Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

В. Ф. Годованець

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРНВО УКРНЇНИ

Конспект лекцій 2-ге видання, стереотипне

Київ 2001


ББК 67.9(4УКР)300я73 Г59

Рецензенти: Н. М. Мироненко, д-р юрид. наук, проф. В. М. Кампо, канд. юрид. наук, доц.

Відповідальний редактор /. В. Хронюк

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 7 від 27.09.01)

Годованець В. Ф.

Г59 Конституційне право України: Конспект лекцій. — 2-ге вид., стереотип. — К.: МАУП, 2001. — 216 с Бібліогр.: с 207-213.

ISBN 966-608-123-7

У конспекті лекцій висвітлено найважливіші положення вчення про кон­ституцію, основні етапи історії Конституції України, її юридичні власти­вості, основні принципи, структуру, функції, порядок реалізації, тлумачен­ня, внесення змін у неї та її охорони.

Для студентів і всіх, хто цікавиться питаннями конституціоналізму.

ББК 67.9(4УКР)300я73

©  В. Ф. Годованець, 2000

©  В. Ф. Годованець, 2001, стереотип.

©  Міжрегіональна Академія

ISBN 966-608-123-7                              управління персоналом (МАУП), 2001


Вступ

Мета пропонованого конспекту лекцій — допомогти сту­дентам на основі глибокого вивчення ними Конституції Ук­раїни, законів України, інших джерел права (у тому числі й актів міжнародного права) засвоїти основні засади конститу­ційного ладу України, правового статусу людини та громадя­нина, державного й територіального устрою України, системи, принципи організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування в Україні; глибоко усвідомити кон­ституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина перед державою й суспільством; сформувати стійкі переконан­ня в необхідності жити й працювати за нормами Конституції України, інших законів України; виробити вміння й навички використання норм Конституції України, інших законодавчих актів у практичній діяльності.

Конституційне право України є визначальною галуззю (під­системою) національної правової системи, яка охоплює су­купність правових норм, що встановлені й охороняються дер­жавою, і разом з тим відрізняється від інших галузей права насамперед особливостями тієї сфери суспільних відносин, на регулювання якої спрямовані його норми.

Предметом правового регулювання конституційного права є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здій­снення основ повновладдя народу України.

Серед інститутів конституційного права пріоритетними є інститути основ конституційного ладу, конституційно-право­вого становища особи — конституційних прав, свобод та обо­в'язків людини і громадянина в Україні, держави в цілому та інститутів її органів: Верховної Ради України, Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, судової системи. Значну


увагу приділено місцевому самоврядуванню, територіальному устрою.

Вивчення курсу "Конституційне право України" допоможе студентам оволодіти іншими навчальними дисциплінами й сприятиме професійному формуванню у них правової свідо­мості та правової культури, національної ідеології, поваги до Конституції, законів, до держави та її символів.


Тема 1

Конституційне  право

як галузь права

                                                      України

Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є провідною складовою її національної правової системи. Ця га­лузь права, як і інші, являє собою сукупність правових норм, що встановлюються й охороняються державою. Проте консти­туційне право відрізняється від інших галузей права особли­востями тієї сфери суспільних відносин, на регулювання якої спрямовані його норми.

Конституційно-правові норми регулюють основні принци­пи соціально-економічного, політичного й територіального устрою держави, порядок її відносин з інститутами грома­дянського суспільства, здійснення основних прав і свобод лю­дини та громадянина, визначають систему органів державної влади тощо.

Конституційне право — це багатопланова категорія, що роз­глядається в трьох аспектах: як галузь права в національній правовій системі, тобто як сукупність конституційно-право­вих норм, що діють на території певної країни; як наука, що вивчає конституційно-правові норми та правовідносини й інститути, які формуються на їх основі; як навчальна дисцип­ліна, що базується на досягненнях і даних науки.

Особливе місце в загальній теорії конституційного права посідають питання конституційно-правової відповідальності.

Конституційне право України — це система правових норм, що регулюють відносини народовладдя, через які забезпе­чується організаційна й функціональна єдність українського суспільства як цілісної соціальної системи. Конституційне право закріплює основи конституційного ладу України й пра­вового статусу людини та громадянина, територіальний устрій,


систему державних органів і головні засади та принципи ор­ганізації місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, які в су­купності дають змогу виокремити цю галузь права як таку, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституцій­но-правової) відповідальності.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення сфери регульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання. Для цього слід розгля­нути сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних даною галуззю; якісну відмінність і специфічні ознаки таких відно­син; роль і значення цих відносин у життєдіяльності суспіль­ства тощо.

Основним предметом правового регулювання конституцій­ного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Такі від­носини регулюються правовими нормами, які складають зміст найважливіших джерел конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, за­конів України тощо.

Предмет конституційного права охоплює чотири групи сус­пільних відносин, які:

1)         є засадами народовладдя, суверенітету народу;

2)         визначають устрій держави як організації влади народу та
для народу;

3)         є засадами функціонування держави;

4)    визначають характер зв'язків між державою та конкрет­
ною особою.

Розглянемо ці групи суспільних відносин.

1. Суверенітет народу — це його природне право бути вер­ховним і повновладним на своїй території. Розрізняють по­тенційний і реальний суверенітет народу. Потенційний суве­ренітет має практично будь-який етнос незалежно від існу­вання своєї державності, а також від того, чи сформувався він в історичну спільність "народ", визнаний іншими державами й націями, чи ні. Реальний суверенітет — це втілення в життя

6


суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим.

Сутність повновладдя народу України виявляється в таких визначальних засадах народовладдя:

  організаційно-політичних (концентрованим виразом на­
родовладдя в цьому аспекті є політичний плюралізм —
багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення
тощо);

  економічних (економічний плюралізм є основою розвит­
ку матеріального стану суспільства; він передбачає сво­
боду підприємництва, різноманітність форм власності);

  соціальних (їх характер і зміст визначаються економічни­
ми умовами існування суспільства; вони знаходять пред­
метне втілення в поділі суспільства на класи, суспільні
групи відповідно до місця, яке вони займають. Гуманна
організація суспільства — це справа самих людей; вона
ґрунтується на усталених принципах, визначальним з
яких є пріоритет загальнолюдських цінностей);

  ідеологічних (сукупності таких уявлень, світоглядних ду­
мок, ідей, які визначаються умовами життєдіяльності
суспільства та становлять духовні цінності народу);

  морально-етичних (суспільна влада має духовне, вольове,
інтелектуальне наповнення);

  соціально-психологічних (зумовлені характером психіки та
свідомості людини).

2. Влада — необхідний спосіб організації суспільства, про­цесів, що відбуваються в ньому. Найбільш універсальною ор­ганізацією влади в суспільстві є держава. Ось чому об'єктом конституційного регулювання є формування держави, її функ­ціонування, розвиток, а також відносини, що опосередкову­ють ці процеси та пов'язані з такими аспектами:

  формою державного правління;

  формою державного устрою (тим, як організована дер­
жава, які зв'язки існують між центром та іншими управ­
лінськими, зокрема самоврядними, структурами);

  політичним режимом, під яким звичайно розуміють спо­
сіб здійснення державної влади (від нього залежить, чи є
держава демократичною, правовою);


  встановленням і використанням символів держави —
прапора, герба, гімну, столиці;

  територіальною організацією.

 

3.          Основними засадами функціонування держави є гуманізм,
демократія, розподіл влад, котрий виражається в механізмі
противаг, взаємного контролю гілок влади, їх урівноваженості.

4.          Характер зв'язків між державою та конкретною особою
визначають такі відносини:

 

  громадянства, під якими зазвичай розуміють постійний
правовий зв'язок між особою та державою, що надає
людині відповідні права й покладає на неї певні обов'яз­
ки;

  фундаментальних прав громадян України: економічних,
політичних, соціальних, культурних, екологічних;

  гарантій реалізації прав і свобод;

  що випливають із факту відповідальності держави перед
особою та навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу Ук­раїни в політичній, економічній і соціально-культурній сфе­рах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріп­лює суспільних відносин, що складають основи повновладдя народу України. Це виняткова прерогатива конституційного права.

Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом. Велике значення має метод правового регулю­вання — система прийомів і способів, за допомогою яких нор­ми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, упорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Сутність, структурні та функціональні особливості методу конституційного регулювання визначаються характером і спе­цифікою предмета регулювання.

1.          За допомогою методу конституційного регулювання за­
кріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи й
положення, які визначають зміст і основні напрями розвитку
суспільства.

2.          Характерна особливість цього методу — максимально
високий юридичний рівень. Відносини, що виникають і діють


у процесі здійснення основ повновладдя народу України, на найвищому законодавчому рівні закріплюються Конституцією України. Безпосереднє закріплення — визначальний спосіб у галузі конституційного права України.

Після способу безпосереднього конституційного нормоза-кріплення найбільшого поширення в конституційному праві набули й такі способи правового регулювання, як позитивні зобов'язання, дозвіл, заборона, регламентування структури тощо.

3.          У конституційному праві переважають прийоми імпера­
тивного, централізованого регулювання, за якого відносини
між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації,
тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. Тому пове­
дінка суб'єктів конституційного права строго програмується,
а їхні права чітко й однозначно визначені.

4.          Однією з особливостей методу конституційного регулю­
вання є його установчий характер. У суспільстві є багато від­
носин, які потребують первинного правового впливу, тобто
регулюються "вперше".

5.          Метод конституційного регулювання має універсальний
характер. Його дія в більшості випадків поширюється на всі
сфери життєдіяльності, у той час як норми інших галузей рег­
ламентують конкретні сторони суспільного життя. Конститу­
ційне регулювання впливає на всі галузі національної правової
системи.

6.          Специфічною рисою методу є поєднання безпосеред­
нього, прямого регулювання суспільних відносин нормами
конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією
всієї Конституції, її інститутів і окремих норм.

7.          Поєднання стабільності й динамізму — одна зі специфіч­
них ознак методу конституційного регулювання.

З одного боку, конституція — це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, з іншого — вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин. Має бути раціональне співвідношення між стабільністю та динамізмом конституції.

Таким чином, конституційний метод правового регулюван­ня є однією з найважливіших кваліфікаційних ознак, які ви-


окремлюють конституційне право в самостійну ланку право­вої системи України.

Розглянемо поняття системи конституційного права. У за­гальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно пов'язаних блоків: принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундаментальні заса­ди, в яких утілюються сутність і політико-правове призначен­ня цієї галузі права та її основного джерела — Конституції Ук­раїни. Це своєрідний каркас, який складає основу конститу­ційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Це стосується й інституту кон­ституційного права, норми якого відзначаються певною авто­номністю, відносною самостійністю правового регулювання. Розрізняють галузеві та міжгалузеві інститути права. Так, галу­зевими інститутами конституційного права є інститути пред­ставницьких органів, громадянства, територіального устрою, місцевого самоврядування тощо, міжгалузевим — інститут влас­ності.

Інститути конституційного права розрізняють за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло сус­пільних відносин і включають до свого складу ряд інших ін­ститутів (підінститутів), котрі, у свою чергу, можуть мати дрібніші структурні підрозділи. Такими надінститутами мож­на вважати інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.

Таким чином, інститут конституційного права — це функ­ціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємопов'язаних правових норм. Це — головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою інститутів права й охоплює декілька різновидів правовідносин, однорідних за змістом і методами правового впливу.

Інститути конституційного права у сукупності утворюють чітку систему, яка є основою Конституції України. Вони роз-

10


ташовані в певному порядку й усі включені до тексту Консти­туції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає зміст Конституції, де відбито інститути загальних засад конститу­ційного ладу, прав і свобод людини та громадянина, прямого народовладдя, законодавчої, виконавчої та судової влад, тери­торіального устрою, місцевого самоврядування, а також інсти­тут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції.

Можна запропонувати й іншу класифікацію інститутів кон­ституційного права залежно від відносин, які вони закріплю­ють у джерелах конституційного права.

І.  Інститут народовладдя:

1)        безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

2)        представницьке народовладдя (через обраних пред­
ставників народу);

3)        місцеве самоврядування.

II.  Інститут конституційного оформлення народовладдя:

1)         конституційний лад;

2)         юридична конституція;

3)         конституційні закони;

4)    конституційна законність;

5)         конституційні звичаї, традиції.

III.   Інститут правового статусу людини та громадянина:

1)         громадянство (постійний зв'язок особи й держави);

2)         система основних прав і свобод людини та громадя­
нина;

3)         гарантії основних прав і свобод.

IV.   Інститут державного будівництва:

1)        форма держави;

2)        територіальна організація України;

3)        механізм держави.

Конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові пра­вила поведінки, установлені чи санкціоновані державою з ме­тою охорони та регулювання певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Ці норми є особливим різновидом норм національної правової системи. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Разом з тим конституційно-правові норми мають ряд специфічних яко­стей і ознак, які дають змогу виділити конституційне право в

11


окрему галузь. Від інших видів правових норм вони відрізня­ються:

  змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних
відносин — відносини народовладдя;

  установчим характером,  оскільки вони встановлюють
порядок створення правових норм,  обов'язковий для
всіх інших галузей права;

  вищою юридичною силою щодо інших правових норм;

  особливостями структури (для них, як правило, не ха­
рактерна тричленна структура — гіпотеза, диспозиція та
санкція). Деякі конституційно-правові норми,  а саме
норми-принципи, норми-декларації, норми-цілі, взагалі
мають лише диспозицію, інші мають і диспозицію, і гі­
потезу.   Санкція  міститься  в   конституційно-правових
нормах лише в окремих випадках.

До характерних ознак конституційно-правових норм не­обхідно віднести такі:

  найбільшу стабільність у порівнянні з нормами інших
галузей права;

  підвищений рівень охорони з боку держави;

  прямий характер їх дії;

особливий механізм реалізації.

Конституційно-правовим нормам властивий також полі­тичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціону­вання держави. Однак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав.

Серед конституційно-правових норм значне місце займа­ють нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права та обов'язки суб'єктів. їх завдання в іншо­му: вони є сполучною ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, які визначають загальні принципи конституційного права, нор­ми, які гарантують певні права, установчі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції тощо.

Багато конституційно-правових норм не мають гіпотези й санкції (наприклад, статті 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції

12


України). Гіпотези містяться в статтях 27, 82, 87, 111 та ін. Вка­зівки на санкцію є, зокрема, в статтях 56, 60, 62, 81 тощо.

Елементи конституційно-правової норми часто перепліта­ються між собою, і на практиці досить непросто виокремити їх "у чистому вигляді".

Санкції конституційного права мають особливості, що ви­значаються характером суспільних відносин. Найважливіша з них — профілактичне, організуюче та виховне призначення санкцій.

Специфічним є коло суб'єктів, які вповноважені застосо­вувати конституційно-правові санкції. Це насамперед народ, територіальні громади (населення адміністративно-територі­альних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосуєть­ся статей 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції Украї­ни, охорона й реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адміністративного права).

Конституційно-правові норми класифікують за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає система (зміст) Конституції України. У відповідності до цього всі норми можна поділити на декілька груп, які:

1)        визначають основні засади конституційного ладу України;

2)        закріплюють основні конституційні права та свободи
людини та громадянина;

3)        закріплюють народне волевиявлення (вибори, референ­
думи) та інші форми безпосередньої демократії;

4)   закріплюють організацію державної влади: законодавчої,
виконавчої та судової, влади Президента України, само­
врядування тощо;

5)        закріплюють територіальний устрій України,  зокрема
його визначальні принципи, систему адміністративно-
територіального поділу, статус Автономної Республіки
Крим, міст Києва та Севастополя.

13


Залежно від змісту конституційно-правові норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми права виражають зміст діяльності дер­жавних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесу­альні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснен­ня цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організа­ційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм права. Матеріальні норми відповідають на запитання "що робити?", а процесуальні — "як робити?"; взаємозв'язок між ними — це зв'язок змісту та форми.

Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. їх функціональне призначен­ня — обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо це характерно для таких інститутів, як вибор­че право, парламентське право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Процесуальні норми відіграють особливу роль у конститу­ційному праві. Без них неможливе втілення в життя конститу­ційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяль­ності державних органів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, а також реалізація таких рішень. Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, яка має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є не­одмінною умовою ефективного функціонування суду.

Конституційне право особливим чином поєднує в собі еле­менти матеріальних та процесуальних норм; воно є, так би мо­вити, матеріально-процесуальним. Нині не існує достатніх підстав для виокремлення з конституційного права його кон­ституційно-процесуальної галузі. До того ж у багатьох випад­ках практично неможливо поділити конституційно-правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто є проблеми кодифікації таких норм.

