Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

194

М. Й. Штефан

Цивільний процес

Видання друге, перероблене та доповнене

Допущено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти

ББК 67.9(4УКР)304я73 Ш90

Штефан Михайло Йосипович —доктор юридичних наук, професор кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченко, академік Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України. Визнаний фахівець з питань цивільного процесу, цивільних процесуальних засобів захисту прав, свобод та інтересів громадян, прав юридичних осіб і держави. Є автором понад 130 наукових праць.

Рецензенти:

Підопригора О. А. — доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Шевченко Я. М. — доктор юридичних наук, професор, академік

Академії правових наук України (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН УКраїни)

© Штефан М. Й., 1997 *

© Штефан М. Й., видання 2-ге, перероб. та доп., 2001 ISBN 966-7752-57-7 © Видавничий Дім «1н Юре», 2001

Передмова

У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України «Про судоустрій» покладено здійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах.

У підручнику «Цивільний процес» проаналізовано норми й інститути цивільного процесуального права України, яким встановлено процесуальний порядок здійснення правосуддя в цивільних справах (цивільне судочинство, цивільний процес) у спорах, що виникають у державі з цивільних, трудових, сімейних, всіх інших правовідносин, спрямованого на виконання важливих конституційних завдань по захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією, іншим законодавством України, прав й інтересів підприємств, установ, організацій, держави і суспільства.

Структура і зміст підручника визначаються програмою навчального курсу «Цивільне процесуальне право України», який вивчається студентами вищих юридичних навчальних закладів. У ньому відображено сучасний стан правового регулювання цивільного судочинства України станом на 1 серпня 2001 року, а також досягнення науки і практики цивільного процесу. Підручник розроблено на правовій основі Конституції України, Цивільного процесуального кодексу та іншого законодавства України, з урахуванням численних змін і доповнень до нього.

Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судової практики, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних проблем теорії і практики цивільного процесу з авторськими судженнями про напрями їх вирішення. При цьому численні нормативні положення цивільного судочинства України розглядаються в плані порівняльного правознавства з сучасною правовою системою цивільного судочинства окремих іноземних держав.

У підручнику відтворені й широко розвинуті авторські положення, відображені в науковій і навчальній літературі, які опубліковані ним як особисто, так і в складі авторських колективів. Його новелами є: визначення і розгляд принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, відображення її положень про правовий статус громадян в цивільному судочинстві; понятійний, видовий і структурний аналіз норм цивільного процесуального права; розгляд численних положень цивільного судочинства України з участю іноземного елемента, виконання доручень, визнання і виконання рішень іноземних держав та ін.

Цей підручник є другим виднішим, до якою додатково включено самостійними підрозділами: участь прокурора н І їй цільному процесі іноземних держав (§ 6 гл. 6), представництво її цивільному процесі іноземних держав (§ 6 гл. 9), докази і доказування в цииільїюму процесі іноземних держав (§ 5 гл. 15), процесуальні засоби порушення цивільної справи в судах іноземних держав (§ 7 гл. 16), підготовча стадія в цивільному процесі іноземних держав (§ 4 гл. 17), розгляд цивільних справ в судах іноземних держав (§ 5 гл. 18), рішення суду в цивільному процесі іноземних держав (§ 3 гл. 19) та ін.

У зв'язку зі зміною законодавства виключені глави 22, 23, 25, а замість них включені до підручника наповнені новим змістом відповідно глави: «Апеляційне провадження», «Касаційне провадження», «Звернення судового рішення до виконання». Виключена гл. 8 «Участь громадськості в цивільному процесі». Ґрунтовних змін зазнали глави: 6 «Участь органів прокуратури в цивільному роцесі»; 7 «Участь в процесі органів державної влади ...»; 20 «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин» та інші.

Цим самим підручник має сприяти творчому вивченню цивільного процесуального права України та ґрунтовному ознайомленню з іноземною правовою системою цивільного судочинства, а також підвищенню теоретичного та практичного рівня знань в галузі цивільного судочинства випускників вищих юридичних закладів, підготовці їх до самостійної юридичної діяльності.

Автор намагався написати підручник у дусі часу — впровадження в життя положень Конституції України на основі положень реформованого законодавства про судоустрій і цивільне судочинство (Закони України від

21 червня 2001 p.: № 2531-ІП «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»; № 2540-ПТ «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України»); підвищення рівня судової влади, її ефективності в захисті прав і свобод людини та громадянина, прав та інтересів підприємств, організацій та держави.

Перше видання підручника «Цивільний процес» було здійснено видавництвом «Ін Юре» в 1997 р. На конкурсі кращих юридичних видань за 1997-1998 pp. він був удостоєний першої премії Спілки юристів України (рішення виконкому ради Спілки юристів України від 6 жовтня 1998 p.).

М. Й. Штефан

Розділ І Загальні положення

Глава 1. Поняття, завдання і джерела цивільного процесуального права України

§ 1. Цивільний процесуальний порядок (форма) захисту майнових і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому порядку судом, господарським або третейським судом, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу України). Загальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших правовідносин, якщо однією зі сторін у спорі є громадянин (ст. 24 ЦПК).

На господарський суд покладено вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»), зокрема, при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів, про банкрутство та ін. (ст. 12 Господарського процесуального кодексу України — ГПК).

Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації актів громадянського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, профспілковими та іншими громадськими організаціями у випадках і в порядку, встановлених законодавством (ст. б2 Кодексу про шлюб та сім'ю України - КпШС).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах (КТС) і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю України — КЗпП), при цьому КТС є первинним органом розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначними винятками (ст. 224 КЗпП).

Земельні спори розглядаються виконкомами місцевих рад, створеною погоджувальною комісією, судом, господарським судом або третейським судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими актами законодавства України (ст. 103, 107 Земельного кодексу України, ст. 33 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори, які виникли між ними, за винятком спорів з трудових і сімейних правовідносин (ст. 1 Положення про третейські суди, ст. 25 ЦПК).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами селищних, сільських рад; районними (міськими) судами (судцями); органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавством України (ст. 213 Кодексу України про адміністративні правопорушення — КпАП).

Сприяння громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів покладено також на нотаріат України — систему органів і посадових осіб: нотаріальні контори і нотаріальні архіви (державних нотаріусів), приватних нотаріусів, на посадових осіб виконкомів сільських, селищних, міських рад, консульські і дипломатичні представництва тощо (статті 1, 40 Закону України «Про нотаріат»).

Отже, чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний і господарсько-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. В літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв'язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку2 та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада по захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян та організацій — правосуддя здійснюється у порядку цивільного, кримінального і господарського судочинства (ст. 4 Закону України «Про судоустрій України», ст. 1 Закону України «Про господарські суди», статті 1, 45, 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 24 ЦПК і статей 1,12 ГПК проведено тільки на основі суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв'язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і підлягає включенню до його

системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність викликається трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади в цивільних справах тісно пов'язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка в науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними принципами цивільного процесуального права3, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів4.

Дійсно, цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Одні відносять до нормативних положень, які визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, котрі повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов'язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом5.

На думку окремих авторів, цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом в інтересах трудящих, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав в суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з’ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об'єктивної істини; зобов'язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі'.

Зазначені характеризуючі ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв'язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому плані, що нею забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але завжди слід мати на увазі, що цивільне судочинство має свій властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою — об'єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК: ст. 137 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 211 — постановлене судом рішення викладається в письмовій формі; ст. 60 — експерт дає в письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 159 — розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 160 — розгляд справи відбувається безпосередньо, усно і при незмінному складі суддів тощо.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також в закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма стосовно процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона виступає гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

§ 2. Поняття цивільного процесуального права і його значення

Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах територіальними судами загальної юрисдикції. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, встановлений Цивільним процесуальним кодексом та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження, тобто з провадження в цивільних справах.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального права визначається: системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків.

Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій по їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: судів — по розгляду і вирішенню цивільної справи, по перевірці законності та обґрунтованості постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — по захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників процесу — по сприянню судові і особам, які беруть участь у справі, в здійсненні покладених на них процесуальних функцій.

Питання про предмет регулювання цивільного процесуального права в науці цивільного процесу вирішується неоднозначно. Положення, що таким предметом є тільки процесуальні дії суду і учасників процесу7, не відповідає цивільному процесуальному законодавству, численні норми якого визначають процесуальні права і обов'язки таких осіб (статті 99, 103, 107, 108,121,122 ЦПК). Не відповідає ЦПК включення до предмета цивільного процесуального права тільки цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин8, якими визначаються також процесуальні дії (ст. 143 тощо).

Викликає заперечення концепція, за якою в предмет регулювання цивільного процесуального права включаються суспільні відносини, що виникають в процесі несудового порядку розгляду цивільних справ (в третейському, товариському судах та ін.)9. У діяльності по застосуванню права такими органами і організаціями реалізуються загальні із судочинством функції — правозахисна, запобіжна і виховна, але способи і методи їх реалізації різні. Численні організаційні й функціональні принципи мають специфічний характер: третейське провадження не притаманне судочинству. Процесуальний порядок судочинства в цивільних справах виступає формою здійснення правосудця, провадження в громадських судах не є правосуддям. Судочинству надано пріоритет перед іншими формами захисту права — адміністративною і громадською — суддя при розгляді заяви про видачу виконавчого листа перевіряє законність і обґрунтованість рішень третейського суду (ст. 18 Положення про третейські суди), встановлена підвідомчість судові всіх пов'язаних між собою вимог, якщо навіть деякі з них підвідомчі господарському суду (ст. 26 ЦПК).

Правовідносини, які складаються між територіальним судом загальної юрисдикції і учасниками цивільного процесу, відрізняються від правовідносин, що складаються між господарським судом (який також здійснює правосуддя) і учасниками господарського процесу. В господарському суді спори вирішуються суддею одноособово. Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК). Спрощений процесуальний порядок розгляду справ, встановлений обов'язковий претензійний порядок, інші правила підсудності, тощо10. Отже, система норм права, які врегульовують цивільне судочинство, і система норм права, що врегульовують порядок провадження в інших юрисдикційних органах, відрізняються за предметом

правового регулювання і не поєднані в одній галузі. Вони становлять самостійні процесуальні галузі права — цивільно-процесуальну, адміністративно-процесуальну, господарсько-процесуальну, нотаріально-процесуальну, громадсько-процесуальну.

Але господарське судочинство і цивільне судочинство згідно зі ст. 124 Конституції України здійснюються відповідно спеціальними і територіальними судами, які складають систему судів загальної юрисдикції, тому врегульований законом порядок здійснення судочинства зазначеними судами має бути уніфікований шляхом створення єдиного кодексу, який визначав би процесуальний порядок діяльності наявних і створених в майбутньому як територіальних, так і спеціальних судів загальної юрисдикції.

Це потрібно зробити ще й тому, що районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міст Києва та Севастополя відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2531-ІІІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» (п. 2) складають єдину систему місцевих судів.

Такі ЦПК функціонують у Азербайджанській Республіці і Угорській Республіці.

Цивільне процесуальне право України як самостійна галузь, поряд з предметом, характеризується також методом правового регулювання.

Метод цивільного процесуального права в науці визначається в загальних рисах, але вихідні їх положення можуть служити правильному розкриттю його змісту11. Метод — це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує ця галузь права, і органічним її зв'язком з галузями матеріального права. За змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку і припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв'язків між його суб'єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус. Зобов'язання — обов'язок конкретної активної поведінки (ст. 41 ЦПК — свідок зобов'язаний з'явитись до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; статті 95, 217 та ін. ЦПК); заборони — заборона виконання певних дій і бездіяльності (ст. 135 ЦПК), заборона суперечок між судами про підсудність; примус — вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (статті 44, 48 ЦПК). Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК (статті 99, 103). Імперативний спосіб проявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, які виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Перелічені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість — вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду. Від його розсуду залежить прийняття зустрічного позову з пропущенням встановленого строку для його пред'явлення (ст. 140 ЦПК), забезпечення позову (ст. 149 ЦПК), зупинення провадження (ст. 222 ЦПК).

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, котрі не відносяться до осіб, які беруть участі у справі, визначається в основному не дозволеністю поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином (статті 41, 58 ЦПК).

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів — процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації виступають цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків. Це — примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову, процесуальних штрафів, відшкодування заподіяних збитків, примусовий привід, видалення із залу судового засідання. В санкціях впроваджено позитивне зобов'язання і примушування, що характеризує їх імперативність. Таким чином, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.

Як самостійна галузь цивільне процесуальне право України характеризується певною системою.

Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної і особливої. Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділи І, II ЦПК). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи III-VI ЦПК).

Цивільному процесуальному праву належить значна роль в управлінні суспільством, в забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ, організацій і держави. Цивільне процесуальне право забезпечує зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування в правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.

§ 3. Місце цивільного процесуального права в правовій системі України

Цивільне процесуальне право виступає складовою системи права України, воно тісно пов'язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою і без якого нормальне функціонування її неможливе. Визначальним для цивільного процесуального права є встановлення конституційним правом основ організації і принципів здійснення правосуддя в нашій країні, а також підґрунтя правового становища громадян, в тому числі у взаємовідносинах із судом (розділи II, VIII Конституції України). Цивільне процесуальне право розвиває ці положення стосовно цивільного судочинства, а також забезпечує у деяких справах (по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі, по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України тощо) захист прав суб'єктів правовідносин, врегульованих нормами конституційного (виборчого) права (глави ЗО, 30-А, 30-Б, 30-В, 30-Г, 30-Д ЦПК).

Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим й іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право виступає формою, що забезпечує життя норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 1 ЦПК, де встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 2, 4, 25 ЦПК, ст. 6 Цивільного кодексу).

В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується не тільки в добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між сторонами цивільних правовідносинах зумовлює необхідність їх врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд, порядок діяльності якого по розгляду і вирішенню цивільних справ врегульований нормами процесуального права. Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом проявляється також в окремих нормах та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини, сукупність юридичних фактів, які становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані Цивільним кодексом форми угод визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві (статті 42-47 Цивільного кодексу, ст. 29 ЦПК).

Інший зв'язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих же принципах, має одну конституційну основу. Цивільні І кримінальні справи розглядає один і той же суд вибраними чи призначеними суддями колегіальне, незалежно, гласно, національною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності і стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються між собою предметом правового регулюванню і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.

В цивільному процесі відсутня стадія попереднього розслідування справи і підготовчого засідання, а також інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. В кримінальному процесі відсутня стадія підготовки справи до розгляду, але в суб'єктах права порушення кримінальної справи повністю реалізується принцип публічності, що тільки частково притаманне цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.

§ 4. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії

Джерелами цивільного процесуального права є способи або форми вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Ними є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розд. VIII), правовий статус громадян (розд. II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 55, 59, 24, 29, 31, 31, 32).

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про судоустрій України», яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні. Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, виступає затверджений Законом України від 18 липня 1963 р. Цивільний процесуальний кодекс України. ЦПК складається з 50 глав, об'єднаних в шести розділах: Загальні положення; Особи, які беруть участь у справі; їх права і обов'язки; Провадження справ у суді першої інстанції; Перегляд судових рішень; Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання; Цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів, міжнародні договори.

До ЦПК включені також три додатки: Перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення по виконавчих документах (№ 1) — (втратив силу у зв'язку зі встановленням такого Законом України від 22 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»); Положення про третейський суд (№ 2); Порядок відновлення втраченого судового або виконавчого провадження (№ 3).

Джерелами цивільного процесуального права виступають інші закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу. Цивільний кодекс встановлює правила допустимості засобів доказування в справах про визнання недійсними певних угод (статті 42-47), склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про визнання угоди недійсною (ст. 57), підвідомчість цивільних справ судові (ст. 6).

Кодексом про шлюб та сім'ю визначені склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов'язкова участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин (статті 65,67, 71 та ін. ЦПК); Кодексом законів про працю — підвідомчість судові трудових справ (статті 227, 229, 240 та ін.).

Закон України № 2887-ХІІ від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві.

Закон України № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33-42).

Закон України № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» надає право виконавчим органам сільських, селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на земельну ділянку.

Закон України № 509-ХІІ від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» надає право податковій інспекції в судовому порядку стягувати з громадян до бюджету недоїмки з податків інших обов'язкових платежів.

Закон України № 4038-ХІІ від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу» врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та правовий статус експертів.

Джерелами цивільного процесуального права виступають також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції. Ними є: Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції від 22 квітня 1993 р. № 15; постанова Кабінету Міністрів від 1 лютого 1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» та ін.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, що даються постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.

Цивільне процесуальне право діє стосовно осіб, у часі і просторі. Щодо осіб воно поширює свою дію на всіх громадян на засадах рівності (ст. 6 ЦПК), на юридичних осіб (ст. 100 ЦПК), на іноземців, осіб без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423, 424 ЦПК). Дія в часі полягає в тому, що провадження в цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, які діють під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій. Зворотної сили цивільний процесуальний закон, як правило, не має, але допускаються винятки. Перехідні положення Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» розповсюдили на цивільні справи, що перебували в провадженні, які до 29 червня 2001 р. надійшли для касаційного розгляду, — апеляційний порядок їх розгляду, а на справи з протестами у порядку нагляду — касаційний порядок їх розгляду (п.п. 2,3); на рішення суду, що набрали чинності, — касаційний порядок їх оскарження. В просторі — провадження в судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України (статті 1, З ЦПК).

§ 5. Цивільне судочинство і його стадії

Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК)

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види:

позовного провадження — у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин (п. 1 ст. 24 ЦПК);

провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) — по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і обов'язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх компетенції (ст. 236 ЦПК);

окремого провадження — у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами (ст. 254 ЦПК).

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи з адміністративно-правових правовідносин стосуються спору, що виник між суб'єктами конституційних, фінансових і адміністративних правовідносин з приводу законності рішень і дій суб'єктів виборчого процесу та органів державного управління щодо вжитих ними, а в певних випадках — визначених ними заходів адміністративного впливу на громадян і посадових осіб.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи, що виникають з адміністративних правовідносин і окремого провадження, розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством.

Цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчою метою В теорії процесу судочинство поділяється на п'ять, сім, вісім стадій. Першою є порушення цивільної справи в суді за заявою заінтересованої особи (ст. 5 ЦПК), другою — підготовка справи до судового розгляду (статті 143-148 ЦПК), третьою — судовий розгляд — розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (статті 159-197, 202-212 ЦПК), четвертою — апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції (статті 290-318 ЦПК); п'ятою — касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої і апеляційної інстанції (статті 319-3471 ЦПК); шостою — перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (статті 3472-3477 ЦПК); сьомою — звернення судового рішення до виконання (статті 348-355 ЦПК).

Перші три стадії охоплюють провадження в суді першої інстанції, а кожна наступна — єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту. В зв'язку з чим перші три стадії було об'єднано в одну — провадження в суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та ж підстава виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді першої інстанції, так і частини такого провадження — стадій порушення справи в суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але останні властиві і для наступних стадій — касаційного оскарження, перегляду в порядку судового нагляду, перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами. Поділ судочинства на п'ять, сім і вісім стадій залишає поза стадіями виділене в діяльності суду першої інстанції провадження по виправленню описок і явних арифметичних помилок, по винесенню додаткового рішення, по роз'ясненню рішень судом, який його постановив (статті 213-215 ЦПК).

Цивільне судочинство — процесуальний порядок (форма) здійснення правосуддя в цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У великій за обсягом і складній за змістом діяльності можна виявити три частини або стадії: розгляд і вирішення справи по суті, перевірка законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, звернення рішення до виконання. В першій стадії виражений зміст правосуддя, визначений Законом «Про судоустрій». Разом з цим завдання цивільного судочинства по захисту прав і охоронюваних законом інтересів будуть реалізовані тоді, коли суд постановить у справі законне і обґрунтоване рішення. Процесуальним засобом, що забезпечує досягнення таких результатів, названа друга стадія, завдання і мета якої реалізуються трьома способами: апеляційним провадженням, касаційним провадженням, переглядом рішень у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами. Але захист прав та інтересів не обмежується визнанням судом прав за однією особою, а обов'язку — за іншою, а включає діяльність, спрямовану на звернення судового рішення до виконання, гарантує реалізацію рішень, повноту, своєчасність і реальність їх виконання.

Кожна стадія має три фази (підстадії) розвитку, які послідовно змінюються одна одною: 1) порушення судочинства — по розгляду і вирішенню справи, по перевірці законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, по зверненню рішення до виконання; 2) підготовка: до розгляду справи та її вирішення, до перевірки законності і обґрунтованості постановленого по ній рішення, до звернення рішення до виконання; 3) вирішення по суті — розгляд і вирішення справи, перевірка законності і обґрунтованості рішення, звернення рішення до примусового виконання.

§ 6. Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права виступає складовою юридичної науки, її предметом є цивільне процесуальне право, цивільне судочинство і теорія цивільного процесуального права. Наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права, його суть, роль у виконанні соціальних функцій, його обумовленість волею народу, яка визначається економічною основою суспільства. Вивчення цивільного процесуального права здійснюється в діалектичному зв'язку з практикою цивільного судочинства, з практикою застосування процесуальних норм. Це дає можливість визначити ефективність і недоліки цивільного судочинства, повноту закріплення нормами цивільного процесуального права його принципів і правового регулювання правил судочинства, правового становища суб'єктів процесу; виявити результативність механізму процесуальних гарантій, встановити прогалини в регулюванні цивільних процесуальних правовідносин. Таке вивчення норм цивільного процесуального права (в статиці і динаміці) відкриває можливість для науки цивільного процесуального права робити висновки, пропозиції і рекомендації по правильному їх застосуванню і необхідності вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику. До предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального права, норми й інститути цивільного права зарубіжних країн, міжнародного цивільного процесу.

Вивчення цивільних процесуальних категорій провадиться в розвитку, залежно від матеріальних умов життя суспільства, його економічної основи, у взаємодії з юридичними й іншими суспільним явищами у всіх діалектичних зв'язках і суперечностях. Наука цивільного процесуального права широко використовує окремі спеціальні методи і способи дослідження: порівняльно-правовий і конкретно-соціологічний із способами аналізу статистичних даних, анкетування, вивчення судової практики і громадської думки. Система науки цивільного процесуального права обумовлена її предметом і складається з двох частин — загальної і особливої. Загальна частина має два розділи: загальні положення науки цивільного процесуального права; загальні положення цивільного процесуального права. Особлива частина складається з двох розділів. Перший — судові форми захисту цивільних прав — має три підрозділи: цивільний процес України, цивільний процес зарубіжних країн, міжнародний цивільний процес. Другий розділ — несудові форми захисту цивільного права — складається з двох підрозділів: адміністративна форма захисту права (органи державного управління, нотаріат), громадська форма захисту цивільного права (третейський і товариський суди).

Наука цивільного процесуального права України, як самостійна галузь правознавства, порівняно молода, але зробила вагомий внесок в розвиток теорії цивільного процесуального права І цивільного процесуального законодавства та практику його застосування.

§ 7. Цивільний процес в іноземних державах12

У країнах СНД правове регулювання цивільного судочинства мало загальну основу, на якій побудовано і цивільне судочинство України, за незначними відмінностями, зумовленими особливостями державного будівництва.

В інших іноземних державах цивільний процес є однією з форм реалізації в установленому порядку судової влади як важливої функції управління державою, спрямованої на охорону прав та інтересів суб'єктів матеріально-правових відносин шляхом розгляду судами справ із спірних правовідносин, постановлення ними рішень та їх виконання іншими органами влади, підконтрольними суду. Така діяльність провадиться в процесуальних формах, додержання яких є обов'язковим для суду і учасників процесу. В окремих державах процесуальна форма характеризується певними особливостями, але має спільну мету — забезпечення примусового здійснення цивільного матеріального права і захист — у випадках його порушення чи оспорювання.

Цивільний процес як термінологічна юридична категорія включає до свого змісту і цивільне процесуальне право як самостійну галузь системи внутрішнього права, що складається із сукупності правових норм та інститутів, які визначають діяльність судових органів по розгляду і вирішенню цивільних справ, підпорядковану судові діяльність учасників процесу і органів держави, котрі примусово виконують рішення суду.

У більшості іноземних держав джерелами цивільного процесуального права виступають ЦПК або відповідні їм за змістом закони. У Франції — ЦПК 1806 р. (нова редакція 1976 p.), який був прийнятий повністю чи зі змінами Бельгією, Голландією, Італією, Іспанією, Португалією та ін. В Англії діють: Закон про цивільне судочинство 1997 p., Правила цивільного судочинства 1998 р. У США — Федеральні Правила цивільного процесу, Правила провадження справ у Верховному суді США (1990), в штатах — кодекси.

Норми цивільного процесу Франції, Англії, США поширюють свою дію й на іноземців (фізичних і юридичних осіб), які за загальними правилами мають право вільного доступу до судів, у країні їх перебування як сторони — позивач і відповідач. В Англії І США суди можуть розглядати також справи тільки між Іноземцями.

У Франції при відсутності відповідних міжнародних угод іноземці можуть пред'являти тільки позови до відповідачів-французів, а не до іноземців Виняток становлять справи по спорах між іноземцями з приводу нерухомого майна, що знаходиться у Франції; виконання у Франції іноземного судового рішення, торгових угод, спадкоємства, яке відкрилося у Франції, допущених у Франції правопорушень та ін. Отже, Цивільний процесуальний кодекс Франції діє лише в окремих випадках при розгляді справ між Іноземцями. Від іноземців вимагається надання забезпечення на сплату відповідачеві зазнаних ним судових витрат і відшкодування шкоди в разі, коли позивачеві-іноземцю буде відмовлено в позові.

За правилами цивільного процесу Англії надання забезпечення не вимагається, але якщо позивач проживає за кордоном, суд може вимагати від нього надання забезпечення для оплати судових витрат відповідачеві, який проживає в Англії.

В суді Франції позов може бути пред'явлений кожним французом і французькою юридичною особою в національному суді до відповідача-іноземця, в тому числі й до іноземної юридичної особи, які не перебувають у Франції.

В США позов до іноземця може бути пред'явлений у будь-якому районному суді, на території діяльності якого можна розшукати Іноземця і вручити йому судову повістку про виклик до суду.

Посилання до глави 1

1 Права людини Міжнародні договори України — К.1992 — С 20-23 Відомості Верховної Ради України — 1997 — № 40 — Ст 263

2 Юдельсон К С Советский гражданский процесе — М , 1956 — С 182, Шту-тін Я Л Лекції з радянського цивільного процесу — К, 1954 — С 84 Че-чотД М Субьективное право й формьі его защитьі — М , 1968 — С 54

3 МельникоВ А А Правовеє положение личности в советском гражданском процессе — М , 1969 — С 28

4 Цивільне процесуальне право України / За ред проф В В Комарова — Харків, 1992 — С 5-7, Штефан М Й Підприємство І правосудця — К, 1992 — С 21, ТертьІшникоВ В Й Гражданский процесе Курс лекций — Харьков, 1993 — С 3, ЧечинаН А Основньїе направлення развития науки советского гражданско-го процессуального права — Л , 1987 — С 52, Штутін Я Л Вказ праця — С 9

5 Чєчина Н А Вказ праця — С 52-53

6 Штутін Я Л Вказ праця —СЮ

7 Мозолим В П О гражданском процессуальном правоотношении // Сов гос й право — 1955 — № 5 — С 51-53, Клейнман А ф Советский гражданский процесе — М , 1954 — С 7, Гражданский процесе БССР — Минск, 1979 — С 4

8 Гражданский процесе Отв ред М С Шакарян — М , 1993 — С 12 9. Зейдєр Н Б Предмет и система советского гражданского процессуального права // Правоведение — 1962. — № 3 — С 81, Щеглов В Н Советское гражданское процессуальное право — Томск, 1976 — С 8, Арапов Н Т Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам — Л , 1984 — С 68-95.

10 Тертышников В И Вказ праця Курс лекцій —С 3

11. Комаров В В К вопросу о методе гражданского процессуального права // Вопроси теории и практики гражданского процесса — 1979 — Вып 2 — С 32-37, Сорокин В Д Метод правового регулирования (теоретические проблемы). — М , 1976. — С. 94, Сахнова Д В Реформа цивилистического процесса проблемы и перспективы // Государство и право — 1979, № 9, Горше-нев В М, Крупний В Г, Мельников Ю И и др Теория юридического процесса — Харьков, 1980, Шевчук П І, Кривенко В В, Ярема А Г Проблеми судово-правової реформи // Вісник Верховного Суду украіни — 1997, № 1

12 Кейлин А Д Судоустройство и гражданский процесе капиталистических государств Часть вторая — М , 1958, Пучинский В К Английский гражданский процесс Основные понятия, принципы и институты — М , 1974, Довтян А Г Гражданское процесуальнеє право Германии — № 1, 2000, Кудрявцева Е В Реформа ангийского гражданского судопроизводства // Законодательство. 2000, № 1 — С 77-84, Шишкин В І Забезпечення прав людини в судочинстві США (організаційні І процесуальні засади) — К, 2000

Глава 2. Принципи цивільного процесуального права

§ 1. Поняття принципів та їх значення

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium — основа, начало, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах, процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу. Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосудця тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою. Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України.

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і соціально-економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій захисту суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також підвищення ефективності судової діяльності в забезпеченні законності і справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе додержання і законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів цивільного процесуального права виступає важливою гарантією зміцнення законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і демократичного правопорядку

Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших Інститутів, у зв'язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність перебуває в прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі права, їх зв'язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11 ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності суду1, основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя2; як основні ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплені в нормах права3; як правові погляди народу на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ4; як обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і виявляють демократизм, специфічні властивості процесуального права і відображають перспективи його розвитку5.

В наведених й інших визначеннях принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони повністю не розкривають суті й змісту їх та потребують додаткових пояснень. Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі засади, положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання функціонування принципів цивільного процесуального права за межами законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які виражають необхідність певних способів і форм правового регулювання суспільних відносин6.

Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, правила відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і через політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних поглядів будуть відносини, які входять до предмета регулювання даної галузі права. Таким чином, принципами цивільного процесуального права будуть закріплені в його нормах правові погляди українського народу на завдання і мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства), організаційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-правових повноважень суду та процесуально-правового становища учасників процесу — громадян, підприємств, установ, організацій".

Принципи характеризуються такими ознаками: 1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст; 2) така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права; 3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості; 4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу; 5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом; 6) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог; 7) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

§ 2. Система принципів та їх класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані між собою і в сукупності становлять систему (грецьке слово — означає ціле, складене з частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному8. Це викликало зауваження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інституту9. Але такі міркування не відповідають правовим реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-правових категорій. Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення у функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розвитку. Цивільному процесуальному праву України притаманні й такі принципи як публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 5, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне правове становище суду (статті 15, ЗО, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення — закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу; г) за предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні — принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); д) за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать такі: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів (ст. 124); виборність і призначуваність суддів (ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособове і колегією суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129); доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. З ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36); публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність людини (статті 3, 29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать: диспозитивність, об'єктивна істина, процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність, оперативність (відповідно статті 99, 103; 15, ЗО, 99; 103; 104; 146, 160; 148 ЦПК та ін.).

§ 3. Принципи, закріплені Конституцією України

Здійснення правосудця виключно судами. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). І

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. '

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади — законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання в здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади.'Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).

Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами, іншими органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об'єднуючою ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет.

Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при розгляді питання про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18 Положення про третейський суд), суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов державних органів і посадових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин у галузі управління; при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК).

Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську процесуальні форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існуючим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню діяльності механізму державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави.

Про це свідчать Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2531-ІИ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», які зобов'язують Кабінет Міністрів України підготувати та подати до Верховної Ради України проекти закону про адміністративні суди та Адміністративного процесуального кодексу України (п. 17).

Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Конституції України. Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до Закону «Про судоустрій» виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди, які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123 ЦПК). Вони ще не становлять окремої системи судів і не мають своїх вищих судових органів, котрі характеризують спеціалізовані суди і якими мають бути відповідні вищі суди, про що зазначено в ч. З ст. 125 Конституції, тому їх тільки умовно можна віднести до спеціалізованих.

Спеціалізованими судами будуть адміністративні суди, створення яких рекомендовано п.п. 13, 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2531-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України».

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів, закріплений ст. 124 Конституції України, в цивільному процесуальному праві не реалізований. Розгляд цивільних справ у порядку цивільного судочинства провадиться професійними суддями (статті 16,124і ЦПК), тоді як залучення народних засідателів до здійснення правосуддя надавало б судові України народного характеру, свідчило б про його демократизм, було б надійною гарантією встановлення об'єктивної істини у справі і правильного вирішення справ, забезпечувало б законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових рішень.

Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є одним з інститутів оплоту свободи особи і пріоритету права, є тим демократичним ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації і ступеня усвідомленої відповідальності.

Принцип виборності і призначуваності суддів визначений р. 128 Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Судді всіх судів України, обрані чи призначені до дня набуття чинності Законом України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені (Прикінцеві та перехідні положення, пункти 3,4; 6, 7; 10, 11):

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві системи заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім населенням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органами.

Призначення реалізується: центральним урядом і низовими місцевими органами влади з попереднім обранням кандидатів населенням або судовими колегіями верховного суду за результатами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкреслюється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш демократичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособове і колегією суддів. В ст. 10 Закону «Про судоустрій» до цього додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках визначених процесуальним законом (в редакції Закону № 2531-ІП від 21 червня 2001 p.).

Відповідно до ст. 124і ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду по першій інстанції. В колегіальному складі суду розглядаються справи у спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею. Колегіальне розглядається також справа, якщо в ній об'єднані вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів. У такому ж складі здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у складі не менше двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК (статті 16, 3474 ЦПК). При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7 ЦПК).

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, з виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (статті 7, 16 ЦПК).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і об'єктивного з'ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про те, що в спеціалізованих судах судці відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 8 ЦПК). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність судців полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу, або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини. Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (ст. 11 ЦПК). Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 202 ЦПК).

Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень, відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв'язання конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов для діяльності суддів, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів (ст. 11 Закону «Про статус суддів»). '

Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів (ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Законодавством про судоустрій передбачено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою (ст. 13 Закону «Про судоустрій»). На розвиток цього положення ст. 9 ЦПК встановлює, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ЦПК. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Якщо при розгляді справи були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. З ст. 336 ЦПК). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями — ст. 127 Конституції.[Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосудця представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя. Судці є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосудця і виконувати свої обов'язки на професійній основі в судах загальної юрисдикції (ст. 1 Закону «Про статус судців»). Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вишу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п'ять років на посаді судді (ч. 3 ст. 7 Закону «Про статус суддів»).

Судді судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК і ГПК.

Судді зобов'язані: при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати вимог несу-місництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону «Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права s обов'язки. На забезпечення їх реалізації на суд покладений обов'язок охороняти права учасників цивільного процесу від порушень, попереджати про наслідки, які можуть наставати внаслідок реалізації цих прав, сприяти в їх здійсненні. Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності (ст. 161 КК), право на оскарження і скасування судового рішення (статті 290, 320 ЦПК).

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).

Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була підпорядкована законові, а й усіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосудця неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 290, 320 та інші ЦПК).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль населення за діяльністю суду і тим самим сприяє зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, присутніх в залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. В закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 10 ЦПК). Рішення судів у всіх випадках проголошується прилюдно. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками (ст. 10 ЦПК). Встановлене ст. 10 ЦПК визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, в їх праві знайомитися з ними, в обов'язковому їх інформуванні про час і місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій (статті 99,189 ЦПК). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи в трудовому колективі тощо. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Він ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principium instructions processus ad instantium partium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (onusprobandi) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК). У зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Таким чином, зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, в сфері судового доказування; принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (статті 15, ЗО ЦПК) тощо. Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ч. З ст. 8). Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 4,5 ЦПК) та широкою можливістю використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, вони мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду та ін.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК). Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд територіальне наближений до населення, громадяни звільнені від сплати державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я. Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми виконання процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно демократичними, точно передбаченими ЦПК.

Участь громадськості в цивільному судочинстві для захисту прав і свобод громадян. Громадяни України мають право: брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції); на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції). З цією метою в судочинстві в цивільних справах допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів, інших об'єднань громадян. Принцип участі громадськості в цивільному судочинстві реалізується в участі профспілок та інших громадських організацій з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121, ч. 2 ст. 248і ЦПК); в участі громадських організацій і трудових колективів у виконанні окремих ухвал (ст. 235 ЦПК) і громадському представництві (пп. 2, 3 ст. 112 ЦПК). Участь громадськості в цивільному судочинстві в зазначених процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює виховну роль суду, служить запобіганню правопорушенням.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

В цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу і гідність громадян — учасників цивільного процесу в справі. Суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції яких мають виключно майновий характер. Цивільне процесуальне право України забезпечує виконання цивільних процесуальних дій і захист порушеного права принципово іншими засобами. Функціонування принципу диспозитивності полягає в тому, що особиста участь сторін у процесі залежить тільки від їх волі, неявка цих осіб може викликати ускладнення процесу: відкладення розгляду справи, залишення позову без розгляду (статті 172, 176 ЦПК). При неявці відповідача, участь якого визнана в процесі обов'язковою, у справах про стягнення аліментів його можна оштрафувати, примусово привести, про що судця виносить ухвалу, виконання якої покладається на органи міліції (ст. 174 ЦПК). При повторній неявці відповідача суд притягає його до адміністративної відповідальності (ст. 1853 КпАП).

В цивільному судочинстві недоторканною є особа процесуального представника, а також всіх інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 117 ЦПК представники, якими є посадові особи, а також адвокати за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку громадського впливу. На свідків, експертів, перекладача також поширюється принцип недоторканності особи, але до них можуть бути застосовані інші санкції. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу і примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44 ЦПК). За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт несуть штрафну відповідальність за ст. 1853 КпАП, а за дачу завідомо неправдивих показань або за відмову від дачі показань свідок несе відповідальність відповідно за статтями 384, 385 КК. За цими статтями КК несуть відповідальність: експерт — за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 58 ЦПК); перекладач — за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених обов'язків (ст. 177 ЦПК).

Щодо виконання судових рішень, то Закон «Про виконавче провадження» допускає тільки примусове стягнення шляхом застосування заходів, точно передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 4 Закону). При проведенні виконавчих дій забороняється у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність боржника. Отже, для виконання судового рішення не допускаються такі примусові заходи як арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану, обмеження територіального пересування тощо. Для захисту інтересів стягувача ст. 87 Закону передбачила можливість застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, в разі невиконання ним рішення суду. Недоторканність особи застосовується до інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені примусово із залу судового засідання та на них може бути покладений штраф.

Реалізований в цивільному процесуальному законодавстві, принцип недоторканності особи служить зміцненню законності в судочинстві. Стаття 6 Цивільного кодексу встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх визнання, відновлення становища, що існувало до порушення права, стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання обов'язку в натурі тощо.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому звернення стягнення на особу божника не відповідало б способам і засобам захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи — суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої особи оскаржити дії судді (суду), державного виконавця, які порушують вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності та ін.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції). За незаконне проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку, а так само за незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК). Цей принцип характеризує демократичний характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судових актів. Житло як об'єкт, на котрий можуть бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1) по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам трудових колективів і громадських організацій рекомендованим листом або через розсильних (ст. 90 ЦПК). Для вручення повістки у розсильних і листоноші може з'явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які проживають у ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусове приведення в судове засідання свідка, котрий не з'явиться на виклик суду без поважних причин (ст. 44 ЦПК), а також відповідача у справах про стягнення аліментів, участь якого в судовому засіданні визнана судом обов'язковою (ст. 174 ЦПК). Виконання ухвали суду про примусове приведення покладається на службових осіб органів внутрішніх справ, що можуть увійти в житло, де проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід, їх дії матимуть законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. 30 Конституції.

На цих підставах не будуть порушенням принципу недоторканності житла дії державного виконавця з примусової реалізації ухвал суду про забезпечення позову і виконання судових рішень порядком накладення арешту і стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та приміщенні інших осіб. При проведенні виконавчих дій державний виконавець має право, коли це потрібно для реалізації рішення про стягнення, входити в приміщення, де проживає боржник, і проводити огляд усіх його сховищ. У разі відмови боржника допустити виконавця в приміщення, останній, коли це необхідно, запрошує представника органів внутрішніх справ, житлово-комунальних організацій і понятих, у присутності яких відчиняє і оглядає приміщення і сховища та описує виявлене майно (статті 3, 10, 55 Закону «Про виконавче провадження»)

Отже, тільки до житла боржника, свідка і відповідача у справах про стягнення аліментів у передбачених випадках можна увійти проти їх волі, тобто на законних підставах, що викликається необхідністю захистити порушене майнове право інших громадян — стягувачів, захистити громадський і державний інтерес та забезпечити виконання судом функцій і завдань правосуддя в цивільних справах.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції), в тому числі засобами кримінальної відповідальності за допущені порушення (ст. 163 КК). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші. Неофіційні — походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні і пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, котрі беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЦПК).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, оскільки їх таємниця охороняється законом, має певні особливості. Вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення. При відсутності на це згоди таке листування і повідомлення оголошуються і досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК).

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою. В різні історичні періоди, в різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. В сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко використовується загальне поняття «приватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і особистого життя (сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, в матеріальному й інформаційному плані. Матеріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми в сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення. Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і державою в зв'язку з недопустимістю розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну й інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (ст. 121 ЦПК).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосудця, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторони життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'язкового встановлення фактів предмета доказування по справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду в цивільних справах — про задоволення цивільного позову, який виник з кримінальної справи, про стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя; кримінальних — за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу. Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 53 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець має право звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадяни і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції). Це означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві в публічних, державних інтересах, на захист прав і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст. 121 ЦПК, статтями 33,35 Закону «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 256 ЦПК), про позбавлення батьківських прав і про їх поновлення (статті 71, 75 КпШС), про відібрання і повернення дітей та в інших справах (статті 76, 119, 69 КпШС). Прокурор має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст. 24815 ЦПК). Публічністю характеризується процесуальне становище прокурора, який має право висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді справ, а також висновки по суті справи в цілому; вносити апеляційні і касаційні подання, (статті 99,121,122,290,320 ЦПК, статті 34-37 Закону «Про прокуратуру»).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи (юридичні і фізичні) мають право у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов'язується зберігати об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Суд повинен роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, та сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК). У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст. ЗО ЦПК), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові докази або надає повноваження на їх одержання (п. 7 ст. 143 ЦПК). Суд контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст. 103 ЦПК). Залежно від з'ясованих обставин в окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя при поділі майна, яке є спільною (сумісною) власністю, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які заслуговують на увагу (ст. 28 КпШС).

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення недоліків у постановленому ним рішенні (статті 213-215 ЦПК). Принцип публічності реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб оскаржити допущені стосовно їх неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК). Таким чином, не тільки для кримінального, а й для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної влади, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави. В літературі загальновизнано, що реально забезпечені правові можливості кожної із сторін доводити перед судом свої вимоги і заперечення і добиватися справедливого рішення становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманно принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватно правові відносини, в цивільні справи, наділення суду, органів прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України», яким включено до ЦПК главу 40 «Апеляційне провадження» і главу 41 «Касаційне провадження», котрими врегульований процесуальний порядок апеляційного і касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду.

§ 4. Принципи, закріплені законодавством про судочинство

Диспозитивність (від лат. dispono розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 5,98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст 15і ЦПК). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно10.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ст. 129 Конституції, котрим закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це — vigi-lantibusjura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum поп fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere cogitur, немає судці без позивача — nemojudex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita поп cognoscitur, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res injudicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, користуються правами сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності.

Об'єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки11. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності12. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд покликаний встановити всі ті факти, що дозволяють йому дати правильну оцінку всьому фактичному складу справи. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи (ч. З ст. 15 ЦПК). Головуючий керує судовим засіданням і спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування, — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. ЗО ЦПК).

Об'єктивне з'ясування обставин справи — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального споруГВідпо-відно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази для суду не мають наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті 384, 385 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, ЗО, 62 ЦПК).

Отже, суд 'при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань13. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod поп est in actis поп est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententiaferri debet secundum allegata etprobata, поп secundum conscien-tiam. В рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 202і ЦПК). Але встановлення істини у справі в цивільному процесі має особливості: вони визначаються предметом доказування, тобто тільки обставинами, викладеними сторонами на обгрунтування своїх вимог і заперечень, та іншими, що мають значення для правильного вирішення справи (статті 28, ЗО ЦПК); суд приймає за істину без доказування загальновідомі факти, приюдиціальні факти і законні презумпції (статті 31, 32 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовною підставою для скасування рішення в апеляційному порядку (п. З ст. 309 ЦПК).

В науці цивільного процесу Російської Федерації висловлено судження, що зміни статей 14, 50 ЦПК РФ трансформували цей принцип в принцип юридичної (формальної) істини, оскільки суд вирішує справи в межах поданих йому доказів і не повинен домагатися з'ясування дійсних взаємовідносин сторін. Суд не втручається в процес доказування, а лише визначає обов'язки сторін по доказуванню14.

Аналіз ч. 2 ст. 15, ст. 62, ч. 1, 2 ст. 202', ч. 2 ст. 162, п. З ст. 309 ЦПК підтверджує правильність положення про функціонування в системі принципів цивільного процесуального права України принципу об'єктивної істини. Його порушення (невідповідність висновків суду обставинам справи — п. З ст. 309 ЦПК) є підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і постановлення нового рішення.

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143, ст. ЗО ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170 ЦПК). їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті 55,90,93 ЦПК)! При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує думку сторін (ст. 171 ЦПК).

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача (audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу і, навпаки, (поп debet actori licere, guod reo поп parmitti-tur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146,148), по набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті 231, 217), по оскарженню судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції (статті 290, 320); наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій (статті 47, 48, 53) і покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до населення; звільнення позивачів-громадян з найважливіших для них справ від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю — активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює своєї процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про стягнення зарплати працівникам за списком, до якого був включений С, котрий одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд касаційної інстанції скасував постановлене судом першої інстанції рішення, мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустив істотне порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, щонсуд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, покладених в обґрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність забезпечує можливість увійти особисто в стосунки зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Разом з тим безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, в зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33 ЦПК), допитати свідків за місцем "їх проживання або перебування (ст. 45 ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового розгляду судця у невідкладних випадках провадить огляд місця (п. 9 ст. 143 ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо вступати в контакти з учасниками процесу в цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду в формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду—в рішеннях, ухвалах, постановах.

Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ15.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб, які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин, які складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так, позивач повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими доказами, які є перед ним, та ін.16 Зазначені правила характеризують окремі сторони правового становища суду і учасників процесу, входять до змісту окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

В теорії зарубіжного цивільного процесу виділяються принципи — основні начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають основні принципи процесу, точніше — належать до техніки процесу, але самої суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій17. У даному випадку начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення порядку судочинства і процесуально-правового становища суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та входять до змісту окремих принципів процесу. Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

§ 5. Система принципів цивільного процесу іноземних держав

Цивільне процесуальне право близького зарубіжжя — СНД побудовано на спільних нормативно-керівних засадах, які характеризують його зміст, основу та закономірності регульованих ним суспільних відносин у сфері цивільного судочинства. В зв'язку з цим система принципів цивільного процесуального права в основному збігається. Наявні відмінності стосуються конституційного чи галузевого їх закріплення. Так, Конституція Російської Федерації закріпила принципи: здійснення правосуддя тільки судом (ст. 163), виборність суддів і народних засідателів (ст. 164), одноособовість і колегіальність розгляду справ (ст. 168), участь у судочинстві народних засідателів (ст. 166) — при цьому питання про необхідність їх участі у розгляді конкретної справи вирішують особи, які беруть участь у справі; незалежність суддів, присяжних і народних засідателів та підкорення їх законові (ст. 167), рівність громадян перед законом і судом (ст. 34), гласність (ст. 169), недоторканність особистого життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних й інших повідомлень (ст. 40), національної мови судочинства (ст. 171), змагальності (ст. 168).

Встановлена система конституційних принципів цивільного процесуального права Російської Федерації відрізняється за кількісним складом (менша) від системи принципів, закріплених Конституцією України, та має деякі особливості в змісті окремих принципів.

Законодавством про цивільне судочинство Російської Федерації закріплені принципи: диспозитивності, об'єктивної істини, усності, безпосередності, безперервності (за ЦПК України — відсутній), процесуальної рівноправності сторін.

Цивільний процесуальний кодекс Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) у гл. 2 «Принципи цивільного судочинства» закріпив і визначив зміст таких принципів: здійснення правосуддя тільки судом (ст. 9), одноособовий і колегіальний розгляд цивільних справ (ст. 10), незалежність суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 11), рівність громадян перед законом і судом (ст. 12), повага гідності особи (ст. 13), право користування юридичною допомогою (ст. 14), роз'яснення судом учасникам цивільного судочинства їх прав і обов'язків (ст. 15), мова судочинства (ст. 16), гласність судового розгляду (ст. 17), диспозитивність (ст. 18), змагальність і рівність сторін (ст. 19), з'ясування судом дійсних обставин справи (ст. 20), вирішення справи на підставі законодавства Республіки Білорусь (ст. 21), нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю (ст. 22), прокурорський нагляд в цивільному судочинстві (ст. 23), обов'язковість судових постанов (ст. 24).

У Цивільному процесуальному кодексі Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у гл. 2 «Завдання і принципи цивільного судочинства» закріплені принципи: законність (ст. 6), здійснення правосуддя тільки судом (ст. 7), судовий захист прав, свобод і законних інтересів особи (ст. 8), повага честі і гідності особи (ст. 9), недоторканність особистого життя, таємниця переписки, телефонних переговорів, поштових і телеграфних повідомлень (ст. 10), недоторканність власності (ст. 11), незалежність суддів (ст. 12), рівність всіх перед законом і судом (ст. 13), мова судочинства (ст. 14), змагальність (ст. 15), оцінка доказів за внутрішнім переконанням (ст. 16), забезпечення прав на кваліфіковану юридичну допомогу (ст. 18), гласність судового розгляду (ст. 19), забезпечення безпеки в процесі судового розгляду (ст. 20), обов'язковість судових актів (ст. 21), свобода оскарження судових процесуальних дій і рішень (ст. 22).

В інших іноземних країнах, зокрема Франції, Англії, США, за наявності широкої диференціації у законодавчому визначенні процесуального порядку судочинства в цивільних справах, спільним є наявність окремих загальних принципів, закріплених нормами національного законодавства, які забезпечують реалізацію завдань і досягнення мети цивільного судочинства. До них належать принципи: диспозитивності, змагальності, рівноправності громадян перед законом і судом, оцінка доказів у процесі за переконанням суддів, процесуального формалізму, безпосередності і концентрації процесуального матеріалу, гласності, усності і письмовості, офіційності18. У ФРН принципами цивільного судочинства є основні правові ідеї, відображені в нормах цивільного процесуального права. Ними є: принцип права бути вислуханим, гласності, диспозитивності, змагальності, усності; принцип права на провадження з дотриманням процесуальних норм, безпосередності; швидкості, економії або раціоналізації судового розгляду18.

Ключовою демократичною засадою судочинства вважається жюрі присяжних, до якого входять обрані громадяни, котрі розглядають відповідні обставини справи і вирішують, на чию користь із сторін свідчать факти19.

За правилами диспозитивності сторони можуть на свій розсуд розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, вони є господарями у виникненні і розвитку судочинства в цивільній справі, в його припиненні. Носії прав можуть їх здійснювати чи ні. Про захист права судом має потурбуватися сама заінтересована особа (vigilantibus jura scripta sunt лат.). Цивільні справи в суді порушуються за заявами заінтересованих осіб. Але з цього правила існують винятки: органи прокуратури (зокрема, Франції) можуть порушувати справи, якщо про це є пряма вказівка закону, а саме: про оголошення особи померлою (ст. 90 Цивільного кодексу Франції), про визнання шлюбу недійсним (статті 184, 190,191), про передачу дітей на виховання одному з подружжя при розлученні (ст. 302), в інших випадках, передбачених нормами Цивільного кодексу. Прокурор також може, якщо вважає за доцільне, вступити у будь-яку справу між приватними особами і дати висновок, який є обов'язковим за вимогами, що стосуються осіб, котрі припускаються відсутніми (ст. 114), у справах про позбавлення дієздатності або призначення радника (ст. 515).

Федеральні правила цивільного процесу США передбачають обов'язкове пред'явлення відповідачем зустрічного позову під загрозою втратити право звернутися до суду потім із самостійним позовом. Апеляційна скарга до Палати лордів Англії, до Верховного суду штату в США допускається тільки на розсуд таких судів.

Принцип змагальності відтворений у правах сторін розпоряджатися фактичним матеріалом у справі і доказами в судочинстві. Будь-яке втручання судді в інтересах з'ясування матеріальної істини є порушенням свободи сторін щодо захисту ними їх приватних прав. За судом закріплюється можливість виносити рішення тільки на підставі матеріалів про фактичні обставини справи, які сторони знайшли можливість подати до суду. Отже, відповідно до принципу змагальності суд може покласти в основу свого рішення тільки факти, які зазначені стороною; використати лише ті докази, що подані стороною, і не досліджувати доказів в силу службового обов'язку (за окремими винятками); суд може досліджувати тільки факти, які оспорені протилежною стороною; суд пов'язаний визнанням сторони.

Допомагати в доказовій діяльності суд може тільки одній і другій сторонам. Допомога одній стороні є підставою для відведення судці за мотивами упередженості.

В сучасних умовах функціонування цивільного судочинства спостерігається тенденція відходу від положень змагальності шляхом розширення повноважень судових органів. Так, суди ФРН можуть постановити, щоб сторона подала документи, що знаходяться в неї і на які вона посилається або інші документи, що стосуються справи; за своїм розсудом провести огляд і призначити експертизу. А суди Австрії — також допитати свідків, але вони цього не можуть зробити, якщо обидві сторони заявляють, що вони цього не бажають.

До винятків з принципу змагальності належать процесуальні процедури розкриття наявних у справі документів і письмового допиту сторін у цивільному процесі Англії і США. В цивільному процесі названих країн, а також Франції суд може викликати сторони для допиту, для яких можуть настати істотні негативні наслідки при ухиленні від явки і дачі відповіді при допиті судом. Суд має також можливість за власною ініціативою викликати і допитувати свідків, про що сторони не просять

Принцип рівноправності громадян перед законом і судом має формальний, декларативний характер. Фактичне становище сторін у процесі повно і очевидно виражається в тому, що до послуг сторони економічно більш сильної — найкращі, найбільш високо оплачувані юридичні сили адвокатури, тоді як економічно слабка сторона не має можливості витрачати відповідні кошти на їх оплату. Не узгоджується з принципом рівноправності правило обчислення судових витрат, розмір яких зворотно пропорційний ціні позову — чим більша ціна позову, тим менші відсотки витрат.

Одним з положень рівноправності сторін є правило, що суд не може винести рішення, не надавши відповідачеві можливості подати свої пояснення на позовну вимогу та що кожній стороні повинна бути надана однакова можливість використати в процесі рівні процесуальні засоби. Але у цивільному процесі Франції голова цивільного трибуналу має право вирішувати окремі питання по справі без виклику відповідача або ж з наданням нереально короткого строку для явки до суду. В цивільному процесі Англії сторона, яка виступає першою, виступає останньою і має тому в процесуальному відношенні перевагу над іншою стороною.

Принцип вільної оцінки доказів дає суддям можливість за своїм внутрішнім переконанням оцінювати докази в справі. Але така оцінка може бути перевірена вищестоящим судом у процесі апеляційного провадження. За винятком присяжних, від яких не вимагається викладення мотиву їх вердиктів (рішень), суди зобов'язані в мотивах судових рішень обґрунтувати переконання, якими судці керувалися при оцінці доказів. При цьому вимагається така обґрунтованість оцінки доказів, щоб вона могла бути перевірена вищестоящою судовою інстанцією.

За положеннями принципу процесуального формалізму дії сторін у процесі можуть викликати правові наслідки, якщо вони були виконані з додержанням передбачених процесуальних форм. Але нормативне визначення таких форм не завжди чітке і повне, що надавало б можливість правильно їх додержувати і реалізовувати.

