим недоліком викладеного формаційного підходу є його
догматизація.

2.     Наступним недоліком формаційної теорії держави є відсутність
у формаціях азійського способу виробництва і відповідного східного
типу держави.

53


3.     Істотним недоліком формаційної теорії є звеличування соціалі­
стичної держави, представлення її як вищого неексплуататорського
типу держави (всі інші типи визначаються як експлуататорські й не­
повноцінні).

4.     Ще одним недоліком такої типології є абсолютизація класово­
го підходу, ігнорування загальносоціальної ролі держави. Слід за­
значити схематизм і однолінійність цієї концепції. Відповідно до неї
всі держави проходили жорстко заданий шлях від одного історично­
го типу до іншого. Насправді еволюція держав була набагато різно­
манітнішою.

Звичайно, марксистська типологія держави, заснована на форма­ційному підході, далеко не бездоганна. Марксистську типологію дер­жав можна критикувати, можна відмовитися від неї, але спочатку по­трібно запропонувати замість неї щось досконаліше. Можливо, плід­ними будуть удосконалення і розвиток формаційного підходу?

Сучасні вчені переосмислюють запропоновану Марксом формаці­йну теорію. Здійснюються спроби її удосконалення. До вже відомих формацій прихильники такого підходу пропонують додати "східну державу", "азійський спосіб виробництва" і "протофеодалізм". Слід по-новому підійти і до характеристики "посткапіталістичної" держа­ви. Що це: новий тип чи держава перехідного типу? Не можна ігно­рувати також держави, що й далі йдуть соціалістичним шляхом роз­витку (КНР, Куба, КНДР).

7.3. Цивілізаційний підхід до типології держав

Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одер­жав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, держав­ний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки куль­тура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з'явля­ється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.

Поняття "цивілізація" затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і понят­тя "культура". В загальному розумінні поняття "цивілізація" можна

54


визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого сус­пільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу кла­сифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість "суспільно-економічної фор­мації" як критерію типології держави і права й інших критеріїв здій­снюється спроба використання як такого критерію "цивілізації".

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні ци­вілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях во­ни спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін "цивілізація" вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого зна­чення. Він асоціюється і з "гарними манерами", і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і по­няття "цивілізація", внутрішня суперечливість і багатоплановість ра­зом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже пробле­матичним його використання як єдиного і основного критерію типо­логії держав і правових систем.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на дум­ку американського політолога С. Хантингтона, являє собою "певну культурну сутність". Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що ві­дображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.

Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис ін­дивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соці­альні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвід­носить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає "певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, сло­вом, в царині культури". Уся світова історія, на його думку, нарахо-

55


вує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої держав­ності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем орга­нізації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох де­сятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття "цивілі­зація", можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм ти­пів держави:

-     східні, західні та змішані;

-     давні, середньовічні та сучасні;

-     аграрні, промислові та науково-технічні;

-     доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

-     локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, "нецивілізованих" спільностей (давньо­єгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індій­ська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і харак­теризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об'єднання різних сус­пільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробницт­ва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездат­ний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, засно­вана на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного під­ходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на ви­діленні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничо­го, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим

56


пов'язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це до­зволяє зробити висновок про необхідність використання обох під­ходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених від­дає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Що являє собою типологія держави і для чого вона потрібна?

2.     Які існують критерії типології держав?

3.     Визначіть основні недоліки і переваги формаційного підходу до
типології держав.

4.     Як співвідносяться формаційний і цивілізаційний підхід типології
держави?


Розділ 8

ФОРМА ДЕРЖАВИ

8.1. Поняття форми держави

Поняття форми держави є однією з найважливіших характерис­тик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити прина­лежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефектив­ність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залиша­лися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факто­рів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держа­ви і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї про­блеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристо­кратія. Крім того, ним розглядалася "законна монархія" — царська влада і "незаконна" — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо­відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і зміню­вати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може ви­роджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших вої­нів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як

58


лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демокра­тію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилеж­ність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроз­дільно панує сваволя, насильство, безправ'я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристо­тель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що волода­рюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним "правильними". Кож­на з цих "правильних" форм могла легко спотворюватися і перетво­рюватися на відповідні "неправильні" форми — тиранію, олігархію чи охлократію. "Неправильні" форми використовувалися правителя­ми лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослі­дженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави при­діляється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її ос­новних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-тре­тє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Та­ким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

8.2. Форма державного правління

Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони форму­ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правління розумі­ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент­ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, три­валість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні та функціонуванні.

59


Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть­ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу. У зв'язку з цим і виділяють монархічні та республіканські форми правління.

У монархії (термін "монархія" грецького походження, означає "єдиновладдя") вищі повноваження державної влади здійснюються одноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як пра­вило, довічно.

Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державу очолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадкову­ючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої полі­тичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державної влади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє свою державу.

У теорії розрізняються монархії необмежені, або абсолютні, й об­межені (конституційні), що, у свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.

Абсолютна монархія являє собою різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосеред­женням усієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, су­дової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.

Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. В абсолют­них монархіях монарх здійснює усю повноту законодавчої та вико­навчої влади.

Особливий різновид абсолютної монархії — абсолютна теокра­тична монархія — форма організації державної влади, при якій ос­тання належить церковній ієрархії. Сьогодні найяскравішим прикла­дом такої монархії є держава-місто Ватикан. Законодавча, виконав­ча і судова влада у Ватикані належать папі, який обирається довічно колегією кардиналів.

Конституційна (обмежена) монархія — різновид монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежена конституцією, існує виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди. Конституційна (обмежена) монархія вперше виникла у Великобри­танії наприкінці ХVІІ ст. у результаті буржуазної революції. Консти­туційна монархія буває дуалістична і парламентська.

Дуалістична монархія є історично перехідною формою від абсо­лютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії вла-

60


да монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігає значні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставить його в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, в дуалістич­ній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монар­хом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871-1918). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії.

Парламентська монархія представляє собою форму монархічного правління, при якій монарх — це номінальний глава держави, у яко­го немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваження державної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд. Конституція формально відносить до компетенції монарха широке коло питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парла­ментських монархіях правове положення монарха істотно обмежене, тобто, як у відомому крилатому вислові: "Король царює, але не уп­равляє".

Така форма правління існує в Японії, Великобританії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та ін.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — це форма правління, що характеризується виборністю глави держави, іменова­ного, як правило, президентом, поряд з яким функції державного уп­равління виконують й інші органи влади. Їй притаманні такі ознаки, як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, вибор­ність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання по­вноважень.

Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи дер­жавної влади — різного роду збори, ради, комітети тощо — мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм власти­вими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, прийма­ються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голо­сування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала квалі­фікована чи проста більшість.

Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпоряд-

61


чим органам — виконувати закони, організовувати їх виконання. Судовим органам — здійснювати правосуддя.

Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері форму­вання органів влади: вищі представницькі органи формуються де­мократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в рес­публіці народ так чи інакше, але обов'язково бере участь у форму­ванні органів державної влади.

Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.

У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток роблять тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.

Сучасна практика державного республіканського будівництва знає два основних види республіки — президентську і парламентсь­ку, а також змішану (напівпрезидентську) республіку.

У президентській республіці, зразком якої є США, існує чітке роз­межування повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тут найбільш послідовно проведений в життя принцип поділу влади, а відносини між гілками влади будуються на основі механізму стримувань і противаг.

І законодавча, і виконавча влада у президентській республіці фор­муються безпосередньо народом. Главою виконавчої влади є прези­дент, який поєднує виконавчі повноваження з функціями глави дер­жави, не несе політичної відповідальності перед парламентом. В уря­ді міністри кожний окремо підпорядковані президенту.

Парламент займається винятково законотворчістю, не втручаєть­ся у формування уряду і здійснення виконавчої влади. Парламент не­се відповідальність тільки перед виборцями, тому тут неможливий достроковий розпуск парламенту. Президент не має права законо­давчої ініціативи і не втручається в законодавчий процес.

Президент позбавлений права розпуску парламенту, і навпаки, парламент може порушити проти президента процес його відсторо­нення від влади (імпічмент). Це відбувається тоді, коли президент до­пускає зловживання владою, скоює злочин, грубо порушує Консти­туцію.

62


Уряд формується президентом і відповідальний перед ним. Голов­на ознака цієї форми правління — відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за проведену політику.

Судді призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту не з політичної приналежності кандидатів, а з їх компе­тентності й моральних якостей. У США судді призначаються довіч­но. Верховний Суд дає тлумачення Конституції, обов'язкове для всіх.

Президентська республіка досить поширена в багатьох країнах, насамперед в Латинській Америці, де вона іноді має характер "супер-президентської", в якій президент концентрує в своїх руках надмірні повноваження.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту в системі органів державної вла­ди, перед яким уряд несе політичну відповідальність. У парламентсь­ких республіках парламент не тільки здійснює законодавчу діяль­ність, але й формує уряд, який відповідальний перед парламентом, тобто парламент має право висловити уряду недовіру чи відмовити в довірі.

Головна ознака парламентської республіки — політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Відповідальність ця носить со­лідарний характер: недовіра одному члену уряду, особливо його гла­ві, тягне відставку всього уряду в цілому. Тут уряд формується тільки парламентським шляхом з лідерів партії, що одержали більшість у парламенті, і залишається при владі доти, доки він має у своєму роз­порядженні підтримку парламентської більшості. Особливістю цього виду республіки є наявність посади прем'єр-міністра, якого обирає (призначає) парламент.

