Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

Передмова


 


© В. Д. ГончаренкоІА, Й. Рогожин,|О. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «їн Юре», 2003

УДК 340.12 ББК67.2(4УКР)я73

189

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.)

Рецензенти:

О. В. Зайчук —

доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

О. Г. Мурашин —

доктор юридичних наук, професор кафедри   теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Автори тому 1:

Передмова

Вступ та висновок -Розділ перший:

Розділи другий, третій, хронологія: Розділ четвертий: Розділ п'ятий: Розділ шостий:

-          проф. О. Д. Святоцький.

Частина перша

-          проф. О. Д. Святоцький.

§ 1 — проф. В. Д. Гончаренко, § 2, З — проф. М. М. Страхов.

проф. В. Д. Гацчаренко,|проф. А. Й. Рогожин.]

проф. М. М. Страхов, доц. В. О. Рум'янцев.

проф. І. Я. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев.

§12 проф. /. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев,

§ 3 — проф. I. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев,

доц. В. М. Єрмолаєв,

§ 4 — проф. Б. Й. Тищик, доц. Л. О. Зайцев.

Частина друга

Вступ, висновки, хронологія: Розділ перший:

I проф. А. Й. Рогожин. \

Розділ другий:

§ 1, 2, 3 — проф. I. П. Сафронова, доц. Л. О. Зайцев, § 4 (А, Б, В, Г) проф. В. С. Кульчицъкий, § 4 (Д) доц. Л. О. Зайцев. § 1 — проф. М. ЛГ. Страхов, § 2 — проф. О. Н. Ярмиш, § 3 (А, Б, В, Ж, 3) — проф. В. Д. Гончаренко, § 3 (Г) — проф. О. Ц. Святоцький, § 3 (Д) Іпроф. А. И. Рого^ип} § З (Е) — проф. М. I. Панов, § 4 — проф. U. С. Кульчицький. проф. В: % Гончаренко.     -     ^

Розділ третій:

Розділ четвертий:              § 1, 2, З (Б, В, Д) — проф. В. Д. Гончаренко,

 § З (ГУ

:% З (AV— проф. О. Д- Святоцький, Гпроф. А. Й. Рогожині Ф

 в- с- Кульчицький.

ISBN 966-313-045-8


Передмова

24 серпня 1991 р. стало історичною подією в житті українсь­кого народу. В цей день Верховна Рада України проголосила утво­рення самостійної незалежної держави. Цим історичним актом було продовжено багатовікову традицію українського державотво­рення. Перед українським народом постало завдання величезної ваги — побудова демократичної, правової держави. Кожний грома­дянин, і передусім молодь, має визначити свою роль і місце у її розбудові.

У незалежній Україні значна увага має приділятися підготов­ці висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції власного державотворення, основні моменти якого висвіт­люються в цьому виданні.

Підручник містить основні відомості, оцінки й аналіз найваж­ливіших подій в історії держави і права України з найдавніших часів і до сьогодення. Він покликаний сприяти правовому, демокра­тичному і патріотичному вихованню студентів і всієї молоді, фор­муванню у них високих моральних і правових цінностей. Опора на історичний досвід має допомогти юристу зайняти тверду громадян­ську позицію у складному сучасному житті, бо мусить бути наступ­ність у розвитку держави і права.

Водночас не може не турбувати й те, що в суспільно-політич­ній свідомості українського народу ще, на жаль, існує протистояння щодо деяких питань історичного минулого нашої держави. Інколи це протистояння тягне за собою відхилення від історичної правди. Суспільно-політичне примирення громадян було б важливим кро­ком до консолідації всіх політичних сил країни, сприяло б пошукам шляхів до правди і справедливості в оцінці нашої історії.

Історія України й історія інших країн залишили яскраві при­клади перемог саме тоді, коли переважала політика узгоджених дій.

Сподіваємося, що висвітлення і вивчення історії держави і права України в наукових і навчальних закладах країни сприятиме просуванню до зазначеної правди і справедливості. З цією метою історичні джерела, довідкова і монографічна література аналізу-


 


Передмова


Передмова


 


ються і подаються у підручнику об'єктивно, без штучного їх відбо­ру на догоду формуванню заздалегідь визначеної концепції.

Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, змін і розвитку типів та форм держави і права, а та­кож конкретних державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України. В курсі, що пропону­ється, особливе місце посідає історія боротьби українського народу за утвердження в Україні суверенної державності, мрія про яку за­родилася ще в сиву давнину.

Як наука історія держави і права України є частиною загаль­ної історії нашого народу, тісно пов'язаної з історією розвитку еко­номіки, культури, науки та інших галузей людської діяльності. Во­дночас вона зберігає відносну самостійність і має особливо вираже­ний об'єкт дослідження. Історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-право­вих дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції дер­жави на території України — її державний механізм, форму дер­жавної єдності, право.

Виникненню тих чи інших державних або правових інститутів передують відповідні ідеї. Проте наука історії держави і права України спеціально не вивчає таких ідей, враховуючи те, що вони глибоко висвітлюються в самостійному курсі вчень про державу і право. Тут же про ці ідеї згадується лише взагалі.

Існує певна схожість історії держави і права з теорією держа­ви і права. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права вивчає переважно загальні закономірно­сті розвитку держави і права різних народів, а історія держави і права — конкретні державно-правові системи, їхні особливості та характерні риси. Історія держави і права використовує узагаль­нення й понятійний апарат, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень.

Зауважимо, що історія держави і права вивчає політичні та правові інститути практично аж до сьогодення, тому вона стикуєть­ся з чинним правом, допомагаючи певною мірою зрозуміти його сутність, негативні та позитивні сторони. Історико-правова наука, вивчаючи та узагальнюючи досвід минулого, сприяє пізнанню і ви­користанню закономірностей державно-правового розвитку, уник­ненню повторення помилок. Проте, як уже зазначалося, це можли­во лише за умови правдивості історико-правового матеріалу. Ко-

4


ристуватися сумнівними даними про минуле — значить робити хибний прогноз і на майбутнє.

Періодизація історії держави і права України здійснюється з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципо­ве значення при цьому має розрізнення рабовласницьких, феодаль­них, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утво­рень. Під час періодизації враховуються і найважливіші зміни у сфері державно-правової надбудови.

Підручник складається з двох томів. У першому розглядаєть­ся історія держави і права від часу появи найдавніших рабовласни­цьких державних утворень на території сучасної України у Північ­ному Причорномор'ї і Приазов'ї (ще до нової ери) і завершується ча­сом, коли була відбулася Лютнева демократична революція 1917 р. У межах цього етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі Дві частини: перша — історія держави і права України від появи перших державних утворень на її території й до кінця XVIII ст., коли була ліквідована автономія України у складі Російської імперії, та друга частина — державний лад і право України у XIX — на початку XX ст.

У межах першої частини першого тому слід виділити такі періо­ди: 1) рабовласницькі державні утворення і право на території су­часної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII  ст.);

3)    держава і право феодально роздробленої Русі (XIIXIV ст.);

4)       суспільно-політичний лад і право в українських землях під вла­
дою іноземних держав (кінець XIV — перша половина XVII ст.);

5)       формування Української національної держави у період визво­
льної війни 1648—1654 pp. та її розвиток до 1657 p.; 6) автономія
України у складі Росії у другій половині XVII  ст.; 7) суспільно-по­
літичний лад і право України в період обмеження її автономії ца­
ризмом (перша половина XVIII ст.); 8) остаточна ліквідація цариз­
мом автономного устрою України (друга половина XVIII ст.); 9) сус­
пільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга
половина
XVII— друга половина XVIII  ст.).

У другій частині першого тому висвітлюються: 1) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 2) суспільно-політичний лад і право в західно­українських землях (перша половина XIX ст.); 3) суспільно-політич­ний лад і право України в період здійснення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 4) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст.; 5) суспільно-політичний лад і


Передмова


Передмова


 


право в Галичині, Північній Буковині та у Закарпатті; 6) зміни в державному апараті України і право в період першої світової війни.

Другий том містить матеріал, що характеризує етап історії держави і права України після лютого 1917 р. У першій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після Лютневої демократичної революції (лютий—жов­тень 1917 p.); 2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.)* утворення УНР, гетьманату, Директорії і ЗУНР.