Розрізняють регулятивні та охоронні конституційно-пра­вові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов'язальними (які встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії), заборонними (які зобов'язують утримуватися від учинення

14


тих чи інших дій) та вповноважувальними (які дають права на здійснення тих чи інших позитивних дій).

За мірою визначеності конституційно-правові норми бувають:

  абсолютно визначеними, імперативними, які передбача­
ють лише такий і тільки такий варіант поведінки (при­
міром, обрання Президента України народом України на
основі загального, рівного та прямого виборчого права
шляхом таємного голосування строком на 5 років);

  відносно визначеними, які передбачають певну свободу
вибору.

Відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, фа­культативні, диспозитивні. Ситуаційні норми дають можли­вість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються в процесі здійснення влади народом України. Факультативні норми поряд з основним варіантом передбача­ють факультативний. Диспозитивні норми надають право об­рання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в за­коні немає конкретної заборони.

За сферою дії ці норми бувають загальні та локальні; за три­валістю дії — постійні та тимчасові. їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти. Розрізняють норми, видані Верховною Радою України, Президентом Ук­раїни, органами місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми можна поділяти також за їх юридичною силою.

Одним із найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційних відносин. Виявлення характеру таких відносин, їх змісту та особливостей дає змогу відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення.

Конституційні відносини є результатом дії конституційно-правових норм, хоча це зовсім не означає, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнен­ня є безпосередня практична діяльність суб'єктів конститу­ційного права.

Конституційно-правовими називають суспільні відносини, урегульовані конституційно-правовими нормами. Суб'єкти таких відносин наділяються взаємними правами та обов'язка­ми згідно з приписом конституційно-правової норми.

15


Найхарактернішими ознаками конституційно-правових від­носин є такі:

  це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають
у сфері здійснення влади народом України (решта сус­
пільних відносин підпорядковані конституційним);

  це   різновид   політико-правових   відносин;   основним
предметом їх регулювання є політика, тобто та сфера
життєдіяльності суспільства, яка пов'язана з державною
владою, з боротьбою різних політичних партій і соціаль­
них груп за завоювання та здійснення влади. Звідси їх
особливий імперативний характер, провідна роль у сис­
темі правових відносин. Вони визначають зміст інших
відносин, функціональне призначення яких — забезпе­
чити суверенітет народу України;

  їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою
яких є реалізація державно-владних повноважень в ос­
новному шляхом нав'язування своєї волі. Це, однак, не
виключає можливості існування суб'єктів, які діють на
паритетних, рівноправних засадах;

  для них характерний особливий спосіб реалізації прав і
обов'язків учасників відносин. В одних випадках такі
права та обов'язки реалізуються безпосередньо в даному
відношенні, в інших — через норми інших галузей пра­
ва, які їх конкретизують. Такі норми характерні як для
Конституції України, так і для інших джерел конститу­
ційного права;

  вони виникають і реалізуються у сфері власне державної
діяльності як такої. Така діяльність є основною формою
вияву повновладдя народу України, що органічно по­
єднує в собі інститути безпосередньої демократії та ді­
яльності представницьких органів влади.

Конституційно-правові відносини найчастіше класифіку­ють за їх суб'єктами. Розрізняють суб'єкти конституційного права та суб'єкти конституційно-правових відносин.

Суб'єкт конституційного права — це встановлений консти­туційно-правовими нормами адресат (носій), який може мати юридичні права та нести відповідні обов'язки. Він має кон­ституційно-правову правоздатність або дієздатність.

16


Правоздатність — це здатність фізичної (юридичної) особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускають­ся правом даної країни. Дієздатність громадянина (юридичної особи) — це його здатність своїми діями набувати та здійсню­вати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й виконувати їх.

Суб'єкт конституційно-правових відносин реалізує в них свою конституційно-правову правоздатність. У конституційно-право­вих відносинах беруть участь різні суб'єкти; це обумовлено ба­гатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного із суб'єктами інших відносин: певний статус, відповідну право-дієздатність, механізм реалізації своїх повноважень тощо. Разом з тим їм притаманний ряд специфічних ознак, які виокрем­люють їх із системи інших суб'єктів, визначають їх місце та роль у сфері суспільних відносин. Це обумовлено змістом і значенням таких відносин: вони є відносинами влади, тому їх суб'єкти займають особливе місце з огляду на те, що вони здійснюють таку владу, наділені винятковими повноваження­ми, їх дії та вчинки в переважній більшості мають владно-імперативний характер.

Специфіка деяких суб'єктів цих відносин полягає в тому, що вони є учасниками лише конституційно-правових відно­син і не можуть бути суб'єктами інших правових відносин (це стосується, наприклад, територіальних утворень). Переважна ж більшість суб'єктів є учасниками як конституційно-правових, так і інших відносин, причому стрижнем статусу цих суб'єктів є конституційно-правовий статус.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

  український народ як сукупність громадян різних націо­
нальностей, якому належить уся повнота влади на тери­
торії держави, корінні народи й національні меншини;

  громадяни України, особи без громадянства, біженці;

  Українська держава (Україна як держава);

  органи державної влади України;

  народні депутати та посадові й службові особи;

  політичні партії та громадські організації;

  територіальні громади, органи та інші суб'єкти місцево­
го самоврядування;

17


  адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конс­
титуцією й законами України;

  державні та інші підприємства, установи й організації,
навчальні й інші державні, комерційні та приватні зак­
лади.

Суб'єктами конституційно-правових відносин можна вва­жати також виборчі комісії, загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів.

Суб'єкти конституційно-правових відносин у відповідності до наданих їм юридичних прав і обов'язків виконують певні дії, завдяки яким виникають відповідні конституційно-пра­вові відносини, тобто об'єкти таких правовідносин. Це певні дії, особисті, соціальні чи державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси й потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини та здійснюють свої суб'єктивні конституційні права й обов'язки. Згадані об'єкти можуть бути матеріальними та нематеріальними.

Матеріальними об'єктами конституційно-правових відно­син є:

  політичні блага — конституційний лад, суверенітет, вла­
да народу, державна влада, громадянство, депутатський
мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

  дії вповноваженого суб'єкта (парламенту,  Президента
України, народного депутата тощо);

  дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів дер­
жавної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прий­
няте   відповідне  рішення   Конституційного   Суду  Ук­
раїни);

  речі та інші майнові й духовні блага (власність, засоби
виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папе­
ри, податки, збори, інтелектуальна власність, наукові й
літературні твори, образотворче мистецтво тощо);

  поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;

  результати поведінки суб'єктів таких відносин;

  природні об'єкти.

Нематеріальними об'єктами конституційно-правових від­носин є:

особисті нематеріальні блага людини та громадянина
(життя, здоров'я, честь, гідність);

18


  певні соціальні властивості й риси об'єднань, спільнот;

  духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин є дії чи акти як результат таких дій.

Серед матеріальних об'єктів конституційно-правових від­носин провідна роль належить загальнонародним і загально­державним об'єктам.

У конституційному праві часто вживається поняття юри­дичного факту — таких життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення право­вих відносин. Особливості конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії конституційно-правових норм. Такі факти спри­чиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, що існують у процесі реалізації повновладдя народу України.

Відомо, що кожна наука має певну сукупність джерел. Дже­рела права — це форма існування правових норм, яка перетво­рює право в об'єктивовану реальність.

Світова практика знає чимало джерел права. Це акти, доку­менти, традиції, правові (у тому числі конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають сис­тему джерел права (галузі права).

Україна також має глибинні історичні джерела конститу­ційного права, але їхні генезис і особливості науковці оціню­ють по-різному [91].

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту та­ких джерел, оскільки народовладдя надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин.

Одна з особливостей джерел конституційного права поля­гає в тому, що значна їх частина має політичний характер, бо це найбільш політизована галузь національної правової сис­теми.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх во­льовий характер. Державна воля, яка матеріалізується у пра­вових актах, — надзвичайно складне суспільне явище. Тут

19


переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психоло­гічні та інші фактори.

Що значить втілити волю в закон? У загальному вигляді це означає надати конкретній волі загальнообов'язкового харак­теру, втілити її в правовому акті, який, у разі потреби, охоро­няється силою держави.

Джерела конституційного права є результатом правотвор-чості державних органів і безпосереднього творення права са­мим народом, причому така правотворчість має особливий ха­рактер, оскільки вона закріплює найважливіші відносини — відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний харак­тер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це влас­тиво цивільному чи кримінальному праву. У конституційному праві матеріальні і процесуальні норми об'єднуються в одно­му акті, що обумовлено насамперед вимогами законодавчої техніки.

Множинність конституційних відносин і різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а від­так — різноманітність видів джерел конституційного права.

1.          Конституція України — основне джерело конституційно­
го права України, найважливіший політико-правовий доку­
мент України.

2.         Закони в широкому розумінні — встановлені державою
загальнообов'язкові правила. У юридичному значенні закон —
це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким ор­
ганом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волеви­
явлення народу (референдумом), що регулює найважливіші сус­
пільні відносини й має найвищу юридичну силу в системі за­
конодавства України. Розрізняють конституційні (органічні)
закони і закони звичайні.

Конституційні закони — особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юри­дичною силою посідають особливе місце після Конституції, органічно розвивають і продовжують її. Вони є своєрідними супутниками Конституції та входять до системи конституцій­ного законодавства. їх спорідненість із Основним Законом по­лягає в тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на не-

20


обхідність прийняти той чи інший закон, який має розвинути ту чи іншу статтю.

За порядком прийняття, структурою, формою та іншими ознаками конституційні закони в Україні нічим не відрізня­ються від звичайних.

Для конституційних законів характерна комплексність. Во­ни вбирають у себе норми багатьох галузей права. Типовим прикладом такого закону є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права.

3.         Регламент Верховної Ради України як процесуальний нор­
мативний акт фіксує правову регламентацію порядку діяль­
ності Верховної Ради України. Регламент — похідний від Кон­
ституції акт, який приймається на її основі, конкретизує її
положення, забезпечує перехід норм Конституції зі "статики"
в "динаміку". Конституція визначає основи організації й ді­
яльності парламенту, встановлює вихідні положення парла­
ментських процедур. Вона не може бути перевантажена про­
цедурними нормами, тому їх розміщують в регламенті, який
конкретизує конституційні приписи в певних межах.

4.         Акти Всеукраїнських референдумів. Референдум — це без­
посереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлен­
ня, зміну чи скасування правових норм. Це спосіб прийняття
громадянами України шляхом голосування законів, інших рі­
шень з важливих питань загальнодержавного й місцевого зна­
чення. Референдум — особливий вид правотворчості, коли
верховним законодавцем, творцем права виступає народ, ми­
наючи представницькі та інші органи влади.

5.         Акти Конституційного Суду України можуть містити кон­
ституційно-правові норми. Ідеться про ті рішення, які прий­
маються з питань невідповідності нормативно-правових актів,
що містять норми конституційного права, Конституції й за­
конам України та визнаним Україною міжнародним актам.

6.         Акти реалізації делегованих повноважень.

7.         Укази Президента України.

8.         Акти Кабінету Міністрів України.

Однією з кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності. Конституційна відповідальність — особливий вид соціаль­ної відповідальності. Вона має складний політико-правовий

21


характер і настає за конституційне правопорушення (делікт). Така відповідальність виражається в особливих негативних на­слідках для суб'єкта конституційного правопорушення. Су­б'єктами конституційної відповідальності можуть бути вищі посадові особи й органи державної влади. Формами (санкція­ми) конституційної відповідальності є відміна чи припинення антиконституційного акта, усунення від посади в порядку імпічменту, визнання виборів чи результатів референдуму не­дійсними, офіційне визнання роботи державних органів, ви­щих посадових осіб незадовільною (у тому числі й шляхом висловлення вотуму недовіри уряду), дострокове розформу­вання підзвітного органу.

Конституційне правопорушення (делікт) — винна поведінка суб'єкта конституційного права, яка порушує норми консти­туційного права й не являє собою при цьому ні кримінально­го, ні адміністративного, ні цивільного, ні дисциплінарного правопорушення. Делікт є підставою для настання конститу­ційної відповідальності.

За сучасних умов конституційна відповідальність набуває особливого значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні. Широка полі-тизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, по­ворот до демократичних, прогресивних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів за­безпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких інститутів і є конституційна (державно-правова) відпо­відальність.

Конституційній відповідальності властивий політичний ха­рактер. І це цілком закономірно, оскільки конституційні від­носини пов'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Це виразно спостерігається на рівні конституційного регулювання, у ході якого дуже вели­кою є ціна відповідальності, оскільки в ній реалізуються інте­реси суб'єктів конституційних відносин. Ось чому відпові­дальність депутата чи державних органів якісно відрізняється від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відпові­дальність споріднюють такі ознаки, як санкції та можливість у необхідних випадках застосовувати такий спонукальний чин-

22


ник, як примус. Вказівки на можливість застосування в необ­хідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному дже­релі конституційного права.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що у багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідаль­ності.

Як засіб забезпечення приписів правових норм конститу­ційна відповідальність втілюється в життя двояко:

1)        безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

2)        через норми інших галузей права.
Конституційна відповідальність буває двох видів:

 

1)        ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;

2)        позитивною — відповідальною поведінкою, відповідаль­
ним ставленням особи (органу) до своїх обов'язків, на­
лежним виконанням своїх обов'язків, підзвітністю, юри­
дичною компетентністю.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності за конституційним правом є нормативні та фактичні умови. Нормативна умова передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а фактичною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання су­б'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, дер­жавний орган, посадова особа несуть відповідальність з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Підставами такої від­повідальності можуть бути бездіяльність посадової особи, не-досягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об'єктом правопорушення за конституційним правом є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це найбільш важ­ливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї та практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом

23


правопорушення можуть бути владовідносини у сфері реалі­зації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

У конституційному праві важливим є поняття конституцій­ного законодавства. Створення будь-якого нормативно-пра­вового акта — надзвичайно важлива ділянка роботи тих пра-вотворчих структур, що забезпечують реалізацію державної волі українського народу, у якій концентруються об'єктивні вимоги економічного, політичного та національного розвитку суспільства.

Правотворчість реалізується через відповідні демократичні принципи: широке залучення громадськості до розробки про­ектів правових актів, гласність, науковість, високий професій­ний рівень, законність (конституційність), обґрунтованість, узгодженість, наступність.

Результатом правотворчості є різноманітні правові акти, у тому числі такі, які є джерелами конституційного права. Про­цедура їх розробки й прийняття далеко не однакова.

Зупинимося на короткій характеристиці процедури підго­товки та прийняття основних джерел конституційного пра­ва — законів.

Законотворчість є засобом реалізації повноважень відповід­них суб'єктів конституційно-правових відносин. Вона перед­бачає комплекс різноманітних дій: визначення основних пи­тань, що потребують законодавчого закріплення; установлен­ня мети правового регулювання; вибір форми правових актів, їх облік; створення умов для їх реалізації тощо.

Законодавчий процес — це така послідовність стадій, при проходженні яких народжується законодавчий акт. Це такі стадії:

  законодавчої ініціативи;

  офіційної підготовки проекту;

  обговорення законопроекту;

  прийняття закону;

  оприлюднення закону.

Право законодавчої ініціативи — це право суб'єктів кон­ституційно-правових відносин виносити законопроект на розгляд Верховної Ради згідно з передбаченою процедурою або пропозиції щодо прийняття законів.

24


Тема 2

Теорія  конституції.

Конституція -

Основний Закон

Української держави

Конституція (від лат. constitutio — установлення, устрій) у мате­ріальному розумінні являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гаран­тують права й свободи людини та громадянина, а також виз­начають основи суспільного ладу, форму правління й терито­ріального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — закон або групу законів, які мають вишу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном "конституція" вживається термін "Ос­новний Закон".

Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конститу­цією, політична система, яка спирається на конституцію та кон­ституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають і як теорію та практику кон­ституційного будівництва. Теорія, доктрина, у відповідності до якої провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі його положення, як тео­рія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і сво­бод громадян стали надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична та юридична конституція, конституційна теорія та практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з кон­ституційним законодавством або процесом його реалізації, тому що їх можна вважати складовими конституціоналізму.

25


Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку сус­пільства. Криза суспільства — це, перш за все, криза його кон­ституціоналізму. Головним виявом такої кризи є істотні роз­ходження між фактичною та юридичною конституцією, кон­ституційною правосвідомістю та офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, най­важливіші якості та властивості, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспіль­ства й держави.