В парламентській республіці президент, якого обирає парламент, є лише номінальним главою держави, в основному виконує представ­ницькі функції.

До парламентських республік можна віднести Австрію, Італію, Індію, Молдову, Німеччину, Фінляндію, Туреччину, Угорщину, Че­хію, Словаччину, Естонію і деякі інші країни.

Змішана республіка як форма правління сполучає в собі ознаки і президентської, і парламентської республіки. Але таке співвідношен­ня буває різним, залежно від цього виділяють парламентсько-прези­дентську і президентсько-парламентську республіки.

Від президентської республіки запозичується посада президента, який обирається народом, володіє певними виконавчими повнова-

63


женнями. Від парламентської республіки береться парламентська відповідальність виконавчої влади. Для змішаної республіки ха­рактерним є те, що президент і парламентська більшість можуть кон­курувати між собою при формуванні уряду. Президент бере безпосе­редню участь у призначенні глави уряду, має ряд повноважень, що дають йому можливість активно втручатися в політичний процес. До цих країн належать Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія, біль­шість посттоталітарних країн Європи.

8.3. Форма державного устрою

Форма держави як сукупність найбільш значущих її характерис­тик тісно пов'язана не тільки з публічною владою, а й ще з однією іс­тотною властивістю держави — територіальною організацією насе­лення.

Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держа­ви, її розподіл на складові — адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з централь­ною владою.

Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (на­ціонально-державного й адміністративно-територіального) устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій.

Крім того, розрізняють також міждержавні об'єднання (союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що поєднуються, зберігають свій суверенітет у повному об­сязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоці­йовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.

Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. unitas — єдність) держава відрізняється політичною єдністю, не­подільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та об­ласті не мають власного законодавства, свого особливого судоуст­рою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної дер­жави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на терито­рію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В уні­тарній державі єдине громадянство.

64


Для унітарної держави характерна єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція — Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов'язані застосовува­ти й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами вла­ди. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державі діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.

Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі ха­рактеризується централізацією.

Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. В централізованих унітарних державах не існує автономних утворень. В деяких унітарних державах використовується надання особливого правового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальним одиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така уні­тарна держава характеризується наявністю адміністративної автоно­мії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначена форма державного устрою знаходить застосування там, де потрібне врахування специфічних інтересів територіальних одиниць (націо­нальних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самовря­дування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій до­пускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішим прикладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держа­ви Україна.

Федеративна форма державного устрою є значно складнішою, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливос­ті. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усі федеративні держави. Федерація — це форма державного устрою, яка характеризується наявністю у складі держави утворень, що мають певні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної дер­жави, федеративна держава заснована за принципом децентралізації. Але державні утворення, що входять до складу федеративної держа­ви, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю і незалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань, що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в уся­кому разі суб'єкти федерації поряд з господарською і соціально-

65


культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостій­ність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави.

У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (со­юзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). На вищому рівні федеративний характер держави виявляється у ство­ренні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верх­ня) відбиває інтереси суб'єктів федерації. Інша палата парламенту виражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регі­онів.

Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство. Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадяни­ном відповідного державного утворення, і це закріплюється консти­туціями держав.

У федеративній державі функціонує система законодавства, побу­дована за принципом централізації, єдності. Але суб'єкти федерації можуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм на­дається право прийняття власної конституції, законів. Однак завжди при цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів, відповідно до якого конституції суб'єктів федерації повинні відпові­дати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські зако­ни не повинні суперечити федеральним законам. Суб'єкти федерації можуть мати власну судову систему.

Одним із найскладніших питань федерації є питання про право націй на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступ до федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цього принципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існую­чих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, не закріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у кон­ституції якого республікам таке право було надано, однак воно було суто декларативним. Право виходу за суб'єктами федерацій не ви­знається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і право брати участь в міжнародних відносинах.

Федерації поділяються на два види: національно-державні і адмі­ністративно-територіальні. В основі національно-державної федера­ції лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатона­ціональній державі. В основу адміністративно-територіальної феде­рації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні й інші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні тра­диції, мовні, культурні та інші.

66


8.4. Міждержавні об'єднання

Від форми територіального устрою держави варто відрізняти між­державні об'єднання (утворення). В першому випадку йдеться про адміністративно-територіальну будову лише однієї держави, а в дру­гому — про форми об'єднання кількох різних держав. Необхідність такого розмежування пояснюється тим, що, наприклад, неможливо зіставляти Україну як державу з унітарною формою державного уст­рою та Європейське Економічне Співтовариство — міждержавне об'єднання, що складається з багатьох різних за своїм територіаль­ним устроєм держав.

Міждержавне об'єднання, на відміну від форми державного уст­рою, становить такий союз держав, у рамках якого існують загальні державні чи наддержавні органи, а держави, що об'єднуються добро­вільно, зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Особиста унія — це найпростіша форма міждержавного об'єднан­ня, що виникає як наслідок монархічної форми правління. Вона ви­никає тоді, коли монарх здобуває права на корону іншої держави. Особиста унія не означає юридичний союз двох держав і не приво­дить до створення загальних державних органів. Прикладами особи­стої унії є унія між Саксонією і Польщею (1697-1763), унії між Вели­кобританією і Ганновером (1714-1837), Нідерландами і Люксембур­гом (1815-1890), що виникли в результаті спадкування монархом однієї держави корони іншої держави.

На противагу особистій реальна унія означає правовий союз дер­жав на основі створення загального інституту глави держави — мо­нарха й інших загальних органів державної влади. В рамках реальної унії може зберігатися суверенітет союзних держав. Прикладами мо­жуть бути унія Швеції і Норвегії (1814-1905), Австро-Угорська унія (1867-1918).

Співдружність являє собою об'єднання держав, що характеризу­ються наявністю спільних ознак, певним ступенем однорідності. Об'єднуючі їх ознаки можуть стосуватися економіки, права, мови, спільної історії, культури, релігії. Це не держава, а своєрідне об'єд­нання незалежних держав. В основі співдружності можуть лежати міждержавний договір, статут, декларація, інші юридичні акти. Як правило, члени співдружності — це цілком незалежні, суверенні держави, суб'єкти міжнародних відносин. У співдружності можуть створюватися і наддержавні органи для координації дій держав.

67


Під співдружністю звичайно розуміється Співдружність націй (ра­ніше — Британська співдружність націй). Це міжнародно-правовий союз, до складу якого входять Великобританія і суверенні держави — її колишні колонії. В даний час Співдружність націй має формальний характер. Співдружність Незалежних Держав дещо нагадує Спів­дружність націй. СНД теж утворилася після розпаду імперського по­літичного утворення — СРСР. Однак глава російської держави (на відміну від британського монарха) не є номінальним главою СНД.

Протекторат означає такий правовий союз між державами, за якого одна держава надає зовнішньополітичну і військову допомогу іншій, залежній від неї державі. У внутрішній політиці остання має певну самостійність. Протекторат можливий на початковому етапі відносин між колишніми колоніями і їхньою метрополією.

Конфедерація — це міждержавне об'єднання на договірній основі для досягнення певних цілей (економічних, військових, політичних, соціальних тощо). Порядок вступу до конфедерації і виходу з неї ви­значається державами, що входять до її складу, і заснований на прин­ципі добровільності та згоді всіх її членів. Вийти з конфедерації про­стіше, ніж вийти з федерації. Вихід може провадитися і на основі од­ностороннього волевиявлення, що має, однак, правову базу. Для досягнення поставлених цілей у конфедерації створюються необхідні органи управління. Фінансові кошти, необхідні для ведення загаль­них справ, поєднуються добровільно.

Які ж риси характерні для конфедеративної форми державного устрою?

  Конфедерація утворюється на основі відповідних договорів.

  Суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу.

  Суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її
складу. Ніякі рішення союзної влади не мають сили без згоди су­
б'єктів конфедерації.

  Фактично суверенітет конфедерації не визнається міжнародним
правом, оскільки конфедерації позбавлені суверенної влади над
всією територією і населенням.     Міжнародні договори з конфе­
дераціями носили обмежений характер і укладалися, головним
чином, для вирішення питань війни і миру.

  У предмет відання конфедерації входить невелике коло питань:
питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної
армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між су­
б'єктами конфедерації. Розширення їх можливе, як правило, тіль­
ки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

68


  У конфедераціях утворюються тільки ті координаційні органи,
котрі необхідні для вирішення завдань, що постають перед конфе­
дерацією.

  Парламент конфедерації формується представницькими органа­
ми її суб'єктів, що зобов'язують своїх делегатів неухильно додер­
жувати виданих їм інструкцій і вказівок.

  Постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних
повноважень. Як правило, акти конфедеративної влади не міс­
тять норм прямої дії: вони адресовані не громадянам, а органам
влади суб'єктів конфедерації.

  Суб'єктам конфедерації належить право відмовлення у визнанні
або відмовлення в застосуванні актів союзної влади.

  Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків
її суб'єктів. Правом безпосереднього оподаткування, як і можливі­
стю примусового стягнення внесків, конфедерація не володіє.

  Суб'єкти конфедерації мають право встановлювати митні й інші
обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, по­
слуг і капіталів.

  Як правило, у конфедераціях відсутня єдина система грошового
обігу.

