Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

В. М. ІВАНОВ

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Частина і

Навчальний посібник

Київ 2002


ББК 67.0я73 1-20

Рецензенти: Р. А. Калюжний, д-р юрид. наук, проф. А. М. Гуз, канд. істор. наук, доц.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 4 від 26.12.01)

Іванов В. М.

1-20        Історія держави і права України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — Ч. І — 264 с — Бібліогр.: с 257-260.

ISBN 966-608-189-Х

У першій частині навчального посібника висвітлено суспільно-полі­тичний лад, державний устрій і право України, розглянуто джерела українського права від найдавніших часів до Лютневої революції 1917 р.

Матеріал подано відповідно до навчальної програми з дисципліни "Історія держави і права України", розробленої на кафедрі державно-правових дисциплін Інституту права ім. кн. Володимира Великого МАУП.

Посібник розрахований на студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також на широке коло читачів, які цікавляться питаннями історії державно-правового розвитку України.

ББК 67.0я73

©  В. М. Іванов, 2002
©  Міжрегіональна Академія
ISBN 966-608-189-Х                                    управління персоналом (МАУП), 2002


ВСТУП

На нинішньому етапі політичного й соціально-економічного роз­витку України необхідно підвищувати рівень державно-право­вої свідомості як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо творити нову державу. А серцевиною її має стати право.

Всесвітня історія свідчить про тісний взаємозв'язок держави і права. Право— основа держави, частина духовної культури народу. Яскравим прикладом тому — могутній Рим, де високо-розвинене право надавало неабиякої снаги особистості, наро­дові й державі. І навпаки: держави, де панував правовий хаос, були приречені. їх не змогли врятувати навіть "великі ідеї", що вивищувалися над законом.

Мета курсу "Історія держави і права України" — зорієнту­вати майбутніх юристів у витоках українського державо- і пра-вотворення, на грунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, де має утвердитися верховенство закону. Сучасна історико-право-ва наука намагається подолати однобокість в оцінках і висвіт­ленні минулого. Лише за таких умов вона буде наукою, а не "політикою, спрямованою в минуле". Відхилення від історичної правди небезпечне тим, що воно мимоволі слугує соціальному протистоянню.

Предметом історії держави і права України є пізнання за­гальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм дер­жави і права, вивчення особливостей функціонування держав­них установ та інститутів права в конкретних історичних умовах


України. Дослідження державно-правових явищ грунтується на їх науковій систематизації та періодизації у хронологічній по­слідовності.

Розглядаючи в рамках одного предмета два соціальні фено­мени — державу й право, історія держави і права України вихо­дить з того, що у своєму історичному розвитку політичні й пра­вові явища тісно взаємопов'язані. Досвід минулого переконливо свідчить: політичні відносини як складова відносин соціальних стимулюють вдосконалення правових норм суспільства. І навпа­ки: норми права регулюють, упорядковують усі сфери людських взаємин, і політичні також.

Історія держави і права України посідає важливе місце в си­стемі соціально-гуманітарних, українознавчих дисциплін, які вивчають усе розмаїття взаємин людей (виробничих, соціаль­них, духовних та ін.). Водночас як самостійний об'єкт вона має досліджувати державно-правові явища в історичному розрізі. Зокрема:

   організацію й діяльність органів державної влади, цент­
рального та місцевого управління, судочинства;

   джерела національного права, кодифікації, еволюцію га­
лузей права, зміст найважливіших юридичних норм (пра­
во власності, злочин, кара та ін.);

  взаємозв'язки державних органів та правових інститутів.
Історія держави і права України — одна з фундаментальних

державно-правових дисциплін, яка вивчає правові аспекти сус­пільного життя; вона тісно пов'язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення й понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права досліджує загальні закономірності розвитку певних типів держави й правових технологій, а історія держави і права України — виникнення й розвиток державно-правових систем, їхні особливості, а також характерні риси в тих чи інших історичних умовах. Зауважимо, що існує тісний зв'язок історії держави і права з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного право­вого розвитку в Україні. Крім того, ця наука, вивчаючи дер­жавні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикуєть­ся з чинним правом, зокрема, адміністративним, цивільним, кри-


мшальним, земельним, процесуальним та ш., допомагаючи зро­зуміти його сутність, позитивні й негативні риси.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

   пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку
в Україні;

   визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку
історико-правових явищ;

   формування національної свідомості, високих моральних і
правових цінностей, поваги до минулого українського на­
роду та віри в його майбутнє.

Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу на­лежно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, допомагає уникати повторення помилок.

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу "Історія держави і права Укра­їни" за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) пи­тання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіта­лістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко в навчальному посібнику "Історія держави і права України" (К, 2000 р.) здійснив спробу взяти за основу періодизації цивілізаційну теорію. Згідно з нею певний період історичного розвитку визначається не стільки об'єктив­но-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням кла­сових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними фак­торами, пов'язаними з уявленнями про світ, соціальними цінно­стями, стереотипами поведінки.

Автори навчального посібника "Історія українського права" за редакцією професора О. О. Шевченка (К, 2001 р.) вважають, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало й застосовувалося за відсутності української держави. Отож, за ос­нову періодизації вони взяли співвідношення джерел права.


І виходять із того, що українське право мало два основні дже­рела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає основним джере­лом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, такі чесноти, як миролюбство, працьовитість, гідність, виражаючи високу свідомість народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне динамічно розви­вається. Тому й законодавство національної української держа­ви від середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., вза-ємозбагачуючись і взаємодоповнюючись. Подальші періоди харак­терні домінуванням закону як джерела права й пануванням за­кону влади.

Періодизація курсу, запропонована нами, враховує попередній досвід на основі принципів історизму, системності й розвитку.

1. Початок державно-правового розвитку на теренах Укра­
їни зумовлений появою найдавніших рабовласницьких держав­
ницьких утворень у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Там
жили не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й
пращури слов'ян (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.).

2.       Доба давньоруської державності й права пов'язана пере­
важно з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі.
Саме тоді виникла давньоруська правова система, побачила світ
видатна пам'ятка українського права — Руська Правда. Продов­
женням давньоруських державно-правових традицій стало Га-
лицько-Волинське князівство (VII — друга пол. XIV ст.).

3.       Литовсько-польський період в історії українських земель.
Давньоруська державно-правова організація значною мірою була
успадкована Великим князівством Литовським, де жило 90 від­
сотків українців та білорусів. Відбувся подальший розвій украї­
нського права, видатними пам'ятками якого, а також литовсь­
кого й білоруського права є Литовські статути. Проте подальша
колонізація українських земель призвела до втрати після Люблін­
ської унії 1569 р. литовсько-руської форми української держав­
ності. Центром боротьби за волю українства стає Запорізька Січ —
військово-демократична форма української державності (середи­
на
XIV — друга половина XVII ст.).

4.       Внаслідок національно-визвольної війни 1648-1654 pp. ви­
никла українська козацька держава — Гетьманщина. Березневі


угоди 1654 р. прирікали Україну на поступове обмеження й лік­відацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зов­нішньополітичні фактори (друга половина XVII— 1764 p.).

5.       Суспільно-політичний устрій і правове становище україн­
ських земель визначалося їх належністю до Російської й Авст-
ро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й авст­
рійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).

6.       Доба відродження української національної державності. Во­
єнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвит­
ку України. Тоді ж виникає національне українське законодав­
ство (1917-1920 pp.).

7.       Період становлення й розвитку України як радянської рес­
публіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі
СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюз­
не законодавство. В межах періоду можна виокремити певні ета­
пи із власними закономірностями державно-правового розвитку
(1917-1991 pp.).

8.       Розбудова сучасної Української держави і права розпоча­
лася з прийняттям Декларації про державний суверенітет Ук­
раїни 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності Укра­
їни 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-право­
вого характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р.
і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Історіографія курсу. Знання про історію цивілізації, що скла­лася на теренах сучасної України, сягають сивої давнини. Відо­мості про нашу країну та її людність містять твори античних і візантійських авторів, ранньосередньовічні європейські й арабські хроніки. Значне місце серед них належить Геродоту, який у V ст. до н. є. присвятив дослідженню Скіфії одну з книг своєї багато­томної "Історії".

Перші спроби дослідити виникнення власне української дер­жави і права знаходимо в літописах на початку II тисячоліття. Так, автор "Повісті минулих літ" (бл. 1113 р.) чернець Печерсь-кого монастиря Нестор надає українській державі центральне місце, пов'язує історію Київської Русі зі світовою. Призначення влади князя він убачає в тому, щоб "володіти по праву". Цілком імовірно, що й раніше були намагання відповісти на питання,

7


"откуда есть пошла земля Руська". Недаремно серед джерел "Повісті", окрім грецьких хронік та місцевих переказів, за твер­дженням академіка О. Шахматова, були давньоруський літопис­ний звід 1037-1039 pp. та два київських 1073 і 1095 pp., які не збереглися.

Для з'ясування державно-правового розвитку України важ­лива також мемуарно-історична література XVI XVII ст. (ме­муари М. Литвина, "Щоденник" Е. Лясоти, "Опис України" Г. Бо-плана та ін.).

1647 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синоп­сис", де здійснена спроба систематичного викладу історії Ук­раїни.

Видатними працями з історії держави і права України, які з'явилися наприкінці XVII — на початку XVIII ст., є козацькі літописи Р. Ракушки-Романовського, С. Величка, Г. Граб'янки. Тут зображено побут, устрій, військову організацію козацтва, причини повстань і визвольної війни проти іноземного панування.

Науковий погляд на розвиток історіографії української держа­ви і права припадає на завершення XVIII ст. Тоді з'явилися пат­ріотичні праці "История о Малой России" М. Антоновського, "За­писки о Малороссии" Я. Марковича, "Історія Русів" невідомого автора. У цих творах йдеться про те, зокрема, що козаки — прямі нащадки русів, обґрунтовується, відтак, право українського на­роду на самостійний державно-політичний розвиток.

Перші кодифікації українського права припадають на другу половину XVIII — першу чверть XIX ст. Велике значення для потреб практики мали збірники Ф. Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських" (1758 р.), В. Кондратьева "Книга Статут и прочие права малоросийские", (1764 р.), Ф. Давидовича "Зібран­ня малоросійських прав" 1807 р. та ін.

У 1879 р. професор Київського університету О. Кістяківсь-кий систематизував і опублікував "Права, за якими судиться ма­лоросійський народ".

Видатний учений-енциклопедист, перший ректор Київсько­го університету М. Максимович виступив проти норманської те­орії походження державності на Русі, спростував теорію російсь­кого історика М. Погодіна про, те, що перед навалою татар на Київщині мешкало великоросійське населення. Чимало цінного


в розвиток наукових поглядів на історію держави й права Укра­їни вніс професор Київського університету В. Антонович. Ство­рена ним "Київська школа істориків" відзначалася ґрунтовним документалізмом.

Серед перших досліджень у галузі історії українського права фундаментальні праці професора Київського університета М. Вла-димирського-Буданова "Огляд історії руського права" та "Хре­стоматія з історії руського права".

Центральне місце серед істориків України кінця XIX — пер­шої третини XX ст. належить М. Грушевському, який обгрунту­вав історичну закономірність здобуття Україною державності. Серед його численних праць — десятитомна "Історія України-Руси", де подана перша систематична історія України.

У радянський період процес вивчення історії української дер­жави і права має свої особливості. Подальшому його розвиткові сприяло повернення 1924 р. М. Грушевського в Україну. Під його керівництвом в Академії наук досліджувалася не тільки історія української держави, а й історія українського права. Прислу­жилася розвиткові української історико-правової науки й спеці­ально створена для цього комісія. Вона здійснювала також по­шук і видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу комісії входили відомі вчені: М. Василенко, М. Максимей-ко, Л. Окіншевич, Ю. Черкаський та ін. Репресії проти українсь­кої інтелігенції 30-х pp. і диктат більшовистської ідеології пере­рвали плідну працю українських дослідників.

В еміграції працювали авторитетні фахівці Д. Дорошенко, О. Ог-лоблін, Н. Полонська-Василенко, Р. Лащенко, А. Яковлів та ін. Панівна ідея їхніх праць — безперервність історичного процесу України й окремішність його щодо російського.

За радянської доби історія української держави і права спе­ціально не досліджувалася. Однак у другій половині XX ст. над проблемами історії держави і права України працюють такі вчені, як А. Дубровіна, В. Дядиченко, М. Горбань, В. Кульчицький, В. Мє-сяц, П. Музиченко, М. Настюк, А. Пашук, А. Рогожин, Б. Ти-щик, А. Ткач, І. Усенко, В. Чехович, О. Шевченко, П. Щербина та ін. У 1987 р. за редакцією відомого історика держави і права ака­деміка НАН України Б. Бабія побачив світ двотомник, присвяче­ний історії держави і права України. Проте ця фундаментальна

9


праця, на жаль, залишилася незавершеною: третій том, що охоп­лює період з 1917 по 1987 pp., не вийшов.

Зважаючи на гостру потребу в нових історико-правових дослі­дженнях, нині цю тематику активно вивчають вчені Інституту держави і права ім. В.Корецького НАН України, Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Одеської національної юри­дичної академії, Національної академії внутрішніх справ Укра­їни, Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України, юридичних факультетів Київського національ­ного університету ім. Т. Шевченка, Львівського університету ім. І. Франка та ін. З'явилося чимало праць з історії держави і права України, де проаналізовано величезний фактичний і літе­ратурний матеріал, діалектично поєднано узагальнення з ретель­ним висвітленням особливостей розвитку української державності та права (Історія держави і права України / За ред. А. Й. Рого­жина: У 2-х ч. — Харків, 1993-1996. Перевидання в К, 1996; Історія держави і права України / За ред. В. Г. Гончаренка — К, 1996; Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред. А. Чайковського. — К, 2000; Історія українського права / За ред. О. О. Шевченка. — К., 2001; Копиленко О., Копиленко М. Держа­ва і право України 1917-1920 pp.— К, 1997; Кульчицький В., Настюк М., Тишик Б. З історії української державності. — Львів, 1995; Музиченко П. Історія держави і права України.— К, 2000. та ін.).

Останніми роками видано ряд збірників документів (Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. — К., 1997 та ін.), хрестоматій (Історія держави і права України: Хрестоматія. — К, 1996; Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. — К, 1997), перевидано раритетні видання (Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998; Чубатий М. Огляд історії українського права.— К, 1994 та ін.).

Результатом значної за обсягом наукової праці колективу ав­торів, істориків права з Харкова, Києва, Львова став двотомний академічний курс з історії держави і права України, допущений Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти (Історія дер­жави і права України. Академічний курс: Підручник. В 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина.— К, 2000.). Його поява — значна подія у розвитку української історико-правової науки.

10


Цей навчальний посібник підготовлено відповідно до програ­ми, складеної на кафедрі державно-правових дисциплін Інсти­туту права ім. кн. Володимира Великого Міжрегіональної ака­демії управління персоналом. В ньому здійснена спроба цілісного висвітлення історії суспільно-державного ладу та права укра­їнського народу. Розглядаються джерела українського права, розвиток державно-правових інституцій від найдавніших до на­ших часів. Навчальний посібник складається з двох частин. У пер­шій — історія державно-правового розвитку від часу появи в середині І тис. до н. є. рабовласницьких державних утворень у Пів­нічному Причорномор'ї та Приазов'ї до Лютневої демократичної революції 1917 р.; у другій— історія держави і права України після лютого 1917 р.

Автор висловлює щиру подяку всім, хто причетний до підго­товки цього видання.


Розділ 1

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ

І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ

ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я

ТА ПРИАЗОВ'Я

(Середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.)

1.1. Скіфська рабовласницька держава й право

Перші паростки державності на території сучасної України з'я­вились у скіфські часи. Більшість дослідників вважає, що форму­вання скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VIIV ст. до н. є. утворюється могутній союз скіфських пле­мен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і най-численніше плем'я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу також вхо­дили скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби — між Інгулом і Дніпром, елліно-скіфи (у басейні Північного Бугу). У межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Окремі вчені саме їх вважають прапра­щурами українського народу. За правління царя Атея (IV ст. до н. є.) Скіфії належала величезна територія Причорномор'я від Дунаю до Дону. Найбільшого піднесення Скіфія досягла в II ст. до н. є. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс (поблизу Сімферополя) являла собою важливий реміс­ничо-торговельний і культурний центр. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Але цей процес загальмувало повстання рабів під проводом Савмака.

На зламі IIIII ст. н. є. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів і остаточно розпалося.