У другій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) утво­рення Української радянської республіки, держава і право УРСР у роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 2) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.); 3) держава і право України в період тоталітарно-репре­сивного режиму (1929—1941 pp.); 4) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 5) держава і право України в перші повоєнні роки (1945 — середина 1950 років); 6) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х років); 7) держава і право Украї­ни в період спроб відродити неосталінізм та в роки застою (середи­на 1960-х — середина 1980-х років); 8) держава і право України в період «перебудови» (1985—1991 pp.). Другий том завершується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перевагу здобуло довічне прагнення нашого народу — створити незалежну суверенну Українську державу1.

Підручник може бути використаний не лише для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Він розра­хований також на наукових працівників, і не тільки юристів, а й спеціалістів у галузі загальної історії України. Підручник має за мету допомогти подальшому поглибленому вивченню окремих най­важливіших проблем історії держави і права нашої Вітчизни.

У написанні підручника брали участь викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого: доктор юри­дичних наук, професор, академік Національної академії наук Украї­ни В. Я. Тацій; доктор юридичних наук, професор, член-кореспон­дент Академії правових наук України В. Д. Гончаренко; кандидат юридичних наук, доцент В. М. Єрмолаєв; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України МЛ. Панов; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України 1 А. Й. Рогожин); доктор юридичних наук, професор

1 Усенко І. Б., Музика І. В. Історія держави і права України: методичні матеріали і рекомендації. — К, 1998.


В.О.Рум'янцев; доктор юридичних наук, професор І П. Сафроно-ва; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Акаде­мії правових наук України О. Д. Святоцький; доктор юридичних на­ук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України М.М. Страхов; учений-практик: доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України О. Л. Копиленко; викладачі Націо­нального університету внутрішніх справ: кандидат юридичних на­ук, доцент Л. О. Зайцев; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Н. Ярмиш; викла­дачі юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка: доктор юридичних наук, професор, член-коре­спондент Академії правових наук України В. С Кульчицький; кан­дидат юридичних наук, професор Б. Й. Тищик.



 


ЧАСТИНА ПЕРША

Вступ


Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. є., коли у наро­дів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші дер­жавні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення класового суспільства.

Протягом І тис. н. є. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н. є. створенням Київської Русі — могутньої феодальної держави східних слов'ян. У період феодальної роздроб­леності функціонувала власне українська держава — Галицько-Волинське князівство.

У першій частині підручника висвітлюється боротьба україн­ського народу проти іноземних загарбників, створення в процесі бо­ротьби держави Богдана Хмельницького, входження цієї держави до складу Росії в ролі суб'єкта міжнародного права, а потім існу­вання України як автономії до її ліквідації царизмом наприкінці XVIII ст. Аналізується також суспільно-політичний лад і право за­хідноукраїнських земель у другій половині XVII — другій половині XVIII ст.


Розділ перший

Рабовласницькі державні утворення

і право на території сучасної України

(середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.)

§ 1. Держава скіфів

VIIIII ст. до н. є. у степових районах Північного Причор­номор'я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію — від низин Ду­наю до гирла Дону і Приазовья. Більшість сучасних дослід-ників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих


Розділ І. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 1. Держава скіфів


 


(іранських) кочових племен1. Прихід цих кочових племен у причор­номорські степи датується звичайно кінцем VIIIVII ст. до н. є2.

До VII ст. до н. є. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). Головним, найчисленнішим племенем, стверджує він, були скіфи царські, які «вважають інших скіфів своїми рабами»3. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степово­му Криму4. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-ко-чівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Оль­вії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачі. Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господа­рювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського наро­ду5. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України»6.

У VIIVI ст. до н. є. більшість скіфських племен вже перебу­вала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв'язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею бу­ла родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріар­хальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в той час ще не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, але земля, як і в землеробів, була общинною, племінною власністю. Родова ор-

1  Рибалка І. К. Історія України. — X., 1995. — Ч. 1. — С. 43—44; Мурзин В. Ю. Про­
исхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. К. 1990. —
С. 5.

2  Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. Л.
1982. — С. 80.

3  Хрестоматія з історії держави і права України: У2т. Навч. посіб. для студ. юрид.
спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Д. Гончаренка. — Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 1:
З найдавніших часів до початку XX ст./ Уклад. В. Д. Гончаренко А. Й. Рогожин,
О. Д. Святоцький. — К., 2000. — С 6.

4  Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. — Т. 1. Кн. 1. — С. 136.

5  Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до ста­
новлення індустріального суспільства. — К, 1994. — С. 24.; Пайовик Б. Д., Лаза-
рович М. В. Економічна історія України і світу. — Тернопіль, 2002. — С. 113.

6  Пертук В. І. Велика Скіфія-Україна. — К.( 2001. — С 6.

10


ганізація відігравала велику роль у кочівників під час розподілу пасовищ, перекочівель та ін.

Водночас у VIIVI ст. до н. є. у скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих зем­леробів — виокремилася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, дедалі поміт­нішою ставала майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправ­да, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація уп­равління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання роз­глядалися на народних зборах воїнів.

Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вож­дям — царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Вла­да царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна дифе­ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси­ленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль­стві, війна скіфів із військами перського царя Дарія І в 514—513 pp. до н. є. За Геродотом, скіфське військо, що вступило в боротьбу з персами, складалося з трьох основних угруповань, кожне очолював свій військовий проводир — цар. Один із царів, на ім'я Іданфірс, вважався головним, і йому підкорялася решта вождів. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії.

У цій боротьбі кочові племена, насамперед скіфи царські, ви­ступили на захист усього союзу, чим забезпечили собі панівне ста­новище серед племен. Це дало їм можливість експлуатувати земле­робські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада царів і військово-дружинної знаті.

На рубежі VIV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфо-логів, відбувається формування класового суспільства та виникнен­ня рабовласницької держави1. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і до 40-х років IV ст. до н. є. зумів об'єднати під своєю вла-

1 Хазанов А. М. Социальная история скифов: Основные проблемы развития древних кочевников евразийских степей. М., 1975. — С. 30.

11


Розділ J. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 1. Держава скіфів


 


дою майже всю країну від Азовського моря до Дунаю і перетворити Скіфію в могутнє царство. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. є. виникло велике укріплене поселення, так зване Кам'янське городище в районі сучасного Нікополя1. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. є. з маке­донським царем Філіппом II закінчилася поразкою і загибеллю у битві 90-річного скіфського царя Атея2. Царство скіфів збереглося, хоча розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років — з IV до III ст. до н. є.

Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неа­поль Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам'яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було знищене готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Головну роль в економіці відігравало орне земле­робство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури, орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Оранка землі здійснювалася за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирали залізними серпами, зерно змолочували у зернотерках. Ве­личезними стадами худоби й табунами коней володіли скіфи-кочів-ники. Добре були розвинуті у скіфському суспільстві виробництво шкіри, ткацтво та ін.; установлювалися міцні й широкі торговельні зв'язки з прибережними грецькими містами. Скіфи постачали сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби.

Успіхи економічного розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації у скіфському су­спільстві. Основи родоплемінної структури підтримувалися зрос­танням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком раб­ства. У руках імущих опинилися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби.

Ще в V ст. до н. є. Геродот повідомляв про скіфських багатіїв, найблагороднішими серед яких вважалися ті, котрі володіли «най-

1  Українська  нація:   шлях  до  самовизначення:   [Монографія]   /   М,   М.   Вівчарик,
П.П.Панченко, В. І. Чмихова. — К., 2001. — С. 15.

2  Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге
вид. — К., 1998. — С. 17.

12


більшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до числа людей найнижчого «походження».

Отже, із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокре­милася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військо­ва аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. Саме у неї зосереджува­лись основні багатства, джерела яких були досить різноманітними. Так, важливим засобом збагачення залишалися, як і раніше, гра­біжницькі воєнні походи. З часом дедалі більшого значення набува­ла експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала торгівля, особливо хлібом, із грецькими містами Північного Причорномор'я. У скіфів, за даними Геродота, було ба­гато жерців — відособленої соціальної групи1. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим2.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників.