Стосовно сутності конституції будь-якої держави в процесі її аналізу постає низка запитань: Чи є та або інша конституція конституцією саме держави, а не суспільства? Яким є спряму­вання конституції — це політичний чи правовий акт? Чи за­кріплює конституція лише ті відносини, які існують, містить і програмні положення, спрямовані в майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших держав­них інститутів визначають і вихідні положення, що характе­ризують даний суспільний устрій, систему власності, соціаль­но-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція — це, насампе­ред, основний закон держави. Крім того, вона визначає осно­ви суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє, у першу чергу, для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, але вона не може бути індиферентною до справ суспільства.

Відповідаючи на запитання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієн­товано на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політи­ка не може виходити за межі права, високих моральних прин­ципів, закладених у ньому. Конституція — це політико-пра-вовий акт.

Конституція — це не програма розвитку держави та сус­пільства й відповідних дій у межах цього розвитку. Вона грун-

26


тується передусім на реальних досягненнях суспільства. Кон­ституції зазвичай приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Тому цілком логічно, що в бага­тьох конституціях поряд зі статтями, що закріплюють стано­вище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати.

Конституція, як правило, — це своєрідний суспільний до­говір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних со­ціальних груп, прошарків, класів тощо.

Німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що чинна конститу­ція — це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна й має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція — категорія історична. Окремі елементи консти­туції були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Арістотеля, указах імператорів Стародав­нього Риму, які мали силу джерела права, в актах конститу­ційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. Уже в XVII ст. там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Корпус акт 1679 p., Білль про права 1688 p., "Форма правлін­ня державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" від 1653 р.

Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов'язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституці­ями вважаються конституції штатів Північної Америки: Дек­ларація прав Віргінії 1776 p., Білль про права Пенсільванії 1776 p., конституція Північної Кароліни 1776 p., конституція Меріленда 1776 р. конституційні акти були прийняті й в ін­ших штатах. У 1787 р. була розроблена установчими зборами та згодом ратифікована конституційними конвентами штатів конституція СІЛА.

До перших конституцій відносять Конституцію Пилипа Орлика 1710 p., конституції Франції й Польщі 1791 р.

Протягом першої половини XIX ст. конституції були прий­няті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а в другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

27


Конституція — категорія правова. Як правило, вона являє собою єдиний правовий акт або систему таких актів, за допо­могою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, установлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визнача­ють статус державної влади та місцевого самоврядування, ме­ханізми їх здійснення, закріплюють права та свободи людини й громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи дер­жави, якому належить правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон, а основний закон країни, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція офор­мляє національну систему права, об'єднує чинне законодав­ство, визначає основи законності та правопорядку в країні.

Конституція являє собою основу правової системи держа­ви. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча та правозастосовча діяльність щодо здійснення правових при­писів повинні бути зорієнтовані на конституцію. "Правова система держави" — дуже широке поняття. Елементами цієї системи є всі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідно профілю), державні органи, які видають правові акти (пар­ламенти, органи місцевої державної влади), державні та гро­мадські організації, громадяни, яким адресуються правові приписи.

Конституція — категорія політична. її норми безпосередньо пов'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави та суспільства.

Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоп­лення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.

У конституційному праві розрізняють фактичну та юридич­ну конституцію.

Фактична конституція — це реальний наявний суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єк­тивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Інши­ми словами, фактичну конституцію складають економічна,

28


політична та соціальна основи суспільства, які органічно взає­мопов'язані між собою.

Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі без­класовому) суспільстві й незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних сус­пільних відносин.

Фактична та юридична конституції — цілком самостійні явища, й ототожнювати їх не можна. Проте юридичну кон­ституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає в часі юри­дичну. Свідченням того є стан справ в Україні періоду 1991— 1996 pp. Юридична конституція України від 1978 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відста­вала від фактичної конституції, була гальмом розвитку осно­воположних суспільних відносин. Тому приведення юридич­ної конституції у відповідність до фактичної була першочер­говим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція визначає структурні та функціо­нальні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція стає фіктивною. Якщо фак­тична та юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

Розбіжність між фактичною та юридичною конституціями може існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки пев­на їх розбіжність запрограмована самим розвитком консти­туції. Однак у країнах розвиненого конституціоналізму така розбіжність недовговічна: юридична конституція вчасно при­водиться у відповідність з фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх у відповідності до цілей і завдань конституційно-правового регулювання.

Розрив між фактичною та юридичною конституціями свід­чить про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктивною, тобто не відповідає реальній дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує право­ву систему, робить її малоефективною. Тому виникає необ-

29


хідність або привести юридичну конституцію у відповідність до реальної дійсності, або, навпаки, привести суспільні відно­сини, що фактично існують, у відповідність до конституції.

У юридичній науці досліджують формальну та матеріальну конституції.

Формальна конституція являє собою закон або кілька за­конів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 p., та­кими є нині конституція Швеції (складається з трьох консти­туційних актів), конституція Фінляндії (складається з чоти­рьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв (такою є конституція Великої Британії).

Важливим для вивчення конституційного права є усвідом­лення юридичних властивостей конституції. Відзначимо серед них такі:

  конституція — це насамперед закон, акт виняткової ваги
та виняткового значення;

  конституції притаманне юридичне верховенство, найви­
ща юридична сила порівняно з іншими правовими акта­
ми. Жоден правовий акт не може бути вищим за кон­
ституцію;

  конституція є основою, базою правової системи країни,
її законодавства. Поточне законодавство розвиває й роз­
гортає конституційні приписи, деталізує їх;

  конституції властивий особливий порядок її прийняття
та зміни, який зазвичай міститься в ній;

  наявність досить складного механізму реалізації консти­
туції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: реалі­
зації конституції в цілому та конституційних норм.

До основних рис конституції необхідно віднести:

  основоположний характер, оскільки предметом консти­
туційного регулювання є фундаментальні, найважливіші
політико-правові, суспільні відносини, які визначають
"обличчя" суспільства;

  народний характер, який полягає в тому, що конститу­
ція виражає інтереси народу та покликана служити йому;

  реальний характер, тобто відповідність суспільним від­
носинам, які фактично склалися;

  стабільний характер.

ЗО


Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовле­них її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин і задоволення соціальних потреб. Вони відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базу­ються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, та нормативно-правові, або технологічні. Соціальні (об'єктні) функції — це насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна) та ін.; нормативно-правові (технологічні) — це ус­тановча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегра­тивна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню та зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законо­давчому рівні. Саме в конституції визначені правила політич­ної боротьби, взаємовідносини між політичними партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання та утримання влади.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають еко­номічний лад (економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності ство­рює необхідні умови для реалізації економічної політики краї­ни, успішного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція полягає в тому, що консти­туція справляє великий вплив на волю й поведінку мас. Аку-мулюючи найістотніші моменти світогляду, в основі яких ле­жить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної, правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід'ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних уста­новок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

31


Роль установчої функції полягає в тому, що конституція встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя пере­дусім політичні та управлінські структури, різноманітні інсти­тути демократії, закріплюється система державних органів, ви­значаються їх повноваження. Конституція є основою розбудо­ви й діяльності держави та суспільства, усього законодавства, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в за­безпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що дося­гається за допомогою специфічного механізму відповідаль­ності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призу­пинення дії актів державних органів тощо.

Сутність інтегративної функції полягає в тому, що консти­туція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими в цьому відно­шенні є конкретні норми конституції щодо економічної сис­теми, котрі визначають вихідні положення для цивільного, зе­мельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, пра­вопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головна роль нале­жить політичній функції, серед нормативно-правових (техно­логічних) — установчій, яка об'єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції — закріплення й гаран­тування фундаментальних прав людини та громадянина, упо­рядкування й організація державної влади, утвердження за­гальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке сус­пільство.

Існують різні класифікації конституцій.

32


За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції обумовлюється нестабільністю по­літичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20 конституцій. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні в 1917—1920 pp. (універсали, гетьманські закони, влас­не конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні); за формою правління — монархічні та республіканські; за формою територіального ус­трою — федеративних та унітарних держав; за порядком вне­сення змін і доповнень — гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані, "народні" (тобто прийняті на підставі проведен­ня референдуму), прийняті парламентом, установчими збора­ми, місцевими представницькими органами.

Конституції бувають різні за формою та структурою. Форма конституції — це спосіб вираження й організації конститу­ційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моноконституційного акта чи багатьох актів, що в сукупності складають її. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого — некодифікованими. До першого виду належать колишні радянські конституції, ко­лишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, а до друго­го — конституції Швеції та колишньої Чехословаччини. Кон­ституцію Великої Британії відносять до конституцій змі­шаного виду. Вона об'єднує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктринальні тлумачення, статути, кон­ституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, у Румунії.

У переважній більшості країн структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула, як правило, несе на собі політичну й ідеологіч­ну функції та не є типовою правовою нормою. Вона являє со­бою декларацію з притаманними їй цілями та завданнями.

33


Основна частина конституції включає інститути та норми, які розкривають її зміст.

Розвиток конституційних актів на території України має довгу та складну історію.

1. Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в X ст. були устави та "уроки" княгині Ольги — фінансові й адміністративні розпорядження, спрямовані про­ти повсталих древлян, на створення системи повинностей, збір данини, централізацію держави.

За часів Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земляний щодо основ держав­ного устрою та правового становища дружинників.

Під назвою "Руська правда" увійшов в історію юридичний збірник Ярослава Мудрого. У його основу було покладено дав­ньоруське звичаєве право. Умовно він складався з чотирьох ча­стин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, об­разу, порушення прав власності.

Про високий рівень правової думки в Київській Русі свід­чили розмежування права власності та права володіння. Праг­нення Ярослава Мудрого до створення правничого фундамен­ту Київської держави продовжили після 1054 р. три його сини, які періодично збиралися для розгляду найважливіших про­блем внутрішньої та зовнішньої політики та ухвалення зако­нодавчих актів.

Ізяслав, Всеволод і Святослав зробили велике доповнення до "Руської правди", і вона отримала назву "Правда Яросла-вичів", або "Устав Ярославичів". Основними досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кров­ної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншо­го — спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.

"Розширена Правда" стала наслідком об'єднання правових норм, що набули сили за доби Ярослава та Ярославичів, й Устава Володимира Мономаха з нормами зі сфер цивільно­го, кримінального та процесуального права. Вона містила 121 статтю. Найдавніший з цих списків уміщений у Сино­дальній Кормчій 1282 р. й зберігається в Державному Істо­ричному музеї в Москві, а найповніший Троїцький список XIV ст. — у Російській державній бібліотеці.

34


Устав Володимира Мономаха містить норми, що регулюва­ли питання боргових зобов'язань і кабальних відносин, соці­альні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство, правове становище суспільства.

В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші кро­ки щодо визначення правового статусу жінки.

2.         Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. —
документи державно-правового характеру,  котрі визначали
суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьман­
щини — та порядок її васальних відносин з Росією. Це берез­
неві статті Б. Хмельницького (1654 p.), Переяславські статті
Ю. Хмельницького (1659 p.), Батуринські та Московські статті
І. Брюховецького (1663, 1665 p.), Глухівські статті Д. Много­
грішного (1669
p.), Конотопські та Переяславські статті І. Са-
мойловича (1672, 1674 p.), Коломацькі статті Івана Мазепи
(1687 p.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 p.).
Сюди необхідно віднести й Гадяцький трактат 1658 р. — угоду
гетьмана І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про
унію України з Польщею та Литвою, договори зі Швецією й
Туреччиною.

3.         Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конститу­
ція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери
5 квітня 1710 р. одночасно з обранням на гетьмана П. Орлика.
Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей вій­
ська Запорізького".

Декларативні положення цієї Конституції мають для нас значення як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед її посту­латів необхідно виокремити такі:

  державна незалежність України;

  православна віра як державна релігія;

  вічність і недоторканність установлених кордонів;

  затвердження шведської протекції над Україною (фак­
тично союзу двох держав);

  необхідність установлення дружніх і союзних відносин з
Кримським ханством.

Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній уперше зафіксовано устрій козацької держави.

35


Кажучи сучасною мовою, в Україні встановлювалася парла­ментська республіка, основою якої мало стати загальне вибор­че право, виборність усіх цивільних і військових посад і прин­цип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з уряд­никами та сотниками генеральних радників від полків і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував спра­ви державної ваги. Питання для обговорення в ньому фор­мулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з ге­неральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з місь­кими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції належали Генеральному Суду, уповноваженому розглядати всі судові справи державної ваги.

На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

4. Акти середини XIX початку XX ст. До них необхідно віднести "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 18461847 pp., проект Конституції України під назвою «Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный Союзъ" "Вільна спілка"», розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим; кон­ституційний проект М. Грушевського, викладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив ме­ханізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтував повноваження та юридичну базу само­врядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, обговорив питан­ня стосовно місцевого громадського самоврядування.

До цих актів необхідно віднести також варіант консти­туційного проекту «Основний закон "Самостійної України"» М. Міхновського (1905 р.), у якому вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, непідлеглої

36


самостійної держави України. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був обіймати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголо­шувалися права людини.

5. Акти періоду відродження Української держави (1917— 1920рр.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Уні­версал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 p., Конституцію Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 p., Закон про тимчасове верховне управлін­ня та порядок законодавства в Українській Народній Респуб­ліці від 12 листопада 1920 р. та ін.

Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 pp. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності Ук­раїни. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:

1)        Україна є суверенною, самостійною та ні від кого не за­
лежною державою;

2)        уся влада в УНР належить народові України;

3)        за формою правління УНР є парламентською республі­
кою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;

4)   за формою державного устрою УНР — унітарна держава
з широким місцевим самоврядуванням, територіальна
організація влади в якій базується на дотриманні прин­
ципу децентралізації;

5)        взаємовідносини людини з Українською державою буду­
ються відповідно до принципів ліберальної (Європейсь­
кої) концепції прав людини;

6)        організація державної влади базується на засадах прин­
ципу розподілу влад:

37


  органом законодавчої влади проголошуються Всенародні
збори, які формують інші гілки влади;

  вища виконавча влада належить Раді Народних Мініст­
рів;

вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

У зв'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоро­падського положення Конституції УНР 1918 р. не були реа­лізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий дер­жавний устрій України" від 29 квітня 1918 р.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного пов­стання, очолюваного Директорією, відкрило поле для подаль­шого конституційного розвитку України. Велику роль для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовува­лися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлювалася дія демо­кратичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: "Закон про тим­часове верховне управління і порядок законодавства в Укра­їнській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". У них проголошува­лося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народ­них Міністрів на засадах поділу влад.

Значний внесок у розвиток українського конституціоналіз­му зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, де­каном юридичного факультету Університету ім. Святого Воло­димира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державному будівництві. Він розробив проект виборчого закону, проект Конституції України та "Програму для складання повного зводу законів для звільненої України".

6. Акти радянського періоду Української державності (1919— 1990 pp.). У період радянської державності в Україні було

38


прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя та об'єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі та на місцях; закріплювали перелік демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалі­стичні "надбання". З формально-юридичного боку ці консти­туції відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань і со­ціальними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет у світі. Але для них характерною була декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної систе­ми. Суттєво обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.

7. Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утвер­джувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та гро­мадянина.

Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р., у ході якого:

  було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб
під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради
України Леоніда Кравчука;

  Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було роз­
роблено та схвалено Концепцію нової Конституції Ук­
раїни;

  на основі Концепції Комісія підготувала проект Консти­
туції України, останній варіант якого датується 26 жовт­
ня 1993 р.

Паралельно з цим до Конституції Української РСР вноси­лися зміни й доповнення відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку з загостренням політичної ситуації, що відобразилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.

39


Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентсь­ких виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризується віднов­ленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладанням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са­моврядування в Україні на період до прийняття нової Консти­туції України".

Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.) характеризується істотними особ­ливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме:

  створенням робочої групи з підготовки проекту нової
Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у
галузі конституційного права;

  створенням Конституційною комісією України на своє­
му засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підго­
товки проекту нової Конституції України з числа членів
Конституційної комісії (фактично для доопрацювання
проекту, поданого першою Робочою групою);

  схваленням Конституційною комісією України проекту
Конституції, представленого Робочою групою, і переда­
чею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів
Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради Укра­
їни;

  створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р.
Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання про­
екту Конституції України;

  колективним обговоренням 27—28 червня 1996 р. на пле­
нарному засіданні Верховної Ради України (упродовж
майже доби)  статей  проекту Конституції України та
прийняттям нової Конституції України кваліфікованою
більшістю голосів;

  завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом
Верховної Ради України та урочистим підписанням тек-

40


сту Конституції України Президентом України та Голо­вою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.