12


Суспільний лад у скіфському царстві характеризується со­ціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку сус­пільства становили: царська сім'я, військова аристократія, ро­доплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігра­вала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинни­ки, що відбували військову службу, платили данину, виконува­ли інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішаль­ної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому гос­подарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Го­ловними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласниць­кої монархії. Державу очолював цар, якому належала вся по­внота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирі­шував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійсню­вав судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апа­рату державного управління входили найближчі родичі, найв-ідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утво­рювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також де­мократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорю­валися важливі питання суспільного життя й і престолонаслі-дування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю ко­лишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді.

13


Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними функціями вона була політичною організацією. Серед них:

   підтримання відносин землевласності й панування;

   зміцнення верховної влади;

   накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряд­дя виробництва.

Діяло зобов'язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріарха­ту. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося ба­гатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщи­ну. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спад­щину до його старших родичів. Майно після смерті батька успад­ковував молодший син, а старші сини наділялися частинами ру­хомого майна при одруженні.

Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існу­вала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко пересліду­валося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступ­ництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

14


1.2. Рабовласницькі міста — держави

Північного Причорномор'я та їх право

Грецькі міста-колонії з'явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в По-дунав'ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у І ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Бєлгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор'я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (І ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам'яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з "варварського світу", існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівний клас — судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Серед насе­лення переважали вільні землероби, ремісники, вільні торгівці. Але вільними, повноправними громадянами були тільки чолові­ки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали

15


політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будува­лися на принципі рівноправності.

Значною соціальною групою були також осілі чужоземці, вихідці з "варварського світу", які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги пе­ред полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби — об'єкти права. Джерелами рабства були купівля на не­вільницьких ринках, захоплення або купівля у племен "варварсь­кого світу", військовий полон, народження від рабині. Невільниць­ка праця широко використовувалась у домашньому та сільсько­му господарстві, в ремісництві, соледобуванні тощо. Інколи рабів відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. В цьо­му разі релігійна громада ставала покровителькою їх. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Свідчен­ням цього є рішення влади Ольвії надати рабам громадянство, коли 331 р. до н. є. війська Олександра Македонського взяли в облогу місто.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовлас­ницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За фор­мою правління це були демократичні (VII ст. до н. є.) або арис­тократичні (починаючи з І ст. до н. є.) республіки. Вищий законо­давчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися "Народ". Практично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста — греків віком 25 і більше років. Решта населення (раби, чужоземці, жінки) не мали права брати участь у владних орга­нах. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зов­нішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяль­ність. Вони також надавали громадянство, торгові привілеї іно­земцям, вшановували громадян, котрі мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встанов­лювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий вико­навчий орган— Рада міста, яку очолював голова; обирався та­кож секретар. Рада організовувала підготовку й попередній роз-

16


гляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законо­давчі акти міст видавалися від імені "Ради і народу".

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або посадові особи — магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузя­ми життєдіяльності міста. Серед міських магістратур неабияке значення мала колегія архонтів. Вона керувала іншими колегія­ми і в разі необхідності скликала народні збори. її очолював пер­ший архонт, якому також належало право командувати військами міста. Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.

У містах-державах Північного Причорномор'я функціонува­ли суди. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був оста­точним.

Право будувалося на системі Афінської полісної демократії, а його основними джерелами вважалися звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням зви­чаїв і традицій.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини влас­ності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у при­ватній, так і державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зо­бов'язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, по­зики, дарування та ін. Важливі угоди здійснювалися у держав­них установах при свідках, за присутності чиновників. Регламен­тувалося право оренди землі, найманої праці.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини про­ти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Щодо цих злочинів застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

1.3. Боспорське царство

Боспорська держава виникла у V ст. до н. є. на основі об'єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфсь­ких і меотських племен Керченського й Таманського півостровів,

17


а також Південного узбережжя Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столи­цею царства.

У IV-III. до н. є. Боспорське царство сягає найбільшого розк­віту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. Але з кінця III ст. до н. є. Боспор поступово занепадає. Царство зазнає фінансово-економічних і соціальних катаклізмів унаслі­док кризи рабовласницької системи, поглибленої повстанням у Пантикапеї у 107 р. до н. є. під проводом Савмака. Хоча воно й було придушене, Боспорське царство вже не могло звестися. Упродовж І ст. до н. є. Боспор потрапляє в залежність від Понт-ійської держави, а потім — Риму. В III ст. н. є. на нього напада­ють готські племена, які зруйнували чимало поселень і міст. Оста­точно Боспорське царство було знищено наприкінці IV ст. кочо­вими ордами гунів і підвладних їм племен. У VI ст. території Боспору  ввійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризується на­явністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, пред­ставники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники дер­жавного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень. Інтенсивний експорт зерна, риби, худо­би, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які зай­малися торгівлею й работоргівлею. Найбагатшими купцями вва­жалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

За користування землею, яка вважалася власністю царя, знач­ну частину врожаю вільні землевласники змушені були віддава­ти державі. На них покладалося виконання повинностей на ко­ристь держави, в тому числі й несення військової служби.

Основною продуктивною силою були раби. їхня праця вико­ристовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві крім рабської використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої арис­тократії.

18


Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, і всі вони зберігали певну частку само­стійності. Поступова ліквідація залишків автономії й самовряду­вання сприяла переродженню Боспорської держави в монархію. Верховна влада належала архонтові й була не менш могутньою, ніж у монарха. Архонти видавали закони для всього об'єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держа­ва мав власне право. Спочатку тут правила династія Археанак-тидів, а потім — Спартокідів. У III ст. до н. є. один із представ­ників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; влас­не, відтоді Боспор вважається царством. На початку нової ери тамтешній цар стає одноосібним правителем, необмеженим гла­вою держави, розпоряджається всіма її матеріальними та людсь­кими ресурсами. У його руках зосереджується вища законодав­ча, виконавча й судова влада, і навіть жрецькі функції.

Після поразки в боротьбі проти Риму (63 р. до н. є.) Боспорсь­ке царство стало залежним від Риму, який, однак, вважав Бос­пор союзною державою. За римських часів царі офіційно титу­лувалися "друг кесаря й друг римлян". Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився май­же таким, як і за правління Спартокідів. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін. Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті всякого роду управителів. Центральний апарат управління ста­новили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігій­них культів, спальник та ін. Для зв'язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.

У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самовря­дування: народні збори, рада, виборні посади. Та плинув час, і традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, по­ступово зникли. Певна автономія залишилась у місцевих племен. Визнавши владу боспорського царя, вони мали, втім, власних царків, або вождів, зберігали племінний устрій, звичний спосіб життя, родовий побут, звичаї. Проте вони зобов'язані були спла­чувати данину боспорським правителям.

19


У перших століттях нашої ери за римських часів держава поді­лялася на округи, управління якими доручалося царським на­місникам. Органи місцевого самоврядування ліквідовуються.

Право. Збереглося мало відомостей про боспорське право. Його джерелами були: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав, звичаї місцевих племен, норми римсько­го права. Право захищало інтереси рабовласників. Воно регу­лювало майнові відносини, насамперед державної та приватної власності на землю, рабів, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками земель були боспорська знать і місцева аристократія. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли корис­туватися землею, виконуючи певні службові обов'язки та повин­ності на користь царя, котрий вважався верховним власником усіх земель. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля стимулювали розвиток зобов'язального права, договір­них відносин: купівлі-продажу, позики, дарування та ін.

У кримінальному праві найтяжчими злочинами вважалися по­встання, змова та замах на життя царя, державна зрада тощо. Каралися й злочини проти особи, власності. Застосовувалися також такі види покарання, як смертна кара, конфіскація май­на, штрафи. До нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорському царстві. Вірогідно, що суд творили цар зі своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві прави­телі. Існувала посада судового виконавця.

У першому тисячолітті до нашої ери людство на території України розвивалося нерівномірно. Тут сходилися різні племена й народи. Тому й перші державні утворення, що виникли на ук­раїнських землях, формувалися в різні часи по-різному. Так, скіфська держава характеризувалася неподільною єдністю вла­ди та її ж верховною власністю на землю, природні та людські ресурси. На вузькій смузі Чорноморського узбережжя греки-ко-лоністи розвинули полісну цивілізацію. Вона поєднувала державну владу й приватну власність, що сприяло демократії вільних гро­мадян.

Виникали й розвивалися економічні й політичні зв'язки між Скіфією, грецькими містами-державами, Боспорським царством і землеробами українського Полісся та Лісостепу. Скіфи-орачі,

20


яких вважають пращурами сучасних українців, становили знач­ну частину населення Скіфської держави. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-еко­номічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов'ян-ського населення Середнього Подніпров'я.


Розділ 2

РАННЬОФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ

2.1. Формування й розвиток давньоруської держави

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчу-ватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни, які впродовж І тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофео­дальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чо­тири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинно­го ладу в східних слов'ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження "військової демократії" (II ст. до н. є. — II ст. н. є.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Стар­ший, Тацит) слов'яни згадуються під назвою "венеди". Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність прас-лов'ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (II-VI ст.) характеризується як етап розкві­ту "військової демократії" — перехідної форми управління сус­пільством, що поєднувала елементи громадського самоврядуван­ня та публічної влади. Східні слов'яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського істо­рика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об'єднання антів спробою предків українсько­го народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об'єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов'янської державності. Пізніше в "Повісті минулих літ" вони будуть названі полянами,

22


древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кри­вичами, словенами, в'ятичами. Саме на цьому етапі з'являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за те­риторіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апа­ратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва "анти", зате дедалі частіше — "слов'яни", "склавени", "склаві-ни". Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: етап утворення ядра давньоруської державності — своєрідної фе­дерації князівств під назвами "Русь, Руська земля"(УП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державо­творчі процеси на наших теренах пов'язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров'ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов'ян. Тому тут розви­ток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов'янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об'єдналися кілька со­юзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об'єднань, особливо племен полян і сіве­рян, застосовують назву "Русь". Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і вистав­ляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія пере­ростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен "Руська земля" об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Захід­ної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літо­писом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного й північного ранньодер-жавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об'єдналися ільменські слов'яни (словени, кривичі) й окремі неслов'янські племена (меря, весь, мурома) навколо

23


Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зор­ганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Асколь-да і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правля­чої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об'єдналися два величезні слов'янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками "Київська Русь".

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна дер­жава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 p.).

Процес консолідації слов'янських земель об'єктивно зумовле­ний певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісни­ми економічними зв'язками, спорідненістю матеріальної та ду­ховної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого пра­ва. Серед зовнішніх чинників об'єднання чи не головною була не­обхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії русь­ких князів використана в так званій норманській теорії, пред­ставники якої відмовляють східним слов'янам у здатності ство­рити власну державу. Норманізм ще в XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтри­мали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспро­можність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Гру-шевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Влади-мирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської дер-

24


жави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного нор­манізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви.

Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Дав­ньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильни­ки цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утво­рена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці "Походження Русі" (1992 р.). У цьому зв'язку можна зазна­чити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов'ян консолідовувати свої сили й об'єдну­ватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держа­ви з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виокремити три ос­новні періоди. Період консолідації державності (кінець ГХ-Хст.) пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбувалося становлення феодаль­ного суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час ви­никло величезне господарське й політичне об'єднання.

Найтриваліший період розвитку держави (X — перша тре­тина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-54), а також Воло­димира II Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-32). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тепер переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопоряд-ку. Надзвичайно важливою подією було прийняття христи­янства, яке несло з собою нову культуру й духовність. Христи­янство, ставши з 988 р. державною релігією, своєю підтримкою й освяченням великокнязівської влади сприяло зміцненню вну­трішнього й зовнішнього становища Київської Русі. Утверджен­ню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в'ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім

25


сини Великого князя. Реформа ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала автономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив владу Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією. Важливе значення мала й військова реформа, внаслідок якої вдалося створити сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів, а та­кож споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світського та церковного судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабіль­ності, економічного та культурного розвитку.

Період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст. — перша половина XIII ст.) характеризується загострен­ням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, еконо­мічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-39), Всеволода Ольговича (1139-46), Ізяслава Мстиславича (1146-54) та Ростис­лава Мстиславича (1158-67). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Анд­рія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-тата-рами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського пері­оду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окре­мих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

   надто великі для середньовіччя розміри держави за відсут­
ності захищених природних кордонів, надзвичайна ро­
дючість земель, що притягувала завойовників;

   розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжу­
собиці;

   слабкість державного устрою, невпорядкованість права ус­
падкування великокнязівського престолу за наявності ве­
личезної кількості нащадків;

   перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по
1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-
монгольська навала;

   неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським
князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

26


2.2. Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київ­ської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці X ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськи­ми центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали "кня­жими мужами". Феодали були пов'язані між собою системою ва­сальних відносин. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Прав­ди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Бо­ярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із перехо­дом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обій­мали вищі посади в князівській адміністрації. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед кня­зем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать ("старці градські", "нарочиті мужі"), найвизначнішими представниками якої були великі купці ("гості"), що займалися міжнародною тор­гівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником бояр­ства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з XII ст. князі змушені були укладати "ряд" (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування ду­ховенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігу­мени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед

27


якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним тер­міном "люди". Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов'язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повин­ності під час війни. Проте у XII ст. з'являються ознаки зростаю­чого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні "уроків" (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення бо­ярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім май­ном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Феодально залежне населення, за Руською Правдою, скла­дали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відно­сяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній за­лежності на умовах "ряду" (договору). Чисельним різновидом ря-довичів були закупи— селяни, які розорившись, брали у феодалів "купу" (позику) і за це мали працювати у їхньому гос­подарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа "за вину". У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За зло­чини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду ("урок"), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Прав­да встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов'язок сприяти його пійманню. Джерелами хо-

28


лопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала "без ряду", народження від холопів, одруження на рабині, про­даж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Про­те холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільнени­ми феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, стано­вили ізгої — люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смер­ди, які в процесі феодалізації втратили зв'язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевлас­ників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили "причетність" до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння.

2.3. Державний устрій

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньо­феодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була дер­жавою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак "клаптикової" ранньофеодальної імперії, міжкня-зівської федерації або конфедерації під колективним правлін­ням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгло­мерат самостійних князівств, зв'язаних відносинами сюзереніте-ту-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучас­них дослідників, Давньоруська держава була нестійким, віднос­но єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, бо­ярська рада, князівські з'їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інсти­туцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кор­донів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на

29


основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєн­них і зовнішньополітичних акціях. З кінця X ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний воло­дар і розпорядник усієї землі держави. У зв'язку з ускладнен­ням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов'язки захи­щати кордони передбачають організацію сторожової служби, спо­рудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв'язків. З'являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), при­душення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь ус-іляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов'язується з реформою Ярос­лава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюрико-вичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв'язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й во­ювали між собою.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постій­ним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва со­юзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судо­вої влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структу­ри, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюєть­ся насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з'їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зай­няття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено "Правду Яросла-

30


вичів", у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, ПОЗ pp. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з полов­цями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інко­ли — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з'їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народов­ладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов'ян. У вічо­вих зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися "ряди" (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє— в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — ви­ник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об'єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов'язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управ­ління у верві здійснювали "копні" збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десят­кової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарні­зони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десят­ки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком

31


феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна си­стема, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управ­ління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існува­ло. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточен­ня князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими поса­довими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював кан­целярію; в обов'язки стольника входило постачання князівсько­го двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стай­ню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, по­садники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Судові органи як особливі державні структури в Київський Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації й захи­щав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділя­лися на світські й церковні.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпа­дали члени селянських общин, були громадські суди (суди вер-ви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання кня­зівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади ("добрі люди").

До судів світських належав суд князя, князівської адмініст­рації (посадників, волостелів). Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівсько­го суду. Про князя як суддю Руська Правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: "ябетник" (обвинувач), "метальник" (писар), "істці" (слідчі). Вра­ховувалась думка представників громадськості — "старців". Су­дові рішення щодо важливих справ могли прийматися разом з боярами і навіть на вічах. Для вирішення майнових спорів (роз­поділ спадщини, суперечки за межу і т. п.) князь посилав своїх "отроків", або "дітських".

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупа-

32


ми, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було ос­таточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскар­жувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духо­венство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, роз­пусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклун­ство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, по­в'язані з церковним майном.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь явила со­бою центр об'єднання східнослов'янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим кня­зем. Аристократичну тенденцію в державному устрої уособлюва­ла боярська рада. Вона, як і демократичні інституції — князівські з'їзди та віче, належно не розвинулися і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феода­лізму відбувся перехід з десяткової системи управління держа­вою, що сформувалася з дружинної організації, на нову — двірсько-вотчинну.