У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий по­лон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігра­вало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецьки­ми містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк­туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіо­зних курганів скіфської знаті, відомих у літературі як царські. Такі кургани скіфської знаті IVIII ст. до н. є. були висотою від 8 м і вище3. У таких курганах археологи знаходять кераміку, багату зброю. Різко контрастують з царськими курганами поховання прос­тих скіфів під невисокими земляними насипами зі скромним набо­ром речей або взагалі без будь-якого інвентаря.

1  Народы нашей страны в «Истории» Геродота. Тексты, перевод, комментарий.
М-, 1982. — С. 125.

2  Агбупов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. М., 1989. — С. 85.

3  Мозолевський Б. М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою
Скіфії // Археологія. — 1990. — № 1. — С. 122.

13


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 1. Держава скіфів


 


Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласни­цького типу. За формою правління воно являло собою один з різно­видів рабовласницької монархії.

Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину1. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції2.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосе­реджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот3. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем поміщали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін.4 У Неаполі Скіфського царя ховали у кам'яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених і поховання коней.

Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Па лаком на чолі»5. А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за ін­шими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради.


Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час дава­лися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за свої­ми функціями — підтримання відносин землевласності й пануван­ня, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки су­спільства величезних багатств — вона була вже політичною орга­нізацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфську добу1.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скі­фи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних зви­чаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були за­фіксовані2. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше дже­рело права — правила, встановлені царською владою3. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї пле­мінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на ху­добу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з по­ховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя вироб­ництва, прикраси4.

Верховна власність на землю належала царю, який установ­лював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, да­рування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів ствер­джувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства5. Правова регламен­тація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмо-


 


1  Малик #., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995 —
С 12.

2  Артамонов М. И. Скифское царство // Советская археология. — 1972. — № 3. —
С 57.

3  Народы нашей страны в «Истории» Геродота, С. 125, 127.

4  Хрестоматія з історії держави і права України, — Т. 1. — С. 8.

5  Хрестоматія з історії Української РСР. — К., 1959. — Т. 1. — С 15.

14


1  Давня  історія  України:   У  2  кн.  /   П.  П.  Толочко  (керівник  авт.  колективу),
Д.Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. — К, 1994. — Кн. 1. — С. 137.

2  Ельницкий JI. А. Скифия евразийских степей. Новосибирск, 1977. — С. 203— 204.

3  История государства и права Украинской ССР: В 3 т. / Под ред. Б. М. Бабия. К.,
1987. — Т. 1. — С. 35.

4  Хазанов А. М. Социальная история скифов. С. 93.

5  Народы нашей страны в «Истории» Геродота. С, 125; Хазанов А. М. Обычай
побратимства у скифов // Советская археология. — 1972. — № 3. — С. 68—75.

15


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України

ва від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоло­вік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала при­вілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царсько­му наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки1. Усі названі злочини каралися смертю. Порушен­ня звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну ка­ру винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, від­сікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших зло­чинів провадився розшуковий процес2.

У III ст. до н. є. з послабленням скіфської могутності чільна роль у політичному й культурному житті величезної території Пів­дня України належить сарматам. З І ст. до н. є. античні автори на­зивають розташовану на цій території державу уже не Скіфією, а Сарматією. Найменування «сармати» — збірна назва різних пле­мен, серед яких основними були аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани, котрі очолювали великі союзи племен. У сарматів відбувався розклад родового ладу, класоутворення та посилення племінної знаті. У них існувала приватна власність на худобу, що була голов­ним багатством сарматів. У перші століття н. є. частина сарматів

1  Кульчицький В. С, Настюк М. Lt Тищик Б. Й. Історія держави і права України. —
Львів, 1996. — С. 9—10.

2  История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова.
М., 1996. — Ч. 1. — С. 8.

16


§ 1. Держава скіфів

перейшла до осілості й займалася землеробством1. Значну роль у домашньому виробництві сарматів відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєн.

Постійні грабіжницькі війни, що їх вели сармати, посилили владу вождя — «царя», навколо якого групувалася військова дру­жина. Вже в останні століття до н. є. сармати являли собою велику політичну і воєнну силу. Вони вели дипломатичні переговори з гла­вами європейських держав, брали участь у міжнародних договорах та воєнних союзах. Проте родоплемінний лад у сарматів утримува­вся досить стійко, і у своєму політичному розвитку вони не пе­рейшли до створення єдиної держави2.

Сарматський період завершився на території сучасної Украї­ни внаслідок експансії гунів у 375 р. н. є.3

 

1  Малий словник історії України / В. Смолій, С. КульЧицьки&ХХ ЭДайборода та ін. —
К., 1997. — С. 353.                                                            \ ;,£".• :'у*

2  История Украинской ССР: В 10 т. К, 1981. — Т. 1. ^0?І98.

 р  № 1. — С. 33.

3  Симоненко А. А. Сарматы в степях Северного Причерноморья // Древний мир.

 1       С 33

17

2001. 2 3-382


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на територїі  сучасної України


§ 2. Античні міста-держави


 


§ 2. Античні міста-держави

исленні осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор'я, вступаючи у торговельні, воєнно-політи­чні відносини з античними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнавали впливу античної рабовлас­ницької цивілізації. Причому найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорноморсь­ких земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Давньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як із грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Колонізація давала значні прибутки. Через грецькі міста-ко­лонії у метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції власного ремесла. Ці міста-держави стали складо­вою частиною історичного процесу в Північному Причорномор'ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлю­вали з ними тісні економічні зв'язки. Крім цього, існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н. є. вже було засновано цілу низку міст: на березі Бузького лиману — Ольвію, у східному Криму — Феодосію, Пан-тикапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті V ст. до н. є.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тира (м. Бел-город-Дністровський) та багато інших1.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у VIV ст. до н. є., після чого починається їхній занепад, зумовлений низкою чинників: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд­нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх су­перечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імпе­рії, що розпочалася з І ст. до н. є., не могла істотно змінити такого становища, оскільки римляни розглядали ці міста як передавальні пункти у торговельних і дипломатичних зносинах з «варварським

1 Дорошенко Д. Нарис історії України (до половини XVIII століття). — Мюнхен 1996. — Т. 1. — С. ЗО.

18


світом». Тому процес романізації не дуже зачепив грецьке населен­ня античних міст-держав Північного Причорномор'я1. Водночас та­кі міста, як Ольвія, Тира, Херсонес, ставали невід'ємною частиною Римського світу, і життя їхнього населення протягом перших сто­літь н. є. значною мірою залежало від імперії2.

У III ст. н. є. міста-колонії на території Північного Причорно­мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по­літичного розкладу, що більш як через 100 років призвів до їх оста­точної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали гот­ських і гунських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під вла­ду Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знище­ний золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така сама доля спіткала Пантикапей і Феодосію.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я за своєю со­ціально-економічною сутністю мало чим відрізнялися від метропо­лії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та ін­ших міст відводилося землеробству і скотарству. Наприклад, Оль­вія мала свою сільськогосподарську територію-хору, на якій її жителі могли вирощувати хліб та овочі, пасти худобу. Хлібороб­ством і скотарством займалися також жителі поселень, що оточу­вали Ольвію. У прибережних районах було розвинуте рибальство3.

Херсонес із самого початку розвивався як центр сільськогос­подарського виробництва. Жителі міста володіли значним сільсько­господарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, тобто постачало місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на ве­лику кількість наділів-клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кож­ний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям влас­ників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили та­кож сади, пасовиська й поля. Такі клери легко поділялися на три

1  Зубарь В. М. Херсонес Таврический и Римская империя. К., 1994. — С. 149.

2  Зубар В. М. Деякі питання історії Північного Причорномор'я наприкінці II — на по­
чатку III ст. // Український історичний журнал (далі -— УІЖ). — 1996. — № 4. —
С.127.

3  Сельская округа Ольвии. — К., 1989. — С. 199—201; Кадеев В. История и археоло­
гия Причерноморья.
Харьков, 2000. — С. 64—65.

19

2*3-382


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 2. Античні міста-держави


 


або чотири менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в Херсо­несі переважало саме дрібне землеволодіння1.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виро­бів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у «скіфському звіриному стилі». Розвивалися в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства пра­цювали у Херсонесі. Виготовлялася різноманітна кераміка. Херсо-неські ремісничі вироби продавалися не тільки у самому місті, а й за його межами — у скіфських поселеннях Криму. По ріках Пів­денної України багато з цих товарів розходилося вглиб суходолу.

