Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

Цивільне процесуальне право України

 

Опорний конспект з курсу «Цивільне право України».

§ 1. Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система.

КУ ст.55 “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”. Ст.6 ЦК України – захист прав здійснюється судом, арбітражним судом, третейським судом, товариським судом.

Захист цивільних прав здійснюється профспілковими та іншими громадськими організаціями. Також захист цивільних прав може здійснюватись в адміністративному порядку.

Відповідно до ст.1 ЗУ “Про арбітражний суд” на арбітражного суддю покладено всі господарські справи. Захист прав, що виникають з шлюбних та сімейних відносин здійснюються судом, органами опіки та піклування, органами реєстрації громадського стану. Ст.6 Кодексу про шлюб. Трудові відносини ст.221 КзПП. Земельні спори. Ст.103 Земельного кодексу. Ст.33 ЗУ “Про місцеве самоврядування”. Земельні спори розглядаються виконкомами селищ, міст, а саме утворюваною ними узгоджувальною комісією. Крім цього – арбітражним судом, третейським судом і в загальному судовому порядку.

Третейські суди вирішують будь-які спори, які виникли між громадянами за винятком спорів, що виникають з трудових та сімейних правовідносин (ст.1 ЗУ “Про третейській суд”).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються адміністративними комісіями при районних державних адміністраціях, районними (міськими) комісіями у справах неповнолітніх, органами ВС, органами державних інспекцій, посадовими особами, уповноваженими на те, та в загальносудовому порядку.

Органи нотаріату також покликані сприяти захисту прав та свобод громадян.

Змістом цивільно-процесуального права є діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідношення). Процесуальною формою є об‘єктивне закріплення і оформлення відповідної діяльності. Діяльність суду складається з послідовних дій. Всі дії повинні бути закріплені в відповідних процесуальних документах.

Цивільне процесуальне право – це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, який складається: з провадження по розгляду і вирішення справ по спорах з цивільних, сімейних, трудових, земельних та кооперативних правовідносин; справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження. Все це є провадженням в цивільних справах.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільно-процесуального права визначаються: системою процесуальних дій, які виконуються судом, органом судового виконання, учасниками процесу; предмет визначається змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільно-процесуальних прав і обов‘язків суб‘єктів правовідносин; гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов‘язків. Сукупність реалізації цивільно-процесуальних прав і обов‘язків становлять зміст процесуальної діяльності суб‘єктів цивільно-правових відносин, судів, органів судового виконання (примусове виконання судових і інших рішень), осіб, які беруть участь у розгляді справи, інших учасників процесу.

Метод цивільно-процесуального права – це сукупність закріплених в нормах цивільно-процесуального права способів і засобів спливу на відносини, які регулюють поведінку їх суб‘єктів. За своїм змістом метод є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: імперативний метод впливу на поведінку суб‘єктів закріплений у нормах права, що встановлює зобов‘язання заборони і примушення. Зобов‘язання – обов‘язок конкретної активної поведінки (ст.195, 217 ЦПК). Заборона – виконання певних дій і бездіяльності (ст.135, 412 ЦПК). Примушування – вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм ЦП права (ст.172 ЦПК). Диспозитивний спосіб характеризується дозволянням і визначається правами суб‘єктів цивільно-процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених ЦПК (ст.99, 103 ЦПК). Імперативний спосіб стосується тільки становища суду (ст.142, 149, 222 ЦПК). Спосіб дозволення широко використовується в ЦП праві.

Система ЦП права – це сукупність норм та інститутів в галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК і складається з 2 частин: загальної та особливої. Загальна – об‘єднує норми і інститути ЦП права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І та ІІ). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ по стадії судочинства (розділи ІІІ та всі послідуючі).

Цивільне судочинство – це врегульований нормами ЦП права, порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов‘язаних цивільно-процесуальних прав і обов‘язків і цивільно-процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб‘єктами – органами судового виконання і учасниками процесу.

 

§ 2. Джерела цивільного процесуального права.

Джерелами ЦП права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах.

-          КУ розділ УІІІ, ІІ (статті відносно статусу громадян 24, 29, 31, 32, 55, 59);

-          Закони України, перш за все ЗУ “Про судоустрій” (1982);

-          ЦПК України;

-          ЦК України (правило про допустимість засобів доказування, ст.42-47 ЦК);

-          Кодекс про шлюб та сім‘ю (розкриває права і обов‘язки, склад осіб, визначає правила порушення справ в суді про позбавлення батьківських прав та в усіх спорах про дітей);

-          КЗпП (підвідомчість судових трудових справ, ст.221, 227, 229 КЗпП);

-          ЗУ “Про прокуратуру” (1991) (визначає права і обов‘язки прокурора в участі прокурора в цивільному судочинстві);

-          ЗУ “Про місцеве самоврядування” від 21.05.97.;

-          Укази Президента України та постанови КМУ, міжнародні угоди;

-          Керівні роз‘яснення, що даються постановами Пленуму ВС України (є обов‘язковими для виконання всіма судовими установами України, але такі постанови не мають нормативного характеру);

-          Декрет “Про державне мито”.

 

§ 3. Поняття, значення і класифікація принципів цивільного процесуального права.

ЦП право України і врегульоване ним цивільне судочинство будується на демократичних принципах. Погляди на право, як соціальну цінність і правосуддя, призначенням якого є захист прав громадянина. Принципи ЦП права – це закріплені в його нормах ідеї і погляду народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах, організаційну його побудову і процесуальну діяльність та процесуально-правове становище учасників процесу. Всі принципи між собою взаємопов‘язані і в сукупності складають систему. Кількісний склад в системі не закріплений в нормативному порядку.

Принципи можуть класифікуватися за дією в системі права: 1) загальні; 2) міжгалузеві; 3) галузеві (принцип законності – міжгалузевий; принципи диспозитивності – принцип цивільного права).

За нормою нормативного закріплення : 1) конституційні; 2) регламентовані законодавством про судочинство.

За роллю врегулювання процесуально-правового становища суб‘єктів правовідносин: 1) принципи, що зумовлюють діяльність суду і органів судового виконання; 2) принципи, що визначають процесуально-правове становище суб‘єктів.

За предметом регулювання: 1) принципи організації правосуддя; 2) функціональні принципи.

Конституційні принципи ЦП права:

1)       Здійснення правосуддя виключно судами (чт.4 КУ);

2)       Незалежність і недоторканість суддів та їх підкореність лише закону – незалежність передбачає обов‘язкову підкореність закону, яка саме і гарантує законність в діяльності суддів (ст.129 КУ, ст.33 ЗУ “Про статус суддів в Україні”, ст.8 ЦПК), незалежність означає 1 - незалежність їх від спливу думки органів державної влади і управління, службових осіб, рухів, засобів масової інформації, окремих громадян, 2 – суди повинні бути незалежними від вищестоящих судів, 3 – судді незалежні від інших суддів і голови суду;

3)       Державна мова судочинства (ч.1 ст.10 КУ, ст.129 КУ, ст.9 ЦПК) – українська, ЗУ “Про мову” ст.18 (мовою, прийнятною для населення), ст.123 – акти прокурорського нагляду - державною, юридична допомога – мовою, прийнятною для сторін, ст.6 – особи, що проводять дізнання, слідство, прокурори, судді тощо мають володіти українською, російською, а при необхідності іншою мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обов‘язків;

4)       Принцип законності – правосуддя у цивільних справах відповідно здійснюється відповідно до закону, що є одним з завдань цивільного судочинства (ст.2 ЦПК), законною повинна бути діяльність осіб, які звертаються до суду;

5)       Гласність судового розгляду, розгляд справ в судах відкритий (ст.10 ЦПК), кожний громадян віком від 16 років має право бути присутнім в залі суду, виняток – закрите слухання – 3 випадки: 1 – інтереси державної таємниці, 2 – відомості про інтимні сторони життя, 3 – таємниця усиновлення;

6)       Рівність учасників судового процесу перед законом і судом (ч.1 ст.21 КУ – рівність людей у правах та гідності), обмеження можуть бути як виняток встановлені національним режимом по відношенню до іноземних громадян (ч.1 ст.26 КУ, ст.424 ЦПК);

7)       Змагальність судового розгляду (ст.30 ЦПК), є засобом досягнення об‘єктивної істини справі;

8)       Забезпечення касаційного оскарження судового рішення (ч.4 ст.125 КУ). Оскаржуються в касаційному порядку тільки ті рішення, які не набрали законної сили. Касаційна скарга може бути подана протягом 10 днів з дня, що слідує за днем проголошення. Ст.209 ЦПК по особливо складних справах мотивувальну частину рішення суд складає протягом 3 днів. Суд касаційної інстанції не проводить судового слідства, він перевіряє законність і обґрунтованість дій суду і відповідність висновків суду дослідженим доказам або обставинам справи.

 

§ 4. Принципи диспозитивності і змагальності у цивільному процесі.

В судовому засіданні ведеться професійний спір між двома сторонами. Кожна з цих сторін відстоює свої права, свою позицію тими засобами, які передбаченні і дозволяються цивільно-процесуальним законодавством. Цей принцип відтворений в ст.30 ЦПК і виступає засобом досягнення об‘єктивної істини в справі. Зміст змагальності становлять процесуальні дії сторін та інших осіб, а також суду, спрямовані а встановлення фактичних обставин в справі, права і обов‘язки сторін.

 

§ 5. Підвідомчість цивільних справ судам, їх види та загальні правила.

Підвідомчість – це розмежування компетенції між органами держави (синонім – юрисдикція). Відповідно до ст.124 КУ юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Цивільна юрисдикція визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до судових органів. Ст.6 ЦК визначає, яким чином здійснюється захист цивільних прав. Ч.1 ст.24 ЦПК – загальне правило про підвідомчість. Для можливості з‘ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції): 1) наявність спірних правовідносин; 2) суб‘єктивний склад; 3) відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів. Судам загальної юрисдикції не підвідомчі справи, які виникають із конституційних, фінансових, адміністративних правовідносин, за винятком справ, що зазначені в ч.2 ст.24 та ст.236 ЦПК. П.3 ст.24 ЦПК – визначено підвідомчість судових справ окремого провадження, перелік яких міститься в ст.254 ЦПК. Суди розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства. Питання про підвідомчість вирішується суддею одноособово в стадії прийняття заяви для розгляду. Якщо встановлено, що справа не підвідомча суду, то про це виноситься мотивована ухвала. В такій ухвалі суддя повинен роз‘яснити особі, до якого юрисдикційного органу вона має звернутися. Така ухвала про підвідомчість підлягає оскарженню.

 

§ 6. Підсудність справ: поняття, значення і види підсудності.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчості їм цивільних справ називаються підсудністю. Існує два види підсудності: 1) функціональна (разова); 2) територіальна. Функціональна – це підсудність, яка визначає компетенцію окремих ланок судової системи на підставі виконуваних ними функцій. Як підвид цієї системи – разова – визначає компетенцію різних ланок судової системи, як суд першої інстанції. Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами. Загальне правило про визначення підсудності закріплено в ст.123 ЦПК – всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства розглядаються районними судами, крім тих, що законом віднесені до компетенції інших судових органів (обласні, міжрайонні, військові, суди касаційної і наглядової інстанції). Ч.2 ст.123 ЦПК – перелічуються судові органи, які розглядають справи військовослужбовців. Існує така особливість, що підсудність справи визначається залежно від того, дії яких посадових осіб і органів оскаржуються. Міжобласного суду – як суду першої інстанції підсудні всі справи, підвідомчі цивільному судочинству. Ст.124 ЦПК. Цивільні справи, в яких однією із сторін є районний (міський) суд, військовий суд гарнізону, розглядає відповідно Верховний  суд Республіки Крим, обласний суд, Київський і Севастопольський міські суди, військовий суд регіону, Військово-Морських Сил. Підсудність цивільних  справ,  в  яких  однією  із  сторін  є Верховний  суд  Республіки  Крим,  обласний  суд,  Київський    чи Севастопольський міський  суд,  міжобласний  суд,  військовий  суд регіону, Військово-Морських Сил, визначає Верховний Суд України.

ВС України, як суд першої інстанції розглядає такі справи: 1) по скаргах на рішення центральної виборчої комісії по відмові реєстрації участі партії у виборах; скарга на відмову зареєструвати претендента на кандидатуру Президента; на відмову окружної виборчої комісії в реєстрації ініціативної групи виборців (ст.243-6 ЦПК) тощо; 2) по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії по реєстрації кандидата на посаду народного депутата України (ст.243-11 ЦПК); 3) скарги про визнання виборів недійсними (ст.243-16 ЦПК, ст.8, 124 КУ, ЗУ “Про вибори народних депутатів”); 4) скарги на рішення, прийняті відносно релігійних організацій (ст.248 ЦПК). За проектом закону “Про судоустрій” ВС України буде судом касаційної інстанцій та апеляційним. Цивільні справи розглядаються колегіально та одноособово. Міжрайонні суди утворюються в тих районах, де обрано не достатню кількість судів для розгляду справ колегіально. Отже міжрайонні суди всі справи розглядають колегіально. Одноособово розглядаються всі цивільні справи. Колегіально розглядаються справи по спорах про визнання місця проживання дитини, відібрання дитини, питання, пов‘язані з батьківськими правами, виселення, в разі скасування рішення суду. Тому, що це ускладнені категорії справ і вони розглядаються за участю прокурора і органів державного управління. Колегіально також розглядаються справи, якщо в справі об‘єднані позовні вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду. Якщо суд наглядової або касаційної інстанцій визнає, що справа є особливо складною, вона розглядається колегіально.

Територіальна підсудність підрозділяється на такі підвиди: 1) загальна; 2) альтернативна; 3) договірна; 4) виключна; 5) по зв‘язку справ. Ст.125 ЦПК – позови пред‘являються за місцем проживання відповідача, тобто загальна підсудність визначає компетенцію суду залежно від знаходження відповідача. Альтернативна підсудність – ст.126 ЦПК визначає підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути одну і ту ж саму справу (декілька судів однієї ланки). Перелік таких справ є вичерпним. Право вибору місця розгляду справи законодавець віддав позивачеві. Виключна підсудність встановлює, що пред‘явлення позову можливе лише у точно визначеному у законі суді. Правила закріплені в ст.130 ЦПК. Виключної є підсудність відносно справ, де розглядаються питання, що пов‘язані з нерухомим майном (земельні ділянки, будівлі, багаторічні насадження). Ці справи будуть розглядатися в судах за місцем знаходження нерухомого майна або ж за місцем відкриття спадщини. Договірна підсудність встановлюється за згодою сторін. Ст.129 ЦПК – сторонам надається право встановлювати договірну територіальну підсудність. Особливість полягає в тому, що сторони обмежуються в укладенні угод і визначенні підсудності відносно тих справ, які можуть бути розглянуті тільки за виключною підсудністю (ст.130 ЦПК). По зв‘язку справ (ст.131 ЦПК) позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться у різних місцях, пред‘являються по місту знаходження одного з відповідачів (вибір до якого суду позивати позовну заяву закріплений законом за позивачем). Якщо по справі подається зустрічна позовна заява, вона розглядається в тому суді, де була розглянута первинна позовна заява. Якщо порушена кримінальна і суд виділив ї в окреме провадження, то в обласному суді кримінальні судді спроможні розглядати цивільні справи, а в більшості випадків ці цивільні позови пред‘являються в порядку цивільного судочинства за правилами підсудності.