  Військові формування набираються суб'єктами конфедерації,
причому нерідко зберігається подвійне їх підпорядкування дер­
жавним органам конфедерації і її суб'єктів.

    У конфедераціях немає союзного громадянства.
Конфедерація як форма союзу держав порівняно рідко зустрічала­
ся в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Шве­
ція і Норвегія до 1905
р., Сполучені Штати Америки з 1781 до 1789 р.,
Швейцарія в період з 1815 до 1848 р. Були спроби створення конфе­
дерацій у різних регіонах світу й у XX ст. Однією з них була Сенегам-
бія, що об'єднала в 1982 р. дві держави — Гамбію і Сенегал — у кон­
федеративний союз. Але через кілька років вона розпалася. Така ж
доля спіткала в 1961 р. Об'єднану Арабську Республіку — конфеде­
рацію, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.

Досвід історії конфедерацій свідчить про те, що ця форма є пере­хідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Характерно те, що до федеративної форми уст­рою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом на­селення (США, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Авст­ро-Угорщина, Швеція і Норвегія та ін.) розпалися.

69


Міждержавні утворення знають і таку форму, як співтовариство держав. В основі співтовариства, як правило, лежить міждержавний договір. Співтовариство є ще однією своєрідною перехідною фор­мою в державній організації суспільства. Воно здебільшого підсилює інтернаціональні зв'язки держав, що входять у співтовариство, і ево­люціонує вбік конфедеративного об'єднання (наприклад, Європей­ське Економічне Співтовариство).

Процеси міждержавного об'єднання, що відбуваються в рамках Європейського Економічного Співтовариства (створення системи наддержавних органів, ліквідація митних кордонів, введення загаль­ної валюти), дозволяють говорити про становлення міждержавного об'єднання специфічного характеру. Країни Європейського Еконо­мічного Співтовариства переслідують насамперед економічні цілі.

Імперія — примусове об'єднання держав, здійснене або шляхом завоювання, або шляхом іншого тиску (економічного, політичного тощо). Разом з тим історія знає і добровільне, договірне входження деяких держав до складу імперії. Це відбувається, як правило, тоді, коли народу цієї держави загрожує знищення з боку іншої держави, і у возз'єднанні з близькими державами (на ґрунті релігії, мови) народ цієї держави бачить свій порятунок. Але в основному імперія трима­ється на застосуванні примусу (військового, політичного, економічно­го, ідеологічного), і як тільки він зникає, імперія розпадається.

Словом, міждержавні форми можуть розділятися на два види: доб­ровільні й примусові. Якщо на початковому етапі розвитку людства переважали насильницькі форми міждержавного об'єднання, то з роз­витком цивілізації вони йдуть у минуле. Їхнє місце займають добро­вільні форми міжнародного співіснування, об'єднання. У перспективі інтеграційні зв'язки між державами будуть усе більше зростати.

8.5. Державний режим

Вивчення не лише форм державного правління або устрою, але й методів і способів, за допомогою яких держава здійснює свою владу, сукупність яких утворює політичний режим, стає об'єктивно необхід­ним для комплексного розуміння форми держави.

Державний режим — це характеристика форми держави, що вка­зує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здій­снюється влада в державі.

70


Основні режими виділяють на основі таких критеріїв: ступінь вра­хування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступінь участі народу в державному управлінні; ступінь колегіальності у прийнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму та існування опозиції владі; ступінь обмеження проявів протиправного насильства з боку держави щодо громадян; ступінь забезпеченості прав і свобод людини і громадянина, переважаючі методи здійснення державної влади та ін.

Державний режим є історично обумовленим. Протягом усієї іс­торії людства з моменту виникнення держави існувало чимало різних режимів. При вирішенні питання про класифікацію державних ре­жимів на різних етапах розвитку суспільства доцільно підходити до розв'язання цієї проблеми з погляду необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, а саме їх поділу на два види — де­мократичні і недемократичні. Кожен з них може поділятися на окремі різновиди.

Так, сучасні недемократичні режими поділяються на тоталітарні, авторитарні, військово-диктаторські тощо.

Тоталітарний режим характеризується всебічним і всеохоплю-ючим контролем держави над суспільством, підкоренням останнього державою, наявністю загальнообов'язкової державної ідеології та репресивних методів управління. Тоталітарна держава виступає як всеохоплююча влада. Тоталітарний режим відрізняється, як правило, наявністю однієї офіційної ідеології, що формується і задається по­літичною партією, політичним лідером, вождем народу. Тоталітар­ний режим допускає тільки одну правлячу партію. Відбувається зро­щування партійного і державного апаратів.

Центром тоталітарної системи є вождь. Його особистість обо­жнюється, будь-яке критичне ставлення до нього забороняється. На тлі цього відбувається посилення виконавчих органів, виникає все­владдя номенклатури. Тоталітарний режим постійно застосовує терор, репресії, що мають масовий характер щодо населення як головний засіб для зміцнення і здійснення влади.

За тоталітаризму встановлюється абсолютний контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне повністю підпорядкува­ти суспільство, цілком його одержавити. Контроль пронизує навіть сферу особистого життя людей. Поширюються ідеї необхідності бо­ротьби з ворогами народу. Мілітаризація — також одна з основних рис тоталітарного режиму. Агресія за тоталітарного режиму може

71


поєднуватися з ідеєю світового панування, світової революції. Цей режим спирається на військово-промисловий комплекс, армію.

Фашистський режим представляє одну з крайніх форм тоталіта­ризму, що характеризується насамперед націоналістичною ідеоло­гією, уявленнями про перевагу одних націй над іншими (панівної на­ції), крайньою агресивністю.

Авторитарний режим проявляється в дещо інших формах. Цей ре­жим відрізняє концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади, можливість застосування насильства, непідконт-рольність влади, відсутність рівних, таємних та демократичних ви­борів державних органів.

Порівняно з тоталітарним, цей режим відрізняється певними оз­наками пом'якшення: політичні репресії не мають масового харак­теру, існують представницькі органи, хоча насправді вони значної ролі в житті суспільства не відіграють. В авторитарній державі уп­равління здійснюється, як правило, жорстко централізовано, життя у країні спрямовується політичною елітою (представниками прав­лячої партії).

Переважне використання методів примусу, придушення опозиції та боротьба з інакодумцями є характерним для авторитарного ре­жиму. Така держава не може існувати без опори на поліцейський і військовий апарат. Опозиція при авторитаризмі не допускається. У політичному житті можуть брати участь і кілька партій, однак усі вони повинні орієнтуватися на лінію правлячої партії, інакше їх за­боронять.

Особистість в авторитарній державі фактично не може повною мірою користуватися правами і свободами, навіть якщо вони і про­голошуються формально, оскільки відсутні їхні гарантії. Найчастіше проголошується пріоритет інтересів держави над особистими.

Але дуже часто авторитарні режими у відносно "м'якій", стабілі­заційній формі створюються для проведення радикальних реформ, зміцнення держави, її цілісності, єдності, попередження сепаратизму, економічного розвалу.

Авторитарному і тоталітарному режиму протистоїть демократич­ний режим. Демократичний режим (від грецьк. demokratia — наро­довладдя) — це режим, заснований на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, принципу народного суверенітету, рівної і віль­ної участі народу у формуванні державного апарату, в управлінні державою. Державна влада реалізується в інтересах народу демокра-

72


тичними методами, розмежовуються сфери державного управління та діяльності громадянського суспільства. Держава у своїй діяльності підпорядковується суспільству, їй притаманна підконтрольність та підзвітність перед народом.

Надаючи своїм громадянам широкі права і свободи, демократич­на держава не обмежується тільки їх проголошенням, вона всебічно їх забезпечує за допомогою системи юридичних та загальносоціаль-них гарантій.

В політологічній літературі виділяють такі специфічні різновиди демократичного режиму, як ліберально-демократичний, соціально-демократичний, національно-демократичний, консервативно-демо­кратичний, радикально-демократичний.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Розкрийте основні відмінності між монархіями і республіками.

2.     Чим відрізняються президентська і парламентська республіки?

3.     Розкрийте основні відмінності між унітарними і федеративними
державами.

4.     Чим відрізняються авторитарний і тоталітарний режими?

73


Розділ 9

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ

9.1. Поняття і структура механізму держави

Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її по­стійно функціонуюче вираження.

Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв'язок. Ос­кільки механізм створюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв'язку надається вирішальна роль. Будова механізму дер­жави залежить від того, які функції бере на себе держава.

Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ. Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та діяль­ності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями.

Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічний зв'язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в дер­жавному механізмі. Лише органи держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається управління спра­вами суспільства.

Державний орган — це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владни­ми повноваженнями. Державні органи взаємозв'язані відношеннями субординації. Система всіх державних органів складає апарат дер­жави.

Державні підприємства (підприємства державної форми власно­сті) засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства.

Державні установи — це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров'я тощо.

74


Таким чином, державні підприємства та установи підпорядкову­ються державним органам та здійснюють відповідні функції держави у сфері виробничої діяльності (підприємства) або у сфері нематері­ального виробництва, виконують загальносоціальні функції в галузі економіки, освіти, охорони здоров'я, науки (установи). Державні ус­танови та підприємства, на відміну від державних органів, не є носі­ями державної влади.

У науковій і навчальній літературі державний механізм розгля­дається як сукупність різних державних органів, інших організацій (підприємств і установ), збройних сил, матеріальних засобів держав­ної влади, а державний апарат розглядається як система лише дер­жавних органів.