Торгівля взагалі посідала важливе місце у житті причорно­морських міських центрів. Так, високий рівень внутрішньої торгівлі в Херсонесі фіксується вже на початку IV ст. до н. є., коли почалося карбування власної монети2. На цей час в основному завершився процес становлення полісу в Херсонесі як певного соціально-по­літичного організму. Надаючи монетній справі Херсонесу особливо­го значення, окремі автори навіть розглядають херсонеську монету як «міжнародну валюту»3, що викликає певні заперечення в інших дослідників історії Північного Причорномор'я4.

Грецькі міста вели також жваву заморську торгівлю. Основ­ною статтею у торговельному балансі (за винятком Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім і в Рим худобу, шкіри. Поширеним товаром були також раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино й маслинову олію, різні металеві ви­роби, тканини, предмети розкоші та мистецтва.

З часом роль зовнішньої торгівлі зростає і досягає свого апо­гею в перших століттях нашої ери. Херсонес стає значним центром транзитної і посередницької торгівлі, через який у сферу обміну з античним світом залучалися величезні маси варварського населен­ня Північного Причорномор'я5. З Ольвії, наприклад, херсонеське вино могло надходити в значній кількості скіфському населенню

1  Зубаръ В. М. Херсонес Таврический в античную эпоху (экономика и социальные
отношения). -— К., 1993. — С. 75—76.

2  Анохин В. А. Монетное дело Херсонеса (IV в. до н. е. XII в.). К    1977  ______

С. 18—20.

3  Задгенидзе А. А. О генезисе некоторых проблем истории Херсонеса периода элли­
низма
// Причерноморье в эпоху эллинизма. Тбилиси, 1986. — С. 262.

4  Зубарь В. М. Херсонес Таврический в античную эпоху. С. 46.

5  ГаіЮукевич В. Ф. О путях прохождения греческих кораблей в Понте Эвксинском//
Краткие сообщения Института археологии.
М., 1968. — Вып. 116, — С. 17.

20


Північного Причорномор'я, де в курганах археологи знаходять ам­фори з херсонеським клеймом.

Грецькі міста вирізнялися високою культурою. Тут спору­джувалися кам'яні будівлі, оздоблені скульптурою, розписом, мо­заїкою. На вулицях стояли кам'яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами. Значним політичним, економічним і культур­ним центром Північного Причорномор'я був, наприклад, Херсонес.

Соціальне розшарування в античних містах Північного При­чорномор'я було досить виразним. Панівний клас складався з суд­новласників, купців, власників ремісничих майстерень, землевлас­ників, лихварів та ін.

Було також багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. У ремісничому виробництві Херсонесу переважали, на­приклад, дрібні та середні майстерні. Тому не можна недооцінюва­ти тут ролі дрібних виробників, які становили значну частину насе­лення.

Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста. Лише вони користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Набуваючи повноліття і політич­них прав у повному обсязі, житель Херсонесу складав присягу, в якій говорилось: «Я буду однодумним про врятування і волю дер­жави і громадян. Я не буду скасовувати демократичного ладу... Як­що я дізнаюся про якусь змову, що існує або зароджується, я дове­ду це до відома посадових осіб»1. Чужоземці, навіть ті, що постійно мешкали тут, політичних прав не мали. Однак в окремих випадках за зроблену місту значну послугу їм могли бути надані права пов­ноправних громадян.

З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах з'являлося дедалі більше майстрів або багатих громадян з «варварського світу».

Значну частину експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля ра­бів на невільничих ринках або у сусідніх племен. Праця рабів вико­ристовувалася в ремісничому виробництві, на розробках солі, у до­машньому господарстві, а частково і в сільському господарстві. Так, раби працювали на клерах Херсонесу, де кам'янистий грунт Герак-лійського півострова вимагав дуже великих витрат праці з метою створення сприятливих умов для землеробства. До того ж раби становили певну частку експорту.

1 Херсонес Таврический. — Симферополь, 1985. — С 82—83.

21


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 2. Античні міста-держави


 


Державний лад грецьких міст Причорномор'я будувався на тих самих засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристок­ратичними республіками. Причому якщо у VII ст. до н. є. тут переважав демократичний елемент, то починаючи з І ст. до н. є. демократична республіка поступово замінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у містах Північного Причор­номор'я були народні збори, що скорочено називалися «Народ». У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міс­та (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужозем­ці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори місь­кої общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збо­ри ольвіополітів — еклесія.

Народні збори ухвалювали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на міській площі — аго-рі, поблизу головних культових споруд1. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регу­лювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компе­тенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) — постійно діючий орган влади. До нього входили архонти, номофілаки, продик та інші особи. Рада міста готувала рішення на­родних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контро­лювала діяльність виборних посадових осіб, і тому ольвійські дек­рети починалися словами: «Постановлено Радою і Народом»2.

У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої вхо­дили три номофілаки і діойкет («той, хто стояв на чолі управлін­ня»). Підготовлений цією комісією декрет передавався до Ради і ли­ше потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ух­валювалося без будь-яких змін і доповнень3.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі

1  Історія України: нове бачення: У 2 т. / О. І. Гуржій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та
ін.; під ред. В. А. Смолія. — К, 1995. — Т. 1. — С. 27.

2  Кадеев В. История и археология Причерноморья. С. 180.

3  Пальцева Л. А. Херсонес Таврический в VI в.в. до н. э. Л., 1988. — С. 41—44.

22


управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, ро­бота судових установ, військові справи. Найважливішою серед місь­ких магістратур була колегія архонтів. Вона складалася, як прави­ло, з шести осіб, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керу­вала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Колегія номофілаків стежила за виконанням законів. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра­тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра­вовими питаннями займалася колегія продиків — юридичних рад­ників. Агораноми та астіноми наглядали за порядком у місті і на ринках, за станом шляхів і громадських будівель, перевіряли пра­вильність мір та вагів.

Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому чис­лі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була водночас вищим фінансо­вим магістратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Крім того, існували нижчі фінансові магістрати — скарбники. Осно­ву державного бюджету Ольвії становила єдина система вивізних мит на товари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавалося на відкуп. Усі грошові надходження в міську казну контролювали спеціальні колегії — «семи» і «дев'яти».

Важливою статтею доходів у містах Північного Причорномо­р'я, особливо в останні століття до нашої ери, були пожертвування багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Ра­да міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золо­тим вінком та ін. Подібних почестей міг удостоїтися й чужоземець, який зробив місту значну послугу. Йому надавалися торговельні привілеї та права громадянства1.

Велика увага приділялася військовій справі. Спочатку в гре­цьких містах не було постійних армій, збройні сили були представ­лені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з'являється важкоозброєна піхота.

В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню полісну структуру управ­ління. Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприк-

1 Яйленко В. Я. Ольвия и Боспор в эллинистическую эпоху. // Эллинизм: економи-ка, политика, культура. — М., 1990. — С. 271, 279.

23


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України


§ 2. Античні міста-держави


 


лад, у Херсонесі в IV ст. до н. є., закінчилися невдачею. Втім, певні зміни відбувалися, насамперед змінювався характер управління цих міст: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликій групі аристо­кратичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських влас­тей відбувалося скорочення кількості магістратур, занепад коле­гіальних органів управління, заміщення вищих магістратур римсь­кими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади у руках першого архонта1.

Про посилення аристократизації державного ладу свідчить і така суттєва обставина: в Ольвії приблизно до середини III ст. до н. є. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які про­понувалися приватними особами. Однак, починаючи з середини III ст. до н. є., прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається колегією синедрів, де була представлена полісна верхівка, у при­ватних осіб. За останніми зберігається лише право виступати ініціа­торами пропозицій з простих псефісмів2.

У II ст. до н. є. античні міста Північного Причорномор'я опини­лися у сфері політики Понтійського царства. Громадянська община Херсонесу, наприклад, проголосила Понтійського царя Митрида-таУІ своїм «простатом» і, зберігши самоврядування, увійшла до складу його держави.

Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одер­жали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному поло­женню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор'ї. У І ст. до н. є. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право са­моврядування, повне громадянство та свободу розпорядження зе­мельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус — їй були надані права, бли­зькі до автономії3.