Передача справ з одного суду в іншій суди може бути здійснена лише у межах держави. Питання про зміну підсудності можуть вирішувати: голова ВС, його заступники, голови ВС АРК, голови обласних судів, міст Києва та Севастополя, міських судів, голови військових судів регіонів і військово-морських сил. Суб‘єктами оскарження є: заінтересовані особи або особи, які беруть участь у розгляді справи. За ініціативою суду питання про зміну підсудності вирішується: 1) якщо суд визнає, що даний конкретний позов зручніше вирішувати за місцем проведення найголовніших дій по справі, які підлягають перевірці; 2) суд змінює підсудність, якщо відповідач, місце проживання якого не відомо, доведе суду, що справу доцільно розглядати за дійсним місцем його проживання. Підсудність може змінюватись і в тому випадку, якщо після відводу судді або його відсторонення від справи, немає в цьому суді суддів, які б могли розглянути справу, тобто справи про зміну підсудності направляються до вищестоящого суду. Питання про підсудність справи вирішується суддею одноособово при прийнятті позовної заяви. Якщо суд не приймає позовну заяву у зв‘язку з непідсудністю справи суду, він зобов‘язаний згідно ст.132 ЦПК повернути заяву з мотивованою ухвалою суду. Вона може бути оскаржена в 10 денний термін. Якщо позовна заява подається поштою або суддя дізнався про її непідсудність значно пізніше, ніж вона була прийнята, то суд зобов‘язаний переслати заяву з мотивованою ухвалою до того суду, який зможе розглянути справу з мотивованою ухвалою судді. Справа, провадження по якій вже почалося в судовому засіданні, безпосередньо не може передаватися з одного суду до іншого. Гл.15 ЦПК “Підсудність”.

 

§ 7. Поняття і мета доказування у цивільному процесі.

Ст.15 ЦПК. Метою цивільного судочинства є то, що суд з‘ясовує об‘єктивну істину по справі і правильно застосовує норми матеріального права. Пізнавальна процесуальна діяльність в основі своїй складається з 4 частин: 1) доказування фактичних обставин, які з‘ясовуються під час розгляду справи; 2) з‘ясування судом деяких фактичних обставин справи, які існують в момент розгляду справи, шляхом безпосереднього спостереження в судовому засіданні; 3) пізнання судом спірного правовідношення прав та обов‘язків сторін; 4) пізнання, яке здійснюється судами вищої інстанції в процесі перевірки законності та обґрунтованості рішень. Завжди об‘єктом пізнання будуть обставини справи (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких встановлюються обставини. Мета -  встановлення об‘єктивної істини. Засоби – процесуальна діяльність по встановленню об‘єктивної істини. Ст.99 ЦПК встановлює права і обов‘язки сторін, а  також інших учасників процесу. Суб‘єктом доказування буде і суд. Перш за все тому, що суд зобов‘язаний вжити заходів для встановлення об‘єктивної істини (ст.15 ЦПК), суд зобов‘язаний сприяти сторонам у зборі доказів (ст.30 ЦПК), суди вирішують питання про належність і допустимість доказів (ст.28 ЦПК). Саме за судом закріплене право і обов‘язок давати оцінку доказам (ст.62 ЦПК). Суб‘єктами доказування є сторони, інші учасники процесу, які беруть участь в розгляді справи і суд. Доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб‘єктів процесу незважаючи не те, що їх функцій в доказуванні різні, воно вимагає процесуальну і розумову діяльність суб‘єктів доказування, яка здійснюється у встановленому законом процесуальному порядку і спрямована на з‘ясування дійсних обставин справи. Етапи доказової діяльності: 1) твердження про факти (ст.137 ЦПК) – суд зобов‘язує сторони посилатися на ті обставини, на підставі яких вони поставили вимоги перед судом, тобто на обґрунтування позову; 2) визначення заінтересованих осіб щодо доказів (п.5 ст.137 ЦПК) – сторони і інші заінтересовані особи зазначають докази, що підтверджують позов, тобто сторони не подають, а вказують  на докази; 3) подання доказів – докази по справі подають сторони та інші особи, які беруть участь у розгляді справи, якщо ж поданих доказів недостатньо, то – 4) збирання доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, або за своєю власною ініціативи (ч.2 ст.30 ЦПК); 5) дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття судом у судовому засіданні інформації про обставини справи, принциповим є те, що така інформація повинна бути досліджена і прийнята всіма учасниками процесу; 6) оцінка досліджених доказів.

Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування (ст.28, 29 ЦПК). Правила оцінки доказів закріплені в ст.62 ЦПК. Оцінка доказів полягає в тому, що суб‘єкти доказування осмислюють подані докази і роблять логічні висновки, засновані на законах логіки і процесуального права. Оцінюють докази всі учасники процесу. Остаточні висновки по справі робить суд з додержанням правил про постановлення рішення в нарадчій кімнаті (ст.210 ЦПК). Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.

 

§ 8. Поняття і види доказів у цивільному процесі. Джерела засобів доказування.

Доказами в цивільній справі  є  будь-які  фактичні  дані,  на підставі   яких  у  визначеному  законом  порядку  суд  встановлює наявність або відсутність  обставин,  що  обґрунтовують  вимоги  і заперечення  сторін,  та  інші  обставини,  що  мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.27 ЦПК). Носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування: 1) пояснення сторін і третіх осіб; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази; 5) висновки експертів. Зміст доказів: це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти – це дії чи бездіяльність та події. Процесуальною формою є засоби доказування, які виступають джерелами інформації (ст.27 ч.2 ЦПК). Одержання і дослідження доказів повинно здійснюватись в строгій процесуальній формі, яка закріплена в ст.28-61 ЦПК, 180-190 ЦПК. Саме ці норми будуть виступати процесуальною гарантією всебічного, обґрунтованого розгляду доказів. Докази класифікуються: 1) за характером зв‘язку (прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню; побічні – навпаки характеризуються численністю зв‘язків з фактами); 2) за процесом формування (первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню; похідні (копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел); 3) за джерелами одержання (І – особисті, речові; ІІ – первинні, похідні; ІІІ – особисті, речові, змішані). Особисті докази мають суто об‘єктивний характер. Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Необхідний склад  фактів предмету доказування визначається на підставі норм матеріального права. Ст.27, 30 ЦПК – належність до предмету доказування обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто підстави позову, і обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення. Інші обставини, які мають значення для справи. Згідно ст.32 ЦПК обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування, також законні презумпції, преюдиції. Презумпція – факти, які згідно з законом припускаються встановленими, такі припущення може бути спростоване в загальному порядку. Преюдиції – факти, встановлені судовим рішенням, що набрали законної сили, такі факти не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Таким чином, доказуванню не підлягають: 1) загальновідомі факти; 2) преюдиційні факти; 3) презумуючі факти. Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані судом. Про це повинно бути винесено ухвалу суду (землетрус, посуха). Загальновідомість може мати різні межі (межі країни, області тощо – це об‘єктивні межі; суб‘єктивні межі – данні факти повинні бути відомі не тільки певним особам, а й всьому складу суду і іншим особам, що беруть участь у розгляді справи).

 

§ 9. Належність доказів і допустимість засобів доказування. Обов‘язок доказування.

Ст.28 ЦПК – правило про належність доказів. В теорії ЦПК склалася така думка, що належними будуть докази, які мають значення для справи. Належні докази – такі докази, які мають властивість підтвердити взаємопов‘язані з ними істотні обставини, і які у відповідності з нормами матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити обставини між сторонами. Це зобов‘язує суд спрямовувати доказову діяльність на залучення доказів, які складають предмет доказування, тобто досліджуються ті фактичні данні, які входять до предмету доказування. Ст.137 (порушення справи) п.4,5 ЦПК – до порушення справи суд вимагає від позивача підтвердити позов належними доказами. Ст.143 ЦПК п.1,3 – підготовка справи до розгляду. Суд пропонує сторонам про необхідності подати додаткові докази. Допустимість засобів доказування ст.29 ЦПК. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод і інших дій. Ст.44,46 ЦПК – форма угоди проста, письмова або усна. Сторони і треті особи мають право давати як усні, так і письмові пояснення суду ст.99 ЦПК. Засобами доказування будуть відомості, які сторони і треті особи передають суду, тобто ці пояснення є джерелом інформації. Сторони є суб‘єктами спірних правовідносин. Сторона завжди дає показання, які їй вигідні. Змістом пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмету доказування другої сторони. Цивільно-процесуальний закон розрізняє визнання фактів ст.40 ЦПК і визнання позову ст.103 ЦПК. Визнання факту можливо однією і другою стороною. Визнання позову можливо лише відповідачем. Ст.103 ЦПК – права, закріплені за сторонами. Відповідач може визнати позов повністю або частково. Відповідач може визнавати предмет, підстави, зміст позову. Тобто кожен з елементів позову може бути предметом визнання. Показання свідків ст.141 ЦПК вказується на те, хто може бути свідком. Тобто свідок – це особа, якій відомі будь-які обставини по справі. Ст.142 ЦПК вказує на ті обмеження, які встановлені до осіб, які не можуть бути свідками. Не можуть бути свідками особи, які мають фізичні або психічні вади і не можуть правильно сприймати ті обставини, що мають значення по справі. Не можуть бути свідками представники по цивільній або кримінальній справі в зв‘язку з виконанням службових обов‘язків.

 

§ 10.  Судові витрати, їх поняття, види і відшкодування.

Гл.5 ЦПК. Витяг з Декрету КМУ “Про державне мито”. Інструкція “Про порядок обчислення та справляння державного мита” голова ДПА 22.04.93р. Інструкція “Про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, у зв‘язку з їх викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду” Постанова РМ України від 22.02.91р.; Постанова КМУ “Про визначення розміру витрат, пов‘язаних з розшуком відповідача в цивільних справах” від 01.02.95р.

Судові витрати – це витрати, які несуть сторони, треті особи з самостійними вимогами у справах у судовому провадженні, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження та провадженнях, що виникають з адміністративних правовідносин за вчинення в їх інтересах цивільно-процесуальних дій, пов‘язаних з розглядом справи і виконанням судового рішення. Ст.63 ЦПК – встановлюється два види судових витрат: 1) державне мито; 2) витрати, пов‘язані з розглядом справи. Державне мито – це грошовий збір, що справляється в судових органах з заяв і скарг, які подаються громадянами та юридичними особами до суду, та за видачу їм копій документів (рішень, ухвал, постанов тощо), який зараховується до місцевого бюджету. Витрати, пов‘язані з розглядом справи складаються з сум, що підлягають виплаті свідкам, експертам, перекладачам, з витрат на проведення огляду на місці, з витрат на розшук відповідача та виконання судового рішення. Розмір таких витрат визначається з фактичних затрат, які особа понесла (усні заяви з цього приводу не приймаються, тільки квитанції або інші докази).

 

§ 11.  Участь органів прокуратури у цивільному процесі.

Відповідно до ст.121 п.2 КУ на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в судах загальної юрисдикції. В цивільному судочинстві прокурорській нагляд за додержанням застосування законів судом не діє. Коли прокурор бере участь у розгляді справи, повинен сприяти виконанню принципу незалежності суддів. Тому основною метою є сприяння виконанню вимог законів. Відповідно до ст.13 ЦПК прокурор бере участь в розгляді цивільних справ по-перше. Коли постає питання про захист інтересів держави і, по-друге, захищає інтереси тих громадян, які за станом свого здоров‘я або з других поважних причин не можуть захистити свої права. Формами участі прокурора в процесі: 1) порушення цивільної справи; 2) вступ в цивільну справу. Якщо прокурор вступає в цивільну справу – він може вступити на будь-якій стадії розгляду цивільної справи (ст.118 ЦПК). Обидві форми участі прокурора в процесі можуть характеризуватися факультативністю або імперативністю. За власною ініціативою має факультативний характер, за вимогою закону має обов‘язковий характер. Обов‘язкова участь прокурора в цивільному процесі передбачається: 1) законом; 2) вимогою суду. Ст.335 ЦПК передбачає, що обов‘язковою є участь по справах, які розглядаються в порядку нагляду. В усіх справах, пов‘язаних з дітьми (ст.69, 71, 75, 76 КШС). Ст.33 ЗУ “Про прокуратуру” – спори про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Ст.143 п.4 ЦПК – рішення судді щодо притягнення прокурора до участі у справі. Типи проваджень: 1) позовне; 2) адміністративне; 3) окреме. Порушення справи у суді: позовні заяви, заяви, скарги. Суд з‘ясовує питання про підвідомчість справ, при вступі в справу прокурора – прокурор. Типові приклади: справи, які стосуються відшкодування матеріальних збитків, визнання угод недійсними, тобто таких, які укладені всупереч інтересам держави, скарги про захист виборчих справ громадян. При поданні позовної заяви прокурор повинен дотримуватися правил ст.137-139 ЦПК (змісту, форма позовної заяви, визначення її підвідомчості та підсудності). При поданні скарг в адміністративному та окремому провадженні – ст.250, 257, 268, 274, 285 ЦПК. Виключенням з цих правил є те, що відповідно до ст.4 декрету КМУ від 23.01.93 “Про державне мито” із відповідними змінами, процесуальні документи, які подаються прокурорам на порушення цивільної справи у суді державним митом не обкладаються. Відповідно до ст.99 та 120 ЦПК як особа, яка бере участь у справі, прокурор наділяється правами і обов‘язками: 1) прокурор має право знайомитись з протоколами (ст.200 ЦПК); 2) подавати заяву про виправлення описок і явних арифметичних помилок в рішенні суду; 3) брати участь в постановлені додаткового рішення та при роз‘ясненні рішень (ст.213, 214, 215 ЦПК). Вступити в справу прокурор може до постановлення судового рішення. Обов‘язок по доказуванню покладається на працівника прокуратури якщо прокурор порушує справу про захист  прав громадян. Вступ до цивільного процесу в стадії в порядку нагляду або оскарженню рішень. Відповідно до п.2 ст.120 ЦПК має право касаційне або окреме подання на рішення або ухвалу суду розглянути з його участю. В залежності від того, яку посаду займає конкретний працівник органів прокуратури, буде вирішуватися питання про реалізацію його права на касаційне подання. Прокурор або його заступник мають право вносити касаційне подання незалежно від того, чи брали вони участь у розгляді справи. Помічники прокурорів, прокурори управлінь і відділів вносять касаційне подання тільки по справах, в яких вони безпосередньо брали участь. Це правило закріплено в ст.289  ЦПК. Прокурор, який вніс касаційне подання, або вищестоящий прокурор має право до початку розгляду справи в судовому засіданні відкликати подання, доповнити його або змінити. По справах, в яких прокурор брав участь і не вносив касаційне подання, то, як і інші особи, які беруть участь у розгляді справи відповідно до ст.295-300 ЦПК, прокурор може подавати свої міркування по касаційній скарзі, або подати додаткові матеріали, що спростовують скаргу. Правом на порушення провадження про перегляд (ст.328) наділені генеральний прокурор і його заступник, прокурор АРК, міст Києва і Севастополя та їх заступники. Щодо нововиявлених обставин ст.343 ЦПК. Також має право брати участь в стадії судового виконання ст.353, 356 ЦПК. Процесуальні права – ст.99 ЦПК – ставити питання про відвід і самовідвід.

 

§ 12. Участь у цивільному процесі органів державного управління, профспілок, установ, підприємств, організацій та окремих громадян, які захищають права інших осіб.

Участь у цивільному процесі органів державного управління, профспілок, установ, підприємств, організацій та окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст.121 ЦПК) має 2 процесуальні форми: 1) звернення до суду із заявою (порушення цивільного провадження по справі); 2) вступ у процес по справі для дачі висновку – допускається як на вимогу суддів, так і за власною ініціативою, причому, відповідно до ст.121 – право на порушення справи надано органам державного управління, профспілкам, установам, підприємствам, організаціям та окремим громадянам, право на дачу висновку – тільки органам державного управління і технічної інспекції праці, профспілкам. Органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни можуть бути суб‘єктами захисту прав інших осіб за таких умов: 1) якщо є закон, який наділяє їх такими повноваженнями; 2) якщо вони можуть  здійснювати ЦП правосуб‘єктність, тобто вони можуть бути представниками в суді. Ці 2 умови стосуються 1 форми участі. Для того, щоб реалізувати право вступу в процес по справі по дачі висновку, органи державного управління можуть бути суб‘єктами захисту прав інших громадян за умови наявності справи в провадженні суду і обов‘язково за умови наявності цивільно-процесуальної суб‘єктності.

