Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

1

МВС України Університет внутрішніх справ

Ю.М. КОЛОМІЄЦЬ

V

ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В СИСТЕМІ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ Й УПРАВЛІННЯ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

 

 

Харків

«Основа»

1998


>>>2>>>

ББК 67.300

К61

Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою Університету внутрішніх справ 8 червня 1998 р., протокол З

Поз. 1.6. Видавничого плану Університету внутрішніх справ на 1998 рік

Рецензенти; докт. юрид. наук, проф. О.Н.Ярмиш і канд. юрид. наук, проф. В.А.Шувалова

Коломієць Ю.М.

К61    Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. - Харків: Основа, Ун-т внутр. справ, 1998. - 246 с

ISBN 5-7768-0590-2

У монографії в історико - правовому аспекті досліджуються основні риси інституту глави держави, аналізуються його повноваження за різних систем як монархічної, так і республіканської форм правління, визначається його місце і роль в механізмі державного управління.

Для політичних діячів, наукових працівників, викладачів і студентів юридичних вузів і факультетів, а також: для широкого кола читачів.

1203020100-66                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              ___    ...

К-----------Без огол.                                                                                                                                                                                                        ББК 67.300

226-98 ISBN 5 7768-590-2                                                                                                                                                                                                                                                                                       © Ю.М. Коломієць, 1998


>>>3>>>

ВСТУП

Здійснення загального керівництва й управління в країні складає прерогативу вищих державних органів, до яких належить глава держави, уряд і парламент. Реальне становище і роль цих органів у механізмі здійснення владних повноважень залежать від форми правління, політичного режиму, історичних і національних особливостей, соціально-політичної ситуації, яка складається в країні в той чи інший період її розвитку.

Впровадження в систему державної влади України посади одноосібного глави держави - президента - значно посилило увагу в нашому суспільстві до інституту глави держави взагалі. До того ж уведення цієї' посади відкрило новий етап у розвитку Української держави на схилі XX ст Реформа політичної системи, формування в Україні правової держави висуває на порядок денний одне з основних завдань - переосмислення ролі і місця глави держави в системі вищих органів державної влади, пошук найкращої моделі інституту президентства з використанням зарубіжного і національного історичного досвіду В умовах, коли теоретичні ідеї розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову починають втілюватися в реальні правові норми, структури і процедури, актуалізується ідея інституту, який покликаний стати інтегруючим фактором у системі державної влади.

Україні необхідний дійовий інститут глави держави, який, перш за все, сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму, слугував би надійною перешкодою таким негативним явищам, як бюрократизм, дезінтеграція, дезорганізація в суспільстві.

Очевидно й те, що саме по собі запровадження посади глави держави ще не означає, що ця інституція сформована остаточно з добре відпрацьованою структурою різних підрозділів, тісними взаємозв'язками з іншими політичними інститутами і суспільством у


>>>4>>>

цілому. Становлення інституту глави держави і. перш за все. президента - достатньо тривалий історичний процес. А том\ при формуванні та подальшому- розвитку інституту глави держави в Україні досить корисним має стати різноманітний і багатий досвід зарубіжних країн, в яких інститут глави держави існує століттями як у вигляді монархії, так і в вигляді президентства.

Відомо, що інститут глави держави зобов"язаний своєю проявою монархічній формі правління. Інститут президентства значно молодший за віком і виник, \ принципі, як антитеза інституту монархії на певному історичному етапі. Проте за своїм статусом у системі вищих органів державної влади глави держав у парламентарних монархіях і в парламентарних республіках мають багато спільного, а за обсягом повноважень близьким є статус глав держав у дуалістичних монархіях і глав держав з республіканською президентською системою правління. Разом з тим, у статусі президентів і монархів є багато відмінностей, що впливають на характер їх взаємовідносин з іншими державними органами, і це потребує окремої характеристики їх конституційно-правового статусу.

Таким чином, ця монографія покликана дослідити основні риси інституту глави держави, дати його визначення, розглянути різні моделі як монархічної, так і республіканської форм правління, порівнюючи з вітчизняним інститутом глави держави з метою надання ще більшої ваги і авторитетності посаді президента нашої держави, від якого в цей неспокійний час багато в чому залежить стабільність, громадянський мир і злагода у нашому суспільстві.


>>>5>>>

Розділ І. РОЗВИТОК ІДЕЇ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Слід зауважити, що окремі аспекти досліджуваної проблеми мають у світовій науковій літературі тисячолітнє коріння. З приводу форм державного правління висловлювали свої думки і давали навіть їм оцінки ще античні філософи: греки - Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін., римляни - Ціцерон. Гай та ін.

Геракліт (544 - 480 до н. є.) був аристократом за народженням і за своїми політичними поглядами. Він досить вороже ставився до демократичної влади і так говорив про керівників-демократів' "Бо який то в них розум чи здоровий глузд? Вони вірять народним співцям, і вчитель їх - натовп. Бо ж не знають вони, що багато дурних, мало хороших. Бо ж найкращі надають перевагу одному: вічній славі всього тлінного. Натовп же набиває своє нутро подібно тварині"'.

У своєму політичному вченні Демокріт (460 - 370 pp. до н. є.) теж висловився з приводу державності та її основних форм правління. Найкращою державою філософ вважав демократію і навіть сформулював норми політичної поведінки, котрих повинні дотримуватися громадяни найкращої держави. Згідно з вченням Демокріта переваги демократичного ладу настільки значні, що в демократичному полісі навіть бідність краща, ніж багатства в монархії. Однак він добре розумів, що ніякі переваги демократії не можуть дати абсолютної гарантії того, що обраними завжди і у всіх випадках будуть тільки кращі із громадян2

Проект-утопію найкращої держави і правління створив Платон (427-347 pp. до не.). Всі ж реально існуючі держави -тимократія, олігархія, демократія і тиранія - це негативні типи, і кожна з цих форм є послідовним погіршенням форми ідеальної3.


>>>6>>>

Арістотель (383 - 322 pp. до не.) залишив незакінчений трактат під назвою "Політика" у восьми книгах, де і розкрито його соціально-політичні погляди, розглянуто суспільні відносини та дано оцінку різним формам державного устрою Він одним із перших розрізняв форми правління в залежності від того, чи здійснюється верховна влада одноосібно (монархія), обмеженою кількістю осіб (аристократія), rcim населенням (демократія). Визначений Арістотелем кількісний критерій залишився основним і дотепер. Окрім того, він поділяв форми правління на "правильні" і "неправильні". До правильних форм, що мають на меті загальну користь, благо для всіх, належить монархія, як}1 Арістотель називає "первісною і найбожественішою із усіх форм державного ладу"4. Тиранія - по суті та ж монархія, але вона належить до неправильних форм правління, бо має на меті інтереси одного лише правителя. Таким чином. Арістотель докладно розглядає всі можливі види (близько до сучасних систем правління) і монархії, і олігархії, і демократії5.

На терені Стародавнього Риму ідеї державності. її форми правління розвивали філософ Панецій (II -1 ст. до н.е.). державний діяч, вчений і оратор Ціцерон та ін.. але вони здебільшого спиралися на вчення грецьких філософів.

У середні віки теж з'явилися праці, які містили окремі міркування, пов'язані з проблемами державного устрою. Зрозуміло, що їх було зовсім небагато, а тому одним з найбільш відомих середньовічних учених був Фома Аквінський (1225-1274 pp.). що прославився своєю працею "Сума богословія", яку вважають своєрідною енциклопедією середньовічного світобачення і яка1 в церковно-релігійному дусі висвітлювала більшість питань, у тому числі і повязаних з пізнанням суспільства0.

Починаючи з періоду раннього Відродження, з поширенням ідей гуманізму в Європі активізується зацікавленість античною філософією, а значить знову порушуються ті проблеми, які стояли на


>>>7>>>

порядку денному у давньогрецьких та давньоримських учених. Одним з найвидатніших мислителів Відродження був Н. Макіавеллі (1469 - 1527). автор "Тосударя". "Роздумів про першу декад)' Тіта Лівія", трактату про "Військове мистецтво". Слід, перш за все, зауважити новаторські, в порівнянні з античними й середньовічними, методологічні позиції Макіавеллі в розумінні історичного процесу. Він констатував, що визначальним є вплив "дійсного ходу речей", а не суб'єктивні бажання й уявлення людей, нехай навіть тих, що стоять біля керма державної влади. Макіавеллі вважають теоретиком світської влади, прихильником язичницького Риму, який вбачав у релігії інструмент державного управління, тверезим і сміливим політиком7.

У своїй найбільш фундаментальній праці "Роздуми про першу декад}' Тіта Лівія" з приводу розподілу влад він писав, що кожна держава повинна передбачливо закріпити необхідну і справедливу частину влади за кожним компонентом, що її складає. Відзначимо. про це говорили в 10-х роках XVI ст.! Макіавеллі також підкреслював, що для блага держави її глава має повне право в цілому ряді випадків відступати навіть від таких доброчинностей, як набожність, милосердя, вірність. '"Отже, - пише Макіавеллі, - князь не повинен боятися, що його ославлять безжалісним, якщо йому потрібно утримати своїх підданих в єдності і вірності"**. Для спасіння і захисту Батьківщини можна застос^'вати і брехню, і жорстокість. Він на прикладі окремих держав показав, як використовували політичну владу Цезар Борджа, Козімо Медічі, ГГєр Содсріні. Мислитель у своїх дослідженнях намагався не тільки віднайти новий тип політичного діяча, але й виявити реальні межі влади, сформулювати закономірності політичного режиму і закласти підвалини політичного мистецтва в нових умовах9. Таким чином, в його праці "Государ" новим об'єктом роздумів Макіавеллі стає особа самого государя-князя. Автор вивчає різні види держав' спадкові, щойно створені і змішані. При цьому для нього досить важливо


>>>8>>>

якими шляхами - за допомогою своєї чи чужої зброї, завдяки шастю, долі чи доблесті - державу створювали Від цього, на думку Макіавеллі. залежить міць держави: якщо держава спадкова, то найчастіше вона досить моптня, і. навпаки, щойно створена часто є нестабільною Він також аналізує різні форми правління, оскільки державами можуть правити абсолютно повновладно, тобто авторитарно, або ж за "'допомогою баронів", або ж народним правлінням. Але слід пам'ятати, застерігає Макіавеллі, "монархія легко перетворюється на тиранію, аристократія часто переходить у правління невеликої меншості (олігархія), народне правління без особливих зусиль перетворюється в справжню розпусту ~л". Стабільність режиму, згідно з Макіавеллі, теж залежить від діянь і особистих якостей правителя Але мислитель, пояснюючи і виправдовуючи необхідністю ті чи інші вчинки государів-князів. не забуває, що в більшості випадків "вони заслуговують всякого осудження". Ремесло князів - це насилля, а насилля, для Макіавеллі, суперечить людяності і гуманності". І все ж, незважаючи на цей політичний песимізм, Макіавеллі вважають по праву одним з апологетів державної влади Його ідеї актуальні й сьогодні. Вже на межі XIX - XX ст. виникли теорії політичного класу, які значною мірою використовували ідеї Макіавеллі про різницю між тими, хто править, і тими, ким управляють В 40-х pp. у США Дж. Бернхем очолив так званий макіавеллівський напрямок в політичній соціології, що трактував еліту як осіб, які володарюють незалежно від своїх моральних якостей і здійснюють політичне управління в своїх інтересах.

До творчої спадщини Макіавеллі звертаються також і сучасні теоретики лідерства, вважаючи, що перед арістотелівським законодавцем, макіавеллівським государем-принцепсом і національним лідером XX ст стоїть завдання' правильно співвіднести традиції з вимогами розвитку, розподілити загальні соціальні ролі, своєчасно їх інтелектуалізувати Політико-правовий аспект праць


>>>9>>>

Макіавеллі активно використовують сучасні вчені в дослідженні проблем престижу влади, оцінки урядових програм, підтримки громадського порядку в моменти кризи політичного керівництва, вирішення конфліктних ситуацій, загроз громадянських виступів і хвилювань12.

Ще однією досить відомою постаттю XVI ст., тобто доби Відродження і Реформації, був М. Лютер (1483 - 1546 pp.), представник Німеччини, який, шукаючи релігійну істину, прийшов до міркувань про державну владу. Спеціалісти навіть вважають, що в морально-політичному аспекті ідеї Макіавеллі і Лютера мають багато спільного. В центрі уваги роздумів обох мислителів стояли проблеми, пов'язані з моральністю світської влади і її лідера -государя, глави держави. Лютер з цього приводу говорив: "'Государ обачний і дурний краще доброго, але необережного: бо добрий не буде управляти сам, а буде управлятися іншими, головним чином, найгіршими людьми; обережний же і мудрий государ, хоча він і нашкодить (можливо) благочестивим, все ж буде стримувати й злих, а це особливо важливо і необхідно в світі, який являє собою юрму злих" . Свої уявлення про сутність державної влади Лютер формулює так: "Влада начальства грунтується на насильницькому штучному пануванні"14. Лютер у своїх творах відстоює автономію світської влади від духовної, розглядаючи її як чисто світську справу, виправдану для християнина як і будь-яке інше мирське заняття. Лютер вважає, що практика заперечує можливість ідеальних теоретичних постулатів. Ставлення Лютера до "'катів Господа", як він називає государів, подібне цьому. "Знай також.- пише Лютер,-що з часу створення світу мудрий князь - птаха рідкісна, і ще більш рідкісним є князь благочестивий. Звичайно, вони або найбільші дурні, або ж відчайдушні злодії"15.

Отже, двоїсте ставлення до державної влади послужило обом мислителям для того, щоб розробити історично перспективну точку зору в питанні, яке було кардинальним для Європи XVI-XV1I ст.. - (і,


>>>10>>>

можна сказати, залишається для деяких мусульманських країн кардинальним і тепер) про співвідношення духовної і світської влади. Незважаючи на те. шо один був атеїстом, а інший - глибоко віруючою людиною, вони обидва теоретично обґрунтовували провідну роль саме світської влади, разом з тим намагаючись дати в своїх трактатах і практичні рекомендації можновладцям, як зберегти свій трон і досягти успіхів в управлінні державою. Проте найбільш завершену і обгрунтовану для XVI ст. концепцію нових поглядів на історію розвитку суспільства і держави створив французький публіцист і державний діяч Ж. Бодсн (1532 - 1596 pp.) Наслідуючи Макіавеллі. Боден відкидав тезу про божествене походження держави і вбачав у політичній владі прояви панування та насилля. В своїму творі "'Шість книг про державу" він вважав однією з найкращих форм правління необмежену монархічну владу.

Становлення основних ідей конституційного права, формування цієї галузі права як науки відбулося в період зламу феодального абсолютизму і виходу на політичну арену Європи відомих усьому світові просвітителів Г. Гроція. Б. Спінози, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Локка. Ж-Ж. Руссо та ін. Сформульовані ними положення про народний суверенітет, розподіл влад, парламентаризм, правову державу лягли в основу теорії сучасного конституційного права, збагатили державно-правову практику. Ці ідеї знайшли своє втілення в перших конституційних документах XVIII ст.

У XVIII ст. Г. Гроцій (1585 - 1645 pp.) як представник "третього прошарку" одним з перших відродив у новому розумінні ідею природного права і республіканізму, яка була розроблена ще античними вченими філософами і служила теоретичним обгрунтуванням "права на опір " і тираноборства. Держава, за вченням Г. Гроція. тримається на договірних засадах і володіє суверенітетом як установа, а не як виразник волі окремих осіб'7.

10


>>>11>>>

Шарль Луї Монтсск'є (1689 - 1753 pp.) у своїй головній праці "Про дух законів" підкреслював, що вирішальним фактором розвитку суспільства є закони і законотворча діяльність. Заперечуючи деспотію як форму правління. Монтеск"є вважав найкращою формою державного устрою конституційну монархію англійського типу з різким розмежуванням влад на виконавчу, законодавчу і судову '\

Жан Жак Руссо (1712 - 1778 рр^ у сфері політичного устрою пропонував ідею народного суверенітету. Найраціональніша форма правління для нього - це республіка з прямою участю народу в управлінні для невеликих країн, а для великих - з обранням народних представників. Руссо в своїх трактатах "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми "\ "Про суспільний договір" намагався з'ясувати, які суспільні чинники спроможні привзести до зміни державних форм правління і до соціальних революцій19.

Серед просвітителів Російської імперії XVIII ст. слід згадати С. Ю. Десницького20. професора кафедри законодавства Московського університету, який був уродженцем України. В своїй праці ''Слово про прямий і найближчий спосіб до навчання юриспруденції" С Ю. Десницький пише, що юриспруденція складається з чотирьох частин і найпершою, з якої слід починати вивчення цієї науки, є проблема проходження правлінь у різні віки і в різних народів. Слід у першій частині на конкретних прикладах дослідити походження влади і старшинства у народів, спираючись обов'язково при цьому на історичні свідчення. Після висвітлення причин становлення влади необхідно показати правління європейських держав, "описуючи їх початок феодальний, і їх перехід із цього в аристократичне, чи монархічне, чи в якесь інше, якого вони набували, правління. Проте спочатку слід довести, що і саме правління феодальне чи інше, як і аристократичне, складалося із вельмож, що мали над собою государя неповномогутнього""1. І обовя"зково, вважає російський мислитель.

11


>>>12>>>

слід показати початок, зростання і досконалість свого вітчизняного правління". Таким чином, питання, які ставить СЮ. Десницький у своїй праці, він намагається пов'язати з політичними завданнями, що стояли перед російським суспільством і державою

Ідеї, що сформульовані у XVIII ст., на практиці втілювалися в життя у перших конституційних документах: Декларації незалежності США 1776 p.. Конституції США 1787 р., у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 p., Конституції Польщі 1791 р.

В XIX ст. значний вплив на розвиток науки конституційного права мали праці англійців У Беджгота, А Дайсі, француза Ж -П. Есмена, американця У. Уіллоубі.

Саме в першій третині XIX ст. термін "правова держава'* утверджується в німецькій юридичній літературі. Проте, як було зазначено, біля витоків ідеї правової держави стояли ще Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк. Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон. І все ж ґрунтовна і всебічна розробка теорії правової держави належить перу німецьких філософів (І. Кант, Г.В.Ф. Гегель) і юристів (Р.фон Ноль, К.Т. Велькер. Руд. Гнейсен. В. Гумбольдт).

Концепція правової держави в російській політико-правовій науці почала активно розроблятися наприкінці XIX - початку XX ст. юристами-державознавцями А.С. Алексєєвим22, В.М. Гессеном23, С.А. Котляревським24, Б.О. Кістяківським 25, П.Г. Новгородцевим26, В.Р. Ранненкампфом27 та ін.

Якою ж тоді ці юристи, філософи і суспільні діячі бачили модель правової держави і організації інституту її глави? На думку С.А. Котляревського, праця юриста, який намагається описати устрій і життя сучасної йому держави, в той же час освітлює шлях політику-практику, який визнає, що відповіді на завдання, поставлені перед цією державою, можуть стати справжнім надбанням, перетворитися в невід'ємну національну цінність тільки тоді, коли будуть втілені в правові норми

12


>>>13>>>

Виходячи з необхідності підлеглості влади закон), прибічники правової держави вважали, що " держава в особі своєї урядової влади є правовим суб'єктом; і так само правовим суб'єктом є громадянин. Суб"єктивні публічні права громадян забезпечуються системою юридичних гарантій, що здійснюють на практиці ідею правової держави. Правомірність урядової влади є в правовій державі джерелом суб'єктивних публічних прав громадянина"29.

Народовладдя в праці Г. Новоторжського ототожнюється з найвищою верховною владою, що належить усьому народові, якій всі зобов'язані підкорятися. "Народ сам управляє державою, народ сам завідує всіма державними справами. Народ сам видає закони, сам слідкує за їх виконанням, сам чинить правосуддя. В руках народу і законодавча, і виконавча, і судова влада" .

Автор також підкреслює, що в правовій державі не існує ніяких обмежень для громадян іншої національності в порівнянні з тією, котра переважає в країні.

С.А. Котляревський наголошував, що рівень самоврядування в межах даної держави є однією з головних ознак того, наскільки вона здатна здійснювати принцип правової держави, додаючи до цього, що влада повита бути обмежена правом перш за все в ім'я справедливості, а юридично конституційною потрібно визнати будь-яку державу, де народне представництво бере участь у здійсненні законодавчої влади, тобто законом в формальному розумінні визнається лише акт, виданий за згодою народного представництва. Говорячи про роль суду в правовій державі, він підкреслював, що суд повинен б}ти незалежним від тиску' ні уряду, ні представницької влади і зобов'язаний захищати закон від посягань з боку будь-кого3'.

На думку Б.О. Кістяківського, основний принцип правової або конституційної держави - обмеження державної влади. В правовій державі для влади не передбачаються межі, котрих вона не може і не повинна переступати. Обмеження влади відб^ається за рахунок визнання недоторканності і невід'ємності прав особи. Таким чином,

13


>>>14>>>

у російській дореволюційній юриспруденційній літературі чи не вперше констатується, що є відома сфера самовизначення і самоуправління особи, в яку держава не має права втручатися Всі права громадян і їх недоторканність, підк-реслюр'^в учений, складають зміст політичної свободи, без якої не може обійтися жодне культурне суспільство. "Завдяки невід'ємним правам і недоторканності особи державна влада в правовій, конституційній державі не тільки обмежена, але й суворо підзаконна "2.

Намагаючись дати визначення поняттю правової держави. В М Гессен писав: "Правовою називається держава, яка визнає для себе як для уряду створені нею ж як законодавцем юридичні норми. Правова держава в своїй діяльності, в здійсненні урядових і судових функцій зв'язана і обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і не над правом. Відмінною якістю правової держави є підзаконність урядової і судової влади, така ж підзаконність передбачає відокремлення влад - урядової від законодавчої, а судової від тієї й іншої"0

Таким чином, можна помітити, що особливої уваги надавали російські вчені XIX ст. принципу розподілу влад як основі юридичної конструкції правової держави, а також обмеженню і підпорядкуванню влади, в тому числі і влади глави держави, праву.

Слід зазначити, що принцип розподілу влад був не тільки предметом досліджень, але й втілювався в реальних проектах34.

Наприклад, проект графа М.М. Сперанського. підготовлений майже 200 років тому, проголошував: "Три сили рухають і управляють державою: сила законодавча, виконавча і судова. . Щоб зробити їх діючими, слід їх об*єднати і привести до рівноваги"". М.М. Сперанський підкреслював' "Звідси необхідно визначити особу, яка б владу державну представляла, порядок цього представництва і найближчі його наслідки* J Аналізуючи історію розвитку державного устрою Росії, цей державний діяч робить акцент на необхідності обмежити "правління, до цього самодержавне",  законом  і  вказує, що не можна заснувати

14


>>>15>>>

правління на законі, якщо одна державна влада буде і складати закон, і виконувати його Необхідною умовою ефективного функціонування виконавчої влади автор проекту реорганізації державного устрою вважав систему стримувань і противаг між владами законодавчою і виконавчою, контроль за тим. як виконавча влада викоте закони, а також за тим. щоб ця влада була єдиною на всій території держави.

Вірогідно, що при розробці проекту своєї "КонституціГ' декабрист М. Муравііов використовував проект М.М. Сперанського. В проекті Конституції Муравйова чітко проводиться принцип розподіл\ влад, досить досконало, як на той час, розроблена система стримувань і противаг. Імператор, за Конституцією М. Муравйова. є Верховним чиновником російського уряду, котрий "'поєднує в особі своїй всю виконавчу владу'"7. Правовий статус Верховного чиновника, порядок його обрання, заміщення, взаємовідносини його як глави виконавчої влади з владою законодавчою і судовою роблять досить схожим цей інститут на інститут президентства. Окрім того, М. Муравйов стояв за федеральний устрій Росії. її територію передбачалося поділити на 13 держав, кожна з яких, згідно з розділам XI і XII Конституції, управлялася б двопалатним парламентом (палата виборних і державна дума), якому належить законодавча влада; фактична ж влада, тобто виконавча, належить намісникові (правителеві) й при ньому Малій раді з дев'яти радників за обранням палат. Помітно, що на погляди М. Муравйова великий вплив справили конституційні норми, прийняті в Північно-Амери-канських Сполучених Штатах, а також констиіуції крайових сеймів Німеччини 1823 р.

Проте набагато раніше (ще на початку XVIII ст.). ніж у російській політико-правовій думці, з'явилися проекти республіканського устрою в українській державницькій думці. Це. перш за все, "Пакти й конституції законів та вольностей війська запорізького" або Конституція П. Орлика38 від 5 квітня 1710 p..

15


>>>16>>>

яка передбачала утворення республіканської форми правління в Україні, виборного главу держави - гетьмана (самодержавство, на думку авторів цього документа, не властиве гетьманському врядуванню) і закріпляла ідею розподілу влади на три гілки -законодавчу, виконавчу й судову.

Наступні документи української суспільно-політичної й правової думки були розроблені керівниками Малоросійського товариства (1819 р.) В. Лукашевичем та М. Новіковим. Так, В. Лукашевич, що представляв ліве крило товариства, уклав "катехізис", згідно з яким в Україні повинна була відновитися гетьманщина "в попередніх межах і формах" (вважають, що за основу свого документа В. Лукашевич взяв проект устрою України невідомого роменського поміщика від 1801 p.). Представники правого крила Малоросійського товариства на чолі з М. Новіковим виступали в своїй конституції за автономію українських земель у складі Росії, яку слід було б перебудувати на республіканських федералістських засадах39. До речі, є відомості про те, що М. Новіков мав вплив на формування республіканських ідей у декабриста П. Пестеля.

До першої половини XIX ст. належить Конституція Слов'янської федерації кирило-мефодіївця Г. Андрузького40, яка продовжувала розвиток республіканських ідей в Україні. За цим проектом Всеслов"янська федерація мала складатися з 7 автономних республіканських штатів, де законодавча влада належала б представницькому органу - Законодавчим зборам.

Політико-правова думка України другої половини XIX ст. збагатилася конституційним проектом М.П. Драгоманова "Проэкть основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" -"Вільна спілка", де він пропонував перебудувати Російську імперію на федеративну державу з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей41, що дуже нагадувало федеративні республіки тодішніх США та Швейцарії.

16


>>>17>>>

Таким чином, докладно аналізуючи різні форми організації вишої влади в різних державах, правові норми, котрими регламентується їх діяльність, порівнюючи їх між собою, об'єктивно оцінюючи недоліки і позитивні моменти організації і функціонування інститутів вищої влади в тодішній Російській імперії, вчені-державознавці і політичні діячі в окремих випадках приходили до висновку про необхідність встановлення в Росії республіканської форми правління і утвердження інститут}' глави держави, влада якого була б підпорядкована закону і обмежена, що обов'язково повинно закріплюватися в нормах конституції.

Перевагою інституту виборного глави держави перед спадковою монархією один з прибічників створення на території колишньої Російської імперії Сполучених Штатів С. Займовський вважав те. що "'президенти обираються лише на визначений, до того ж короткий, термін, і цс. з одного боку, дає народу можливість обирати нову особу після припинення повноважень президента, а, з

ІНШОГО бОКу, ЗМуіІГуЄ президента СПІВВІДНОСИТИ СВОЇ ДІЇ І ПОЛІТИК)' З

дійсними інтересами більшості нації"42.

На основі проведеного аналізу рівня витрат на утримання осіб, наділених вищою владою у Франції, Сполучених Штатах та Швейцарській Конфедерації, і порівнюючи ці дані з витратами на утримання глав держав Персії, Туреччини і Росії, П.Г. Мижуєв підкреслював, що жодного разу не довелося йому виявити випадків хабарництва "з бок}- президентів трьох названих нами республік..."43. Дослідник надає цій обставині великого значення, вбачаючи в ній один з найбільш переконливих доказів переваг демократичної форми правління.

В праці "'Основи президентської влади" Д. Ілімський відмічає важливість системи взаємоврівноваження влад, роль при цьому президента як глави виконавчої влади. Він також застерігає від механічного переносу системи виконавчої влади вже існуючих інститутів президентства в інших країнах на російський грунт:

Харківська Держава*

наукова бібліотека


>>>18>>>

"Наше запозичення повинно йти лише по шляху засвоєння цієї с\ті. без гонитви за точним копіюванням всіх зовнішніх форм"44

Досить цікавими є деякі деталі проекту організації вищих державних установ Росії, розробленого професором К. Крнецовим. оскільки особливу увагу він приділяє інституту виборного глави держави. Згідно з його проектом президент республіки обирається парламентом на трирічний термін відкритим голосуванням. У проекті передбачалося право суспензивного вето президента щодо законів, ухвалених парламентом Якщо парламент проводить їх повторно, то президент мав право вимагати народного голосування для остаточної ухвали рішення. Разом з тим. якщо президент протягом місяця не вотував закон, то останній вступав у силу Ще один елемент системи стримувань і противаг полягав у тому, що уряд в особі кабінету міністрів, згідно з проектом, обирався парламентом. Вотум недовіри з боку більшості парламенту призводив до переобрання кабінет}'. Останній володів правом розпуску парламенту, але тільки зі згоди президента. Якщо президент не погоджувався на розпуск представницького органу законодавчої влади, то питання вирішув&іи виборці держави45.

На початку XX ст. участь у дискусії щодо конституційних варіантів перетворення Російської імперії брав і видатний український історик, діяч національно-визвольного руху М.С. Грушевський. Так, у 1905 р. він видав статтю "Конституційне питання і українство в Росії*', що містила новий конституційний проект устрою Російської імперії на засадах репрезентативного \ряду і національно^гериторіальної децентралізації"46.

Однак жодна з конструктивних пропозицій не була сприйнята царським урядом Росії

Навряд чи можна вважати "Маніфест про вдосконалення державного порядку" від 17 жовтня 1905 p., автором багатьох положень якого б>в СЮ. Вітге, конституційним актом, що забезпечує розподіл влад47

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18


>>>19>>>

Згідно з основними законами (Звід законів Російської імперії. Ті, ч.1.- Спб., 1906. С.5-48) від 23 квітня 1906 р. імператор здійснював законодавчу владу разом з Державною Радою і Державною Думою, йому ж належала і влада управління у повному обсязі48.

Слід зауважити, що інститут монарха Роси був об'єктом досить значної кількості досліджень, в яких виділялися такі аспекти, як природа самодержавної влади, правове становище монарха, його права в сфері законодавчій, урядовій і судовій, особливо релігійній. Крім того, висвітлювалися питання захисту честі й гідності монарха змісту та порядку7 престоло-наслідування, інститутів регентства та опіки. Досконало опрацьовувалися проблеми правового становища імператорської родини, доводилися її переваги - державні, громадянсько-правові, етичні та ін49

Останній цар взагалі проявляв велику увагу і стурбованість у тих випадках, коли відчував посягання на устої самодержавної влади. Про це свідчать його участь у розробці основних законів і його заяви в ході їх обговорення в Царському Селі з 7 по 12 квітня 1906 р Центральним пунктом обговорення стала нова редакція ст. 4 Основних державних законів Російської імперії, котра повинна була замінити попередню" , яка проголошувала: Імператор всеросійський є монарх самодержавний й необмежений" Нова ст. 4 звучала так: "Імператору всеросійському належить верховна самодержавна влада". Слово "необмежена" було замінено словом "верховна". Протокол дебатів з цього питання свідчить про небажання царя змінити редакцію статті51.

Цар був особою недоторканною і священною, він був єдиний, хто видавав закони в Російській імперії. Верховний головнокомандуючий, голова уряду і дипломатії, він одноосібно керував зовнішньою політикою, призначав і знімав з посад міністрів, які не несли відповідальності перед Думою, а Дума, в свою чергу не мала права втручатися у військові справи. Цар міг розпустити Думу, а згідно зі ст. 87 він мав право також у період думських канікул здійснювати всю законодавчу владу внаслідок

19


>>>20>>>

'"надзвичайних иоставин"52. Однак його влада вже більше не була "необмеженою"53. Професор В.М. Грибовський відмічав, що юридичне обмеження влади монарха існувало, але приведення його в дію вимагало часу, до того ж ще фактично не існувало такої установи (Державна Дума мала досить зрізані права), котра мала б реально розподіляти з монархією право законодавства^ .

Після перемоги Лютневої революції Тимчасовий уряд обіцяв конституцію і зробив навіть деякі кроки в підготовці її проекту, щоб ухвалити на Установчих зборах'". Спеціальна комісія на чолі з професором І.І. Лазаревським розробила проект, згідно з яким виконавча влада належала тимчасовому' президенту, якого повинні обрати Установчі збори строком на один рік. Передбачалися великі, по суті, диктаторські повноваження тимчасового президента. Тимчасовий уряд хотів запропонувати Установчим зборам конституцію, яка б покликана була закріпити в Росії унітарну республіку парламентського тішу з інститутом "сильного" президента*. Проте, як відомо, події' після Жовтня 1917 р розвивалися в іншому руслі.

Єдиною з націонаіьних територій колишньої Російської імперії, де було введено посаду президента й ухвалено Конституцію, була Україна. Проголошення повного суверенітету УНР FV Універсалом 22 січня 1918 р. поставило на порядок денний питання про розробку та прийняття Основного закону УНР.

Конституція, що мала назву "Статут про державний устрій, права і вольності УНР"57, була розроблена на зразок демократичних конституцій Європи та США. Цей документ з огляду на ті часи вражає орієнтацією на широкий демократизм та розподіл влад на законодавчу, виконавчу, судову. Проте законодавчій владі надавалося значної переваги перед іншими гілками влади. Так, і уряд, і суд підпорядковувалися всесильному парламенту, а тому Конституція УНР не дозволяла встановити стабільну виконавчу владу і незалежну судову58. Уряд не мав права розпускати парламент та оголошувати нові вибори, парламент же мав право оголошувати

20


>>>21>>>

вотум недовіри не тільки уряду в цілому, але й окремим його міністрам. Це свідчить про тс, що Україна мала стати парламентською республікою зі складною системою політичних змагань у парламенті, з широким місцевим самоврядуванням, яке мало право ігнорувати постанови центральної влади, що за кризових умов було зовсім неприпустимо. До того ж посада президента УНР. на яку було обрано М.С Грушевського, зовсім не згадувалася в конституції, до речі, як і посада Голови >ряду (прем'єр-міністра).

Проте всі ці недоліки не можуть nqDeKpecinmi важливості схвалення Конституції першої Української держави XX ст., побудованої на засадах демократизму, парламентаризму та на принципі розподіл}' влад.

Таким чином, як російські, так і українські політичні та громадські діячі, юристи-правознавці в період до революційних подій 1917 р. в основному розробили концепцію правової держави, головним лейтмотивом якої була ідея забезпечення прав особи, що досягається шляхом розподілу державної влади на три гілки -законодавчу, виконавчу, судову. В зв'язку з визнанням теорії і практики розподілу влад як основної конструкції правової держави порушувалося питання про організацію на конституційній основі інституту глави держави. В багатьох російських проектах, а в українських - усіх, реорганізації і будівництва вищої влади передбачалася посада виборного глави держави. Подібний проект вдалося реалізувати тільки в Українській Народній Республіці в 1918 р. за часів діяльності Центральної Ради.

Отже, цей історичний екскурс зайвий раз підтверджує актуальність вказаної проблеми.

Аналіз вітчизняної наукової літератури новітнього періоду з даної проблеми можна підрозділити на два великі періоди: радянський, який базувався на марксистсько-ленінській методології', і сучасний, що бере свій початок з кінця 80-х років XX ст. За радянських часів у СРСР викладали у вищій школі два предмети: конституційне право зарубіжних соціалістичних країн і конституційне право буржуазних країн та країн,

21


>>>22>>>

що розвиваються. За таких умов практично не використовувалися матеріали власної держави, тому всім дослідженням цього період)' притаманна деяка однобокість Крім того, протягом семи десятиліть для вітчизняних наукових досліджень була характерна ідеологічна упередженість. Загальні й спеціальні працг9 з конституційного права, написані за радянських часів, правдиво відображали дійсність, проте принципові висновки, особливо ті, що висловлювали ставлення авторів до соціальних аспектів державного ладу, давали оцінки ролі тих чи інших владних інституцій, були, через надмірну заполітизованість та ідеологізацію, неправильними. Слід відзначити, що активізація наукових досліджень з конституційного права зарубіжних країн за радянських часів припадає на період хрущовської "відлиги"' Лібералізація суспільно-політичного життя в Радянському Союзі спричинила до виходу у світ цілої серії праць, здебільшого, невеликих за обсягом, які давали загальні відомості про державний лад зарубіжних країн60 Роботи шоземних авторів також публікувалися у Радянському Союзі, але тільки тих, що висловлювати свої думки з позиції' марксизму-ленінізму1. Погляди всіх інших зарубіжних правознавців критикуватися радянською наукою як буржуазні, антимарксистсьга.