Принципи безпосередності і концентрації судового матеріалу полягають в тому, що суд повинен безпосередньо ознайомитися з усіма судовими матеріалами в справі і розглянути всі судові докази, а сторони зобов'язані подати до суду весь наявний у них матеріал по справі відразу, а не частинами, не створюючи для іншої сторони в процесі будь-яких штучних процесуальних труднощів чи несподіванок в судовому засіданні при розгляді справи по суті чи при розгляді справи в суді другої інстанції. В дійсності в правовому регулюванні цього принципу допускаються винятки. Вимога безпосередності не дотримується в апеляційній інстанції Франції, в якій свідки судом не допитуються, а суд знайомиться з їх показаннями, по протокольних записах. У цивільному процесі Англії адвокат, який виступає останнім, розкриває свою аргументацію, позбавляючи іншу сторону її оспорити.

Принцип гласності в поєднанні з усною і письмовою формою дає можливість певною мірою здійснювати громадський контроль за діяльністю судових органів. Винятком з цього принципу є можливість розгляду цивільних справ у закритому судовому засіданні та неможливість брати участь у цивільному процесі по розгляду справ в апеляційному і касаційному порядку особам, які не є учасниками процесу. За англійським правом, закрите засідання встановлено у справах, в яких беруть участь діти, наприклад, свідками; коли справа стосується таємниць виробництва; коли публікація доказів, використаних під час розгляду справи, може нанести шкоду національним інтересам; коли розглядаються справи про визнання шлюбу недійсним внаслідок сексуальної неповноцінності сторони, коли, на думку судді, відкритий розгляд справи не сприятиме меті правосуддя.

Слухання справ у відкритих судових засіданнях, газетні звіти про судові процеси й інші прояви гласності розглядаються в іноземних країнах як важливі складові демократії.

Посилання до глави 2

1. Гражданский процесе / Под ред. М. С. Шакарян — М., 1993. — С. 32.

2. Советский гражданский процесе / Под ред. М. К. Треушникова — М., 1989. — С. 24; Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и гражданский процесс в Современной России. — Екатеринбург — Москва, 1999. —С. 96.

3. Чечина Н. А. Актуальные проблемы теории и практики гражданского процесса. — Л., 1979. — С. 52; Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 26; Чипалиева И. У. Принцип гражданского процессуального права Кыргызстана. — Бишкек, 1998. — С. 57-58.

4. Советский гражданский процесс. — М., 1975. — С. 16-17.

5. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982. — С. 59-60; Боннер А. Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. — М., 1987. — С. 15; Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1999. — С. 31; Викут М. А., Зайцев И. М. Гражданский процесс. Курс лекций. — Саратов, 1998. — С. 26; Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С. 16-28.

6. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс. — М., 1956. — С. 31-32

7. Штефан М. Й., Кочер'янц Р. Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. — К., 1982; Штефан М. Й. Демократичні принципи радянського цивільного судочинства // Рад. право. — 1977. — № 7. — С. 18-22.

8. Семенов В. М. Вказ. праця. — С. 62-63; Щеглов В. Н. Советское гражданское процессуальное право. — Томск, 1976. — С. 26; Гражданский процесс / Под ред. М. К. Треушникова — С. 25-26.

9. Советский гражданский процесс / Под ред. Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота — Л., 1984. — С. 28.

10. Боннер А. Т. Вказ. праця. — М., 1987. — С. 34-45; Тараненко В. ф. Принципы диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. — М., 1990. — С. 4-14; Авдюков М. Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. — М., 1970. — С. 116-144; Боннер А. Т. Принцип законности в советском гражданском процессе. — М., 1989. — С. 6-17; Немировська О. В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в судовій практиці: Автореф. канд. дис. — К., 1999. — С. 8-9; Мамницький В. Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві. Автореф. канд. дис. — Харків, 1995. — С. 9-11; Шишкін В. Диспозитив-ність — принцип судочинства // Право України. — 1999, № 9. — С. 10-16.

11. Ванеева Л. А. Судебное познание в гражданском процессе. — Владивосток, 1976. — С. 105.

12. Авдюков М. Г. Вказ. праця. — С. 85.

13. Резниченко И. М. О принципе объективной истины в советском гражданском судопроизводстве // Труды ВЮЗИ. — М.— Т. IV. — С. 175-176; ТедеВосян В. С. К вопросу об установлении материальной истины в советском гражданском процессе // Сов. гос. и право. — 1988. — № 6. — С. 65-73; Омельченко М. П. Принцип об'єктивної істини в системі принципів цивільного процесуального права України. — К., 1996. — С. 14.

14. Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и гражданский процесе в современной России. — Екатеринбург—Москва, 1999. — С. 96-115; Боннер А. Т. Установление обстоятельств гражданчких дел. — М., 200-. — С. 42-70.

15. Рожнов О. В. Принцип оперативності в цивільному процесуальному праві.: Автореф. канд. дис. — Харків, 2000. — С. 10-11.

16. Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского гражданского процессуального права. — Л., 1987. — С. 88-94.

17. Байцура А. Принципы гражданского процессуального права и их реализация // Acta facultatis juridical universitatis Comenianae. Rotnik VIII. 1984. — Bratislava, 1987. — C. 53-54.

18. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. Часть вторая. — М., 1958. — С. 21-30; АВдюков М. Г., Клейнман А. ф., Треушников М. К. Основные черты буржуазного гражданского процессуального права. — М., 1978. — С. 4-42; КарленД. Американские суды: система и персонал. — М., 1972; Пучинский В. К. Английский гражданский процесс. Основные понятия, принципы и институты. — М., 1974; Гражданский процесс США. — М.,

1985; Уолкер Рональд. Английская судебная система. — М., 1980; Давтян А. Г. Гражданское процесуальнеє право Германии. — М., 2000. — С. 33-50; Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. — 1999, № 12. — С. 21-24.

19. Футей Б. А. федеральні суди у Сполучених Штатах Америки // Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 2. — С. 50

Глава 3. Цивільні процесуальні правовідносини

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини визначають роль і значення механізму застосування права на врегульовані ними суспільні відносини, розкривають соціальну спрямованість норм цивільного процесуального права, виступають процесуальним засобом судового захисту цивільних, трудових, сімейних та інших прав, державних і громадських інтересів. Вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Отже, цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу — громадянами і організаціями в цивільному судочинстві.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають і розвиваються на диспозитивній основі внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду із заявою за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу. Або виникають на публічній основі, коли на захист прав та інтересів таких осіб порушена цивільна справа в суді за заявою прокурора, органів державної влади, профспілок та ін. (п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК). Процесуальні дії прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших осіб після подання заяви до суду будуть юридичними фактами, які спричиняють виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки між такими особами і судом, а й між судом і особами, на захист прав яких була порушена цивільна справа в суді. Незалежно від того, за ініціативою яких осіб виникли цивільні процесуальні правовідносини, їх об'єктивною основою виступають матеріальні правовідносини — необхідність захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з порушених і спірних цивільних, трудових, сімейних, кооперативних правовідносин.

Вольовий характер цивільних процесуальних правовідносин полягає також у тому, що вони забезпечують правовий зв'язок двох осіб між собою — одна має право вимагати від іншої вчинення певних процесуальних дій, а інша зобов'язана діяти відповідним чином або утриматися від дій. Але права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, які здійснюють правосуддя. Суд керує процесом розгляду справи, спрямовує діяльність осіб, які беруть участь у справі, — роз'яснює їм права і обов'язки, попереджає про наслідки їх вчинення і сприяє у здійсненні ними прав, постановляє обов'язкові для виконання рішення, якими розв'язано цивільний спір і здійснено захист їх прав та інтересів. Отже, суд, як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин, виступає як орган судової влади держави, на якого покладено функцію вирішення цивільної справи по суті, а також розв'язання окремих правових питань, що виникають у судочинстві по її розгляду.

В судочинстві по конкретній цивільній справі виникає не одне складне комплексне правовідношення1, а система численних процесуальних правовідносин між його суб'єктами за схемою суд — позивач, суд — відповідач, суд — прокурор, суд — свідок тощо2.

Цивільний процес не можна звести до одних комплексних цивільних процесуальних правовідносин. Залежно від завдань суб'єкта і виконуваних ним цивільних процесуальних функцій визначаються його процесуальні права і обов'язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права, прокурор — державного інтересу, профспілки — громадського інтересу, свідок — з приводу відомих фактів, які необхідні судові для правильного вирішення справи тощо. Процесуальному праву сторони відповідає обов'язок суду і, навпаки. Аналогічно кореспондують права і обов'язки суду і прокурора, профспілки і суду, суду і свідка. Між судом і кожним з цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникнувши спочатку між судом і особою, яка звернулася з вимогою до суду про захист порушеного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовідносин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникнувши в суді першої інстанції, вони розвиваються в процесі провадження по розгляду і вирішенню справи й припиняються з постановленням і проголошенням судом рішення. У випадку апеляційного оскарження рішення суду в наступній стадії цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, і судом апеляційної інстанції. Тут не відбувається заміна судових органів, дії по оскарженню не викликають переходу від одного суду до другого процесуальних прав і обов'язків. Кожний з них виконує покладені на нього функції. Коли вважати, що в наступних стадіях не виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, а триває розвиток правовідносин попередніх стадій, то незрозуміле, як особа, що не брала участі в провадженні суду першої інстанції, стане суб'єктом процесуальних правовідносин у суді апеляційної інстанції, без визнання того, що внаслідок її процесуальних дій по оскарженню судового рішення між нею і судом апеляційної інстанції виникнуть цивільні процесуальні правовідносини.

Концепція одного комплексного правовідношення не спроможна пояснити характер правових зв'язків численних цивільних процесуальних прав і обов'язків багатьох суб'єктів процесуальних правовідносин. Вона підривається її авторами поділом правовідносин на головні, додаткові і службово-допоміжні, який свідчить про їх диференціацію.

Основні — такі правовідносини, без яких не може виникнути і розвиватися цивільне судочинство в конкретній справі (між судом і сторонами). Додаткові — виникають між судом і особами, які не беруть участь у кожній справі (треті особи, прокурор). Службово-допоміжні — виникають між судом і особами, які виконують у процесі службово-допоміжні функції (свідки, експерти, перекладачі).

Система численних правовідносин була сприйнята окремими авторами з модернізацією, що правовідносини при класифікації за суб'єктом не є одиничними, а комплексними — учасники процесу як громадяни, так і організації вступають в правовідносини із судом декілька раз: у стадії порушення справи, підготовки її до розгляду, в стадії розгляду і вирішення справи тощо3. Така концепція структури цивільних процесуальних правовідносин ігнорує їх стадійність: виникнення, розвиток, припинення, її недоліком є те, що особа, не перебуваючи постійно в правовому становищі конкретного суб'єкта процесуальних правовідносин, може виконувати процесуальні дії, визначені законом для такого суб'єкта в наступній стадії розвитку судочинства.

Спірним питанням структури цивільних процесуальних правовідносин є положення про існування процесуально-правових зв'язків поза судом між сторонами в судочинстві по справі4. Це правовідносини: між стороною і представником з приводу надання обсягу і оформлення процесуальних повноважень (статті 112—115 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню збитків, заподіяних забезпеченням позову (ст. 158 ЦПК); забороною провадити операції по вкладах або цінних паперах на пред'явника (ст. 284 ЦПК); між сторонами по відшкодуванню судових витрат і винагороди за втрату робочого часу (статті 75, 77 ЦПК); між позивачем і особою, яка завдала збитки невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК). Якщо в перших правовідносинах кореспондують між собою процесуальні права і обов'язки особистого характеру сторони і процесуального представника, то в інших — процесуальні права і обов'язки сторін майнового характеру, які визначають процесуально-правову відповідальність за цивільні процесуальні правопорушення.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації; створюються між учасниками суспільних відносин — судом і кожним з учасників цивільного процесу під час судочинства в цивільній справі; юридичне закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується заходами правового впливу — санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного і трудового права.

Залежно від прийнятого в юридичний науці поділу норм права на регулятивні і охоронні в науці цивільного процесу була проведена аналогічна класифікація цивільних процесуальних правовідносин, яка одержала певну модифікацію5, але виявила неспроможність пояснити численні спірні положення теорії цивільних процесуальних правовідносин і не сприяла її розвитку.

§ 2. Підстави і передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Незважаючи на велике практичне значення цих питань в теорії цивільних процесуальних правовідносин вони залишаються найменш розробленими. Частково розглядаються тільки процесуальні передумови виникнення правовідносин, до яких належать норми права, процесуальна правоздатність, юридичні факти. Додатково називаються ще матеріальні правовідносини і підвідомчість справи судові6. Зазначені обставини, дійсно, є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але, як було зазначено з цього приводу, посилання на них є зайвим, тому що коли йти по шляху їх перерахування, то вони наведені не всі, а коли керуватися їх процесуальною суттю, то в одному переліку не можна наводити різнопланові правові категорії, які нерідко поглинають одна одну7.

Виникнення процесуальних правовідносин правильно пов'язується з необхідністю наявності процесуальної норми права, яка передбачає дані правовідносини, а також щоб його суб'єкти були учасниками процесу в даній справі. Але для того, щоб бути учасником процесу, необхідні певні передумови, які не ідентичні для участі стороною, третьою особою, іншим суб'єктом в суді першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанції та в стадії звернення рішення до виконання8. Отже, вказівка на норму права як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин має загальний характер і означає наявність сукупності норм, якими участь у цивільному процесі конкретних суб'єктів обумовлюється наявністю або відсутністю певних обставин (наприклад, для участі сторонами по справі такі обставини в систематизованому вигляді визначені ст. 136 ЦПК). Тому вказівка на норму права як передумову правовідносин має загальне значення для теорії правових відносин і конкретизується для теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідною є наявність: а) підстави, б) приводу, в) процесуальних передумов.

Стосовно чинного цивільного процесуального законодавства України підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви (встановлених законом форми і змісту) в справах позовного провадження; заяви і скарги у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження (ст. 5 ЦПК).

Цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження і у справах з адміністративно-правових відносин. У справах окремого провадження — необхідності встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.

Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу, їх систему становлять обставини, передбачені ст. 136 ЦПК: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність у провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересованої особи. До цього переліку в літературі включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захист9. Щодо останньої передумови, то вона охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Передумови реалізації права на порушення в суді справ з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — і виникнення цивільних процесуальних правовідносин не були предметом самостійного і глибокого дослідження. В своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими ст. 136 ЦПК, за винятком передумови — відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.

Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подача касаційної скарги, подання в письмовій формі відповідного змісту, передбаченого ст. 322 ЦПК; подача скарги, подання право-дієздатною особою, яка брала участь у справі в суді першої інстанції, або її представником; подача скарги, подання її за підсудністю — до суду, рішення якого оскаржується, в межах трьох місяців з дня про оголошення рішення; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, постановлених по даній категорії справ (статті 320, 321, 323 ЦПК).

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії перегляду в зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подача заяви особою, яка брала участь у справі, або прокурором (ст. 34?з ЦПК); подача заяви, до суду рішення, ухвала, якого переглядаються (ст. 3474 ЦПК); подача заяви у межах трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, постанови цим способом (ст. 3473 ЦПК).

Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, тобто існування процесуальних правовідносин між судом і сторонами; наявність заяви про вступ чи притягнення до участі в справі, правоздатності третьої особи, а для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.

§ 3. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб'єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи: а) на юридичне заінтересованих і юридичне незаінтересованих осіб або суб'єктів допоміжних правовідносин; б) на суб'єктів по застосуванню норм права і суб'єктів по додержанню та виконанню норм права або на юрисдикцію органи та їх службових осіб І учасників цивільного процесу; в) на суб'єктів, які здійснюють правосуддя, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю10. Наведена класифікація має загальний характер, не розкриває мети і завдання участі окремих суб'єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, котрі беруть участь у справі (гл. 2 ЦПК).

З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст. 98 ЦПК).

3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять державні органи, які наділені владними функціями. Суд є обов'язковим суб'єктом у всіх стадіях процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду. В теорії цивільного процесу самостійними суб'єктами процесуальних правовідносин називаються суддя, секретар суду, секретар судового засідання11. Але посадові особи, які виступають як носії службових прав і обов'язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб'єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним в трудових правовідносинах, тому суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об'єктивність суддів і секретаря судового засідання, є відводи. Судді і секретар судового засідання не можуть брати участі в розгляді справи і виконанні рішення і підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених статтями 18, 19 ЦПК.

Особи, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК), відрізняються від інших суб'єктів тим, що мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і в реалізації постановленого по ній судом рішення, їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб'єктивний матеріально-правовий характер заінтересованості) або внаслідок виконання ними функцій в системі управління суспільством (державний і громадський характер заінтересованості). Виходячи з цього, вони мають рівні процесуальні права (ст. 99 ЦПК) і в своїх судженнях та діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають у процесі її розгляду і перевірки законності та обгрунтованості постановленого по ній судового рішення. Але характер і ступінь їх юридичної заінтересованості не однаковий.

Сторони в позовному провадженні (статті 102—106 ЦПК), заявники і заінтересовані особи у справах, які виникають з адміністративних правовідносин (статті 236-253 ЦПК), перебувають між собою в спірних матеріальних правовідносинах, що вимагають судового захисту. В зв'язку з цим їх заінтересованість у справі має суб'єктивний матеріально-правовий характер. Суб'єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження (статті 254-288 ЦПК). До даної підгрупи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи (статті 107-109 ЦПК), які мають правовий зв'язок з однією із сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.

Самостійну підгрупу цивільних процесуальних правовідносин — осіб, які беруть участь у справі, становлять органи держави, державні і громадські організації, які захищають права інших осіб. Характерною їх рисою є наявність у справі державного або громадського інтересу, який визначається виконуваними ними функціями в системі політичної організації суспільства. Відповідно до ст. 121 ЦПК цивільні процесуальні правовідносини між судом, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування виникають тоді, коли останні, здійснюючи покладені на них обов'язки, покликані захищати права інших осіб та інтереси держави. В передбачених законом випадках підприємства і установи, виходячи з суспільних інтересів, беруть участь у справі в цивільному процесі для захисту інших осіб (ст. 57 Цивільного кодексу, ст. 71 КпШС та ін.).

Цивільне процесуальне законодавство присвячує окремі норми права участі профспілок та інших громадських і кооперативних організацій у цивільному процесі (статті 4, 5, 112, 256 ЦПК). Вони взаємодіють із судом для здійснення своїх статутних завдань по захисту прав й інтересів окремих членів організацій.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин по захисту прав та інтересів громадян, державних і громадських інтересів, які належать до осіб, які беруть участь у справі, виступають органи прокуратури (ст. 121 ЦПК), які захищають права інших осіб і держави, їх заінтересованість у справі має державно-правовий характер.

Статтею 98 ЦПК до складу осіб, які беруть участь у справі, включений процесуальний представник, котрий покликаний захищати права й інтереси осіб, яких він представляє в цивільному процесі по справі.

Самостійну групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять особи, які не беруть участі у справі. Назва цієї групи суб'єктів у чинному законодавстві не уніфікована. В статтях 47, 48 ЦПК вони названі «інші особи». В цих же статтях до їх складу віднесені державні підприємства, установи, організації, кооперативні і громадські організації та громадяни. При цьому зазначені суб'єкти стають особами, які беруть участь у справі, коли виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК). У ЦПК відсутня також норма, яка встановлювала б перелік осіб, які не беруть участі в справі, їх призначення і процесуальне становище в процесі, хоч цього вимагають інтереси практики.

Особи, які не беруть участі у справі, характеризуються відсутністю в справі юридичної заінтересованості, але обійтися без їх участі в цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові — у встановленні фактичних обставин по справі. До них належать: свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові або речові докази, органи внутрішніх справ (статті 41, 44, 47, 48, 57 ЦПК). Між такими особами і судом існують взаємні процесуальні права і обов'язки, тому вони є суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. Так, відповідно до ст. 41 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44 ЦПК), про що суддя постановляє відповідну ухвалу.

Громадяни і організації можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані суб'єктом цивільного процесуального права, носіями процесуальних прав і обов'язків. Поняття суб'єкта права нерозривно пов'язано з категорією цивільної процесуальної правоздатності (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка виникає в організацій одночасно з дієздатністю (здатністю особисто здійснювати свої права в суді та доручити ведення справи представникові) і відповідно до статей 100, 101 ЦПК наділяються ними тільки юридичні особи. Процесуальною правоздатністю наділені всі громадяни України, іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства (статті 423, 424 ЦПК). Дієздатністю — громадяни, які досягай повноліття. Неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати в суді особисто як сторона лише у справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та у справах про відшкодування заподіяної ними шкоди.

Притягнення до участі у таких справах законних представників (батьків, опікунів, піклувальників) неповнолітніх дітей для надання їм допомоги залежить від суду. Однак він зобов'язаний їх притягти до участі у справі, що виникла з угоди, на укладання якої неповнолітнім потрібна згода батьків, опікунів і піклувальників, для захисту прав й інтересів неповнолітніх.

Права та охоронювані інтереси неповнолітніх, які не досягай п'ятнадцяти років, а також тих, що визнані судом обмежено дієздатними і недієздатними громадянами, захищають у суді їх законні представники.

Але бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин мають можливість також організації, які не є юридичними особами, на підставі надання їм законом прав і покладання обов'язків на участь у цивільному процесі. Не має статусу юридичної особи адміністративна комісія. Однак відповідно до статей 98, 244 ЦПК вона може бути в цивільному процесі особою, яка бере участь у справі. Для неї становище юридичної особи не є характерним, оскільки воно не відображає її виконавчо-розпорядчої діяльності, а отже — і права на участь у цивільному процесі. Не мають статусу юридичної особи складові ланки державних і громадських організацій — цехи, відділи, бригади тощо, але вони як трудові колективи визнані ч. 2 ст. 248' ЦПК суб'єктами цивільного процесуального права і беруть участь у процесі. Заінтересованими особами у справах з конституційних правовідносин виступають дільничні виборчі комісії (статті 238-243 ЦПК), територіальні окружні виборчі комісії (статті 243'-2435 ЦПК), які не мають статусу юридичної особи. Наявність статусу юридичної особи ще є недостатньою для того, щоб організація мала можливість бути будь-яким суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати його права. По захисту прав інших осіб (ст. 121 ЦПК) можуть брати участь тільки у деяких справах. Вони не можуть бути свідками, експертами, перекладачами.

Недосконалість цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності для характеристики наявності в організації можливостей права набуття і права здіснення дали підставу деяким авторам ввести в термінологічний склад цивільного процесу таку юридичну категорію як правосуб'єктність12. Щодо категорій правоздатності і дієздатності, то їх необхідно мати в цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. В цивільному процесі необхідна наявність правосуб'єктності — права і обов'язку стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних процесуальних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Але категорія правосуб'єктності в теорії цивільного процесу визначається різним змістом — ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; сфера застосування обмежується тільки організаціями13. Використання для характеристики можливого правонабуття і правоздійснення різної юридичної термінології — правоздатності, дієздатності і правосуб'єктності — вносить неточність у зміст цих понять, викликає помилки і труднощі в практичному застосуванні.

Правоздатність і дієздатність у змісті статей 100, 101 ЦПК мають, крім відмічених вище, ще й той недолік, що вони стосуються права мати права і обов'язки і здійснювати їх тоді, коли можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин для органів держави, підприємства і організацій доповнюється також їх обов'язком. Участь органів опіки і піклування, наприклад, у справах про позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС) є не тільки правом й обов'язком, який випливає з необхідності здійснювати покладені на них функції в державному управлінні і по захисту прав громадян та інтересів держави. Право державних організацій і підприємств брати участь у цивільному процесі суб'єктами захисту цивільних прав сторонами є для них обов'язком, який випливає з необхідності захисту державної власності. Обов'язком є участь громадян у цивільному процесі свідками, а також експертами (статті 41, 58 ЦПК).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, прокуратури, суду, підприємства, установи, організації для виконання визначеної їм компетенції наділяються необхідними правами і обов'язками, а не здатністю їх мати. Формула «правоздатність — правосуб'єктність» не може бути прийнята для підприємств, установ, організацій також тому, що для них можливість мати процесуальні права і обов'язки виникає одночасно з правом їх здійснювати. Отже, соціальна можливість, визнана і узаконена державою, характеризує не здатність громадян, підприємств, установ і організацій мати процесуальні права і обов'язки та здійснювати їх, а право і обов'язок бути конкретним суб'єктом процесуальних відносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і зобов'язану поведінку, тобто наявна цивільна процесуальна правосуб'єктність. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов'язків на участь у цивільному процесі: а) суб'єктами захисту своїх прав та інтересів як сторони, третьої особи у справах позовного провадження, заявника і заінтересованої особи у справах з адміністративних правовідносин і окремого провадження та по здійсненню закріплених за ними в законі процесуальних прав і обов'язків; б) суб'єктами захисту прав та інтересів інших осіб як прокурор, орган державної влади, профспілка та ін. (ст. 121 ЦПК), процесуального представника (ст. 112 ЦПК) та по здійсненню закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків; в) суб'єктами, які сприяють правосуддю, а також у здійсненні закріплених за ними процесуальних прав і обов'язків.

З цього приводу зроблено зауваження, що при визначенні правосуб'єктності через права і обов'язки її не можна відрізнити від суб'єктивних прав, незважаючи на те, що вона є передумовою їх виникнення. Таке твердження є наслідком ототожнення суб'єктивних прав з правами суб'єкта конкретних правовідносин. Суб'єктивне право поняття більш широке, воно включає право бути суб'єктом правовідносин і права суб'єкта правовідносин14. Цивільна процесуальна правосуб'єктність виступає не передумовою суб'єктивних прав, оскільки сама входить до їх складу, а передумовою для набуття і володіння процесуальними правами і обов'язками конкретного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність і права суб'єкта правовідносин — пов'язані можливості, які існують паралельно і являють собою різні етапи в її розвитку. З вступом у цивільний процес громадянин і організація не позбавляються правосуб'єктності. їх право бути суб'єктом захисту своїх чи чужих інтересів не погашається використаною можливістю участі в конкретній справі. А це свідчить про те, що з реалізацією правосуб'єктності громадянин і організація стають конкретними суб'єктами процесуальних правовідносин, набувають його прав і обов'язків і можливості їх здійснення.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність виступає складовою загальної правосуб'єктності громадян та організацій і тісно пов'язана з державною, адміністративною, цивільною, трудовою й іншими видами і визначається характером зв'язку між зазначеними галузями права. Можливість набути цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх (цивільна правосуб'єктність) перебуває в реальному забезпеченні визнаної за громадянами і організаціями, що нею наділені, цивільної процесуальної правосуб'єктності, наявність якої виступає процесуальною гарантією охорони, а не захисту першої. Охорона — це загроза вжити заходів, тобто бути учасником процесу, порушити в суді справу. Захист виникає з порушенням цивільної правосуб'єктності і проявляється в реалізації процесуальної правосуб'єктності на порушення в суді справи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність також охороняється процесуальним законом і може бути предметом захисту.

§ 4. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права та обов'язки суб'єктів правовідносин і процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці переважає думка, що змістом процесуальних правовідносин виступають тільки права і обов'язки його суб'єктів. На інший погляд, — не всякому праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов'язків, а тільки з права і процесуальних дій одного суб'єкта, які витісняють обов'язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов'язки — форму правовідносин15.

Права і процесуальні дії одного суб'єкта не можуть бути засобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже — і становити зміст правовідносин. Обгрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов'язки тільки перед державою, а не перед іншими суб'єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Праву заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 4 ЦПК) відповідає обов'язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної справи; праву сторони чи третьої особи заявити клопотання про виклик у судове засідання свідка відповідає обов'язок суду розглянути таку заяву (ст. 99, п. 6 ст. 143 ЦПК). Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих же правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не відповідають обов'язкам суду, то можна дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з собою, а це абсолютно неможливо.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов'язками суб'єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі — прав і обов'язків. Від дії суб'єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. 4 ЦПК кожна заінтересована особа вправі звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли така заінтересована особа подасть до суду позовну заяву, заяву, скаргу (ст. 5 ЦПК). Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред'явленням до суду заяви (виконанням процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов'язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб'єкти можуть реалізувати процесуальними діями встановлені ЦПК і пов'язані між собою процесуальні права і обов'язки.

Таким чином, тільки сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в цивільному судочинстві по справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків встановлений у ЦПК залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати в цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище в цивільному судочинстві. В переважній більшості вони складаються з процесуальних прав та обов'язків особистого немайнового характеру і як виняток з процесуальних прав і обов'язків майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо — статті 75,77,158 та ін. ЦПК).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій по реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 10, 160,172-176 ЦПК).

§ 5. Об'єкт цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу якого виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називаються: дії суб'єктів правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета цивільного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін й третіх осіб (спеціальний об'єкт), конкретна справа та ін.16. Висловлювалися також міркування, що процесуальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення цивільного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом й заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні правовідносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, — порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта — для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесуальні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночасно виступають юридичними фактами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступають і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскільки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідносин. Викликає сумнів правильність положення про наявність загального спеціального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів правовідносин, зокрема: показання свідка, висновок експерта.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

Посилання до глави 3

1. Гурвич М. А. Гражданские процессуальные правоотношения и процессуальные дейстивия / Труды ВЮЗИ: В 3-х т. — М., 1965. — Т. 3. — С. 93; Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. — М., 1966. — С. 5-6.

2. Чечина Н. А. Гражданские процессуальные правоотношения. — Л., 1966. — С. 8; Клейнман А. ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. — М., 1967. — С. 19; Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове виконання. — К., 1967. — С. 13-22.

3. Курс советского гражданского процессуального права: В 2-х т. — М., 1981. — Т. 1,-С. 185.

4. Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 50.

5. Елисейкин П. ф. Гражданское процессуальное правоотношение. — Ярославль, 1975. — С. 11-12; Комиссаров К. И. К теории гражданских процессуальных отношений / Вопросы судебной защиты прав. — Свердловск, 1978. — С. 76; Бутне-ев В. В. Понятие предмета процессуальной деятельности в суде и арбитраже. — Ярославль, 1985. — С. 10.

6. Чечина Н. А. Вказ. праця. — С. 46; Щеглове. Н. Вказ. праця. — С. 125: Советское гражданское процессуальное право. — Томск, 1976. — С. 76.

7. Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 1. — С. 191.

8. Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 16-61.

9. Гурвич М. А. Право на иск. — М., 1978. — С. 6-26; Кожухарь А. Н. Право на судебную защиту в исковом производстве. — Кишинев, 1989. — С. 49-102; Осоки-на Г. Л. Право на защиту в исковом производстве. — Томск, 1990. — С. 77-141; Пушкарь Є. Г. Конституционное право на судебную защиту. — Львов, С. 29-185.

10. Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение. — С. 77; Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 54; Мозолин В. П. Гражданское процессуальное правоотношение по советскому праву. — М., 1954. — С. 12; Гражданский процесс. — М., 1993. — С. 73.

11. АвдюкоВ М. Г. Исполнение судебных решений. — М., 1960. — С. 5, 12-13; Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 1 — С. 218.

12. Чечина Н. А. Нормы гражданского процессуального права и их применение. — Л., 1965. — С. 17; Штефан М. Й. Цивільна процесуальна правосуб'єктність державних і громадських організацій // Проблеми правознавства. — 1970. — №16. — С. 105-111.

13. Шакарян М. С. Понятие субъектов гражданского процессуального права и правоотношения и их классификация. / Труды ВЮЗИ. — М., 1971. — Т. 17 / Вопросы гражданского процессуального права. — С. 94-120; Козлов А. ф. Суд первой инстанции как субъект советского процессуального права. — Томск, 1983. — С. 46-51; Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. — Л., 1968. — С. 10-12; Викут М. А. Предпосылки права на участие в гражданском процессе // Правоведение. — 1967. — № 3. — С. 10; Щеглов В. Н. Иск о судебной защите гражданского права. — Томск, 1987. — С. 70.

14. Штефан М. Й. Підприємство і правосудця. — С. 13-16; Правосубъектность социалистических торговых организаций в гражданском судопроизводстве. — К., 1977. — 19-27.

15. Чечина Н. А. Вказ. праця. — С. 38; Курс советского гражданского процессуального права. — Т. 1. — С. 197-203.

16. Щеглове. Н. Вказ. праця. — С. 21; Чечот Д. М. Участники гражданского процесса — м : i960. — С. 10; КлейнманА. ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права. — М„ 1967. — С. 12; Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения. — Саратов, 1965. — С. 53; Викут М. А., Зайцев И. М. Гражданский процес. — Саратов, 1998. — С. 46; Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1999. — С. 65; Гражданский процесс. — Харьков, 2001. — С. 75-76.

Глава 4. Сторони в цивільному процесі

§ 1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права і обов'язки

Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і постановив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особами, між якими виник спір про право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже сторонами (partes) у цивільному процесі будуть юридичне заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними виступають переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) — внаслідок порушення чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Таким чином, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 102 ЦПК). Позивач (actor) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. 5 ЦПК). Відповідач (reus особа, яка обороняється) — особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорен-ня його права і охоронюваних законом інтересу.

У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка оспорює ці вимоги. В основу визначення таких сторін покладена обставина, хто первісне порушив вимогу про захист права в комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про розв'язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб'єктність у цивільному процесі в цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред'явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають подвійної правосуб'єктності1, але це не так — кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 140 ЦПК зустрічним позовом буде заявлена в процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача.

Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: ними є особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі — права на пред'явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (статті 213-215 ЦПК); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (статті 290, 320 ЦПК), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (ст. 3473 ЦПК), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК).

2. Права на зміни в позовному спорі — права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК); доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них (статті 298, 327 ЦПК).

3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (статті 46,52 ЦПК), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам (статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188, 189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 99 ЦПК).

4. Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, прокурора (статті 104, 105, 108, 121 ЦПК).

5. Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК).

6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 99,159,213-215, 300,303,330, 3476 ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 126-129 ЦПК), забезпечення доказу і позову (статті 35, 149 ЦПК), приєднання співучасників до апеляційної і касаційної скарги сторони (статті 297, 326 ЦПК), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін. Права сторін можна класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На сторони покладаються також процесуальні обов'язки — загальні й спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК). Спеціальні — у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії апеляційних і касаційних скарг (статті 293, 322 ЦПК) та ін.

§ 2. Процесуальна співучасть

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст. 104 ЦПК). Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тій же справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами — змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну. Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, виступають рай(міськ)податкові інспекції, а коли майно реалізовано, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису»).

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню та ін.), відповідачами притягуються автор і відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво тощо). За позовами про спростування відомостей, які ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, котрі їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано характеристику (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій»).

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне — усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог — як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, в зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

В юридичній літературі до співучасників-позивачів (з посиланням на ч. З ст. 104 ЦПК) відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб2.

Цією нормою встановлено, що особа, в інтересах якої розпочато справу за заявою прокурора, органу державного управління, профспілки, державного підприємства, установи, організації, кооперативної організації, їх об'єднання, іншої громадської організації або окремого громадянина (п. 2 ст. 5 ЦПК), повідомляється судом про це, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Зазначене правило та вміщення його в статті про співучасників дало підставу окремим авторам твердити, що цивільне процесуальне право України відносить вказаних осіб до процесуальних співучасників та визначає їх позивачами. Таке тлумачення ч. З ст. 104 ЦПК не відповідає статтям 5,121 ЦПК, які не визначають позивачами суб'єктів, котрі можуть звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі в процесі і обсяг процесуальних прав. Так, ст. 122 ЦПК встановлює, що коли орган держави, прокурор, профспілки, інші підприємства, установи, організації починають справу в суді в інтересах інших осіб, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони порушують цивільну справу в суді на захист прав позивачів (ст. 5 ЦПК), а позивачі — на захист своїх суб'єктивних прав.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 104 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови судом розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає за потрібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду (статті 172, 221, 229 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (статті 297, 326 ЦПК).

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. З ст. 143, ст. 99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу.

Суд також має право за своєю ініціативою залучити до участі в справі співвідповідачів (ст. 105 ЦПК), а не співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності.

§ 3. Заміна неналежної сторони

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК зобов'язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов'язок.

При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не мають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє таку третю особу.

Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов'язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.

Для заміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати згоду також позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.

В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні — ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем3.

Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни — що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.

§ 4. Процесуальне правонаступництво

У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов'язки в спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом. Зміст поняття правонаступництва як переходу прав від сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь яких у процесі обумовлена матеріально правовими відносинами сторін, котрі можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки стосовно однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуальне правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав та ін.

У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися.

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

§ 5. Участь сторін у цивільному процесі іноземних держав

У цивільному процесі іноземних держав сторони — позивач і відповідач є основними учасниками у справах позовного провадження.

Позивач — активна сторона, яка наступає. Вона порушує процес у справі, домагається допомоги від суду, скаржиться судові на відповідача, тому в іноземній мові позивач називається діячем (actor), прохачем (demandeur), скаржником (Klager). Відповідач — пасивна сторона, яка обороняється (defendeur), обвинувачена (reus, Beklagte). Позивач і відповідач разом мають назву сторін (partes, parties, Parteien), позиваючих (litigantes), а також позиваючих сторін (Streittheile).

Становище сторін на відміну від представників, свідків, експертів, третіх осіб характеризується такими ознаками: вони ведуть процес від свого власного імені; з приводу їх виноситься судове рішення і на них поширюється його правова сила; вони несуть судові витрати; стосовно них допускається правонаступництво.

В теорії і практиці цивільного процесу Франції визначається, що позивач повинен бути заінтересованим у задоволенні судом пред'явленого позову. Інтерес має бути законним, виникнути до пред'явлення позову і бути актуальним. Позивачем може також бути об'єднання фізичних осіб, наділених правами юридичної особи. Представник, що діє не за дорученням, а на підставі закону і пред'являє позов в інтересах позивача, вважається особою, яка начебто наділена властивостями сторони в процесі.

За чинними правилами в Англії становище позивача може мати також особа, яка звертається з позовною вимогою до уряду (міністерства тощо), що випливає з договірних відносин між сторонами, а також із зобов'язань, які випливають з правопорушень. Допускається заміна неналежного позивача і вступу до справи другого позивача поряд з першим на умовах, визначених судом. Суд може винести рішення стосовно відповідачів, зазначених у позовній вимозі, хоч і не всі інші були залучені до участі в справі. Відповідач може просити суд про залучення до справи як відповідачів інших осіб, але для цього необхідною є згода таких осіб і позивача.

За Федеральними правилами в США пред'явлення позову і ведення справи можливе від імені дійсно заінтересованої особи. Але допускається пред'явлення позову від імені сторони, яка уклала договір не в своїх інтересах, а діяла в інтересах іншої особи.

Для того, щоб бути стороною в цивільному процесі, необхідно мати цивільну процесуальну правоздатність, а для самостійного ведення справи — процесуальну дієздатність. Процесуальна правоздатність юридичних осіб визначається за законами, за якими така особа була створена, а фізичних осіб — за законами їх місця проживання. Визначення цивільної процесуальної правоздатності провадиться залежно від наявності в особи цивільної (матеріальної) правоздатності. Дієздатність дає особі можливість самостійно вести справи. У Франції, Бельгії, Голландії й інших державах передбачено обов'язкове ведення процесу за допомогою вибраних стороною адвокатів, тому виконання процесуальних дій сторонами особисто і самостійно є винятком у межах, передбачених законом.

Процесуально-правове становище сторін у цивільному процесі побудовано на принципі рівноправності, але в їх фактичній процесуальній діяльності є різниця залежно від функцій, які виконує позивач і відповідач. Сторони мають право: заявляти клопотання, розпоряджатися об'єктом процесу, укладати між собою угоди, обґрунтовувати фактичні обставини на підтвердження позову і заперечення проти позову, подавати докази, робити пояснення, оскаржувати рішення суду в апеляційному і касаційному порядках4.

В цивільному процесі ФРН беруть участь як сторони дві особи, одна з яких потребує правового захисту від другої5 . В позовному провадженні сторонами є позивач і відповідач, у непозовному провадженні — заявник і інша заінтересована особа. Ознакою сторін є наявність між ними правового спору. Для участі в процесі стороною необхідно, щоб особа мала цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність.

Цивільну процесуальну правоздатність мають особи, які наділені цивільною правоздатністю. Ними є фізичні особи і всі юридичні особи публічного і приватного права (§§ 50, 51 ЦПК, § 1 ЦК), а також відкриті торгові товариства і командитні товариства (§§ 124, 161 Торгового Кодексу ФРН). Відповідно до § 125 ЦПК їх інтереси в суді представляють правомочні представники. У правовому становищі таких товариств виділяються організації з пасивною правоздатністю, які можуть брати участь в цивільному процесі тільки відповідачами.

В процесі по справі допускається факультативна процесуальна співучасть на боці позивача і відповідача декількох осіб, які мають загальні правові вимоги на предмет спору або у тому випадку, коли їх права чи обов'язки випливають з однієї і тієї ж фактичної підстави. Декілька осіб можуть як процесуальні співучасники сумісно бути позивачами і відповідачами також у тому випадку, якщо предметом спору є вимоги або обов'язки, які однорідні і випливають із фактичних і юридичних підстав, які в значній ступені є однорідними (§§ 59, 60 ЦПК).

Необхідна процесуальна співучасть настає у випадках, якщо спірне правовідношення може бути встановлено стосовно всіх процесуальних співучасників тільки при їх сумісній участі, а також в інших необхідних випадках. У випадку неявки в засідання або недотримання визначеного строку окремими співучасниками вважається, що зазначені співучасники представляються тими співучасниками, які з'явилися на засідання суду чи дотрималися визначеного строку. Останні можуть бути залучені для подальшого провадження.

В ландгерихтах і у всіх судах вищого рівня сторони повинні бути представлені адвокатом, що діє як уповноважений, допущений до діяльності в суді, який веде процес. Суд, який веде процес, повинен призначити стороні на її заяву адвоката для здійснення її прав, якщо вона не може знайти адвоката, який погодився бути її представником (§§ 78, 786 ЦПК).

Якщо представництво сторін адвокатом не є обов'язковим, справу можуть вести самі сторони або через будь-яку особу, яка має процесуальну дієздатність як її уповноваженого, що подає до суду письмову довіреність з визначеним в ній стороною обсягом повноважень (§§ 79-81 ЦПК).

У випадку необов'язковості участі адвоката в процесі, сторона може заявитися в суд з будь-якою особою, що має процесуальну дієздатність, як помічником сторони. Викладене помічником сторони вважається викладеним самою стороною, якщо вона не відмовиться від викладеного або не виправить становище негайно (§ 90 ЦПК).

Сторона, проти якої відбулося рішення, несе витрати по справі, зокрема витрати, які понесла друга сторона (§ 91 ЦПК).

Стороні, яка внаслідок свого особистого або майнового становища не може сплатити витрати за ведення процесу, на її заяву судом може бути надана процесуальна допомога, яка визначається за правилами §§ 114-117, 121,122 ЦПК ФРН.

Правове становище сторін визначено в ЦПК ФРН на принципах рівноправності, диспозитивності, змагальності, усності.

Передбачені в ЦПК процесуальні права надають можливість сторонам вести необхідну процесуальну діяльність в цивільному судочинстві, спрямовану на правильне розв'язання спірної справи.

В правовому регулюванні участі сторін в цивільному процесі інших іноземних країн передбачені окремі новели, які відсутні в ЦПК України, Російської Федерації, Республіки Білорусь й ін.

Так, ст. 50 ЦПК Азербайджанської Республіки визнаяає, що позивачами є громадяни і юридичні особи, які пред'явили позов в своїх інтересах або в інтересах яких пред'явлений позов, прокурор, котрий пред'явив позов на захист державних інтересів при наявності відповідного звернення юридичних осіб, засновниками яких виступає держава або державні установи чи організації. Відповідачами є фізичні і юридичні особи, до яких пред'явлена позовна вимога. У випадках, передбачених законом, сторонами можуть бути і організації, які не є юридичними особами. А за п. 4 ст. 48 ЦПК Республіки Казахстан стороною в процесі може бути держава.

ЦПК Угорщини передбачено, що брати участь у процесі стороною може особа, яка згідно з нормами цивільного права може мати права і нести обов'язки (§ 48). Процесуальна співучасть можлива, якщо: предметом позову є таке спільне право або такий спільний обов'язок, вирішити спір з яких можна тільки в цілому, або коли б рішення, винесене по справі, розповсюджувало свою силу на співучасників і без їх участі в процесі; позовні вимоги виникли з одного і того ж правовідношення; позовні вимоги мають аналогічну фактичну і правову основу і компетенція одного і того ж суду стосовно кожного із відповідачів може бути без застосування § 40 ЦПК (коли до співборжника можна пред'явити позов разом з основним боржником).

У Китайській Народній Республіці участь сторін в цивільному процесі врегульована статтями 44-48 ЦПК. Сторонами в процесі можуть бути процесуальне правоздатні особи, які правомочні в межах закону розпоряджатися своїми процесуальними правами. Сторонами можуть бути підприємства, установи і організації, а їх головні відповідальні особи вважаються законними представниками таких підприємств і організацій. У випадках, якщо предмет позову є спільним (загальним) для декількох позивачів або відповідачів чи співпадає, народний суд може вести розгляд справи сумісно, позов розглядається як спільний.

Якщо особи однієї сторони, що сумісно пред'явили позов, пов'язані між собою спільними правами і обов'язками за предметом позову, повне визнання процесуальних дій одного з них має силу для всіх інших. Коли особи, що пред'явили спільний позов не пов'язані сумісними правами і обов'язками за предметом позову, визнання процесуальних дій одного із них не має сили для інших осіб, які беруть участь за спільним позовом.

Третя особа, яка пред'явила самостійну вимогу на предмет спору сторін, стає стороною в цивільному процесі.

Посилання до глави 4

1. Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 59.

2. Козлов А. Ф. Стороны в советском процессе // Советское гражданское процессуальное право. — М., 1965. — С. 74.

3. ЗаВоротько П. П., Штефан М. Й. Особи, які беруть участь у справі. — К., 1967. — С. 8-23; Викут М. А. Стороны — основные лица искового производства. — Саратов, 1968. — С. 3; Шакарян М. С. Субъекты советского гражданского процессуального права. — М., 1970; Гетманцев О. В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України.: Автореф. канд. дис. — К., 1997. — С. 10.; Орлова Л. В. Права сторон в гражданском процессе. — Минск, 1973.

4. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. Часть вторая. — М., 1958. — 80-84; Рональд Уолкер. Английская судебная система. / Пер. с англ. - М., 1980. - С. 325-327.

5. Давтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С. 84-87; Приложение 21 «Гражданский процессуальный кодекс Германии». §§ SI-62, 78-90 и др.

Глава 5. Треті особи в цивільному процесі

§ 1. Поняття і види третіх осіб

Третіми особами називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу в суді сторін для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як і сторони, треті особи заінтересовані в результатах розгляду судом справи. Це пояснюється тим, що на їх правове становище можуть вплинути наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Так, автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду громадянинові, і сам громадянин, котрий пред'явив про це позов до автопідприємства, насамперед, заінтересовані у результатах його розгляду, але заінтересованість у цьому має і водій автомашини, який перебував із заводом у трудових правовідносинах. У разі присудження із заводу збитків водій буде зобов'язаний відшкодувати заводові присуджене позивачеві. Заінтересованість у справі по спору між спадкоємцями матиме і банк, який видав позику померлому громадянинові на спорудження будинку, що входить до складу спадкового майна, і яку він не повернув. Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї — пред'явити до третьої особи позов за правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе рішення. Тому свої дії в процесі треті особи спрямовуватимуть на запобігання присудженню судом об'єкта матеріального спору позивачеві чи залишення його за відповідачем або ж виступити проти сторін, вимагаючи присудження об'єкта спору собі. Вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумовленим існуючими між ними і стороною правовідносинами, або ж зміною їх на свою користь.

Залежно від способу вступу в процес по справі треті особи поділяються на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги (ст. 107 ЦПК); треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 108 ЦПК).

§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявления самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі. Так, третьою особою буде організація, яка вступила в справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишено за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально-відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, які виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) вправі вступити в справу третіми особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред'явити позов до тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом рішень.

Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову, але до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін1. Стаття 107 ЦПК вирішує дане питання за останнім варіантом.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст. 137 ЦПК реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах — спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом ст. 107 ЦПК заявляється на предмет спору, тобто повинна суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (ст. 30, пп. 4, 5, ст. 137 ЦПК).

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 121 ЦПК). Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа — вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач»2 було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.

Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, котрі беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів.

Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 108 ЦПК тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами — вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. А це можливо тоді, коли між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини. Вказане положення підтверджується, наприклад, змістом статей 198, 238 Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 238 ЦК, якщо особа з підстав, які виникли до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, то покупець повинен притягнути до участі в справі продавця як третю особу без самостійних вимог на свою сторону, а продавець зобов'язаний вступити в цю і справу, оскільки несприятливе для покупця рішення може створити для нього право в порядку регресу одержати від продавця (третьої особи) заподіяні збитки. За змістом відносини таких третіх осіб зі стороною залежать від правовідносин між сторонами, які становлять предмет позову. З пред'явленням позову (регресного) до третьої особи її правовідносини зі стороною стають предметом самостійного судового розгляду.

З наведеної ст. 238 ЦК також вбачається, що участь у процесі цього виду третіх осіб спрямована на те, щоб сприяти захисту прав тієї сторони, на боці якої вона виступає, не допустити для неї несприятливого рішення суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення — надасть право стороні вимагати збитків від третьої особи за правом регресу.

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши в процес по справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню своїх прав, погіршенню свого правового становища (участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою позову про стягнення аліментів).

Участь третьої особи в процесі сприяє всебічному, повному і об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, а отже — і постановленню законного і обґрунтованого рішення.

Третіми особами без самостійних вимог у судовій практиці іноді визначаються співучасники сторін і суб'єкти захисту прав інших осіб. Але співвідповідач перебуває в правових відносинах з позивачем і відповідає безпосередньо перед ним, а третя особа на стороні відповідача перебуває за межами ' спірних правовідносин сторін. Суб'єкти захисту прав інших осіб відрізняються від третіх осіб за виконуваними цивільно-процесуальними функція ми — їх участь у процесі обумовлена необхідністю здійснення покладених на них обов'язків і захисту прав громадян (у тому числі і третіх осіб) та інтересів держави (ч. 2 ст. 121 ЦПК).

Треті особи без самостійних вимог можуть за власною ініціативою вступити у справу в суді першої інстанції до постановлення рішення, а також бути залученими до участі у справі за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи суду. В зв'язку з цим треті особи без самостійних вимог поділяються на дві групи: які вступають у справу і котрі залучаються до участі в справі.

Так, за пред'явленим членом кооперативу позовом до кооперативу про захист порушеного чи оспорюваного права користування жилим приміщенням, виділеним йому загальними зборами членів кооперативу (зборами уповноважених), державна адміністрація району, міста притягується до участі в справі третьою особою. При відмові у видачі ордера на виділену кооперативом квартиру членові кооперативу позов пред'являється до державної адміністрації району, міста. Кооператив у цьому випадку бере участь у справі як третя особа.

В справах за позовами про звільнення майна від арешту (виключення з опису) як треті особи можуть бути притягнутими: торговельні організації, які продали включене в опис майно в кредит, підприємства, організації, кооперативні організації, що спорудили будинки за державні кошти, одержані в кредит, і продали ці будинки працівникам на пільгових умовах, в разі спору про право власності на них; інші заінтересовані організації.

У справах, що виникають з житлових правовідносин, якщо судове рішення може вплинути на інтереси місцевих рад, державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій чи кооперативів, суд зобов'язаний залучити їх до участі в справі, постановляючи про це ухвалу.

Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті державним митом і розглядається суддею в стадії підготовки справи до розгляду (п. З ст. 143 ЦПК) та при розгляді справи по суті.

При вирішенні питання про вступ третьої особи в справу суд перевіряє існування між нею і однією із сторін правових відносин і можливість впливу на них рішення суду по справі між сторонами. При розгляді судом заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати доцільність їх участі в процесі. Про наслідки вирішення заяви суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає дальшому розвитку процесу (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які беруть участь у справі, можуть викласти свої міркування з приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі на рішення суду.

Треті особи без самостійних вимог користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони. Але оскільки вони не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін, то не мають права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди (ч. 2 ст. 108 ЦПК). Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу в процес. В доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторони. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і всебічно залежить від самих третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, суд може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зокрема, подати наявні в неї письмові докази.

Третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, не вправі заявити зустрічний позов, але з дозволу суду може виконати дії, що означають зміну нею процесуальної правосуб'єктності — вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги.

Спірною є висловлена в літературі думка, що треті особи без самостійних вимог вправі залучати на свою сторону інших «субтретіх» осіб, і хоч таке подвійне ускладнення процесу викличе незручності для суду, але воно сприятиме уникненню в майбутньому двох процесів по розгляду справи, оскільки дозволить судові з'ясувати існуючі правові відносини між сторонами, стороною і третьою особою, між останньою і «субтретьою» особою3.

Участь третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають з трудових правовідносин, — про поновлення на роботі неправильно звільнених або неправильно переведених працівників з виплатою за вимушений прогул має процесуальні особливості. Оскільки звільнення з роботи або переведення працівників з однієї посади на іншу чи на інше підприємство тієї або іншої місцевості провадиться за розпорядженням уповноважених на це посадових осіб, то останні на підставі ст. 109 ЦПК залучаються до участі у справі третіми особами без самостійних вимог, причому тільки на стороні відповідача. Залучення їх провадиться переважно за ініціативою суду, в провадженні якого перебуває справа, але можливе і на клопотання осіб, які беруть участь у справі.

Розглянувши позов працівника до організації і задовольнивши його, суд, коли буде встановлено, що звільнення або переведення позивача проведено з порушенням законодавства, повинен у тому ж процесі покласти на винну третю особу відшкодування підприємству, установі, організації шкоди, заподіяної в зв'язку з оплатою неправильно звільненому працівникові винагороди за вимушений прогул або оплатою переведеному працівникові різниш в заробітній платі у розмірі, встановленому законодавством про працю. Передбачене ст. 109 ЦПК положення є винятком із загального правила розгляду справ з участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні відповідача і дає можливість судові у трудових справах про поновлення на роботі або на попередній посаді звільнених чи переведених працівників розглянути одночасно первісний і регресний позови.

§ 4. Участь третіх осіб в цивільному процесі іноземних держав

Правове регулювання участі третіх осіб у цивільному процесі в окремих країнах СНД позначається деякими особливостями в питанні конкретизації такої участі і не має принципового характеру.

У країнах Східної Европи участь третіх осіб в цивільному процесі має також істотні особливості.

Так, в цивільному процесі Болгарії беруть участь контролюючі й сприяючі сторони — треті особи, які не заявляють самостійних вимог, тобто додаткові сторони. Контролюючою стороною може виступати Міністерство фінансів у всіх справах з участю державних організацій на захист їх прав, коли другою стороною є недержавна організація або громадянин (ст. 19 ЦПК).

Участь третіх осіб як сприяючої сторони спрямована на одержання сприятливого рішення для однієї з головних сторін.

За ЦПК Угорщини участь третіх осіб в цивільному процесі характеризується їх юридичною заінтересованістю в наслідках цивільного спору між сторонами і сприянням його вирішенню на користь сторони з тотожніми інтересами. (§ 54).

В цивільному процесі Польщі у справі беруть участь два види третіх осіб: які заявляють правові вимоги на предмет спору між сторонами (основна участь) і котрі приєднуються до сторони (побічна участь — статті 75, 76 ЦПК). Побічна участь можлива проста і самостійна. При самостійній побічній участі третя особа може діяти в процесі незалежно від сторони, до якої вона приєдналася, а при простій побічній участі її дії не можуть суперечити діям сторони.

Третя особа з побічною участю за згодою сторін може замінити сторону, до якої вона приєдналася.

За законодавством інших іноземних держав третіми особами є ті, які вступають у цивільний процес по справі за власною ініціативою або залучаються до участі однією із сторін у своїх інтересах. Вступати у процес по справі треті особи можуть пред'явленням своїх самостійних вимог стосовно предмета матеріального спору між сторонами або для участі на боці однієї із сторін. Такий вступ в іноземній процесуальній літературі називається інтервенцією (interventio), третіх осіб із самостійними вимогами — головним вступом, головною інтервенцією (interventioprincipales), третіх осіб без самостійних вимог — побічним, додатковим вступом або участю, побічною інтервенцією (interventio accessoria). Третіх осіб називають ще пособниками4, оскільки вони в цивільному процесі допомагають захищати права сторони, з якою перебувають у правовідносинах. Але така допомога не є метою участі третьої особи в процесі, а підпорядкована виконанню головного завдання — захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів.

Правовою підставою для участі третіх осіб у цивільному процесі Англії є нормативне правило, за яким судові надається право допускати до участі в процесі по справі особу, котру необхідно допустити, або ту особу, участь якої в процесі була б необхідною для сприяння судові вирішити ефективно і повно питання, що виникають по справі (розділ 16, II Правил верховного суду). Але в англійському цивільному процесі вступ третіх осіб із самостійною вимогою і залучення третіх осіб для участі в процесі можливі лише в конкретно визначених судовою практикою випадках.