Процесуальні права, якими наділяються органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни. В залежності від форми участі встановлюється і обсяг процесуальних прав і обов‘язків. Якщо органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни прирівнюються до осіб, які беруть участь у справі і несуть обов‘язки, визначені ст.99 ЦПК. Але на відміну від сторін відповідно до ст.122 ЦПК вони не мають право закінчувати справу мировою угодою. Якщо органи державного управління, профспілки, установи, підприємства, організації та окремі громадяни реалізують 2 форму участі в цивільному процесі, тобто притягаються судом, вони прирівнюються до осіб, які беруть участь у справі і мають права та обов‘язки за ст.99 ЦПК. Найбільш типовими з органів дер управління, які порушують процес по захисту громадян є органи опіки та піклування, житлово-комунальні та фінансово-контролюючі органи. Ст.66, ст.129 КШС органи опіки і піклування державних адміністрацій, виконкомів здійснюють безпосереднє ведення справ по опіці і піклуванню щодо неповнолітніх та осіб недієздатних або з обмеженою дієздатністю. Такі органи можуть реалізовувати свої процесуальні права в обох формах їх вираження. Ст.71 КШС позбавлення батьківських справ, ст.12 КШС визнання усиновлення недійсним, ст.125 КШС скасування усиновлення. Органи опіки і піклування дають висновки по справам про позбавлення батьківських справ, про поновлення в батьківських правах (ст.71, 199 КШС). Також ці органи дають висновки в усіх справах про дітей (ст.67, 76 КШС), про відшкодування майнової шкоди, заподіяної опікуном чи піклувальником (ст.152 КШС).

Широкими правами та обов‘язками наділені житлово-комунальні органи. Вони приймають участь у справах, пов‘язаних із зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд або будівель, дають висновки щодо таких справ.

Як органи управління суди притягують до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, місцеві житлові органи. Порушення цього права призводить до скасування судового рішення. Роз‘ясненням ВС України роз‘яснено, що БТІ, на яке покладено обов‘язок проводити інвентаризацію та технічну паспортизацію основних фондів комунального господарства та окремих громадян, залучаються до розгляду справ для дачі висновків по справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування земельними ділянками.

Профспілки залучаються до розгляду трудових спорів (ст.244 КЗпП).

Звернутися до суду  із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним можуть органи опіки і піклування, громадські організації і близькі родичі таких громадян. Ст.256 ЦПК встановлення піклування. Для того, щоб подати подібну заяву громадяни мають підтвердити родинні стосунки з такою особою.

Крім того, громадяни можуть подати до суду скаргу на неправильність у списках виборців, або ж у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст.239 ЦПК). Звернення громадян самостійно за захистом  інтересів інших осіб ст.5 ЦПК не передбачено. Громадяни виконують в суді функцію представництва.

 

§ 13. Сторони в цивільному процесі. Поняття сторін, їх процесуальні права та обов‘язки.

Гл.10. Сторони. Ст.102. Позивач і відповідач. Сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач.   Сторонами   можуть   бути   громадяни,   а   також   державні підприємства, установи, організації, колгоспи,  інші  кооперативні організації,  їх  об'єднання,  інші  громадські  організації,   що користуються правами юридичної особи. Ст.103. Процесуальні права сторін. Сторони користуються  рівними  процесуальними  правами.  Крім прав,  зазначених  у  статті  99  цього  Кодексу,  позивач  вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу  або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних  вимог  або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть  закінчити  справу  мировою  угодою  в  усякій стадії процесу,  вимагати  виконання  рішення,  ухвали,  постанови суду. Особи,  які  беруть  участь  у  справах,   що   виникають   з адміністративно-правових   відносин,   і   в   справах    окремого провадження, користуються правами і  несуть  обов'язки  сторін  за винятками, передбаченими главами 29-39 цього Кодексу. Суд  не  приймає  відмови   від   позову,   визнання   позову відповідачем і не затверджує мирової угоди  сторін,  якщо  ці  дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права  і  охоронювані законом інтереси. Ст.104. Участь у справі кількох позивачів або відповідачів. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами  або до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів  щодо другої сторони виступає в процесі самостійно. Співучасники  можуть  доручити   вести   справу   одному   із співучасників, якщо він не є особою, вказаною  в  пунктах  1  і  2 статті 116 цього Кодексу. Особа, в інтересах якої розпочато справу за заявою прокурора, органу державного управління, профспілки, державного підприємства, установи,  організації, колгоспу, іншої кооперативної організації, їх   об'єднання,   іншої   громадської  організації  або  окремого громадянина (пункти 2 і 3 статті 5 цього Кодексу),  повідомляється судом про це,  і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Ст.105. Заміна неналежної сторони. Суд,  встановивши  під  час   розгляду   справи,   що   позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за  позовом,  може  за  згодою позивача,  не  припиняючи  справи,  допустити  заміну   первісного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем. Якщо позивач не згоден на заміну його  іншою  особою,  то  ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. Якщо позивач не згоден на заміну  відповідача  іншою  особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. При  відмові  у позові до такого відповідача понесені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Після заміни сторони розгляд справи починається заново. Ст.106. Процесуальне правонаступництво. В разі вибуття однієї з сторін в спірному  або  встановленому судом  правовідношенні  суд допускає у всіх стадіях процесу заміну відповідної  сторони  її  правонаступником.  Усі  дії,  вчинені  в процесі  до вступу правонаступника,  обов'язкові для нього в такій самій мірі,  в якій вони були б обов'язкові  для  особи,  яку  він замінив.

 

§ 14. Треті особи, їх види і процесуальні права та обов‘язки.

Третіми особами визнаються суб‘єкти цивільно-процесуальних правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу в суді. За правилами ст.107 ЦПК, враховуючи порядок вступу в процес по справі третіх осіб, поділяються на 2 види: 1) з самостійними вимогами (ст.107 ЦПК); 2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст.108 ЦПК). Третіми особами які заявляють самостійні вимоги називаються суб‘єкти ЦП правовідносин, які вступають в порушену в суді справу пред‘явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб‘єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів. Треті особи з самостійними вимогами можуть і не вступати в процес, а порушити самостійну справу, тобто пред‘явити позов до тієї із сторін, яка одержить позитивне рішення. Третя особа з самостійними вимогами вступає в справу шляхом пред‘явлення позову. Процесуальною формою буде позовна заява. Позовна заява (ст.137 ЦПК). Існує зв‘язок між вимогами третьої сторони і правовідносинами спірних сторін. Вимога третьої особи повністю або частково виключає вимоги позивача або зустрічний позов відповідача. Позовна заява самостійно обкладається державним митом незалежно від того сплачував позивач державне мито чи  ні. На захист прав третьої особи в процес може вступити прокурор (ст.118 ЦПК), можуть розпочати процес (ст.121 ЦПК) інші органи. На відмову в прийнятті заяви суд виносить ухвалу. Така ухвала є остаточним рішенням (ст.323 ЦПК). В цивільному процесі третя особа користується усіма правами і має обов‘язки позивача. Відмінність: позивач самостійно починає процес, а третя особа з самостійними вимогами вступає до процесу. Процесуальні права особи без самостійних вимог можуть реалізовувати без будь-яких обмежень. Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, називають суб‘єктів ЦП правовідносин, які беруть участь в процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб‘єктивних  прав і законних інтересів. Треті особи без самостійних вимог позов не заявляють. Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог, яка розкривається в ст.108 ЦПК характеризується тим, що постановлене судом по такій справі рішення наперед може сплинути на їх права і обов‘язки щодо однієї із сторін. Це можливо тільки тоді коли між третьою особою і позивачем існують матеріально-правові відносини (фактично: виникає право регресної вимоги). Єдине виключення встановлюється правилами ст.1099 ЦПК, коли одночасно задовольняється регресний позов. Мова йдеться про трудові спори. В разі з‘ясування судом неправильності звільнення працівника, матеріальна відповідальність за час вимушеного прогулу покладається не на адміністрацію, а на конкретну посадову особу, яка підписала звільнення.

 

§ 15. Представництво в цивільному процесі: поняття, види, умови.

Ст.110 ЦПК – громадяни мають право вести свої справи особисто або через свого представника. В деяких справах суд вирішує, що участь представника є обов‘язковою ( захист прав неповнолітніх, недієздатних). Представники є незалежними і самостійними (ст.120, 126, 161 ЦПК). В теорії ЦПК існує думка, що цивільно-процесуальне представництво – це різновид цивільного представництва. Але існує й інша думка, що цивільне представництво регулює матеріальні відносини, а цивільно-процесуальне представництво – процесуальні відносини. Ст.101, 111 ЦПК – обмеження у процесуальній дієздатності, здійснення прав вирішується через законне представництво. Подібним шляхом захищаються права неповнолітніх. Від юридичної особи діють представники, уповноважені цією юридичною особою. Ці повноваження надані їм в силу угод, договорів. Представники – це особи, що беруть участь у розгляді справи, вони самостійні, незалежні, та виконують представництво сторін та третіх осіб. Але можна сказати, що їх повноваження значно ширші. Представники за цивільними договорами доручення виконують свої обов‘язки і діють самостійно. Але у цивільному судочинстві представник дії разом з довірителем. Представник в цивільному судочинстві виконує 2 функції: - захищає права та інтереси осіб, які беруть участь у справі, здійснює правозаступництво; - виконує суто представницькі функції, виступає повіреним сторони (тієї сторони, з якою існують певні стосунки). ЗУ “Про адвокатуру”: в цивільному судочинстві адвокат виконує ці 2 функції. Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватись особами, визначеними ст.111, 112 ЦПК. Тобто представниками від підприємств, установ та організацій можуть бути члени органів управління, уповноважені представники підприємств, установ, організацій будь-якої форми власності. Представниками працівників можуть бути уповноважені профспілок (за місцем роботи працівника). Представниками громадських організацій можуть бути уповноважені таких організацій, яким їх статутами або положеннями надані права представляти інтереси відповідних організацій (об‘єднань). Представниками громадян та юридичних осіб можуть бути адвокати. Ст.104 ЦПК – представником співучасників може бути один із співучасників. Представниками неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних можуть бути батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ст.101 п.3 ЦПК). Представниками можуть бути й інші особи, допущені судом до представництва в конкретній справі. Від особи, яка бажає діяти  якості представника поступає заява (усна чи письмова) - безпосередньо в судовому засіданні, про що зазначається в протоколі. Суд з‘ясовує у інших учасників, чи мають вони заперечення, та після того, порадившись, приймає рішення про допуск чи недопущення представника, з мотивуванням то чи іншого рішення. Вимоги до представників: представники мають бути повнолітніми (ст.116 ЦПК) процесуально право і дієздатними. Ст.15 ЦК – обмеження дієздатності громадян у певних випадках дозволяє їм розпоряджатися майном, отримувати і розпоряджатися пенсію, з/п тощо лише за згодою піклувальника. Ст.260 ч.2 обмежено дієздатні можуть порушити справу про поновлення своєї дієздатності, але за ст.111 ЦПК вони не можуть самостійно представляти своїх інтересів (протиріччя). Не можуть бути представниками адвокати, яки отримали доручення про надання юридичної допомоги з порушенням законодавства про адвокатуру. Не можуть бути представниками в процесі судді, слідчі, представники прокуратури, крім випадків, коли вони здійснюють законне представництво своїх неповнолітніх дітей, недієздатних осіб тощо. Цивільно-процесуальне представництво – це процесуальна діяльність особи, спрямована на захист суб‘єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові в з‘ясуванні об‘єктивної істини в справі. Види процесуального представництва. В законодавстві зазначені такі види представництва (ст.110 ЦПК): 1) представництво громадян; 2) представництво юридичних осіб; 3) представництво по справах недієздатних та обмежено дієздатних осіб (ст.111 ЦПК); 4) офіційне представництво відсутнього боржника. В основу класифікації можуть бути покладені підстави виникнення: 1) за ознаками особи, в інтересах якої воно здійснюється; 2) аз ознаками особи, яка його здійснює. За підставами виникнення розрізняють: 1) договірне (добровільне і необхідне, виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації, здійснювати його можуть адвокати, юрконскльтанти, працівники підприємств, організацій в силу трудового договору, уповноваженими організацій, співучасниками); 2) законне представництво (обов‘язкове і необхідне, виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту, найбільш поширеним є здійснення представництво адвокатами: ст.59 КУ, ЗУ “Про адвокатуру”, ст.112 ЦПК; профспілки захищають інтереси робітників і службовців – ст.244 КЗпП, п.2 ст.112 ЦПК; громадські об‘єднання представляють інтереси своїх членів згідно своїх статутів ЗУ “Про громадські об‘єднання”; у справах з авторських і суміжних прав представництво здійснюють уповноважені державного агентства України з авторських і суміжних прав; декілька позивачів уповноважують представником когось з співучасників згідно п.5 ст.112 ЦПК; особи, допущені за п.6 ст.112 ЦПК здійснюють законне договірне представництво і не потребують юридичної освіти; щодо безвісно відсутньої особи – представником є опікун, що здійснює управління майном безвісно відсутнього; оголошений померлим – особа, що здійснює управління спадковим майном). За способом виникнення: 1) необхідне (факультативне і обов‘язкове); 2) добровільне. За ознаками особи, інтереси якої представляється: 1) представництво сторін (позивача, відповідача); 2) третіх осіб (з самостійними вимогами і без самостійних вимог); 3) представництво заявника заінтересованих осіб;  4) представництво органів державного управління. За ознаками особи, яка здійснює представництво: 1) адвокатами; 2) юридичними консультантами; 3) уповноваженими профспілок; 4) батьками, опікунами, піклувальниками; 5) співучасниками; 6) громадянами, які допущені судом до представництва конкретної осіб в конкретній справі (ст.111, 112 ЦПК).

 

§ 16. Пред‘явлення позову. Зустрічний позов. Об‘єднання і роз‘єднання позовів. Зміст і форма позовної заяви.

