Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

В. М. ІВАНОВ

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Частина ІІ

Навчальний посібник

КИЇВ 2003


ББК   67.2я73 1-20

Рецензенти:   Р. А. Калюжний, д-р юрид. наук, проф. А. М. Гуз, канд. істор. наук, доц.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 6 від ЗО. 09.02)

Іванов В. М.

1-20         Історія держави і права: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — Ч. 2. — 2003. — 224 с — Бібліогр.: с 218-221.

ISBN 966-608-256-Х

У другій частині посібника висвітлено процеси державно-правового роз­витку України від Лютневої (1917 р.) революції у Петрограді до сьогодення; розглянуто нетривалий, але насичений подіями час, коли на новому виткові історії відродилася Українська національна держава (1917-1920 pp.)- Зробле­но історико-правовий аналіз складного й суперечливого шляху Радянської України, здійснено спробу систематизовано розглянути державно-правовий розвиток України після 1991 року.

Посібник розроблений на кафедрі історії та теорії держави і права ім. кн. Володимира Великого МАУП відповідно до навчальної програми з дисципліни "Історія держави і права України".

Для студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також для широ­кого загалу читачів, які цікавляться питаннями історії державно-правового розвитку України.

ББК 67.2я73

©   В. М. Іванов, 2003
©   Міжрегіональна Академія управління
ISBN 966-608-256-Х                                   персоналом (МАУП), 2003


ВСТУП

У першій частині курсу "Історії держави і права України" здій­снено спробу розглянути проблеми державо- і правотворення Укра­їни від глибокої давнини до лютого 1917 p., проаналізовано законо­мірності виникнення, розвитку та занепаду давньоруської, литов­сько-руської, військово-демократичної (козацької), гетьманської форм української державності та чинних правових систем.

Друга частина курсу "Історії держави і права України" — логіч­не продовження першої і має на меті розглянути подальший процес державно-правового розвитку України. Зокрема період після Лют­невої (1917 р.) революції у Петрограді до сьогодення.

Висвітлюється нетривалий, але насичений подіями час, коли на новому виткові історії, в 1917-1920 pp. відродилася Українська на­ціональна держава. Державо- і правотворча діяльність Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Західноукра­їнської Народної Республіки подана з урахуванням як здобутків, так і втрат.

Значний за обсягом науковий матеріал присвячено історико-пра-вовому аналізові складного й суперечливого шляху Радянської Укра­їни. Набуті внаслідок соціальної революції атрибути української дер­жавності поєднувалися з делегуванням переважної більшості владних повноважень Союзові РСР. Відтак однопартійна більшовицька дер­жавно-правова система, зруйнувавши залишки демократії, призвела до встановлення тоталітарного режиму. В умовах партійної монопо­лії на владу, попри проголошену й закріплену конституціями суве­ренність, посилювались унітаристські тенденції в державному будів-


ництві. У складі СРСР Україна залишалась економічно й політично залежною від союзного центру. Радянське право пройшло певний еволюційний шлях від правового нігілізму та революційної правос­відомості до кодифікацій законодавства, створення Зводу законів СРСР і УРСР. Проте чіткі правові форми й відносно висока юридич­на техніка часто співіснували з юридичною догмою та політичним цинізмом.

У посібнику здійснено також спробу систематизовано розгляну­ти державно-правовий розвиток України після 1991 року. Висвітле­но закономірності державного будівництва в пострадянський пері­од; характеризується конституційний процес, наслідком якого стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України; досліджуються проблеми розбудови соціальної, правової держави в Україні; аналі­зується хід судової реформи, реформування правової системи й роз­витку галузевого законодавства.

Сподіваємось, що книга допоможе читачеві з'ясувати складні й суперечливі проблеми історії держави і права України XX — почат­ку XXI століть, сприятиме правовому, патріотичному та демокра­тичному вихованню студентів і молоді, формуванню у них націо­нальної свідомості, правової культури, розуміння значення держав­но-правових інститутів у житті суспільства.

Автор висловлює щиру вдячність усім, хто причетний до цього видання.


Розділ 9

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.

ПРАВО

(1917-1920 рр.)

9.1. Утворення Центральної Ради.

Державний лад і право Української Народної Республіки

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції й пова­лення самодержавства в Росії кардинально змінили суспільно-полі­тичний устрій. До скликання Установчих зборів найвищим органом влади став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демо­кратичні свободи й розпочав реорганізацію органів управління.

На хвилі народного піднесення та згуртування національних сил у Києві 3-4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї уві­йшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства. Го­ловою Ради 7 березня було обрано видатного історика та громадсько­го діяча М. Грушевського. На початку свого існування Рада, претен­дуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактич­но складалася з представників лише київських організацій. Виникало питання щодо її легітимності. На підтримку Центральної Ради 19 бе­резня у Києві була проведена багатотисячна маніфестація, яка завер­шилась мітингом. У прийнятій резолюції ставилася вимога скликати Установчі збори Росії й надати автономію Україні.

Важливе значення у становленні й зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з'їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6-8 квітня 1917 р. за участі 600 представників від різних укра­їнських політичних, культурних, професійних організацій. Конгрес висловився за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки, визначен-


ня кордонів автономій, забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні. Було рекомендовано створювати місцеві ор­гани самоврядування у формі сільських, повітових і губернських ко­мітетів, які мали формуватися на основі рівного й загального вибор­чого права.

З'їзд обрав 155 членів Центральної Ради, санкціонувавши її утво­рення як найвищого територіального органу влади в Україні. Із за­гальної кількості мандатів дві третини надавалися губерніям і міс­там, одна третина — партіям і громадським організаціям. По одно­му мандату отримали українські національні ради Петрограда й Москви. Головою Ради знову було обрано М. Грушевського. Рада обрала Комітет у складі 20 (пізніше 40) осіб, який до утворення уря­ду був по суті її виконавчим органом.

З'їзд санкціонував майбутнє поповнення Центральної Ради делега­тами від робітників, селян, солдатів після їх обрання на відповідних з'їздах. На підставі цього рішення у червні — липні 1917 р. до Ради увійшли: Всеукраїнська Рада військових депутатів (130 осіб), Всеукра­їнська Рада селянських депутатів (212 осіб), Виконавчий комітет Все­української Ради робітничих депутатів (близько 100 осіб). Рада попов­нилася ще й представниками національних меншин (росіян, поляків, євреїв та ін.), які становили близько 30 % депутатського корпусу. За даними мандатної комісії шостих загальних зборів (сесії), на початок серпня 1917 р. чисельний склад Центральної Ради був такий: а) повинно бути усіх членів — 792; б) скільки обрано — 643; в) скіль­ки присутніх — 447.

Порядок діяльності Ради визначався Наказом Української Цент­ральної Ради від 5 травня 1917 p., згідно з яким робота її мала здій­снюватись через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори мали скликатися раз на місяць, надзвичайні — в разі необхідності. Комітет, або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня, визначався як постійно діючий розпорядчий орган, що мав право кваліфікованою більшістю (не менше 2/3 складу) здійсню­вати й законодавчі функції. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Таким чином, Центральна Рада, що хоча й сформувалась шляхом делегування, а не загальним демократичним вибором, за своїм пред­ставницьким складом, функціями, значенням та формами діяльності є прообразом парламенту України. До того ж і сама вона у своїх до-


кументах наголошувала на тому, що є тимчасовим органом і діє до­ти, доки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним го­лосуванням Всенародні Українські Збори".

Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією "однині самі будемо творити наше життя", 15червня 1917р. був створений перший український уряд — Генераль­ний Секретаріат на чолі з В. Винниченком, до якого входили гене­ральні секретарства, кшькість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й вико­навчої влади. Відповідно до IV Універсалу (9 січня 1918 р.) уряд отри­мав нову назву — Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального Секретаріату визначалися Статутом вищого управління України, затвердженим Малою Радою 16 липня 1917 р. Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального Секретаріату до рівня крайового (на п'ять губерній) органу. Свій урядовий статус Ге­неральний Секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального Сек­ретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування, Централь­на Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де "влада зосталась в руках людей, ворожих до українства". Через те, крім губернських і повітових ко­місарів Центральної Ради, волосних, повітових і губернських зе­мельних комітетів, Рад селянських депутатів, на місцях діяло здебіль­шого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управ­ління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, які мали залучати громадян до постачання продуктів і палива, належного утримання будинків тощо. Від часу поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р. і до приходу до влади гетьмана П. Скоропадського у квітні 1918 р.) го­ловним у діяльності домових комітетів стала охорона майна й осо­бистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм дозволялося мати зброю, яку можна було застосову­вати у разі відкритого нападу на будинок.

7


Непослідовність дій Центральної Ради виявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона визнала Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів органами місцевого самоуправління, не визна­чивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Зе­мельному законі від 18 січня 1918 p., запровадити новий адміністра­тивно-територіальний поділ України відповідно до Закону про поділ України на землі від 6 березня 1918 р. Структурна невизначеність сис­теми самоврядування, відсутність належної правової бази та держав­ного фінансування не дали змоги Центральній Раді організувати ді­яльність органів влади й управління на місцях.

Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало ре­формуванню судочинства, розпочатому українізацією існуючих судо­вих установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з'їзд юристів, який об­рав крайовий судовий комітет для забезпечення зв'язків між Цент­ральною Радою та місцевими судовими установами. Процес рефор­мування набув інтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалися програмні цілі реформування судової систе­ми: "Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судо­вих справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу".

10 листопада Мала Рада затвердила законопроект, у якому зазна­чалося, що "суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки". 23 грудня на засіданні Малої Ради обговорено і затвер­джено закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Гене­рального і Апеляційного судів". Генеральний суд мав складатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.

Передбачалося створення Київського, Одеського та Харківсько­го апеляційних судів, але в Одесі й Харкові ці суди так і не були ство­рені. Конкретними кроками на шляху реформування суду стали рі­шення Центральної Ради про ліквідацію селянських волосних і верх­ніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 p.). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рі­шення приймались на основі старого законодавства.

Ускладнення воєнно-політичної ситуації спричинило виникнення "надзвичайного" правосуддя. Починаючи з лютого 1918 р. рішення-


ми головних губернських воєнних комендантів для розгляду справ військових і цивільних осіб про убивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій створювалися революційні військові суди. Аби впорядкувати діяльність цих судів, у квітні була затверджена "Інструкція Військовому революційному суду". Передбачався коле­гіальний розгляд справ (у складі професійного судді, двох представ­ників від громадськості й чотирьох за призначенням воєнного ко­менданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Для проведення дізнання у справі воєнними коменданта­ми призначалися слідчі. Надзвичайні судові повноваження надава­лися також комісарам Центральної Ради на місцях.

У ситуації, коли різко зросла злочинність, почали траплятися ви­падки самосуду. У селах самосуд чинив сільський схід або комітет, у місті — переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смерт­ну кару (розстріл, повішення, відрубування голови, спалення живим).

Відповідно до Закону "Про упорядження прокураторського на­гляду на Україні" від 23 грудня 1917 р. діяла прокураторія Генераль­ного суду. Вона перебувала в подвійному підпорядкуванні, підляга­ючи ще й Секретарству судових справ, яке визначало регламент її роботи, призначало її керівника — Старшого прокурора.

У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний харак­тер і полягав у розробці підвалин української державності. Законо­давча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проек­том Української Конституції ("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "ав­тономного устрою". Як відомо, вперше Закон-декларацію під на­звою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазна­чалося, що "Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягне­ну руку українського народу", тож "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Універсал проголошував відродження авто­номного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Сек­ретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрід-


ного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: "Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійсню­вання автономії України до всеросійських Установчих зборів". В Ук­раїні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.

Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап за­конодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної пра­вової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України бшьшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Рес­публіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Феде­рації. За своїм значенням Третій Універсал — перший у XX ст. укра­їнський державно-правовий документ конституційної спрямованос­ті, який розпочав процес формування власної правової системи. Важливе значення мають його положення про розширення й закріп­лення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицько­го, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й пере­дачу земель трудовому народу без викупу, права й можливостей вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до ство­рення власної держави, але фатальною її помилкою була підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. Наступ військ Антонова-Овсі-єнка остаточно розвіяв ілюзії щодо перетворення Росії на демократич­ну федеративну республіку. Нагальною була й необхідність провади­ти самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпо­чалися в Брест-Литовському. У Четвертому Універсалі Центральної Ради говорилося: "Віднині Українська Народна Республіка стає са­мостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Центральна Рада, визнаючи джерелом влади народ України, прагнула встановлення "бажаного миру, щоб повести свій край до ладу, творчої праці". Отже, державність України виник­ла як реакція на розпад центральної влади Російської імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.

Одним із перших кроків у розбудові української правової систе­ми був Закон від 25 листопада "Про порядок видання законів". Згід­но з його положеннями "виключне й неподільне право видавати за­кони для Української Народної Республіки" до сформування Росій-

10


ської Федерації надавалося Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" — Генераль­ним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російсько­го законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване україн­ською владою.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного бу­дівництва розпочалося з прийняття 11 листопада 1917 р. Закону "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республі­ки". Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення. Брати участь у виборах мали право громадяни з двадцятирічного віку. Виборчих прав позбавля­лися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини. Установлювалась відповідальність за порушення організації проведення виборів. Постановою Малої Ради вибори бу­ли призначені на 27-29 грудня, але через воєнні дії вони проводили­ся переважно в січні — лютому 1918 р. лише в Київському, Волин­ському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Катерино­славському й Чернігівському округах. За рішенням Малої Ради Уста­новчі збори мали відкритися 12 травня 1918 р.

Прийнятими в березні 1918 р. законами встановлювалась держав­на українська мова, Державний герб УНР — "Володимирів тризуб".

Спробою врегулювання міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин був Закон "Про національно-персональ­ну автономію" від 9 січня 1918 р. Але деякі його положення, зокрема про "іменні списки" — кадастри представників нацменшин, які по­винні були публікуватись для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців.

Суперечливим виявився й Закон "Про громадянство Української Народної Республіки" від 2 березня 1918 р., за яким громадянами УНР вважалися ті, "хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республі­ки". Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно проживали в Україні, але народилися за її межами.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ра­ди здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього

11


трудового народу". Приписувалося встановити "державну контро­лю над продукцією на Україні", наголошувалось на необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці". У січні 1918 р. бу­ло прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який може вва­жатися першою спробою створення власного трудового законодав­ства. Він не тільки визначав тривалість робочого часу — 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і непов­нолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому вироб­ництві, встановлював святкові дні тощо.

В умовах кризи грошового обігу відбулися й зрушення у сфері фі­нансового права. Найважливішим у цій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. "Про випуск державних кредитових білетів УНР", яким вста­новлювалося, що "кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійсними потребами гро­шового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибут­ками від монополій". Розмір випуску кредитових білетів не повинен був у жодному разі перевищувати половини річної суми прибутків від монополій. Кредитові білети УНР випускалися в карбованцях, причому один карбованець повинен був містити 17,424 частки чис­того золота і ділитися на 200 шагів. Встановлювалось, що "україн­ські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою". У квітні прийнято закони про випуск зобов'язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків у сумі 500 млн карбованців і про випуск розмінних марок державної скарбниці. Закону про держав­ний бюджет прийнято не було. Деякі акти окремо регулювали над­ходження прибутків і розписи видатків держави. Так, згідно із зако­ном від 9 грудня, усі державні податки й прибутки, які на підставі за­конів збиралися на території УНР, визнавалися прибутками держав­ного скарбу. Законом "Про тимчасові розписи видатків на 1918 р." від 11 квітня 1918 р. відповідні міністерства були уповноважені роби­ти тимчасові розписи державних видатків на кожні чотири місяці із затвердженням їх через Міністерство фінансів Центральною Радою.

Деякі законодавчі акти стосувалися кримінального права. Як ві­домо, Третім Універсалом була скасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій і повстань проти УНР за

12


Законом від 5 березня позбавлялись прав на українське громадян­ство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонова­ного повернення вони карались ув'язненням до п'яти років.

Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочала­ся після прийняття Першого Універсалу. Передбачалося обрання за принципом "національно-пропорційного представництва" Комісії з підготовки Статуту автономної України. Жовтневі події у Петрогра­ді, проголошення УНР прискорили конституційний процес. Згідно з Четвертим Універсалом Конституцію "незалежної Української На­родної Республіки" мали ухвалити Установчі збори, але подальше ускладнення воєнно-політичної ситуації призвело до того, що об'єд­нані російсько-українські радянські війська 26 січня зайняли Київ. Центральна Рада евакуювалась до Житомира. 27 січня 1918 р. у Брест-Литовському делегація Центральної Ради від імені УНР під­писала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччи­ною мирну угоду. Щоб утримати владу, Центральна Рада зверну­лась до німецького уряду з проханням про військову допомогу. У лютому — березні 1918 р. 33 німецькі й австро-угорські дивізії разом з полками Центральної Ради під командуванням Болбочана, Петлю­ри, Присовського, Сушка розгорнули наступ проти більшовицьких сил. Відповідно до угоди між УНР та Німеччиною й Австро-Угорщи­ною Центральна Рада зобов'язалась поставити їм 60 млн пудів хліба, 400 млн яєць, 2,75 млн пудів м'яса, 37,5 млн пудів залізної руди.

Протягом двох місяців владу Рад робітничих і солдатських депу­татів було повалено, а територію України поділено на сфери впливу між Німеччиною й Австро-Угорщиною. Однак це не врятувало Цен­тральну Раду. Поширювалася боротьба українського народу проти окупантів, які вдавалися до репресій і розстрілів. Анархія, яка існу­вала в країні, поставила в опозицію до Центральної Ради не тільки заможні верстви, а й переважну більшість населення. Німецьке ко­мандування було зацікавлене у проведенні політики твердої руки. Про це свідчить зустріч 24 квітня начальника штабу німецьких військ генерала Тренера з П. Скоропадським, на якій з'ясовано умови щодо підтримки німцями майбутнього гетьмана.

Отже, Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обстави­ни зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але,

13


безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів (Загальні постанови, Права громадян України, Органи власті УНР, Всенарод­ні збори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Націо­нальні союзи, Про часове припинення громадських свобід). Україна проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною" (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить на­родові України, тобто громадянам УНР всім разом.

Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян. Про­голошувалась рівність громадян "в своїх громадянських і політич­них правах" незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичні свобо­ди "слова, друку, сумління, організації, страйку" (ст. 17), недоторка­нність "домашнього огнища" (ст. 15), "листова тайна" (ст. 16), "сво­бода перемін місця пробування" (ст. 18). На території України скасо­вувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижу­ють людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР про­голошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали ви­щу законодавчу владу й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади. "Єдина без­посередня місцева власть" (ст. 26) надавалась виборним Радам і Уп­равам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала поса­ди президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демокра­тичною парламентською державою. Обрання М. Грушевського Президентом УНР, яке, за свідченням Д. Дорошенка, відбулося на тому ж засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 p., де приймалась Кон­ституція, вірогідно, було останньою спробою Центральної Ради ут­римати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційним ко­мандуванням державного перевороту.

9.2. Держава і право періоду Гетьманату П. Скоропадського

29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи "Союзу зе­мельних власників" з'їзді українських хліборобів П. Скоропадсько-

14


го проголосили гетьманом Украши. Центральна Рада була розігна­на окупаційними військами. Проте не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний ре­зультат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність і покласти край революційному хаосо­ві. Нащадок давнього роду козацької старшини, авторитетний бойо­вий генерал П. Скоропадський із початком революції українізував своє військове з'єднання, але Центральна Рада відкинула його по­слуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований нама­ганнями відновити правопорядок, скасувати "соціалістичні експери­менти" Центральної Ради.

Протягом доби прихильники гетьмана захопили державні уста­нови. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з "Грамо­тою до всього українського народу" і оприлюднив "Закони про тим­часовий державний устрій України", в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, зе­мельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасо­вого російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава ".

Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України "влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української держави". В історико-правовій літературі існують різні точки зору на природу гетьманської влади. Дехто із науковців вважає, що з утворенням Гетьманату в Україні відбувся перехід до президентської республіки. Окремі дослідники стверджують про по­вернення до монархічної форми правління. Справді, титул "гетьман" асоціюється з квазімонархічними традиціями, пов'язаними з козаць­кими гетьманами.

Фактично ж "до обрання Сейму" встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодав­чої та виконавчої влади: "Без його санкцій ніякий закон не може ма­ти сили". Він призначав і звільняв виконавчу владу — отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту", оголошував во­єнний, осадний стан, здійснював помилування.

Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропад­ський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимча-

15


совий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельмож­ного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених ви­падках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного — Рада Мініст­рів. Характеризуючи цей закон, можна говорити про прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності й наступ­ності вищої державної влади.

Законами про тимчасовий державний устрій України функція ор­ганізації та координації діяльності центральних відомств "по пред­метах як законодавства, так і вищого державного управління" по­кладалася на призначену гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. "Керування справами Ради Міністрів" покладалося на "Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцелярію". На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, народної освіти (21 черв­ня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), су­дових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також бу­ли створені нові Міністерство народного здоров'я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поді­лялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив "Положення про Малу Раду міністрів", яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих мініс­терств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище партійних інтересів і не підтримали геть­манський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та мо­нархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьман­ського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голо­ва професор історії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український діяч

16


Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф. Лизогуба у сформова­ному 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чо­лі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерний розвиток інституту дер­жавної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьман­ською "Грамотою до всього українського народу" від 29 квітня уря­довці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були зали­шені на посадах. Відповідно до Закону "Про порядок призначення на державну службу" від 25 травня кожен, хто перебув чи вступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити "уро­чисту обітницю" на вірність Українській державі.

Здобутками Української держави слід вважати й успіхи у зовніш­ньополітичній сфері. Якщо Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Туреччиною, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Під тиском нім­ців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. У стислі тер­міни була створена власна дипломатична служба.

Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних пар­тій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів Цен­тральної Ради, поновив адміністративно-територіальний поділ, який діяв ще за царату. У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та зем­ських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота вла­ди на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично при­рівнювалися до царських губернаторів. Згідно із Законом від ЗО лис­топада поновлювався колишній інститут "земських начальників", утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Усе це переконливо свідчить про те, що система місцевої влади формува­лася за зразком колишньої російської моделі. Впродовж кількох мі­сяців в Україні було створено дійовий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, що посіло місця в державній адміністрації, було переважно зацікавлене у відновленні імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації, як і за часів УНР, керувало Мініс­терство внутрішніх справ.

Гетьманські установи й органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що здійснювала грабіжницьку політику в Україні.

17


До Німеччини ешелонами вивозилося продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, вип­лачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації в країні.

Ситуацію в Український державі ускладнювало також протисто­яння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до гетьмана українських полі­тичних партій. У травні Міністерством внутрішніх справ було заборо­нено з'їзд представників міст. Були розпущені Катеринославська й Одеська міські думи. Згідно із Законом від 29 червня губернські ста­рости отримали право розпускати волосні земські збори й управи, міські думи. Водночас гетьманський уряд намагався створити на міс­цях лояльне до Гетьманату самоврядування. Сподіваючися знайти со­ціальну опору режиму в середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян — козаків. Новий Закон про вибори до земств від 5 вересня вводив куріальну систему виборів, яка мала привести до того, щоб земське життя провадили заможні хлібороби.

Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції — Генерального суду. У Законах про тимча­совий державний устрій України від 29 квітня у розділі "Про Гене­ральний суд" зазначалося, що він "уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адмі­ністративних". На Генеральний суд покладалося оголошення всіх за­конів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер ма­ло здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, — "іменем Закону Укра­їнської держави". Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного й адміністра­тивного. На нього покладалися функції, що раніше належали росій­ському "Правительствующему сенату", а також касаційні функції Го­ловного Військового суду. Реформування вищої судової інстанції бу­ло завершено після створення відповідно до Закону від 8 липня Дер­жавного сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністра­тивного, Цивільного і Карного Генеральних судів.

Законом від 8 липня "Про Судові палати й апеляційні суди" було скасовано апеляційні суди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кри-

18


мінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено під­судність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністер­ство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юсти­ції отримав право призначати й звільняти з посад мирових суддів і голів з'їздів мирових суддів.

Крім загальних існували й військові суди, значення яких зростало з посиленням гетьманських репресій. Відповідно до Закону від 21 червня "Про організацію військово-судових установ та їх компетен­цію" вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабні — ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному шта­бі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, про­тидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Судові установи при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно до нових умов у склад злочинів і призначення міри покарання.

Організовувалася українська прокуратура. Законом "Про Дер­жавний сенат" встановлювалися посади прокурорів і товаришів (зас­тупників) прокурорів. Обов'язки Генерального прокурора поклада­лися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора у засі­даннях військових судів.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася фун­кція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлен­ня порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати (звільняти) Міністерство юстиції.

У системі правоохоронних органів чільне місце належало створе­ній відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї по­кладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійсню­вав департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах — старости й отамани.

Головні засади створення власної правової системи були визначе­ні в Законах про тимчасовий державний устрій: "Українська держава

19


керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі". Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: "Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і пе­редаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові". Міністрам надавалась можливість видавати розпоряд­ження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму й порядок оголошення законів" керівництво цим процесом покладалося на Державну канце­лярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяль­ності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Деякі попередні законодавчі акти були скасовані гетьманом, як такі, що суперечили соціально-політичним та економічним засадам Української держави. Така доля спіткала, наприклад, досить супе­речливий за своєю сутністю Закон Центральної Ради про національ­но-персональну автономію.

Водночас гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркулярі Міністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сфері трудового зако­нодавства зберігають свою чинність, "якщо вони не скасовані Уря­дом Української держави".

Тою мірою, як затверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попередні законодавчі акти, про що, як пра­вило, вказувалося в тексті того чи іншого закону. Показовим у цьо­му сенсі є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Цен­тральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цей закон базувався на "нульовому варіанті": усі російські під­дані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визна­валися громадянами України.

Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законо­давче врегулювання земельного питання. Скасувавши Закон Цен­тральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів що-

20


до унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки ново­го земельного закону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вища земельна комісія на чолі з Гетьманом. Однак згідно із затвердженим у листопаді під тиском Українського націо­нального союзу на чолі з В. Винниченком проектом земельної ре­форми усі великі землеволодіння мали бути примусово викуплені державою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалося існування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства мали культурне значення. Фактично це було повер­нення до скасованого Закону "Про соціалізацію землі" з деякою мо­дернізацією. Зрозуміло, що такий законопроект викликав різко нега­тивне ставлення великих землевласників.

Незаперечними є успіхи гетьманського уряду в законодавчому забезпеченні культури й освіти. Було засновано близько 150 україно­мовних гімназій. У середніх школах започатковувалося обов'язкове вивчення української мови й літератури, а також історії та географії України. В жовтні у Києві і Кам'янці-Подільському відкрилися укра­їнські університети. Було також засновано український Національ­ний театр, Національну капелу, Національний музей, Національний архів та бібліотеку, фонд якої мав понад мільйон томів. Вершиною освітньої діяльності Гетьманату стало урочисте відкриття 24 листо­пада Української академії наук. Президентом академії було обрано академіка В. Вернадського.

Створюючи власні Збройні сили, гетьманська адміністрація зроби­ла важливі кроки у законодавчому забезпеченні військового будів­ництва. Улітку 1918 р. гетьман наказав військовому міністерству від­новити організацію козацтва як основного резерву військ. Важливе значення мали Закон про загальний військовий обов'язок від 24 лип­ня та Закон про політично-правове становище службовців військо­вого відомства від 1 серпня 1918 р. Цими законами встановлювався строк служби два роки в піхоті й три — у кінноті та артилерії; вій­ськовослужбовцям заборонялося входити до складу політичних пар­тій і організацій, вони позбавлялися активного й пасивного вибор­чого права.

У вересні Рада Міністрів і гетьман ухвалили план організації ук­раїнської армії, що мала складатися з 8 корпусів, кінних дивізій та інших військових з'єднань. Важлива роль надавалася Чорномор­ській флотилії, що складалася з кораблів, захоплених німцями за

21


Брестською угодою і переданих ними Україні. Для підготовки вій­ськових кадрів засновувалися спеціальні школи. Було сформовано кілька військових з'єднань, у тому числі й Гвардійську Сердюцьку дивізію чисельністю 5 тис. чоловік, укомплектовану молоддю пере­важно з родин заможних селян. Вживалися заходи для формування військових частин з козаків. Козаки кожної губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом. До козацького стану належали нащад­ки козаків, але до нього записували і всіх охочих. Передбачалося створити українську армію чисельністю близько 300 тис. чоловік. Однак процес військового будівництва гальмувало командування окупаційних військ, яке боялося створення в Україні власного силь­ного війська.

Для періоду Гетьманату характерне посилення каральної спрямо­ваності законодавства. Так, тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" та іншими актами поміщикам надавалося право використовувати при­мусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув'язнення та інші покарання. За цим законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і приз­начався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Селяни по­винні були здати хліб державі за твердими цінами, окрім частини, необхідної для прожиття. До вилучення продовольства залучалися створені при німецьких комендатурах спеціальні команди, які засто­совували жорсткі санкції і навіть розстріли. Народні маси позбавля­лися політичних прав і свобод. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції. Це спричинило активізацію пов­станського руху і в умовах, коли окупаційні війська внаслідок рево­люції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.

9.3. УНР часів Директорії

Як вже зазначалося, повалення гетьманського режиму було зу­мовлене як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників україн­ських партій та інших організацій, об'єднаних в Український націо­нальний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган — Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних

22


політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-револю-ціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним. Центром повстанського руху стала Біла Церква — місце дислокації Січових стрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалися сотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли й основні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана — Гвардійська Сердюцька ди­візія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна ар­мія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфаль­но в'їхала Директорія.

26 грудня була оприлюднена "Декларація Української Народної Республіки", де повідомлялося, що "героїчним поривом українсько­го озброєного народу зметено з лиця землі української поміщицько-монархічне панування — Гетьманщину". Директорія одмінила "всі закони й постанови гетьманського уряду, які суперечили інтересам трудящих класів і були шкідливі для всього громадянства". Віднов­лювалися демократичні свободи, національно-персональна автоно­мія, поновлювався восьмигодинний робочий день тощо. Наголошу­валося, що до повного здійснення земельної реформи "всі дрібні селянські господарства, всі трудові господарства залишаються в ко­ристуванні попередніх власників непорушними, а решта земель пе­реходять у користування безземельних і малоземельних селян, і в першу чергу тих, хто пішов у військо".

Визначалися напрями внутрішньої та зовнішньої політики, соці­альних реформ, боротьби із спекуляцією, організації робітничого контролю, повернення селянам зібраних поміщиками контрибуцій.

Того ж дня було створено перший уряд Директорії — Раду На­родних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським. Було ухва­лено ряд законів, зокрема закон про передачу селянам усієї помі­щицької землі без викупу.

Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держа­ви за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Ан­танти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за

23


"європейську модель" і спільну з Антантою боротьбу проти радян­ської Росії.

За такої ситуації визначився третій, компромісний, шлях. У під­мурівок розбудови держави Директорією було покладено так зва­ний трудовий принцип (що, однак, спричинило звинувачення Ди­ректорії у "більшовизмі"). В "Декларації" зазначалося, що "Дирек­торія є тимчасова верховна влада революційного часу", яка "...пере­дає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Україн­ської Народної Республіки". Тобто за цим принципом експлуататор­ські класи позбавлялися виборчих прав. До "експлуататорів" також було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, ліка­рів та ін. Центральні органи влади й управління мав утворити Тру­довий конгрес (Конгрес трудового народу) — своєрідний парламент з делегатів від "трудового селянства", "міського робітництва" і "трудової інтелігенції" (що була безпосередньо пов'язана з народом: фельдшерів, вчителів народних шкіл, дрібних службовців тощо). Влада на місцях, у губерніях і повітах мала належати трудовим Ра­дам робітників, селян і трудової інтелігенції.

23-28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового наро­ду за участю близько 400 депутатів від повітових селянських з'їздів та губернських з'їздів робітників і "трудової інтелігенції", в тому числі й 65 депутатів від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західно­українських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

Конгрес ратифікував Акт злуки УНР із ЗУНР. Він висловився проти "організації робітничої диктатури" і проголосив загальне ви­борче право для виборів майбутнього "Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки". Було ухвалено "За­кон про форму влади на Україні", в якому визначалися підвалини державного устрою УНР. За цим законом до скликання наступної сесії Конгресу Директорії надавалась верховна влада з правом видава­ти закони, які підлягали ухваленню найближчою сесією Конгресу. До складу Директорії було введено представника ЗУНР Є. Петруше-вича, проте це рішення не було реалізовано.

Виконавчу владу згідно із Законом про форму влади на Україні здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Ди­ректорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу.

24


В законі йшлося про утворення постійних комісій: оборони, зе­мельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культур­но-освітньої; про владу комісарів Директорії на період війни. Слід зазначити, що правовий статус Директорії та уряду закон чітко не визначив. Не було конкретизовано компетенцію уряду, що спричи­нило проблеми у поділі повноважень цих органів, а то й конфлікти між ними.

Конгрес звернувся з Універсалом до українського народу, в яко­му було викладено основні напрями державного будівництва. Зва­жаючи на те, що "з усіх боків цілості і незалежності Української На­родної Республіки загрожують сильні держави", Конгрес закликав "всіх синів трудового селянства і робітництва на боротьбу за землю і волю". В умовах громадянської війни Конгрес уже більше ніколи не збирався.

Внутрішня й зовнішня ситуації, в яких опинилася Директорія, бу­ли дуже складними. В Одесі й інших чорноморських портах висади­лося шістдесятитисячне військо Антанти (французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські частини). Антанта не визнавала Укра­їни і, сприймаючи її лише як частину Росії, допомагала білогвардій­ській армії Денікіна. На заході ЗУНР вела кровопролитну війну з по­ляками й потребувала допомоги. Радянські уряди Росії й України, вважаючи Директорію контрреволюційною, розпочали проти неї воєнні дії, і їхні війська у першій половині січня зайняли всю Лівобе­режну Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радян­ській Росії. Але армія Директорії, яка на момент перемоги повстан­ня налічувала близько 100 тис, зменшилася до 25 тис. і виявилась аб­солютно небоєздатною. Селянство, що становило її основу, розбіг­лося по своїх селах "ділити поміщицьку землю". На бік більшовиків перейшли армія анархіста Н. Махна, повстанські з'єднання отаманів М. Григор'єва, Д. Терпила та ін. Армія Директорії окрім двох з'єд­нань (Запорозької дивізії отамана Болбочана та Стрілецької дивізії полковника С. Коновальця) складалася з окремих загонів на чолі зі своїми отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. Отже, сили були явно нерівними. Радянські війська, розбивши основне угруповання військ Директорії під Києвом, на по­чатку лютого зайняли столицю. Повстанський рух охопив чимало міст і сіл України. На Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном розпочало творити свій державний лад.

25


У цих умовах Директорія вступила в переговори з командуван­ням французьких військ щодо передачі України під протекторат Франції та надання допомоги з боку Антанти. Але французи поста­вили умови: створити 300-тисячну армію, підпорядкувавши її союз­ному командуванню, встановити контроль Антанти над українськи­ми фінансами та залізницями, звільнити ув'язнених гетьманських мі­ністрів. На вимоги командування французьких військ на початку лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов звинувачений ними у "більшовизмі" її голова В. Винниченко, а соціалістичний кабінет

B.  Чеховського замінили помірковані на чолі з С. Остапенком.

C.  Петлюра, відставки якого також домагалися французи, повідо­
мив про припинення свого членства в партії, але зі складу Директо­
рії не вийшов. Більш того, після від'їзду за кордон В. Винниченка він
став центральною фігурою у Директорії. Однак спроба Директорії
знайти собі союзника у Франції не мала успіху. Внаслідок інтенсив­
ної більшовицької пропаганди антантівські війська були деморалі­
зовані. Під натиском Червоної Армії та військ отамана М. Гри-
гор'єва у березні — квітні вони залишили Україну.

Крах орієнтації на Антанту призвів до створення 6 квітня 1919 р. нового соціалістичного уряду на чолі із Б. Мартосом. Цей уряд ого­лосив про намагання здійснити земельну реформу в інтересах се­лянства, відновити роботу фабрик і заводів. Однак у квітні армія Ди­ректорії була повністю розбита радянськими військами і відступила частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

Влітку збройні сили С. Петлюри, об'єднавшись з Українською Галицькою Армією (УГА) і скориставшись наступом Денікіна, всту­пили у межі України і ЗО серпня 1919 р. зайняли Київ. Однак уже нас­тупного дня в місто увійшли війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Внаслідок поразки від денікінців розпочався драматичний відступ військ Директорії.

За цих умов С. Петлюра пішов на союз із Польщею. Проти рішу­че виступило командування УГА, розуміючи, що наслідком цього стане загарбання Польщею Галичини. В листопаді УГА перейшла на бік Денікіна, а через деякий час її підрозділи почали підтримува­ти Червону Армію. У цей період було сформовано уряд на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. — В. Прокоповичем. Ускладнення во­єнно-політичної ситуації призвело до підписання 21 квітня 1920 р. Варшавського договору, за яким українська сторона за воєнну та ін-

26


шу підтримку пішла на значні територіальні поступки. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, частина Поліс­ся й Волині. За умовами договору польсько-українські війська в квітні 1920 р. виступили на більшовиків і 6 травня оволоділи Киє­вом. Однак невдовзі радянськими військами їм було завдано ряд по­разок. У листопаді 1920 р. після виснажливих боїв війська Директо­рії відступили за Збруч, де були інтерновані поляками.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й уря­дові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебу­вання (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський). 15 лис­топада 1919 р. на останньому засіданні Директорії та уряду було прийнято постанову про від'їзд за кордон у державних справах чле­нів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця, яким було надано право укладати прелімінарні договори й військово-політичні угоди від іме­ні УНР з іноземними державами. "Верховне керівництво справами Республіки " було покладено на С. Петлюру, якого було уповноважено "іменем Директорії" затверджувати всі закони й постанови, прийня­ті урядом. Фактично С. Петлюра вже керував один, бо Є. Петруше-вич, не згодний з політикою Петлюри, вийшов зі складу Директорії. 21 травня 1920 р. уряд ухвалив постанову про відкликання А. Макаренка й Ф. Швеця з-за кордону. їхнє неповернення дало під­ставу вважати, що ці діячі вибули зі складу Директорії. С. Петлюра став одноосібним керівником УНР.

Аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тен­денцію переходу до президентсько-парламентської республіки. За за­конами від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управлін­ня та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" і "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки" верховну владу в УНР мали тимчасово здійснювати "шляхом розме­жування і координації державної функції" Директорія, Державна Народна Рада і Рада Народних Міністрів.

Згідно з цими законами Директорія УНР в особі її Голови: "а) за­тверджує ухвалені Державною Народною Радою закони; б) затвер­джує ухвалені Радою Народних Міністрів призначення та звільнен­ня; в) затверджує ухвалені Державною Народною Радою умови зв'язків з іншими державами; г) видає на пропозиції Ради Народних Міністрів акти амністії та помилування; д) репрезентує Українську Народну Республіку перед іншими державами; є) покликає Голову

27


Ради Народних Міністрів і затверджує членів Ради Народних Мі­ністрів".

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належа­ти Державній Народній Раді, яка мала обиратися терміном на рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, про­фесійних і кооперативних організацій. До функцій Державної На­родної Ради також належали оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і за­твердження міжнародних угод тощо.

Статус і функції Ради Народних Міністрів чітко визначеними не були. Як вже зазначалося, вони формувалися Директорією. Однак за діяльність уряду Рада Народних Міністрів мала відповідати перед Державною Народною Радою.

Передбачалося, що в разі неможливості виконання Головою Ди­ректорії своїх обов'язків влада передавалася Голові Державної На­родної Ради, а до її скликання — колегії, що мала складатися з Голо­ви Ради Народних Міністрів, головуючого у Найвищому суді УНР і представника політичних партій. Ці закони проголошували народ­ний суверенітет, верховенство закону, принцип поділу влад, багато­партійність. Однак, прийняті за кілька днів до краху УНР, зазначені закони не були реалізовані. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України і продовжила свою діяльність в еміграції.

Місцеве управління після провалу експериментів з "трудовими ра­дами" на законодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР. Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніх справ. Реальна влада на міс­цях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і гу­бернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльність дорево­люційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ, міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов'язок подання списків при­хильників гетьманської влади, а також осіб, що належали до монар­хічних чи більшовицьких організацій.

Інструкцією МВС від 24 червня 1919 р. "Про тимчасову організа­цію влади на місцях" встановлювалася структура й підпорядкування

28


місцевих комісаріатів, визначалися повноваження комісарів, які по­рівняно з періодом Центральної Ради стали значно ширшими. До цих повноважень зокрема належали: нагляд за виконанням розпо­ряджень центральної влади, організація мобілізаційної роботи, ке­рівництво міліцією. Губернські комісари здійснювали загальне ке­рівництво земськими зібраннями й управами, міськими думами й управами. Вони також наділялися правами видавати обов'язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою й рес­публіканського ладу.

Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що "суд на території УНР здійснюється іме­нем УНР". За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні су­ди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дорево­люційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого "Про вибори і призначення мирових суддів".

Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзви­чайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-по­льові суди в складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секрета­ря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбу­вання, підпали, зґвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з'являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув'язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.

Військово-польові суди у грудні 1918 р. — січні 1919 р. викорис­товувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (го­ловуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами коман­дира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника за-

29


стосовувалися "негайні розстріли без слідства і суду" всіх, хто агіту­вав проти існуючого державного устрою УНР.

Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів "у міс­цевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а та­кож на театрі воєнних дій" були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з чис­ла військових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі з судовим процесом. Але діяв суд за скоро­ченою процедурою. Вироки надзвичайного військового суду не під­лягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим до страти надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а в діючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом'якшення кари.

Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та "паралельного" (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території Ук­раїни було анульовано чинність законів і декретів Українського Ра­дянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Дирек­торія вважала "лівими", в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повному обсязі законодавс­тво гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Ди­ректорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавс­тва, якщо воно не суперечило новим українським законам.

Певні намагання впорядкувати законодавчу діяльність простежу­ються в Законі від 14 лютого 1919 р. "Про порядок внесення і затвер­дження законів в Українській республіці". Відповідно до нього під­готовка законопроектів покладалася на міністерства. Після схвален­ня Радою Народних Міністрів вони виносилися на затвердження Ди­ректорії. У Законі від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Рес­публіці" містився окремий розділ "Законодавство Української На­родної Республіки". За цим актом право ухвалювати законопроекти

30


отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Про­екти законів, ухвалених одним із цих органів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.

У сфері державно-правового регулювання діяли зазначені вище закони про форму влади в УНР від 28 січня 1919 р., про верховне правління та порядок законодавства в УНР, про Державну Народну Раду УНР від 12 листопада 1920 p.; 24 січня 1919 р. було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. "Про від­новлення гарантій недоторканності особи на території УНР". Але норми цих законів в умовах громадянської війни не могли бути реа­лізовані. Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитися президентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цим про­ектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої через Державну раду, виконавчої через Голову держави і Раду Міністрів, судову через незалежні суди.

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюцій­ним законодавством (X том Зводу Законів Російської імперії). Ди­ректорією вносилися зміни щодо права власності. Так, Законом від 8 січня 1919 р. "Про землю в УНР" було скасовано право приватної власності на землю.