33


Розділ З

ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

3.1. Джерела давньоруського права

Загалом джерело права — це засіб існування й вияву право­вих норм як певних установок у поведінці людей, що характери­зуються владністю й підтримуються державним примусом. Дже­рела права невіддільні від поняття юридичної норми. Вони є фор­мою вираження правових норм. Джерела права завжди є більш чи менш визначені.

У давньоруській державі були поширені звичаєве право, до­говори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда.

Серед них домінували норми, що виникли на основі звичаїв. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про звичаї східних слов'ян ще до утворення Київської Русі. Вони регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення де­яких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.). У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санк­ціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для ви­конання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами мо­ралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними зму­шена була рахуватись і панівна верхівка.

Важливими джерелами права були русько-візантійські до­говори 860, 907, 911, 944 pp. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідни­ки вважають, що в них відбиті норми давньоруського права "Руський закон". Так, договір 944 р. згадує не лише про зви­чай, а й про "статут", тобто писаний закон руський. Закон русь­кий описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охо-

34


роняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торго­вельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримі­нального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, до­говір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими на­щадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство". Договір 944 р. дозволяє й інший варі­ант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів ви­переджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнарод­ного права належить також обов'язок сторін щодо видачі зло­чинців.

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов'язання, пов'язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які ук­лали угоду тощо. Договори ("ряди") князів з народом укладали­ся, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них — грамота Мстисла­ва І (1130 р.).

35


Устави — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань цивільного, сімейного, спадкового, опікунсь­кого, кримінального права. Уроки являли собою конкретні по­станови про мито й інші податки на користь князя. Вони, як правило, діяли тимчасово. Характерно, що грамоти, устави й уроки відтворюють процеси диференціації суспільства, взаємо­відносин держави та церкви, регуляції земельної власності.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законо­давство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині цер­кви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Муд­рого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріаль­ного забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярос­лава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціаль­ного становища потерпілого). Вони містять заходи щодо бороть­би із залишками язичництва та порушенням християнської мо­ралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільно­го розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Як джерело права використовувались також візантійські но­моканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. У київській державі номоканони набули поширення у перекладі на старослов'янську під назвою "Кормча книга", яка складалася із "Еклоги" та "Прохірона". Еклога містила витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. "Прохірон" очищав візантійські закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно нор­ми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опі­кунство, про зобов'язання та ін.). Наводяться й деякі норми кри­мінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім "Еклоги" та "Прохірона" "Кормча книга" включала також збірник права під назвою "Закону судного людям", положення якого межували із статтями Руської Правди. Слід зазначити, що

36


всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства, що наближало дані джерела до давньоруського права.

Серед джерел давньоруського права визначне місце належить Руській Правді.

3.2. Руська Правда — видатна пам'ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда. її прототипами, як вважають дослідни­ки, були збірники законів "Статут" і "Закон руський" початку X ст., — тодішні підвалини судочинства. Оригінал Руської Прав­ди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках— у літописах та юридичних збірниках XIII-XVII ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук, Троїцький — у Тро-Їце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, котрі їх віднаходи­ли (Карамзінський, Татищевський тощо). Ці списки поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської Правди, яка відобра­жає державну організацію і давньоруське право періоду станов­лення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного, Уроку мостникам. Вважа­ють, що Правда Ярослава з'явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів— у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. В Правді Ярослава збері­гається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Зміни й доповнення Правди Яросла­вичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську зе­мельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошо­вих стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

37


Покон вирний стосується розподілу надходжень од вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової вина­городи, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). "Урок мостникам" регулює оплату ремонту міських мостових.

Розширена редакція Руської Правди відображає еволюцію фе­одального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. її створення припа­дає на період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. В ній — чимало перероблених і доповнених норм Ко­роткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому зафіксовані нові норми, що захищають інтереси феодалів, обме­жують майнові й особисті права феодально залежного населен­ня. Але в головному Устав був спрямований на пом'якшення кла­сових суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Ки­ївської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут ідеться про порядок успадкування майна, регуля­цію боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лих­варства, заборону перетворювати закупів у рабів, впорядкуван­ня правового становища холопів.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена, розглядається дослідниками як переробка у XV чи навіть XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої тоді правової культури. Руська Правда відчутно вплинула на розви­ток права західних і північно-східних слов'ян, відчутно вплину­ла на становлення таких пам'яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р., і певною мірою— Соборне уложення 1649 р.

3.3. Характерні риси давньоруського права

Право власності. Зміст права власності в Київський Русі за­лежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалось як об'єкт права власності. З огляду на низький техніко-юридичний рівень ще не було створено спеціального терміна для позначення пра­ва власності. Але, виходячи з того, що Руська Правда визнача­ла порядок повернення речі справжньому власнику з неправо-

38


мірного володіння можна стверджувати про застосування в дав­ньоруському праві інститутів права власності й права володіння. Охорона права власності феодалів-вотчинників — одне з го­ловних призначень правової системи Київської Русі. Уже Статті найдавнішої Короткої редакції Руської Правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухо­мого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інте­реси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку XII ст. для умиротворення кра­їни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смер­дам, обмеживши лихварські проценти (рези).

У Руській Правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю. Згадується лише рухоме майно, яке належало дружин­никам: бойовий кінь, зброя, одяг. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській Правді Ярославичів. Так, во­на встановлює штрафи 3 гривні за пошкодження борті в князів­ських володіннях, 12 гривень за заорювання межі, знищення "пе-ретеса" — межового знака, зробленого в лісі на дереві.

Серед форм земельної власності переважали князівський до­мен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянсь­ких общин. Джерелами придбання землі спочатку були здебіль­шого освоєння вільних земель, отримання їх у князя за службу. Пізніше набуває поширення пряме її захоплення у селянських общин, сусідів ("окняження", "обоярення"). Розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо.

Поступово відбувається диференціація норм охорони приват­ної власності. Якщо Коротка Правда визначала розмір штрафу залежно од виду й того, скільки вкраденого стада, то за стат­тями 38,39 Розширеної редакції штраф залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спад­кового права. Договір Русі з Візантією 911 p., а пізніше й Руська Правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом. Спад­кове право відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом боярську вотчину успадковували не лише сини, а за їх відсутності й дочки. Пізніше ця норма поширилася на біле духовенство й ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого

39


не було синів, вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату, за яким батьківсь­кий двір переходив до молодшого сина. Решта спадщини розпо­ділялася між синами старшими. Дочки отримували лише прида­не, а на спадкоємців покладався обов'язок видати їх заміж. Доки спадкоємець не досяг повноліття, майном розпоряджалася мати-вдова. Коли ж удруге вона виходила заміж, — опікун із числа найближчих родичів. Позашлюбні діти спадкових прав не мали, однак якщо їх мати була рабинею, то вони разом із нею одер­жували волю.

Зобов'язальне право розвивалося задля відносин власності. Перші зобов'язання виникали у зв'язку із заподіянням шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, що зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати їх вартість (ст. 17 Кор. ред.).

Зобов'язання виникали і з договорів. Характерно, що невико­нання стороною зобов'язань не тільки призводило до майнових стягнень, а й надавало потерпілому право на особу, котра не виконала своїх зобов'язань. Серед найдавніших видів угод були договори ("ряди") купівлі-продажу. Вони регулювали загальний порядок торговельних відносин, а також окремі важливі проце­дури купівлі-продажу (челядина, продажу себе в рабство, уста­новлення добросовісного придбання речі). Якщо хтось продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Вона переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкоду­вання збитків.

Найврегульованішими були договори позики (грошей, речей, продуктів). Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Бор­жники мали сплачувати значні відсотки ("рези" — для грошей, "присоп" — коли позичали жито, "наставу" — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довго­строкової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно (ст. 51 Розш. ред.). Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 відсотків боргу), зобов'язання щодо повернення пози­ки боржником вважалися виконаними (ст. 53 Розш. ред.).

В умовах розвиненої внутрішньої та зовнішньої торгівлі пра­во Київської Русі детально регулює питання банкрутства й роз-

40


різняє три його види. У разі банкрутства "без вини" (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли "купець проп'є, програє" чужий то­вар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Розш. ред). У випадку злісно­го банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гос­тя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.(ст. 55 Розш. ред.).

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулю­валося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викра­дення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п'ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімей­не право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантій­ського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (мо­ногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була проце­дура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те при­чин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його зале­жав від соціального стану подружжя.

Руська Правда та інші джерела права не відрізняли кримі­нальне правопорушення від цивільно-правового. Нанесення по­терпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визнача­лось як "образа" (злочин). Суб'єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися санкціями суворішими, аніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. З Розш. ред. Руської Правди: "якщо хто уб'є князівського мужа в розбої, а головніка не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві ле­жить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен". Сто­совно віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то та­ких даних джерела староруського права не містять. Руська Правда розрізняє суб'єктивну сторону злочину, умисел та необережність. Так, якщо вбивство скоєно в стані афекту, випадково ("у пиру"), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 4 Розш. ред.). Коли ж убивство зумисне ("стал на розбой"), "то за разбойника

41


люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на поток и на разграбление" (ст. 5 Розш. ред.). Досить просто розв'я­зувалась проблема співучасті: розподіл функцій не здійснювався і всі співучасники злочину відповідали порівну. Злочини поділялися на такі види:

   проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на
сторону ворога);

   проти церкви та християнської моралі (віровідступництво,
церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чаро­
дійство тощо);

   проти особи (убивство, тілесні пошкодження, побиття);

   майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне кори­
стування чужим майном, привласнення загублених коней,
зброї, одежі тощо);

   проти сім'ї й моральності (розпуста, багатоженство, спів­
життя з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексу­
альні збочення тощо).

Покарання, за Руською Правдою, були досить м'якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправ­да, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за дер­жавні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учас­ники повстання проти князівської влади. За звичай існувала й кровна помста, яку сини Ярослава Мудрого замінили на грошо­ву віру (ст. 2 Розш. ред.). Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли майно злочинця конфісковувалося, а його разом із сім'єю виганяли з общини або перетворювали на хо­лопів. Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися на користь князя. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі від 3 до 12 гривень — за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначало­ся, сплачувалась подвійна віра. Це були відчутні матеріальні стяг­нення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було при­дбати корову або до десяти баранів. Варто зазначити, що Воло­димир Великий, мабуть, під впливом візантійського права, замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно позначилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку сплачувала верв, коли на її території знаходили вби-

42


того, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдало­ся розшукати тощо). Гроші виплачувалися родичам убитого (го-ловництво), а також потерпілим від образ (урок).

Судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і ци­вільним процесом не було, певні процесуальні дії могли застосо­вуватися тільки щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Спе­цифічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав ("пойди на свод, кде есть взял", ст. 35 Розш. ред.), той у свою чергу міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнан­ня. У випадках, коли не було інших доказів, могла застосовува­тись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі (судовий поєдинок, ордалії — випробування водою чи розпеченим залізом). При випробуванні водою підозрю­ваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визна­вався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду ви­носилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеці­альні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Право Київської Русі складалось й вдосконалювалось у про­цесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його дже­рел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам'яткою давньоруського права є Руська Правда, де найповніше подано характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його

43


норми охороняли власність і забезпечували привілейоване ста­новище панівної феодальної верстви. Феодально залежне насе­лення перебувало поза законом.


Розділ 4

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО

4.1. Утворення й історична доля

Галицько-Волинського князівства

Як зазначалося при розгляді попередніх тем, період роздроб­леності й розпаду Київської держави був закономірно обумовле­ний розвитком феодального виробництва та феодальних відно­син. На той час аналогічні процеси відбувалися на території всієї Європи.

Подальшому розвитку українського державотворення знач­ною мірою сприяло створення на заході сучасної України могут­нього державно-політичного центра — Галицько-Волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об'єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимиро-Волинського та Га­лицького князівств, які наприкінці XI — на початку XII ст. від­окремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню пере­дував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями по­літичної та культурної традиції Києва.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське кня­зівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спи­раючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зо­середив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши собі свавільну галицьку боярську верхівку. Здійснюючи актив­ну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і в 1203 р. захопив Київ. Відтак під владу одного князя потрапи­ли всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. Автор Галицько-Волинського літопису називає його "царем на Русі", "самодержцем". Удалими були й військові походи Романа про­ти половців, завдяки чому, згадується у візантійських літопи­сах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Ро­мана у бою з поляками (1205 р.) призвела до нових феодальних

45


чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей ре­гіон.

Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Дани­ла Галицького, коли воно охопило велику частину земель ко­лишньої Київської держави, продовжило її державницькі й куль­турні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа ма­лолітній Данило з матір'ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвер­дився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволод­іти Галичем, а наступного року й Києвом.

Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й кня­зівство, визнав себе васалом хана, зобов'язавшися сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.

Влада Данила значно зросла після його перемоги над коалі­цією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Яросла­вом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а бра­тові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства про­довжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Са­раю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на кня­зювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів збе­регти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.

Однак головним для галицько-волинського князя було підго­туватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків у Бересті, Столп'ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському, укріплень Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Готуючись до наступної боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючися знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до папи Римського з пропозицією щодо хре­стового походу проти монголо-татар. Князь погодився на перехід

46


своїх володінь під церковну юрисдикцію Рима, прийнявши у 1253 р. від папи королівську корону. Проте надії на допомогу За­хідної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав кон­такти з Римом. У 1254 р. він розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були дале­ко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Розпла­тою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-та-тарського війська в Галичину й Волинь. Данило Галицький зму­шений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні спо­руди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодаль­них міжусобиць, чвар і спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на пев­ний час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люб-лінщину та частину Закарпаття, де жило українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинсько­го князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний бояра­ми, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині та Берестейська земля опинили­ся під владою Литовської держави.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С. Томашівського, це була "перша чисто українська політична організація", котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.

4.2. Особливості суспільного ладу та державного устрою

Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.

Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократії ("мужі

47


галицькі"), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутріш­ню й зовнішню політику держави. "Мужі галицькі" підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розви­валися.

До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливо­вих бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й мож­ливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні кня­зеві.

До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церк­ва, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.

Селяни становили основну масу населення. Переважна біль­шість (смерди) була особисто вільною, мала власне господар­ство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже по­ширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало по­датки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачу­вати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності.

Серед важливих особливостей соціально-політичного розвит­ку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних еко­номічних і торгівельних зв'язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісни­чими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст ("мужі градські") була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні ("греч-ники", "чудинці"та ін.) і ремісничі ("ряди", "братчини" та ін.) об'єд-

48


нання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші "люди менші", хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.

Галицько-Волинське князівство упереваж зберігалося у ха­рактерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він здійснював центральне управління, очо­лював військову організацію, керував збором податків. Прерога­тивою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпис­копи. Атрибутами великокнязівської влади були "вінець"(коро-на), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично зале­жали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада мала переважно обмежений характер: без зго­ди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто зо фор­мою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії. Особливістю державного управління на Га-лицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільно­го правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з бра­том Васильком, який "тримав" більшу частину Волині.

Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського кня­зівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціати­ви самого боярства. В окремі періоди, коли відбувалося послаб­лення великокнязівської влади, роль боярської олігархії значно зростала. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили вдові правити від імені малолітнього сина Данила і за згодою боярської ради "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. За князювання Юрія II Болеслава найважливіші документи підпи­сувались великим князем спільно з боярською радою.

Серед органів державної влади Галицько-Волинського князів­ства можна назвати також і снеми (князівські з'їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний

49


характер. На снемах могли також укладатися різні угоди як внутрішньополітичного так і зовнішньополітичного характеру.

У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалося віче. Однак тут воно не відігравало такої значної політичної ролі, як наприклад, у Новгороді чи Пскові. Незрідка віче скликалося з ініціативи князя. Так, Данило Га­лицький у 1213 та 1235 pp. намагався спертися на людність Гали­ча в протистоянні боярській опозиції, проте реальної допомоги не отримав. У випадках зовнішньої небезпеки чи незадоволення міського населення діями посадових осіб віче могло збиратися стихійно.

Характерною особливістю центрального та місцевого управ­ління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене пе­реростання десяткової системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги поєднували в своїй особі й двірські чини, здійснювали управлінські функції в державі.

Центральною постаттю був двірський, який очолював апарат управління князівським доменом, супроводжував князя й забез­печував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі кня­зівства.