В основу права міст Північного Причорномор'я було покладе­но правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас

1  Зубарь В. М. Херсонес Таврический и Римская империя. С. 149.

2  Владимиров. Інститути сінедрів в Ольвії та проедрів у Херсонесі Таврійському в
римський період // Археологія. — 2000. — № 3. — С. 12, 13, 15.

3  Зубар В. М. Деякі питання історії Північного Причорномор'я наприкінці II — на
початку III ст. — С. 116—117.

24


на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та тра­диції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони на­родних зборів, декрети міських рад, розпорядження колегій поса­дових осіб — магістратів, а також місцеві звичаї.

Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна по­ділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадя­нам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадян­ської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобо­в'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу1.

Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Хер­сонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровите­лем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. є., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонсько­го, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська2.

Детально розробленим було зобов*язальне право. Жвава зов­нішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Бага­тий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купів-лі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приват­ному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір3.

1  Зубарь В. М. Херсонес Таврический в античную эпоху. С. 26.

2  Блаватский В. Д. Очерки воєнного дела в античных государствах Северного При­
черноморья. М., 1954. — С. 72,

3  Кадеев В. И. Экономические связи античных городов Северного Причерноморья в
1в. до н. е.
V в. н. е, (на материалах Херсонеса). Харьков, 1989. — С. 92—93.

25


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 3. Боспорське царство


 


Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні діля­нки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний ха­рактер.

Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епігра­фічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню підда­вався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його грома­дян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.

До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учи­нив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне зни­щення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охоро­няла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорсто-кіших покарань.


§ 3. Боспорське царство

\ аселення берегів Керченської протоки розпочалося в пер-* шій половині VI ст. до н. є. У V ст. до н. є. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки1. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

У середині IV ст. до н. є. після об'єднання ще кількох грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, що займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з бе­реговою смугою до Новоросійська, а також прилеглу до Тамані те­риторію низу Кубані й східний берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанаго-рія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Нім-фей, Кіммерик та ін.) і, крім того, землі, заселені численними пле­менами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї дер­жавності. Становлення держави у скіфських племен — основної частини населення Керченського півострова — тільки починалося. Центром цієї території було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке мало дуже вигідне економічне й політичне становище. Воно і стало столицею Боспорського царства2.

Свого розквіту Боспорське царство досягає у IVIII ст. до н. є. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. є. Боспор вступає в пору поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в 107 р. до н. є., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути вже не вдалося.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Митридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно­мор'я, у тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор пере­бував у складі Понтійської держави недовго. Після поразки й заги-


 


26


1  Кошеленко Г. А., Кузнецов В. Д. Греческая колонизация Боспора // Очерки архео­
логии и истории Боспора. М., 1992. —г С. 16.

2  Блаватский В. Д. Пантикапей. Очерки истории столицы Боспора. М., 1964. —
С. 227.

27


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 3. Бостюрське царство


 


белі Митридата VI у боротьбі з Римом у середині І ст. до н. є. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середи­ні III ст. н. є. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, ро­зорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був за­вданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й учинили жахливий погром. Боспор­ське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його існування припинилося.

Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були такими самими, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних союзах, котрі входили до його складу.

Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробст­во, яке не тільки давало продукти харчування для власного насе­лення, а й забезпечувало значний експорт хліба та інших сільсько­господарських продуктів1. Густа мережа сільських поселень покри­вала його територію. Родючий грунт сприяв успішному веденню зернового господарства, городництва, вирощуванню садів. Жителі Боспору до III ст. до н. є. перетворили виноградарство в одну з ос­новних галузей господарства, а виноробство — у добре розвинуте товарне виробництво. Розвивалося також тваринництво, велике значення мало рибальство. У містах процвітало ремісниче виробни­цтво, що досягло у багатьох галузях високого рівня. Одним із про­відних ремесел стало керамічне. Серед боспорських майстрів були металурги, які обробляли залізо й бронзу, каменярі, теслі, ткачі та представники інших професій2. Надзвичайно розвинутим було юве­лірне виробництво. Ніде в античному світі немає такої кількості чудових виробів ювелірного мистецтва, як у Північному Причорно­мор'ї.

Різноманітними були торговельні зв'язки Боспору. Основу бо-спорської торгівлі становив експорт зерна, передусім в Афіни та ін­ші міста материкової й острівної Греції. Крім хліба, Боспор вивозив худобу, шкіру, рабів. В обмін на ці товари держави Греції відправ­ляли до Боспору вино, маслинову олію, металеві вироби, дорогі тка­нини, дорогоцінні метали та інЯ

1  Кругликова И. Т. Сельское хозяйство Боспора. — М., 1975. — С. 154.

2  Історія України; нове бачення. — Т. 1. — С. 27.

3  Абрамов А. П. Новые данные о торговых связях Боспора в VIV вв. до н. э. // Очер­
ки археологии и истории Боспора. М., 1992. — С. 247, 254.

28


З IV ст. до н. є. Боспор стає основним постачальником ан­тичних товарів у північно-чорноморські степи.

Активна зовнішня й внутрішня торгівля, яку вів Боспор, ви­магала створення власної монетної системи. Пантикапей почав кар­бувати власну срібну монету ще в VI ст. до н. є., інші боспорські міс­та — у V ст. до н. є. Надалі право власного карбування було закріп­лено тільки за Пантикапеєм, срібна та золота монети якого стали загальнодержавними1.

Досить виразно виявлявся у Боспорському царстві поділ на ра­бовласників і рабів, вільних і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майсте­рень — ергастерій. Серед експлуататорів було чимало представників скіфської та меотської знаті, які перейняли грецьку культуру й пе­ретворилися у таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця рабовласницько-купецька знать (як грецька, так і місцева) відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівель­них роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони й у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною2.

Раби становили основну продуктивну силу боспорського су­спільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності та експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця зале­жного населення. Із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробітку земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласники3. І все ж основною соціальною суперечністю Боспорського царства було про­тистояння рабів та рабовласників. Найяскравіше воно виявилося у повстанні в Пантикапеї у 107 р. до н. є., коли прапор повстанців під­няв «раб, якого вигодували у палаці Перісада» — Савмак, скіф за походженням.

1  Фролова Я. А. Монетное дело Боспора VI в. до н. э, середины IV в. н. э. в свете но­
вых исследований  //  Очерки археологии и истории  Боспора. М.,   1992. —
С. 187—188.

2  Страхов М. М. Основні риси державного ладу Боспорського царства // Вісник
Університету внутрішніх справ. — Харків, 1999. — Вип. 7. Ч. 2. — С. 160.

3  Кругликова И. Т. Сельское хозяйство Боспора. С. 158—160.

29


Розділ .L Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України


§ 3. Боспорське царство


 


Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія прави­ла до кінця II ст. до н. є. Спартокіди, як це було й раніше, вважали­ся архонтами Боспору й одночасно — царями підвладних варварсь­ких племен. При цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зу­міли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І.

Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. є., доки Спарток НІ (304—284 до н. є.) не відмовився від нього і не став іме­нувати себе «царем Боспору», як називалися надалі усі інші прави­телі Боспорської держави. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній пе­ріод існування грецьких міст Причорномор'я. Боспорська держава перероджувалась у монархію1.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. У його руках зосереджується вер­ховна влада, командування військом, судові функції та інЯ Прави­телі стають володарями величезних земельних угідь, найбагатши-ми торговцями, власниками майстерень і промислів. Вони іменують себе «великими царями царів», а піддані називають царя «своїм бо­гом і застуг тшком», інколи навіть «спасителем»3. На початку III ст. н. є., коли боспорські царі підкорили скіфські володіння у Криму,

1  Воронов А. А. Боспор Киммерийский. — М,, 1983. — С. 13.

2  Страхов М. М. Основні риси державного ладу Боспорського царства. — С. 161.

3  Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. — М.; Л., 1949. — С. 341.

ЗО


правитель Рискупорид III був названий в одному із написів не тіль­ки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.

У перші століття нашої ери Боспор стає союзним Риму царст­вом. Уже у І ст. н. є. Боспорська держава остаточно переходить під безпосередній контроль римських намісників. Саме з цього часу на території Боспору періодично перебувають воїни римських допо­міжних підрозділів. Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору дістали офіційний титул «друга кесаря і друга римлян». Під час вступу на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження римського імператора і регалії своєї влади — куру-льне крісло, скіпетр та інА Статус союзного царства накладав на боспорських правителів певні обов'язки щодо імперії. Ними, зокре­ма, передбачалося комплектування підрозділів допоміжних військ для римської армії. Крім того, боспорські царі у II ст. передавали римській адміністрації «щорічну данину»2.