Відповідно до ст.6 ЦПК захист цивільної справи здійснюється шляхом подання позову до суду. Цивільно-процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду виступає позов. При визначені позову як вимоги про усунення порушення права, пред‘явленого однією особою до другої не враховується те, що така вимога властива не тільки позову, а й досудовим вимогам осіб. Ст.4, 136 ЦПК – заяви стають позовними тільки за умови додержання певним вимог позасудового звернення з відповідними претензіями. Необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні спору між заінтересованими особами. Сама же така вимога про захист права і охорону інтересів в справах позовного провадження називається позовом або позовною вимогою (ст.136-145 ЦПК). Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін. Це свідчить про те, що позов виступає цивільно-процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі компетентного органу – суду. Елементи позову: 1) предмет; 2) підстава; 3) зміст. Предметом буде та частина, яка характеризує матеріально-процесуальну вимогу позивача до відповідача стосовно якої позивач просить постановити судове рішення. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення певних дій (по відношенню до позивача) та виконання обов‘язків перед позивачем, предметом позову буде спірна правова-матеріальна вимога. В позовах про визнання предмет складають самі правовідносини. Їх визнають або не визнають. Предмет позову може співпадати з окремим предметом (спірним об‘єктом) в більшості з житлових правовідносин. Так, наприклад, коли розглядається справа про виселення, предметом буде правовідносини, які стосуються дострокового розірвання договору найму, об‘єктом – житлове приміщення. Підстави позову складають підстави, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази. Ст.137, п.4, 5 ЦПК. Підставами позову будуть: 1) юридичні факти, що визначаються нормами матеріального права; 2) доказові факти, тобто ті, що тісно пов‘язані з фактами матеріально-процесуального характеру і на підставі яких можливо зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Підстави поділяються на: 1) активні; 2) пасивні. Активні – які підтверджують, що право належить позивачу, а виконання певних обов‘язків – відповідачу. Пасивні – факти, з яких видно, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача. Зміст позову – змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення певних дій з зазначенням способу судового захисту. Види позовів. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, позови класифікуються на: 1) позови про присудження (від суду вимагається поновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, що порушували права, тобто присудження відповідача виконання обов‘язку в натурі або стягнення з нього завданих збитків); 2) позови про визнання (спрямовані на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між сторонами правовідносини, тобто суд підтверджує наявність чи відсутність прав і обов‘язків між сторонами); 3) перетворювальні позови (спрямовані на зміну або припинення правових відносин, напр.: спори про розірвання шлюбних відносин). Ст.55 КУ (захищати свої права, які порушені). Право на пред‘явлення позову – це надана і забезпечена можливість заінтересованим особам звернутися до суду з вимогою про  розгляд і вирішення цивільно-правового спору. Правом на пред‘явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації. Це прямо закріплено в ст.100 ЦПК, якою регулюється цивільно-процесуальна правоздатність, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст.423, 424 ЦПК). Право на пред‘явлення позову і реалізація цього права закріплені в ст.136 ЦПК. Для реалізації права на пред‘явлення позову необхідно: 1) наявність чи відсутність певних обставин; 2) додержання встановленого законодавством порядку пред‘явлення позову. До умов реалізації права на пред‘явлення позову належать: 1) визнання особи суб‘єктом цивільно-процесуального права (правоздатність); 2) встановлення наявності спору між сторонами (ст.124 ЦПК підвідомчість); 3) відсутність рішення суду, що набрало законної сили в тотожній справі (ст.136 ЦПК ч.4); 4) необхідно перевірити відсутність рішення товариського суду (п.5 ст.136 ЦПК); 5) відсутність угоди про передачу даного спору між сторонами на вирішення третейського суду (п.6 ст.136 ЦПК). Відсутність однієї з умов свідчить про неможливість реалізувати права на пред‘явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви. Якщо заява прийнята, та потім, при виявленні однієї з умов, суд повинен закрити справу (ст.227 ЦПК). ЦПК передбачає ї інші умови. До процесуальної форми реалізації права на пред‘явлення позову належать слідуючи умови: 1) додержання форми позовної заяви (ст.137 ЦПК); 2) кожна позовна заява повинна бути обкладена державним митом (ст.138, 139 ЦПК); 3) обов‘язково перевіряється дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п.8 ст.136 ЦПК); 4) необхідно перевіряти наявність повноважень на ведення справи у представника, який пред‘являє заяву від імені позивача (ст.113 ЦПК), за відсутності належно оформленого повноваження, суддя, на підставі п.9 ст.136 ЦПК, відмовляє в прийнятті заяви; 5) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність (ст.124-131 ЦПК). Ст.136 п.7 ЦПК – у випадках, коли справа не підсудна даному суду, заява повертається, про що постановляється мотивована ухвала, яка складається негайно після прийняття позову, починається відлік 10 денного терміну на оскарження ухвали. Ст.144,145 ЦПК. Право на об‘єднання позовів належить в першу чергу позивачу. Він може в одній позовній заяві об‘єднати кілька вимог. Але закон надає право суду об‘єднувати в одно провадження кілька однорідних позовних вимог за позовами одного і того ж позивача до того ж відповідача, або до різних відповідачів. Суд справі об‘єднати в одне провадження позови різних позивачів до одного і того ж відповідача. Інститут однорідних вимог. Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які виникають з одних правовідносин (ст.140 ЦПК). Залежно від обставин справи, суддя справі постановити ухвалу про роз‘єднання позовів у самостійні провадження. Підставою такого рішення є те, що сумісний розгляд ускладнює вирішення справи. Заперечення проти позову – це вмотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Заперечення проти позову можуть бути матеріально-правового або цивільно-процесуального характеру. Заперечення процесуального характеру обґрунтовують неправомірність виникнення і продовження судочинства з підстав відсутності у позивача права на пред‘явлення позову. Матеріально-правові – проти суті позову. Подання зустрічної позовної заяви – це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Відповідно до ст.140 ЦПК право на пред‘явлення зустрічного позову виникає з порушенням цивільної справи – не пізніше як за 3 дні до судового засідання. Прийняття заяви після закінчення строку залежить від суду. Суд приймає зустрічну позовну заяву для розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов‘язані, тобто випливають з одних правовідносин, або коли вимоги по них можуть взаємозараховуватись, та коли сумісний їх розгляд є доцільним (ст.141 ЦПК). Згідно ст.137 ЦПК, позовна заява подається до суду в письмовій формі. Позовна заява повинна містити в собі: 1) назву суду, до якого подається заява; 2) точну назву позивача і відповідача,  їх  місце  проживання або знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява подається представником; 3) зміст позовних вимог; 4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5) зазначення доказів, що стверджують позов; 6) зазначення ціни позову; 7) підпис позивача або його представника з  зазначенням  часу подання заяви. При розірванні шлюбу необхідно додати відомості про дітей, їх подальше виховання, розподіл спільного майна тощо. До позовної заяви додаються письмові докази,  а якщо  позовна заява  подається  представником  позивача  -  також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника.

 

§ 17. Підготовка цивільної справи до судового розгляду, її процесуальний порядок, строки підготовки.

Підготовка цивільної справи до судового розглядує обов‘язковою стадією. Ст.143 ЦПК – після прийняття позовної заяви суддя проводить підготовку справи до судового розгляду. Суддя виконує комплекс процесуальних дій, передбачених ст.143 ЦПК. Метою стадії підготовки є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи по суті. Завданням є підготовка справи до судового розгляду. Постанова пленуму ВС УРСР від 05.03.1977р. “Про підготовку цивільних справ до судового розгляду”. Завдання, поставлені перед судом: 1) суд уточнює обставини, що підлягають встановленню (факти, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін); 2) суд визначає характер спірних правовідносин сторін; 3) суд визначає матеріальний закон, яким необхідно керуватися при вирішенні справи; 4) визначає коло осіб, тобто встановлює суб‘єктів процесуальних правовідносин; 5) з‘ясовує коло доказів, необхідних для вирішення справи. Ст.143 ЦПК – перелік процесуальних дій суду, який не є вичерпним: 1) суд опитує сторони: відповідачу суд пропонує подати заперечення проти позову і подати докази, якими відповідач може підтвердити свої заперечення, суд може викликати сторони одночасно, в разі необхідності і саме під час опитування суд роз‘ясняє правило про укладення мирової угоди, наслідки, але остаточно вирішити щодо укладення мирової угоди можна тільки в судовому засіданні; 2) суд вирішує питання про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, опитує третіх осіб з самостійними вимогами; 3) суддя вирішує питання про участь в справі прокурора, є категорія справ, в яких участь прокурора в справі обов‘язкова, щодо іншої категорії справ – питання про участь прокурора вирішує суд; 4) суд вирішує питання про допущення в справу представника громадськості, цей порядок вирішується ст.161, п.5 ст.143 ЦПК; 5) питання про необхідність залучення до участі у справі свідків в порядку, передбаченому ст.45 ЦПК; 6) необхідність допиту свідків, які перебувають в іншій місцевості ст.33, 43, 45 ЦПК; 7) питання про необхідність вжиття заходів до забезпечення доказів; 8) суд, з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, може призначити проведення експерти, у певній категорії справ (про визнання особи недієздатною, поновлення дієздатності в разі одужання) суд зобов‘язаний призначити експертизу в стадії підготовки справи до судового розгляду; 9) може проводити огляд на місці як письмових, так і речових доказів (п.9 ст.143 ЦПК); 10) забезпечення позову можливо в будь-який стадії цивільного судочинства. Кожна стадія починається і закінчується ухвалою суду. В ухвалі суд визначає, які процесуальні дії суд виконував. Ст.147 ЦПК. Суд зазначає про час і день розгляду справи в судовому засіданні. Ця ухвала означає про закінчення підготовчої стадії. Стадія підготовки повинна бути виконана в ті строки, які зазначені в ст.148 ЦПК (трудові спори – 7 днів, про стягнення аліментів – 10 днів, інші справи – 15 днів).

 

§ 18. Забезпечення цивільного позову.

Забезпечення позову – це вчинення судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують виконання позитивно прийнятого рішення (ст.149-158 ЦПК). Забезпечення позову може відбуватися такими способами: 1) накладення арешту на майно або грошові суми, такі дії не дозволяється вчинювати щодо зарплати, доходів громадян, що займаються с/господарством, пенсій, стипендій, допомоги по соціальному страхуванню, але це не стосується позовів про стягнення аліментів; 2) заборона вчиняти певні дії; 3) заборона іншим особам здійснювати розрахунки або передавати майно відповідачеві; 4) зупинення продажу описаного майна; 5) зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального органу, коли боржник оспорює такий напис: предметом нотаріального регулювання є безспірне стягнення боргу. Ст.152 ЦПК – відносно державних підприємств, установ, організацій, кооперативних підприємств тощо, які є учасниками спору, то допускається тільки один спосіб забезпечення позову, а саме: заборона провадити певні дії. Про забезпечення позову суд або суддя виносить ухвалу. І відповідно ст.156 ЦПК така ухвала виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

 

§ 19. Судовий розгляд справи та його значення. Безпосередність, усність судового розгляду.

Значення судового розгляду визначається змістом діяльністю суду першої інстанції і виконуваних ним функцій в цій стадії. Також значення полягає в тому, що саме в цій стадії суб‘єкти процесуальних відносин можуть здійснювати доказову діяльність, спрямовану на досягнення встановлення судом об‘єктивної істини і постановлення обґрунтованого рішення. Ст.160 ЦПК - Суд першої    інстанції    при    розгляді   справи   повинен безпосередньо дослідити докази в справі: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися  з  письмовими  доказами,  оглянути  речові   докази. Винятки з цього правила допускаються лише у випадках, встановлених статтями 33 і 45 цього Кодексу. Розгляд справи відбувається  усно  і  при  незмінному  складі суддів. У разі заміни одного з суддів у процесі розгляду справи її розгляд має бути проведений з самого початку.

Постанова ВС від 21.12.90 “Про практику застосування цивільного законодавства при розгляді справ в суді першої інстанції”.

 

§ 20. Судове засідання – процесуальна форма розгляду цивільної справи. Складові частини судового засідання.

Обсяг і межі розгляду цивільних справ встановлені на принципах диспозитивності, змагальності, публічності. Докази подають сторони ти інші особи, але остаточний висновок належить судові. Суд може витребувати додаткові докази на будь-якій стадії. На засадах диспозитивності і змагальності сторони дуже активно приймають участь в процесі розгляду цивільної справи, і цивільна справа розглядається в межах, необхідних для з‘ясування істотних обставин по справі, встановлення їх об‘єктивної сторони, дійсних взаємовідносин сторін, їх прав і обов‘язків. Розгляд справи провадиться шляхом послідовно вчинюваних судом і учасниками процесу процесуальних дій. Такі дії складають певні частині. Кожна з цих частин має своє завдання і зміст. Таких частин 4: 1) підготовка; 2) розгляд справи по суті; 3) судові дебати; 4) постановлення і оголошення рішення. Перша частина має підготовчий характер (ст.165-177 ЦПК). Головуючий, тобто суддя відкриває розгляд справи, оголошує, яка справа розглядається, встановлює, хто є позивач і відповідач і пропонує їм зайняти відведені для них місця. Секретар судового засідання доповідає, хто із сторін з‘явився, чи вручені повідомлення. Головуючий зобов‘язаний роз‘яснити права та обов‘язки перекладачу, експертам. Головуючий видаляє свідків з залу судового засідання, оголошує склад суду і роз‘яснює сторонам право на відвід суду, секретаря, прокурора, роз‘яснює порядок і підстави розгляду клопотання про відвід (ст.18, 19, 21, 22 ЦПК). Якщо суддя розглядає справу одноособово, питання про відвід вирішується за 3 дні до початку розгляду справи головою районного (міського) суду. Колегіально – вирішується в нарадчій кімнаті, виноситься ухвала. Головуючий повинен зачитати чи є в учасників процесу клопотання в зв‘язку з розглядом справи. Якщо такі клопотання подаються, то суд обов‘язково опитує всіх учасників процесу. Друга частина судового розгляду – з‘ясування фактичних обставин справи. Правила про фактичний розгляд регулюються ст.178-195 ЦПК. Суддя доповідає, яка справа слухається (предмет, підстави спору), предмет вимог, розмір, обґрунтування та таке інше., тобто заява в повному обсязі. Далі – заперечення відповідача, обґрунтування, докази. Після доповіді головуючого від з‘ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, роз‘яснює сторонам закінчення справи мировою угодою, пропонує закінчити справу мировою угодою. Суд заслуховує пояснення позивача, третьої особи з боку позивача і його представника, відповідача, третю особу, представника, інших осіб, які беруть участь у розгляді справи. Якщо в матеріалах справи є письмові пояснення сторін та інших осіб, одержаних у порядку виконання окремих доручень (ст.33 ЦПК), суддя оголошує їх зміст обов‘язково. Далі встановлюється, яким буде порядок допиту свідків, експертів, пред‘явлення інших доказів. При допиті свідків суд встановлює особу, вік, чим займається, з‘ясовує відношення до даної справи, які стосунки із сторонами по справі має свідок, попереджають свідка про кримінальну відповідальність. Свідку пропонують розповісти про обставини, які йому відомі по даній справі, потім ставлять запитання. Першою допитує та особа, яка його викликала. Якщо викликав суд – позивач. За процедурою, після допиту свідки повинні залишатися в залі судового засідання до його закінчення. Але за згодою сторін суд може дозволити свідку залишити зал судового засідання. Суд оголошує показання свідків, показання яких подані в письмовій формі, одержаних шляхом виконання судових доручень (ст.33 ЦПК). Письмові докази (ст.1860187 ЦПК). Протягом їх огляду одержані шляхом виконання судових доручень, протоколами огляду письмових доказів на місці оголошуються в судовому засіданні і пред‘являються сторонам для ознайомлення. Дослідження речових доказів – ст.188 ЦПК. Ці речі повинні бути оглянуті судом і учасниками процесу і дати свої пояснення за результатами огляду. Якщо ж речові докази оглядались шляхом виконання судових доручень – оголошується протоколами огляду речових доказів. Якщо призначалася експертиза, то висновки по експертизі є предметом судового дослідження. Висновок експерту оголошується, а потім експерт для роз‘яснення і доповнення дає усні пояснення. Особи, що беруть участь у розгляді справи, мають право ставити запитання експерту для уточнення і пояснення питань (висновків) експертизи (ст.190 ЦПК). Суд вислуховує висновки представників громадськості, органів державного управління (ст.121, 191, 161 ЦПК), якщо вони брали участь у розгляді справи. Головуючий надає сторонам та іншим особам, що брали участь у справах, можливість надати додаткові пояснення. Наступна частина: суд постановляє ухвалу про закінчення з‘ясування обставин по справі і перевірці доказів. Третя частина судового засідання: судові дебати. Вона складається з промов сторін та інших осіб, що брали участь у розгляді справи, в яких висловлюються підсумкові висновки щодо дослідження обставин справи, як всього фактичного матеріалу так і тих доказів, що були дослідженні в судовому засіданні. Висловлюються пропозиції щодо задоволення чи незадоволення судових вимог. Ст.194 ЦПК – порядок судових дебатів. За її правилами першому надається слово позивачеві та його представникові, далі відповідачу, його представникові, далі треті особи, в залежності від того, на якій стороні вони брали участь у справі. Прокурор або представники органів державного управління, що притягаються для дачі висновків, виступають в судових дебатах першими (якщо вони виступають із захистом прав позивача чи відповідача). Якщо сторони самі порушили правовідносини по справі, то прокурор чи представник органу державного управління виступають після них. Прокурор виступає першим незалежно від того, чи він порушив справу чи ні.

 

§ 21. Заходи, що застосовуються у судовому засіданні до  порушників і неповагу до суду.