9.2. Поняття і ознаки державних органів

Державний орган являє собою відносно самостійну, структурно відособлену ланку державного апарату, створювану державою з ме­тою здійснення певного виду державної діяльності, наділену відпо­відною компетенцією, що спирається у процесі реалізації своїх по­вноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.

У чому полягають основні специфічні ознаки органів держави?

  Вони здійснюють від імені держави її завдання і функції за допо­
могою певного виду діяльності в певній галузі.

  Мають владні повноваження, чим і відрізняються від державних
установ і підприємств. Наявність владних повноважень означає
здатність державного органу встановлювати загальнообов'язкові
правила поведінки — видавати нормативні акти або акти право-
застосування та забезпечувати їх виконання.

  Мають певну компетенцію, тобто закріплену в законі сукуп­
ність завдань, функцій, прав і обов'язків (повноважень). Ком­
петенція — владні повноваження як сукупність прав і обов'яз­
ків. Державним органам та їх посадовим особам дозволено лише
те, що прямо визначено законом.

  Органи держави мають внутрішню будову (структуру), склада­
ються з підрозділів, скріплених єдністю цілей і дисципліною. Ор­
ган держави складають державні службовці, які мають офіційний
статус, одержують зарплату за рахунок державного бюджету.

  Для здійснення своєї компетенції державний орган наділений не­
обхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, рахунок у
банку.

75


  Державні органи мають певний територіальний масштаб діяль­
ності.

  Вони утворюються в порядку, встановленому законом.

9.3. Види державних органів

За способом створення вони поділяються на первинні та похідні. Первинні створюються шляхом прямого волевиявлення всього або більшості населення (Верховна Рада), або виникають внаслідок спад­кування (монархія), а похідні утворюються первинними органами та їм підзвітні.

За обсягом владних повноважень державні органи класифікують­ся на вищі (їх влада розповсюджується на територію всієї держави) та місцеві (функціонують в адміністративно-територіальних одиницях, їхні повноваження розповсюджуються лише на ці регіони).

За широтою компетенції виділяють органи загальної та спеціаль­ної компетенції. Органи загальної компетенції уповноважені вирішу­вати широке коло питань, яке охоплює всі функції держави (уряд), органи спеціальної компетенції виконують одну функцію (міністер­ство фінансів, міністерство юстиції).

За принципом розподілу владних повноважень державні органи поділяють на законодавчі, виконавчі та судові.

За способами створення — виборні, призначувані та ті, що успад­ковуються.

За часом функціонування — постійні та тимчасові.

За складом — одноособові (монарх або президент) та колегіальні (парламент, уряд).

9.4. Принципи організації і функціонування

механізму держави

Принципи організації та функціонування механізму держави — це законодавчі вимоги, що лежать в основі формування, організації і функціонування механізму держави.

До них належать закріплені в законі принципи організації і діяль­ності механізму держави: народовладдя, гуманізм, поділ влади, за­конність, рівний доступ громадян до державної служби, підзвітність нижчих органів перед вищими, професіоналізм і компетентність дер­жавних службовців, гласність, відповідальність державних службов-

76


ців за прийняті рішення, позапартійність державної служби, відок­ремлення релігійних об'єднань від держави, принцип оптимальності побудови і функціонування держапарату, принцип ефективності його дії, принцип професіоналізму державних службовців, принцип дотримання етичних вимог, принцип неупередженості та ін.

Однією з найважливіших проблем, які стосуються організації дер­жавної влади, протягом кількох століть є питання про єдність і поділ влади.

Сама ідея поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і су­дову гілки влади супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У зачатковому стані вона була присутня уже в поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Од­нак як основний принцип цілісного вчення про демократичну держа­ву він був сформульований Д. Локком і розвинений згодом Ш. Мон-теск'є. Теоретична база була підготовлена всім об'єктивним ходом історії, а поштовхом до її оформлення стали буржуазно-демократич­ні революції.

Вперше концепція поділу влади одержала законодавче закріплен­ня в конституції США 1787 р., що діє дотепер. Поряд з концепцією поділу влади на цю конституцію вплинули ідеї Руссо про єдність дер­жавної влади, яка походить від народу — її єдиного джерела.

Різні сторони обох концепцій не виключають одна одну, а ор­ганічно поєднуються. Майже в усіх сучасних конституціях у тих чи інших формулюваннях йдеться про єдність державної влади та її розподіл між основними гілками.

Для ефективного функціонування механізму держави необхідний такий розподіл повноважень між органами влади, за якого створю­ється механізм стримувань і противаг для запобігання зловживань владою, налагоджується співробітництво між різними гілками влади з метою досягнення максимальної ефективності в управлінні суспіль­ством.

Основним призначенням органів законодавчої влади, представле­них парламентом, є законотворча діяльність. Органи законодавчої влади мають верховенство, оскільки вони формуються всенародно, встановлюють правові засади державного і громадського життя, ос­новні напрями внутрішньої і зовнішньої політики країни, визнача­ють правову організацію і форми діяльності виконавчої і судової влади. Провідне положення законодавчих органів у механізмі держа­ви обумовлює вищу юридичну чинність прийнятих ними законів.

77


Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпоряд­чу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому, що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, що сприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих ор­ганів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нор­мативні акти (розпорядження), що мають обов'язкове значення.

Главою виконавчої влади може бути монарх, президент або гла­ва уряду — прем'єр-міністр, залежно від форми правління держави. З урахуванням цього відбувається формування органів виконавчої влади.

Важливе місце у структурі державного апарату займає система су­дових органів, основною соціальною функцією яких є здійснення пра­восуддя. У конституціях сучасних держав у тій чи іншій формі прого­лошуються принципи незалежності суддів, самостійності судів у вирі­шенні юридичних справ, гласності судочинства, відкритості судового процесу.

Органи, що здійснюють правосуддя, — третя гілка державної вла­ди, яка відіграє особливу роль і в механізмі державної влади, й у сис­темі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стриму­ванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за іншими гілками влади. Система органів правосуддя складається з судів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційної юрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальної юрисдикції—загальними, військовими, господарськими та адмініст­ративними.

Крім того, значну роль у державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати нагляд за точним і однаковим виконанням законів органів державного уп­равління підприємствами, установами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійсню­ють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів ді­знання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при вико­нанні покарань й інших заходів примусового характеру.

До механізму держави також входять силові відомства, збройні сили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади.

78


9.5. Державна служба

Державна служба — це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного вико­нання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первин­на структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових по­вноважень.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: слу­жіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соці­альної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; про­фесіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обо­в'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підпри­ємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національ­ної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переко­нань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою.

Державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої служ­бові обов'язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і спів­робітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допус­кати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служ­би чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Державному службовцю забороняється: брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціо­нування державних органів; скоювати дії, що можуть бути розцінені як використання свого службового становища в корисливих цілях у власних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодав­ства вважаються корупційними; виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, устано­ви, організації, органу, об'єднання громадян чи конкретної особи; проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

79


У ряді країн розроблені та прийняті кодекси честі й поведінки дер­жавних службовців. У США діє Кодекс поводження федеральних службовців, Акт про етику поводження державних службовців тощо. Цими актами пропонувалося зробити все можливе, щоб домогтися повної переконаності кожного громадянина США в чесності й щи­рості державних службовців. Їм приписано постійно дотримуватись принципів етики. Державна служба розглядається як сфера діяльнос­ті, з якої виключаються будь-які особисті чи фінансові інтереси. Забо­ронено приймати будь-які подарунки, що даруються з метою вплину­ти на прийняття того чи іншого рішення.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     У чому полягає призначення механізму держави?

2.     Яке співвідношення механізму держави та її апарату?

3.     У чому суть поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову?

4.     Зазначте принципи організації та діяльності органів державної
влади.


Розділ 10

СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ДЕРЖАВА

10.1. Соціологічні та політологічні концепції держави

Як уже згадувалось, держава знаходиться в центрі дослідження багатьох суспільних наук. Тому слід розглянути не лише юридичні концепції держави, але й зупинитись на окремих соціологічних та по­літологічних теоріях, що має на меті збагатити уявлення про це складне і багатогранне явище.

Теорія солідаризму розглядає державу як засіб забезпечення соці­альної солідарності, досягнення консенсусу на основі узгодження ін­тересів і потреб всіх соціальних верств. Відкидається ідея класової боротьби, революційного шляху розвитку суспільства.

Ідея держави загального благоденства передбачає активний дер­жавний вплив на економічне і соціальне життя, стабілізацію госпо­дарських, виробничих і політичних процесів. У другій половині XX ст. ця ідея набула широкого розповсюдження на Заході. Згідно з цією концепцією панування приватної власності та вільної конку­ренції призводить до різкого майнового і соціального розмежування населення. Держава повинна брати активну участь в регулюванні економічних процесів з метою забезпечення кожному достатнього життєвого рівня.

Теорія плюралістичної демократії. Сучасне розуміння плюраліс­тичної демократії включає в себе права людини, вільну конкуренцію в політичному середовищі, розподіл влади, федералізм. Такі принци­пи надають гарантії кожній політичній силі, кожному угрупованню спиратися на різні важелі влади. При цьому забезпечується воля біль­шості при обов'язковому врахуванні інтересів меншості, можливість доведення громадянами своїх потреб до влади з метою їх найповні­шого задоволення. Всебічно гарантується право кожного на свободу думки і вільного вибору, свобода створення організацій, існування

81


альтернативних джерел інформації, гарантується опозиція і зма­гальність у політичній сфері.