З кінця 80-х років вийшов цілий ряд праць загального характеру, автори яких, намагаючись відірватися від попередньої методології (не всім, зрозуміло, це цілком вдається), дають реальні оцінки конституційним процесам, що мають місце в сучасних шоземних державах. Здебільшого, ці дослідження належать колективам авторів62 під редакціями БА. Страшуна, В.Є. Чиркіна. А.Є. Козлова та ін., але є й праці окремих авторів - п'яте видання доповнене й перероблене А. Мішина та підручник В.Є. Чиркіна.

Хотілося б також окремо відмітити працю українського правознавця В М Шаповала ""Конституційне право зарубіжних країн", яка є першим підручником з цієї галузі права, що написаний українською мовою. Розділ IX "Глава держави" дає загальні відомості з питань конституційного статусу глав держав та їх компетенції0'

22


>>>23>>>

Проблему статусу глави держави в системі органів державного управління досліджують як вітчизняні, так і зарубіжні правознавці в монографіях спеціального характеру64.

Серед найбільш відомих представників зарубіжної науки конституційного права 70-х - 90-х pp. XX ст. можна назвати у Франції -А. і Ф- Демішель, М. Пікемаль, Н. Бюрдо. М. Дюверже: у Великобританії - П. Бромхед, Д. Макінтош, Д. Маршал: в Німеччині - К. Хессе. Т. Маунц; у США - С. Хесс, Л. Трайб, Д. Кронін; в Індії - Д. Басу та ін

Зрозуміло, що тривалий час у вітчизняній науковій літератч рі не обговорювалися проблеми, пов'язані з інститутом одноосібного гдави держави, хоча питання про впровадження посади президента порушувалося в зв'язку' з підготовкою конституцій СРСР 1936 і 1977 pp. Це було пов'язано з критичним ставленням до концепції правової держави, теорії розподілу влад, котрі вважалися буржуазними і непридатними для соціалістичної держави. Монархічні держави взагалі вважалися архаїзмом, з яким мали обов'язково покінчити як із залишком феодального ладу ліві політичні сили на чолі з комуністами. Наприклад, про шведського главу держави наприкінці 50-х років писали: "Правлячі кола Швеції всіма засобами підтримують і пропагандують культ особи короля; представляючи його як орган, що стоїть над класами. В дійсності ж королівська влада захищає інтереси лише пануючих"65.

Однак з початку 80-х - у 90-х pp. з'являються праці, що серйозно аналізують інститут глави держави в зарубіжних країнах. Серед спеціальних праць цього періоду можна назвати дослідження Ю.К. Абрамова, С.А. Єгорова. М.А. Крутоголова, Н.А. Сахарова, Л.А. Окчтіькова В.А. Шув&тової та ін. Але, слід зауважити, у вітчизняній науковії! літературі відсутнє спеціальне синтетичне дослідження, яке б мало узагальнюючий характер і комплексно аналізувало б у порівняльному плані основні конституційні норми інституту глави держави зарубіжних країн, органічно включаючи документальні матеріали та практичний досвід і нашої держави.

23


>>>24>>>

Розділ II. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Одна з найперших і найскладніших проблем \ комплексі науково-пізнавальних завдань при дослідженні даної теми -розкриття змісту інституту глави держави, визначення його основних ознак і рис Це не данина сьогоденній моді а вимога методології дослідження: треба з самого початку знати, що являє собою даний предмет, щоб проаналізувати ті зміни, які з ним відбуваються1. Однак не тільки логіка пізнання обумовлює необхідність для дослідника звернутися до з'ясування і визначення поняття об'єкта, що вивчається, але й практична значущість наукових категорій і дефініцій в тому числі для законотворчості як одного з важливих факторів формування і вдосконалення інституту глави держави.

В юриспруденції, як і в будь-якій іншій науці, завдання визначення поняття як логічної операції полягає в тому, щоб розкрити зміст шляхом визначення основних, суттєвих його специфічних ознак, які вирізняють це поняття з низки інших суспільних явищ і виділяють із переліку правових".

Інституціональний аспект дослідження різних соціальних утворень передбачає вивчення соціальних інститутів як у суттєвому актуальному, так і в історико-генетичному плані. В першому фіксується, що кожний соціальний інститут - результат розвитку суспільства як природно-історичного процесу, що його виникнення і розвиток визначаються врешті-решт об'єктивними умовами, які постійно відтворюються і змінюються людськими діяннями На іншому рівні предметом дослідження стають соціальні інститути (або їх підрозділи), створені більшими інститутами для вирішення конкретних, чітко окреслених завдань, необхідних для досягнення цілей, які стоять перед макроінститутом або системою

24


>>>25>>>

інститутів. Саме tow спочатку треба коротко зупинитися на понятті •'соціальний інститут".

Загальним критерієм введення поняття "соціальний інститут", на наш погляд, служить необхідність передати повну реальність, яка не може бути адекватно відтворена за допомогою інших понять. Такою реальністю виступає надіндивідуальний суб'єкт громадської діяльності, що не збігається ні з історичними формами людської спільності, ні з класами, ні з демографічними групами. Інституалізований суб'єкт не існує поза межами діяльності і співвідносин окремих індивідів, але разом з тим він має свою логіку розвитку, і його існування є не менш реальним, ніж існування самих індивідів.

У наш час склалися два основні підходи до визначення поняття "соціальний інститут". В рамках першого підходу, який характеризує поняття в широкому розумінні, зміст соціального інституту подається як сукупність різнорівневих і різнопорядкових компонентів (суб'єкти діяльності, функції даного явища в суспільстві і т.ін.). В результаті такого підходу з'являється можливість і "правомірність" представити у вигляді соціального інституту мистецтво3, науку4, матеріальне виробництво5 і т.д. Причина розуміння соціального інституту в широкому значенні слова має, ймовірно, гносеологічну природу: процес ототожнюється з його результатом або явище зводиться до однієї з властивостей, тобто інституціоналізація науки, мистецтва, релігії, матеріального виробництва і т.д. ніби "перетворює" їх у відповідні соціальні інститути.

Другий підхід характеризується тим, що його прихильники виділяють який-небудь основний компонент або суттєву властивість, що конституюють дане явище як соціальний інститут. У рамках цього підходу соціальний інститут визначається як організована група людей6, форма соціальності', функціонально

25


>>>26>>>

едина система закладів , складне утворення суспільного організму, зміст якого складає суспільні відносини.

Історики найчастіше вживають поняття "соціальний інститут" у відповідності з вихідним значенням перекладу з латини слова "нститут", що означає "встановлення", "заснування"9, тобто підводять під дане поняття певні заклади, органи, уставні групи людей, що сформувалися для виконання законодавчих, виконавчих, оборонних та інших соціальних функцій.

Макс Вебер відмічав притаманну таким інститутам наявність раціональних установок і апарату примусу. Він підкреслював, що "насильницьке введення певного порядку може здійснюватися органами інституту, посередництвом їх специфічних функцій" .

Норма - "сутність будь-яких соціальних інститутів або організацій. Тому без вивчення правових і моральних норм неможливо було б вивчати інститути та організації".- стверджував Питирим Сорокін". Передбачається, що "соціальний інститут" можна визначити як створену для виконання соціально-значимих цілей і функцій структуру, підвалинами якій слугує система матеріальних засобів соціально закріплених і легітимованих норм, конституалізований порядок виконання тих чи інших дій.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що конституційно-правовий інститут глави держави в країнах сучасного світу звичайно складається із норм, що: а) визначають місце і роль глави держави в державному механізмі і його взаємовідносини з іншими органами держави; б) встановлюють порядок заміщення посади глави держави: в) передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; г) закріплюють повноваження глави держави. Ці норми, включені до конституції, окрім того, ще конкретизуються поточним законодавством.

Щоб спробувати достатньо чітко визначити інститут глави держави, необхідно звернутися до конституційних норм, що дають

26


>>>27>>>

загальну характеристику правового становища глави держави і вказують на його роль і місце в системі державних органів.

Відповідно до ст. 1 Конституції Японії "'імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада" '2. У Швеції згідно з параграфом 5 глави І "Форми правління" від 27 лютого 1974 р. "в державі главою держави є король" 13. В Конституції України записано, що ''Президент України є главою держави і виступає від її імені'14 (ст. 102). У відповідності зі статтею 80 Конституції Російської Федерації "Президент Російської Федерації є главою держави" 15. У Франції згідно зі статтею 5 Основного Закону Президент республіки слідкує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадковість держави і є гарантом національної назалежності. тєриторі&іьної цілісності, дотримання угод Співтовариства і міжнародних договорів16. Грецький президент - арбітр інститутів республіки (ст 30 Конституції)17. В Італії Президент Республіки - глава Держави і представляє національну єдність (ст. 87 Конституції)1І! Згідно з Конституцією СІЛА виконавча влада здійснюється Президентом (ст. П, розділ І)19

Таким чином, в конституційні інститути включаються стійкі групи конституційних норм, що мають єдиний предмет регулювання20 Окрім спільності внутрішнього змісту регульованих відносин, як підстави для розподілу конституційних норм на інститути розглядаються об'єктивні закономірності економічного і політичного розвитку суспільства21. Тому обов'язковою умовою виділення тієї чи іншої системи норм в окремий інститут і наявність У рамках однорідного предмета конституційного регулювання таких суспільних відносин, які наділені специфікою, що обумовлює особливості вказаних норм і надає їм внутрішньої єдності.

Вищевказані конституційні норми звертають увагу на те, що глава держави в одних випадках займає особливе місце серед

27


>>>28>>>

державних інститутів і своїм арбітражем забезпечує їх взаємодію - це характерно для парламентських монархій і республік. В інших же -очолює виконавчу владу, одночасно будучи і главою держави, що притаманно президентським республікам. Він може бути й одноосібним володарем, що свідчить про існування в такій країні абсолютної (необмеженої) монархії.

Отже, звідси випливає, що реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу приналежних йому конституційних Чполітичного режиму, співвідношення сил у країні в той чи інший період, а досить часто ще й від особистих якостей людини, яка займає цю посаду.

Термін "форма правління" введений до багатьох основних законів країн світу. В тих конституціях, де цей термін відсутній, закріплюється головний принцип правління - монархія чи республіка. В статті 1,§3 Вступу Конституції Іспанії записано: "Політичною формою держави є парламентарна монархія"22 А в главі 1 розділу 1 Конституція Російської Федерації проголошує: "Російська Федерація - Росія - є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління"23.

В державознавчій літературі донедавна існували два підходи до поняття форми правління: у вузькому і в широкому розумінні терміна. З точки зору вузького розуміння цього терміна поняття форми правління пов'язане зі становищем однієї особи - глави держави, монарха чи президента24. З точки зору широкого розуміння поняття форми правління включає співвідношення між формами держави і центрами економічного і політичного життя, а також політичне середовище, в якому діють державні органи25.

Проте правознавець В Є. Чиркін не погоджується ні з одною з точок зору, бо в дійсності він вважає, що форму правління не можна визначити тільки становищем однієї особи і, разом з тим, вона не може вбирати в себе все політичне середовище. В Є Чиркін вважає, що форма правління - це характеристика

28


>>>29>>>

структури і взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, а прийнята концепція "республіканських рад". У цілому ряді країн для характеристики особливостей форм правління має значення і діяльність органів конституційного нагляд\' (верховних і конституційних судів, конституційних рад), деяких інших державних органів, що беруть участь в управлінні державою2". Проте найбільш вдалим, на нашу думку, є визначення форми правління, яке подає колектив авторів під керівництвом Б.А. Страшуна: "'Під формою правління ми розуміємо систему формування і взаємовідносини глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади"27.

Традиційно розрізняють дві форми правління: монархію і республіку. Свого часу ще Арістотель розмежовував форми правління в залежності від того, як здійснюється верховна влада: одноосібно (монархія), обмеженою кількістю осіб (аристократія), усім населенням (демократія). Для більш детальної класифікації в рамках форми правління правознавець НА. Сахаров28 пропонує ввести ще один науковий термін - система правління. Таким чином, монархічну форму правління можна підрозділити на абсолютну (необмежену) та конституційну (обмежену: дуалістичну й парламентарну) системи правління; до республіканської форми правління входять президентська (дуалістична), напівпрезидентська (змішана) та парламентська (чи парламентарна) системи правління. В даній роботі ми будемо дотримуватися саме подібного розмежування.

Разом з тим за сучасних умов деякі відмінності цих форм до певної міри анулюються. Виникають змішані форми, коли в монархії з'являються риси республіки (як то в Малайзії чи в ОАЕ), а в республіці народжуються по суті монархічні ознаки (афро-азіатська   модель   президентської  системи   правління).

29


>>>30>>>

Створюються напівпарламентські, напівпрезидентські республіки, що суміщають риси різних форм правління. Навіть абсолютна монархія іноді набуває конституційної оболонки (даровані конституції, консультативні парламенти і т.ін.). Створення різних змішаних моделей може мати і свої мінуси, бо у такий спосіб досить часто порушується або змінюється притаманна тій чи іншій формі правління єдність структури управління і одночасно виникають нові різновиди стосунків, за яких переважають колізії і неузгодженість, чого пе спостерігається в усталених традиційних формах правління' .

Глава держави найчастіше буває одноосібним (монарх чи президент), хоча зустрічаються й інститути колегіального глави держави. У переважній більшості країн діє одноосібний глава держави, яким є або спадковий монарх, або виборний президент. Статус монарха як глави держави залежить від монархічної форми правління, а статус президента визначається республіканською формою правління.

Функції глави держави здійснюються колегіальним органом досить рідко і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, що виконує функції монарха до досягнення наступником престолу повноліття). Проте і за таких умов має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і його головою. Так, поєднання колегіального і одноосібного президентства практикувалося в Уругваї згідно з конституціями 1917 і І951 pp. З 1958 р. до 1963 р. колегіальний глава держави функціонував в Іраці. Колегіальне здійснення функцій глави держави в наш час передбачається Конституцією Республіки Йємен 1990 р. (ст. 82)30.

Своєрідний інститут глави держави функціонує в Швейцарії. Тут повноваження як уряду, так і глави держави здійснюються колегіальним органом - федеральною радою, яка обирається парламентом. До її складу входять сім членів, один з яких


>>>31>>>

щорічно обирається на пост президента (голови федеральної ради). Останній здійснює виключно представницькі функції і не має особливих прерогатив.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави по суті виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади (так вони характеризувалися в західному конституційному праві). В тих країнах, де існував інститут президента (наприклад, у Чехословаччині), функції глави держави поділяли між собою президент і президія. Президії найчастіше обиралися вищими представницькими органами. Винятком була Югославія, де президія обиралася не Скупщиною (парламентом) СФРЮ, а в республіках і автономних краях, що в досить своєрідній формі відображало федеративну природу цієї держави. Важливу роль відігравали при цьому голови подібних президій, що мали досить вагомі партійні повноваження. Сьогодні на Кубі більшість дійсно значимих повноважень глави держави реалізується особисто головою Державної ради - постійно діючого орган} Національної асамблеї народної влади. Конституція Куби характеризує голову Державної ради як главу держави і голову уряду (ст. 72)31.

В той же час існує ще один прецедент у деяких країнах, особливо тих, які можна віднести' до держав "третього світу", коли президент формально вважається одноосібним главою держави, але, окрім нього, існує ще й вищий колегіальний орган. Так, в Іраці вища влада належить Раді Революційного командування, а лідер держави Ірак перш за все є головою цієї Ради, а вже потім президентом країни. В Сірії глава держави очолює аналогічний вищий орган - Раду Революційного командування, і разом з тим він - президент країни. Очевидно, що подібні колегіальні органи можуть суттєво обмежувати одноосібний статус глави держави32

31


>>>32>>>

Різні форми правління визначають і неоднаковий порядок заміщення поста глави держави. У найбільш загальному вигляді виділяють два основні способи формування інститут)' глави держави, які відповідають або монархічній, або республіканській формі правління. Найчастіше монарх займає свій пост автоматично, на основі діючого в тій чи іншій країні порядку престолонаслідування. Проте деякі монархічні держави мають т>т свої особливості. Так, у Бельгії престол успадковується монархом не зовсім автоматично. За конституційною доктриною в цій державі король наділяється відповідним повноваженням по управлінню державою тільки після прийняття парламентом (обома палатами) його присяги (ст. 80 Конституції Бельгії). Принципу ''король помер, хай живе король" у Бельгії ніби й не існує. Згідно з бельгійським законодавством спадкоємець престолу має право лише на трон, але реалізація права монарха настає тільки після проголошення його королем J.

Досить своєрідна процедура заміщення посади глави держави й у виборних монархіях. Так, у Малайзії верховний правитель Федерації обирається на пять років Радою правителів - органом, що складається з наслідних султанів, які очолюють 13 штатів, і з чотирьох губернаторів, призначених верховним правителем і не наділених правом голосу у виборах глави держави. В основі цієї виборчої системи лежить принцип ротації: султани почергово обираються таким чином, щоб кожний з них мав можливість протягом п'ятирічного терміну перебувати на посаді верховного правителя34.

В ОАЕ функції глави держави здійснюються спільно Вищою Федеральною радою, що збирається на свої засідання чотири рази на рік, і президентом. Останній обирається Вищою Федеральною радою строком на п'ять років і стає її головою Кожний емір має в раді один голос. Процедурні питання вирішуються простою більшістю голосів. Для вирішення з найбільш принципових

32


>>>33>>>

питань необхідно мати більшість у п'ять голосів, причому правителі двох найбільших еміратів ОАЕ - Абу-Дабі і Дубаї -мають право абсолютного вето. На відміну від Малайзії принцип ротації в ОАЕ не застосовується, і з момент}' утворення федерації в 1971р. пост президента незмінно займає правитель Абу-Дабі. До речі, Верховній раді емірів надається право не тільки обирати главу ОАЕ, але й право дострокового звільнення його з посади33.

Деякі елементи виборності мають місце в процедурі заміщення посади глави держави і в ряді інших монархічних країн Арабського Сходу. Наприклад, у Саудівській Аравії у відповідності з Основоположною системою правил (одноим із документів конституційного характеру, що були прийняті королем у березні 1992 р.) кандидатура спадкоємця престолу повинна бути схвалена своєрідною колегією, яка складається з представників дому саудидів, наділених титулом принців (близько 500 чоловік) Jtl. Державознавці вважають, що в монархічних країнах світу найбільш поширена кастільська система престолонаслідування37, за якої до кола спадкоємців престолу входять прямі нащадки чоловічої і жіночої статі. І все ж навіть за такої системи перевага надається чоловікам-наступникам. Та останнім часом у деяких країнах Західної Європи спостерігається тенденція до визнання рівних пр^ів на престол обох статей. Доказом цього є сучасна шведська Конституція (§1 Акта про престолонаслідування) jS, де говориться, що "право наслідування шведського престолу після Короля Карла IV Іоганна належить нащадкам чоловічої та жіночої статі..." В азіатських монархіях, зрозуміло, найбільш популярною є салічна система престолонаслідування. яка повністю виключає жінок як наступниць престолу.

В республіках посада глави держави заміщується шляхом прямих, непрямих або внутрішньопарламентських виборів. Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком

33


>>>34>>>

США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління Безпосередньо населенням глава держави обирається в Росії (ст. 81): "Президент Російської Федерації обирається на чотири роки... громадянами Російської Федерації на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні "; у Франції (ст. 6): "Президент Республіки обирається на 7 років загальним прямим голосуванням" та інших країнах (Бразилії, Мексіці, Азербайджані). Саме такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, котре президент посідає в державному за президентської системи правління механізмі, і дає йому своєрідний "прямий" мандат з боку виборців, забезпечуючи високий рівень легітимності цього інституту. Це також дозволяє президентові проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти супроти волі парламенту, що створює сприятливі умови для впровадження авторитарних методів управління в державі. Тому прямі вибори президента при всьому їх зовнішньому демократизмі є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави, особливо якщо у владному механізмі не налагоджена система "'стримувань і противаг"39. Прямими виборами президент обирається і в цілому ряді країн, що мають парламентську систему правління, як то в Болгарії (ст. 93)40: "Президент обирається безпосередньо виборцями строком аа п'ять років у порядку, визначеному законом"; у Молдові: "Президент Республіки Молдова обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному й вільному голосуванні" (ст. 78)41; в Румунії42, що, скоріш за все, свідчить про намір законодавця дещо підсилити інститут глави держави. Прямі вибори передбачають вибори в два тури: коли в першому турі жоден з кандидатів не набирає абсолютної більшості голосів, то через два тижні проводиться другий тур, 6 якому балотуються тільки два кандидати, що зібрали найбільшу кількість голосів у попередньому турі4"1.

34


>>>35>>>

Під час непрямих виборів президент обирається також без участі парламенту - колегією вибірників, яка в свою чергу обирається населенням прямим голосуванням (США).

Непрямі вибори президентів, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках протиставляти себе цьому інституту. Підтвердженням слугує той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують саме ті президенти, що стали главою держави в результаті прямих чи непрямих виборів (СІЛА, Франції. Польщі).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) хараісгерний для парламентських республік (виняток становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибори прямі). Якщо під час прямих виборів виборці виражають свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо під час непрямих виборів їх воля здійснюється посередництвом колегії вибірників, то під час багатоступеневих виборів воля виборців втілюється завдяки депутатам парламенту.

Існує три різновиди багатоступеневих виборів. Перший - це коли в обранні президента беруть участь тільки депутати парламенту. Такий порядок обрання глави держави закріплено в конституціях Греції, Ізраїлю, Туреччини. Вибори президента парламентом практикувалися і в колишніх соціалістичних державах, де вищий орган народного представництва автоматично схвалював кандидатуру, яка висувалася правлячою комуністичною (робітничою) партією, що інколи закріплювалося в регламенті вищого представницького органу (наприклад, у Румунії). Аналогічно продовжує обиратися глава держави в наш час в деяких країнах, які продовжують вважати себе соціалістичними^.Так, згідно зі ст. 79 Конституції КНР 1982 p. "Голова (глава держави) і заступник Голови КНР обираються Всекитайськими зборами Народних представників (парламентом)"*5.

35


>>>36>>>

Другий різновид полягає в том>. що президента обирають депутати парламенту і представники органів місцевого самоврядування. Найбільш типовий порядок такого обрання закріплений у ст. 83 Конституції Італії 1947 p.. яка встановлює, що вибори президента відбуваються на спільному засіданні обох палат за участю делегатів від областей. У перших трьох турах для перемоги необхідна кваліфікована більшість у 2/3 голосів, у наступних турах - абсолютна більшість46. Велика кількість політичних партій і кандидатів, фракційна боротьба в середині основних партій найчастіше призводять до затяжної процедури президентських виборів у цій країні. В 1964 р. необхідним стало проведення 21 туру, в 1971 р. - 23 турів голосування.

Третій різновид передбачає обрання президента спеціальною виборчою колегією, що складається з парламенту і представників суб'єктів федерації. Згідно зі ст. 54 Основного закону ФРН федерального президента Німеччини обирають Федеральні збори, які складаються з членів Бундестагу (нижня палата парламенту) і представників земель, обраних законодавчими органами суб'єктів федерації - ландтагами (парламентами) земель на засадах пропорційного представництва. Для перемоги в перших двох турах необхідна абсолютна більшість голосів, а в наступних турах достатньо відносної більшості47. Аналогічна система виборів глави держави функціонує в Індії та Пакистані. Кількість членів виборчої колегії від союзного парламенту в цих країнах повинна відповідати кількості членів від суб'єктів федерації. Такий спосіб обрання глави держави, з одного боку, підкреслюс значення президент? як гаранта національної єдності, а з іншого -його другорядну роль у державному механізмі, похідному від інігмх інститутів. Таким чином, обраний парламентським шляхом президент має лише номінальну владу; він не відіграє суттєвої ролі в державному житті країни і змушений у всьому дотримуватися парламентського курсу.

36


>>>37>>>

Разом з тим внутрішньопарламснтський спосіб обрання президента слугує однією з конституційних гарантій того, що глава держави не буде протиставляти себе парламенту, не буде намагатися розширити свої повноваження в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Тому виходить, що найбільш демократичним засобом обрання президента є той, за якого він одержує мандат на посаду глави держави від парламенту.

В ряді країн порядок виборів президента має специфічні особливості. В Індонезії глава держави обирається своєрідним надпарламентом - Народним консультативним конгресом, одну частину якого складає власне індонезійський парламент - Рада народних представників, а іншу - призначені президентом представники адміністрації областей і різних груп населення. Надпарламентом - з'їздом народних депутатів - було обрано і першого президента СРСР М.С. Горбачова.

Специфіка президентських виборів у Єгипті і Мальдівській Республіці визначається тим. що кандидатури на пост глави держави спочатку висуваються на безальтернативній основі парламентом, а потім схвалюються загальним референдумом.

Практика таких держав, як Ботсвана і Гамбія, збагатила світовий досвід президентсько-парламентськими виборами. На виборах кожний кандидат до парламенту називає, кого із претендентів на посаду президента він підтримує. Обраним главою держави визнається той кандидат у президенти, прибічники якого одержують більшість парламентських місць48.

У багатьох зарубіжних країнах в конституціях прописані норми (кваліфікації або цензи), яким повинен відповідати кандидат на посаду глави держави. В деяких монархічних країнах обов'язковою умовою вступу наступника на престол є приналежність його до пануючої в державі релігії. У Великобританії передбачається обов"язкове сповідування догматів англіканської церкви, в Данії і Норвегії   -   євангелійсько-лютеранської,   в   Швеції   -   істинно-

37


>>>38>>>

євангелійської, в Таїланді - буддистськоі. В мусульманському світі глава держави повинен сповідувати іслам Окрім того, наприклад, у Великобританії та Норвегії королі визнані ще й главами церкви Так, Конституція Норвегії згідно зі ст. 4 проголошує, що король повинен "завжди сповідувати євангелійсько-лютеранську релігію, підтримувати її і бути її покровителем". Король має призначати духовних осіб (ст. 21), вирішувати всі питання, що стос}тоться богоатужіння і обрядовості, щоб " служителі релігії дотримувалися встановлених для них правил" (ст. 16)49.

За конституціями окремих держав новонаступник стає повноцінним главою держави тільки після досягнення повноліття. Згідно зі шведською конституцією главою держави може стати тільки той, кому виповнилося 25 років1", а за нідерландською конституцією - 18 років . Якщо все ж таки престол передається особі молодшій за віком, то конституціями передбачається призначення регента або регентської ради. Згідно з законодавством Швеції регентом призначається член королівської сім'ї. Якщо жоден з них не може виконувати функції глави держави, тимчасовим регентом стає тальман риксдагу (голова парламенту), а якщо й він не спроможний виконувати ці функції, то - віце-тальман  .

Конституція Швеції до того ж вимагає від кандидата на монархічний престол ще й обов'язкового шведського громадянства (§2 глава V)53.

Конституційні норми, яким повинен відповідати кандидат на посаду президента, ще більш широкі. Так, до кваліфікацій, яким повинен відповідати майбутній президент. належать: громадянство відповідної країни (як правило, за народженням): ст. 79 Конституції Естонської Республіки54, ст. 93 Конституції Литовської Республіки 5$, ст. 93 Коституції Республіки Болгарія56 та конституції всіх інших країн Східної Європи (окрім Югославії) ; проживання на території держави протягом певного

38


>>>39>>>

строку (не менше 15 років у Казахстані, Греції, Македонії; не менше 14 років у США: не менше 10 років - у Молдові, Узбекистані, Росії. Білорусі: 5 років - у Болгарії, 3 роки - в Литві) до виборів: повне володіння громадянськими та політичними правами. Загальнопоширеним с й віковий ценз кандидата в президенти. Наприклад, у Нікарагуа мінімальний вік кандидата в президенти складає 25 років, у Венесуелі, Домініканській Республіці - 30, в Угорщині. Польщі. Словакії, Чехії. Мексіці, Росії, Україні, Португалії. Австраіії, США, Узбекистані - 35 років, у Німеччині, Болгарії, Греції,Єгипті, Литві, Туреччині - 40 років, у Китаї, Монголії - 45 років, в Італії, Нігерії - 50 років. Іноді встановлюється максимально допустимий вік кандидата на посаду президента (Киргизстан, Мозамбік). Так, Конституція Мозамбіку 1990 р. встановлює не тільки нижню (40 років), але й вехню (65 років) межу віку глави держави (ст. 77). Аналогічно і Конституція Киргизстану 1995 р. передбачає, що президент повинен бути не молодший 35 років і не старший 65 років (п. 2 ст. 41)58.

У країнах, де діє однопартійна система, необхідною умовою для того, щоб посісти місце президента, є приналежність до правлячої партії. Окрім того, в державах з сильним впливом якої-небудь релігії кандидат на посаду президента повинен сповідувати саме цю віру (мусульманські республіки).

В деяких країнах до кандидатів на посаду президента пред'являють і більш специфічні .вимоги. Згідно із законодавством Сингапуру такий кандадат повинен мати незаплямовану репутацію і досвід фінансової діяльності. В Нігерії за Конституцією 1989 р. кандидат на посаду глави держави повинен мати хоча б середню освіту. В Туреччині та Азербайджані обов'язковою є вища освіта. Конституція Філіппін вимагає від кандидата на посаду президента лише уміння читати й писати. В Нікарагуа згідно з поправками 1995 р. до Конституції кандидатами в

39


>>>40>>>

президенти не можуть бути члени президентської родини, що займають високі посади. За конституціями України (ст. 103) , Узбекистану (ст. 90), Молдови (ст. 78)WJ кандидати в президенти обов'язково мусять володіти державною мовою.

Існують також і формальні вимоги, пов'язані з реєстрацією кандидатів у президенти, які дають право на його включення до виборчого бюлетеня. У Франції заяв)- про реєстрацію повинні підтримати не менше 500 виборних посадових осіб (парламентарів, членів генеральних або муніципальних рад), які представляють не менше 2/3 департаментів країни. В США законодавство окремих штатів вимагає для реєстрації кандидатів, які висунені від партій або груп, не представлених у законодавчих органах, подання особливих петицій, підписаних значною кількістю виборців (так, у Луїзіані необхідно зібрати 100 тис. підписів)61.

Для нормального функціонування механізму виконавчої влади важливе значення має строк повноважень глави держави, порядок його переобрання і припинення повноважень. Так, строк президентських повноважень може складати три роки (Латвія), чотири роки (США. Угорщина, Румунія, Коста-Ріка, Молдова. Югославія), п'ять років (Болгарія, Польща, Німеччина, Греція, Португалія, Чехія, Україна, Індонезія, Білорусь), шість років (Австрія. Єгипет, Мексіка, Фінляндія, Філіппіни). сім років (Франція, Італія, Ірландія, Туреччина).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     '

Переобрання на наступний термін в одних країнах допускається без обмежень (Франція. Італія, Індонезія, Єгипет, Філіппіни). В інших - одна і та ж особа може бути обрана або не більше ніж на два строки (СІЛА, Польща. Хорватія. Білорусь), або не більше як на два строки підряд (Росія, Португалія, Чехія, Словакія. Киргизстан). В таких республіках, як Мексіка, Болівія, Еквадор, Республіка Корея, повторне обрання взагалі неможливе.

На нашу думку, обмеження терміну повноважень президента двома мандатами все ж є більш оптимальним варіантом, ніж

40


>>>41>>>

заборона всякого переобрання однієї і тієї ж особи н« цю посаду або ж можливість необмеженого переобрання. Заборона переобрання - це зайве навантаженню ка політичні систему, яка не за всяких умов і не в усі часи має здатність висувати лідерів загальнонаціонального значення. Можливість же переобрання однієї і тієї ж особи безліч разів створює спрнятлиЕ* умови для підсилення авторитарних тенденцій в політичній системі0".

У випадку вакансії посади президента її .; же заміщати віце-президент (США. Бразілія. Індія. Колумбія. Коста-Ріка), прем'єр-міністр (Австрія, Росія, Т\ ніс. Фінляндія. Шрі-Лакка), голова парламенту або однієї з його палат (Німеччина. Франція. Грузія, Білорусь. Монголія. 1 Еикистлн) або тимчасово. чбо на весь термін повноважеьь, що залишився.

Конституційне праьо зарубіжних країн наділило главу держави безвідповідальністю за його діяльність. Монарх не несе парламентської {тобто політичної) відповідальності за свої дії довічно, президент - ча строк свого обрання.

В монархіях глава держави іе несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа визнається конституцією священною і недоторканною. В Конституції Іспанії (ст. 56 п. 3) записано: '"Особа короля є недоторканною, і він не підтягає відповідальності"*". Окрім того, в парламентарних монархіях діє своєрідна презумпція невинності глави держави, згідно з якою монарх не може помилятися, бо діє за порадою своїх міністрів, які несуть за ці поради відповідальність - інститут контрасигнатури. Будь-який акт, що йде від глави держави, набуває юридичної сили тільки у випадку, якщо він одержує підпис-контрасигнатуру відповідного міністра. В ст. З Конституції Японії 1947 р. досить чіко сформульований інститут контрасигнатури- "Всі дії Імператора, Що відносяться до справ державних, можуть бути реалізовані не інакше як з поради і схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність"64.


>>>42>>>

Інститут контрасигнатури має місце і в республіканських державах (як парламентарних, так і напівпрезидентських) У ст 58 Основного закону ФРН говориться, що "для дійсності наказів і розпоряджень Президента Республіки необхідна їх контрасигнатлра Федеральним канцлером або відповідним федеральним міністром Класичним прикладом інституту контрасигнатури напівпре-зидентської республіки є Франція (ст 19 Конституції Франції)"'.

В деяких постсоціалістичних країнах також пішли шляхом введення в практику конституційно-правових відносин контрасигнатури актів глави держави. Так. у ст. 102 (2) Конституції Республіки Болгарія відзначається, що "укази, видані президентом, контрасигнуються Головою Ради Міністрів або відповідним міністром""67

Відсутність політичної відповідальності у глави президентської республіки обґрунтовується посиланням на принцип "розподілу влад".

Винятком із загального правила про безвідповідальність глави держави за дії, здійснені при виконанні ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна передати до суду, застосувавши процедуру імпічменту: державна зрада, навмисне порушення конституції і законів, хабарництво. Імпічмент (з англ. - impeachment -брати під сумнів, притягяти до суду), як процедура притягнення до відповідальності і суду над вищими посадовими особами державної ієрархії з'явилася вперше у Великобританії в кінці XIV ст Найбільш чітко ця процедура розроблена сьогодні в конституційному праві США. Аналогічно процедура імпічменту закріплена конституціями й інших країн, тільки підстави для порушення цієї процедури можуть бути різними. Якщо в США - це порушення конституції, державна зрада, хабарництво (ст. 11 розділ 4)6S. то в Італії президент є відповідальним тільки за "державну зраду або посягання на конституцію" (ст. 90) б9, в ФРН - лише "за умисне порушення

42


>>>43>>>

Основного закону або іншого федерального закот" (ст 61) 7", в Болгари - "за державну ^рад> і порушення Коституції" (ст. ЮЗ)71

Сама процедура імпічменту, передбачувана конституціями, неоднакова в різних країнах В європейських країнах, у франкомовних державах Африки справа порушується парламентом, а по суті питання вирішується відповідною судовою інстанцією (ФКС - у Німеччині. Конституційним судом - в Італії. Болгарії, Верховним судом - у Португалії, Фінляндії, Румунії; Високим судом конституції - в Габоні, Сенегалі). Конституція РФ пропонує досить складну процедуру імпічменту: "Президент РФ може бути усунений з посади Радою Федерації тільки на підставі висунутого Державною Думою обвинувачення в державній зраді або вчиненні тяжкого злочину, підтвердженого висновком Верховного Суду РФ про наявність у діях Президента РФ ознак злочину та висновком Конституційного Суду РФ про додержання встановленого порядку висунення обвинувачення" (ст. 93)72.

В США, країнах Латинської Америки, в деяких колишніх британських колоніях парламент вирішує питання не тільки про притягнення президента до відповідальності, але й про його вину. В таких державах з двопалатним парламентом, як США. Мексіка, Бразілія, ьижня палата пред являє президенту обвинувачення, а верхня - виступає в ролі судової інстанції. У випадку' визнання президента винним глава держави усувається з посади, після чого справа передається до суду загальні)! юрисдикції.