Розділ І "Загальні засади " містить статті, що визначають ос­нови суспільного ладу, державного ладу, громадянства, поло­ження, які стосуються суверенітету України, соціального захи­сту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1—20).

Розділ II "Права, свободи та обов 'язки людини і громадянина " містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й га­рантії їх реалізації, а також обов'язки громадян перед держа­вою й суспільством (статті 21—68).

Розділ III "Вибори. Референдум " присвячений регулюванню порядку здійснення та проведення таких основних форм народ­ного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).

Розділ IV "Верховна Рада України" закріплює порядок утво­рення та роботи єдиного органу законодавчої влади — Верхов­ної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного де­путата України (статті 75—101).

Розділ V "Президент України " містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обран­ня, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ також закріплює норми, що визначають порядок фор­мування та функції Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни (статті 102—112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" присвячений порядку утворення, діяльності та ком­петенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (стат­ті 113-120).

Розділ VII "Прокуратура" закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121—123).

Розділ VIII "Правосуддя" містить норми, що регулюють по­рядок утворення й функціонування органів правосуддя та ви­значає статус суддів (статті 124—131).

41


Розділ IX "Територіальний устрій України" закріплює прин­ципи та систему адміністративно-територіального устрою Ук­раїни (статті 132, 133).

Розділ X "Автономна Республіка Крим" містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, осно­ви взаємовідносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134—139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування" містить норми, що ви­значають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії не­залежності та недоторканності суддів (статті 147—153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " встанов­лює порядок подання до Верховної Ради України законопро­ектів про внесення змін і доповнень до Конституції та поря­док їх розгляду (статті 154—159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення " вказує, що Конституція України набуває чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення " закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції Украї­ни (14 пунктів).

Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, виконання, використання та застосування Конституції.

Здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — це до­сягнення конституційних цілей та інтересів шляхом право-творчої діяльності суб'єктів конституційного права.

Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від забо­ронених нею дій.

Виконання конституційних приписів — обов'язкове здій­снення передбачених законом тих чи інших дій.

42


Норми конституції реалізуються також шляхом їх викорис­тання — здійснення учасниками конституційних відносин до­зволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються вповноважувальні норми, які за­кріплюють основні права та свободи громадян, повноваження державних органів. Використання конституційних норм мож­ливе також через тлумачення чинного законодавства.

Застосування — один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Застосування права — державно-владна діяльність щодо вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прий­няття акта, який індивідуалізує та конкретизує загальнообо­в'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституційних норм.

За поданою вище класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, респуб­ліканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.


Тема З

Загальні засади
конституційного
ладу України___

Конституційний лад — це система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлюються й охороня­ються конституцією та іншими конституційно-правовими ак­тами держави.

За суттю конституційний лад являє собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем роз­витку суспільства, держави та права.

За змістом конституційний лад охоплює передбачені й га­рантовані конституцією державний і суспільний лад, консти­туційний статус людини та громадянина, систему безпосеред­нього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-пра­вових відносин.

За формою конституційний лад являє собою систему основ­них організаційних і правових форм суспільних відносин, пе­редбачених конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конститу­ційно-правових відносин. Конституційний лад — це насампе­ред передбачені конституцією форма держави за характером державного устрою й державного правління та форми безпо­середнього народовладдя (вибори, референдум тощо).

Конституційний лад України, передбачений Конституцією, характеризується низкою загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, наступ­ністю, програмним характером та ін.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у ви­значенні, встановленні конституційного ладу народом і мож-

44


ливості його зміни лише волею народу. Вона означає сувере­нітет нації, народу та держави.

Стаття 5 Конституції України проголошує: "Носієм суве­ренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

Суверенітет (від фр. souverainete — верховна влада) — це верховенство та незалежність влади. Розрізняють суверенітет держави, нації, народу, громадянина. Ознаки суверенітету:

  верховенство;

  юридична самостійність;

  неподільність (єдність);

  невідчуженість;

  необмеженість.

Аналіз основних ознак суверенітету дає можливість зробити висновок про те, що кожна з них окремо й усі разом відкри­вають шлях до нормалізації та гармонізації етнонаціональних відносин, єднання народів та інтеграції їх держав.

Суверенітет нації означає її повновладдя, політичну свобо­ду, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи насамперед здатність полі­тично самовизначатися аж до відокремлення та створення са­мостійної держави.

Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновлад­дя є національні інтереси, цілі та завдання, що стоять перед нею в конкретній історичній ситуації. У суверенітеті нація зна­ходить правовий захист, свободу національного розвитку й національну незалежність. Суверенні права інших етносоці-альних спільнот (етнічних чи національних груп) забезпечу­ються через народний і державний суверенітет.

Суверенітет народу — це його повновладдя, закріплене дер­жавно-правовими актами (конституцією чи іншими закона­ми), тобто володіння народом соціально-економічними та по­літичними засобами, які всебічно й послідовно забезпечують реальну участь усіх громадян в управлінні справами суспіль­ства та держави.

Суверенітет народу здійснюється через систему владних структур різного рівня: центральних, регіональних, місцевих

45


тощо. Він реалізується також у діяльності партій, суспільно-політичних організацій і рухів.

Виявом прямого народовладдя є закріплене конституцією загальне виборче право, участь народу у виробленні та прий­нятті державних рішень шляхом загальнонародного голосуван­ня — референдуму.

Демократизм конституційного ладу означає насамперед існу­вання необмеженої влади народу (як щодо її належності наро­ду, так і щодо здійснення її народом).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні Кон­ституцією України такого порядку, який ґрунтується на ре­альній і всебічній повазі до особи, людини та громадянина, за­безпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні.

Реальність і дійсність конституційного ладу — це наявність цього ладу де-юре і де-факто.

Системність конституційного ладу означає послідовність, логічність, всебічність і повноту закріплення в конституції ос­новних інститутів суспільства та держави.

Теоретичні основи нової Конституції України й передбаче­ного та гарантованого нею конституційного ладу можна умов­но поділити на три частини: надбання світової наукової кон­ституційної думки, науки радянського державного (консти­туційного) права, української конституційної думки з часу проголошення незалежності України.

Наступність конституційного ладу України — це акумулю­вання того позитивного, що було в українському державотво­ренні, у державному й суспільному ладі України в минулому (у тому числі далекому).

Конституційний лад України містить елементи програмно­го характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окре­мих інститутів. Поряд із загальними йому властиві особливі принципи: здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції); вер­ховенство права (стаття 8); прямої дії норм Конституції Украї­ни (стаття 8); визнання й гарантування місцевого самовря­дування (стаття 7); судового захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина (стаття 8); органічності міжна­родних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою (стат-

46


тя 9); единого громадянства (стаття 4); визнання української мови державною (стаття 10); цілісності й недоторканності те­риторії України (стаття 2); пріоритетного права власності ук­раїнського народу на природні ресурси (стаття 13); захисту прав усіх суб'єктів права власності (стаття 13); непорушності права приватної власності (стаття 41); неприпустимості вико­ристання Збройних Сил України, інших військових форму­вань для обмеження прав і свобод громадян або з метою пова­лення конституційного ладу, усунення органів влади чи пере­шкоджання їх діяльності (стаття 17); територіальної автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць тощо (стат­ті 133, 134).

Конституційний лад будь-якої країни зберігає свою непо­рушність і належним чином функціонує й розвивається лише тоді, коли він має надійні відповідні гарантії (нормативно-правові, організаційно-правові та ін.). Вони передбачаються зазвичай конституціями та законами. Природно, що й Кон­ституція України передбачила й закріпила цілісну систему га­рантів конституційного ладу. Основними з них є такі:

  народ України;

  Конституція України та закони України;

  Українська держава в цілому;

  Українська держава в особі її спеціалізованих інститутів
(організацій, служб);

  Верховна Рада України;

  Президент України;

  Кабінет Міністрів України;

  інші органи виконавчої влади України;

  Конституційний Суд України;

  суди загальної юрисдикції;

  Прокуратура України;

  політичні партії та громадські організації;

  засоби масової інформації;

  територіальні громади та органи місцевого самовряду­
вання;

  міжнародні організації.

Отже, гарантами конституційного ладу є практично всі ос­новні суб'єкти конституційно-правових відносин та інші еле­менти цих відносин. Названі гаранти є загальними для всього

47


конституційного ладу. Поряд з ними Конституцією передба­чаються гарантії для окремих інститутів конституційного ладу, насамперед державного й суспільного, прав і свобод людини та громадянина тощо.

Засади конституційного ладу України, які є вихідною точ­кою конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин, викладені в розділі І Конституції, а також закріплені в багатьох конституційних законах. Так, у статті 2 Закону Ук­раїни "Про місцеве самоврядування в Україні" зафіксовано, що "місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відпо­відальність органів та посадових осіб місцевого самоврядуван­ня вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і законів України".

Стаття 1 Закону України "Про Збройні сили України" ви­значає, що "Збройні сили України призначені для збройного захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторкан­ності України". Перелік законів України, у яких закріплюються основи конституційного ладу, можна продовжити.


Тема 4

Конституційні  основи

державного ладу

                                                          України

Основною складовою конституційного ладу є державний лад, який являє собою організацію (будівництво) і діяльність дер­жави.

Конституційним, офіційним, легітимним вважається той державний лад, який передбачений і закріплений конститу­цією та реально існує. Він, як правило, найповніше визна­чається конституцією держави та найчастіше гарантується нею. Він є одним із найскладніших конституційних інститутів і несе найбільше суспільне навантаження.

Державний лад України за змістом і формами є багатогран­ним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) й функ­ціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та ін. Кожну з основ державного ладу утворюють відповідні механізм і функція держави.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей:

  Українська держава й державний лад України мають у ба­
гатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, пе­
ребувають у стадії становлення;

  державний лад України утверджує в Україні національну
державу;

  Українська держава, як свідчить процес державотворення
в Україні, утверджується як європейська держава, якій
притаманні істотні риси більшості європейських країн і
країн світу;

  Україна з моменту проголошення незалежності виступає
як важливий міжнародний фактор, що впливає на інші
держави й міжнародні організації та зазнає значного впли­
ву з їх боку.

Конституція кожної країни визначає, регулює, закріплює та охороняє насамперед основи державного ладу, його основні

49


засади. Ці основи є системою передбачених і закріплених кон­ституцією основних принципів організації (будівництва) і діяль­ності держави та її основних інститутів і органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атри­бутів) держави.

Основні принципи державного ладу визначають суть дер­жави, її тип, місце й роль у суспільстві.

За Конституцією України (статті 1, 2, 5) основними принци­пами державного ладу є:

  суверенність та незалежність держави;

  демократизм держави;

  соціальність держави;

  принцип правової держави;

  унітарність (єдність, соборність) держави;

  республіканська форма правління.

Суверенність держави означає її самостійність і незалежність від інших держав у здійсненні своїх функцій як у її межах, так і в зносинах з іншими державами.

Суверенітет держави — це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері, а також її незалежна діяльність, яка регулюється сукуп­ністю суверенних прав, що юридично гарантують реалізацію цієї діяльності.

Отже, йдеться про два аспекти суверенітету — внутрішній і зовнішній.

Суверенітет держави зовсім не означає права держави здій­снювати на міжнародній арені будь-які дії, не рахуючись з інтересами інших держав; він завжди має певною мірою обме­жений характер. Не може бути абсолютного, безмежного суве­ренітету, який включав би в себе право здійснювати сваволю в міжнародних відносинах. Реалізація "абсолютного сувереніте­ту" протипоказана світовому співтовариству, вона здатна при­звести до тяжких наслідків — воєнних сутичок, значних мате­ріальних і людських втрат.

Внутрішній аспект суверенітету держави виявляється в її повній самостійності формувати соціально-політичну органі­зацію суспільства.

Державний суверенітет означає верховенство, незалежність, повноту, загальність і винятковість влади держави, тобто дер­жавно організованої публічно-політичної влади. Як атрибут

50


держави він є однією з підвалин забезпечення державної вла­ди. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Лише він може визначати і змінювати конституційний лад. Суверенітет надає можливість здійснювати через відпо­відні державні структури функції стосовно формування та ре­алізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави. Характерними властивостями державного суверенітету Ук­раїни є:

  установчий характер державної влади;

  територіальна цілісність;

  єдиний конституційний простір;

  легітимність органів державної влади;

  єдине громадянство;

  державна власність, єдина кредитно-грошова система;

  національні Збройні Сили, які стоять на сторожі держав­
ного суверенітету, територіальної цілісності та незалеж­
ності України;

  міжнародна правосуб'єктність;

  офіційний статус державної мови;

  наявність державних символів: Державного Прапора Ук­
раїни, Державного Герба України, Державного Гімну
України;

  наявність столиці України.

Із суверенності держави випливає її незалежність; лише су­веренна держава може бути незалежною й мати право само­стійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи без втру­чання в них будь-якої іншої країни.

Демократизм держави передбачає створення в ній найспри­ятливіших умов для широкої та реальної участі її громадян в управлінні справами держави й суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя.

Демократична держава:

  забезпечує послідовне здійснення принципу народовладдя
(через демократичну виборчу систему);

  має розвинену систему прав і свобод людини та грома­
дянина;

  діє за принципом розподілу влад із залученням демокра­
тичного механізму зняття суперечностей між окремими
гілками державної влади;

51


гарантує та забезпечує демократичний статус органів міс­
цевого самоврядування тощо.

Проголошення України соціальною державою означає її орі­єнтацію й діяльність щодо здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, спрямованої на реальне за­безпечення прав людини та громадянина, охорони праці та здоров'я людей, встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, надання державної підтримки сім'ї, ма­теринству, батьківству, дитинству, інвалідам і людям похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення дер­жавних пенсій і допомог.

Соціальна держава:

  визнає людину як найвищу соціальну цінність;

  правовими методами забезпечує здійснення принципу
соціальної справедливості;

  підтримує розвиток соціальної активності населення;

  здійснює соціально орієнтовану політику: разом із за­
хистом соціально слабкої частини населення всіляко
сприяє розвитку не забороненої законом соціальної ак­
тивності членів суспільства, у тому числі підприємниць­
кої діяльності;

  закріплює в чинному законодавстві ефективну систему
державних соціальних служб, які повинні на практиці
здійснювати соціальний захист населення, і надає цим
службам статус пріоритетних у складі державного апара­
ту тощо.

Правовою називають державу, в якій забезпечене верховен­ство права, а діяльність держави, її органів і посадових осіб реалізується на основі й у межах, визначених правом; в якій не тільки особа відповідає перед державою за всі свої дії, але й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Правова держава:

  закріплює в Конституції принцип верховенства права;

  на конституційному рівні забезпечує обов'язковість ство­
рення ефективного механізму практичного захисту прав
і свобод людини та громадянина;

  забезпечує реалізацію в державі всіх прав і свобод люди­
ни та громадянина, що закріплені в міжнародних актах,
ратифікованих нею, тощо.

52


Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, со­борність у політичному, економічному, соціальному, культур­ному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність.

Перед кожною державою на початку її становлення або на історичних зламах стоїть проблема вибору форми держави. У теорії конституційного права — це спосіб організації вищих органів держави, територіальний устрій державної влади та методи її здійснення. Форма держави складається з трьох еле­ментів: форми державного устрою, форми правління та по­літичного режиму.

Форма державного устрою в науці конституційного права — це спосіб територіальної організації держави чи держав, які утворюють союз. Розрізняють дві форми державного устрою: федерацію та унітарну державу. Стосовно країн із багатонаціо­нальним складом населення іноді використовується термін "форма національно-державного устрою".

Під формою правління розуміють організацію верховної дер­жавної влади, особливо її вищих і центральних органів, струк­туру, компетенцію, порядок утворення цих органів, тривалість їх повноважень, їх взаємовідносини з населенням, сутність участі останнього в їх формуванні. Форма правління є про­відним елементом у формі держави. Форми правління роз­різняють залежно від того, чи здійснюється верховна влада однією особою за спадкоємністю чи належить виборному ор­гану. У зв'язку з цим виокремлюють монархічну та республі­канську форми правління.

Політичний редким у науці конституційного права — це сис­тема прийомів, методів, форм, способів здійснення політич­ної (включаючи державну) влади в суспільстві. Це функціо­нальна характеристика влади. Не існує єдиної типології по­літичних режимів. Найчастіше наука конституційного права виокремлює демократичний, авторитарний і тоталітарний по­літичний режими. Характер політичного режиму ніколи пря­мо не зазначається в конституціях держав (за винятком дуже розповсюджених вказівок щодо демократичного характеру держави), але майже завжди безпосередньо відображається в їх змісті.