Теорія еліт. Прибічники теорії еліт вважають, що народні маси не здатні здійснювати владу, управляти суспільними справами. Ця фун­кція покладається на еліту. Еліта розглядається як меншість суспіль­ства, що являє собою привілейовану групу, наділену особливими психологічними, розумовими, соціальними і політичними якостями, яка безпосередньо бере участь у використанні державної влади або активно впливає на її здійснення. Еліта утворюється в трьох голов­них сферах суспільного життя — політичній, економічній та інтелек­туальній — шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

Теорія конвергенції — (від лат. convergo — зближуватись) — одна із соціологічних концепцій, висунутих у 50-60 роках ХХ ст., яка об­стоювала ідею неминучості зближення у вік НТР двох соціальних систем — капіталізму і соціалізму та створення на цій основі зміша­ного суспільства із змішаним типом держави.

Технократична доктрина заснована на ідеї влади, що спирається на знання, компетентність. В індустріальному суспільстві в умовах великого механізованого виробництва з'являється прошарок техніч­них спеціалістів. Згідно з цією доктриною цей процес переноситься на державне управління, яке має здійснюватись на основі технічних засобів особливою верствою вищих функціонерів, які володіють спе­ціальними знаннями.

Теорія модернізації (модернізм) — сукупність розповсюджених в західній політології і соціології концепцій суспільно-політичного і економічного розвитку, які пояснюють процес переходу від стабіль­ного традиційного до сучасного індустріального і постіндустріаль-ного суспільства, яке безперервно змінюється.

Теорія національної держави в сучасній науці розцінюється неод­нозначно. Найчастіше вона асоціюється з досить небезпечними ідея­ми націоналізму, національної винятковості одних націй на протива­гу іншим. В умовах багатонаціональних держав необхідно обов'язко­во враховувати інтереси не лише титульної нації, але й національних меншостей.

10.2. Теорія соціально-правової держави

Правова держава — це держава, діяльність якої заснована на праві, що виражає ідеї гуманізму, справедливості, формальної рів-

82


ності та свободи, вищою соціальною цінністю в якій визнаються права людини.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Хоча в самій античній державно-правовій практиці й політичних вченнях відсутні системні теоретичні концепції правової держави, але в той же час ідейні передумови правової державності, досвід демократії, республіканізму та правопорядку, що були започатковані в античну епоху, безумовно, вплинули на подальше формування теоретичних уявлень та практику правової державності.

Перші теоретично розвинені концепції правової держави виника­ють в період переходу суспільства від феодального ладу до капіталіз­му. Історично це відбувається в загальному руслі виникнення прогре­сивних течій буржуазної політичної та правової думки, становлення і розвитку нового юридичного світогляду, критики феодального сва­вілля і беззаконня, абсолютистського режиму, утвердження ідей гу­манізму, принципів свободи і рівності всіх людей, невідчужуваних прав людини, пошуків різних державно-правових заходів, конструк­цій і форм (розподіл державних влад, конституціоналізм, верховенс­тво права і закону та ін.), спрямованих проти узурпації публічної по­літичної влади та її безвідповідальності перед суспільством. Почина­ючи з Нового часу, теорія правової держави була суттєво доповнена завдяки безпосередньому звертанню до ідеї прав людини.

Правова держава, до побудови якої ми прагнемо, виступає най­досконалішою формою організації і функціонування державної вла­ди. Розвиток правової держави невіддільний від становлення прав людини, які власне і виступили тією ключовою категорією, навколо якої розвивались головні її характеристики. Лише правова держава може виступати як об'єктивний виразник інтересів внутрішньо неод­норідного і суперечливого громадянського суспільства.

На найвищому законодавчому рівні в Конституції України прого­лошено, що наша держава є демократичною, правовою і соціальною. Це важливе положення закріплює напрям подальшого розвитку на­шої держави. Які ж характеристики дозволяють назвати ту чи іншу державу демократичною, правовою і соціальною? В сучасних умовах вона має відповідати принаймні наступним ознакам: визнання прин­ципів панування права, верховенства Конституції і правових законів; визнання народу єдиним джерелом державної влади; демократичних способів формування органів державної влади; пріоритетності прав людини; гарантії прав меншості на власну думку і її вільне вислов-

83


лення; поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідейного і політичного та економічного плюралізму; соціальних гарантій і ста­більності.

Провідними принципами правової держави є принципи панування права і верховенства правового закону. Сутністю права є свобода лю­дини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпе­чена. Розмежування права і закону має велике гуманістичне значення, бо саме право служить критерієм якості закону, дозволяє оцінити, на­скільки закон відповідає правам людини, її інтересам та потребам, іде­ям соціальної справедливості, формальної рівності. Закони прийма­ються на основі Конституції, а підзаконні акти — на основі законів та на їх виконання.

Зв'язаність держави правами і свободами особи передбачає юри­дичну рівність громадянина і держави і їх взаємну відповідальність, стабільний правовий статус особи і наявність ефективного механізму забезпечення прав і свобод особи.

Принцип поділу влади передбачає правове розмежування сфер ді­яльності гілок державної влади, розподіл владних повноважень між державними органами, їх взаємну підконтрольність, що зменшує ри­зик узурпації державної влади та її свавілля.

У сучасних умовах суспільного розвитку до основних характери­стик правової держави додається соціальний характер держави. Пра­вова і соціальна держава — це не антитези, а діалектика розвитку держави, що визнає пріоритет прав людини і визначає відповідно до них форми і методи своєї діяльності. Соціально-економічні, культур­ні, екологічні права громадян можуть забезпечуватись лише за учас­тю держави, яка повинна здійснювати активну соціально-економіч­ну політику, спрямовану на перерозподіл коштів на користь найнеза-хищеніших верств населення, забезпечення зайнятості, соціальне страхування, розвиток доступної освіти, охорони здоров'я тощо.

У соціальній державі права і свободи людини і громадянина не тільки проголошуються, а й всебічно гарантуються. Не перебільшу­ючи, державу соціальну можна визначити як вищий рівень правової держави. Правова держава проголошує права і свободи, в тому чи­слі свободу підприємництва і конкуренції, які є основою вільної ринкової економіки. Проте ринок нездатний сам розв'язувати чис­ленні соціальні проблеми, і ця функція покладається на державу.

Головною функцією соціальної держави в умовах розвитку віль­них ринкових відносин має стати певне вирівнювання різкої поляри-

84


зації в соціальному становищі громадян, чого можна досягти через забезпечення повної зайнятості населення, гарантування прожитко­вого мінімуму, достатньої заробітної платні, регулювання розумно­го рівня цін тощо. Соціальна держава реалізує свої функції шляхом створення соціальних програм, покликаних забезпечити через бю­джет і оподаткування справедливий перерозподіл доходів, заохочен­ня благодійної діяльності, вплив на процес ціноутворення, ліквідації монополії в галузі виробництва і торгівлі. Для виконання цих зав­дань економіка в соціальній державі має бути певною мірою врегу­льованою.

Отже, соціальна держава — це соціально орієнтована держава, що всіляко допомагає незахищеним верствам населення, прагне вплину­ти на розподіл економічних благ в дусі принципів справедливості, щоб забезпечити кожному гідне людини існування. Серед основних елементів соціальної держави — гарантований достатній прожитко­вий мінімум, соціальна рівність і рівність можливостей для самореа-лізації, загальне підвищення добробуту, наявність ефективної систе­ми соціального забезпечення, тобто гарантованого права на отри­мання громадянами нормативно встановленої допомоги в типових ситуаціях. В соціальній державі суспільне багатство планомірно по­множується водночас із зростанням кількості осіб, що ним користу­ються.

Виходячи з усього наведеного, можна зробити висновок, що тіль­ки соціально-правова держава забезпечує повноцінний захист та ре­алізацію всього комплексу прав і свобод людини і громадянина. Це держава, в якій на першому місці знаходиться право і закон, що від­дає перевагу правам особистості, а не владі державного апарату. Ос­новним ядром у правовій соціальній державі є універсальний меха­нізм правового і соціального захисту.

10.3. Тенденції розвитку соціально-правової держави в Україні

Тенденції розвитку правової соціальної державності проявляють­ся, в першу чергу, через втілення в реальність головних принципів правової держави — панування права і верховенства правового за­кону, зв'язаності держави правами і свободами особи, поділу влад.

Останні роки в історії нашої країни стали переломним етапом, який ознаменувався глибокими перетвореннями в усіх сферах сус-

85


пільної життєдіяльності — політичній організації, економіці, соці­альній структурі, суспільній думці. Головними орієнтирами подаль­шого розвитку обрано ідеали демократичної, соціальної правової держави з усіма притаманними їй характеристиками та громадянсь­кого суспільства, заснованого на вільних ринкових відносинах, різ­номанітності й рівності всіх форм власності, свободі самовизначення та ініціативності громадян, соціальній солідарності.

На найвищому законодавчому рівні в Конституції України зазна­чається, що наша держава є демократичною, правовою і соціальною. Це важливе положення закріплює напрям подальшого розвитку на­шої держави і суспільства, але стверджувати, що у нас уже остаточно побудовано правову державу, було б передчасно.

Принцип панування права і похідний від нього принцип верхо­венства Конституції і закону в Україні поки що перебуває на почат­ковій стадії втілення в життя. Подекуди закони приймаються без ура­хування реальних суспільних потреб та навіть усупереч їм, закріплю­ючи чиїсь кон'юнктурні інтереси.