Важливі функції державного управління покладалися на канц­лера. Він був хранителем державної печатки, організовував підго­товку державних документів та їх зберігання, виконував зовні­шньополітичні та інші доручення князя.

Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мав забезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.

Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, по­датки й мито на користь князя з населення та приїжджих купців. Містами управляли тисяцькі й посадники, воєводствами — воє­води, волостями — волостелі. Посадовці на місцях мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом "кор­мління", що робило ці посади досить прибутковими. Управлінські функції у селах покладалися на виборних старост, підконтроль­них місцевій адміністрації.

50


Судова система Галицько-Волинської держави не відокрем­лювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстан­цією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був "суддею кня­зівського двору". Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки.

Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяць­ким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим зем­левласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.

Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.

4.3. Правова система

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси пра­ва, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

   зміцнення феодального права привілею;

   відтворення соціальної диференціації населення;

   підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічно­
го партикуляризму (роздробленості);

   вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми пра­вового регулювання суспільного життя. Серед джерел права звичай, Руська Правда, церковне законодавство. Оскільки ці джерела подано раніше, зауважимо лише, що їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових від­мінностей.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в кня­зівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, за­повітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. "Рукописання" (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами,

51


право успадкування та купівлі-продажу феодального землево­лодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежно­го населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми повинностей місько­го населення на користь князя.

Серед пам'яток права цього періоду також — збірник поста­нов галицько-волинських правителів і договори ("ряди") князів із народом. На жаль, ці важливі пам'ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слу­гували впорядкуванню окремих інститутів права власності й зо­бов'язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містять­ся деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів по­карань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвива­лася під впливом західноєвропейського феодального права. У XIV ст. на західноукраїнських землях з'являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулю­вався порядок суду та судочинства. На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрис­дикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магде­бурзького права не поширювалася.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодаль­ної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захо­пити західноукраїнські землі.

Особливістю державного устрою було те, що галицько-во­линські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а

52


тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підґрун­тям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Русь­кої Правди. Давньоруське право розвинулося в князівському законодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньо­вічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрис­дикції якого поки підлягали лише іноземці.


Розділ 5

ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ПРАВО

5.1. Формування Литовсько-Руської держави. Польсько-Литовські унії

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Во-линського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов'язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316-1341) Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на українські землі. Князь Ольгерд захопив Чернігово-Сіверщину, Волинь, Подніпров'я. 1362 р. литовське військо, в якому було чимало українців, розгромило військо татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Після приєднання українських земель населення Великого кня­зівства Литовського на 90 відсотків становили українці та біло­руси. Учені по-різному пояснюють характер цього приєднання. Одні з них (В. Кульчицький) вважають, що литовські правителі завойовували українські землі, переслідуючи загарбницьку мету. Інші (Н. Полонська-Василенко, С. Юшков) роблять акцент на відносно м'якому характері їх "входження" до складу Литви. Однак і вони, й переважна більшість інших учених, сходяться на тому, що цю проблему треба розглядати в хронологічному сенсі.

На першому етапі литовська влада дотримувалася правила "ми старину не рушимо, а новину не вводимо". Між Великим князем і місцевою знаттю укладалися договори ("ряди"), за яки­ми українські князі та бояри зобов'язувалися служити Великому князю, а князь — боронити землю від татар. Руські князівства зберігали у складі Великого князівства Литовського автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишали­ся такими ж, як і до входження в Литву. Державною мовою була давньоруська.

54


Проте пізніше унія Литви з Польщею докорінно змінила істо­рію розвитку Литовсько-Руської держави й правове становище українських земель. Основою унії стала необхідність об'єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ор­дену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник — молоде Московське князівство. Однак реальне об'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягай-ло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім'ям Во-лодислава II став королем Польщі. Він зобов'язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти като­лицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягай-ла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скори­стався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його "королем Литовським і Руським". Вітовт прагнув зміцнити Ли-товсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його ко­мандуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські пол­ки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хре­стоносцям.

Наступним етапом об'єднання стала Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному грунті. Загострен­ням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Русь-кий державі скористалась православна Москва, до якої внаслі­док російсько-литовських війн відійшли Смоленщина й Чернігів­щина. До того ж іще реальнішою стала кримсько-татарська навала. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, по­грабувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об'єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського

55


народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Ли­товське об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирав­ся спільний король, якого проголошували водночас і Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брац-лавщина, Київщина.

5.2. Суспільний устрій

На початках Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця XV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Ли­товського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпо­рядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійсню­вали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також на­лежали магнати й "княжата", які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприк­лад, рід Острозьких володів третиною всієї землі на Волині. Пред­ставники роду обіймали високі державні посади, вони були не­підсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. їхні посади іноді навіть передавались у спадок.

Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та інші мали своє військо і на вимогу Великого князя виводили його на війну. З усіх ополченців, яких мала виставля­ти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не за­стосовувалися тілесні й ганебні аморальні покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шлях­тичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надава­лись їм за військову службу (як і російському дворянству). Вони

56


були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила більшість постійного війська, за що діставала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміні­страції та ін.). Вона мала привілейоване право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств — міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право стягати з підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині XV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягом XV-XVI ст. ста­ла досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, екс­порту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпор­тних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, мли­ни, розвивали промисли. Така протекціоністська політика дер­жави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався роз­виток міст, натуральне господарство перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи полі­тичної централізації.

До вищих верств населення в Литовсько-Руській державі на­лежала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтри­мувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, при­тулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. всупереч зростаючому впли­вові московського митрополита великим литовським князем була відновлена митрополія в Києві, яка підпорядковувалася безпо­середньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі маг­дебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міща-ни-католики. Православні українці були зобов'язані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися

57


можливості брати участь в діяльності органів міського самовря­дування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, веден­ня торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні по­винності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Винниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у кор­порації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Ос­новні категорії міського населення об'єднувалися в цехи: буді­вельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вер­шині цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський патриціат, до якого вхо­дила міська знать й багатії, а в національному відношенні — німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були брат­ства, які захищали православне міщанство, здійснювали про­світницьку діяльність.

Рівень міського розвитку залежав від його статуту, тобто було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків населення Литовсь-ко-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх ук­раїнські селяни.

Основою господарства українських сіл було "дворище", воно об'єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада ("копа") мала адміністрацію, обирала старосту, здійсню­вала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об'єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани або старшини.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни— смерди; 2) напіввільні — закупи; 3) невільники — холопи, челядь. Особи­сто вільні селяни — це: а) "тяглі селяни", які працювали на пана власною тягловою силою; б) "селяни-ремісники", які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та "службові селяни" (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) "чиншові селя-не" або "данники", що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою.

58


Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів Киї­вської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці XV ст. у Га­личині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й май­нові права (право власності на землю, вільного переходу до іншо­го феодала та ін.).

5.3. Державний лад

У другій половині XIV ст. після входження українських зе­мель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій. На чолі дер­жави стояв Великий князь. Взаємини між Великим князем і кня­зями місцевими мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але на вимогу Великого князя повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його на­ступників у першій половині XV ст. місцеві князівства стали про­вінціями єдиної держави; усунуто удільних князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої полі­тики оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак, наприкінці століття роз­ширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирі­шував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зов­нішньої політики, видання й відміни законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й

59


кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб. При­вілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Те­пер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами кня­зя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Вели­кого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, — із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з'явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з'їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 p., з приводу збору коштів на війну з Росією вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. З 1512 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Перший Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган. Рада стала однією з палат сейму — "лавицею", до другої палати — "кола" — входили представники шляхти.

Центральне управління здійснювали вищі урядовці. Спочат­ку Великий князь призначав їх особисто, потім — за погоджен­ням із панами-радою та сеймом. Найважливішими з них були маршалки: маршалок земський (відав князівським двором і голо­вував за відсутності князя на зборах панів-ради), маршалок двірський (відав князівським двором), маршалок із судових справ, маршалок дипломатії. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський, а його заступником був гетьман польний. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які окрім придвірських функцій вико­нували державні доручення — адміністративні, судові, дипло­матичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у зем­лях і волостях здійснювали намісники, а пізніше — старости й воєводи, яких призначав Великий князь. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за по­рядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі ста­роруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше з'явилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але на­прикінці XIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найви-

60


щою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинува­чення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сфор­мувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійсню­вали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судеб­ник Казимира 1468 p. врегулював їх компетенцію. Від часів Київсь­кої Русі на великокнязівських землях існували "копні" (громад­ські, або колишні "вервні") суди." Населення певної території у такий спосіб об'єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Русь-кий державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існува­ло три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи гро­мади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуз­дом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, вино­сили судові рішення, які були остаточними й виконувалися не­гайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів.

61


Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII — на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

У середині XVI ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система держав­них судів:

    Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні спра­
ви усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочин­
ство здійснював одноособово намісник, староста чи воєво­
да. За дотриманням формальної сторони судової процедури
стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар.
Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого
князя.

    Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали)
обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входи­
ли судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх
справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій,
підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на
рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна
було до суду Великого князя.

    Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судо­
чинство здійснював підкоморій, котрий призначався Вели­
ким князем. Заступником його був коморник. Підкоморські
суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р.
створювалися в кожному повіті.

5.4. Джерела та характерні риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки вони стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними діючими дже­релами права деякий час були Руська Правда та звичаєве пра­во. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розви­неній давньоруській правовій системі, змушені були дотримува­тися "старовини" й "давності", при вирішенні справ посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку роз­вивалась у формі привілеїв щодо окремих питань, осіб, груп осіб,

62


а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими на­давались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привіле­ями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали на­зву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській— 1494, 1507, 1529 р., Во­линській— 1501, 1509 р.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Нов­городською та Псковською республіками, Лівонським і Пруссь-ким орденами, Московським князівством. Для українських зе­мель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1413, 1569 р.

Першим збірником, який уніфікував діюче законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністра­тивну практику був судебник Казимира TV, затверджений на провінційному сеймі у Вільно в 1468 р. Він запозичив ряд право­вих положень із Руської Правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив пере­важно норми кримінального права й кримінального процесу, ма­єткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств на­селення перед законом. Розрізняється велика й мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб'єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).

Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією був Перший Литовський статут 1529 p., який містив норми державного, ад­міністративного, цивільного, сімейного та інших галузей права. Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним кри­терієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показан­нями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново

63


шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держа­ви). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За статутом не дозволялося карати шляхту "безправно", тобто без публічного судового про­цесу. Якщо шляхтич обвинувачувався в злочині, він міг "очисти­тися" присягою. Водночас статут забезпечував деякі права се­лян, в тому числі право на землю.

Другий Литовський статут 1566 р. був прийнятий на ви­моги шляхти, він оформив "шляхтизацію" суспільно-політично­го устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закрі­плювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шлях­ти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширення прав шляхти розпоряджатися підданими селянами. У статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів. Оскільки доопра­цювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий ста­тути були написані староруською мовою, але не з'явилися дру­ком. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких зустрічаються розбіжності.

Вдосконалення статутів тривало довго. І нарешті 1588 р. з'явив­ся Третій Литовський статут, який являв собою взірець за­конодавства і два з половиною століття діяв на українських зем­лях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої, докладні­ше про це — у наступній темі.

Отже, в литовсько-руський правовій системі сформувалися й усталилися норми основних правових галузей, хоча самого поді­лу права на галузі ще не було.

Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкри­ваються повноваження господаря (глави держави), органів уп­равління, визначаються певні права й обов'язки громадян. Прин­ципове значення має положення про рівність громадян перед законом: "Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути". Зазначимо, що державне право Литовського кня­зівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українсь-

64


ких підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних су­дах.

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється фео­дальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови не­сення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домогли­ся передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими земля­ми за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чу­жими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прого­ну худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдава­ло шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володін­ня, але не була засобом набуття права власності. Так, за Пер­шим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Зобов'язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів насе­лення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого май­на, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що скла­лися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — зав­дяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (ча­стини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлю-

65


валась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вар­тості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало влас­ністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При роз­лученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Спадкування відбувалося за законом або заповітом. Закон да­вав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правну­кам. Дочкам передавалось майно у спадок нарівні з синами. За відсутності прямих нащадків воно переходило до братів, сестер чи інших родичів.

Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували "образи" чи "обіди". Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з'явилися терміни "зло­дійство", "бой", "кгвалт", "грабіж" та ін. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індиві­дуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відпо­відальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа "маєстату" чи суду) та релігії (вихід із християнства, прий­няття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необе­режності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Сус­пільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, погра­бування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім'ї й моралі були насильниць­кий шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Серед видів покарань спочатку переважали майнові штра­фи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (го-ловщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прий­няття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, май­нові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфі­ковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у

66


землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — "виволання" (вигнання за межі міста чи села й оголо­шення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко зас­тосовувалися болісні й калічницькі покарання.

На українських землях литовської доби тривалий час збері­гався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагаль­ний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред'явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовсь­кому статуті 1566 p., з'являються елементи слідчого (інквізи­ційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи за­яви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокурато­рами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, харак­теристика підсудного "добрими людьми", речові докази, пись­мові документи, присяга.

***

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий роз­виток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Русь-ку державу. Вікові традиції української державності не перери­валися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й про­довжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам'ятки права литовського, українського та білорусь­кого народів. За змістом, рівнем законодавчої техніки вони вва­жаються одними з найпрогресивніших на той час документів євро­пейської юридичної думки.

67


Розділ 6

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД

І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ

РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

6.1. Суспільний устрій

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну й державно-правову еволюцію українського суспільства. Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціаль­ну базу полонізації українських земель. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної уній (1596 р.) процес приєднання ук­раїнських феодалів до польського панства й польської культури відбувається ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл зе­мельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які, попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласни-кам роздають земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київ­щини та Лівобережної України. На цій території в XVI ст. ство­рюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе "віце-королями" та "короликами". Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались пра­вом "вето". Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них фео­далів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. Отже, в їхньому середовищі сформувався найвищий соціаль­ний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сена-

68


том кожні два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, з якими король мав узгоджувати свої дії.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб виокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.— постанова сейму про "вивід" шляхти; 1528 р.— перепис шляхти; 1545, 1552 pp.— складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств).

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аг­рарна реформа, проведена за "Уставою на волоки"(1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства. Еконо­мічною основою процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток господарських фільварків. Фільварки являли со­бою господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами. Шляхтичі осідали на кращих угіддях за рахунок насильницького загарбання общинних земель, примусової експро­пріації чи зменшення розмірів селянських наділів.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму "шляхетської демок­ратії". Постановами сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхту фактич­но зрівняли в правах із магнатами. Запроваджуються представ­ницькі станові органи шляхти — повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління й послів на Вальний (загальнодержав­ний) сейм. Належність до шляхетського стану відтепер переда­валась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалася за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи тор­гівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Постановою сейму (1564 р.) запро­ваджено спільні для шляхти й магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були поширені й на

69


верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус "замкових слуг" чи "служилих бояр" і, володі­ючи невеличкими маєтками, був зобов'язаний виконувати вій­ськові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. По утворенню Речі Поспо­литої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою пов­ного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу "слухняним" священ­нослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українсько­го народу, охоронця національних прав і традицій.

На українських теренах жили переважно селяни, які за пра­вовим становищем поділялися на державних, бо жили на коро­лівських землях, і приватновласницьких — землях феодалів чи церкви.

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили осо­бисто вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань. Другою була група напіввільних селян, які ще мали право переходу, але з певни­ми обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе "селя-нина-замісника"). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи селян, які повністю втратили волю (право виходу), належали "тяглові" й "роботні" селяни. Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлу­атація.

Процес закріпачення українського селянства став ще інтен-сивнішим після "Волочної" (аграрної) реформи 1557 р. За цим актом запроваджувалися однакові земельні податки — для того,

70


аби збільшити надходження до державної казни; відтак вста­новлювалися й однакові земельні ділянки (волоки). Як уже зазна­чалося, основна частина волок надавалась під господарські фільварки, решта — селянам. Залишки общинної селянської землі вилучалися. Внаслідок цього значно зросла кількість безземель­них і малоземельних: загородників, які мали невеличкі садиби; халупників, які мали лише будиночок і город; коморників та підсусідків, які мешкали в чужих дворах. Стала тривалішою пан­щина: з двох тижнів на рік вона зросла до двох днів на тиждень.

За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який про­жив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків-втікачів. Феодали отримали право продавати, купува­ти, дарувати, передавати в спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другий половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських.