"Україна є унітарною державою" — зафіксовано в статті 2 Конституції України.

53


Унітарна держава — це форма державного, а подекуди й на­ціонально-державного устрою, яка базується на верховенстві суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адмініст­ративно-територіальними одиницями, на які вона поділена. Інакше кажучи, унітарною вважається держава, у якій жодна з її частин не має статусу державного утворення.

У Конституції України чітко зафіксовано, що Україна є рес­публікою (стаття 5), тобто однозначно проголошено встанов­лення в Україні республіканської форми державного правління.

Історичний досвід засвідчує, що існує декілька видів респуб­ліканського правління, найрозповсюдженішими серед яких є парламентська, президентська та напівпрезидентська, або пре­зидентсько-парламентська республіки. Відмінність між ними пов'язана насамперед з тією роллю, яку відіграє в політичному житті суспільства глава держави — президент, а також із роз­поділом відповідальності й компетенції між президентом і урядом.

Парламентська республіка характеризується тим, що, по-перше, парламент формально є повновладним органом, який формує політично відповідальний перед ним уряд і обирає (безпосередньо чи в складі особливої колегії виборців) прези­дента, котрий стає главою лише держави, але не виконавчої влади. Президент здійснює свої повноваження зазвичай тіль­ки за пропозицією уряду, очолюваного прем'єр-міністром. Парламент може відправити уряд у відставку, висловивши йому вотум недовіри, якщо той втрачає підтримку парламентської більшості. В останньому випадку президент має право за про­позицією уряду розпустити парламент і оголосити дострокові вибори. Класична модель парламентської республіки існує у ФРН та Італії.

Президентська республіка характеризується тим, що прези­дент, котрий обирається, як правило, всенародно, юридично та фактично є главою держави та виконавчої влади. Він сам призначає й сам очолює уряд, який є відповідальним перед ним. Існує декілька моделей президентської республіки — СІЛА, Коста-Ріка, Уругвай, Замбія, Білорусія, Казахстан, Уз­бекистан, Киргизстан.

Напівпрезидентська республіка являє собою своєрідний сим­біоз із двох попередніх і відрізняється від них тим, що прези-

54


дент хоча й не є безпосереднім главою виконавчої влади, проте розділяє її з главою уряду, оскільки саме він за згодою парла­менту призначає главу уряду та припиняє його повноваження. Уряд же є відповідальним за свою діяльність перед Президен­том, хоча при цьому він підконтрольний і парламенту. Безу­мовно, є й інші відмінності між зазначеними трьома видами республіканського правління, але вони не дуже суттєві.

Отже, якщо в Конституції України форма державного уст­рою України зафіксована як беззаперечно унітарної держави, то тип республіканського правління в ній не визначений. З огляду на наведені поняття та детальний аналіз конституцій­них повноважень Президента України, Верховної Ради Украї­ни, Кабінету Міністрів України, доходимо висновку, що Ук­раїна є напівпрезидентською республікою.

Конституція України передбачає дуже значні й широкі по­вноваження Президента (розділ V), Верховної Ради України (розділ IV), Кабінету Міністрів України (розділ VI).

Характерною ознакою держави є її символіка.

Стаття 20 Конституції України встановлює, що державни­ми символами України є Державний Прапор України, Дер­жавний Герб України і Державний Гімн України.

Державний прапор — один із основних символів держави, розпізнавальний знак, емблема. Він може відображати сус­пільно-політичний і державний устрій країни. Опис держав­ного прапору зазвичай установлюється конституцією чи спе­ціальним законом. Державний прапор є символом суверені­тету держави. Це одноколірне чи багатоколірне полотнище з гербом держави або іншою символікою чи без таких.

Державний герб — розпізнавальний знак, який є офіційною емблемою держави; відображається на прапорах, грошових знаках, печатках і деяких офіційних документах. Зміст держав­ного гербу встановлюється конституцією чи спеціальним за­коном.

Державний гімн (від гр. hymnos — урочиста пісня) — поетич­но-музичний твір, який славить Батьківщину, державу, істо­ричні події, їх героїв і є одним із символів держави.

Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівно­великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів (стаття 20).

55


Великий Державний Герб України встановлюється з урахуван­ням малого Державного Герба України та герба Війська Запо­різького законом, що приймається не менш як двома третина­ми від конституційного складу Верховної Ради України. Го­ловним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) (стаття 20).

Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що прий­мається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 20).

Опис державних символів України та порядок їх викорис­тання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (стаття 20).

Побудова України як суверенної й незалежної, демократич­ної, соціальної та правової держави багато в чому залежатиме від того, наскільки ефективно здійснюватиметься державна влада.

Питання організації влади були важливими в усі часи, але особливого значення вони набувають у періоди реформ. Кон­ституція України визначила інститути влади, принципи її організації, повноваження, порядок утворення та функціону­вання.

Будь-яка держава діє через систему органів і установ, які у сукупності утворюють державний механізм. До механізму дер­жави поряд з органами державної влади належать також грома­дянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова та банківська системи, Збройні Сили та інші військові форму­вання держави, державні символи тощо.

Механізм держави — це система органів і організацій та ін­ших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну, організа­ційно-соціальну, організаційно-культурну та інші.

До організаційно-політичної основи держави (її політично­го механізму) належать органи державної влади, територія дер­жави, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, столиця держави; до організаційно-економічної (її

56


економічного механізму) — передусім бюджетна, грошова й банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави; до організаційно-соці­альної (її соціального механізму) — громадянство, а також дер­жавні соціальні системи охорони здоров'я, соціального захисту тощо; до організаційно-культурної (її культурного (духовно­го) механізму) — державна мова, а також державні системи ос­віти, виховання, науки, культури тощо.

Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи дер­жавної влади. Загальними засадами їх організації є:

  поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судо­
ву та взаємодія органів державної влади;

  демократичний порядок формування органів державної
влади (виборність, призначення за згодою інших органів
тощо);

  системність і структурованість;

  конституційність, законність в організації й діяльності;

  постійний характер діяльності та детермінованість по­
вноважень органів державної влади;

  урахування загальновизнаних принципів і норм міжна­
родного права, досягнень національної та світової кон­
ституційної думки й практики державного будівництва;

гарантування діяльності органів державної влади.

Стаття 6 Конституції України проголошує фундаменталь­ний і концептуальний принцип, за яким "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Консти­туцією межах і відповідно до законів України". Із положень цієї статті випливає, що Україна застосовує демократичний політико-правовий принцип, який є базовим в організації та функціонуванні державної влади та її органів.

Поділ єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу та судову виражається насамперед у здійсненні влади кожною з них самостійними, незалежними одна від одної структурами державного механізму. Мета такого поділу — забезпечен­ня громадянських свобод і законності, створення відповідних

57


гарантій від свавілля. В умовах поділу влади одна з них обме­жується іншою, різні її гілки врівноважують одна одну, діють як система стримувань і противаг.

Систему органів державної влади за Конституцією України складають:

  глава держави;

  орган законодавчої влади;

  органи виконавчої влади;

  органи судової влади;

  інші органи держави.

За Конституцією України, на державному рівні законодав­чу владу здійснює Верховна Рада України (стаття 75); виконав­чу — Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації (статті 113, 118, 136); судову — Конституційний Суд України, Верховний Суд України, об­ласні, районні, міські, спеціалізовані суди (статті 124, 147).

Принцип поділу влади реалізується та конкретизується ін­шими нормами Конституції України, які визначають статус і повноваження Президента України (розділ V), Верховної Ради України (розділ IV), Кабінету Міністрів України (розділ VI) та судів України (розділ VIII, XII). їх зміст засвідчує, що прин­цип поділу влади передбачає конструктивну взаємодію її гілок.

Треба зауважити, що принцип поділу влади ще тільки про­голошено Конституцією України. Глибока, виважена теорія поділу влади в Україні поки що відсутня і її ще належить ство­рити.

До системи політико-правових цінностей, вироблених люд­ством упродовж століть, належить чимало принципів і вимог щодо оптимальної організації державної влади, здатної забез­печувати ефективне керівництво країною як у центрі, так і на місцях.

Характер державного ладу відображається також у функціях (діяльності) держави. Тому Конституція, визначаючи держав­ний лад, закріплює поряд із механізмом держави також її ос­новні функції. Основні функції Української держави закріп­лені майже в усіх розділах Конституції, але найповніше вони викладені в розділі І. Функції держави відображають, у першу

58


чергу, основні напрями й види її діяльності. Оскільки основ­ними об'єктами діяльності держави є сфери її діяльності (по­літична, економічна, соціальна, культурна, екологічна, зов­нішня), то відповідно до них розрізняють такі функції дер­жави:

  політичну (статті 1, 5, 6, 15, 36, 39, 85, 102, 116 та ін.);

  економічну (статті 13, 14, 41, 42 та ін.);

  соціальну (статті 1, З, 13, 24, 43, 46, 47, 49 та ін.);

  культурно-духовну (статті 10—12, 53, 54 та ін.);

  екологічну (статті 16, 50 та ін.);

  зовнішню (статті 17, 18 та ін.).

Ці функції умовно називають об'єктними.

За способами діяльності держави розрізняють такі її функції:

  законодавчу;

  виконавчу;

  судову.

Умовно ці функції називають владними (організаційними, технологічними чи процесуальними).


Тема 5

Конституційні  основи
суспільного ладу
України_____________

Основною складовою конституційного ладу є суспільний лад. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбаче­ну Конституцією та законами загальнонаціональну систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зу­мовлену внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, гео­графічними, національними тощо); за змістом — системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших сус­пільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку; за формою — системою організаційних і функціо­нальних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Якщо організація та діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією й законами всебічно та повно, то організація та діяльність сус­пільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Консти­туція України проголошує свободу (багатоманітність) політич­ного, економічного, ідеологічного життя суспільства, макси­мально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства.

Політична багатоманітність означає перш за все реальну можливість створення та діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні та функ­ціонуванні органів державної влади й місцевого самовряду­вання.

Економічна багатоманітність передбачає можливість рів­ноправного існування різних форм власності та господарюван­ня, однакову їх підтримку з боку держави.

60


Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб'єктів (окремих осіб і їх об'єднань) безперешкодно форму­лювати, досліджувати, пропагувати та втілювати в практику суспільних відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, які сто­суються різних аспектів життя держави, суспільства, цивілі­зації в цілому.

Конституційні основи суспільного ладу знаходять вияв на­самперед в основних принципах організації і діяльності сус­пільства.

В організаційному відношенні суспільний лад становить со­бою певну систему, яка містить політичну, економічну, соці­альну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми.

Провідний, визначальний елемент суспільного ладу — по­літична система суспільства, основними складовими якої є народ, держава, політичні партії, територіальні громади та органи місцевого самоврядування — основні суб'єкти консти­туційно-правових відносин.

З правової точки зору політична система являє собою су­купність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством; регулюють відно­сини між громадянами, соціальними та етнічними групами; забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.

Найважливішим суб'єктом політичної системи є народ. Згід­но зі статтею 5 Конституції України "народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування". Проголошення Конституцією права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, ре­ферендумів тощо) — це його визнання, поряд із державою, по­літичними партіями тощо, повноправним і пріоритетним суб'єктом політичної системи. Свідченням цьому є також стат­тя 69 Конституції України, яка проголошує, що "народне во­левиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії".

Основний суб'єкт політичної системи — держава в особі відповідних органів державної влади: законодавчої, виконав­чої та судової. Вона визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики (пункт 5 статті 85 Конституції України); здійснює внутрішню та зовнішню політику (пункт 1 статті 116); розроб-

61


ляє, затверджує та здійснює загальнодержавні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку (пункт 6 статті 85, пункт 4 статті 116); здійснює зовнішньополітичну діяльність (стаття 18) тощо.

Важливу роль у функціонуванні та розвитку політичної системи відіграють політичні партії та громадські організації. Згідно з Конституцією України (стаття 36) "політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах".

Відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. "політичною партією є об'єднання гро­мадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у ви­робленні державної політики, формуванні органів влади, міс­цевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі", а "громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, еконо­мічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортив­них та інших спільних інтересів".

Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним пра­вом людини, закріпленим Загальною декларацією прав люди­ни; воно гарантується Конституцією та законодавством Украї­ни. Держава сприяє розвитку політичної та громадської актив­ності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань.

Разом з тим політичні партії та інші об'єднання громадян позбавлені можливості безпосередньо впливати на державу або її органи влади, підміняти чи дублювати їх. У Конституції Ук­раїни (стаття 37) зазначається, що "не допускається створення та діяльність організаційних структур політичних партій в ор­ганах виконавчої та судової влади і виконавчих органах міс­цевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях". Крім того, забороняється утворення та діяльність політичних партій і громадських ор­ганізацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом, порушення суверенітету та територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення

62


державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалю­вання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров'я населення.

Отже, політичні партії та громадські організації можуть сприяти формуванню й вираженню волі громадян лише в пев­них організаційних та правових формах, передбачених Кон­ституцією та законами України.

Важливою складовою політичної системи України є органи місцевого самоврядування. За Основним Законом місцеве само­врядування в Україні має ґрунтуватися на засадах, сформульо­ваних у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування та Європейській Хартії місцевого самоврядування, підписаній від імені України 6 листопада 1996 р. в м. Страсбурзі та ратифіко­ваний Верховною Радою України 15 липня 1997 р. У розділі XI Конституції України визначаються поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування відповідних органів, сфера відання, матеріальна і фінансова основи та га­рантії місцевого самоврядування.

У Конституції України визначені лише концептуальні заса­ди місцевого самоврядування; чимало питань його становлен­ня й розвитку залишено для регулювання окремими законами. І це абсолютно обґрунтовано, тому що місцеве самоврядуван­ня не є чимось незмінним, раз і назавжди встановленим — з подальшим розвитком суспільства й держави відбуватиметься й еволюція інституту місцевого самоврядування.

Свідченням цього, зокрема, став прийнятий Верховною Ра­дою України 21 травня 1997 р. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", який визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та ді­яльності, правового статусу і відповідальності органів і посадо­вих осіб місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування, за Законом, повинно здійснюватися на принципах народо­владдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місце­вих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб, державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

63


Відповідно до Закону місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територі­альної громади — жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — само­стійно чи під відповідальність органів місцевого самоврядуван­ня та посадових осіб вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Визначаючи та закріплюючи ідею місцевого самоврядуван­ня та його відмежування від сфери державного управління, Конституція України встановила, що місцеве самоврядування використовується для вирішення місцевих питань у територі­альних громадах сіл, селищ і міст і є їх конституційним пра­вом. Але це не означає, що держава може повністю відійти від правового регулювання структури, функцій і повноважень місцевого самоврядування, тому що це не лише сфера самоор­ганізації населення, але й специфічний рівень влади.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства яка передусім характеризується відносинами власності та формами управління економічними процесами.

Конституція України передбачає право на існування влас­ності Українського народу: державної, комунальної, приват­ної, інтелектуальної. Так, стаття 13 проголошує, що "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Згідно зі статтею 41 "кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелекту­альної, творчої діяльності. Право приватної власності набу-вається в порядку, визначеному законом", і є непорушним. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користувати­ся об'єктами права державної та комунальної власності відпо­відно до закону.

У широкому розумінні право власності складається з таких елементів:

— права володіння, тобто виняткового фізичного контро­лю над благами;

64


  користування, тобто застосування корисних властивос­
тей благ для себе;

  управління, тобто права вирішувати, хто та як забезпе­
чуватиме використання благ;

  на доход, тобто права володіти результатами від корис­
тування благами;

  права суверена, тобто на відчуження, споживання, зміну
або знищення блага;

  на безпеку, тобто на захист від експлуатації благ і від
шкоди з боку зовнішнього середовища;

  на передачу благ у спадок;

  на безстроковість володіння благом;

  заборони на користування благом,  що завдає шкоди
довкіллю;

  на відповідальність у вигляді стягнення, тобто на мож­
ливість використання блага для оплати боргу;

  на залишковий характер, тобто на існування процедур та
інститутів, які забезпечують відновлення порушеної пра­
вомочності.

Управління об'єктами державної власності та забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності здійснює (на під­ставі статті 116 Конституції України) Кабінет Міністрів Украї­ни, а управління майном, що перебуває у комунальній влас­ності (на підставі статті 143 Конституції України) здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Основні положення про власність в Україні встановлюють­ся Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього наступними за­конами України. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та інши­ми законодавчими актами, а особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності ви­значаються спеціальним законодавством України.