Для усунення президента .; посади в останні роки практикувалися реферндуми виборів, на які виносилися питання про політичну відповідальніс президента. Ця процедура застосовувалася в 90-ті роки в Югославії. Азербайджані та деяких інших країнах'3

Різноманітні і чисельні повноваження глави держави можна класифікувати згідно з п'ятьма основними групами: 1) в сфері управління і формування уряду: 2) в законодавчій області; 3) в

43


>>>44>>>

галузі зовнішньої політики; 4) у судовій сфері; 5) надзвичайні повноваження.

Форма правління має вирішальний зплив і на здійснення главою держави повноважень у сфері державного управління, найважливішими з яких є його участь v формуванні і діяльності уряду і адміністрації

В президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фаісгично сам є носієм виконавчої влади і главою уряду, самостійно призначає і усуває членів кабінету, визначає його політику і структуру. Тому призначені главою держави міністри виступають у сфері управління державою в ролі його дорадників і помічників, а прийняття політичних рішень залишасгься виключно прерогативою глави держави.

Республіка Білорусь - держава з президентською системою правління, хоча тут і передбачається посада прем'єр-міністра Ст. 95 Конституції проголошує "Президент Республіки Білорусь є главою держави та виконавчої влади". J ще один доказ: "Для реалізації повноважень виконавчої влади у сферах економіки, зовнішньої політики, оборони, національної безпеки, охорони громадського порядку та в інших сферах державного управління при Президенті Республіки Білорусь утворюється Кабінет Міністрів Республіки Білорусь" (ст. 106). Тому тут президент лише за формальною згодою Верховної Ради здійснює призначення на посаду та звільнення з посади прем'єр-міністра, його заступників, міністрів закордонних справ, фінансів, оборони, внутрішніх справ, голови Комітету державної безпеки; він призначає на посаду1 та звільняє з посади інших членів Кабінету Міністрів, приймає відставку зазначених вище осіб (ст. 100 Конституції Республіки Білорусь)74

У США призначення членів кабінету президентом лише формально здійснюється за порадою і згодою Сенату7^ Не можна

44


>>>45>>>

не погодитися, що Кабінет завжди такий, яким його бажає бачити президент (сі II. розділ 2).

Участь глави держази в форм\ ванні уряд) парламентарних республік і парламентарних монархій носить номінальний характер, оскільки >ряд формується і очолюється лідером партії (блок) партій) більшості нижньої палати парламент). Згідно з Конституцією Болгарії 199J р. "президент після консультації з парламентськими групами пропонує кандидатів на Голову Ради Міністрів, рекомендованому найбільшою за чисельністю парламентською гр\пою. сформувати Уряд" (ст 99, п. І).

Ступінь самостійності глави парламентарної держави при формуванні уряд) залежить і від партійної системи. В умовах двопартійної системи у Великобританії монарх практично інше ратифікує вибір, зроблений спочатку відповідною політичною партією яка обрала свого лідера, а потім - виборцями, які проголосували на виборах за ту чи іншу партію77. В країнах, де функціонує багатопартійна система (Бельгія, Данія та ін). роль глави держави в формуванні уряд) вагоміша Глава держави, перш ніж призначити голову уряду, проводить консультації з лідерами політичних партій, головами палат, маючи при цьому деяку можливість політичного маневрування.

І все ж у парламентарних країнах глава держави може здійснювати свої повноваження тільки через уряд або з його згоди (інститут контрасигнатлри). Тому будь-які акції глави держави можна кваліфікувати як діяльність уряду.

У напівпрезидентських республіках глава держави сам призначає прем'єр-міністра і за пропозицією останнього- членів уряду При цьому не обов'язково мати згоду1 парламент) або однієї з його палат. Разом з тим президент за такої системи правління не може при формуванні уряду не враховувати розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, оскільки хоч і формально, але уряд несе відповідальність за свою

45


>>>46>>>

діяльність перед парламентом (ст. 20 Конституції Франції) s Тому, якщо президент і парламентська більшість належить до однієї партії (блоку партій), перший, будучи її лідером, форм\є уряд із числа членів цієї партії на свій розсуд. Якщо ж більшість у парламенті належить опозиції президента, то він повинен надати прем'єр-міністрові значної свободи в призначенні міністрів, і все ж, наприклад, у Франції і Конституція, і практичне її втілення свідчать про визнання за главою держави всіх основних прерогатив. пов"язаних з управлінням країною. В Польщі, якій притаманні риси напівпрезидентської республіки, президент призначає голову Ради Міністрів (ст. 57). а також залишає за собою право призначати міністрів закордонних справ, оборони та внутрішніх справ (ст. 61)79. Як вища посадова особа адміністрації глава держави призначає (в парламентарних країнах за порадою з урядом) і на найважливіші посади в державному апараті. Так. в Індії президент призначає губернаторів штатів, головного комісара на період виборів, спеціального чиновника у справах відсталих каст і племен, членів комісії з офіційної мови, фінансової комісії та ін80. В Російській Федерації президент призначає і звільняє повноважних представників Президента Російської Федерації (ст. 83. "к")81.

В управлінні державою всі глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, який очолюють довірені особи Це апарат помічників і радників глави держави, які з часом набувають все більшої ваги в управлінні державою. Функції адміністративного апарату найчастіше безпосередньо не регулюються конституціями (США. Україна, Франція), хоча в окремих країнах він може бути згаданий в основному законі (ст. 83 "і" Конституції РФ8", ст. 48. п. 2 Коституційного закону Республіки Польща ьз)

В США таким апаратом є Виконавче правління при президенті, у Франції - апарат Єлисейського палацу при президенті Франції, в

46


>>>47>>>

Росії та Україні - Адміністрація президента, в Польщі - Канцс. іярія президента

Окрім того, управлінська діяльність глави держави тісно пов'язана з виконанням цілого ряду організаційних прерогатив Він призначає "'службовий уряд", якщо не було досягнуто згоди в парламенті про утворення уряду країни (ст. 99, п. 5 Конституції Болгарії 1991 р.)84. скликає парламент на чергові і позачергові сесії, розпускає його на канікули або назовсім, якщо строк його повноважень вичерпано, призначає нові вибори, оголошчє достроковий розпуск нижньої палати парламенту (крім президентських республік); оголошує проведення референдуму (ст. 62 "в" Конституції Іспанії8^ ст. 87 Конституції Італіїй; ст. 47, п 1, 2, З Конституції Польщі87; ст. 88, "f' Конституції Молдови88).

В конституційно-правовій практиці зарубіжних країн у відповідності з конституційними нормами склалися різні методи і форми участі глави держави в законодавчому процесі.

До найважливіших повноважень глави держави відносяться функції, пов'язані з діяльністю парламент) (призначення дати парламентських виборів, скликання і розпуск парламенту), а то із самим законодавчим процесом (право законодавчої ініціативи, право відкладного вето, право промульгації законів, право прийняття нормативних актів, що мають сил)' закон)').

Право розпуску парламенту надається главі держави в країнах з парламентськими формами правління, де це право глава держави може застое) вати лише за рекомендацією уряду. В Конституції Японії говориться, що імператор здійснює розпуск нижньої палати парламент)' лише "за порадою і зі схвалення кабінету"' (ст. 7)89.

В напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях глава держави може здійснювати дане повноваження і з власної ініціативи. Президент Фінляндії може розпустити парламент як за порадою уряду, так і з власної ініціативи, шіе зі згоди уряду.

47


>>>48>>>

Президент Польщі теж може 5е? згоди уряду розпустити сейм . ознайомившись при цьому s думкою Маршалка Сейм} і Маршалка Сенату. До гого ж у Конституції не говориться, що глава державі: повинен якимось чином реагувати на цю думку. Право "(розпуск)' Державної думи у випадку і в порядку, передбачених Коисттсуцією Російської Федерації"" мас й глава Росії (ст. 84 "б") .У Франції, приймаючи рішення про розпуск Національних зборів, президент повинен лише проконсультуватися з прем'єр-міністром і головами палат парламент}', причому в конституції нічого не говориться про те, наскільки впливає на рішення глави держави думка цих посадових осіб92.

Оскільки право розпуску- парламенту - ие досить сильний засіб впливу виконавчої влади на законодавчу, то конституції держав установлюють цілий ряд умов, за яких подібна акція можлива

Одним з найпоширеніших приводів до розпуску парламенту главою держави є неможливість формування уряд}- через позицію парламенту. В Конституції Іспанії передбачається, що якщо протягом двомісячного терміну з дня першого голосування про призначення голови уряду- жоден з кандидатів не одержав вотуму довіри конгресу, король розпускає обидві палати і призначає нові вибори, одержавши згол\ голови конгресу (ст 99 п.5) °\ Президент Угорщини мас право розпустити Державні збори, чкідо цей орган одного склькаинл протягом 12 місяців не менше чотирьох разів виніс вотум недовіри Раді міністрів або не висловив довіри представленій йому Раді міністрів (§28.3 "а", "в") '*. Згідно з Конституцією РФ президент може розпустити Державну Думу у випадку трикратного відхилення представлених главою держави кандидатур голови уряду (ст. 119 п 4). а таккож при повторному висловленні нею недовіри уряду протягом трьох місяиів (ст 117 п З)95 В Конституції Молдови говориться, що "у разі неможливості формування Уряду чи блокування протягом

48


>>>49>>>

рох місяців прийняття законів Президент Республіки Молдова після консультацій з парламентськими фракціями має право розпустити Парламент" (ст 85 п І). Парламент може б\ти розпущений у випадку, якшо він не висловив вотуму довіри Урядові протягом 45 днів після внесення пропозиції, і тільки після відхилення пропозиції не менше як двічі (ст. 85 п. 2)96

Досить поширеним обмеженням щодо заборони розпуску парламенту є заборона розпускати законодавчий орган протягом певного терміну до чи після парламентських виборів. Так, Конституція Чехії забороняє главі держави розпускати нижню палату парламенту в останні три місяці строю, її повноважень (ст 35 п. 2)97. Президенти Італії98. Росії99 не мають права здійснювати ці повноваження в останні шість місяців свого конституційного мандата, а президент Болгарії100 - в останні три місяці.

Деякими конституціями передбачається обмеження загальної кількості розпусків парламенту. Згідно з Конституцією Молдови 1994 р. парламент може бути розпущений лише один раз протягом одного року (ст. 85 п.З) к".

Конституції Франції, Росії, Польщі, Угорщини, Румунії та інших держав забороняють розпускати парламент у випадку запровадження в країні надзвичайного стану.

Конституція Російської Федерації, крім того, забороняє президенту розпускати Державну Думу з момент)' висунення нею проти нього обвинувачення і до схвалення відповідного рішення Радою Федерації (ст. 109 п. 4)1и2.

Досить своєрідні умови розпуску парламенту президентом передбачаються законодавством Латвійської Республіки. Президент може висунути пропозицію про розпуск сейму, яка виноситься на загальний референдум. Якщо на референдумі більшість громадян підтримають пропозицію глави держави, то парламент розпускається і оголошуються позачергові парламентські вибори. За іншої Умови у відставку повинен іти президент (ст. 48, 49, 50)ІШ.

49


>>>50>>>

Щоб стримати можливі зайві амбіції виконавчої влади по відношенню до законодавчої, Конституцією Намібії передбачене положення, згідно з яким президент, що розпустив парламент, повинен   переобиратися   одночасно   з   проведенням   нових

г-       104

парламентських виборів   .

Глава держави досить часто виступає активним учасником парламентської діяльності за будь-якої форми правління. Тільки в одних державах (Мексіка, Польща, Росія, Угорщина) він наділяється законодавчою ініціативою, а в інших (Болгарія, Румунія, США, Франція) - глава держави формально такого права не має, хоча досить часто він стає ініціатором проведення тих чи інших законодавчих заходів. Якщо в парламентських державах дві третини ухвалених законів - це законопроекти виконавчої влади, то в США президент навіть формально не володіє правом законодавчої ініціативи. Однак це не означає, що він не бере участі в процесі підготовки законопроектів. Він також може впливати на законотворчу діяльність конгрес)1, звертаючись до парламенту з "Посланням про стан Союзу", яке фактично розглядається як президентська програма законодавчої діяльності конгресу. Все це створило своєрідні умови для перетворення президента в лідера законодавчої політики держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписувати, вводити в дію законопроект шляхом його промульгації (обнародування в офіційному виданні). Для цього главі держави відводиться певний строк, протягом якого він мусить або схвалити законопроект, або відмовити в його підписанні. В США цей термін складає 10'днів, у Росії - 14 днів, у Франції -15, у Румунії -20. у Польщі - ЗО днів. Досить значний строк, протягом якого президент може не підписувати одержані з парламенту законопроекти, передбачається законодавством Фінляндії - три місяці.

50


>>>51>>>

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес слід визнати інститут "вето" Вето (від лат. veto - забороняю) - це прерогатива глави держави відмовити в підписанні законопроекту. А згідно з більшостю зарубіжних конституцій законопроект одержує нову якість - силу закону -тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституційному праву відомі такі різновиди вето: 1) абсолютне; 2) суспензивне; 3) вибіркове; 4) "кишенькове"105.

Абсолютне вето (резолютивне) - це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково має назву абсолютного, оскільки подолати заборону монарха парламентарі не мають ніякої можливості. В наш час абсолютне вето практично не застосовується, хоча формально і не виключається конституційним правом деяких країн. Тому цей інститут слід розглядати як резервну могутню зброю в руках глави держави на випадок кризових ситуацій і протистояння різних політичних сил.

Спеціалісти вважають, що досить близьким за своїми практичними результатами до абсолютного вето є право президента Індії відхиляти такі законопроекти легіслатур штатів, які у відповідності зі ст. 200 Конституції можуть бути зарезервовані для його розгляду губернатором відповідного штат\'. Так. правознавець Д. Басу відзначає, що в даному випадку практично не існує якого-небудь засобу, який дозволив би подолати вето президента46. Ця прерогатива розглядається індійськими державознавцями я і. один із засобів здійснення центрального контролю в умовах федерації, яка тяжіє до унітарної держави" '"7.

Суспензивне (відкладне) вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління - президентів. Це вето наділяє главу держави правом повернути переданий йому законопроект для повторного обговорення в парламенті. Його специфіка полягає в тому, що заборону глави держави може подолати парламент або ця заборона носить тимчасовий характер. Суспензивне вето звичайно

51


>>>52>>>

долається простою (Греція, Італія, Румунія, Угорщина) або ' кваліфікованою (США. Росія. Польща. Чехія) більшістю голосів членів парламенту. Особливості організації і функціонування вищих органів державної влади й управління в парламентарних республіках обумовили надзвичайно рідкісні випадки застос\ъання інституту вето главами держав, а у випадку застосування вето лише на підставі контрасигнатури уряду. І навпаки, в президентських республіках, де уряди формуються позапарламентським шляхом і очолюються президентами, з'являються підстави для протиріч у діяльності виконавчої і законодавчої влади.

Вибіркове вето являє собою в порівнянні з суспензивним досить гнучкий і тому більш цілеспрямований засіб у. руках глави держави Його заіфіплення і використання конституційним правом , Аргентини. Мексіки. .Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибіркового вето наділені і широко ним користуються губернатори більшості штатів США.

"Кишенькове" вето є специфікою конституційного права США. У відповідності з ним, якщо до перерви сесії конгресу залишається менше 10 днів, передбачених конституцією для підписання законопроект}' президентом, останній може залишити його не підписаним. У такому випадку теоретично конгрес повинен б\де ухвалювати вказаний законопроект на наступній сесії. Ця ситуація використовується президентом у тих випадках, коли конкретний законопроект його не влаштовує, і він не хоче його підписувати, а разом з тим - не хотів би застосовувати суспензивне вето, бо це може призвести до падіння його авторитету. Тоді президент відкладає законопроект ("кладе до кишені"), мотивуючи свої дії тим. що 10-денний строк перервано, конгрес .розпущено на канікули, повертати законопроект немає куди У подібном> випадку законопроект не наб\тас юридичної сили ("кишенькове вето") і не одержує встановленої   .конституцією    заборони    ("суспензивне    вето").


>>>53>>>

Спеціалісти вважають, що за таких умов конгрес не може подолати "кишенькове вето", бо ніякої процедури на цей випадок не передбачено. Таким чином, президентська "бездіяльність" набуває абсолютного вето. Конгрес, повертаючись з канікул, може знову приступити до розгляду даного законопроекту, але починаючи з першої стадії законодавчого процесу, ніби це зовсім новий документ. Досить часто виникає така ситуація, що потреба в такому законопроекті просто відпадає.

Інститут вето в будь-якій з його форм не можна вважати демократичним, бо він ставить діяльність виборного орган) -парламенту - в залежність від одноосібного глави держави, за яким завжди стоять певні політичні сили. Зважаючи на ці обставини, право вето відмінили в Іспанії, Швеції. Японії108.

Глава держави може володіти такими засобами вплив\ на парламент, як право звернення в орган конституційного контролю з метою перевірки конституційності того чи іншого законопроекту, а також право винесення законопроекту на референдум. У деяких країнах глава держави має право призначати окремих членів парламенту. Так, президент Індії може призначити до верхньої палати 12 членів із числа осіб, що мають спеціальні знання і практичний досвід у галузі літератури, науки, мистецтва і громадської діяльності, а в нижню - не більше

..    .-                                                                                                                 109

двох чоловік із числа представників англо-індшськоі общини . Президент Італії має право призначати до сенату довічно пять чоловік із почесних громадян, що прославили державу досягненнями в галузі науки, літератури, мистецтва (ст. 59) Пи.

Поряд з повноваженнями, що дозволяють здійснювати вплив на законодавчу діяльність парламенту, глава держави наділяється правом видавати власні нормативні акти, тобто регламентарною владою. В країнах з парламентською системою правління такі повноваження здійснюються тільки за порадою уряду, який і несе за них відповідальність. У країнах, де глава держави має реальну виконавчу

53


>>>54>>>

владу, він самостійно видає нормативні акти, які часто не потребують міністерської контрасигнації

Нормативні акти, що видаються главами держав, носять підзаконний характер і мають загальнообов'язкову силу на всій території країни. Це. наприклад, виконавчі накази, директиви та інструкції президента США. постанови і розпорядження президента ФРН, декрети і постанови президента Італії, декрети і накази короля Іспанії, накази президентів Болгарії, Чехії. Польщі і т. ін. Нормативні акти глав держав можуть регулювати практично всі сфери управлінської діяльності.

На особливу увагу заслуговують нормативні акти президентів Франції і КНДР. Ордонанси і декрети президента Французької республіки, а також накази президента КНДР не можна розглядати як підзаконні, оскільки вони регулюють ті сфери суспільних відносин, які вилучені із компетенції парламенту. Регулюючи певні сфери суспільних відносин, вони практично мають ту ж силу, що й закони.

Окрім того, в умовах авторитарних режимів "'третього світу" президентські декрети можуть відігравати чи не головну роль у законодавстві країни. Так, наприклад, у Пакистані і Бангладеш у період воєнного стану, коли представницькі органи не функціонували, законодавчий процес здійснювався виключно посередництвом президентських декретів, причому у такий спосіб навіть вносилися зміни до конституції. Проте останнім часом у плані загальних процесів демократизації суспільства спостерігається тенденція до обмеження надто широких законодавчих повноважень президента в багатьох країнах, що розвиваються. Так, остання Конституція Бразілії 1988 р. обмежує право глави держави щодо видання нормативних актів, що мають сил)' закону  .

Будучи верховним представником нації, глава держави головує на урочистих церемоніях, виступає з офіційними зверненнями, посланнями до нації, діє від імені держави на

54


>>>55>>>

міжнародній арені. Подібні представницькі функції найчастіше реалізуються главою держави самостійно, оскільки вони носять у значній мірі особистий характер.

З представницькими функціями тісно пов'язані зовнішньополітичні повноваження глави держави, які конституціями риних країн можуть реалізуватися по-різному. Але ці відмінності на практиці не відіграють вирішальної ролі, оскільки ст\тіщь самостійності глави держави у здійсненні зовнішньополітичних функцій визначається перш за все системою правління, практикою функціонування державного механізму в кожній країні.

В США президент традиційно має в зовнішньополітичній сфері досить значні повноваження, які грунтуються не стільки на тексті конституції, скільки на рішеннях Верховного суду, доктрині "зовнішнього суверенітету" (останній на відміну від внутрішнього суверенітету не є похідним від передачі повноважень з боку штатів, а випливає з самого факту утворення федерації). В країнах з парламентарною системою правління реальна зовнішньополітична прерогатива глави держави зводиться до формального представництва країни в міжнародних відносинах.

І все ж глава держави здебільшого не потребує особливого повноваження, воно випливає з його статусу. Главі держави надається право ведення міжнародних переговорів, підписання міжнародних договорів, угод, а також їх денонсація (іноді зі згоди уряду). Так, президент Польщі тільки повинен сповістити Сейм і Сенат про ратифікацію чи денонсацію мЬкнародного договору (ст. 33 Конституційного закону Польщі)"2, президент же Чеської Республіки може самостійно проводити переговори та ратифікувати міжнародні договори, а -може передати право проведення переговорів щодо міжнародних договорів Урядові або, за його згодою, окремими членами Уряду (ст. 63) . Глава держави призначає і приймає послів, посланців та інших дипломатичних агентів. Йому (здебільшого з санкції парламенту) надається право оголошення

55


>>>56>>>

війни і підписання миру (ст. 2 розділ 2 Конституції США114, ст. 87 Конституції Італії"5, ст. 14 Конституції Франції"6, ст. 7 Конституції Японії117, ст. 59 Основного закон)' ФРН118, ст. 98 Конституції Болгарії"9, ст. 86 Конституції Молдови120).

Незважаючи на те, що в конституціях більшості країн закріплене положення про розподіл влад, глава держави традиційно наділяється і деякими судовими повноваженнями. До найважливіших з них належать призначення на вищі судові посади і здійснення права помилування, пом'якшення або заміни покарання, право амністії (ст. 88 "є" Конституції Молдови121, ст. ЗО "к" Конституції Угорщини122, ст. 84 п.П Конституції Литви123 і т.д.).

Главі держави надається право нагородження орденами, медалями, іншими знаками відзнаки, право надання почесних звань і титулів.

Глава держави проголошується конституціями багатьох зарубіжних країн головою або головнокомандуючим збройними силами країни (оперативне керівництво різними родами військ здійснюють міністри оборони).

Конституції досить часто надають главі держави відносно широких надзвичайних повноважень, до яких належать введення надзвичайного стану (за попередньою або негайною наступною консультацією з парламентом. Верховним судом або іншим відповідним органом). Наприклад, згідно з Конституцією Російської Федерації "Президент Російської Федерації за обставин та порядку, передбачених федеральним конституційним законом, вводить на території Російської Федерації або в оіфемих її місцевостях воєнний стан і негайно сповіщає про це Раду Федерації та Державну Думу"124.

Надзвичайний стан впроваджується за умов соціальних негараздів (землетруси, урагани, катастрофи, епідемії, катастрофи на АЕС) або соціальних конфліктів (масові безпорядки, міжнаціональні конфлікти) у всій державі або на окремій території (ст. 16 Конституції Франції125, ст. 100 п. 18 Конституції Білорусі)126.

56


>>>57>>>

Наслідком надзвичайного стащ є розширення дискреційних повноважень глави держави, встановлення авторитарних методів керівництва, заборона мітингів, вуличних маніфестацій, введення цензури, комендантського часу, обмеження або заборона діяльності політичних партій і т д.

В цілому ряді держав (Іспанія. Швеція. Японія) глава держави позбавлений б>дь-яких надзвичайних повноважень В Іспанії, наприклад, стан загрози оголошується декретом уряд\ (ст. Ц6 п.2). стан облоги - абсолютною більшістю членів нижньої гилатн за пропозицією уряду (ст. 116 п.4). надзвичайний стан оголошується декретом Уряду, який уосвалюється Радою Міністрів з попереднього дозволу Конгресу депутатів (сі 116 п.З)127.

Слід відзначити, що в нових конституціях, прийнятих в останні роки, надто відчувається їхня прив'язаність до сьогодення, до політичної ситуації, що склалася в держави Це. зрозуміло, позначається й на повноваженнях президента

В конституціях держав, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, а також постсощалістичних держав Східної Європи до повноважень президента відносять і право надання громадянства, бо проблема громадянства досить гостро стоїть на порядку денному цих країн. В ст. 93 п.19 Конституції Узбекистану записано, що президент вирішує питання громадянства Республіки Узбекистан'"s Подібна конституційна норма міститься в Конституції Республіки Молдова (ст. 88 "с") , Конституції Болгарії (ст 98 п.8.10) Ьи. Конституції України (ст. 106п.26)ИІ '

Те. що Конституція Республіки Словенія 1991 р приймалася в період ведення війни, прослідковується в багатьох її статтях Слово "війна" зустрічається досить часто. В ст. 16. ст. 108 та ін. вживається не просто термін "надзвичайний стан", а "стан війни або надзвичайний стан" Окрім того, досить специфічним повноваженням наділяє Конституція президента Словени, який "за виняткових обставин" має право обмежити права та свободи людини. В ст 16 Констітції Уточнюється, за яких \ш>в і в якому обсязі слід застосувати це

57


>>>58>>>

г

повноваження, все ж це звучить досить антидемоісратично і не відповідає навіть положенням преамбули, де записано, що словенський народ створив "свою власну націонаіьну самобутність та державність на засадах захисту' прав і свобод людини"132.

Конституції також передбачають обов'язки президента і містять певні заборони. Наприклад, президенту забороняється сумісництво посад і мандатів, інші види робіт, участь у керівництві акціонерними компаніями, купівля державного майна, в деяких країнах не дозволяється одержувати грошову винагороду за наукову, художню чи літературну діяльність. Конституції деяких держав вимагають від президента припинення членства в політичних партіях на період обрання. Досить часто президент навіть не може покинути межі держави без дозволу парламенту.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що глава держави - це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка представляє державу зовні і всередині країни, символ державності народу.

В різних країнах глава держави у відповідності з конституцією і в залежності від форми та системи правління може розглядатися або як невід'ємна скіадова частина парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон недійсний, або як глава виконавчої влади і одночасно глава держави, або як особа, шо є тільки главою держави і не входить до жодної з владних гілок.

Відповідно до конституційних норм зарубіжних країн глава держави наділяється досить широкими повноваженнями в абсолютній та дуалістичній монархіях, у президентських та напівпрезидентських республіках. В парламентарних державах повноваження глави держави значно скромніші й обмежуються активною урядовою діяльністю.

5 Н


>>>59>>>

Розділ III. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ МОНАРХА

5/. Історико-правовий аспект монархічної форми правління

"Монархія" ("монос" - один, "архе" - влада) у перекладі з грецької "єдиновладдя" - це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави - монарха1. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Пхшбій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині X ст. правили одночасно два імператори -Василь і Костянтин, в Росії в другій половині XVII ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван.

Відомості про перші політичні об'єднання в Стародавньому Єгипті датуються ще IV - Ш тисячоліттями до н.е., коли там утворилося "40 номів" (областей). На чолі кожного нома став "цар", він же верховний жрець місцевого культ/ і володар титулу "начальника канату' ". Об'єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства - Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об"єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (XXX -XXVIII ст. до н.е.)3.

В стародавні часи монархія набувала переважно <|юрми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічною деспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто в стародавньому світі монархія вист\тіала у формі теократії, за якої політична влада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступав водночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на велику увагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чому до кінця

59


>>>60>>>

нерозробленими і невизначеними Дійсно, реальні монагхи на перших порах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом і зборами іорій \ Римі) Монархію зв"язували лише виконанням воєнних функцій, релігійних, судових. Спадковість \ той час ще не стала вагомим атриб>том монархії, більш важливими були особисті якості монарха В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархи сформ>вався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів •роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагатися обмежити монархічну владу і доволі-в жорстких формах Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу Саме тоді з усією чіткістю проявилася відміннії. і> монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія конституційна, обмежена вже загачьнонародним представництвом (парламентом)

У доб\ феодалізму монархія, будучи найбільш пошир кою формою правління, проны іа в своєму розвитку декілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад Київська Русі, кінця ЇХ -початку XI ст.). монархія періоду роздробленості, коли за формального збереження верховної влади одного монарха держава фактично розпадатася на окремі напівса іостійні монархії (Київська Русь XI - XII ст). станова монархія (або феодалі на монархія ?і становим представництвом) абсолютна * онархія (абсолютизм).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницько! та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча ! ' ті часи іс ілвали в окремих країнах республіки (античні рабовласницькі місіа-держави з республіканською формою правління, Новгороде! ка республіка. Псковська респуб ііка з XI ст. Венеція, Генуя тошо) До гогож, у / шиненого феодалізму з'являються, окрім абсолютних, і ко;                                                                                                                                                            йні монархії (Велике

князшсію Литовське з 1566 р  коти П Яг овським Статхтом було


>>>61>>>

затверджено існування Великого Вального сейму, Річ 1 Іосполита і 1569 р та ін ) Перехід до капіталістичного способ\ виробництва що здійснювався завдяки б\рж\азшй революції. нерідко супроводжувався_ _ ліквідацією монархи и установленням республіканськог-форми правління Проте монархія зберігалася и за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких \мов набувала форми конституційної монархії. При цьомл влада монарха визначалася конституцією і \ відповідності з останньою обмежувалася представницьким органом -парламентом Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скаечвали Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 рою, після страти короля Карла 1 Стюарта ЗО січня 1649 рою, королівська влада як "непоірюна. обтяжлива і небезпечна" була знищена, а 19 травня того ж рокл була проголошена Республіка Проте вже 12 грудня 1653 р. "актом про зречення" парламент передав влад> генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління А ще через сім років. 26 травня 1660 р.. Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту - Конвенту - урочисто в їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія - монархією Історики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавшися "милістю божою", а нова монархія - "милістю парламенту' 4 Подібний приклад є й \ XX ет в Іспанії впала монархія в 1931 p.. а в 1947 р диктатор Франко ого іосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос І зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р . Як свідчить досвід останнього часу, монархічну форму правління не слід вважати безнадійним архаїзмом Після розпаду СРСР деякі політичні сили в країнах СНД визвали ідею про введення монархічного іад> За обставин кризи, національно-стні конфліктів переваги монархи, на д\мк\ деяких політичних діячів, очевидні монарх - батько наші", стоїть над всіма політичні чи пристрастями,  не належить                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       :   парий.

6)


>>>62>>>

непідкупний арбітр у різного роду спірних ситуаціях, а головне - за умов сепаратизму і центробіжних тенденцій, і що особливо приваблює, монарх - це символ єдності нації і стабільного правового порядку". Про роль монархії в збереженні національної єдності свідчить досвід Афганістану Там монархія традиційно об'єдн) вала доволі розмаїтч за своїм етнічним складом країт. сприяючи формуванню єдності афганської нації, символом якої висг\ пав монарх. З падінням монархії у 1973 р. почався період політичних потрясінь. Тому в даному контексті закономірний вигляд має відновлення монархії в Камбоджі після тяжких років терору і громадянської війни.

В Шиї час у деяких колишніх соціалістичних країнах (Румунії, Болгарії, Югославії) лунають заклики до введення монархічної форми правління Головний аргумент полягає в тому, що лише монарх здатний піднятися над окремими політичними інтересами й амбіціями в умовах загострення соціальних і економічних протирічь, характерних для постсоціалістичного суспільства, а також не допустити можливої реставрації комунізму в державі7. І все ж монархію не можна вводити свавільно,' оголошуючи монархом непідготовлену особу, бо ця форма правління вимагає релігійних основ, особливої суспільно-психологічної атмосфери в державі.

В сучасному розумінні монархія - це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави - монарху - належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно

А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. І. по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника

62


>>>63>>>

правлячого дом\ (династії) до іншого в установленому законом порядку Цей порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями.

Вищезгадуваний правознавець А. А. Мішин називає три системи престолонаслідування:

1)                   салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престол\ здіснюється тільки по чоловічій лінії  Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);

2)                   кастільська система не виключає жінок, але дає переваг\ чоловікам    -    молодший    брат    виключає    старшу    сестру (Великобританія, Іспанія. Нідерланди):

3)                австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла І у 1797 р . після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було)й.

Авторський колектив на чолі з професором Б. А. Страішиом до цих трьох систем додає четверту, за якої жінки успадковують престол на рівню» правах з чоловіками9 Прикладом може слупвати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р у редакції 1979 p., що є складовою частиною конституції цієї країни. Так, §1 вказаного Акта проголошує, що "право успадкування шведського престолу після короля Карла XIV Іогана ншіежить нащадкам чоловічої і жіночої статі від потемків коронпринца Іогана Баптиста Юлія по праву нисхідної лінії короля Карла XVI Гчстава. Старші брат і сестра і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри'" "' Правознавець В Є Чиркін у своїй новій, пращ " називає цю систему шведською.а окрім того, подає пятий і шостий Різновиди систем престолонаслідування

63


>>>64>>>

г

5)                                             мусульманська,   коли   трон   успадковує  ло  суп   не визначена особа, а "шляхетна" правляча сім'я (частина династії), котра вже сама вирішує,  хто саме  з  найближчих  родичів покійного короля (не обов'язково син) сяде на звільнений трон (Катар. Кувейт. Саудівська Аравія та ін ) Ця ж сімя за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (улемів) може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім'ї (так   було,    наприклад,    у    Саудівській   Аравії   внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);

6)                       племінна, коли король розглядається як головний вождь племені,  а  його  спадкоємця  визначає  племінна  рада,   що складається із багаточисленних синів покійного В Свазіленді '' це робить племінна рада лікоко на чолі з королевою-матір"ю. що свідчить про архаїзм матріархату "Останній раз у цій державі обирали короля у 1982 р. із числа більш ніж 150 синів покійного від його 70 дружин

Певні особливості має порядок престолонаслідування в арабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший син правлячого монарха Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцем престолу будь-який син монарха, в Катарі - будь-хто із родичів. Інколи для престолонаслідування. визначеного королівською сім'єю, потрібна ще й згода парламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передається виключно на розгляд парламенту Так. у Бельгії за відсутності чоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий король обирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат|4.

Іспанська конституція передбачає участь Генеральних Кортесів у виборі форми наслідування, яка б найкращим чином відповідача інтересам Іспанії у випадку, коли всі гілки династії, що мають право на успадкування корони, прийдуть до занепаду '\


>>>65>>>

Після вирішення питання з успадкуванням пресгол\ передбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі країни. обов"язково в присутності вищих духовних ієрархів, вищих посадових осіб, парламентарів, приближсних до монарха, дворянства (якщо в державі зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числі й для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка в цілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождів племен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха на царювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності - державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступ монарха на престол.

У випадку вакантності престолу, коли монарх є неповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйозно хворий або взагалі продовж тривалого час\ був відсутній, встановлюється регентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом, або колегією регентів - регентською радою. В новітній період також відомі випадки запровадження регентства. Так. у липні 1952 р. б\ло запроваджено регентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха. який зрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний д\ шевнохвори.м і владу передали регентській раді. В Іспанії в 1947 р. було відновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі з генералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. на престол вступив Х\ан Карлос 1 із Династії іспанських Бурбонів'1'.

Досить складний механізм регентства встановлюється Конституцією Швеції. Згідно з §3 - 6 глави V Форми правління і §9 Акта про престолонаслідування у випадку хвороби, від'їзд) за кордон або з іншої причини обов'язки глави держави тимчасово

65


>>>66>>>

має виконувати член королівської родини згідно з діючим законодавством про престолонаслідування. Якщо королівська династія припинить своє існування, тобто не залишить жодного наступника престолу, тоді за ухвалою уряду ригсдаг може призначити тальмана (голову парламенту) або віце-тальмана тимчасово на посаду регента17. У випадку вакантності престолу парламент має право обрання нової королівської династії.

Конституція Японії передбачає встановлення регентства згідно із Законом про імператорську сім'ю, після чого регент здійснює державні повноваження від імені імператора (ст 5 Конституції Японії)18.

Основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує "завжди дотримуватися євангелійсько-лютерансьісоі11 релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4)19.