Міське населення за своїм соціальним становищем складало три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім'ї багатіїв, найза-можніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристокра­тичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-еко­номічні права, пільги й привілеї.

Власне міщанство ("поспільство", "бюргерство") становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні крамарі, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майсте­рень. Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також націо­нально-релігійних утисків. Вони були обмежені в праві займати­ся торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й про­живати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, в передмісті, а то й за межами міста.

Більшість населення міст становили міські низи — "робітні люди", "партачі", ремісники, що розорилися, підмайстри, учні,

71


голота, плебс. Посилення соціального, національного й релігій­ного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні кон­флікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об'єднань — цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й во­лоділи майстернями, де працювало кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об'єднання цехові старости ("цехмейсте-ри"), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, госпо­дарських і дрібних кримінальних справ.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Скажімо, меш­канці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (рекрутували бранців до королівського війська, бу­дували й ремонтували споруди й шляхи, утримували адмініст­рацію, міську варту тощо). Жителі приватновласницьких міст, окрім того, виконували певні повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто. Жителі само­врядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва, обме­ження національних і релігійних прав українського народу, ос­нову якого становили селяни-втікачі; вони вважали себе вільни­ми людьми і селилися в безлюдних степах Північної України. Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами, ремеслами, їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Але козацтво не було однорідним соціальним прошарком. На нові землі переселялися не тільки втікачі, а й заможні селяни, міщани й навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен утікач, що прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими зем­лями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була "громада", яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних

72


принципах. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів.

Реєстрове козацтво становили прийняті на державну служ­бу козаки, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чи­сельність їх не була значною й змінювалася залежно від зовнішніх і внутрішніх обставин. Реєстрові козаки звільнялися від юрис­дикції феодалів, старост, міських магістратів, підлягаючи вик­лючній юрисдикції реєстрового війська. За службу вони отриму­вали грошове жалування й низку привілеїв (право на землю, на промисли й торгівлю, звільнення від податків). 1638 р. була вида­на "Ординація війська Запорозького реєстрового", за якою вер­ховне керівництво реєстровцями належало коронному гетьману. Військова й судова влада зосереджувалася в руках комісара, котрого обирав сейм із числа шляхтичів. Осавули й полковники призначалися зі шляхтичів, а сотники й отамани обиралися із числа козаків, які мали заслуги перед польськими властями. Чи­сельність реєстру становила 6 тис. осіб. Використовуючи реєст­рове козацтво не лише для охорони кордонів і військових по­ходів, а й для придушення опору народних мас, польська влада намагалась у такий спосіб розколоти українське суспільство.

6.2. Запорізька Січ

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим цен­тром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змушувала козаків бу­дувати укріплені засіками містечка, так звані "січі". У середині XVI ст. з'явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Соціальну базу Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокре­ма, — міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, невдоволені владою свя­щеники. Окрім українців, тут знаходили притулок литовці, по­ляки, росіяни, білоруси, греки. Польським законодавством пере­селення й перебування на цих землях підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція Вального сейму 1590 p., ухвала Віденсь­кого сейму 1593 p.). Особливості соціальних джерел формування

73


Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її цент­ром соціального невдоволення в українському суспільстві. Січ бере активну участь у козацьких і селянських повстаннях.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чо­ловіків за умови православного віровизнання та проходження ви­пробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ склада­лася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5 — 6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки — області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5~8, максимально— 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім'ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унемож­ливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, роз­виток промислів і скотарства. Позбавлене в польській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво ак­тивно займалося військовим найманством і походами на землі Османської імперії.

Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скли­калася за потреби й обов'язково — 1 січня, на Великдень, 1 жов­тня. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору ко­шового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособ­лював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й пев­ною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скли­кавши військову раду.

74


До військової старшини належали військовий суддя, військо­вий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник ко­шового) здійснював основні судові функції, водночас був скарб­ником і начальником артилерії. Військовий писар вів документа­цію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охоро­ну іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, тол-мач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.). Під час війни діяла походна старшина — полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старши­на — полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.

Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої — суд військо­вої ради.

Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судо­чинства дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась ук­раїнська державність. Система органів військово-адміністратив­ної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демо­кратичною державою, що постала на руїнах княжої.

6.3. Державний лад

Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполи­тої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Га­личина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 p., обира­ли на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався "Артикулами" Генріха Валуа,

75


французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполи­тої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов'язувався пи­тання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлю­вали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували "конклюзію" — за­гальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 пос­лів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сейми­ках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлюва­ти податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціону­вати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип "вільного вето".

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським дво­ром, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях пе­ребували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-терито­ріального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поді­лена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до скла­ду якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воє­водства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На ук­раїнських теренах, що входили до складу Литви, продовжува­ли існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу. Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Спра­ви повітів провадили старости, а центральних повітів, або ко­мендантських замків, — каштеляни. У всіх ланках місцевого уп­равління працював численний штат посадовців — урядників, пи­сарів тощо. Зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління,

76


насамперед через шляхетські сеймики у волостях, земствах і по­вітах. На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експ­луатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воє­водами і старостами в селах призначались управителі. Щодо при­ватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося за­лежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магна­ти, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, "радовці", що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-еконо­мічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіля­ко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які го­ловували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.

Судова система грунтувалася на становому принципі побу­дови суспільства й залежала від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівсь­кий суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розгля­далися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обира­лися повітовими шляхетськими сеймиками.

77


Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розг­лядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, зат­риманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомі­сячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підко-морський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підко­морій.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, ре­єстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинсь­ким привілеєм 1569 p., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно "руською", тобто українською мовою.

Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуван­ням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доме-ніального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточ­ний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й гос­подарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложе­ного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також спра­ви, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії ви­ложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи роз­глядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучав­ся міський староста. У ратушних містах судочинство здійснюва-

78


лося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була знач­ною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Ду­ховні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кри­мінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпис­копи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.

6.4. Основні риси права

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та за­конодавчих документів Речі Посполитої (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо). Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовсь­кий статут 1566 p., який узагалі вважався українським (друга його назва Волинський).

У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифі­кації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати зако­ни (конституції). Тільки 1782 р. було завершено зібрання польських законів у єдиний Збірник. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалась у Великому князівстві Литовсь­кому на основі київського права. Після прийняття 1588 р. тре­тього Литовського статуту його чинність поширюється не лише на українські землі, а й на Польщу. Статутом юридично закріплювалося панівне становище шляхти, остаточно закріпа­чувалася більшість селянства, регламентувалася процедура судо­чинства. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. За своїм техніко-юридичним рівнем третій Литовський статут стояв

79


значно вище багатьох тогочасних європейських кодексів. Він продовжував діяти в Україні аж до середини XIX ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно з яким окремі міста дістали право самоврядування. Однак місцева інтерпретація магде­бурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувались по­ложення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, "Статей Магдебурзького права" Б. Троїцького, "Зерцала саксонів" П. Щербича, "Права цивільного хелмінського" П. Кушевича.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського насе­лення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набу­ла панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної цер­кви служили кормчі книги "Номоканон" і церковні устави Воло­димира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був "Звід канонічного права" 1532 р.

Серед провідних інститутів права того часу — право влас­ності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До ос­таннього, згідно з польсько-литовським правом, належали ма­єтки, будівлі, землі, ліси, — тобто усе, пов'язане із землею. Го­ловна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатсько­го, шляхетського, церковного). Крім того, правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння ("отчини", "дідини"); б) одержані в користування за службу на певний час (наприклад, "до живо­та", "до волі панської"); в) "куплені". Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, от­риманих іншими шляхами, існували обмеження. Так, згідно з Литовськими статутами 1529 і 1566 pp., власники родового й ви­служеного майна могли продавати, міняти, дарувати лише тре­тину такого майна. Звичайно, ці обмеження суперечили як ста­тусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовсь­ким статутом 1588 р. їх остаточно скасували.

Право володіння грунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. За відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. Відповідно до Статуту

80


1529 p., після десяти років володіння землею гарантувалася не­доторканість таких володінь, і будь-які позови визнавалися не­дійсними. Згідно із загальними правилами, шляхетська земель­на власність усіх видів була недоторканою — за винятком майна державних злочинців, яке конфісковувалось.

В обов'язки кожного землевласника, відповідно до Литовсь­ких статутів 1529, 1588 pp., входило особисте несення військо­вої служби. Крім того, він мав постачати на війну озброєних лю­дей, чисельність яких залежала від розміру володіння. Шлях­тич, котрий не виконував військової повинності, втрачав право на володіння землею. Не прибути на службу можна було тільки через хворобу.

Самостійним правовим інститутом стало й спадкове право. Ус­падкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і зви­чаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак, у Польщі нерухоме майно переходило до синів, і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, спадкоємцями за законом ставали діти, брати, сестри, батьки й інші кровні родичі. Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало "тільки придане з четвертої частини". Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У де­яких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шлях-тянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права запо­відати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності на­щадків родове (батьківське) майно переходило до близьких ро­дичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимо-роченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування, за Литовським ста­тутом 1588 p., належали також до сфери регуляції норм Руської Правди і звичаєвого права.

У феодальному суспільстві зобов'язальне право не набуло знач­ного розвитку; за натурального господарства поширилися на-

81


самперед договір міни і договір дарування. З розвитком грошо­вих відносин — договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад "десяти коп грошей") закон вимагав пись­мової форми договору. Щоб забезпечити виконання зобов'язань, застосовували заставу (землі, маєтку, тощо). Законом вста­новлювалися строки позовної давності — п'ять або десять років. При укладанні угод діяли й норми звичаєвого права (вимагалася присутність свідків, які "перебивали" потискання рук сторона­ми; виставлявся могорич, договір скріплювали присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження й скріплялися підпи­сами й особистими печатками. Про передачу маєтку робився за­пис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився "до книг земських".

Кримінальне право, що застосовувалося на українських зем­лях, мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, в тому, що особисті й майнові права представників панівних станів захищалися посиленими санкціями. Наприклад, за образу шлях­тича Литовський статут передбачав ув'язнення, а за образу не-шляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. У законодавстві й судовій практиці розрізняли­ся такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. Суб'єктами злочину почали вва­жати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищив­ся вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським ста­тутом він становив— 14, а за третім— 16 років. Найтяжчими вважалися злочини проти короля, держави (зрада, бунт, образа суду тощо) й релігії (віровідступництво, богохульство, чаклун­ство). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні по­шкодження, фізичні й словесні образи та ін. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна тощо. Виокремлювалися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

82


Існувала розгалужена система покарань. Найвищою мірою була коро смертна — за державні й релігійні злочини, вбив­ство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини про­ти сім'ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) й кваліфікована смертна кара (спалення, четвертуван­ня, посадження на палю, закопування живим у землю). До се­лян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відру­бання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). Незначні злочини кара­лися наземним або підземним ув'язненням на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в'язниці. Існувала досить складна система майнових покарань, зокрема "головщина" (грошова ви­плата родичам убитого), конфіскація майна, відшкодування збитків тощо. До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкоря­тися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на май­но, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затри­мання її належало вбити. Пізніше, з XVI ст. виволання було за­мінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Однак стосовно найтяжчих злочинів провадився розшуковий процес; слідство і суд були обов'язковими. Суд відбувався, як правило, за участю професійних адвокатів. Серед найважливі­ших доказів були: показання свідків, "поличне" (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Без­сумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

Своєрідна правова система склалась на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке рег­ламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок земле­користування й укладання окремих видів договорів, види зло­чинів і систему покарань. Найтяжчим злочином вважалося вбив­ство козаком свого товариша. За це карали смертю, інколи навіть закопували живим у землю разом із покійником. Тяжкими зло­чинами визнавалися вбивства, нанесення козаку побоїв, крадіж­ки, дезертирство, гомосексуалізм, невиконання наказу, пияцт­во під час походів тощо. Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані. За тяжкі злочини засуджували до смертної кари, яка поділялась на

83


просту й кваліфіковану. Карали також биттям кийками, канчу­ками, прив'язуванням до гармати тощо. Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. При винесенні вироку суд вра­ховував громадську думку.

Українські терени, захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків і католицької експансії. Після Люблін­ської 1569 р. унії вони ввійшли до Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Це призвело до посилення соціального, на­ціонального та релігійного гніту.

В умовах спольщення й окатоличення української еліти цент­ром визвольного руху народу серцевиною національного держа­вотворення стала Запорізька Січ.

Попри засилля польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури.


Розділ 7

ДЕРЖАВА І ПРАВО ГЕТЬМАНЩИНИ

7.1. Створення української національної держави. Переяславська угода (1654 р.)

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 pp.) завершилася створенням української козацької держави, яку ще прийнято називати Гетьманською. Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями в 1648 р. завдали нищівного удару по політичному режиму Речі Посполитої в Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків призвели до нового спалаху бойових дій у 1649 р. Зрада кримсько-татарсь­кого війська під Зборовом не дала змогу Б. Хмельницькому роз­громити шляхетську Польщу й визволити Україну з під її гніту. Однак у "Декларації його королівської милості Війську Запорозь­кому" від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, визнавалась українська державність у межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. Сюди не мали права з'являтись коронні війська. На цих територіях пло­щею 200 тис. кв. км жило близько 1 млн. чоловік встановлювала­ся козацька адміністрація. У тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. Адмініст­ративно вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. В 1649 р. розпочалося створення власних фінан­сової, податкової, судової систем. Органи державної влади взяли на себе функції дотримання громадського порядку, заохочення торгівлі. Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, підписаним 18 вересня 1651 р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київсь­ким воєводством, а військо — 20 тис. чоловік. На Чернігівщині

85


й Брацлавщині, окупованих польськими військами, поновлюва­лась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацько­го війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцем (1653 p.). Однак політичне й економічне становище на визволених землях було тяжким. На господарстві держави негативно позначалося продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізо­ляція від зовнішніх ринків, татарські навали з їх трагічними на­слідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського пануван­ня на українських землях лишалась. За таких умов Б. Хмель­ницький, неодноразово ошуканий і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Ту­реччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земсь­кого собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького "з городами их и землями... под государеву высокую руку". 8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійсь­ковій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід Ук­раїни під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського коро­ля, кримського хана, турецького султана й московського царя. Учасники Переяславської ради висловилися: "Волим під московсь­кого царя православного". Це рішення було скріплено спільною присягою. Незабаром після того 127 тис. люду в 117 містах Ук­раїни також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі й не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовилися скласти присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Однак якихось рішучих виступів проти прийняття присяги не було. Після Переяславської ради уряд Б. Хмельницького направив до царя Олексія Михайловича прохальні статті, і вони з незначними доробками були затвер­джені царем. Гетьману було надано відповідну царську жалува­ну грамоту від 27 березня 1654 р. По суті, ці документи (про­хальні статті, що ввійшли в історію як "Березневі статті Б. Хмель­ницького" від 21 березня, і царська "Жалувана грамота гетьманові і Війську Запорозькому" від 27 березня) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору. В історико-пра-вовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії згідно з Переяславсько-Московською угодою. До того ж оригі-

86


нальні документи втрачено. Навіть ті неточні копії чи переклади, що збереглися, дехто із учених (наприклад, російський вчений П. Шафранов) вважає фальсифікаціями, зробленими царськими переписувачами. Серед основних думок щодо характеристики цьо­го об'єднання можна назвати такі: 1) воєнний чи воєнно-політич­ний союз (В. Василенко, В. Ліпинський, А. Оглоблін); 2) персо­нальна унія, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій уряд (Р. Лащенко, В. Сергеевич); 3) ре­альна унія, внаслідок якої українці погоджувались на поглинен­ня їхніх земель Московською державою (М. Дьяконов); 4) про­текторат, згідно з яким сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в їхні внутрішні справи, а українці — сплачувати податки, виставляти військо та ін. на вимогу царя (М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Смолій, О. Яковлів). Офіційна радянська теорія твердить, що Переяславсь­ка угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання, і метою повстання було саме возз'єднання цих народів. Враховуючи різні погляди вчених, зва­жимо на те, що як Україна, так і Росія, вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслі­док тодішньої воєнно-політичної ситуації. Росія ж одразу нама­галась перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Вважаючи цей договір чинним тільки за життя Б. Хмель­ницького, московський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які дедалі більше обмежували українську державність. Так чи інакше, Переяславсь­ка угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов'язана з долею Росії.