Вступ третіх осіб із самостійними вимогами в процес допускається:

1) якщо спірна справа між сторонами безпосередньо впливає на її право власності; власника придбаних для продажу товарів, виготовлених відповідно до патенту чи товарного знака у справу, розпочату проти патентодержателя або особи, яка користується спірним товарним знаком; власника вантажу, який несе відповідальність за оплату фрахту за перевезення вантажу, у справі між власником судна проти одержувача вантажу, розпочату за вимогою про накладення арешту на вантаж для забезпечення оплати фрахту;

2) у справу, порушену пред'явленням групового позову з посиланням на незадовільне ведення процесу позивача (груповий позов — це позов, пред'явлений однією чи кількома особами в інтересах групи осіб, зокрема, всіх акціонерів);

3) у справу, предметом позову якої є передбачене договором виконання в натурі, особи, заінтересованої в способі виконання.

У морських справах особа, яка не зазначена в наказі про явку до суду, може вступити у справу і взяти в ній участь як третя особа за умови подання заяви, що посвідчує її заінтересованість у предметі спору, на який накладено арешт, або на грошові суми, що перебувають на депозиті суду.

В судовій практиці із зазначених справ треті особи із самостійними вимогами розглядаються як позивачі з наданням прав таких осіб.

Залучення третіх осіб у цивільний процес по справі можливе з дозволу суду тільки на стороні відповідача в таких випадках: якщо відповідач має право вимагати від третьої особи, щоб вона частково чи повністю відшкодувала йому при винесенні проти нього рішення грошові суми з предмета позову; якщо відповідач має право вимагати від третьої особи такого ж по суті задоволення, якого від відповідача вимагає позивач згідно з пред'явленим позовом; якщо питання, які виникнуть по справі між позивачем і відповідачем є, по суті, тими ж самими, з якими пов'язані відносини між відповідачем і третьою особою. Для залучення третьої особи в процес відповідач надсилає такій особі повідомлення із запрошенням з'явитися до суду протягом встановленого строку. Неявка третьої особи до суду і відмова взяти участь у процесі вважається, що вона бере на себе відповідальність за пред'явленим позовом і зобов'язання по винесеному рішенню.

Третя особа може залучити на свою сторону четверту особу тощо.

У США Федеральними правилами цивільного процесу надано право третім особам вступити в процес по справі із самостійними вимогами і передбачена можливість вступити із самостійними вимогами з дозволу суду. Треті особи мають право вступити в процес із самостійними вимогами, а суд повинен допустити до участі у випадках: якщо право безумовного вступу третьої особи у справу передбачено законодавством США; якщо охорона інтересів третіх осіб у процесі сторонами, які беруть в ньому участь, є недостатньою, а винесене судом рішення у справі буде для третьої особи обов'язковим; якщо для третьої особи можуть мати небажані наслідки постановлення суду з приводу майна, стосовно якого було вжито заходів охоронного порядку (п. А ст. 24 Правил).

Суд може допустити вступ третіх осіб у процес по справі із самостійними вимогами: якщо на підставі законодавства США вступ третіх осіб у процес має умовний характер; якщо вимоги, що можуть бути висунуті третьою особою, або захист, який треті особи можуть використати, включають питання права або факту, загальні з позовом, що розглядається судом між сторонами.

Для вступу в процес із самостійними вимогами треті особи надсилають відповідне повідомлення сторонам у процесі з належним обґрунтуванням свого намагання, їх прохання про вступ у процес розглядається судом з участю сторін

Залучення третіх осіб до участі в процесі на стороні відповідача допускається за умови наявності у них відповідальності перед позивачем, характер і обсяг якої в нормативному порядку не визначається. Звернення до суду з проханням про залучення третьої особи може бути заявлено відповідачем до і після подання своїх пояснень на позов і розглядається судом без повідомлення про це позивача і без виклику сторін. Залученій до участі в процесі третій особі надається право використовувати всі передбачені процесуальні засоби захисту, в тому числі й пред'явлення до позивача вимог, які випливають зі спірних правовідносин, що є предметом судового розгляду між сторонами в даному процесі. І, навпаки, до таких третіх осіб позивач може пред'явити позов. Залучення третіх осіб позивачем на свій бік можливе тоді, коли до позивача пред'явлений зустрічний позов, за яким третя особа має бути відповідачем.

За ЦПК Франції треті особи можуть вступати в цивільний процес по справі із самостійними і без самостійних вимог на боці позивача і відповідача за власною ініціативою у всіх випадках за наявності у них заінтересованості в участі у процесі (статті 339-341). Для вступу в процес треті особи із самостійними вимогами звертаються до суду через призначеного ними судового повіреного у будь-якому стані справи, але щоб їх вступ не міг затримати провадження в справі, яке пройшло вже певний розвиток. Суд може відхилити заяву про вступ у процес третьої особи. Треті особи із самостійними вимогами користуються правами позивача, перебувають у самостійному становищі і не залежать від процесуального становища сторін.

Залучення третіх осіб на бік позивача чи відповідача можливе за їх ініціативою, коли вони заінтересовані, щоб винесене судове рішення поширило свою чинність на третіх осіб і позбавило їх можливості оспорювати його правильність. Для залучення третіх осіб у процес їм надсилається повістка про виклик до суду. Суд за власною ініціативою може залучити третіх осіб для участі в процесі на боці позивача чи відповідача. Вступ і залучення третіх осіб у процес можливий також при першому розгляді справи в апеляційному суді.

При участі третіх осіб на стороні позивача чи відповідача їх процесуальне становище наближене до таких осіб, але вони не можуть розпоряджатися об'єктом спору і процесу, висувати нові міркування, подавати докази. Разом зі стороною вони вибувають з процесу.

Участь третіх осіб в цивільному процесі ФРН врегульована §§ 64-70 ЦПК, якими передбачено вступ в процес третьої особи, яка заявляє самостійну вимогу, та вступ в процес третьої особи без самостійних вимог.

Особа, яка заявляє повністю або частково вимогу на речі або право, щодо якого на розгляді суду перебуває спір між іншими особами (сторонами) має право до вирішення з законною силою цього спору заявити свою вимогу у порядку позову, який спрямований проти обох сторін, у той суд, який прийняв такий спір до провадження по першій інстанції.

Особа, яка в спорі між іншими особами юридично заінтересована у винесенні рішення на користь однієї сторони, може приєднатися до цієї сторони з метою її підтримки. Вступ у процес такої третьої особи можливий на будь-якій стадії розгляду спору до винесення судом рішення по цьому спору.

Третя особа без самостійних вимог повинна прийняти спір на тій стадії його розгляду, в якій він перебуває в час вступу. Ця третя особа вправі використати засоби нападу і судового захисту і дійово вчиняти всі процесуальні дії, якщо її пояснення і дії не суперечать поясненням і діям основної сторони (до якої вона приєдналася).

Третя особа без самостійних вимог стосовно основної сторони не може бути вислухана у твердженні, що спір у тому вигляді, в якому він перебував на розгляді судці, був вирішений неправильно. Твердження, що основна сторона вела спір з недоліками, заслуховується лише постільки, поскільки становище спору, яке існувало в час її вступу в процес, або пояснення і дії основної сторони, перешкоджали використанню засобів судового нападу або судового захисту, або, оскільки засоби судового нападу чи судового захисту були їй невідомі, не були використані основною стороною навмисно або за наявності грубої вини.

У відповідності з правилом цивільного права законна сила рішення, винесеного в основному процесі (тобто між сторонами), діє стосовно право-відношення між третьою особою без самостійних вимог і противником, і така третя особа вважається процесуальним співучасником основної сторони.

Для вступу в процес третя особа без самостійних вимог подає до суду, який веде процес, процесуальний документ, в якому повинно бути зазначено: назва сторін і спору (справи); вказівка на правовий інтерес особи, яка вступає в процес без самостійних вимог; заява про вступ у процес. Зазначений процесуальний документ повинен бути надісланий сторонам по спірній справі.

Посилання до глави 5

1. Лесницкая Л. ф., Пучинский В. К. Особенности ГПК союзных республик. — М., 1970. — С. 27; Гражданское судопроизводство. — Свердловск, 1974. — С. 72-73; Гражданский процесс. — М., 1993. — С. 91; Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 31; Аргунов В. Н. Участие третьих лиц в гражданском процессе. — М., 1991. — С. 15; Шакарян М. С. Участие третьих лиц в советском гражданском процессе. — М., 1990. — С. 27.

2. Советский гражданский процесс. — М., 1964. — С. 52-53.

3. Ильинская М. М. Участие третьих лиц в гражданском процессе. — М., 1962. — С. 72-73.

4. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 1914. — С. 416; Кей-лин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. — С. 87-96; Рональд Уолкер. Английская судебная система. — С. 363-365.

Глава 6. Участь органів прокуратури в цивільному процесі

§ 1. Завдання органів прокуратури в цивільному процесі

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції, ст. 17 в редакції Закону України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»). Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» була змінена редакція ст. 121 ЦПК, за якою прокурор, у випадках, передбачених законом, може звертатися до суду із заявами на захист прав і свобод інших осіб.

Прокурор може бути залучений судом до участі у справі або вступати в справу за своєю ініціативою для надання висновків з метою здійснення покладених на нього обов'язків. Участь прокурора у процесі для надання висновків у справі є обов'язковою у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне.

Прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, має завдання сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону «Про прокуратуру», ст. 13 ЦПК).

Стаття 35 Закону «Про прокуратуру» (в редакції Закону від 26 листопада 1993 р.) надає прокуророві право вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави і суспільства, та зобов'язує його своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони не виходили. Отже, участь прокурора в цивільному процесі спрямована: на захист прав і законних інтересів громадян та інтересів держави; на сприяння судові у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі; на своєчасне вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом. За наявності порушень закону при здійсненні судочинства прокурор має вживати заходів до їх усунення, а також використовувати право внесення подань до кваліфікаційних комісій про притягнення до дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушили закон (п. 11 наказу Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 p.).

Для забезпечення об'єктивності в процесуальній діяльності прокурора, спрямованої на виконання покладених на нього завдань і функцій в цивільному судочинстві, прокурор не може брати участь у справі і підлягає відводу (самовідводу), якщо він: особисто, прямо чи побічно заінтересований в результатах справи; є родичем сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі; перебуває в особливих стосунках з особами, які беруть участь у справі; якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають сумнів у його безсторонності (статті 18, 19 ЦПК).

Заява про відвід має бути мотивована і подана до початку розгляду справи по суті, тобто вчинення процесуальних дій, передбачених ст. 178 ЦПК. Після цього відвід може бути заявлений лише тоді, коли про підстави відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після початку розгляду справи по суті (ч. З ст. 20 ЦПК).

§ 2. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора в цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи громадських інтересів та ін.1.

Але мета і завдання прокурора в цивільному процесі та виконувані ним процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його процесуально-правове становище визначені в численних нормах права, тому правові норми й виступають правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З Закону «Про прокуратуру». В ст. З, яка має назву «Правові основи діяльності прокуратури», встановлено, що повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. Органи прокуратури в установленому порядку в межах своєї Компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі будуть: Конституція України (статті 121-123), Закон «Про прокуратуру» (п. 6 ст. 1, ст. 19, статті 33-40 та ін.), статті 13, 121, 290, 320, 34?з й ін. ЦПК, а також норми права іншого галузевого законодавства — статті 71, 75, 76, 119 КпШС та накази Генерального прокурора України (наприклад, № 8 від ЗО жовтня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громодян і держави у судах». Конституція України закріпила за органами прокуратури виконання функції представництва інтересів громадян або держави в суді (п. 2 ст. 121 ЦПК). Порядок забезпечення належного рівня її виконання був встановлений наказом Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 р. За наказом Генерального прокурора № 15 від 28 квітня 1999 р. «Про затвердження структури Генеральної прокуратури України (п. 1.2)» в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави в судах.

Уся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається в процесуальних формах. Такими процесуальними формами є дві: 1) порушення цивільного процесу в справі — звернення до суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (ст. 121 ЦПК); внесення апеляційного і касаційного подання на рішення, ухвалу суду (статті 290, 320 ЦПК); подача заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (ст. 3473 ЦПК); 2) вступ у цивільний процес по справі у будь-якій стадії для надання висновків з метою виконання покладених обов'язків (ст. 35 Закону «Про прокуратуру», ст. 121 ЦПК).

Отже, процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі — це закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження — на порушення цивільної справи в суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес по справі. Але питання про процесуальні форми участі прокурора в цивільному про-

8 1-287 цесі в науці вирішуються також по-іншому — розглядаються в плані змісту його діяльності стосовно стадій процесу з наголосом, що різні стадії викликають різні форми участі2. Так, звернення до суду першої інстанції із заявою і внесення касаційного подання на рішення суду розглядаються як дві самостійні форми, але вони характеризують не дві самостійні форми участі прокурора в цивільному процесі, а одну — порушення цивільної справи в суді, яке можливе у всіх стадіях процесу.

Порушення прокурором справи в цивільному процесі в суді першої інстанції викликається необхідністю захистити права і законні інтереси громадян та державні інтереси, але ст. 121 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку по будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це свідчить про те, що перша процесуальна форма — порушення прокурором процесу по справі — характеризується факультативністю. Винятком з цього правила є ст. 33 Закону «Про прокуратуру», що має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. У наказі Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави в судах» прокурори зобов'язуються забезпечити відшкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам, установам і організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом, Пенсійним фондом та іншими позабюджетними фондами соціальної спрямованості, а у випадках, коли втрачена можливість пред'явити позов до осіб, що заподіяли шкоду, порушувати у судах справи про стягнення збитків з посадових осіб, які не вжили невідкладних заходів щодо їх відшкодування (п. 1.3).

Протоколом до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (підписаний 29 березня 1997 р. у Москві), ратифікованої Україною 3 березня 1998 p., в ст. 22і «Прохання про участь прокурора у цивільному процесі» передбачено, що прокурор однієї з Договірних Сторін має право звернутися до прокурора іншої Договірної Сторони з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої сторони3.

Вступ прокурора в процес по справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою суду і на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду має обо-

в'язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі по справі — способу вступу в процес визначається вид такої участі — факультативна участь (необов'язкова) й імперативна (обов'язкова).

Обов'язкова участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону передбачена в розгляді справ: по спорах про дітей (ст. 69 КпШС), про позбавлення батьківських прав і про поновлення у батьківських правах (статті 71, 75 КпШС), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст. 76 КпШС), про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону «Про прокуратуру»). Участь прокурора в цивільному процесі є обов'язковою по справах, порушених за позовами та заявами прокурора (п. З наказу Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 p.). Обов'язковою участь прокурора в процесі буде і тоді, коли суд (суддя) визнає її необхідною по конкретній справі (п. 4 ст. 143 ЦПК) в постановленій ним про це ухвалі. Так, якщо за матеріалами справи є підстави вважати, що спірна угода, укладена між сторонами суперечить інтересам держави і суспільства, але позовну вимогу про визнання її недійсною не заявлено, суд може на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК визнати необхідною участь прокурора в справі. Ухвала суду (судді) про обов'язкову участь прокурора в справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання. Про неявку в судове засідання прокурора суд повідомляє вищестоящого прокурора (ст. 172 ЦПК).

§ 3. Участь прокурора в цивільному процесі у справі в суді першої інстанції

Порушення процесу в справі. Прокурор має право звернутися до суду із заявою на захист прав та інтересів інших осіб — громадян, держави, державних підприємств і організацій. Таке звернення можливе у справах, підвідомчих цивільному судочинству, позовного, з адміністративно-правових відносин і окремого провадження й настає тоді, коли цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Наявність таких обставин належить встановити прокуророві у кожному конкретному випадку. Але прокурори не повинні підміняти самих заінтересованих осіб, права й інтереси яких порушені або оспорені. Гарантованість судового захисту дає можливість їм самим порушити цивільну справу в суді і брати участь в її розгляді. І тільки коли громадяни за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть відстоювати в суді свої права, прокурор може звернутися до суду з вимогою на захист їх прав й законних інтересів. У випадках звернення

8*1-287 прокурора з вимогою в інтересах громадянина, який має таку можливість або не погоджуєтся із заявленою вимогою прокурора, суд залишає заяву прокурора без розгляду з підстав (п. З ст. 229 ЦПК) як таку, що подана особою, яка не має повноважень на ведення справи в суді.

Відповідно з тлумаченням Конституційного Суду України (рішення від 8 квітня 1999 р.) п. 2 ст. 121 Конституції України про пред'явлення прокурором позову в інтересах держави не рівнозначно пред'явленню позову в інтересах підприємств, установ, організацій незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Інтереси держави можуть збігатися або не збігатися як повністю, так і частково з інтересами таких державних чи приватних підприємств, установ, організацій. При цьому інтереси держави опосередковуються майновим, політичним, соціально-економічним змістом, пов'язаним з реалізацією загальнодержавних дій і програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, на захист державної, економічної, екологічної, інформаційної безпеки, на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, на збереження генофонду Українського народу, на охорону землі як основного національного багатства, на захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, на охорону свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (статті 13-19 Конституції України), та ін.

Тому прокурор повинен визначити і обгрунтувати в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересів держави.

Наявність інтересу держави в певних сферах політичної, соціально-економічної і іншої діяльності визначено законодавством України, яким закріплені повноваження прокурора на порушення цивільної справи в суді загальної юрисдикції.

Зокрема, в Законі України № 959-Х1І від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 34) встановлено, що за позовами суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності від імені України як держави у процесі виступають державний орган або посадова (службова) особа, вказана у позові та (або) один з прокурорів України.

Законом України № 1264-ХІІ від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 37) органам прокуратури надано право на звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

На підставі Закону України № 2460-ХІІ від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян» (ст. 15) прокурор може внести в суд подання про накладення штрафу за грубе і систематичне скоєння правопорушень об'єднанням або його органом (ст. ЗО); про заборону окремих видів діяльності об'єднання чи заборону на його діяльність строком до 3-х місяців (ч. 1 ст. 31); про продовження цього строку (ч. З ст. 31); про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання (ст. 32).

У відповідності зі ст. 15 Закону України № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації», незаконна діяльність релігійних організацій може бути припинена судом в передбачених законом випадках за заявою органу, уповноваженого здійснити реєстрацію статуту конкретної організації або прокурора.

Законом України № 3356-ХН від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди» (ст. 20) встановлено, що справа про накладення штрафів на винних службових осіб, які ухиляються від укладення колективних договорів або які не виконують їх умов, провадиться судом за поданням однієї із сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора.

Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, провадиться судом за позовом закладу охорони здоров'я. Міністерства фінансів України або прокуратури (Закон України від 22 квітня 1993 р. «Про доповнення Цивільного кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України нормами стосовно порядку відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину»).

Статтею 136 КЗпП України передбачено, що стягнення з керівників підприємств, установ, організацій і їх заступників матеріальної шкоди в суді провадиться за позовом керівників вищого рівня у порядку підпорядкування органу або прокурора.

Статтею 231 КЗпП України встановлено, що в районних, міських судах розглядаються трудові спори за заявою прокурора, якщо рішення КТС суперечить діючому законодавству.

Відповідно до Закону України № 281-XIV від 1 грудня 1998 р. «Про молодіжні та дитячі громадські організації» їх діяльність може бути припинена судом за поданням легалізуючого органу або прокурора, якщо їх статутні документи суперечать цьому Закону.

Відповідно до ст. 21 Закону України № 2365-ІН від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії в Україні» політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора заборонена в судовому порядку у випадках порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.

Порушення прокурором цивільного процесу по справі в суді першої інстанції настає внаслідок подання до суду відповідного процесуального документа: у справах позовного провадження — позовної заяви, у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження — заяви (ч. 2 ст. 5 ЦПК), які виконуються в письмовій формі. Позовна заява за змістом виготовляється з дотриманням усіх реквізитів, передбачених ст. 137 ЦПК, з обов'язковим посиланням на норми матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини сторін по справі, і з обгрунтуванням їх застосування. Генеральний прокурор України у згаданому наказі № 8 зобов'язує при підготовці позовів та заяв долучати до них всі необхідні матеріали, вимоги формулювати відповідно до чинного матеріального та процесуального закону, посилатися на конкретні докази. Пред'явленню позовної заяви передує велика і важлива допроцесуальна діяльність прокурора по вивченню матеріалів справи, збиранню доказів — використання в цій роботі матеріалів перевірок органів контролю, статистики, податкової інспекції, Держбанку тощо, а також по встановленню усіх учасників процесу.

Вимоги до змісту позовної заяви покладені в основу правового регулювання змісту процесуальних засобів порушення процесу і у справах непо-зовного провадження (статті 250, 257, 268, 274, 285 ЦПК).

Процесуальні документи, які подаються прокурором на порушення цивільної справи в суді в інтересах громадян або держави, державним митом не оплачуються, не несе прокурор й інших судових витрат (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито»)

При пред'явленні прокуратурою позовів від свого імені як юридичної особи, при участі її у справі як відповідача, питання про сплату нею держаного мита та інших судових витрат вирішується на загальних підставах.

З прийняттям позовної заяви від прокурора порушується цивільний процес по справі. Ця обставина є підставою, за якою п. З згаданого наказу Генерального прокурора № 8 участь прокурора в такій справі у цивільному процесі визначена обов'язковою.

Для забезпечення належного виконання прокурором своїх процесуальних функцій статті 99, 122 та ін. ЦПК надають йому широкі процесуальні

права і покладають на нього відповідні процесуальні обов'язки. Прокурор може заявляти клопотання про залучення до участі в справі всіх заінтересованих осіб і витребування необхідного доказового матеріалу, подавати заяви про забезпечення доказів і позову, розшук відповідача. Прокурор має право знати про день, час і місце проведення огляду місця, судового засідання розгляду справи, знати прізвища осіб складу суду, експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти за наявності підстав (статті 18, 19 ЦПК) їм відводи, а собі — самовідвід. Він може підтримувати або змінювати заяви, з якими він звернувся до суду на захист прав та законних інтересів громадян і державних інтересів, та відмовитися від них. Відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав і законних інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду справи по суті в первісному обсязі (ч. 2 ст. 122 ЦПК). Пояснюється це тим, що прокурор не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин. З цих причин він не може укласти і мирову угоду. Прокурор може висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді справ, а також давати висновок по суті справи в цілому. Такі міркування і висновки мають бути мотивованими, юридичне обгрунтованими на об'єктивному аналізі фактичних обставин справи, встановленому у судовому засіданні, і визначати позицію прокурора з приводу вирішення справи по суті.

Прокурор має право знайомитися з протоколом судового засідання, подавати на нього свої зауваження і брати участь в їх розгляді; подавати заяви про виправлення описок і явних арифметичних помилок в рішенні, про винесення додаткового рішення і про роз'яснення рішення та брати участь у їх розгляді (статті 200, 213-215 ЦПК), а також наділений іншими правами.

Вступ в цивільний процес для подання висновків у справі. У цій процесуальній формі прокурор користується широкими процесуальними правами, як і при порушенні ним процесу в справі, за винятком спеціальних прав по розпорядженню предметом спору і процесу. Він не може змінити заявлену іншими особами вимогу, збільшити або зменшити її розмір, відмовитисй від неї та ін. Але прокурор може вступити в цивільний процес у справі шляхом пред'явлення самостійної заяви до однієї чи двох сторін в інтересах третьої особи. В таких випадках прокурор користуватиметься процесуальними правами, такими як і при порушенні ним цивільної справи у суді, тобто при участі в цивільному процесі у першій процесуальній формі

Генеральний прокурор України зобов'язує прокурорів, які повинні брати участь у цивільному процесі, ретельно готуватися до судових засідань, брати активну участь у збиранні і дослідженні доказів, з'ясуванні обставин справи; дотримуватися судової етики; міркування щодо спору, який вирішується судом, висловлювати у відповідності із законом та матеріалами справи; виходити з вимог закону про те, що у справах, порушених за позовами чи за заявою прокурора, обов'язок доказування покладається на прокурора, який користується рівними з іншими учасниками процесу (особами, які беруть участь у справі) правами (наказ № 8 від 28 жовтня 1998 p.).

§ 4. Участь прокурора в провадженні по оскарженню і перегляду судових рішень і ухвал

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликається необхідністю повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, з метою перевірки законності і обгрунтованості постановлених по них рішень і ухвал, та захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та публічних інтересів.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, має право оскаржити в апеляційному порядку його рішення, ухвалу повністю або частково у встановлені відповідно місячний і п'ятнадцятиденний строки (ст. 290, 292 ЦПК).

Для цього прокурор подає до суду підписане ним апеляційне подання в письмовій формі за встановленим ст. 293 ЦПК змістом.

До апеляційного подання додаються його копії і копії доданих до нього письмових додаткових матеріалів у кількості примірників, відповідно до числа осіб, які брали участь у справі. Подання прокурора адресується до апеляційного суду, а подається разом з додатками через суд першої інстанції, який розглянув справу.

Прокурор, що подав апеляційне подання, має право його доповнити, змінити, відмовити, відкликати (ст. 298 ЦПК). Доповнити, змінити апеляційне подання прокурора може також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнити чи змінити — протягом строку на апеляційне оскарження. Відмовитися повністю чи частково — протягом усього часу розгляду справи. Відкликати — до початку розгляду справи в апеляційному суді.

У разі прийняття судом відмови від апеляційного подання і закриття з цих підстав апеляційного провадження, повторна подача апеляційного подання прокурором не допускається.

Прокурор має право на одержання від апеляційного суду повідомлення про час і місце судового засідання по розгляду його подання і брати в ньому участь. Він має право заявляти клопотання про виклик у судове засідання свідків; призначення експертизи, про залучення до участі в справі спеціалістів та про витребування інших доказів, подавати додатково докази, давати пояснення, висловлювати свої міркування з окремих питань та по суті справи, виступати у дебатах.

Справи в суді апеляційної інстанції розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, становленими в главі 40 ЦПК «Апеляційне провадження» (ч. 1 ст. 302 ЦПК). А так як відповідно до ч. 2 ст. 121 ЦПК прокурор може вступити у справу чи бути залучений судом для надання висновків, то така його участь не виключається і в апеляційному суді.

Прокурор користується іншими правами, визначеними статтями 18, 19, ЗО, 35, 98 та ін. ЦПК і зобов'язаний добросовісно ними користуватися.

Участь прокурора в провадженні справ у касаційній інстанції, в процесі перевірки законності судових рішень і ухвал апеляційної інстанції, що набрали законної сили, спрямована на захист прав громадян і державних інтересів, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що грунтуються на законі.

Згідно зі ст. 320 ЦПК прокурор, незалежно від того чи брав він участь у справі, має право вносити касаційні подання відповідно на рішення або ухвали суду першої та апеляційної інстанції з підстав їх незаконності. Але це право прокурора є і його обов'язком — Генеральний прокурор України зобов'язує не залишати без реагування необгрунтовані рішення чи ухвали суду по справах, розглянутих з участю прокурора; своєчасно вносити на них мотивовані касаційні подання, зазначаючи, який закон судом порушено і яка пропозиція щодо скасування або зміни рішення вноситься (п. 4 згаданого наказу № 8).

На порушення касаційного провадження вноситься касаційне подання у встановлені ст. 321 ЦПК строки. Підставою для внесення подання є незаконність рішення і ухвали суду. У зв'язку з цим прокуророві належить у діяльності по підготовці подання вивчити матеріали по справі, точно виявити, які порушення і неправильні застосування норм матеріального і процесуального права були допущені судом при розгляді і вирішенні справи, в чому полягає суть порушення та чи можуть вони викликати скасування, зміну чи постановлення нового рішення у відповідності з повноваженням касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК).

Касаційне подання виконується в письмовій формі і має містити обов'язкові реквізити, передбачені ст. 322 ЦПК, бути підписаним із доданими копіями та доданими письмовими матеріалами до числа осіб, які брали участь у справі, поданим через суд першої інстанції, який розглянув справу.

Прокурор, який вніс касаційне подання, вправі відмовитися, доповнити або змінити подання (ст. 327 ЦПК). Доповнити, змінити касаційне подання має право також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнення чи зміна подання можлива протягом строку касаційного оскарження. Відкликання касаційного подання можливе до початку розгляду справи в касаційному суді. Відмовитися від касаційного подання прокурор має право протягом усього часу розгляду справи. Питання про прийняття відмови від касаційного подання вирішується касаційним судом в судовому засіданні. В разі прийняття відмови від касаційного подання і закриття з цих підстав касаційного провадження, повторна подача касаційного подання не допускається.

Для підтримання подання прокурор обов'язково бере участь у судовому засіданні, про день і час якого має право бути повідомленим завчасно. Він може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати додаткові докази, робити відводи, висловлювати міркування з усіх питань, клопотань, заяв осіб, які беруть участь у справі, тощо в процесі розгляду справи в засіданні суду касаційної інстанції, а також давати пояснення та виступати в дебатах.

Прокурор може порушити провадження у справі про перегляд рішень, ухвал і постанов суду в зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами. За наявності нововиявлених обставин, визначених ст. 3472 ЦПК, рішення, ухвали суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за заявою прокурора, незалежно від того чи брав він участь у справі (ч. 1 ст. 3473 ЦПК). Заява подається у письмовій формі з дотриманням змісту, визначеного ст. 3475 ЦПК, до суду, який постановив рішення, ухвалу, котрі переглядаються цим способом, а за винятковими обставинами — до Верховного Суду України (ст. 3474 ЦПК). Правове становище прокурора визначається нормами ЦПК, якими встановлений порядок провадження в судах першої інстанції, апеляційної і касаційної інстанцій.

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора

ЦПК України визначає прокурора самостійним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин — учасником розгляду цивільних справ у суді (статті 13, 121) і включає його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Правило ч. З ст. 104 ЦПК, за яким особа, в інтересах котрої розпочато справу, може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, дало підставу визначати в теорії процесу прокурора у цих випадках позивачем, стороною в процесуальному розумінні. Його розглядали також представником сторони особливого роду або представником держави. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора відрізняється від сторони тим, що він захищає права сторони, а сторона — свої матеріальні права й інтереси. Прокурор має державний характер заінтересованості в справі, сторона — суб'єктивний матеріально-правовий. Прокурор — не сторона й у процесуальному розумінні, оскільки нашому праву невідомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на дві частини — матеріальну і процесуальну. Така назва і не розкриває правової природи участі прокурора в цивільному процесі.

Прокурор не є представником сторони, навіть, особливого роду4, оскільки в цивільному процесі він діє самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись тільки законом.

Прокурор не є і представником держави5 і не діє від імені держави6. Він виступає як посадова особа державного органу — прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а на підставі закону, свого посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції. Покладене п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру представництво громадян або держави у випадках, визначених законом, не означає, що прокурор у цивільному процесі є процесуальним представником громадянина або держави, а має інший зміст — здійснення ним захисту їх прав та інтересів у суді. Такий висновок підтверджується аналізом іншого чинного законодавства України. Так, ст. 246 КЗпП встановлює, що профспілки представляють інтереси працівників у сфері виробництва, праці, побуту, культури. Це право трансформовано в ЦПК, де визначено, що профспілки, в передбачених законом випадках, можуть звертатися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (п. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 121 ЦПК). Вони не визначені як представники громадян в суді (такими є їх уповноважені — п. 2 ст. 112 ЦПК) в главі «Представництво в суді», а'ви- ч значені в окремій главі 14 поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування, прокурором й іншими особами як суб'єкти захисту прав інших осіб.

Назва суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин повинна відображати суть його участі в процесі, завдання і процесуальні функції, які він виконує. Вказаним вимогам відповідає назва цього суб'єкта — прокурор. Вона характеризує участь прокурора в цивільному процесі як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, учасника розгляду цивільних справ у суді, як особу, яка бере участь у справі, з метою захисту прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (статті 13, 121 ЦПК).

§ 6. Участь прокурора в цивільному процесі іноземних держав

В правовому регулюванні участі органів прокуратури в цивільному судочинстві окремих іноземних держав відбулися певні зміни.

Федеральний закон про Прокуратуру Російської Федерації від 17 листопада 1995 р. відмовився від встановленого нагляду прокуратури за законністю розгляду цивільних справ у судах. Прокурор відповідно до процесуального законодавства Російської Федерації бере участь у розгляді справ судами, опротестовує рішення, ухвали і постанови судів, що суперечать закону. Він має право звернутися до суду із заявою або вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає охорона прав і законних інтересів суспільства, держави або громадян (ст. 41 ЦПК). Виходячи з цього, в юридичній літературі визначається, що прокурор бере участь в цивільному процесі як правозаступник, коли захищає права і свободи приватних осіб і як законний представник, коли захищає державні інтереси7.

У цивільному судочинстві Республіки Білорусь продовжує діяти прокурорський нагляд. Статтею 23 ЦПК (кодекс прийнятий 11 січня 1999 р.) передбачено, що нагляд за законністю і обгрунтованістю судових постанов у цивільних справах, а також за дотриманням законодавства при їх виконанні здійснюється Генеральним прокурором Республіки Білорусь і підпорядкованими йому прокурорами. Прокурор зобов'язаний на всіх стадіях цивільного судочинства своєчасно приймати передбачені законом заходи на усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. Свої повноваження в цивільному судочинстві прокурор здійснює незалежно від яких би то не було органів і службових осіб, керуючись тільки зако-

нодавчими актами і підпорядковуючись вказівкам Генерального прокурора Республіки Білорусь.

ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) передбачає (ст. 55), що вищий нагляд за точним і єдиним застосуванням законів у цивільному судочинстві від імені держави здійснюється Генеральним прокурором Республіки Казахстан як безпосередньо, так і через підпорядкованих йому прокурорів.

Участь прокурора в цивільному судочинстві визнана обов'язковою у випадках, коли це передбачено законом або коли участь прокурора в конкретній справі визнана судом необхідною.

Прокурор вправі вступити в процес за власною ініціативою чи за ініціативою суду для дачі висновку у справі з метою здійснення покладених на нього обов'язків і для захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, прав і законних інтересів організацій, громадських чи державних інтересів.

Прокурор має право звернутися в суд з позовом, заявою на захист прав, свобод і законних інтересів громадян, прав і законних інтересів організацій, громадських чи державних інтересів. Але позов на захист прав, свобод і законних інтересів громадян може бути пред'явлений прокурором лише за клопотанням заінтересованої особи, якщо вона сама з поважних причин не може звернутися в суд. З цього правила встановлений виняток: позов на захист недієздатного громадянина може бути пред'явлений прокурором, незалежно від клопотання заінтересованої особи.

Якщо позивач не підтримує вимоги, заявленої прокурором, то суд залишає позов (заяву) без розгляду, але при умові, що цим не порушуються права, свободи і законні інтереси третіх осіб.

Прокурор, який пред'явив позов на захист прав і свобод інших осіб, користується всіма процесуальними правами і несе всі процесуальні обов'язки позивача, за винятком права на вкладення мирової угоди. При відмові прокурора від позову, позивач має право вимагати розгляду справи по суті.

В Болгарії на прокуратуру покладено виконання правозахисних функцій, тому вона бере участь і в цивільному процесі по справах як державний орган (а прокурор — як представник держави в якості його органу), на який покладено захист порушених цивільних прав і виконання завдань захисту законності. Для цього прокурор може реалізувати свої завдання участю в цивільному процесі в таких процесуальних формах: порушення процесу на захист цивільних прав; вступ у вже розпочате цивільне провадження по справі; оскарження рішень, ухвал або виконавчих дій; звернення з пропозицією про перегляд рішення у порядку нагляду.

Прокурор бере участь у справах, передбачених законом, а також у справах, у котрих його участь необхідна для захисту державного або суспільного інтересу. У випадку пред'явлення позову на захист прав громадян і юридичних осіб, прокурор набуває правового становища процесуального субститу-ента (ст. 15 ЦПК), оскільки захищає матеріальні права інших осіб, але на відміну від нього діє не від свого імені, а від імені держави, тому у таких справах держава виступає стороною на захист закону. Суд за своєю ініціативою покликаний залучити до участі у справі особу, на захист якої пред'явлений позов прокурора, як сторону-співпозивача держави.

Прокурор може вступити у процес по справі з правами сторони (п. 1 ст. 27 ЦПК) для підтримки тієї сторони, правова позиція якої відповідає дійсному її правовому становищу у матеріальних правовідносинах та для сприяння суду постановити правильне рішення. Відповідно до ст. 29 ЦПК прокурор може вчиняти всі процесуальні дії як і сторона-позивач, але не має права розпоряджатися спірним правом. У взаємовідносинах з позивачем перебуває в автономному становищі. Без з'ясування його думки суд не може закрити провадження у справі в разі відмови позивача від позову чи вкладення мирової угоди з відповідачем (п. 2 ст. 125 ЦПК).

Прокурор має право оскаржити рішення, ухвалу суду на предмет перевірки їх відповідності Закону, скасування чи зміни (статті 275, 445 ЦПК).

Участь прокурора в цивільному процесі Угорщини має метою захист важливих державних або суспільних інтересів і сприяння суду в постановлены рішень, які б відповідали законодавству Угорської Республіки.

Відповідно § 2А ЦПК прокурор, якщо цього вимагає захист важливих державних або громадських інтересів, а також якщо заінтересована особа за будь-якої причини не має змоги захистити свої інтереси вправі пред'явити позов або вступити у справу на будь-якій стадії процесу. Але прокурор не може пред'явити позов про право, яке може здійснювати тільки особа або орган, визначені в нормі права, зокрема: про розірвання шлюбу, визнання в певних випадках шлюбу недійсним тощо.

Прокурор, який порушив цивільну справу чи вступив у провадження по ній, користується всіма правами, які належать стороні, за винятком вкладення мирової угоди, відмови від права чи визнання права. У цивільній справі, на порушення якої прокурор уповноважується окремим норматив-

ним актом або яку на підставі закону або іншого нормативного акта можна порушити проти нього, прокуррр користується правами сторони.

Особливість правового становища прокурора в цивільному процесі Угорщини полягає в тому, що до прокурора можна пред'явити позови: про скасування піклування (ч. 1 § 312 ЦПК), про поновлення батьківських прав (ч. 2 § 302 ЦПК), якщо суд постановив рішення про встановлення піклування чи про позбавлення батьківських прав за позовом прокурора.

Процесуальне становище прокурора незалежне від сторін і від того, в якій процесуальній формі він бере участь у справі — пред'являє позов, до нього пред'явлений позов, вступив у процес по справі.

Якщо процесуальні дії прокурора (заяви, клопотання і т. д.) і сторін відрізняються між собою, то суд розглядає ці дії з урахуванням інших даних по справі (п. 4 § 48 ЦПК).

Прокуратура Польщі в механізмі державних органів складає самостійну систему, на яку покладено завдання охорони законності, прав громадян і суспільного інтересу, яке в цивільному судочинстві здійснюється в процесуальних формах пред'явлення вимоги на порушення провадження по будь-якій цивільній справі і вступу в процес у розпочату справу. Але з цього правила ст. 7 ЦПК встановлений виняток, за яким у справах немайнового характеру, які виникають із сімейних правовідносин прокурор має право пред'явити позов на порушення провадження по справі тільки у випадках, передбачених Кодексом про сім'ю і опіку.

Правове регулювання участі прокурора в цивільному процесі Польщі і його процесуальне становище встановлені статтями 55-60 ЦПК.

Позов прокурора на охорону законності і суспільного інтересу пред'являється до всіх учасників спірного матеріального правовідношення. Позов на охорону прав і інтересів громадянина пред'являється до конкретної особи (ст. 57 ЦПК). Особа, в інтересах якої пред'явлений позов прокурором, може вступити в процес як позивач, для чого § 1 ст. 56 ЦПК зобов'язує суд повідомити таку особу про порушення справи і вручити їй копію позовної заяви. У випадку вступу в справу позивача, процесуальні дії його і прокурора викликають взаємні правові наслідки для одного і другого. Тому на дії позивача, спрямовані на розпорядження предметом позовного спору (відмова від позову, мирова угода) потрібна згода прокурора, який також не має права розпоряджатися предметом спору (§ 2 ст. 56 ЦПК). Але в основному їх взаємовідносини побудовані на засадах автономії. Відповідно ст. 58 ЦПК рішення суду про відмову прокурору в задоволенні позову майнового характеру не позбавляє права позивача вимагати задоволення своїх вимог повністю чи частково в новому, порушеному ним процесі.

При пред'явленні прокурором позову до всіх учасників спірного право-відношення, він перебуває в процесуальному становищі сторони в процесі по справі, а при вступі в процес по справі він виступає як особа, котра здійснює охорону законності, співробітництво з судом з метою встановлення істини по справі і правильного застосування по ній норм права. Суд повідомляє прокурора про кожну справу, в якій визнає його участь необхідною (ст. 59 ЦПК).

Правове регулювання участі прокурора в цивільному процесі Англії, США і Франції характеризується істотними особливостями8.

В Англії відсутня самостійна система органів прокуратури в механізмі держави. Властиві для прокуратури завдання і функції виконують інші службові особи — Генеральний атторней і його представники, місцеві ат-торнеї. Генеральний атторней є керівником адвокатури в масштабі Англії і одночасно виконує роль представника держави і уряду в цивільному процесі у справах, які мають суспільний характер інтересу щодо масштабності впливу на широкі верстви населення.

Функціонування принципу королівського імунітету не допускало можливості пред'явлення позову до Корони (королівської влади, тобто фактично до Уряду) без попереднього одержання від неї дозволу. Законом 1947 року про судочинство у справах Корони ця заборона була скасована. З'явилась можливість пред'явлення позовів до Уряду в особі відповідних міністерств, управлінь у зв'язку з договірними відносинами чи деліктними обов'язками, що виникають з правопорушень.

Позов, заявлений Короною чи пред'явлений до неї, проходить через відповідний урядовий департамент і ця діяльність покладається на соліситора такого департаменту. Якщо відповідний департамент відсутній, то судочинство продовжується від імені Генерального атторнея, який виступає як сторона (позивач чи відповідач) в цивільному процесі, представляючи і захищаючи інтереси держави.

Прокуратура СІЛА складає дві самостійні системи: Федеральну прокуратуру і прокуратуру штатів, не зв'язаних між собою.

Федеральна прокуратура очолюється Генеральним Атторнеем (Генеральним прокурором), він же Міністр юстиції — вища посадова особа Федерального Уряду в галузі юриспруденції. Він і його заступники представляють США при вирішенні будь-яких юридичних питань, а також здійснюють

юридичну допомогу Президенту і керівникам інших міністерств. Міністерство юстиції США має численні відділи і служби: Федеральне бюро розслідування; Агентство по наданню сприяння проведенню в життя законів; Службу міграції і натуралізації; Службу громадських відносин,' створену у відповідності з Актом про громадянські права 1964 року для координації діяльності Федерального Уряду в галузі громадянських прав. Міністерство юстиції здійснює також керівництво окружними прокурорами і судовими виконавцями.

Прокуратура штатів також відноситься до виконавчих органів влади, її очолює Головний прокурор штату, який є вищим чиновником органів юстиції та із своїми помічниками представляє інтереси штату в судах і в процесах, які зачіпають інтереси всього населення. Головний прокурор також надає консультацію Губернатору та іншим офіційним особам щодо тлумачення і застосування законів штату. Але основною функцією прокуратури США є порушення кримінального переслідування і підтримання державного обвинувачення в суді.

У цивільному судочинстві США прокурори можуть брати участь з метою захисту інтересів держави (Федерації, штатів) як сторона-позивач і відповідач, а також для дачі висновку про конституційність закону. Прокурор має право як порушити справу в суді, так і вступити в процес по справі від імені і в інтересах урядових організацій (міністерств, агентств тощо), а також на захист прав громадян, порушених дискримінаційними діями, вчиненими проти них.

Прокуратура Франції є складовою частиною структури Міністерства юстиції і має особливим призначенням забезпечення дотримання кримінальних законів. Вона порушує кримінальні справи, здійснює нагляд за органами розслідування, підтримує обвинувачення в суді, контролює за законністю судових вироків і їх виконанням.

Входження прокуратури до системи юстиції обумовило її організацію і функціонування при судових органах: трибуналах великої інстанції, апеляційних і касаційних судах.

У цивільному судочинстві участь прокурора можлива в процесуальних формах порушення цивільної справи пред'явленням позову від імені держави і вступ у процес для дачі висновку по справі.

Порушення прокурором цивільних справ можливо тільки у передбачених законом випадках, зокрема відповідно Цивільного кодексу Франції: про констатацію смерті (оголошення особи померлою) — ст. 90; про предположення особи якби безвісно відсутньою (ст. 112); про оголошення особи безвісно відсутньою (ст. 122); про присудження до штрафу службову особу і подружжя, які вклали шлюб без встановленої публікації (ст. 192); про передачу дітей на виховання одному із подружжя при розірванні шлюбу (ст. 302); про позбавлення дієздатності осіб психічно хворих або недоумкуватих, якщо вони не мають подружжя чи родичів (ст. 491); про призначення радника марнотратцю (ст. 514); про визнання прав недієздатних чи неповнолітніх, які виникають з розпоряджень дарувальників чи заповідача на їх користь (ст. 1057); про усунення порушень, допущених при створенні товариства, а також про зміну статусу товариства (ст. 1839).

При пред'явленні позову прокурор діє як і основна сторона-позивач.

Вступ прокурора в процес для дачі висновку можливий у будь-яку справу між приватними особами за його ініціативою на свій розсуд у зв'язку з доцільністю таких дій. У передбачених законом випадках, зокрема, у справах про зміну особистого правового статусу громадян участь в процесі прокурора обов'язкова.

У трибуналах великої інстанції (функціонують у кожному департаменті Франції тільки як суди першої інстанції) прокурори республіки, що діють при них, беруть участь у цивільному процесі в обох процесуальних формах.

Особливі повноваження прокурора передбачені у справах про оголошення громадянина безвісно відсутнім.

Такі справи можуть бути порушені в трибуналах великої інстанції також за позовом прокурора (ст. 122 ЦК Франції). Виписка з позовної заяви про порушення справи про оголошення громадянина безвісно відсутнім для її публікації в двох газетах можлива після візування виписки прокурором (ст. 123 ЦК Франції). Після того, як виписка буде надрукована, позовна заява передається через прокурора республіки в суд, який має право з участю прокурора (який не є заявником) провести розслідування у будь-якому місці для встановлення останнього місця проживання такої особи (ст. 124 ЦК Франції). Резолютивна частина рішення, яка набере законної сили, за вимогою прокурора республіки заноситься до реєстру померлих за місцем останнього проживання чи перебування громадянина, визнаного безвісно відсутнім (ст. 127 ЦК Франції).

Генеральні прокурори при апеляційних судах мають право подавати апеляційні скарги на рішення у цивільних справах трибуналу високої інстанції і трибуналу малої інстанції і брати участь при їх розгляді в апеляційному порядку, а також вступати в апеляційне провадження, розпочате за скаргою

сторони чи іншої правомочної особи, і давати висновки по цивільних справах, які розглядаються в цьому порядку.

Генеральний прокурор при Касаційному суді Франції має право вносити в судову палату Касаційного суду за своєю ініціативою чи за наказом Міністра юстиції протести на судові рішення будь-якого суду Франції з підстав, що вони суперечать закону. Але основний його обов'язок полягає в участі у розгляді скарг у касаційному порядку з метою дачі висновку у справі. Право прокурора на втручання у цивільний процес шляхом подачі касацій у всіх випадках, обумовлюється публічним характером.

Генеральний прокурор при Касаційному суді може давати керівні роз'яснення прокурорам при Трибуналах великої інстанції і прокурорам при Апеляційних судах з питань практики розгляду скарг і протестів Касаційним судом.

В цивільному процесі ФРН участь прокурора обмежена окремими справами, зокрема відповідно до § 632 ЦПК він може пред'явити позов до подружжя про визнання шлюбу недійсним і його процесуальне правове становище визначається стороною-позивачем у справі.

Посилання до глави 6

1. Грошевой Ю. М. Прокурський нагляд в Україні. — К., 1993; Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — С. 128; Кац С. Ю. Участие прокурора в советском гражданском процессе. — Харьков, 1958. — С. 5-6; Литвак О. М., Шумсь-кий П. В. функції прокуратури України. — Хмельницький, 1998; Давиденко Л. М. Ціль, завдання і функції прокуратури. — Харків, 1992; Задніпровський О. Права прокурора в світлі нової Конституції України // Право України. — 1997. — № 1.

2. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесе. — С. 105-106; Советский гражданский процесс. — М., 1964. — С. 59-60; Бельдюгин В. Н., Швейцер Д. В. Прокурор в гражданском процессе. — М., 1948. — С. 14-20.

3. Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 26. — Ст. 162.

4. МалицкийА. Комментарии к ГПК советских республик. — М., 1929. — С. 23.

5. КлейнманА. ф. Учебник гражданского процесса. — М., 1954. — С. 129; Банчен-ко-Любимова К. С. Участие прокурора в суде первой инстанции по гражданским делам. — М., 1963. — С. 10; Заворотько П. П., Штефан М. И. Особи, які беруть участь у справі. — К., 1967. — С. 37-51.

6. Давидов В., Руденко М. Прокурор на захисті держави і громадянина // Голос України. — 1998. — 13 жовт. — С. 11; Косюта М. Правове регулювання представницької функції прокуратури // Право України. — 1997. — № 12. — С. 53-57; Руденко Н. В. Основы теории представительства прокуратурой интересов государства в арбитражном суде. — Апчевск, 1999. — С. 10-109

7. Гражданский процесс. Учебник. — М., 1999. — С. 92-93; Жуйков В. М. Проблемы гражданского процессуального права. — М., 2001. — С. 76-78.

8. Ричард Шредер. Очерк государственного устройства Соединенных Штатов Америки. Издание Правительства США. —с. 44; АВдюкоВ М. Г., КлейнманА. ф., Тре-ушникоВ М. К. Основные черты буржуазного гражданского процесуального права. — М., 1978. — С. 21; Фролов Ю. А. Суд и прокуратура буржуазных государств. — К., 1970. — С. 30, 47-49, 58-60; ДаВтян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С. 88-89.

Глава 7. Участь у процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким надано законом право захищати права і свободи інших осіб

§ 1. Мета, підстави і процесуальні форми участі

Органи державної влади, орган місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни можуть у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб.

Органи державної влади та орган місцевого самоврядування в передбачених законом випадках можуть бути залучені судом до участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК). Участь у таких випадках органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції в галузі виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Профспілки, які беруть участь у справі, в цій процесуальній формі виконують свою соціальну роль як об'єднання трудящих по захисту трудових, інших соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок, працівників.

Інші соціальні об'єднання беруть участь у цивільному процесі з метою захисту прав та інтересів окремих громадян — членів своїх колективів або їх сімей.

Підставами участі в процесі зазначених суб'єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб.

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у цивільному процесі в двох процесуальних формах: зверненням до суду із заявою (тобто порушення процесу по справі); вступом у процес по справі для дачі висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на порушення процесу по справі надано органам державної влади, профспілкам, підприємствам, установам і організаціям та окремим громадянам (ст. 121 ЦПК), а право на дачу висновку — тільки органам державної влади, органам місцевого самоврядування.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни можуть бути суб'єктами захисту прав і охоронюваних інтересів інших осіб за умов: наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб по конкретних справах; наявності в осіб, захист прав й інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути позивачем, заявником по справі), а для дачі висновку органами державної влади і органами місцевого самоврядування замість цієї умови — наявність справи в провадженні суду; наявність у них цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути суб'єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і нести обов'язки).

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб відповідно до ст. 98 ЦПК є особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і несуть обов'язки, визначені ст. 99 ЦПК, незалежно від процесуальної форми участі. Коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації порушують процес по справі в інтересах інших осіб, вони користуються правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК).

У здійсненні своїх процесуальних прав вони незалежні від волі осіб, права і охоронювані законом інтереси яких вони захищають. У зв'язку з цим вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені ними вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подана заява, вимагати від суду розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК). Укласти мирову угоду суб'єкти захисту прав інших осіб не можуть, оскільки не є учасниками матеріально-правового спору.

§ 2. Участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування в цивільному процесі

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, що пов'язані з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та ін.

Кодекс про шлюб та сім'ю України (статті 66, 129) покладає на органи опіки і піклування захист особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та інших недієздатних осіб. При цьому (відповідно до ст. 129 КпШС) органами опіки і піклування виступають: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради. А ведення справ покладається на відповідні їх відділи і управління: народної освіти — щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров'я — щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального захисту — щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я. Отже, зазначені органи можуть бути суб'єктами захисту прав неповнолітніх, недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх підвідомчих судові справах. По одних — мають право звернутися із заявою про порушення процесу, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших осіб, повинні вступити в процес для дачі висновку; по інших — тільки вступити в процес для дачі висновку по справі.

Органи опіки і піклування згідно з КпШС мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 47), про позбавлення батьківських прав (ст. 71), про визнання усиновлення недійсним (ст. 121), про скасування усиновлення (ст. 125). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь органів опіки і піклування для дачі висновку в справах, передбачених статтями 71,119 КпШС, є обов'язковою.

Відповідно до ч. З ст. 2653 ЦПК до заяви у справах про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Справи про поновлення у батьківських правах (ст. 75), по спорах про дітей (статті 67, 76) також розглядаються за їх участю. Вони повинні вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов'язків (ст. 152). У справах про встановлення факту батьківства і факту визнання батьківства їх участь для дачі висновку є обов'язковою. Якщо встановлення таких юридичних фактів необхідне для здійснення прав на одержання пенсії і спадкоємства, то для участі в справі залучаються відповідно органи соціального захисту і фінансові органи для дачі висновку.

Функцію органів опіки і піклування по захисту прав інших осіб й інтересів держави здійснюють органи соціального захисту в справах осіб, над якими за станом здоров'я встановлено піклування (ст. 129 КпШС). Але більш поширена їх участь у формі дачі висновку в справах окремого провадження — про встановлення юридичних фактів (перебування на утриманні, визнання батьківства та ін.), необхідних для вирішення питання про призначення пенсії, тощо. У таких справах можлива участь пенсійних органів Міністерства оборони і Міністерства внутрішніх справ України.

При здійсненні своїх функцій органи опіки і піклування приймають відповідні рішення (п. 6 Правил опіки і піклування), тому їх висновком у справі має бути рішення в письмовій формі. Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України обумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі в справах, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке відповідало б законодавству в галузі житлового будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ, організацій. На можливість участі таких органів у цивільному процесі у справах, що виникають із спорів щодо житлових правовідносин, звертав увагу судів Верховний Суд України у постановах № 9 від 19 вересня 1975 р. «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України»; № 9 від 18 вересня 1987 р. «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи»; № 2 від 12 квітня 1985 р. «Про практику застосування судами Житлового кодексу України» тощо.

Для дачі висновку про придатність жилого приміщення для проживання суди повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення у справі може вплинути на їх інтереси. Невиконання цього обов'язку призводить до порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування судового рішення, постановленого у таких справах без їхньої участі.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності, котрим є Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртехінвентаризації», на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб. Бюро здійснює технічну паспортизацію та інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також будинків підприємств, установ, організацій і окремих громадян, поновлення документів на право володіння будинками і встановлення порядку користування земельними ділянками і будівлями. Верховний Суд України роз'яснив судам про необхідність залучати Бюро для дачі висновку у справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування земельними ділянками1.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами. В судовій практиці і теорії процесу виникають труднощі у розмежуванні їх процесуальної правосуб'єк-тності такими особами і суб'єктами захисту прав інших осіб. Відповідно до ст. 121 ЦПК підставою для участі їх у процесі буде відсутність спору по договору житлового найму з однією із сторін, а не суб'єктивного юридичного інтересу, про що зазначається в літературі2, оскільки такий може мати не лише матеріально-правовий, а й державно-правовий характер.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають із спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Суб'єктами захисту прав інших осіб й інтересів держави можуть бути ті органи державної влади, участь яких у цивільному процесі обумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова адміністрація може стягувати з громадян у бюджет в судовому порядку недоїмки по податках та інших обов'язкових платежах, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій; подавати позови про стягнення в доход держави коштів, одержаних громадянами за незаконними угодами, та в інших випадках одержання коштів без установлених законом підстав (ст. 11 Закону від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні»).

Законом від 15 грудня 1993 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про захист прав споживачів» передбачено, що Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (ліквідований, його функції передані Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації — Указ Президента від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»), його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і виконавчої влади та господарюючими суб'єктами-підприємствами (їх об'єднаннями), установами, організаціями — незалежно від форми власності, громадянами-підприємцями, іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право пред'являти до суду позови по захисту прав споживачів (ст. 5).