Досить часто основний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламенту чи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеції передбачає, що глава держави повинен радитися з прем'єр-міністром, перш ніж виїхати за кордон2", через те, що подібні візити розцінюються як акт важливого політичного значення

Особа монарха законодавствами цілого ряду країн визнається недоторканною і навіть священною. Так складалося віками, і в "Утвержденной грамоте" 1613 р. на російського царя Михайла Романова покладалася "відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем"21. В Іспанії "особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності" (стаття 56)22. В ст 65 Конституції Бельгії записано, що "особа короля є недоторканною, його міністри £ відповід&іьними". §7 розділу 5 Шведської Форми правління визначає, що король не може притягатися до відповідальності за свої дії, і це ж стосується також дій регента, який виступає як глава держави. Ті ж самі положення записані і в Конституції Данії (§13)

66


>>>67>>>

-Король не несе відповідальності; його особа є недоторканною'. і в Конституції Князівства Ліхтенштейн, де "князь є главою Держави. . рІого особа священна і недоторканна" (ст 7). Цікаво прослідкувати, яК трансформувалися ці положення в японських конституціях 1889 р (Конституція Мейдзі) і 1947 р. Так. стаття 3 Акта 1889 р. проголошувала, що особа імператора священна і недоторканна За Основним законом 1947 р. принцип святості і "'божественного" походження імператорської влади було вилучено, а всі дії імператора, що відносяться до прав державних і передбачені діючою Конституцією, не можуть бути здійснені не інакше як з поради і узгодження кабінету, і кабінет несе за них відповідальність"'34.

Кримінальне законодавство монархічних країн передбачає особливий склад злочинів, спрямованих ираги особи монарха або його гідності. Осіб, які здійснили "злочин проти його величності"^ очікують серйозні покарання.

Монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них - виключне право носити особистий титул - імператор, цар, король, герцог, господар та ін., в країнах сходу - фараон, султан, шах. емір, хан та ін., а також мати державні регалії (символи верховної влади) - трон, корона, скіпетр і держава, мантія й та ін. Так, російський дар Олексій Михайлович у XVII ст мав такий титул: "Великий государ і великий князь веєя Русі самодержець Владимерський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, цар Сибірський, государ Псковський і Великий князь Тверський, Югорський, Пермський, Вяцький. Болгарський і інших, государ і великий князь Новагорода Низовської землі, Рязанський. Ростовський, Ярославський. Білозерський, Удорський. Обдорський, Кондинський і всіх північних країн повелитель, і государ Ьерської землі, Карталінських і Грузинських царів, і Горських князів і інших багатьох держав государ і володар"'"5. Англійська ж королева сьогодні іменується так: 'Єлизавета   Друга   Божою   милістю   Королева   Об'єднаного

67


>>>68>>>

Королівства Великобританії, Північної Ірландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри" . Л повний титул еміра Кувейту в дослівному перекладі з арабської звучить так: "Пан його Величність славний емір держави шейх Джабер Аль-Ахмад Ах-Сабах"27.

Кошти на утримання особистого двору монарха складаються із прибутків від його особистого майна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу, що встановлюється парламентом. У статті 65 Конституції Іспанії записано, що "король одержує з бюджету держави загальну суму на утримання своєї сім'ї та Двору і вільно розпоряджається нею"28. Конституція Бельгії згідно зі ст. 77 проголошує, що цивільний аркуш установлюється законом на період кожного царювання. Часто з багатьох причин сума, що виділяється на утримання монарха, збільшується. Так, бельгійському королю Бодуену у 1951 р. було встановлено цивільний арк)тл на суму 36 млн. франків на рік, але вже у 1967 р. ця сума становила більш ніж 54 млн. франків29.

Конституція Японії (гл. 1 ст. 8) з цих питань висловлюється досить категорично: "Ніяке майно не може бути передане імператорськії! сім'ї або одержане нею. і ніякі дарунки не можуть

/-                                                                                                                                                      «                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       ....                                                                                                                                                                                                       -ЗО

бути прийняті нею інакше ніж у відповідності з резолюцією .

Через те. що штат посадових осіб, які ведуть не державні, а особисті справи монарха, значний, його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що в Японії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує управління імператорського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін. Члени імператорської сім'ї теж претендують на одержання грошей на утримання. Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичів імператорської сім'ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51 принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Мініс-

68


>>>69>>>

терство імператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значної економії державних коштів^1

Усім також відомо, що англійська королева Єлизавета II є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12 графствах, які разом з володіннями принца Гарольда перевищують за розмірами територію Люксембургу. До цього слід додати палац у Сандрингемі, замок Балморал у Шотландії, корони і тіари, біля 40 тисяч полотен великих світових майстрів живопису, меблі, занесені до каталогу з 75 томів. Загалом її багатства оцінюються у 8 млрд. 480 млн. доларів32. Величезними матеріальними цінностями володіють й інші монархи.

Дружина правлячого монарха має право на той же титул, що і її чоловік (тільки в жіночому роді), але повноважень глави держави вона не здійснює. Чоловік же монарха-жінки відповідного титула не носить, але може мати спеціальний титул. Так. чоловікові Єлизавети II перед їх одруженням батько Єлизавети король Георг VI дарував титул герцога Единбургського, Ерлського і Меріонезького і барона Грінвіча. Наслідні принци, що є генеральними фігурами майже для всіх монархій34, теж одержують спеціальні титули. Згідно зі ст. 57 п. 2 Конституції Іспанії "наслідний Принц з дня свого народження або з часу, коли буде проголошений таким, набуває гідності Принца Астурійського й інших титулів, що традиційно відносяться до нащадка іспанської корони"'35 Після вступу англійської королеви Єлизавети II на престол її син Чарльз став наслідним принцем і одержав титул Принца Уельського^6.

Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою Унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р.

69

^


>>>70>>>

Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Історики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну Відомий російський історик державного права проф. В.Сергієвич вважав договір 1654 р. між Росією і Україною за персональну унію, тобто об'єднання двох окремих держав в особі, одного спільного монарха - російського царя. В наш час прикладом особистої \ нії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. В минулому домініони явлали собою найбільш м'яку форму колоніальної залежності, аз 1931 р. домініони - це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха""9.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

І все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають. Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутності функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається англійською королевою за поданням уряду країни спів^-жності із числа місцевих мешканців*.

Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії41 король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивого рішення необхідно не менше 2/3 голосів.

І все ж головним слід вважати навіть не те. як у конституції характеризується монарх - є він символом держави і єдності народу (ст. 1 Конституції Японії 1947 р.) чи символом єдності і стабільності держави

70


>>>71>>>

(ст. 56 Конституції Іспанії 1978 p.), чи з цього приводу взагалі нічого не говориться (Бельгійська конституція 1831 р) - головним є повноваження монарха. В залежності від цих повноважень розрізняють і різновиди монархічної форми правління Як уже відзначалося в §2 розділ\ L, монархія може бути абсолютною (необмеженою) і конституційною (обмеженою). В свою чергу конституційна система правління може бути дуалістичною або парламентарною.

Та кожна класифікація має умовкли характер. Наприклад, у деяких державах поєднуються риси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а також дуалістичної і парламентарної монархій (Йорданія, Марокко). Проте не тільки всередині класифікації монархій виникають гібридні форми, інколи не завжди можна з легкістю визначити, з якою державою -монархією чи республікою - маємо справу. Для прикладу, в М&іайзії частина суб'єктів федерації це монархії, інша частина - республіки. Глава держави в федерації виборний, але обирається монархами суб'єктів федерації із свого кола на п'ятирічний термін (тобто із числа султанів 9 штатів, які очолюються наслідними султанами, всього ж у федерації 13 штатів). Виборною є посада глави держави -шейха в Об'єднаних Арабських Еміратах. Його обирає на 5 років Верховна рада емірів - вищий орган влади в державі, куди входять правителі 7 еміратів, що і складають цю федеративну державу. Раді правителів (так інколи називають Верховну7 раду емірів) надається право не тільки вибору глави ОАЕ, а ще й право його дострокового звільнення з посади. В історії також відомі подібні випадки виборів монарха, як Польське королівство та Німецька імперія до 1806 року. Якщо одні правознавці42 називають таку форму правліня виборною монархією, то інші не погоджуються з цим. Так, колектив авторів під керівництвом проф. Б. Страшуна вважає, що саме словосполучення "виборна монархія" нагадує щось на зразок '"смаженого льоду"43.

71


>>>72>>>

На наш погляд, є всі підстави говорити ще про один різновид монархії і не намагатися поставити її на межі двох форм правління - монархічної і республіканської.

Серед найважливіших повноважень монарха є і'юго прерогативи в законодавчій владі. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах, наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьох століть, у зв'язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето. Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правом вето не наділяють.

У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означає, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки. Так. політологи і правознавці вважають, що невдачі державних переворотів у 1981 р. і в Іспанії, і в Таїланді обумовлені відмовою монархів обох держав підтримати змовників44.

Згідно з конституцією монарх володіє прерогативою призначати уряд, проте реально в парламентарних монархіях він тільки підписує відповідний документ, а склад уряду обумовлюється співвідношенням різних сил в парламенті і визначається партією, що має парламентську більшість. Лідер .

72


>>>73>>>

nap1"'1 більшості підбирає й кандидатури 'міністрів. Це свідчить про те, що у монарха є так звані "сплячі" повноваження, кОролівська прерогатива, яка може бути застосована за умов кризи в суспільстві. Веління монарха набувають в парламентарних монархіях сили тільки у випадку контрасигнації відповідним міністром45. Та вплив монарха може зрости у випадку, коли жодна з партій не одержала парламентської більшості, і тоді глава держави одержує право дещо більшого маневру під час формування уряду*. В дуалістичних монархіях, хоча й існує пост прем'єр-міністра, проте виконавчу владу здебільшого очолює сам монарх, а тому він і підбирає, і призначає міністрів самостійно. Монарх в абсолютних монархіях має, зрозуміло, необмежену виконавчу владу, і посаду прем'єр-міністра зазвичай займає або син монарха, або один з його найближчих родичів47.

Таким чином, загальними рисами монархічної форми правління, незалежно від системи правління, є те, що монарх у своїх руках зосереджує всю повноту верховної державної влади, виступає джерелом усілякого права, бо тільки з його волі ті чи інші постанови можуть набути сили закону. Монарх очолює виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, йому належить право помилування. На міжнародній арені у зносинах з іншими державами монарх одноосібно представляє свою державу. Монарх користується титулом, одержує значне утримання із державної скарбниці, має право на особливу охорону його персони. І хоча дехто з дослідників вважає інститут монархії в сучасному суспільстві архаїзмом, він ще довго проіснує на політичній арені як одна із форм державного управління. Цьому підтвердженням є і результати опитування громадської думки респондентів, які в таких досить розвинених капіталістичних державах як Великобританія та Японія висловлюються за підтримку і збереження монархії. Крім того, в розвинених  монархічних державах  відсутній  скільки-небудь

73


>>>74>>>

значний політичний рух, який би виступав проти монархії, за заміну її республікою. Винятком є тільки Австралія, де правляча партія при підтриміт* гпомадськості ставить питання про проголошення республіки у 2000 році.

І все ж після другої світової війни кількість монархій значно зменшилася. Так, конституційним шляхом монархія була ліквідована в Італії, Індії, на Гаїті, в Пакистані, Нігерії, Кенії, Сієрі-Леоні. В результаті переворотів монархію було знищено в Єгипті, Ірані, Йємені, Афганістані, Ефіопії, а в результаті революцій - у Болгарії, В'єтнамі, Албанії, Югославії, Угорщині, Румунії.

У наш час монархічна форма правління існує в багатьох країнах. В Європі налічується 11 монархій. Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. На Американському континенті тепер 11 монархій: Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Гренада, Сент-Вінсент і Греиадіни, Сент-Кристофер і Невіс, Сент-Лучія і Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралійський Союз, Західне Самоа, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Соломонові острови і Фіджі. В Азії 12 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія. І, нарешті, в Африці всього лише 4 монархії: Лесото, Маврікій, Свазіленд і Марокко. Монархічна форма правління, хоча й з певними особливостями, притаманна державам-домініонам, що входять до співдружності націй і перебувають у відносинах персональної унії з Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії. Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.48

§2. Глава держави за абсолютної монархії'

За абсолютної монархії всіма правами монарх користується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади І

74


>>>75>>>

самс в цій системі правління є найбільше шансів, на думку дрістотеля. з "правильної" перетворитися у "неправильну", тобто тиранію і деспотію, за умов, якщо замість інтересів усіх монарх бчде переслідувати особисті, корисливі інтереси і правитиме свавільно.

Ця система правління одна з найстаріших і вважається типовою для часів пізнього феодалізму, коли в надрах старого ладу зароджуються паростки капіталізму Саме назва "абсолютна монархія" свідчить про те. що монарх зосереджує всю повноту державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або може призначити для цього уряд, здійснює верховний суд. Ніяких обмежень його влада не має. у всякому випадку юридичних, чоча політичні, морально-етичні, релігійні, етнічні та інші можуть мати місце

Як вважають автори на чолі з Б А Страшу ном. за сучасних умов абсолютні монархії - раритет*. Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Каліматан. поблизу Індонезії

Стосовно різновидів форм правління в арабських монархіях слід відзначити необхідність їх більш детального поділу Ця потреба виходить із залежності форми правління не тільки від рівня розвитку соціально-економічних відносин, але й від цілого ряду інших факторів.

Ще раз нагадаємо, що традиційно прийнята така класифікація монархічних форм правління: абсолютна (необмежена) і конститу ційна (обмежена). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичні та парламентарні монархій. Застосоихючи цю систему класифікації до монархій Арабського Сходу, слід мати на увазі, що в арабських країнах закономірний процес конституціоналізації монархічної влади має суттєві особливості, які і відрізняють його від аналогічного процесу в

75


>>>76>>>

Європі. Так. \ Європі прийняття конституції відображало послідовні етапи укорінення буржуазії і витіснення нею феодалізму. В цілому ж ряді арабських монархій введення конституційних актів стало в значній мірі результатом досягнень боротьби за національну незалежність або наслідком регламент ami розгалудженого державного апарату, сама поява якого викликана розширенням економічних функцій держави в умовах "нафтового процвітання" При цьому розвиток і зміни соціальної структури хоча, безумовно, і мають місце, але не можуть і не відіграють ролі головної причини прийняття конституції Це призводить до появи такого явища, коли держава має конституцію і водночас залишається абсолютною монархією.

Основним критерієм для класифікації різновидів монархічної форми правління є спосіб відповідальності уряду Цей критерій дозволяє підрозділити сучасні абсолютні арабські монархії на дві групи. Перша з них включає абсолютні монархії, де уряд несе відповідальність тільки перед главою держави. Це - ОАЕ. Оман. Катар і Саудівська Аравія. Серед країн, що належать до другої групи абсолютних монархій, слід назвати Кувейт. Бахрейн, де за конституцією передбачалася відповідальність уряду і перед монархом, і перед парламентом, але через економічну та політичну нестабільність відбулася реставрація абсолютизму. Крім того. держави, що входять до першої групи абсолютних монархій, у сбою чергу' можна підрозділити ще на підгрупи з точки зору' наявності конституційних актів. Султанат Оман характеризується відсутністю писаної конституції. В султанаті Оман роль конституції виконує Коран; тут немає парламенту, але є порівняно розвинуті уряд і державний апарат, які формуються королем і підзвітні тільки йоуіу Прем'єр-уііністром найчастіше призначається син або інший родич короля; більшість міністрів, а також губернатори провінцій належить до правлячої сім'ї"'. Система урядових відомств склалася після 1970 року, коли в результаті двірцевого перевороту до влади прийшов

76


>>>77>>>

султан Кабус. У промові, з якою він звернувся до народ> 26 липня 1970 p.. султан обіцяв створити "новий ефективний уряд \ найкоротший термін'01. Було затверджено ряд міністерств, які замінили діючих до 1970 р. при правителі радників.

Досить поширена оцінка перевороту як початку "нової ери"'5' в Омані ніяк не може вважатися обгрунтованою. Проте швидке зростання обсягів державно-правового законодавства, збільшення кількості урядових відомств і розширення їх компетенції не можна розцінювати інакше, як відносно прогресивні явища для держави, яка до 1970 р. вважалася однією з найвідсталіших не тільки на Арабському Сході, айв усьому світі.

До 1992 р. не мала писаної конституції і Саудівська Аравія, в якій система вищих органів регулювалася в основному двома актами: Королівським декретом № 38 від 11 травня 1958 p.. який включав закон про Раду Міністрів53, і частково Конституцією Королівства Хіджаз 1926 p. ^, яка діяла тільки на території однієї з частин Королівства. Крім короля і Ради Міністрів, до центральних державних органів у Саудівській Аравії належали Консультативна Рада, яка призначалася королем, і Юридична Рада, створена у відповідності з пунктами 3 і 4 "Програми перебудови країни" 1962 р. хч Обидва ці органи мали дорадчий характер. Юридична Рада, що складалася із 20 мусульманських юристів, повинна була займатися вивченням питань, які направлялися до неї державними органами, і давати пояснення на запити окремих мусульман. Обґрунтовуючи необхідність створення Юридичної Ради, пункт 4 Програми пояснював: "Король і традиції і незмінними, але вони не можуть б\ти застосовані до сучасних проблем; нова рада - механізм саме для цього"

В 1992 р конституційний акт (низам) був дарований народу королем Саудівської Аравії, і при королеві створився дорадчий орган •з 60 призначених членів. Проте королівський низам - не зовсім конституція, хочавін і містить конституційні питання і навіть

77


>>>78>>>

говорить про взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад. Справжньою ж конститл цієюкоролівства вважається дві священні книги мусульман - Каран і сунна.

Інший різновид першої групи абсолютних арабських монархії! складають держави, у яких діють єдині писані конститл ції. Це - ОАЕ і Катар. Конститл ції цих країн мають свою передісторію Запропонований Великобританією план федерації передбачав включення до її складу еміратів Договірного Оману. Катару і Бахрейну. Рішення про такий союз підписали дев"ять правителів у Дубаї 27 лютого 1968 року. Однак у ході обговорення конкретних форм союзної держави між правителями виникли серйозні розходження. Очевидна безперспективність подальших переговорів підштовхнула правителів Катару і Бахрейну на шлях підготовки до самостійного проголошення незалежності і відмови від положень Союзного договору, підписаного ними у 1968 р.

Перша Конституція (Основний Закон) Катару була видана правителем ще в 1970 р. Причинами її прийняття стали активізація прогресивної інтелігенції і деяких прошарків народжуваної напередодні створення суверенної державності буржуазії, а також очевидна для правителя, шейха Ахмада Бен Алі аль Тані. необхідність конституційного закріплення влади за правлячою династією у переддень вступу Катару до федерації.

Надаючи  монархії  конституційного  вигляду,  Основний Закон все ж не включив ніяких положень, які могли б розглядатися як обмеження абсолютної влади правителя. У його руках збереглася вища законодавча і виконавча влада, і тільки судова , влада була оголошена незалежною.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               і

Таким чином. \ більшій мірі Основний Закон 1970 р. є лише f інструментом  регулювання  діяльності   існуючого  при  монархові з виконавчого і дорадчого апарату. Але все ж. навіть за таких умов, не сліз ; недооцінювати самого факту прийняття вперше в історії Катару писаної Конституції' як досить важливого документа на шляху розвитку б


>>>79>>>

політичної системи суспільства Катару і форми його правління 22

лютого 1972 р. правителя, який першим ухвалив катарську констит\ цію,

усунув від влади законний спадкоємець престолу шейх Халіфа Бен

Хаміз Аль Тані. Колишній радник Кувейтського уряду і Суду еміра з

,оридичних питань В. Раафат свідчив, що емір шейх Ахмад б\в

•'противником будь яких реформ, проводив більше часу за кордоном, а

його інтерес до державних справ обмежувався, головним чином,

будівництвом розкішних палаців і витратою значної частини нафтових

прибутків емірату на особисті і сімейні потреби... Планувалося зі згоди

еміра, що його старший син, багато в чому схожий на батька, шейх Абд

Аль-Азіз усуне спадкового принца шейха Халіфа Бен Хаміза і візьме

владу в свої руку для встановлення досить міцного контролю над

еміратом, а потім, діждавшись слушного моменту, проголосить себе його

правителем. Проте переворот від 22 лютого 1972 р. поклав край цим

прожектам"56.

Намагаючись відразу ж відійти від деяких методів правління попереднього еміра, шейх Халіфа Бен Хамад Аль Тані вніс до Основного Закону ряд поправок. Крім того, він дещо змінив систему урядових органів, створивши ряд нових міністерств.

Аналізуючи Виправлений Тимчасовий Основний Закон, прийнятий еміром 19 лютого 1972 p., слід, однак, виходити з того, що переворот, який призвів до ухвалення цього акта, не мав ніяких економічних чи то соціальних передумов і носив переважяо династичний характер. Однак не слід недооцінювати того, що він базувався на громадській думці, яка лояльно ставилася до перевороту і була підготовлена ідеологічною і юлітичною активністю нового еміра. Зрозуміло, чому поправки, 'несені до Основного Закону, незначні як за обсягом, так і за ■наченням. Вони аж ніяк не вносили хоча б щонайменших змін форми правління Катару.

Що ж стосується федерації арабських еміратів, то вона все ж 'Ула створена в грудні 1971 p., щоправда, не у тому складі, як

79


>>>80>>>

передбачалося. В державі ОАЕ об'єдналися шість еміратів Договірного Оману (Рас-Аль-Хейма увійшла до складу федерації лише в лютому 1972 p.). Тимчасова конституція ОАЕ. основою якої став проект конституції федерації дев'яти членів, вступила в силу в грудні 1971 р.

Оцінюючи цей акт, слід ураховувати, що він не став безпосереднім результатом внутрішнього суспільного прогресу. Конституція була прийнята під тиском значно зміненого міжнародного статусу держав Договірного Оману: по-перше, завдяки унезалежненню від Великобританії і. по-др)те. внаслідок рішення правителів про створення федерації. За таких умов на прийняти конституції не могло не позначитися хоча б у незначній мірі зростання впливу прогресивної частини населення.

Таким чином, стає зрозумілим, чому так схожі форми правління Катару й ОАЕ. Система вищих органів у цих державах в принципі однакова. Деякі розходження можна пояснити тільки федеративним характером ОАЕ. в той час як Катар - унітарна монархія.

Глава держави в Катарі - шейх із династії аль Тані. В ОАЕ функції глави держави здійснюються Вищою радою семи правителів і главою союзу, який обирається строком на пять років із числа членів Вищої ради.

Рада міністрів у Катарі призначається монархом, в ОАЕ глава Союзу зі згоди Вищої ради призначає прем'єр-міністра, а потім, за рекомендацією останнього - міністрів. Компетенція уряду в обох державах однакова і включає законодавчу ініціатив) і розробку законопроектів, контроль за проведенням внутрішньої і зовнішньої політики під керівництвом глави держави.

В Катарі діє Конституційна рада, яка призначається урядом

ФУНКЦІЄЮ   її   Є   ОбгОВОреННЯ   урЯДОВИХ   Законопроектів.   pijHHN

політичних питань, діяльності уряду в цілому та окремих міністрів. Однак рішення Консультативної ради не мають обов"язкової юридичної сили: вона не може винести вотум


>>>81>>>

недовіри урядові чи міністру, не може зобов'язати правителя утриматися від прийняття закот. Органом, аналогічним Консультативній раді Катару, в ОАЕ є Федеральні Консультативні збори. Вони формуються за нормами, які закріплені в самій конституції. Правитель кожного емірату - член федерації -призначає до складу зборів певну кількість представників, функції Федеральних Конс\льтативних зборів так же, як і в Катарі, мають дорадчий і рекомендаційний характер.

Конституції обох держав були розроблені й ухвалені без б\дь-якої участі з бок} населення. Подібні октройовані конституції, які приймаються без контролю з боку громадськості, дають правлячим колом широкі можливості для політичного маневрування і допомагають майже всі прерогативи зберегти в руках монарха^7 Це положення підтверджується ситуацією, що склалася в Катарі та ОАЕ. де легалізація монархії відбулася, перш за все. в результаті зміни міжнародно-правового становища цих держав. А тому висловлена професором В. Чиркіним1 точка зору про те. що держави, подібні Катару й ОАЕ. незважаючи на наявність \ них конституцій, слід вважати абсолютними монархіями, не може викликати заперечень. В останній своїй праці19 проф. В.Чиркін наводить вагомі докази попереднього твердження По-перше, конституції як у Катарі, так і в ОАЕ. не приймалися демократичним шляхом, а даровані монархами (в ОАЕ - Радою емірів); по-друге, дія цих основних законів часто припиняється на невизначений термін; по-третє, ці конституції встановлюють, що вся влада - законодавча, виконавча, судова - йде від монарха, над конституцією стоїть Коран.

Проте в літературі зроблено ще кілька спроб дати визначення формі держави в Катарі й ОАЕ.

Так. арабський дослідник X. Аль-Бахарна стверджує, що ОАЕ можна вважати державою, яка створила систему конституційного правління на основі принципу розподіл) і співробітництва влад. Дійсно, "співробітництво" влад тут має деяке місце, однак щодо

81


>>>82>>>

розподілх. то не підлягає сумніву, що Вища рад;.! і глава сик>;\ володіють практично всією повнотою законодавчої і. тим більше виконавчої влади. Ні про який розподіл влад немає гуі і мови Американський правознавець Дж Блонделл визначає держави Персидської затоки як "повністю традиційні держави, в яких відеугні партії, представницькі органи"1" Це досить описове визначення не враховує, по-перше, нових явиш у сфері державно-правової надбудови, а. по-друге, ігнорує надто серйозні відмінності між окремими групами монархій цієї зони Аналогічне до попереднього визначення пропонче й інший автор Дж Ентоні. який характеризує Катар як "традиційну ісламську монархію" Найбільш вдале визначення дає дослідник Я. Юсефом. Він пише "ОАЕ можна характеризувати як надто урізану конститх иійну монархію, блшьку до абсолютної форми правління, з дорадчим органом, який призначається самим правителем"02

Завершуючи, таким чином, короткий огляд форм правління в державах першої групи, необхідно в загатьних рисах відмітити деякі особливості системи внчтрішнього управління в еміратах - членах ОАЕ Як суб'єкти федерації, вони не є державами в повному розумінні слова, однак являють собою державні утворення з достатньо широкою самостійністю в питаннях внчтрішнього управління Тому при класифікації їх можна розглядати поряд з унітарними монархіями Арабського Сходу.

Емірат Дубаі вважався комерційним центром ОЛЕ. Намагаючись забезпечити максимальну свободу торгової, комерційно-фінансової. рсекспортноі діяльності, правитель емірату - шейх із династії Аль-Мактум пішов шляхом {ведення до мінімуму кількості адміністративних органів В еміраті немає уряду як по.пйно діючого органу: його функції фактично виконують різні радники і консультанти правителя

Правитель Шарджи, шейх із династії Аль-Касимі. створив порівняно розвинутий виконавчий апарат, який складається із


>>>83>>>

 низки департаментів і міністерств Територія емірат} фрагментарна: вона розподілена на декілька ізольованих одна від одної частин. Тому. маб>ть, це стало важливим стимулом формування державного апарату, якому необхідно вирішувати 5ільш складні організаційні завдання, ніж в інших еміратах -членах ОАЕ. які мають нерозподілену територію В 70-ті роки XX ст. в еміраті почалося видоб} вання нафти, що також вимагає від держави активізації управлінських функцій.

Постійнодіючий уряд є в Рас Аль-Хеймі. Він відає виконанням порівняно незначної програми розвитку емірат}'.

В Аджмані. Умм Аль-Кайвайні і Фуджейрі традиційно родо-шіемінна система правління збереглася в найбільш чистому вигляді. "Правління однієї людини" - шейха правлячої династії -функціонує тут на основі консультацій з родоплемінною аристократією.

Так, у всіх вищеназваних еміратах головна роль в управлінні належить правителю і його аристократичному оточенню в особі радників або уряд} Проте, заради справедливості, слід зауважити, що в Шарджі і Рас аіь-Хеймі коло осіб, на яких спирається монарх у процесі реалізації своєї влади, дещо ширше, оскільки до роботи в міністерствах і департаментах змушені залучати хоча б мінімум інтелігентських сил. які з'являються поза рамками традиційної еліти. У всіх еміратах прослідковуеться тенденція до адміністративних нововведень десь із другої половини 70-х років, що б\ло обумовлено '"нафтовою епохою". Проте, хоча і значно менше, це можна віднести і до еміратів, у яких немає власної нафти і які в основу своєї економічної діяльності змушені були покласти активізацію певної рентної платні компаній-концесіонерів і конкуренції останніх у боротьбі за концесії на пошуки нафтових родовищ.

Включаючи перелічені емірати до групи абсолютних монархій, необхідно підкреслити, що в їх правлінні зберігається значна кількість елементів, притаманних феодальній деспотії, заклад\ раннього і середнього етапів розвитку феодалізму.

83


>>>84>>>

Більш високим, ніж в інших еміратах - членах ОАВ. рівнем І розвитку характеризується система внутрішнього управління Абу-Дабі. Державно-правові акти, прийняті тут у 1971 р правителем емірату шейхом Заїдом Бен Султаном Аль Нахайяноуі. регулюють порядок формування і діяльності Ради міністрів національних Консультативних зборів. На національні Консультативні збори, які складаються з призначених представників аристократичних і комерційних кіл. покладаються завдання обговорення законопроектів, причому рішення цих зборів не є обов"язковим для правителя: він може або скористатися ним. або відкинути його, не висуваючи при цьому ніяких обгрунтувань

Абсолютна монархія в цих країнах Арабського Сходу виступає як форма по відношенню до феодально-буржуазного змісту- держав першої групи. Цей різновид монархічної форуш правління є невід'ємним елементом більш широкого поняття -абсолютизму - особливого етапу суспільно-сконоуіічного розвитку. "головним змістом якого є заперечення цілої низки важливих рис. типових для власне феодалізму*4'. Завершуючи розгляд основних особливостей форми правління у державах першої групи, є сенс | відзначити, що саме існування тут абсолютної монархії відображає певні зміни в базисі цих держав.

Додатковою і дуже важливою відмінністю абсолютних монархій другої групи від уюнарчій першої є наявність \ і\ конституціях виборного законодавчого органу в системі центральних огранів держави. Кувейт першим серед протеісгоратів Персидської j затоки одержав незалежність. Це відбулося у 1961 p.. а роком пізніше в Кувейті була прийнята конституція, яка регулювала систему вищих органів влади.

На Бахрейні розробка конституції (як і в Катарі, і в ОАЕ) була почасти повязана з інтенсивною підготовкою до утворення Союзу дев'яти арабських еміратів. Ще у вересні 1971 р в офіційній заяві правитель Аль-Халіфа підкреслив "Ми виходимо І

84


>>>85>>>

*~-

j3 твердого переконання в тому, що створення такого Союз) арабських емиратііз і надання йому констит\ційноі форми повинно грунтуватися на меті і сподіваннях народів цього району... Головні цілі Бахрейн) - необхідність публікації нової конституції \ відповідності до принцип) розподіл) влад і компетенцій між оганами держави""4. Вже тут помітна відмінність позиції правителя Бахрейн) від позиції монархів Катар) й ОАЕ. Шейх Іса Бен Сальман Аль-Халіфа і правляча еліта розуміли, що рчх прогресивних прошарків населення погрожує їх владі серйозними наслідками у випадку, коли на Бахрейні буде прийнята антидемократична конституція на зразок. наприклад. Основного Закон) Катар).

У К)вейті проект конституції розроблявся представницькими Установчими зборами і був прийнятий еміром правлячої династії Ac-Сабах без змін. На Бахрейні встановлений Декретом правителя від 22 червня 1972 р. порядок передбачав вибори 22 членів Установчих зборів і призначення еміром ще восьми членів до склад) цього органу. Дванадцять міністрів одержали мандати за посадою.

Обидві конституції - Бахрейну і Кувейту - містять значні обмеження владних прерогатив монарха Достатньо сказати, що обидві вони закріплюють положення, у відповідності і якими ніхто, в тім числі й емір, не може протягом п'яти років з момент) прийняття конституції пропонувати які б то не було конституційні поправки

Система вищих органів і взаємовідносини між ними ідентичні в обох країнах і засновані на принципі розподілу влад. (Цей принцип закріплено в статті 50 Конституції Кувейт) і в Пункті І статті 32 Конституції Бахрейну)1^ Главою держави є наслідний монарх - емір Законодавча влада належить емір) і виборним Національним зборам Виконавча влада здійснюється еміром і Радою Міністрів Емір затверджує і пролонгує подані йому   Національними   зборами   законопроекти   і   має   право

85


>>>86>>>

суспензивного вето, для подолання якого слід мати 2/3 голосів членів парламенту під час повторного розгляду законопроект). Емір призначає прем'єр-міністра і. \ відповідності з його рекомендаціями. - міністрів. Члени уряду нес\іь колективи) га індивідуальну відповідальність перед еміром і колективну відповідальність перед Національними зборами Крім гого. Національні збори можуть звертатися до членів уряд) з внмоіою роз'яснення широкого кола питань. Національні збори володіють правом винесення вотум)' недовір'я б\дь яком\ міністру. Якщо парламент вважає за потрібне усунення прем'єр-міністра, що автоматично веде до зміни всього уряду, то питання передається на розгляд еміру, і він вирішує, чи піде у відставку уряд. Аналіз форми правління, передбаченої конституціями Кувейтч і Бахрейну, дозволяє охарактеризувати її як перехіднч від дуалістичної монархії до парламентарної. Але так було записано в конституціях цих країн.

Реальні події розвивалися таким чином, що призвели тут до зворотніх процесів, а значить, до фактичного встановлення абсолютної монархії. Цьому сприяли події на Бахрейні в серпні 1975 р. і аналогічні події в К\-вейті в серпні 1976 р. Могчтня парламентська опозиція Національних зборів обох країн зробила кроки, що вели до розходження з політичною лінією династичних кіл і )рядів. Демонстративно розпустивши чряд. емір Бахрейну сформував його знову через незначний термін у попередньому складі. Потім він видав указ про розпуск Національних зборів, не вказуючи ні причин, ні строків нових виборів. Емір також призупинив дію конституції, що триває й дотепер.

29 серпня 1976 р. в Кувейті відбулося тс. що раніше мало місце на Бахрейні з тією тільки відмінністю, що кувейтські пидії були позбавлені елементів оригінальності Вони достеменно повторили те. що за рік до цього було на Бахрейні0". Розпустивши Національні збори, емір ухвалив рішення про перекладення на

86


>>>87>>>

себе і на Раду Міністрів функцій представницького органу - тобто вищої законодавчої влади, а також про створення спеціального комітету, якому б\де доручено підготувати проект змін до конституції. Ці зміни передбачалося внести протягом чотирьох років. Таким чином, створивши на Бахрейні і в Кувейті режим надзвичайної ситуації, еміри за таких умов знову зосередили всю повноту влади в своїх руках, а значить фактично призвели до реставрації абсолютної монархії

Ця невизначеність становища на Бахрейні і в Клвейті дає підстави одним авторам відносити ці держави до абсолютних монархій67, іншим - до дуалістичних (стосовно Кувейту)4*.

Так. повноваження монархів. пов"язані із законодавчою та виконавчою гілками влади, були розглянуті під час аналізу конституційних процесів \ кожній з абсолютних монархій Арабського Сходу. Проте до повної характеристики статус)' абсолютного монарха необхідно додати особисті його прерогативи, які є невід'ємним атрибутом влади. Особисті прерогативи монарха як глави держави формувалися в цих країнах паралельно ч процесом утворення держав, становлення династичних звязків. під значним впливом родоплемінних традицій.