Значну увагу в Конституції України приділено створенню умов підприємницької діяльності, яка є самостійною ініціати­вою, систематичною, на власний ризик, діяльністю з вироб­ництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

65


Стаття 42 Конституції України проголошує, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена зако­ном". І далі: "Держава забезпечує захист конкуренції у під­приємницькій діяльності. Не допускаються зловживання мо­нопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі мо­нополії визначаються законом".

Для розвитку підприємницької діяльності необхідні такі умови:

  стабільність державної економічної та соціальної політи­
ки, яка є джерелом формування у підприємців та інвес­
торів упевненості в тому, що вони не стануть жертвами
кон'юнктурних політичних рішень або кампаній;

  позитивна громадська думка — ставлення до підприєм­
ництва як до одного з престижних занять у суспільстві, а
також терпимість до підприємницьких невдач;

  пільговий податковий режим, який забезпечує дійові
стимули для відкриття нових підприємств і розширення
тих, що існують;

  наявність розвинутої інфраструктури підприємництва —
інноваційних і впроваджувальних центрів, що фінансу­
ються на пайових засадах державою та приватним бізне­
сом, консультативних центрів і центрів з питань підго­
товки підприємців;

  ефективна система захисту інтелектуальної власності, дія
якої охоплює не тільки винахідництво, але й всю про­
дукцію, у тому числі нові ідеї, концепції та методи діло­
вої активності;

  дебюрократизація процедури регулювання господарської
діяльності з боку державних органів, зокрема скорочен­
ня форм звітності, поліпшення правил реєстрації нових
фірм.

Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, а також гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки визна­чає та встановлює Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. зі змінами й доповненнями, внесеними до нього законами України впродовж 1992—1995 pp.

66


Особливими складовими економічної системи держави є монетарна та фіскальна політика.

Важливе місце у формуванні та функціонуванні суспільно­го ладу України посідає її соціальна система, яка являє собою сукупність соціальних об'єднань і форм соціальної діяльності. До сукупності соціальних спільностей належать українська на­ція як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові колективи, територіальні громади, а до соціаль­них об'єднань — соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).

Згідно з Конституцією України (стаття 36) "професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують грома­дян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професій­ної діяльності. Професійні спілки утворюються без поперед­нього дозволу на основі вільного вибору їх членів". Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні визнача­ються Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р.

Складовою соціальної системи є також галузеві й територі­альні соціальні системи у вигляді відповідних підприємств, ус­танов та організацій системи охорони здоров'я, медичної до­помоги та медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Основним видом соціальної діяльності є трудова діяльність, праця. Стаття 43 Конституції України зазначає, що "кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погод­жується. Держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми про­фесійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом".

За характером соціальної діяльності однією із найважливі­ших соціальних підсистем є система охорони здоров'я, яка на

67


підставі статті 49 Конституції України "забезпечується держав­ним фінансуванням відповідних соціально-економічних, ме-дико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм". Охо­рона здоров'я, як і інші види соціальної діяльності, соціаль­ного обслуговування, має державні та недержавні форми, але "держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування".

Важливим компонентом рівня соціальної системи є соціаль­ний захист.

Конституція України (стаття 46) встановлює, що "громадя­ни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом. Це право гарантується загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням". Основною фор­мою соціальних виплат є пенсії.

Основний Закон України приділяє значну увагу політико-правовому регулюванню культурного (духовного, ідеологіч­ного) життя українського суспільства, спрямованого на поси­лення соціодинаміки культури, освіти, науки, реалізацію ду­ховних потреб людини, формування й забезпечення творчого потенціалу особи, всебічну самоорганізацію духовного потен­ціалу громадянина.

Конституція законодавчо закріплює важливу роль культу­ри, освіти, науки та інших складових духовної, гуманітарної сфери, котрі є базовими цінностями державності. Головна ме­та конституційного регулювання духовною сферою полягає у створенні умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й сус­пільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу, збагачення й піднесення ду­ховності.

Стаття 15 Конституції України закріплює положення про те, що "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах полі­тичної, економічної та ідеологічної багатоманітності". Гаран­тією ідеологічної багатоманітності є заборона (частиною дру­гою тієї ж статті) визнавати будь-яку ідеологію як обов'язкову.


У нинішньому українському суспільстві немає чіткої визна­ченості та сформованості духовних, морально-етичних, сус­пільних, індивідуальних та інших цінностей.

Основою духовного і культурного розвитку суспільства є освіта. Статтею 53 Конституції України проголошується, що "кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність й безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкіль­ної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобу­ти вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до націо­нальних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у держав­них і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства".

Організація та здійснення освіти в Україні регулюється За­коном України "Про освіту" від 23 березня 1996 р. зі змінами, внесеними Законом України від 17 грудня 1996 р. Важливою умовою розвитку духовного життя суспільства є розвиток на­уки, інтелектуальної, творчої діяльності людей. А тому цілком природно, що Конституцією України (зокрема, статтею 54) проголошується, що "держава сприяє розвиткові науки, вста­новленню наукових зв'язків України зі світовим співтоварис­твом". Зміст, форми та напрямки державного сприяння роз­виткові науки сформульовані в Законі України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяль­ності" від 13 грудня 1991 р. зі змінами й доповненнями в по­дальшому,   внесеними  законами  України.

Духовний розвиток України передбачає відродження та збагачення національної культури. У Конституції України (стаття 11) зафіксовано, що "держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних

69


меншин України". А стаття 54 Конституції України гарантує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що ста­новлять культурну цінність, та вжиття заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, економічні, соціальні й організаційні засади роз­витку культури в Україні визначаються Основами законодав­ства України про культуру від 14 лютого 1992 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в подальшому законами України. Вони регулюють суспільні відносини у сфері створення, по­ширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження й розвиток культури української нації та культури національних меншин, які проживають на тери­торії України; забезпечення свободи творчості, вільного роз­витку культурно-мистецьких процесів, професійної та само­діяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на до­ступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

70


Тема б

Основи

конституційного
_ статусу  особи

Положення людини в суспільстві, як відомо, визначається со­ціальними нормами. Воно називається суспільним статусом людини. Частину суспільного статусу особи становить її право­вий статус. Він стосується винятково її якості людини та гро­мадянина, зв'язків особи тільки й саме з державою, а не з сус­пільством в цілому.

Правовий статус особи визначається як юридично закріпле­не положення особи в державі й суспільстві. Він являє собою систему визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права та свободи являють собою со­ціальні можливості громадянина, які визначаються й забезпечу­ються державою; обов'язки — тільки соціальні можливості, які виражають претензії держави до громадянина, його поведінки.

Розрізняють загальний (конституційний) статус людини і громадянина; спеціальний (родовий) статус певної категорії громадян; індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан і т. ін.; статус іноземців і осіб без громадянства, осіб із подвійним і потрійним громадянством; галузеві правові статуси (кримінально-процесуальний, адміністративно-проце­суальний та ін.); статус фізичної особи тощо.

Загальний, конституційний статус — єдиний і однаковий для всіх громадян держави. Він не залежить від конкретних обставин, тобто є базовим, вихідним, а всі інші — похідними від нього, такими, що доповнюють його.

Правове становище громадянина в повному обсязі — це су­купність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна з галузей права закріплює дея­ку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин:

71


трудових, сімейних, фінансових. Конституційне право закріп­лює основи правового статусу особи; у цілому ж права та сво­боди людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави й особи включає:

  норми Конституції України, пов'язані з визначенням
належності до громадянства та регулюванням відносин з
приводу громадянства;

  норми Конституції, що закріплюють загальні принципи
статусу особи  (рівність громадян,  обов'язок держави
щодо особи тощо);

  юридично закріплені в усіх без винятку галузях права
України, права, свободи та обов'язки.

Під конституційним статусом особи розуміють загальні, осно­воположні начала, за допомогою яких у Конституції визнача­ються основні права, свободи й обов'язки людини та громадя­нина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політични­ми, культурними та соціальними цінностями, благами, а та­кож користуватися свободою дій і поведінки в межах Консти­туції та інших законів.

Конституційний статус громадянина — це поняття, яке відо­бражає тільки те, що властиве всім і кожному члену суспіль­ства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуаль­не, що стосується конкретних осіб або груп осіб.

Основи правового статусу людини та громадянина як за­гальний інститут конституційного права містять в собі такі інститути конституційного права:

  громадянства України;

  загальної правосуб'єктності громадян України;

  основних принципів статусу людини та громадянина;

  основних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків;

  гарантій прав і свобод;

  правового статусу іноземців;

  права притулку.

Перелічені інститути (елементи) об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки й відносини між державою в цілому та її громадянами і відносини між державою й особа­ми, які не є її громадянами. Однак кожен інститут (елемент)

72


виконує власну роль в юридичному оформленні статусу гро­мадян у суспільстві та державі.

Основні принципи статусу людини та громадянина визначені в Конституції України. До них належать:

  принцип закріплення в національному праві прав і сво­
бод, установлених нормами міжнародного права;

  принцип невідчужуваності та непорушності основних
природних прав і свобод людини та належність їх їй від
народження (стаття 21);

  принцип рівності конституційних прав і свобод грома­
дян (стаття 24);

  принцип єдності прав і обов'язків людини перед сус­
пільством (стаття 23);

  принцип гарантованості прав і свобод людини та грома­
дянина (стаття 22).

Поділ прав і обов'язків на права й обов'язки людини та права й обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для су­часного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянсько­го та політичного суспільства. Як член громадянського сус­пільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член по­літичного суспільства — лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.

Правосуб'єктність — це визнана державою в законодавстві здатність індивідів і організацій бути суб'єктами права, учас­никами правовідносин. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність. її зміст, зумовлений соціально-політичними фак­торами, визначають правові акти держави.

Правоздатність — це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускаються правом да­ної держави. Основним принципом, з якого виходить право розвинених країн, є принцип рівної громадянської правоздат­ності незалежно від статі, майнового стану, кольору шкіри, раси та ін. Правоздатність набувається з народженням і зни­кає зі смертю людини. За життя вона може бути обмежена судом (наприклад, заборона займатись якоюсь професійною діяльністю).

Дієздатність — це здатність громадянина своїми діями на­бувати та здійснювати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й виконувати їх.

73


В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає з повноліттям, тобто при досягненні ним віку 18 років. Гро­мадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.

Головним елементом правового статусу є основні права й обов'язки людини, які безпосередньо визначають її станови­ще в суспільстві, міру юридичної свободи й відповідальності. Права, свободи й обов'язки людини та громадянина — осно­воположна частина Конституції України.

Конституційні права та свободи в Україні — це встановлені Українською державою й закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадя­нину обирати вид своєї поведінки, користуватися економіч­ними й соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Права і свободи людини та громадянина, закріплені в Кон­ституції України, не є вичерпними.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гума­нізму й справедливості, служать всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства й держави, функціонуванні всього державного й політико-правового механізму. Вони сприяють також підвищенню рівня загальної та правової куль­тури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації.

Права й свободи людини та громадянина захищаються су­дом.

Конституційні права, свободи й обов'язки мають певні юридичні особливості:

— вони виникають на основі не загальних правовідносин, а безпосередньо правовідносин, передбачених конститу­цією;

74


  вони виражають насамперед і безпосередньо відносини
та обов'язки громадянина й держави;

  вони не припиняються й не виникають раз по раз, а
діють постійно;

  їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;

  їх реальність забезпечуються не стільки індивідуальними
зусиллями окремого громадянина, скільки державним і
суспільним ладом.

Права, свободи й обов'язки людини та громадянина, закріп­лені в Конституції України, їх широта, реальність, гаранто-ваність виражають не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, яка існує в країні, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реа­лізації прав і свобод покладається перш за все на державу (статті 3, 15, ЗО, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гаран­тування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснен­ня парламентського контролю за додержанням конституцій­них прав і свобод (стаття 101).

Певні функції у створенні умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самовряду­вання, об'єднання громадян.

Конституція України надає право самій людині (особі) ак­тивно захищати свої права; вона посилює можливості судово­го захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55).

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство — стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою, у відповідності до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза ними.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для лю­дини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін — обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави та громадянина.

75


Основні характеристики громадянства:

  це правовий стан, який виражається, з одного боку, у
його загальному, правовому нормуванні, з іншого — в
індивідуальному документальному юридичному оформ­
ленні громадянства кожної людини (паспорті громадяни­
на, свідоцтві про народження, іншому документі, який
свідчить про громадянство). Громадянином держави осо­
ба є не в силу того, що проживає на її території, а внас­
лідок існування між нею й державою певних правових
зв'язків;

  стійкий характер відносин громадянства, які існують по­
стійно (зазвичай — від народження до смерті громадя­
нина) і мають загальний порядок припинення, що не
припускає розриву громадянства в односторонньому по­
рядку;

  двосторонній зв'язок людини з державою, який вияв­
ляється в сукупності взаємних прав, обов'язків і відпо­
відальності та ґрунтується на визнанні й повазі гідності,
основних прав і свобод людини;

  розповсюдження на громадянина суверенної влади дер­
жави як всередині країни, так і поза її межами.

Відносини громадянства в Україні після проголошення нею незалежності регулювалися Законом України "Про громадян­ство України" від 8 жовтня 1991 р. З прийняттям Конституції України вони регулюються нею.

Стаття 4 Конституції України зафіксувала положення про те, що в Україні існує єдине громадянство, а підстави його на­буття та припинення визначаються законом. Таким є Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про грома­дянство України"» від 16 квітня 1997 р. Відносини громадян­ства регулюються й іншими законодавчими актами, прийня­тими відповідно до Конституції України.

У преамбулі цього Закону зазначається, що право на грома­дянство є невід'ємним правом людини, і громадянин України не може бути позбавлений громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захи­щає конституційні права й обов'язки своїх громадян та забез­печує виконання ними обов'язків перед суспільством.

76


Громадянство є невід'ємною частиною всієї системи права, а отже, йому властиві загальні принципи, які характеризують цю систему. Разом з тим інститут громадянства — відносно відособлена частина правової матерії з притаманними їй структурними й функціональними характеристиками, конк­ретним правовим наповненням.

Принципи громадянства поділяють на загальні та спеці­альні.

Загальні принципи втілені в Конституції України, Декларації прав національностей України, законах України "Про грома­дянство України" та "Про національні меншини України". Це, зокрема, принципи:

  повновладдя народу;

  демократизму;

  інтернаціоналізму;

  втілення в інституті громадянства ознак суверенітету дер­
жави;

  поєднання інтересів суспільства, держави й особи;

  поваги до норм міжнародного права тощо.

Ці принципи є структуроутворюючими елементами відно­син особи та держави.

Спеціальні принципи громадянства — це закріплені в законо­давстві вихідні засади взаємовідносин між державою та осо­бою, що складають цілісну систему, яка є основою законодав­ства про громадянство України.

До них належать:

  єдиність громадянства України;

  рівне громадянство як основа правового статусу особи;

  загальний порядок прийому до громадянства України;

  поєднання "принципу ґрунту" та "принципу крові";

  невизнання автоматичної втрати громадянства;

  недопустимість позбавлення громадянства;

  єдність громадянства членів сім'ї;

  невизнання подвійного громадянства;

  дозвільний порядок виходу з громадянства;

  принцип невидачі громадян України іноземній державі;

  свобода й добровільність вибору громадянства;

  збереження громадянства України для осіб, які прожива­
ють за кордоном.

77


Умови належності до громадянства України викладено в За­коні України "Про громадянство України". Громадянами України є:

  усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­
лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) пос­
тійно проживали на території України;

  особи, які на момент набрання чинності Закону України
"Про громадянство України" від 13 листопада 1991 р. по­
стійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольо­
ру шкіри, політичних, релігійних та інших переконань,
статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак і які
не є громадянами інших держав;

  особи, які народились або постійно проживали на тери­
торії України, а також їх нащадки (діти, онуки), якщо
вони на 13 листопада 1991 р. проживали за межами Ук­
раїни, не перебувають у громадянстві інших держав і до
31 грудня 1999 р. подали в установленому Законом Ук­
раїни "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р.
порядку заяву про визначення своєї належності до гро­
мадянства України;

  особи, які набули громадянства України відповідно до
законів України та міжнародних договорів України.

Питання законодавчого регулювання громадянства в Ук­раїні належить до виключної компетенції Верховної Ради України (пункт 2 частини першої статті 92 Конституції Ук­раїни).