Ст.164. Заходи щодо порушників порядку в судовому засіданні. Особі,  яка  порушує  порядок  під   час   розгляду   справи, головуючий від імені суду робить попередження. За  непідкорення  розпорядженню  головуючого  або   порушення порядку під час судового засідання свідок, позивач, відповідач  та інші громадяни несуть відповідальність за частиною  першою  статті 185-3  Кодексу  України  про  адміністративні   правопорушення. В разі   непідкорення   розпорядженням   головуючого  з  боку прокурора або адвоката  їм  робиться  попередження.  При  дальшому непідкоренні  зазначених  осіб розпорядженням головуючого слухання справи за ухвалою суду може бути відкладено,  якщо  неможливо  без шкоди   для  справи  замінити  дану  особу  іншою.  Одночасно  суд повідомляє про це відповідно вищестоящого  прокурора  чи  президію колегії адвокатів. При порушенні  порядку  в  судовому  засіданні  сторонами або третіми  особами  суд  відкладає  розгляд   справи   або   видаляє порушників з залу судового засідання на весь час судового розгляду або на частину його.  В останньому разі головуючий знайомить особу після  повернення  її  до залу судового засідання з процесуальними діями, вчиненими в її відсутності.

Ст.185-3 КпАП. Прояв неповаги до суду. Неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, - тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до 15 діб. Злісне ухилення експерта, перекладача від явки в суд – тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

 

§ 22. Протокол судового засідання, його складання і зміст.   Зауваження на протокол судового засідання.

Вимоги, яким повинен відповідати протокол судового засідання щодо складання, оформлення, змісту, подання зауважень на протокол та їх вирішення регулюються гл.21 ЦПК (ст.198-201). Протокол веде секретар судового засідання. Протокол ведеться тільки у судах, які розглядають справу у суді першої інстанції.

Гл.21. Протоколи. Ст.198. Складання протоколів та їх зміст. Про кожне судове засідання і про  кожну  окрему  судову  дію, проведену поза засіданням, складається протокол. У протоколі судового засідання зазначається:      1) рік, місяць, число і місце, а також час  початку  судового засідання; 2) найменування і склад суду; 3) прізвища секретаря, прокурора, сторін та інших  осіб,  які беруть участь у справі, представника громадської  організації  або трудового колективу, свідків, експерта і перекладача; 4) розглядувана  справа; 5) відомості  про  вручення   повісток   і   причини   неявки викликаних до суду сторін та  інших  осіб,  які  беруть  участь  у справі, свідків, експерта, перекладача; 6) всі розпорядження головуючого; 7) роз'яснення  судом  сторонам  та іншим особам,  які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов'язків, зокрема права заявляти  відводи,  а також роз'яснення представникові громадської організації  або  трудового  колективу  його  процесуальних   прав (ст.161 цього Кодексу); 8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у  справі,  а  також  представника  громадської  організації   або трудового колективу; 9) основний зміст пояснень сторін та інших осіб,  які  беруть участь у  справі,  думка  громадської  організації  або  трудового колективу, викладена їх представником, а також показання  свідків, усне  роз'яснення  експертом  свого  висновку   і   відповіді   на поставлені йому додаткові запитання; 10) подані в судовому засіданні письмові і речові докази, про їх огляд,  а якщо ці докази не додаються до справи - номер,  дата, зміст письмових доказів,  а також  ознаки  і  властивості  речових доказів; 11) ухвали суду, постановлені під  час  розгляду  справи  без виходу до нарадчої кімнати;      12) зміст судових дебатів; 13) (виключено); 14) про проголошення рішення; 15) час закінчення судового засідання в даній справі. Ст.199. Порядок складання та оформлення протоколів. Протоколи судового засідання веде секретар. По складній справі протокол судового засідання  повинен  бути остаточно  оформлений  і  підписаний  протягом  трьох  днів  після закінчення судового засідання. Протоколи підписують голова судового засідання і секретар. Ст.200. Зауваження на протокол. Сторони та інші особи, які  беруть  участь  у  справі,  мають право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів  після  підписання  протоколу  подавати  свої  зауваження   з приводу  допущених  в  протоколі  неправильностей  або   неповноти протоколу. Ст.201. Розгляд зауважень на протокол. Головуючий розглядає зауваження на протокол і, в разі згоди з зауваженнями, посвідчує їх правильність. В разі  незгоди  головуючого  з  поданими  зауваженнями  вони вносяться на розгляд судового засідання у тому ж складі суду, який розглядав  справу,  а якщо це неможливо,  зауваження розглядаються судом, у складі якого повинні бути двоє з суддів, які брали участь у розгляді справи.  В необхідних випадках викликаються особи,  які подали  зауваження  на  протокол.  Розглянувши   зауваження,   суд постановляє  ухвалу,  якою  посвідчує  правильність  зауважень або відхиляє  їх.  В  разі  пропуску  строку  для  подання   зауважень головуючий  залишає  їх  без розгляду,  якщо не знайде підстав для поновлення строку.  Якщо справа розглядалась  суддею  одноособово, він  розглядає  зауваження на протокол одноособово.  Зауваження на протокол у всіх випадках приєднуються до справи. Зауваження на протокол повинні бути розглянуті протягом п'яти днів з дня їх подання.

 

§ 23. Судове рішення. Законність і обґрунтованість та зміст рішення.

Судові постанови – це процесуальна форма діяльності суду по застосуванню права. За нормами цивільно-процесуального законодавства існує два види постанов суду першої інстанції: 1) рішення; 2) ухвали. В формі рішення виступають постанови суди першої інстанції з приводу вирішення справи по суті незалежно від виду провадження. Постанови суду, якими вирішується окремі питання процесуального характеру називаються ухвалами. Існує 3 види рішень: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) про перетворювання. В теорії права встановлені такі види: 1) завершальні (основні); 2) додаткові. В основу такої класифікації покладено обсяг вирішення питань. Основними повністю вирішуються всі правові вимоги. Окрім такої класифікації існує інша: 1) альтернативні (під умовою, дозволяють передбачити можливість виконання рішення в іншій формі) (ст.206 ЦПК); 2) факультативні. Суть судового рішення полягає в тому, що воно є основним й найважливішим актом правосуддя, завжди постановляється від імені держави і спрямовується на захист прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій. Гл.22 ЦПК. Ст.202 – рішення повинно бути законним та обґрунтованим. Ст.209 – рішення повинно бути постановлено у передбаченому законом порядку. Ст.211 – обов‘язково викладається в письмовій формі, за встановленим змістом (ст.293 ЦПК). Рішення проголошується публічно (ст.212 ЦПК). Законність судового рішення (Постанова Пленуму ВС УРСР від 29.12.76 “Про судові рішення”) – означає його правосудність. Умовами законності є: 1) правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; 2) незастосування не пов‘язаного закону; 3) правильне тлумачення закону. Рішення повинно бути обґрунтованим. Це означає, що: 1) по справі повинно бути повне з‘ясування обставин, що мають значення; 2) доведеність обставин, що мають значення по  справі; 3) відповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Зміст рішення – це його структура (ст.203 ЦПК), яка складається з 4 частин: 1) вступної; 2) описової; 3) мотивувальної; 4) резолютивної. Дані зазначаються на час і місце постановлення рішення. Вступна частина вміщує в собі відомості про найменування документу, найменування суду, форма судового засідання (відкрите, закрите), склад суду, прізвище секретаря судового засідання, прокурора, найменування сторін, осіб, які брали участь у розгляді справи, представників громадськості. Описова частина: натік на обставини справи (дуже коротко, основні  вимоги), зміст вимог позивача, їх обґрунтування, заперечення відповідача або подання зустрічної позовної заяви, її зміст; як реагують особи, які беруть участь у розгляді справи на заявлені позовні вимоги, як реагує на заявлені позовні вимоги суд. Закінчується ця частина зауваженнями суду. Мотивувальна частина – обставини справи, встановлені судом, докази, відхилені та визнані, чим керувався суд. Резолютивна частина. В залежності від змісту цієї частини ми зможемо визначити, до якого виду належить рішення. Зміст цієї частини має бути вичерпним, безумовним, визначеним. Вичерпність означає, що в судовому рішенні лається повна відповідь на всі правові питання. Визначеність полягає в тому, що суд повинен дати чітку та конкретну відповідь, як він вирішує поставлені перед ним питання, тобто повністю чи частково, чи відмовлено та т.і. безумовність полягає в тому, що висновки не повинні вимагати умови, які б поставили його виконання в залежність від настання таких умов. Рішення, зміст якого не відповідає закону (ст.203) підлягає скасуванню. Рішення суду повинно бути постановлено в тому ж судовому засіданні, де розглядалася справа, але відповідно до ч.4 ст.209 ЦПК, в особливо складних випадках складання мотивувальної частини може бути відкладено на строк не більше 3 днів. Ст.216 – суд зобов‘язаний протягом 5 днів надіслати копії судового рішення особам, які були відсутні. Ст.213 ч.4 – суд не вправі самостійно змінити або скасувати рішення, які вже проголошені. Якщо в рішенні суду є помилки, це є підставою для скасування рішення в касаційному порядку, порядку нагляду або за нововиявленими обставинами. Разом з цим зустрічаються помилки в судовому рішенні, які можуть бути усунені судом, який постановив рішення. 3 способи усунення (виправлення) недоліків судового рішення: 1) ст.213 ч.2 – виправлення описок або явних арифметичних помилок, виноситься ухвала; 2) шляхом постановлення додаткового рішення ст.214 ЦПК (відносно якої-небудь позовної вимоги сторони подавали докази, пояснення, а рішення суду нічого не постановило відносно такої вимоги; якщо суд, розв‘язавши питання проправ, не назначив точного розміру присудженого стягнення або які дії треба виконувати; якщо в рішенні не зазначено негайного виконання судового рішення (по справах згідно ст.217); у випадках, якщо суд не вирішив питання про судові витрати), таке питання може розглядатися на протязі 10 днів з дня проголошення рішення – за заявою осіб або з власної ініціативи суду, питання розглядаються в судовому засіданні, сторони повідомляються про час, місце, таке рішення підлягає оскарженню, при відмові в задоволенні заяви сторони про постановлення додаткового рішення суд виносить відповідну ухвалу; 3) роз‘яснення рішення (ст.215 ЦПК) можливо з власної ініціативи суду або за заявою осіб, що брали участь у справі, але частіше за заявою органу виконання судових рішень, суд вправі роз‘яснити рішення, але не змінюючи його змісту, заява про роз‘яснення судового рішення розглядається якщо рішення ще не виконано і не закінчився термін його примусового виконання, розглядається з обов‘язковим викликом сторін і повідомленням про час і місце, про роз‘яснення судового рішення виноситься відповідна ухвала, яка підлягає оскарженню.

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, пов‘язані з рухом провадження у справі, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у розгляді справи, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ст.232 ч.1 ЦПК). Ухвали сприяють виникненню, припиненню, розвитку процесуальних дій. Гл.28 ЦПК. Класифікація: залежно від вимоги, спрямованій на розвиток провадження: 1) ухвали, спрямовані на порушення (ст.136 ЦПК); 2) ухвали, які забезпечують розвиток процесу (майже всі ухвали стадії підготовки судового розгляду); 3) ухвали, які перешкоджають виникненню провадження ( про відмову в прийнятті заяви і т.і., про застосування санкцій за невиконання норм цивільно-процесуального права). За процесуальною формою: 1) самостійні; 2) протокольні. Особливості самостійних ухвал полягають в тому, що вони завжди постановляються в нарадчій кімнаті, мають свою процесуальну форму, підписуються складом суду. Вимоги до процесуальної форм самостійних ухвал в ст.234 ч.1 (час і місце їх постановлення, найменування та склад суду, прізвище секретаря судового засідання, зазначаються особи, які беруть участь у справі, вказується на предмет спору, зазначається суть питання, розв‘язуваного ухвалою, мотиви, по яких суд прийшов до своїх висновків і закон, яким суд керувався, постановляючи ухвалу, висновок суду, порядок і строки оскарження ухвали). Фактично всі ухвали мають такій самий зміст, що і рішення суду – 4 складові частини. Протокольні ухвали приймаються з окремих нескладних питань, порадившись на місці, і вносяться до протоколу судового засідання. Відповідно до ч.2 ст.234 ЦПК такі ухвали повинні містити відомості про суть питання, розв‘язаного ухвалою, мотиви, по яких суд прийшов до своїх висновків, закон, яким керувався суд і висновок суду. Протокольна ухвала самостійно не оскаржується, але заяву з зауваженнями можна внести в касаційну скаргу. Ухвали, які перешкоджають подальшому рухові справи в суді оскаржуються, ухвали, які не перешкоджають подальшому рухові справи – не оскаржуються.

 

§ 24. Зупинення провадження по справі.

Зупинення провадження по  справі є обов‘язковим і необов‘язковим. Обов‘язкове (ст.221 ЦПК). Суд обов‘язково зупиняє провадження по справі в разі смерті громадянина, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Обов‘язково зупиняє в разі втрати стороною дієздатності; в разі перебування відповідача в діючій частині збройних сил країни, або на прохання позивача при перебуванні його в діючий частині збройних сил України; в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи в адміністративному, цивільному, кримінальному судочинстві. Перелік цих підстав є вичерпним, доповненню або тлумаченню не підлягає. Ст.222 ЦПК – на  розсуд суду провадження у справі зупиняється у разі: 1) перебування позивача або відповідача у складі збройних сил на дійсній або строковій службі; 2) тяжкого захворювання сторони; 3) розшук відповідача; 4) знаходження сторони в тривалому службовому відрядженні; 5) призначення судом експертизи.

 

§ 25. Закриття провадження у справі. Залишення позову без розгляду.

Підставами для закриття провадження в справі є: 1) якщо справа не підлягає розгляду в судах (це питання підвідомчості); 2) якщо заінтересованою особою, яка звернулася до суду не додержано порядку позасудового вирішення спору і можливість такого застосування порядку втрачено; 3) провадження закривається, якщо є таким, що набрало законної сили рішення або ухвала суду щодо спору між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав; 4) якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; 5) якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом; 6) рішення товариського суду, прийнятого в межах його компетенції; 7) в разі укладення угоди про передачу вирішення спору до третейського суду; 8) якщо після смерті громадянина спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Перелік підстав є вичерпним і ширшому тлумаченню не підлягає.

Підстави залишення заяви без розгляду (ст.229 ЦПК: 1) якщо заінтересованою особою не дотримано порядку для даної категорії справ; 2) заява подана до суду недієздатною особою; 3) якщо заява подана особою, яка немає повноважень на ведення справи в суді; 4) у випадку повторної неявки позивача, або обох сторін, тобто коли порушені правила ст.172, 173 ЦПК; 5) у разі, якщо спір між сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді (за допущення законодавцем альтернативної підсудності).

Відмінність залишення заяви без розгляду і закриття провадження по справі полягає в наступному: 1) у випадку закриття провадження по справі повторне звернення до суду по спору між тими ж сторонами не допускається, але це не стосується наслідків непідвідомчості, суд зобов‘язаний роз‘яснити сторонам до якого юрисдикційного органу вони мають звернутися; 2) у разі залишення заяви без розгляду заінтересована особа має право знов звернутися до суду після усунення умов, які заважали. Суд у всіх випадках завершує всі процесуальні дії мотивованою ухвалою. Такі ухвали можуть бути оскаржені.

 

§ 26. Характеристика справ про адміністративні правовідносини. Підвідомчість і їх підсудність, учасники судочинства.

Ст.24 ЦПК – судам підвідомчі справи, що виникають з адміністративних правовідносин. Суд розглядає справи по  скаргах: 1) на неправильності в списках виборців; 2) по скаргах на рішення і дії територіальної (окружної) виборчої комісії; 3) справи по заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидатів; 4) по скаргах на рішення і дії центральної та окружної виборчої комісії по виборах Президента; 5) по заявах про скасування рішення центральної виборчої комісії; 6) по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати України; 7) справи по скаргах на рішення і дії центральної виборчої комісії; 8) по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата; 9) по скаргах на дії органів і службових осіб у зв‘язку з накладенням адміністративних стягнень; 10) по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних та службових осіб у сфери управлінської діяльності; 11) по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій; 12) за заявами прокурора про визнання правового акту незаконним; 13) про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню населення і державному обов‘язковому страхуванню. Перелік таких справ (ст.236 ЦПК) не є вичерпним. Об‘єднання справ з метою класифікації є суто умовним: 1) виборчі правовідносини; 2) адміністративні правовідносини; 3) фінансово-податкові правовідносини. Це свідчить про те, що існує адміністративна юстиція. Різна й мета, на досягнення якої спрямований судовий розгляд. Процесуальним засобом порушення справи в суді є правова вимога про розгляд конкретних спірних державних, адміністративних, фінансово-податкових правовідносин та визнання неправомірними дії суб‘єктів таких правовідносин. Тобто державних, посадових та юридичних осіб в сфері управлінської діяльності. Така правова вимога має свій предмет, зміст і свою процесуальну форму, відображену в письмовій скарзі або заяві.