На практиці принцип верховенства Конституції і закону нерідко порушується, рішення виконавчої влади підмінюють або конкретизу­ють їх, хоча повинні прийматись виключно на їх основі та на їх вико­нання. Центральні й місцеві органи виконавчої влади повинні ухва­лювати рішення, які б забезпечували ефективну реалізацію законів, а не займатись їх "вдосконаленням", як це часто буває.

Принцип поділу влади, закладений у Конституції, в Україні ще остаточно не реалізований. Система стримувань і противаг як осно­ва розподілу повноважень між гілками влади достатньо не відпра­цьована. Ефективна взаємодія всіх гілок влади можлива лише за умов тісного і наполегливого співробітництва між ними, а не різкої конфронтації, адже жодна з гілок державної влади нездатна опти­мально реалізовувати свої повноваження без співпраці з іншими.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами особи — най­важливіша характеристика правової держави (так само, як й інші принципи) реалізований в Україні далеко не остаточно. Права і сво­боди людини поки що не стали найвищою соціальною цінністю, зміс­том і спрямованістю діяльності держави і суспільства, рівень забезпе­ченості не лише соціально-економічних і культурних, але навіть дея­ких громадянських та політичних прав і свобод є досить низьким. Невпевненість більшої частини громадян у своєму майбутньому, зне­віра в реальності проголошених прав і свобод призводить до деста-

86


білізації суспільних відносин, до падіння авторитету і легітимності державної влади, а іноді до антисоціальних проявів.

Усі зазначені фактори негативно впливають на процес втілення принципів правової соціальної державності. Цю проблему неможливо вирішити без послідовного впровадження комплексу заходів правово­го, соціально-економічного, політичного, організаційного і виховно­го характеру. Особливу роль у процесі розбудови правової соціальної державності мають відігравати юристи — як вчені-теоретики, так і практичні працівники. Основним напрямом їхньої роботи має бути всебічне забезпечення прав і свобод особистості, без чого побудова правової і соціальної держави неможлива.

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Розкрийте зміст соціологічних та політологічних концепцій дер­
жави.

2.     Які причини різноманітності концепцій держави ви можете на­
звати?

3.     Розкрийте поняття правової соціальної держави та її основні вла­
стивості.

4.     Охарактеризуйте основні соціально-економічні та політико-пра-
вові передумови створення соціально-правової держави.

87


Розділ 11

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗКРИТТЯ СУТНОСТІ ПРАВА

11.1. Виникнення права

В юридичній науці питання виникнення права відносять до най­більш дискусійних. Вивчення права та його сутності неможливе без виявлення комплексу причин та передумов, що викликали його по­яву. Вирішення цієї проблеми передбачає використання сучасних да­них багатьох інших наук — історії, археології, антропології, етно­графії тощо.

Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чо­му аналогічні причинам, що привели до появи права. Якщо при вив­ченні процесів виникнення держави основна увага приділялася уза­гальненню історії організаційних форм, що існували в первісному суспільстві, то при вивченні походження права основна увага повин­на приділятися його регулятивним началам.

Чим відрізняються регулятивні системи додержавного і державно оформленого суспільства? Ці питання доводиться вирішувати теорії держави і права, щоб виявити причини виникнення і сутність права.

Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колек­тивістських принципах. Вони носили характер мононорм, єдиних, не-розділених правил поведінки. В них сполучалися звичаї, традиції, об­ряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояс­нюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність не була достатньо структурованою. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню по­дальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов'язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і "надприродними").

Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найра-ціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситу­аціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторен-


ня увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значен­ня мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки на­лежного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колек­тивістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема осо­бистість узагалі не мислилася у відриві від роду.

З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до від­творюючої підвищується ефективність індивідуальної праці, посту­пово змінюється вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення. Їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс.

Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпече­ний еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилеж­них) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечен­ня компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов'я­заними правами й обов'язками, що набувають загальнообов'язкового характеру.

Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечується державою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнен­ня суспільних зв'язків, поглиблення соціальних протиріч і конфлік­тів. У класовому суспільстві звичаї вже не в змозі забезпечити поря­док і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, що вони були недостатньо забезпечені.

Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпечення цих звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах зви­чаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтереси панівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремлення державного апарату від суспільства основна маса населення усува­ється від формування змісту правових розпоряджень. Це стає преро­гативою осіб, що здійснюють управління суспільством.

На відміну від звичаїв, правові норми фіксуються в письмовій формі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов'язання, обмежен­ня і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо ра­ніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому, то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечки вирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення пра­ва — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефектив­ним регулятором суспільних відносин, засобом розв'язання соціаль-

89


них конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об'єктивно обу­мовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулю­вання відтворюючого господарства через наділення суб'єктів права­ми та обов'язками.

11.2. Поняття праворозуміння та його основні напрями

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння — це процес і резуль­тат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соці­ального явища.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно врахову­вати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння зав­жди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і пози­тивістську теорії права.

Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Дав­ній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристо­теля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших рим­ських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основ­них напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, при­родно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права— природного і позитивного. Позитивне— це право, в яко­му виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей.

На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних прин-

90


ципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з не-відчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить ви­могам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціа­лом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов'язкового значення.

Позитивістська теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) ви­никла як опозиційна "природному праву". На відміну від природ­но-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні віднос­но законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право" як похідне від об'єктивного права, установленого державою. Дер­жава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення ста­більного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахуван-ня його природно-правового аспекту.

Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) пра­ва — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформу­валися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право — це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структу­ри суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов'язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установленням держави.

Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити на­ступною схемою: а) право — це система взаємозалежних і взаємоді­ючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми пра­ва видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини; г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках

91


примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення право­відносин, формування правосвідомості, правове регулювання.

Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий під­хід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему зако­нодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосу­вання норм права; по-третє, сприяє формуванню "нормативного" уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов'язки суб'єктів, чітко фіксува­ти міру і засоби державного примусу; по-п'яте, дозволяє абстрагува­тися від класово-політичних характеристик права, що особливо важ­ливо при правозастосуванні.

Недолік нормативістського підходу вбачається в запереченні обу­мовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні при­родних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову сис­тему.

Психологічна теорія права. Найбільш ґрунтовно ця теорія була розроблена в дореволюційній Росії Л. Петражицьким. Суть його кон­цепції в тому, що він розрізняє позитивне право, яке офіційно діє в державі, та інтуїтивне право, джерела якого містяться у психіці як ре­зультат "переживання" юридично значимих ситуацій. На перший план висуваються емоції — імпульсивні переживання, що спонуку­ють людину зробити певну дію. Такі емоції Л. Петражицький поді­лив на: 1) імперативні, чи моральні; 2) імперативно-атрибутивні, чи правові.

Імперативна емоція припускає однобічне переживання обов'язку вчинити дію щодо іншої особи, однак це не супроводжується пережи­ванням іншою стороною права зажадати виконання цього обов'язку. Наприклад, переживання перехожим обов'язку подати милостиню жебраку. Це особиста справа перехожого. У свою чергу, жебрак не переживає при цьому права зажадати від перехожого виконання цьо­го обов'язку.

Імперативно-атрибутивна — двостороння емоція, при якій пере­живання однією особою обов'язку відносно іншої сполучається з пе­реживанням останньою права зажадати виконання цього обов'язку. Наприклад, відносини боржника і кредитора, продавця і покупця то­що. З таких двосторонніх імперативно-атрибутивних емоцій і скла-

92


дається інтуїтивне, психічне право, якому, на думку Л. Петражицько-го, належить головне місце. Неважко помітити, що під правом розу­міється правосвідомість.

Позитивним тут є те, що ця теорія звертає увагу на одну з важли­вих сторін правової системи — психологічну. Не можна проектувати і приймати закони, не вивчаючи рівень правової культури і право­свідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не беручи до уваги психологічні особливості індивідів. Законодавча і правоза-стосовча практика могла б більш плідно використовувати деякі вис­новки цієї теорії. Психологічні процеси різних рівнів — така ж ре­альність, як і економічні чи політичні процеси. Право опосередковує їх, виявляє через них свою ефективність.

Недоліками цієї теорії можна вважати її однобічний характер, від­рив від об'єктивної реальності, неможливість у її рамках структуру-вати право і відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ (наприклад, моралі).

Соціологічний підхід сформувався у другій половині XIX ст., у рамках школи "вільного права". Цей підхід відкидає всі інші аспек­ти права, за основу беруться реальні правові відносини, розвиток яких набагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчість визнавалась другорядною порівняно з правозастосуванням, спрямо­ваним на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси те­за: "Право варто шукати не в нормах, а в самому житті". Закон роз­глядався як "порожня посудина", яку необхідно наповнювати реаль­ним змістом рішеннями суддівської влади.

Серед основних недоліків цього підходу можна виділити відсут­ність міцної юридичної основи для дій суб'єктів і впевненості в їхніх кінцевих результатах; вирішення юридичних справ на користь еконо­мічно і політично сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим; небезпеку некомпетентного рішення і відвертої сваволі з боку деяких посадових осіб; заперечення нормативності як найважливішої влас­тивості права, недооцінці в праві морально-гуманістичних начал, змішуванню одного з факторів утворення права — інтересу — із са­мим правом.