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: по водному господарству, земельних ресурсах, лісовому господарству, з питань геології та використання надр та їх органи на місцях можуть порушувати в судах справи про відшкодування з юридичних і фізичних осіб збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра); про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок: порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (статті 5, 20, 67-69 Закону від 25 червня 1991 p., зі змінами від 5 травня 1993 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»); порушення законодавства про охорону атмосферного повітря (статті 44-45 Закону від 19 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»); порушення законодавства про природно-заповідний фонд (статті 64-65 Закону від 16 червня 1992 p., зі змінами від 5 травня 1993 р., «Про природно-заповідний фонд України»); порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 58 Закону від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»); порушення лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу України).

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст. 44 Закону від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»). У справах за позовами до власників про відшкодування шкоди працівникам, збитків іншим громадянам, підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь для дачі висновку по справі (статті 11, ЗО Закону, ч. 2 ст. 121 ЦПК).

Для правильного вирішення справ з участю агропромислових організацій судова практика допустила розширене тлумачення щодо застосування ст. 121 ЦПК в редакції 1963-1981 pp. в частині можливої участі органів державного управління «у випадках, передбачених законом». Згідно з роз'ясненням Верховного Суду України у справах, які виникають з договору підряду на капітальне будівництво в агропромі, суд в необхідних випадках може згідно з ч. 2 ст. 121 ЦПК залучити для дачі висновку відповідні фінансові установи Промбанку, Жилсоцбанку тощо3.

Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України дають підставу стверджувати, що участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших осіб в цивільному процесі з метою покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (тобто реалізації своєї компетенції) можлива і в інших випадках, прямо не передбачених законом, але у справах, пов'язаних з об'єктом управління, що здійснюється таким органом.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для дачі висновку по справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою, їх участь у процесі для дачі висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ст. 121 ЦПК).

§ 3. Участь профспілок у цивільному процесі

Конституцією України (ст. 36) встановлено право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. На розвиток цієї статті було прийнято Закон України № 1045-XIV від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/2000 від 18 жовтня 2000 р. («Офіційний вісник України». — 2000 р. — № 43) визнано неконституційними норми цього Закону, якими визначено, що повного обсягу дієздатності профспілка набуває лише в разі її реєстрації. Але ще до такої реєстрації вона має право оскаржити в суд рішення Міністерства юстиції про відмову в реєстрації, отже, з моменту створення вона має права, передбачені Конституцією України, захищати трудові, інші соціально-економічні та політичні права і законні інтереси членів профспілок, працівників, піклуватися про покращання умов їх праці і побуту. Правовим забезпеченням реалізації цього завдання є встановлення ст. 246 КЗпП право профспілок представляти інтереси працівників, представляти і захищати їх трудові, соціально-економічні права та інтереси у відносинах з власником або уповноваженим ним органом (в редакції Закону України від 5 квітня 2001 p.). Цивільне процесуальне право України передбачає, що профспілки можуть здійснювати захист прав інших осіб шляхом порушення цивільної справи в суді (звертатися до суду із заявою) і вступу в процес по справі (п. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 121, п. 2 ст. 112 ЦПК)

Правомочність профспілок на порушення деяких справ закріплена також окремими нормами галузевого законодавства. З підстав ст. 71 КпШС вони мають право порушити справу в суді шляхом пред'явлення позову про позбавлення батьківських прав. Це пояснюється тим, що вони заінтересовані в тому, щоб підростаюче покоління було фізично і морально здоровим та всебічно підготовленим до суспільне корисної діяльності.

Профспілки можуть порушувати процес на захист прав інших осіб у справах про визнання недійсною угоди, укладеної внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угоди, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 57 Цивільного кодексу), а також про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 256 ЦПК).

Захист прав та інтересів інших осіб у справах, підвідомчих цивільному судочинству, уповноважені профспілок можуть здійснювати також у самостійних процесуальних формах громадського представництва (п. 2 ст. 112 ЦПК).

§ 4. Участь у цивільному процесі підприємств, установ, організацій та окремих громадян з метою захисту прав інших осіб

Державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації можуть захищати права та інтереси інших осіб пред'явленням вимоги на порушення процесу в справах про визнання угоди недійсною з підстав ст. 57 Цивільного кодексу і про позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС).

Звернутися до суду із заявою у справах про визнання громадян обмежено дієздатними і недієздатними можуть члени сім'ї такого громадянина, прокурор, органи опіки і піклування, профспілки, інші громадські організації, а також психіатричні лікувальні заклади (ст. 256 ЦПК).

Відповідно до Закону України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громодян» (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо, які визнаються політичною партією або громадською організацією) вони корестуються правом представляти і захищати законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах.

Громадські організації (об'єднання) споживачів мають право пред'являти в суд позови, представляти і захищати в суді інтереси споживачів (п. 10 ч. 1 ст. 5, ст. 26 Закону в редакції від 15 грудня 1993 р. «Про захист прав споживачів»). Громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі здоров'я громадян і майну громадських об'єднань (ст. 21 Закону від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Громадяни мають право подати скаргу на неправильність у списках виборців та в списках громадян, котрі мають право брати участь у референдумі, які допущені відносно інших осіб, порушуючи цим самим процес по справі на захист їх виборчих прав (ст. 239 ЦПК).

§ 5. Цивільна процесуальна правосуб'єктність

Цивільна процесуальна правосуб'єктність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій, а також окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст. 121 ЦПК), не має спеціальної назви, що і обумовлює неоднозначність її визначення в законодавстві, судовій практиці і теорії цивільного процесу. Статті 121, 256 й інші визначають цих осіб як суб'єктів захисту прав інших осіб.

З аналізу ч. З ст. 104 можна зробити висновок, що вони виступають позивачами у випадках порушення ними справи на захист прав інших осіб, а зі ст. 246 КЗпП та ін. — що профспілки здійснюють представництво, а ч. 2 ст. 121 ЦПК — що органи державної влади, органи місцевого самоврядування (опіки і піклування, житлово-комунальні) надають висновок (експертизу) судовим органам.

У визначенні їх процесуальної правосуб'єктності судова практика ще більш різноманітна. Вони називаються позивачами, захисниками, юрисконсультами, адвокатами профспілок, судовими представниками, експертами. В науці цивільного процесу суб'єкти захисту прав інших осіб визначаються при порушенні справи позивачами, сторонами в процесуальному розумінні, процесуальними позивачами, заявниками і скаржниками в процесуальному розумінні, представниками сторін і третіх осіб; при вступі у справу для дачі висновку — компетентними органами, третіми особами, судовими представниками, експертами4.

Суб'єкти захисту прав Інших осіб не є позивачами, оскільки вони відрізняються від них за завданням і метою участі, характером юридичної заінтересованості у справі, дією законної сили судового рішення. Визначення їх сторонами в процесуальному розумінні, компетентними органами, третіми особами не тільки не відображає їх функціональної діяльності у цивільному процесі, але ще більше підкреслює невизначеність їх процесуального становища.

Поняттям «державний орган — заявник, заявник у процесуальному розумінні, заявник позову» визначається відповідно діяльність або тільки органу держави, або тільки в позовному провадженні, не проводиться різниця між участю їх у процесі для захисту своїх суб'єктивних прав з участю для захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів.

Неправильним є ототожнення процесуального становища суб'єктів захисту прав інших осіб з представництвом сторін і третіх осіб. Цивільний процесуальний представник — уповноважений особи, яка бере участь у справі, котрий від її імені і в її інтересах виконує процесуальні дії, залежить від її волі і не може діяти проти її інтересів. Діяльність органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій має іншу спрямованість. Вони виступають від свого імені, від їх імені (а не від імені члена профспілки) діють уповноважені, які в цивільному процесі є представниками органу держави, органу місцевого самоврядування, профспілок тощо, але не сторони і третьої особи.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність Бюро технічної інвентаризації, органів опіки і піклування, інших суб'єктів захисту прав інших осіб, які беруть участь у справі для дачі висновку, істотно відрізняється від експерта. Експерт — незаінтересована особа, яка дає висновок по фактах справи. Суб'єкт захисту інших осіб дає висновок по фактах і праву спірної справи, має в ній юридичний інтерес, що визначається компетенцією, яку він виконує в державному управлінні.

Визначення процесуальної правосуб'єктності органів держави, органів місцевого самоврядування, профспілок, підприємств, установ, організацій і окремих громадян, які захищають права інших осіб, за допомогою використання назви окремих осіб, які беруть участь у справі, відображає (навіть не у всіх випадках) тільки зовнішню їх ознаку, а не суть участі в процесі. Оскільки вони виконують функцію захисту прав інших осіб, то їх можна назвати суб'єктами захисту прав інших осіб. Але такими суб'єктами є також представники сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, і прокурор. Тому, щоб підкреслити процесуальну відмінність, яка існує між ними, можна їх назвати функціонерами. Ця назва свідчить, що їх участь у справі спрямована на виконання ними компетенції, яка визначається їх функціями в державному і громадському житті. Вказана назва можлива для визначення їх участі у справах усіх видів провадження і відбиває те, що їх діяльність має важливу соціальну спрямованість5.

§ 6. Участь у цивільному процесі країн СНД органів державного управління, місцевого самоврядування, організацій і громадян з метою захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів інших осіб

У правовому регулюванні участі в цивільному процесі зазначених суб'єктів захисту прав, свобод та інтересів інших осіб в окремих країнах СНД відбулися певні зміни.

Стаття 42 ЦПК Російської Федерації в редакції Закону від 7 липня 2000 р. встановила, що у випадках, передбачених законом, державні органи, органи місцевого самоврядування, організації і громадяни мають право звернутися до суду з позовом на захист порушених чи оспорених прав, свобод, і охоронюваних законом інтересів інших осіб на їх прохання чи на захист прав, свобод, та інтересів невизначеного кола осіб. Позов на захист прав, свобод та інтересів недієздатного громадянина може бути пред'явлено незалежно від прохання його законного представника або іншої заінтересованої особи. Процесуальне правове становище суб'єктів захисту прав інших осіб прирівнено до позивача за винятком, вони не мають права вкладати мирову угоду, їх відмова підтримувати пред'явлену вимогу не перешкоджає розгляду справи, якщо позивач не заявить відмову від позову. При відмові позивача від позову і прийняття її судом суд закриває провадження у справі.

Аналогічно врегульована участь суб'єктів захисту прав, свобод та інтересів інших осіб в статтях 56 і 57 ЦПК Республіки Казахстан (прийнятого 16 липня 1999 p.).

В ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) в ст. 85 встановлений перелік справ, з яких державні органи, і юридичні особи можуть від свого імені звернутись до суду із заявою на захист прав та інтересів інших осіб: про скасування усиновлення; позбавлення батьківських прав; про стягнення аліментів, про захист інших інтересів неповнолітніх та інтересів недієздатних, а також в інших справах, передбачених законодавчими актами.

Профспілки можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів своїх членів із трудових правовідносин та у справах, зазначених вище. Такими правами наділені інші громадські об'єднання по захисту прав і інтересів членів цих об'єднань, якщо це передбачено їх статутами (ст. 86 ЦПК). Громадяни також мають право звертатися до суду на захист прав і інтересів інших осіб у зазначених справах, передбачених ст. 85 ЦПК, та в інших випадках, встановлених законодавчими актами (ст. 87 ЦПК).

Суб'єкти захисту прав та інтересів інших осіб можугь звертатись до суду за захистом на прохання чи за згодою таких осіб. Позов на захист неповнолітніх і недієздатних громадян пред'являється незалежно від їх прохання чи згоди (ст. 88 ЦПК).

Державні органи і органи місцевого самоврядування за своєю ініціативою можуть вступать у справу для дачі висновку та бути залученими судом до винесення судової постанови, їх висновки можуть бути стосовно всієї справи в цілому так і окремих фактів і питань (ст. 90 ЦПК).

Державні органи, юридичні особи і громадяни, котрі від свого ім'я захищають права інших осіб, мають права і несуть обов'язки юридичне заінтересованих осіб (ЦПК Республіки Білорусь відмовився від поняття «особи, які беруть участь у справі»), передбачені ст. 56 ЦПК та іншими законодавчими актами Республіки Білорусь.

Посилання до глави 7

1 Інструктивний лист Верховного Суду України І Міністерства комунального господарства України від 19 грудня 1969 р //Рад право —1969 — №5 — С 106-107, Інструкція «Про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб», затверджена наказом Держбуду України від 9 червня 1998 р

2 Шакарян М С Субъекты советского гражданского процессуального права — М , 1970 — С 210, Шакарян М С Участие органов государственного управления в советском гражданском процессе — М , 1978

3 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 жовтня 1984 р «Про практику розгляду судами справ, стороною в яких є колгосп, міжколгоспна організація, державно-колгоспне підприємство, організація або їх об'єднання», п 9 (скасована)

4 Гражданский процесе — М , 1993 — С 113, Курс советского гражданского процессуального права — Т 1 — С 317-322 та Ін

5 Штефан М Й Підприємство І правосуддя — К, 1992 — С 54-55, Богдан Й Г Участь органів фінансового управління в радянському цивільному процесі Авто-реф канд дис — К, 1985, Киреева Н А Участие органов опеки и попечительства в гражданском процессе Автореф канд дис — М , 1985, ШахоВа Т Й Участие органов социального обеспечения в советском гражданском процессе Автореф канд дис — М , 1989

Глава 8. Представництво в цивільному процесі

§ 1. Поняття та значення процесуального представництва

Представництво в цивільному процесі с процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів.

Стаття ПО ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб'єкт-ність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю І можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК).

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК). Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК)

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей 98,112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121.

Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в поста-новленні законного і обгрунтованого рішення.

Процесуальний представник діє в цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.

Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті 112-115 ЦПК). Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК).

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переважає думка, що представництво в цивільному процесі — це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільного представництва1. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і змістом правовідносин, що існують між його суб'єктами, за підставами їх виникнення

У цивільних правовідносинах суб'єктивні права і обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта.

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників — батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК).

Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 386 Цивільного кодексу.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117), і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115 ЦПК).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції — захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону «Про адвокатуру». В Англії, Франції, Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено від представництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери (адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з промовами в суді; другі — проводять збір і підготовку фактичного матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери2

Процесуально-правове становище процесуального представника в цивільному судочинстві України визначається в складі осіб, які беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПК). ЦПК більшості країн, що входять до складу СНД, не включають представника до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені3. Виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори зазначають, що вони матеріально і процесуальне не заінтересовані у вирішенні справи4. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний5.

Як зазначалося вище (глава 3, § 3), загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які беруть участь у справі, є наявність заінтересованості в результатах розгляду справи, що властиве і представникам у цивільному процесі, їх юридична заінтересованість у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище дорівняно до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК). А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватися особами, склад яких визначено статтями 111,112 ЦПК. Представниками можуть бути:

1) члени органів управління, працівники державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій — у справах цих підприємств, установ та організацій;

2) уповноважені профспілок — у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих організацій; 4) адвокати — в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104 ЦПК);

6) батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. З ст. 101 ЦПК);

7) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в цій справі.

Представниками в цивільному процесі можуть бути громадяни, які до-сягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК про те, що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК, згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді, підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК надає обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п. 2 ст. 116 ЦПК у цій частині не узгоджується зі ст. 15 Цивільного кодексу, ст. 260 ЦПК, з відповідними нормами інших галузей права і потребує приведення у відповідність з ними.

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК.

Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи на іншій посаді в організації, то в справах таких організацій вона може виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК). Такі особи можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою опікою чи піклуванням.

На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК, що забороняє судцям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

§ 2. Види процесуального представництва

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах6; законне, статутне і добровільне7; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське)8; законне, договірне, громадське і офіційне9; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське10; факультативне і обов'язкове11; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське12; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне)13 та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками — одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв — за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється.

Неоднозначність у визначенні видів процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 110 ЦПК «Види представництва» прямо ці види не називає, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК називається третій вид — законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. ПО ЦПК, представництвом громадян

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, — представництво громадян і представництво юридичних осіб, — має загальний характер і не узгоджується з їх можливою конкретною правосуб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють14.

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом виникнення — добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють, представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів, які захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, — представництво, що здійснюється: адвокатами; юрисконсультами та іншими працівниками організацій; уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями; батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній страві (статті 111, 112 ЦПК).

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації та з інших підстав. Воно може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками (ст. 101 ЦПК)

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для подання юридинної допомоги передбачена ст. 159 Конституції України, а організація і порядок її діяльності визначаються Законом від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають консультації і роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть, подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям, здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством (ст. 5 Закону).

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) — юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

Професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси працівників у сфері виробництва, побуту і культури (ст. 246 КЗпП). Конкретизуючи це право професійних спілок стосовно цивільного судочинства, п. 2 ст. 112 ЦПК встановлює, що уповноважені професійних спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профспілками.

Уповноваженими професійних спілок виступають особи, які виділяються ними для надання допомоги в захисті прав й інтересів у суді. Ними можуть бути члени профспілок, але, як правило, їх функції здійснюють постійні працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори та ін.), які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок кваліфікований правовий захист.

Правом здійснення процесуального представництва в цивільному судочинстві наділені також уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК). Такими е громадські організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян» будуть об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3). Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, земляцства, фонди, асоціації та ін. (ст. 1). Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників для кваліфікованого ведення в суді справи по захисту авторських прав винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій громадській організації.

Членство в громадській організації само по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 р.

У справах, в яких беруть участь сторонами декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК). Такий співучасник буде суміщати в одній особі виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і процесуального представника іншого співучасника (п. 5 ст. 112 ЦПК).

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі в справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі — п. 6 ст. 112 ЦПК).

Кодекс законів про шлюб та сім'ю України покладає захист прав й інтересів неповнолітніх дітей на їх батьків, які діють без особливих на те повноважень. Уразі одруження неповнолітніх (ст. 16) вони набувають дієздатності в повному обсязі з моменту одруження і здійснюють захист своїх прав самостійно (ст. 60 КпШС). Опікуни і піклувальники мають право і зобов'язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. 143 КпШС). Трансформуючи ці нормативні правила стосовно цивільного судочинства, ч. 1 ст. 111 ЦПК встановлює, що права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники.

У справах осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми, процесуальними представниками є опікуни, призначені для охорони й управління майном безвісно відсутнього (ст. 19 Цивільного кодексу, ст. 111 ЦПК).

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не прийнята, процесуальним представником виступає опікун, призначений для управління та охорони спадкового майна (ч. З ст. 111 ЦПК).

Законні представники можуть доручити вести справу в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК).

§ 3. Повноваження процесуального представника

Набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК і належно оформленими документами (статті 113, 114 ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління кооперативними організаціями, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями підтверджуються випискою з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді.

Повноваження працівників підприємств, установ, організацій підтверджуються довіреністю від імені підприємств, установ, організацій; уповноважених профспілок — довіреністю відповідного профспілкового органу; адвокатів — ордером, виданим юридичною консультацією; інших осіб — довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу судового засідання (ст. 113 ЦПК). Зазначені документи набувають юридичної сили повноважень на ведення справи в суді за умови належного їх оформлення відповідно до ст. 114 ЦПК. Довіреності громадян посвічуються нотаріально або на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють, або в управлінні будинками, житлово-комунальному підприємстві за місцем проживання; військовослужбовців — у відповідній військовій частині; осіб, які мешкають у населених пунктах, де немає нотаріальних контор, — у виконавчому комітеті міської, селищної чи сільської ради; осіб, які перебувають на лікуванні, — у відповідному лікувальному закладі. Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Письмові довіреності від імені підприємств, установ, організацій видаються за підписом власника чи керівника уповноваженого ним органу з прикладенням печатки підприємства, установи, організації, а від кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — за підписом посадових осіб, уповноважених статутом (положенням), з прикладенням печатки організації (ст. 114 ЦПК).

Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог; визнання позову; зміни предмета позову; укладення мирової угоди; передачі повноважень іншій особі (передоручення); оскарження рішення суду; подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Право на здійснення представником кожної із зазначених процесуальних дій повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності (ст. 115 ЦПК).

Обсяг повноважень представника визначається при договірному (добровільному) представництві особою, в інтересах якої діє представник (довіритель), у всіх інших випадках — законом чи статутом відповідної організації, положенням про неї.

Повноваження законних представників на ведення справи в цивільному процесі стверджуються: батьків, усиновителів — паспортом, свідоцтвом про народження неповнолітніх дітей, документом про всиновлення; опікунів і піклувальників — посвідчуючим документом органу опіки і піклування, яким є рішення про опіку і піклування, прийняте державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах, сільськими, селищними радами (ст. 129 КпШС).

Законні представники мають право вчиняти всі ті процесуальні дії, виконувати які могли б особи, котрих вони представляють, якщо вони мали б цивільну процесуальну дієздатність. Вони можуть без окремих на то повноважень виконувати розпорядчі дії, визначені ст 115 ЦПК, за окремими випадками, передбаченими КпШС України. Стаття 145 КпШС забороняє опікуну, а ч. З ст. 7 Закону України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства» батькам і особам, які їх замінюють, без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, зокрема, договори які підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов'язання тощо. Органи опіки і піклування вправі, якщо це необхідно для захисту прав підопічних, обмежити право одного з батьків або опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на ім'я підопічного.

Опікуну і піклувальнику, їх дружинам і близьким родичам забороняється укладати угоди з підопічними. Вони також не вправі представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладені угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами. Опікун і піклувальник не мають права здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою (ст. 146 КпШС). Отже, здійснення процесуальними представниками повноважень в цивільному процесі, визначених ст. 115 ЦПК, повинно узгоджуватися з правилами статей 145, 146 КпШС.

Цивільний процесуальний представник зобов'язаний сумлінно вести справу в суді, користуватися належними йому правами і виконувати цивільні процесуальні обов'язки. Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також адвокати, які виконують функцію процесуального представника в цивільному судочинстві, за несумлінне ведення справи несуть дисциплінарну або громадську відповідальність (статті 117 ЦПК, 145 КЗпП, ст. 16 Закону «Про адвокатуру»).

§ 4. Процесуально-правове становище представника в провадженні цивільних справ у суді першої інстанції

Участь процесуального представника в реалізації заінтересованими особами права на порушення цивільної справи в суді

Заінтересовані громадяни і юридичні особи мають право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом свого чи інших осіб порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (статті 4, 5 ЦПК). Це право може бути реалізоване ними особисто або через представника (ст. 110 ЦПК).

На підставі наданих повноважень процесуальні представники можуть брати участь у реалізації заінтересованими особами права на звернення до суду за захистом шляхом порушення цивільної справи в суді. Для цього використовуються цивільні процесуальні засоби порушення справ у суді позовного провадження — позовна заява, в справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження — заява і скарга. До подачі позовної заяви (заяви, скарги) представник має виконати значну і складну роботу по вивченню матеріалів справи і написанню письмової заяви. Матеріали справи збираються і вивчаються на підставі усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними письмових документів — договорів, посвідчень, довідок, квитанцій, актів, ордерів, листів службового і особистого характеру, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи. Згідно зі ст. 6 Закону «Про адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за 'їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення по процесуальному представництву документами і матеріалами за винятком тих, таємниця яких перебуває під охороною закону, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, а також, виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Вивчення матеріалів справи надає можливість процесуальному представникові визначити правову природу справи, наявність необхідних умов для реалізації права на звернення до суду з вимогою на порушення справи, склад сторін, інших осіб, які будуть брати участь у справі, та інших учасників процесу, визначити обставини предмета доказування і коло необхідних доказів для їх підтвердження, зібрати їх та пред'явити до суду разом з позовною заявою, заявою, скаргою.

Позовна заява, заява, скарга виконуються процесуальним представником у письмовій формі, визначеного ст. 137 ЦПК змісту з необхідними додатками і подаються в суд з дотриманням правил родової і територіальної підсудності (статті 123-131 ЦПК), безпосередньо (судді, до канцелярії суду) або опосередковано (надісланням поштою). Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржена представником за наявності у нього на це необхідного повноваження (статті 115,136 ЦПК). З прийняттям заяви порушується цивільна справа в суді і процесуальний представник може виконувати процесуальні дії, передбачені ЦПК і визначені наданими повноваженнями.

Участь процесуального представника в стадії підготовки справи до розгляду

Процесуально-правове становище представника в цій стадії цивільного судочинства дає йому можливість активно сприяти досягненню мети підготовки цивільних справ до судового розгляду, якою є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників, здійснюються в основному на вимогу судці як відповідь на його дії. Така взаємозалежність визначається характером існуючих цивільних процесуальних правовідносин цих суб'єктів. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здійснюватися за ініціативою процесуальних представників і спрямовуватися на встановлення обставин, які підлягають з'ясуванню по справі, залучення необхідних доказів і визначення всіх осіб, що братимуть участь у справі, тощо.

Вони мають право порушувати перед суддею питання про сприяння у витребуванні доказів, про забезпечення доказів і позову (ст. ЗО, п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК), про зміну умов забезпечення позову (ст. 154 ЦПК) та його скасування (ст. 155 ЦПК). Процесуальний представник, за наявності відповідних повноважень, (який захищає відповідача), може використати загальні процесуальні засоби для захисту його прав й інтересів, передбачені статтями 99, 103 та іншими ЦПК, а також спеціальні процесуальні засоби — заперечення проти позову і зустрічний позов, які подаються до суду після ознайомлення відповідачем зі змістом пред'явленого позову і поданими на його обгрунтування доказами. Заперечення проти позову можуть бути подані в письмовій формі за ініціативою відповідача і на пропозицію судді (п. 2 ст. 143 ЦПК).

Для реалізації права на пред'явлення зустрічного позову він має бути втілений у процесуальну форму письмової зустрічної позовної заяви з додержанням щодо змісту вимог статей 137, 138 ЦПК і оплачений державним митом. У цій стадії з метою підготовки справи до судового розгляду процесуальні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти судові клопотання про призначення експертизи, проведення місцевого огляду, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань, необхідних для забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

Процесуальна діяльність представника в стадії судового розгляду цивільних справ

Процесуальним забезпеченням участі процесуальних представників у судовому засіданні по розгляду цивільних справ є право на своєчасне одержання від суду викликів і повідомлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 90 ЦПК), а також відкладення судом розгляду справи за відсутності відомостей, що їм вручені повістки (ч. 1 ст. 172 ЦПК)

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники можуть спрямовувати свої зусилля на з'ясування можливості розгляду справи в даному судовому засіданні, при даному судці (суддях — при колегіальному розгляді справи) і учасниках процесу; на ознайомлення осіб, інтереси яких вони представляють, з процесуальними правами і обов'язками, порядком і способом їх реалізації та процесуальними наслідками, які можуть настати в разі їх здійснення. З цією метою вони мають право знати склад суду, а також прізвище прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання (ст. 169 ЦПК) і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (статті 18-20 ЦПК). Обов'язок судді роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права (ст. 170 ЦПК), доповнюється правом процесуального представника проконсультувати особу, яку він захищає, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від громадян і юридичних осіб, які не беруть участі в справі, необхідного доказового матеріалу, про внесення змін до складу осіб, які беруть участь у справі, про зміну у позовному спорі; подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державної влади прокурора, зміну неналежних сторін (статті 99,104,109,121 ЦПК). За наявності належних повноважень представник позивача може подавати заяви про зміну предмета позову; повної або часткової відмови від позовних вимог та ін.; представник відповідача — про визнання позову повністю або частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача наділена і третя особа із самостійними вимогами, а, отже — і процесуальний її представник, за наявності у нього належно оформленого повноваження (ст. 115 ЦПК). При дослідженні в судовому засіданні матеріалів справи, коли сторони та інші особи дають пояснення судові про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник має право ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження в справі. До початку судового засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, щоб повідомляв судові тільки правду і називав лише ті факти, які стосуються справи.

Основною ланкою в поясненні виступає реалізація обов'язку сторін та їх процесуальних представників, пов'язаного з доказуванням підстав позову і заперечень проти нього (ст. ЗО ЦПК). Активна участь у доказовій діяльності забезпечується процесуальними правами: при дослідженні показань свідка першим ставити запитання йому (якщо він викликаний за їх ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 182 ЦПК); бути ознайомленим судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати з приводу їх пояснення (ст. 186 ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами і звернути в разі потреби увагу суду на обставини, пов'язані з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання і дати пояснення з приводу їх (ст. 188 ЦПК), бути ознайомленими з протоколами судових доручень (ст. 33 ЦПК), брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подати свої зауваження на протокол огляду (ст. 189 ЦПК); бути ознайомленими з висновками органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 121 ЦПК) і ставити їм запитання з метою тлумачення і доповнення висновку (ст. 191 ЦПК) тощо.

Процесуальні представники мають право на участь у судових дебатах, з дозволу суду обмінятися репліками (ст. 194 ЦПК). У судових дебатах представники осіб, які беруть участь у справі, підбивають підсумки розгляду судом справи, дають оцінку дослідженим доказам і правову оцінку спірних правовідносин, викладають свої загальні судження з приводу напрямів розв'язання справи по суті — підлягає чи ні задоволенню позов тощо. У промові представник висловлює свою думку щодо розподілу між сторонами судових витрат, про допущення судом негайного виконання, про розстрочку і відстрочку виконання, про забезпечення виконання тощо, а при встановленні судом при розгляді справи порушення законності має право порушити клопотання про постановлення судом окремої ухвали. При проголошенні суддею рішення має право одержати роз'яснення його змісту, порядку і строків оскарження (ст. 212 ЦПК).

В подальшому представник має право подати зауваження на протокол судового засідання і взяти участь у його розгляді в судовому засіданні (статті 200, 201 ЦПК), порушити перед судом питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, про постановлення додаткового рішення, про роз'яснення рішення (статті 213-215 ЦПК) і взяти участь в їх розгляді у судовому засіданні.

§ 5. Процесуально-правове становище представника в провадженні по перевірці законності і обґрунтованості судових рішень та зверненні їх до виконання

Участь процесуального представника в стадії апеляційного провадження

Апеляційне оскарження і перегляд рішень і ухвал суду першої інстанції забезпечує їх законність і обгрунтованість, а також захист прав, свобод та Інтересів осіб, які брали участь у справі, та публічних Інтересів шляхом повторного розгляду та перевірки цивільних справ.

Право апеляційного оскарження мають сторони та інші особи, які брали участь у розгляді цивільної справи. Від їх імені апеляційна скарга може бути подана процесуальним представником при наявності відповідних повноважень (ст. 115 ЦПК) у межах встановленого для цього строку (ст. 292 ЦПК). Об'єктом оскарження є рішення і ухвали суду першої інстанції, за винятком тих, заборона яких в оскарженні передбачена законом (рішення з виборчих і адміністративних правовідносин — статті 243, 2435, 24310, 24315, 24320, 248 ЦПК; ухвали, які не підпадають під визначення ст. 291 ЦПК).

Для реалізації повноважень на апеляційне оскарження процесуальний представник подає апеляційну скаргу в письмовій формі визначеного ст. 293 ЦПК змісту, підписану ним з доданням до неї документа, який посвідчує наявність у нього таких повноважень.

При написанні скарги особлива увага приділяється повноті її обґрунтування: в чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; зазначаються нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтоване відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами. Наводиться перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції. Чітко і повно має бути сформульовано прохання до апеляційного суду.

Все це має значення, так як при розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ст. ЗОЇ ЦПК).

Від наявності наділених повноважень представник, який подав скаргу, може доповнити, змінити чи відмовитися від неї (ст. 298 ЦПК). Процесуальний представник співучасників і третіх осіб може реалізувати надані йому повноваження про приєднання до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали (ст. 297 ЦПК).

Процесуальні представники інших осіб, які брали участь у справі, мають право подати у встановлений строк пояснення або заперечення на апеляційну скаргу як до суду першої інстанції, рішення якого оскаржено, так і до суду апеляційної інстанції.

Представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі мають право одержати від апеляційного суду повідомлення про час і місце судового засідання по розгляду справи (ст. 300 ЦПК) і взяти в ньому участь.

Представник особи, яка подала скаргу, має право дати на неї пояснення, а представники всіх осіб, які беруть участь у справі — виступити у дебатах (ст. 302 ЦПК).

У суді апеляційної інстанції сторони мають право укласти мирову угоду, незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу (ст. 304 ЦПК). їх представники можуть вчинити такі дії при наявності на це від сторін належних повноважень. Вони мають право на участь в розгляді апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи (ст. 316 ЦПК) та користуються іншими правами, передбаченими для осіб, які беруть участь у справі (статті 98, ЗО, 18, 19, 35 тощо ЦПК).

Діяльність процесуального представника в стадії касаційного оскарження судових рішень і ухвал

Касаційне оскарження і перевірка законності судових рішень і ухвал, які набрали законної сили, є важливою процесуальною гарантією захисту прав осіб, які беруть участь у справі. Право касаційного оскарження процесуальні представники можуть реалізувати за наявності на це повноваження від вказаних осіб подачею касаційної скарги у письмовому вигляді, за формою і змістом, передбаченими ст. 322 ЦПК. А представники співучасників і третіх осіб можуть реалізувати їх право на оскарження приєднанням до касаційної скарги, поданою особою, на стороні якої вони виступають. Касаційна скарга може бути подана на ті рішення і ухвали, що підлягають оскарженню (ст. 320 ЦПК).

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції, представник у касаційній скарзі може ставити питання про усунення її шляхом скасування, зміни рішення чи постановлення нового рішення. Вимога про скасування ставиться тоді, коли рішення незаконне. Вимога про зміну чи постановлення нового рішення ставиться тоді, коли немає потреби збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права (ст. 340 ЦПК). В цьому разі аргументація підстав для скасування, зміни або постановлення нового рішення завершується відповідно до п. 6 ст. 322 ЦПК проханням представника, яка формулюється у межах повноважень суду касаційної інстанції, визначених ст. 334 ЦПК. До касаційної скарги додаються також їх копії з додатковими матеріалами, у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.

До оригіналу касаційної скарги додається й документ про сплату державного мита. Підписується касаційна скарга особою, яка оскаржує рішення, або її процесуальним представником, котрий має додати до неї документ, що підтверджує його повноваження. Подача представником касаційної скарги здійснюється через суд першої інстанції, рішення якого оскаржується (ст. 323 ЦПК). При виявленні недоліків касаційної скарги вона залишається за ухвалою судді без руху, про що повідомляється представник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Прийняття судом скарги породжує певні процесуально-правові наслідки — виникає процес у цій стадії: представник особи, яка бере участь у справі, може виконувати дії, використовуючи процесуальні засоби для захисту суб'єктивних прав і законних інтересів, у тому числі має право на одержання повідомлення від суду про день, час і місце розгляду касаційної скарги.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на оскарження виступає заява співучасників і третіх осіб про приєднання до касаційної скарги. Заява про це подається у письмовій формі довільного змісту і державним митом не оплачується (ст. 326 ЦПК). Але заява представника про приєднання співучасника чи третьої особи до касаційної скарги вважатиметься такою, коли збігатиметься з нею за правовими підставами і правовими наслідками. Приєднання до касаційної скарги можливе поданням заяви до суду в межах строку на касаційне оскарження.

Представник особи, який подав касаційну скаргу, може доповнити, змінити її або відмовитися від неї за наявності у нього повноваження на це від особи, яку він представляє (статті 115, 327 ЦПК). Встановлений ЦПК процесуальний порядок касаційної перевірки рішень і ухвал суду першої інстанції забезпечує особам, які беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь у засіданні суду касаційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися від позову або укласти з відповідачем мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Право представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально обумовлено в наданому йому документі, що підтверджує його повноваження.

Права процесуального представника в провадженні по перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами

Процесуальні представники сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, можуть здійснювати процесуальну діяльність у цій стадії на підставі загальних повноважень, а для порушення провадження про перегляд рішення за нововиявленими обставинами необхідно, щоб про це було конкретно зазначено в документі, що підтверджує повноваження представника. Пред'явлена вимога на порушення провадження в цій стадії матиме бажані результати, коли в наявності будуть нововиявлені обставини, перелік і зміст яких визначений ст. 3472 ЦПК, та коли така вимога буде втілена у формі письмової заяви, поданої за підсудністю у встановлений тримісячний строк (ст. 3473 ЦПК). З прийняттям судом заяви до свого провадження процесуальні представники осіб, які беруть участь у справі, набувають права виконувати процесуальні дії на захист суб'єктивних прав таких осіб. Оскільки перевірку судового акта у зв'язку з нововиявленими обставинами здійснює той суд, рішення, ухвала, постанова якого і переглядається, (а за винятковими обставинами — Верховний Суд України — ст. 3474 ЦПК), то процесуальний порядок перегляду і процесуальне становище осіб, котрі беруть участь у справі, та їх представників є таким, яким воно встановлено для тієї стадії, що закінчилася прийняттям належного акта, який став об'єктом перегляду цим способом, з урахуванням його особливостей.

Процесуальні представники осіб, які беруть участь у справі, але не подали заяви на порушення провадження про перегляд судових рішень, ухвал, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами, можуть вступить у процес по справі в даній стадії і здійснювати представництво та захист таких осіб. Гарантією для цього є право на одержання повідомлення від суду про час і місце засідання суду по перегляду судового рішення. Право на вступ у процес по справі реалізується поданням заяви в письмовій формі, встановленого ст. 3475 змісту. З вступом у процес вони можуть реалізовувати передбачені ЦПК процесуальні засоби захисту прав і законних інтересів таких осіб.

Участь процесуального представника у стадії звернення рішення суду до примусового виконання (глава 44, статті 348-355 ЦПК)

Представник стягувача і суб'єктів захисту прав інших осіб може вчиняти процесуальні дії, які входять до змісту стадії звернення рішення суду до примусового виконання за наявності відповідних повноважень від таких осіб та з дотриманням встановленого ЦПК порядку. Він може звертатися до суду, що постановив рішення про видачу виконавчого листа на його примусове виконання, а також про видачу дубліката, загубленого оригіналу виконавчого листа, взяти участь у розгляді судом такої заяви та оскаржити ухвалу суду з питань видачі дубліката (ст. 353 ЦПК).

Представник стягувача має право подати заяву про поновлення процесуального строку пред'явлення виконавчого листа до виконання до суду, який постановив рішення, або до суду за місцем виконання, взяти участь у розгляді судом заяви і оскаржити ухвалу суду про роз'яснення рішення (ст. 215 ЦПК). Він може відмовитися від примусового виконання (ст. 352 ЦПК), подати заяву про оголошення розшуку боржника чи дитини (ст. 355 ЦПК) та порушити питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в Україні (ст. 427 ЦПК).

Представник боржника може подати до суду заяву, який постановив рішення про відстрочку або розстрочку його виконання чи про зміну способу і порядку виконання (ст. 351 ЦПК). Він може подати заяву про повернення виконання, взяти участь у розгляді заяви та оскаржити ухвалу суду з питань повороту виконання (ст. 421 ЦПК).

Представники сторін — укласти мирову угоду в процесі виконання рішення, подати до суду заяву про її затвердження та взяти участь у судовому засіданні по її розгляду (статті 179, 352 ЦПК).

§ 6. Представництво в цивільному процесі іноземних держав

Реалізація громадянами і юридичними особами права на судовий захист в іноземних державах забезпечується наданою законом можливістю ведення ними справи в цивільному процесі особисто або через представника.

Представництво — врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК, характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за окремими винятками. Так, ЦПК Білорусії визначає, що справи Республіки Білорусь і її адміністративно-територіальних одиниць ведуть у суді уповноважені державних органів (ст. 71), а від імені організацій, які не є юридичними особами, справи в суді ведуть їх керівники або представники керівників (ч. 4 ст. 70). Представниками сторін та третіх осіб можуть бути також особи, призначені судом у випадках: відсутності представника у недієздатної сторони або третьої особи; відсутності представника у відповідача, місце проживання (перебування) якого невідоме; коли представник не вправі вести справу з підстав, установлених Кодексом про шлюб і сім'ю Республіки Беларусь; в інших установлених законом випадках. Повноваження представників, призначених судом, оформляються ухвалою (ст. 77).

ЦПК Республіки Казахстан передбачено, що представникам в суді не може бути також особа, котра по даній справі надає або раніше надавала юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам представляемого, або брала участь як суддя, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок чи понятий, а також якщо вона перебуває в родинних відношеннях з службовою особою, яка брала участь у розгляді справи (п. З ст. 60).

Аналогічно це питання вирішено ЦПК Азербайджанської Республіки (ч. З ст. 71) з доповненням, що особи, які беруть участь у справі, можуть заявити відвід представнику, який вирішується в установленому порядку. В окремій нормі ЦПК (ст. 75) вирішено питання про припинення повноважень представника. Особа, яка приймає участь у справі, може в будь-який час відкликати доручення; уповноважений представник може в будь-який час припинити договірні відносини, відмовитися від доручення. У випадках припинення повноважень представника в установленому законом порядку, особа, яка бере участь у справі, повинна негайно довести про це суд або замінити представника, що вибув, іншою особою.

Представництво в цивільному процесі Болгарії полягає в тому, що процесуальні права і обов'язки сторони від її імені вчинює інша особа або здійснює вчинені щодо неї процесуальні дії.

Представництво можливе на підставі закону і доручення. При законному представництві повноваження представника на участь в цивільному процесі визначаються законодавством чи адміністративним актом. Це представництво недієздатних і обмежено дієздатних громадян батьками, опікунами, піклувальниками.

Неповнолітні й обмежено дієздатні вчиняють в судочинстві дії особисто, але за згодою на те їх батьків або піклувальників. Для ведення неповнолітнім особисто справи з трудових правовідносин згоди батьків не потрібно. Осіб, які зникли безвісно і оголошені відсутніми, представляють відповідно призначені судом їх представники і введені у володіння спадкоємці. Осіб, місце проживання яких невідоме, представляють спеціально призначені судом особи. Якщо інтереси довірителя і представника суперечливі, суд призначає особливого представника. Представництво юридичних осіб здійснюється в порядку, визначеному в законах, їх статутах й інших установчих актах

Договірне представництво здійснюється на розсуд особи, інтереси котрої представляються, на підставі виданого нею доручення, яким визначається обсяг представницької влади. Це — представництво адвокатів, юрисконсультів юридичних осіб та інше.

Процесуальне представництво можуть здійснювати: адвокати; батьки, діти і подружжя; юрисконсульти та інші посадові особи організацій, підприємств, установ; інші особи, передбачені законом; професійні спілки та їх органи, які можуть представляти робітників і службовців (ст. 20 ЦПК).

Повноваження представників підтверджується дорученням, виконаним в письмовій формі й підписаним стороною, або вираженим усно в судовому засіданні і внесеним до протоколу.

Доручення може надати повноваження на ведення конкретної справи чи вчинення окремих процесуальних дій або має загальний характер — надавати право на вчинення всіх процесуальних дій в цивільному судочинстві, в тому числі для одержання депонованих витрат і вчинення передовіри.

Для пред'явлення позову про встановлення громадянського стану, в тому числі позову, який випливає з шлюбних відносин, а також для вчинення процесуальних дій на відмову від позову, зменшення його, для визнання позову і укладення мирової угоди, одержання грошових сум й інших цінностей необхідно, щоб в дорученні були прямо виражені на це повноваження.

Законний представник може пред'явити будь-які позови від імені недієздатної особи і відповідати за позовом, пред'явленим до нього. Однак вчинення дій, які вимагають спеціальних повноважень (по розпорядженню предметом позову), має бути схвалено судом. Повноваження представника іноземця визначаються вітчизняним законодавством іноземця.

Доручення має силу до закінчення справи у всіх судових інстанціях, якщо інше не обумовлено. Особа, яка видала доручення (довіритель), має право в будь-який час скасувати його, повідомивши про це суд, однак вказане не зупиняє розгляд справи. Всі дії, законно вчинені представником до скасування доручення, залишаються в силі (статті 21, 23 ЦПК).

Правове регулювання представництва в цивільному процесі Угорщини передбачено главою 5 ЦПК (§§ 66-74).

Для вчинення окремих процесуальних дій, якщо законом не передбачено інше, замість сторони в процесі може виступати представник, уповноважений стороною або її законним представником. Повноваження представника може бути надане кільком особам і бути реалізованим кожною з них, проте кожна процесуальна дія може бути вчинена тільки одним з них. При наявності розбіжностей в заявах або діях представників суд розглядає їх як розбіжності в заявах або діях самої сторони.

Право на виконання функцій представника надане широкому колу осіб. Представниками сторін у цивільному процесі можуть виступати: а) родичі сторони (рідні по прямій лінії та їх подружжя, названі (прийомні) батьки, названі діти, брат, сестра, подружжя, наречений і наречена, родичі по прямій лінії подружжя, брати і сестри подружжя, а також подружжя братів і сестер); б) процесуальний співучасник сторони, законний представник або представник процесуального співучасника; в) адвокат або юридична консультація; г) працівник підприємства (установи, заводу тощо) у справах, які виникли у зв'язку з підприємством, підпорядкованим або піднаглядним органами, а також органами, які здійснюють нагляд за підприємством; юрисконсульт (юридичний референт) підприємства — також у тих справах, по яких він або підприємство уповноважуються на представництво окремим нормативним актом; д) професійна спілка у справах своїх членів; е) член або працівник кооперативу чи вищестоящого органу, який має повноваження на ведення справ, що стосуються кооперативу; є) працівник у справах, які виникли в зв'язку з кустарною діяльністю, конторою, кабінетом, магазином, майстернею свого роботодавця.

У справах, підвідомчих цивільному судочинству, представництво адвокатом не є обов'язковим. Юрисконсульт (юридичний референт) підприємства володіє правовим становищем адвоката.

Здійснювати представництво можуть тільки дієздатні особи. Не можуть бути представниками сторін: особи, які не досягли 18-річного віку; особи, позбавлені в правах вироком суду, який набрав законної сили; особи, над якими була встановлена опіка (піклування) рішенням суду, що набрало законної сили.

Повноваження представника підтверджуються письмовою довіреністю, а усна — заноситься в протокол. Оригінал чи копія письмової довіреності додається до матеріалів справи. Письмова довіреність має бути оформлена як офіційний або приватний документ відповідно до вимог §§ 195-198 ЦПК Угорщини.

Довіреність, видана адвокату і підписана стороною власноручно, нотаріального посвідчення не потребує. Довіреність, видана за кордоном, має бути оформлена як офіційний документ або як приватний завірений документ і посвідчена (легалізована) угорським дипломатичним представництвом, компетентним за місцем оформлення. Засвідчений угорський переклад довіреності, виконаної іноземною мовою, пред'являється на вимогу суду.

Повноваження представника може бути видано на вчинення окремих процесуальних дій або на ведення справи. Останні поширюються на будь-які заяви й дії, пов'язані зі справою, в тому числі і на пред'явлення зустрічного позову, на вжиття заходів по забезпеченню позову, на виконавче провадження, а також на позови, які пред'являються під час такого провадження, на одержання коштів або речей, які є об'єктом спору, а також судових витрат.

Представник, який не є адвокатом, може передоручити свої повноваження тільки адвокату або юридичній консультації. Якщо представником виступає адвокат або юридична консультація, вони можуть замінити себе іншим адвокатом чи юридичною консультацією.

Юридична особа може визначити своєму представникові повноваження, які надають йому взагалі право на ведення справ у суді — загальна довіреність. Загальна довіреність має бути подана в суд для реєстрації. Зареєстрована в суді, вона замінює особливі довіреності по окремих справах.

Повноваження представника припиняються в разі їх відміни, відмови від них чи внаслідок смерті однієї із сторін. При відміні загальної довіреності або про відмову від неї також необхідно заявити в суд.

Важливою новелою в регулюванні представництва в цивільному процесі Угорщини є правило § 74 ЦПК, згідно з яким у випадку, коли недієздатна сторона чи юридична особа не має законного представника, або ж безвісно відсутня сторона не має представника, суд призначає їй офіційного представника. На нього, якщо закон не передбачає іншого, поширюються положення, що регулюють правове становище представника, уповноваженого стороною, з тією лише різницею, що офіційний представник не має права без окремого повноваження, наданого судом, одержувати гроші або речі, що є предметом спору. Він може укласти мирову угоду, визнати спірне право або відмовитися від нього тільки в тому випадку, коли це робиться в інтересах захисту сторони, яку він представляє.

Суд, як правило, пов'язаний клопотаннями і юридичними заявами сторін та їх представників. Але відмова сторони від прав, котра явно суперечить її справедливим інтересам, не враховується судом навіть в тому випадку, якщо сторона зберігає відмову, не зважаючи на інформацію і роз'яснення, зроблені судом. Це стосується також визнання права і укладення мирової угоди (§ 4 ЦПК Угорщини)

В цивільному процесі Румунії сторони у справі також можуть здійснювати свої процесуальні права і виконувати обов'язки особисто або за допомогою інших осіб — представників.

Виділяється законне або необхідне представництво, яке у передбачених законом випадках є обов'язковим, та договірне (добровільне), що виникає на підставі добровільно укладеної угоди (договору).

Представництво юридичних осіб здійснюють їх керівні органи (управління), які можуть доручити ведення справ у суді іншим особам, як правило, юрисконсультам юридичних відділів таких осіб, які пов'язані з ними трудовим договором.

Договірне представництво громадян здійснюється переважно адвокатами, але сторони можуть доручити ведення справи в цивільному процесі іншим особам, які можуть давати висновки у справі тільки через адвокатів. Це правило не поширюється на осіб, які мають науковий ступінь доктора права і ліцензіата права, для здійснення ними представництва свого подружжя та родичів до четвертого ступеня споріднення. Участь адвоката в таких випадках не обов'язкова.

Повноваження представника на участь в цивільному процесі у справі підтверджуються дорученням, виданим за встановленими законом формою і змістом. Представницькі повноваження адвоката підтверджуються ордером, що видається відділом юридичної допомоги, в якому він працює.

Повноваження юрисконсульта підтверджуються ордером, що видається завідуючим юридичного відділу організації, а там, де цей відділ відсутній, — керівником юридичної особи.

Обсяг повноважень представника визначається зазначеними документами: довіреністю, ордером. Йому може бути надано право здійснювати від імені сторони всі процесуальні дії або окремі з них, брати участь у всіх стадіях процесу чи тільки в деяких з них. Для вчинення окремих дій мають бути надані спеціальні повноваження, які оформляються у вигляді застереження в довіреності, зокрема, для визнання позову, відмови від нього, укладення мирової угоди тощо. Але без їх наявності представник може вчиняти дії, невиконання яких в строк може призвести до втрати прав сторони, в присутності такої сторони.

Представник може відмовитися від здійснення представництва, а довіритель — відкликати доручення, про що повідомляються відповідно довіритель і представник

В цивільному процесі Польщі (статті 86-97 ЦПК) представництво сторін і третіх осіб можуть здійснювати: адвокат, співучасник у справі, особа, яка управляє майном або інтересами сторони, а також особа, пов'язана зі стороною правовідносинами доручення, якщо предмет спору входить в обсяг цього доручення; батьки, подружжя, брати, сестри та інші особи.

Представниками юридичних осіб можуть бути юрисконсульт чи інший уповноважений працівник такої особи. У справах про встановлення батьківства і стягнення аліментів представником може бути уповноважений адміністративного органу чи громадської організації (ст. 87 ЦПК). У справах за вимогами працівників з трудових правовідносин і відшкодування шкоди, завданої працівнику внаслідок нещасного випадку на підприємстві чи професійного захворювання, процесуальним представником працівника може бути також уповноважений профспілки (ст. 459, § 1 ст. 466 ЦПК).

Представництво, засноване на законі, здійснюють батьки, опікуни і куратори стосовно осіб, які не мають дієздатності. Але батьки не можуть здійснювати представництво у справах, які виникають з правовідносин між дітьми або дітьми і одним з батьків, за винятком справ про стягнення коштів на утримання і виховання дитини від другого з батьків. В таких випадках опікунський суд призначає дитині куратора. Представництво дитини, яка не перебуває під владою батька, здійснюють опікуни, за винятком справ, зазначених вище, по яких представництво батьків неможливе. Для осіб у справах про визнання особи недієздатною призначається тимчасовий представник, процесуальне становище якого аналогічне кураторові.

Представництво адвоката, юрисконсульта, інших осіб грунтується, як правило, на договорі з довірителем, яким виступає сторона чи третя особа, що беруть участь у справі, або їх законний представник, які надають повноваження вести в цивільному процесі їх справу чи вчиняти окремі процесуальні дії. Обсяг і характер повноважень представників залежить від волі таких сторін і третіх осіб, визначається у виданій довіреності, виконаній письмово і належно оформленій. Для вчинення процесуальних дій по розпорядженню об'єктом спору і процесу (визнання позову, відмова від нього, укладення мирової угоди) повноваження представника мають бути обумовлені в документі. Повноваження представника може бути відкликане особою, яка його видала. В цивільному процесі при участі одночасно сторони і її представника сторона може виправити дію представника чи відкликати подану ним заяву (ст. 93 ЦПК)

Інститут представництва в цивільному процесі Китайської Народної Республіки, врегульований статтями 49-54 ЦПК КНР, має свої особливості і багато спільних положень з представництвом, врегульованим законодавством Болгарії, Угорщини та інших країн. Справи недієздатних осіб ведуть в цивільному процесі їх законні представники. При їх відсутності народний суд призначає таких. Якщо наявні законні представники ухиляються від виконання обов'язків, суд призначає одного з них. Сторони, законні представники, законно довірені особи можуть доручити участь у справі одній-двом особам. Близькі родичі, адвокати, громадські організації й особи, які рекомендовані за місцем знаходження сторін, а також інші громадяни, допущені народним судом, можуть бути призначені довіреними особами у справі.

На підтвердження наданих повноважень представник подає до суду довіреність, підписану довірителем або завірену його печаткою. В дорученні мають бути чітко зазначені зміст і сфера повноважень представника. Для вчинення дій на визнання позову, відмови від нього або зміну предмета позовних вимог, укладення мирової угоди, пред'явлення зустрічного позову чи оскарження до суду вищого рівня представник повинен отримати спеціальні повноваження.

Довіреність про надання повноважень китайськими громадянами, які проживають за кордоном, своїм представникам повинні бути посвідчені консульствами КНР в країнах проживання китайських громадян, а при відсутності таких — посвідчуються патріотичними емігрантськими організаціями.

У випадках зміни повноважень або відмови від повноважень представника в цивільній справі сторона зобов'язана письмово повідомити про це народний суд, а останні — сповісти про це другу сторону.

Адвокат, який виконує повноваження представника, може згідно з чинним законодавством знайомитися з матеріалами справи, яка розглядається, за винятком тих, що містять державну таємницю або стосуються інтимних сторін життя осіб, які беруть участь у справі, таємниця яких забезпечується. З дозволу суду з матеріалами справи можуть знайомитися інші довірені особи, за винятками, зазначеними вище для адвокатів.

Особа у справі про розірвання шлюбу, яка має представника, не позбавляється обов'язку бути присутньою в суді, за винятком, коли вона не в змозі виражати свою волю. У випадках, коли позивач не має можливості бути присутнім в суді в силу особливих обставин, він повинен подати до суду про це письмову заяву

Представництво в цивільному процесі Франції здійснюється: на підставі договору — адвокатами і повіреними; на підставі закону — батьками, опікунами і піклувальниками стосовно неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під їх опікою чи піклуванням. Батьки, які здійснюють сумісно батьківську владу, визнаються законними представниками, а якщо батьківську владу здійснює один з них, то він і визнається законним представником. Неповнолітній, який одружився або якому виповнилося 16 років, може бути звільнений за заявою батьків, одного з них чи сімейної ради від батьківської влади суддею по опіці (статті 389, 476 Цивільного кодексу Франції). Звільнений від батьківської влади неповнолітній стає здатний, подібно повнолітньому, до всіх дій громадянського життя (статті 481, 488 ЦК), а, отже, і особисто вести справу в суді.

Представництво інтересів осіб, над якими встановлена опіка, здійснюють опікуни (ст. 492 ЦК), а над якими призначено піклування — піклувальники (ст. 508 ЦК).

Представництво сторін і третіх осіб в цивільному процесі Франції широко здійснюється адвокатами і повіреними. Адвокат виконує як консультативну функцію — висловлює свою думку, надає поради, так і захисну — здійснює захист прав та інтересів свого довірителя в процесі у справі, виступає від його імені. Повірені — державні службовці, допоміжні працівники органів юстиції, які представляють сторін. Ведення справи в Цивільному трибуналі й апеляційному суді відбувається обов'язково за їх участю.

Відносини між представниками і довірителями грунтуються на цивільному договорі доручення (статті 1984-2007 ЦК Франції), який виникає після добровільного взяття на себе адвокатом виконання функцій процесуального представника за відповідну винагороду.

Повноваження представника може бути загальним і разовим (спеціальним), в межах яких він може виконувати процесуальні дії. Загальне може поширюватися на ведення всіх справ довірителя у всіх стадіях цивільного процесу. Разове — тільки на ведення конкретної справи чи справ лише в суді першої інстанції.