Українська держава здійснює захист і заступництво грома­дян України, які перебувають за кордоном.

Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років — свідоцтво про народження.

Особи, які проживають на території України та не є її гро­мадянами й не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства.

Громадянство України набувається за народженням; за по­ходженням; через прийняття до громадянства України; понов­лення у громадянстві України; за іншими підставами, передба­ченими Законом України "Про громадянство України"; за під-

78


ставами, передбаченими міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон детально регулює питання громадянства дітей у разі зміни громадянства батьків і усиновлення, а також повнова­ження органів, які беруть участь у вирішенні питань громадян­ства України, порядок розгляду заяв і подань з питань грома­дянства України та ін.

Дитина, батьки якої на момент народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, народилася вона на території України чи за її межами.

У випадку різного громадянства батьків, один з яких пере­бував на момент народження дитини в громадянстві України, дитина є громадянином України:

  якщо вона народилася на території України;

  якщо вона народилася за межами держави, але батьки
чи один з них у цей час постійно проживали на тери­
торії України.

У випадку різного громадянства батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві Украї­ни, якщо в цей час обоє з батьків постійно проживали за ме­жами України, громадянство дитини, котра народилася за ме­жами України, визначається за письмовою згодою батьків.

Дитина, один з батьків якої на момент її народження був громадянином України, а інший — особою без громадянства чи невідомий, є громадянином України незалежно від місця її народження.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина, яка не досягла 16 років, стає громадянином України незалежно від місця її народження.

Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, є громадя­нином України.

Дитина, яка перебуває на території України, батьки якої невідомі, є громадянином України.

Закон України "Про громадянство України" встановлює такі умови прийняття до громадянства України іноземних гро­мадян та осіб без громадянства за їх клопотанням:

визнання й виконання Конституції України та законів
України;

79


  неперебування в іноземному громадянстві;

  безперервне проживання на законних підставах на тери­
торії України протягом останніх 5 років (це правило не
поширюється на осіб, які виявили бажання стати грома­
дянами України, за умови, якщо вони народилися чи
довели, що хоча б один з їх батьків, дід чи баба народи­
лися на її території);

  володіння українською мовою в обсязі, достатньому для
спілкування;

наявність законних джерел існування.
Громадянство України припиняється внаслідок виходу з

нього; його втрати; за підставами, передбаченими міжнарод­ними договорами України, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України.

Закон України "Про громадянство України" регулює також питання про вихід із громадянства України, його втрату, гро­мадянство дітей у разі зміни громадянства батьків і усиновлен­ня, а також повноваження органів, які беруть участь у вирі­шенні питань громадянства України (Президента України, органів внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном), порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України, виконання та оскарження рі­шень із цих питань.

У системі органів, покликаних вирішувати питання щодо громадянства, найбільші й найширші повноваження належать Президенту України, оскільки він уповноважений Конститу­цією вирішувати питання, пов'язані з громадянством.

З питань громадянства Президент видає Укази. Усі інші державні органи, пов'язані з вирішенням питань громадян­ства, здійснюють лише підготовчу роботу.

До органів, які відають питаннями громадянства України, Закон України "Про громадянство України" відносить ство­рювану Президентом України для попереднього розгляду пи­тань, пов'язаних із громадянством, Комісію з питань грома­дянства України. Положення про неї затверджене Указом Пре­зидента України "Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства" від 6 листопада 1997 р.

80


Тема 7

Конституційні  права

і свободи людини

                 та  громадянина

Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його яд­ром і елементом, який створює систему статусу, є права, сво­боди та обов'язки особи.

Юридичні права та свободи є близькими й по суті тотож­ними поняттями. Закріплені в Конституції, вони визначають міру можливої поведінки, тобто межу, границі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх по­треб та інтересів. Юридичні обов'язки є мірою належної пове­дінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної пове­дінки громадян, висувають обов'язкові вимоги до поведінки, дій особи.

Найбільш ґрунтовно питаннями прав людини в Україні займався М. Драгоманов. Він розглядав їх як основну складову політичної свободи (поруч із розвинутим самоврядуванням); умову успішного розвитку суспільного прогресу. М. Драгома­нов створив цілісну концепцію прав людини, яка ґрунтувала­ся на здобутках західноєвропейської правової культури, осно­ваної на античній традиції, конституційному законодавстві найбільш розвинених демократичних держав того часу і на­ціональних правових та історичних традиціях українського народу.

Створений М. Драгомановим конституційний проект "Воль­ный союз" — "Вільна спілка" — вперше в межах Російської ім­перії не тільки дав ґрунтовний перелік основних прав людини та громадянина, але й визначав гарантії їх реалізації та захисту. Це дало підстави відомому російському політичному діячеві П. Струве пізніше твердити, що М. Драгоманов був першим, хто дав "російській демократії широку й виразну політичну програму. Він перший зрозуміло й чітко пояснив російському

81


суспільству смисл і значення конституційного порядку та, особливо, прав людини".

У своїй концепції прав людини М. Драгоманов зумів орга­нічно поєднати політичні та громадянські права (що їх прого­лосили французька Декларація прав людини та громадянина й американський Білль про права), соціальні та економічні пра­ва, що перебували в центрі боротьби західноєвропейської со­ціал-демократії, та національні права представників усіх на­родів без поділу їх на історичні та неісторичні. У розумінні ролі та значення інституту прав людини М. Драгоманов не тільки виявився на рівні своєї епохи, а й зробив великий вне­сок у скарбницю світової правової думки, переконливо довівши, що права людини становлять єдиний комплекс взаємопов'я­заних і взаємозумовлених політичних, громадянських, соці­альних, економічних, національних, культурних та інших прав людини. Відсутність будь-яких із зазначених прав не тільки обмежує правовий статус особи, але й негативно впливає на розвиток суспільства загалом.

Конституційні права й свободи громадян України закріп­лені й гарантовані Конституцією України. Відповідно до прин­ципу повної рівноправності їх надано всім громадянам неза­лежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпе­чуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян Ук­раїни — це передбачені Конституцією умови й засоби, що за­безпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України. Ці гарантії закріплені в розділі II Конституції України (статті 21—68).

Розміщення цього розділу після розділу "Загальні засади" й перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини та держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина ви­знається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи лю­дини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних право­вих актів — Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Між-

82


народного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Євро­пейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

До конституційних прав і свобод людини та громадянина належать громадянські (особисті), політичні, соціально-еко­номічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадяни­на становлять основу правового статусу; їх закріплено в най­більшій кількості статей Конституції України. До них нале­жать такі права: на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначен­ня національності; користування рідною мовою, а також сво­бода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті (статті 27—35).

Перелічені громадянські права і свободи в науці конститу­ційного права мають певні особливості:

  по суті вони є невід'ємними, природними правами лю­
дини, тобто кожного, і не пов'язані безпосередньо з на­
лежністю до громадянства країни;

  вони включають право на охорону гідності особи, що
покладає відповідні обов'язки на державу та інших гро­
мадян і передбачає певну етику й законність поведінки
державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до
людей, що відповідає правовим приписам, а також ви­
моги до членів суспільства не порушувати права та сво­
боди інших;

  особливо  значущими  і найвразливішими  є  права на
недоторканність особи, житла, приватного життя, таєм­
ність листування, телефонних розмов, поштових, теле­
графних та інших повідомлень. Вони належать до пред­
мета ведення органів внутрішніх справ і тому заслугову­
ють на пильну увагу.

Політичні права пов'язані з наявністю громадянства Украї­ни та на відміну від громадянських (особистих) прав, адресо-

83


ваних Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні держа­вою (статті 36, 38—40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав право-суб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.

До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через своїх пред­ставників). Формами безпосереднього здійснення громадя­нами політичної державної влади є референдуми, всенародні голосування з питань державного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого само­врядування. Формами впливу громадян на політичну держав­ну владу всіх рівнів є вплив виборців на своїх депутатів, вираз суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої по­літики.

До політичних прав належать також право на об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних та інших інтересів за винят­ком обмежень, встановлених законом в інтересах національ­ної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я на­селення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й де­монстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи ви­конавчої влади чи місцевого самоврядування тощо.

Права та свободи, які належать до групи соціально-економіч­них, є основою всіх інших прав і свобод. Вони належать до та­ких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і служать забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й інтересів особи (статті 13, 14, 41, 42 — економічні; 43—49 — соціальні). їх реальність робить державу соціальною, яка за­безпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток.

Самостійною групою конституційних прав і свобод люди­ни та громадянина в системі прав і свобод, передбачених Кон­ституцією України, є культурно-духовні. За змістом це суб'єк-

84


тивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфе­рі, певні можливості доступу до духовних здобутків свого на­роду й усього людства, їх засвоєння, використання, а також участі в подальшому їх розвитку.

До культурних прав і свобод належать право на освіту, сво­боду літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стат­ті 53, 54 Конституції України).

Кожній людині має бути забезпечена можливість користу­ватися основними правами та свободами. Держава зобов'язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма дос­тупними їй засобами. Чим вищий ступінь реалізації правового статусу особи, тим більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.

Гарантування прав і свобод людини — це свого роду зов­нішній механізм обмеження влади, яка завжди намагається до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 55—57, 59, 64). До них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, пра­вову допомогу, а також неприпустимість обмеження консти­туційних прав і свобод людини та громадянина.

Основним засобом захисту прав людини в правовій державі повинен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню законності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократиз­му й законності.

Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені Консти­туцією України (статті 58, 60—63). До них належать принци­пи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії; ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; принцип презумпції не­винності, а також загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини в процесі правосуддя.

85


Конституція України поряд із найважливішими правами та свободами людини та громадянина встановлює й конститу­ційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно про­живає чи перебуває на території України. Вони закріплені статтями 65—68. Стаття 65 встановлює обов'язок громадян Ук­раїни захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіаль­ну цілісність, шанувати її державні символи, а також обов'я­зок громадян України відбувати військову службу відповідно до закону. Стаття 66 зобов'язує громадян не заподіювати шко­ду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в поряд­ку й розмірах, встановлених законом.

Дуже важливою є стаття 68 Конституції України, яка вста­новлює, що кожен громадянин зобов'язаний неухильно до­держуватися Конституції України та законів України, не пося­гати на права та свободи, честь і гідність інших людей; незнан­ня законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування в лю­дей такої правосвідомості, завдяки якій кожне порушення чинних норм права розглядалося б як неординарна подія. По­ряд із цим загальним приписом у ряді статей Конституції Ук­раїни міститься заборона здійснення тих чи інших дій, з яки­ми можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспільства, окремих організацій і громадян. Так, стаття 37 Конституції України зазначає, що не допускається створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а в статті 43 наголошуєть­ся, що використання примусової праці забороняється.

Здійснення прав і свобод людини та громадянина, зафіксо­ваних у Конституції України, потребує реформування всієї системи права.

86


Тема 8

Конституційно-
правовий  статус
іноземний  громадян,
осіб без  громадянства
                    та біженців

Положення про права, свободи й обов'язки іноземних грома­дян і осіб без громадянства зафіксовані статтею 26 Конституції України. Вона встановлює, що "іноземці та особи без гро­мадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також не­суть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятка­ми, встановленими Конституцією, законами чи міжнародни­ми договорами України".

Поняття "іноземці" визначається статтею 1 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. Інозем­цями вважаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами Украї­ни, та особи без громадянства, які не належать до громадян­ства жодної держави.

Зазначений Закон визначає правовий статус іноземців в Ук­раїні, закріплює основні права, свободи та обов'язки інозем­них громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирі­шення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну чи виїздом з України, а також встановлює підстави відповідальності за по­рушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

Засади правового статусу іноземців згідно із зазначеним За­коном полягають у наступному:

— іноземці мають ті ж права й свободи та виконують ті самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не пе-

87


редбачено Конституцією України, Законом України "Про правовий статус іноземців" та іншими законами, а також міжнародними договорами України;

  іноземці є рівними перед законом незалежно від поход­
ження, соціального та майнового стану, расової та націо­
нальної належності, статі, мови, ставлення до релігії,
роду й характеру занять, інших обставин;

  якщо   іноземною   державою   встановлено   обмеження
щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Ка­
бінет Міністрів України може прийняти рішення про
встановлення відповідного порядку реалізації прав і сво­
бод громадянами цієї держави на території України. Це
рішення набирає чинності після його опублікування.
Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за
яких воно було прийнято;

  здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно
завдавати шкоди національним інтересам України, пра­
вам, свободам і законним інтересам її громадян та інших
осіб, які проживають в Україні;

  іноземці зобов'язані поважати Конституцію та закони
України й дотримуватися їх, шанувати традиції та звичаї
народу України.

Основні права, свободи та обов'язки іноземців викладені в розділі II Закону України "Про правовий статус іноземців". Іноземці мають право:

  займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономіч­
ною та іншими видами підприємницької діяльності, пе­
редбаченими законодавством України;

  на трудову діяльність (мають право працювати на під­
приємствах, в установах і організаціях або займатися ін­
шою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, вста­
новлених для громадян України);

  на відпочинок;

  на охорону здоров'я;

  на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії
та інших видів соціальної допомоги відповідно до зако­
нодавства України та міжнародних договорів України);

  на житло (на підставах і в порядку, встановлених для
громадян України);


  мати у власності будь-яке майно, успадковувати й запо­
відати його, а також мати особисті немайнові права;

  на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання,
якщо інше не передбачене законодавством України та
міжнародними договорами України);

  на користування досягненнями культури;

  вступати на загальних із громадянами України підставах
до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не пе­
редбачене законами України й це передбачено статутами
зазначених об'єднань;

  на свободу совісті;

  укладати й розривати шлюби з громадянами України та
іншими особами відповідно до законодавства України;

  пересуватися по території України й обирати місце про­
живання в ній відповідно до порядку, встановленого Ка­
бінетом Міністрів України;

  на звернення до суду та інших державних органів для за­
хисту своїх особистих, майнових та інших прав.

Іноземці зобов'язані:

  поважати та дотримуватися норм Конституції України та
законів України;

  шанувати традиції та звичаї народу України;

  здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди на­
ціональним інтересам України, правам, свободам і за­
конним інтересам її громадян та інших осіб, які прожи­
вають в Україні;

  дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримувати­
ся правил користування житловими приміщеннями;

  під час навчання в закладах освіти України дотримува­
тись обов'язків учнів і студентів відповідно до законо­
давства України;

  дбайливо ставитися до пам'яток історії, культури, інших
культурних цінностей;

  поважати почуття громадян України та інших осіб у
зв'язку з їхніми релігійними переконаннями;

  дотримуватися визначених законодавством України обо­
в'язків у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців згідно із Законом розповсюджуються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі

89


посади чи займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці поса­ди чи виконання такої діяльності пов'язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення без­пеки України, охорони громадського порядку, охорони здо­ров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути об­раними до органів державної влади та самоврядування, а та­кож брати участь у референдумах; на них не поширюється за­гальний військовий обов'язок; вони обкладаються податками та зборами відповідно до законодавства України та міжнарод­них договорів України.

Законодавством України іноземцям гарантується недотор­канність особи, житла, невтручання в особисте й сімейне жит­тя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами Ук­раїни.

Законом регулюється порядок в'їзду іноземців в Україну та їх виїзду з України.

Іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними націо­нальними паспортами чи документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачене законодавством України. Ра­зом з тим закон передбачає обмеження на в'їзд іноземців в Україну. В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

  в інтересах забезпечення безпеки України чи охорони
громадського порядку;

  якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і
законних інтересів громадян України та інших осіб, які
проживають в Україні;

  якщо, порушуючи клопотання про в'їзд в Україну, він
подав про себе завідомо неправдиві відомості чи підроб­
лені документи;

  якщо його національний паспорт або документ, який
його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповіда­
ють встановленому зразку або належать іншій особі;

90


  якщо він у пункті пропуску через державний кордон Ук­
раїни порушив правила перетинання державного кордо­
ну України, митні правила, санітарні норми чи правила
або не виконав законних вимог посадових осіб Прикор­
донних військ України, митних та інших органів, що
здійснюють контроль на державному кордоні;

  якщо встановлено факти порушення ним законодавства
України під час попереднього перебування в Україні.

Іноземці виїжджають з України за дійсними національни­ми паспортами чи документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку виїзну візу, якщо інше не передбачене законодавством України. Разом з тим виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

  щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або
судом розглядається кримінальна справа — до закінчен­
ня провадження в справі;

  його засуджено за вчинення злочину — до відбування
покарання чи звільнення від нього;

  його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки
України — до припинення обставин, що перешкоджають
виїзду.