7.2. Суспільний лад

Визвольна війна багато в чому змінила соціальне обличчя українського суспільства. Замість польської еліти панівне стано­вище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українсько­го народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні воло­діння були підтверджені гетьманськими універсалами. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисленність

87


вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідчен­ням перемоги елітизму стало виникнення "знатного військово­го товариства" внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва. Це був новий аристокра­тичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кож­ний з яких наділявся відповідними привілеями й пільгами. Його верхівку становило "бунчукове товариство", до якого універ­салами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи з безпосереднього оточення гетьмана ("перебували під бунчуком"). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. їхні посади й власність згодом стають спадковими. До категорії знатного належало "вій­ськове товариство" членів військової канцелярії й тих, що виконували її доручення, а також "значкове товариство", члени якого перебували при генеральних старшинах і полковниках. Завдяки привілеям та вольностям, одержаним від Б. Хмельниць­кого, панівна верства закріпила за собою виключне право на про­мисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і по­датків. Передусім "знатні товариші" й шляхта були землевлас­никами. Вони набували землі як плату за несення служби ("рангові землі"), шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель, пе­реважно на півдні України), купували й захоплювали козацькі та селянські землі. Становлячи в 1735 р. менше 1 відсотка насе­лення, вони володіли 50 відсотків земель. Кілька династій, з яких виходили гетьмани й генеральна старшина, мали величезні ла­тифундії. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадсь­кого— 18,8 тис, у Д. Апостола— 9,1 тис. За правління Катери­ни II земельні угіддя українських феодалів значно збільшились. Практикувалися пожалування земель царями українським фео­далам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (зокрема в Криму й на Кавказі), а російським — в Україні. Відповідно до царських указів 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а в 1785 р.— усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських фе­одалів.

Українське духовенство за традицією поділялося на біле й чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції дер­жави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи висо­коосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й сус-


пільними справами. За правовою ознакою ця частина духовен­ства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збіль­шувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17 відсотків земельної власності була монастирською.

Козацтво після перемоги в національно-визвольній війні от­римало широкі привілеї. Усі козаки, які служили у війську, вва­жалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Було їм навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, примушувати селян відбувати пан­щину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що простих козаків усунули від участі у радах, вони втра­тили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козац­тва погіршилося. Дедалі обтяжливішим для козаків ставав обо­в'язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. До того ж їх змушували будувати фортифікаційні спору­ди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків, щоб відбувати військову службу, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність у 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилася більше ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування ко­зацтва, визначилась його ієрархічна структура. В 1735 р. за ука­зом царського уряду реєстровців було поділено на дві категорії: виборних (заможніших, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове спорядження). Основним призначенням виборних козаків була участь у воєнних походах. Підпомічники ж повинні були слугувати заможнішим товаришам і старшині, працювати в їхніх господарствах. На них покладались такі ж по­винності, як і на селян, хоча й удвічі менші за обсягом. Існувала ще одна група, яку становили збіднілі, безземельні козаки — підсусідки. Вони жили й працювали в господарствах виборних козаків і підпомічників, котрі їх одягали й годували. Закон нада­вав їм право, на відміну від посполитих, вільно пересуватися в пошуках кращих умов життя, взагалі переходити до заможної верстви, якщо вони заводили власне господарство.

89


Але ці зміни не врятували козацтво від занепаду. Хоча в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилося близько 176 тис. виборних ко­заків і близько 200 тис. підпомічників, — боєздатними з них були тільки 10 тис. До кінця століття більшість збіднілих козаків опу­стилась до рівня державних селян. Зникнення потреби у тра­диційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаччина в Україні фактично перестала існувати.

Селянство, яке за польської доби перебувало в закріпаче-ному стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни жили на землях, які належали державі, сплачуючи за це податки. Причому в правовому становищі були майже при­рівняні до козацтва. Козаки служили державі військовою служ­бою, селяни — працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в селяни, і навпаки: селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком. Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, внаслідок якої було ліквідовано кріпацт­во. Але ще за Хмельницького з'являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654-1656 pp. підтвер­джувалося право монастирів на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк із селян, які мали виявляти "звикле по­слушенство". Одночасно такого ж "послушенства" селян вима­галося й до шляхти, й козацької старшини, що отримували маєт­ності за службу. Українські селяни поступово втрачали волю. За універсалом І. Мазепи у 1701 р. селянам установлювалась пан­щина до двох днів на тиждень. Окрім праці на панський землі, селяни мали віддавати частину своєї худоби, птиці, виконувати господарські роботи, платити на утримання військ, споруджен­ня шляхів тощо. У 1739 р. генеральна військова канцелярія обме­жила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана й місцевої адміністрації. За універ­салом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи йому свою нерухомість. 1763 р. цей універсал підтвер­джується царським указом. Останній крок до закріпачення се­лян зробила Катерина II. Згідно її указу від 3 травня 1783 р. се­ляни мали залишатися на тих землях, де вони перебували під час останнього перепису населення.

90


Міщани були юридично вільними, але політично безправни­ми людьми. Дослідники вважають, що їхнє становище наближа­лось до становища державних селян. Вони сплачували податки до міської й гетьманської скарбниць, виконували чимало повин­ностей. Подеколи подушний податок міщан перевищував той, що накладався на державних селян. Через те у власних містах вони інколи мали менше крамниць, ніж козаки, звільнені від податків і місцевого мита. У роки визвольної війни більшість міст утрати­ли самоврядування за магдебурзьким правом і підлягали козацькій адміністрації. Виняток становили лише великі міста, які мали магістрати й користувалися певними торговими й промисловими привілеями. Також тут обирався війт, який виконував судові функції. На чолі менших міст й містечок були козацькі отамани й ради (ратуші), що підпорядковувалися полковій адміністрації. У ратушних містах права міських жителів обмежувалися козаць­кою адміністрацією, яка визначала для них види й розміри по­датків та повинностей.

Пожвавлення міського життя простежується із середини XVIII ст., коли зростає чисельність магістратських міст. До кінця століття магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобе­режжя. Підвищується роль ремісничо-купецької частини міщан. Ремісники об'єднувалися за професійною ознакою у цехи (гон­чарі, кравці, бондарі тощо). Цехові ремісники поділялися на до­вічних і тимчасових майстрів. Майстри експлуатували підмайст­рів, учнів та робітників. Аби стати цеховиком, треба було мати власне господарство, яке виробляло ремісничу продукцію. Існу­вав і віковий ценз— 21 рік. Право засновувати цехи, обирати цехові управи належало лише майстрам. Вони користувалися податковими пільгами, встановлювали монополію на виробницт­во й збут товарів, розглядали дрібні судові справи членів цеху.

Купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єдну­валися в гільдії. Гільдійське купецтво мало податкові пільги, але сплачувало громадські збори, несло певні повинності (шляхову, постойну та ін.). Наприкінці XVIII ст. купці були звільнені від рек­рутчини й тілесних покарань. До купецького стану мав змогу за­писатися будь-хто з міщан, якщо у нього був капітал 500 крб. Правове становище купців залежало від своєчасної сплати гіль­дійських внесків: неплатник автоматично переводився до стану міщан.

91


7.3. Державний устрій

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республі­канські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністратив­ний апарат влади й управління, що склався під час національ­но-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку XVIII ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) перетво­рити гетьманську владу на спадкову виявилися невдалими. А коли в 1763 р. представники української старшини звернулись до царсь­кого уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовсько-го, то у відповідь Катерина II скасувала інститут гетьманства як такий. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодаліз­му не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а також юридично оформило подальше існування Української дер­жави. Термін перебування гетьмана на посаді не визначався; вва­жалося, що обирали "доживотно", тобто довічно. Хоча в геть­манських статтях 1669 р. і 1672 р. передбачалося право Генераль­ної старшини змістити гетьмана в разі його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади. Обрання нового геть­мана супроводжувалося складанням статей, які визначали взає­мовідносини України й Росії, гетьмана і царя. Гетьманські статті називалися за місцем їх підписання: Переяславські (Ю. Хмель­ницького, 1659 p.), Батуринські та Московські (І. Брюховецько-го, 1663, 1665 р.), Глухівські (Д. Многогрішного, 1669 р.), Коно­топські (І. Самойловича, 1672 p.), Коломацькі (І. Мазепи, 1687 p.), Решетилівські (І. Скоропадського, 1709 p.), "Рішучі пункти" (Д. Апостола, 1728 р.). За змістом ці акти мали переважно конститу­ційний характер. Однак із плином часу вони дедалі більше обме­жували права гетьманів і старшини.

Гетьману належала вища законодавча влада: він видавав ун­іверсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витрата-

92


ми, організовував збирання податків, мав право на роздачу дер­жавних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх сто­сунках, був вищим воєначальником, часто сам призначав гене­ральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляцій­ною судовою інстанцією, мав право затверджувати судові вирокі, інколи, стосовно бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Однак уже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими стат­тями 1659 р. гетьману не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царсько­го уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосе­редні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Після пе­реходу гетьмана І. Мазепи на бік Швеції в 1708 р. царський уряд значно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхи­лено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьма­на П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадсько­му. Із 1709 р. влада гетьмана обмежується введенням посади царсь­кого резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду. У військових справах гетьман підпорядко­вувався командувачу російської армії в Україні. До того ж Пет­ро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення серед уря­довців України. З 1722 по 1727 pp. замість посади резидента дія­ла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус вважався вищою апеляційною інстанцією, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без погодження з колегією гетьман не міг видавати уні­версали, наказувати полковникам. Колегія контролювала надход­ження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відте­пер усі податки йшли до Росії. З 1734 р. по 1750 р. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьмансько­го уряду, до складу якого входила однакова кількість представ­ників вищого російського офіцерства й козацької генеральної старшини. Обрання 1750 p. K. Розумовського останнім гетьманом було дозволено імператрицею Єлісаветою не стільки з держав­них, скільки з особистих міркувань. Двадцятидвохлітній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонасліду-вання) чоловіка імператриці. 1764 р. указом Катерини II гетьман­ство остаточно ліквідується. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири

93


представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Румянцев. Після поши­рення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. 1786 р. її ліквідували.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відіграва­ли генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зароди­лась під час національно-визвольної війни, про що свідчить і її первинна назва: "Військова рада". Спочатку це було зібрання козаків, і вона мала переважно військове значення. Пізніше склад Генеральної ради розширився за рахунок представників духо­венства та міщан і вона набуває певних ознак вищого представ­ницького органу. Хоча й не стала постійно діючим органом і скли­калася для розв'язання найважливіших питань зовнішньої та внутрішньої політики, укладення миру. Генеральна рада не пе­ретворилася на орган влади, бо не було визначено організацій­них засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, навіть — випадкових і неком­петентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити геть­мани — прихильники республіканського напряму розвитку Ук­раїни (І. Виговський, П. Дорошенко). Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генераль­ної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідністю; в) з'їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з'їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася двічі на рік на Різдво й Велик­день. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювала­ся на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Много­грішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Стар­шинська рада розглядала питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що за гетьмана К. Розумовського на старшинській раді розглядала­ся кодифікація українського права "Права, за якими судиться малоросійський народ". Але в умовах посилення впливу уряду монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях унеможливився.

94


Вищим військово-адміністративним органом, генеральним уря­дом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військо­ву владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворила­ся ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І в 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові спра­ви, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поді­лялась на дві частини: колегіальну (генеральна старшина) і роз­порядчу (українські та російські чиновники). Колегія генеральної старшини, як уже зазначалося, була постійною радою при геть­мані. Генеральну старшину обирала старшинська рада чи при­значав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана, виконував обов'язки наказного гетьмана, керував військом. Генеральні судді, а з кінця XVII ст. їх було два, розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували його спеціальні доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії — один росіянин, а другий — українець. Генеральний писар завідував генеральною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. Вона виконувала різні доручення гетьмана. Однак відомо, що генеральний хорунжий займався охороною військового прапора, генеральний бунчужний — гетьманського бунчука. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покла­датися виконання дипломатичних доручень, судових розсліду­вань, а під час воєнних походів — навіть обов'язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові й сотенні уряди, які сформу­валися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці — полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобережжі було 12 полків, а на Лівобе­режжі— 10. На чолі полкового уряду стояв полковник, котрого обирала полкова козацька рада чи рада старшин, або ж його призначав гетьман. Полковник був вищим воєначальником пол­ку, він же очолював виконавчу владу на території полку, здійсню­вав судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй

95


діяльності опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку, і за функціями була схожа на генеральну (полкові обо­зний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Разом полковник і пол­кова старшина являли собою полковий уряд. Сотня була найниж­чою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник — ота­ман і сотенна старшина (писар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотенній системі тери­торіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з числа трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно впало, призначений полковник користу­вався єдиноначальною владою. За аналогією перейшли й до при­значення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше носить бюрократич­ний характер. У 1743 р. полкові канцелярії було прирівняно до канцелярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотенний територіально-адміністративний устрій було скасовано і введено губернський поділ відповідно до російсько­го "Уложения о губерніях".

Система управління в містах залежала від їх статусу. Ве­ликі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надава­лось або підтверджувалося гетьманськими універсалами й ука­зами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втру­чаючись у справи міста, звужувала сферу міського самовряду­вання. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалася магдебурзьким правом і ще більше залежала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі специфічного українського міського права (місцевих статутів), яке істотно трансформува­ло норми магдебурзького права відповідно до місцевих вимог.

Запорізька Січ після 1654 р. зберегла самоврядування на ос­нові колишніх традицій суспільно-політичного ладу й намагала­ся здійснювати незалежну політику. У відносинах з Гетьманщи­ною вона відігравала роль опозиційного центру, приймаючи всіх, хто був незадоволений політикою гетьманів. Політичні орієнтири Запоріжжя час від часу змінювалися. Царський уряд, зважаючи на необхідність охорони південних кордонів, змушений був ми-

96


ритися з існуванням Січі. Перехід кошового отамана К. Гордієнка і його прибічників разом з І. Мазепою на бік Карла XII було ви­користано Петром І як привід для ліквідації Запорізької Січі. Ча­стина запорожців з дозволу кримського хана на півдні заснувала Олешківську Січ, внаслідок чого козацтво було відірване від України-Гетьманщини. На прохання гетьмана Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна Іоанівна дозволила запорожцям заснувати Нову Січ. Було укладено договір між царським урядом і запорожцями на зразок гетьманських статей: Січі поверталися всі землі й підтверджувалася її автономія. За несення військової служби запорожцям виплачувалося 20 тис. крб. щорічно. Січ перебувала у підпорядкуванні київського генерал-губернатора, — головно­командувача російськими військами в Україні. У наступних ро­сійсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імпе­ратриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Однак автономне існування Запорізької Січі в соціально-політичному й економічному відношенні не вписувалось у систему самодержав­ства. Запоріжжя, яке не зазнало кріпацтва і мало достатньо вільних земель, надавало притулок селянам-утікачам. Запорожці незмінно брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запорожцем. Чимало запо­рожців брали участь у гайдамацькому русі. До того ж серед са­мих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти між багатою старшиною та голотою. Зокрема, в 1768 р. особливо за­пекла сутичка змусила старшину переховуватись у сусідніх росій­ських залогах і звернутися по допомогу до російських військ для наведення порядку. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 pp. Запорізька Січ утратила й своє військово-стратег­ічне значення форпосту проти турецької та кримсько-татарської агресії. Повертаючися з війни, російські війська під командуван­ням генерала Текелі оточили й зруйнували Січ. З серпня 1775 р. Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі, її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близь­ко половини всіх запорізьких земель було розподілено між росій­ськими вельможами, решту передано німецьким і сербським ко­лоністам. Кошового отамана П. Калнишевського та частину ко­зацької старшини заслали до Соловків. Рядовим козакам дозволили поступати на службу в козацькі полки або переходи­ти в селянство. Значна частина запорожців була зарахована

97


царським урядом до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запорожців знайшли собі притулок на турецькій території, створивши Задунайську Січ поблизу гирла Дунаю.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. складалася з Ге­нерального військового суду, полкових, сотенних і громадських (сільських) судів. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особ­ливої важливості і складався з генерального судді та генераль­ної старшини. В різний час генеральних суддів було від одного до трьох. Згідно з "Рішучими пунктами" Д. Апостолу 1728 р. до складу суду ввели трьох українських і трьох російських чинов­ників. Кандидатури членів суду затверджувалися царем. Геть­ман став президентом суду. Полкові суди у складі полкового судді, полковника й полкової старшини розглядали кримінальні й цивільні справи. Вони були судами другої інстанції відносно со­тенних судів. Сотенні суди діяли на території сотні й за своїм складом нагадували сотенне правління. Поступово їх значення зменшилось, а сфера компетенції звузилася до розгляду незнач­них спорів між козаками. У містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. В магістратських містах суди все ще діяли на основі магдебурзь­кого права. Гетьман Д. Апостол інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів. Юрисдикції громадських судів підлягали як селяни, так і коза­ки, але їхні справи розглядалися окремо. Крім цих судів за Геть­манщини існували церковні, мирові, цехові, третейські та яр­маркові суди.