У кримінально-правовій сфері за майже повної відсутності влас­них нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 p., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних докумен­тах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головноко­мандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Також застосовувалися тюремне ув'язнення, строкова чи без­строкова каторга, конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушень Директорія вдавалася до беззаконня і репре­сій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю.

Законодавство Директорії створювалося в режимі "швидкого ре­агування". Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояс-

31


нюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення ви­конання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.

9.4. Західноукраїнська Народна Республіка

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і націо­нальних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючись врятувати монархію, імпе­ратор Карл 116 жовтня 1918 р. видав маніфест, за яким Австро-Угор­щина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. "Коронним землям" надавалося право створити власні представ­ницькі органи — Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галиць­кого й буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства й студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петру-шевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північ­ну Буковину й Закарпаття "однопільною українською національною територією", що уконституйовується як Українська держава, що­правда у складі Австро-Угорщини. Планувалося виробити конститу­цію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворе­но три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів За­карпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською вла­дою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жов­тня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генераль­ний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові комендан­ти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до збройного

32


взяття влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Га­личини влада перейшла до українців.

У зверненнях від 1 листопада УНРади "До населення міста Льво­ва" та "Український народе!" зазначалося, що народною "волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монар­хії Українська держава і її найвища власть, Українська Національна Рада". Проголошувалося про усунення старих органів влади і пере­хід влади до українських організацій. Українці-військовослужбовці, все українське населення мали стати на захист власної держави. Усім громадянам різних національностей і віросповідань надавалися рів­ні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям) про­понувалось обрати своїх представників до складу УНРади. Наголо­шувалося, що "як тільки буде забезпечене й укріплене існування Ук­раїнської держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права Установчі збори, які рішать про дальшу будучність Української держави".

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНРаді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомо­гу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога 22 листопада 1918 р. україн­ське військо й державна влада залишили Львів, переїхавши спершу до Тернополя, а на початку січня до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави — За­хідноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існуван­ня ЗУНР здійснювалися спроби возз'єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січ­ня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його од­ноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об'єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною об­ластю Української Народної Республіки, зберігала автономію, влас­ні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фак­тично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення.

33


Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії та Чехословаччини. Зі згоди й санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія; Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а че­рез кілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично становила тільки Східна Галичина з 4 млн населення.

25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти, щоб "забезпечити мир­не населення й майно Східної Галичини від більшовицьких банд", уповноважила збройні сили Польської республіки зайняти всю Га­личину. Під натиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли р. Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом із армією Директорії. Але після союзу Петлюри з Польщею три корпуси УГА оголосили про перехід до Денікіна, а через деякий час — до Червоної Армії.

Восени 1919 р. Є. Петрушевич з оточенням змушений був покину­ти українські землі і виїхати до Відня. З огляду на тісні контакти ке­рівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР. 25 липня 1920 р. було утворено закор­донний галицький уряд (уряд Диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіс­нували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем піс­ля того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину на­лежною Польщі без жодних застережень.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до Закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови Ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні бу­ло створено ще один орган — Виділ УНРади у складі Президента та дев'яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

Дбаючи про створення повноцінного парламенту, УНРада, яка вважала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання сейму ЗУНР, а в квітні — виборчий закон. Послів (де­путатів) належало обрати за національно-пропорціональною систе­мою на основі загального, рівного, прямого виборчого права при та-

34


ємному голосуванні. З 226 послів Сейму українцям належало обрати 160, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Однак через склад­ні воєнно-політичні обставини провести вибори так і не вдалося.

Внаслідок різкої зміни зовнішньополітичної ситуації у червні 1919 р. Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про пере-дання всієї повноти військової та цивільної влади Диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петруше-вич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

Уряд ЗУНР — Державний Секретаріат було сформовано 9 листо­пада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 дер­жавних секретарств (міністерств). Пізніше кількість державних сек-ретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалися. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність україн­ському народові й державі. У грудні уряд подав у відставку і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити дієвий урядовий апарат. Аби залучити до процесу держа­вотворення національні меншини, у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське й німецьке. Однак вони відхи­лили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації секре­тарств їх кількість скоротилася до десяти.

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські й міські комісари, містечкові, сільські й повітові "прибічні" та національні Ради. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав Державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. з'явився Закон "Про адмініс­трацію Західноукраїнської Народної Республіки", у якому регламен­тувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління.

За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради й призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав при­сягу від службовців повіту тощо. Йому підпорядковувалися повітові військовий комендант і комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок.

35


Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв'язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове зо­бов'язання чесно служити Українській державі, залишаються працю­вати на своїх місцях. Згідно із виданим у березні 1919 р. розпоряджен­ням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мо­вою хоч би однієї з національних меншин, не старші 40 років. Запро­ваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватись уже на почат­ку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади й управ­ління населення обирало так звану народну міліцію, що діяла на гро­мадських засадах. Крім цього, за рішенням УНРади в листопаді створювався корпус української державної жандармерії. Його очо­лила Команда української жандармерії на чолі з Головним комен­дантом. Створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які також очолювали місцеві коменданти. Комплекту­валася жандармерія добровольцями з числа військовозобов'язаних, а також кадрами "старих", професійно підготовлених жандармів, які не брали участі в антинародній діяльності.

Навесні 1919 р. в ЗУНР налічувалось близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів.

Судова система, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. "Про тимчасову організацію судів і судової влади", спочатку зали­шалася без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ при­сягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїн­ською діяльністю й переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Терито­рія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових пові­тів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суд­дів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців не вистачало, Законом "Про скоро­чення підготовки судової служби" термін стажування суддів скоро­чувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджу­валися демократичні принципи гласності, змагальності, права зви-

36


нуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судо­вої ланки й створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для роз­гляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із Зако­ном від 15 лютого 1919 р. другою судовою інстанцією мав стати Ви­щий суд і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді Окремий судовий Сенат дру­гої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції.

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військо­ва юстиція.

Серед надбань ЗУНР, безперечно, й створення власних Збройних сил — Української галицької армії. При її комплектуванні спочатку застосовувався принцип добровільності, але від середини листопада 1918 р. було оголошено мобілізацію, внаслідок якої на початку 1919 р. з'явилась 120-тисячна дисциплінована й патріотична армія, що скла­далася з трьох корпусів. У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв'язку, технічні, допоміжні й навіть авіаційний підрозділи. Очолював армію Начальний вождь (Команду­вач) з Генеральним штабом. Незважаючи на нестачу озброєння, бо­єприпасів, медикаментів підтримана народом армія чинила відчай­душний опір ворогам. У її складі воювали не лише українці, а й авс­трійці, угорці, євреї, представники інших національностей.

Відтак у стислі терміни були створені дійові органи центральної влади й місцевого управління, судові й правоохоронні органи, влас­ні збройні сили; у надзвичайно складних умовах зовнішньої агресії це забезпечило стабільність і порядок на своїй території, можливість певний час протистояти значно переважаючим силам ворога.

Досить активною була зовнішньополітична діяльність. Представ­ники ЗУНР були у США, Англії, Канаді, Франції, Німеччині, Арген­тині, Бразилії, домагаючись офіційного визнання й допомоги своїй країні. ЗУНР фактично мала контакти з Австрією, Чехословаччи-ною та іншими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризькій

37


мирній конференції, намагаючись відстояти власні інтереси. Але офіційного визнання ЗУНР на домоглася, що, власне, й вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важли­ве значення в організації державно-політичного життя країни. У За­коні про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і ці­лям Української держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.

Конституційні засади держави були визначені у "Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верхо­венство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих збо­рів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим за­коном виборче право мали всі громадяни незалежно від національ­ності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.

Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголосив державною мовою українську. "Законно признаним національним меншостям" залишалося право "уживання як усно, так і в письмах, їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і уря­дами, публічними інституціями і державними підприємствами".

Згідно із Законом "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців" від 8 квітня 1919 р. громадяна­ми УНР (ЗУНР розглядалась як частина УНР) вважалися всі, хто на день підписання закону належав до будь-якої міської або селянської общини.

Серед соціально-економічних проблем, які потребували нагаль­ного вирішення, найболючішою була земельна. Тривалі зволікання з її вирішенням пояснюються насамперед намаганнями УНРади уникнути звинувачень Заходу у більшовизмі. Після довгих і завзятих дебатів 14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила Закон про земельну ре­форму. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад

38


встановлений максимум. Ці землі переходили до так званого "зе­мельного фонду" держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Позаяк встановлення земельного максимуму, процедура кон­фіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму, сіль­ська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. У відповідь власті змушені були вдаватися до репресій і застосо­вувати війська.

Економічно розореному війною краєві загрожував голод. Влада ЗУНР створила так званий харчовий виділ, взяла на облік усі запаси продовольства й товарів першої необхідності, організувала їх розпо­діл серед населення. Заборонялося вивозити продовольство за межі держави, вводилося два дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, було від­крито дешеві й безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похи­лого віку. Відчутну продовольчу допомогу своїм західноукраїн­ським братам надала УНР.

Неабиякі зміни відбулися у сфері охорони здоров'я, освіти. Від­кривалися лікарні, поліклініки, школи. Обов'язковими предметами в школах стали українська мова, географія та історія України. Перед­бачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Закон "Про основи шкільництва" від 13 лютого 1919 р. на­дав школам державний статус, водночас дозволяючи створювати й приватні школи. Планувалося відкрити український університет.

У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР використовувалось австрійське законодавство. Для розробки власного не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.

У 1917-1920 pp. відбувалась боротьба за українську національну державність. УНР, утворена у листопаді 1917 р., мала прогресивне іс­торичне значення. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на за­конодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавалися широкі права й свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвела до її повалення.

39


Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок. Залучивши до себе представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення цен­тральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохо­ронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законо­давчого врегулювання суспільного життя. Проте не було здійснено основних соціально-економічних реформ, необхідних для утвер­дження національної незалежності. Найсерйознішою помилкою бу­ла спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюцій­ного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.

Директорія, прийшовши до влади завдяки народному повстан­ню, через конфронтацію політичних сил прагнула розробити ком­промісну програму дій. Намагання поєднати європейський парла­ментаризм і радянську владу проявилися в скликанні Всеукраїнсько­го трудового конгресу з "робітників, селян і трудової інтелігенції". Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними й загаль­нодемократичними гаслами завершилися перевагою "антирадян-ської" орієнтації. Характерним у цей період було тяжіння Україн­ської держави до президентської республіки.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залиши­ла Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Не­заперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової сис­теми органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право май­же усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднан­ням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеа­лів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.

40


Розділ 10

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

(1917-1921 pp.)

10.1. Становлення радянської влади в Україні

Після Лютневої (1917 р.) революції та повалення монархії поста­новою Тимчасового комітету російської Державної думи було утво­рено Тимчасовий уряд. У Декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917 р.) було проголошено курс на де­мократичні перетворення й негайне скликання Установчих зборів. На місцях, зокрема й українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції. Як уже зазначалося, створена в Києві Центральна Рада в перші тижні вважалась органом суто національ­ного представництва і вже пізніше перебрала на себе функції законо­давчої влади.

Водночас, як і на всій території колишньої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повселюд­но виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кре­менчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферо­полі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих Рад узяла на себе Петроград­ська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. у Петрограді відбулася Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала діяльність рад на створення загальноросійської дер­жавної системи.

Загалом у березні — квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних перетворень, закін­чення війни. Переважно це були Ради робітничих депутатів, але чи­мало Рад з'явилось й у військових частинах (Ради солдатських депу-

41


татів). Подекуди в сільській місцевості виникали Ради селянських де­путатів. Протягом квітня — травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з'їзди Рад, які обрали керівні органи — виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депу­татів виступали як органи влади. Ними встановлювалися восьмиго­динний робочий день, тверді ціни на продукти першої необхідності, створювалися продовольчі комісії тощо.

При більшовицьких партійних комітетах і на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України, за ро­сійським прикладом, створювалися збройні формування — загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом "Вся влада Радам!", висунутим В. Лені­ним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917 р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свою сторону трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшо­вицької влади соціальних "низів" в Україні принципово відрізнялося. "Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сіль­ська голота явно була більшовицькою..." — писав В. Винниченко.

Наприкінці 1917 р. в пролетарських регіонах України, де більшо­вики переважали у складі Рад, розпочався збройний тиск на україн­ську адміністрацію. На початку грудня посилилося протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Централь­ною Радою. Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким, звернувся з маніфестом до українського народу, що містив ультимативні вимоги до Центральної Ради. Остання звинува­чувалась у "двозначній буржуазній політиці", тобто "невизнанні Рад і Радянської влади на Україні"; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають на Україні; підтри­манні контрреволюції, бо, мовляв, пропускала через свою територію війська на допомогу Каледіну (який очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові пропускати війська проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у "нечуваній зраді революції", Раднарком заявив, що в разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин "вважатиме (Центральну) Раду в стані відкритої війни про­ти Радянської влади у Росії і на Україні".

42


У відповіді від 4 грудня Генеральний Секретаріат з обуренням від­кинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав'язуванні "сво­їх форм політичного устрою державі, що самовизначилась". Була за­явлена чітка позиція щодо захисту України від більшовицьких експе­риментів. "Поки в Росії розвивається анархія, економічна, політична та господарча руїна, поки там панують груба сваволя й потоптання всіх свобід, завойованих у царату революцією, Генеральний Секрета­ріат не знаходить потрібним повторювати цей експеримент на тери­торії українського народу. Українська демократія в особі україн­ських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організо­ваних у законодавчому органі — Центральній Раді і в правительстві її — Генеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх волеосвідчень". Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що під­німають руку російських солдатів на "їх братів українців". Було забо­ронено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917 р. було призначено з'їзд Рад ро­бітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її "переобирати". На цей з'їзд, окрім визначеної більшо­вицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селян­ських спілок. Відтак до Києва з'їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які підтримали Цен­тральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які пред­ставляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з'їзд Рад До­нецького та Криворізького басейнів. Внаслідок їхнього об'єднання було проголошено І Всеукраїнський з'їзд Рад. Представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він, безперечно, не міг бу­ти легітимним.

/Всеукраїнський з'їзд Рад (11-12 грудня 1917р.) звинуватив Цент­ральну Раду у "зриві роботи з'їзду Рад у Києві", привітав "Жовтне­ву пролетарсько-селянську революцію" та "встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством". У резолюціях з'їзду "Про самовизначення України" та "Про органі­зацію влади в Україні" Україна проголошувалась "республікою Рад

43


робітничих, солдатських і селянських депутатів" як федеративна частина Російської республіки. На з'їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося "негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-се­лянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення — про землю, про робітничий контроль над виробниц­твом, про повну демократизацію армії". Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були "спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших се­лян України". Однак офіційна назва держави залишалася без змін: Українська Народна Республіка.

17 грудня 1917 р. ЦВК Рад України звернувся з Маніфестом до робітників, селян і солдатів України, в якому закликав їх допомага­ти новій радянській владі. Оголошувалося, що "постановою з'їзду Центральна Рада позбавлена тих прав, які вона собі захопила; одно­часно з цим Генеральний Секретаріат втрачає свої повноваження". Постановою ЦВК від 17 грудня 1917 р. було утворено перший радян­ський уряд Народний Секретаріат Української робітничо-селян­ської республіки, понад 80 % якого становили більшовики. Законо­давчо компетенцію радянського уряду не було визначено. Свої пов­новаження він здійснював як через місцеві Ради, так і через призна­чених ним комісарів.

Протистояння двох українських владних центрів дуже швидко набрало форм збройної боротьби. Російські війська, що діяли на те­риторії України на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в цей час підпо­рядковувалися Народному Секретаріатові України. Об'єднавшись із загонами українських червоногвардійців та червоних козаків на чолі з Ю. Коцюбинським та В. Примаковим, вони швидко просувалися з півночі, Харківщини й Катеринославщини і 26 січня увійшли в Київ.

Певні зміни у державно-правовому статусі Радянської України вніс IIВсеукраїнський з'їзд Рад (березень 1918p.). Зважаючи на умо­ви Брестського миру, Україна проголошувалась самостійною, неза­лежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення радянської системи в Україні було при­зупинено. За умовами Брестського миру під тиском німецько-австрій­ських окупантів Раднарком Росії змушений був у березні 1918 р. вивес­ти з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на

44


території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстан­ською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень — Повстанбюро, а з липня 1918 р. — Цен­тральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського миру розпочався наступний етап поширення радянської влади в Україні. 28 листопада 1918 р. у м. Суд-жа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового робіт­ничо-селянського уряду України, на якому була утворена Військова рада Української радянської армії. Наступного дня у маніфесті до робітників та селян України робітничо-селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад.

Завдяки наступові Червоної Армії до травня 1919 р. радянська влада була поширена майже на всій території України у межах ко­лишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності цен­тральних і місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селян­ський уряд декретом від 6 січня 1919 р. відмінив встановлену Цен­тральною Радою назву держави Українська Народна Республіка (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав називатися на зразок російського — Рада Народних Комісарів УСРР.

Як радянська форма державності УСРР остаточно оформилась з прийняттям на III Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919р.) першої Конституції УСРР. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і наді­лявся законодавчими та контрольними функціями. На з'їзді було затверджено склад уряду РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВКпа чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу й готувати законопроекти. Але до­сить швидко її повноваження розширилися. Зокрема в період між се­сіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народ­них комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопо­тання про помилування тощо.

У квітні — травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися ви­бори місцевих (губернських, повітових та волосних) Рад і формуван­ня їхніх виконавчих органів — виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися, і органами влади тут залишалися ревкоми.

45


Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади бу­ло те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролю­валися більшовиками.

У зв'язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуван­ням із заходу об'єднаних військ УНР (Директорії) та Української Га­лицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади й управління відповідно до во­єнних умов. ЗО квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представ­ники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Рев-військради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Ар­мії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, ви­давала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала "особливоуповноважених", наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювалися також у губернських центрах.

Позаяк поширювалися селянські повстання, декретом ВУЦВК "Про сількомбіди" від 14 травня 1919 р. сільради були тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти використовувалися силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. в боротьбі про­ти непокірного селянства рекомендували принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам утримати владу. Український радянський уряд ЗО вересня 1919 р. евакуювали до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р. — лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів —ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засідання Прези­дії ВУЦВК та РНК УСРР створено Всеукраїнський революційний ко­мітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законо­давчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом за погодженням з губерн­ськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії ство­рювалися губернські ревкоми. А ті, за сприяння політвідділів діючої армії, — ревкоми повітові.

46


Наприкінці лютого 1920 p. знову почали діяти вищі органи дер­жавної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпоча­лися вибори до місцевих Рад, які завершились у квітні 1920 р. Гу­бернські й інші місцеві з'їзди Рад сформували власні виконавчі комі­тети — виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся IVВсеукраїнський з'їзд Рад, який працював у склад­них умовах. Розпочався похід польсько-петлюрівських військ та ар­мії Врангеля проти радянської влади. Це позначилося на його рішен­нях про зміцнення робітничо-селянської влади, мілітаризацію радян­ських установ. У новоутворених вищих органах влади — ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР — переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, із семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівниц­тва — політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні — грудні 1920 р. відбувалися скликанням робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважали тут більшовики: у повітових виконкомах їх було понад 70 %, у губернських — близько 85 %. Це дало змогу перетворити міс­цеві Ради на органи диктатури пролетаріату, забезпечити підконт-рольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партій­ними комітетами більшовиків і призначуваним ними комісарам, "трійкам", "четвіркам", "сімкам"... Усі вони наділялися надзвичай­ними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону про комітети незаможних селян від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (ком­незами). На відміну від уже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались за від­сутності сільських Рад і замість них, комнезами утворювались місце­вими Радами і діяли під їх керівництвом. Вони мали сприяти вико­нанню закону про наділення землею й інвентарем безземельних та малоземельних селян; реалізовувати закон про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти часткою заготівки, передбаченою за­коном; сприяти становленню радянської влади на селі.

47


10.2. Становлення органів захисту радянської влади

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню ор­ганів захисту власного режиму.

Постановою уряду "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р. створювалися дільничні, повітові й міські народні суди, виро­ки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному чи касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р. передавали­ся на розгляд позасудових та громадських органів: селянських зе­мельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та рево­люційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р. система народних су­дів була реорганізована. На базі дільничних судів створювався єди­ний народний суд, повітові та міські суди скасовувалися. У якості ка­саційної інстанції скликалися ради (з'їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запро­ваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у скла­ді голови, його заступника, 2-5 членів, які обиралися з'їздом народ­них суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у скла­ді народного судді та двох або шести народних засідателів, які оби­ралися відповідними радами чи виконкомами. Для кандидатів на по­саду народного судді вимагався досвід політичної роботи.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи про контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920 р. та­кож справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 р. вони ді­яли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснен­ня попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення — обвинувачами, захисту — правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губ-

48


виконкомом, але він не міг бути меншим 15-ти осіб. Справи розгля­далися у складі трьох, а з березня 1920 р. — п'яти членів трибуналу. У квітні 1919 р. був створений Верховний касаційний суд, який роз­глядав скарги на вироки трибуналів, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революційний трибунал. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.

Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, по­рядок діяльності яких визначався Положенням про особливі вій­ськові трибунали від 11 грудня 1918 р.

Особливу роль у боротьбі насамперед з політичними ворогами більшовиків відігравала створена за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія, яка боролася з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК). Хоча формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ, а в 1920 р. була підпорядкована РНК УСРР, реально відбувалося її перетво­рення у своєрідну репресивно-каральну структуру більшовицької партії. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалась Всеросій­ською НК, безпосередньо підпорядкованою ЦК РКП(б).