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближ­че оточення правителя — військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля брами»3. Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий царський секретар.

Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечу­вали спеціальні чиновники під керівництвом головного переклада­ча. Важливу роль відігравали фінансові органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.

До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися тради­ції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, міської ра­ди, виборних посад. Дуже довго зберігав таке міське самоврядуван­ня Пантикапей — столиця Боспорського царства. Певна автономія була у місцевих племен, які проживали у внутрішніх областях дер­жави. Так, у деяких племен, що визнали владу боспорського царя, залишалися свої царки, або вожді. Вони були зобов'язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але

1  Цветаева Г. А Боспор и Рим. — М., 1979. — С 28.

2  Зубар В. М. Деякі питання історії Північного Причорномор'я наприкінці II — на
початку III ст. — С. 115.

3  Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. — С. 342.

31


Розділ 1. Рабовласницькі державні утворення і право на території  сучасної України


§ 3. Боспорське царство


 


у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу й елементи автономії. У перші століття нашої ери управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам. Особливий намісник — «началь­ник острова» — управляв азіатською частиною Боспорського цар­ства. Були також посади намісників прикордонних міст: Феодосії — на заході і Горгіппії — на сході. Особливе управління було надано місту Танаїс, де вища влада належала царському послу — пресбев-ту. Пояснювалося це тим, що в Танаїсі, крім греків, мешкала впли­вова група сарматського населення. Тут була заснована подвійна адміністрація: елінарх очолював грецьку частину населення, а ар­хонт — сарматську1.

Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру: основною силою, на яку могли опиратися правителі, були на­йманці, переважно греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби склика­лося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот.

Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти «варварських» пле­мен на крайньому північному сході цього регіону.

Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були пра­во грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського цар­ства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала державна і приватна влас­ність на землю, худобу, рухоме майно. Були як палацові, так і при­ватні раби.

Характерною особливістю поземельних відносин була наяв­ність різних форм землеволодіння: по-перше, полісного, по-друге, царського землеволодіння. Існували також особливі общинно-вар­варські території. Всередені цих форм були свої різновидності: наділи військових поселенців і найманців, храмове землеволодіння, землі, які належали боспорській аристократії тощо2.

1 Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. — С 344.

2 Масленников А. А. «Царская» хора Боспора на рубеже VIV вв. до н. э. // Вестник
древней империи: — 2001. — № 1. — С. 178—179.

32


Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти влас­ності, проти особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

* * *

У І тисячолітті до н. є. на землях сучасної України відбували­ся важливі події. її територію заселяли різноманітні етнічні спіль­ноти, народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій слід в історії, впливаючи на економічний, со­ціальний, культурний розвиток, у тому числі й ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я.

Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу й збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на те- ренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ­ного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні зв'язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами укра­їнського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну ча­стину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями черняхівської культури, різни­ми етнічними групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення — східні слов'яни — знайомилося з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з їхніми політичними та правовими інститутами.

Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або й назавжди стаючи його частиною.

33

З 3-382


§ 1. Формування державності східних слов'ян


Розділ другий

Становлення і розвиток

держави і права Київської Русі

(VI — початок XII ст.)

§ 1. Формування державності східних слов'ян.

Утворення давньоруської держави —

Київської Русі

> лов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропей-ського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій по­ловині І тис. н. є. добре відображена в археологічних мате­ріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на по­чатку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно системати­чне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відно­син як обов'язкової умови становлення державності.

До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріч­чям на північному сході,  озером Ільмень на півночі і Північним


Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'я­вилися східні, західні та південні слов'яни1.

У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито рим­ським ученим і державним діячем І ст. н. є. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами»2. Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трак­таті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини»3.

Становлячи в І ст. н. є. єдиний, стійкий і один із найчислен-ніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Цент­ральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півд­ні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцню­вав зв'язки між їхніми племенами.

Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у IIV ст. н. є. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантій­ський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Іордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися антами) прожива­ли між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки4.

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої по­ловини І тис. н. є. були типовими для кінцевого етапу первіснооб­щинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбував­ся процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі пат­ріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і

1  Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. К., 1990. — С. 255.

2  Вестник древней истории. — 1941. — № 1. — С. 230.

3  Тацит К. Сочинения: В 2 т. Л., 1969. — Т. 1. — С. 372—373.

4  Приходнюк О. М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская
Русь. К, 1989. — С. 58—69.


 


34


3*3-382


35


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі


§ 1. Формування державності східних слов'ян


 


дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які воло­діли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагну­ла до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемін­ників у вигляді данини.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Ві­зантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворю­вались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісни­чих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання да­нини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «короля­ми», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм май­новим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські пле­мена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збір­не ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей»1.

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи пле­мен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець

IV ст.)2. Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — ра­
да племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові
«Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова»3. У племенах і
союзах племен скликалися і народні збори.

Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднан­ня населення для війни стають регулярними функціями в діяль­ності племен. У IV ст. н. є. анти вели наполегливу боротьбу з готами.

V 385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів

1  Иордан. О происхождении и деяниях гетов. СПб., 1997. — С. 67.

2  Там само. С. 108.

3  «Слово о полку Игореве» и его время: Сб. ст. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков. М., 1985. —
С. 14.


своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й «вельможами». Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії.

Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

З VII ст. термін «анти» вже не фігурує у писемних джерелах. З VIVII ст. у них вживаються такі найменування, як «слов'яни», «склавши», «склавени».

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі ста­рі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в ін­тересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії пере­бували й анти1.

Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні гро­мадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумов­лювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичай­но, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чин­ник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гуннів.

У другій половині І тис. н. є. східнослов'янські племена засе­ляли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народ­ність. Картину розміщення східних слов'ян на Східно-Європейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI — по­чатку XII ст. Нестор у «Повісті минулих літ», яка «увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візан­тійської культури»2. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю — древляни з центром у Іскоростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті — дреговичі; на захід

1  Мавродин В. В. Образование Древнерусского государства и формирование древне­
русской народности.
М., 1971. — С. 10.

2  Толочко П. П. Київська Русь. К, 1996. — С. 11.


 


36


37


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі


§ 1. Формування державності східних слов'ян


 


від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани й воли-няни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї — уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тиверці; у Закарпат­ті— білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сей­му, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни — кри­вичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці По­лоті — полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки1.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VIIVIII ст. Основу їх­нього господарства становило орне землеробство, в якому тепер за­стосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з ши­роким лезом і залізним наконечником2. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти хар­чування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — поча­ли відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала інди­відуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвива­ються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення камін­ня, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землероб­ства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VIVIII ст.3. Результатом відокремлен­ня ремісництва від землеробства було зародження товарного вироб­ництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VIIVIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське  (Каспійське)  море    з  країнами  Сходу,  Дніпровський

1  Повесть временных лет (далі — ПВЛ). — М.; Л., 1950. — 4.1. — С. 11—14.

2  Винокур І. С. Соціально-економічний розвиток ранньосередньовічних східних сло­
в'ян у світлі нових археологічних даних // Історія Русі-України (історико-архео-
логічний збірник). — К, 1998. — С. 21.

3  Седов В. В. Начало городов на Руси: Тез. докл. сов. делегации на V Междунар. кон­
грессе славян, археологии.
— М., 1985. — С. 6.

38


шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули за­гальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна не­рівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VIIVIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «вер­ві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебу­вали житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чоти-ри-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарст­ва слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Во­дночас у межах територіальної общини продовжувала існувати ко­лективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в терито­ріальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і нако­пичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до об­щини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово при­своювала собі право збирати серед членів общини частину продук­тів на загальні потреби общини й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало почат­ковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою фор­мою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIIIIX ст. були укріплені «гради»1.

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існу­вала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснооб­щинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюєть­ся низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у земле­робстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба врахо-

1 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — К, 1989. — С. 35.