Існуючі й дотепер династії Кувейту. Бахрейну. Катар) й еміратів ОАЕ з'явилися в умовах племінного ладу Все населення цих країн було охоплене однією чи кількома федераціями племен Племена, в свою чергу, підрозділялися на клани, роди, сімейства, найстаріші члени яких обирали племінних вождів, що вважалися "першими серед рівних". Племінні вожді - шейхи поступово поширювали свій вплив за рамки свого племені і більш чи менш міцно закріплювали свою владу в межах конфедерації племен. Цей процес, у результаті якого виборний правитель перетворював своє сімейство в правляч\ династію з безперечною спадковою владою. відбувався поступово і охоплював декілька поколінь представників даного род\  шейхів  Так. в середині XVII ст

87


>>>88>>>

предки сучасних правителів Бахрейну користувалися впливом \ незначній області з центром у селищі і\бра на північно-східном} узбережжі бухти Бахрейн. Тільки на початку XIX ст вони остаточно утвердили свою владл над >сім Бахрсйнськпм архіпелагом. Династія шейхів Аль Нахайям. що правила в об.іасті оазиса Аль-Айн. поширила свою владу на всю територію Аб\-Дабі лише в XX ст.w

Процеси становлення династії в країнах Персидської затоки б) ли ізольовані один від одного, оскільки кочовий або напівкочовий спосіб життя більшості населення Аравійського півострова обумовив постійну міграцію племен, переселення впливових родів із однієї місцевості в іншу, розподіл цих родів на гілки. Характерним прикладом слугує той факт, що правителі Кувейту (сімейство Ac-Сабах), правителі Бахрейн) (сімейство Аль-Халіфа) і династія короля Саудівської Аравії (Ас-Са\д) є вихідцями із однієї конфедерації племен Анаіза і. більш того, із одного племені Бані Утуб, батьківщина якого - Неджд ' В Шарджі і в Рас Аль-Хай.мі влада належить представникам двох гілок сімейства Аль-Касим. що відокремилися один від одного Це ж сімейство правило і в шейхстві Кальба. яке до 1951 р. визнавалося Великобританією і с\сідніми шейхствами як самостійна держава Однак після вбивства правителя Кальби шейха Хамеда Бон Саїд Аль-Касим. який не мав спадкоємців по чоловічії! лінії - ні братів, ні синів. - Кальба безболісно увійшла до складу Шарджі. якою правила друга гілка династії Аль-Касимі. Цей факт доводить, що на сучасному егапі династії, які вже давно стали правлячими, настільки міцно захопили владу, що практично ні за яких умов на їх місце не може бути обрано інше сімейство. Тому племінне суспільство Кальбп з готовністю пішло на зміну своєї державної приналежності тільки для того, щоб зберегти вірність правлячому сімейству


>>>89>>>

Подібний факт дає всі підстави говорити про те, що виборні правлячі сімейства, які не є монархічними юридично, до наших дНів навіть у найслаборозвиненіших еміратах набули першої необхідної для монарха ознаки - спадкового характер) влади. ріропдніше за все цієї ознаки не було на тому етапі, коли влада правлячого сімейства могла бути передана іншому сімейству в результаті волевиявлення представників племінного суспільства. Владу виборного племінного вождя не можна, скоріше за все. вважати подібною до влади виборного монарха: надто тісним, безпосереднім і патерналістським за характером був зв'язок правлячого шейха з усім племінним суспільством. В процесі здійснення своїх повноважень правитель б\в змушений, підк°Ряючись вимогам племінної традиції, постійно врахову вати думку шейхської верхівки і наслідувати її у більшості принципових питань.

Таким чином, можна передбачати, що монархія у справжньому розумінні цього слова, виникла в окремих еміратах ОАЕ, які відстали від сусідніх держав за рівнем свого соціально-економічного розвитку, лише в XX столітті. Дещо раніше аналогічна трансформація характеру влади племінного лідера відбувалася в Кувейті і на Бахрейні.

Процес виникнення монархії в Омані носив специфічний характер і протікав у тісному зв'язку з релігійним рухом. Пануючі в Омані канони ісламської секти ібадитів потребували поєднання світської і духовної влади в руках виборного правителя-імама. В 1789 p.. порушивши ці канони, імам Саїд Бен Ахмед із правлячого з 1749 р. сімейства Аль Бу Саїдів передав своєму синові Хамеду світську владу, залишивши собі тільки духовну. Переслідуваний гоніннями ортодоксальних ібадитів Хамад обмежив свій вплив областю Маската. Після смерті Хамеда влада перейшла до рук його брата, який в 1792 р. проголосив себе султаном Маската71.

89


>>>90>>>

1

Іншим чино> встановлювала свою владу династія Ас-Сауд. що править зараз у Саудівській Аравії У Неджді у XVIII ст. зародилася релігійна течія ваххабізм Правитель Неджду Мухаммед Ібн-Сауд в 1745 р. почав боротьбу за об'єднання Аравії під прапо|Ю.м ваххабізму. Протягом XVIII - початку XLX ст. більшу частит Аравії було об'єднано ваххабітами у феод&іьну державу Саудидів На початку XIX ст. ця держава боролася проти єгипетських загарбників, а в другій половині XIX ст. ваххабітську державу загарбали правителі князівства Шаммар (Північна Аравія) -Рашідиди. Впливове сімейство Ас-Саудів було вигнане своїми суперниками з Неджду. Однак вже в 1902 р. Іон Сауд захопив Ер-Ріяд - центр Неджду і, поступово захоплюючи все нові й нові території і розширяючи кордони володінь, обєднав під своєю владою значну частину Аравійського півострова. В 1932 р Ібн-Сауд проголосив себе королем Арабського Саудівського Королівства72.

Таким чином. очевидними стають причини, що обумовлюють різницю в специфічних стосунках, які склалися між монархами і традиційною частиною населення еміратів Персидської затоки, а також між монархами і підданими в Омані і Саудівській Аравії. У першому випадку правителі намагаються підкреслити притаманні своєму статус) елементи патерналізм} і представити себе в ролі хранителів племінних традицій.

Монархи ж Оману і Саудівської Аравії, з самого початку змушені зміцнювати свою владу в умовах наполегливої боротьби з релігійними і політичними супротивниками, не приховують j репресивних і авторитарних рис свого правління. Це обумовлює наявність чималої кількості історичних особливостей їх фактичного статусу Крім того, роль історичних особливостей процесу виникнення монархії при формуванні сучасного статусу глави держави чітко прослідковується лише в монархіях, які не

90


>>>91>>>

^ писаних конституцій, особливо в еміратах Персидської затоки. Тут цей вплив сприяє зміцненню авторитет) правителів.

Модель глави держави ОАЕ має деякі спільні риси з виборною монархією федерації Малайзії, де рада правителів, що складається із девяти султанів монархічних штатів, обирає із свого складу главу держави строком на 5 років. Останній. \ відповідності з Конституцією 1957 p.. вважається монархом федерації Малайзії71 і володіє особливим вищим монархічним титулом - Верховний правитель (Янь ді - пертуан агонь) В Малайзії до того ж діє принцип ротаті: султани обираються на посаду Верховного правителя по черзі. Глава ж союзу в ОАЕ на своєму посту не має ніяких атрибутів монархічної влади. В конституції його називають терміном "раіс". який стосовно республік перекладається з арабської мови як "президент".

Як вже відзначалося, однією з основних особливостей правового становища монарха є те, що влада його "вважається юридично непохідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу, що властиво республіці'"74. В такому випадку, слід відзначити, у монарха Федерації Маіайзії і тим більше у глави союз)' ОАЕ є суттєва відмінність від статусу монарха Обидва вони входять до складу Ради правителів через непохідний характер своє) влади в монархії - суб"єкті федерації. З іншого боку. їх повноваження на посаді глави держави носять чисто похідний характер і надаються їм рішенням ради правителів.

Таким чином, визначаючи форму правління в ОАЕ як монархічну, необхідно наголосити, що ця держава має унікальну модель глави держави, який володіє рисами, характерними і спадковій монархії, і виборній монархії, і республіці, і одноосібному. ' колегіальному главі держави.

В подальшому викладенні матеріалу в поняття глави Держави ОАЕ будуть включатися два органи - Вища рада і обираний нею глава Союзу.

9]

.


>>>92>>>

Найважливішим правом монарха, яке, власне, і відрізняє його від глави республіки, є право передачі влади v спадок Том\ вивчення статусу монарха слід розпочати з питань пресі оло-наслідування. Загальним для всіх абсолютних монархій Арабського сходу правилом є обмеження передачі влади рамками одного сімейства, причому жінки не входять до кола передбачуваних спадкоємців престолу.

В країнах, що не мають писаної констит\тш. престолонаслі-дування регулюється звичаями. Донедавна найбільш важливу роль у питаннях, пов'язаних з передачею монархічної влади, в монархіях Аравійського півострова відігравали сімейні ради правлячої династії (менше це стосується султанату Оман)75. Необхідність винесення питань пресгголонаслідування на сі.мейт раду пояснюється характерними рисами, властивими правлячим сімействам у цьому районі. Майже всі вони досить численні Загальна кількість правлячого в Катарі сімейства (де до почало» 70-х років XX ст. престолонаслідування регулювалося звичаєм) складає значн\ кількість населення країни - 20.000 чоловік; більше 500 з них мають титул шейха. В абу-дабійській династії Аль-Нахайян шейхів більше ЗО; гілка Аль-Касимі. що править у Рас Аль-Хеймі. нараховує більше 40 шейхів. Крім того, багатьом аристократичним родинам Персидської затоки властивий розподіл на самостійні і часто ворог}точі гілки. Так. від першого правителя Аль-Тані йдуть три гілки: Бані Хамед. Бані Алі і Бані Халед

Сім'я правителів Абу-Дабі Аль-Нахайян складається з двох гілок - Бані Султан і Бані Халіфа. Такі особливості складу правлячих династій за відсутності сімейної ради - органу, який виносить узгоджені рішення шейхів, обумовили б постійне ворогування всередині правлячих сімейств і могли б стати серйозними факторами дестабілізації їх влади.

По смерті правителя із числа його найближчих родичів рада шейхів обрала нового правителя. Ним міг стати старший, а

92


>>>93>>>

інколи й молодший син. племінник, рідний брат чи кузен, дядько. )Кінка, відповідно до норм ісламу, ніколи не входить до кола спадкоємців престолу. Проте непрямий вплив жінок правлячого сімейства інколи буває значним. Відомо, що протягом більш ніж 25 років у першій половині XIX століття реальною владою в щейхстві Дубаї володіла мати правителя. Х\сса Бинт Аль-Мур (Хусса У мм Рашид)77.

Донедавна (а десь, можливо, й до цих пір) воля ради шейчів превалювала над особистими прагненнями правителя в питаннях передачі влади. В монархічному Йємсні після смерті імама Я.чы в 1948 р. влада навіть була передана до рук іншого сімейства, й імамом було обрано Абдуллаха Аль-Вазіра7>> Сину ж Яхьї Ахмеду, яком}' влада повинна була перейти за бажанням батька, довелося відновлювати правління своєї династії за допомогою сили70. В Катарі шейх Ахмед, який правив до 1972 р . так і не зумів зробити свого сина шейха Абдель Азіза наслідннм принцем, оскільки цей пост займав шейх Халіда. якого підтримувала більшість сімейної ради*10

З другої половини 70-х років XX ст. в еміраті ОАЕ почала застосовуватися практика, у відповідності з якою правій ель призначає свого наступника - наслідного принца. Спадкоємцями правителі найчастіше призначають своїх синів, що досягли вісімнадцяти років. Якщо пост наслідного принца вакантний, то наступний по чоловічії! лінії член сім'ї, частіше брат. призначається заступником правителя Практика правителів призначати своїх наступників не означає, що роль сімейних рад ігнорується. їх участь у призначенні правителем наступника престолу зберігається, хоча й у меншому обсязі, ніж раніше. Вплив сімейної ради закріплено в статті 21 Основного закону Катару. В ній записано, що призначення наступника престолу здійснюється "наказом еміра, ухваленим після консультації з впливовими особами, що володіють всією повнотою влади в

93


>>>94>>>

державі, і за згоди більшості з них з цим рішенням У Саудівській Аравії в листопаді 1964 р. король Сауд був усунений від влади рішенням королівської сім'ї і Радою улемів. У відповідності з виданим ними спеціальним актом - фствою - влада перейшла до рук короля Фейсала

1 все ж таки рада шейхів династії поступово втрачає свої позиції як органу, що здатний вирішувати питання престолонаслідування. Після спроби перевороту в Шарджі в кінці січня 1972 p.. коли було вбито правителя шейха Халед Бен Мухаммеда Аль-Касимі. що правив з 1956 p., Вища Рада ОАЕ фактично визнала нового правителя, який до того ще не одержав схвалення з боку ради шейхів правлячої в еміраті династії Коли в ОАЕ було оголошено, що шейх Султан Бен Мухаммед, брат убитого правителя, визнається його законним наступником, династія Аль-Касимі ще тільки обговорювала питання про те. віддати владу шейху Сллтаж чи одному з двох інших претендентів на престолы.

Взагалі такий спосіб "передачі" монархічної влади, як двірцевий переворот, не відкидається категорично нормами традиційного суспільства Аравійського півострова. Досвід двірцевих переворотів на цьому півострові свідчить, що різкі зміни в керівництві звичайно дозволяють тут здійснити заходи в плані підтримки режиму і ослаблення напруженості в системі керівництва, і в той же час вони ніколи не призводили тут до зміни важливих суспільно-політичних процесів. Навпаки, результатом таких переворотів, як. наприклад, в Абу-Дабі. Омані. Катарі (відповідно 1966, 1970. 1972 років), стало лише зміцнення стабільності монархії і політичної системи в цілому шляхом приведення до влади більш популярного лідера.

В таких монархіях, де прийняті конституції, престолонаслі-дування регулюється або самими конституціями, або ж сукупністю конститугцйних положень і положень спеціального конституційного закону про престолонаслідування. передбаченого конституцією.

94


>>>95>>>

Саме останній із цих двох способів був більш притаманний арабським монархіям (Лівія. Ірак, Катар. Кувейт, Бахрейн).

Значно раніше за інших правителів Персидської затоки законодавство про наслідування влади ввів правитель Бахрейну ціейх Іса Бен Аль Халіфа Переконавшись у тому, що сімейна рада не завжди гарантує бахрейнськ} династію від внутрішніх чвар, правитель 1898 р. видав документ, який підписали представники аристократичних кіл країни. Згідно з документом престол повинен переходити до старшого сина покійного правителя. Щоб забезпечити виконання нового порядку, шейх Іса домігся підтримки з боку Великобританії. Згодом \ конституції встановлювалося те ж саме правило: в статті І (п.З) записано, що "влада на Бахрейні є спадковою і переходить від його Величності шейха їси Бен Сальмана Аль Халіди до його старшого сина, потім до старшого сина із синів цього сина і т.д. Між іншим, ця стаття, а також передбачений нею і конкретизуючий її положення конституційний закон про престолонаслідування залишають за еміром право призначати наступником престол} б\дь-кого із його синів, а не тільки старшого. При цьому емір повинен видати спеціальний декрет у відповідності з вимогами встановленими конституційним законодавством.

У Кувейті ні конституція, ні закон про престолонаслідування не вказують, кого саме зі своїх родичів чи членів сім'ї емір повинен призначити наступником престол}'. Однак кандидатура, запропонована еміром, повинна бути схвалена більшістю голосів членів Національних зборів на спеціальному засіданні. Якщо емір вагається у виборі свого наступника, то згідно зі ст. 4 Констит\ ції і ст. 6 Закон} про престолонаслід\ванння він називає не менше трьох "потомків покійного Мубарака Ас-Сабаха" (засновника Династії), одному з яких Національні збори висловлять свою відданість як наступнику престолу.

95


>>>96>>>

В тісному взаємозв'язку з престолонаслідуванним перебуває питання про регенство, хоча після початку 50-х років, коли регентські ради правили в Єгипті при малолітньому наступнику Фарука. що зрікся престолу, і в Йорданії при неповнолітньому Хусеяні - синові короля Талала, визнаному душевнохворим, регентське правління в арабських монархіях не вводилося В державному праві монархій Персидської затоки. Оману і Саудівської Аравії цей інститут взагаіі відсутній, оскільки в умовах існування численних сімейств важко уявити собі ситуацію, за якої б виникла необхідність у застосу ванні регентства. Під час перебування монарха за кордоном і у випадку його хвороби в цих країнах функції глави держави здійснює постійний або призначенні"! на даний випадок заступник правителя. В еміратах - членах ОАЕ. в Омані практика їх призначення регулюється звичаєм; в Кувейті, на Бахрейні і в Катарі -згідно зі ст. 61. 34 і 21 (відповідно) конституцій: в ОАЕ на рівні федерації - статтями розділу III глави IV Конституції, в Саудівській Аравії - Основоположною системою правил (одним з документів конституційного характеру, схвалених королем у березні 1992 р.)

МЬк іншим, ст. 4 кувейтського Закону про престолонаслі-дування передбачає, що у випадку вакансії престолу ще до того, як буде призначено його наступника, функції глави держави будуть здійснюватися Радою Міністрів протягом восьми днів, тобто до виборів наступника престолу в екстреному порядку.

Монархи арабських держав володіють цілим рядом традиційних почесних прерогатив Серед прерогатив, специфічно притаманних статусу глави монархії, слід відмітити право на особливий титул, право на заснування різних орденів, знаків пошани і нагородження ними, право приймати присягу на вірність від деяких державних службовців вищого рангу, що вступають на посаду, право присвоєння почесних титулів.

Монархи в Саудівській Аравії та Омані взагалі вважаються ще й вищими духовними особами, що робить їх владу воістину

96


>>>97>>>

абсолютною. З релігійною владою історично тісно пов'язані прерогативи монархів у сфері судової влади. В еміратах - членах ОАЕ, за винятком Абу-Дабі і Дубаї. значна частина судочинства

                                                   майже до середини 70-х років здійснювалася самими правителями. Тільки починаючи з 1974 p.. коли федеральний міністр юстиції подав законопроект про організацію федеральних судів по всій території ОАЕ і про вилучення у місцевих судів юрисдикції з багатьох питань, судова діяльність правителів у цих еміратах -членах ОАЕ значно скоротилася"". І все ж султан Оман}' до цих пір особисто розглядає апеляції на рішення Головного суду в Маскаті .

Конституції арабських абсолютних монархій містять і закріплюють положенші про недоторканність монархічної влади І це природно. В ст. 20 Конституції Катару записано, що емір "володіє абсолютною недоторканністю; поважати еміра - цс обов'язок". Емір Кувейт}' володіє імунітетом і недоторканністю на основі ст 54 К Конституції. Ст. 33 Конститу ції Бахрейну оголошує особу правителя недоторканною і священною. Недоторканність монархів Саудівської Аравії. Оману й еміратів - членів ОАЕ охороняється нормами мусульманського права. Посягання на життя монарха розглядаються як замах на релігію, оскільки походження влади монарха в країнах Арабського Сходу обожнюється84. За такі злочини мусульманське карне право передбачає особливі покарання. Так, принц Фейсал Ібн Мусаід, який вбив свого дядька, короля Саудівської Аравії Фсйсала 25 березня 1975 p.. був обезглавлений на очах у багатотисячного натовпу трьома ударами шаблі через хвилинні інтервали

Майже всі конституції держав, які розглядаються, крім Конституції Катару, містять право монарха на введення надзвичайного становища. Відсутність такого положення в Конституції Катару пояснюється, очевидно, тим, що в звичайних

*                                            Умовах політичний режим і система органів влади у цій країні мало чим відрізняється від того, до чого прагнуть, вводячи надзвичайний

97


>>>98>>>

стан, монархи держав з більш розвинутими буржуазно- І демократичними інститутами. Однак і в катарській конституції 9 міститься вказівка на можливість "виникнення надзвичайної І ситуації, яка потреб}є прийняття термінових заходів" (ст. 27). При І цьом) повноваження еміра, який, до речі, сам визначає, чи є сит\ ація І надзвичайною, ще більше розширюються за рахунок і без і or о вузької компетенції законодорадчого орган>- - Консультативної ріпи

В ОАЕ конституційне закріплення права введення надзвичайного становища мало б таке ж значення, як і в Катарі, коли б не федеративний характер ОАЕ. Інститут надзвичайного становища було впроваджено в Конституцію, ст. 146 якої проголошує: "Надзвичайний стан проголошується декретом, схваленим Вищою Радою за пропозицією глави союзу і зі зі оди Ради Міністрів". Вірогідно, ця стаття була введена для того, шоб передбачити можливість "законного" втручання в справи емірат) - суб'єкта федерації на випадок, якби в ньому опинилися під загрозою політичні і соціально-екопомічні принципи, що одержали визнання в ОАЕ.

Конституції Кувейту і Бахрейну (відповідно статті 69 і 36) надають еміру повн\ свободу у вирішенні питання про введення f надзвичайного становища, яке здійснюється після видання емірського декрету. В цих країнах, однак, для продовження строку дії надзвичайного становища необхідно рішення Національних зборів, яке ухвалюється простою більшістю голосів його членів В обох державах така процедура схвалення повинна повторюватися через кожні три місяці

Монархи мають право на грошове утримання. Воно складається з бюджетних асигнувань, які визначає цивільний аркуш (зрозуміло, що мова тут не йде про прибутки з особистого Ш майна, яке оцінюється значними сумами, особливо в нафтовидобх вних державах) Так. \ Кувейті розмір сум. які виділяються монарху, визначається, згідно з конституцією цієї

98

 


>>>99>>>

країни, рішенням парламенту. Ст 33 Конституції Бахрейн} надає емірУ право самостійно встановлювати розмір свого щорічного утримання, про що правитель сам виносить спеціальний \каз. конституція Катар) взагалі обходить мовчанням питання про прибутки еміра, наділяючи його, таким чином, правом особисто визначати розмір сум на утримання.

В еміратах ОАЕ. в Омані, в Саудівській Аравії правителі нічим не обмежені \ витраті державних коштів на особисті потреби, оскільки взагалі всі фінансові ресурси їх країн знаходяться у їх повному розпорядженні. Зрозуміло, що цивільний аркуш відсутній в цих державах як форма фінансування монарха. Однак в останні роки правителі абсолютних монархій змушені скорочувати свої особисті і сімейні витрати до розумних меж. В період протекторату в еміратах Персидської затоки одна третина нафтових надходжень осідала в лондонських банках на ім'я правителів, і ще одна третина виділялася на утримання державного апарат} - тобто, головним чином, на потреби правляче/ аристократичної верхівки на чолі з династією " Небажання або нездатність правителів здійснити хоча б мінімальні соціальні заходи. їх невміння реалізувати нафтові прибутки з метою зміцнення існуючих режимів, стабілізації правління, в значній мірі послужили причиною двірцевих переворотів в Абу-Дабі в 1966 p.. в Омані - 1970 р . в Катарі - в 1972 р. Нові правителі, що приходять до влади, проводять більш тонку-, завуальовану- політику щодо витрат державних коштів. Значні суми почали виділятися на соціально-економічні і політичні заходи. Шейх Халіфа Бен Хамад аль Тані значно скоротив сіуієйііі уіайнові привілеї Однак це не викликало опозиційних настроїв до його правління всередині правлячого сімейства, тому що більшість шейхів аль Тані усвідомлювали необхідність термінового зміцнення престижу монархії, який похитнувся в роки правління непопулярного шейха Ахмада'" В

99


>>>100>>>

той же час окремі правителі в арабських монархіях внкористо- 1 вували і продовжують використовувати державні фінанси на І власний   розсуд.   Наприклад,   монархія   Са>дівськоі   Аравіі фінансувала участь марокканських військ \ війні з повстанцями в Заїрі в 1977 p., а також планувала надати кошти на створення іак #1 званих "міжафриканських сил втручання", покликаних викончваги дещо жандармські функції на цьому континенті

Важливими   прерогативами,   традиційно   притаманними статусу глави держави, є функції монарха в сфері давнішньої політики. Так, у Кувейті і на Бахрейні права емірів під час І підписання   міжнародних   договорів   практично   необмежені Конституції цих держав тільки вимагають, щоб після підпивання договір було передано на розгляд Національних іборів. Найбільш широко трактуються зовнішньополітичні повноваження глави держави в Катарі й ОАЕ. В конституціях обох цих держав закріплено положення, згідно з яким глава держави Катар - емір (ст. 23 п. 1) і глава союзу ОАЕ (ст. 54 п. 9) представляють державу І всередині країни, перед іншими країнами, а також в міжнародних і організаціях. Глави держав в обох країнах - емір Катару (ст. 24) і Вища Рада ОАЕ (ст  47) наділяються необмеженими повнова- К женнями під час підписання міжнародних договорів

В арабських монархіях, що не мають конституції, sobhijjhh політика повністю монополізована главами держав. Правителі без будь-яких перешкод вступають \ стосунки з розвинутий державами, які інколи дають більше вигоди самом) монарчиві. аніж державі і його підданим. Так. у 1977 р. султан Oviam Кабус самостійно ухвалив рішення про надання військово-морському флот) і військово-повітряним силам США бази на острові Масира. Досить часто арабські монархи самостійно вирішують питання про участь своїх держав у військових акціях.

Таким чином. підс\ мовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що

 100


>>>101>>>

по-перше, вп.шв. який мають монархи в аосолюгних монархіях в здійсненні функцій держави, найбільш яскраво прослідковуються в констнтушйном) праві і політичній пракіпш. пов'язаній з виконавчою владою, діяльністю уряд} і державного апарату. В цих країнах, як правило, монарх є главою держави і одночасно главою виконавчої влади;

по-друге. законодорадчі органи елііратів Абу-Дабі (Консультативна Рада). ОАЕ (Федеральні Національні збори). Катару (Консультативна рада). Са\дівської Аравії (замість парламенту в 1992 р. король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають, зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і. тим більше, монарха і практично ніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього:

по-третє, передбачувана конституцією передача частини законодавчих функцій парламенту на Бахрейні та в Кувейті на практиці не прижилася, до того ж досвід цих держав свідчить, що рух монархій до парламентаризму не t незворотним процесом, а може призвести до реанімації абсолютистських тенденцій чистого гатунк).

§3.Повноваження монарха в дуалістичній монархії.

Це первісна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут ми наявно спостерігаємо незначний, або навіть доволі розвинений розподіл влад, і перш за все відокремлення законодавчої влади від виконавчої. В Європі дуалістичні монархії відомі ще з періоду феодалізму і початкової стадії розвитку капіталізму, яку Прусії. Австрії, Італії, Румунії**, За такої системи правління законодавча влада належить парламенту, який-обирається підданими або частиною їх. якщо виборче право є Цензовим Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд.

101


>>>102>>>

Судова влада належить монархові, проте може б>ти і більш чи менш незалежною4'

В монархіях по ибної системи прав ііння гакож і конституція (часто вона теж дар>еться народові монархом), парламент, осі участі котрого закони не можуть прийматися. Дуалізм, таким чином, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади - монархія і парламент, які і поділяють між собою державну влад} Подвійність виявляється ще й \ тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламент) в сфері виконавчої влади"" Уряд (рада міністрів) призначається монархом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії)

Парламент може впливати на уряд, тільки використовчючи своє право встановлення бюджету держави. Важіль цей хоча і достатньо могутній, проте може бути застосований один ра і на рік. а. крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом і через уряд - з монархом, не можуть не відч\ватн постійної загрози розпуск) парламент)

Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в сил> не вступить Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні >кази. що мають сил\ закон} і навіть більш високу, а. головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент. підміняючи фактично .дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р . в Кувеїі і1 в 1976р. в Йорданії в 1974 р

Таким чином, фактично в ду.тістичних монархіях в результаті вплив}' традицій, ролі особи монарха, а також інших, у гом\ числі релігійних, факторів влада монарха навіть більша за встанов. ієну конституцією Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі - до парламентарних (Йорданія). Та цс і не дивно, бо. з одного бок>. для монархії

102


>>>103>>>

дуаіістичної. як і для абсолютної, типовим с авторитарний політичний режим, а і іншого боку, наявність виборного органу зближує дуалістичну монархію з парламентарною

Найбільш яскравим прикладом дуалістичної монархи є представниця країн Арабського Сходу Марокко За короткий, дещо більше 20 років, період незалежного розвою в королівстві було прийнято три конституції 3 моментл одержання незалежності у 1956 р до прийняття першої конституції король Мухаммед V здійснював свою владу як абсолютний монарх Основний закон 1962 р встановив у країні режим, який мало чим відрізнявся від попереднього і який б) в названий лідером Партії прогресу і соціалізм) Ялі Ятою "за походженням, сутністю і змістом феодальним режимом"4".

В 1970 р. нова конституція була винесена на референдум і після відміни надзвичайного стан) вступила в силу. Конституція 1970 р означала подальше підсилення влади монарха Однак діяла вона недовго На референдумі в 1972 р одержала схвалення третя конституція Марокко Ця конституція стала однією і відповідних реакцій правлячих кіл країни на спробу армії провести державний переворот 10 липня 1972 р >:

Нова конституція стала важливим кроком на шляху зміцнення елементів парламентаризм) в державному ладі Марокко. Згідно з цісю конституцією главою держави є король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламент) - Палаті представників, що складається з 264 депутатів, обраних строком на 4 роки. Дві третини Палати представників за Конституцією 1972 р повинні обиратися населенням, а одна - колегією вибірників Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого, як і склад Ради, без обмежень з боку конституції призначає король. В марокканській моделі є цілий ряд рис. які наближають її до форми правління парламентарної монархії. Перш за все. це -

103


>>>104>>>

ПРИНЦИП ПарлаМСНТС.ЬКОЇ ПІДЗВІТНОСТІ >ряду. ЯКИЙ ДОПОВНЮЄ! ЬСЯ

правоїм Палати представників виносити резолюцію осуду Наді міністрів. Однак, з іншого боку, уряд підзвітний і королеві, і саме в цьому полягає ідея дуалізму, що також притаманна формі правління в Марокканському королівстві. Проте із двох різновидів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, який має реальну владу До того ж король володіє правом відкладного вето стасовно законів парламенту і правом розпуску останього.

Зрозуміло, що криза не обминула і Марокканську- державу В першій половині 70-х років XX ст. через внутрішньоекономічні причини Палата представників, передбачена новою конституцією, не обиралася протягом 5 років. У цей період діяла ст. 102 Конституції Марокко, яка містила перехідні положення. Згідно з цією статтею вся повнота влади була сконцентрована в руках короля, який одержував право ухвалювати законодавчі і регламентарні заходи, необхідні для створення конституційних закладів і ведення державних справ. 1 тільки після деякої стабілізації суспільного життя в 1977 р відбулися вибори до центр&іьних і місцевих органів влади Марокко. Таким чином, наявність прогресивних сил та ідей в цій державі сприяла укріпленню в Марокко дуалістичної монархії і не дозволила, як то сталося на Бахрейні і в Кувейті, реанімувати абсолютистські тенденції.

Із дуалістичних монархій, які наближаються за системою правління до парламентських, найбільш характерною є теж арабська країна Йорданія, конституція якої передбачає лише парламентську відповідальність уряду.

В ході палестинської війни 1948 р. король Йорданії Абдуллах ввів свої війська на територію Західного палестинського берега річки Йордан і приєднав її до свого королівства. Входження у 1949 р. до складу Йорданії більш розвиненої арабської частини Палестини не могло не призвести до конституційних змін.

104


>>>105>>>

Заселення Західного берега відкрито виступило проти деспотичних методів правління. їх невдоволення ускладнювалося тяжким економічним становищем, у якому опинилася країна після палестинської війни.

І січня 1952 р. в Йорданії вступила в дію нова конституція Нею б^ла встановлена система правління, яка займала ніби проміжне становище між дуалістичною і парламентарною монархією, причому навіть дещо була ближча до останньої Глава держави, король, разом із двопататним парламентом повинен -здійснювати законодавчу владу- Виконавча влада належить королеві і Раді Міністрів. Законодавчі повноваження короля полягали в затвердженні і промульгації законів, що були ухвалені парламентом. Королівське вето можна було подолати 2/3 голосів обох палат. Всі члени урядл. призначеного королем, за конституцією нес\ть колективну й індивідуальну відповідальність лише перед виборною палатою Національних зборів - Палатою депутатів91 Ця обставина ставить під сумнів визначення системи правління в Йорданії як типової дуалістичної монархії*4. Але не можна, на наш погляд, нехтувати й елементами дуалізму в системі правління Йорданії. Справа в тому. що кризові ситуації складалися і продовжують складатися в цій державі. В 70-ті роки XX ст. становище в країні, окрім гострих суперечностей між феодалами і зміцнілими силами буржуазії. ускладнювалося ще й періодичними конфліктами між королівською владою і палестинським рухом, широко представленим у державі. Тому американський вчений Ф. Поул писав, що в 60-ті - на початку 70-х років "криза для Йорданії перетворилася в щось таке, що можна вважати за її звичайне становище "\ Частково під впливом наслідків Ізраїльської агресії, частково через внутрішньосоціаіьні проблеми король Хусейн розпустив обидві палати парламенту 23 листопада 1974 р. Тому в другій половині 70-х років реаіьно існуючу форму правління в Йорданії можна було сміливо назвати тотожною з системою Кувейту чи Бахрейну (1974-1975 pp.) Створення в квітні

105


>>>106>>>

1978 р   Національної Консультативної ради - призначуваного І

орган\. який дуже нагадував дорадчі інститути деяких монархій І Персидської затоки,- не обмежувало існуючого в Мор іани з Iі'7-1 р королівського повновладдя   Том\  все ж визначення с> часин ми І правознавцями конституційної моделі правління цієї держави ик І дуалістично» монархи, наближеної до парламентарної, найбільш І вдале*   Проте в окремі періоди так і раї і лялоея. що передбачена І конституційна відповідальність уряд) перед парламентом ставила І фікцією чистої води а традицією >ряд повність підлягав корі.' ієві Всі  акти  парламент)   (в тім  числі  вотум  недовіри)  повинні І схвалюватися королем Практично в Йорданії довшії час існувало [ бупарламентське     правління     (замістьрозп) щеноги     королем парлам   і\ створювалися різні консультативні ради, до склад) яких і школи включали ії колишніх членів парламент)) Вибори в країні і були проведені лише в 1989 р. майже через тридцять років після розпуск) парламент)

І Це в 1978 р один з радянських дослідників С О Камінськиіі І дозволив   собі   зробити    іеякніі   пропий   стосовно   перспективі політичного розвило» і Марокко, і Йорданії Він об єднав ці держави І в   єдин\   класифікацій»)   груп)   не   тільки   через   подібність} конституційного устрою, а ще іі том), що вони, на відміну від інших і країн Арабського Сходу, не належали до держав, що видобувають! нафтч А том\ С О Каміпськпй вбачав більше схожих тенденціП \ і розвитк) Йорданії і Марокко з країнами Європи У впсновкч він і писав  перспективі в Йорданії і Марокко можливе створення! парламентарних     форм     правління.     аналогічних     схчаенпмИ європейським  моделям   Однак     за сучасних історичних \мов| найбільш реальною перспективою розвитк)  всі\ цих країн    f| перехід на некаппалістичнии шлях" 7 Проте якщо \ першої частинні цього    прогноз)     є    шанс    забхтися.     го    передбач) ваний І "некапіталістичниіі шлях  розвитк) - данина тодішній ідеологи 'І

106


>>>107>>>

 щоб такий ссрііол-шй дослідник ик С  О Камінський сам

вірі1В N ПОДЮНС

З'ясувавши в цілом) повноваження монарха в Марокко іа ^ортанп. пов'язані _> виконавчою та законодавчою гілками влади. дня повною розкритім cranes монарха в цп\ державах необхідно ^характеризувати особисті прерогативи монарха як г..авп держави Слід відзначити, шо юридичний стат\с глави держави в арабських монархіях значною мірою пов я заний з національно-історичними особливостями виникнення і розвнтк) інстиіуп монархії в кожній окремій держав» В різних країнах ці особливості по-різному позначаються на е\часном\ ста і \ сі монарха в залежності від того, в яком} обсязі збереглися в наш час ті соціально-скоііомічні і політичні \мови. за яких фор\і\-валися правлячі динас ги

Марокканська монархія виникла, як і більшість інших монархій цього регіону, в enow панування традиційної племінної системи В 702-71! рр територія Марокко була захоплена арабами і включена до склад) Арабського Халіфат) і цього час) в країні активно поширюється арабська мова та релігія іслам. Проникнення європейців на цю територію починається з XV століття, і разом з цим починається визвольна боротьба населення цих територій проти завойовників Проте збройне вторгнення французы та іспанців > 40-ті роки XIX ст призвело до встановлення у 1982 р на значній частиш Марокко французького протекторату, на досить незначній частині -іспанської влади, і проголошення Танжера міжнародною зоною Проникнення європейців на територію Марокко обумовило і порівняно ранній процес зародження капіталістичних відносин, які постмтово витісняли племінні місцеві структури, а іо\і\ розвиток марокканської монархії в XX ст не мав на собі значного вп.тивх іс    нічних особливостей

107


>>>108>>>

Після II світової війни під тиском національно-визвольних процесів у Марокко Франція та Іспанія в 1956 р. визнали незалежність Марокко

Монархія в Йорданії утворювалася за ініціативи Великобританії і виключно в результаті її зусиль У 1^21 р на престол в британській підмандатній території - Трансйорданії було посаджено сина Хиджазького короля Хусейна п Хашимітської династії Абдуллаха'* Уже в tc>28 p вступила в силу конституція Трансйорданії (органічний закон), яка І врегулювала стату с монарха.