Позитивними в цьому разі можна визнати наступні положення: а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємозалежні яви­ща; б) теорія доводить, що вивчати потрібно не тільки норми права, установлені державою, але й всю сукупність сформованих на їх ос­нові у суспільстві правових відносин; в) підкреслюється роль права

93


як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги, підвищується роль судової влади.

Марксистська теорія права. На відміну від розглянутих вчень, більшість яких заснована на різних течіях філософського ідеалізму, марксистська теорія права, як і вчення марксизму в цілому, ґрунту­ється на матеріалістичній філософії. Відповідно до поглядів К. Марк­са і Ф. Енгельса право розглядається як частина надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Викликане до життя матеріальними умовами життя суспільства, воно справляє на нього зворотний вплив. Головне в праві основоположники марксизму бачили в його класовій природі. Для марксистської теорії характерний розгляд пра­ва в тісному зв'язку з державою, яка не тільки формує, але й забезпе­чує реалізацію права. Марксистська теорія права, безсумнівно, впли­нула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що в наш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переос­мислення, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення.

Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно від­биває, можна по-різному осмислювати походження права, розходи­тися в думках на сутність і призначення права, але якщо питання ставиться в практичній площині, варто шукати єдину точку відліку, єдиний погляд, єдину позицію. Право втратило б свою цінність, пе­рестало б виконувати свою роль по стабілізації й упорядкуванню суспільних зв'язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеність у понятті права — вихідна точка визначеності і порядку в суспіль­них відносинах.

Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки, їхня поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей. У наукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітати різні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їхньо­го синтезу в рамках єдиного поняття, у рамках інтегративного підхо­ду до права.

Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об'єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виклю­чає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити норма­тивному розумінню права.

94


Останнім часом розвивається широке розуміння права. Воно орі­єнтується на розгляд права в правовідносинах, правосвідомості, пра-возастосовчих актах, суб'єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму вихо­дять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб'єктивні права, акти застосування права та ін. Таке розуміння права неминуче веде до розчинення його в інших правових явищах. Не можна не по­годитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який писав: "…про­фесійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена пози­ція: ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прий­нятому належним чином". На жаль, прихильники широкого право-розуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права принципово відрізняється від традиційного вузького "норма­тивізму".

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Дайте характеристику регулювання суспільних відносин у період
первіснообщинного ладу.

2.     Розкрийте причини виникнення права.

3.     Розкрийте поняття праворозуміння і його значення для практич­
ної діяльності у правовій сфері.

4.     Яка існує класифікація підходів до розкриття сутності права?

95


Розділ 12

ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВА, ЙОГО ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ

12.1. Поняття і ознаки права

Питання про те, що є право, в чому його сутність, традиційно роз­глядається в теоретичній юриспруденції як основне. Але, як було від­значено, з часом розуміння права змінювалося. Так, для Аристотеля право — це політична справедливість, для учених середньовіччя — божественне встановлення, для Ж.-Ж. Руссо — загальна воля, Р. Іє-ринга — захищений інтерес, Л. Петражицького — імперативно-атри­бутивні емоції, для представників юридичного позитивізму право — це встановлення, наказ держави тощо.

У книзі "Критика чистого розуму" І. Кант відзначив, що сутність права може бути збагненна тільки філософським розумом. Він від­значив ряд істотних якостей права: воно стосується лише зовнішніх, і до того ж практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії однієї особи сполучаються з діями інших осіб; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю.

Отже, яка ж сутність права? Сутністю будь-якого предмета, явища філософія вважає сукупність найбільш важливих, вирішальних, стій­ких властивостей і відносин, що складають їхню основу, що виявля­ють природу і виражають найнеобхідніші, найглибинніші властивос­ті предмета, явища, якими визначаються всі їхні інші властивості й ознаки.

Сутність права — це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві.

Право має регулятивну природу, його суспільне призначення — регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків. Право — це спосіб стабілізації і відтворення сус­пільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загальносо-

96


ціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспіль­них відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників.

Універсальне визначення поняття права є дуже важливим у теоре­тичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено ба­гато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

Право — це загальнообов'язкова формально виражена система ре­гулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.

Визначення права як системи регулювання суспільних відносин (а не лише як системи правових норм) підкреслює загальнорегуля-тивну природу не лише норм, а й правових принципів, природних прав людини, не обмежується виключно самими нормами.

Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфіч­ну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх.

1.   Нормативність. Право має нормативний характер: права й обо­
в'язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні,
а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що
право представлене нормами — правилами поведінки, що визнача­
ють права й обов'язки учасників регульованих відносин, їхню відпо­
відальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спря­
мовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичних
норм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, які
дії можливі, які заборонені, а які необхідні.

2.    Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюють­
ся в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підляга­
ють однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає форму
правовому змісту.

Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою влас­тива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми за­кріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у наведених випадках форма відповідних правил надається не державою, а іншими організаціями (суспільни­ми, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву загально­обов'язкового офіційного значення, зводячи право в закон.

3. Загальнообов'язковість права виявляється в тому, що всі члени
суспільства повинні обов'язково виконувати вимоги, які містяться в

97


нормах права. Загальнообов'язковість повинна розповсюджуватись не лише на громадян, їх об'єднання, посадових і службових осіб, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержуєть­ся принципу загальнообов'язковості права. Правові встановлення обов'язкові для усіх, кому вони адресовані.

4.   Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна
ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регу­
лювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що
має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зов­
нішній фактор існування і функціонування права. Історично право
виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи
головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його
властивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов'яз­
ковість.

5.    Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та сві­
домості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що
воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспіль­
них відносин — предмета правового регулювання. У праві виража­
ються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організа­
цій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедли­
вості й розуму.

Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізу­ються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов'язана з волевиявленням людини.

6.    Системність. Право являє собою складне системне утворення.
Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему,
якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємо­
зв'язки складових елементів. Первинним елементом системи права є
правові норми, що поєднуються у більші утворення — інститути пра­
ва і правові галузі. Це — традиційний погляд на систему права. Але,
крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на
публічне і приватне, міжнародне і національне, об'єктивне і суб'єк­
тивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.

7.    Універсальність — право, здатне регулювати різні за природою
суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

98


12.2. Принципи права

Принципи права — це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони вира­жають закономірності права, а з другого — являють собою найбільш загальні норми, що діють в усій сфері правового регулювання і по­ширюються на всіх суб'єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законодавства.

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечу­ють однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на су­спільні відносини у формі правового регулювання й інших форм пра­вового впливу, визначають шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи як провідні ідеї для законодавця. За умови їх закріплен­ня в Конституції принципи права забезпечують єдність процесів створення права, його реалізації і охорони. Принципи права є кри­терієм оцінки права і методологічною основою його подальшого вдосконалення.

Принципи права поділяють на соціально-правові (які відобража­ють систему цінностей, притаманних суспільству в цілому: доміну­вання загальнолюдських цінностей, визнання пріоритету прав і сво­бод людини і громадянина, єдність загальних і приватних інтересів) і спеціально-правові (які відображають основні засади формування й дії права як специфічного соціального феномена. Залежно від сфери дії вони підрозділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів права).

1. Загальноправові (загальні чи основні) принципи притаманні всім
галузям права, відображають природу права в цілому.

До загальноправових принципів, як правило, відносять принци­пи законності, справедливості, юридичної рівності, соціальної свободи, соціального і громадянського обов'язку, демократизму, національної рівноправності, гуманізму, рівності громадян перед законом, взаємної відповідальності держави й особистості, верхо­венства права, політичного, ідеологічного й економічного плю­ралізму, непорушності прав людини.

2. Міжгалузеві принципи — принципи, характерні для кількох галу­
зей права: здійснення правосуддя тільки судом, гласність судового
розгляду, національна мова судочинства, незалежність суддів і під­
порядкування їх тільки закону, принцип змагальності в цивільно-
процесуальному та кримінально-процесуальному праві та ін.

99


3.    Галузеві принципи визначають специфіку конкретної галузі права
(принцип забезпечення свободи праці й зайнятості у трудовому
праві, принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному,
принцип рівноправності всіх форм власності — у цивільному праві
та ін.).

4.     Принципи інститутів права визначають особливості окремих пра­
вових інститутів (принцип добровільності укладення цивільно-
правових угод).

12.3. Соціальна цінність права

Зрозуміти соціальну цінність права — значить усвідомити, роз­крити його позитивну роль для особистості та суспільства. Соціаль­на цінність права виявляється в наступному:

за допомогою права забезпечується загальний стабільний поря­
док у суспільних відносинах, у цьому виявляється його інструмен­
тальна цінність;

  завдяки праву досягається визначеність, точність у самому змісті
суспільних відносин;

  право, втілюючи спільну (узгоджену) волю учасників суспільних
відносин, сприяє розвитку тих із них, у яких зацікавлені як окремі
індивіди, так і суспільство в цілому. Воно впливає на поводження
і діяльність людей за допомогою узгодження їхніх специфічних
інтересів;

  право забезпечує можливість нормальних активних дій людини,
бо воно перешкоджає незаконним втручанням у сферу її право­
мірної діяльності;

  право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполу­
чення свободи і справедливості;

  на правовій основі формуються основні інститути громадянсько­
го суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична си­
стема, демократична виборча система, вільні засоби масової ін­
формації і правова держава;

  право є основою і єдино можливим цивілізованим засобом вирі­
шення проблем міжнародного і міжнаціонального характеру, на
основі права формується світовий правопорядок.