Представник зобов'язаний виконати доручення, яке він взяв на себе, і відповідає за збитки, котрі можуть мати місце внаслідок його невиконання умисно чи через недбалість, яку він допустив у своїй діяльності. Він відповідає і за передоручення ведення справи іншій особі, якщо не мав на це повноваження

Довіритель зобов'язаний виконати обов'язки перед довіреним, сплатити винагороду, повернути зроблені ним витрати.

Представництво припиняється достроково відкликанням доручення довірителем та відмовою довіреного від доручення.

Повноваження (мандат) представника може поширюватися на всі процесуальні дії, які має право вчиняти сторона чи третя особа в цивільному процесі у справі в судах Франції.

В цивільному процесі Англії функції процесуального представника, надання юридичної допомоги і захист прав й інтересів сторін здійснюється адвокатами — соліситорами і баристерами. Баристери здійснюють правозаступництво і наділені правом виступати у всіх цивільних справах в судах всіх інстанцій, а в Палаті лордів, в Апеляційному і Високому судах це право належить виключно їм. Вони ведуть консультативну роботу, пов'язану з підготовкою справи до розгляду, дають висновки з приводу повноти процесуальних паперів, обргунтовують необхідність внесення до них змін і доповнень, а також вчиняють інші дії, виходячи з встановленого ними предмета доказування і сукупності доказів, які вони мають доводити в судовому засіданні. Також вирішують питання про те, як буде здійснюватися доказування. При використанні показань свідків баристер знайомиться з їх змістом, а якщо свідок не може прибути до суду, він порушує питання про допит такого свідка за місцем проживання.

Соліситори перебувають при судах і представляють сторін в процесі. Вони беруть участь в цивільному процесі не у всіх судах, а в розгляді цивільних справ судами графств, магістратськими судами, у деяких справах, що розглядаються Судом Корони, та у справах про банкрутство у Високому суді. Соліситори проводять підготовку справи до розгляду, для чого спілкуються із сторонами, опитують свідків, збирають докази, складають процесуальні папери, надсилають баристеру копії всіх матеріалів у справі й готують підсумкову записку про проведені підготовчі дії у справі. Проте вони мають обмежене право на публічні виступи в судах.

Повноваження соліситора в цивільному процесі визначається дорученням заінтересованої особи, на підставі якого виникають договірні відносини між ними (довірителем і представником), які регулюються нормами договірного права.

Повноваження на ведення цивільної справи баристер одержує не на підставі договору з довірителем, вони передаються йому соліситором шляхом короткого викладення змісту справи. Прийняття баристером доручення означає перехід до нього всіх повноважень сторони на вчинення всіх процесуальних дій, визначених законом для таких осіб і їх процесуальних представників. За виконання доручення баристер одержує гонорар від фірми соліситорів.

Баристери не несуть відповідальність за допущену ними недбалість, оскільки позови такого виду можуть грунтуватись лише на договорі, баристер же укладати його з клієнтом не може. З цих причин баристер не може допитувати свідка, а також консультуватися з ним у відсутності соліситора.

Представництво недієздатних осіб в цивільному процесі Англії має свої особливості. Воно поширюється на неповнолітніх (віком до 13 років) і психічно хворих осіб, які за станом здоров'я не можуть здійснювати управління своїми справами і розпоряджатись своїм майном. Оскільки недієздатні особи не можуть особисто представляти свої інтереси, їх в цивільному процесі захищає «найближчий друг» таких осіб — батьки, опікуни, а психічно хворих — адміністратори їх майна. Коли ж такі особи відсутні або не бажають вести справу в інтересах недієздатної особи, дані обов'язки виконує державний соліситор.

Батьки, опікуни, адміністратори не є стороною у справі недієздатних. Але якщо вони можуть бути такою особою (співвиконавцем), то особисте ведення ними справи недієздатних не допускається, а можливе лише через соліситорів. Для цього останній подає до суду виражену в письмовій формі згоду батька, опікуна чи адміністратора на свою участь в процесі у справі і документ (сертифікат), який підтверджує, що такі особи (батько, опікун, адміністратор) не мають в судовому процесі інтересу, який би суперечив інтересу недієздатної особи.

Представники недієздатних можуть реалізовувати їх права. Але будь-які угоди стосовно позову від імені недієздатного без схвалення суду недійсні. Розпорядження сумами, стягнутими в інтересах недієздатних, можливе лише у відповідності з тими вказівками, які дав суд. Твердження, наявні в позовній чи зустрічній позовній заяві, не вважаються прийнятими недієздатними з тієї підстави, що на них не надійшло заперечення. Проти недієздатної особи не може бути постановлене заочне рішення. Зазначені гарантії передбачені для захисту прав та інтересів недієздатних осіб в цивільному процесі Англії.

Представництво в цивільному процесі США в основному побудоване на положеннях, властивих представництву Англії, і здійснюється: стосовно недієздатних осіб — батьками, опікунами, іншими особами, які наглядають за неповнолітніми І психічно хворими людьми {законне представництво), стосовно Інших осіб за договором доручення — адвокатами, поділ яких залежно від виконуваних функцій, що має місце в Англії, в США відсутній

Адвокати можуть здійснювати всі види юридичної допомоги І представництво в цивільному процесі через юридичні контори або юридичні відділи в державних установах І приватних структурах

Наявність у США федеральної судової системи І судової системи в штатах, самостійне функціонування кожної системи з Істотними відмінностями в правовому регулюванні визначили неоднозначність правового становища адвоката в судочинстві в цивільних справах як в однотипних судах окремих штатів, так І у федеральних Загальним для них є те, що повноваження адвокатів в цивільному процесі визначається договором доручення, укладеним з довірителем на ведення цивільної справи в суді В ньому встановлюється обсяг І характер повноважень для представника, Інші права І обов'язки сторін договору.

Наявність договору доручення надає адвокату (представнику) повноваження вчиняти від Імені довірителя всі процесуальні дії, які може вчиняти сам довіритель як сторона, яка бере участь в конкретній цивільній справі.

Посилання до глави 8

1 Ватман Д П Елизаров В А Адвокат в гражданском процессе — М , 1969 — С 15 Шерстюк В М Судебное представительство по гражданским делам — М , 1984 — С 38-42

2 ШтефанМ Й Представництво адвоката в цивільному процесі Англії / В кн Сучасні системи адвокатури — К 1993 —С 124-127

3 Гражданский процесе — М 1993 — С 77-78

4 Шакарян /ИСК вопросу о понятии и составе лиц участвующих в гражданских делах // Труды Всесоюз юрид заоч ин-та —1970 —Т 16 —Ч 2 —С 182

5 Викут МАО правовой природе участия судебных представителей по граждан ским делам // Основы гражданского законодательства и Основы гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных республик — Саратов, 1980 — С 144-145

6 Гражданский процесс — М , 1993 — С 119

7 ШтутІнЯ Л Лекції з радянського цивільного процесу — К , 1954 — С 121

8 Советский гражданский процесс — М , 1989 — С 100

9 Цивільне процесуальне право України —Харків, 1999 —С 121

10 Гражданский процесс — М , 1972 — С 96 11 Курс советского гражданского процессуального права — Т I — М , 1981 — С 305

12 Советский гражданский процесс — М , 1978 — С 97-98

13 Кочергин П Краткий курс русского гражданского процесса — К, 1915 — С 36

14 Штефан М И Дрижчаная Е Г, Гусев Е В Представительство граждан в суде — К, 1991 Сучасні системи адвокатури // За ред О Д Святоцького — К, 1993

Глава 9. Цивільні процесуальні строки

§ 1. Поняття, значення і види процесуальних строків

Встановлений ЦПК процесуальний порядок цивільного судочинства забезпечує не тільки правильний, а й своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з тим, щоб порушене цивільне право було з мінімальною витратою часу поновлене, але з додержанням норм цивільного процесуального права, із забезпеченням гарантій у здійсненні особами, які беруть участь у справі, іншими учасниками процесу суб'єктивних процесуальних прав і виконанні покладених на них цивільних процесуальних обов'язків.

Своєчасному розгляду справи покликані сприяти процесуальні строки. А оскільки розгляд справи складається із сукупності й послідовного виконання процесуальних дій суду і всіх учасників процесу, то цивільними процесуальними строками будуть строки, встановлені ЦПК України для вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в цивільному судочинстві. Це строки, в межах яких вчинюються процесуальні дії (ст. 84 ЦПК). Категорія «строк» в ЦПК визначається як момент часу (dies in guo, terminus) — останній день строку, триває до 24 годин (ч. 4 ст. 87 ЦПК), і як проміжок, період часу (dies infra guem, dilatio) — строк обчислюється роками, місяцями і днями (ст. 86 ЦПК).

Значення процесуальних строків полягає в тому, що вони: забезпечують стабільність і визначеність цивільних процесуальних правовідносин, цивільного провадження у справі; забезпечують суб'єктам правовідносин можливість належно підготуватися і виконати певні процесуальні дії, є процесуальними засобами впливу на поведінку несумлінних учасників процесу, на виконання ними процесуальних обов'язків засобами реалізації принципу раціональної процесуальної форми. Отже, цивільні процесуальні строки поряд з іншими цивільними процесуальними засобами покликані забезпечити гарантованість, реальність і оперативність судового захисту суб'єктивних прав заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, та інтересів держави

Цивільні процесуальні строки можуть бути класифіковані за різними підставами на види:

1) за способом визначення (ст. 84 ЦПК) поділяються на встановлені законом і призначені судом (суддею).

Встановлені законом процесуальні строки за чіткістю визначення є абсолютно визначеними (строки розгляду справ — 7, 10, 15 днів — ст. 148 ЦПК), відносно визначеними (ст. 68 ЦПК — відстрочка або розстрочка сплати судових витрат на строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді першої інстанції). Для вчинення окремих дій ЦПК зовсім не встановлені процесуальні строки. Так, ст. 83 ЦПК не встановлено строк розгляду судом заяви про зняття або зменшення накладеного ним процесуального штрафу, ст. 155 ЦПК — заяви про скасування забезпечення позову.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути визначені колегіальним складом суду і суддею одноособове (статті 204,207, п. 7 ст. 143, ст. 48 ЦПК) різної тривалості залежно від складності і місця виконуваних процесуальних дій;

2) за суб'єктами вчинення процесуальних дій процесуальні строки поділяються на встановлені: суду (судді) (статті 146,148,151,291і ЦПК); особам, які беруть участь у справі (статті 140, 291 ЦПК); іншим учасникам процесу;

3) за тривалістю процесуальні строки в ЦПК визначені від менше одного дня до більше трьох років.

Процесуальний строк менше одного дня передбачено: для вирішення судом (суддею) заяви про забезпечення позову (ст. 151 ЦПК); для виконання ухвали про забезпечення позову (ст. 156 ЦПК); для звернення до виконання рішення суду про стягнення аліментів, про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом тощо; для набрання рішенням і ухвалою суду апеляційної і касаційної інстанції законної сили (статті 317, 347 ЦПК) рішень судів першої інстанції в деяких категоріях справ (статті 243, 2435, 243ю, 243І5, 24520 ЦПК).

Триденний процесуальний строк передбачено: для пред'явлення зустрічного позову не пізніше як за три дні до судового засідання (ст. 140 ЦПК); для подачі зауваження на протокол судового засідання (ст. 200 ЦПК); для розгляду судом скарги на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 242 ЦПК); для передачі органом, що виконує нотаріальні дії, скарги зі своїм поясненням до суду (ст. 286 ЦПК)

П'ятиденний процесуальний строк визначено для вручення повістки про виклик до суду не пізніше цього строку до судового засідання (ст. 91 ЦПК); для розгляду судом зауваження на протокол судового засідання (ст. 201 ЦПК); для надіслання судом копії рішення, ухвали про зупинення провадження в справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження в справі сторонам і третім особам, які були залучені до участі в справі, але фактично не були присутніми в судовому засіданні (ст. 216 ЦПК).

Семиденний процесуальний строк визначено для проведення підготовки справи до розгляду (ст. 146 ЦПК), для призначення трудової справи до слухання і розгляду після закінчення її підготовки (ст. 148 ЦПК).

Десятиденний процесуальний строк визначено для розгляду судом (суддею) заяви про забезпечення доказів (ст. 38 ЦПК); на подачу заяви про зменшення або зняття судом (суддею) накладеного ним штрафу (ст. 83 ЦПК) для подання заяви про постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК), скарги на постанову про адміністративні стягнення (ст. 244 ЦПК) і на її розгляд (ст. 246 ЦПК); для розгляду призначеної ним справи про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом (ст. 148 ЦПК); для подання до суду скарги на вчинену нотаріальну дію або на відмову в її вчиненні (ст. 286 ЦПК); для підготовки до апеляційного розгляду справи (ст. 299 ЦПК).

П'ятнадцятиденний процесуальний строк визначено: для розгляду судом справ, крім трудових, про стягнення аліментів, про відшкодування заподіяної шкоди (ст. 148 ЦПК); на подання апеляційної скарги, подання на ухвалу суду першої інстанції (ст. 291 ЦПК).

Дваддятиденний процесуальний строк визначено: для підготовки до розгляду складних справ у виняткових випадках (ст. 146 ЦПК).

Місячний процесуальний строк встановлено: для виконання окремої ухвали суду щодо вжиття заходів на усунення порушень законності, недоліків у роботі підприємств, установ, організацій, посадових осіб (ст. 235 ЦПК); для подачі апеляційної скарги, подання прокурора на рішення суду першої інстанції (ст. 292 ЦПК).

Двомісячний процесуальний строк визначено: для пред'явлення позову заінтересованої особи до держателя цінного паперу (ст. 281 ЦПК).

Тримісячний процесуальний строк передбачено для держателя цінного папера, щоб повідомити суд про свої права на цінний папір (п. З ст. 279 ЦПК), для подачі заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (ст. 34?з ЦПК); для подачи касаційної скарги, подання на рішення, ухвалу апеляційного суду (ст. 321 ЦПК).

Однорічний процесуальний строк передбачено: для повернення державного мита за умови, що заяву про це було подано до закінчення річного строку з дня зарахування суми в бюджет (ч. 4 ст. 69 ЦПК); для подачі заяви про роз'яснення рішення суду в справі, у якій однією із сторін не виступає громадянин (ст. 215 ЦПК); для подачі касаційної скарги, подання прокурора на ухвалу або рішення суду першої інстанції, які не були оскаржені в апеляційному порядку (ст. 321 ЦПК); для подачі заяви про поворот виконання рішення (ст. 421 ЦПК), стягувачем у якому є юридична особа.

Трирічний процесуальний строк передбачено: для подачі заяви про роз'яснення судового рішення в справі, у якій однією з сторін виступає громадянин (ст. 215 ЦПК); для подачі заяви про поворот виконання рішення (ст. 421 ЦПК), стягувачем у якому є громадянин.

ЦПК у певних випадках не встановлює конкретних процесуальних строків, а залишає їх на визначення суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин — на суд (судцю) і на осіб, які беруть участь у справі.

Призначені судом процесуальні строки можуть бути різними. Вони залежать від характеру конкретних обставин справи та змісту виконуваних процесуальних дій. Так, суд (судця) на клопотання осіб, які беруть участь у справі, може вимагати будь-які письмові або речові докази від інших осіб, із зазначенням строку, протягом якого вони мають бути подані до суду (статті 47,48, 53 ЦПК). Визначення судом тривалості строку залежатиме від місця знаходження таких осіб, від часу, потрібного для зняття копії, й інших конкретних обставин. При залишенні заяви без руху суд повідомляє про це позивача і надає йому строк для виправлення недоліків такої заяви (ст. 139 ЦПК). Суддя при відкладенні розгляду справи призначає новий процесуальний строк її розгляду (ст. 176 ЦПК). Залежно від обставин справи судця встановлює процесуальний строк відстрочки чи розстрочки виконання (ст. 204 ЦПК).

Визначення тривалості процесуальних строків ЦПК у деяких випадках покладає на осіб, які покликані виконувати конкретні процесуальні дії. Так, подача доказів може бути здійснена до початку судового засідання (ст. 34 ЦПК), тобто протягом семи — двадцяти днів з дня прийняття позову в стадії підготовки справи до розгляду та плюс семи — п'ятнадцяти днів, передбачених для призначення справи до розгляду (статті 146, 148 ЦПК). Докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, тому вони і визначають строки виконання цих процесуальних дій (ст. ЗО ЦПК). Процесуальні строки вступу в справу визначають треті особи, оскільки такий вступ можливий починаючи з порушення в суді цивільної справи до постановлення судового рішення (статті 107, 108 ЦПК).

З аналізу статей 34, 56, 68, 107, 108 й інших ЦПК випливає висновок, що процесуальні строки, які визначаються в нормах цивільного процесуального права вказівкою на подію, складаються з суми окремих процесуальних строків, встановлених для виконання конкретних процесуальних дій.

§ 2. Обчислення, зупинення, продовження і поновлення процесуальних строків

Процесуальні строки, незалежно від того, встановлені вони законом чи призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Строк може бути визначеним вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати і до настання якої можна виконати передбачену нормою процесуального права конкретну процесуальну дію (ст. 86 ЦПК). Так, речові докази повертаються особам, від яких були одержані, після набрання рішенням суду законної сили (ст. 56 ЦПК); треті особи можуть вступити в справу до постановлення судового рішення (статті 107, 108 ЦПК); відповідач вправі не пізніше як за три дні до судового засідання пред'явити зустрічний позов (ст. 140 ЦПК) таін.

Перебіг процесуальних строків, їх початок і закінчення визначається ст. 87 ЦПК залежно від того, чи обчислюються вони роками, місяцями або днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. А строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку.

Але якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Процесуальні строки, які визначаються днями, обчислюються з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Але з цього правила зроблені винятки. Так, касаційні скарги і подання на рішення і ухвали судів першої інстанції можуть бути подані протягом одного року після оголошення рішення (ст. 321 ЦПК). Але нормативне регулювання цього питання не уніфіковане. Зокрема, заява про постановлення додаткового рішення може бути подана протягом десяти днів з дня постановлення рішення; на додаткове рішення може бути подано скаргу протягом десяти днів з дня його постановлення (ст. 214 ЦПК); скаргу на неправильності в списках виборців суд повинен розглянути не пізніше трьох днів, включаючи і день надходження скарги, якщо вона подана не пізніше дванадцятої години дня (ст. 241 ЦПК).

Коли закінчення строку припадає на неробочий день, то за останній день строку вважається перший після цього робочий день. Перебіг строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче наступати, починається наступного дня після її настання.

Закінчується строк в останній день о 24 годині ночі, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де службові заняття закінчуються раніше, то строк закінчується в момент припинення цих занять. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здано на пошту і ці дії підтверджені поштовою квитанцією, штемпелем на конверті.

Із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку втрачається право на вчинення процесуальних дій. Скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку на заяву сторони чи іншої особи, яка бере участь у справі (ст. 85 ДПК). Але з закінченням процесуального строку не втрачається обов'язок особи по виконанню конкретних процесуальних дій. Наприклад, громадяни і юридичні особи, які не можуть подати письмовий доказ, що його вимагає суд (суддя), повинні повідомити про це суд, зазначивши причину. В разі неповідомлення у встановлений для подачі строк письмового доказу суд (суддя) може накласти на винних громадян і посадових осіб штраф. Накладення штрафу, а, отже, — і пропущення строку не звільняє таких осіб від обов'язку подати письмовий доказ, що вимагається судом (ст. 48 ЦПК). Пропущення процесуального строку не звільняє зобов'язану особу від виконання такої процесуальної дії, як надання речового доказу (ст. 53 ЦПК). Невиконання в десятиденний строк ухвали суду по збиранню доказів (наприклад, допитати свідка за місцем його проживання) не звільняє суд за місцем проведення певних процесуальних дій від виконання такої ухвали (ст. 33 ЦПК). Невиконання в місячний строк окремої ухвали особою, до якої вона спрямована, і сплата нею штрафу за це правопорушення, не звільняє її від обов'язку виконання окремої ухвали (ст. 235 ЦПК).

Зупинення процесуальних строків настає у зв'язку із зупиненням провадження у справі (статті 221, 222 ЦПК). Отже, підстави для зупинення процесуальних строків ті ж самі, що і для зупинення провадження у справі

Зупинення провадження у справі оформлюється ухвалою суду, але зупинення процесуального строку починається не з дня винесення такої ухвали, а з тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження. З дня відновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується (ст. 88 ЦПК). Таким чином, час, на який було зупинено провадження в справі чи виконання судового рішення, не входить до процесуального строку.

Продовження процесуальних строків можливе в тому разі, коли у призначені судом строки (ч. 1 ст. 89 ЦПК) виконати певні процесуальні дії неможливо, оскільки виникли обставини, які перешкоджають їх реалізації. Наприклад, суддя запропонував позивачеві додати до позовної заяви копію матеріально-правового договору, який підтверджує наявність між сторонами спірних правовідносин, визначивши строк для її подачі. Але позивач раптово захворів і у визначений строк документ не подав, в зв'язку з чим він може подати заяву, щоб суд продовжив строк на його подачу.

Видом продовження процесуальних строків є допущена судом відстрочка виконання рішення. Суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій і коли зазначені дії можуть бути виконані тільки останнім, встановлює в рішенні строк, протягом якого рішення повинно бути виконане (ст. 207 ЦПК), а також може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).

Продовження процесуальних строків можливе на заяву сторони або іншої особи, яка бере участь у справі (ч. 1 ст. 89 ЦПК), а також інших осіб, які зобов'язуються судом виконати певні дії у встановлений ним процесуальний строк (подати письмові або речові докази, інформацію про наявність майна боржника тощо).

Поновлення процесуальних строків допускається тільки тих, які встановлені законом в разі пропуску їх з причин, визнаних судом поважними. Так, ст. 321 ЦПК передбачено тримісячний процесуальний строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції. Якщо такий строк був пропущений з поважних причин суб'єктом касаційного оскарження, то на його заяву цей строк може бути судом поновлений (ч. 2 ст. 321 ЦПК). Строки, встановлені законом, не можуть продовжуватися.

Право на порушення питання перед судом про поновлення процесуальних строків мають сторони й інші особи, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 89 ЦПК), які пропустили процесуальний строк, встановлений законом для вчинення конкретної процесуальної дії. Для реалізації цього права вони подають письмову заяву за підсудністю — до того суду, в якому слід було вчинити пропущену процесуальну дію або до якого слід було подати документ. Одночасно із заявою про поновлення строку належить провести ту дію або подати той документ, щодо якого порушено питання (подати касаційну скаргу та ін.). Заява розглядається в судовому засіданні, на яке викликаються сторони, і повідомляються інші особи, які беруть участь у справі, проте неявка цих осіб не перешкоджає вирішенню судом заяви про поновлення процесуального строку. Відповідь суду на заяву про поновлення процесуального строку дається в ухвалі, якою цей строк або поновлюється або в його поновленні відмовляється. Висновки суду про це мають бути аргументованими з посиланням на досліджені в судовому засіданні докази. На ухвалу судді (суду) про відмову поновити пропущений строк може бути подано апеляційну скаргу, внесено апеляційне подання прокурором (п. 2 ст. 291 ЦПК). Ухвала, якою поновлюється процесуальний строк, не підлягає оскарженню (ч. 5 ст. 89 ЦПК)

Глава 10. Підвідомчість цивільних справ

§ 1. Поняття і види підвідомчості

Держава виконує свої завдання і реалізує функції через систему створених нею для цього органів, сукупність яких для певного виду діяльності називається відомством. Кожне відомство і орган, який входить до його системи, виконують тільки ті функції і мають конкретну компетенцію, які встановлені Конституцією й іншими законами України. Розмежування компетенції між органами держави називається підвідомчістю. Компетенція суду в здійсненні правосуддя — по розгляду і вирішенню визначеної певної категорії питань називається судовою юрисдикцією або підвідомчістю судових органів. Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Вона опосередковується розглядом питань про конституційність законів та інших правових актів, розглядом цивільних і кримінальних справ, тому є конституційна юрисдикція, кримінальна і цивільна юрисдикція. Судова влада здійснюється автономними системами: Конституційним Судом, судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними.

Конституційна юрисдикція здійснюється єдиним органом — Конституційним Судом України, котрий вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає її офіційне тлумачення та законів України (ст. 147 Конституції, статті 13,14 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Право вирішення цивільних справ у нашій країні надано не тільки судовим, а й іншим органам держави, громадським організаціям, змішаним органам, третейським судам. В зв'язку з цим цивільна юрисдикція, або підвідомчість, визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до державних судів, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів.

У цивільному судочинстві підвідомчість визначає коло цивільних справ, які віднесені законом на розгляд суду. Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох органів, підвідомчість поділяється на виключну і численну.

Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду. Так, лише в судовому порядку вирішуються справи про відібрання дітей, про позбавлення батьківських прав (статті 68,71 КпШС). В той же час розгляд цивільних справ здійснюється судом, третейським судом, профспілковими та іншими громадськими організаціями та в адміністративному порядку (ст. 6 ЦК) — численна підвідомчість. Остання залежно від способу вибору юрис-дикційного органу з декількох, яким справа підвідомча, чи недопущенні такого вибору, поділяється на альтернативну, договірну, імперативну і змішану.

Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, постанову адміністративної комісії про адміністративне правопорушення можна оскаржити до виконавчого комітету відповідної ради або до районного (міського) суду (ст. 288 КпАП).

Договірною буде підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін. Так, відповідно до ст. 1 Положення про третейський суд громадяни за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, які виникають з трудових і сімейних правовідносин.

Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах, районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). Комісія є первинним органом по розгляду трудових спорів, що вникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначним винятком (224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП) (див. § 8 цієї глави).

Змішана підвідомчість поєднує в собі ознаки, властиві Іншим видам, зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ст. 2484 ЦПК скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності, можуть бути подані безпосередньо суду або суду після оскарження до органу, службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність

Встановлення різних видів підвідомчості дає державі можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності, використовуючи її особливості і переваги з урахуванням інтересів сторін у розгляді і цивільних справ.

§ 2. Загальні правила визначення підвідомчості цивільних справ суду

Підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають загальні правила підвідомчості суду цивільних справ позовного провадження та наводять перелік підвідомчих йому справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

За загальними правилами, визначеними ч. 1 ст. 24 ЦПК, судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових, кооперативних; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості суду. Так, судам не підвідомчі спори стосовно об'єктів авторського права, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права», зокрема, повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інфор-мації, твори народної творчості, а також офіційні документи, державні символи та знаки (п. 1 ст. 5).

Відповідно до загальних правил — характеру спірних правовідносин — судам також підвідомчі справи, які виникають з виборчих, адміністратив- , них, податково-фінансових правовідносин, але лише ті, перелік яких наведено в ч. 2 ст. 24, ст. 236 ЦПК, а саме:

— по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі;

— по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України;

— по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

— по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності;

— по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень;

— по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності;

— по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

— за заявами прокурора про визнання незаконними правового акта органу, рішення чи дії службової особи;

— за заявами про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню;

— інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Загальне правило визначення підвідомчості за суб'єктним складом сторін у справі стосується розмежування підвідомчості справ між територіальними і спеціальними судами загальної юрисдикції (загальними і господарськими). Господарський суд є органом вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону «Про господарські суди»). З цього правила зроблено також винятки: справи між юридичними особами, які виникають з питань захисту честі і гідності, підвідомчі суду (ст. 7 ЦК); скарги релігійних ор

ганізацій на рішення державних органів з приводу володіння і користування культовими спорудами та майном, підвідомчі суду (ст. 24811 ЦПК); справи про банкрутство, порушені громадянами-кредиторами, підвідомчі господарському суду (статті 3, 4 Закону «Про банкрутство»).

Незалежно від учасників спірних правовідносин (сторін у справі) при розмежуванні компетенції між судом і господарським судом у справах, в яких об'єднані кілька зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарськиму суду, перевага надається суду — всі вимоги за правилом ст. 26 ЦПК підлягають розглядові у суді.

Пунктом 3 ст. 24 ЦПК визначена підвідомчість суду справ окремого провадження, перелік яких встановлено ст. 254 ЦПК, а саме: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами.

Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції (ч. 2 ст. 24 ЦПК), зокрема, з екологічних правовідносин (земельних, про охорону природного середовища, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду, сортових рослин, тваринного світу, лісів, надр). Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та з врахуванням положення ст. 124 Конституції, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод громадян.

Суди розглядають також справи, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ч. З ст. 24 ЦПК).

У випадках, передбачених законом, підвідомчі суду цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому Положенням про третейські суди України (ч. 1 ст. 25 ЦПК). У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ч. 2 ст. 25 ЦПК)

На підставі чинного законодавства і його аналізу стосовно підвідомчості справ можна зробити наступні висновки:

1. Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111, 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції, статті 13, 14 Закону «Про Конституційний Суд України»).

2. Суду загальної юрисдикції (територіальному) підвідомчі справи, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних й інших правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів.

3. Господарському суду (спеціальному загальної юрисдикції) підвідомчі, за окремими винятками, встановленими законом, господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами.

4. Третейські суди, арбітражні суди (МКАС, МАК) та інші розглядають майнові і особисті немайнові спори у випадках і в порядку, встановлених законодавством України.

Питання про підвідомчість справи суду вирішує одноособове суддя, виходячи зі складу сторін, вказаних позивачем, в стадії порушення цивільної справи при прийнятті позовної заяви до свого провадження. При встановленні непідвідомчості справи суду судця відмовляє у її прийнятті, постановляючи про це мотивовану ухвалу (ч. З ст. 136 ЦПК), в якій зазначає, до якого органу необхідно звернутися за вирішенням правового питання. При прийнятті непідвідомчої судові справи провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ст. 227 ЦПК). Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви і ухвала про закриття провадження в справі може бути апеляційне оскаржена, а прокурором — внесено подання

§ 3. Підвідомчість справ, що виникають з цивільних правовідносин

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих немайнових відносин (якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин), урегульованих цивільним правом, зокрема:

І. По спорах, пов'язаних з правом захисту честі, гідності та ділової репутації. Суб'єктивний склад справ цієї категорії не впливає на визначення їх підвідомчості суду. Статтею 7 ЦК передбачено, що громадяни або організації вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (засоби масової інформації — друкованої або аудіовізуальної — телерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання; організації, які видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію).

Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Громадяни або організації вправі вимагати поряд із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.

Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (постанова від 1 листопада 1996 р.) вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей1.

II. По спорах, пов'язаних з правом власності, судам підвідомчі справи: 1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташоване це майно; 7) власників майна про відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних катастроф й інших обставин надзвичайного характеру.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування зазначених та інших положень Закону України «Про власність» Пленум Верховного Суду України в постанові № 20 від 22 грудня 1995 p., із змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», роз'яснив, що судовий захист права приватної власності здійснюється шляхом розгляду підвідомчих йому справ, зокрема:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень права власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними — у випадках, передбачених ч. 2 ст. 47 ЦК, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-про-дажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки;

є) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно з п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21, п. 10 ст. 22 Закону України «Про

13 1-287 статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);

ж) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону «Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;

з) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

і) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності2.

III. По спорах, пов'язаних з правом власності на жилий будинок, судам підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодуванням заподіяних цим збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час проведення робіт по перенесенню будинку).

Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінченого будівництвом, але за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і провести поділ незакінченого будівництвом будинку, або визнати право за цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції, залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію3.

До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб з будинків, що загрожують обвалом, та осіб, які самоправне зайняли жилі приміщення, а також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за рішенням виконкому відповідної ради. В судовому порядку розглядаються спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в судовому порядку (статті 159-170 Житлового кодексу, далі — ЖК).

Суду не підвідомчі також вимоги про визнання права власності на самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові будівлі (споруди) або про їх знесення (ст. 105 ЦК). Разом з тим до суду можуть бути оскаржені рішення виконкомів місцевих рад у порядку, встановленому для оскарження громадянами рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності (гл. 31-АЦПК).

IV. По спорах, що виникають із зобов'язального права, — з договорів ку-півлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утримання тощо, а також з недоговірних зобов'язань — внаслідок заподіяння шкоди, публічного обіцяння винагороди, рятування державного і громадського майна (глави 14-42 ЦК).

V. По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист прав споживачів з питань: безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення купівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).

Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян4.

VI. По спорах, що виникають з договору оренди. Захист прав орендарів на майно, одержане ними за договором оренди, здійснюється нарівні із захистом, установленим цивільним законодавством щодо права власності. Судам підвідомчі справи за вимогою орендаря (громадянина) про повернення орендного майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця, й інші справи5.

VII. По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств; державного житлового фонду — квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) на користь громадян6, спори про відмову у видачі приватизаційних паперів та їх прийнятті у рахунок платежу за придбані громадянами об'єкти приватизації7.

VIII. По спорах, що виникають щодо застосування положень законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, зокрема, про стягнення матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, якщо одна із сторін у справі фізична особа або держава.

Міждержавні спори, які можуть виникнути внаслідок дій України при застосуванні законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, вирішуються сторонами у погодженому порядку згідно з нормами міжнародного права8.

IХ. По спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, які підлягають розглядові в судах України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України про захист іноземних інвестицій. Інші спори, не зазначені вище, підлягають розглядові в судах або господарських судах України або за домовленістю сторін — у третейських судах, в тому числі за кордоном'.

§ 4. Підвідомчість спорів, що виникають з житлових правовідносин

Судам підвідомчі спори, що виникають з права громадян на забезпечення жилими приміщеннями і користування ними. Спори про забезпечення громадян жилими приміщеннями — це спори про надання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду. Судам підвідомчі справи: про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове надання жилих приміщень, у тому числі у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла; про видачу ордера на жиле приміщення, що надається у будинку відомчого житлового фонду за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету (ст. 52 ЖК), або у будинках громадського житлового фонду за спільним рішенням органу громадської організації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконкому місцевої ради про надання жилого приміщення для заселення у випадку відмови виконкому у видачі ордера (ст. 53 ЖК).

Спори, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду, — це спори з договору найму жилого приміщення (ст. 61 ЖК). Судам підвідомчі спори: про надання наймачеві звільненого жилого приміщення в квартирі, в якій він проживає, якщо йому відмовлено в наданні цього приміщення або на нього видано ордер іншій особі, чи воно передано іншому наймачеві, який проживає в цій квартирі (ст. 54 ЖК); про відмову в наданні жилого приміщення, що збереглося після капітального ремонту; про визнання і втрату права на жиле приміщення (статті 64, 72 ЖК); про відмову у видачі охоронного свідоцтва (ст. 75 ЖК); про примусовий обмін займаного жилого приміщення (статті 80, 87 ЖК); про поділ жилого приміщення (ст. 104 ЖК); про розірвання договору найму жилого приміщення і виселення (статті 108. 116 ЖК); про переобладнання жилого приміщення (ст. 100 ЖК) та ін.

Судам підвідомчі спори про виселення із самоправне зайнятих та із жилих приміщень, що загрожують обвалом, у будинках державного або громадського житлового фонду10. Відповідно до ст. 47 Конституції ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судам підвідомчі спори з житлових правовідносин між житлово-будівельними кооперативами (ЖБК) та їх членами й іншими громадянами, зокрема, такі:

а) за позовами членів ЖБК: про надання в користування визначеної квартири (і в разі скасування рішення про це) при відмові виконкому місцевої ради видати ордер на цю квартиру (ст. 141 ЖК); про відмову у наданні звільненої у будинку ЖБК квартири членові цього кооперативу, який потребує поліпшення житлових умов і користується переважним правом на її одержання (ст. 142 ЖК); про відмову у переважному праві на надання членові кооперативу кімнати, що звільнилася у квартирі, в якій він проживає (ст. 142 ЖК); про виключення з ЖБК (ст. 147 ЖК); про відмову (при неповній сплаті пайового внеску) правління ЖБК у згоді на здачу жилого приміщення в найом, загальних зборів членів ЖБК — у передачі паю членові сім'ї, в обміні жилими приміщеннями між членами того самого ЖБК, виконкому місцевої ради — у видачі ордерів на обмін жилих приміщень, якщо між членами кооперативу, який не повністю сплатив пайовий внесок, і членами його сім'ї не досягнуто згоди про обмін (статті 143, 144 ЖК); про стягнення з кооперативу вартості проведеного ремонту у випадках, передбачених статутом ЖБК, стягнення сум, що виплачені зайво у рахунок паєнагромадження, оспорювання виконавчого напису нотаріального органу за простроченими платежами; про виділ членові кооперативу, який повністю сплатив пайовий внесок (членові його сім'ї, за яким визнано право на частину паєнагромадження) частки із спільної власності у вигляді ізольованих приміщень;

б) за позовами кооперативів: про стягнення з членів кооперативу додаткових сум пайових внесків у зв'язку зі збільшенням загальними зборами членів ЖБК їх розміру при збільшенні будівельної вартості квартири; про стягнення з членів ЖБК заборгованості по платежах у погашення банківського кредиту, платежах у рахунок покриття витрат на експлуатацію та капітальний ремонт жилого будинку і утримання прибудинкової території, по сплаті комунальних послуг, коли втрачено можливість стягнення її за виконавчим написом нотаріуса, а також по внесках у спеціальні фонди; про переселення членів кооперативу та членів їх сім'ї з жилих приміщень на час капітального ремонту жилого будинку; про виселення членів кооперативу і членів їх сім'ї з жилих приміщень у будинках ЖБК, наданих на час капітального ремонту жилого будинку, із займаного приміщення при одержанні на всю сім'ю в порядку поліпшення житлових умов жилого приміщення, що звільнилося у будинку ЖБК, у випадках, передбачених ст. 148 ЖК, якщо член кооперативу не є власником квартири; осіб, які самовільно зайняли жиле приміщення (ст. 150 ЦК), інших осіб (статті 94,97,144 ЖК); про стягнення з члена кооперативу, який вибув до повного погашення пайового внеску, сум на проведення поточного ремонту для приведення квартири в належний стан;

в) спори між членами кооперативу і членами їх сімей (у тому числі колишніми членами сім'ї) про порядок користування жилими приміщеннями;

г) спори між кількома спадкоємцями, що проживають в одній квартирі, з питань про право на членство у кооперативі і право на жиле приміщення, яким користувався померлий член кооперативу;

д) за позовами до кооперативу про відмову в прийомі до ЖБК особам, які користуються згідно з чинним законодавством переважним правом на вступ до кооперативу (ст. 145 ЖК), а також особі, якій член кооперативу провів відчуження квартири в ЖБК.

Разом з тим судам не підвідомчі спори: про визнання члена кооперативу таким, що втратив право на жилу площу, про дозвіл на переобладнання та перепланування приміщення, що займає член кооперативу; про розмір і строки внесення вступних пайових внесків, внесків до спеціальних фондів, на експлуатацію жилого будинку і утримання прибудинкової території; про розподіл квартир між членами утвореного кооперативу, а також надання звільненого жилого приміщення, крім передбачених законом випадків; спори про прийом до членів ЖБК, крім випадків, визначених ст. 145 ЖК.

Судам не підвідомчі спори, які становлять виключну компетенцію загальних зборів членів кооперативу (зборів уповноважених), зокрема: спори між членами кооперативу, які потребують поліпшення житлових умов, про те, хто з них має переважне право на одержання жилого приміщення, що звільнилося у будинку ЖБК, чи кому з членів кооперативу, які проживають у квартирі, має бути надана кімната (кімнати), що звільнилася в цій квартирі, якою особа, що вибула, не вправі була розпорядитися11.

§ 5. Підвідомчість спорів, що виникають з авторських і суміжних прав

Законодавством України'2 охороняються і захищаються особисті немай-нові й майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і право виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення (суміжні права).

Авторське право поширюється на: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті, комп'ютерні програми тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори з текстом і без тексту: драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, літографії та інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії; твори ужиткового мистецтва, якщо вони не охороняються спеціальним законом про промислову власність; ілюстрації, карти, плани, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, архітектури та інших галузей діяльності; сценічні обробки творів літератури і обробки фольклору, придатні для сценічного показу; переклади, адаптації, аранжування, інші переробки творів і обробки фольклору (похідні твори) без заподіяння шкоди охороні оригінальних творів, на основі яких створені похідні твори; збірники творів, збірники фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичаєвих даних, інші складові твори за умови, що вони є ре- , зультатом творчої праці по добору, координації або упорядкуванню змісту без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до них, інші твори.

Підлягають охороні як опрелюднені, так і неопрелюднені, як завершені, так і незавершені твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо), а також способу відтворення, виражені в усній, письмовій чи у будь-якій іншій формі.

Суб'єктові авторського права належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, їм належить виключне право дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічну демонстрацію творів; публічний показ; будь-яке повторне публічне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією; переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до першого продажу примірників твору; здача в найом після першого продажу, відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів, музичних у нотній формі, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина; імпорт примірників творів тощо.

Авторові належать також такі особисті немайнові права: вимагати визнання свого авторства, згадування його імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо; забороняти згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом; вибирати псевдонім (вигадане ім'я) у зв'язку з використанням твору; вимагати збереження цілоності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Суб'єктам суміжних прав належать такі права: а) виконавцям — особисті немайнові права: вимагати: визнання того, що він е виконавцем; щоб його ім'я або псевдонім зазначались чи повідомлялись у зв'язку з кожним його виступом, записом чи виконанням; забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації; майнові права — виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам: публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір); фіксацію у фонограмах та відеограмах раніш незафіксованих виконань; відтворення своїх виконань; розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, шляхом першого продажу або іншої передачі права власності; комерційного прокату, майнового наймання чи розповсюдження через будь-які засоби зв'язку тощо.

б) виробникам фонограм і відеограм — майнові права: їх виключне право на використання своїх фонограм і відеограм і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам: відтворення їх у будь-якій формі і будь-яким способом; розповсюдження серед публіки фонограм чи відеограм шляхом першої продажі, іншої передачі права власності; комерційний прокат фонограм і відеограм і їх публічне сповіщення через будь-які засоби зв'язку; будь-яку видозміну; ввезення на митну територію України фонограм і відеограм з метою їх поширення серед публіки.

в) організаціям мовлення — майнові права: їх виключне право на використання своїх програм будь-яким способом і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам, зокрема: публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції; фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення; публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом; забороняти поширення на території України чи з території України сигнали із супутника, що несе їх програми, розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не призначався (ст. 41 Закону).

Порушення авторського права і суміжних прав дає підставу для їх судового захисту.

Судам підвідомчі справи, які виникають з авторського права і суміжних прав, про їх визнання, поновлення, про припинення дій, що порушують авторські, суміжні права чи створюють загрозу їх порушення. Суб'єкти авторського і суміжних прав можуть вимагати: заборонити опублікування творів, їх виконання чи постановок, випуску примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення і розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення, публікацію в пресі інформації про допущене порушення, тощо; відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права або суміжних прав; стягнення із порушника авторського, суміжного права доходу, одержаного внаслідок порушення; виплату компенсації в розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу; відшкодування моральної шкоди; припинення підготовчих дій до порушення авторського права і суміжних прав у тому числі призупинення митних процедур, тощо.

Судам підвідомчі спори між співавторами, які виникають в процесі виконання укладеної між ними угоди про співавторство. В разі порушення спільного авторського права кожний співавтор може захищати свої право в судовому цивільному процесуальному порядку.

Спори з приводу об'єктів, що не охороняються Законом України (в редакції від 11 липня 2001 р.) «Про авторське право і суміжні права» (ст. 10), суду непідвідомчі.

§ 6. Підвідомчість спорів, що виникають з відносин, які врегульовані правом на відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки та знаки для товарів і послуг

Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р.13 встановлено, що правова охорона надається винаходу і корисній моделі, що не суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоспроможності. Об'єктом винаходу визнається продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини), спосіб, а об'єктом корисної моделі — конструктивне виконання пристрою (ст. 5).

Судам підвідомчі спори щодо видачі патентів України на винаходи, що охороняються авторськими свідоцтвами (п. З Постанови Верховної Ради України «Про введення в дію Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»)14. Заявник може оскаржити будь-яке рішення державного органу України з питань інтелектуальної власності, зокрема стосовно заявки щодо одержання патенту до Апеляційної ради Держпатенту, а її рішення — до суду (ст. 22 Закону). Власник патенту має право подати до Держпатенту для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання патентного винаходу (корисної моделі). Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, повинна укласти з власником патенту договір щодо платежів. Спори, які виникають під час укладання та виконання цього договору, розв'язуються в судовому порядку (п. 7 ст. 23 Закону). Виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки, Кабінет Міністрів України має право дозволяти використовувати винахід (корисну модель) без згоди власника патенту, але з виплатою йому справедливої компенсації. Спори щодо умов видачі дозволу і виплати компенсації та її розміру розв'язуються у судовому порядку (ст. 24 Закону)

Якщо винахід не використовується (або недостатньо використовується) протягом трьох років, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати винахід (корисну модель), у разі відмови власника від укладення ліцензійного договору, може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу (корисної моделі) (ст. 26 Закону). Судам підвідомчі інші спори, пов'язані із застосуванням цього Закону, зокрема, про: авторство на винахід (корисну модель); встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника патенту; укладання та виконання ліцензійних договорів; право попереднього користування; винагороду винахіднику; компенсації, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. ЗО).

Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. об'єктом охорони прав на промисловий зразок може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб (ст. 5 Закону). Судам підвідомчі спори, пов'язані із застосуванням цього Закону, зокрема, про: авторство на промисловий зразок; встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника патенту; укладання та виконання ліцензійних договорів; право попереднього користування; винагороду автору; компенсації, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. 27)15.

Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.16 об'єктом охорони права на знаки для товарів і послуг можуть бути словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів (ст. 5 Закону). Судам підвідомчі спори, пов'язані із застосуванням цього Закону, зокрема, про: встановлення власника свідоцтва; укладання та виконання ліцензійних договорів; порушення майнових прав власника свідоцтва, а також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом (ст. 21).

Судам підвідомчі також спори, пов'язані із застосуванням Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р.17

Відповідно до п. 1 ст. ЗО Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», п. 1 ст. 27 «Про охорону прав на промислові зразки», п. 1 ст. 21 «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» спори із застосуванням цих законів розв'язуються судом, господарським судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством України. Отже, справи, в яких хоча б однією стороною у спорі є громадянин, підвідомчі загальному суду, а спори між юридичними особами — господарському суду

За ст. 12 АПК господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, тому справи у спорах з Держпатентом України про видачу патенту юридичній особі, зокрема, роботодавцеві, підвідомчі господарському суду. Йому підвідомчі також всі спори між юридичною особою—власником патенту й іншою юридичною особою, пов'язані з порушенням майнових прав власника патенту, а також з укладанням та виконанням ліцензійних договорів та ін. Юридичні особи можуть передавати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, яким є рішення державного чи іншого органу, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства. Ними будуть рішення органів державного управління, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій. Отже, справи про визнання недійсним будь-якого акта (рішення) Держпатенту України, які підвідомчі господарському суду, третейському суду — непідвідомчі. Громадяни можуть передавати спори, які виникають між ними, на вирішення третейського суду (ст. 1 Положення про третейські суди), але справи, що виникають з цих правовідносин, в яких однією з сторін виступає Держпатент України, не можуть передаватися на вирішення третейського суду. Справи, підвідомчі суду, які виникають з промислової власності, за правовою природою належать до справ позовного провадження (переважно) і справ із адміністративно-правових відносин. До останніх відно- , сяться: справи по скаргах на будь- яке рішення Держпатенту стосовно заявки щодо одержання патенту після розгляду скарги Апеляційною радою; справи на рішення Держпатенту на видачу патенту після розгляду заперечень на їх рішення.

§ 7. Підвідомчість спорів, що виникають з шлюбно-сімейних правовідносин

Спори майнового характеру, які виникають із Ішіюбно-сімейних правовідносин, без винятку підвідомчі суду, а спори, що мають особистий не-майновий характер, підвідомчі як адміністративним, так і судовим органам. Відповідно до ст. 6 КпШС захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами запису актів громадянського стану, а також іншими органами і організаціями у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

Судам підвідомчі спори про: поділ спільного майна подружжя, який може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після його розірвання (ст. 29 КпШС); про стягнення утримання (аліментів) від другого з подружжя (ст. 32 КпШС); про визнання шлюбу недійсним в разі порушення умов його укладення (статті 15-17 КпШС), а також у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб) (ст. 45 КпШС). Судом вирішуються справи про розірвання шлюбу подружжя, яке має неповнолітніх дітей, або коли між подружжям виник спір про майно, яке є іх спільною сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним (статті 40, 41 КпШС). За наявності згоди на розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу провадиться в органах запису актів громадянського стану (ст. 41 КпШС). В органах загсу провадиться також розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми або недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також з особами, засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років. Але у випадках, коли той з подружжя, що був в ув'язненні, або опікун того з подружжя, який є недієздатним, порушать спір про дітей, про майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, або про стягнення аліментів на користь непрацездатного подружжя, розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку (ст. 42 КпШС). Встановлення походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, провадиться на підставі подачі спільної заяви батьком і матір'ю дитини в державні органи запису актів громадянського стану. При відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків, або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття (ст. 53 КпШС).

Судам підвідомчі справи про оспорювання запису батьківства (материнства) — особа, яка записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав, має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли щ стало або мало було стати відомо про проведений запис (ст. 56 КпШС). '

Судам не підвідомчі спори про прізвище та ім'я дітей. При різних прізвищах дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків, а при відсутності згоди — за рішенням органів опіки і піклування (ст. 62 КпШС); при відсутності згоди батьків щодо імені дитини спір вирішується органами опіки і піклування (ст. 63 КпШС). їх рішення може бути оскаржено до суду.

При відсутності згоди між батьками про участь у вихованні дітей одного з батьків, який проживає окремо, цей порядок визначається органами опіки І піклування. Коли батьки не підкоряються їх рішенню, то орган опіки І піклування, а також кожен з батьків вправі звернутися за вирішенням спору до суду (ст. 65 КпШС).

Відповідно до ст. 65і КпШС дід і баба мають право спілкуватися зі своїми неповнолітніми онуками. В разі відмови батьків від надання діду чи бабі такої можливості спір вирішується органами опіки і піклування. При невиконанні їх рішення батьками дід і баба вправі звернутися за вирішенням спору до суду.

Судам підвідомчі спори між батьками про місце проживання дітей (ст. 67 КпШС), про повернення дітей від будь-якої особи (ст. 68 КпШС).

Судам підвідомчі справи про позбавлення батьківських прав батьків або одного з них (ст. 70 КпШС). Питання про дозвіл батькам, позбавленим батьківських прав, на побачення з дитиною вирішується органами опіки і піклування, їх рішення може бути оскаржене батьками до суду (ст. 73 КпШС).

Суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передачу її на опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення батьківських прав, якщо залишення дитини у осіб, у яких вона перебуває, є небезпечним для неї. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі життю або здоров'ю дитини, органи опіки і піклування вправі прийняти рішення про негайне відібрання дитини у батьків або інших осіб, на вихованні яких вона фактично перебуває. У цих випадках органи опіки і піклування зобов'язані негайно повідомити прокурора і протягом семи днів після прийняття рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків або одного з них батьківських прав чи про відібрання дитини. Коли відпадуть причини, що перешкоджали належному вихованню дитини, батьки можуть порушити в суді справу про її повернення (ст. 76 КпШС).

При ухиленні батьків від виконання обов'язків утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, стягнення коштів на це (аліментів) провадиться в адміністративному порядку за постановою судці без порушення цивільної справи в суді. За наявності спору між батьками по аліментних обов'язках та про стягнення додаткових витрат на утримання дітей чи при необхідності вирішення інших спірних питань справа розглядається у порядку цивільного судочинства (статті 80, 86 КпШС). Судам підвідомчі справи про стягнення з батьків коштів на утримання дітей, влаштованих у дитячі заклади (ст. 87 КпШС), а також про стягнення аліментів з дітей на утримання непрацездатних батьків (ст. 81 КпШС), про стягнення аліментів з Інших осіб на утримання неповнолітніх дітей (ст. 95 КпШС), про зниження аліментів (ст. 83 КпШС), про зміну розміру аліментів, стягуваних на користь повнолітніх дітей та батьків (ст. 91 КпШС), про визначення заборгованості по аліментах за наявності спору (ст. 93 КпШС), про повне або часткове звільнення від сплати заборгованості по аліментах (ст. 94 КпШС).

В судовому порядку розглядаються справи про визнання усиновлення недійсним і скасування усиновлення (ст. 119 КпШС), справи за позовами опікунів і піклувальників про повернення їм дітей, які перебувають у них під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, що незаконно удержують дітей (ст. 141 КпШС), про відшкодування майнової шкоди, заподіяної опікуном чи піклувальником (ст. 152 КпШС).

Судам підвідомчі спори про визнання шлюбного контракту недійсним у випадку недодержання умов порядку його укладання або укладання контракту після реєстрації шлюбу, а також у разі погіршення становища будь-якого з подружжя порівняно із законодавством України. Кожна сторона в шлюбному контракті має право на судовий захист у разі недодержання іншою стороною умов контракту (пп. 8-Ю Порядку укладання шлюбного контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457).

У порядку окремого провадження судам підвідомчі справи: про усиновлення дітей (ст. 102 КпШС, ст. 265і ЦПК); про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану (ст. 161 КпШС, ст. 266 ЦПК); про встановлення фактів, що мають юридичне значення (статті 271, 273 ЦПК): родинних відносин громадян, перебування громадянина на утриманні, реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті; перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо шлюб в органах запису громадянського стану не може бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя; факту смерті особи в певний час при відмові органів запису громадянського стану зареєструвати акт смерті. Судовим порядком можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, урегульованих нормами шлюбно-сімейного законодавства.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» в п. 2 роз'яснив, що що відповідно до ст. 6 Закону «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» спори, що виникають із сімейних правовідносин, пов'язаних з особистими і майновими правами неповнолітніх, розглядаються спеціально уповноваженими на те суддями (складами судців).

§ 8. Підвідомчість спорів, що виникають з трудових правовідносин

Кодексом законів про працю України встановлено, що трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). У передбаченому порядку підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, які виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Не поширюється встановлений порядок на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ч. З ст. 221 КЗпП).

Однак згідно з ч. З ст. 16 Закону «Про звернення громадян» судам підвідомчі скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності.

Не поширюється встановлений ст. 221 КЗпП порядок і на спори, які виникають між працівниками та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними актами про працю. Індивідуальні трудові спори судців, прокурорських і слідчих працівників, працівників навчальних закладів, наукових та інших установ, прокурорів, які мають класні чини, розглядаються в цьому ж порядку, з врахуванням особливостей, передбачених законодавством (ст. 222 КЗпП).

Судам не підвідомчі трудові спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується загальним порядком18.

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях (ст. 224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП)

Відповідно до ст. 232 КЗпП безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних вище; 3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посаду державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формування причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у ч. З ст. 221 і ст. 222 КЗпП; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в судах розглядаються також спори про укладення трудових договорів (відмову в прийнятті на роботу): 1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір (наприклад, у випадках, передбачених законодавством, осіб, які були звільнені в зв'язку з направленням на роботу за кордон, призовом на строкову військову службу І повернулися після закінчення цієї роботи чи служби).

До правового регулювання підвідомчості суду справ, що виникають з трудових правовідносин, Конституцією України були внесені істотні зміни. Стаття 43 Конституції закріплює широкі трудові права громадяни, а оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі відносини, що виникають в державі, а за ч. З ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії і звернення до суду за захистом конституційних прав безпосередньо на підставі Конституції гарантується, тому трудові справи розглядаються судами й у тому разі, коли працівник не звертався за вирішенням спору до комісії по трудових спорах. Суд не вправі відмовити особі в прийняті позовної заяви лише з підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», п. 3). Попереднє позасу-дове вирішення трудових спорів у комісії по трудових спорах не є обов'язковим, тому працівник на свій розсуд вирішує питання звертатись чи не звертатись йому до неї за розв'язанням трудового спору.

Особливість характерна для підвідомчості і вирішення судом колективних трудових спорів (конфліктів). Такі спори виникають між сторонами колективного трудового договору, якими згідно з ст. З Закону від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» є наймані працівники підприємств і організацій, профспілкова чи інша уповноважена працівниками організація та власник підприємства, організації.

Колективний трудовий спір вважається таким, що виник (тобто в наявності), після обов'язкового застосування процедури попереднього врегулювання розбіжностей між сторонами (тобто примирної процедури), внаслідок якої власник або уповноважений ним орган повністю або частково відмовив у задоволенні вимог найманих працівників чи їх професійних спілок або коли строки розгляду вимог закінчились, а від власника не надійшло відповіді.