Порядок успадкування престолу і в Марокко, і в Йорданії і установлений   і   регулюється   конституціями.   Так.   ст.   28 Конституції Йорданії'9 детально визначає, в яких випадках і хто ! із родичів померлого короля успадковує престол. З ініціативи короля Хусейна до конституції було внесено поправку, яка дозволила йому призначити спадкоємцем престол) свого брата І Хасама. обходячи при цьому конституційні положення, які І вимагали передачі влади від батька до старшого сина Подібне І положення міститься і в ст 20 Конституції Марокко. Взагалі система І престолонаслідування. у відповідності з якою влада переходить від ) батька до старшого сина, є найбільш поширеною в монархіях Близького і Середнього Сходу. Така система була закріплена в ст 20 [ Конституції Ірак> 1925 p.. в ст 44 Конституції Лівії [951 р

В тісному взаємозв'язку з проблемою успадкування престол) і знаходиться   питання   про   регентство.   Можливість   регентства 1 передбачена як Конституцією Марокко, так і Йорданії В ст 21 Конституції Марокко міститься положення, у відповідності з місим І Регентська    Рада    не   тільки    здійснює    право   корони   до і вісімнадцятиріччя монарха, але й діє як консультативний орган при Я королеві до досягнення останнім двадцятії двох років. У Йордані' І тільки один раз. як уже відмічалося вище, при неповнолітньому І синові короля Талала мало місце регентське правління. Kohcthisui" w

108


>>>109>>>

щ

Марокко надає королеві вищу духовну владу, закріплюючи за ним особливий релігійний титл л - "Повелитель правовірних" (Амір аль-мумінін) і проголошує, до король "слідкує за дотриманням Ісламу" (ст 19 Конституції Марокко)

Важливе політичне значення має закріплене за монархами веіх конституційних держав право на запровадження в державі надзвичайного стану. В Йорданії роль монарха у вирішенні цього питання за конституцією доволі незначна. В ст. 125 Конституції Йорданії записано, що воєнний стан може бути введено королівським указом лише як виконання рішення Ради Міністрів У подальшому', щоправда, монарх може видавати акти, навіть такі, що суперечать діючому законодавству. але мають пріоритет в період дії воєнного стану. Дещо більшу самостійність може виявити під час впровадження воєнного стану король Марокко. Ст. 35 Конституції Марокко вимагає, щоб король, перш ніж шляхом видання дамра впровадити надзвичайний стан, провів консультацію з Головою Палати представників і звернувся до народу зі спеціальним посланням. Так, конституції більшості країн Близького Сходу дають широкі повноваження в руки монарха під час впровадження надзвичайного стану. І монархи ними користуються (як. наприклад, в Марокко з 1965 до 1975 pp.). Проте досить часто глави арабських держав переважно намагаються не використовувати цей інститут. Вони застосовують, на їх думку, більш "надійні засоби '. Під час кризових ситуацій в Йорданії 1974 р.. в Марокко з 1972 до 1977 р. створювалися режими, досить близькі до надзвичайного стану. Але. як говорилося, і за формою, і за методами введення ці режими досить суттєво відрізнялися від конституційного надзвичайного стану, і головна їх "перевага" перед останнім - можливість утримувати таку ситуацію впродовж необмеженого терміну

Конститу ції Марокко та Йорданії передбачають також розмір грошових сум на щорічне утримання монархів Оскільки це конституційні монархії, то цивільний аркуш короля згідно з

109


>>>110>>>

конституцією затверджується рішенням парламент) (на від,мін\ від абсолютних монархій, де фінансові ресурси країн знаходя/ьси у повному розпорядженні глав держав)

До числа прерогатив, традиційно притаманних статусу глави держави, належать функції монарха в сфері зовнішньої полі піки Згідно з Конституцією Йорданії зовнішньополітичні повноваження монарха мають доволі скромний вигляд Ст. 33 уповноважує його оголошувати війну і заключат мир. а також ратифікувати міжнародні договори, причому договори } більшості питань потребують попереднього схвалення Національних зборів

У Марокко повноваження короля в цій сфері ширші по-перше, менша ніж \ Йорданії, кількість міжнародних договорів. що потребує попереднього затвердження парламентом: по-друге, конституція (ст. ЗІ) закріплює за монархом право призначення дипломатичних представників до зарубіжних країн та міжнародних організацій.

Таким чином,  можна зробити висновок,  що наявність

V

дуалістичних монархіях діючих конституцій і парламенту служить своєрідним імунітетом від реставрації абсолютизму в цих державах Окрім того, загальною тенденцию дуалістичних монархій є їх р\\ у напрямку до парламентарні їх монархій Про це. до речі, свідчить і конституційна реформа 1992 р. в Марокко, в рамках якої король Хасан II передав ряд своїх функцій уряду і парламенту, зберігшії. однак, загальний контроль за політичним процесом у країні1''.

§4. Посада глави держаки и парламентарній монархії

Найбільш поширеною моделлю монарчії в с\часном\ світі є парламентарна монархія, де реальні владні повноваження глави держави в значній мірі обмежені Демократія і монархія, які раніше вважалися несумісними, в XX ст.. як показує практичний досвід,    досить    вдало    співіснують     Більше    того,    саме

110

> 


>>>111>>>

1.

парламентарні монархії є найбільш стабільними демократичен vm державами, можливо, завдяки том\ емоційному взаємозв'язку. який існує між монархом і населенням і який далеко не завжди може існувати з таким досить заполітизованим інститутом, яким є президент Англійський учений В Богданор. аналтючи еволюцію монархії в XX ст. пише, що "в період між дьоча світовими війнами багато демократій, що базувалися на абстрактній логіці республіканізму, яка не викликала особливих емоцій у населення, впали, ніби карткові будиночки, перед загрозою економічної депресії і політичного екстремізму " Та учений В. Богданор. здасться, перебільшує, надмірно ідеаліз\ ючп монархію і забуваючії при цьому, що в той час. про який він говорив, не встояли перед загрозою такі монархії, як Болгарська. Японська. Румунська. Угорська та ін.. а ще раніше перед потрясіннями 1917 р. не встояла одна з найбільших монархій світу - Російська імперія, а роком пізніше розвалилася Авсгро-Угорська імперія Габсбургов.

Проте все ж доля істини присутня \ висловлюванні Ь.Богданора і конституційні монархії можна вважати символом "• іьності державного устрою XX ст. 'Запорукою цієї стабільності є ■''режения монархії як політичного інституту стали фактична трансформація її ролі в державному механізмі, відмова монарха під реальної участі в політиці і самостійного здійснення більшості своїх прерогатив. Хоча конституції монархічних країн традиційно закріплюють за главою держави широкі повноваження, та реальне становище монарха в державному механізмі найчастіше відрізняється від формально декларованого конституціями. В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою Таким чином, цігі формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принцип) верховенства парламент} над виконавчою владою, а також демократичний або

ІII


>>>112>>>

хоча б ліберальний політичний режим Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довір'ям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряд\ лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають"" Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: "царює, але не править" Правом вею \ вирішенні законів. \ хвалених парламентом, навіть тоді, коли він ьим володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснкх це право за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова урядл або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповшльним.

Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить урядл недовіру або відмовить йом\ у довірії. уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку уюнарх. Проте іде повноваження парламенту урівноважується правом уряду запропоновувати монарху розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові вибори з тим. щоб конфлікт між законодавчою і виконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в результаті виборів у парламенті створиться більшість із його прихильників, якщо ж виборці з урядом не згодні, то і склад парламенту' буде відповідним, а уряд буде змінено

Подібна система відносин між монархом, парламенкш і урядом характеризує парламентарний режим, або парламентаризм. Проте цей державний режим діє за умови, коли в парламенті ні одна політична партія не має абсолютної більшості і не може сформ\ вати

112

J


>>>113>>>

однопартійний уряд. Така ситуація традиційно має місце, наприклад, r s Данії. Нідерландах, а в 1933 р. склалася і в Японії. Чим ширшою є п3ртійна коаліція, яка сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, go складніше досягти згоди між партнерами по коаліції відносно різних політичних питань. Досить якій-небудь партії відкликати своїх представників із уряд\. як уряд втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і найчастіше змушений піти у відставку.

В країнах, де існує двопартійна система (Великобританія. Канада. Австралія та ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955-1993 pp.) і уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель стос\тшв між парламентом і \рядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, однак реально уряд, що складається із лідерів партії, яка має більшість у парламенті (нижній палаті), через цю партійну фракцію повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим одержав назву системи кабінету', або міністеріалізму

Таким чином, за однієї і тієї ж форми правління -парламентарної монархії - можливі два державні режими: : парламентаризм і мінісісріалізм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи.

В наш час парламентарна монархія існує в цілому ряді розвинутих країн, в економіці яких не збереглося суттєвих пережитків феодального ладу Це - Великобританія. Бельгія, Данія. Швеція. Норвегія, Канада, Японія. Австралія. Нова Зеландія та ін.

Як бачимо, в парламентарній монархії немає ніякого дуалізму. Влада монарха обмежена не тільки в законодавчій сфері, але й у сфері державного управління і контролю над , Урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення голови уряду і міністрів, але робить він це не тільки у відповідності з пропозиціями лідерів партійної фракції, яка має більшість місць у парламенті. Формально міністри - це сл\ги

113


>>>114>>>

монарха, а сам уряд є \рядом монарха, але ні міністри, ні \ряд ніякої відповідальнисті (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не нес\ть За такої форми правління в си і\ встлпаюіь принципи парламентаризм), а том\ \ряд формується пар іа-ментським шляхом і несе всю відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом Як уже відзначаюся. \ вшіадк\. ко їй парламент висловлює уряд> вотум недовір я. уряд іде \ відставку або розпускає парламент і призначає позачергові вибори

Так, у парламентарии! монархи монарх позбав іеішіі б\дь-яких дискреційних повноважень Всі акти, шо йдлть від нього, набувають юридичної сили тільки \ разі коли вони контрасигн\ються відповідним міністром На відмін) від дуалістичної монархії в парламентарнії! монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контро іює і направляє всю діяльність парламенту

Найбільш типовим прикладом парламентарної монармі є сучасна Великобританія Монархічна форма правління іену< пі стільки ж. скільки іі сама держава, юбто починаючи і 1\ століття, коли обєдналися сім до цьоіо ворогуючих між собою королівств Проте в Англії один раз все ж намагалися покінчити і монархією В ході англійської революції XVII с< sa рішенням Надзвичайного суду (на чолі з юристом Бредшоу). який складався зі 135 членів - представників обох палат парламент), вищих офіцерських чинів, представників міської ради Лондон), виніс рішення про страт\ короля К'арла і - тирана, зрадника вбіїь и і ворога країни"' Вирок суд) виконали ЗО січня 1644 р Наступи.іго місяця палата общин ухвалила два закони, які скасували монархію і палат) лордів" 'і лютого 1649 р Ані пя стала буржуазною республікою

Але після іисленних народних хвилювань 1658-1660рр. протягом яких б\ло сісликано і розпущено декілька парламентів.

114


>>>115>>>

інтлійська буржуазія вбачала вихід тільки в реставрації монархи званий конвенційний парламент вирішив 25 квітня 1661і р в особі Карла II знов\ посадити на престол представника династії Стюартів Б\рж\азна революція в Англії почалася і усунення державної форми абсолютної монархії Переступивши в умовах численних негараздів стадії республіки та воєнної диктатури і потерпівши в період так званої реставрації монархії за Карла II і Якова II нової невдачі, вона закінчилася всиновленням конституційної монархії як головного результат) державного перевороту 1688-8° рр '"° Основні умови, за яких капіталісти погоджувалися ресгавр\ватн королівську владу, буїи сформульовані \ 1660 р у Бредській декларації У відповідності з нею всі землі, експропрійовані під час громадянської війни \ корони, феодальної реакції і церкви, повинні бути залишитися \ р\ках нових капіталістичних власників Крім того, декларація забезпечувала припинення переслідування інаковіруючіїх

Період з 1660 до 1689 років - період реставрації - остаточно підтвердив   перемогл   капіталістичного   споеооч   виробнишва Карл II повинен був визнати корінні зміни в сфері майнових відносин   Крім того, реставрована королівська влада мусила

ііиинати і значні зміни в політичній структурі Англії, яка відбулися в результаті революції. Такі державні заклади, як Зіркова палата й інші спеціальні королівські суди, які до цього

■Слугували феодально-абсолютистським інтересам, не були відновлені Діючим стато загальне право, йому підкорявся і король Парламент затвердив і оберігав своє право вотування податків

Доки реставрована королівська влада охороняла інтереси нових великих землевласників і міської буржуазії ні в одних, ы в інших не бую підстав змінювати державний устрій Але коли в останні роки правління Карла 11 і особливо в період правління Якова    II    (1685-1б88рр.)    підсилилися    феодально-реакційні

.тенденції в формі відродження католицизму буржуазія опинилася

115


>>>116>>>

перед необхідністю шляхом встановлення конституційної монархи покласти кінець усім політичним домаганням феодальної реакції Якова II було усунено з престол}, і його місце зайняв Вільгельм III Оранський і його др>жина Марія IJ Стюарт Це свідчило про всезростаючу силу буржуазії Англії11".

2 лютого 1689 р. парламент проголосив Декларацію прав. яка після підписання того ж року Вільгельмом Оранським і Марією II Стюарт стала під назвою Білля про права Основним законом англійської держави. Білль про права було доповнено Актом 1694 р.. за яким слід було скликати кожний парламент не пізніше ніж через три роки після розпуску попереднього, і Актом про престолонаслідування 1701 p., який виключав всіляку можливість повернення католиків на англійський престол і проголосив незалежність суддів і відповідальність міністрів перед парламентом за свої дії.

Державний переворот 1688-89 років називають "славною революцією" Англійський історик Маколей з цього приводу писав: "Найвищою похвалою на адрес\ революції 1688р. є наступне: це була наша остання революція. Регулярна діяльність ряду на нашому острові не припинялася з тієї пори ні на один день. Бережливий характер революції XVII віку застеріг нас > XIX столітті від руйнівної революції"' s Повна залежність корони від рішень парламенту- знайшла свій вияв у тому, як поводилися в Англії з королівськими прерогативами В 1707 р англійський монарх (королева Анна) в останній раз застосувала право вето щодо закону, ухваленого парламентом 3 цього часу остаточно затвердилося конвенційне правило, за яким монарх повинен підписувати і вводити в силу парламентські закони і впроваджувати їх у життя, але не може якимось чином ставити їх під сумнів. Королівська прерогатива, як бачимо, була зведена до формального  акту  підписання   законів.   Після   1688-89  pp.

16


>>>117>>>

 

фактично жоден англійський монарх серйозно не намагався відмінити принцип підлеглості короля рішенням парламенту

Так. англійській традиції випала на долю історична місія створення основ парламентарної системи, яка стала в майбутньому зразком парламентських форм і методів правління для інших країн Англійській буржуазії допомогли в цьому вікові традиції парламентської діяльності, набуті особливо за часів панування Тюдорів і Стюартів.

Залежність корони від парламенту санкціонувалася Біллем про права і Актом про престолонаслідування. В Біллі про права король і королева визнавали основні буржуазні права і одночасно підкорялися встановленому парламентом праву, яке стало обов"язком і для корони Затверджуючи Акт про пресіоло-наслідування. вони визнавали право парламенту вирішувати питання престолонаслідування ". Актом про успадкування корони 1707 р. було відмінено правило, що у випадку смерті монарха парламент розпускається. В Акті про заколот, який видавався парламентом щорічно з 1689 p.. говорилося, що функції монарха як Верховного головнокомандувача збройними силами теж підконтрольні парламенту.

Залежність корони від парламенту проявлялася ще й у тому, що з 1697 р. парламент на основі Акта про цивільний аркуш установлював королеві тверде утримання, j якого монарх мав покривати й свої особисті витрати і виграти, пов'язані з посадою. Право ж парламенту на утвердження податків залишилося непорушним ще з XVII ст Таким чином, питання відносин між короною і парламентом як основним елементом конституційної монархії були в принципі вирішені, корона підлягала рішенням парламенту.

Так, корона посіла своє місце в конституційній монархії в Рамках, хоча й обмеженої, але не відміненої королівської прерогативи, а також у схвалених нарівні з конституційним правом

117

I


>>>118>>>

конвенціональних правилах. Незважаючи на опір деяких монархів \ XVIII - на початку XIX ст.. затвердилося конвенціональне правії ю. згідно з яким монарх мав своїм підписом надавати сил\ законам які приймалися обома палатами парламент}, але не ми застое} вати до них принцип вето У корони запишалася тільки можливість ц\ допомогою відданих ні членів палати лордів відволікати прийняття закот або завадити його ухваленню Інше конвенціональне правило, яке виникло в кінці XVIII ст і повністю затвердилося в першій половині XIX ст. полягало в тому, що корона повинна Г>\ щ призначити прем"єр-мплстром лідера партії, яка отримала перемоп на виборах, і призначати на посад} або відкликати з неї осій. запропонованих прем'єр-міністром Це правило закріплялося по мірі того, як (починаючи з 1784 р ) зростала роль партій \ політичній системі І. нарешті, вже з початку XVIII ст існує конвенціонально правило, згідно з яким король не бере участі \ засіданнях кабінету, проте повинен 6}ти інформований про їх результати Вирішальним в обмеженні королівської прерогативи став пост\ повий перехід виконавчої ьлади від корони ло премЧр-міністра-Л' керованого ним кабінетл Саме цей процес розтягтися на все столітгя і завершився лише в першій третині XIX століття

Останнє десятиліття Will ст було позначенням виявленням функцій прем"єр-мєністра і кабінет} як головних оріашв виконавчої влади. В топ же час \ вигляді найважливіших міністерств і відомсів виник апарат управління для втілення в життя рішень кабіпег\ "Завдання і діяльність кабінетл знов\-таки були визначені не законодавчим шляхом, а затвердженими конвенціональним!і правилами У відповідності з ними одержувала право форм} вати уряд та партія, яка мала переважаючу більшість місць \ нижній палаті Уряд мав залишатися при владі до тих пір, доки він користувався підтримкою парламентської більшості Уряд } своїй діяльності був підзвітний парламент}

118


>>>119>>>

І. нарешті, з появою у XVIII ст \гр\повань вігів і горі почалося мування партій, які за притаманним парламентаризмч праві і юм. ровинні змінювати одна одн\ в уряді

Проте все це аж ніяк не свідчить про занепад монархічної влади у  Великобританії. В 1867 р  Уолтер Беджгот'    писав "Значення королівської персони як символ) національної величі можна переоцінити Без неї сучасний англійський \ряд не іміг ш управляти державою"'".

Досить тривалий час анпійська промислова бурж\а.зія виявляла відносно монархи майже повн\ байдужість або навіть ворожість Але коли вона остаточно закріпила свою владу, ооіїа змінила свою позицію, бо стала розуміти, що монархію можна використати як централізуюче ядро імперії і як силу, що стримує робітничий рух у метрополії "

Через 70 років по тому, як У Соджтот вказав на шачення королівської влади для Великобританії Стени Болд>ін у промові 10 грудня 1936 р з привод) зречення Едуарда VIII шяьпв наступне "" В Англії символічне шачення корони стало насті іькіі великим, як ніколи раніше вона с не тільки останнім і; >а пий -їв імперії, але й гарантією, проіи багатьох нешасть. які наспи ні інші країни" "'

Особливості британської конституції само і пояснюіиіься умовами політичного розвитку країни Конституція формувалися під впливом боротьби між різними політичними силами, включаючи класові Спочатку, як бачимо з історичної розвідки. така боротьба розгорнулася між буржуалею. яку представляв парламент (точніше, його нижня палата - Палата обший), і Дворянсівом. інтереси якою виражав монарх Пізніше консіи-Туцпіне право сіа.іо відбивати вимоги інших счіиіа.іьнпч ір\п. враховуючи потреби економічною, соціального і політичного розвитку країни' ~* Історичні особливості розвитку Великобританії спричинили відсутність у ній конституції в звичайному

119


>>>120>>>

розумінні слова, тобто немає єдиного акта, який би регулював , найважливіші сторони внутрішньої організації держави, суспільного устрою, права і свободи громадян Джерелами ж британської конституції є статутне право, яке включає парламентські закони, конституційні угоди, і система "загального права", до якої входять судові рішення, що встановлюють прецеденти. За формою конституція Великобританії має комбінований, несистематизований характер і складається із двох частин - писаної і неписаної.

Писана частина не являє собою якої-небудь упорядкованої системи. Статутну основу Конституції Великобританії становлять акти, що приймалися в різні часи, як-то: Велика хартія вольностей 1215 p.. Габеас корпус акт 1679 p. Білль про права 1689 p.. Закони про парламент 1911 p.. 1949 p.. Вестмінстерський статут 1931 p., Акти про міністрів корони 1939, 1964. 1975 р.. Акт про перів 1963 p., Акти про народне представництво 1949, 1969. 1974 p.. Акт про місцеве самоврядування 1972 p.. Акт про палату   і

І

общин 1978 р. і багато інших Таких актів налічується близько 4-х тисяч, і їх кількість постійно збільшується. До писаної частини належать і судові рішення, які торкаються головним чином прав і свобод громадян.

Проте, відносячи до конституційних актів закони про правове становище особи, такі як Габеас корпус акт 1679 p.. Білль про права І о89 p.. Велику хартію вольностей 1215 p.. необхідно вказати, що вони мають зараз історичне значення. Переважна більшість цих актів, що мають практичне, а не декларативне значення, була відмінена пізнішими актами парламенту; норми початкових актів пристосовані до реально існуючих умов Так. норми Габеас корпус акта 1679 р. були відміьені в різні часи: ст. З - в 1863 p.. ст І - в 1966 p.. а положення сг 2 - в різні І терміни з 1863 до 1976р. і жодна із норм цього закону в наш час не діє Різні частини Білля про гграва були відмінені з 1867 до 1948 р Норми названих актів були в модифікованому вигляді інкорпоровані в більш

120


>>>121>>>

пізні закони, наприклад. \ сі  10 Акта про карне право 1967 р і в Лісі Про с\ дії 1^74 р !"

Інша частина конституції - неписана, тобто не зафіксована в будь-яких юридичних документах. За значенням норм, які в нііі містяться. - це найважливіша частина конституції Звичай або гак звані "конституційні угоди" складалися на практиці і не користуються судовим захистом До них належить формування уряд) лідером політичної' партії, що мас більшість \ Палаті общин, установлення інституту парламентської відповиальносн міністрів. здійснення королівських прерогатив

Із самого характер) конституції випливає й те. шо праці видатних юристів визнаються за джерело державного права, оскільки вони містять необхідні узагальнення, аналіз як писаних. так і неписаних норм англійської конституції

Все це робить Конституцію Великобританії единою > своєму роді

Як відзначалося, багато парламентських статутів зараз представляють собою лише історичний інтерес, хоча формхіьно їх і не відмінили, і вони продовжл ють діяти Том) англійська державно-правова доктрина часто вступає \ протиріччя з дійсністю, що позначається на становищі центральних органів державної влади. Так. наприклад. Великобританією як конституційною монархією з досить значними юридичними повноваженнями монарха фактично управляє уряд, а точніше. прсм"єр-міністр країни, який контролює через партійний механізм і парламент"0

І все ж англійський монарх має значно більш) влад), ніж можна було б передбачити, враховуючи все вищесказане Найголовніше тс. шо він - глава держави, який одержує свою влад\ \ спадок (за кастильською системою успадкування: ірон покійного короля з династії Віндзорів переходить до старшого Сина, а якщо Сина немає - до старшої дочки) Король є особою недоторканною, бо не може підлягати ні карній, ні цивільній виповідальності. Монарх - політично нейтральний, не може о\ти

 

121


>>>122>>>

членом жодної партії, не підлягає політичній відповідальності у зв'язку з управлінням державою за монарха несуть відповідальність його міністри

Юридично британський монарх володіє значними повноваженнями, які в сукупності мають назву королівської прерогативи Ці права мають виключно велике значення, вони встановлені традицією, конституційними звичаями, інколи закріплені судовими прецедентами і не залежать від волі парламенту.

У відповідності з Біллем про права король править тільки \ згоді з парламентом і через посередництво парламенту. В 1701 р. Законом про престолонаслідування було встановлено, що міністри несуть відповідальність за всі дії короля, інакше кажу чи. що король, як правило, може діяти за порадами своїх міністрів. Так, у взаємовідносинах з парламентом король здійснює свої повноваження теж у відповідності зі вказівкою уряду (конкрет но -прем'єр-Уііністра). Монарх підписує закони і має право вето (хоча, як вже вказувалося, не використовує його 290 років). Монарх - складова частина парламенту, але відвідувати його засідання він може лише за спеціальним запрошенням Він відкриває щорічно сесію парламент)', виступаючи з тронною промовою на спеціальному засіданні палат. У цій промові викладається програма дій на наступний рік. Але. оскільки монарх лише зачитує текст, підготовлений прем'єр-міністром, він не може змінити в ньому жодного слова Монарх має право розпустити палату общин з призначенням дати нових виборів, але він робить це тільки за вказівкою уряду"7. Однак, незважаючи на це. в руках монарха залишаються повноваження, відомі під назвою "королівська прерогатива".

Провідні автори і теоретики в області конституційного права теж продовжують час від часу стверджувати, що в деяких випадках монарх має "конституційне право" ігнорувати поради міністрів    . Так. професор Дайси вважає, що королева не тільки

122


>>>123>>>

теоретично має конституційне право розпускати парламент, але й

практично це може бути виправдано \ тих випадках, коли "t всі

розумні підстави вважати, що палата общин не відображає

інтересів вибірників ' "у. У такому випадк> королева теоретично

може діяти самостійно. Хоча з часів королеви Аннп жодному

законопроекту не б\ло відмовлено в королівській санкції, але

-монарх, безумовно, може це зробити Приймаючи подібне рішення.

l король сам мусить визначити, чи відбиває порада премєр-мініетра

кволю народу. Але за весь час король фактично ні раз\ не здійснив до

кінця свого права ігнорувати поради міністрів Це право служить

резервною зброєю. Тому, по с}ті. не юридичні перепони заважали

останнім часом здійсненню всіх цих прав, а тільки міркування з

. точки зор\ політичної доцільності

Ще одним досить важливим дискреційним повноваженням

монарха   є   право   призначати   прем'єр-міністра.   Фактично

прем*єр-міністром стає лідер партії, що перемогла на виборах до

палати общин, бо урядові необхідно одержати вотум довіри -

голоси більшості членів палати для його затвердження Тому

реально монарх   піше оформлює волю партійної більшосп в

.парламенті12". Коли премєр-міністр помирає або йде \ відставку,

[монарх повинен вибирати йом> наступника Правда, цей вибір

^знову обмежується тим.  що новий  премєр-міністр повинен

користуватися підтримкою більшості палати общин і зуміти

► сформувати кабінет міністрів Однак дійсний стан справ такий.

: що ні парламент, ні партія більшості не мають права обирати

свого прсм"єр-міністра. А це означає, що. якщо лідер партії

більшості  не  займає досить  стабільного  становища,  слово

правлячого монарха має  вирішальне значення'*'   Так.  коли

Гладсон  пішов   \   відставку   в   1X^4   p..   королева  Вікторія

проігнор> вала   більш   обгрунтовані   претензії   сера   Уільяма

Харкурта і призначила прем'єр-міністром лорда Розборі Або ще

приклад. Коли в 1923 р. пішов \ відставку за станом здоров'я

123

 


>>>124>>>

прем'єр-міністр консервативного уряду Б Лоу, король Гсорг V вирішив призначити прем'єр-міністром не лорда Керзона, який заміщав Б. Лоу під час хвороби, а Стенлі Болдуїна. лідера палати общин. У 1956 р. призначення теж відбулося за вибором монарха. Королева Єлизавета призначила прем'єр-міністром Гарольда Макміллана, а не Батлера. який був замісником прем'єр-міністра Таким чином, вибір прем'єр-міністра є однією з найбільш важливих самостійних функцій королівської влади13"

Окрім того, повсякденний вплив монархії на діяльність уряду має більше значення, ніж описані вище форми використання королівської влади як резервної зброї. Монарх має доступ до всіх документів кабінету - до протоколів, звітів урядових комітетів і т. п. Його повинні повідомляти про всі значні рішення, монарх vtae право давати поради з приводу цих рішень і брати участь в їх обговоренні до того, як вони будуть \хвалені. Уряд видає свої акти від імені монарха (звичайно цс "наказ у раді "'. хоча рада включає не тільки членів уряду) Всі важливі депеші міністерства іноземних справ до їх відправки за кордон повинні бути подані королеві для ознайомлення, з тим щоб він мав можливість вимагати внесення до них змін або наполягати на бажаній йому політичній лінії. Всі міністерські призначення повинні бути схвалені королем, і він може висловитися "за" або "проти" певної кандидатури на певну політичну посаду.

Монарх володіє зовнішньополітичними повноваженнями Він є главою Британської Співдружності, і представлений в деяких її країнах генерал-губернатором: на цих засадах промульгує консі ит\ -ції цих країн і країн, що одержали незалежність. Король у Великобританії є також головнокомандувачем збройних сил (юридично), призначає вищих воєначальників, присвоює військові звання і сам має військове звання (нинішня королева Єлизавета II - полковник). Традиційною прерогативою короля є питання війни та миру'"'.

124


>>>125>>>

Право монарха жалувати титули пора124 теж не втратило срого значення і не втратить до тих пір. доки палата лордів о\де існувати і зберігати хоч як\-неб\дь політичн) владу Так, знов\ ж За існ\ ючим звичаєм монарх ніколи не дарує нікомч цього ти г\ лу без поради своїх міністрів, а при наявності такої поради завжди її дотримується "". У монарха Великобританії є прерогативи особистого характеру: королівські регалії (корона, трон, мантія, держава, скіпетр, титул, необхідне звернення до монарха "Ваша величність"), королівський двір, що складається з осіб, які обслуговують короля і членів його родини (ці особи мають різні придворні титули), цивільний аркуш - щорічно затверджувані парламентом кошти на особисті потреби короля і утримання двору (на цей рік - близько 8 млн.ф.ст.)- звільнення від сплати податків (королева Єлизавета II від цього привілею відмовилася добровільно) Монарх, спадкоємець престолу, деякі члени королівської родини володіють значною нер\ломістю (землі, палаци, маєтки і т.ін.), яка може приносити приб\ток. але продати її вони не можуть. Цінними паперами, якими володіють члени королівської родини, вони можугь розпоряджатися вільно.

Діяльність монархів раніше протікала здебільшого за кулісами, і сучасникам дуже рідко доводилося щось про неї дізнатися Так. безкінечні політичні інтриги королеви Вікторії залишалися до її смерті невідомими широкій публіці, так само як і конфлікти Едуарда VII з міністрами і його інколи не зовсім етичні втручання в зовнішню політик) Таємничість у політичній діяльності монарха ще більше зросла в період царювання Георга V Більшість подробиць цієї діяльності почала з'ясовуватися тільки зараз. Про них ми дізнаємося, наприклад, з біографії Георга V, яка була написана сером Гарольдом Ніколсоном.

Зараз відомо, що Георг V був одним з ініціаторів розчленування Ірландії, що завдяки його "втручанню" було сформовано "національний" уряд 1931 р.

125


>>>126>>>

Теперішня королева. її родина та свита також не задо. вольняються роллю пасивних спостерігачів Та в наш час практично вже не можна приховати від широкого загал\ ані політичних аспектів діяльності, ані навіть подробиць особистого життя монархів. Так, перш за все. мабуть, сімейні негаразди призвели до різкого падіння авторитет) королеви Єлизавети II. Розлучення її сина Чарльза, подробиці його стосунків з коханкою, трагічна загибель принцеси Діани аж ніяк не сприяють зміцненню престиж\ королеви. А тому нещодавно засоби масової інформації передали дані про те, що опитування громадської думки з приводу авторитетності влади королеви Єлизавети свідчать далеко не на її користь: 60 відсотків громадян Великобританії висловилися за щонайшвидшу передачу влади королевою Єлизаветою своєму наступнику сину Чарльзу.

Отже, теоретично монарх Великобританії - глава держави, йому належить виконавча влада, щоправда, теж теоретично. Він є складовою частиною парламенту. Та на практиці він не бере участі в законодавстві, виконавчою владою не володіє. Державою керує "уряд його (її) Величності", точніше, його вузька частина - кабінет міністрів, у якому головну роль відіграє прехм'єр-міністр Уряд, до того ж. через наявність британської двопалатної системи в значній мірі контролює й парламент.

Та. незважаючи на всі ці аргументи, монарх Великобританії - це символ єдності нації, арбітр у державі. Він є гарантом стабільності в суспільстві, традицією цього суспільства, стрижнем, навколо якого це суспільство об'єднується.

Особлива форма парламентарної монархії існує в деяких державах - членах Британської Сшвдр\>кності: Австралії. Канаді. Новій Зеландії. Папуа-Новій Гвінеї, на Ямайці. Для більш детального ознайомлення зі статусом глави держави за такої моделі монархічної форми правління звернемося до прнкладл Канади

126


>>>127>>>

Після схвалення англійським Парламентом і опублікування 17 кРітня   1982р.  Акта  про Канаду остання одержала власну к0нституцію126. До цього жодний акт в Канаді не мав подібного ^іменування. Спочатку Канада була колонією, потім домі-hj0hom Великобританії. Саме в 1869р. Актом про Британську 0ізнічн\ Америку ' було засновано "домініон Канаду" у складі провінції Онтаріо, Квебек. Нова Шотландія. Нью-Брансуїк. |2а У jg67p. були визначені основні риси сучасної канадської держави. 3 саме: федеральна система з сильним центральним урядом, цікамеральний парламент з палатою общин, яка здійснювала основні повноваження магістратури і генерал-губернатора, що здержував   поради   від   кабінет}',   який   виступав   як  орган колективної відповідальності перед парламентом. Інакше кажучи, Зританська традиційна система органів державної влади була модифікована відповідно до потреб нової канадської держави. Гак, можна стверджувати, що найважливішою рисою політико-іержавного механізму Канади є два принципи, закладені в юнову державності  з самого початку   Перший  - принцип юзподіл)  влад на законодавчу виконавчу і с\дову гілки -\ іайстаріший політичний принцип, запозичений ще з державної ірактики Великобританії XVII ст.  З цього приводу амери-анський історик Герберт Аптекер писав: "Розподіл законодавчої, иконавчої і судової сфер державного >тіравління перешкоджає осередженню влади і цим не допускає росту тиранії..." '"'' Другий -іринцип   побудови   канадської  державності   на  федеративних асадахь". що передбачало існування поряд з центральним рівнем лади і суб'єктів федерації, які мають власний апарат \тіравління і євну частку самостійності (автономії).

Окрім того, Канада за Актом  1867р. виступала не як

провінція" (офіційна назва Канади за Актом про союз 1841 p.), a

к союз провінцій. Використання слова "парламент" для визна-

1 гння федерального законодавчого органу і терміна "легіслатура"

127


>>>128>>>

x rблсй

держави-   НовГ

ніону- тобто нап1нГаДСЬКа ^^ °ДСрЖала СТЗТ>С 'ГГ"      °"МНО1 ДЄРЖ8

Га

канадський   дсржавознав ць   ф""  7  ^ Домініон": "Домініон             ФСкотт   пояснює   так

Домініон": "Домініон

 2 Т

 пройшло  ша         »   Т1-ся незавеп,„       ,                                                                                                                                                                                                        '        "

 Z

 «°МУ-

залишилося

в.» являс собою Z""   ШШ0Г° б°К' ■ М —''

Америк, IS67 п Г„                                                                                                                                                                                                                                                                                              ПР°  БРита"с'"<>'   Північну

 "Г"" КР°К0>< У ПР°ЦЄСІ Ф

новоїдсржавносгі Ї в „"ьГ"" КР°К0>< У ПР°ЦЄСІ Ф°Р"'Ю»" Щоб й„гможня '"вщом>Д»«.™ент,6>,та чимало б,лих а,яы

Окрім   того    "                                                                                                                                                                                            Ha;J"BaПОВН1™«> «онсп^

 г г :::::,? аГ

положень цей тепмін но                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             '         в ж°Дном\   j

внесено чсргов\- пит,   "                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             '    49 Р-' яким о\ло

 °;;^ш- ^™ '«7 р. ,„. ,■„, ВВ0Д1ШСЯ

 уряд поп Л                                                                                                                                                                                      к°»_«»туцій„ий акт») У 1965 р.