У 1917 р. Ради робітничих депутатів розпочали створювати заго­ни робітничої міліції. Основним її призначенням було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак загони міліції зай­малися переважно охороною заводів і фабрик, підтриманням гро­мадського порядку в містах, боротьбою зі злочинністю, робили об­шуки осіб, які займалися спекуляцією, чим штучно створювали гос­подарські та продовольчі труднощі тощо. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалася наприкінці 1918 р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України від 5 лютого 1919 р. здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. В її структурі поступово склалися карний розшук, загальна, судово-кри­мінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби. На під­розділи міліції покладався обов'язок підтримання порядку в містах і селах, проведення невідкладних слідчих дій, затримання злочинців, сприяння судовим установам у виконанні вироків. 30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створено Головне управління радянської ро­бітничо-селянської міліції.

49


Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали та­кож численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Серед нагля­дових і контрольних органів важливе місце належало Народному ко­місаріату юстиції та його губернським, повітовим і міським відділам.

10.3. Формування основ радянського права

Радянське державне будівництво супроводжувалося формуван­ням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість із російським. Найважливішим ас­пектом правової дійсності й головним джерелом права вважалась революційна правосвідомість.

Основи радянського конституційного права закладалися декрета­ми Всеросійських з'їздів Рад, актами ЦБК та РНК Росії, дію яких бу­ло поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з'їз­дів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий. Так, резолюція II Всеукра­їнського з'їзду Рад "Про державний устрій" від 18 березня 1918 р. визначала Україну як "республіку федеративну, яка... об'єднує віль­ні міста та республіки як автономні частини Української Федератив­ної Радянської Республіки".

Найприйнятнішою формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридичне оформлення вона отримала на III Всеукраїнському з'їзді Рад 10 березня 1919 р. із зат­вердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Консти­туції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розгля­дався й був схвалений III з'їздом КП(б)У. Остаточна редакція Кон­ституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Вико­навчим Комітетом (ВУЦВК) 14 березня 1919 р.

У розділі І "Основні постанови" УСРР проголошувалась органі­зацією "диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їхніми віковими гнобителями й експлуататорами — капіталістами й поміщиками". Завдання дик­татури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму зав­дяки проведенню соціалістичних реформ і систематичному приду­шенню опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникну­ти, а за нею й держава, "поступившись місцем вільним формам сус­пільного життя" комуністичного ладу.  Скасовувалася приватна

50


власність, проголошувалась свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для "працюючих мас". На "трудові елементи" покладався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошува­лося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радян­ської Республіки, "як тільки створяться умови для її збудови". По су­ті це свідчило про тимчасовість існування УСРР.

Другий розділ "Конструкція радянської влади" визначав структу­ру та повноваження органів радянської влади. Центральними орга­нами УСРР проголошувались: 1) Всеукраїнський з'їзд Рад, який мав скликатися не рідше як двічі на рік; 2) ВУЦВК, що діяв у періоди між з'їздами; 3) Рада Народних Комісарів (РНК), яка складалася з голови і народних комісарів — завідувачів особливих відділів ВУЦВК та ін­ших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на міс­цях були з'їзди губернських, повітових і волосних Рад, міські та сіль­ські Ради, а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

Правом обирати й бути обраними до Рад користувалися незалеж­но від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств, маєтків тощо), приватні торгівці, комерційні посередники, служителі релігій­них культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи, визнані божевільними, засуджені.

До третього розділу Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав і обов'язків трудящого і експлу­атованого народу, затверджений у січні 1918 р. III Всеросійським з'їз­дом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасову­валась експлуатація людини людиною, запроваджувались робітни­чий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

В останньому розділі описувалися герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, лікві­дації приватної власності відбувалося становлення основних цивіль­но-правових інститутів радянського права. Правові засади націона­лізації були закладені в Декретах "Про націоналізацію всіх приват­них залізниць і під'їзних колій" від 4 січня 1919 р., "Про порядок на­ціоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р., "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р., "Про скасування права приватної влас­ності на нерухоме майно в містах" від 1 березня 1919 р. та ін.

51


Політика "воєнного комунізму" стала конкретним виявом дикта­тури пролетаріату у 1918-1920 pp. Вона призвела до широкої націо­налізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство й предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітни­ків за наявності механічного двигуна — 6 чоловік, а без нього — 10. Націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одинаків. На відміну від Росії, в Україні "червоноармійська атака на капітал" розпочалася дещо пізніше. З цієї причини зберіга­лися не націоналізовані ще середні і дрібні підприємства, залиши­лись у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявив­ся грошовий обіг.

Дедалі відчутнішим у сфері цивільно-правових відносин ставало адміністративно-правове регулювання. Заборонялась приватна тор­гівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Бу­ло скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, кому­нальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалась карткова система розподілу продуктів харчування й предметів пер­шої необхідності. Згідно з принципом "хто не працює, той не їсть" "нетрудові елементи" карток не одержували. Більше того, на підста­ві Декрету РНК УСРР від 1 березня 1919 р. "Про відібрання надлиш­ків одягу та білизни у буржуазії" у них конфісковувалися та рекві-зовувалися відповідні речі.

Декрети РНК УСРР "Про вилучення хлібних лишків і встанов­лення твердих цін на них" від 31 січня 1919 р., "Про розкладку лиш­ків врожаю 1918 р. та попередніх років" від 12 квітня 1919 p., Закон "Про хлібну розкладку" від 26 лютого 1920 р. зобов'язував селян продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умо­вах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали ком-біди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підроз­діли Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилася на м'ясо й картоплю, а з 1920 р. — на все продовольство.

Так зване буржуазне спадкове право скасовувалося Декретом РНК УСРР "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919 р. Майно померлого переходило у власність держави. За рахунок цьо­го майна забезпечувалося "утримання" непрацездатним та нужден­ним родичам спадкодавця.

52


Основи радянського земельного законодавства були започаткова­ні вже в першому Декреті Всеросійського з'їзду Рад "Про землю", Постанові РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Законодавчими актами УСРР ("Тимчасове положення про соціалізацію землі", схвалене II Всеук­раїнським з'їздом Рад 19 березня 1918 p., декрет ВУЦВК "Про соці­алістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 p., Закон Всеукрревкому "Про землю" від 5 лютого 1920 р.) скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони утворювали єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (ку-півля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася у корис­тування селянам. Передбачався розвиток колективних форм земле­користування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, то­вариств із спільної обробки землі). Кооперативні об'єднання, участь у яких для сільського населення стала обов'язковою, перетворилися по суті у придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарно­го голоду кооперація наприкінці 1920 р. майже перестала існувати.

Трудові відносини регулювалися на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р. На підставі договору про воєнно-політичний союз його дія поширювалася на Україну. Проголошу­валися загальний обов'язок працювати і право на працю; обов'язок виконувати встановлений обсяг праці та право на оплату праці; обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок і матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного часу реалізувати ці положення було неможливо.

Відбувалася мілітаризація підприємств, їхній режим був наближе­ним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова по­винність, примусове закріплення робітників та службовців за підпри­ємствами й установами. Спочатку вона охоплювала оборонну про­мисловість, з листопада 1918 р. поширилася на залізниці, а потім на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової по­винності вважалося "трудовим дезертирством". Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах госпо­дарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралі­зація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %.

Основи шлюбно-сімейного права започаткували Декрети РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. "Про організацію відділів записів актів

53


громадянського стану", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався при­ватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов'язковість дозволу батьків, скасо­вувались. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому го­ловним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919 р. Нар-комюстом УСРР підготовлено Кодекс законів про акти громадян­ського стану, про сім'ю та опіку УСРР, в основу якого було покладено норми зазначених декретів та аналогічний кодекс РСФРР, але в умовах громадянської війни цей акт не був введений в дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доціль­ності, який протиставлявся принципу законності. Суд мав врахову­вати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціаль­ну належність. Кримінальні репресії спрямовувалися не лише проти кримінальних елементів, а й проти вчинків, які "становили загрозу радянській владі". Жертвами "червоного терору" стали тисячі лю­дей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декрета­ми УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України введено в дію "Ке­рівні начала з кримінального права РСФРР". У керівних началах містилися положення про кримінальне право й правосуддя, про ста­дії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права.

Покарання передбачалося не лише за скоєння злочинного діяння, а й за задум злочину. Система покарань включала догану, громад­ський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, при­мусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розс­тріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну сві­домості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політгра­моти тощо), широко застосовувалися в адміністративному й позасу-довому порядку. Водночас влада вдавалася до таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відпові­дальності за принципом кругової поруки (у випадках опору держав­ним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження заліз-

54


ниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовилися від застосування смер­тної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим по­ложенням про народні суди й революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 p., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920 p., інструкцією "Про судочинство" від 3 червня 1919 р. та чис­ленними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Усі репресивні органи мали функції слідства, суду й виконували вироки. Так, "Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії" від 30 травня 1919 p. HK надавалося право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки у справах про контрреволюцію, шпигунство та бандитизм. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство й виносити ви­роки також з інших справ.

Справи про найнебезпечніші злочини розглядали революційні трибунали. При оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуна­лів керувалися декретами радянської влади та "власною революцій­ною правосвідомістю". У деяких справах трибунали мали право виз­навати непотрібним попереднє слідство, а в політичних справах від­повідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920 р. "Про прис­корення провадження попереднього слідства" воно мало бути завер­шеним протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право звинуваченого на захист істотно обме­жувалося. Вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин.

Процедура розгляду кримінальних справ у народних судах врегу­льовувалася Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. Приво­дом до порушення кримінальної справи були постанови органів мі­ліції, слідства, заяви громадян. Судові засідання, як правило, були відкритими. Справи про посягання на життя, зґвалтування, заподі­яння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку доку­ментів та грошових знаків розглядалися за участі шести народних засідателів, які мали однакові права з народними суддями. Рішення щодо проведення попереднього слідства у конкретних справах прий-

55


мав народний судця. Розгляд справ про найтяжчі злочини відбував­ся за обов'язковою участю обвинувача та захисника.

Норми цивільного процесу містились переважно в актах, якими врегульовувався кримінальний процес. Внаслідок значного скоро­чення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних су­дах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за учас­тю двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з до­повіді народного судді, потім слово надавалося позивачеві і відпові­дачу. За необхідності допитувалися свідки. Рішення народного суду протягом місяця від дня його оголошення могло бути опротестова­не в касаційному порядку до Ради народних суддів.

Внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтрим­кою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбідні-шого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, крім ра­дянських органів, діяли нелегітимні надзвичайні органи влади, орга­ни захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборо­ни та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики "черво-ноармійської атаки на капітал" призвели до широкого використан­ня форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. Радянське право використовувалося для суворих класових репресій, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

56


Розділ 11

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ І ПРАВО В УКРАЇНІ 20-30-х років XX ст.

11.1. Утворення Союзу РСР.

Зміни в державному статусі УСРР

Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території ко­лишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище у цьому радянському комплексі належало РСФРР.

Об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світо­вої пролетарської революції. Ці прагнення швидко втілювалися у практиці. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад визнав "Українську республіку як федеративну частину Російської республі­ки"; 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК ухвалив Декрет про вій­ськовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Бі­лорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військо­вої, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціо­нування органів влади.

Важливим кроком на шляху об'єднання став укладений 28 грудня 1920 р. "Союзний робітничо-селянський договір між Російською Ра­дянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою", змістом якого був "вій­ськовий і господарський союз" (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору від­бувалося об'єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об'єднані наркомати увійшли до скла­ду Раднаркому РСФРР і мали у Раднаркомі УСРР своїх уповноваже­них (ст. 4). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося Все­російськими з'їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найваж­ливішими сферами української економіки й обороною республіки фак-

57


тично покладалося на органи державної влади РСФРР. Такі самі дого­вори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорез­мом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією).

Процес "знеособлення УСРР" тривав. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922 р. громадянам РСФРР та громадянам інших радян­ських республік надавалися рівні з українськими громадянами права й обов'язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянс­тво. З ініціативи української делегації у жовтні 1922 р. V сесія Всеро­сійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з X. Раковським, праг­нучи зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР. ЦК КП(б)У 11 бе­резня 1922 р. прийняв постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення стало поштовхом до розробки правових засад майбутнього об'єднання радянських республік у союзну державу.

У серпні 1922 р. в Москві було створено спеціальну комісію для вироблення засад об'єднання. Невдовзі вона прийняла запропонова­ний Й. Сталіним проект, який передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на автономних правах. Цей проект викликав вибух обурення в національних республіках. Центральний Комітет Компартії Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували цей про­ект як "погано прихований російський шовінізм". Проти проекту ав­тономізації виступив також В. Ленін, який раніше не втручався у ро­боту комісії, бо був тяжко хворий. Він запропонував покласти в ос­нову державного союзу принцип федералізації, створити "федерацію рівноправних республік".

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з'їзді Рад СРСР ЗО грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР (всього 86 підписів). З'їзд затвердив також Декларацію про утворен­ня Союзу РСР. Проте з'їзд виявив істотні розбіжності стосовно пов­новажень загальносоюзних і республіканських органів управління. З огляду на це Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацю­вання мав остаточно затвердити II Всесоюзний з'їзд Рад. Україн­ський варіант поправок до союзного договору, схвалений на спіль-

58


ному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 p., пе­редбачав розширення прав союзних республік. Зокрема з відання со­юзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров'я; з питань судоустрою й судочинства, правової сис­теми республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік мала здійсню­вати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість українських пропозицій не було під­тримано на союзному рівні.

Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на II Всесо­юзному з'їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Конституцію СРСР ратифікували з'їз­ди Рад союзних республік, зокрема 19 січня 1924 р. — VIII Всеукраїн­ський з'їзд Рад. Проте у цьому документі були вилучені важливі нор­ми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладення договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулю­вання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик тощо).

Новоутворена федеративна держава мала верховний орган вла­ди — З'їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з'їздами — Цен­тральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК — Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), основними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Створю­вався Верховний Суд СРСР з функціями верховного судового кон­тролю. При РНК СРСР створювався об'єднаний орган ДПУ (ОДПУ). Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов'язковими для всіх республік. Однак розпорядження окремих союзних народних комісарів через їх невідповідність нормативно-правовим актам Союзу могли бути припинені вищими органами влади республік із негайним повідомленням про це союзного центру. До компетенції вищих органів влади СРСР належали зовнішні зно­сини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; тран­спорт; зв'язок; бюджет; грошова й кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою й судочин­ства, законодавства про працю; визначення загальних принципів на­родної освіти, охорони здоров'я тощо.

59


Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦВК СРСР. Для громадян союзних республік встановлювалось єдине союзне громадянство.

За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу РСР, але через відсутність правового механізму його реаліза­ції воно зводилося нанівець. Монополістичне становище жорстко централізованої більшовицької партії призвело до того, що "федера­ція республік" дедалі більше функціонувала за унітарною схемою.

У соціально-політичній, історичній та юридичній літературі пост­радянського періоду утворення СРСР та входження до нього Украї­ни оцінюється негативно. Звичайно, тоталітарно-репресивна систе­ма, що виникла в союзній державі, стала трагедією для українського народу, як і для інших народів СРСР. Проте, як наголошує канад­ський професор українського походження О. Субтельний, "непра­вильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали­шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За ца­рів українська мова, культура, національна самобутність жорстко пе­реслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як "Юго-Запад" чи "Малороссия". А за радянської влади Українська Радянська Соціа­лістична Республіка стала чітко окресленим національним і територі­альним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом".

11.2. Державний устрій УСРР в 20-30-ті роки

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-правовий ста­тус України. "Союз рівноправних республік", не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко центра­лізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмежен­ня, а потім — фактичної ліквідації державного суверенітету союз­них республік.

Верховним органом влади в УСРР і надалі залишався Всеукраїн­ський з їзд Рад. Після утворення СРСР він мав керуватися постанова­ми Всесоюзних з'їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Кому­ністичної партії. Виключною компетенцією з'їзду було затвердження, зміна й доповнення Конституції УСРР. Так, XI Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, підґрунтям якої стала союзна Конституцію. Рішеннями з'їзду змінювалися кор-

60


дони УСРР, встановлювалися кордони й остаточно затверджувалася Конституція Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 p.). Всеукраїнський з'їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 р. також представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку відповідно до Конституції 1919 р. з'їзди збиралися що­річно, а починаючи з 1926 р. — один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад мали скликатися як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих Рад, що представляли третину населення України. Згідно з Конституцією 1929 р. делегати Всеукраїнського з'їзду Рад обиралися Всемолдав-ським і обласними з'їздами Рад: по одному делегату від 10 тис. ви­борців міста і від 50 тис. виборців села. Якщо раніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то, починаючи з VII Всеукраїнського з'їзду Рад (грудень 1922 p.), де­легатами обираються лише комуністи (майже 90 %) і безпартійні. Отже, за складом Всеукраїнський з'їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Призна­чення з'їзду зводилося до суто декоративної функції надання дер­жавно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.

Між Всеукраїнськими з'їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збирали­ся спочатку раз на два місяці, пізніше (згідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) — тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК як з власної ініціативи, так і за поданням Ради Народних Комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Згідно з Конституцією 1929 р. ВУЦВК керував усіма галузями державного, господарського й культурного будівництва; затверджу­вав бюджет УСРР; встановлював план розвитку народного госпо­дарства республіки відповідно до загальносоюзного плану; розгля­дав питання про часткові зміни Конституції УСРР, затверджував проекти кодексів, усіх законодавчих актів тощо.

Між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та роз­порядчим органом була Президія ВУЦВК. Повноваження її: припи­нення й скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатів УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов та розпоряджень; розгляд і затвердження декретів та постанов РНК УСРР. Усі законодавчі акти й постанови Президії адміністратив-

61


ного, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів підлягали обов'язковому затвердженню ВУЦВК.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював за­гальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР. Організаційно-правові засади діяльності РНК УСРР визначалися в Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. Конституція УСРР 1929 р. надшила РНК правом видавати законо­давчі акти й постанови, обов'язкові до виконання на всій території УСРР. До складу РНК входили Голова РНК, його заступники, на­родні комісари, уповноважені загальносоюзних комісаріатів та інші особи за визначенням ВУЦВК.

Система органів галузевого державного управління склалася після утворення СРСР і регулювалася Загальним положенням про народ­ні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. У ньому розподілялись наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувались предме­ти відання та повноваження наркоматів УСРР, визначався статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріо­ритетне становище й неподільну владу мали загальносоюзні нарко­мати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 p.), шляхів сполучень, пошт і телеграфів. На народне господарство України відчутно впли­вали директивні (об'єднані) наркомати, органами яких у республіці були однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства (у 1932 р. реорганізована в Наркомат легкої промисловості), робітничо-селянська інспекція. Республікан­ськими були Наркомати земельних справ (до 1929 p.), внутрішніх справ (до 1930 p., і з 1934 p.), торгівлі (з 1930 р. — постачання), осві­ти, соціального забезпечення, охорони здоров'я, комунального гос­подарства (з 1931 p.), місцевої промисловості (з 1934 p.).

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації де­далі більше влади зосереджувалось у загальносоюзних органах. Процеси централізації пронизували всю систему управління народ­ним господарством. Так, постановою від 4 лютого 1934 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили постійну комісію (у складі Голови РНК, секре­таря ЦК КП(б)У, народного комісара РНК, голови Всеукраїнської ради профспілок і голови Укрколгоспцентру) для перевірки вико­нання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних ор­ганах та господарських організаціях. Для посилення єдиноначаль-

62


ності Постановою ВУЦВК і РНК УСРР "Про реорганізацію народ­них комісаріатів і центральних установ УСРР" від 7 квітня 1934 р. ліквідовувались колегії при наркоматах УСРР і відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалась на наркомів та їхніх заступників.

Після XIII Всеукраїнського з'їзду Рад (січень 1935 р.) відбулася зміна назв вищих органів влади й управління. Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК — на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК — на Президію ЦВК УСРР. Надзвичайний XIV з'їзд Рад (січень 1937 р.) замість назви "Українська Соціалістич­на Радянська Республіка" встановив назву "Українська Радянська Соціалістична Республіка".

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з'їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузя­ми місцевого господарства і соціально-культурного життя здійсню­вали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи ство­рювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.

Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — волость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, по­над 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 на­ціональних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр — район), внаслідок чого утворилося 503 адмініс­тративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до на­ступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харків­ську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр — об­ласть — район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади та державного управління.

63


Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки (замість чотирьох законодавчих органів за Конституцією 1929 р. — Всеукраїнського з'їзду Рад, ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК) стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами Укра­їни у виборчих округах на 4 роки за нормою: один депутат від 100000 населення. Вона приймала Конституцію УРСР, видавала закони, встановлювала адміністративно-територіальний поділ республіки, затверджувала народногосподарський план, державний бюджет, ке­рувала галузями народного господарства, відповідно до законодавс­тва СРСР встановлювала місцеві податки, збори й неподаткові дохо­ди, організовувала діяльність судових органів, здійснювала охорону державного порядку і прав громадян тощо. Сесії Верховної Ради від­бувалися двічі на рік, позачергові — скликались Президією Верховної Ради за необхідністю або на вимогу однієї третини депутатів.

Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган в період між сесіями Верховної Ради. До неї входили Голова Президії Верховної Ради, два заступники, секретар і 15 членів. Кон­ституція уповноважувала Президію тлумачити закони республіки і видавати укази, проводити референдуми, скасовувати постанови й розпорядження уряду і обласних рад в разі їх невідповідності зако­нам, увільнювати з посад і призначати народних комісарів УРСР, вносячи затим їх на затвердження Верховної Ради, надавати грома­дянство УРСР, присвоювати почесні звання республіки, здійснюва­ти помилування.

В Конституціях 1936-1937 pp. зроблено спробу відокремити зако­нодавчу владу від виконавчої. Про це свідчить, зокрема, й ст. 27 Конституції УРСР 1937 р., за якою керівництво засіданнями Верхов­ної Ради покладалося на голову Верховної Ради, а не на голову її Президії. Фактично ж Президія Верховної Ради продовжувала здій­снювати законодавчі функції — її укази були основними нормотвор-чими актами. Затвердження Указів Президії на сесіях Верховної Ра­ди мало суто формальний характер.