Примирна процедура врегулювання розбіжностей між сторонами колективного трудового договору провадиться з участю примирних комісій, незалежних посередників і трудового арбітражу (статті 7-16 названого вище Закону від 3 березня 1998 р., Указ Президента України від 17 листопада 1998 р. «Про утворення Національної служби посередництва і примирення»)

Для захисту своїх економічних І соціальних Інтересів працівники мають право на страйк (ст. 44 Конституції), який одночасно є засобом врегулювання колективного трудового конфлікту. Страйк на підприємстві оголошується рішенням загальних зборів (конференції) найманих працівників за поданням профспілкового органу чи іншої організації, уповноваженої представляти інтереси працівників. Одновасно з оголошенням страйку обирається орган (особа) для керівництва ним.

Орган, який очолив страйк, може, керуючись ст. 39 Конституції, організовувати проведення мітингів, зборів, пікетів, походів, демонстрацій за межами підприємства з обов'язковим завчасним сповіщенням органів місцевої виконавчої влади. Але в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або прав і свобод інших людей реалізація цього права може бути обмежена судом.

Аналіз ст. 39 Конституції свідчить, що право на звернення з заявою до суду щодо порушення справи про обмеження прав страйкуючих збиратися і провадити збори, мітинги, походи, демонстрації мають місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, повноваження яких поширюються на територію, на якій відбувається страйк. Така заява розглядається судами у порядку, встановленому для розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Судам підвідомчі також справи про визнання страйку незаконним з підстав, передбачених ст. 22 Закону від 3 березня 1998 р. ЦПК окремо не встановлено порядок їх розгляду, але, виходячи з характеру спірних трудових правовідносин і ст. 24 ЦПК, такі справи підвідомчі суду і на практиці правильно розглядаються у порядку позовного провадження за місцем знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК) — органу (особи), що очолює страйк. Звернутися до суду з позовом (бути позивачем) може власник особисто або уповноважений ним орган (представник). Стаття 23 Закону не передбачає право прокурора на звернення до суду з вимогою про визнання страйку незаконним, але він має таке право на підставі п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК та ст. 33 Закону «Про прокуратуру».

§ 9. Підвідомчість справ, що виникають з екологічних правовідносин

Справи із земельних правовідносин розглядаються в адміністративному і судовому порядку (ст. 105 Земельного кодексу, далі — ЗК).

Судам підвідомчі земельні й майнові спори, пов'язані з земельними правовідносинами, при участі в спорі стороною громадянина. Відповідно до статей 5, 124 Конституції, статей 5, 17, 26, 27, 28, 31, 42-44, 51, 103-107, 112, 114, 116 ЗК, ст. 5 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», а також роз'яснення, даного в постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (пп. 2-6), суди розглядають справи:

— про надання земельної ділянки для ведення (створення) селянського (фермерського) господарства в разі відмови в цьому рішенням районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради;

— про визнання незаконним рішення сільської, селищної, міської ради про відмову передати громадянину в приватну власність земельну ділянку, надану йому для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських будівель (присадибну ділянку), садівництва, дачного й гаражного будівництва;

— про захист і поновлення порушених прав власників земельних ділянок і землекористувачів, усунення перешкод у використанні земельними ділянками;

— про скорочення за наявності поважних причин шестирічного строку, протягом якого громадянам забороняється відчужувати земельну ділянку, передану у власність для ведення селянського (фермерського) господарства;

— про припинення права користування земельною ділянкою або права власності на неї у випадках: нераціонального використання земельної ділянки; використання її способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням; невикористання земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, протягом одного року і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб;

— про вилучення (викуп) земельних ділянок за заявами відповідних рад, підприємств, установ та організацій;

— про відшкодування власником землі та землекористувачам збитків і приведення земельної ділянки у стан, придатний для її використання за призначенням, підприємствами, установами, організаціями, які проводили розвідувальні роботи;

— про вирішення спорів між власниками жилих будинків, розташованих на суміжних (сусідніх) земельних ділянках, щодо усунення перешкод у користуванні останніми;

— про визначення порядку розпорядження земельною ділянкою та її використання громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі і споруди належать на праві спільної (сумісної або часткової) власності;

— про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави, самовільного обміну земельних ділянок землекористувачами, в тому числі і орендарями, а також угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок;

— про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, приведення їх у придатний для використання стан, знесення зведених на них будівель і споруд;

— про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної Земельним кодексом компетенції розглядався радою, з рішенням якої заявник не погоджується;

— про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами, зокрема, про відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, обмеженням прав власників землі, орендарів та інших землекористувачів, погіршенням якості земель чи приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, або шкоди, заподіяної їхніми неправомірними діями, що потягли псування, погіршення якості земель чи приведення їх у непридатність;

— про вирішення спорів між суб'єктами права колективної власності на землю і членами цих юридичних осіб (або їх спадкоємцями) про право на земельну частку, між садівницькими товариствами та їх членами, між членами такого товариства і членами їх сімей, чи іншими особами щодо використання наданої члену товариства земельної ділянки та усунення перешкод в цьому.

Судам не підвідомчі вимоги про встановлення меж земельних ділянок в натурі, які віднесені до компетенції землевпорядних організацій, за винятком випадків, визначених ст. 513 ЗК

Попередній порядок вирішення спорів узгоджувальною комісією, обраною радою, передбачений з приводу суміжного землекористування: додержання меж, правил добросусідства (щодо обов'язку власника або землекористувача дозволити власникам або землекористувачам сусідньої ділянки прохід до доріг загального користування для спорудження на сумісній ділянці необхідних комунікацій, вжиття заходів до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну ділянку). Але такі спори відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції підвідомчі розгляду судом і в тому разі, коли вони попередньо не вирішувалися узгоджувальною комісією.

Спори з питань користування надрами розглядаються в адміністративному і судовому порядку. Судам підвідомчі справи про стягнення коштів на відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра). Рішення державних органів геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного середовища, місцевих рад з питань користування надрами можуть бути оскаржені громадянами до суду (ст. 248і ЦПК).

Спори в галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються судом, радами чи органами, які утворюються ними, відповідно до їх компетенції. Судам, зокрема, підвідомчі спори про стягнення з громадян або громадянами з юридичних осіб коштів на відшкодування шкоди, заподіяної ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (статті 67, 68 Закону від 25 червня 1991 р. із змінами від 5 травня 1993 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»). Аналогічно в судовому порядку розглядаються спори про відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря (статті 44, 45 Закону від 19 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»); про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд (ст. 65 Закону України від 16 червня 1992 р. із змінами від 5 травня 1993 р. «Про природно-заповідний фонд України»); про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 58 Закону від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»); про відшкодування шкоди, заподіяної лісу внаслідок порушення лісового законодавства, про стягнення вартості незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів у разі неможливості їх вилучення (статті 100, 101 Лісового кодексу)

§ 10. Підвідомчість спорів, що виникають з кооперативних та інших правовідносин

Спори, що виникають з індивідуального членства в споживчому товаристві, вирішуються у відповідності з порядком, встановленим Статутом споживчого товариства, органом управління такого товариства, загальними зборами або зборами уповноважених товариства19. Трудові спори працівників споживчого товариства вирішуються у встановленому порядку КЗпП, а майнового характеру з участю членів споживчого товариства відповідно до ст. 24 ЦПК — судом.

Спори, що виникають з членства в колективних сільськогосподарських підприємствах, вирішуються органами самоврядування кооперативними підприємствами і судом. Судам підвідомчі спори: про стягнення збитків, заподіяних членами колективних сільськогосподарських підприємств чи іншими фізичними особами, спори, що виникають у разі виходу громадян з підприємства при здійсненні ними права на пай натурою, грішми або цінними паперами20.

Трудові відносини в селянському (фермерському) господарстві визначаються і регулюються його членами (ст. 23 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», а в кооперативах і колективних сільськогосподарських підприємствах можуть бути визначені законодавством про них або їх статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП межах особливості праці їх членів. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються у порядку, встановленому законодавством про працю (ч. 2 ст. З КЗпП), в межах особливостей їх праці.

Чинне законодавство не поширює на питання виключення з членів кооперативів або колективних сільськогосподарських підприємств, звільнення їх з певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми КЗпП, що врегулювують переведення на іншу роботу, порядок і підстави припинення трудового договору. Спори з цих питань вирішуються, виходячи з відповідних норм законодавства про кооперативи і колективні сільськогосподарські підприємства, з норм їх статутів та інших внутрігосподарських нормативно-правових актів. Якщо ними врегульовано питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування, то необхідно виходити з таких актів, а не з положень КЗпП21.

Відповідно до ст. 24 ЦПК судам підвідомчі цивільно-правові спори між гаражно-будівельними кооперативами та їх членами й іншими особами, крім спорів, які відповідно до чинного законодавства і статуту даного кооперативу віднесені до виключної компетенції загальних зборів кооперативу (зборів уповноважених) або до відання інших органів. Судам підвідомчі справи: 1) за скаргами засновників кооперативу з вимогами покласти на виконавчий орган сільської, селищної, міської, районної в місті ради обов'язок зареєструвати гаражно-будівельний кооператив, якщо ними в цьому було відмовлено або не проведено реєстрації в тридцятиденний строк з моменту подання заяви і необхідних документів; 2) за заявами гаражно-будівельних кооперативів про визнання неправильним рішення виконавчого органу , сільської, селищної, міської, районної в місті ради про відмову в згоді на | внесення змін та доповнень до статуту кооперативу (невирішення цього пи- 1 тання в тридцятиденний строк) або рішення про припинення діяльності кооперативу; 3) за позовами кооперативу про звільнення гаражного приміщення (стоянки), стягнення внесків на утримання і експлуатацію гаражів-стоянок, відшкодування шкоди, заподіяної майну кооперативу; 4) за позовами членів кооперативу про неправильність виключення з кооперативу, витребування гаража (гаражного приміщення, боксу, стоянки) з чужого незаконного володіння, усунення перешкод в користуванні гаражем та інших порушень їх прав, про стягнення паю, не повернутого в установлені статутом кооперативу строки після вибуття або виключення з кооперативу; 5) за позовом дружини члена кооперативу і членів його сім'ї, які брали участь у придбанні гаража (внесення паю), про визнання права власності на пай і на гараж, про переважне право на вступ до членів кооперативу; 6) за позовами j спадкоємців членів кооперативу про визнання права власності на гараж, про неправильність відмови в прийомі до членів кооперативу, про стягнення вартості спадкової частки в гаражі зі спадкоємця, прийнятого до кооперативу, якщо ніхто із спадкоємців не вступив до кооперативу і не розпорядився гаражем.

Разом з тим з підвідомчості суду вилучені справи по спорах гаражно-будівельного кооперативу з іншим кооперативом, підприємством, установою, організацією, об'єднанням, у тому числі спори щодо визнання права власності на самовільно збудовані гаражі або їх знесення.22.

Судам підвідомчі також інші справи, що виникають з спірних чи порушених матеріальних правовідносин з участю громадян.

Відповідно до Закону від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» суди розглядають спори про повернення частки майна в натурі учаснику (громадянину) товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) при виході його з товариства (ст. 54), а також про сплату йому частки прибутку, одержаного в поточному році до часу виходу з товариства

У разі смерті учасника товариства його спадкоємці мають право переважного вступу до нього, спір з якого підвідомчий суду (ст. 55 Закону).

Учасник ТОВ, виключений загальними зборами його учасників з товариства, може звернутися з позовом про його поновлення в товаристві (ст. 64 Закону).

При ліквідації ТОВ спори з участю його учасників — фізичних осіб вирішуються судами (ст. 21 Закону).

Особи, які виходять з акціонерного товариства, і їх правонаступники можуть вимагати в судовому порядку від AT сплати їм вартості належних акцій (статті 28, 32 Закону).

Спори, що виникають у процесі приватизації майна підприємства, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиним (цілісним) майновим комплексом, розглядаються судом або господарським судом (ст. ЗО Закону від 9 лютого 1997 р. «Про приватизацію майна»). Якщо у процесі приватизації не було створено господарське товариство, то скарги трудового колективу чи його членів на дії суб'єктів приватизації розглядаються судом у порядку гл. 31-А ЦПК.

Посилання до глави 10

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 14 від 25 грудня 1996 р., п. З «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (із змінами, внесеними постановами № 3 від 4 червня 1993 p.; № 4 від 31 березня 1995 p.).

2. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», із змінами і доповненнями від 7 липня, 14 жовтня, 31 грудня 1992 p., 21 січня, 5 травня 1993 p., (статті 48-57); постанова Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику в справах за позовами про захист права приватної власності» (зі змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 p.).

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок», із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму № 13 від 25 грудня 1992 р.

4. Закон України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», в редакції Закону від 15 грудня 1993 р. (статті 14, 23, 24); постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», зі змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998р

5 Закон України від 10 квітня 1992 р «Про оренду державного та комунального майна», Із змінами І доповненнями від 5 грудня, 4 травня 1993 р , 26 січня 1994 р (статті 31-33)

6 Закон України від 4 березня 1992 р «Про приватизацію державного майна», Із змінами І доповненнями від 7 липня, 18 вересня, 15 грудня 1992 р , 19 лютого 1993р , 22 лютого 1994 р (статті 29-30)

7 Закон України від 6 березня 1992 р «Про приватизаційні папери», Із змінами І доповненнями від 7 липня 1992 р (ст 8)

8 Закон України від 16 квітня 1991 р «Про зовнішньоекономічну діяльність», Із змінами І доповненнями від 19 лютого, 17 березня 1993 р (статті 33, 38-39)

9 Закон України від 19 березня 1996 р «Про режим Іноземного Інвестування», Із змінами І доповненнями від 14 липня 1999 р, 8 червня 2000 р (ст 50)

10 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р «Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України», Із змінами, внесеними постановами № 2 від 10 березня 1989 р, № 13 від 25 грудня 1992 р, п 2, № 15 від 25 травня 1998 р , п 9, постанова № 9 від 1 листопада 1996 р «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», п 15

11 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 18 вересня 1987 р «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», Із змінами, внесеними постановами № 13 від 25 грудня 1992 р , п 3, № 15 від 25 травня 1998 р j

12 Закон України від 23 грудня 1993 р «Про авторське право І суміжні права» (в ре- ' дакцй Закону України від 11 липня 2001 р)

13 Голос України —1994 —№21(771) —3 лют

14 Голос України —1994 —№21(771) — 3 лют , Закон України від 15 грудня 1993 р «Про племінне тваринництво»//Голос України —1994 —№4(754) —11 січ

15 Голос України —1994 —№30(780) —16 лют

16 Голос України —1994 —№31(781) —17 лют

17 Голос України —1993 —№93(593) — 21 трав

18 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р «Про практику розгляду судами трудових спорів», Із змінами, внесеними постановами № 4 від 1 квітня 1994 р , п 2 № 18 від 26 жовтня 1995 р № 15 від 25 травня 1998 р

19 Закон України від 10 квітня 1992 р «Про споживчу кооперацію», Із змінами І доповненнями від 14 жовтня 1992 р , 5 травня 1993 р (статті 5-9)

20 Закон України від 14 лютого 1992 р «Про колективне сільськогосподарське підприємство», Із змінами І доповненнями від 14 жовтня 1992 р , 4, 5 травня, 16 грудня 1993 р

21 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р «Про практику розгляду судами трудових спорів», Із змінами, внесеними постановами № 4 від 1 квітня 1994 р № 18 від 26 жовтня 1995 р , № 15 від 25 травня 1998 р , п 35

22 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 28 червня 1991 р «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів», Із змінами, внесеними постановою № 15 від 28 травня 1998 р , пп 2, З

Глава 11. Підсудність цивільних справ

§ 1. Поняття і види підсудності

Підвідомчі суду цивільні справи вирішуються Верховним Судом України, Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними (міськими) судами, військовими судами гарнізонів, регіонів, Військове-Морських Сил. Усі вони становлять систему судів загальної юрисдикцій, складають місцеві суди, апеляційні суди, Касаційний суд України (ст. 20 Закону «Про судоустрій»), реалізують судову владу, здійснюють правосуддя в цивільних справах, але мають різну, встановлену законом компетенцію Ourisdictio) у розгляді і вирішенні справ.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами як між собою, так і міждержавними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну (функціональна компетенція — competentia rations functionate), родову (предметна, об'єктивна компетенція — competentia ratione materiale), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція — competentia ratione personae).

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. За цією підсудністю районний (міський) суд, військовий суд гарнізону, які діють як місцеві суди, виступають судами першої інстанції, виконуючи функцію розгляду і вирішення по суті справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 21 Закону «Про судоустрій України», ст. 125 ЦПК).

Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військове-Морських Сил виконують потрійні функції: 1) розглядають і вирішують цивільні справи по суті по першій інстанції (статті 124, 24321, 24812 ЦПК); 2) перевіряють у апеляційному порядку законність і обгрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 289 ЦПК; ст. 29 Закону України «Про судоустрій»); 3) переглядають у зв'язку з нововиявленими обставинами постановлені ними рішення, ухвали, що набрали законної сили (ст. 3474 ЦПК). Верховний Суд України є судом касаційної інстанції (ст. 319 ЦПК) переглядає рішення за винятковими обставинами (ст. 3474 ЦПК) і продовжує здійснювати інші надані йому повноваження.

Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи по розгляду цивільних справ по першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Таке розмежування компетенції судових органів обумовлюється міркуваннями публічно-правового характеру стосовно найкращої організації судової влади — щоб створити для осіб, які потребують судового захисту, найбільш сприятливі умови для участі в судочинстві, для залучення всіх заінтересованих осіб і доказів у справі. За загальними правилами родової підсудності всі цивільні справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, крім тих, що віднесені законом до інших судів, розглядаються районними (міськими) судами (ч. 1 ст. 123 ЦПК).

Військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні цивільні справи: а) про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації, інші справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій; б) за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення службових осіб і органів військового управління, крім тих, що підсудні військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил.

Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії і рішення військових службових осіб і органів військового управління на рівні військових об'єднань і вище (ч. З ст. 123 ЦПК)

Верховному суду Автономної Республіки Крим, обласним, Київському І Севастопольському міським судам підсудні по першій інстанції справи по скаргах на рішення місцевих державних органів з питань перевищення встановленого законом строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, володіння та користування культовими будівлями і майном (ст. 248Ч цпк).

У справах про дострокове припинення повноважень народного депутата встановлена підсудність Київському міському суду (ст. 24321 ЦПК).

Цивільні справи, в яких однією із сторін є районний (міський) суд, військовий суд гарнізону, розглядають відповідно Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил.

Цивільні справи, в яких однією із сторін є Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний суд, Київський чи Севастопольський міський суд, підсудність по першій інстанції визначає Верховний Суд України (ст. 124 ЦПК). Він же визначає підсудність справ на особливо режимних об'єктах (ч. 4 ст. 123 ЦПК).

Верховному Суду України по першій інстанції підсудні такі справи, які виникають з державних і адміністративних правовідносин: а) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в Президенти України (ст. 2436 ЦПК); б) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 24316 ЦПК); в) по скаргах на рішення державного органу України у справах релігій, прийняте стосовно релігійних організацій (ст. 24812 ЦПК).

Родова підсудність у конкретних справах може бути змінена Головою Верховного Суду України, його заступниками, головами Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військового суду регіону, Військово-Морських Сил, які мають право в межах своєї компетенції витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого суду України (ст. 133 ЦПК). Отже, в ЦПК в одних випадках визначена родова підсудність в конкретних справах, в інших — надано право це зробити посадовим особам вищестоящого суду.

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою, або суб'єктивною, компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.

Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, по зв'язку справ.

Загальна підсудність визначає компетенцію суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК). Коли ним є громадянин, то позови пред'являються до суду за місцем його проживання (actor seguitur forum ref), його постійної осілості. Позови до підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності пред'являються за місцем знаходження їх органу управління (forum gestac administrationis). Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК встановлює інший вид підсудності.

Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати у справі (ст. 63 ЦПК) при її порушенні в суді несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлення безпідставних позовів, оскільки в разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправданих матеріальних збитків.

Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ст. 137 ЦПК), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 6 ст. 126 ЦПК, а також може порушити перед судом питання про розшук відповідача. Якщо невідоме місце фактичного перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, суд зобов'язаний оголосити розшук відповідача і покласти виконання такої ухвали на органи внутрішніх справ (ст. 97 ЦПК).

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред'явлений до одного із судів, визначених законом. Оскільки право вибору належить позивачеві, то ця підсудність ст. 126 ЦПК названа підсудністю за вибором позивача. Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо важливе життєве значення для громадян. Визначена вона ст. 126 ЦПК для позовів про стягнення коштів на утримання (аліменти) і про встановлення батьківства, позовів робітників і службовців, що випливають з трудових правовідносин, позовів, що випливають з авторського права, права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок та раціоналізаторську пропозицію, які можуть подаватися як за місцем проживання відповідача, так і за місцем проживання позивача.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодження здоров'я, а також втратою годувальника, можуть пред'являтися за місцем проживання позивача чи за місцем заподіяння шкоди. Але позови осіб, за якими стягуються періодичні платежі, про зміну їх розміру і строків, у тому числі і позови платників аліментів до стягувачів про їх зниження, пред'являються за загальною підсудністю.

За місцем проживання позивача або місцем знаходження відповідача можуть пред'являтися позови про поновлення трудових, пенсійних і житлових прав, повернення майна або його вартості, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням як заходу впливу взяття під варту, незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Альтернативна підсудність встановлена для позовів, що випливають з діяльності філіалу юридичної особи, які можуть бути пред'явлені також за місцем знаходження філіалу.

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача.

Але якщо відповідач не має в Україні місця проживання, то позови можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Місце знаходження майна відповідача та останнє відоме місце його проживання чи заняття повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.

Позови про розірвання шлюбу з особами, визнаними у належному порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства, а також з особами, засудженими за злочин до позбавлення волі на строк не менше трьох років, можуть пред'являтися за місцем проживання позивача. За місцем проживання останнього можуть пред'являтися позови також у випадках, коли при ньому перебувають неповнолітні діти або коли йому за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїзд за місцем проживання відповідача буде утрудненим. При взаємному бажанні подружжя справа може бути розглянута за місцем проживання одного з них.

Альтернативна підсудність передбачена також ст. 127 ЦПК, за якою позови, що випливають з договорів, де зазначено місце виконання, або виконати які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть бути пред'явлені за місцем виконання (forum contractus vel solutions).

Виключна підсудність встановлює, що пред'явлення позовів у деяких справах можливе тільки у точно визначеному законом суді. Вона передбачена ст. 130 ЦПК до незначної частини позовів, виключаючи можливість застосування до них інших видів територіальної підсудності, тому і названа виключною підсудністю. Це позови про право на будівлю, про виключення майна з опису, позови кредиторів спадкодавця, пред'явлені до прийняття спадщини спадкоємцями, підсудні суду за місцем знаходження цього майна або його основної частини (forum rei sitae). Виключна підсудність передбачена: для позовів про порядок користування земельними ділянками, які розглядаються районним (міським) судом за місцем знаходження земельної ділянки: для позовів клієнтів до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, які підсудні судові за місцем знаходження управління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія. За чинним законодавством претензії, які виникають з перевезення вантажів, пред'являються до управління залізниці призначення, а з перевезення пасажирів і вантажу можуть пред'являтися до управління залізниці відправлення чи призначення на розсуд заявника претензії, у зв'язку з чим аналогічні позови підсудні за місцем знаходження вказаних управлінь залізниць. Позови залізниці до пасажирів, відправників і одержувачів вантажу подаються за правилами загальної підсудності.

Договірна підсудність встановлюється за угодою сторін, у зв'язку з чим вона ще називається добровільною. Сторонам надається право встановлювати тільки договірну територіальну підсудність (ст. 129 ЦПК), але не родову, а також не дозволяється змінювати виключну підсудність.

Договірна підсудність може бути встановлена стосовно конкретних позовів, їх групи, що можуть виникнути з існуючих між сторонами цивільних

15 1-287 правовідносин. Угода сторін про підсудність може бути вкладена у формі окремого письмового договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу та ін.

Встановлена договірна підсудність є обов'язковою для сторін, але вони можуть відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності.

Сторона договору про підсудність може оспорювати його законність і обгрунтованість. Суд, встановивши, що такий договір порушує інтереси сторони чи третіх осіб, має право визнати його недійсним і застосувати до справи правила про підсудність, передбачені законом.

Підсудність по зв'язку справ (forum connexitates) встановлює, що позов підлягає розглядові суду, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів у справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу. Статтею 131 ЦПК передбачено, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання чи знаходження одного з них за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову. Цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, розглядається судом разом з такою справою. Якщо позов не був заявлений або не був вирішений у кримінальному процесі, то він пред'являється в порядку цивільного судочинства за правилами територіальної підсудності.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору між сторонами, пред'являють позов суду, в провадженні якого перебуває спірна справа сторін (ст. 107 ЦПК).

§ 2. Наслідки порушення правил про підсудність. Зміна підсудності

Підсудність справи встановлюється суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження — під час порушення справи в суді. Якщо справа даному судові не підсудна, суддя повертає її позивачеві для передачі до належного суду зі своєю мотивованою ухвалою про неприйняття. Така ухвала може бути оскаржена і на неї може бути внесено подання.

При надісланні позовної заяви до суду поштою або якщо її непідсудність даному судові була виявлена не при прийнятті, суддя повинен негайно повідомити про це позивача та переслати заяву разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги, внесення подання — після постановлення ухвали судом апеляційної інстанції про залишення скарги, подання без задоволення (ст. 132 ЦПК).

Подана до суду позовна заява з додержанням правил про підсудність повинна бути прийнята ним до свого провадження і розглянута по суті. Справи, розпочаті розглядом по суті, забороняється передавати до іншого суду (тобто змінювати підсудність) за незначними винятками. Зміна підсудності можлива судом, в провадженні якого перебуває справа, і керівниками вищестоящих судів.

Передача справи судом, в провадженні якого вона перебуває, до іншого суду України можлива у випадках: 1) якщо суд визнає, що справу за змістом і характером обставин можна зручніше вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем, іншою правомочною особою, яка порушила справу в інтересах інших осіб; 2) якщо відповідач, місце проживання якого не було відоме, подасть заяву про передачу справи за місцем його дійсного проживання і таке прохання буде визнане судом таким, що заслуговує задоволення (ч. 2 ст. 133 ЦПК). Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу і повідомляє позивача.

Після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в разі пред'явлення скарги, внесення подання — після постановлення апеляційною інстанцією ухвали про залишення скарги, подання без задоволення заява разом з ухвалою пересилається до належного суду України.

Зміна підсудності — передача справи з одного суду до іншого в межах України можлива також за ініціативою керівників вищестоящих судів з метою забезпечення належного виконання завдань правосуддя.

Голова Верховного Суду України, його заступники, а також голова Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, військового суду регіону, Військове-Морських Сил мають право в межах своєї компетенції на клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора або з власної ініціативи витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого суду України.

Зміна підсудності настає також тоді, коли після відсторонення судді замінити його в даному суді неможливо. Справа в таких випадках надсилається до Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського чи Севастопольського міського суду, військового суду регіону, Військо-во-Морських Сил для передачі на розгляд іншого суду (ст. 133 ЦПК).

Справа, надіслана в установленому порядку від одного суду до іншого в межах України, повинна бути прийнята судом, до якого вона була спрямована до розгляду. Суперечки між судами про підсудність не допускаються (ст. 135 ЦПК).

Глава 12. Витрати по провадженню цивільної справи

§ 1. Поняття та види витрат та їх значення

Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві в ЦПК мають назву «Судові витрати» (глава 5), яка не зовсім точно віддзеркалює їх правову природу. Ними є витрати, які несуть сторони, треті особи з самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження та у деяких справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, за вчинення в їх інтересах цивільних процесуальних дій, пов'язаних з розглядом справи у порядку цивільного судочинства.

Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві складаються з двох видів — державного мита і витрат, пов'язаних з розглядом справи (ст. 63 ЦПК).

Державним митом є грошовий збір, що справляється державними органами в установленому розмірі з фізичних і юридичних осіб за вчинення в їх інтересах окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення1. В цивільному судочинстві — державне мито — грошовий збір, що справляється в судових органах з заяв і скарг, котрі подаються громадянами і юридичними особами до суду, та за видачу їм копії документів — судових рішень, ухвал, постанов, і який зараховується до бюджету місцевого самоврядування.

Обов'язок сплачувати державне мито за ведення цивільних справ у судах, що покладений на заінтересованих у справі осіб, має за мету забезпечити компенсацію державі певної частини коштів, що витрачаються на утримання і функціонування судової влади та на виконання соціально-економічних програм, котрі фінансуються з бюджету. Справляння державного мита позитивно впливає на поведінку сторін матеріально-правових відносин, стимулює їх до добровільного і своєчасного виконання своїх обов'язків і цим самим попереджає від пред'явлення до них безспірних позовних вимог. Введення державного мита за провадження цивільних справ в суді (правильне за своєю суттю) може мати й негативні наслідки — перешкоджати наданню державою судового захисту. Тому розмір такого мита незначний, а подекуди громадяни у визначених законом випадках, а також з врахуванням їх майнового стану зовсім звільняються від його сплати.

Витрати, пов'язані з розглядом справи, складаються: з сум, що підлягають виплаті свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; з витрат на проведення огляду на місці, на розшук відповідача. Розмір витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді, на відміну від державного мита, залежить не від ціни заявлених позовних вимог та їх характеру, а від фактичних затрат, пов'язаних з участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними своїх функцій. Витрати, пов'язані з розглядом цивільної справи в суді, покладені на сторін та інших заінтересованих осіб, покликані: гарантувати добровільне виконання ними своїх обов'язків із спірних матеріальних правовідносин, запобігати тяганині, пред'явленню безпідставних позовів, виникненню недобросовісних спорів проти законних і обґрунтованих вимог сторони і сприяти економії цивільних процесуальних засобів.

Правовий режим справляння державного мита і сплати інших витрат по провадженню цивільної справи в суді врегульований статтями 63-81 ЦПК, іншими законами і підзаконними актами України. Відповідні роз'яснення зроблено в окремих постановах Пленуму Верховного Суду України2.

§ 2. Державне мито

Об'єктом справляння державного мита в судах виступають цивільні процесуальні документи, перелік яких чітко і повно визначений в нормативному порядку. Державне мито справляється: 1) з позовних заяв; 2) із зустрічних позовних заяв; 3) із заяв третіх осіб, які заявляють самостійні позовні вимоги на предмет спору між сторонами; 4) із скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності; 5) із скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; 6) із апеляційних і касаційних скарг на рішення судів; 7) із заяв і скарг у справах окремого провадження; 8) за повторну видачу копії судового рішення, ухвали, постанови.

До позовних заяв, з яких справляється державне мито, відносяться, зокрема, заяви, в котрих виражені позовні вимоги про присудження відповідної суми грошей, про право власності на будівлі чи інше майно, про визнання права одного із подружжя на частку у спільному сумісно нажитому майні за час шлюбу, про поділ майна в натурі, про виділ частки майна із спільної часткової власності, про визнання договорів відчуження майна (купівлі-продажу, дарування, заповіту) та інших недійсними, інші заяви, що подаються особами для захисту порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з цивільних, шлюбно-сімейних, житлових, земельних, трудових, природоохоронних та інших матеріально-правових відносин.

До заяв і скарг у справах окремого провадження, з яких справляється мито, відносяться: заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; заява про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; заява про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення; заява про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, скарга на нотаріальні дії або на відмову в їх вчиненні, заява про усиновлення дитини.

Скаргами на рішення і ухвали судів з яких справляється мито, є скарги, які подаються на порушення апеляційного та касаційного провадження (статті 290, 320 ЦПК).

Інші заяви і скарги, що не відносяться до позовних заяв, заяв і скарг у справах окремого провадження, апеляційних, касаційних скарг не підлягають оплаті державним митом. Ними є окремі скарги (подаються окремо від апеляційної, касаційної скарги), якими оскаржуються ухвали суду, постановлені одноособово і колегіальне у передбачених ст. 291 ЦПК випадках, зокрема: про відмову забезпечити докази (ст. 39 ЦПК), визначення ціни позову та судових витрат (ст. 81 ЦПК), відмову в знятті чи зменшенні штрафу, накладеного судом (ст. 83 ЦПК), відмову в поновленні пропущеного строку (ст. 89 ЦПК), а також інші ухвали суду; заяви, які подаються на вирішення окремих питань, що виникають у процесі провадження у справі та виконання по ній судового рішення, — про забезпечення доказів, позову, про вступ у справу третіх осіб без самостійних вимог, про зміну підсудності, зміну чи скасування накладеного судом штрафу, про виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні, про постановлення додаткового рішення, роз'яснення рішення, про перегляд рішення, ухвали, постанови у зв'язку з нововиявленими обставинами, про розстрочку або відстрочку виконання тощо (п. 22 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції від 22 квітня 1993 р.)

Державне мито справляється в такому розмірі ставок:

а) Із позовних заяв — І 7с ціни позову, але не менше J неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) із скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності — 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

в) із позовних заяв про розірвання шлюбу — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу — 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян; у разі поділу майна при розірванні шлюбу — згідно з зазначеним вище п. «а»;

г) із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому законом порядку безвісно відсутніми або недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років — 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

д) із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму жилих приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

е) із заяв, скарг у справах окремого провадження — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

є) із позовних заяв з переддоговірних спорів — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

ж) із позовних заяв про розгляд питань захисту честі і гідності — 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

з) із касаційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, — 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання позовної заяви, іншої заяви і скарги, а з майнових спорів — ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми;

і) за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду — 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії (Стаття 3 (п. 1) Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін в статтю j Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

Встановлені ставки справляння державного мита свідчать про те, що їх розмір визначений а) у відсотковому відношенні до ціни позову; б) у розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діє на час сплати мита (з 1 жовтня 1995 р. — 17 гривень)3.

Ціну позову складає грошова сума в гривнях, яка відображає заявлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і визначається за правилами, встановленими ст. 65 ЦПК:

1) у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою;

2) у позовах про витребування майна — вартістю відшукуваного майна;

3) у позовах про стягнення аліментів — сукупністю всіх виплат, але не більше як за один рік;

4) у позовах про строкові платежі і видачі — сукупністю всіх платежів або видач, але не більше як за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі — сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач — сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше як за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач — сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше як за один рік;

8) у позовах про дострокове розірвання договору майнового найму — сукупністю платежів за користування майном протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше як за три роки;

9) у позовах про право власності на будинки, що належать громадянам на праві приватної власності, — дійсною вартістю будинку, а для будинків, що належать державним, кооперативним та іншим громадським організаціям, — не нижче їх балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою всіх вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Ціна позову вказується в позовній заяві. Якщо зазначена ціна позову явно не відповідає дійсній вартості стягуваного, то ціну позову і розмір мита має визначати суддя, постановивши про це відповідну ухвалу. У випадку, коли в заяві не вказана ціна позову І встановити її в момент подання неможливо, суддя, приймаючи позовну заяву, попередньо визначає розмір належного до сплати мита, виходячи з приблизної ціни позову. Тоді остаточна ціна позову і розмір мита визначаються в рішенні у справі з стягненням недоплаченого або поверненням переплаченого мита. Якщо при постановлених судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи зі збільшеної суми позову.

При поданні позову разом кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється виходячи з загальної суми позову і сплачується позивачем пропорційно частки поданих кожним вимог.

З загальної суми позову мито справляється також при поданні позову одним позивачем до кількох відповідачів та при об'єднанні суддею в одне провадження кількох однорідних позовних вимог (ст. 144 ЦПК).

Позовні заяви колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств до громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, до інших громадян про визнання договорів недійсними або про зміни і доповнення їх умов, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовних заяв з переддоговірних спорів, — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, незалежно від того, оспорюється договір у цілому чи лише в якій-небудь частині.

З позовних заяв про право власності на майно, про визнання недійсним договорів відчуження майна, про визнання права на частку в майні, при виділенні частки із загального майна і про витребування спадкоємцями належної їм частки майна державне мито сплачується виходячи з вартості відшукуваного майна або його частки. У тих випадках, коли позовна заява має одночасно майновий і немайновий характер, мито сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового і немайнового характеру. З позовних заяв про розірвання шлюбу одночасно з поділом майна державне мито справляється як за розірвання шлюбу, так і за поділ майна.

Державне мито з зустрічних позовних заяв та з заяв третіх осіб, які заявляють самостійні позовні вимоги, сплачується на загальних підставах. Аналогічний порядок встановлений для сплати мита належним позивачем при заміні ним неналежного позивача, а також правонаступником позивача, якщо мито не було сплачено позивачем.

У випадках виділення судом однієї або кількох із об'єднаних позовних вимог в самостійне провадження державне мито, сплачене при поданні позовної заяви, не повертається і перерахунок його розміру не провадиться, а за наділеною в самостійне провадження вимогою мито повторно не сплачується.

З повторно поданих позовних заяв, які раніше були залишені без розгляду, мито сплачується знову на загальних підставах. При цьому, коли в зв'язку з залишенням позовної заяви без розгляду, мито підлягало поверненню, але не було повернуто, до повторно поданого позову може бути доданий первісний документ про сплату мита, якщо не минув рік з дня зарахування його до бюджету.

У справах, які підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, державне мито сплачується до подання позовної заяви, заяви і скарги та до повторної видачі копії судового рішення чи іншої постанови за місцем виконання таких процесуальних дій. Сплачується мито шляхом безготівкового перерахування з розрахунку платника митними марками або готівкою до кредитної установи. Приймання кредитними установами державного мита від громадян здійснюється у всіх випадках з видачею відповідної квитанції за встановленою формою, а перерахування — видачею примірника платіжного доручення, завіреного кредитною установою.

З позовів, що подаються до суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті.

Митні марки наклеюються на позовну заяву, заяву, скаргу і погашаються підписом судді з зазначенням дати. Квитанція банку і завірене ним платіжне доручення додаються до позовних заяв, заяв і скарг та залишаються у цивільній справі в суді.

Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках і у порядку, передбачених ст. 69 ЦПК, ст. 8 Декрету «Про державне мито», пп. 15-21 Інструкції про обчислення і справляння державного мита: 1) внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством; 2) відмови в прийнятті заяви, скарги; 3) повернення позивачу позовної заяви, заявнику — заяви чи скарги, а особі, яка оскаржила рішення суду, — касаційної скарги в разі невиконання ними вимог судці про виправлення недоліків, виявлених у зазначених процесуальних документах (ст. 139 ЦПК); 4) закриття провадження в справі з підстав, що остання не підлягає розглядові в судах, чи заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення спору і можливість застосування цього порядку втрачена (пп. 1, 2 ст. 227 ЦПК); 5) залишення заяви без розгляду з підстав, що заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категори справ порядку попереднього позасудового вирішення справи І можливість застосування цього порядку не втрачена, чи подання заяви недієздатною особою (гаї. 1, 2 ст. 229 ЦПК). Державне мито підлягає поверненню і в інших випадках, передбачених законодавством України.

Сплачене державне мито повертається за ухвалою судді чи суду фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло, на заяву платника мита, подану ним протягом року з дня зарахування мита до бюджету.

Заява платника про повернення державного мита, сплаченого в іноземній валюті, і висновок з цього питання органу, в якому було сплачено мито, подаються в Експортно-імпортний банк України, який вирішує питання повернення мита платнику в іноземній валюті.

На забезпечення більш повного доступу громадян і юридичних осіб до правосуддя і судового захисту їх майнових і особистих немайнових прав та реалізації положень принципу публічності в цивільному судочинстві чинним законодавством, поряд з іншими гарантіями, встановлені пільги щодо сплати державного мита окремими категоріями осіб. Відповідно до ст. 4 Декрету «Про державне мито» від сплати державного мита звільняються:

— позивачі — робітники та службовці — у справах, що виникають з трудових правовідносин; члени колективних сільськогосподарських підприємств, працівники селянських (фермерських) господарств — у справах, пов'язаних з їх трудовою діяльністю;

— позивачі у справах, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію та промислові зразки:

— позивачі у справах про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника;

— позивачі за позовами про стягнення аліментів;

— громадяни (сторони) у касаційних скаргах і скаргах на рішення, що набрали законної сили, у справах про розірвання шлюбу;

— сторони у справах, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням такого заходу, як взяття під варту, або незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також у справах, пов'язаних з виплатою грошової компенсації, поверненням майна або відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»;

— позивачі у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином;

— громадяни, віднесені до першої та другої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

— громадяни, віднесені до третьої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років;

— громадяни, віднесені до четвертої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають або постійно працюють і проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що за станом на 1 січня 1993 р. вони проживали або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

— інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи, інваліди І та II групи;

— державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадку, передбаченому чинним законодавством, із заявами до суду на захист прав та інтересів інших осіб; споживачі — за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав;

— органи місцевого та регіонального самоврядування: за позовами про стягнення з громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми діями або бездіяльністю, а також внаслідок невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування; за позовами про припинення права власності на земельну ділянку;

— органи соціального страхування та органи соціального захисту — за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги і пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім'ї, а органи соціального захисту — також за позовами про стягнення неправильно виплачених допомоги та пенсій; — позивачі і відповідачі — фінансові органи та державні податкові інспекції, органи контролю за цінами;

— позивачі — Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на місцях, підприємства «Укрзалізниці», які здійснюють захист лісонасаджень, органи рибоохорони — у справах про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі забрудненням навколишнього середовища, порушенням лісового господарства та нераціональним використанням природних ресурсів і рибних запасів;

— всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які мають місцеві центри у більшості областей України; Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи; республіканське добровільне об'єднання «Організація солдатських матерів України» за позовами, з якими вони звертаються до суду;

— Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

— Генеральна прокуратура України та її органи — за позовами, з якими вони звертаються до суду в інтересах громадян і державних юридичних осіб;

— Українська державна страхова комерційна організація та її установи — за позовами, з якими вони звертаються до суду в усіх справах, пов'язаних з операціями обов'язкового страхування;

— Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації; Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення; Фонд винаходів України;

— громадяни за позовами про відшкодування збитків, завданих неповерненням у терміни, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, що були залучені до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян;

— Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення;

— державні органи приватизації за позовами у справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів держави;

— державні замовники і виконавці державного замовлення — за позовами у справах про відшкодування збитків, завданих укладанням, зміною державних контрактів, а також їх неналежним виконанням; — Державний комітет України з матеріальних резервів і підприємства, установи, організації системи матеріального резерву (ліквідований, створена акціонерна компанія, яка підпорядковується Міністерству економіки України) — за позовами, з якими вони звертаються в суд у справах про виконання договірних обов'язків суб'єктами господарської діяльності, що випливають із Закону від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»; інші особи у випадках, передбачених законом.

Місцеві ради мають право встановлювати додаткові пільги для окремих платників щодо сплати державного мита, яке зараховується до місцевих бюджетів, а Міністерство фінансів України — щодо державного мита, яке зараховується до державного бюджету України.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, вправі звільнити його від сплати державного мита у доход держави (ч. 4 ст. 63 ЦПК), зменшити його розмір (ч. З ст. 68 ЦПК).

§ 3. Витрати, пов'язані з розглядом справи в суді

Статтею 63 ЦПК до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) суми, що підлягають виплаті свідкам і експертам; 2) витрати, пов'язані з проведенням огляду на місці; 3) витрати на розшук відповідача.

За викликаними до суду свідками, експертами та перекладачами зберігається їх середній заробіток за місцем роботи. Якщо зазначені особи не є працівниками підприємств, установ, організацій, їм виплачується винагорода за явку до суду або виконану роботу (ст. 71 ЦПК). Винагорода виплачується за відрив від звичайних занять з урахуванням їх характеру від 20 до 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за один день. При виконанні ними процесуальних обов'язків свідка, експерта, перекладача за межами постійного місця проживання, їм відшкодовуються витрати, понесені у зв'язку з переїздом до місця виклику і назад, наймом житла і добові. Свідкам виплачується винагорода в розмірі 12 відсотків мінімального розміру заробітної плати на день.

Перекладачам, експертам і спеціалістам, які виконують свої функції не в порядку службового доручення, за виконану роботу виплачується винагорода, що визначається залежно від кваліфікації і складності завдання в межах від 5 до 10 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за одну годину роботи. При проведенні експертизи особливої складності розмір винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації встановлені такі розміри винагород: — за письмові переклади — від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

— за усні переклади — від 5 до 10 відсотків неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одну годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з писемністю вяззю, власною графікою, ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, як і переклади на іноземні мови, віднесені до рідкісних мов, що мають писемність вяззю, власну графіку, написання ієрогліфами, клинописом, оплачується із збільшенням ставок на 25 відсотків (пп. 8-10 Інструкції)4.

За правилом ст. 73 ЦПК кошти, необхідні на оплату свідків, експертів, а також на проведення огляду на місці, вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд на місці провадиться за клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, потрібні для цього кошти вносяться обома сторонами порівну. Перелічені суми не вносяться стороною, звільненою від оплати судових витрат. В таких випадках оплата провадиться з коштів, що відпускаються за кошторисом.

Виплата винагороди свідкам, експертам, перекладачам, а також відшкодування їм витрат у зв'язку з явкою провадиться за ухвалою судді негайно після виконання ними своїх процесуальних обов'язків незалежно від стягнення з сторін сум, необхідних для цього.

Відшкодування витрат військовослужбовців, які викликаються до суду як свідки, законні представники потерпілих, експерти, перекладачі (проїзд, витрати по найму жилого приміщення, добові), провадиться за вимогою військових частин за встановленими нормами. Самим військовослужбовцям ніякі витрати не відшкодовуються.

Окремий порядок передбачено для стягнення витрат, пов'язаних з розшуком відповідача, місце фактичного перебування якого невідоме, і що можливо як за ініціативою суду, так і за заявою позивача. Для цього суд (судця) виносить ухвалу, покладаючи розшук відповідача на органи внутрішніх справ, витрати котрих стягуються з відповідача на користь держави в розмірі до п'яти мінімальних заробітних плат5.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, відносяться інші витрати, які ст. 63 ЦПК не включені до судових витрат, але, по суті, є такими. Це, зокрема: 1) витрати заявника у справі окремого провадження про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, пов'язані з публікацією в місцевій пресі оголошення про виклик до суду держателя цінного паперу (ст. 279 ЦПК); 2) витрати сторони, пов'язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у справі (ст. 76 ЦПК), та з оплатою інших осіб, які за чинним законодавством можуть здійснювати в судочинстві у справі цивільне процесуальне представництво; 3) витрати сторони за фактичну втрату робочого часу (ст. 77 ЦПК).

§ 4. Розподіл та відшкодування понесених витрат у справі

Витрати, понесені сторонами у справі, розподіляються між ними за правилами, встановленими статтями 75-78 ЦПК.

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони всі понесеш витрати у справі незалежно від того, що ця сторона була звільнена від їх оплати на користь держави. Якщо позов задоволене частково, витрати присуджуються позивачеві пропорційно розміру задоволених судом позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено. Суд касаційної або наглядної інстанції при зміні рішення або постановленні нового рішення відповідно змінює і розподіл витрат між сторонами.

Витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, який здійснював цивільне процесуальне представництво сторони, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони в розмірі до п'яти відсотків від задоволеної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою суми (ст. 76 ЦПК). У справах немайнового і непозовного характеру витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, визначаються судом залежно від складності справи і затраченого часу на її провадження. В аналогічному порядку відшкодовуються стороні витрати, понесені на оплату юридичної допомоги, наданої особами, які мають право здійснювати в судочинстві у справі цивільне процесуальне представництво.

Але відповідно до ч. 2 ст. З Закону України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства» держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення захисту їх прав.

Витрати, понесені позивачем при відмові його від позову, відповідачем не відшкодовуються. Але якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок добровільного їх задоволення відповідачем після пред'явлення позову, то суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені у справі витрати.

Порядок розподілу витрат у справі, в тому числі і на оплату адвоката, сторони можуть передбачити в укладеній між ними мировій угоді. Якщо цього не було зроблено, то стягнення витрат провадиться у порядку, передбаченому ст. 75 ЦПК.

Витрати у справі, понесені стороною, відшкодовуються не тільки другою стороною, а також у випадках, передбачених ст. 79 ЦПК, за рахунок держави. Так, при відмові повністю або частково в позові органам прокуратури, а також іншим органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим організаціям, установам, підприємствам і окремим громадянам, які звернулися з вимогою до суду на захист прав та охоронюваних законом Інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК), понесені відповідачем у справі витрати відшкодовуються з коштів бюджету повністю або пропорційно тій частині позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати судових витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться за рахунок держави.

При відмові в позові до відповідача, який був притягнутий як другий відповідач у справі (ч. З ст. 105 ЦПК), понесені ним витрати позивачем не відшкодовуються, а відносяться за рахунок держави і відшкодовуються з коштів бюджету.

Особі (позивачу), яка пред'явила позов до сторін у справі про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису, в разі задоволення судом позову, понесені нею витрати у справі відшкодовуються з коштів бюджету (ч. З ст. 79 ЦПК).

Понесені судом витрати у випадках, передбачених статтями 75 і 80 ЦПК, відшкодовуються державі.

Витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони пропорційно до тієї частини позову, щодо якої рішення постановлено проти неї, і зараховуються в доход держави. Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, звільнена від сплати судових витрат, то останні стягуються з другої сторони у доход держави.

Так, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, і державне мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягуються з відповідача у доход держави пропорційно задоволеній частині позовних вимог. Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при відмові в позові, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, стягуються з позивача в доход держави

У випадках задоволення позову частково, коли відповідач звільнений від сплати витрат, понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи стягуються у доход держави з позивача, не звільненого від сплати судових витрат, пропорційно тій частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Понесені судом витрати в разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати витрат у справі, не відшкодовуються, а приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться також за рахунок держави.

В доход держави стягуються витрати з відповідача (боржника), понесеш органами внутрішніх справ на його розшук, оголошений судом (ст. 97 ЦПК).

Суд або суддя на заяву громадянина (сторони, третьої особи з самостійними вимогами, заявника), який повинен відшкодувати державі витрати, пов'язані з розглядом справи, виходячи з майнового стану, може звільнити чи зменшити розмір судових витрат, що стягуються у доход держави (ч. З ст. 68 ЦПК).

Ухвала суду в питаннях визначення ціни позову та судових витрат може бути оскаржена (ст. 81 ЦПК).

Посилання до глави 12

1 Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р «Про державне мито» (ст 1) //Голос України —1993 — 12лют, ст 1 Закону України від 18 грудня 1991 р «Про державне мито» зупиненого згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р № 7-93 // Відомості Верховної Ради України —1992 — № 12 — Ст 170

2 Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р № 7-93 «Про державне мито» // Голос України — 1993 — 12 лют, Із наступними змінами, Закон України від 11 липня 1995 р «Про внесення змін І доповнень до деяких законодавчих актів України» // Голос України — 1995 — 16 серп № 154, Закон України від 20 квітня 2000 р «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито» // Урядовий кур'єр, 13 травня 2000 р № 85, В А Кройтор Защита прав и интересов в суде — X, 2000 — С 203-205, Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової Інспекції України № 5 від 22 квітня 1993 р , Із змінами, внесеними наказом від 31 грудня 1993 р // Закон І бізнес — 1994 — № 8, Інструкція про порядок І розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів І спеціалістів, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р № 710 // В А Кройтор Вказ праця — С 273-278

1/ї*1 -104 3. Указ Президента України від 21 листопада 1995 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 13 вересня 1994 р. № 519» // Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 27 листопада 1995 р. № 01-8/844.

4. Інструкція про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710.

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» // Урядовий кур'єр. —1995. — № 20

Глава 13. Санкції цивільного процесуального права

§ 1. Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права

Нормами цивільного процесуального права є встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах загальними судами та визначають систему процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права характеризуються такими ознаками:

1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм в цивільному процесуальному законодавстві немає;

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, для суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участі у справі. Вони визначають обов'язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного масштабу до різних осіб;

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, в тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності; 5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства по захисту ' прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. ,

Для правильного розуміння закріплених в нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими будуть норми статей 99, 103, 107, 108, 140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК — доказів, ст. 84 ЦПК — процесуальних строків, статті 100,101 ЦПК — процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦПК письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 6 ЦПК встановлюється, що правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними будуть норми статей 9, 14, 32, 46, 52, 84 та ін. ЦПК.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у «Розділі 1. Загальні положення» і встановлені щодо основних засад цивільного судочинства, складу суду і його відводу (статті 1-23); підвідомчості цивільних справ, доказів (статті 24-62); судових витрат, судових штрафів (статті 63-83); процесуальних строків, судових викликів і повідомлень (статті 90—97). До них відносяться норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передбачені ст. 143 ЦПК. Вони діють з урахуванням особливостей при підготовці справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства — в стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження та ін. або при розгляді певної категорії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм, та встановлюють з них виключення (чч. 2, 3 ст. 152 ЦПК та ін.). Так, ст. 129 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності. Стаття 109 ЦПК регулює особливості участі в цивільному процесі третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають із трудових правовідносин. А ч. 2 ст. 152 ЦПК регулює особливості застосування способів забезпечення позову.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (статті 95, 217 ЦПК), заборонення (статті 135,142 ЦПК), примушування (статті 44,48, 53 та ін. ЦПК). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 99, 103, 107, 108 та ін. ЦПК)

Правова норма за структурою складається з певних частин. В теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція — наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми1. На думку окремих авторів, норма цивільного процесуального права є двочленною і складається лише з гіпотези і диспозиції2.

Але аналіз норм ЦПК підтверджує, що вони мають як тричленну, так і двочленну структуру. Тричленну структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44 ЦПК: гіпотеза — свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; диспозиція — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ

Тричленну структуру має норма, встановлена статтями 57,58 ЦПК: гіпотеза — для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя може призначити експертизу; диспозиція — особа, призначена експертом, повинна з'явитися на виклик суду і дати правдивий висновок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 1853 КпАП, а за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову з поважних причин від виконання покладених обов'язків — відповідає за статтями 384, 385 КК.

Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 1 ст. 45 ЦПК: гіпотеза — свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання; диспозиція — може допитати суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу.

Тричленну структуру має норма ст. 85 ЦПК, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків, а двочленну структуру — норма ст. 89 ЦПК, яка регулює продовження та поновлення процесуальних строків. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 9 ЦПК «Мова, якою ведеться судочинство» має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення — скасування судового рішення — визначена ч. З ст. 309 ЦПК. Аналогічно норма 1 ст. 210 ЦПК забезпечується санкцією, визначеною ч. 3 ст. 309 ЦПК, передбачає обов'язкове скасування рішення, якщо справа розглянута з порушенням таємниці нарадчої кімнати.

Структурні елементи норм цивільного процесуального права мають різний характер, в зв'язку з чим можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються:

а) за характером викладених в них обставин — на односторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому, при наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних — друге. Прикладом може бути ст. 172 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначеш. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 194 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 144 ЦПК про об'єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз'єднання позовів, пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК про допуск судом негайного виконання рішення. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню (ст. 89 ЦПК про продовження процесуальних строків).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класифікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 103 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені статтями 100, 101 ЦПК, про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність. Прості й описові диспозиції можна класифікувати на визначені й відносно визначені.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі, правила визначені. Відсилочною буде диспозиція ст. 53 ЦПК, якою передбачено, що витребування речових доказів та вирішення питання про відповідальність за їх ненадання провадиться в порядку, встановленому ст. 47 і ст. 48 цього Кодексу. Відсилочною буде диспозиція ст. 302 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у апеляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, встановленими в цій главі.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, передбаченому Положенням про третейські суди України.

§ 2. Поняття, види і функції санкцій цивільного процесуального права

Найважливішими гарантіями реалізації норм цивільного процесуального права є встановлені ним санкції. Незважаючи на їх важливе теоретичне і практичне значення, в науці цивільного процесу вони майже не досліджувалися, а в навчальній літературі — не розглядалися3. Цим пояснюється й неоднозначне визначення поняття санкції. Розуміння санкції лише як заходу державного примусу4 звужує її зміст до заходу відповідальності, що є одним з видів санкції.

Санкції — це встановлені в нормах цивільного процесуального права наслідки, що настають за їх недодержання і порушення, тобто всі правові наслідки, які забезпечують їх реалізацію5. Ними є заходи захисту і заходи відповідальності.

Заходи захисту спрямовані на припинення правопорушення, на поновлення порушеного права і забезпечення виконання обов'язку. Нових (додаткових) обов'язків на суб'єктів цивільних процесуальних правопорушень вони не покладають. До заходів захисту відносяться санкції, що припиняють правопорушення (припиняючі), і які поновляють права (правопонов-люючі). Припиняючи санкції спрямовані на припинення неправомірних процесуальних дій, а, отже, проти настання правових наслідків, на досягнення яких спрямовані такі дії, зокрема: відмова в прийнятті заяви до провадження суду (ст. 136 ЦПК), в прийнятті зустрічного позову (ст. 140 ЦПК); залишення заяви, касаційної скарги і подання без руху (статті 139, 393 ЦПК), попередження (ст. 167 ЦПК), закриття провадження у справі і залишення заяви без розгляду (статті 227, 229 ЦПК) та ін.