 

§  27. Справи по скаргах на дії органів і службових осіб у зв‘язку з накладенням адміністративного стягнення.

Гл.31. Скарги на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень. Ст.244. Подача скарги. Постанова про  накладення  адміністративного стягнення,  інша постанова органу (крім суду)  чи  службової  особи  у  справі  про адміністративне    правопорушення    у    випадках,   передбачених законодавством  про  адміністративні  правопорушення,  може   бути оскаржена  до  суду  особою,  щодо  якої  винесено постанову,  або потерпілим. Скарга   подається   до   районного   (міського)   суду    за місцезнаходженням органу чи місцем роботи службової особи. На постанову може бути подано скаргу протягом десяти  днів  з дня  винесення постанови,  а у разі,  якщо постанова про даний вид адміністративного стягнення підлягала попередньому  оскарженню  до вищестоящого  органу  (вищестоящої  службової  особи)  -  протягом десяти днів з дня прийняття рішення по скарзі  останніми.  У  разі пропуску  цього  строку з поважних причин він може бути поновлений судом за заявою особи, щодо якої винесено постанову. Особа,  яка  оскаржила  постанову,  звільняється  від  сплати державного мита. Ст.245. Витребування судом документів, на підставі яких провадиться стягнення. Суддя, одержавши скаргу, повинен витребувати від відповідного органу чи службової особи справу про накладення  адміністративного стягнення. Ст.246. Порядок розгляду скарги.      Скарга розглядається судом з  викликом  заявника  і,  в  разі необхідності,  представника  органу  чи  службової  особи,   якими винесено постанову. Неявка їх в судове  засідання  не  перешкоджає розглядові справи. Суд повинен розглянути скаргу не  пізніш  як  у  десятиденний строк з дня її надходження. Ст.247. Перевірка обґрунтованості скарги. Розглядаючи скаргу на постанову, суд перевіряє  законність  і обґрунтованість постанови, зокрема: 1) чи накладено стягнення правомочним органом; 2) чи є в діях особи, щодо якої  винесено  постанову,  ознаки проступку,   за   який   законом    встановлено    адміністративну відповідальність; 3) чи в межах, встановлених законодавчим актом, що передбачає відповідальність за вчинене правопорушення, накладено стягнення; 4) чи  не  закінчився   строк   давності   для   застосування стягнення; 5) чи  враховано  при  визначенні  заходу   адміністративного стягнення характер вчиненого проступку, особу  порушника,  ступінь його вини, майновий стан, обставини, що  пом'якшують  і  обтяжують відповідальність. Ст.248. Рішення по скарзі. Залежно від встановлених  обставин  суд  постановляє  одне  з таких рішень: 1) про відмову в задоволенні скарги, якщо постанова у  справі про адміністративне правопорушення є законною і обґрунтованою; 2) про  скасування  постанови  і   направлення   справи   про адміністративне  правопорушення на новий розгляд,  якщо органом чи службовою особою,  що її постановили, не були з'ясовані обставини, які  мають  значення  для справи,  та якщо справа закрита всупереч закону,  або про направлення справи на розгляд правомочного органу чи  службової  особи,  якщо постанову було винесено неправомочними органом чи службовою особою; 3) про   скасування   постанови   і   закриття   справи   про адміністративне правопорушення, якщо  встановлено  обставини,  які відповідно  до  закону  виключають  провадження  у   справах   про адміністративні правопорушення; 4) змінює стягнення в межах, передбачених законодавчим актом про  відповідальність  за  адміністративне правопорушення,  з тим, однак,  щоб стягнення не було посилено,  якщо його було  визначено без додержання цих меж або загальних правил накладення стягнень за адміністративне правопорушення. Рішення районного (міського)   суду  по  скарзі  на постанову у справі про адміністративне правопорушення є остаточним і  оскарженню  в  касаційному  порядку  не  підлягає.  Його  можна опротестувати в порядку нагляду на загальних підставах. Копію рішення в цих справах суд повинен надіслати  органу  чи службовій особі, постанова яких оскаржувалась.

 

§ 28. Справи по скаргах на рішення і дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Гл.31-А. Скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів,  юридичних чи службових осіб                  у сфері управлінської діяльності. Ст.248-1. Право на звернення із скаргою до суду. Громадянин має право звернутися до суду  (військовослужбовець - до військового суду) зі скаргою, якщо вважає, що рішенням,  дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його  права чи свободи. Скаргу  в  суд  може  бути    подано    громадянином,    його представником  або  на  прохання  громадянина   -    уповноваженим представником громадської організації, трудового колективу. До  суб'єктів,  зазначених  у  частині  першій  цієї  статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути  оскаржено  до  суду (суб'єкти оскарження), належать: органи державної виконавчої влади та їх  службові  особи;  органи  місцевого  самоврядування  та  їх службові особи; керівники установ, організацій, підприємств  і  їх об'єднань незалежно від форм власності; керівні органи і керівники об'єднань  громадян,  а  також  службові  особи,  які    виконують організаційно-розпорядчі,  адміністративно-господарські  обов'язки або виконують такі обов'язки за спеціальними повноваженнями. Ст.248-2. Предмет судового оскарження. До  рішень,  дій  або  бездіяльності  суб'єктів    оскарження належать колегіальні і одноособові рішення, дії або бездіяльність, у зв'язку з якими громадянин вважає, що: порушено або порушуються його права чи свободи;      створено або створюються перепони для  реалізації  ним  своїх конституційних прав чи свобод або що вжиті заходи щодо  реалізації його прав є недостатніми; покладено на нього обов'язки, не  передбачені  законодавством або передбачені  законодавством,  але  без  врахування  конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися,  або  що  вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом; його  притягнено  до  відповідальності,  яку  не  передбачено законом,  або  до  нього  застосовано  стягнення  за   відсутністю передбачених законом підстав, або неправомочною  службовою  особою чи органом. Суб'єкти оскарження несуть  відповідальність  за  невиконання лише тих обов'язків, які були на них покладено  законодавчими  або іншими нормативними актами. Ст.248-3. Скарги на рішення і дії, які не підвідомчі  судам. Судам не підвідомчі скарги: на акти органів  законодавчої і виконавчої влади, що підлягають розгляду щодо їх конституційності; на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної  безпеки,  зовнішньополітичної    діяльності    держави, збереження державної, військової і службової таємниці; на акти і дії службових осіб органів  дізнання,  попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження; на акти і дії об'єднань громадян, які відповідно  до  закону, статуту (положення) належать до їх внутріорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції. Ст.248-4. Подання скарги. Скаргу може бути подано безпосередньо до  суду  або  до  суду після оскарження  до  органу,  службової  особи  вищого  рівня  по відношенню до того органу, службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність. Скарга подається  за  місцезнаходженням  суб'єкта оскарження.      Подання скарги до суду зупиняє  виконання  оскарженого  акта. Про  подання  скарги  суд повідомляє державний орган,  юридичну чи службову особу не пізніше наступного дня після її прийняття. Ст.248-5. Строки для звернення із скаргою. Скаргу може бути подано в суд: у двомісячний строк,  обчислюваний  з  дня,  коли  громадянин дізнався або повинен був дізнатися  про  порушення  його  прав  чи свобод; у місячний  строк  з  дня  одержання  громадянином  письмової відповіді про відмову  у  задоволенні  скарги  органом,  службовою особою вищого рівня по відношенню до того органу, службової особи, що  постановили  рішення  чи  здійснили    дії    або    допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо  громадянином  не  було  одержано  на  неї  письмової відповіді. Пропущений строк  для  подання  скарги  може  бути  поновлено судом, якщо буде встановлено, що його пропущено з поважних причин. Ст.248-6. Розгляд скарги. Скарга  розглядається  у  десятиденний  строк  у   відкритому судовому засіданні з  участю  заявника  (громадянина,  який  подав скаргу) і  службової  особи,  представника  державного  органу  чи юридичної особи, рішення, дії або бездіяльність яких оскаржуються. Якщо заявник або службова особа не можуть з'явитися до суду з поважних  причин,  справу  може  бути  розглянуто  з  участю    їх представників. Неявка в судове засідання з неповажних причин осіб, зазначених у частині першій цієї статті, або їх представників не є перешкодою для розгляду скарги, проте суд  може  визнати  їх  явку обов'язковою. У  судовому  засіданні  можуть  брати  участь    представники громадських організацій і трудових колективів. Відмова представника  громадської  організації  чи  трудового колективу від скарги, поданої ними за  проханням  заявника,  не  є підставою для закриття провадження у справі, якщо заявник  вимагає розгляду скарги по суті. Якщо  суд  встановить,  що  особа,  рішення  чи   дія    якої оскаржуються, не працює  на  попередній  посаді,  він  залучає  до участі в  справі  службову  особу,  до  компетенції  якої  входить вирішення питання про усунення порушення прав і свобод заявника. Якщо при розгляді скарги буде встановлено, що державний орган чи юридична особа, рішення чи  дії  якого  оскаржуються,  припинив свою  діяльність,  суд  залучає  до  участі    у    справі    його правонаступника, а за його відсутності  -  орган,  до  компетенції якого входить вирішення питання  про  усунення  порушення  прав  і свобод заявника. Суд, встановивши при  розгляді  скарги  наявність  спору  про право, який розглядається у порядку позовного провадження, залишає скаргу  без  розгляду  і  роз'яснює  заявнику  його    право    на пред'явлення позову на загальних підставах. Ст.248-7. Рішення суду по скарзі. За результатами розгляду скарги суд постановляє рішення. При  встановленні  обґрунтованості    скарги    суд    визнає оскаржувані  рішення,  дії  чи  бездіяльність  неправомірними    і зобов'язує  державний  орган,  юридичну    чи    службову    особу задовольнити  вимогу  заявника  і  усунути  порушення,    скасовує покладений на нього  обов'язок  чи  застосовані  до  нього  заходи відповідальності або іншим шляхом поновлює його порушені права  чи свободи. Якщо оскаржувані рішення,  дії  було  вчинено  відповідно  до закону, в  межах  повноважень  державного  органу,  юридичної  або службової особи і права чи свободи заявника не було порушено,  суд постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги. При задоволенні скарги суд може допустити  негайне  виконання рішення. Рішення суду по справі може бути оскаржено.      Ст.248-8. Розподіл витрат, пов'язаних з розглядом скарги. Витрати, пов'язані з розглядом скарги,  включаючи  й  витрати для надання юридичної  допомоги,  а  також  витрати,  пов'язані  з поїздками, покладаються судом на заявника, якщо було  постановлено рішення про відмову у задоволенні його скарги,  або  на  державний орган, юридичну чи службову особу, якщо було постановлено  рішення про задоволення скарги заявника. Ст.248-9. Виконання рішення суду. Рішення суду по скарзі надсилається не  пізніше  десяти  днів після набрання  ним  законної сили відповідному державному органу, юридичній чи службовій особі для виконання, а також заявнику. Про виконання рішення державний орган, юридична  чи  службова особа повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк  з дня одержання рішення суду. Ст.248-10. Відповідальність за невиконання рішення суду. У разі  невиконання  рішення  по  справі  державним  органом, юридичною чи службовою особою у визначений  строк  винні  в  цьому особи несуть відповідальність згідно зі статтею 417 цього Кодексу. Навмисне  невиконання  службовою  особою  рішення  суду   або перешкоджання  його  виконанню  тягнуть  за   собою    кримінальну відповідальність згідно зі  ст.176-4  КК.

 

§ 29. Справи за заявами прокурора про визнання незаконним правового акту органу, рішення чи дії службової особи.

Гл.31-В. Заява прокурора про визнання незаконними правового акта органу, рішення чи дії службової особи. Ст.248-15. Подача заяви прокурором. Прокурор має право звернутися до суду із заявою про  визнання незаконними правового акта органу, рішення чи дії службової особи, крім акта, перевірку законності  якого  віднесено  до  компетенції Конституційного Суду України. Заява  подається  в  разі  відхилення  протесту  прокурора  в порядку загального нагляду або якщо  протест  не  був  розглянутий службовою особою  чи  органом  у  десятиденний  строк  після  його надходження. Подача заяви зупиняє дію правового акта. Суддя відмовляє у прийнятті заяви прокурора,  якщо  вона  має бути розглянута в порядку позовного провадження.     Ст.248-16. Строки для звернення прокурора до суду. Заяву  до  суду  може   бути   подано   прокурором   протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення  про  відхилення протесту  або  якщо  він  не  був   розглянутий   у   встановлений десятиденний строк. Ст.248-17. Підсудність справ, які розглядаються за                     заявою прокурора. Заява  прокурора  подається  до  районного  (міського) суду, відповідного військового  суду  за  місцерозташуванням  органу  чи роботи службової особи, акт яких було опротестовано. Ст.248-18. Порядок судового розгляду заяви прокурора. Заява   прокурора   розглядається   суддею   одноособово    в десятиденний строк з дня  її  надходження  у  відкритому  судовому засіданні з участю прокурора і представника  органу  чи  службової особи,  які  прийняли  рішення  про  відхилення  протесту  або  не розглянули протест у встановлений строк після його надходження. Неявка у судове засідання без  поважних  причин  представника органу, службової особи не перешкоджає розглядові заяви прокурора, проте суддя може визнати їх явку обов'язковою. Суддею повинні бути досліджені матеріали, які стали підставою для принесення протесту та його відхилення органом  або  службовою особою, необхідні документи та інші докази. Ст.248-19. Рішення суду.     Суддя, встановивши,  що опротестовані акт органу,  рішення чи дія службової особи не відповідають  вимогам  закону,  постановляє рішення  про задоволення заяви,  визнання акта органу,  рішення чи дії службової особи незаконними та про їх скасування  і  стягнення судових витрат з службової особи, яка видала незаконний акт.      Якщо буде встановлено, що опротестовані акт  органу,  рішення чи  дія  службової  особи  не  суперечать  вимогам  закону,  суддя постановляє рішення про відмову у задоволенні заяви.

 

§ 30. Справи по скаргах на рішення щодо релігійних організацій.

Гл.31-Б. Скарги на рішення, прийняті відносно релігійних організацій. Ст.248-11. Рішення державних органів, прийняті відносно релігійних організацій, що можуть бути оскаржені в судовому порядку. У судовому порядку можуть бути  оскаржені  рішення  державних органів з питань: перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови   в   реєстрації   статутів   (положень)   релігійних організацій; володіння та користування культовими будівлями та майном. Ст.248-12. Подання скарги. Скаргу  може  бути  подано  в  суд   громадянами-засновниками релігійної  організації  у  разі  відмови  в  її  реєстрації   або релігійною організацією, права якої порушено. Скарги на рішення місцевих  державних  органів  подаються  до Верховного   Суду   Республіки   Крим,   обласного,  Київського  і Севастопольського міських судів,  а на рішення  державного  органу України у справах релігій - до Верховного Суду України. Скаргу може бути подано в суд у місячний строк,  обчислюваний з дня прийняття рішення державним органом. Ст.248-13. Розгляд скарги. Скаргу на  рішення відповідного державного органу суд повинен розглянути в десятиденний строк у відкритому засіданні  за  участю громадян-засновників   чи   їх   представників  або  представників релігійної організації та представника державного органу,  рішення якого  оскаржується.  Неявка в судове засідання зазначених осіб не перешкоджає розгляду скарги. Ст.248-14. Рішення суду по скарзі. Якщо суд визнає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог   закону,   він   постановляє   рішення,   яким   зобов'язує відповідний державний орган усунути допущене порушення. Якщо  суд  встановить,  що   оскаржуване   рішення   прийнято відповідно до  закону,  він  постановляє  рішення  про  відмову  в задоволенні скарги. Рішення суду по скарзі надсилається до державного органу,  що прийняв рішення, та заявникові.