Верховна Рада утворювала Раду Народних Комісарів — найви­щий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Рада Народних Комісарів УРСР видавала постанови й розпорядження на основі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряд­жень РНК СРСР. До складу Раднаркому, крім керівників республі-

64


канських державних органів, входили уповноважені загальносоюз­них народних комісаріатів та комітету заготівель СРСР. Уряд керу­вав народними комісаріатами та підпорядкованими йому установа­ми, опікувався реалізацією народногосподарського плану, держав­ного і місцевого бюджету, вживав заходів по забезпеченню громад­ського ладу, оборони інтересів держави та охороні прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, за необхідності утворю­вав спеціальні комітети й головні управління при Раднаркомі у спра­вах господарського та культурного будівництва.

Як і раніше, найважливіші сфери життя республіки (оборона, зов­нішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв'язок) управлялися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися урядові рес­публіки. У подвійному підпорядкуванні як Раднаркомові УРСР, так і відповідним народним комісаріатам СРСР перебували 10 союзно-республіканських народних комісаріатів (харчової промисловості, легкої промисловості, лісової промисловості, земельних справ, зер­нових і тваринницьких радгоспів, фінансів, внутрішньої торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров'я). Республіканськими залишалися лише чотири народні комісаріати (освіти, місцевої про­мисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).

Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах згідно з Конституцією УРСР 1937 р. стро­ком на два роки обиралися Ради депутатів трудящих. Вони керува­ли культурно-політичним і господарським будівництвом, органами управління на своїй території, встановлювали місцевий бюджет, за­безпечували дотримання законів, охорони державного ладу та прав громадян, сприяли зміцненню обороноздатності країни. Сесії облас­них рад депутатів трудящих скликалися не менше як чотири рази на рік, районних — шість разів, міських і сільських — не менше одного разу на місяць. Новою організаційною формою діяльності Рад стали створювані ними постійні комісії.

Виконавчими та розпорядчими органами місцевих Рад були об­рані ними виконавчі комітети. У структурі виконкомів створювали­ся відділи й управління, які у своїй діяльності підпорядковувалися як відповідній Раді, так і галузевим органам державного управління відповідних наркоматів. За результатами виборів 1939 р. було утво­рено 15 обласних, 583 районних, 164 міських, 10863 сільських і 442

65


селищних Рад депутатів трудящих. "Соціалістичним перетворен­ням" на селі сприяли комнезами, які на початок 30-х років об'єднува­ли понад 7 млн членів.

Проте органи державної влади всіх рівнів діяли під тотальним контролем монопольно правлячої більшовицької партії. Жодне рі­шення державного будівництва не набувало чинності без поперед­ньої згоди партійного керівництва.

Утворена за Конституцією 1937 р. система вищих і місцевих орга­нів державної влади й управління майже не змінилася до останніх ча­сів існування СРСР.

11.3. Судові та правоохоронні органи

Судова система республіки протягом 20-30 років зазнавала істот­них змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 p., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувалися революційні трибунали й чинні тоді судові органи. Встановлювалась єдина система народних судів: народний суд (у ме­жах повітового або міського району) губернський суд Верховний Суд УСРР.

Окрім того, тимчасово діяли спеціальні суди: а) військові трибу­нали — у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочи­ни, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів — у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю; г) центральна та місцеві арбітражні комісії — у майнових спорах між державними органами.

Головною ланкою судової системи був народний суд у складі по­стійного народного судді або того ж постійного судді й двох народ­них засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи й здійснював на території губернії функцію нагляду за всіма судовими установами, крім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судови­ми установами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів; розглядав у касаційному порядку справи, вирішені гу­бернськими судами; в порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів як судів першої інстанції — справи особливої важливості.

66


Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попе­реднім слідством, підтримання звинувачення у суді покладалося на державну прокуратуру.

З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивіль­них справах та здійснення захисту у кримінальних справах при гу­бернських судах створювались колегії захисників.

Щоб забезпечити виконання судових рішень, при губернських і народних судах діяли судові виконавці. При судових установах пра­цював державний нотаріат.

Положення передбачало створення інституту народних слідчих на слідчих дільницях, у кримінальних відділеннях губернських судів, у Верховному Суді УСРР та відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.

Зазначене Положення стало підґрунтям для подальших реформ судової системи. Певні зміни в нього у зв'язку з прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Запроваджувалася зокрема єдина систе­ма судових установ: народний суд окружний суд Верховний суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувалися народні суди та Го­ловний Суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи про військові та деякі інші злочини, здійснені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при вій­ськових з'єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і вій­ськову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинили ви­дання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затвердже­не ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало чинну то­ді єдину систему судових установ і спеціальні суди. Окружні суди ма­ли таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспро­можність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. На­родні судді обиралися з'їздами та пленумами міських Рад.

Для посилення боротьби зі службовими проступками і провина­ми у державних органах відповідно до Положень про дисциплінарні

67


суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК — Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. Дрібні кримінальні й цивільні справи роз­глядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установах громадськими (товариськими) судами, а також примиренськими ка­мерами, що діяли при сільських і селищних Радах. Організаційно-правові засади їхньої діяльності врегульовувалися Положенням про громадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітни­ків і службовців. Голова примиренської камери і його заступник обиралися сільською, селищною Радою, а члени-засідателі — за­гальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали право накладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, від­шкодування збитків, штраф до 10 крб.

Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий ви­гляд: народний суд міжрайонний суд Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв'язку з утворен­ням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запро­ваджується нова судова система: народний суд обласний суд Вер­ховний Суд УСРР.

Народні суди продовжували бути основною ланкою судової сис­теми й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вони діяли колегіально у складі народного судді та двох народних засіда­телів. Склад народних судів щорічно обирався районними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. На народних суддів покладалося також виконання нотаріальних фун­кцій та керівництво роботою судових виконавців.

Обласні суди (Головний Суд МАСРР) переглядали в касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у криміналь­них та цивільних справах народних судів, як суди другої інстанції. Во­ни були водночас і судами першої інстанції у певного ряду криміналь­них і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм безпосередньо підпорядковува­лися народні суди, колегії захисників, нотаріат і допоміжні судові під­розділи. Виконкоми щорічно обирали склад обласних судів.


Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні й цивільні справи, належні до його підсудності, переглядав у касацій­ному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Голов­ним Судом Молдавської АСРР. Найвищий Суд України також мав право переглядати судові справи, які проводилися в усіх судових ус­тановах республіки. До його функцій належало й тлумачення зако­нів республіки з питань судоустрою та судочинства.

Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Кон­ституції УРСР 1937 р. Там зазначалося, що "правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдав­ської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами". За Конституцією, роз­гляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально пе­редбачених законом, здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 ро­ків, обласні суди — обласними Радами також на 5 років, народні су­ди — громадянами на основі загального прямого й рівного виборчо­го права при таємному голосуванні терміном на 3 роки.

У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР. У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав пра­во давати вказівки Верховним Судам республік з питань судової практики. В серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР було створено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів со­юзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Су­ду СРСР статус "вищого судового органу", надшивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних респуб­лік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік".

Прокуратура УСРР згідно з Положенням про прокурорський наг­ляд, затвердженим ВУЦВК 28 червня 1922 р., та Положенням про су­доустрій УСРР від 16 грудня 1922 р. діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції водночас був і Прокурором республіки. На місцях ді­яли прокуратури губерній, пізніше — прокуратури округів; міжрайон­ні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські й районні проку­ратури.

69


Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських уста­нов, громадських і приватних організацій, приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних, а також опротестування пос­танов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства й дізнання, за діяльністю ор­ганів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільно­му процесі; д) нагляд за правильністю утримування заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні — суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади призвела до створення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю про­куратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіря­ти діяльність органів прокуратур союзних республік, скликав нара­ди прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі відпо­відно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. "Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР" була завер­шена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи проку­ратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юс­тиції й безпосередньо підпорядковувалися Прокурору СРСР. Кон­ституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну крапку: "Орга­ни прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР". Конститу­ція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Ра­йонні та міські прокурори призначалися строком на 5 років Проку­рором УРСР, але затверджував їх Прокурор СРСР.

Значні зміни сталися в структурі адміністративно-політичних ор­ганів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи й утворив при НКВС Державне політичне управлін­ня. Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступа­ми, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об'єд­наному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визна­чення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло ві-

70


дображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР (13 серпня 1924 р.) Положенні про Державне політичне керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповно­важеним ОДПУ (ОДПК) СРСР при уряді України.

Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згід­но із законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні "сило­ві" методи. 28 березня 1924 р. ЦВК СРСР закритою постановою надав право Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосо­вувати адміністративні заслання, висилки та ув'язнення у концентра­ційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також от­римала право застосовувати висилку в межах України. З квітня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР надали ДПУ право позасудового розгляду справ з призначенням суворих покарань аж до найвищої міри включно. Проку­рорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і в спра­вах про шпигунство набув обмеженого характеру.

В умовах згортання непу й утвердження тоталітарного режиму ор­гани ДПУ набули відверто каральної спрямованості, стали майже не контрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи — "трійки" — у складі начальника управління ОДПУ, облас­ного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які в позасудо-вому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль органів ДПУ значно посилилася після ліквідації в грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського поряд­ку, охорони державної та колективної власності. Запровадження в цей період паспортної системи органи ДПУ використали для широ­комасштабної "чистки" міст від "ворожих елементів" і селян, що ті­кали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбула­ся зі створенням 10 липня 1934 p. HKBC СРСР, до складу якого за­мість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган — Особливу нараду. їй надавалося право в адміністративному порядку застосо­вувати заслання, виселення, ув'язнення до таборів на термін до 5 ро­ків, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на

71


підставі загальносоюзного положення і являли собою філії цен­трального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти "трійки", а з 1937 р. поряд з ними з'явилися й "двійки" (вже без учас­ті перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ — НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів ("ухил Шумського — Хвильового", "Шахтинська справа", справи "Спілки визволення України", "Українського національного центру" тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. "Чистки" були спрямовані насамперед проти інте­лектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців — 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісари В. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репре­сій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чо­ловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковую­чись особисто Сталіну.

11.4. Перша кодифікація радянського права в Україні

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правово­му регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм пер­ших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком зако­нодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно­господарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянсько­му законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прога­лин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. дору­чив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих пра­вових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора — спроби радянських республік увійти у світове співтова­риство, яка пов'язувалась з Генуезькою конференцією (1922 p.). Ко­дифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

72


У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 pp. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була ре­цепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства со­юзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального за­конодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постано­вою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгля­ду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попе­реднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випе­реджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуально­го кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народ­ну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не роз­роблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадя­нами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав — за винят­ком того, "коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-гос­подарському призначенню", а ст. ЗО визнавала недійсною будь-яку угоду, "спрямовану на явну шкоду державі".

Перший розділ "Загальна частина" містив основні засади кодек­су, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, уго­ди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім гро­мадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі "Речове право" містилися норми, які врегульо­вували право власності, право забудови, право застави майна. Ко­декс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та при­ватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її

73


надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної влас­ності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23). За­значалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеже­ною відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби ви­робництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).

Розділ "Зобов'язальне право" містив норми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі — че­рез безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі.

Розділ "Спадкове право" допускав спадкування згідно із законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вар­тість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація пере­вищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави.

Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової бо­ротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Ко­декс проголошував скасування "назавжди" приватної власності на землю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селян­ської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, "окрім по­карання кримінальним порядком" позбавлялися землі.

Право користування землями сільськогосподарського призначен­ня надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об'єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам. Перевага нада­валася колективним формам землекористування: земельним грома­дам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'єд­нанням дворів.

Оскільки основною виробничою одиницею в сільському госпо­дарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хлі-

74


боробське господарство не могло самотужки своєчасно виконати певного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства про охорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарс­тва нарівні з найманими працівниками.

Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни стосу­валися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сіль­ських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селян­ських господарствах, прав і обов'язків сільських товариств тощо. Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористуван­ня і землевпорядження і завершення на початку 30-х років суцільної колективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втратив своє значення.

Тісно пов'язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове становище лісів як об'єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження, охо­рони та відтворення.

Розвиткові сільського господарства й тваринництва сприяв Ве­теринарний кодекс 1925 р. Він визначав завдання державної ветери­нарії, порядок запобігання та припинення хвороб домашньої худоби й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ве­теринарних органів.

Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Ко­дексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її опла­та й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній час­тині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов'язковими для усіх підпри­ємств, установ і господарств (державних, громадських та приват­них), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винаго­роду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці по­рівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними.

Другий розділ в основу найму й надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав від часів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для вико­нання найважливіших державних завдань). Не підлягали залученню

75


до трудової повинності особи, молодші 18 років, чоловіки старші 45, а жінки — 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо.

Четвертий і п'ятий розділи визначали основними формами залу­чення до праці колективний і трудовий договори, встановлювали порядок їх укладення та наслідки їх порушень.

Десятий розділ регулював робочий час. Установлювався 8-годин-ний робочий день. Для осіб віком від 16 до 18 років, для осіб розумо­вої й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб з особливо тяжкими та шкідливими для здоров'я умовами праці вста­новлювався скорочений робочий день. Понаднормова робота, як правило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надан­ня всім працівникам щотижневого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші дні тижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників.

Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов'язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадця­тий містив норми про охорону праці. В п'ятнадцятому розділі йшло­ся про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і гос­подарствах. Визначалися права й обов'язки профспілкових організа­цій, обов'язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок.

Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв'язання трудових спорів та справ про порушення трудового за­конодавства: а) примусовий — на особливих сесіях народних судів; б) примиренський — у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система "соцстраху" передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утра­ті працездатності, безробітті, інвалідності, у зв'язку з доглядом за хворим членом сім'ї тощо).

Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами окрім декретів і ві­домчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР про єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось "звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої са­мосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного

76


суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом".

Структурно кодекс складався з преамбули і чотирьох книг (1. Ор­ганізація управління й постачання в народній освіті. 2. Соціальне ви­ховання дітей. 3. Професійна та спеціально-наукова робота. 4. Полі­тична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, роз­діли, глави і містили 767 статей.

Визначалася система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх ус­танов. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, на безплатну освіту, спільність навчання осіб різної статі, світський характер освіти.

Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважалися "знаряд­дям" диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільс­тва і створення нового соціалістичного суспільства.

Кодекс законів про сім 'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926р. мав п'ять відділів: І. Про сім'ю. II. Про опіку та піклу­вання. III. Про шлюб. IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен. V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Уперше зако­нодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порів­няно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактич­ний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлю­бу. Не спричиняло правових наслідків також і "вчинення релігійно­го обряду" укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.

Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Криміналь­ного кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин — За­гальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У За­гальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).

Метою покарання та інших "заходів соціального захисту" було: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушни­ка до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) по-

77


збавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8). Призначення покарання здійснювалося судовими органами на осно­ві соціалістичної правосвідомості, "Керівних начал" і статей кодек­су. Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми — умисел і необереж­ність. Проте припускалась можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, зак­ріплювався інститут аналогії.

Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру не­безпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. Крім то­го, суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або ок­ремої особи; в) чи було скоєно злочин у стані голоду та нужденнос­ті; г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими критеріями злочини, скоєні представниками "нетрудових класів", вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій.

Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідаль­ності могла бути власне "соціальна небезпечність особи", пов'язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв'язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Уперше в кодексі були визначені норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі попереднього ув'язнення та ін.

До видів покарання та "засобів соціального захисту" належали: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскація майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазнача­лося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями кодексу 36 складами злочину могла за­стосовуватися смертна кара у вигляді розстрілу. Винятки становили особи, що не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часу вчинення злочину минуло п'ять років.

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санк­ції. Серед них — державні, які поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про від­окремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здо-

78


ров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення пра­вил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива час­тина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворі­шу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушен­ня законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).

Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни в кримінальному праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального за­конодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР "Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік" і "Положення про злочини державні" від 25 лютого 1927 р. та ін.

У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давнос­ті виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості.

Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у виз­наченні поняття злочину не вказувалася нормативна ознака — пе-редбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчи­нили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші захо­ди соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінально­го закону. Термін "покарання" був замінений терміном "заходи со­ціального захисту", мета яких полягала у захисті радянської держа­ви від злочинних посягань.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922 p., було включено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охо­рони державного майна, а також майна громадських організацій та окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося на відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне бан­крутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочи­ну. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримі­нальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася за 45 складів злочинів.

79


Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p. складався з шести розді­лів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загаль­ні положення про склад суду, підсудність, докази, судові терміни та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: за­ведення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачен­ня, допит обвинуваченого, свідків, експертів, оскарження дій слідчо­го та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий — у революційних трибуналах, п'ятий — провадження в порядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шос­тий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримі­нального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обви­нуваченого на захист тощо. Наголошувалося, що злочинність і покарання діянь визначається кримінальним законом, який діяв на момент скоєння злочину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом'якшують його караність, ма­ють зворотну силу.

Принциповим було положення про те, що "ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у зако­ні випадках та у визначеному законом порядку". Докладно регла­ментувалась діяльність органів дізнання та попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановления вироку, його ос­карження і перегляд. Проголошувалась публічність усіх судових за­сідань, за винятком випадків, що потребували збереження військової чи державної таємниці. До залу судового засідання не допускалися також особи молодші 14 років.

Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась на справи, які розглядалися губернськими революційними трибунала­ми, зокрема обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошу­вався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду.

Кримінально-процесуальний кодекс 1927р. порівняно з КПК 1922 р. доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію по­силення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну спра­ву про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що в Криміналь­ному кодексі був відсутній цей склад злочину. Таким чином, кримі-

80


нально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві.

Значно розширилися права органів дізнання, зокрема вони отри­мали право направляти в суд справи, де попереднє слідство не було обов'язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право всту­пити в процес лише на стадії судового розгляду, а в справах про контр­революційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи під­лягали розгляду надзвичайними судами й революційними трибунала­ми. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ.

Цивільний процесуальний кодекс 1924 р. проголошував такі демо­кратичні принципи судочинства, як незалежність і гласність суду, змагальність і рівноправність сторін тощо. Допускалося втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор.

Суд не повинен був задовольнятися доказами, наведеними сторо­нами, а вживати всіх заходів для з'ясування істотних для справи об­ставин і за необхідності випробовувати їх. За відсутності норматив­ного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право це робити власноруч, керуючись загальними принципами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначалися питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних термінів, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

Потреби практики розв'язання цивільно-правових питань в умо­вах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіаль­ному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивіль­ного процесуального кодексу. Новий кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 p., містив чимало нових норм. Зокрема вста­новлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридич­них осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Слухання де­яких справ з метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторін передбачалося в закритому порядку.

Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів "соціального захисту" з метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини, виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із "За­гальних положень", 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регу­лювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправ-

81


но-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на З групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс виз­начав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й ка­ру, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність.

Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попе­реднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, тру­дові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення. У виправно-трудових установах задля ви­ховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених організовувалась їхня праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалося на загальних підставах згідно з трудовим законо­давством. Однак через неможливість залучити усіх засуджених до праці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з тру­дящих класів.

Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засуд­женим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбав­лення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо). Важливе місце в кодексі відводилося питанням культурно-ос­вітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовува­лась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засудже­них, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя в суспільстві.

Проте реальна організація діяльності установ виконання пока­рань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітар­ними засадами перевиховання злочинців.

Адміністративний кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової бо­ротьби, будь-яка спроба регламентувати адміністративний вплив не­гативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попе­редні проекти кодексу розглядалися Комісією з розгляду законодав­чих передбачень (1924 p.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній ре­дакції кодексу враховано також пропозиції Українського юридично­го товариства і зауваження, висловлені на III Всеукраїнському адмі­ністративному з'їзді.

АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодав­ство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та

82


його місцевих органів. Він містив 528 статей, об'єднаних у 15 розді­лів. Основними сферами його регулювання були: адміністративні ак­ти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусо­ві заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повин­ність у випадках стихійного лиха; обов'язки населення, пов'язані з охороною громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік міграції населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування Держав­ним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів у сфері промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.

АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про висо­кий змістовий і техніко-юридичний рівень Адміністративного кодек­су свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової ре­дакції в 1956 р.

Наприкінці непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 p.), Гірничий кодекс УСРР (1928 р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 p.). Логічним за­вершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929-1930 pp. се­митомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР.

11.5. Конституційне та надзвичайне законодавство 30-х років

Перетворення, за виразом Леніна, "Росії непівської у Росію соціа­лістичну" призвело до значних змін у правовій системі. Ззовні відбу­валась демократизація в конституційному праві, що буцімто забезпе­чувалося переходом від дії Конституцій СРСР 1924 р. та УСРР 1929 р. до Конституцій СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р.

Затверджена XI Всеукраїнським з'їздом Рад 15 травня 1929 р. Конституція УСРР містила 82 статті і складалася з п'яти розділів: 1. Загальні засади. 2. Організація Радянської влади. 3. Про виборчі права. 4. Про бюджет УСРР. 5. Про герб, прапор і столицю УСРР. Принципове значення мали статті, де заявлялося про входження Укра­їни до СРСР. Закріплення на конституційному рівні принципу верхо­венства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства

83


перетворювало на міф залишені за республікою суверенні права (те­риторіальне верховенство, здійснення власного законодавства й уп­равління, прийняття до громадянства УСРР тощо). Конституція виз­начала основні завдання диктатури пролетаріату, що полягали в ос­таточному подоланні буржуазії, знищенні експлуатації людини лю­диною та здійсненні комунізму, "коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади". Проголошені певні права й свободи людини сто­сувалися лише трудящого люду. Так, особи, що застосовували най­ману працю, жили з нетрудового прибутку, відсотків з капіталу, при­бутків з підприємств, надходжень з майна, приватні крамарі, служи­телі культу та ін. не мали жодних політичних прав.

Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад ЗО січня 1937 р. за­твердив нову Конституцію УРСР, підґрунтям якої стала Конститу­ція СРСР 1936 р. Вона містила 146 статей, об'єднаних у 13 розділів: 1. Суспільний устрій. 2. Державний устрій. 3. Найвищі органи влади УРСР. 4. Органи державного управління УРСР. 5. Найвищі органи державної влади Молдавської АРСР. 6. Органи державного управ­ління Молдавської АРСР. 7. Місцеві органи державної влади. 8. Бюджет УРСР. 9. Суд і прокуратура. 10. Основні права й обов'яз­ки громадян. 11. Виборча система. 12. Герб, прапор, столиця, 13. Порядок зміни Конституції.

УРСР вважалась соціалістичною державою робітників і селян. Політичну основу республіки становили Ради депутатів трудящих, економічну — соціалістична система господарства та соціалістична власність на знаряддя й засоби виробництва, що має форму держав­ної та кооперативно-колгоспної власності. Проте законом допуска­лося й дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке мало ґрунтуватися на особистій праці й відсутності експлуатації чужої праці.

Абсолютна більшість державно-владних повноважень належала загальносоюзним органам. Положення ст. 14, де зазначалося, що "Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік", за від­сутності механізму такого виходу мало декларативний характер.

Вперше на конституційному рівні визначався порядок створення су­дових і прокурорських органів, проголошувалися незалежність судців, відкритий характер розгляду справ із забезпеченням обвинуваченому права на захист. Але на тлі масових репресій це було тільки ширмою.

84


Конституція УРСР 1937 p., проголосивши принцип соціалізму "від кожного за його здібністю, кожному — за його працею", нама­галась зовні максимально збільшити подібність радянського устрою до устрою демократичних держав. Так, було декларовано свободу друку, зборів, мітингів, демонстрацій, недоторканність особи, житла і листування, свободу відправлення релігійних культів і свободу ан­тирелігійної пропаганди та інші права особи й громадянські свобо­ди. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прями­ми; проголошувалося загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.

Реально ці норми не діяли; вони були потрібні, аби перед світовою спільнотою і власним народом маскувати злочинну сутність тоталі­тарного режиму. Права і свободи людини були несумісні з масовими репресіями, які з кінця 20-х років розпочалися в Україні, а з 1934 р. — на решті території СРСР. Держава лише частково забезпечувала такі "соціалістичні завоювання" трудящих, як право на працю, відпочи­нок, освіту, на матеріальне забезпечення в старості, а також на випад­ки хвороби і втрати працездатності. Так, найчисленніша верства на­селення — колгоспники — фактично не користувалася правом на відпочинок, на матеріальне забезпечення в старості, на випадок хво­роби і втрати працездатності. Проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати.

Право виставляти кандидатів у депутати належало лише органам комуністичної партії або іншим нею фактично керованим громад­ським організаціям: профспілкам, кооперативним організаціям, об'єднанням молоді, культурним товариствам. Конституція 1937 р. позбавляла громадян права створювати вільні політичні об'єднання і законодавчим шляхом легалізувала монопартійну систему. Відпо­відно до ст. 125 "найбільш активні і свідомі громадяни з лав робочо­го класу й інших верств населення об'єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка... являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних".

Головними завданнями цивільного права було забезпечення непо­дільного панування й охорона соціалістичної власності, зміцнення централізації та плановості народного господарства, вдосконалення договірних відносин.

Забезпечити централізоване планове керівництво народним гос­подарством мала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р.

85


"Про кредитну реформу". Відтак значно посилилася роль Держав­ного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїн­ського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сіль­ськогосподарських кредитних спілок. Усупереч принципам госпроз­рахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасову­валися комерційне кредитування та вексельний обіг.

Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише в ме­жах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договір­ні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. кате­горично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 років встановлювали загальні форми й конкретний зміст дого­ворів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, від­шкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'язань. Для посилення планового керівництва поставками застосовувалися "протокольні угоди", "основні умови поставки" між центрами гос­подарських систем, де визначався порядок укладення й основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких ви­дів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адмініс­тративних актів (планових завдань, наказів) зобов'язання виникали безпосередньо з них.

На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов'я­зань спрямовувалась Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопа­да 1934 p., що встановлювала півторарічний строк позовної давнос­ті у спорах між державними, кооперативними і громадськими уста­новами, підприємствами та організаціями.

Певна увага приділялася розвитку й охороні власності коопера­тивних організацій. Так, Постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 сер­пня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їхнього майна, а ви­рішення цих питань було виключно компетенцією уряду республіки. Проте на підставі ст. 1 ЦК УСРР приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом як такі, що суперечили їхньому соціально-господарському призначенню.

Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями у га­лузі регулювання праці з метою підвищення її продуктивності. Відпо­відно до змін і доповнень до Кодексу законів про працю 1922 p., вне­сених Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931р., робіт­ники та службовці промисловості й транспорту переводилися на

86


семигодинний робочий день. Більшість підприємств і установ пра­цювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одер­жували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалася залеж­но від професійної кваліфікації працівника.

Для зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 лис­топада 1932 р., за неявку на роботу без поважної причини звільняли з роботи. А це спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо пра­цівник користувався житлом цього підприємства. Зміцненню трудо­вої дисципліни сприяло прийняття статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. — на вод­ному транспорті; у 1935 р. — в органах зв'язку, у сфері електроенер­гетики. У 1938 р. були впроваджені єдині трудові книжки, де фіксу­валась уся трудова діяльність працівників.

Вживаються також заходи щодо стимулювання працівників. Згід­но з Постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід. Залежно від ста­жу роботи й кваліфікації працівника при виплатах допомоги за дер­жавним соціальним страхуванням встановлюються надбавки до пен­сій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Героя Соціаліс­тичної Праці, запроваджуються медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку".

Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення ви­димості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, Пос­тановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в райо­нах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством" заборо­нялася оренда землі та використання найманої праці в сільському гос­подарстві, запроваджувалась конфіскація засобів виробництва у кур­кулів. Ці заходи були конкретизовані відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських гос­подарствах у районах суцільної колективізації". Обласним виконко­мам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.

87


Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачали­ся Постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у спра­ві ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колекти­візації". Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадян-ських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'язницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені дшянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбшьша кшькість родин. Так, від­повідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північ­них районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результа­ті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селян­ських господарств, що призвело до фактичного знищення най-заможнішого прошарку селянства.

Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися зразковими Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 p., Тимчасовими правилами трудового розпорядку в кол­госпах 1933 p., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Встановлювалося безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами дер­жаві продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудо­днів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами приса­дибні дшянки, корову та невеличку кшькість дрібної худоби й птиці.

Такі "соціалістичні" експерименти на селі призвели до надзвичай­них і трагічних наслідків — голодомору 1932-1933 pp., внаслідок яко­го загинула п'ята частина українського селянства.

Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім'ї. Так, до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесено доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей за відсутності належного нагля­ду за ними й передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлюва­лася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримі­нальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про


сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали час­тку сплачуваних аліментів: на одну дитину — 25 %, на двох — 33 %, на трьох і більше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

Суттєві деформації, пов'язані з посиленням кримінальної репре­сії, відбувалися у кримінальному праві. Суворішими стали покарання за злочини проти держави. Постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. статтею про зраду Батьківщині було доповнено Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління). ВУЦВК і РНК УСРР Постановою від 20 липня 1934 р. повністю включили ці допов­нення до КК УСРР. Зрада Батьківщини, що кваліфікувалася як "дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Сою­зу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його тери­торії", каралася розстрілом з конфіскацією усього майна, а за обста­вин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. Цією постановою стверджувався принцип колективної відпо­відальності у кримінальному праві. Так, у разі втечі військовослуж­бовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесен­ня каралися позбавленням волі від 5 до 10 років з конфіскацією усьо­го майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрад­ником, позбавлялися виборчих прав і виселялись у віддалені райони Сибіру на 5 років.

Розширювався перелік злочинів проти порядку управління, до яких належали дезорганізація транспорту, порушення правил міжна­родних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів та порушення пра­вил паспортної системи тощо. За ці злочини передбачалися санкції у вигляді позбавлення волі на тривалі строки, а у випадках, коли їх кваліфікували як такі, що мають явно злісний характер, — розстріл.

Репресивний характер норм кримінального законодавства пос­тійно посилювався. Так, постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. термін покарання за особливо небезпечні державні злочини (шпигунство, шкідництво, диверсію) було збільшено з 10 до 25 років.

Велика увага приділялася боротьбі із замахами на соціалістичну власність. Так, "на вимогу робітників і колгоспників", ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. прийняли Закон "Про охоро-

89


ну майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнен­ня суспільної (соціалістичної) власності". Встановлювалися жорсто­кі покарання (розстріл, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення волі на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно-кооперативної власності. Не­визначеність суворих санкцій ані розмірами викраденого майна, ані способами викрадання надавала можливість надто широко застосо­вувати норми цього закону. В умовах голодомору за цим законом до кримінальної відповідальності притягалися селяни і навіть діти, які збирали колоски на полях. Тому в народі він отримав назву закону "про п'ять колосків". Встановлювалося також покарання у вигляді від 5 до 10 років концентраційних таборів за антиколгоспну агіта­цію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників з боку "куркульських та інших антисуспільних елементів". До осіб, засуд­жених за цим законом, не застосовувалася амністія.

Окремі зміни у КК УСРР спрямовувалися на боротьбу із злочина­ми у господарський сфері. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних товарів. Згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 p., спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна. Постановами ЦВК і РНК СРСР від 25 липня 1934 p., ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 р. передбачалися суворі санкції (позбавлен­ня волі до 10 років) за обважування та обмірювання покупців. З 1935 р. до господарських злочинів почали відносити порушення технічного режиму, виробничо-технічної дисципліни, правил безпе­ки, куріння, появу на виробництві у нетверезому стані.

Отже, загальною тенденцією розвитку кримінального права було розширення видів і суб'єктів злочинів, посуворішання покарань.

Внаслідок деформації кримінально-процесуального законодавства фактично було ліквідовано демократичні засади судочинства. Так, принципи усності, гласності, змагальності відкрито нехтувала Пос­танова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка постано­вою ВУЦВК від 9 грудня 1934 р. була повністю включена до КПК УСРР. Зокрема попереднє слідство у справах про терористичні акти обмежувалося десятиденним терміном. Обвинувальний акт вручався

90


звинуваченому за 24 години до розгляду справи. Звинувач і захисник усувалися від розгляду справи. Касаційне оскарження і подання кло­потання про помилування у цих справах не допускалося. Вирок (розстріл) виконувався негайно. Такий надзвичайний порядок судо­чинства Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. поширював­ся також на розгляд справ про шкідництво й диверсії.

Взагалі система репресивно-каральних органів діяла за власними інструкціями, нехтуючи норми кримінально-процесуального права. Як роз'яснював Сталін у шифрограмі секретарям обкомів, крайко­мів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС від 10 січня 1939 p., "застосування фізичного впли­ву у практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)". На фоні масових репресій мало що значили окремі спроби поліпшити попередню підготовку справ, як-от впроваджен­ня Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р. інсти­туту підготовчих засідань.

Демократизація державно-правового життя в період нової еконо­мічної політики мала вимушений характер і тривала недовго. Дер­жавність у Радянській Україні, яка з моменту виникнення була до­сить прозорою, зазнавала дедалі більших обмежень. Утворення Со­юзу РСР, який в період сталінського режиму з "добровільного сою­зу республік" перетворився на жорстко централізовану державу, призвело до фактичної втрати Україною державного суверенітету. Відбувалося знищення політичної опозиції, зрощення партійної бю­рократії з державницьким апаратом, встановлення режиму особис­тої влади вождя партії.

Загальнодемократичні принципи кодифікації законодавства 20-х років не відповідали потребам тоталітарної держави. Головною тенденцією розвитку права стала перевага загальносоюзного зако­нодавства над республіканським. Конституція СРСР 1936 р. і Кон­ституція УРСР 1937 р. надали Комуністичній партії статус "керівно­го ядра"; її рішення набули обов'язкової сили в державі й суспільс­тві. Репресивні органи СРСР та їхні філіали в Україні, нехтуючи нор­ми права, застосовували нечуване насильство, жертвами якого стали мільйони людей.

91


Розділ 12

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939-1945 pp.)

12.1. Приєднання Західної Волині,

Східної Галичини, Північної Буковини та частини Бессарабії до складу УРСР

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашист­ської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35 % терито­рії і ЗО % населення Польської держави.

17 вересня 1939 p., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона Армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала ра­дянська пропаганда, "подати руку допомоги своїм братам — україн­цям і білорусам". Протягом 12 днів, не зустрічаючи опору, радянські війська зайняли територію Західної Волині і Східної Галичини. Тепер достовірно відомо, що ця акція відбулася у відповідності з таємним додатковим протоколом до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова — Ріб-бентропа). Зокрема у п. 2 передбачалося, що "у випадку територі­альних і політичних перетворень на територіях, що належать Поль­ській Державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежова­ні приблизно по лінії річок Нарев — Вісла — Сян". Проте пізніше радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р. установив нову лінію кордону між СРСР та Німеччиною вздовж Сяну та Бугу.

Населення Західної України, яке впродовж століть боролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радян­ських військ у містах і селах створювалися ревкоми, які роззброюва­ли поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політорганів Червоної Армії, на їхній основі були обрані тимчасові управління міст і повітів та селянські комітети. Військова

92


Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковано Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори відбулися "на основі загального, рівного, прямого ви­борчого права при таємному голосуванні". Реально ж за радян­ською схемою виборів "громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, ос­вітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо" голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жов­тня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутатів; вії округах кандидати в депутати не отримали необ­хідної кількості голосів і не були обрані.

26-28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Захід­ної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що "віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих". Також було прийнято рішення про конфіска­цію поміщицьких, монастирських земель та земель великих держав­них урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням "прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати ук­раїнський народ у єдиній державі". Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволене Верховною Радою СРСР і відповідно — 15 листопа­да 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня — початку лютого 1940 р. — 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.

Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Згідно з наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних і народних судів у західних областях. Судді призначалися відповідними виконкомами з направлених Нар-комюстом "східних кадрів", а народні засідателі обиралися трудови­ми колективами. Також були призначені прокурори, створені органи міліції, державного нотаріату, сформовані колегії адвокатів.

93


Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на воз­з'єднання з усім українським народом серед населення Північної Бу­ковини. Приниження національної та людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у коро­лівській Румунії.

Переділ сфер впливу, спричинений Другою світовою війною, від­бувся і в цьому регіоні. Спираючись на таємну домовленість із Ні­меччиною (п. З зазначеного вище протоколу), 27 червня 1940 р. СРСР ультимативно запропонував Румунії звільнити Бессарабію та Північну Буковину. 28 червня 1940 р. Червона Армія перейшла кор­дон і, не зустрічаючи опору, 30 червня 1940 р. повністю зайняла ці території.

За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі та селянські комітети, а потім — новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання "де­легації трудящих" Бессарабії та Північної Буковини, прийняла За­кон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей — райони. Водночас із складу України було вилучено Молдавську АРСР й приєднано до новоство-реної Молдавської РСР.

Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 15 сер­пня 1940 р. "Про націоналізацію землі на території північної части­ни Буковини" та "Про націоналізацію банків, промислових і торго­вих підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'яз­ку північної частини Буковини" була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва.

Зазначені економічні та соціальні перетворення принесли захід­ним українцям певні поліпшення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися переважно неукраїнцями. Популярності радянській владі додала експропріація польських та румунських землевласників, обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх зак­ладів. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, а до вересня 1939 р. лишилося 139, то на середину 1940 р. їх було від­крито близько 6 тисяч. Полонізація вищої освіти призвела до того,

94


що до вересня 1939 р. серед майже 50 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили лише 3 %. Відтепер українська мо­ва стала мовою викладання у західноукраїнських вузах. Широко від­крив двері для українських студентів і професорів перейменований на честь Івана Франка давній бастіон польської культури — Львів­ський університет. Значно поліпшилося медичне обслуговування на­селення, яке тепер здійснювалося безкоштовно. Малоімущим безоп­латно надавалося житло.

Водночас що більше утверджувалась радянська система, то від­чутнішою ставала демонтація створеної західними українцями полі­тичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На ке­рівні посади в місцевих органах влади, судових і правоохоронних ор­ганах призначалися кадри, відряджені зі східних областей. Застосову­ючи "пролетарські" адміністративно-командні методи роботи, вони нехтували місцеві звичаї й традиції. Щоправда, до роботи в апараті органів місцевого управління, в освітніх та культурних установах за­лучалися й представники місцевої інтелігенції, але вони жорстко кон­тролювалися режимом. Заборонялися всі українські політичні партії. Припинило свою діяльність товариство "Просвіта". Українських по­літичних лідерів було заарештовано, понад 20 тис. активістів націо­нального руху встигли утекти до окупованої німцями Польщі.

Націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні підприємс­тва, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р. за зразком Східної Ук­раїни розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвер­нула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною вик­ладання релігії в школі, встановленням високих податків за викорис­тання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу. Широко застосовувалась депортація — примусове виселення до Си­біру й Казахстану польських, українських та єврейських підприєм­ців, землевласників, службовців колишнього держапарату, колишніх офіцерів, діячів науки, культури й мистецтва, священиків, навіть ко­лишніх членів Компартії Західної України. За 1939-1941 pp. було репресовано близько 10 % населення Західної України.

Отже, перше, нетривале знайомство західних українців зі сталін­ською радянською системою виявилося переважно негативним. Од­нак приєднання до УРСР споконвічних українських земель Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та частини Бессара-

95


бії, включення до її складу 7 млн західних українців було важливою подією на шляху соборності України.

12.2. Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 р. розпочався найгостріший, наймасштабніший етап Другої світової війни — фашистська Німеччина віроломно на­пала на Радянський Союз. Для народів Радянського Союзу ця війна, що принесла найчисленніші жертви й найстрашніші страждання, стала Великою Вітчизняною. Саме події на радянсько-німецькому фронті змінили увесь хід війни, саме тут гартувалась перемога над фашизмом.

Війна викликала посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні зосереджувалась у створеному Постановою Президії Верхов­ної Ради СРСР, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від ЗО червня 1941 р. Дер­жавному Комітеті Оборони (ДКО). До його складу увійшла нечис­ленна керівна партійно-радянська верхівка на чолі з Й. Сталіним, який поєднував посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б) та Голо­ви РНК СРСР. Постанова зобов'язувала "усіх громадян, усі партій­ні, радянські, комсомольські та воєнні органи незаперечно викону­вати рішення й розпорядження ДКО".

Поєднання членами ДКО вищих партійних та державних посад ініціювало подальше зрощення партійної та радянської номенклату­ри на всіх рівнях державного управління. Цей воєнно-політичний орган мав надзвичайні повноваження і діяв як через конституційні органи влади та партійні органи, так і через створювані ним коміте­ти, ради, комісії.

На місцях для оперативного керівництва найважливішими вій­ськово-промисловими комплексами призначалися уповноважені ДКО. Діяли "штаби", "оперативні групи", "комітети" оборони в складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування. Так, у червні 1941 р. був створений штаб оборони Києва; під час оборони Одеси, у серпні 1941 p., створюють­ся міська й районні оперативні групи з надзвичайними повноважен­нями; у жовтні 1941 р. — міські комітети оборони у Луганську, Сім­ферополі, Севастополі та Керчі.

96


Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала створе­на 23 червня 1941 р. Ставка Верховного головнокомандування. Керів­ництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін, який до того ж 19 липня 1941 р. був призначений народ­ним комісаром оборони. 3 10 липня 1941 р. по 21 червня 1942 р. дія­ло Головне командування Південно-Західного напряму, якому під­порядковувалися розташовані на території України війська (Півден-но-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот).

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. широкі владні повноваження надавалися військо­вим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було вій­ськових рад, — вищому військовому командуванню військових з'єд­нань. Цим указом на значній території СРСР, зокрема на всій тери­торії УРСР, вводився особливий правовий режим воєнного стану. Для потреб оборони військове командування отримало право засто­совувати трудову, воєнно-квартирну, автогужову повинності, вилу­чати транспортні засоби, врегульовувати час роботи установ, підпри­ємств та організацій (встановлювати комендантську годину), заборо­няти в'їзд чи виїзд з населених пунктів, застосовувати в адміністратив­ному порядку виселення, позбавлення волі на строк до 6 місяців, штраф до 3000 рублів. Накази, постанови й розпорядження відповід­них військових інстанцій були обов'язковими для місцевих органів влади, державних і громадських організацій, усього населення місце­вості. Винні у їх невиконанні притягувалися до кримінальної відпо­відальності за законами воєнного часу.

Потреби фронту спричинили структурні зміни й перебудову ді­яльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямами їх діяльності стали забезпе­чення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота з формування військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів. Відповідно до постанови ДКО від 17 вересня 1941 р. "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР" з 1 жовтня 1941 р. запроваджувалося військове навчання для усіх громадян чо­ловічої статі від 16 до 50 років. За роки війни сорокамільйонний ук­раїнський народ дав фронту понад 7 млн бійців і командирів. За пи­томою вагою воїни-українці та вихідці з України посідали друге піс­ля росіян місце в армії і флоті.

97


У зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими вій­ськами території України центральні органи влади республіки були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві. У лютому 1943 р. вони повернулися в Україну, спочатку до Харкова, а потім до Києва.

Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського кор­пусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припи­нили сесійну роботу. Продовжували діяти Президія Верховної Ради УРСР і, певною мірою, виконкоми місцевих Рад. Однак у роки війни тричі збиралися сесії Верховної Ради СРСР (червень 1942 p., січень — лютий 1944 p., квітень 1945 р.), на яких затверджувався воєнний дер­жавний бюджет, ратифіковувалися договори з країнами антигітле­рівської коаліції тощо.

Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами та постановами якої запроваджувався воєнний стан, проголошува­лася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністра­тивно-територіальному устрої, створювалися наркомати, признача­лися наркоми, ратифіковувалися міжнародні договори тощо. У зв'язку із закінченням у червні 1942 р. повноважень депутатів Вер­ховної Ради УРСР ці повноваження Указами Президії Верховної Ра­ди УРСР від червня 1942, 1943, 1944 р. щорічно продовжувалися.

У березні 1944 р. відновила діяльність Верховна Рада УРСР, яка на своїй шостій сесії розглянула питання про відбудову народного господарства республіки, а також внесла зміни до Конституції УРСР у зв'язку зі створенням союзно-республіканських наркоматів закор­донних справ та оборони. На визволеній території України віднов­лювалася й діяльність місцевих Рад. На 1 червня 1945 р. діяли всі міс­цеві Ради УРСР (24 обласні, 253 міські, 824 районні, 16005 сільських та 453 селищні).

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів, спрямована на забезпе­чення потреб оборони, зазнала ще більшої централізації. На Раднар-коми СРСР і союзних республік покладалися основні функції із за­безпечення виконання стратегічних рішень ДКО. Для керівництва забезпеченням потреб фронту в озброєнні створювалися нові нарко­мати (танкової промисловості — у вересні 1941; мінометного озбро­єння — у листопаді 1941 p.).

Відповідно до Постанови РНК СРСР від 1 липня 1941 р. розшири­лися повноваження РНК та наркоматів УРСР. Постановою РНК

98


СРСР від 23 липня 1941 р. РНК УРСР та обласним виконкомам нада­валося право перерозподіляти робочу силу в інтересах потреб оборо­ни. Зазнала реорганізації структура державних та господарських ус­танов республіки, скорочувалися й ліквідовувалися безпосередньо не пов'язані з оборонними питаннями управління й відділи.

Водночас окремі функції органів державної влади покладалися на органи спеціального призначення. Так, у червні 1941 р. було створено загальносоюзну Раду (в Україні — комісію) із питань евакуації; на місцях діяли уповноважені Ради, при наркоматах та відомствах — ко­мітети й бюро з евакуації. До кінця 1941 р. з України було евакуйова­но 3,5 млн громадян, 550 найбільших підприємств, понад 400 МТС, велику кількість промислової та сільгосппродукції. У перші дні війни при РНК СРСР був створений Комітет з обліку й розподілу робочої сили. Відповідні бюро діяли також при РНК УРСР та обласних ви­конкомах.

З визволенням українських земель уряд республіки розробив низку заходів, спрямованих на відбудову енергетики та видобутку вугілля, інших галузей промисловості, залізничного транспорту, зв'язку, сіль­ського господарства, культурно-освітніх закладів. Було прийнято ряд спільних Постанов РНК УРСР та ЦК КП(б)У, зокрема "Про органі­зацію видобутку вугілля й відбудову шахт Донбасу" від 15 лютого 1943 p., " Про відновлення роботи шкіл у районах Української РСР, визволених від фашистських окупантів" від 27 лютого 1943 р., "Про відбудову Ново-Краматорського і Старо-Краматорського заводів" від 30 вересня 1943 р. та ін. Значна увага приділялася житловому бу­дівництву, для керівництва цією галуззю 10 серпня 1943 р. було утво­рено республіканський Наркомат житлово-цивільного будівництва.

На підставі прийнятих X сесією Верховної Ради СРСР Законів "Про утворення військових формувань союзних республік" та "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зно­син" 5 лютого 1944 р. були утворені союзно-республіканські Нарко­мати УРСР закордонних справ та оборони. Характерно, що право мати власного наркома оборони з усіх союзних республік реалізува­ла лише Україна. Проте робота цих наркоматів значною мірою була обмеженою. Коли остаточно з'ясувалося питання про вступ Ук­раїни в ООН, Наркомат оборони було фактично ліквідовано, а Нар­комат закордонних справ виконував здебільшого "декоративну" функцію, його діяльність чітко дозувалася центром.

99


Відбулися й інші зміни в структурі урядових органів. Так, при РНК УРСР були створені Управління у справах поліграфії і видав­ництв (вересень 1943 р.), у справах архітектури (грудень 1943 р.), у справах сільського і колгоспного будівництва. У січні 1945 р. ство­рюються Управління у справах кінематографії, Комітети у справах мистецтв та у справах культурно-освітніх установ.

До справи оборони країни і руху опору були залучені також цер­ква, різні комітети, фонди, народні ініціативи щодо допомоги фрон­ту, патріотично налаштоване зарубіжжя.

Наприкінці 1942 р. розпочалося відновлення місцевого владного апарату. З цією метою створювалися спеціальні оперативні групи з числа керівних партійних, радянських та господарських працівни­ків, які входили у районні й обласні центри України разом із передо­вими частинами Червоної Армії. Через відсутність до 80 % депутатів місцевих Рад місцеві керівні органи формувалися на основі цих груп із залученням представників партійно-радянського активу. За прик­ладом центру застосовувалась практика прийняття спільних поста­нов партійних і радянських органів на місцях. Отже, характерною особливістю процесу відновлення місцевих органів влади стало об'єднання партійного і радянського керівництва.

В умовах війни відбулися значні зміни в діяльності судових та правоохоронних органів. Відповідно до Указу "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. "усі справи про злочини проти оборони, громад­ського порядку та державної безпеки" передавалися на розгляд вій­ськових трибуналів. Крім того, воєнні власті могли на власний роз­суд "передавати на розгляд військових трибуналів справи про спеку­ляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальни­ми кодексами союзних республік". Того ж дня Указом Президія Вер­ховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій. Згідно з Положенням військові трибунали створювалися при вій­ськових округах, фронтах і флотах, при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях і воєнізованих установах. У військові трибу­нали реорганізовувалися лінійні суди залізничного та водного тран­спорту. Положення визначало порядок комплектування, підсудність справ військовим трибуналам, порядок розгляду ними справ та ос­карження вироків.

Діяли трибунали військ НКВС, які поділялися за територіальною ознакою на окружні та обласні. У прифронтових місцевостях, де за-

100


проваджувався стан облоги, з обласних та районних судів також утворювалися військові трибунали.

Цивільні й деякі кримінальні справи розглядали встановлені Зако­ном про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік (1938 р.) народні й обласні суди, які діяли до окупації відповідних територій ні­мецько-фашистськими загарбниками. Відразу ж після визволення районів та областей вони відновили свою роботу, спрямовуючи її на вирішення цивільно-правових спорів, що виникли внаслідок безза­коння й свавілля фашистів. Характерними для цього часу були позо­ви про право на житлову площу, віндикаційні позови власників май­на, яке опинилось у чужому володінні, позови про відшкодування збитків тощо.

Внаслідок запровадження воєнного стану на території України відбувалася воєнізація прокурорських органів. Прокуратури облас­тей, районів і міст прифронтової смуги, а також транспортні проку­ратури перетворювалися у відповідні військові. На визволених від німецьких окупантів територіях прокурорські органи спрямовували свою діяльність на відновлення радянського правопорядку, бороть­бу із злочинністю, охорону прав військовослужбовців і членів їхніх сімей, інвалідів війни. За участю прокурорських працівників діяли міські, обласні та республіканська надзвичайні комісії з виявлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників.

На початку війни відбулася ще більша централізація органів дер­жбезпеки та внутрішніх справ. 20 липня 1941 р. НКДБ і НКВС СРСР були об'єднані в єдиний НКВС СРСР (перед війною НКВС поділили на два наркомати: внутрішніх справ і державної безпеки). На початку серпня відбулося аналогічне об'єднання органів дер­жбезпеки та внутрішніх справ УРСР.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний ха­рактер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати нія­ких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах За­хідної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "небла-гонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто

101


ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Нака­зом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення заго­роджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрі­лу "у позасудовому порядку".

Крім репресивних функцій на органи НКВС покладалися функції охорони військових тилів, створення й керівництво винищувальни­ми батальйонами, організація збройного опору в тилу ворога.

Після визволення від німецьких загарбників території Західної України на органи та війська НКВС було покладено завдання бо­ротьби проти ОУН — УПА. Для проведення "чекістсько-військових операцій" крім військ НКВС та підрозділів Львівського військового округу залучалися сформовані з місцевого населення винищувальні батальйони та групи сприяння. За даними НКВС УРСР, у боях заги­нуло близько 100 тис. вояків УПА та близько 10 тис. осіб із радян­ської сторони. У 1944-1945 pp. на Західній Україні продовжувалися розпочаті ще перед війною масові репресії, внаслідок яких десятки тисяч громадян були депортовані до Сибіру.

В умовах війни з'явилися нові напрямки діяльності органів міліції, пов'язані із втіленням у життя наказів військового командування що­до забезпечення особливого режиму в місцевостях, оголошених на воєнному та облоговому стані. Серед них — охорона важливих об'єк­тів, боротьба з дезертирством, сприяння владі в залученні громадян до трудової повинності, у вилученні транспортних засобів для обо­ронних потреб тощо. У відбудовний період міліція поряд з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю займалась лікві­дацією дитячої безпритульності, вилученням зброї у населення та ін.

Визволення України завершилось звільненням 28 жовтня 1944 р. Закарпатської України від фашистських окупантів. На звільненій те­риторії створювалися тимчасові органи народної влади — народні комітети. 26 листопада 1944 р. у м. Мукачеві І з'їзд народних коміте­тів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз'єднання За­карпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини, а також обрав Народну Раду Закарпатської України як єдиний орган державної влади. Наступного дня було сформовано виконавчий ор­ган Народної Ради (уряд) у складі Президії Народної Ради та упов­новажених з питань внутрішніх справ та держбезпеки, комунально­го господарства, фінансів, землеробства, промисловості й торгівлі, освіти, комунікації, охорони народного здоров'я, соціальної опіки.

102


Відповідно до адміністративно-територіального поділу розпоча­лося створення місцевих органів влади й управління (окружних, міських і сільських народних комітетів), судових, прокурорських, слідчих органів, адвокатури та нотаріату. Для підтримання громад­ського порядку народними комітетами формувалися народна міліція та народна дружина.

29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословач-чиною, згідно з яким Закарпатська Україна переходила до складу УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була створена Закарпатська область. На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. на територію но-воствореної області поширилася чинність законодавства України. Відбулося завершення історичного процесу об'єднання всіх україн­ських земель.

12.3. Окупаційний режим. Спроби

національно-державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 p., хоча вже в перші чотири місяці війни во­ни захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних ра­йонів Харківської та Сталінської (Донецької) областей. "Нова східна територіальна політика" нацистів передбачала ліквідацію радянської державності й знищення 65 % українців. На "звільнені" землі плану­валося заселити 20 млн німців. Україну так само, як й інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною великонімецького "життєвого простору". Вона мала перетворитися в колоніальний аг­рарно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили для "Ве­ликої Німеччини".

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національні прагнення українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них — "рейхскомісаріат Україна" з центром у м. Рів­ному — була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався

103


із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомир­ський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврійсь­кий), які поділялися на округи й райони. Очолив рейхскомісаріат ві­домий особливою ненавистю до слов'ян нацист Е. Кох. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Однак іще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт "Галичина" з центром у Львові як п'ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на лояльніше ставлення українців до німецьких властей, їм, звичайно, віддавалась перевага перед поляками при призначенні на посади міс­цевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєдна­на до королівства Румунії як губернаторство Буковина, територія Із­маїльської області увійшла до губернаторства Бессарабія. Територія Одеської, південні райони Вінницької та західна частина Миколаїв­ської областей були об'єднані у губернаторство Трансністрія, яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Руму­нії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, пред­ставники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління не-вдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалась від рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим "нового порядку", який передбачав тотальний контроль військової влади й окупаційної ад­міністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного режи­му покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групи

104


та зондеркоманди. До співпраці у військово-поліцейських підрозді­лах гітлерівці залучали й місцеве населення. За даними західних дос­лідників, серед майже мільйона колишніх радянських громадян, кот­рі у 1944 р. носили німецьку форму, було близько 220 тис. українців. До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних міркувань, слід віднести сформовану у 1943 р. переважно на добровільних засадах дивізію СС "Галичина". Охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися здебільшого з військовополонених, які йшли на службу до німців через безвихідь. Сумнозвісними формами спів­праці була участь у каральних акціях СС, знищенні нацистами євреїв.

Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морально­го терору, грабунку й масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 180 великих концентраційних таборів, 50 гето. Упродовж кількох місяців вони знищили 850 тис. євреїв. Під час війни на українській землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення, а та­кож 1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення встановлювалась трудова по­винність і примусова праця. Згорталася система медичного обслуго­вування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину україн­ської інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольством. Так, Київ утратив близько 60 % жителів.

Щоб вивозити до рейху устаткування, сировинні ресурси, було створено спеціальний апарат, численні "господарські інспекції" та "команди". У збережених, лише дещо змінених за формою колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Повсюдно відбувалась експропріація продовольства. З України надходило 85 % усього про­дуктового постачання, яке Німеччина одержувала з окупованих ра­дянських територій. Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерівці розробили й методично здійснювали програму по­неволення населення окупованих територій. Новоявлені колонізато­ри найчастіше використовували українців як робочу силу — біль­шість остарбайтерів (2,3 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний геноцид гітлерівців став партизанський спротив. Щоправда, спершу німецьким каральним підрозділам, вишколеним у боротьбі з рухом опору в уже завойованих країнах, певною мірою вдавалося блокувати дії поспіхом сформова­них загонів радянських партизанів і підпільників. Організованих

105


форм війна в тилу ворога набула зі створенням у Москві Центрально­го (травень 1942 р.) та Українського (червень 1942 р.) штабів парти­занського руху. Партизани почали діяти скоординованіше, налагоди­лося постачання зброєю та боєприпасами за допомогою авіації.

Наприкінці 1942 р. радянський рух опору став масовим. У контро­льованих партизанами районах Чернігівської, Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей відновлювалися органи радянської влади (виконкоми). Діяльність цих органів, а та­кож командування партизанських з'єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських органів, мала надзвичайний характер. Незрідка вони вершили суд, вирішували воєнні, адміністративно-гос­подарські питання. Подекуди існували спеціальні партизанські су­ди — надзвичайні "трійки", до яких входили командир, комісар і на­чальник штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду затверджува­лися загальними зборами партизанів. Серед відомих — з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведева, П. Вершигори та ін. За підрахунками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 пар­тизанських з'єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвіду­вальних груп, в яких налічувалось майже 500 тис. чоловік. Втім, захід­ні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис. радянських партизанів. Однак безперечний сам факт внеску партизанів і підпіль­ників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх прибічників.

Німецьку окупацію українських земель намагалась використати Організація українських націоналістів (ОУН), яка прагнула віднови­ти Суверенну Соборну Українську Державу. Відомі кілька спроб створити українські представницькі органи на окупованих україн­ських землях.

Так, 30 червня 1941 р. у захопленому Львові похідна група ОУН(б) при підтримці батальйону "Нахтігаль" зібрала представни­ків національного осередку міста і проголосила їх Національними зборами українців. Було прийнято Акт відновлення Української дер­жави. У ньому зазначалося: "На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національно­му Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі україн­ського народу"; проголошувалося також призначення Я. Стецька головою Українського державного правління.

Незважаючи на заявлену готовність "тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гіт-

106


лера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації", реакція німецько­го керівництва була різко негативною. Коли на вимогу німецької ад­міністрації С. Бандера та інші лідери ОУН(б) відмовились відклика­ти Акт про відновлення Української держави, їх було заарештовано, а згодом відправлено до концтабору.

Невдалими виявилися й інші спроби відновити українську дер­жавність. Створену в липні 1941 р. у Львові Українську національну раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гітле­рівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. в Києві з ініціа­тиви О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) утворила Українську націо­нальну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її забо­ронили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі — поетесу Олену Телігу, невдовзі розстріляли. У середині листопада 1941 р. була розпущена Українська повстанська армія — Поліська Січ (Т. Бульби-Боровця), що співпрацювала з гітлерівцями задля зни­щення у своєму регіоні залишків частин Червоної Армії.

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську окупа­цію для відновлення української державності радикальні націоналіс­тичні організації перевели основну частину своїх кадрів на нелегаль­не становище і нелегальні форми роботи. 14 жовтня 1942 р. була створена Українська повстанська армія (ОУН — У ПА). На початку 1943 р. відбулися перші збройні виступи її підрозділів. Крім Волині та Полісся дії УПА поширилися на Галичину. Подекуди тут встанов­лювалась українська цивільна та військова влада, здійснювалися зе­мельна реформа та мобілізація до лав УПА.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі 1943-1944 pp. бойові дії ОУН — УПА, яка налічувала 60-80 тис. во­яків, спрямовувалися переважно проти радянських військ та парти­занів. На визволеній від фашистів українській землі воїни ОУН — УПА розгорнули активну партизансько-підпільну війну проти ра­дянської влади. В 1944-1945 pp. вони здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стали не менше як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників органів радянської влади. Поряд з цим з 1943 р. підрозділи УПА вели жорстоку боротьбу проти поля­ків на змішаних українсько-польських землях за територію, зводячи давні рахунки.

107


12.4. Зміни у правовій системі УРСР під час Другої світової війни

В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювалися завданнями, пов'язаними з обороною всієї країни, і здійснювалися відповідно до змін у загальносоюзному зако­нодавстві.

Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування держав­ної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до над­звичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного гос­подарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права госпо­дарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між держав­ними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізи­ція — насамперед щодо об'єктів колгоспно-кооперативної власності.

За відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів ра­йонів з'явилися нормативно-правові акти (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), де обумов­лювався порядок здачі трофейного та безгосподарного майна вій­ськовим частинам, органам НКВС або органам влади; повернення законним власникам майна підприємств, колгоспів, військових час­тин, яке опинилось у громадян під час окупації.

Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, кварт­плата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їх­ньої служби у збройних силах.

Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося коло спадкоємців за за­коном: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Од­нак спадкодавець не мав права позбавляти спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім'ї.

108


Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й помер­лими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою.

Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчувати доручення та заповіти вій­ськовослужбовців.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охо­рони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та україн­ського урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам. Це Постанови РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. "Про влаштування дітей, які залишилися без батьків"; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. "Про посилення заходів боротьби з дитячою без­притульністю і хуліганством"; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. "Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули у боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашист­ськими загарбниками під час окупації районів УРСР"; РНК СРСР від ЗО липня 1944 р. "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпри­тульністю дітей в Українській РСР".

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. вдос­коналювався порядок усиновлення.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, встановлювалося почесне звання "Мати-геро-їня", засновувалися орден "Материнська слава" та медаль "Медаль материнства". Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. Права й обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку за­конодавця, мало сприяти зміцненню сім'ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу.

Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Пре­зидії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. "Про воєнний стан" воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. В подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.

Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. на пері­од війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими під-

109


приємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. запроваджува­лася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населен­ня — чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігав­ся й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспа­ми. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила.

Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволяло­ся встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верхов­ної Ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Як стимул до праці встановлювалися премії, нові почесні звання, відзнаки. Крім того, застосовувалися заходи дисциплінарної та кри­мінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.

Нагальною була необхідність працевлаштування та надання до­помоги інвалідам війни. Відповідно до Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня 1943 р. "Про працевлаштування і побутове об­слуговування інвалідів Вітчизняної війни" інвалідам надавалися право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в от­риманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).

Земельне й колгоспне законодавство передбачало подальше збли­ження колгоспної власності з державною. На потребу воєнного часу було прийнято нормативні акти щодо підвищення продуктивності праці та зміцнення трудової дисципліни в колгоспах. Однак це зав­дання вирішувалося переважно посиленням примусово-репресивних методів. Так, Постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. встановлювався обов'язковий мінімум — 120 трудоднів на рік (для районів УРСР) колгоспникам та 50 трудоднів підліткам — членам сімей колгоспників віком від 12 до 16 років. Передбачалося,

ПО


що працездатні колгоспники, які без поважних причин не виконува­ли цього мінімуму, за вироком суду могли бути покарані виправно-трудовими роботами до 6 місяців з відрахуванням виплати за тру­додні до 25 % на користь колгоспу. Вони вважалися такими, що ви­були з колгоспів, втратили права колгоспників і позбавлялися при­садибних ділянок.

Відповідні нормативні акти надали місцевим органам влади пра­во залучати у порядку обов'язкової мобілізації на сільськогосподар­ські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944-1945 pp. на час збирання врожаю установ­лювався обов'язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сі­мей колгоспників віком 14 і більше років.

Щоправда, з 1943 р. для колгоспників запроваджувалися додат­кові виплати за високоякісну працю.

Значні зміни відбувались у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилася відповідальність насамперед за державні та військові злочини (зв'язки з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.). Встановлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про відпові­дальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які виклика­ють тривогу серед населення" від 6 липня 1941 р. особи, винні у по­ширенні у воєнний час брехливих чуток, "каралися за вироком військового трибуналу ув'язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягнула за собою більш тяжкого покарання".

Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних по­карань. За Постановою ДКО від 24 червня 1942 р. до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адмініс­тративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, — застосовувалися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни підвищилося значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну й колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалася сумнозвісна Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Воднораз були прийняті й спеціальні ак­ти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання

111


майна оборонного значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалося покарання до 5 ро­ків ув'язнення.

Кримінальна відповідальність наставала також за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема пов'язані з необе­режністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи). З'явив­ся ряд нових складів злочинів (поширення брехливих чуток, які ви­кликають тривогу серед населення, ухиляння від трудової мобіліза­ції, приховування трофейного майна, зброї тощо).