У 1760-1763 pp. на прохання старшини, що прагнула зрівня­тися в правах з російським дворянством, було проведено судо­ву реформу. Вона мала зрівняти у підсудності всі прошарки па­нівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. Внаслідок реформи було створено 20 судових повітів, і в кожному засновано земський суд з цивіль­них та підкоморський суд із земельних справ. Для розгляду кри­мінальних справ було відновлено діяльність гродських (міських) судів у всіх 10 полкових містах. Судді обиралися з числа козаць-

98


кої старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого вхо­дило два судді і по одному представнику з 10 полків, став апе­ляційною інстанцією для новоутворених судів. Відтак судова ре­форма, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно, позитивне значення. Водночас вона фактично поно­вила судову систему литовсько-польської доби.

7.4. Правова система

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед дже­рел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню па­нування польської шляхти: "Устава на волоки", "Ординація війська Запорозького", сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзь­кого права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність право­вої системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежа­ло звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найпов­ніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію дер­жавності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право про­довжувало існувати в умовах обмеження української держав­ності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законо­давством імперії, що поширювалося на територію України. Важ­лива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були пра­вові документи конституційного характеру, які визначали пра­вове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало та­кож гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загально­обов'язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спря­мованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського

99


законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних криміналь­них справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.

Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублю­валися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові сис­теми України й Російської імперії. Верхівка українського сус­пільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дво­рянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька стар­шина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій ук­раїнського права у другій чверті XVIII ст.

На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини ука­зом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Комісію очолю­вали спочатку генеральний суддя І. Борозна, а потім генераль­ний обозний Я. Лизогуб. Для підготовки кодифікації було вико­ристано насамперед "Порядок" (версію магдебурзького права, яка найчастіше застосовувалась у судах України), а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнен­ня судової практики.

Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу (збірни­ка), під назвою "Права, за якими судиться малоросійський на­род". Упорядники створили власну систему розташування мате­ріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над

100


кодифікацією. Збірник складався з ЗО розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Він супроводжувався інструкцією ко­дифікаційної комісії й алфавітним реєстром, в якому були ко­роткі пояснення змісту артикулів. До збірника додавався "Сте-пенний малоросійського військового звання порядок після геть­мана" — своєрідний козацький табель про ранги. Звід містив норми державного, кримінального, цивільного й процесуального пра­ва. Кодифікація на ґрунті оригінального українського правового матеріалу відтворювала права й вольності українського народу. Звісно, що такий документ суперечив інтересам самодержавно­го уряду, і 1756 p., після тривалого розгляду збірника Сенатом, його було повернуто гетьману К. Розумовському на доопрацю­вання. Після деяких змін і доповнень Звід подали на затверджен­ня спочатку Комісії генеральної старшини (1759 p.), а потім Ради генеральної та полкової старшини (1763 p.). Переважна більшість старшини виступила проти документа й вимагала продовження дії Статуту 1588 p., який забезпечував панівне становище фео­далів. Звід так і не став офіційним джерелом права, однак вико­ристовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті й судовій практиці.

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник "Суд і розправа в правах Малоросійських". В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

Здійснено й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядко­ваний 1764 р. В. Кондратьєвим збірник "Книга Статут та інші права малоросійські" став посібником для суддів. У 1767 р. створено си­стематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права "Екстракт малоросійських прав". Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але як і попередні, вони не набули офіційного статусу.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій

101


галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що нале­жала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і геть­манськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з'явили­ся також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

У правовому сенсі усі земельні володіння поділялися на вот­чини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщи­ни передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалася за службу старшині, в розмірі, що залежав від по­садового становища, гетьманом, полковниками, а також царсь­ким урядом. У спадщину такі землі могли передаватися лише за умов, що нащадки нестимуть службу. Проте, з часом володарі рангових земель домоглися закріплення їх у власність, вико­риставши для цього перехід козацького війська до складу росій­ського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Рядові козаки втратили одержане внаслідок виз­вольної війни право вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками і мали тільки право подвірного землекористування. Отже, у другій половині XVIII ст. унаслідок зміцнення й розши­рення кріпосницьких відносин вотчинна система землеволодіння стала переважати.

Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зо­бов'язального права. Зобов'язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договір­них зобов'язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укла­дання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов'язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми звичаєвого та церковного права. Обов'язковою умовою взят­тя шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківсь­кого благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов'язковою умовою шлюбу, хоча вона,

102


як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. При укладанні шлюбу дру­жина приносила придане, а чоловік дарував їй вено— частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поши­ренням російського законодавства дружина втратила право віль­но розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також батьківську хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати бать­ківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Бра­ти, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти дер­жави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво). За державні злочини засуджували до смертної кари, все майно засуджених конфісковувалось, а сім'ї виселяли до Сибіру. Значно пошири­лися посадові злочини, особливо такі, як казнокрадство й ха­барництво. До майнових злочинів належали крадіжки, пограбу­вання, підпалювання та інші способи знищення чужого майна. Майнові й посадові злочини карались ув'язненням, тілесними по­караннями, штрафами, конфіскаціями майна. До смертної кари засуджували за такий особливо небезпечний вид злочину, як гайдамацтво. Злочинами проти особи вважалися вбивство, каліцт­во, нанесення побоїв, тілесні ушкодження. Смертна кара засто­совувалась до убивців батьків, немовлят, старшини, а також за вбивство на замовлення або отруєння. Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім'ї, моралі, православ­ної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як пра­вило, смертю.

Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. По­ступово деталізуються такі інститути кримінального права, як замах на злочин, рецидив злочину, співучасть. Суб'єктами зло-

103


чину могли стати особи, починаючи з шістнадцятирічного віку. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, хоча ця обставина враховувалась при розгляді справи як така, що пом'якшувала вину. Скоєння злочину в стані сп'яніння, на­впаки, вважалось за обставину, що обтяжувала провину.

Метою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування го­лови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, посадження на палю, під-вішення на гак, закопування живим у землю). Існували також покарання тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив'язування до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув'яз­нення на невеликі строки ("до покори") у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, почи­наючи із середини XVIII ст., застосовуються заслання на ка­торгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, ви­куп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовува­лись як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримі­нально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагально­го процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізицій­ного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних спра­вах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Д. Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосовуватися тортури й побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духов­ного сану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищесто­ящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці — возні.

104


Завдяки національно-визвольній війні 1648-1654 pp. була ство­рена українська національна держава, яка отримала міжнарод­не визнання. Приєднання її до Московської держави прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної в своїй основі української козаць­кої держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об'єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори. Своєрідність державного ладу Гетьманської держави полягала в тому, що тут тісно перепліталися демократичні й монархічні начала, основою системи управління був військово-демократичний устрій.

У цей час Україна створила власну національну систему пра­ва. Важливе місце серед джерел права належить гетьманським статтям, які були своєрідними конституціями гетьманської держа­ви. Щоправда, вони дедалі більше обмежували саму державність Гетьманщини. Обмежувалась і сфера застосування гетьмансько­го законодавства, яке все більше витіснялося законодавством царського уряду. Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.

105


Розділ 8

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ І

ПРАВО УКРАЇНИ У XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

8.1. Суспільний устрій на українських землях

На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на ук­раїнських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів но­вого, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства складало дворян­ство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої полови­ни XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобе­режну Україну в 1785 р. було поширено дію "Жалуваної грамо­ти дворянству". Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбави­ти дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювала­ся також дія "Табеля про ранги", законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 p., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.

Подальше зрівняння в правах української старшини й шлях­ти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворян­ства панам на Слобідській Україні. Указом "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво­рянство" (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шля­хетне походження, ставав дворянином.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіта­лізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як

106


соціальної бази й опори абсолютизму. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабри­ки й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 p., прийнято за­кон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успад­ковувалася старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, насамперед його соціально-економічного становища, набула полі­тика царизму після реформ 1860-70-х pp. Власне, за своєю сут­ністю ці реформи спрямовувалися на збереження в нових соці­альних умовах політичної влади й панівного становища дворян­ства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній орга­нізацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земсь­кого самоврядування (за реформою 1864 p.). Земська контрре­форма 1890 p. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дво­рянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися пере­важно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військо­вої служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на дер­жавну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося збе­рігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках минулого була приреченою. Дедалі глибша соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за при­таманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіта-

107


лізації суспільства стали реформи 1860-70 pp., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростан­ня буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтен-сивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості.

Водночас формування буржуазії в Україні мало свої особли­вості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок припливу іноземних капіталів. Досить вид­не місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цук­роваріння, то в останній чверті XIX ст. зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. Завдяки промислово­му перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Значна частина промислової буржуазії в Україні була чу­жоземного походження — англійського, бельгійського, німець­кого, французького та ін. Крім промислово-банківської буржу­азії, існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці XIX ст. належало близько 1,5 млн. осіб (разом із сім'ями). Це обумовлювалося тим, що фаб­рично-заводська промисловість в Україні співіснувала з ману­фактурами, ремісничими майстернями та кустарними виробницт­вами. Переважно в середовищі буржуазії сформувався проша­рок буржуазної інтелігенції: інженери, лікарі, адвокати...

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судо­ва реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земсь­ких органів самоврядування, а також до посад у судових орга­нах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, по­винностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпака-

108


ми. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ'я. У 1839 р. було проголошено "акт злуки" церкви уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської православної церкви. Київську митро­полію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте в парафіях залишалися династії українсь­ких священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення за чинним на українських землях російсь­ким законодавством поділялося на категорії: 1) почесних грома­дян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехо­вих; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського насе­лення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку насе­лення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських про­шарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного подат­ку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбува­лося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до реміс­ничого цеху.

Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих дру­гої, особливо — першої гільдії, яка давала право на міжнарод­ну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися і дворяни, й міщани, й селя­ни. Купецький стан зріс кількісно й збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні га­лузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і ставали капіталістами.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, пра-

109


цювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, бути власниками будинків, іншої рухомої й не­рухомої власності. Міщани вважалися податковим станом і спла­чували подушне, податки на будівництво шляхів, служили у війську і несли інші повинності.

Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об'єднувалися в цехи.

Робітні люди з'явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним дже­релом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця про­живання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селя­ни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насампе­ред серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес ут­ворення робітничого стану відбувався у великих промислових рай­онах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходились фактично в безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову по­винність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Ро­бочий день — законодавчо не врегульованим. Він тривав по 12 -13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла жит­тєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поді­лялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщи­ки, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які не­можливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщи­на доходила до шести днів на тиждень.

Для посилення експлуатації кріпаків їх переводили на міся­чину, тобто у них відбирали наділи, через те вони зобов'язува-

110


лися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). В умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетво­рювалися на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачува­ли податки на користь держави.

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяж­ких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри пан­щини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщи­ки реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки се­лянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які спла­чували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних зем­лях і вважалися особисто вільними. У першій половині XIX ст. частина державних селян півдня України отримала статус військо­вих поселенців. їхнє життя жорстко регламентованим і нестерп­ним, командування втручалося навіть в особисті й сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації держав­них селян широко застосовувалось переведення їх на господар­че становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 pp., відома як реформа міністра державних маєтностей гра­фа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у май­бутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селя­ни одержували право створювати сільські й волосні органи са­моврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від дер­жавних органів.

У першій половині XIX ст. почастішали протестні виступи кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодич­но переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріч­чя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).

Ill


Все це призвело до краху феодально-кріпосницької системи. 19 лютого 1861 р. було оголошено маніфест Олександра II про скасування кріпацтва. За "Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності" селяни ставали особисто вільни­ми, вони мали право самостійно вирішувати свої сімейні й гос­подарські справи (брати шлюб, купувати нерухоме майно, вес­ти торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування були сільський схід й обра­ний ним староста, волосний схід, волосний старшина, волосний суд-

Водночас селяни роками залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупляти. До того ж поміщики штучно завищували ціну на землі, й селяни в Україні мали спла­чувати вдвічі більше за реальну вартість земель. До викупу сво­го наділу селянин не мав змоги скористатися більшою частиною особистих прав, наданих реформою. Селяни й після звільнення залишалися окремішнім нижчим податковим станом, зобов'яза­ним сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Отже, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом і була буржуазною, здійснювалася з урахуванням інте­ресів дворянства.

Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричи­нили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) се­ляни обирали своїх представників (гласних) до земських уста­нов.

Розширення особистих прав селян і найвідчутніші зміни в аграрних відносинах пов'язані з прийняттям низки законодав­чих актів, підготовлених за безпосередньої участі голови Ради Міністрів П. Столипіна, й тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землеко­ристування", закон від 14 червня 1910 р. "Про зміни й доповнен­ня деяких постанов про землеволодіння", закон від 29 травня 1911 р. "Про землеустрій". Ці законодавчі акти ініціювали й виз­начали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до "одноосібних володінь" у формі відрубного й хутірсь­кого господарства. Складовою частиною аграрної реформи було

112


переселення близько 1 млн. селян з України до Сибіру. Проте гострі соціальні проблеми остаточно розорених селян так і не були розв'язані.

8.2. Державний устрій

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав­ної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії укра­їнських земель. Створені у другій половині XVIII ст. намісництва стали, як у Центральній Росії, губерніями. У 1803 році їх було дев'ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р.— Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р.— Харківська), Таврійська й Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об'єд­нувалися в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній утворилося Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: "Власна Його Імпера­торської Величності Канцелярія", Державна рада, Комітет мі­ністрів. Важлива роль у системі центрального управління укра­їнськими землями належала Міністерству внутрішніх справ і га­лузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер­натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністра­тивну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової рефор­ми 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які викорис­товувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на бороть­бу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до "Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою" (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити стан посиленої охорони. До системи губернського управління входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радника­ми, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого

113


управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрут­ське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

До системи повітового управління, де головна роль належа­ла земському суду, входили повітові казначейство, правління дер­жавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату по­датків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські суд-ді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губер­натора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До місцевого управління належали й станові органи — гу­бернські та повітові дворянські зібрання, на чолі з предводите­лями дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важ­ливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Управління в містах, крім виборних установ (міських рад, магістратами, ратушами) здійснювалося поліцейськими органа­ми. У містах більших керували управи благочиння, які склада­лися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У містах зі жвавою торгівлею, в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. запро­ваджувався інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювалися до губернаторів.

Реформи 60-70 pp. дещо зміцнили Російську імперію, не зміню­ючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині XIX ст. було започатковано для держав­них селян.

Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сход обирав адміністрацію, ділив і перерозподіляв землі, розподіляв повинності, розглядав сімейні суперечки та ін. Сільський старо­ста скликав сходи, організовував виконання рішень і розпоряд­жень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

114


Волосний схід обирав старшину, інших посадових осіб волості, склад суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний старшина, який стояв на чолі волосного прав­ління, забезпечував "громадський порядок, спокій і благочиння у волості". До волосного суду входило 4-12 суддів, він розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищу­вала 100 крб. (з 1889 р.— 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

Для координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. Надалі ці функції виконували "із селянсь­ких справ присутствія". В 1889 р. на зміну цим установам з'явився інститут земських начальників, які дістали широкі адміністра­тивно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішен­ня селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликати сільський схід.

Земська реформа в Україні здійснювалась відповідно до "По­ложення про губернські й повітові земські установи" від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо в трьох куріях: а) з'їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися на двоступеневих виборах (спочатку на во­лосних сходах обиралися представники, які потім обирали глас­них повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалася Міністерством внутрішніх справ. Завдя­ки цьому провідне місце в земствах посідали поміщики. Кошти земств надходили завдяки "самообкладенню" населення з кож­ної десятини.

Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Щоб контро­лювати їх, створювалися губернські із земських справ присут­ствія. Значно обмежило повноваження земських установ прий­няте в руслі так званих контрреформ нове "Положення про гу­бернські й повітові земські установи" від 12 червня 1890 р. На Правобережній Україні, де поміщики були переважно поляками

115


і брали участь у національно-визвольному русі, запроваджува­лися земські установи з 1911 р.