 

§ 31. Окреме провадження в цивільному процесі: справи, які розглядаються такому порядку, особи, які беруть участь у справах, особливості розгляду справ.

Окреме провадження це процесуальний порядок розгляду справ про встановлення юридичних фактів або юридичного стану осіб. Гл.33, 34, 35, 35-А-39 ЦПК – справи окремого провадження. Справи окремого провадження мають специфічні особливості: 1) відмінність від позовного провадження предметом судового захисту – охоронюваний законом інтерес; 2) в позовному провадженні спір між позивачем і відповідачем носить матеріально-правовий характер (ст.24 ЦПК), справи окремого провадження характеризуються відсутністю спору про право (ч.3 ст.255ЦПК) – якщо такий є, суд залишає справу без розгляду і рекомендує сторонам звертатися з позовом на загальних підставах; 3) процесуальна форма звернення до суду в окремому провадженні – заяви і скарги (напр.: скарга стосується справ в оскарженні нотаріальних дій); 4) реалізація судових рішень: в позовному провадженні – можливо застосування заходів примусу, в окремому провадженні – рішення суду є підставою для вчинення певних дій, реалізація судового рішення здійснюється поза стадією примусового виконання, виняток складають справи про оскарження нотаріальних дій або відмови від їх вчинення. Суб‘єктний склад справ окремого провадження: 1) суди (першої інстанції, суди, які здійснюють перегляд в касаційному порядку, в порядку нагляду, за нововиявленими обставинами); 2) особи, які беруть участь у справі, особи, заінтересовані у наслідках розгляду справи, інтерес може бути 2 варіантів: особи, що захищають свої особисті охоронювані законом інтереси, особи, що захищають не свої, тобто інтереси інших осіб (свої – заявники, заінтересовані особи, інші – органи прокуратури, державного управління, процесуальні представники); 3) особи, які сприяють судові розглядати справу (свідки, експерти, перекладачі, особи, які отримують письмові і речові докази). Підсудність справ окремого провадження: 1) ст.256 ч.2 ЦПК – справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним – підсудність альтернативна, тобто справа буде розглядатися за місцем проживання громадянина (якого обмежують в дієздатності), або за місцем знаходження лікувального закладу; 2) справи про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні ст.285 – загальна підсудність – за місцем знаходження нотаріального органу, ст.140 ЗУ “Про нотаріат” – за місцем роботи посадової особи; 3) ст.276 ч.2 – про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред‘явника – за місцем знаходження установи, що видала цінні папери на пред‘явника, тобто загальна підсудність; 4) ст.261, 272, 268 ЦПК – про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим, встановлення фактів, що мають юридичне значення, встановлення неправильності запису в актах громадського стану – за місцем проживання заявника, тобто загальна підсудність; 5) ст.130 ЦПК – виключна підсудність для справ – встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності, прийняття спадщини щодо нерухомого майна – розглядається виключно за місцем знаходження будівлі.

 

§ 32. Особливості судового розгляду у справах окремого провадження: про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Ст.273 ЦПК. Факт родинних відносин громадян (п.1 ст.273 ЦПК) встановлюється у випадках, коли закон пов‘язує настання правових наслідків (право на пенсію за смертю годувальника, право на спадщину, про вирішення питання про належність до громадянства України, право на виплату страхових сум, оформлення документів для виїзду на постійне проживання за кордон, для одержання компенсації згідно ЗУ “Про реабілітацію жертв політичних репресій”). Докази, якими підтверджуються факти родинних стосунків: 1) акти будь-якого характеру; 2) листи особистого характеру; 3) рішення виконавчих комітетів місцевих рад, які містять відповідні записи. Факт перебування громадянина на утриманні (п.2 ст.273 ЦПК) встановлюється судом в разі смерті або оголошення померлим годувальника (ст.21 ЦК): 1) з метою отримання спадщини (сукупність фактичного перебування на утриманні померлого, надання утримання не менш 1 року до смерті годувальника, непрацездатність особи); 2) з метою відшкодування шкоди (сукупність непрацездатності на день смерті годувальника, фактичного перебування на утриманні померлого на день смерті годувальника); 3) з метою отримання пенсії (сукупність належності до сім‘ї особи, яка надавала утримання, та непрацездатність на момент смерті годувальника; допомога з боку іншої особи, яка надавала утримання була постійним і основним джерелом існування; вітчим та мачуха, які на рівні з батьками мають право на пенсію за умови, що вони утримували або виховували пасинка чи падчерицю не менш п‘яти років). В судовому порядку може встановлюватися факт каліцтва на виробництві або у зв‘язку з виконанням громадських або державних обов‘язків (п.3 ст.273 ЦПК). Такі факти встановлюються, якщо вони мали місце до 24.11.92, тобто до дати введення в дію ЗУ “Про охорону праці”. Мета встановлення таких фактів: 1) якщо акт про нещасний випадок, що потягнув за собою настання каліцтва на складався взагалі і в дійсний час скласти його неможливо; 2) якщо акт був складений, але пізніше був втрачений і відновити його неможливо; 3) коли при складанні акту була допущена помилка або неточність, виправити яку немає можливості і яка повністю спростовує зафіксовані в акті події. Факт реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті (п.4 ст.273 ЦПК). Мета: 1) якщо в органах РАГСу не зберігся відповідний запис; 2) коли в поновленні такого запису органами РАГС відмовлено у встановленому законом порядку; 3) коли запис може бути поновлений на підставі рішення суду. Факт перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб не може бути зареєстрований в органах РАГСу внаслідок смерті одного з подружжя (п.5 ст.273 ЦПК). Мета: 1) якщо фактичні шлюбні відносини до 08.07.44 і тривалі до смерті обох або одного з подружжя; 2) якщо шлюб не може бути зареєстрований в органах РАГСу наслідок смерті одного з подружжя; 3) породжує певні правові наслідки. Предметом доказування будуть ці 3 обставини. Факт належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім‘я, по-батькові, місце і час народження якої зазначені в документах не збігається з ім‘ям, по-батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаних у свідоцтвах про народження або в паспорті (ст.273 п.6 ЦПК): 1) якщо документ підтверджує факт, від якого залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян; 2) якщо організація, яка видала цей документ, не має можливості внести в нього відповідні зміни. Факт визнання батьківства (ст.273 ч.2): 1) щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968р.; 2) у випадку смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина; 3) якщо відсутній запис про батька у свідоцтві про  народження дитини. Факт батьківства (ст.273 ч.2): 1) щодо дітей, що народилися після 01.10.68; 2) якщо особа, яку вважають батьком дитини, померла (КШС ч.3 ст.53). Факт смерті особи в певний час при відмові органів Раїсу зареєструвати факт смерті (ст.273 п.7). Мета: реєстрація факту смерті за неможливості реєстрації факту смерті у встановленому законом порядку у зв‘язку із відмовою органів. Факт володіння будівлею на праві приватної власності (ч.2 ст.273): якщо у заявника був правовстановлюючий документ про належність йому будівлі, проте його втрачено і відновити його в позасудовому порядку неможливо. У встановленні факту володіння будівлею відмовляється якщо не завершено будівництво, якщо будівля забудована самостійно без дозволу. Факт прийняття спадщини, факт місця відкриття спадщини (ст.273): коли нотаріус відмовляє у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв‘язку з тим, що спадкоємець не може надати жодного належного доказу. Відповідно до ч.2 ст.273 ЦПК можуть бути встановлені і інші юридичні факти, які сприяють виникненню, розвитку, припиненню особистих чи майнових прав громадян. В залежності від факту, який встановлюється, залежить резолютивна частина рішень: якщо встановлюються родинні відносини, по-перше суд повинен зазначити, що він встановлює юридичний факт і зазначити хто, яким, чиїм є родичем; якщо вирішується справа про відновлення родинних відносин другої черги, то обов‘язково зазначається відсутність спадкоємців першої черги. Якщо суд встановлює факт перебування особи на утриманні, то в резолютивній частині необхідно зазначити належність заявника до родини годувальника, характер і розмір допомоги, встановити працездатність (утриманці завжди мають бути непрацездатними), зазначити термін знаходження на утриманні (не менш одного року).

 

§ 33. Особливості судового розгляду справ окремого провадження про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України, іноземними громадянами.

Гл.35-А. Усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами. Ст.265-1. Підсудність. Справи про  усиновлення  дітей,  які  проживають на території України,  розглядаються  районним  (міським)   судом   за   місцем проживання  усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників). Ст.265-2. Зміст і форма заяви. Заява про усиновлення дитини подається громадянами України та іноземними  громадянами  до  суду  в  письмовій  формі  і  повинна містити: назву суду,  до  якого подається заява,  прізвище,  ім'я,  по батькові, місце проживання заявника (заявників), а також прізвище, ім'я,  по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, клопотання про зміну прізвища,  імені,  по батькові,  дати,  місця народження дитини та запис заявника або заявників батьками дитини, обізнаність про стан здоров'я дитини. До заяви  додається  висновок  органу  опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність  інтересам  дитини,  а  у разі  усиновлення  дитини одним з подружжя також письмова згода на це другого з подружжя.  Іноземними громадянами до заяви  додається також  дозвіл  Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Ст.265-3. Підготовка справи до розгляду. Суддя в порядку підготовки справи про усиновлення до розгляду вирішує   питання   про  участь  в  ній  як  заінтересованих  осіб відповідних органів опіки і піклування,  а в справах, порушених за заявами  іноземних  громадян,  -  Центру  по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Відповідним органом   опіки   і  піклування  або  Центром  по усиновленню при Міністерстві  освіти  України  до  суду  подаються документи,  що  підтверджують  доцільність  усиновлення,  зокрема: висновок,  виданий  відповідним  компетентним  органом  за  місцем проживання заявника (заявників), про можливість бути усиновителем, медичні  довідки  про  стан  здоров'я  заявника   (заявників)   та усиновлюваної дитини,  довідка про заробіток та інші доходи, копія свідоцтва про шлюб (для одружених), копії паспортів, відомості про житлово-побутові   умови   усиновителів.   У   справах,  порушених заявниками,  які є іноземними громадянами,  крім  того  додаються: дозвіл компетентного органу країни усиновителя на в'їзд і постійне проживання   усиновлюваної    дитини,    нотаріально    засвідчене зобов'язання  усиновителя  про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену  дитину  та можливості спілкування з нею. Документи оформляються відповідно до вимог, передбачених законодавством України. Ст.265-4. Розгляд справи. Суд розглядає справу про усиновлення за  обов'язковою  участю заявника  (заявників),  з  викликом  заінтересованих осіб та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати. Для забезпечення    таємниці    усиновлення    у    випадках, передбачених ст.112  КпШС, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні. Суд перевіряє законність  підстав  для  усиновлення,  в  тому числі  наявність  згоди  усиновлюваної  дитини,  якщо така згода є необхідною. Ст.265-5. Рішення суду. За результатами   розгляду   заяви   про   усиновлення    суд постановляє рішення. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній  частині рішення про усиновлення дитини заявником (заявниками). За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує  питання  про зміну  імені,   прізвища  та по батькові,  дати та місця народження усиновленої дитини, про запис усиновителів батьками дитини. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників). Усиновлення виникає з часу набрання судовим рішенням законної сили.  Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія  рішення  суду  надсилається  до  відділу  реєстрації  актів громадянського стану за місцем винесення рішення,  а в справах про усиновлення  дітей  іноземними  громадянами  -  також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

 

§ 34. Провадження у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери.

Гл.38. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. Ст.276. Підсудність. Особа, яка втратила  цінний  папір  на  пред'явника,  виданий державною  трудовою  ощадною  касою про вклад грошових сум або про прийом на зберігання цінностей чи облігацій  державних  позик  або цінних  паперів  на  пред'явника,  може  просити  суд про визнання папера недійсним і про відновлення її  прав  на  втрачений  цінний папір. Справу   розглядає   районний   (міський)   суд   за   місцем знаходження установи, що видала цінний папір на пред'явника. Ст.277. Зміст заяви. В заяві до суду про визнання  цінного  папера  недійсним  має бути зазначено:     1) прізвище, ім'я  та  по  батькові  заявника  і  його  місце проживання; 2) обставини, при яких втрачено цінний папір; 3) назву установи, яка  видала  цінний  папір,  і  характерні ознаки втраченого цінного папера. Ст.278. Ухвала судді до розгляду заяви по суті. Суддя, одержавши заяву, своєю ухвалою постановляє: 1) зробити публікацію про виклик держателя цінного папера  до районного (міського)  суду; 2) заборонити установі, яка видала  цінний  папір,  провадити видачу вкладу або облігацій по втраченому цінному паперу. Ст.279. Зміст публікації. Публікація  про  виклик  держателя  цінного  папера   повинна містити: 1) прізвище, ім'я, по батькові і місце проживання заявника; 2) назву і характерні ознаки цінного папера, з приводу  якого подано заяву до суду; 3) пропозицію  держателю  цінного  папера,  з  приводу  якого подано заяву до суду, повідомити суд в тримісячний строк про  свої права на цінний папір. Публікація робиться коштом заявника у місцевій газеті.      Одночасно з публікацією  суд  надсилає  установі,  що  видала цінний папір,  заборону  провадити  видачу  вкладу  або  облігацій протягом зазначеного строку. Ст.280. Обов'язки держателя цінного папера. Держатель втраченого цінного папера  повинен  у  встановлений строк  подати  до  районного  (міського)  суду,  який   постановив ухвалу, разом з оригіналом цінного папера заяву про те, що  він  є його держателем. Ст.281. Строк пред'явлення позову заявником до держателя цінного папера. Якщо держатель цінного  папера  подасть  заяву  до  районного (міського) суду, суддя постановляє ухвалу про залишення заяви  про відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду  та  надає особі, яка  заявила  про  визнання  недійсним  втраченого  цінного папера, строк на  пред'явлення  позову  в  загальному  порядку  до держателя цінного папера про відібрання його. Зазначений строк не може бути більшим двох місяців. Якщо заявник  у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя цінного папера,  заборона провадити видачу вкладу або облігацій  за  цим  цінним  папером втрачає силу,  про що районний (міський) суд повідомляє установу, яка видала цінний папір. Ст.282. Призначення справи до розгляду. Якщо протягом  тримісячного  строку  з  дня  публікації   від держателя цінного папера не надійде заяви, зазначеної в статті 280 цього Кодексу, суд призначає справу до розгляду. Про день розгляду справи суд повідомляє як  заявника,  так  і установу, яка видала цінний папір.      Ст.283. Вирішення справи. Розглянувши справу, суд постановляє рішення, в якому  вказує, що втрачений цінний папір є недійсним. Це рішення є підставою  для видачі  заявникові  вкладу  чи  цінного  папера  взамін  визнаного недійсним. Ст.284. Права держателя цінного папера на відшкодування збитків. Держатель  цінного  папера  має  право  стягнути  з  заявника збитки, заподіяні йому  забороною  видачі  вкладів  або  облігацій державних позик та інших цінних паперів на пред'явника. Держатель цінного папера, який не заявив вчасно  з  будь-яких причин про свої права на цінний папір, може подати в  той  же  суд позов до  особи,  за  якою  визнано  право  на  одержання  вкладу, облігацій державних позик та інших цінних паперів на пред'явника.

 

§ 35. Касаційне провадження в цивільному процесі: завдання, право і строк оскарження і внесення подання.