39


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі


§ 1. Формування державності східних слов'ян


 


вувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розви­ток рабовласництва у східнослов'янському суспільстві. Не менш ва­жливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кіль­кості.

У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила се­бе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIIIIX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів1.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь2.

Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, за­писана в XI ст. при князеві Ярославі Мудрому, але у своїй основі укладена ще на початку утворення Давньоруської держави. Голов­на увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Муж» — представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають во­лю і потрапляють у залежність від багатих «мужів». Хороми були не тільки житлом «мужів», а й центром їхніх володінь — земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюю­чи у свою спадкоємну приватну власність — вотчину. Разом із зро­станням економічної сили мужів зростала і їхня політична могут­ність.

На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'ян­ський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VIIVIII ст. Водночас із роз­витком класових відносин формування державності відбувалося від

1  Российское законодательство XXX веков: В 9 т. — М., — 1984.___ Т. 1.__ - С. 15.;

Рогов В. А. Государственный строй Древней Руси. М., 1984. — С. 7—8.

2  Рыбаков Б. А. Новая концепция предыстории Киевской Руси // История СССР
198L№2. — С. 59.

40


союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рів­нів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави1.

У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщин­ного ладу, що підготував окремі племена до майбутнього життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні па­тріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен2. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'я­тичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворюва­ли 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям).

Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. Збереглася лише загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова де­мократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворе­них насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігра­вав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VIVII ст. належить і виникнення громадсь­кого інституту — дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організа­цією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий вата­жок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старій­шин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У сою­зах племен — князівствах — формувався новий рівень управління3.

1  История Украинской ССР. Т. 1. — С. 254.

2  Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XIIХШ вв. С. 316.

3  Голочко П. П. Древний Киев. К., 1983. — С. ЗО; Котляр Я. Ф. Древняя Русь и
Киев в летописных преданиях и легендах, К., 1986. — С. 27.

41


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи па­нування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особли­вої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціаль­ний апарат управління і поширювалася на певну територію. Війсь­ковий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ве­дення загарбницьких та оборонних воєн.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх со­юзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до на­шестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи пле­мен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них ідеться про існу­вання на території, де проживали слов'янські племена, трьох по­літичних центрів: Куяби, Славії та Артанії. Куяба була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з поляна­ми із центром у Києві. Славія, на думку окремих дослідників, — об'єднанням північної групи на чолі з новгородськими слов'янами; що ж стосується Артанії, то, очевидно, східні письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен1.

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-кня-зівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у про­цесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIIIIX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши знач­ну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію бли-

1 Боровский Я. Е. Восточные источники о трех группах русов. Артания и Анты // Чернигов и его округа в IXXIII вв.: Сб. науч. тр. К., 1983.

42


§ 1. Формування державності східних слов'ян

зько 120 тис. км2 і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, або був справжньою державою, або ставав нею1.

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, ди­настія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літопи­сом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет. аль-Масуді писав: «Першим із слов'янських царів є цар Діра»2.

В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існують лицарі», тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців «до правителів віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду» (розв'язання спір­ної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з насе­лення3.

У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність схід­них слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'яви­лися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава4.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднан­ня південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньорусь­кої держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгород­ський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважа-

1  Рыбаков  В.  А   Колыбель  отечественной  государственности  //   Коммунист. 
1982.— J7. — С. 98. Є й більш категоричне твердження: «Вже на початку IX ст.
Русь була державою з усіма ознаками ранньофеодальної монархії, що включала
верховну владу київського князя, складну систему васалітету тощо» 
(Славяне
Юго-Восточной Европы в пред государственный период. С 321).

2  Цит. за: Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русах.
СПб., 1870. — С. 137.

3  Новосельцев А, П. Восточные источники о восточных славянах и Руси VIIX вв. //
Древнерусское государство и его международное значение. М., 1965. — С. 388—
389, 397—398.

4  Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. М., 1980. — С. 27—46.

43


Розділ 2. Становления і розвиток держави і права Київської Русі


§ 1, Формування державності східних слов'ян


 


еться датою утворення Давньоруської держави1. Пізніше київсько­му князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспіль­но-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномо­р'я2. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнен­ня Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний ре­зультат внутрішнього соціально-економічного та політичного роз­витку східних слов'ян.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою вну­трішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культур­ною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім воро­гом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народ­ність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збе­реженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та ду­ховної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однако­ві традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму3.

Отже, у процесі формування давньоруської державності про­стежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; ут­ворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської зем­лі»; формування південного й північного ранньодержавних утво­рень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута зас­новниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зару­біжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тен­денційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішньо­го самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена

1  Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. — 2001. —
2, — С 26.

2  Пашуто В. Т., Флоря В. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и историче­
ские судьбы восточного славянства.
М., 1982. — С. 5.

3  Давня історія України. — К., 1995. — Кн. 2. — С. 146—147.

44


пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями.

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргумен­том на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літопис­ну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину1.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Гер-цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики.

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російсько­му вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше похо­дження й штучний характер розповіді «про призов варязьких кня­зів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б не­правильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам держав­ності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни»2.

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мав-родіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Риба-кова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П Шаскольського, С. В. Юш­кова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невід­повідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом

1 Ловмянский X. Русь и норманны. — М\, 1985. — С. 230—245; Авдусин Д. А. Совре­
менный антинорманизм // Вопр. истории. — 1988. — № 7. — С. 23—24.

2 Баран В. Д. Давні слов'яни. — К, 1998. — С. 148—149.

45


Розділ 2. Становления і розвиток держави і права Київської Русі

варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-еко­номічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первісно­общинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого від­ношення не мають1. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонор-маністи проголосили варягів однією з історичних сил, котра відігра­ла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньо­руських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пан­тюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньо­руська держава відповідно утворена Хазарським каганатом2. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міц­ніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку схід­нослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла­лася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і

1  Мавродии В. В. Образование Древнерусского государства и формирование древне­
русской народности.
С. 128; Шаскольский И, Я. Антинорманизм и его судьбы //
Пробл. отечеств, и всеобщ, истории. — 1983. — Вып. № 7. — С. 35—51; Лебедев Г. С.
Эпоха викин  ;в в Северной Европе. Л.,  1985. — С. 5; Древнерусское госу­
дарство и право: Учебное пособие / Под ред. кандидата юридических наук, доцента
Т. Е. Новицкой. М., 1998. — С. 3.

2  Новосельцев А. П. Древнейшие государства на территории СССР: Некоторые итоги
и задачи изучения
// История СССР. — 1985. — №6. — С. 96; Котляр М. Ф. Дав­
ня історія України // УІЖ. — 1996. — № 2. — С. 142; Толочко Я. Я. Київська Русь
// УІЖ. — 1996. — № 6. — С. 129.

46


§ 1. Формування державності східних слов*ян

такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Дав­ня Русь».

Давньоруська держава після її утворення продовжувала роз­ширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєд­нані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залеж­ність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньорусь­кої держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'я­тичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезько-го озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному захо­ді — до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося станов­лення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершував­ся процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостеріга­ється тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап сво­го розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок за­родження української, а також російської та білоруської дер­жавності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федера­тивної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») на­родності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська на­родність1.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута ви­датним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської

1 Концепція М. І. Костомарова найбільш рельєфно подана в таких його працях: Две русские народности (1831); Мысли о федеративном начале Древней Руси (1861); Черты народной южно-русской истории (1861); Начало единодержавия Древней Руси (1870).

47


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі


§ 1. Формування державності східних слов'ян


 


народності — з давньоруською1. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київ­ською державою2.

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план від­мінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської на­уки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робило­ся у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціаль­ній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить знач­ного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинако­во два різні відділи російської народності3. У середовищі дореволю­ційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков4.

Завершення процесів формування Давньоруської держави, по­зитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народ­ність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культу­ра, відносно міцні економічні зв'язки.

Упродовж періоду існування Київської Русі давньоруська на­родність — спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом подальшої консолідації5. Відомий спеціаліст з


археології та історії епохи Київської Русі О. П. Моця, зазначає, що  «говорити про українців, росіян чи білорусів у IXXIII ст. зара­но— вони ними себе тоді не усвідомлювали, називалися «русами», «русинами», «русичами». Тому, вважає цей автор, спроби «віддати»  давньоруський спадок лише одному з цих сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе у сучасних назвах у пізні часи, є науково некоректним1. Як зазначає П. П. Толочко, «у межах державної території Київської Русі впродовж кінця IX— початку XIII ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов'янська спільність»2.