Правопоновлюючі санкції спрямовуються на поновлення порушених цивільних процесуальних прав і на забезпечення виконання обов'язків шляхом скасування (повного або часткового) незаконних рішень, ухвал, » постанов суду (статті 305, 334 ЦПК), поворот виконання (статті 420-422 1 ЦПК) та ін. |

Заходи відповідальності покладають на правопорушника новий додат- 1 ковий обов'язок — відшкодувати збитки, сплатити штраф, тобто виявляються в покаранні. В процесуальній літературі це положення не безспірне

Юридичною відповідальністю визнається: застосування припиняючих і правопоновлюючих санкцій за невинні об'єктивно протиправні діяння6, реалізація і застосування санкцій7 та ін. Такі судження не тільки не грунтуються на положеннях чинного процесуального законодавства, а й ігнорують відмінність між санкцією захисту і відповідальністю.

Вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної відповідальності є норми цивільного процесуального права, що передбачають відповідальність за окремі види цивільних процесуальних правопорушень. В них відсутнє саме поняття відповідальності, але визначені заходи відповідальності та підстави їх застосування за конкретні правопорушення. ЦПК встановлює такі заходи відповідальності: штраф (статті 153,158,284 та ін.), стягнення винагороди за втрату робочого часу (ст. 77), стягнення судових витрат (ст. 75), примусовий привід (статті 44,174), видалення з залу судового засідання (ст. 164).

Отже, встановлені нормами цивільного процесуального права і забезпечені державним примусом заходи, що покладаються на учасників процесу у вигляді обтяжливого, нееквівалентного (додаткового) обов'язку або неком-пенсованого позбавлення прав за протиправні цивільні процесуальні дії або за бездіяльність, називаються цивільною процесуальною відповідальністю.

Заходи відповідальності спрямовуються на майно і особу правопорушника, заходи захисту — на саме правопорушення, його наслідки та на дії (бездіяльність) правопорушника. Для застосування заходів процесуальної відповідальності необхідна, як правило, вина правопорушника і тільки як виняток — настає безвинна відповідальність. Для застосування заходів захисту вина правопорушника не потрібна.

Заходи цивільної процесуальної відповідальності мають майновий або особистий немайновий характер.

Майновий характер мають штраф, стягнення завданих збитків в тому числі стягнення винагороди за втрату робочого часу і судових витрат. Немайновий — примусовий привід (статті 44, 174 ЦПК), видалення з залу судового засідання. У процесі розгляду справи з залу судового засідання можуть бути видалені особи, які беруть участь у ній, — сторони або треті особи (ч. 4 ст. 164 ЦПК). Цей захід примусу застосовується до зазначених осіб за порушення встановленого порядку під час розгляду справи і спрямовується на припинення здійснення ними права на участь в судовому засіданні. Для громадянина — позбавлення права на присутність в судовому засіданні, для сторін і третіх осіб — припинення права брати участь в розгляді судом справи, а, отже, і на виконання процесуальних дій, спрямованих на захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів.

Цивільні процесуальні санкції захисту і відповідальності сприяють попередженню правопорушень, але встановлені ЦПК такі заходи, як окрема ухвала (ст. 235), забезпечення позову (ст. 149), забезпечення можливих збитків відповідача (ст. 158), попередження (ст. 164), спрямовані виключно на запобігання порушенням цивільних процесуальних норм, а також шкідливим наслідкам, які можуть настати внаслідок правопорушень.

Режим законності в цивільному судочинстві забезпечується також застосуванням до суб'єктів цивільних процесуальних правопорушень заходів кримінальної, дисциплінарної, адміністративної і громадської відповідальності.

За злісне і більш небезпечне цивільне процесуальне правопорушення, яке виступає одночасно кримінальним злочином, настає кримінальна відповідальність. Підлягають кримінальній відповідальності за ст. 384 і ст. 385 КК свідок (ст. 44 ЦПК), експерт (ст. 58 ЦПК), перекладач (ст. 167 ЦПК). Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у вирішення судових справ, за погрозу щодо судці, народного засідателя, за посягання на їх життя і інш. (статті 376, 377, 379, 382 КК).

Представники сторін і тих осіб, що е посадовими особами, а також члени колегії адвокатів за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку громадського впливу (ст. 117 ЦПК).

Судді несуть дисциплінарну відповідальність за порушення законності при розгляді цивільних справ, за допущення навмисного порушення закону або несумлінність, що призвели до скасування чи зміни судового рішення (ст. 31 Закону «Про статус судців»).

Адміністративна відповідальність встановлена: за неповагу до суду, що виявилася в злісному усуненні від явки до суду свідка, позивача, відповідача чи в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну неповагу до суду або встановленим в суді правилам. Накладається адміністративне стягнення у вигляді арешту на строк до п'ятнадцяти діб або штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів (ст. 1853 КпАП). Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали (постанови) суду або подання судці чи невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу (постанову) чи подання тягнуть накладення адміністративного штрафу від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів (ст. 1856 КпАП).

Функціонування санкцій процесуального захисту і процесуальної відповідальності можливе тільки в механізмі цивільних процесуальних правовідносин. Правовідносинами об'єднуються в діалектичній єдності суб'єктивні процесуальні права і обов'язки, реалізація і виконання яких забезпечується застосуванням державного примусу відповідно до встановлених санкцій. Але як засіб впливу на правопорушника шляхом покладання на нього додаткових обов'язків або позбавлення прав на виконання певних процесуальних дій чи застосування інших заходів державного примусу, санкція за цією ознакою має спільність з суб'єктивними процесуальними правами і обов'язками. Санкції перебувають в складі правовідносин і стосовно їх змісту виконують правоохоронювальну функцію. Перебуваючи в потенційному стані, вони можуть перейти в нову якість — в динамічність при виникненні правопорушення, але не завжди в складі первинних правовідносин. Підстави для застосування санкції цивільної процесуальної відповідальності у вигляді відшкодування завданої майнової шкоди і санкції скасування незаконних і необгрунтованих рішень виникають у складі первинних правовідносин, але реалізуються в інших самостійних процесуальних правовідносинах.

Інші санкції відповідальності (штраф, видалення з залу судового засідання) і, як правило, санкції процесуального захисту реалізуються в складі первинних правовідносин при аномальному їх розвитку.

Застосуванням санкцій захисту і відповідальності забезпечується реалізація їх функцій: поновлення порушеного цивільного процесуального правопорядку шляхом припинення неправомірних дій (бездіяльності) суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин і спонукання їх до виконання своїх обов'язків, а також забезпечення реалізації кореспондуючих їм прав суду або органу судового виконання; захист прав громадян і організацій як конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, порушених неправомірними діями; зміцнення законності в цивільному судочинстві і запобігання цивільним процесуальним правопорушенням; виховання суб'єктів правовідносин, інших громадян в дусі неухильного виконання норм цивільного процесуального права.

§ 3. Цивільні процесуальні штрафи

Цивільні процесуальні штрафи — це самостійна галузева відповідальність (цивільна процесуальна відповідальність) у вигляді заходу майнового впливу, встановленого ЦПК, і застосовується судом до осіб, котрі не виконали покладених на них конкретних процесуальних обов'язків в складі цивільних процесуальних правовідносин у справі.

ЦПК цивільні процесуальні штрафи встановлено: за неявку в суд свідка (ст. 44), за неподання на вимогу суду письмових і речових доказів (статті 48, 53), за порушення вжитих судом заходів по забезпеченню позову (ст. 153), за не повідомлення особами, які беруть участь у справі, про зміну своєї адреси (ст. 95), за порушення порядку під час розгляду справи (ст. 164), за неявку в судове засідання будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, ї їх представників (ч. 6 ст. 172, ч. 1 ст. 174).

Єдина для всіх зазначених правопорушень штрафна санкція характеризується особливостями за суб'єктним складом, підставами відповідальності, умовами і процесуальним порядком застосування.

У всіх правопорушеннях штраф передбачено в розмірах до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Встановлена відносна визначеність розміру штрафу пояснюється тим, що в штрафній санкції надто важко і майже неможливо відобразити численний зміст її складів, який визначається характером правопорушення, а за деякими складами — матеріальним станом правопорушника, формою його вини і наступною поведінкою. Тому законодавець визначив зміст санкції тільки в загальному вигляді і залишив на розсуд суду вибір конкретного розміру штрафу залежно від складу і змісту цивільного процесуального правопорушення.

Суб'єктний склад відповідальності у вигляді штрафу неоднорідний. Це — особи, які беруть участь у справі, а також ті, що не беруть участі у ній.

Особи, які не беруть участі в справі, несуть цивільну процесуальну відповідальність у вигляді штрафу: свідки — за неявку в суд без поважних причин (ст. 44 ЦПК); посадові особи підприємств, установ, організацій і громадяни — за відмовлення без поважних причин подати на вимогу суду письмові або речові докази і за неповідомлення про неможливість їх подачі у встановлений строк (ст. 48 ЦПК); за порушення заходів по забезпеченню позову, які забороняють провадити певні дії, платежі, передавати майно (ст. 153 ЦПК); за незабезпечення явки представника організації в судове засідання (ч. 6ст. 172 ЦПК).

Цивільний процесуальний штраф може бути накладений також на осіб, які беруть участь у справі: за невиконання обов'язку повідомити суд про зміну своєї адреси, місця проживання або місця перебування під час провадження у справі (ст. 95 ЦПК), за неявку в судове засідання без поважних причин, відсутність яких потягла за собою відкладення розгляду справи (ч. 6 ст. 172 ЦПК); на відповідача у справі про стягнення аліментів — за неявку в судове засідання без поважних причин (ч. 1 ст. 174 ЦПК).

Аналіз норм ЦПК, які регулюють відповідальність у вигляді штрафу, якщо їх розглядати в плані сформульованих в гіпотезах обставин, свідчить, що вони є односторонніми і визначають лише неправомірні обставини, настання яких тягне застосування штрафу, передбаченого в санкції норми процесуального права. За ступенем чіткості і повноти сформульованих в них обставин вони рідко бувають визначеними (статті 44,48, 53 ЦПК), переважно вони є відносно визначеними. Так, відповідно до ст. 164 ЦПК особі, яка порушує порядок в судовому засіданні, головуючий від імені суду робить попередження. При порушенні порядку в судовому засіданні сторонами або третіми особами суд відкладає розгляд справи або видаляє порушників з залу судового засідання на весь час судового розгляду або на частину його. За неповагу до суду, що виявилася в непідкоренні свідка, позивача, відповідача й інших громадян розпорядженню головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну неповагу до суду або встановленим в суді правилам, накладається адміністративне стягнення у вигляді арешту на строк до п'ятнадцяти діб або штраф в розмірі від 0,5 до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 1853КпАП).

Але не зрозуміло, чи є штраф додатковим засобом впливу на порушників, який застосовується разом з видаленням з залу судового засідання, чи має самостійне значення, і чи необхідна винна поведінка таких осіб при застосуванні цивільних процесуальних санкцій даної норми права?

Зміст структурних елементів норм ЦПК, якими передбачені штрафні санкції, дає можливість стверджувати, що винна поведінка правопорушника не є обов'язковою умовою для їх застосування. В теорії цивільного процесу це питання широко не досліджувалося, але в юридичній літературі мають місце категоричні судження, що штраф може бути накладений на правопорушника за наявності вини або припущення про її наявність при виявленні факту невиконання процесуальних обов'язків6. Але такий висновок не випливає з норм ЦПК, якими передбачені штрафні санкції. Наявність вини необхідна для настання відповідальності: свідка — за неявку в суд (ст. 44), посадових осіб і громадян — за невиконання обов'язку про подання до суду письмових і речових доказів (статті 48, 53); осіб, які порушили порядок в залі судового засідання (ст. 164); посадових осіб організацій, які не забезпечили явку представників в судове засідання (ч. 4 ст. 172); осіб, І які порушили заходи по забезпеченню позову (ст. 153).

В більшості з цих норм відповідальність передбачена за винну протиправну бездіяльність — за невчинення особою певних процесуальних дій, покладених на неї законом чи судом (статті 44, 48, 53, 172 ЦПК). За винні  протиправні дії відповідальність настає тільки за порушення заходів по забезпеченню позову (ст. 153 ЦПК). За деякі цивільні процесуальні правопорушення відповідальність настає за наявності факту скоєння правопорушення, за невиконання у встановлений строк певних процесуальних дій (ст. 95 ЦПК). Наявність вини як неодмінної умови для цивільної процесуальної відповідальності за це правопорушення в зазначеній нормі не передбачено. На норми цивільного процесуального права, що встановлюють безвинну відповідальність, мало вплив положення цивільного права про можливість настання в окремих випадках цивільно-правової відповідальності як договірної, так і деліктної незалежно від вини8.

Наявність штрафної безвинної цивільної процесуальної відповідальності пояснюється також диспозитивним характером норм ЦПК, які передбачають відповідальність за конкретні правопорушення і надають суду право самому вирішувати питання про необхідність застосування чи не застосування штрафу до конкретної особи за певне цивільно-процесуальне правопорушення. Встановленню безвинної відповідальності сприяло і наявність окремого правила ст. 83 ЦПК про зняття або зменшення штрафу.

Штраф може бути накладений суддею або судом при колегіальному розгляді справ, передбачених статтями 124і, 237, 255 ЦПК.

Про накладення штрафу виноситься ухвала, копія якої надсилається оштрафованій особі (ст. 82 ЦПК). Остання протягом десяти днів після одержання копії може просити суд, який наклав штраф, про зняття або зменшення його розміру. Заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням оштрафованої особи, але її неявка не перешкоджає розгляду заяви. На ухвалу про відмову зняти штраф чи зменшити його розмір може бути подана апеляційна скарга і внесене апеляційне подання прокурором (ч. 2 ст. 291 ЦПК).

Штраф, встановлений цивільним процесуальним правом є самостійним галузевим видом відповідальності, яка відрізняється від штрафної відповідальності, встановленої іншими галузями права — цивільного, адміністративного, кримінального9, відповідно за цивільні, адміністративні, кримінальні правопорушення

В цивільному праві штрафні санкції виступають як вид неустойки (ст. 178 ЦК), якою визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойка застосовується тільки і виключно до тих цивільних правопорушень (за невиконання або неналежне виконання), де вона передбачена законом або договором. Наявність і розмір неустойки, як правило, визначаються законом і її умови є обов'язковими для включення до договору. Але сторони можуть включити до останнього сплату неустойки на випадок порушення таких його умов, за які в законі відповідальність не передбачена. Невключения в договір неустойки, якщо така передбачена законом, не звільняє сторону, яка порушила договірні відносити, від її сплати.

В цивільному процесі випадки настання штрафної відповідальності та її розмір за конкретні правопорушення визначаються виключно нормами ЦПК, сторони таких прав не мають.

Штраф як вид цивільно-правової відповідальності стягується з боржника на користь кредитора, виконуючи тим самим правопоновлюючу роль. Цивільно-процесуальні штрафи стягуються з осіб, які беруть, і тих, що не беруть участі у справі, за цивільно-процесуальні правопорушення не на користь сторін, а в державний бюджет.

В кримінальному праві штраф як кримінальна відповідальність виступає одним з видів покарання (п. 1 ст. 51 КК) і являє собою особливу форму державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину, та має на меті виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів і тягне судимість винного. Це вид покарання, який полягає в грошовому стягненні з засудженого в прибуток держави певної суми. Штраф як кримінальне покарання застосовується тільки до злочинця, має особистий характер, призначається судом публічно від імені держави. Штраф в кримінальному праві передбачений як основне і додаткове покарання у випадках і межах, установлених кримінальним законом за менш небезпечні злочини, що вчинюються в основному з корисливою метою або завдають майнову шкоду. Як основний вид покарання штраф широко диференційований (ст. 53 КК). Конкретний його розмір визначається виходячи з тяжкості скоєного злочину і майнового стану винного. А щоб він виконав караний, запобіжний і виховний вплив, його розмір визначається так, щоб він був відчутним, але посильним для засудженого. Одночасно з накладенням штрафу судом вирішується питання про відшкодування завданої шкоди потерпілим від злочину громадянам і організаціям. У випадку злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену його суму покаранням у вигляді виправних робіт (ч. 4 ст. 53 КК). Заміна цивільно-процесуального штрафу на іншу санкцію не допускається.

В адміністративному праві штраф є видом адміністративних стягнень за правопорушення (проступки), якими визнаються протиправні, винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління (статті 9, 24 КпАП). Отже, адміністративна відповідальність у вигляді штрафу настає за адміністративні правопорушення в сфері адміністративних правовідносин, їх охорона забезпечується різними органами державного управління, вони ж і застосовують штраф за адміністративний проступок (статті 218-244 КпАП). Як виняток штраф накладається суддями районних судів (ст. 221 КпАП). Це свідчить про те, що штраф, передбачений адміністративним правом, відрізняється від цивільно-процесуального штрафу за своєю правовою природою, за виконуваними функціями і широким суб'єктним складом його застосування10.

§ 4. Відшкодування майнових збитків

Цивільну процесуальну відповідальність у вигляді відшкодування майнових збитків несуть особи, які порушили вжиті судом заходи по забезпеченню позову, а перед відповідачем — позивач за збитки, завдані йому забезпеченням позову (статті 152,158 ЦПК). Заявник зобов'язаний відшкодувати держателю цінного папера збитки, заподіяні йому забороною видачі вкладів або облігацій державних позик та інших цінних паперів на пред'явника (ст. 284 ЦПК).

Понесені стороною витрати у справі (ст. 75 ЦПК) і неодержана винагорода за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку (ст. 77 ЦПК) мають розглядатися як збитки, а обов'язок по їх відшкодуванню — як майнова цивільна процесуальна відповідальність. На підставі ст. 75 ЦПК суд присуджує стороні, на користь якої постановлено рішення, з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і була звільнена від сплати судових витрат, на користь держави.

Тут слід відрізняти за характером і метою обов'язки по відшкодуванню судових витрат, покладені на позивача і відповідача. Відповідач повинен нести судові витрати тому, що він не виконав цивільний обов'язок, порушив суб'єктивне матеріальне право позивача, який змушений був звернутися в суд за захистом і поніс певні витрати, пов'язані з розглядом справи. У зв'язку з тим, що такі витрати позивач зазнав внаслідок неправомірних дій відповідача (суд постановив рішення на користь позивача), відповідач повинен відшкодувати їх позивачу. Отже, відшкодування позивачу судових витрат відповідачем є цивільною процесуальною відповідальністю за цивільне правопорушення і засобом, який забезпечує виконання суб'єктом цивільних правовідносин своїх обов'язків.

Позивач несе відповідальність по відшкодуванню відповідачу понесених останнім судових витрат у випадку відмови суду в задоволенні позову, тобто у зв'язку з тим, що ним був пред'явлений безпідставний позов. Тому така відповідальність позивача є цивільно-процесуальною, спрямованою проти цивільних процесуальних правопорушень і покликана забезпечити виконання стороною обов'язку сумлінно користуватися належними їй процесуальними правами (ст. 99 ЦПК).

Передбачена ЦПК майнова цивільно-процесуальна відповідальність є в одних випадках додатковою до штрафної (ст. 153 ЦПК), а в інших — самостійною ( статті 77, 158, 284 ЦПК).

Важливою умовою майнової цивільної процесуальної відповідальності є протиправність дій (бездіяльність), внаслідок яких були завдані збитки. Протиправними діями (бездіяльністю) є такі, що вчинені проти права, передбаченого цивільного процесуального правопорядку, порушують суб'єктивні права сторін. Такий характер матимуть дії осіб, вчинені проти встановлених судом заходів по забезпеченню позову, коли всупереч прийнятій судом забороні, такі особи зробили певні дії, платежі або передали майно (ст. 153 ЦПК), чим завдали збитків позивачу. Аналогічними будуть дії сторони, яка недобросовісно заявила безпідставний позов, або розпочала безпідставний спір проти позову, або систематично протидіяла правильному і швидкому розглядові та вирішенню справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК в таких випадках суд може покласти оплату на користь другої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку.

Іншу зовнішньо об'єктивну сторону матимуть дії осіб в правовій регламентації майнової відповідальності позивача і заявника, встановлені відповідно до ст. 158 і ст. 284 ЦПК. На підставі ч. 2 ст. 158 ЦПК відповідач, у разі відмови від позову, після набрання рішенням законної сили, може стягнути з позивача збитки, завдані йому забезпеченням позову. Але забезпечення судом позову може бути прийнято судом не тільки за заявою позивача, а й за заявою інших осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду (ст. 149 ЦПК). Дії зазначених осіб правомірні, не порушують встановлений правопорядок і суб'єктивні права відповідача. Вони лише зупиняють на відповідний період (до вступу рішення у справі в законну силу — ст. 155 ЦПК) можливість реалізації ним своїх прав. Тоді, чому позивач повинен нести майнову відповідальність за збитки, завдані правомірними діями інших осіб, які беруть участь у справі, і суду? Пояснюється це тим, що відмова в позові має місце тоді, коли позивачем був заявлений безпідставний позов, тобто вчинені протиправні дії — порушено обов'язок сумлінно користуватися процесуальними правами (ст. 99 ЦПК). В подальшому, з розвитком судочинства, були вжиті заходи по забезпеченню такого безпідставного позову і при цьому в інтересах позивача з метою забезпечити можливість виконання рішення у справі.

Аналогічні міркування можна навести на обґрунтування правила ст. 284 ЦПК, яка надає право стягувати з заявника збитки, завдані йому забороною видачі вкладів або облігацій державних позик та інших цінних паперів на пред'явника, незважаючи на те, що така заборона провадиться лише за ініціативою суду (ст. 278 ЦПК).

На захист суб'єктивних прав позивача може бути пред'явлена позовна вимога органами держави, органами місцевого самоврядування, профспілками, іншими організаціями, установами, підприємствами, прокурором (ст. 121 ЦПК). За їх ініціативою може бути прийнято судом і забезпечення позову, яким відповідачу були завдані збитки. Тому було б неправильним, щоб в цих випадках наставала відповідальність лише позивача. Правильніше — таких осіб на підставі субсидіарного застосування ст. 445 ЦК. І це тому, що органи держави, органи місцевого самоврядування, профспілки й інші організації, прокурор порушують цивільну справу в суді, вступають в процес у справі і здійснюють свою процесуальну діяльність, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав і охоронюваних законом інтересів громадян (ст. 121 ЦПК). Таку діяльність вони здійснюють тоді, коли громадяни або юридичні особи не мають можливості з будь-яких причин самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів, а також тоді, коли необхідно це зробити з метою припинення зловживання суб'єктивними правами або злісного невиконання обов'язків іншими особами. Можна стверджувати, що в таких випадках, керуючись правилом ст. 445 ЦК, вони діють в стані крайньої необхідності, а коли це так, то шкода, завдана відповідачеві прийнятим за їх ініціативою забезпеченням позову, повинна бути відшкодована такими особами безспірно, за умови відмови судом в позові, заявленому ними в інтересах інших осіб (позивачів). З врахуванням конкретних обставин, суд вправі покласти на позивача і таких осіб дольовий обов'язок по відшкодуванню збитків. Відповідальність позивача відшкодувати завдані збитки забезпеченням позову, незалежно від того, ним чи іншими особами був розпочатий процес у справі (статті 5, 121 ЦПК) та за ініціативою кого були вжиті судом заходи по забезпеченню позову, не настає за умови задоволення пред'явленого позову (ч. 2 ст. 158 ЦПК). Пояснюється це тим, що позивач і суб'єкти захисту прав інших осіб виконали свій обов'язок щодо сумлінного користування процесуальними правами і пред'явили обґрунтований позов (статті 99, 77 ЦПК), тобто в їх діях відсутня протиправність. Дії відповідача в цьому випадку будуть носити протиправний характер, який визначається, по-перше, тим, що він добровільно не виконав свій цивільно-правовий обов'язок і позивач внаслідок цього змушений був звернутися до суду з вимогою про захист права. По-друге, забезпечення судом позову відповідно до ст. 149 ЦПК допускається тоді, коли невжиття заходів забезпечення може утруднити або зробити неможливим виконання рішення, тобто об'єкт спору і майбутнього виконання може бути знецінений, знищений, прихований. А оскільки спірне майно чи грошові суми, на які може бути звернено стягнення, знаходяться у відповідача і їх зберіганню загрожує небезпека, то суд і змушений вжити заходів по забезпеченню позову. Отже, вжиття судом заходів по забезпеченню позову відбувається за наявності обставин, які свідчать про протиправні дії відповідача, можливість приховання і знецінення ним спірного майна. А оскільки забезпеченням позову в цьому випадку відповідачу завдаються збитки внаслідок протиправності його поведінки, то вони й не повинні відшкодовуватися. Це правило ст. 158 ЦПК виступає додатковою санкцією, яка забезпечує сумлінне виконання відповідачем своїх цивільно-процесуальних обов'язків.

У правильному визначенні відповідальності за цивільні процесуальні правопорушення вирішальне значення має встановлення наявності причинного зв'язку між протиправними цивільними процесуальними діями (бездіяльністю) і шкодою. Стаття 284 ЦПК надає право держателю цінного папера стягнути з заявника збитки, заподіяні йому забороною видачі вкладів чи облігацій державних позик та інших цінних паперів на пред'явника. Така заборона встановлюється суддею не за своєю ініціативою, не за клопотанням заявника, а на підставі вимоги ст. 278 ЦПК. Дії судді по забороні правомірні, а відповідальність покладається на заявника. Пояснюється це тим, що відповідно до статей 283, 284 ЦПК відповідальність заявника відшкодувати збитки настає у випадку відмови суду встановити факт втрати цінного папера І визнати його недійсним. Це свідчить про те, що заявник, порушивши в суді справу, діяв протиправне, порушив обов'язок сумлінно користуватися правом на звернення до суду за захистом охоронюваного законом суб'єктивного інтересу і при цьому з метою безпідставного набуття майнових благ. Внаслідок неправомірних процесуальних дій заявника суддею була встановлена заборона у видачі вкладів та інших цінних паперів, що призвело до заподіяння збитків держателю цінного папера. Неправомірні дії заявника (причина) стали наслідком встановлення суддею заборони і збитків.

Для характеристики цивільного процесуального правопорушення важливе значення має суб'єктивний елемент — вина заподіювача. Але, чи обов'язково її наявність для настання відповідальності за усіма складами правопорушень можна виявити на підставі аналізу структурного елемента норм ЦПК, що передбачають санкції відшкодування майнових збитків. Для відповідальності за ст. 158 ЦПК вина не встановлена. Досить наявності відмови по пред'явленому позову і збитків, завданих забезпеченням позову. Не потрібна наявність вини: заявника для стягнення з нього держателем цінного папера збитків (ст. 284 ЦПК), сторони для стягнення з неї судових витрат (ст. 75 ЦПК).

Наявність вини сторони необхідна для покладання оплати на користь другої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу (ст. 77 ЦПК). Винна поведінка сторони може полягати в заявлені безпідставного позову, в систематичному протидіянні правильному і швидкому розглядові та вирішенню справи, тобто в прямому умислі. Не вимагається наявність вини позивача для відшкодрання ним відповідачеві судових витрат (ст. 75 ЦПК).

Процесуальний порядок відшкодування завданих майнових збитків процесуальним правопорушенням звичайний: пред'явлення самостійного позову, який розглядається за правилами цивільного судочинства.

Посилання до глави 13

1 Недбайло П Е Применение советских правовых норм — М , 1960 — С 61-62 Бутнєв В В Сущность и порядок реализации гражданской процессуальной ответственности Текст лекций — Ярославль, 1989

2 КурылеВ С В О структуре юридической нормы // Труды Иркутского гос ун-та — Т XXVII Серия юридическая — Вып 4 — 1958 — С 179

3 Штефан М Й Гражданская процессуальная ответственность / Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций — К , 1988 — С 194-246, Курылев С В Санкции как элемент правовой нормы // Сов государство и право — 1984 — № 8 — С 50, Чечина Н А Понятие гражданской процессуальной ответственности // Проблемы гражданского и трудового права, гражданского процесса — М , 1982

4 Мельников А А Советский гражданский процессуальный закон — М , 1973 — С 42, Недбайло П Е Вказ праця — С 63

5 Алексееве С Общая теория социалистического права — Свердловск, 1964 — С 194

6 Самощенко И. С, фарукшин М X Ответственность по советскому законодательству — М , 1971 — С 44, Викут М А, Зайцев И М Гражданский процесс — Саратов, 1998 - С 106-107

7 Лепет О Э Санкции и ответственность по советскому праву — М, 1981 — С 97-102

8 Кузнецов Н В Санкции в гражданском процессуальном праве — Саратов, 1981 —С 11, Курс советского гражданского процессуального права — Т 2 — М , 1981 — С 63, Советский гражданский процесс — М , 1985 — С 145

9 Матвеев Г К Основания гражданско-правовой ответственности — М , 1970 — С 83, Братусь С Н Юридическая ответственность и законность Очерк теории — М, 1976

10 Штефан М Й Вказ праця —С 227-234

Глава 14. Докази і доказування в цивільному процесі

§ 1. Роль доказів і доказування в цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 15 ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

§ 2. Поняття і види доказів

Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 27 ЦПК, за якою доказами (instrumental в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування (probatio), одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані1, відривають докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти)2 не повністю відповідає ст. 27 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування)

Зміст доказів — сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів — засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. ЗО ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 28-61, 180-190 ЦПК), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв 'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні3; на особисті, речові і змішані4. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 180 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 40, 42 ЦПК). Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

§ 3. Доказування

В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб'єктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні5. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Отже, суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, вказані в ст. 98 ЦПК. Суд також є суб'єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 2 ст. 162, ст. 62 ЦПК), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. ЗО ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 28, 29 ЦПК). Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 62 ЦПК оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Таким чином, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів6.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК), тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 15 ЦПК), може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні.

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 43 ЦПК); на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердити (ст. 47 ЦПК) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, айв наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення (пп. 1,2 ст. 143 ЦПК). В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити на нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 171 ЦПК).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) (ч. 2 ст. ЗО, пп. 1, 2 ст. 143, ст. 171 ЦПК).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так, свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань. Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо по даній справі, тощо (статті 182-185 ЦПК).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 203, 210, ЦПК). Оцінка доказів — складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях7. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 160 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 28, 29 ЦПК). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 62 ЦПК). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, в сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі.

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь в дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності. Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 203 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.

В юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється в попередніх частинах доказової діяльності і втілюється в змісті постановлених ним численних ухвал, як то: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанції, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал, постанов суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 310, 336 ЦПК).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ст. 62 ЦПК. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності; 3) керуючись законом; 4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 27, ЗО ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи8.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ст. 456 ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я в зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 32 ЦПК). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя (ст. 454 ЦК, ст. 29 КпШС та ін.), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій) правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину шкоди — статті 370, 371 ЦК).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими наслідками цивільного процесуального характеру9, не відповідає ч. З ст. 235 ЦПК, за правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків10. Запропонована класифікація викликала певні зауваження11, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову12. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів в доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду — постановлення окремих ухвал (ст. 235 ЦПК).

В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності13. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. ЗО ЦПК, яка покладає на сторін обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи — складу юридичних фактів — має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування14.

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумують-ся (ст. 32 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК).

Загальновідомі факти (notoria) це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (notoria поп eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (notorium поп relevat ad onore proponendi). Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини (ч. З ст. 231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної силк, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст. 31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (praesumptiones) можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 448 ЦК за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом (ст. 448 ЦК) або випливають з його змісту (ст. 54 КпШС). їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав.

18-1-287 В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст. 40 Кодексу закріпила правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Розподіл обов'язків по доказуванню (onus probandi). Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sumper necessitas probandi incubit illi gut agit).

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (actore поп probandi reus absolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 448 ЦК та ін.).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 28 ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (пп. 4, 5 ст. 137 ЦПК). При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові докази (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК). При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 162 ЦПК). Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі (пп. 6-10 ст. 143 ЦПК) і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 41 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК)

Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 57 ЦПК). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 27 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 29 ЦПК).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44,46 ЦК). Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст. 202 ЦК), а також в інших передбачених законом випадках.

§ 4. Засоби доказування Пояснення сторін і третіх осіб

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 99 ЦПК), реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення (статті 180, 186, 188 та ін. ЦПК), правом на одержання від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання (статті 90-94 ЦПК), а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі (статті 314, 339 ЦПК).

Пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, виступають джерелом інформації, засобом доказування (статті 27, 40 ЦПК). Включення до змісту пояснень сторін і третіх осіб доводів, міркувань та заперечень, якщо вони не пов'язані з уточненням, розширенням, поглибленням відомих сторонам обставин у справі, суперечить положенням статей 27, 40, 99 ЦПК. Наприклад, особи, які беруть участь у справі, можуть висловлювати суду свою думку про можливість розгляду справи при відсутності свідків або експертів, які не з'явилися в судове засідання (ст. 175 ЦПК). Така думка не входить до складу пояснень сторін і третіх осіб про відомі обставини у справі.

Пояснення сторін в процесі доказування можуть надати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З цих же причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Не можна бути свідком у своїй справі — nemo testis idonius in causa propria.

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені.

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється в зміст позовної заяви (ст. 137 ЦПК). Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі при їх опитуванні в стадії підготовки справи до судового розгляду. В особливо складних справах суддя може запропонувати відповідачеві подати письмові пояснення у справі (пп. 1, 2 ст. 143 ЦПК).

При особистій участі в судовому засіданні пояснення сторін й інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані в протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення по збиранню доказів (статті 33, 180 ЦПК). Для забезпечення повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання один одному (ст. 180 ЦПК), а суду — вживати для цього усіх передбачених законом заходів (ст. 15; ч. 2 ст. 162 ЦПК).

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування другої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання здійснюється поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому буде не судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування другої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав15.

ЦПК відомо визнання фактів (ст. 40) і визнання позову (ст. 103). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання. Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією з сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 29 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК). При цьому не виключається доказова діяльність, спрямована на встановлення інших фактів підстав вимоги і заперечення сторін.

Визнання стороною в цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-не-будь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту.

Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці і оцінці поряд з іншими у справі доказами, одержаними від інших осіб й інших засобів доказування.

Показання свідків

Свідок (testis) особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи (ст. 41 ЦПК).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання (ст. 42 ЦПК). Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, які входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін й інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків в судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Ними можуть бути і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Свідком не може бути особа, яка бере участь чи повинна брати участь у справі іншим суб'єктом процесуальних правовідносин. Показання свідка не допускаються, якщо обставини, про які він може дати свідчення, складають службову таємницю. Частина 2 ст. 42 ЦПК забороняє бути свідками представників у цивільній справі або захисників у кримінальній справі щодо обставин, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням обов'язків представника або захисника. Законом передбачена таємниця вкладів у банку, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця. При необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, що грунтуються на угоді, виконаній в письмовій формі (ст. 202), договір доручення (ст. 191) та інші договори, урегульовані статтями 244, 257, 324, 375, 386, 396, 414 цього Кодексу.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду.

Особи, що заявляють про виклик свідка, повинні зазначити його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та обставини, що він може ствердити (ст. 43 ЦПК). Участь свідка в судовому засіданні і дача правдивих показань — обов'язок (ч. 2 ст. 41 ЦПК), який забезпечується цивільною процесуальною відповідальністю — ст. 44 ЦПК і кримінальною відповідальністю — статті 384, 385 КК.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. В зв'язку з цим у ЦПК передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 182 ЦПК), а лише потім попередити його про кримінальну відповідальність за статтями 384,385 КК за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні в тому ж складі суддів, який постановляє рішення. Свідок дає показання у формі вільного оповідання про все, що йому відомо у справі, яке конкретизується і доповнюється, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторона й інші особи, які беруть участь у справі, судці, а також у порядку повторного допиту (ст. 182 ЦПК).

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 45 ЦПК) в порядку виконання доручення суду, який розглядає справу (ст. 33 ЦПК), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягай 16 років не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх неповнолітніх (до п'ятнадцяти років і за розсудом суду від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років) обов'язково провадиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягай повноліття, з залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 184 ЦПК). Висловлена в юридичній літературі пропозиція про заборону використання показань неповнолітніх в цивільному судочинстві з моральних міркувань16, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають врахуванню нормативно встановлені умови (статті 41, 42 ЦПК): можливість їх використання в цивільному процесі, відношення їх до даної справи і стосунки з сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК), характер їх заінтересованості в справі.

Для можливого використання показань свідків у справі (ст. 42 ЦПК) встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи, і дача про них правильних показань.

Сприйняття може відбуватися в безпосередній або в опосередкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан погоди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. В деяких країнах показання свідків для передавання слухів і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються17. За КПК (ст. 68) не можуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї поінформованості. В ЦПК таке обмеження відсутнє, але в судовій практиці воно застосовується.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища і давність. Відтворення свідком фактів може характеризуватися неправильністю, неповнотою і нечіткістю, протиріччям і не бажанням інформувати про них суд. Але в порівнянні з іншими показаннями свідків, іншими показаннями наявні протиріччя повинні бути судом усунуті, про що зазначається в мотивувальній частині судового рішення (ч. 4 ст. 203 ЦПК). На достовірність показань свідків впливають особисті взаємовідносини з сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.

Письмові докази

Ними називаються виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему і структуру та в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали'8.

Вони класифікуються: залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, — на офіційні і неофіційні. Офіційні — документи, акти, службова переписка, яка виходить від державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами в межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах19. Стаття 44 ЦК закріплює просту письмову форму для певних угод, недодержання якої позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження на показання свідків (ст. 46 ЦК).

Тільки нотаріально посвідчені договори можуть бути засобами доказування наявності цивільних правовідносин між сторонами: купівлі-продажу жилого будинку (ст. 227 ЦК), обміну і дарування жилого будинку (статті 242, 244 та ін.; ст. 541 ЦК). Виняток складає правило ч. 2 ст. 47 ЦК, за яким, якщо одна з сторін повністю чи частково виконала угоду, яка потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Для підтвердження даного фактичного складу (в тому числі і наявності між сторонами спірних правовідносин) можуть бути використані всі передбачені ст. 27 ЦПК засоби доказування. Отже, при визначенні допустимості засобів доказування суд пов'язаний нормами цивільного права, які для певних угод встановлюють просту або нотаріальну форму, а в деяких випадках передбачають наявність документів певної форми або певного змісту (факт нестачі вантажу — комерційний акт, страхування — страховий поліс, відправлення вантажу — накладна, квитанція тощо).

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 137, ст. ЗО ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій і громадян (ст. 47 ЦПК) в оригіналі і копіях

При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 50 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тим, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 49 ЦПК), про що складається протокол.

Для залучення судом належних до справи письмових доказів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна зазначити в заяві: який письмовий доказ вимагається, підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа, і обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 47 ЦПК). Письмові докази, що їх вимагає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сторона або інша заінтересована особа може також бути уповноважена судом або суддею на одержання письмового доказу і представлення його суду.

Одержання судом письмових доказів забезпечується встановленою ст. 48 ЦПК цивільною процесуальною відповідальністю у вигляді штрафу, який застосовується за неповідомлення суду про неможливість подання (з зазначенням причин) в строк письмового доказу, а також в разі неповажності причин відмовлення від подачі письмового доказу. Накладення штрафу не звільняє зобов'язану особу від подання письмового доказу, що вимагається судом.

Дослідження письмових доказів і протоколів їх огляду для пізнання наявних у них даних про обставини справи здійснюється шляхом перевірки дійсності письмового доказу зовнішньо (veritas) і внутрішньо (bonitas) в безпосередній і усній процесуальній формі (статті 10, 160 ЦПК). Вони оголошуються в судовому засіданні та пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам і свідкам20. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів (ст. 186 ЦПК). Коли письмовий доказ важко прочитати, а, отже, і зрозуміти його зміст, може бути призначена судом експертиза. Як показання свідків можуть бути використані свідчення тих осіб, які склали письмовий доказ.

Специфічні особливості має використання даних з особистого листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів в цивільному процесі, їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, між якими відбувалася ця переписка і повідомлення. В противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).

Для особистого листування характерно, що необхідні обставини у справі викладені у формі листа, який написано певною особою, в певному місці, в певний час. Тому копія, вирізки, фотокопія особистих листів без оригіналу не мають правового значення.

Особисте листування відноситься до доказів, в зв'язку з чим на нього повністю поширюються правила про допустимість засобів доказування (статті 46, 29 ЦПК).

Особисте листування переважно відноситься до того періоду взаємовідносин сторін, коли можливість виникнення між ними конфлікту виключалася, тому вона може вміщувати необхідну, а то й єдину інформацію про їх дійсність. Інформація, викладена в особистому листуванні, може оспорюватися шляхом спростування її достовірності або ствердженням про її недостатність. Спростування достовірності можливе шляхом встановлення підробки листа, доказування невідповідності інформації або її суперечливості дійсним обставинам справи або доказування, що лист був написаний з певною метою. При оголошенні в судовому засіданні особистого листування необхідно виключати ті частини, в яких говориться про обставини, що стосуються інтимного життя сторін і не мають значення для справи. Принцип таємниці особистого листування не виключає можливості використання в судочинстві у цивільних справах однією стороною листування другої сторони, що було адресовано іншим особам, які не беруть участі в справі і які надали його в розпорядження заінтересованої особи. Порушенням цього принципу (таємниці листування) буде використання протиправне вилученого в інших осіб листування, в якому можуть бути викладені необхідні факти для вирішення справи. Отже, встановлений ЦПК порядок і межі використання особистого листування в цивільному судочинстві, підпорядковані принципу охорони особистого життя громадянина.

Речові докази

Ними будуть предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи (ст. 52 ЦПК). Вони виступають у справжньому вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо: Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони виступають доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо, їх місцезнаходження матиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.

В багатьох випадках не допускається можливість використання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак в письмових доказах. Наприклад, в комерційному акті, який складається організацією залізничного транспорту для підтвердження псування вантажу, зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як в письмовому доказі.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому статтями 47,48 ЦПК для письмових доказів. На забезпечення доказів вони можуть бути оглянуті (ст. 36 ЦПК). Зберігаються речові докази в справі або за окремим описом здаються в камеру схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані і опечатані, а в разі потреби — сфотографовані. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані (ст. 54 ЦПК). Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами виступають продукти та інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Після огляду повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціями, що можуть їх використати за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість за державними цінами на час повернення (ст. 55 ЦПК). Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований в письмовому документі, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом (inspectio ocularis), а також пред'явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів викликається необхідністю встановлення належності їх до справи і достовірності підтверджуючих ними обставин. Але, якщо для встановлення змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування, тощо), суд може залучити до їх огляду експерта. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до протоколу судового засідання (ст. 188 ЦПК). Огляд речових доказів, які не можуть бути доставлені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу (ст. 189 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки і експерти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо.

Об'єктивність протоколу забезпечується правом осіб, які беруть участь в огляді на місці, подавати свої зауваження на протокол огляду (ст. 189 ЦПК). В судовому засіданні при оголошенні протоколу огляду речових доказів на місці особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів (ст. 188 ЦПК).

Оцінка речових доказів провадиться за правилами ст. 62 ЦПК. Повернення речових доказів особам, від яких вони були одержані, і передача особам, за якими суд визнав право на речі, провадиться після набрання рішенням у справі законної сили. Якщо речовими доказами були предмети, які за законом не можуть бути у володінні громадян, вони передаються відповідним державним установам або організаціям. В окремих випадках речові докази після огляду та дослідження їх судом можуть бути до закінчення справи повернуті особам, від яких вони були одержані, якщо останні про це просять і якщо задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду справи (ст. 56 ЦПК).

Висновки експертів

Експерти — особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не тільки спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфікації, авторитетами в конкретній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.

Експертиза — дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів.

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи, і обов'язкове призначення експертизи вирішує, як правило, суддя або суд, а в деяких випадках закон (статті 57, 258, 260 ЦПК). Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, вважаються такі, що знаходяться за межами правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє лише вузьке коло фахівців. За змістом спеціальні знання різноманітні, тому в цивільному процесі застосовуються різні види експертиз: медична, економічна, екологічна, бухгалтерська, технічна, криміналістична, графічна, біологічна тощо.

Експертизу може бути призначено за заявою осіб, які беруть участь у справі, і за ініціативою суду. Проведення експертизи може бути доручено фахівцям відповідних установ, іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Експертами може бути призначено кілька осіб. Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України (постанова № 8 від ЗО травня 1997 p., із змінами, внесеними постановою № 15 від 25 травня 1998 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах») судова експертиза в цивільних справах здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, а також на підприємницьких засадах на підставі дозволу (ліцензії) або за разовими договорами громадянами, за наявності у них свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, виданого Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень.

Призначення експертизи можливе в стадіях підготовки справи до розгляду і під час її розгляду в судовому засіданні. В ухвалі про призначення експертизи зазначається: дата, місце винесення ухвали, назва суду, назва справи, в якій призначається експертиза; підстави для призначення експертизи, назва установи, в якій повинна провадитися експертиза; питання, поставлені перед експертом; матеріали, що надаються в розпорядження експерта: об'єкти експертного дослідження, предмети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які необхідно поставити перед експертами, суддя або суд повинен з цього приводу врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відхилення питань, запропонованих ними, суд зобов'язаний мотивувати в ухвалі (ст. 57 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності і безсторонності функції експерта експертизу не можуть виконувати особи, які є родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; якщо вони особисто, прямо чи по-бічно заінтересовані в наслідках справи; які знаходяться або знаходилися раніше в службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, їх представників; проводили ревізію, матеріали якої слугували підставою до порушення даної цивільної справи (ст. 19 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність за статтями 384 і 385 КК.

Експерт дає мотивований висновок в письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта — письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних в результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.

Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку призначення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з іншими експертами, складає окремий висновок (ст. 60 ЦПК).

В теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний. Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення. Умовними висновками експерта будуть такі, в яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, що покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до протоколу судового засідання, прочитується експертові і підписується ним (ст. 60 ЦПК). Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути задані запитання (ст. 190 ЦПК). Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ст. 62 ЦПК.

До змісту оцінки включається: аналіз додержання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи; аналіз висновку експерта за питаннями (завданням), поставленими судом; аналіз повноти висновку; оцінка наукового обґрунтування висновку; оцінка наявних у висновку експерта фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів.

В результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обгрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, який викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ст. 60 ЦПК).

Забезпечення доказів

Враховуючи роль в реалізації принципу змагальності в забезпеченні відшукання об'єктивної істини у справі, статті ЗО, 34, 99 ЦПК надають право і зобов'язують сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання по розгляду справи. Належні докази у справі не завжди знаходяться в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і 'їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів (статті 35-39), тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою (ст. 35 ЦПК). Ці особи наділені правом звернутися під час розгляду справи до суду, а до судді — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів.

В заяві про забезпечення доказів зазначається: суть і форма потрібних доказів; обставини, які підтверджуються цими доказами; підстава, на якій просять забезпечити докази; справа, для якої необхідно забезпечувати докази (ст. 37 ЦПК).

Заява про забезпечення доказів розглядається в десятиденний строк відповідно суддею або судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб, їх неявка не перешкоджає розглядові заяви. У невідкладних випадках, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред'явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє в забезпеченні доказу.

Забезпечення доказів можливо тільки передбаченими ч. 1 ст. 36 ЦПК способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено подання прокурором (ст. 39 ЦПК).

Самостійний процесуально-правовий порядок забезпечення доказів встановлений п. З ст. 53 Закону України «від 11 липня 2001 р. «Про авторське право і суміжні права». Зазначена норма включена до змісту статті, котра має назву «Способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права ї сумісних прав», але її аналіз свідчить про те, що нею врегульовані питання забезпечення доказів з цих категорій справ.

Таке забезпечення можливе, якщо відповідач по справі, що виникла з порушених авторських чи суміжних правовідносин, відмовляє у доступі до необхідної по ній інформації чи не забезпечує її надання у прийнятий строк, робить перешкоду у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправимої шкоди особі, яка має авторське право, суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, то суд або судця одноособове мають право за заявою, поданою заявником, застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).

Тимчасові заходи забезпечення встановлені такі: а) огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права, суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних),записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони в контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладання арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтвержують наміри вчинення порушення) авторського права, суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що виноситься ухвала.

Ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби.

§ 5. Докази і доказування в цивільному процесі іноземних держав

Доказове право іноземних держав — це сукупність норм, які встановлюють правила і положення, що визначають предмет доказування і обов'язок по доказуванню; види доказування; докази і їх належність; засоби доказування і їх допустимість; оцінку доказів тощо. Такі правила і положення мають загальні риси і відмінності в національному правовому регулюванні в окремо взятих державах.

В країнах СНД інституту доказового права в оновленому регулюванню у порівнянні з нормами ЦПК України властиві в основному спільні положення при наявності окремих особливостей. Так, в ЦПК Азербайджанської Республіки передбачені такі новели: застереження про те, що не допускається використання доказів, одержаних з порушенням закону (ст. 76.3); правило про те, що при розгляді спорів про визнання недійсними актів державних й інших органів, обов'язок доказування обставин, які слугували підставою для прийняття зазначених актів, покладається на орган, який прийняв такий акт (ст. 77.2); правило про оформлення судового доручення районних судів, адресованого до судів іншої держави (ст. 84.4); положення про те, що забезпечення доказів до виникнення справи в суді може бути проведено особами, які виконують нотаріальні дії, в тому числі і посадовими особами консульських установ (ст. 85.2); положення про те, що письмові докази, одержані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого способу можуть бути визнані судом такими, якщо є можливість установити достовірність документа (ст. 89.2), а особи, які подають звуко- чи відеоза-пис, зобов'язані зазначити коли, хто і на яких умовах здійснював запис (ст. 96); правило про те, що коли сторона ухиляється в проведенні експертизи або чинить перешкоду в її проведенні, а без участі такої сторони провести експертизу неможливо, суд має право визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, встановленим або спростованим і обгрунтувати на цьому факті всі правові наслідки (ст. 97.5); положення з приводу того хто не підлягає допиту як свідок, а також, які особи мають право відмовитися від дачі свідоцьких показань (ст. 104); про те, що суд може вважати встановленими обставини, що мають значення для справи, на підставі даних, повідомлених стороною, якщо друга сторона утримує в себе доказ і не подає його на вимогу суду (ст. 106.2).

ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) правове становище свідків, експертів спеціалістів визначено в окремій главі (12) «Учасники цивільного судочинства, які не мають юридичної заінтересованості в наслідках справи». Ст. 92 ЦПК забороняє бути свідком також священнослужителям щодо обставин, відомості про які вони одержали під час сповідання (п. 3). Спеціаліст залучається, коли використання його знань необхідне для забезпечення ефективності огляду чи іншої процесуальної дії, а також з'ясування іноземного права. Визначаються процесуальний порядок залучення спеціаліста та його процесуальні права і обов'язки (ст. 99-101).

Правове регулювання доказів і доказування проведено в розділі V, до якого включено 64 статті (статті 177-241), новелами в яких виступають: визначення предмета доказування (ст. 177); включенні до засобів доказування додатково «інші носії інформації, якщо з їх допомогою можна одержати дані про факти, які мають значення для правильного вирішення справи», і зроблені застереження про те, що одержані докази з порушенням закону не мають юридичної сили (ст. 178). До них відносяться: звукозапис, відеозапис, кіно і відеофільми, висновки державних органів та ін. (ст. 229-231); встановлений правовий порядок проведення очної ставки (ст. 191), доказування підробленості письмових доказів (ст. 199); проведення освідчування (ст. 209), опізнання (ст. 211), судового експеримента (ст. 215), комісійної і комплексної експертизи (ст. 218, ст. 219) і застосування технічних засобів закріплення доказів (ст. 239).

ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у правовому регулюванні «Доказів і доказування (гл. 7)» має слідуючі новели: положення про те, що фактичні дані повинні бути визнані судом недопустимими як докази, якщо вони одержані з порушенням вимог закону і вплинули на достовірність одержаних фактичних даних (ст. 69); визначення, які докази є достовірними (ст. 70); правило про те, що обставини вважаються також встановленими без доказів, якщо в рамках належної правової процедури не буде доказано зворотнє (п. 5 ст. 71); визначення переліку осіб, які не підлягають допиту як свідки і які можуть відмовитися від дачі показання (ст. 79); положення про використання науково-технічних засобів у процесі доказування (ст. 90); правила про призначення і порядок проведення експертизи одноособової, комісійної, комплексної, додаткової і повторної (ст. 91-98); про участь спеціаліста в процесуальних діях, його права і обов'язки (ст. 99).

Доказування в цивільному процесі Болгарії, Угорщини, Польщі розглядається як сумісна діяльність суду, сторін й інших учасників процесу, спрямована на встановлення обставин, необхідних для вирішення спору (§ 163 ЦПК Угорщини, статті 127,129 ЦПК Болгарії, статті 227-233 ЦПК Польщі).

Предмет доказування складають факти (обставини), які мають істотне значення для вирішення спору, тобто юридичні факти, що визначаються нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин сторін. Ними є дії і події, визначені в часі, просторі, котрі мали місце в минулому або існують в сучасності. Доказуванню підлягають і доказові факти.

На кожну із сторін покладений обов'язок доказати ті обставини, на яких вона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Обставини, необхідні для вирішення спору, повинна, як правило, доказувати та сторона, яка заінтересована в тому, щоб суд визнав їх істинними (§ 164 ч. 1 ЦПК Угорщини). Але не підлягають доказуванню загальновідомі факти і обставини, офіційно відомі суду, про які він повинен повідомити сторін. А також не підлягають доказуванню: факти, стосовно яких існує встановлена в законі презумпція, спростування якої допускається у всіх випадках, за винятком, коли це заборонено законом (ст. 128 ЦПК Болгарії, ст. 234 ЦПК Польщі); факти, визнані протилежною стороною під час провадження, якщо таке визнання не викликає сумніву у його відповідності дійсному положенню (ст. 229 ЦПК Польщі); факти, які протилежна сторона не оспорює (ст. 230 ЦПК Польщі, § 163 ч. 2 ЦПК Угорщини). Не підлягають доказуванню джерела права і їх правові норми.

У справах, у яких застосовується іноземне право, предметом доказування сторони можуть бути правові норми, що діють в іноземній державі, якщо вони не відомі суду і останній не має можливості їх встановити (ст. 132 ЦПК Болгарії). Суд за власною ініціативою одержує інформацію про невідоме йому іноземне право і про взаємини, які існують з іноземною державою, але може використати також докази, подані стороною. Інформацію про іноземне право і про взаємини надає за запитом суду міністр юстиції (§ 200 ЦПК Угорщини).

В юридичній (процесуальній) літературі Болгарії провадиться класифікація доказування на види: залежно від мети, що ставиться — на повне (яке створює однозначне переконання в істинності або неістинності відповідного фактичного твердження) і неповне (створює лише вірогідність існування фактичних обставин); за змістом — головне (предметом є факти, стосовно яких сторона має обов'язок по їх доказуванню), зустрічне (доказування протилежної сторони, спрямоване проти головного доказування), зворотнє (спрямоване на спростування законної презумпції або законної сили офіційних посвідчуючих документів); за характером факту, що підлягає доказуванню, — на пряме (предметом якого є факт правового значення) і побічне (предметом є доказовий факт).

В цивільному процесі Угорщини виділяється три етапи доказування: встановлення судом доказів і допущення їх в процес; дослідження (перевірка) доказів в судовому засіданні з дотриманням принципу безпосередності; оцінка судом доказів. Відповідно до § 201 ч. 1 ЦПК суд, який розглядає справу, провадить судове доказування, як правило, в судовому засіданні. Якщо це пов'язано з великими труднощами і значними судовими витратами, то суд дає доручення іншому суду, в районі якого проживають особи, які підлягають допиту, або де можна найбільш доцільно провести доказування. Суд, який діє за дорученням, застосовує відповідні правила, які є керівними для суду, що розглядає справу, і користується повноваженнями останнього та складає протокол про проведення доказування (§§ 201-205 ЦПК)

В законодавстві й процесуальній літературі зазначених держав Східної Європи також відсутнє чітке розмежування визначення доказів від засобів доказування.

З аналізу ст. 127 ЦПК Болгарії можна зробити висновок, що доказами є обставини (факти), на яких сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. В літературі до них відносяться засоби доказування: пояснення сторін, письмові докази, показання свідків, експертиза і пов'язаний з нею огляд. Але, оскільки сторона не попереджається і не несе кримінальної відповідальності за достовірність своїх показань, то її допит не визнається доказовим засобом, за винятком, коли нею зроблене визнання.