Конституційний Акт 1982 п   6VB   a Додатка до Акта ппо к*                                                                                                                                                                                                                                                                                          У   оформлений у

-сний   Ос^нГ ЗаГнУ      ^                                                                                                                                                                                                                ^   ^

іакон    який   має   досить   специфічні

128

 


>>>129>>>

особливості. Головне в том\ Акті те. шо ним була проведена репатріація, "повернення на батьківщину" канадської Конституції. оскільки жоден акт парламенту Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії після вступу в дію Конституційного акта 1982 р не може вважатися частиною права Канади (п 2 Акта про Канаду)1" Таким чином, було припинено б\дь-яку можливість ухвалювати закони для Канади парламентом Великобританії 3 часл прийняття Конститл цінного акта 1982 р всі зміни Конституції проводяться виключно повноважними канадськими органами, а не колишньою метрополією.

Проте Конституцію Канади 1982 р важко було назвати такою в традиційному розумінні цього терміна Згідно і п 2 ст 52 Конституційного Акта 1982 р Конституція складається J а) Акта про Канад} 1982р.. що включає і названий Конституційний Акт: б) актів і наказів, названих \ Додатку в) яких-небудь поправок до якогось акта чи наказ\. вказаних \ п> нктах "а" чи "б"1'

Таким чином, загальний конституційний блок Канади включає 25 документів.

Конституція 19.S2 р. все ж. на думку спеціалістів, не може б\ти визнана новим Основним Законом Канади в повномч розумінні цього слова Вона майже не змінила попередньої конституції, хоча і внесла в попередні положення деякі суттєві корективи. В певній мірі вона стала результатом компромісу між федерацією і провінціями, віддзеркаленням нового співвідношення політичних сил 3 одного Боку Акт 1982 р. закріпив суверенітет Канади і конституційну незалежність ви Великобританії, але. з іншого боку, цей закон став своєрідним компромісом між Канадою і колишньою метрополією. Главою канадської держави, як і раніше, вважаються англійський монарх, якого в державі представляє генерал-губернатор. Таким чином, незважаючи на новий Основний Закон, за формою правління Канада залишається монархією.

129


>>>130>>>

Отже, формально правління Канадою здійснюється від імені британського монарха, і на Канаду поширюється дія британського інституту корони. Ст. 9 Конституційного Акта 1867р проголошує. "Цим проголошується, що виконавча влада і верховенство в Канаді і над Канадою продовжу є здійснювати ->і в особі королеви і належить королеві""* 3 часу створення Домініону Канада главою держави були послідовно монархи Великобританії: королева Вікторія, королі Едуард VII. Георг V. Едуард VIII. Георг VI. Єлизавета ІІіда. Проте вже з 1977 р канадці навіть номінально не є підданими британської корони Канадські державознавці звертають увагу на сучасну плутанину в статусі корони. Монарх вважається королем Канади, тільки перебуваючи на її території (тоді він не вважається королем Великобританії), і втрачає цю якість, покидаючи Канаду. Проте федеральні закони стають юридично повноцінними тільки після того, як їх підписав монарх. Та за всю історію Канади не було жодної відмови з боку монарха Великобританії в затвердженні закону, ухваленого канадською владою. Безпосередня участь британського монарха в державних справах обмежується візитами (відносно частими, але нерегулярними) для участі в урочистостях, важливих церемоніях. Королева брала участь у підписанні нею і прем'єр-міністром Канади в квітні 1982 р. Акта про Конституцію, який надав Канаді повного і абсолютного суверенітету в конституційному аспекті. Королева також відкриває читанням тронної промови сесію Федерального парламенту, якщо її перебування в Канаді збігається з цією церемонією. Корона є правовим інститутом, який втілює в собі верховну державну владу, як правова особа корона має власність, права й обов'язки, може бути притягнена до судової відповідальності. Корона володіє всіма правами виконавчої влади, що здійснюється міністрами і службовцями'4".

Правовими джерелами повноважень корони є статутне право і загальне право. Британський парламент передав короні значні

130


>>>131>>>

повноваження як у сфері виконавчої влади, так і в законотворчості. До прав корони можуть бути внесені зміни або взагалі вони можуть бути скасовані тільки парламентом. Однак корона зберегла за собою ряд повноважень, котрі належать їй на підставі норм загального права і складають її прерогативи. Д.Дайсі визначає прерогативу як "спадщину деспотичної і свавільної влади, котра в будь-який момент залишається в руках корони"141. Однак значення цих прав корони має відносний характер, оскільки конституційне право Канади, як і Англії, визнає пріоритет закот- над нормою загального права. І все ж Конституція Канади юридично зберігає за короною можливість в будь-який момент ввести в дію дискреційні прерогативи без внесення формальних змін до конституції

В 1953 р. в Канаді б\ло ухвалено акт про королівське ім'я і титули, який зберіг попередні королівські назви і титули, єдині для всіх країн Співдружності націй142. За актом застосування королівського імені й титулів б\ло залишено в сфері прерогативи. Таким чином, повноваження британської корони не скасовані, вони тільки не застосовуються ("сплячі прерогативи"). Не можна виключати такої можливості, що за обставин якої-небудь глибокої політичної кризи повноваження корони будуть використані правлячими колами Канади. Так. короні належить досить помітна роль не в сфері практичного управління державними справами, з в сфері ідеологічній, духовному житті канадського суспільства.

Жалувана грамоте 1947 p. юридично закріпила передач} всіх повноважень британського монарха стосовно Канади генерал-губернатор). Генерал-губернатор юридично може здійснювати будь-яке з цих повноважень. Зворотний порядок не допускається і не визнається. Тобто монарх не може виконувати обов'язки генерал-губернатора через те. що згідно з Актом про Британську Північну Америку вони покладаються на генерал-губернатора, а не на монарха. Якщо питання стосується церемоній і не потреб} є

131


>>>132>>>

1

видання нормативного акта, то монарх може брати ччасіь \ здійсненні функцій генерал-пбернатора. Так. наприклад, король Георг VI надав королівськ) санкцію закону в J 939 р . а королева Єлизавета П відкривала сесію 24-го парламенту в 1957 р і голов) вала на засіданні Таємної ради

Проте Жалувана грамота не усунула деякі прерорагашвн монарха. Так, за ним 6\ло збережене право вирішувати наст \ пні питання' призначення генерал-губернатора, призначення послів і міністрів, акредитованих в іноземних державах, оголошення війни, внесення змін до королівського імені і титулів, надання винагород і звань, видання жалуваних грамот, призначення додаткових сенаторів та ін. (ст. 26 Акта про Британську Північну Америку)1"4'. Через ці прерогативи монарх тушений підтрим) вати постійний зв'язок зі своїм представником у Канаді.

Вважається, що глава держави, позбавленні! будь.-яких зв'язків з політичними організаціями, повинен символіз) вати національну єдність, сприяти її збереженню "Корона на основі монархічного принцип) надає стабільності і гідності нашій наші, і. я впевнений, ви всі погодитесь, що це важливо в демократичній системі, яка будчється на вільній і активній грі партійних суперецностей". - говорив \ 1955 р. тодішній міністр кабінет) Л.Пірсон . І все ж для канадців, особливо молодого покоління, монархія є не досить реальним інстіттом. том)' інколи можна почути голоси, що виступають за дійсні канадські символи єдності нації, проти символ)' британського колоніального правління, хоча й в оновленому образі. Ці питання досить гаряче обговорювалися як в палаті общин, так і по всій країні в 1966 р з привод) запровадження канадського прапора.

Нова Констит\ція Канади 1982 р не тільки не торкт.тася повноважень монархії, але й ) складнила сам процес зміни її ролі в житті Канади. За новими положеннями про зміну констипщї інститут монархії може бути ліквідований тільки за наявності

132


>>>133>>>

ли

іди сенату, палати общин і легіслатур всіх провінцій Канади Преса відмічала, що за цих умов "роль монархії настільки твердо зміцніла,  що можливо ніколи не буде змінена, бо канадці одноголосне не погодяться з цим"145.

Конституційний акт 1867 р (ст Ш14" закріпив положення про те. що офіційним представником британської корони в Канаді є генераі-губсрнатор: "Всі повноваження, влада і функції . продовж) ють. належати генерал-губернатору, який здійснює і\ за порадою, або за порадою і узгодженістю, або спільно з Таємною Радою4 королеви в Канаді"'*.

До другої світової війни посада генерал-губернатора була виключно елітарною. Гснсрал-глбернаторамп призначалися англійські аристократи, в тому числі з династій Греїв. Девонширів. Лснсда\ нів. Ебердинів. Серед них були 2 герцога. 2 маркіза. З віконта. 4 лорда. 5 ерлів (старовинний титул, що дорівнював графському) Майже всі вони належати до військової касти Британської імперії Генерал-губернатор тоді призначався в односторонньому порядку, без урахування позиції Оттави Після кризи Бінга-Кінга увійшло в звичай призначати генерал-губернатора, одержавши попередню згоду Канади. В 1952 р. призначення генерал-губернатора фактично (але не формально) стало прерогативою канадських влад. З цього часу генерал-губернаторами стають тільки громадяни Канади. Це особи, що в минулому були міністрами, спікерами палати общин і [т.ін., тобто займали доволі високі посади в суспільно-політичній структурі країни. Від них уже не вимагають родовитості, високого соціального походження. Ці зміни зафікс\вали перетворення Канади в фаісгично незалежну від Великобританії держав).

Першим канадцем, що досяг посади генерал-губернатора, став видатний діяч ліберальної партії В.Мейсі. 'З 1954 р. на посаді генерал-губернатора стали чергуватися англоканадці і франко-канадці (першим був Ж.Ваньє). а з кінця 70-х pp. серед генерал-


>>>134>>>

губернаторів почали зустрічатися і вихідці з національних меншин (Р.Гнатишин - українець, колишній міністр консервативного у ряду).

Згідно з Конституцією звільнення і призначення генерал-губернатора здійснюється британською короною на засадах королівської прерогативи. Засновники канадської держави надали британському монарху- необмеженої свободи виборх свого представника в Канаді, не накладаючії при цьому ніяких обмежень на королівську прерогативу в даній сфері. Однак конституційна еволюція цього інституту в Канаді відбувалася в тому ж напрямку, що й у Великобританії, тобто в напрямку поступової передачі королівських прерогатив під контроль міністрів, відповідальних перед палатою общин. У відповідності з принципами британської конституції генерал- губернатор, подібно британському монарху', зобов'язаний діяти за порадою міністрів, а міністри несуть відповідальність за кожний акт уряду. Це положення було закріплене рішеннями імперської конференції 1926 р. Таким чином, генерал-губернатор як глава виконавчої влади здійснює свої повноваження на основі принципу безвідповідальності. Але це не передбачає наявності юридичного імунітету у генерал-губернатора в його діях особистого характеру; він несе юридичну відповідальність у карних і цивільних справах. У цьому' відношенні його правовий статус відрізняється від становища британського монарха.

Призначення генерал-губернатора проводиться королевою за поданням прем'єр-міністра Канади. Питання про термін повноважень генерал-губернатора конституційно не регулюється, правовими нормами ніде не закріплюється і залишається невизначеним. На думку відомого канадського державознавця М. Даусона. "офіційно можна стверджувати, що він (строк повноважень) дорівнює шести рокам. звичайно він продовжується близько п'яти років, але інколи може тривати і сім років"   .   Основні   положення  Жалуваної  грамоти   1947  р-

J34


>>>135>>>

 

обумовлюють умови заміщення генерал-губернатора \ випадку смсрті. фізичної недієздатності, відсутності, але спеціально не встановлюють можливість його відставки до закінчення строку повноважень Л

Існують нормативні положення, які регулюють безперервність виконання повноважень генерал-губернатора, наступність цієї посади Ст 8 Жалуваної грамоти 1947 р. закріплює положення, за яким повноваження генерал-губернатора автоматично переходять до головного судді Канади як до управляючого "у випадку смерті, недієздатності, усунення або перебування за межами Канади" глави держави При цьому допускається збереження за генер&і-губерна-тором усіх повноважень у випадку його відсутності в Канаді не більше місяця. Вступаючи на посаду, управляючий, як і генерал-губернатор, видає прокламацію, а перед цим дає присягу. Строк його повноважень не визначається, а припиняється після призначення нового генерал-губернатора або після повернення генерал-губернатора в країну.

Згідно з існуючими правовими положеннями генерал-губернатор має право призначати своїх заступників у випадку його від'їзду з Оттави у державних справах. У зв'язку з цим одна з перших справ, яку здійснює генерал-губернатор після його призначення на посаду. - призначення Головного судді і молодших суддів Верховного суду своїми заступниками. Генерал-губернатор сам визначає хто із заступників буде виконувати його функції в період відсутності. На заступників генерал-губернатора покладаються всі повноваження і функції генерал-губернатора, за винятком його прерогативних повноважень. Основні дискреційні повноваження генерал-губернатора (наприклад. оголошення розпуску парламент) > зберігаються тільки за генерал-губернатором або управляючим (у випадку вакантності посади генерал-губернатора). Такі дії. як то призначення прем'єр-міністра, що мають конституційне  значення,   можуть  здійснюватися  тільки  самим

135


>>>136>>>

генерал-губернатором Призначаючи своїх заступників. генера.і-губернатор не складає ; себе своїх повноважень і може діягц самостійно з кожного важливого питання, яке потребує його втручання і у ваги

Правове становище генерал-губернатора регулюється нормами статутного права і заг&іьного права Ряд повноважень генерал-губернатора закріплені положеннями Конституційного акту 1867 р Деякі з них вже давно не функціонують і полежать до тою періоду, коли генерал-губернатор виступав як представник імперської влади (мав статус імперського службовця) Деякі повноваження констітційного акта І8(>7 р. можна розглядати гількп \ відповідності з існуючими не закріпленими правовими нормами конституційних угодами Наприклад, тими, що регулюють принцип міністерської відповідальності. Це знайшло підтвердження в жалуваній грамоті 1947 р. яка визначила основні риси інституту генерал-губернатора в Канаді В ній говориться, що генерал-губернатор здійснюс повноваження за порадою Гає.мноі ради тля Канади або її членів. Гаї :м чином, визнається, що номіна. ^но повноваження покладаються на генерал-г\ бернатора але фактично здійснюються міністрами

Як і британський монарх, генерал-губернатор є одночасно і головнокоманд\ вачем країни Однак його повноваження в цій сфері носять номінальний характер. Правда, в історії Канади був випадок коли генерал-губернатор герцог Коннот намагався використати покладені на нього повноваження В зв'язку з цим уряд Р.Бордсна в 1921 р поставив питання про позбавлення генерал-губернатора Канади звання головнокомандувача, але в результаті заміни генерал-губернатора це питання так і не 6\ло вирішене. Том\ продовжує зберігатися значна дистанція між фактичною і формальною сторонами цієї посади

У 1967 р. в Канаді вперше було введено канадський орден -орден Канади, а також медаль за відвагу і чед&ть за службу.

136


>>>137>>>

Заснування нагород в Канаді здійснюється геііерал-г>6срнатором зі схвалення королеви Англії Для визначення нагород при генерал-губернаторі ліс консультативна рада

До повноважень генерал-губернатора можна віднести ще й іакі: право призначати сенаторів (ст. 24 Конституційного аісга 1867 р.)м, скликати палат\ общин (ст 37 того ж Акта)1"""2, призначати спікера сенату (ст. 34 того ж Акта)1'1"'. Ст. 55 Конституційного акта 1867 р. передбачає право генерал-губернатора санкціонувати біллі, відмовляти в санкції чи ■зарезервувати біллі для розгляду їх в подальшому британським монархом134 Виходячи з того, що в наш час генерал-губернатор вже не одержує подібних інструкцій з Лондона, ці положення Конституційного акта 1867 р. не діють, чоча формально їх не відміняли.

Стаття 90 Конституційного акта 1867 р. забезпечує генерал-губернатор) подібні права і > відношенні провінцій (провінційного законодавства)'". На практиці ці повноваження скоріше належать уряду Канади і не вважаються дискреційним правом глави держави

Питання про прерогатпвні повноваження генерал-губернатора вирішуються на підставі норм загального права > характеризуються в значній мірі невизначеністю і ві'сутністю узгодженості. Конституція допускає наявність певних важливих прерогативних повноважень, які генерал-губернатор може здійснювати за власною ініціативою. Але умови їх застосування та їх обсяг регулюються звичаями, конституційниуіи угодами До їх переліку належать досить важливі повноваження, як призначення прем'єр-міністра, право розпуску парламенту. Хоча призначення прем'єр-міністра повинно проводитися тільки з власної - ініціативи генерал-губернатора і не грунтується на пораді і відповідальності уиністрів. на практиці це можливо тільки за Умови дотримання діючі, ч принципів парламентського правління. Це означає, що лідером уряду може бути тііьки лідер

137


>>>138>>>

партії парламентської більшості. Однак бувають ситуації, коли місце прем'єр-міністра стає вакантним через смерть прем'єр-міністра чц недієздатність до виконання своїх обов'язків У таком) вина щ генерал-губернатор за конституцією зобов'язаний взятії повшсио ініціативу до своїх рук. призначаючи премєр-.мішстра Цс може йому вдатися тільки за умови повної підтримки з бок\ лідерів партій Однак серед авторитетних вчених в галузі конституційного права Канади зараз не існує єдиної думки з привод} того, чи можна вважати застосування цього дискреційного повноваження генерал-губернатора в цьом)' питанні дійсно дійовим конституційним висловлюються важелем за сучасних умов Одні вчені за обмеження чи навіть відмін) цього повноваження генерал-губернатора'°. інші наполягають на необхідності збереження цього права за генерал-губернатором, який є "центральною неупередженою фігурою на чолі

ні" уряду    .

Досить дискутивним в конституційному праві Канади вважається питання про право генерал-губернатора відмовити в розпуск) парламент) В Канаді право рекомендувати генерал-губернатор) розпустити парламент з 1896 р. належить виключно прем*єр-міністру і є однією з його прерогатив. Генераі-губсрнатор не може розп\стити парламент без допомоги і поради міністрів, бо для розпуску парламент) необхідно видання прокламації і підкріплення її "наказом у раді . а цс передбачає \часть міністрів, що мають політична відповідальність за свої ди Але чи може генерал-губернатор відмовити прем'єр-міністр) в проханні про розпуск парламент)1' Це питання - одне з найбільш заплутаних1'^ У канадськії! конституційній практиці відомий прецедент, кили генерат-губернатор лорд Бінг відмовив У Маккензі-Кінг) в розпуск) парламент}1 і оголошенні позачергових виборів. Замість цього він звернувся до лідера опозиції Д.Мейгена з проханням сформ\вати }ряд. коли Маккензі-Кінг піде ) відставк) му В результаті новий \ ряд не утримався при владі й півроку і змушений б) в піти \ відставку,

138


>>>139>>>

піс.і>і чого гєнсрал-rv бсрнатор оголосив про розпуск парламент) Більшість канадців не підтримала подібних дні генсрал-губернаюра. розцінивши ї\ як перевищення повноважень. Незабаром і лорд> Бініл довелося подати \ відставку, що стато ще одним підтвердженням досить обмеженої ролі гснера~і-губернатора в державном) механізмі"" І хоча цей випадок із конституційної практики Канади не призвів до відміни дискреційного права генерал-губернатора відмовити прем'єр-міністру в розпуску парламент), він в значній мірі скоротив можливості його застосування і поступово перевів їх у сфер) повноважень прем'єр-міністра

Аналіз нормативних положень про повноваження глави держави, ного правовий статус, а також практика їх застосування показують, що генерал-губернатор Канади є номінальним головою виконавчої влади з доволі широкими прерогативннми повноваженнями Однак реально країною править кабінет, бо конституційні угоди зобов'язують генерал-губернатора діяти за порадою міністрів. Як відмічає Дж.Меллорі. "ми говоримо про міністрів, які надають пораду суверену, але під цією фразою розуміємо, що міністр чи кабінет бере відповідальність за рішення, яке він уже ухвалив"101. Формально порада генерал-губернатору подається у- вигляді колективної поради міністрів від імені комітету Таємної ради, тобто фактично від кабінет) Ці поради пропонуються у вигляді письмових документів. Форма документу, який закріплює пораду главі держави, залежить від мети і змісту поради. "Наказами в раді " оформлюються як повноваження, що базуються на королівській прерогативі, так і повноваження влади, закріплені в законі.

Таким чином, з одного боку губернатор уюжс впливати на хід державних справ Він має право знати про всі політичні акції Уряду і про наміри прем'єр-міністра. Той факт, що більшість рішень уряду' оформлюється через "накази в раді"' і протоколи

139


>>>140>>>

ради, означає, що всі ці документи повинні одержати форма іь)1е схвалення (санкцію) генерал-губернатора Окрім того, до генерал, губернатора на підпис надходять усі схвалені парламентом законопроекти. Він може мати вплив під час призначення ч^ звільнення на керівні державні посади, затверджує призначення офіцерського складу Збройних сил. бере участь у прийомах офіційних іноземних делегацій. При генерал-губернаїорі акредетовані всі посли зарубіжних держав в Оттаві Генерал-губернатор відкриває щорічні спортивні змагання - національні ігри. Нарешті існує конституційний звичай, за яким прем'єр-міністр зобов'язаний інформувати генерал-губернатора про всі державні справи

Проте, якщо ще раз проаналізувати всі повноваження генерал-губернатора, то виходить, що здебільшого виконуючи свої обов'язки. він звільняє прем'єр-міністра від частини другорядних справ За рівнем авторитетності в країні генерал-губернатор значно поступаєіься не тільки прем'єр-міністр), але й федеральним та провінційним міністрам і навіть суд\ям і мерам'0". На думку сучасних канадських державознавців. генерал-губернатор у Канаді в наш час поділяє з монархам статус безвладного глави держави, який. по-перше, підтверджує рішення, внесені іншими органами, а. по-друге, здійснює церемоніальні функції. До цього можна додати, що разом з монархом генерал-губернатор належить до тих політичній фігур, які офіційно стоять над політикою. Генерал-губернатор не має права керуватися партійно-політичним пристрастями і міркуваннями, всі його публічні промови повинні б>ти політично нейтральними. Це відрізняє його від федеральних і провінційних міністрів, депутатів законодавчих органів, мерів та ін.. для яких таких умов не існує

В цілом\- ж з набуттям певної державної незалежності в наші дні інститлт монарха в політико-дєржавному механізмі Канади являє собою не більше ніж символ традицій, котрі країна успадкувала від Великобританії. Зрозуміло, що й сучасні канадці висловлюють свою точку зору з приводу' існуючої в їх державі форми правління. Збереження монархії не викликає активного несхвалення грома*

140


>>>141>>>

i«ii:

дянами. чоча. оезпсречно прихильність населення до цього інституту стае все слабкішою Громадські опитування свідчать значна частина населення доплекає. що в майбутньому країна, залишаючись членом Співдружності, ймовірно трансформується в республіканок) держав\. Навіть інша частина канадців - прибічників монархії -ввжає за необхідне реформувати цей інститут \ виповідності з тим. що Канада вже давно стала суверенною державою. Пропотелься навіть заснувати в державі власну королівську династію з тим же обсягом влади. Родоначальником чисто канадської династії називають молодшого брата наступника британського престол) -герцога Йоркського. Слід зважити також і на виступи франкомовної провінції Квебек, яка не те. щоб не сприймала самої монархічної форми правління, а. скоріше, не задоволена впливом Великобританії в Канаді.

 

 

141


>>>142>>>

Розділ IV. МІСЦЕ ПРЕЗИДЕНТА В ПОЛІТИКО-ДЕРЖАВНОМУ МЕХАНІЗМІ РЕСПУБЛІКИ

§1. Становлення інституту президентства ти його

основні риси

Термін "президент" походить від латинського "Praesidcnt". що в перекладі означає "той. хто сидить поперед), головує". Є припущення, що за часів античності президентами називали тих. хто головував на різних зборах, і вірогідно, що від цього первісного значення слова "президент" пізніше виникла така посада, як, наприклад, президент сснат\. Однак як держави глава у сучасному розумінні термін "президент" не вживався ні в античний період, ні в періоди існування ранніх буржуазних республік в Англії та Нідерландах".

Першою країною в світі, де виникла посада президента як глави держави були США. Делегати Конституційного конвенту, що зібралися в 1787 р в Філадельфії для прийняття федеральної Конституції США1, зробили історичний вибір між монархією і республікою. Тільки-но звільнившись від влади Британської монархії, американське суспільство було настроєне рішуче проти впровадження вищої виконавчої влади в особі монарха Тому після тривалих дебатів, які вели між собою творці американської конституції, дійшли висновку, що вища виконавча влада повинна зосереджуватися в руках юловп федеральної виконавчої влади, якого стали називати, згідно з конституцією. Президентом Сполучених Штатів Америки. Так трапилося не випадково, бо з перших днів існування США система розподілу влад працювала при досить відчутном\ верховенстві чи. навіть, першості саме виконавчої влади4 Назва глави держави була пов'язана не тільки з тим. що президент асоціювався з республіканською формою правління, а ще й і автохтонними чинниками: в ряді американських

142


>>>143>>>

"штатів \ п

тів у и часи голови виконавчої влади називалися презшеніачп. І   а не глосрнашрами

Крім того, саме в США зародився і набув розвитку інститут президентства як один з найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада мата монархічний, а значить, спадковий характер. \ США главу держави стали обирати на загаіьнпх виборах

У першій половині XIX ст. президентську систем) правління впровадили країни Латинської Америки В Європі вперше була введена посада президента в 1848 р \ двох республіках - Франті і Швейцарії І тільки після закінчення першої світової війни в Сврош збільшується кількість держав, в яких було впровадженно посаду президента. Президенти стали вищими посадовими особами в Австрії. Всймарській республіці. Чехословаччині. Польщі. Естонії. Латвії. Литві. Туреччині. В 30-40-і роки інститут президентства став поширюватися і в Азії: його ввели у Філліпінах. Сірії. Лівані. Після другої світової війни до держав, очолюваних президентами, увійшли Італія. Греція. Португалія. Ісландія. Мальта. В Азії також у цеп час посад> президента запровадили в Південній Кореї. ПівдонноУіу В'єтнамі. Тайвані. Індії. Пакистані. Бангладеш. Іраці. Ірані. Афганістані^ Однак найбільшого поширення модель президентського правління набула в Африці Цей процес почався з кінця 50-х - початку 60-х років, і сьогодні майже на чолі всіх африканських держав стоять президенти.

З кінця 80-х років інститут президентства з'явився в колишніх республіках СРСР. в республіках колишньої СФРЮ (за винятком Боснії і Герцеговини), в Чехії. Словакії. Цю ж посаду ввела у себе Монголія. Таким чином, сьогодні президентство - невід'ємний елемент політичних систем багатьох країн світу За даними на І9УЗ Р- зі 183 країн, що входили до окладу ООН. більш ніж 130 мали у своєму державному устрої інститут президентства.

143

І


>>>144>>>

Що ж розуміється під поняттям "президент" сьогодні7 Одне найбільш традиційних джерел, що дозволяє знайти необхідне підґрунтя для визначення цього поняття - цс довідкова літерату ра і, перш за все. тлумачні словники. Проте з'ясовується, що в багатьох як російськомовних, так і у країноуіовних виданнях відшукати статно. яка б давала вичерпне пояснення поняття "президент". - досить складна справа. Наприклад, в юридичному енциклопедичному словнику видання 1984 р°. взагалі відсутня стаття ""Президент". В іншому' виданні "Что есть что в мировой политике.Словарь-справочник"7 тема "Президентство" теж відсутня.

Юридичний словник 1953 р. намагався дати тлумачення цьому поняттю, відзначаючи, що "в буржуазному державознавстві президент розглядається як носій верховної державної влади і вищий представник держави у "зовнішніх стосунках". Подібне твердження зовсім неправильне, бо державна влада в капіталістичних країнах належить буржуазії, котра і є її носієм, а президент - тільки знаряддя диктатури монополій"8.

В іншому1 джерелі - енциклопедичному сиовник\', випущеноуіу в світ у 1990 p.. президент визначається таким чином: 1) у більшості сучасних держав з республіканською формою правління виборний глава держави; 2) в цілому ряді громадських і наукових закладів, організації! (в т.ч. і міжнародних) виборний голова виконавчого органу.

Іноземна юридична довідкова література теж намагається розшифрувати дане поняття. Так. у тлумачному словнику Блока Президент Сполучених Штатів - "Офіційний титул глави виконавчої влади федерального уряд} в Сполучених Штатах". В іншому словнику президент визначається як "...глава держави в сучасних республіках, глава виконавчої влади в Сполучених Штатах"1". У словнику англійської мови для початківців і для читачів, у котрих, англійська є другою мовою" (автори Джон Роберт Шоу і Жанст Шоу. видавництво "Нью Америкой Лайбрері". 1970 p.). слово "президент" на сторінці 408 пояснюється

144


>>>145>>>

так:

 

: " 1. Головний державний діяч \ республіці. Наприклад Він -Президент Сполучених Штатів. 2. Голова клубу, ділової фірми і і|,д. Наприклад: його було обрано президентом компанії"..."

Цікавою емпіричною базою є документи, які відображають роботу вищих представницьких органів державної влади, а також матеріали періодичного друку, особливо періоду заснування того чи іншого конституційного інституту, в яких політики висловлюють свої точки зор>. Обговорення питання про впровадження посади Президента колишнього СРСР. а потім і президентів РФ. України та інших республік, викликало величезну кількість різноманітних публікацій, відгуків, які також допоможіть у з'ясуванні поняття "президент" На третій сесії Верховної Ради СРСР \ лотом) 1490 р. обговорювався проект Закону СРСР про заснування посади Президента СРСР і внесення у зв"язку з цим необхідних змін і доповнень до Конституції СРСР 1977 р. Під час обговорення порушувалися й деякі теоретичні аспекти поняття "інституту президентства", його основних рис. Депутат В.Н. Кудрявцев, відомий правознавець, підкреслив, що "передбачуваний законопроект один із елементів складного процесу формування соціалістичної правової держави"1". "Президентство - один з відомих у світовій практиці найбільш ефективний спосіб організації виконавчої влади"13.- зазначав депутат СБ. Станкевич. Депутат А О. Собчак висловив свою думк\ з цього приводу так: "Необхідною умовою приведення в дію інституту президентської влади є забезпечення співвідношення і противаг законодавчої, виконавчої, президентської і урядової влад та інших інститутів"  .

Говорячи про світовий досвід розподілу влад на "декілька владних структур", у статті С.С Алексеева підкреслюється: "Але, окрім такого розподілу1, необхідне і її об'єднання Потрібна додаткова стрижнева політична структура, яка б уособлювала ВДність і міцність влади. Президент повинен стати загальнонаціональною об'єднуючою силою"15 В іншій статті, надрукованій

 

145


>>>146>>>

в журналі "Новое время". БЫ Топорнін робив акцент на необхідності баланс} між владою законодавчою, виконавчою, судовою і вказував на роль президента в цьому процесі. Автор підкреслював, що. визнаючи офіційний статус президентства, слід мати на увазі не конкретну особу, а оптимальну систему раціонального демократичного управління тодішнього Радянського Союзу. Мова йшла про відповідальність президента, можливість його відкликання (імпічменту) у випадку антиконституційних дій або правопорушень10.

Висловилися з цього приводу- й відомі радянські держа-вознавці. Так, А.О. Мішин, дослідник президентської влади США. вважав, що Радянському Союзу була необхідна сильна виконавча влада, а президент - це фігура, яка уособлює і очолює виконавчу владу в державі'7.

У період заснування посади президента колишнього Радянського Союзу було достатньо владних структур: З'їзд народних .депутатів СРСР. Верховна Рада, Президія Верховної Ради. Рада міністрів. Все це - колегіальні структури, на узгодження діяльності яких потрібно було багато часу. Це й стало однією з причин впровадження влади президента - арбітра вищих органів влади й управління'*. Окрім того, всією своєю практичною роботою Президент СРСР повинен був створювати умови для розвитку взаєморозуміння і соціального діалоп між різними суспільно-політичними рухами, підтримувати громадянський мир і міжнародну згоду в країні, а також, маючи верховні повноваження, виступати в ролі організатора і координатора дій за надзвичайних обставин - війни, конфліктів, стихійного лиха, серйозних порушень соціального спокою і суспільного порядку.

Комплекс аналогічних проблем через об'єктивні і суб"єктивні чинники дістався у спадок і Україні та її Президенту. Тоді, в 1991 p., Україні потрібен був інститут сильного президентства для

146


>>>147>>>

fcoro, щоб збалансувати інтереси, рішуче стабілізувати ситуацію, привести в дію механізм усіх видів державної влади.

В Україні, коли діяла Конституція УРСР 1978 р. що зовсім не відповідала статусу України як незалежної держави, було прийнято "Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації' та функціювання

.державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України"19. В цьому документі, який

; Комітет з питань юридичних та прав людини Парламентської Асамблеї Ради Європи визначив як "Малу Конституцію" України1', в розділі Ш "Президент України" ст.19 чітко визначався статус Президента України як глави держави і голови державної виконавчої влади.

Проте всяка влада, відмічав вчений МІ. Кейзеров. у принципі грунтується на реальних здібностях проведення своєї волі, але не всяка влада є реальною можливістю здійснювати свою волю. Сутність справи - в конкретном) механізмі формування реалізації волі, в структурі співвідношень влади, в інституціональному і правовому статусі влади21. Хоча більшість вищенаведених тверджень мають дещо ілюстративний характер, вони дозволяють зробити висновок, що ідея глави держави, здатного інтегр\твати державну влад} в умовах її "розподільності". надати їй цілісності і стабільності, скоординувати діяльність законодавчих і виконавчих органів, саме й лежить в основі заснування посади президента - вищої посадової особи в державі. Існуюче в нормах Констит\ цінного Договору України ототожнення посади Президента і голови виконавчої влади породжувало непотрібні проблеми в стосунках між законодавчими і виконавчими органами, в які був мимоволі втягнений і Президент, що суперечило його координуючій місії в державі. Том\ в Конституції України 1996 р. статус Президента в розділі V ст. 102 визначається так:  "Президент України є главою держави і

.виступає від її імені""2. Посада прем'єр-міністра України теж

147


>>>148>>>

набуває дещо нового статус}' в Конституції 1996 р   "Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінет} міністрів України""

Все це відбувається в рамках загальносвітової тенденції, характерної для багатьох демократичних країн: надання більш високого значення в державній структурі посаді прем'єр-міністра (канцлера), котрий стає головою виконавчої адміністрації, тоді як у президента зосереджуються функції глави держави.