 


1  Гругиевский М. С. Очерк истории украинского народа. СПб., 1906. Про історіогра­
фію давньоруської народності див.: Фроянов
И. Я. Киевская Русь: очерки отечест­
венной историографии.
Л., 1990. — С. 6—29.

2  Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990. — С. 76.

3  Русская история с древнейших времен до Смутного времени / Под ред. В. Н. Сторожо­
ва. — М., 1898. — Вып. I. С. XVIII.

4  Пресняков А. Е. Лекции по русской истории: В 2 т. Киевская Русь. М., 1938. —
Т. 1. — С. 10.

5  Історія України: Курс лекцій". У 2 кн. / Д. Г. Мельник, М. В. Демченко, О. І. Гуржій та
ін. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 35; Толочко О. Л., Толочко П. Л. Київська Русь. — К,
1998.    С.   294;   Юсова  И.  М.   Генеза  концепту   «давньоруська  народність»  у
радянській історичній науці // УІЖ. — 2001. — № 6. — С. 65—85.

48


1  Моця О. П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. — 1996. —
№ 4. — С 48.

2  Етнічні процеси у середньовічному слов'янському світі (матеріали «крутлого сто­
лу») // УІЖ. — 2001. — № 3. —
С 15.

49

43-382


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі__________

§ 2. Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст.

, еодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального зем­леволодіння. Феодальна земельна власність є економіч­ною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерів­номірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприк­лад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною фор­мою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та пере­хід землі у феодальну власність1. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівсько­го домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі й Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про пожертвування князя Десятинній церкві2. Князівське землеволодіння, як і всілякі служителі у цих володін­нях — огнищани, старости та ін., охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, у статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (далі — К. П.).

Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з'являється боярське землеволодіння, У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі му­жі», котрих, на думку деяких дослідників, можна вважати власни­ками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії і «розпустив дружи­ну по селах»3. Усе це свідчить про розвиток боярсько-дружинного

1  Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XIIXIII вв. С. 258, 317.

2  ПВЛ. Ч. 1. — С. 43, 85.

3  Там само. С. 41, 169.

50


§ 2. Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX — першій третині XII ст.

землеволодіння. Час виникнення на Русі такої форми землеволо­діння через неповноту джерел поки що істориками остаточно не встановлений. Суперечливими є й думки археологів. Проте ст, 34 К.П., де йдеться про штраф за псування межового знаку, свідчить про посилений захист передусім приватного землеволодіння. У По­ширеній редакції Руської Правди (далі — П. П.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відбила більш ранній період розви­тку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і хо­лопів, а також про боярське успадкування1. Феодальні землеволо­діння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку яко­го становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духо­венство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

Поступово поширюється практика дарування землі монасти­рям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. На­прикінці XI ст. виникло церковне землеволодіння2.

Адміністративним і господарським центром феодальних воло­дінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщувалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і прожи­вали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслугову­вала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях.

Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося за­конодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки (сріб­на гривня у Давній Русі була платіжною одиницею вагою від 95 до 197 г срібла).

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відно­син, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволо­діння. Система сюзеренітету, васалітету, основу якої становили економічні та політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала йо­го консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини у се-

1  Российское законодательство XXX веков. Т. 1. — С. 64, 65, 67.

2  Ричка В. М. Еволюція державної влади і шляхи розвитку церковної організації у
Київській Русі // Іст. дослідження. Вітчизн. історії. — К., 1989. — Вип. 15. — С. 7.

51

4*3-382


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

редині феодального класу країни відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 К.П.; статті 1, З II.IL).

Честь і гідність членів сімей феодалів захищалися церковним статутом великого князя Ярослава. За застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда (ст. 38 К. П., ст. 78 П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при переда­ванні майна у спадщину (статті 90, 91 П. П.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Фео­дали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але існували у реально­му житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.

Одже, поряд із класовим поділом суспільства відбувався про­цес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне місь­ке населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського насе­лення становили «люди». У Короткій Правді під цим терміном зна­чилися переважно селяни-общинники. У такому самому значенні він використовувався і в Поширеній Правді. У ст. З П.П. «люди» протиставлялися «княжу мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» стосовно вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково зачіпав окремі сільські общини, об­щинну власність на землю.

Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спо­чатку данина сплачувалася з «диму» (дому).

Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а фео­дальна власність на землю — основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення фео­дально залежного селянства. Воно експлуатувалося державою шля­хом збирання данини, розмір якої тепер став залежати від кількос­ті і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами

52


§ 2. Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX — першій третині XII ст.

через примус селян до панщини чи збирання оброку. В пізніших актах слово «люди», як правило, супроводжувалося вказівкою на їхню залежність від тих чи інших феодалів («люди» великого кня­зя, монастирські, боярські тощо)1.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Стійкість общини підривала­ся і з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу окремих феодалів, які робили членів общини залежними від них.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихій, неврожаю та ін. Поси­лення позаекономічного примусу також штовхало селян під покро­вительство наймогутніших феодалів, які тут лее примушували пра­цювати на себе. Таким чином, установлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому виділяються етапи й різні стадії залежності.

Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XIXII ст. становили значну частину напівселянського феодально за­лежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини2.

Те, що смерд входив у систему князівського домену, випливає із включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярослави-чів (ст. 26 К П.), а також із того, що особиста недоторканність смер­да забезпечувалася «княжим словом» (ст. 78 П. П.). Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смер­ди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

1  Черепний Л. В. Русь: спорные вопросы истории феодальной земельной собственно­
сти в IXXV вв. // Новосельцев А. П., Пашуто В. Т., Черепнин Л. В. Пути разви­
тия феодализма. М., 1972. — С. 169.

2  Рыбаков Б. А. Смерды // История СССР. — 1979. — № 2. — С. 56—57.

53


Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі


§ 2, Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX першій третині XII ст.


 


Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньо­руському суспільстві. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового станови­ща цієї категорії населення Київської Русі1.

Закупи. Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

Основним джерелом для вивчення закупництва є компактна група статей Поширеної редакції Руської Правди, названої «Стату­том про закупи» (статті 56—64, 66). Статут з'явився на початку XII ст. унаслідок боротьби народних мас проти сваволі феодалів і вимоги чіткішого визначення правового становища закупів. За­куп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він вико­нував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL). У ст. 58 Поширеної Правди вказано, що закуп догля­дає панську худобу: випасає її на полі, заганяє у двір, запирає у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сіль­ськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за со­бою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшено­му розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві зали­шення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного («обіль-ного») холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відпо­відав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати за­купа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Це застереження у Руській Правді свідчило про пан­ську сваволю. Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого пана. Зростання за­купництва було пов'язане з розвитком приватного землеволодіння.

Слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору в оцінці економічного, соціального і юридичного становища закупа.

1 Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества Древней Руси. Л., 1983. — С. 135—149; Фрояпов И. Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историо­графии. Л., 1990. — С. 177—212.

54


 Так, Б. Д. Греков, даючи соціально-юридичну характеристику  закупництву, бачив його аналогію в селянській служилій кабалі1. С. В. Юшков вважав, що закуп був не вільним, не рабом, а напів-рабом2.

О. О. Зімін зараховував закупів до холопів3. Як напівкріпака, котрий сидів на панській землі, але не втратив ще цивільних прав, характеризував закупа С. О. Покровський4. М. Б. Свердлов вважає, що у закупів, які потрапили в залежність через «купу», були і свої земельні ділянки, і тяглова худоба, що слугувала економічною ос­новою часткового збереження прав вільної людини5.

Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, по­збавлена свого попереднього стану6. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент фео­дально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які вику­пилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків із паном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпу-щеники звичайно потрапляли під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили «причетність» до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися («ізживалися») зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні (ст. 1 П. П.). Руська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень, так само як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у вка­заній статті. Ізгої залишалися вільними доти, поки самі не потрап­ляли в услужіння до якого-небудь пана, стаючи закупом або хо­лопом.

1  Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1953. — С 195—211.

2  Юшков <