Упродовж півстоліття земства чимало зробили для розвитку освіти, охорони здоров'я, піднесення хліборобства, місцевої про­мисловості, торгівлі, будівництва шляхів тощо. У земських лікар­нях хворі одержували безкоштовну медичну допомогу. Земства­ми була створена велика кількість освітніх закладів для молоді (початкових, професійних, технічних шкіл, гімназій), курсів підвищення кваліфікації вчителів. Вони допомогали селянам зас­тосовувати нові технології в сільському господарстві.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, затвердженого Олександром II 16 червня 1870 р. Спо­чатку його дія поширювалася лише на Київ, Катеринослав, Ми­колаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х в інших містах України за зразком земських установ були також створені все-станові органи міського самоврядування.

Раз на чотири роки городяни обирали розпорядчі органи — міські думи, які створювали виконавчі органи — міські управи на чолі з міським головою. Усі виборці залежно від майнового цензу поділялися на три групи, кожна з яких сукупно відрахо­вувала до казни третину всіх міських податків і відповідно оби­рала третину гласних (депутатів). Відтак кілька десятків круп­них власників, які входили до першої групи виборців, обирали стільки ж гласних думи, скільки й сотні середніх власників, що становили другу групу, чи тисячі дрібних власників із третьої групи виборців.

Міські думи, як і земства, опікувалися благоустроєм міст, охо­роною здоров'я, освітою, розвитком промисловості, торгівлі, ста­ном ринків. Однак у 1892 р. було прийнято нове міське Поло­ження, яке урізало повноваження міського самоврядування.

Поліцейська реформа здійснювалась відповідно до затверд­жених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. За важливістю вона стала другою серед інших реформ, зумовленою тими ж соці­ально-економічними й політичними причинами, що й інші. До того ж ліквідація кріпосного права викликала скасування вот­чинної поліції. З іншого боку внаслідок грабіжницького характе­ру селянської реформи відбулося різке зростання селянського РУХУ-

116


В повітах були створені поліцейські управління під орудою справників, що призначалися губернаторами. В адміністратив­но-поліцейському сенсі повіти поділялися на стани, дільниці та селища. Поліцейські підрозділи очолювали станові пристави, яким підпорядковувалися "нижчі чини поліції" — поліцейські урядники.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліц­мейстер та його помічник призначалися губернатором (градона­чальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиниця­ми у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також "виконавчі урядовці поліції" (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та "нижчі чини" (городові).

Органи поліції звільнялися від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які переходили до органів земсь­кого й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Поліція мала насампе­ред "стежити за виконанням законів, охороняти безпеку й спра­ви громадського благоустрою". У структурі поліцейських уста­нов у другій половині XIX ст. виникли розшукові відділення (спеці­алізовані органи кримінального розшуку).

Наприкінці XIX ст., зважаючи на посилення виступів робіт­ничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліції в промислових районах. Нові поліцейські посади й підрозділи фаб­рично-заводської поліції створювалися, зокрема, на кошти підприємців.

Значно посилилася роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала "загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства". В Україні діяли жан­дармські управління в кожній з дев'яти губерній, в Одесі, на залізницях. Основними функціями жандармерії були: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами "протиу­рядового напряму", проведення дізнань у справах про державні злочини, контррозвідка та ін.

Військова реформа, проведена протягом 1864-1874 pp. уста­новлювала всестанову військову повинність чоловіків, яким ви­повнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 ро­ків (на флоті до 10 років); вона складалася з дійсної військової

117


служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу під час мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території Ук­раїни з'явилися воєнні округи: Київський, Одеський та Харків­ський (ліквідований у 1880 p.).

У 60~70 роках XIX ст. було також здійснено освітню рефор­му, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення їх не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Державне управління здійсню­вали переважно центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. У 80-90-ті роки уряд, очолюваний Олександром III, здійснив контрреформи — заходи, що значною мірою знівелю­вали реформи.

На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 pp. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних пе­ретворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюдне­но Маніфест, який "дарував громадянські свободи" і, заснував­ши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала заса­ди буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодав­чими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 p.). Законо­давчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Держав­на рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Дер­жавна рада відігравала консервативну роль. Фактично було ство­рено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійш­ло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об'єд­налася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій дру­кований орган — "Український вісник". До другої Думи було

118


обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася зако­нодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Антидемократичне виборче законодавство, затверджене ца­рем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і свяще­ників. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про укра­їнську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. постави­ли питання про українську мову в судах, у 1913 р.— про сва­вілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністич­ний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний харак­тер її діяльності.

8.3. Судочинство

Суди на українських землях протягом першої половини XIX ст. будувалися за становим принципом. їх діяльність сприяла зміцнен­ню політичного й економічного становища дворянства. У Кате­ринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.— Слобідсь-ко-Українській), Херсонській (до 1812 р.— Миколаївській) гу­берніях судочинство було приведено у повну відповідність із судовою системою центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дво­рян і державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові й міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, по­збавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над дер­жавними селянами засновувалися волосні та сільські розправи.

Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися ство­рені в губерніях палати кримінального суду і палати цивіль­ного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом го­лови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дво­рян і купців).

119


Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди (роз­глядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кри­мінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири чле­ни і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до "Установлення комерційних судів" (1832 p.), такі суди з'явилися в більшості міст Причорномор'я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляцій­ною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підко-морських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як у палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях. Го­ловний суд також розглядав справи, які становили в інших гу­берніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстан­цією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п'ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерально­го суду було й те,що на старшого з генеральних суддів за відсут­ності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років XIX ст. низкою нормативних актів царсь­кої влади особливості в судовій системі України було ліквідова­но й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Замість головного й генерального судів діяли палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники — міністром юстиції. Усі повітові суди перетворюва­лись на "уездные". У судочинстві запроваджувалася російська мова.

Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олек­сандром II 20 листопада 1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній ста­новий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який

120


базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів — мирові й загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він роз­глядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстан­цією був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Апеляцій­ною інстанцією був з'їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У першій інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Кримі­нальні розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійсню­вали судові слідчі.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, по­в'язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обо­в'язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд при­сяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими дума­ми і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, не­спроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифі­кації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харків­ська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і криміналь­них справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповід­них  окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення ок-

121


ружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокату­ра. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійсню­вали представництво в цивільних і захист у кримінальних спра­вах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й дер­жави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юри­дичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяж­них повірених — корпоративні об'єднання, які регулювали пи­тання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за до­триманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років.

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої поляга­ли у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції, за місцями ув'язнення.

Характерною особливістю проведення судової реформи в Ук­раїні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалася частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославський, Пол­тавський, Таврійський і Херсонський губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 p., створювалися мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збігло­ся з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочин­ства й судоустрою, закладених у 1864 p.).

На Лівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими лан­ками якої були призначувані міністром юстиції земський началь­ник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут

122


почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з'їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі де­мократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформе-них років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку XX ст. судова система зазнала подальшого роз­витку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, коли почалася перша світова війна, їхня діяльність була розширена.

8.4. Право

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфіка­цію державного управління, передбачала поширення на укра­їнські терени російської правової системи при використанні ок­ремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Спе-ранського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з мі­ністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нор­мативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група право­знавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місце­вих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавсь­кої губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання

123


малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу за­конів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією україн­ського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російсь­кою мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університе­ту М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана профе­сором Київського, а пізніше Московського університету І. Дані-ловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих за­конів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й проце­суального цивільного права, який містив норми не лише місце­вого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затвер­джено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єди­ного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поши­рюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодав­ство.

Пореформений період характеризується застосуванням в Ук­раїні нового законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 p.: 1) Установлення судових уста­нов; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються миро­вими суддями. В 1893 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії, як 16 том.

У юридичній практиці з'являються галузі права: цивільне, кри­мінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право переважно

124


містилися в X томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відпо­відно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, оста­точно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувала­ся — смертю. Водночас, існувало поняття й так званої "цивіль­ної (юридичної) смерті", коли суд позбавляв усіх прав стану, постригу в ченці, нез'ясованої відсутності особи за місцем про­живання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі за­кон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважа­лася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, уклада­ти договір особистого найму.

Поняття "право власності" вперше в російському законо­давстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб'єк­тові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інсти­тут права власності містив також кваліфікацію об'єктів і суб'єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об'єктом права власності залишалася земля. Роз­виток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності роз­ширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учас­никами цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися пережиткові обмеження — на­самперед, у сфері реалізації права власності селян на землю. Май­же на всі угоди, пов'язані із землею, була потрібна згода се­лянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов'язального характеру, передбачалися сила договору, при­пис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного пра­вопорушення. Припинення зобов'язань цивільне право пов'язу­вало з їх виконанням, заміною зобов'язань, давністю, смертю сторони.

Основний зміст зобов'язального права становили зобов'язан­ня з договорів. Право регулювало загальні вимоги щодо змісту й


форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, до­ручення, підряду, страхування тощо. Визначалися засоби забез­печення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов'язальні відносини власників майна й фінансів у різних видах товариств — повному, на вірі, компанії.

Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосу­валися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов'яз­ковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чо­ловіків — 18~80 років, для жінок — 16-80 років. Умовою, необхід­ною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі — згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх ви­падках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва; якщо раніше право­славний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов'язані з особистими й майновими правами та обов'язками. Так, дружина повинна була "коритися чоловікові своєму як главі сімей­ства", а чоловік— жити з дружиною "у злагоді, поважати, за­хищати", забезпечувати дружину "їжею й утримувати її за ста­ном і можливістю своєю". Шлюб не спричиняв спільного володі­ння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Пред­метом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували ро­дичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності — родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в дові­чне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної сво­боди. Він використовувався роботодавцями для нав'язування най-

126


маним працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законо­давством 1880-90 pp. 1 червня 1882 р. з'явився закон "Про ма­лолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах", Він забороняв працювати дітям до 12-річного віку і встановлю­вав обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість ро­бочого дня — 11,5 годин, заборонялося використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводи­лись обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 p.; нові редакції Уложення з'явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує за­кон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на "недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вва­жалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царсь­кої родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережит­ками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправ­них — від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основ­ні (страта, ув'язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вва­жалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втра­ту привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро "кат", тобто ка­торжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейо­вані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

127


Джерелами кримінального права були також Військовий ста­тут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєн­ного часу широко застосовувалися й до цивільних осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою "Кримінальне уложення", який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти осо­би імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Внаслідок посилення репресивної політики царизму виникло адміністративне законодавство, "Положення про заходи до охо­рони державного порядку і громадського спокою" (1881 p.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністра­тивних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрмі або фортеці. На початку XX ст. адміністративне законодавство спря­мовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Ма­ніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, това­риства, зібрання (1905 p., 1906 p.), забороняли публікації, діяль­ність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кри­мінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось в само­стійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регла­ментація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду виро­ку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чи­ном. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не

більше 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не 128


було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з по­дання позовного прохання встановленої форми, до якого дода­валися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відпо­відача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спро­стування відповідача.

Судове засідання починалося з викладу суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішен­ня оголошувалося спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім, залежно від визначених строків — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Пере­гляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

8.5. Суспільно-політичний устрій і право

в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

У XIX ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовен­ство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посіда­ють також представники австро-німецького торгово-промисло­вого капіталу, які по хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Гали­чині), румунські (на Буковині), угорські (у Закарпатті) поміщики були у найпривілейованішому становищі. Вони урізали селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовись­ка, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства ста­новив 1051 акр землі, тоді як селянського— 14 акрів (1 акр до­рівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило близько 90 відсотків західноукраїн­ського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.— в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 відсотків прибутку селянських гос­подарств. Хоча особисту залежність кріпаків на Буковині відмінили ще в 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними

129


залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х ро­ках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщикові дев'яту час­тину врожаю.

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасова­но кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861 p., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Се­ляни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому опо­даткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), селянин мав оплачувати за­готівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушува­лись у 1848-1881 pp. поміщики виграли ЗО тис. Після аграрної реформи 42 відсотки селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх влас­ників.

Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі по­ширюється система вільного найму, з'являються сільськогоспо­дарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни зму­шені були емігрувати до СІЛА, Бразилії, Канади, інших захід­них країн.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні) проживало близько 10 відсотків населення. Пере­важну більшість заможних городян становили іноземці. Навіть у містах Східної Галичини українців було 25~30 відсотків. Станом на 1900 р. лише 14 відсотків міського населення розмовляли укра­їнською мовою. У Галичині міста були переважно польські, на Закарпатті — австро-угорські, на Буковині — австро-румунські.

Прикметою капіталізації міст став розвій промисловості. Розо­рювалися дрібні місцеві підприємства внаслідок зовнішньої кон­куренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства переважно зосереджувалися на лісообробці, роз­витку якої сприяла гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. В 1870-80 pp. швидкими темпами розвивалися нафтові промисли

130


в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 відсотків світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Зростали ряди повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян і ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну платню, маючи 12-16 го­динний робочий день, тоді як австрійський закон 1885 р. визначав його у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цим сектором цілком заволоділи євреї, які в східних містах становили 40-45 відсотків, а в деяких містах, наприклад, у Бродах — 70 відсотків мешканців.

На західноукраїнських землях панувала австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (ціса­рю), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцелярій, управлінь). Основним ор­ганом австрійської влади у Галичині ("Галіції й Лодомерії") було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначав­ся імператором виключно з числа австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р. королівству Галіції й Лодомерії надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, де засідали представни­ки магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи депутатів, кандидатури яких затверджувались імператором. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю сутністю ця станова установа слугувала декорації абсолютистських по­рядків.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 цир­кулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев'ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких рай­онах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імпе­ратор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

131


У сільських місцевостях політичну владу здійснювали влас­ники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщи­кам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Це були "все­сильні сільські сатрапи" із широкими адміністративно-поліцейсь­кими повноваженнями і навіть правом застосовувати тілесні по­карання. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і в адмініст­ративно- територіальному відношенні поділялося на 4 жупи, яки­ми управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах уп­равління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально економічні одиниці — домінії (землі з містами й селами), що належали феодалові, церкві чи державі.

В 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський рейхстаг, скасу­вав кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасово­го національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф "подарував" нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізо­вану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, а також для інших провінцій установлювалась крайова конституція. Вона передбачала поділ краю на три округи і ство­рення трьох окружних сеймів. Округи мали враховувати на­ціональний склад населення: Краківський — польського, Львів­ський — польського й українського, Станіславський — українсь­кого. Як відомо, це була невдала спроба притлумити соціальні протиріччя й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851 р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовува­лись. Поновлювалася необмежена влада імператора. За допомо­гою "жандарма Європи" царя Миколи І політичну систему Авст­рійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була й угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф одно­часно був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з уго­дою австрійський рейхсрат прийняв конституцію, яка діяла й на

132


українських землях до жовтня 1918 р. В Угорщині була віднов­лена дія конституції 1848 р. Для обговорення питань загально­державного значення щорічно у Відні й Будапешті скликалися так звані "Делегації" по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представ­ників (6 поляків і 1 українець).

Крім того, в імперії діяв парламент (рейхсрат), рішення яко­го мали затверджуватись імператором. Рейхсрат утворювали палата панів — спадкових представників найвпливовіших дво­рянських родин і палата депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою. Тому в рейхс-раті переважали великі власники й торгово-промислова буржуа­зія австрійської та польської національностей; українців же, наприклад, у Палаті депутатів парламенту 1879 р. налічувалося лише троє (з 353-х).

Проголошення деяких демократичних інститутів були виму­шеними. Це суттєво не вплинуло на панування феодальних верств у державі.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-те­риторіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані цент­ральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлін­ням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу поміщиків і буржуазії у галиць­кому сеймі польської, а у буковинському румунської національ­ності. Представництво українців у крайових сеймах становило біля 10 відсотків депутатів. Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи — повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старо­стами, які обіймали посади лише після затвердження імперато­ром. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушен­ня будь-якого невдоволення правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію та військові частини.

133


У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомі­страми в містах і війтами в селах. За реформою міського само­врядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з пре­зидентом.

У першій половині XIX ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди про­голошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукра­їнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегі­альний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджува­лась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які перед­бачалося тюремне ув'язнення терміном не менше 5 років ство­рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяж­них щорічно складалися відповідними адміністраціями з ураху­ванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов­ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу­вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генераль­ний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада стар­шого прокурора, а при окружних судах— державних проку­рорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер­жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова про­куратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія

134


адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, про­йти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських зем­лях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього про­цесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрій­ського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерела­ми були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відно­син римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місце­ве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 парагра­фи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і май­нових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед зако­ном, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскіль­ки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Захід­ній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивіль­но-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдо­сконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

135


Кримінальний кодекс (1803