100


12.4. Функції права

У науці поняття "функція" вживається в різних значеннях. Функ­ції розглядаються в математиці, біології, кібернетиці, соціології, фі­зиці та ін. У юридичній науці термін "функція" вживається для ха­рактеристики соціальної ролі й призначення держави і права. Понят­тя "функція права" повинне охоплювати одночасно як призначення права, так і напрями його впливу на суспільні відносини.

Таким чином, функції права — це найбільш істотні напрями і сто­рони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загаль­нолюдська і класова природа та соціальне призначення права.

Функції права мають наступні ознаки.

  Функція права випливає з його сутності і визначається призна­
ченням права в суспільстві.

  Функція права — це напрям його впливу на суспільні відносини,
без якого суспільство обійтися не може.

  Функція виражає найбільш істотні, головні риси права і спрямо­
вана на здійснення корінних завдань правового регулювання.

  Сталість як необхідна ознака функції характеризує стабільність,
безперервність, тривалість її дії.

Виділяють загальносоціальні та спеціально-юридичні функції права.

Загальносоціальні функції виражають вплив права на суспільство і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціноч­ну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичні поділяють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають спе­цифічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функція спрямована на закріплення в нор­мах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечен­ня стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, наро­довладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади, правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьо­му полягає одне із завдань правового регулювання. Право насампе­ред юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабіль­ного існування суспільства.

Регулятивно-динамічна функція спрямована на забезпечення нор­мального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, про-

101


цесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованого результату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, ви­никнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функ­ція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом офор­млення їхнього руху (динаміки).

Охоронна функція спрямована на забезпечення нормального здій­снення регулятивно-статичної і регулятивно-динамічної функцій права, на охорону права від порушень. Відповідно нею охоплюють­ся попередження і припинення правопорушень, відновлення поруше­ного права, притягнення винної особи до юридичної відповідально­сті. Право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні від­носини, воно спрямоване на витіснення шкідливих для суспільства відносин. Охороняючи ці відносини, право припиняє, забороняє, ка­рає дії, які порушують умови нормального розвитку, що суперечать інтересам суспільства, держави і громадян і тим самим витісняє їх.

Відповідно до елементів, з яких складається система права, деякі вчені виділяють п'ять груп функцій права: загальноправові (властиві всім галузям права); міжгалузеві (властиві двом і більше галузям пра­ва); галузеві (властиві одній галузі права); правових інститутів (вла­стиві конкретному інституту права); норми права (властиві конкрет­ному виду норм права).

Запитання і завдання для самоконтролю

1.     Які основні ознаки відрізняють право від засобів соціального ре­
гулювання первісного суспільства?

2.     У чому полягає соціальна обумовленість права?

3.     Розкрийте поняття принципів права та їх систему.

4.     У чому виявляється статика і динамізм в реалізації функцій
права?

102


Розділ 13

МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

13.1. Поняття правового регулювання

Право є елементом системи соціального нормативного регулю­вання. Право виступає важливим засобом регулювання взаємин ін­дивідів, соціальних груп, всього суспільства в цілому, і воно само ви­ступає як соціальна цінність. Основним призначенням права є упо­рядкування і організація взаємин громадян, їхньої поведінки і, враховуючи їх індивідуальні потреби, спрямування діяльності членів суспільства в русло загальносоціальних інтересів.

Правове регулювання — це цілеспрямований вплив права на су­спільні відносини і поведінку осіб з метою їх впорядкування за допомо­гою системи спеціальних юридичних засобів.

Право — багатогранне явище, покликане регулювати суспільні відносини. Його можна розглядати з різних боків: як культурне яви­ще, як засіб (інструмент) для вирішення практично значущих завдань суспільства. Такий підхід в юридичній науці називається інструмен­тальним, у рамках якого і досліджуються правові засоби.

У теорії права під правовими засобами розуміють інституційні явища правової дійсності, що втілюють регулятивну силу права. У загальному виді правові засоби — це правові інститути, за допомо­гою яких задовольняються інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей, основною з яких є упорядку­вання суспільних відносин. Як правові засоби виступають норми права, правозастосовчі акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки.

Але право не тільки регулює суспільні відносини, воно ще й впли­ває на них не тільки за допомогою норм права, а й інших правових явищ — правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчості. У цьому значенні, окрім функції регулювання, пра­во ще справляє інформаційний вплив (право як різновид норматив­ної інформації), ціннісно-орієнтувальний тощо.

103


Інформаційно-психологічний вплив права характеризується впли­вом правової інформації на мотиви суб'єктів. Тут можна виділити два основних юридичних засоби — правові стимули й обмеження, що синтезують у собі інформаційні і психологічні закономірності. Під стимулом у широкому розумінні слова мають на увазі спону­кальний фактор, під обмеженням — стримуючий.

Виховний вплив полягає в загальноідеологічному впливі всієї пра­вової дійсності на внутрішній світ суб'єкта, на формування в людей ціннісних уявлень, на правове виховання особистості.

Соціальний вплив заснований на системі економічних, політич­них, моральних факторів, що утворюють загальносоціальне середо­вище дії права.

13.2. Предмет і методи правового регулювання

Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, на які звернено правове регулювання. До сфери правового регулювання входять відносини, що:

     відображають як індивідуальні інтереси членів суспільства, так і
загальні інтереси суспільства в цілому;

     реалізують взаємні інтереси всіх її учасників, кожний з яких йде на
певний утиск своїх інтересів задля задоволення інтересів іншого;

     потребують дотримання певних правил поведінки, обов'язковість
яких підкріплена силою держави.

Перерахованим ознакам відповідають такі три види суспільних відносин, як:

     відносини людей, пов'язані з обміном цінностями (як матеріаль­
ними, так і нематеріальними). Тут потреба у правовому регулю­
ванні виражена найпомітніше, адже у взаємоприйнятному обміні
зацікавлені як окремі особи, так і суспільство в цілому. Ці відно­
сини будуються на основі загальновизнаних правил, обов'язко­
вість яких підкріплена силою держави;

     відносини, пов'язані з владним управлінням суспільством, бо в уп­
равлінні суспільними процесами зацікавлені як окремі особи, так
і суспільство в цілому. Управління здійснюється для задоволення
як індивідуальних, так і суспільних потреб відповідно до чітко
встановлених правил та підкріплюються силою примусу держави;

104


  відносини, пов'язані із забезпеченням правопорядку, покликані

забезпечити нормальне функціонування усіх сфер суспільного

життя.

Право регулює лише ті відносини, що носять свідомо-вольовий характер. Право не може регулювати дії, що не залежать від волі та свідомості людей.

Різноманітність суспільних відносин, що входять у сферу правово­го регулювання, викликають відмінності в методах та засобах право­вого регулювання. Методи правового регулювання — це способи, за­соби і прийоми, за допомогою яких правове регулювання здійснюєть­ся. Виділяють два основних методи правового регулювання.

Перший метод — метод децентралізованого регулювання авто­номний. Він побудований на координації цілей та інтересів сторін у суспільних відносинах та застосовується для регламентації рівних за становищем (рівноправних) суб'єктів, які задовольняють свої при­ватні інтереси. Децентралізований метод правового регулювання, як правило, застосовується у приватно-правових галузях (цивільне, сі­мейне, трудове право).

Другий метод — метод централізованого, або імперативного, нака­зового регулювання. Він базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин — вони не є рівними за статусом. За його допомогою регулюються відносини, в яких пріоритет надаєть­ся загальносоціальному інтересу. В державно-організованому сус­пільстві загальносоціальні інтереси виражає держава, яка здійснює централізоване управління суспільними процесами та наділена влад­ними повноваженнями. Тому централізований, імперативний метод використовується в публічно-правових галузях (конституційне, ад­міністративне, кримінальне право).

13.3. Способи і типи правового регулювання

Способи правового регулювання — це специфічні прийоми регу­лювання суспільних відносин, які визначаються характером припису, зафіксованим в нормі права, та засобами впливу на поведінку осіб. В теорії права прийнято виділяти три основних способи правового ре­гулювання.

1. Надання учаснику правових відносин суб'єктивних прав — уповноваження або дозвіл. Це — надання права на активні дії. Воно

105


виявляється в делегуванні певних дозволів уповноваженій особі на здійснення нею певних дій (наприклад, власнику дозволено володіти, користуватись та розпоряджатись належною йому власністю на свій розсуд).

2.     Зобов'язання як припис виконувати певні активні дії (власник
підприємства зобов'язується сплачувати податки).

3.     Заборона, тобто покладання зобов'язання утримуватись від за­
боронених дій, зобов'язання пасивно поводитись у передбачених за­
коном випадках (заборона керувати транспортним засобом у стані
сп'яніння).

Всі способи правового регулювання обумовлені функціями права: регулятивно-динамічна — дозвіл та зобов'язання; регулятивно-ста­тична функція права — заборона.

Крім того, можна визначити також додаткові способи правового регулювання: застосування засобів примусу та юридичної відпові­дальності. Цей спосіб є додатковим, бо, по-перше, являє собою вид обов'язку (юридична відповідальність може розглядатись як обов'я­зок зазнати покарання та позбавлення певних благ), а по-друге, цим способом забезпечується належне виконання обов'язків, дотримання заборон та використання прав.

Тип правового регулювання — це загальна спрямованість впливу права на суспільні відносини, яка залежить від того, що покладено в