Але досвід президентства і в СРСР. і в Україні (шестирічний)-досить незначний в порівнянні зі світовим. Становлення інституту президентства - тривалий історико-політичний і правовий процес, до контекст} якого входять розробка законодавчих і адміністративних актів, формування складної структури різних підрозділів, тісних взаємозв'язків з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому. А тому в плані подшіьшого розвитку президентського інституту в нашій державі досить корисним має стати досвід зарубіжних держав, де президентство існує десятиліттями і навіть століттями, як. наприклад, у США Цей досвід допоможе і автор}' даної роботи у визначенні сауіого поняття "президент" та його основних рис Повноваження президента, його роль і статус у політичному' житті держави визначаються конкретними умовами, історичними традиціями, результатами політичної боротьби, що знаходить свій реальний вияв у відповідних конституційних нормах. По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних держав. Конституція Італії проголошує: "Президент Республіки є главою держави..." (ст.87)34 Аналогічно визначається статус президента і в Конституції Угорщини (ст. 29.1): "Главою держави Угорщина є Президент Республіки"2'1. В конституціях цілого ряду держав спеціально підкреслюється, що президент є головою виконавчої влади. Так, згідно зі ст. І Конституції США виконавча влада надана Президенту Сполучених Штатів Америки"21' В такому ж аспекті сформульована ст  80 Конституції Мексіки:

148

^


>>>149>>>

*3p

Ідінспсння верховної виконавчої влади покладається на особу, що має назву "Президент Мексиканських Сполучених Штатів"27. #к у Конституції США. так і в Конституції Мексіки прямо не визначено, що президенти цих країн є одночасно і головами урядів, і главами держав Проте такий д\алізм статусх президента В цих президентських республіках - явище ніби саме собою зрозуміле, тим більше, що ні Конституція США. ні Констит\ ція Мексіки не передбачають окремої посади голови уряд\ А конституції країн Латинської Америки навіть не фіксують точного складу кабінету міністрів, оскільки в цих державах вважається, що зростання урядової діяльності не повинно стримуватися якими б то не було конституційними бар'єрами"'1 У тих же країнах, де поряд з посадою президента конституцією передбачається посада голови уряду, проблема розмежування їх повноважень вирішується по-різному. Наприклад. Конституція Італії проводить достатньо чітко розподіл повноважень між цими посадовими особами. Якщо президент глава держави, то згідно зі ст.95 "Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду і несе за неї відповідальність""9. Таким чином. Конституція Італії наділяє виконавчою владою перш за все голову уряду, а не глав\ держави - президента. Приблизно в такому аспекті вирішується проблема розмежування повноважень президента і голови уряду в Конституції ФРН. Щоправда, в Конституції ФРН відсутня норма про те. що президент є главою держави; його стат\с визначається в ст. 59.1: "федеральний Президент представляє Федерацію в міжнародно-правових відносинах"1". У той же час у конституцій ФРН чітко визначено конституційний статус голови уряд\ -канцлера: "Федеральний уряд складається із федерального канцлера і федеральних міністрів" (ст.62)1'. Тобто, це положення прямо вказує на те. що президент не є головою виконавчої влади, а  тому   в   даному   випадку   не   виникає   ніяких   правових

149


>>>150>>>

недорсчностей у розмежуванні повноважень між главою держави і головою уряду

Проте не в усіх державах ця проблема вирішена g Конституції Фінляндії сказано, що вища виконавча влада довірена президенту, хоча насправді уряд очолює не президент. а прем"єр-міністр'2. В статті 19.1 Конституції Австрії проголошуєтьс. що "вищими органа\іи виконавчої влади є федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель"'. Це визначення не містить розподіл> владних повноважень глави держави - федерального президента і голови уряду - федерального канцлера. Тільки докладний перелік прерогатив федерального президента дає нам зрозуміти, що він є лише номінальним головою виконавчої влади03. Взагалі, в тих державах, де існують президент і прем'єр-міністр, обов'язково виникають проблеми співвідношення їх повноважень. Навіть у такій правовій державі як Франція конституційною моделлю V Республіки закладено основи для потенційного конфлікту між Президентом і Головою Ради Міністрів Так. Конституція Франції не має окремого положення, яке б прямо визначало Президента як глав\ держави Згідно зі ст.5 Конституції Франції Президент Республіки є гарантом національної незалежности. цілісності території, дотримання міжнародних договорів і угод співдружності^4. Щоправда, теза про президента як главу держави випливає із самого духу Конституції, але спеціально в ній про це не говориться. Крім того, ст.9 Конституції Франції декларує: "Президент голову с в Раді Міністрів"31, і в той же час стаття 21 визначає: "...прем'єр-міністр керує діяльністю зряду"3''. Ця невизначеність може призвести до політичних розходжень між главою держави і головою уряду. Обсяг повноважень глави держави за таких \ мов багато в чом> залежить від розстановки сил на внутрішньополітичній   арені,    що   призводить   до   певний

150


>>>151>>>

ходжень в тлумаченні конституції і пристосчванні її норм до обставин життя У V республіці у випадку, коли президентська і парламентська більшість збігаються, беззаперечно першість і главенство у галузі виконавчої влади належить президенту, в той час як на долю прем'єр-міністра і уряду випадає реалізація рішень, ухвалених на президентському рівні. Перемога ж на парламентських виборах партії чи блоку партій, опозиційних президент}-, призводить до обмеження фактичної компетенції глави держави у сфері виконавчої влади.

Так чи інакше, але в країнах Європи, в США. Мексіці, країнах Латинської Америки функції президента здійснює одна особа, і його статус при цьому не викликає ніяких сумнівів. В інших країнах, особливо тих, які називають "країнами третього світу", президент формально вважається одноосібним главою держави, але. окрім нього, існує ще колегіальний орган (в Іраці, Сірії - Рада Революційного командування, в Туреччині - Рада національної безпеки). Зрозуміло, що колегіальні органи в значній мірі обмежують повноваження президента як глави держави.

Ще більш обмеженим є статус глави держави в Ісламській Республіці Іран, де верховну владу на практиці здійснює вищий релігійний ієрарх, котрий має титул керівника Ісламської Республіки Іран. Тому очевидно, що Президент Ірану і всі інші органи державної влади формально, але підлеглі Керівник} ІРІ

Слід також мати на увазі, що в цілому ряді держав Азії та Африки вся повнота влади фактично належить керівному орган}' правлячої партії, який визначає кандидатуру на посад} президента країни, а в подальшому спрямовує і контролює його дії. Подібна ситуація була характерна і для колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики схвалювалися в цих державах на засіданнях вищих  органів   правлячих   комуністичних   партій.   На   чолі

151


>>>152>>>

партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ^ вважався і президентом країни За такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися у вигляді рішень президента, попередньо обговорювалися в колі партійних керівників.

Окрім визначення правового статусу президента як г.іави держави чи як голови вищої законодавчої влади, конституції зарубіжних країн містять ряд суспільно важливих морально-політичних і громадянських обов'язків, котрих повинен дотримуватися президент протягом усього строк}' своїх повноважень. Від нього вимагається щоб він у всіх своїх діяннях невідступно дотримувався конституції та інших законів своєї держави. В Італії, вступаючи на посаду, президент дає присягу не тільки на вірність Республіці, але й на дотримання Конституції Італії. Президент Латвійської Республіки в своїй присязі заявляє: "Я шануватиму як священні Конституцію Латвії та її закони і додержуватиму їх" (ст. 40)л7. В тому ж ключі витримані присяги президентів Фінляндії ("...буду чесно дотримуватися і зберігати в силі Конституцію і закони республіки"). Республіки Білорусь ("...урочисто присягаю... додержуватися Конституції та законів Республіки Білорусь"). ФРН ("...клянусь берегти і охороняти Основний закон і закони Федерації"), президента Республіки Молдова ("присягаю...додержуватися Конституції і законів країни") та ін.

При всій своїй декларативності урочисте зобов'язання президента перед народом додержуватись Конституції та інших законів країни має суспільно-політичне значення. Цей обов'язок є одним з ключових елементів легітимності всього інституту президентства, невід'ємною умовою довіри до глави держави і важливим моральним засобом, який повинен вберегти президента від спокуси порушити ті чи інші правові норми.

152


>>>153>>>

За конституційними положеннями багатьох країн президент у Ьідповідності до свого статус> зобов'язаний бути гарантом ■суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності і Ібезпеки держави. Подібні норми закріплені в конституціях Франції, «Польщі, Румунії, Греції. Конституція Італії до того ж зобов'язує президента представляти національну єдність держави38.

Конституції деяких держав закріплюють за президентом роль |арбітра (що, як зазначаєтся вище, досить важливо) між різними Ісилами в державі і суспільстві. Згідно зі ст. 5 Конституції Франції •"президент...   забезпечує  своїм   арбітражем   нормальне  функціонування публічних влад'"9.

Конституційні норми багатьох країн  передбачають,  що

президент у своїй діяльності повинен не захищати інтереси

окремих соціальних груп або прошарків, а піклуватися про благо

' всього суспільства. І, нарешті, від президентів очікується, що

Івони під час виконання своїх обов'язків будуть дотримуватися

високих  етичних  норм   Так.  президент  ФРН  зобов'язаний.

[вступивши на цю посадч. "сумлінно виконувати свої обов'язки і

дотримуватися справедливості у ставленні до кожного'' "

і ставленні до всіх я буду справедливим і обов'язки свої виконуватиму

Ісумлінно"41, - клянеться президент Латвійської Республіки.

Подібні зобов'язання і офіційно встановлені стандарти Ідіяльності президента спрямовані на зміцнення авторитету і [гідності посади президента.

І все ж статлс президента, як вже зазначалося в розділі І даного

[дослідження, найбільшою мірою залежить від системи правління.

Вітчизняні"*" і зарубіжні4' державознавці  вважають,  що кожна

[ система правління - президентська, напівпрезидентська (змішана) чи

парламентська - характеризується певними ознаками. Визначення

І форми чи системи правління дають у своїх текстах констит\ції

[багатьох   країн   світу.   Про   "федераіьну.   республікансьіл    і

І представницьку форм\ правління" говориться в ст  1 Констіплціі

153


>>>154>>>

Аргентини 1853 p.. про "иредсгавншіьк> демократію як форм;, правління"- в ст І Конституції Ііараішію44. "Форма державного правління - республіка"1 - записано в Конституції Республіки Молдова. "Болгарія - республіка з парламентарним правлінням""" - в Конституції Болгарії Коли ж основні 'закони держав прямо не вказують на форму або систему правління, встановити її можна тільки шляхом аналі ;\ відповідних конституційних норм, а також реальних відносин, то склалися між органами державної влади

Виникнення тих чи інших систем правління обумовлюється багатьма факторами Значний відбиток- на цеіі процес накладають особливості історичного рочвнткх держави, специфіка її політичної культчри. традиції державное.'її і співвідношеітя різних політичних сил в період розроблення і схвалення конституції. Всликч роль у виборі системи правління \.і;же відігравати суб'єктивний фактор в особі провідного політичного лідера, під якого ;; значній мірі оудугться вся коистрд^ція державної влади й \ правління В снл\ цього в одних державах утворилася парламентська республіка, за якої президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції: з інших сформувалася президентська республіка, де президент обирається народом, мас широкі повноваження, незалежні від парламент), у сфері виконавчої, а інколи й судової влад Напівпрезиденіські республіки, які набувають все більшого поширення у світі. характеризуються тим. що президент у них обирається народом. але парламент) надаються певні, пов'язані з контролем за Гюго діяльністю під час формування уряду, виконавчі повноваження.

Але при класифікації країн за тією чи іншою системою виникають об'єктивні трхдноші Якщо конституційний устрій США - цс класичний приклад президентської республіки, а конституційна модель сучасної Франції має найбільш характерні атрибути напівпрезпдентської республіки, то системи багатьох

154


>>>155>>>

інших держав являють собою різні гібридні форми Гак. наприклад. Італія вважається парламентарною республікою. проте президент цієї держави володіє правом вето і може розпускати парламент . Естонію ж за цілим рядом ознак можна віднести до напівпрезиденгської республіки, проте керівниціио збройними силами фактично здійснює не президент, а прем'єр-міністр і міністр оборони* Тому державозгіавець В.Є.Чнркін пропонує доповнити класифікацію систем правління супорпре-зидентською республікою і двома підвидами - прсзі ідентсько-моно-кратпчною і презпдентсько-мілітарною. республікою з монархічними елементами і монархією і республіканськими елементами4 Всі ш системи на конкретних прикладах будуть розглядатися в наступних параграфах нього розділу

Таким чином, саме державно-політичне життя і реальна практика функціонування інституту президентства висувають як вирішальну противагу в системі розподілу влад, спроможну організувати і гармонізувати ці влади, президента, якому повинні бути притаманні такі риси:

-                      виборним глава держави, арбітр у системі розподілу влад на представницьку, виконавчу, судову у деяких випадках очолює виконавчу в тад\;

-                         в організаційному аспекті президент нікому не підлсг.шГі взагалі і володіє високим сіл ненем незалежності ви будь-яких інших державних органів (винятком є держави Ірак. Іран. Сірія):

-                                президент повинен дотримуватися важливих морально-політичних та громадських обов'язків, а значить, діяти на основі конституції й інших законів держави;

-                         особа президента повинна відповідати високим етичним нормам:

-                                 посада президента має яскраво виражений політичний характер, йому належить важлива роль \ формуванні політики


>>>156>>>

держави, він є також головною ланкою щоденного верховної 0 політичного керівництва державними справами;

-                                статус президента, як і монарха, визначається перш за всехистемою правління;

-              як вища посадова особа президент у залежності від системи правління наділяється цілим спектром необхідних повноважень, особливо   важливим   з  яких  є  право   видання   під законних нормативних актів.

§ 2. Глава держави в президентській республіці

Президентська республіка як форма правління характеризується в першу чергу тим. що обраний глава держави одночасно посідає місце і голови виконавчої влади Він призначає уряд, визначає урядову політик)1, під його головуванням проходять засідання ради міністрів.

Переваги президентської форми правління полягають у тому, що всенародно обраний глава держави уособлює загальнонаціональні устремління, виступає символом нації, символом приналежності громадян до єдиної держави. Ця форма надає повноваження одній особі, котра може здійснювати керівництво за надзвичайних умов. Не випадково, стикаючись з тими чи іншими складними проблемами, деякі країни підсилюють значення посади президента.

Статус глави держави за президентської системи правління в залежності від конкретики політичного життя тієї чи іншої країни, співвідношення політичних сил. місцевих традицій в кожній з держав має свої особливості. Спеціалісти розрізняють декілька моделей президентства за президентської системи правління

Американська модель президентства характеризується іим. що творці конституції США створили не просто сильну, а

156


>>>157>>>

^одноосібну  президентську  влад\.  с> містивши  в одній  особі

■овноваження і глави держави, і голови уряду.

Разом з тим. щоб поставити міцні перепони перетворенню

[одноосібної влади в режим авторитарної, що призвело б до встановлення диктатури, творці американської конституції закріпили в ній принцип розподілу законодавчої, виконавчої та

[судової влад, доповнивши його системою взаємних "стримувань"

[і "противаг" цих влад одна одній.

Слід наголосити також, що для успішного функціонування американської моделі необхідний цілий ряд умов: достатньо високий рівень політичної культури, детально розроблена і збалансована система "стримувань" і "противаг", про що йшлося вище, стабільність економічного розвитку. Названа модель має як суттєві переваги, так і недоліки, причому останні найчастіше переважають при трансплантації президентської системи правління на неамериканськпй (тобто США) грунт" . Так, досить невдалим був намір запровадити "класичну" президентську модель в Російській Федерації, в умовах ще несформованої демократичної системи. Неможливість врегулювання кризи у стосунках між президентом і парламентом у рамках діючої конституції сприяла виходу цього конфлікт} восени 1993 р. за межі державних владних інституцій і призвела до відомих кривавих подій у Москві. Нова Конституція України 1996 р. теж наявно демонструє, що від президентської моделі відмовилися і в Українській державі. В історії відомі випадки, коли сильна президентська влада сприяла виведенню країни з кризи Проте за іших > мов на всіх чатує ще більша небезпека - трансформування президентської влади в деспотичну А тому найголовніше - не схибити з демократичного шляху.

Президентська модель правління була впроваджена в цілому ряді держав Латинської Америки51. Годі було сподіватися на тс, що ця система буде існувати на іншому грунті без змін, тобто у

157


>>>158>>>

класичному варіанті А юм> є сенс говорити про латино, американську модель президентства У ЦИХ державах інстніуг президентства явно домінує над усіма іншими, а парламенти не мають того контролю над виконавчою владою, якою наділений Конгрес США Окрім того, длч політичної системи усіх країн Латинської Америки ще й дотепер характерна значна залежність \сі\ політичних інституцій, в тіуі числі й інспгіуп президентства, від армій та їх генералів Разоуі з тну; латиноамериканській моделі президентства притаманний і деякий демократизм У більшості цих держав президент обирається на один строк, що с своєрідною перепоною на шляху до встановлення режиму особистої диктатури Тут також здавна сфоруіх валася багатоїіартіііна система, що створює своєрідні умови для виникнення парламентської і позапарламентської опозиції президентськії'! владі Судова влада останнім часом також має тенденцію до посилення своєї незалежності Можна стверджувати, що відбувається певний перерозподіл владних функцій між окремими елементами державного механізму Так. Конституція Бразилії 1988 р встановила нові, більш демократичні основи взаємовідносин виконавчої і законодавчої гілок влади'"

Президентська модель, що запроваджена в багатьох країнах Азії та Африки, теж уіає свої особливості Афро-азіатська модель відзначається ще більшим авторитаризмом, який часто набуває відвертого тоталітаризму. Президенти більшості цих країн не тільки поєднують у своїх руках функції' глави держави і голови уряду, а й виступають лідерами правлячих партій. До того ж ці партії здебільшого або єдині, або пануючі в політичному житті країн Азії та Африки, що дозволяє президентам формувати із рядів своїх прибічників не тільки уряд і місцеві органи влади, а навіть парламенти Судова влада, як і законодавча, повністю влежить від президентів, котрі особисто призначають суддів і контролюю!ь in діяльність Президентська влада в країнах Азії та Африки не допускає навіть слабкої опозиції. Не випадково в науковій літературі

158


>>>159>>>

їібні моделі правління називають президентськими монархіями ■резиденти таких держав, як Гана (за глави держави К'ваме В-їскр) ме). Гвінея (за президента Сек> Tvpe). Заїр (за президента ДОоб\т\ та ін). б\ли головними ідеологами країни, засновниками офіційно проголошеної обов'язковою ідеології. Нарешті, лідери Заїру. Гунісу. Уганди. Екваторіальної Гвінеї були проголошені довічними президентами В.Є. Чиркін називає подібні держави зі своєрідною формою президентського абсолютизм) президентсько-монократичними республіками1"'. Цей же вчений виділяє те одну форм\ президентської республіки - президентсько-мілітарну. Вона встановлюється в багатьох державах у результаті військового переворот), коли парламент розпускається, ліквідуються всі республіканські шсішупі. а замість них створюється новий вищий орган - війсі кова рада (революційна рада, рада національного спасіння і т л. •. гс.лина якої проголошується президентом республіки. Специфічні риси мала президентська республіка в деяких колишніх .африканських країнах соціалістичної орієнтації (Ангола. Бенін. Конго. Мозамбік), де практикувалося обрання президента республіки органом (з'їздом або Центральним комітетом) єдиної в країні правлячої партії. Такий президент спирався не тільки на державний, але н на реально правлячий партійний апарат.

! все ж у цілому ряді держав Азії та Африки інститут президентства набув стійкого легітимного характер) і витримав перевірк) часом. В Азії - це Індія. Ізраїль. Республіка Корея. Тайвань. Сірія. Ірак. Індонезія. В Африці - Єгипет. Т\ніс, Сенегал. Заїр. Танзанія. Замбія. Бенін До того слід додати, що в деяких з цих держав виникла система президентського правління, що більше відповідає європейській моделі (Індія. Ізраїль. Ліван)

Зважаючії на те. що інститут президентства зародився в США і ця країна сгала взірцем для формування президентських систем правління в інших державах світ), автор вважає за

159


>>>160>>>

доцільне розглянути особливості президентства президентсько} республіки саме на прикладі цієї держави

Американський варіант представницької демократії базхегься на трьох основних принципах, котрі встановлені федераіьною конституцією і пов'язані з використанням влади. - це розподіл влад, федералізм і конституційний судовий нагляд Отже, в США реальна політична влада розподілена між трьома гілками: законодавча влада належить Конгрес}, виконавча - президент}, судова -Верховному суду й іншим судам. Окрім того, в США повноваження політичної влади розподілені між національним урядом і урядом штатів. Конституція США - одна з найстаріших нині діючих конститл цій j одна з найбільш жорстких: за 2J1 років до неї внесено всьою 27 поправок. 10 із яких, так званий Білль про права, вступили в дію ще в 1791 р. На противаг} юридичній конституції існує, за висловленням американських теоретиків, "жива конституція" Іншими словами. Конституція 1787 р. діє сьогодні з численними доповненнями у вигляді судових прецедентів, законів Конгрес}; актів президентів. 1 все ж Конституція 1787 р. до цього час} залишається юридично активною. Проте моптньою є не стільки американська конституція, скільки сама конституційна система. Ця сисісма складається, по-першс. зі ставлення суспільства до конституції, а. по-друге, зі зразків поведінки політичних інститутів, що виникли навколо конституції Конституція в США має найвищий авторитет. Жодна людина, жодна гілка влади- ані президент, ані конгрес, ані полісмен на перехресті вулиці - не мають права ігнорувати конституцію; її положення є законом для всіх, а суди виступають провідниками конституції. І так протягом двох століть54

Згадаємо дешо історичні факти 3 початку колонізації до 17X6 р. (майже 150 років) економічне і політичне становище північноамериканських колоній б}ло невизначеним і нестійким. Національний уряд не мав права регулювати торгівлею, він втратив контроль навіть за зовнішніми зв'язками, і деякі штати почали

160


>>>161>>>

самостійні переговори з європейськими державами. Становище б>ло тяжке, торгівля завмерла, врожай не збирали, гроші знецінювалися. Штати стали виплекати свої асигнації, поширювалася спекуляція землею, народ не бажав сплачувати податки. Одні тільки відсотки з І державного боргу становли приблизно 14 млн. доларів при національному щорічному прибутку в 400 тис. Люди розумні і далекоглядні забили тривогу".

За таких умов і було скликано Конвент, і в травні 1787 р. в Філадельфії на конституційній нараді під головуванням Д. Вашингтона ухвалили конституцію. Конвент розумів, що головна проблема - цс сумістити досягнутий рівень самостійності штатів з необхідністю владного і діяльного федерального уряду. Мова йшла про створення досить гнучкого центрального апарат) управління, невідомого світу*. Три співавтори конституції - Гамільтон. Джей, Медісон - не були кабінетними вченими, всі їх зусилля були спрямовані на те, щоб розумні ідеї були втілені в життя. І вони активно працювали над створенням системи "стримувань і противаг", розвиваючи теорію "змішаного правління" з розподілом влад. Вони прийшли до висновку, що з подібної конструкції логічно випливає наступне: терміновість повноважень посадових осіб; несумісність депутатського мандату із обійманням посади в апараті управлінні; право вето на законопроекти; право розпуску парламенту; контроль над законодавчою владою, здійснюваний в ході виборів; відповідальність вищих посадових осіб \сі\ гілок влади перед верховним представницьким органом; незалежність корпусу суддів.

В розділі І ст. II Конституції США записано: "Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки'"7 І це не випадково. Спеціалісти вважають, що з перших днів існування США система розподілу влад працювала при відчутній зверхності або першості виконавчої гілки влади. Це особливо чітко виявилося після того, як у 1828 р було обрано президентом Ендрю Джексона;

161


>>>162>>>

причому цей президент вперше обирався «лекторами (виборцями), які були, в свою чергу, обрані не законодавчими зборами штатів, а народом (дорослими чоловіками)""*. Американський історик, професор Каліфорнійського університету Джон Хікс писав про це "Джсксонівська інтерпретація президентської влади також пропонувала дещо нове американській політиці. Той факт, що він був піднесений на цю посаду переважною більшістю, свідчила, що американський народ сам був відповідальним за цей результат Це породило теорію, що виконавча влада наділена значно більшим авторитетом, ніж будь-яка інша гілка влади".

Саме з президентства Е. Джонсона (1829-1837 pp.) починається період неухильного зростання повноважень виконавчої влади. Цей процес досяг апогею за президентства А. Лінкольна (1861-1865 pp.). Концентрація величезних повноважень влади в руках цього глави держави пояснювалася "умовами воєнного часу" (12 квітня 1861 р. почалася Громадянська війна), а також його видатними особистими якостями, проте, зрозуміло, проявили себе й загальні тенденції до підсилення виконавчої гілки влади.

Вбивство А.Лінкольна 14 квітня 1865 р. на певний термін призупинило цей загальний процес, бо далі до влади прийшли досить посередні президенти (починаючи з Е.Джонсона і завертаючи У. Маккінлі). В цей період значно відчутною була домінуюча роль конгресу Саме в цей час вийшла в світ книга В.Вільсона "Правління конгресу"6" (80-ті роки XIX ст.). в якій відроджувалася теорія про верховенство парламенту В цій праці майбутній президент США фактично поставив під су мнів американську' модель розподілу влад, надаючи перевагу британській парламентарній формі правління. В Вільсон вважав, що падіння першості виконавчої влади неминуче і передбачене самим станом тодішньої американської політичної системи. Він писав, що форма правління згідно з Конституцією 1787 р. існує лише на папері: "Дійсна форма нашого правління - це просто

162


>>>163>>>

ГУ

схема верховенства конгрес).. '" Справа в тому, що В Вільсон > [г80-ті роки XX ст бачив справді слабку президентську влад> і І слабких президентів Але. ставши президентом США (1913-1921 [pp.). він на практиці переконався в несправедливості того, про що писав більше трьох десятиліть том\

Після загибелі у вересні 1901 р. президента У. Маккінлі господарем Білого дому став віце-президент Теодор Рузвельт, який відновив і продовжив процес зміцнення і підсилення виконавчої влади, а значить і влади президента. Процес концентрації виконавчої влади в р\жах президента значно прискорився з почала 30-роіав у зв"язку з "" новим курсом"" адміністрації Франкліна Делано Рузвельта, обраного на посаду глави держави в 1932 р. і переобраного в 1936,1940 і 1944 роках"2. Саме з цього президентства закінчилась ера "мінімальної держави"' і настала ера "активної держави" з її регулятивною економічною функцією"'.

Таким чином, можна констатувати, що зростання влади виконавчого апарату виправдовувалося теоретичною конструкцією, згідно з якою президенту належить необмежена виконавча влада. в той час як конгрес володіє тільки законодавчою владою в рамках.чітко окреслених конституцією1 .

Отже, президент - центральна фігура на політичній арені Сполучених Штатів. Він не несе прямої відповідальності перед іншими державними інституціями. Призначені ним міністри відповідальні перед ним. і вирішальне слово завжди залишаєгься за президентом.

Перша фундаментальна проблема, що стояла ще біля витоків американської державності. - зробити посаду президента легітимною. Таке завдання поставив перед собою Дж Вашингтон, а його послідовники досягли в цьом\ значних успіхів. Не зважаючи на гостру і навіть жорстку партійну і фракційну боротьбу одразу після Дж. Вашингтона, зміна президентів відбувалася мирно, без воєнних переворотів і політичних змов. Відомо, що у всьому світі

163


>>>164>>>

протягом багатьох століть, починаючи з королів, а пон диктаторів і хунт, мирна передача влади була досить рідкісним явищем. Деякі критики американської конституції вважали ще в 1787 p.. що в США мирної передачі влади теж не буде, що кожен президент буде намагатися довічно залишатися на цій посаді або шукати собі наступника. Проте їх пророцтва не збулися, хоча опасіння були досить реальними.

Обираний шляхом непрямих виборів президент мас чотирирічний термін повноважень. Проте діюча в США двопартійна система істотно змінила хараісгер президентських виборів, перетворивши практично непрямі вибори в прямі, бо обраним на посаду стає той кандидат у президенти, партійна приналежність якого збігається з партійною приналежністю абсолютної більшості колегії вибірників. Ця колегія, у свою чергу, обирається прямим голосуванням по штатах. У відповідності зі ст. 2 розділу 1 і 12 та XXIII поправкою до Конституції США кожний штат обирає кількість вибірників, направлених від штату до конгресу. Вибірники обираються списком за мажоритарною системою відносної більшості. Партія, що одержала відносну більшість голосів, одержує всі місця вибірників від даного штату. Загальна кількість колегії вибірників становить 538 чоловік (435 -кількість членів палати представників. 100 - кількість членів сенату. З - кількість членів від Федерального округу Колумбія)1". Таким чином, достатньо, щоб серед вимірників 270 представляли республіканську партію, і президентом стане представник саме цієї партії, бо вибірник належтиь до однієї з двох впливових партій і голосує на основі своєї партійної приналежності. Тому, мабуть, не випадково, що один з двох кандидатів у президенти США святкує свою перемогу в день, коли оголошуються результати виборів вибірників (у листопаді кожного високосного року), в той час як офіційне голосування за майбутнього президента вибірники проводять по штатах лише в грудні. За всю

164


>>>165>>>

рсторію Сполучених Штатів вибірники голосовали за кандидатів іншої партії всього лише 8 разів

Президент США може б\ти переобраний лише один раз Про це Йдеться в поправці XXII до Конституції США. яка вступила в дію у 1951 році"1. Якщо стаття П. розділ 1 Конституції США проголошує, що президент "перебуває на посаді протягом чотирирічного терміт'*7, то поправка XXII уточнює"' Жодна особа не повинна обиратися більше двох разів". Виняток може б}ти зроблено тільки

Щшя найбільш видатних і популярних президентів Наприклад. Франклін Делано Рузвельт обирався на посаду президента чотири рази. Він був досить відомим політиком. Вже в період першої світової війни він був заступником військово-морського міністра в адміністрації В.Вільсона. в 1920 р. балотувався у віце-президенти, а в 1928-32 pp. займав посаду губернатора Нью-Йорка. Його політичній кар'єрі допомогло й те. що він був племінником Теодора Рузвельта, Президента США 1904-1909 pp. Однак жодному американському президентові не доводилося мати справу з такою складною економічною ситуацією, таким відчаєм, що охопив суспільство, з якими зустрівся Ф.Рузвельт. 4 березня 1933 р., в день вступу Рузвельта на посаду, відбувся обвал американської банківської

; системи - всі штати закрили свої банки. Президент Рузвельт застосував нсч\вані для того часу заходи, назвавши свою програму "Новим курсом", яка стала домінуючою в державі. Вона не тільки

[вивела держав) з "великої депресії", а й привела до розквіту економіки США68.

Законодавство США, що регламенту є порядок обрання глави держави, проголошує нормальне право кожного громадянина, який користується в повному обсязі політичними правами, балотуватися на виборах. Проте існують і певні обмеження, встановлені законом Так. на посаду президента США не може бути обраний той. хто не є громадянином США за народженням, хто не досяг тридцятип"ятирічного   віку   і   протягом   чотирнадцяти   років

165


>>>166>>>

постійно не проживав на території Сполучених Штатів }а традицию, яка зберігалася до обрання у I960 р на посаду президента Дж Кеннеді. цю посаду займали виключно особи, чи] предки жили в Америці ще до проголошення незалежності США. Конституційна практика встановила також, що президент і віце-президент не можуть бути мешканцями одного штату0' Крім того, законодавство окремих штатів вимагає для реєстрації кандидатів від партій чи груп, не представлених у законодавчих органах, подання особливих петицій, підписаних значною кількістю виборців7".

Церемонія вступу на посад> нового президента (інагурація) відбувається 20 січня наступного після виборів року. Перед вступом на посаду президент, згідно з Конституцією, дає клятву такого змісту: "Я урочисто клянусь (або обіцяю), що буду чесно виконувати обов'язки Президента Сполучених Штатів і в міру своїх сил зберігати, захищати і підтримх вати Конституцію Сполучених Штатів "(ст. 2. розділ І)7'.

Після обрання і вступу в свої повноваження президент, як і будь-який державний службовець, згідно з Конституцією (ст 2, розділ І) в \становлений термін одержує за свою службу винагороду, яка не може збільшуватися чи знижуватися протягом періоду, на який його обрано, і протягом цього періоду він не має права одержувати іншу грошову винагород)' від Сполучених Штатів чи від будь-якого зі штатів"7:. Окрім того, всіх осіб, в тім числі і президента, що займають будь-яку почесну посаду, перебуваючи на державній службі США, стосується також і положення ст І розділу 9 Конституції США71, де говориться, шо вищевказані посадові особи не можуть без згоди конгресу прийняти той чи інший подарунок, винагороду, посаду або титул від якого-неохдь короля, принца чи іноземної держави74

Конституцією США передбачена посада віце-президен га, якого обирають в тому ж порядку, що й президента: кандидат) ру

166


>>>167>>>

I

Ьцс-прсзидснта пропонують кандидатом у президенти і |олос>ють одночасно з кандидатурою президента від відповідної Ьартії Скільки-небудь суттєвих повноважень ця посадова особа ш має. Віце-президент заміщує президента за його відсутності. Іоловує в сенаті і викоте окремі доручення У випадку ж. коли президент США не спроможний виконувати свої обов'язки Квобора, смерть, відставка та ін ). його місце повинен посісти віце-президент (або на певний час. або на весь термін повноважень, що залишився до чергових виборів) Розуміючи, що за певних умов віце-президент може стати президентом, до їіого кандидатури під час виборів ставляться настільки ж серйозно, як і до кандидатури президента.

Коли ж достроково відкривається вакансія посади віце-президента, то відповідні призначення згідно з поправкою XXV до Конституції США проводить президент і затверджує конгрес. В 70-ті роки в період " уотергейтского скандалу " в США склалася парадоксальна ситуація: обраний в 1972 р. віце-президент С. Агню. звинувачений у фінансових зловживаннях ', змушений був піти у відставку. На його місце президентом був призначенний Дж Форд. Проте незабаром під загрозою застосування імпічменту пішов у відставку і президент Р Ніксон В [результаті цих перестановок на чолі американської держави стала особа, яка взагалі не обиралася ні на посаду віце-президента, ні на посаду президента76.

Досить важко дати однозначну відповідь на питання: яку владу представляє віце-президент США - законодавчу чи виконавчу? Рекомендується він на посаду віце-президента кандидатом у президенти і обирається разом з ним Таким чином, його можна вважати представником виконавчо-розпорядницької влади, що підтверджується і сі II розділу 1 Конституції США "У випадку усунення президента з посади або його смерті, відставки чи [Нездатності здійснювати права й обов'язки  згідно з посадою

167


>>>168>>>

повноваження президента переходять до вще-презпденіа"'7 Американські президенти Г Трумсн. Л Джонсон. Р Ніксоц Дж. Форд до вступ) на посаду президента посідали місце щце, президента. З іншого бок>. згідно зі ст 1 розділ} 3 "віце-презіисні Сполучених Штатів є головою сенату, але може голосувати лише в том)' випадку, якщо голоси розподіляються порівт" Гут ьщ^. президент виступає представником законодавчої влади На початку серпня 1993 р. в конгресі США обговорювався п'ятирічний бюджетний план. В палаті представників він б\в увалений 21$ голосами проти 216. а в сенаті голоси розділилися порівну' 50 на 50, І тоді свій голос за прийняття бюджету віддав віце-президент Альберт Гор70.

Двоїстість становища віце-президента підсилюється ще й тим, що жалування він отримує із бюджет) сенат), де він як голова сенат)- має і свій штат співробітників.

Президент США політичної відповідальності за свої дії перед конгресом не несе, але він може бути усунений конгресом з посади в порядку імпічмент), якщо його визнають винним у зраді, хабарництві, інших тяжких злочинах або вчинках (є і 11. розділ 4) . Цю процедур) порушує палата представників конгрес), вона ж форліхлює звинувачення, яке ) хвилюється більшісію голосів загального склад) палати. Документ, що містить звинувачення, оформлюється як "рішення великого журі", передається до сенату, який розглядає справ)' по суті згідно s правилами карного процес)1 (з викликанням свідків, експертів. поданням сторонами документів і т.д.) і ухвалює рішення. Під час розгляд)' справи в сенаті головує не віце-президент, а голова Верховного суд\ США. Рішення сенат ухвалює таємним голосуванням, при цьом) необхідно не менше двох третин го.іосів присяжних сенаторів81

Імпічмент по відношенню до глави держави лише за форм010 можна вважати  судовим  процесом.  За своєю суттю - цС

168


>>>169>>>

толітичний процес, .метою якого є усунення президента з посади і позбавлення його "права посідати і виконувати б\дь-як\ почесну. відповідальну або оплачувану посад} на службі США"42. Фактично подібне усунення з посади означає для президента крах усієї його політичної карєри. Крім того, після усунення президента з посади посередництвОіМ імпічменту, він може о\ти притягнений до с\д\ за карний злочин як пересічний громадянин США81. Причому президентське право помилування в даному випадку не застосовується.

З 1789 p.. тобто з моменту введення Конституції США в дію, імпічмент порушувався 66 разів Так було, наприклад, в 1834 р. (президент Д.Тейлор), в 1896 р. (президент Г.Гувер), в 1952 р. (президент Г.Трумен), в 1973 р.(президент Р.Ніксон)м. Палата представників виносила рішення великого журі про передання до суду сенату лише 13 разів. Р. Ніксон повинен був стати в зв'язку з "уотергейтом" чотирнадцятим, але завчасно подав \ відставку (до речі, конституція не передбачає відставку президента, проте, як говорилося вище, один раз вона мала місце в історії США). По суті ж справа розглядалася в сенаті тільки один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868