Виїзд іноземця з України не може бути відкладено до вико­нання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридич­ними особами в Україні.

Транзитний проїзд іноземців через територію України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. За право­порушення та за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію іноземці несуть відпо­відальність на загальних підставах.

За порушення законодавства України, якщо це порушення не передбачає адміністративної чи кримінальної відповідаль­ності, іноземцю може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні. Його може бути видворено за межі Ук­раїни за рішенням органів внутрішніх справ або Служби без­пеки України, якщо його дії суперечать інтересам забезпечен­ня безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних

91


інтересів громадян України; якщо він грубо порушив законо­давство про правовий статус іноземців.

Поняття особи без громадянства визначається також стат­тею 10 Закону України "Про громадянство" від 16 квітня 1997 р.: особи, які проживають на території України й не є громадянами України та не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без гро­мадянства.

Стан без громадянства виникає, як правило, через відмін­ності в законодавствах різних країн щодо громадянства. На­приклад, у деяких країнах стають особами без громадянства жінки, які взяли шлюб з іноземцями, чи діти, яких іноземці всиновили, коли внаслідок цього вони автоматично втрачають громадянство своєї країни. Найпоширенішим випадком від­сутності громадянства є вихід чи виключення особи з гро­мадянства, якщо вона не набуває громадянства іншої держа­ви (приміром, припинення громадянства політичного емі­гранта).

Конституційне право містить також такі категорії, як "біже­нець" і "притулок". У Конституції України про них ідеться в статті 26.

Поняття "біженець" визначається статтею 1 Закону України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. Так називають іноземців (іноземних громадян чи осіб без громадянства), які внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за оз­наками расової чи національної належності, ставлення до ре­лігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань вимушені залишити територію дер­жави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання), і не можуть або не бажають корис­туватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побою­вань та щодо яких у порядку та за умов, визначених цим зако­ном, прийнято рішення про надання їм статусу біженців.

Особа, яка набула статусу біженця, має право:

— на вибір місця тимчасового проживання із запропонова­ного їй міграційною службою переліку населених пунк­тів і пересування на території України за умов дотриман­ня правил, встановлених для іноземців;

92


  працю за наймом або підприємницьку діяльність, прид­
бання у власність майна за умов, передбачених законо­
давством України для іноземців;

  охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбачено­
му законодавством для громадян України;

  одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів
соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабі­
нетом Міністрів України;

  користування житлом, наданим у місці тимчасового про­
живання;

  навчання в порядку, передбаченому законодавством Ук­
раїни для іноземців;

  користування надбаннями культури;

  свободу совісті та вільне відправлення релігійних об­
рядів;

  недоторканність особи, житла, охорону законом особи­
стого життя, таємниці листування, телефонних розмов і
телеграфних повідомлень;

  судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та
здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист
майнових та немайнових прав;

  вступ до легалізованих громадських організацій відпо­
відно до їх статутів (положень).

Біженець зобов'язаний:

  дотримуватися Конституції та законів України, викону­
вати рішення й розпорядження органів державної ви­
конавчої влади, регіонального та місцевого самовряду­
вання;

  виконувати законні вимоги державних органів і посадо­
вих осіб.

Біженець не може бути висланий або примусово поверну­тий до держави, де ще існують умови, зазначені в статті 1 За­кону України "Про біженців". Цей закон встановлює порядок порушення клопотання про надання статусу біженця; умови, за яких статус біженця не надається, порядок набуття та втра­ти статусу біженця.

Статус біженця не надається особі, за якою компетентними органами влади держави, де вона проживає, визнаються та

93


якій забезпечуються права й обов'язки, пов'язані з громадян­ством цієї держави; щодо якої встановлено, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти люд­ства й людяності, як їх визначено в міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття на її територію; яка до прибуття в Украї­ну перебувала в державі, де вона могла у встановленому по­рядку отримати притулок чи оформити статус біженця.

Питання про надання та позбавлення статусу біженця вирі­шують у межах своєї компетенції Державний комітет України у справах національностей і міграції та його органи в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто­полі. Певними повноваженнями щодо біженців наділені Дер­жавний комітет України у справах охорони державного кор­дону, Прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закор­донних справ України, Міністерство праці України.

Статтею 26 Конституції України запроваджено інститут притулку: "іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом". Відпо­відно до Конституції України статтею 4 Закону України "Про правовий статус іноземців" встановлено, що "іноземцям може надаватися притулок".

Ці норми повністю відповідають статті 14 Загальної декла­рації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., у якій зафік­совано, що кожна людина має право шукати притулку від пе­реслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у випадку переслідуван­ня, яке дійсно базується на скоєнні неполітичного злочину, чи діяння, яке суперечить цілям і принципам Організації Об'єд­наних Націй.

Розрізняють дипломатичний і територіальний притулок. Дипломатичний притулок являє собою надання певній особі можливості сховатися від переслідування за політичними мо­тивами в приміщенні іноземного дипломатичного чи консуль­ського представництва, а також на іноземному військовому кораблі. Відповідно до міжнародного права недоторканність

94


приміщення дипломатичного чи консульського представницт­ва, а також екстериторіальність іноземного військового кораб­ля не дають права надавати в їхніх приміщеннях притулок осо­бам, які переслідуються владою держави перебування за скоєн­ня ними правопорушення.

Територіальний притулок являє собою надання певній особі можливості сховатися від переслідування за політични­ми мотивами на території певної держави. Дозвіл на постійне проживання, який надається іноземцю чи особі без громадян­ства, не означає надання територіального притулку. Підстави для надання останнього встановлюються внутрішнім зако­нодавством держави. Він не повинен надаватися особам, які скоїли загальнокримінальні й військові злочини, злочини проти миру та людяності. Існує низка міжнародних договорів, у яких зазначається, які категорії злочинців підлягають видачі (тобто не можуть отримати територіального притулку). Надан­ня державою територіального притулку тягне за собою її обо­в'язок:

  не видавати особу, яка отримала територіальний при­
тулок, державі, від переслідувань якої вона шукала за­
хисту;

  не допускати, щоб така особа скоювала з її території
будь-які насильницькі акти проти держави, яку поли­
шила.

У конституційному праві існує поняття національного ре­жиму. Це принцип, згідно з яким юридичним і фізичним осо­бам однієї держави, котра укладає угоду, надаються на тери­торії іншої держави, яка укладає угоду, такі ж права, пільги та привілеї, що надаються її власним юридичним і фізичним осо­бам. Національний режим може бути встановлений законодав­ством окремих країн.

Для глибокого усвідомлення питань, що стосуються кон­ституційно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства, велике значення має ознайомлення з положен­нями Декларації про права людини стосовно осіб, котрі не є громадянами країни, у якій вони проживають, прийнятої Ге­неральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 p.; Конвенції про скорочення безгромадянства, яку прийняла ЗО серпня 1961 р.

95


Конференція повноважних представників, скликана Генераль­ною Асамблеєю ООН; Конвенції про статус біженців, яку прийняла 28 липня 1951 р. Конференція повноважних пред­ставників з питань про статус біженців і апатридів (осіб, що не мають громадянства жодної країни), скликана Генеральною Асамблеєю ООН від 14 грудня 1967 p.; Конвенції про статус апатридів, прийнятої 28 вересня 1954 р. Конференцією повно­важних представників, скликаною у відповідності до резолюції Економічної та Соціальної Ради ООН.


Тема 9

Конституційні

форми

народовладдя

Демократичність держави й суспільства визначається насампе­ред рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки ре­ально наявні процедури виявлення та здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними спра­вами.

З правової точки зору народовладдя означає: 1) приналеж­ність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як усього суспільства, так і кожної людини та громадянина.

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють без­посередню та представницьку демократію. За безпосередньої демократії основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, сходах і т. п., а за представ­ницької — виборними установами (парламентами і т. п.).

Народовладдя як головний і вирішальний принцип консти­туційного ладу України закріплене в статті 5 Конституції Ук­раїни емкою та змістовною формулою: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Отже, механізм народовладдя в Україні розрізняє дві головні форми демократії: пряму (безпо­середню) та здійснювану через відповідні органи, насамперед через представницькі установи та інші виборні органи.

Народ як носій суверенітету та єдине джерело влади в Ук­раїні має безумовне та пріоритетне право на її безпосереднє здійснення. Це право є природним. Не випадково в частині першій статті 21 Загальної декларації прав людини встановле­но, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних пред-

97


ставників. Здійснення влади народом визначається в Консти­туції України як народне волевиявлення. За своїм змістом воно може стосуватися будь-яких сторін життя народу: політичної, економічної, соціальної, культурної тощо.

Щоб безпосереднє народовладдя відповідало інтересам на­роду, було справжнім волевиявленням, воно має здійснювати­ся в певних правових формах, які попередньо визначаються й закріплюються Конституцією та окремими законами.

Стаття 69 Конституції України проголошує, що народне во­левиявлення здійснюється через вибори, референдум (наука конституційного права відносить їх до провідних форм реалі­зації безпосереднього народовладдя) та інші форми безпосе­редньої демократії. До інших форм прямого народовладдя не­обхідно віднести народні обговорення, плебісцити, відкликан­ня депутатів, загальні збори населення.

Форми безпосередньої демократії класифікуються так:

  за результатами діяльності (або способами впливу на
суспільні  відносини)      імперативні,   консультаційні,
правотворчі й ті, що не створюють норм права;

  за механізмом діяльності — прямо пов'язані, опосеред­
ковано пов'язані та не пов'язані з представницькою де­
мократією (відносно самостійні);

  за правовими засадами — ті, що діють на підставі норм
права, і ті, що діють на підставі традицій, звичаїв;

  за територіальною ознакою — національні (загальнодер­
жавні) і місцеві;

за суб'єктами — всенародні та групові й індивідуальні.
Народне представництво являє собою систему влади народу,

яка здійснюється через виборних представників. Сукупність повноважень, делегованих народом або його частиною своїм виборним представникам, які об'єднані в спеціальну колегі­альну установу (парламент, раду), на чітко визначений строк, а також сукупність самих представницьких органів влади яв­ляє собою представницьку владу.

Поняття "представницька влада" характеризує не стільки функціональне призначення, скільки природу влади, спосіб її здійснення. Цю владу не можна ототожнювати із законодав­чою, оскільки не будь-яка представницька влада включає за­конодавчі повноваження. Вона наділена нормотворчими, кон-

98


трольними, розпорядчими та іншими повноваженнями. У на­уці конституційного права розрізняють станове, національне, корпоративне, конфесійне, регіональне, етнічне представ­ництво.

Порядок, організація та умови здійснення різних форм прямого народовладдя регулюються відповідними законами.

Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі спо­собів формування народом органів державної влади й місце­вого самоврядування та інших інститутів. Це стосується в пер­шу чергу формування представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самоврядування тощо.

Референдум (від лат. referendum те, що має бути повідом­лено) — всенародне опитування з найважливіших питань дер­жавного життя, у якому беруть участь усі громадяни, котрі ма­ють виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну поса­ду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — за­кон, законопроект, Конституція, поправка до Конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутріш­ньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю те­риторії, на якій воно проживає.

Конституційне право сучасних держав передбачає різні фор­ми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться на всій те­риторії держави, і місцеві, які проводяться в окремих адмініст­ративно-територіальних одиницях; на конституційні та зако­нодавчі (предметом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, пред­метом других — проект закону чи закон, який уже є чинним). Щодо правової значущості розрізняють консультативні рефе­рендуми (їх ще називають народними опитуваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки виборців з пев­ного питання, остаточне рішення з якого приймається інши­ми органами держави, і "вирішальні", коли той чи інший акт виноситься на голосування виборців з метою остаточного рі­шення щодо його долі. "Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується біль-

99


шістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який уже набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факульта­тивні референдуми. До перших відносяться референдуми, не­обхідність яких передбачається конституцією чи іншим кон­ституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи іншого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців.

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про Всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. (зі змінами, внесеними до нього Законом України від 18 червня 1992 р.) в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, ре­ферендуми Автономної Республіки Крим та місцеві референ­думи (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Предметом всеукраїнського референдуму може бути затвер­дження Конституції України, її окремих положень та внесен­ня до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна чи скасування рішень із питань, віднесених законодав­ством України до відома місцевого самоврядування відповід­них адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рі­шень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх вико­навчих і розпорядчих органів.

Всеукраїнський референдум згідно зі статтею 72 Конституції України призначається Верховною Радою України або Прези­дентом України відповідно до їхніх повноважень, встановле­них цією Конституцією. Згідно зі статтею 73 та пунктом 2 статті 85 Конституції України Верховна Рада України призна­чає всеукраїнський референдум з питань про зміну території України, а згідно з пунктом 6 статті 106 Конституції України Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Кон­ституції України та проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Народна ініціатива за змістом статті 72 Конституції України являє собою вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу,  за умови,  що

100


підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого само­врядування з питань, що належать до їх компетенції. У стат­ті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують про­ведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів. А згідно з пунктом 12 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття за пропозицією терито­ріальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, здійснюється районними й обласними радами виключно на їх пленарних засіданнях.

Виключно всеукраїнським референдумом згідно зі стат­тею 73 Конституції України вирішуються питання про зміну території України. А згідно зі статтею 74 не допускається про­ведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Порядок проведення референдумів в Україні встановлений Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референ­думи".

У статті 1 цього Закону проголошується, що референдум в Україні проводиться з метою забезпечення народовладдя і без­посередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. Референдум в Україні — це спосіб прий­няття її громадянами шляхом безпосереднього голосування за­конів України чи інших рішень із важливих питань загально­державного й місцевого значення.

Крім того, ця стаття встановлює, що закони та інші рішен­ня, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу стосовно законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади, рішень місцевих рад. Рішення, прий­няті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень місцевих рад, на території яких він проводиться.

101


Закони та інші рішення, прийняті референдумом, не потре­бують будь-якого затвердження державними органами та мо­жуть бути скасовані чи замінені лише в порядку, передбачено­му Законом України "Про Всеукраїнський та місцеві референ­думи".

Законом визначаються загальні положення; порядок при­значення референдумів; підготовка їх проведення; порядок го­лосування та визначення підсумків референдумів; опубліку­вання, введення в дію, зміна чи скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом; положення стосовно до­радчого опитування громадян України.

Необхідно зазначити, що цей Закон поки що не приведе­ний у відповідність до Конституції України, що стало каменем спотикання при оголошенні Президентом України референду­му за народною ініціативою, який було проведено 16 квітня 2000 р. Через відсутність механізму проведення такого рефе­рендуму значна кількість політиків, юристів неоднозначно оцінила відповідний Указ Президента України, а питання про проведення в Україні референдуму за народною ініціативою розглядалося Європейською комісією "Демократія через пра­во" (Венеціанська комісія) — експертним органом з конститу­ційного права Ради Європи, а також Парламентською Асамб­леєю Ради Європи.

Законопроект про проведення референдумів в Україні пе­ребуває на розгляді у Верховній Раді України.

Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин ви­значається з огляду на їхні основні соціальні функції. Рефе­рендуми є:

  одним із основних інструментів реалізації права народ­
ного суверенітету в легітимізації владних рішень;

  однією з основних форм реалізації права національного
суверенітету;

  одним зі способів формування громадської думки;

  у демократичному суспільстві можуть бути використані
народом як противага рішенням органів державної влади
та місцевого самоврядування, котрі не задовольняють
інтереси громадян.

Референдний (референдарний) процес здійснюється у кіль­ка стадій:

призначення референдуму;

102


  підготовка і проведення референдуму;

  голосування та визначення підсумків референдуму;

  опублікування і введення в дію законів та інших рішень,
прийнятих референдумом.

Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпо­рядковані загальним принципам:

  загального права участі громадян України в референду­
мах;

  рівного права участі громадян України в референдумах;

  прямого права участі громадян України в референдумах;

  таємності голосування під час референдумів;

  підготовки та проведення референдумів на демократич­
них засадах;

  гласності й відкритості підготовки та проведення рефе­
рендумів;

  заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження
прав громадян України на участь у референдумах;

  гарантування реалізації демократичних засад підготовки
та проведення референдумів;

  підготовки та проведення референдумів за рахунок Дер­
жавного бюджету та відповідних місцевих бюджетів.

За порушення законності під час підготовки та проведення референдумів за законом настає адміністративна чи криміналь­на відповідальність.

103


Тема 10

Виборча  система
в Україні_______

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлен­ня народу з метою формування органів державної влади чи місцевого самоврядування шляхом голосування. Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що волею народу здійснюється конституювання органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народо­владдя.