Гл. 40 ЦПК. Значення касаційного оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції полягає в тому, що касаційне оскарження є додатковою гарантією по перевірці законності і обґрунтованості постанов суду першої інстанції, і, ще до набрання ними законної сили, суд може усунути допущені помилки та порушення. Касаційне провадження є однією з форм нагляду вищестоящих судів за судовою діяльністю. Тому касаційне провадження є перевіркою законності і обґрунтованості при перевірці постанов суду першої інстанції. Право на касаційне оскарження реалізується внесенням касаційного подання на порушення процесуальної діяльності суду. Право на касаційне оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у розгляді справи. Прокурор або заступник прокурора мають право подавати касаційне оскарження незалежно від того, чи брали вони участь у розгляді справи. Помічники прокурорів, прокурори управлінь, відділів вносять касаційне подання тільки по справах, в яких вони брали участь (ст.289 ЦПК). Співучасники і треті особи мають право приєднатися до касаційної скарги, але на боці тільки тієї сторони, з якою вони виступають. Особи, яки не брали участь у справі, але права яких були порушені постановленими рішеннями, реалізують своє право на касаційне оскарження шляхом звернення до прокурора, який має право внести касаційне подання. Право на касаційне оскарження може бути реалізоване на протязі 10 днів після дня проголошення постанови або ухвали суду першої інстанції (ст.291 ЦПК). Об‘єктом касаційного оскарження відповідно до ст.290 ЦПК є рішення суду першої інстанції. Відповідно до ст.290, 243, 248 ЦПК не підлягають оскарженню за ст.290: 1) рішення ВС України; 2) за ст.243 – рішення пов‘язані з виборчими правами громадян; 3) за ст.248 – рішення по скаргах, пов‘язаних з накладенням адміністративних стягнень. Відповідно до ст.289 ЦПК об‘єктом касаційного оскарження може бути все рішення суду, а може бути його частина. Зміст касаційної скарги визначається ст.292 ЦПК. В касаційній скарзі необхідно зазначити: 1) найменування суду, якому адресована скарга; 2) найменування особи, яка подає скаргу або касаційне подання; 3) в стислому обсязі викласти суть рішення і зазначити який суд постановив рішення; 4) вказати, в чому полягає неправильність рішення; 5) чітко визначити прохання особи, яка подає скаргу; 6) касаційна скарга підписується особою, кою подається скарга, обов‘язково вказується перелік письмових документів, які додаються до скарги. Якщо скарга подається представником, то обов‘язково підтверджуються повноваження представника, вказується кількість копій позовних заяв. Касаційна скарга, оформлена неналежним чином, вважається не дійсною і наступають наслідки, передбачені ст.139 ЦПК, вона залишається без руху. Касаційна скарга обкладається державним митом за декретом КМУ “Про державне мито” – 50% від державного мита від ціни позову (ст.3 декрету). Порядок подачі касаційної скарги.  Касаційні скарги і подання відповідно до ст.293 подаються через суд першої інстанції, який вирішив справу: 1) на рішення районного, міського, міжрайонного міського, військового суду подаються відповідно до ВС АРК, обласного, міського, районного, військово-морських судів; 2) на рішення ВС АРК, військово-морських судів – до ВС України. Суд першої інстанції перевіряє наявність умов, необхідних для порушення касаційного провадження, приймає скаргу або подання і, не пізніше наступного дня, надсилає копії скарги або подання особам, які брали участь у розгляді справи. По закінченні строку на касаційне оскарження суд першої інстанції надсилає скаргу із матеріалами справи до суду касаційної інстанції, призначивши день її розгляду, і за ст.294 – це місячний термін з дня надходження касаційної скарги. Але у разі особливої складності справи суд касаційної інстанції може перенести розгляд справи, якщо це суди другої ланки (обласні і т.д.) – в межах 10 днів, якщо це ВС України – в межах місячного строку (ст.291 ЦПК).

 

§ 36. Підстави для скасування і зміни судового рішення у касаційному порядку.

Повноваження суду касаційної інстанції – це сукупність його прав  і обов‘язків, пов‘язаних з застосуванням юридичних наслідків щодо рішень і ухвал. Такі права і обов‘язки суду закріплені в ст.311 ЦПК. Суд касаційної інстанції має право залишити рішення без змін, тобто касаційна скарга залишається без задоволення. Може скасувати рішення повністю або частково, надіслати справи на навий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів. Також справа може надійти і до іншого суду. Суд може скасувати рішення повністю або частково і закрити провадження по справі або залишити заяву без розгляду (ст.227, 229 ЦПК). Може змінити рішення або постановити нове рішення, не передаючи справу на новий розгляд. Залишення рішення без змін має місце тоді, коли суд касаційної інстанції перевірив справу і дійшов висновку про правильність рішення суду першої інстанції. Ст.312 ЦПК. Підстави для скасування рішень суду в касаційному порядку: 1) неповне з‘ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин; 3) невідповідність висновків суду, викладених в рішенні, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Постанова пленуму ВС від 11.10.85 “Про практику розгляду судами України цивільних справ в касаційному порядку”. Неправильне застосування норм матеріального права полягає в тому, що суд не застосував закону, який необхідно було застосувати, суд дав невірне тлумачення закону. Порушення процесуального законодавства, які призводять до скасування рішення: якщо порушення призвело до неправильного вирішення справи. За умови порушення процесуального законодавства рішення беззаперечно скасовується, якщо справа розглянута неправомочним складом суду, з порушеннями правил нарадчої кімнати, при розгляді справи були порушені правила про мову (ст.9 ЦПК), рішення не підписано будь-ким з суддів – самостійна підстава, рішення постановлено не тільки суддями, які входять до складу суду, що розглядав справу, відсутність протоколу судового засідання, або якщо протокол не підписаний секретарем або суддею, справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі і цих осіб не повідомили про час і місце судового засідання, суд вирішив питання про права і обов‘язки осіб, які не були притягнути до участі у справі. Суд касаційної інстанції постановляє ухвалу, вона складається і проголошується з додержанням правил ст.212 ЦПК. Ухвала суду набирає чинності з моменту її проголошення, тобто, якщо рішення залишено в силі, воно підлягає виконанню. Якщо суд касаційної інстанції вже розглянув справу, а потім надійшли інші касаційні скарги, суд касаційної інстанції зобов‘язаний постановити по цих скаргах додаткову ухвалу. У випадках, коли додаткова касаційна ухвала тягне за собою зміну рішення або його скасування, то суд постановляє окрему ухвалу, якою доводить про це до голови відповідного суду про внесення подання на касаційну ухвалу.

 

§ 37. Перегляд у порядку нагляду рішень, ухвал, постанов у цивільній справі, завдання, суб‘єкти опротестування, суди, які розглядають справи.

Постанова ВС “Про практику розгляду цивільних справ в порядку нагляду” від 26.01.90 №2. Гл.42 ЦПК. Значення судових постанов в порядку нагляду полягає в тому, що: 1) створюються додаткові гарантії для забезпечення законності і обґрунтованості судових рішень; 2) створена можливість виконання закону про судоустрій, а саме, виконання функцій загального нагляду (ст.39 ЗУ “Про судоустрій”, ст.31, 38-7). Об‘єктом перегляду у порядку судового нагляду є постанови суду першої інстанції, касаційній інстанції і наглядової інстанції, що набрали законної сили. Спільні риси з судом касаційної інстанції: завданням є одні й те ж спрямування – законність і обґрунтованість рішень. Суд наглядової інстанції переглядає справу в цілому (ст.336). Правом на опротестування відповідно до ст.328 ЦПК наділені голова ВС України, Генеральний прокурор України та його заступники, голова ВС АРК, Севастопольського та Київського міських судів та їх заступники, прокурор АРК, міст Києва та Севастополя та їх заступники на рішення суддів районних, а також на касаційні ухвали обласних, ВС АРК, Київського та Севастопольського міських судів (судових колегій обласного рівня). Ст.327 ЦПК, п.5 Постанови ВС “Про практику розгляду цивільних справ в порядку нагляду” від 26.01.90 №2, предметом перегляду можуть бути рішення суду, які набрали законної сили, незалежно від то7го, чи підлягають вони оскарженню в касаційному порядку. Підставами для скасування в порядку нагляду є необґрунтованість і істотні порушення. Відмінність від суду касаційної інстанції: порушення провадження в порядку нагляду. Особи справі витребувати від відповідних судів будь-які матеріали, щоб з‘ясувати, чи є порушення в провадженні. В першу чергу така інформація поступає зі скарг або заяв, для того, щоб таку скаргу посадова особа почала розглядати, вона повинна бути складено по формі: 1) чітко визначити, кому адресована скарга; 2) додаються копії судових рішень; 3) необхідно аргументовано навести обставини справи, що свідчать про необґрунтованість та незаконність судових постанов, в разі необхідності подаються додаткові матеріали (докази). Такі скарги складаються за правилами ст.292 ЦПК. Такі скарги являються собою адміністративно-правові акти, а не цивільно-правові. За наявності підстав, рішення, що набрали законної сили, опротестовуються. Ст.336 ЦПК. Протест має бути складений у письмовій формі та відповідати ст.292 ЦПК (касаційна скарга і подання). До протесту додаються його копії по кількості осіб, які брали участь у справі. Позиція ВС – неприпустимість зупинення рішень, перелічених у ст.217, 218 ЦПК. Службова особа, яка принесла протест, має право його доповнити, відкликати або змінити. Вищестоящий прокурор або його заступник може доповнити або змінити протест нижчестоящого. Але, якщо провадження по справі розпочалось, протест не можна відкликати або змінити ст.334 ЦПК, ст.40 ЗУ “Про прокуратуру”.

 

§ 38. Процесуальний порядок розгляду цивільних справ судами касаційної і наглядової інстанції.

Судовий розгляд – та тих же самих принципах, що і суд першої інстанції. Провадження в суді касаційної інстанції починається з часу надходження справи за касаційною скаргою. Головуючий судової колегії в цивільних справах касаційної інстанції доручає одному з членів колегії підготувати справу до розгляду. Саме цій член колегії і буде доповідати по справі на засіданні колегії. Суддя судової колегії перевіряє відповідність скарги вимогам закону, чи подана вона протягом строку, визначеного для касаційного оскарження. Якщо в касаційній скарзі є недоліки, то вона повертається до районного суду для виправлення недоліків. Якщо недоліків немає, то суддя перевіряє, чи повно вивчені матеріали скарги, мотиви скарги, пояснення по скарзі, встановлює коло нормативних актів, якими необхідно було керуватися при постановленні рішення суду першої інстанції і підготовлює доповідь на засіданні колегії. Касаційна скарга розглядається на відкритому судовому засіданні колегією суддів. До колегії суддів входять 3 професійні судді. Відповідно до ст.10 ЦПК якщо справа розглядається в суді першої інстанції закрито, то і в касаційному суді також розглядається закрито, але про це обов‘язково виноситься ухвала. Така ухвала обов‘язкова як в суді першої інстанції, так і в суді касаційної інстанції. Головуючий відкриває засідання, об‘являє, яка справа буде розглядатись, з‘ясовує, хто з‘явився, перевіряє їх особи і повноваження на участь у розгляді справи. Якщо головуючий з‘ясував, що хтось не з‘явився з осіб, які беруть участь у справі і є дані, що вони повідомлені про час і місце розгляду справи, суд може слухати справу без них. Але якщо причина нез‘явлення визнана важливою, або відсутні відомості про повідомлення про часі місце судового розгляду, суд може відкласти розгляд справи. Якщо розгляд справи не відкладений, головуючий оголошує склад суду і роз‘ясняє сторонам право на відвід судді. Порядок про відвід (ст.18-23 ЦПК). Після цього Головуючий роз‘яснює сторонам їх права і обов‘язки і з‘ясовує чи надійдуть від них якісь клопотання або заяви. Розгляд справи починається доповіддю Головуючого або того члену суду, хто підготовлював матеріали, який викладає обставини справи, рішення суду та доводи касаційної скарги, чи надійшли пояснення по касаційній скарзі на зміст поданих до суду нових матеріалів. Після того, як доповідь зроблено, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, роблять пояснення по справі. Першою виступає сторона, яка подала касаційне подання. Якщо надійшло касаційне подання від прокурора і сторін – першим буде виступати прокурор. Після того, як суд вислухав пояснення всіх учасників, він віддаляється в нарадчу кімнату для постановлення ухвали суду касаційної інстанції. Відповідно до ст.310 ЦПК суд зобов‘язаний перевірити справу в повному обсязі.

Перегляд цивільних справ у порядку судового нагляду здійснюється судом наглядової інстанції залежно від судового рішення, постанови, ухвали, законність яких перевіряється. Відповідно до ст.330 ЦПК справи в порядку нагляду розглядаються президіями ВС АРК, обласного, Київського та Севастопольського міських суді, за протестами голови ВС України, Генерального прокурора України та його заступників, за протестами Голови ВС АРК, обласного, Київського та Севастопольського міських судів і міжобласного суду, тобто судів обласного рівня, та їх заступниками. Військовий суд регіонів, військово-морських сил розглядають за протестами Голови ВС та їх заступниками, Генерального прокурора України та його заступниками, Голови військового суду України, військово-морських сил та їх заступників, військових прокурорів області на рішення місцевих судів гарнізонів. Справи в порядку нагляду розглядаються в судових колегіях цивільних справ ВС України за протестами Голови ВС України, Генерального прокурора України та його заступників на рішення і ухвали районних судів, районних в містах, міських судів, міжрайонних окружних судів та ВС АКР, обласних судів, Київського та Севастопольського міських судів. Розглядаються на Пленумі ВС України за протестами Голови ВС України, Генерального прокурору України та його заступників на рішення і ухвали судової колегії в цивільних справах і військової колегії ВС України.

 

§ 39. Перегляд у зв‘язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов суду: значення, підстави і процесуальний порядок перегляду.

Постанова пленуму ВС “Про перегляд справ у зв‘язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал, постанов суду, які набрали законної сили”. Гл.43 ЦПК. Шляхом перевірки законності рішень: 1) касаційне оскарження (не набрали законної сили); 2) перегляд рішень, які набрали законної сили: перегляд в порядку нагляду і перегляд за нововиявленими обставинами. Ст.243 ЦПК – постанови суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв‘язку з нововиявленими обставинами. Це також вид перевірки законності і обґрунтованості судових рішень. Відмінність від касаційної та наглядової форм перегляду полягає у: 1) характері підстав для перегляду; 2) об‘єктах і суб‘єктах перегляду; 3) компетенції суду щодо перегляду; 4) процесуально-правовому становищі осіб, які брали участь у розгляді справи. Підстави для перегляду справ за нововиявленими обставинами: 1) істотні для справи обставини, що не могли бути відомі заявникові; 2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправдивий висновок експерта, завідомо неправдивий переклад, фальшивість доказів або речових доказів, що потягли за собою постановлення незаконного або необґрунтованого рішення; 3) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, злочинні дії сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, або їх представників чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи; скасування рішення, вироку, ухвали, постанови суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення даного рішення, ухвали чи постанови. Процедура перегляду справ за нововиявленими обставинами. Для порушення провадження особи, які брали участь у розгляді справи звертаються до відповідного суду з заявою для перегляду або за поданням прокурора. Ст.345 ЦПК така заява подається до суду, який виніс це рішення. Якщо рішення суду переглядалося в касаційному або наглядовому порядку, то ухвали касаційної або наглядової інстанцій, якими змінено рішення суду першої інстанції чи постановлене нове рішення переглядається судом, який змінив або постановив нове рішення. Заяви про перегляд за нововиявленими обставинами подаються на протязі 3 місяців з моменту виявлення обставин, що є підставою для перегляду справи за нововиявленими обставинами (ст.345 ЦПК). Суд розглядає заяву про перегляд за нововиявленими обставинами в судовому засіданні. При її розгляді приймають участь особи, які брали участь у розгляді справи. В разі їх неявки суд розглядає такі заяви в їх відсутності. Суд розглядає заяву і у разі з’ясування достовірності підстав про незаконність і необґрунтованість рішення суду, суд постановляє ухвалу, якою задовольняє заяву чи подання про перегляд рішення. Ця ухвала відміняє рішення суду. Суд розглядає справу за правилами, встановленими процесуальним законом, тобто поновлюється знов провадження  по справі. Якщо судом встановлено недостатність підстав для скасування рішення, то суд відхиляє заяву чи подання. Ухвала суду про задоволення заяви чи подання прокурора оскарженню не підлягає. А про відмову в задоволенні заяви чи подання – оскаржується в загальному порядку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Киев, 2000 год