У кваліфікації деяких злочинів застосовувався принцип аналогії. Так, згідно з Указами від 7 та 26 грудня 1941 р. злісне ухилення від трудових обов'язків робітників і службовців підприємств прифрон­тових районів розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряне бомбардування тощо) відповідно до Постанови Пленуму Верховно­го Суду від 8 січня 1942 р. кваліфікувалась як бандитизм.

Характерно, що поширення кримінальних репресій, посилення жорстокості покарань поєднувалось із застосуванням умовного за­судження, відстрочення виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засуджених у "штрафні" роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Вели­кобританії) "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" 19 квітня 1943 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полоне­них червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників". Цим актом встановлювало­ся, що "німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полоне­них червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радян­ських громадян" несуть покарання у вигляді смертної кари через по­вішення. Для "посібників з місцевого населення", винних у сприянні у скоєнні зазначених злочинів, встановлювалося покарання у вигляді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на військово-польові суди дивізій, вироки яких ма­ли затверджуватися командирами дивізій і виконуватися негайно.

112


У зв'язку з випадками кваліфікації трибуналами будь-якої допо­моги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьків­щині 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову "Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надава­ли допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками", де чітко розмежовувалися зрада і пособництво. За­значалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупа­ційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за фахом тощо).

Зміни у процесуальному законодавстві торкалися переважно кри­мінально-процесуальної галузі. Насамперед вони полягали в особли­вому порядку попереднього розслідування та розгляду справ війсь­ковими трибуналами, що був встановлений "Положенням про вій­ськові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій" від 22 червня 1941 р. Військові трибунали роз­глядали справи у складі трьох постійних членів через 24 години піс­ля вручення обвинувального висновку.

Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не під­лягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони вступали в дію з моменту їх оголошення і виконувалися негай­но, за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої було встановлено особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно телегра­фувати Голові Військової Колегії Верховного Суду СРСР та Голов­ному Військовому Прокурору Червоної Армії або Головному Вій­ськовому Прокурору Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило повідомлення про призупинення вироку, вирок виконувався.

Право зупиняти виконання смертних вироків надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови Військової Колегії Верховного Суду СРСР та Головного Військового Прокуро­ра Червоної Армії або Головного Військового Прокурора Військо­во-Морського Флоту за належністю.

Цим Положенням керувалися також загальні суди у справах про злочини, за які була встановлена відповідальність згідно із законами воєнного часу.

113


Друга світова війна завдала Україні більше втрат і руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи. У цій жахливій бійні загинув ко­жен шостий її житель. Зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Ли­ше прямі матеріальні збитки, яких зазнала Україна внаслідок окупа­ції, становили 285 млрд карбованців у довоєнних цінах.

Державно-правовий розвиток України відбувався в річищі воєн­но-політичних заходів СРСР, спрямованих на розгром ворога. Через те функціонування державного механізму під час війни супроводжу­валося посиленням тоталітарно-централістських засад; владні фун­кції здійснювалися неконституційними надзвичайними та воєнно-політичними органами, в яких відбулося безпосереднє об'єднання партійного, радянського та військового керівництва. Значно поси­лилася репресивно-каральна функція органів НКВС, військових трибуналів, прокуратури й суду.

В умовах воєнного стану утворилося своєрідне нормативно-пра­вове поле з різними засобами стимулювання та примусу людей до воєнно-бойової та трудової діяльності. Характерним було посилен­ня кримінальної репресії.

Окупаційний режим, встановлений фашистською Німеччиною та її сателітами на території України, мав на меті знищення держав­ності, масовий геноцид та економічне пограбування українського народу. Важливою складовою перемоги став рух опору проти ні­мецько-фашистських загарбників.

Невдалими виявилися спроби ОУН створити українську держав­ність, заручившись підтримкою фашистської Німеччини.

Увібравши всі етнічні українські землі, УРСР як складова Радян­ського Союзу стала однією з переможниць у війні. Відбулося підне­сення України — фундатора ООН на міжнародній арені.

114


Розділ 13

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ

БУДІВНИЦТВО В УРСР

У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

І ПЕРІОД "ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ"

(1945 — перша половина 1960-х років)

13.1. Державний лад

Державно-правовий розвиток Української РСР у післявоєнні роки відбувався згідно з новими реаліями внутрішнього та міжнарод­ного життя Радянського Союзу. Спричинений Другою світовою війною перерозподіл сил призвів до нового загострення протиборства політичних систем, відомого під назвою "холодна війна". Небувало інтенсивними темпами здійснювалася відбудова важкої та вдоскона­лювалося виробництво оборонної промисловості. Обсяг промисло­вої продукції УРСР, яка посідала чільне місце у загальносоюзному воєнно-промисловому комплексі, у 1950 році перевищив довоєнний рівень на 15 %.

Водночас украй тяжким було становище сільського господарства, розореного війною і сталінською системою управління. Вивіз продо­вольства заради геополітичних інтересів, а також страшна посуха 1946 р. призвели до нового голодомору в українських селах, жертва­ми якого стали понад 800 тис. чоловік. Започатковані в Москві кам­панії "жданівщини", "лисенківщини", "боротьби з космополітизмом" та інші в Україні доповнювалися звинуваченнями в націоналізмі дія­чів літератури, мистецтва, науки. Черговим антинародним кроком стала ліквідація в 1946 р. греко-католицької церкви у Західній Украї­ні. 1949 року вона була ліквідована й у Закарпатті.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) боротьба за владу серед вищого партійно-державного керівництва завершилась перемогою М. Хрущова. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. Відбулися зміни в партійному та радянському керівництві

115


УРСР, областей, районів. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ був обраний О. Кириченко перший українець упродовж усього часу її існування. У лютому 1956 р. делегати XX з'їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна, пізніше було опубліковано Постанову ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. "Про подолання культу особи і його наслідків". Розпочався період деста-лінізації, чи, за влучним визначенням письменника І. Еренбурга, — "хрущовська відлига".

Як уже зазначалося, ще до кінця війни центральні й місцеві орга­ни державної влади та управління УРСР відновили господарську і культурно-виховну діяльність. 4 вересня 1945 р. припинив свою ді­яльність ДКО.

Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, яка офіційно залишалася вищим органом влади в республіці, відбулися 9 лютого 1947 р. Порядок обрання, форми діяльності й структура вищого ор­гану влади не зазнали значних змін. До 21 року підвищився віковий ценз для депутатів ВР. У роки десталінізації дещо розширилася ком­петенція союзних республік у господарській сфері та законодавчій діяльності. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногоспо­дарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекорис­тування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкли­кання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Ра­да Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповід­но до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнарод­ної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісарі­ати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між со­юзними й республіканськими урядовими органами на користь ос­танніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кіль­кість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 pp. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.

Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання союзних республік

116


розв'язання питань обласного, крайового адміністративно-терито­ріального устрою". З Конституції СРСР було вилучено положення про те, що "до відання СРСР належить затвердження утворених но­вих областей та країв". За Союзом РСР залишалося лише "затвер­дження утворених нових автономних республік та автономних об­ластей у складі союзних республік".

Спроба радикальної зміни системи управління народним госпо­дарством у напрямі її децентралізації розпочалася з прийняттям у травні 1957 р. Закону СРСР "Про подальше вдосконалення організа­ції управління промисловістю й будівництвом" та однойменного За­кону УРСР. Згідно з цими актами в Україні створювались 11 раднар-госпів (РНГ): Вінницький (Вінницька і Хмельницька області), Дніп­ропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіро­воградська, Житомирська області та Київ), Луганський, Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одесь­кий, Сталінський (Донецький), Станіславський (Закарпатська, Ста-ніславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтав­ська, Сумська області), Херсонський (Кримська, Миколаївська, Херсонська області й м. Севастополь). Міністерства, державні комі­тети ліквідовувалися.

РНГ у межах економічних адміністративних районів керували під­приємствами промисловості та іншими господарськими організація­ми, які раніше підпорядковувалися загальносоюзним і союзно-респуб­ліканським міністерствам. У середині районів успішно здійснювалася спеціалізація й кооперування споріднених підприємств, з'явилася пер­спектива розвитку економічної самостійності республіки. Однак уп­равління через РНГ послаблювало централізоване галузеве керівниц­тво, призводило до порушень технічної політики. Щоб уникнути цьо­го, в 1960 р. був створений республіканський РНГ, а в 1962 р. — Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР). Здійснення прог­ресивної технічної політики на галузевих підприємствах, підпорядко­ваних ВРНГ СРСР, покладалося на галузеві державні комітети. Створювалися також виробничі державні комітети (газової промис­ловості, середнього машинобудування, енергетики), яким, на відміну від галузевих, підпорядковувалися підприємства певної галузі. Голо­ви держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР. Але всі ці захо­ди лише ускладнили становище. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення управління промисловістю"

117


від ЗО вересня 1965 р. раднаргоспи ліквідовувалися. Управління про­мисловістю знову почало здійснюватися за галузевим принципом че­рез загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства. Заходи, передбачені постановою, закріплювалися в загальносоюзному Законі від 2 жовтня 1965 р. "Про зміну системи органів управління промис­ловістю і перетворення деяких інших органів державного управлін­ня" та однойменному Законі УРСР від 23 жовтня 1956 р.

У 1954 р. відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З цієї нагоди у січні 1954 р. Кам'янець-Подільську область було пе­рейменовано у Хмельницьку, а обласний центр, стародавнє україн­ське місто Проскурів — у місто Хмельницький. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. було затверджено "спіль­не подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. зі складу Російської Радян­ської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки". Передача обґрунтову­валася, як зазначалося в указі, спільністю економіки, територіаль­ною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'язками між Кримською областю та Українською РСР. Законом СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до Української РСР" від 26 квітня 1954 р. зазначений вище указ було затверджено і внесе­но відповідні зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР.

Враховуючи, що ця подія по-різному трактується в історичній та соціально-політичній літературі, зазначимо, що зміна територіально­го устрою союзних республік відбулася у повній відповідності до норм чинних тоді Конституцій РРФСР та УРСР, Конституції СРСР, зокрема ст. 14, 18 і 146. Процедура прийняття рішення також відпо­відає тодішнім правовим нормам. Тільки рішення вищих партійних і радянських органів вважалися законними й конституційними. Отже, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 p., Закон СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до Української РСР є легітимними правовими актами радян­ської влади.

Перші повоєнні вибори до місцевих Рад депутатів трудящих від­булися 21 грудня 1947 р. Діяльність місцевих органів влади пожвави­лася після XX з'їзду КПРС. Цьому сприяла зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами". Розширювалися права

118


органів місцевої влади, зокрема у питаннях планування, будівниц­тва, бюджетно-фінансовій сфері та ін. 31 травня 1957 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила положення про обласні, районні, міські, районні у місті, селищні й сільські Ради депутатів трудящих, а також положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів тру­дящих. Ними регламентувалося правове становище місцевих органів державної влади, повноваження і функції кожної ланки Рад в соці­ально-економічному та культурному житті адміністративно-терито­ріальних одиниць, роль постійних комісій у місцевому управлінні.

Розширилася компетенція виконкомів місцевих Рад у вирішенні деяких господарських і соціально-культурних питань, збільшилась кількість постійних і тимчасових комісій, почали діяти вуличні, бу­динкові комітети, органи народного контролю. Кількість депутатів місцевих Рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 у 1959 р. Про­тягом 1962-1963 pp. до відання місцевих Рад було передано значну частину житлового фонду, а також підприємства побутового обслу­говування населення. У грудні 1962 р. обласні Ради були поділені за виробничою ознакою на сільські й промислові. Негативні наслідки поділу, що руйнував єдність Рад, виявилися очевидними. Невдовзі, після відставки М. Хрущова, його було скасовано.

13.2. Реформування судових і правоохоронних органів

Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 pp. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Кон­ституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. від­бувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні за­сідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз — 23 роки.

119


Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплі­нарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправ­лінь юстиції, голови обласних та крайових судів). Згідно з Положен­ням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним коле­гіям з дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні

1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР, обласні та крайо­
ві управління юстиції. Мін'юст УРСР, а також інших республік отри­
мав статус союзно-республіканського міністерства. На обласні суди
покладалися не властиві для судових органів функції керівництва
нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у час­
тині майнових стягнень, контролю за усією діяльністю народних судів,
проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначати су­
дових виконавців. Спроба децентралізувати управління судовою сис­
темою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок
загального керівництва судами з боку Мін'юсту та його органів.

Згідно з Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого

1957 р. вищому органу радянської судової системи надавалося пра­
во законодавчої ініціативи. Важливою складовою його роботи стала
аналітично-роз'яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судо­
вої практики, надання роз'яснень судам з питань застосування зако­
нодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верхов­
ного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових провад­
жень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верхов­
ного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія
з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна ко­
легія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також
голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової систе­ми визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також За­кон про судоустрій УРСР від ЗО червня 1960 р. Зміни торкалися пере­дусім організації та діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колек­тивів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним

120


принципом, тобто за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність пе­ред відповідними Радами, а народні судді — перед виборцями.

Підвищити роль громадськості у здійсненні правосуддя давали змогу керовані судами самодіяльні органи — Ради народних засіда­телів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли в 20-х ро­ках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Згідно з Поло­женням про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р. їх підсудності підлягали справи про антигромадські вчинки й злочини, за скоєння яких не передбачалося кримінальне покарання. Това­риські суди застосовували переважно заходи громадського впливу, а в разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розгля­далися колегіально — трьома членами товариського суду.

Завдання, права й обов'язки, форми та методи діяльності проку­ратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про проку­рорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливою бу­ла охорона політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів мі­ністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковува­лись Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за дотри­манням законності незалежно від впливу місцевих органів влади. Встановлювався десятиденний термін розгляду протестів прокуро­рів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпе­ки та внутрішніх справ. У 1953 p., після смерті И. Сталіна, Л. Берія, прагнучи захопити владу, ініціював об'єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову виокремлюються. Для керівництва ними при Ра­ді Міністрів утворюється Комітет державної безпеки (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. роз­почалася певна децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС підпорядковувалися обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і райо­нах перетворювалися в управління, відділи (відділення) міліції ви-

121


конкомів місцевих Рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з лік­відацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ пов­ністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. орга­ни внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громад­ського порядку. Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прий­няття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги осо­бового складу міліції, встановлення щорічного святкування Дня ра­дянської міліції. З 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проведення попереднього слідства.

Залученню громадськості до охорони громадського порядку спри­яла поява в 1958 р. на Донбасі і подальше поширення в Україні народ­них дружин. Правові основи їхньої діяльності визначалися Постано­вою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1959 р. "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні". На 1 січня 1965 р. в Украї­ні налічувалося понад 32 тис. народних дружин, у складі яких нара­ховувалось близько 1 млн. 700 тис. дружинників.

13.3. Зміни в законодавстві

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керів­ництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Ди­рективи партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських ор­ганів, які мали юридичну силу.

Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й роз­ширення повноважень союзних республік передбачав усунення де­формації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та проце­суального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Пре­зидією Верховної Ради Української РСР Постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР".

Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснюва-

122


лася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в захід­них областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укла­дення договорів господарськими організаціями. Передбачалася пев­на цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з бо­ку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних праців­ників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо). Як наслідок — новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських се­лян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, сек­ретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготі­вель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. дос­троково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Зда­вання хліба державі понад план продовжується".

Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооператив­ної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промис­лової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запровад­жувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошо­вої системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особис­тої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво ін­дивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право осо­бистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загаль­на площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —

123


п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок висе­лення з будинків державних підприємств, установ робітників і служ­бовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Ци­вільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодав­ства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів: І. Загальні положення. II. Право власності. III. Зобов'язальне право; IV. Автор­ське право. V. Право на відкриття. VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналі­заторську пропозицію. VII. Спадкове право. VIII. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивіль­них законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 p. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання "майнових і пов'язаних із ними не-майнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та дедалі повнішого задоволення матеріальних і духов­них потреб громадян". Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони су­перечили "призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві", взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зо­бов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу.

Цивільний кодекс 1963 р. містить норми, що врегульовують як за­гальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага надава­лася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чо­ловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано за­борону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досяг­нення ними повноліття.

124


Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мо­білізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Ука­зом Президії Верховної Ради СРСР від ЗО червня 1945 р. відновлюва­лося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладення колективних договорів між адміністрацією під­приємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як органі­зований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді в ре­місничі та залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові­дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. від­мовилися від призову молоді на навчання у системі державних тру­дових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з робо­ти за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудово­го договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робо­чий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 pp. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайня­тих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлював­ся шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення охорони праці підлітків" від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на ро­боту молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гаран­тії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільши­лась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами.

Посилилася захисна функція профспілок. Так, необхідною умо­вою звільнення працівника з ініціативи адміністрації потрібна була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й проф­спілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню

125


ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР положення про права фабричного, заводського, місцевого ко­мітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон "Про державні пенсії", який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пен­сію за віком мали чоловіки — коли вони досягали 60 років і їхній тру­довий стаж становив не менше 25 років, жінки — коли вони досягали 55 років і мали 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) "Про заходи з ліквідації пору­шень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах" від 19 ве­ресня 1946 р. визначалися основні засади вдосконалення організації та діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував здійснення колективізації у західних областях (1947-1950 pp.), але це не позбавило її від порушення темпів і прин­ципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. До неї входило кілька ланок, вона мала постійний склад колгоспни­ків, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка в нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної зацікавленості колгоспників, знецінювали їхню ініціативу. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників згідно з постано­вою Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався в остан­ню чергу — після завершення усіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів, колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. з ініціативи вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які зліс­но ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя". Виселення здійснювалося органами МВС на підставі рішень загальних колгос­пних зборів.

Улітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. До

126


кінця 1950 p. їх кількість зменшилась на 42 %. Гігантоманія призво­дила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте в цілому великі колгоспи виявилися спроможними забезпечу­вати себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів і технікою. У 1958 р. з ініціативи УРСР МТС були реорганізовані в РТС, а сіль­госптехніка викуповувалася колгоспами у держави. Замість обов'яз­кових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлюва­лася закупівля її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватися грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню прав колгоспів сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. "Про Статут сільськогоспо­дарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в ор­ганізації колгоспного виробництва й управління справами артілі". Загальним зборам колгоспників, з урахуванням умов кожного гос­подарства, надавалося право встановлювати обов'язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників.

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилося втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв'язку із закінченням війни відбулися певні зміни в криміналь­ному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з'явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що по­роджували тривогу серед населення тощо). Держава вважала мож­ливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеч­чиною" від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі терміном до трьох років, а для осіб, засуджених на понад трирічний термін, покарання скорочував­ся наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу й засуджені з відстроч­кою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від по­карання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на термі­ни до 5 років, а засудженим на термін більше 5 років покарання ско­рочувалося наполовину. Від покарання звільнялися також чоловіки

127


старші 55 років, жінки віком понад 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засудже­них за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення кри­міногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітнича­ли з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканці західного регіону, звинувачені у "пособництві ворогові", учасники оунівського руху та члени їхніх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасова­но смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мир­ний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р., "на численні прохання трудящих", було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були захист передусім інтересів держави, соціалістичної влас­ності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР бу­ло приведено у повну відповідність з нормами законодавства СРСР.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. встановлювалися нові склади у групі "інші державні злочини": роз­голошення державної таємниці; втрата документів та інших матері­алів, зміст яких становить державну таємницю; заявления чи переда­вання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного й громадського майна" від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна; вперше встановлювалася також кримінальна відповідальність за не­доносительство щодо вчиненого чи такого, що готується, розкра­дання. Також у кримінальному законодавстві посилилися санкції за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте безпідставно було анульовано склад та­кого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гу­манний Закон "Про захист миру" від 12 березня 1951 р. щодо осіб,

128


винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримі­нальних репресій, звуження кола кримінальної відповідальності. У 1955 р. було скасовано кримінальну відповідальність за самовіль­ний проїзд на товарних поїздах (березень), за прогул або самовільне залишення підприємств і установ (квітень), здійснення абортів (лис­топад). З 1959 р. поширюється умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базував­ся на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні зако­ни про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з п'яти глав: І. Загальні положення. II. Межі чинності кримінального кодексу. III. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від пока­рання. Особлива частина, за ознаками родового об'єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. II. Злочини проти державної і колективної власності. III. Злочини проти життя, здоров'я та гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VI. Господар­ські злочини. VII. Посадові злочини. VIII. Злочини проти правосуд­дя. IX Злочини проти порядку управління. X. Злочини проти гро­мадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я. XI. Військові злочини.

КК 1960 р. мав охороняти від злочинних посягань суспільний і державний лад, соціалістичну власність, права особи і громадян, був спрямований на попередження злочинності.

Важливими положеннями КК 1960 р. були звуження сфери кримі­нальної відповідальності (скасовувалося понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; від­мова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом'якшував кару, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював кару за дії чи посилював її, зворот­ної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався

129


максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлю­валась практика умовного засудження, встановлювався новий поря­док умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни пока­рання більш м'яким. Смертна кара проголошувалася виключною мі­рою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом'якшення відповідаль­ності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здо­ров'я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на бо­ротьбу з інакомисленням (ст. 56 — "зрада Батьківщині", ст. 61 — "шкідництво", ст. 62 — "антирадянська агітація і пропаганда" та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися зі скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсуд­ності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося "усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю". Згідно з цим наказом до суду пере­давалися справи лише тих осіб, що скоїли злочини, передбачені ра­дянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. ска­совувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористич­них актів (Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін до діючих кримінально-процесу­альних кодексів союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, "трійками" НКВС — УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку пока­рання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на під-

130


ставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих по-засудових органів. У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верхов­ному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не по­ширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуджених за політичні злочини у 20-х — першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталін­ського режиму відбувалися переслідування інакомислячих і нові полі­тичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954-1959 pp. в Україні "бу­ло ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянських угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб".

28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуаль­ний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союз­них республік (1958 p.). Кодекс складається із Загальної та Особли­вої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об'єд­нує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з