ЦПК Угорщини до засобів доказування відносить показання свідків, висновки експертів, огляди, документи та інші речові докази. В цивільній справі принесення присяги не допускається (§ 166).

Правило § 113 ЦПК про те, що суд може викликати сторону до судового розгляду, щоб заслухати її пояснення або витребувати її письмове пояснення, а також правила § 285 і § 302 ЦПК про те, що суд зобов'язаний заслухати пояснення сторони у справах про зміну правового статусу, свідчать, що пояснення сторін відносяться до засобів доказування, хоч пряма вказівка про це в нормі (§ 166) відсутня.

Зі змісту статей 227-231, 305-308 ЦПК Польщі вбачається, що докази і засоби доказування ототожнюються. До них відносяться як істотні для справи факти, так і джерела, в яких вони відображені. До доказів відносяться: письмові докази (документи), показання свідків, висновки експертів, огляди, допит сторін, речові докази, прибори, які передають зображення або звук.

В цивільному процесі Румунії до доказів відносяться факти, які підтверджують наявність або відсутність спірного правовідношення сторін і сприяють вирішенню справи. Засобами доказування і одночасно доказами визнаються письмові докази, пояснення свідків, презумпції і визнання сторін, огляд на місці і експертиза.

В процесуальному законодавстві зазначених країн має місце широка диференціація в правовому регулюванні використання і дослідження доказів.

В цивільному процесі Болгарії пояснення сторін про обставини справи не є обов'язковими. Але суд може вимагати особисту явку сторін для опиту їх про обставини справи (ст. 114 ЦПК). Разом з тим, в першому судовому засіданні, в якому провадиться попередня підготовка справи до розгляду, кожна із сторін повинна викласти і обґрунтувати всі свої вимоги й заперечення, навести докази. Суд ставить кожній із сторін питання за показаннями другої сторони про фактичні обставини і може вказати на те, що ними не наведені докази про окремі обставини, які мають значення для справи (ст. 109 ЦПК).

Показання свідків допускаються у всіх випадках, за окремими винятками, встановленими законом для підтвердження: обставин, дійсність яких має бути підтверджена письмовим документом; погашення встановленого письмовим актом грошового боргу; письмової угоди, її зміни чи скасування; спростування документа, який виходить від сторони, яка намагається його спростувати та ін. (ст. 133 ЦПК Болгарії). У випадках, в яких закон вимагає подання письмового документа, показання свідків допускаються, якщо буде доведено, що документ загублений або знищений не з вини сторони, а також остання бажає довести, що виражена в документі згода дана лише для вигляду, та в інших випадках (ст. 134 ЦПК).

Свідками не можуть бути особи, від яких через фізичні чи розумові вади не можна одержати правдиві показання, особи з питань державної, службової чи виробничої таємниці (§ 169 ЦПК Угорщини), законні представники сторін, особи, які можуть бути допитані стороною як органи юридичної особи, неподільні співучасники (ст. 259 ЦПК Польщі).

Показання свідків — громадський обов'язок. Ніхто не має права відмовитися від дачі свідоцьких показань, крім: родичів сторони по прямій лінії, подружжя, братів, сестер та інших; осіб, які могли б своїми показаннями завдати собі або своїм родичам шкоду, створити для них загрозу обвинувачення в скоєнні злочину; адвоката, лікаря або іншої особи, зобов'язаної в силу роду своїх занять зберігати таємницю, за винятком, коли особа звільнена від такого обов'язку (ст. 135 ЦПК Болгарії, § 170 ЦПК Угорщини); духовних осіб стосовно фактів, які стали відомі їм на сповіданні (ст. 261 ЦПК Польщі).

Свідки, які не з'явилися на виклик суду, можуть бути піддані штрафу, примусовому приведенню і арешту (ст. 276 ЦПК Польщі).

Перед допитом свідка суд встановлює його особу і попереджає про кримінальну відповідальність за неправдиві показання. Свідок урочисто присягається давати правдиві показання (ст. 138 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини).

Кожний свідок допитується в судовому засіданні усно і окремо в присутності сторін, може бути повторно допитаний в тому чи іншому засіданні за його вимогою, за заявою сторони і за ініціативою суду. При наявності розбіжностей в показаннях свідка суд може призначити йому очну ставку (статті 140,141 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини). Свідок, який не може прибути в судове засідання через хворобу, фізичні вади й з інших поважних причин, допитується вдома або за місцем свого знаходження (§ 176 ЦПК Угорщини).

Після допиту свідка йому зачитуються показання, занесені в протокол, за винятком, коли він або сторона цього не бажають. Він може доповнити або уточнити показання, що також заноситься в протокол. Свідки мають право на відшкодування понесених ними витрат, пов'язаних з викликом їх в суд.

Письмові докази (статті 142-156 ЦПК Болгарії), документи (§§ 190-199 ЦПК Угорщини, статті 244, 245 ЦПК Польщі) широко використовуються в цивільному процесі цих країн.

В нормативному порядку вони поділяються на офіційні й неофіційні (приватні). Офіційний видається посадовою особою в межах кола її службових обов'язків, за встановленою формою і в установленому порядку, і є доказом зроблених в його присутності заяв і вчинення ним або в його присутності дій. Ним матеріалізується не цивільна, а державно-правова компетенція органу державної влади.

Документ, оформлений належним чином судом, державним нотаріусом або іншим органом влади в межах їх компетенції як офіційний документ, повністю доказує зазначені в ньому розпорядження або рішення, а також істинність даних і фактів, що підтверджуються документом, і те, що заява, оформлена в ньому, була дійсно зроблена і дійсно в зазначений час й зазначеним способом. Аналогічну оригіналу доказову силу мають належно завірені з нього копії (фотокопії). Спростування доказу, який підтверджується офіційним документом, можливе, якщо воно не обмежено законом.

Неофіційний (приватний) — документ, який не має ознак офіційного. Підписаний особою, яка його видала, він є доказом того, що зазначені в ньому заяви зроблені цією особою — громадянином чи юридичною особою. Приватний документ матеріалізує цивільні волевиявлення (угоду, заповіт, боргове зобов'язання тощо)і має повну доказову силу за наявності однієї з умов, передбачених, зокрема, § 196 ЦПК Угорщини: особа, яка видала, повинна написати і підписати його власноручно; два свідки своїми підписами в ньому мають підтвердити, що особа, яка його видала, в їх присутності підписала документ, який не був нею підписаний, або в їх присутності визнала підпис на документі своїм, при цьому адреса свідків має бути зазначена в документі; наявні в ньому підпис або знак руки особи, яка видала документ, засвідчені судом чи нотаріусом; документ, виданий юридичною особою в межах її діяльності, підписаний належним чином.

Виходячи з аналізу вищезазначеної норми ЦПК повна доказова сила приватного документа полягає в тому, що до того часу, коли не буде доведене протилежне, він повністю підтверджує, що зазначене в документі волевиявлення було зроблене, прийняте або визнане обов'язковим особою, яка його видала.

Повну доказову силу в цивільному процесі мають документи іноземного походження. Відповідно до ст. 142 ЦПК Болгарії сила письмових доказів (офіційних і приватних) визначається у відповідності з законом, який діяв у час і місці їх здійснення (видання). За § 195 ч. 5 ЦПК Угорщини правові положення щодо національного офіційного документа застосовуються до іноземного документа за умови його легалізації угорським дипломатичним представництвом, компетентним за місцем оформлення, якщо інше не встановлено міжнародною угодою, укладеною Угорщиною.

Кожна сторона може вимагати від другої сторони або від особи, яка не є учасником процесу, подання наявного у нього документа. Остання особа допитується як свідок і зобов'язана подати документ в суд (§ 190 ЦПК Угорщини; статті 152, 153 ЦПК Болгарії).

Приватні документи бувають аутентичними (виходять від особи, яка їх видала) і неаутентичними (волевиявлення було зроблено не особою, яка його видала, тобто підроблений документ).

Заінтересована сторона може оспорити дійсність приватного документа, і суд призначає перевірку його дійсності, якщо друга сторона заявить, що вона бажає використати його в процесі як доказ. За наслідками перевірки суд виносить реалу. У разі визнання документа підробленим суд виключає його з числа доказів (ст. 156 ЦПК Болгарії) і надсилає прокурору разом зі своєю ухвалою.

Висновки експертів. Суд призначає експертизу, якщо для встановлення або оцінки фактів або інших обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, ремесла, мистецтва тощо, якими суд не володіє (статті 157-161 ЦПК Болгарії, §§ 177-183 ЦПК Угорщини). Проведення експертизи доручається, як правило, одному експерту, при складності предмета досліджень — декільком.

При призначенні експертизи у разі необхідності суд має заслухати думку сторін і по можливості врахувати їх пропозиції. Для забезпечення ефективності проведення експертизи функції експерта не можуть виконувати: подружжя і родичі сторін, інші заінтересовані особи; представники сторін, які беруть і брали участь в справі раніше; особа, яка допитувалася в цій справі свідком; особи, від яких не можна чекати об'єктивного підходу до справи, з інших причин.

Про відвід зобов'язаний заявити суду сам експерт, а також сторона. Якщо відвід був заявлений після подання експертного висновку, то суд з урахуванням такого висновку вирішує питання про призначення іншого експерта. Призначення і відвід останнього вирішує суд, який розглядає справу. Він може доручити також іншому суду призначення і допит експерта.

Особа, призначена експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати висновок. За невиконання цього обов'язку без поважних причин суд може стягнути з нього спричинені витрати і накласти штраф (§ 185 ЦПК Угорщини). Але призначена експертом особа звільняється від дачі висновку в зв'язку з захворюванням або відсутністю належної компетенції та з підстав, передбачених для відмови від дачі показань свідкам (ст. 159 ЦПК Болгарії).

Питання, на які експерт має дати висновок, ставить перед ним суд, а також можуть пропонувати сторони. Суд може запропонувати йому дати письмовий висновок без виклику в суд. Він попереджає експерта про відповідальність за дачу неправдивого або упередженого висновку, а експерт обіцяє суду, що дасть неупереджений висновок.

Суд надає експерту всі дані, необхідні для проведення експертизи. Для цього експерт може знайомитися з матеріалами справи, може бути присутнім при її розгляді в судовому засіданні, ставити питання сторонам, свідкам, іншим експертам, подавати пропозиції про проведення іншого дослідження, якщо це необхідно для здійснення експертизи (§ 131 ч. 1 ЦПК Угорщини).

Якщо експерт не може негайно зробити висновок, суд призначає для цього нове судове засідання або пропонує йому подати свій висновок у встановлений строк у письмовій формі, може зобов'язати з'явитися особисто для доповнення або більш детального викладення свого висновку.

У разі, коли дані експертизи або висновок неясні, неповні, суперечать один одному, даним, встановленим іншим експертом, або доказаним фактам, або якщо їх правильність викликає обґрунтованій сумнів, то суд може зобов'язати експерта надати необхідні роз'яснення, а якщо це не дасть результатів, призначити іншого експерта (§ 182 ЦПК Угорщини)

За наявності розбіжностей між експертами кожний з них висловлює свою думку. Якщо суд не може зробити з них певний висновок, він вимагає додаткового експертного дослідження або призначає інших експертів (ст. 161 ЦПК Болгарії).

За проведення експертного дослідження експерт має право на винагороду, розмір якої встановлює суд, що розглядає справу.

Огляд провадиться в тих випадках, коли для встановлення або з'ясування істотної обставини необхідне безпосереднє спостерігання або огляд особи, речі, факту або місця.

Володар речі на вимогу суду зобов'язаний пред'явити таку річ, надати в розпорядження суду або зробити можливим її огляд. В разі необхідності суд може провести огляд за допомогою поліції. Володар предмета огляду може вимагати відшкодування витрат або збитків, які виникли в нього у зв'язку з оглядом (§§ 188, 189 ЦПК Угорщини).

Суд може за заявою сторін або за своєю ініціативою призначити огляд рухомих і нерухомих речей або обстеження осіб з участю чи без участі спеціалістів. Огляд і обстеження допускаються не тільки для перевірки інших доказів, а й як самостійний доказ. При цьому суд має зробити так, щоб не образити особисту гідність особи, яка підлягає обстеженню: суддя може бути не присутнім при цьому, а доручити його проведення відповідним спеціалістам (статті 162-164 ЦПК Болгарії).

В цивільному процесі Польщі огляд має на меті безпосереднє дослідження судовим органом будь-якого предмета для визначення його властивостей в присутності експерта або свідка. Таким предметом можуть бути рухомі й нерухомі речі, а також фізична особа, огляд якої може бути здійснений тільки за її згодою (статті 292, 299 ЦПК).

В цивільному процесі Румунії огляд на місці судом здійснюється з викликом сторін; тут не можуть бути заслухані свідки або експерти у справі. За наслідками огляду складається відповідний акт, який додається до справи. Питання, яке не може бути вирішене на місці, розглядається в суді, де наслідки огляду виносяться на обговорення сторін.

Оцінка наслідків доказування здійснюється на основі принципу вільної оцінки доказів.

В цивільному процесі Болгарії суд оцінює всі докази у справі й доводи сторін за своїм переконанням. Він обґрунтовує своє рішення на обставинах справи, визнаних ним встановленими, і на законі (ст. 138 ЦПК)

Відповідно до § 206 ЦП К Угорщини суд встановлює обставини справи на підставі зіставлення заяв сторін і доказів, наведених під час судового доказування, та оцінює докази в їх сукупності й має про них судження на основі свого переконання. Враховуючи всі обставини справи, суд оцінює за своїм переконанням і те, яке значення надається неявці сторони, яка викликалася в суд для особистого пояснення, невиконанні стороною або її представником будь-якого виклику суду, їх відмову дати відповідь на поставлене запитання або заяву про те, що вони не мають даних про істинність будь-якого факту або не пам'ятають його.

Суд визначає за своїм переконанням з урахуванням всіх обставин суму відшкодування збитків або іншої вимоги, якщо вона не може бути встановлена на підставі висновку експерта чи іншого доказу.

Принцип вільної оцінки доказів закріплено також в ЦПК Польщі (ст. 233). Суд оцінює достовірність на підставі доказів і на основі всебічного розгляду зібраного у справі матеріалу. Він визначає також своє ставлення до відмови подати докази, особливо документ чи предмет спору, та до перешкод, які вчиняє сторона при проведенні доказування, всупереч постанові суду.

Судовим доказам, їх дослідженню в цивільному процесі Франції, Англії, США належить визначальна роль у встановленні суті, напрямів і характеру судочинства. Вони є процесуальними засобами встановлення судом наявності чи відсутності фактичних обставин у справі, необхідних для постановлення рішення. Доказове право Англії і США врегульовано окремими законодавчими актами. В Англії діють Закони про докази у цивільних справах 1968 р. і 1972 p.; Закон про докази (в судочинстві інших судів) 1975 p.; Закон про цивільне судочинство 1997 p.; Правила цивільного судочинства 1998 р. В США діють Федеральні Правила про докази для судів США і магістратів від 01.07.1975 р. в новій редакції від 01.12.1996 p.; Правила Верховного Суду США, які діють з 01.01.1990 рА

В цивільному процесі Англії і США поняттям доказів об'єднується їх зміст (фактичні обставини) і джерела, в яких вміщені такі обставини, тобто засоби доказування.

Для розкриття характерних особливостей доказів вони класифікуються за видами: по їх відношенню до фактів, які підлягають встановленню, — на безпосередні (первісні) і похідні; за способом або засобом одержання фактичних даних — на письмові докази, показання свідків і за цією ознакою на речові й особисті. Але в кожній державі класифікація доказів має свої особливості. Так, експертиза у Франції є самостійним видом доказів, тоді як в Англії вона є різновидністю показання свідків.

В цивільному процесі Франції за способом і засобом розкриття змісту доказів передбачені такі їх види: показання свідків, письмові докази, визнання, огляд на місці, експертиза, присяга, постанови про презумпції (статті 1315-1369 ЦК, статті 252-336 ЦПК).

В цивільному процесі Англії виділяються прямі й побічні докази, первісні й похідні, неспростовані, усні й документальні (письмові).

В США докази класифікуються на прямі й побічні, особисті й речові; ті, що стосуються і не стосуються справи; відповідають суті питання, переконливі та інші.

У всіх державах широко використовуються показання свідків — повідомлення у встановленому порядку про фактичні обставини справи особами, які не беруть участі у ній.

В Англії для підтвердження оригіналу письмового документа і фактичних обставин, що мали місце при його виготовленні, обов'язково викликаються свідками в суд особи, які виготовляли його або є авторами. Але показання свідків не допускається для оспорювання змісту договору, укладеного в письмовій формі. Проте його незаконність, обман, фактичні й юридичні помилки та інші підстави для визнання укладеного договору недійсним можуть підтверджуватися показаннями свідків. Вони можуть бути використані для підтвердження усної угоди сторін, якою скасовується або змінюється письмовий договір, а також з питань, які договором не врегульовані, але не суперечать йому. Допустимість показань свідка можлива для роз'яснення змісту письмового договору, окремих слів і виразів.

За правилами допустимості в Англії не мають ознак доказів передача чуток або даних, одержаних від інших осіб. Тому свідками в цивільному процесі можуть бути тільки особи, які бачили, чули, сприймали все те, про що вони повідомляють суд в своїх показаннях, особисто.

В цивільному процесі США не допускаються показання свідків як доказ для підтвердження змін чи доповнень до умов письмового договору, укладеного між сторонами. Але з цього правила, як і в Англії, передбачені аналогічні винятки.

Обмеження у використанні показань свідків передбачені також в цивільному процесі Франції. В ст. 1341 ЦК (в редакції Закону від 12 липня 1980 р.) встановлено, що про все те (існування зобов'язання і проведення платежу), що перевищує суму або вартість, визначену декретом (15 липня 1980 р. — 500 фр.), навіть добровільне внесення на зберігання, має бути складено акт перед нотаріусом або приватний акт. Не виступають як докази показання свідків ні про обставини, які спрямовані проти або за межі змісту актів, ні посилання на те, що було сказано до, під час або після вчинення актів, навіть якщо йшлося про меншу суму або вартість.

Все це не усуває того, що передбачено в законах стосовно торгівлі. Стаття 109 Торгового кодексу Франції встановлює, що стосовно комерсантів торгові угоди можуть доказуватися всіма засобами, якщо інше не передбачено законом. Із зазначених правил ст. 1341 ЦК зроблені винятки, які допускають використання показань свідків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від її представника; акт, що робить вірогідним факт, на який робиться посилання (ст. 1347 ЦК).

Правило ст. 1341 ЦК не застосовується, якщо зобов'язання виникло начебто із договору, делікту або начебто з делікту, або якщо одна із сторін або не має матеріальної чи моральної можливості придбати собі письмовий доказ юридичної дії, або втратила договір, який був її письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи непоборної сили (ст. 1348 ЦК).

В цивільному процесі Франції, Англії і США свідком може бути будь-яка особа. Як свідки в процесі можуть бути також допитані сторони. Наявність юридичної заінтересованості в справі не є підставою для відводу свідка в процесі.

Обмеження для виконання функції свідка поширюється на неповнолітніх і хворих, а у Франції — на осіб, обмежених в правах за вироком суду, родичів по прямій лінії, а також свояків, подружжя і осіб, інтереси який пов'язані з однією із сторін в процесі (ст. 283 ЦПК).

Для допиту свідки викликаються в суд за його наказом чи постановою. В Англії і США свідок допитується у відкритому судовому засіданні усно. Для забезпечення державної безпеки й інтересів правосуддя свідки дають показання в закритому засіданні.

Усні показання свідка можуть бути замінені поданням письмового показання, підписаного ним під присягою, із звільненням свідка від явки в суд для допиту. Протилежна сторона може вимагати явку свідка в суд для допиту.

Виходячи з принципу змагальності кожна сторона за своїм розсудом визначає свідків у справі. Суд не може вимагати від них викликати свідком особу, яку вони не бажають. При відсутності їх. заперечення суд може викликати таку особу свідком.

Перед допитом свідки приводяться до присяги, яка може бути замінена обіцянкою дати правдиві показання. Показання повинні мати характер прямих судових доказів, виключаючи передачу чуток або даних, одержаних від інших осіб. Але в своїх показаннях свідок може висловлювати свої міркування. Свідки зобов'язані дати відповідь на поставлені їм запитання, за винятком тих осіб, які користуються привілеєю (перебувають під забороною розкриття обставин в державних чи особистих інтересах).

Як свідки можуть давати показання в суді сторони, до показань свідків відносяться також висновки експертів.

В судовому засіданні свідків допитують адвокати (баристери) сторін. Можливий допит свідків первісний (допитує сторона, якою був викликаний свідок), перехресний (допитується адвокатом другої сторони), повторний (стосовно питань, які входили до перехресного допиту). При дачі показань свідок може користуватися записами, написаними ним чи іншою особою стосовно відомих йому обставин у справі.

Після допиту свідка адвокатами питання їм можуть ставити судді. Після закінчення допиту, коли свідок покинув місце, відведене в суді для дачі показань, його повторний виклик для допиту можливий з дозволу суду.

Правове регулювання показань свідків в цивільному процесі СІЛА подібне до Англії, їх використання можливе в усіх випадках; допит провадиться у відкритому судовому засіданні, перед допитом вони складають присягу, яка може бути замінена урочистою обіцянкою свідка бути правдивим у своїх показаннях (ст. 43 Федеральних правил). Викликається в суд свідок судовим виконавцем, його неявка без поважних причин вважається неповагою до суду, за що він притягається до відповідальності.

Свідки можуть бути піддані первісному, перехресному і повторному допиту. При дачі показань вони можуть користуватися своїми записами стосовно фактичних обставин, які є предметом показань. На вимогу однієї сторони в судове засідання може бути викликана друга сторона і піддана допиту як свідок. До показань свідків відноситься також висновок експертів.

Допит свідків і сторін може бути проведений за ініціативою кожної із сторін до судового засідання стосовно будь-яких істотних обставин справи (ст. 26 Федеральних правил), але за умови дотримання вимог належності доказів і правового статусу даних, що користуються привілеєю (забороною розголошення)

В нормативному регулюванні допиту свідків в цивільному процесі Франції встановлено загальний і спрощений порядок дачі ними показань.

При загальному порядку свідки допитуються в закритому судовому засіданні за участю сторін і їх адвокатів. Допит провадить один із суддів складу суду або інший суддя цього чи іншого суду в порядку доручення (ст. 255 ЦПК).

Свідок дає присягу, допитується усно і не може користуватися підготовленими раніше записами своїх показань (ст. 271 ЦПК). Показання його заносяться секретарем суду за формулюванням судці до протоколу, який після оголошення підписується свідком.

Допит свідка провадиться за заявою сторони або за ініціативою суду, про що виноситься ухвала.

При позитивному вирішенні питання про допит свідка суддя, який буде його допитувати, визначає день і час допиту, а сторона, яка залучає свідка, має повідомити про це другу сторону і зазначити прізвище й адресу такого свідка або свідків.

При допиті свідок звільняється від дачі показань з питань, які становлять професійну таємницю.

Після допиту свідків протокол про це подається суду, який розглядає справу, а його копія надсилається другій стороні у справі. Занесені до протоколу показання свідка при розгляді справи в судовому засіданні зачитуються, і сторони можуть використовувати їх в своїх поясненнях.

При порушенні порядку допиту свідків, якщо вони завдають шкоду другій стороні в процесі, допит свідків може бути визнаний недійсним (статті 292, 293 ЦПК). В цивільному процесі Франції до показань свідків не відносяться висновки експертизи і виклик сторін в суд для допиту.

Спрощений порядок допиту свідків характеризується тим, що провадиться він у відкритому засіданні безпосередньо в суді, який розглядає справу, але, як виняток, може бути доручений іншому суду (ст. 412 ЦПК). Протокол допиту свідка складається тільки тоді, коли на рішення у справі може бути подана апеляційна скарга, що надає можливість апеляційному суду знайомитися зі змістом показань свідків за протоколом, не викликаючи їх на допит в судове засідання (статті 411, 432 ЦПК).

Протокол обов'язково складається при допиті свідка суддею цивільного трибуналу, який наглядає за процесом, і здійснюється за його рішенням (ст. 81 ЦПК).

Письмові докази — виконані в письмовій формі різні документи, акти, листування тощо, в яких відображені факти, події, пригоди, договори і угоди, зобов'язання, інші істотні у справі обставини.

В цивільному процесі Франції в складі письмових доказів виділяються: «акти, складені перед нотаріусом» (тобто офіційні), і «приватний акт» (ст. 1341 ЦК), а також «начала письмових доказів». Згідно з ч. 2 ст. 1347 ЦК началом письмового доказу називається будь-який письмовий акт, що виходить від особи, до якої пред'явлена вимога, або від її представника, акт, який робить вірогідним факт, на який робиться посилання. Такий акт робить факт правдоподібним, але не може повністю переконати суддю, оскільки для його підтвердження допускаються показання свідків і застосування припущень (презумпцій).

В складі письмових доказів виділяють різні бухгалтерські документи, в яких зафіксовано облік операцій стосовно майна — факти торговельної діяльності між комерсантами (статті 8-17 Торгового кодексу — в редакції Закону від ЗО квітня 1983 p.).

Письмові докази подають в суд сторони, при цьому він за клопотанням однієї зі сторін може зобов'язати другу сторону подати наявні в неї письмові докази. Листування конфіденційного характеру може бути подане за наявності згоди обох сторін такого листування. Це правило не діє стосовно ділового листування, коли одержувач листа посилається на нього як на доказ, що спрямований на захист його інтересів.

ЦПК Франції передбачає можливість оспорювання справжності (автентичності) поданих до суду документів шляхом застосування однієї з двох процедур: а) перевірки справжності документа (статті 193-213 ЦПК), яка розпочинається за ініціативою сторони, котра надала його. Перевірка провадиться шляхом використання інших документів, допиту свідків, проведення експертизи, іншим способом і не може бути застосована щодо офіційних документів; б) провадження по спору про підробку (статті 214-251 ЦПК), яке може застосовуватися щодо простих, приватних та офіційних документів, а також до тих, до яких застосовувалося провадження по перевірці їх справжності.

Провадження по спору про підробку може бути розпочате лише за наявності порушеної в цивільному процесі справи і тільки в цивільному трибуналі або апеляційному суді, при цьому обов'язок доказування несе сторона, яка заявила такий спір

Розгляд спору про підробку документа проходить три стадії. Порушується провадження в зв'язку з тим, що сторона, яка подала документ, відмовляється вилучити його з матеріалів справи. Суд може визнати документ справжнім або підробленим і вилучити його із справи (перша стадія). Якщо у суду виникає сумнів з приводу дійсності чи підробки документа, він може тимчасово заборонити його використання. Також суд може визнати заявлений спір про підробку документа, безпідставним і оштрафувати сторону, яка порушила про це провадження. Одночасно суд визначає засоби перевірки для остаточного розв'язання спору про підробку документа, зокрема, допитати свідків, провести експертизу, тощо (друга стадія). Застосувавши ці засоби, суд остаточно вирішує спір про підробку документа (третя стадія).

При відхиленні прохання визнати документ підробленим суд накладає штраф на сторону, яка порушила спір про підробку. При визнанні документа підробленим він втрачає властивість судового доказу і можливість використання в цивільному процесі у справі.

До письмових доказів в цивільному процесі Англії відносяться публічно-правові й приватно правові документи.

Публічно-правовими будуть документи, які стосуються питань публічного характеру, повинні бути видані службовими особами в межах виконання ними своїх обов'язків і бути доступними для широкого ознайомлення з їх змістом. Ними є: законодавчі, адміністративні, судові акти, посвідчення дипломатичного представника, книги банківських установ про їх операції та інші. Зміст публічно-правових документів може бути встановленій за допомогою первісних і похідних доказів, але не допускаються докази, які є переданими чутками або даними, одержаними від інших осіб. До суду подаються, як правило, не оригінали публічно-правових документів, а їх копії.

Приватно правовими документами є всі інші документи, які не відносяться до публічно-правових. Для встановлення їх змісту можуть бути використані, як правило, тільки первісні докази. Для визнання документа приватно правовим і встановлення його змісту необхідно, щоб особу, якій належать заява або твердження, вміщені в документі, стосувалися фактичних обставин справи, і вона могла бути викликана в суд як свідок і дати показання. Законом про докази суду дозволено приймати приватно-правовий документ як доказ без виклику особи, яка підписала, або від імені якої він виданий у випадках неможливості її викликати (за станом здоров'я, перебування за межами Англії тощо) та в інших випадках. Суд може також відхилити будь-який письмовий доказ, якщо його прийняття було б недоцільним в інтересах правосуддя.

В цивільному процесі Англії не можуть бути використані письмові документи публічно-правового і приватного характеру, які користуються приві-леєю з метою охорони державних і особистих інтересів. До них відносяться урядові та інші офіційні й приватні документи, в яких вміщені дані, що становлять державну таємницю. Наділені привілеєю документи, складені сторонами, їх адвокатами для ведення цивільного процесу у справі (листи, довідки, висновки баристерів).

За незначними винятками подібний правовий режим встановлено стосовно використання письмових доказів в цивільному процесі СІЛА. Письмові заяви і твердження визнаються доказами, якщо їх авторами є сторони або особи, викликані в суд свідками.

До письмових доказів відносяться записи, зроблені в торгових книгах та інших аналогічних документах, як сторонами, так й іншими особами. У Федеральних правилах цивільного процесу перелік документів, які користуються привілеєю, відсутній, а встановлене правило, за яким визнання документа привілейованим в державних інтересах, вирішується судом в кожному конкретному випадку. Доказами, що користуються привілеєю в особистих інтересах, визнаються ті, які розкривають взаємовідносини між сторонами і адвокатами, лікарями і пацієнтами, а також одержані священиками під час сповідання.

Речовими доказами, які використовуються в цивільному процесі Англії і США, є документи, речі, що можуть підтвердити наявні у справі обставини. Але у Федеральних судах незаконно відібрані речі й предмети при своєчасному зверненні з клопотанням можуть бути виключені з числа доказів.

У Франції до судових доказів відноситься огляд на місці, який поєднується з поданням речових доказів на огляд в судове засідання. Разом з оглядом суд може заслухати висновки експертів і провести допит свідків (статті 295-301 ЦК). Огляд провадиться одним із судців або складом суду за заявою сторони (сторін) або за ініціативою суду. За дорученням суду, який розглядає справу, огляд може бути проведений іншим судом за місцем знаходження нерухомого майна (ст. 1035 ЦК).

При призначенні огляду на місці суд виносить ухвалу, про що сторона, на клопотання якої була постановлена ухвала, повідомляє другу сторону, яка може взяти участь в огляді. Про проведений огляд складається протокол. Огляд речових доказів в суді може бути проведений у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті.

Судова експертиза у Франції (статті 302-323 ЦПК) є самостійним видом доказів в цивільному процесі і полягає в тому, що суд, який розглядає справу, доручає компетентним особам провести дослідження з питань, що мають істотне значення для справи і потребують спеціальних знань.

Призначення експертизи можливе за заявою сторони (сторін) і за ініціативою суду, про що останній виносить ухвалу, якою доручає її проведення одному чи кільком експертам, яких добирає він особисто чи за пропозицією сторони (сторін). В ухвалі зазначаються також питання, що виносяться на експертизу, і встановлюється строк її проведення (ст. 304 ЦПК).

Експерт підлягає відводу за наявності підстав, встановлених для відводу свідків, про що виноситься ухвала, яка набирає силу, незалежно від її оскарження в апеляційному порядку (ст. 312 ЦПК). Цією ж ухвалою має бути призначений інший експерт (ст. 313 ЦПК).

Якщо особа, призначена експертом, відмовляється від виконання його обов'язків, не з'являється на виклик суду для проведення експертизи або у встановлений строк не подає письмову формулу своєї присяги, вона може бути замінена іншим експертом членом суду, який наглядає за процесом (статті 316, 308 ЦПК).

Експертні дослідження провадяться з викликом сторін. На клопотання сторін і експерта або при необхідності зазначений член суду може допитати свідків. При проведенні експертизи сторони вправі подавати заяви і клопотання, які мають бути відмічені у висновку експерта. Якщо експертиза провадиться декількома експертами, вони складають загальний висновок, що приймається більшістю голосів (ст. 313 ЦПК). Оригінал його подається в канцелярію суду і про нього офіційно повідомляється друга сторона. Суд може частково використати висновок (ст. 323 ЦПК) і призначити нову експертизу у разі, якщо раніше проведена експертиза не дала повної й чіткої відповіді на поставлене питання (ст. 322 ЦПК).

Суд при постановленні ним рішення незалежний від висновків експертизи, однак сторони, укладеною між ними угодою, можуть взяти на себе обов'язок підкоритися таким висновкам, у зв'язку з чим суд при винесенні рішення керується ними.

До самостійного виду доказів в цивільному процесі Франції відноситься визнання сторін, предметом якого можуть бути пред'явлені позовні вимоги, істотні для справи фактичні обставини і спірні правовідносини сторін. Правове регулювання визнання встановлене Цивільним кодексом (статті 1354-1356) і Цивільно-процесуальним кодексом (статті 119, 324—326, 428). Визнання є судовим, якщо воно (зроблене під час провадження у справі шляхом письмового звернення в суд чи в усній формі перед судом стороною чи належно уповноваженим нею представником.

Зроблене стороною визнання має для неї повну силу, не може бути взяте назад, але обмежується тільки процесом у справі, в якому воно мало місце (ст. 1358 ЦК).

Визнання можливе при реалізації процедури особистої явки в суд і опитування сторін з метою з'ясування питань, що виникають у справі.

Опитування провадиться у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті кожної із сторін окремо або в присутності їх адвокатів. Адвокати можуть з дозволу суду ставити сторонам запитання стосовно обставин справи, відповіді на які заносяться до протоколу, який підписується сторонами (статті 329-331 ЦПК). При неможливості явки в суд сторона може бути допитана за місцем проживання призначеним для цього членом суду, який розглядає справу, а якщо місце проживання знаходиться на території діяльності іншого суду, то цим судом за дорученням суду, який розглядає справу (статті 332, 333 ЦПК). У своїх відповідях і заявах сторони можуть робити визнання позовних вимог і обставин у справі, які враховуються при постановленні рішення.

При неявці сторони в суд, відмові її відповідати на поставлені запитання суд може допустити показання свідків з підстав наявності «начала письмового доказу» (статті 1347 ЦК, 336 ЦПК).

В Англії при визнанні сторона не доказує будь-яку обставину в підготовчій стадії цивільного процесу чи в судовому засіданні по розгляду справи. Визнання вважається формальним, якщо сторона не заперечує істотних фактів справи. Для одержання визнання фактичних обставин чи документів одна із сторін може звернутися до другої з повідомленням про визнання фактів, зазначених у ньому. Якщо сторона відмовилася від визнання, а такі факти будуть доказані в суді, на неї покладаються всі витрати, пов'язані з доказуванням. Визнання може бути зроблене при опитуванні сторони у її письмовій відповіді на поставлені другою стороною питання в підготовчій стадії процесу або в наданні за наказом суду другій стороні можливості ознайомитися з документами, що знаходяться в її розпорядженні

Неформальне визнання не має на меті його наступне використання в цивільному процесі у справі, від нього можна відмовитися. Його юридична сила визначається судом в кожному конкретному випадку.

Визнання фактичних обставин в цивільному процесі США звільняє сторону від їх доказування. Визнання класифікується на судове — формальне і неформальне — та позасудове.

Визнання фактичних обставин справи, зроблене стороною в процесі або її адвокатами в поданих в суд процесуальних паперах чи усно у відкритому судовому засіданні, називається судовим формальним визнанням. Визнання, зроблене в суді у іншій справі, буде судовим неформальним.

Позасудове визнання може бути виражене в письмових і усних заявах, в діях і поведінці сторін, які свідчать про визнання достовірності фактичних обставин чи дійсність належних у справі документів.

Відповідно до Федеральних Правил сторона у справі в цивільному процесі США може звернутися з пропозицією до другої сторони визнати правдивість документів чи фактичних обставин і дати у встановлений строк відповідь. Якщо така відповідь не буде зроблена, то документи чи фактичні обставини вважаються визнаними такою стороною. При відмові у визнанні і у разі встановлення їх дійсності на таку сторону покладаються всі витрати, пов'язані з поданням і дослідженням доказів.

До судових доказів у Франції відноситься також присяга (статті 1357-1369 ЦК), її значення полягає в тому, що принесення присяги однією зі сторін на пропозицію другої сторони у випадках, коли вона має вирішальне значення, є підставою для винесення судом рішення на користь сторони, яка дала присягу. Суд не може дозволити оспорювання зроблених під присягою тверджень чи подання доказів про їх невідповідність дійсності (ст. 1363 ЦК). Від зробленого під присягою твердження сторона не може відмовитися.

В цивільному процесі можливе принесення присяги для доповнення інших наявних у справі доказів (ст. 1366 ЦК). Така присяга не позбавляє суд можливості визначати її значення при винесенні рішення.

Доказування фактичних обставин у справі покладено на сторону. Проте не потребують доказування загальновідомі факти і презумпції.

Загальновідомими визнаються факти, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і суддям. В Англії до них відносяться факти: юридичного характеру (закони, звичаї, судові рішення тощо); конституційного характеру (державний устрій, діяльність парламенту тощо); ті, що стосуються суддівської обізнаності.

Не є загальновідомими, однак не потребують доказування безспірні факти, з приводу яких відсутній спір між сторонами.

Визнання факту загальновідомим вирішується судом. Він може одержати інформацію про такий факт з довідкової літератури, а також зобов'язати сторону, яка посилається на загальновідомий факт, подати про нього письмовий або усний висновок.

В цивільному процесі США питання про загальновідомі факти одержало аналогічне вирішення. В судовій практиці Франції їх застосування не має широкого характеру, але в силу загальновідомості доказова діяльність сторін на їх встановлення не провадиться.

До доказів, які не підлягають доказуванню, в цивільному процесі Франції віднесені презумпції, передбачені законом (статті 1350-1352 ЦК), і законом не передбачені (ст. 1353 ЦК). Законні презумпції — передбачені правом положення, за якими за певних умов факти, що підлягають доказуванню у справі, вважаються встановленими. Не передбачені законом презумпції — це висновки з фактів, встановлених стосовно фактів, які підлягають доказуванню.

Презумпції поділяються ще на неспростовні (рішення суду, що набуло законної сили) і ті, які можуть бути спростованими.

Особа, на користь якої встановлена презумпція, звільняється від її доказування.

Законні презумпції можуть носити абсолютний і відносний характер. Абсолютні презумпції застосовуються щодо будь-якої особи, відносні — стосовно певних осіб.

Фактичні презумпції мають застосовуватися лише тоді, коли вони збігаються з випадками, які допускають показання свідків.

В цивільному процесі Англії і США презумпції поділяються на юридичні й фактичні. Юридичні презумпції бувають матеріально-правового і процесуально-правового характеру і поділяються на спростовані й неспростовані. В США неспростованість юридичних презумпцій полягає в тому, що перевірка фактичних обставин з метою оспорювання презумпцій забороняється.

Юридичні презумпції мають бути прийняті судом, поки вони не будуть оспорені, а фактичні — якщо суд вважає за потрібне, можуть бути прийняті ним

В ФРН доказовому праву присвячені численні норми ЦПК Німеччини (від ЗО січня 1877 р., в редакції від 12 вересня 1950 р. станом на 25 червня 1998 p.), а саме: §§ 284-294 розділу «Провадження в суді першої інстанції», §§ 355-370 гл. 5 «Загальні положення про збирання і оцінку доказів»; §§ 372, 372а гл. 6 «Судовий огляд як доказ»; §§ 375-400 гл. 7 «Показання свідків»; §§ 400-414 гл. 8 «Висновок експерта»; §§ 415-444 гл. 9 «Документальні докази»; §§ 445-484 гл. 10 «Допит сторін»; §§ 493-495а гл. 11 «Самостійне провадження по доказах»22.

В ЦПК відсутнє нормативне визначення доказів і доказування. В теорії цивільного процесу доказами називаються фактичні обставини, на яких основується судове рішення, а доказранням — діяльність сторін і суду, спрямована на подання, збирання, дослідження і оцінку доказів. При цьому виділяється доказування у вузькому і процесуальному розумінні, у вузькому — практична діяльність суду, на підставі якої в нього формується переконання в правдивості (неправдивості) поданих по справі доводів, міркувань, заперечень. Доказування в процесуальному розумінні поділяється на строге і вільне. Перше провадиться тільки на підставі точного застосування доказів, передбачених ЦПК. Вільне доказування розповсюджується на іноземне право і провадиться без дотримання процесуальної форми.

Доказування структурно складається із двох частин: подання доказів при допомозі певних засобів доказування; збирання, дослідження і оцінка доказів. Обов'язок подання доказів покладений на сторін, але суд може без наявності клопотання сторони (сторін) і без урахування обов'язку по доказуванню винести ухвалу про допит сторін (§ 448 ЦПК), витребувати необхідні докази за своїм розсудом, призначити огляд чи експертизу (§ 144 ЦПК), витребувати від сторін документальні докази (§ 142 ЦПК). Доказування розпочинається тільки за розпорядженням суду (ухвалою) про допуск і перевірку доказів, визначених ним для встановлення істини у справі та провадиться в суді, котрий її розглядає (§ 361 ЦПК). За його дорученням збирання і дослідження доказів провадиться іншим судом (§ 362-356 ЦПК).

Предметом доказування виступають: факти, які обґрунтовуються і оспорюються сторонами; норми іноземного права; дослідні положення або положення життєвого досвіду. Отже, доказуванню підлягають факти, які мають вирішальне значення для справи, але доказуванню не підлягають: визнані факти (§ 288 ЦПК), безспірні факти (§ 138 ЦПК), законні презумпцї (§ 292 ЦПК), положення досвіду, основані на загальних положеннях з життя.

Факти, які мають вирішальне значення для справи, для правильного вирішення правового спору й складають основу судового рішення є належними обставинами (доказами) по справі. Допустимими засобами доказування є ті, які визначені ЦПК, зокрема: огляд, показання свідка, допит сторони, висновок експерта, документальні докази. При встановленні іноземного права, звичаєвого права, законів суд має право використати інші джерела (§ 292 ЦПК).

ЦПК закріплює принцип вільної оцінки доказів, за яким відповідно до § 286 суд зобов'язаний, враховуючи зміст всіх засідань і наслідки збирання доказів, якщо таке провадилось, за своїм внутрішнім переконанням визначити чи потрібно вважати фактичні обставини (твердження) істинними чи ні, тобто суд вільний в оцінці достовірності наявних у справі доказів.

У правовому регулюванні окремих видів доказів у ФРН є окремі істотні особливості. Так, судовий огляд має своїм об'єктом: речі, які оспорюються; речі, які перебувають у володінні; сторона власною особою, інші особи — другий подружжя сторін, діти; особа і речі третіх осіб, які виступають законними представниками сторін, або їх речі, які були передані сторонам, звукозаписи і грампластинки (§§ 272, 272а ЦПК). Отже, можливий огляд речей, фізичних осіб і території. Огляд провадиться судом, який розглядає справу, або одним із членів судової колегії чи суддею, який виконує доручення іншого суду.

Свідок викликається для викладення того, що йому відомо про предмет спору (§ 396 п. 1 ЦПК) сторін. Допит свідка можливий в суді, який розглядає справу, за місцем перебування свідка та ін. (§ 375 ЦПК). Федеральний президент допитується на своїй квартирі. Допит як свідків суддів, чиновників, інших осіб, які перебувають на державній службі, на яких розповсюджується обов'язок дотримуватися службової таємниці, провадиться з врахуванням норм чиновницького права (§ 376 ЦПК). Члени Федерального уряду, уряду земель, депутати Бундестагу, Бундесрату, ландтагів допитуються за місцем знаходження резиденції, а члени Федерального уряду і уряду земель — також за місцем їх пребування (§ 382 ЦПК).

В ЦПК визначено коло осіб, які мають право відмовитися дати показання свідків, зокрема: наречений чи наречена однієї з сторін, священики та ін. При цьому суд зобов'язаний роз'яснити таким особам право на відмову дати показання (§ 383, § 384 ЦПК). Але у встановлених § 385 ЦПК випадках, при наявності права на відмову, свідок не може відмовитися від показання про вкладення і зміст угоди, при укладені якої він брав участь як свідок, а також про випадки народження, шлюбу, смерті членів сім'ї; про факти майнового характеру з сімейних правовідносин. За відмову від показань без зазначення причини або визнання її судом неповажною, на свідка, накладаються витрати, зумовлені відмовою, і одночасно на нього накладається штраф. На випадок неможливості його стягнення суд ухвалює про утримання свідка під вартою, іноді до закінчення процесу в суді першої інстанції (§ 390 ЦПК). При необхідності забезпечення правдивого показання дієздатний свідок приводиться до присяги, у разі, коли сторони не відмовляються від неї (§§ 391, 393 ЦПК). Кожний свідок допитується окремо при відсутності свідків, які повинні допитуватися пізніше. У розходженні в показаннях свідків може бути призначена очна ставка (§ 394 ЦПК).

Висновок експерта як процесуальний засіб доказування застосовується для з'ясування необхідних обставин по справі з питань, науки, мистецтва або промислу (§ 407 ЦПК). Вибір експертів та їх кількість провадиться судом, який розглядає справу. Він може, вимагати від сторін, щоб вони визначили осіб, які можуть бути експертами і врахувати наявну між ними угоду про це (§ 404 ЦПК).

Суд керує діяльністю експерта, може давати йому вказівки стосовно обсягу його діяльності, проінструктувати його про завдання, роз'яснити доручення, визначити на яких фактах повинна ґрунтуватися експертиза, в якому обсязі він має право контактувати із сторонами і коли він повинен допускати їх до участі в своїх діях (§ 404а).

Суд, який розглядає справу, може уповноважити суддю, якому доручено збирання доказів, призначити експерта. Експерт підлягає відводу з тих підстав, що і суддя, але допит його свідком не є підставою для відводу (§ 406 ЦПК). Особа, призначена експертом, зобов'язана прийняти це призначення і негайно перевірити чи відповідає доручення його спеціальності і чи може вона його виконати без залучення інших експертів та проінформувати про це суд (§ 407а ЦПК). Експерт має право відмовитися від дачі висновку з тих же підстав, що і свідок від дачі показань. Суд може звільнити експерта від обов'язку проведення експертизи також за іншими підставами (§ 408 ЦПК). На експерта, який не з'явився до суду, відмовився від проведення експертизи, не видав документи чи інші матеріали по справі покладається виплата витрат, нанесених такою поведінкою, і накладається штраф (§ 409 ЦПК). Експерт дає присягу до або після подачі висновку. На вимогу суду експерт подає підписаний ним письмовий висновок до канцелярії суду. За неподання висновку у встановлений строк експерт може бути оштрафований (§§ 410, 411 ЦПК). Суд може визнати висновок експерта незадовільним і вимагати подання нового експертного висновку від нього чи призначити іншого експерта (§ 414 ЦПК). В цивільному судочинстві ФРН бере участь також така процесуальна особа як спеціаліст-свідок. Якщо для доказування обставин, що мали місце в минулому і для відтворення яких необхідні спеціальні знання, то допитуються особи, які мають такі спеціальні знання (спеціалісти-свідки) за правилами, що врегульовують показання свідків (§ 414 ЦПК).

Документальні докази поділяються на офіційні і приватні. Офіційними визнаються документи, оформлені в установленому порядку офіційним органом в межах його компетенції або особою, наділеною публічним довір'ям в межах визначеної для неї компетенції і є, якщо вони стосуються пояснення, поданого відповідним органом або особою, повним доказом події, посвідченої відповідним органом чи особою. Офіційні документи, що оформлені офіційним органом і вміщують офіційні приписи, розпорядження або рішення є повними доказами, а офіційні документи, що мають інший зміст є повними доказами, посвідчених у них фактів. Приватні документи, посвідчені їх складачами або посвідчені нотаріально, є повними доказами того, що вміщені в них пояснення зроблені їх складачами (§§ 415-418 ЦПК). Допускається доказування неправильності посвідчених подій і фактів. До офіційних документів застосовується презумпція їх справжності, але суд може вимагати посвідчення їх автентичності. Не визнана справжність приватного документа підлягає доказуванню. Документи подає сторона, яка доказує певні обставини. Документ, що знаходиться в другої сторони, може бути від неї витребуваний. Доказування справжності документа може провадиться шляхом порівняння почерків. Рішення про наслідки порівняння почерків виноситься судом за внутрішнім переконанням при необхідності, після заслуховування експертів. Якщо сторона мала намір не допустити використання документа другою стороною, усунула або зробила його непридатним для використання, то твердження такої другої сторони про характер і зміст документа, може вважатися доказаними (§ 444 ЦПК).

Допит сторін допускається при відсутності або недостатності інших доказів і можливий на клопотання однієї з них або за ініціативою суду. Якщо сторона відмовилася від допиту або не подала пояснення, якого вимагав суд, то він може вважати факт, покладений в обґрунтування вимоги, доказаним (§ 446 ЦПК). На допит сторін розповсюджується порядок допиту свідків (§ 451 ЦПК), вони можуть бути приведені до присяги (§ 452 ЦПК). Допускається допит недієздатних осіб, що досягли шістнадцяти років з присягою (§ 477 ЦПК). Федеральний президент присягає члену суду, що розглядає справу або члену іншого суду на своїй квартирі. Присяга можлива з релігійним підтвердженням і без нього. Якщо сторона не з'явилася на допит чи не прийняла присягу, справа може бути розглянута по суті (§ 454 ЦПК).

Посилання до глави 14

1. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.-С. 139.

2. Хутыз М. X. Общее положение гражданского процесса / Историко-правовое исследование. — М., 1979. — С. 85.

3. КлейнманА. ф. Советский гражданский процесс. — М., 1970. — С. 150.

4. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 177-179.

5. Клейман А. Ф. Вказ. праця. — С. 150.

6. Треушников М. К. Судебные доказательства. — М., 1982. — С. 28-31; Коваленко А Г. Исследование средств доказывания в гражданском судопроизводстве. — Саратов, 1989. — С. 6-9.

7. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 36-37; Матюшин Б. Т. Оценка доказательств судом первой инстанции по гражданским делам. — М., 1977. — С. 2; Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 69-70.

8. Штутин Я. Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. — М., 1963. — С. 8; фаткуллин ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. — Казань, 1976. — С. 48, 55.

9. Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 20.

10. КлейнманА. ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. — М., 1950. — С. 34.

11. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 47.

12. Штутин Я. Л. Вказ. праця. — С. 20.

13. Иванов С. В. Судебные доказательства в гражданском процессе. — Иркутск, 1974. — С. 49.

14. Коваленко А. Г. Исследование и оценка доказательств в судебном разбирательстве / Вопросы теории и практики судебного разбирательства гражданских дел. — Саратов, 1988. — С. 25.

15. Юдельсон. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе. — М., 1951. —С. 207-208.

16. Чечина Н. А. Воспитательная функция советского гражданского процессуального права. — Ленинград, 1972. — С. 66-67.

17. Кейлин И. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. — М., 1958. — Ч. 2. — С. 195, 211.

18. Коломыцев В. И. Письменные доказательства по гражданским делам. — М., 1978. — С. 10

19. ГріненкоА. Д., Шульженко О. О., Надгорний Г. М. Практика використання в цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3; ТриушникоВ М. К. Вказ. праця. — С. 144-152.

20. Штефан М. Й., Дрижчаная Е. Г, ГусєВ £ 6. Представительство граждан в суде. — К, 1991. — С. 77-79; Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. —С. 76-93.

21. Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и гражданский процесе в современной России. Е—М., 1999. — С. 163; Решетникова И. В. Доказательственное право Англии и США. — Екатеринбург, 1998. — С. 174-237; Шишнін В. I. Забезпечення прав людини в судочинстві США. — К., 2001. — С. 4, 7; Кудрявцева Е. В. Реформа английского гражданского судопроизводства // Законодательство. — 2000. — № 1. — С. 77-84.

22. Гражданский процесуальний кодекс Германии. Приложение 2. В кн.: Дав-тян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С. 205-312

Розділ II. Провадження в суді першої інстанції

А. Позовне провадження

Глава 15. Порушення цивільної справи в суді

§ 1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді

Поняття позову. Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст. 6 ЦК, статті 4, 5 ЦПК). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 1, 4 ЦПК), виступає позов (позовна вимога — actio лат.).

В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно1. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення до суду. А в суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву для нього роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду — його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що являє собою юридичну дію в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК, які проводять відмінність між поняттям «позов» і «пред'явлення позову» (назва розділів 11, 16, статті 125-130,140-145 ЦПК та ін.). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються в процесуальних формах — вимогах, клопотаннях, заявах.

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої в суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб (п. 2 ст. 136 ЦПК). Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою порушення судової діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображена в ст. 4 ЦПК, за якою кожна заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, перелік яких наведено у ст. 5 ЦПК. Отже, необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу в справах позовного провадження в ЦПК названа позовом або позовною вимогою (статті 136-145 ЦПК).

Порушена позовом судова діяльність по розгляду і вирішенню конкретної цивільної справи спрямована як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку та правове виховання громадян, а також на захист державного і громадського інтересу.

Таким чином, позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення цивільної справи в суді і судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і громадських інтересів. Сам позов в цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. В такій вимозі до суду вмішується також вимога позивача до відповідача, тому в теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права, що позов має дві сторони, — матеріально-правову і процесуально-правову; тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву2.

Суть позову може бути визначена правильно лише з врахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова сторона позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до порушення цивільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу в справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позову. Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі його органу, яким є суд. Процесуально-правова сторона позову — це вміщена в ньому вимога до суду про захист права з спірних правовідносин.

Елементи позову. Його складові частини: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет складають такі правовідносини — визнання наявності їх чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК). Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення сумісного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів по забезпеченню позову, зупинення провадження у справі, тощо.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних матеріальних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в позові про виселення за неможливістю сумісного проживання предметом позову будуть спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість сумісного проживання; зміст — вимога про постановлення рішення про виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії цивільного процесу спірне3. Окремі автори, виділяючи в позові два елементи, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Разом з цим, на їх думку, позов має дві сторони — вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними в складових частинах позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення — за ним провадиться класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому засіданні, постановлення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

Спірність змісту позову обумовило в теорії цивільного процесу різний підхід до визначення поняття решти двох елементів — предмета і підстави. Стверджується, що предмет позову складають дії і бездіяльність відповідача, яких домагається позивач шляхом винесення судового рішення, а також і матеріальний предмет4. Останній не властивий для всіх позовів (захист честі і гідності), а якщо є, то виступає об'єктом спору, а не позову. Була висловлена думка, що предметом позову є вимога позивача до суду про задоволення матеріально-правового домагання до відповідача5. За цією концепцією всі позови про присудження мають один і той же предмет, що суперечить дійсності. За іншою думкою, предмет позову складає захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, дії суду по захисту шляхом визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права тощо6. Але захист порушеного чи оспорюваного права — це функція суду. Тому визначений так предмет позову має спрямовуватися до суду, в дійсності ж він характеризується спрямованістю до відповідача. Ним буде матеріально-правова вимога, яка пред'являється позивачем до відповідача і з приводу якої суду належить постановити рішення у справі. Однак не спірне суб'єктивне право і обов'язок, правовідношення7, які внаслідок неординарного розвитку правовідносин, складають тільки базу для виникнення матеріально-правової вимоги.

Стосовно підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу8. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Дійсно, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому ґрунтується позов, може бути встановлена з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 137 ЦПК). Позивачі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвести ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує такому праву, — завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимога позивача. Норми права виступають базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.

Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення. Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншим, що має вирішальне значення для порушення цивільної справи в суді і розвитку цивільного процесу (п. 3 ст. 136 ЦПК). Вони визначають зміст процесуальної діяльності по захисту цивільного права. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для захисту права, а підстава — визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі визначається обсяг і напрямок дослідження справи в судовому засіданні, підстави і способи забезпечення позову (ст. 149 ЦПК). Предмет і зміст позову надають можливість вирішувати питання про оголошення розшуку відповідача (ст. 97 ЦПК). В стадії розгляду і вирішення справи елементи позову виступають основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Визначення елементів позову необхідне для пред'явлення вимоги і постановлення додаткового рішення з підстав пп. 1,2 ст. 214 ЦПК; з'ясування змісту рішення шляхом його роз'яснення (ст. 215 ЦПК). Без них неможливе вирішення питань про негайне виконання рішення (статті 217-220 ЦПК), закриття провадження у справі (пп. 1-3, 6, 7 ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК) та інші. Необхідність визначення елементів позову виникає при перевірці існуючими апеляційним і касаційним порядками обґрунтованості та законності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановлена при зіставленні з предметом і змістом, а обґрунтованість — з підставою позову

Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до постановлення незаконного і необґрунтованого рішення. Так, у справі за позовом О. до М. і ЖБК про поділ паю суд виніс рішення про стягнення на користь позивачки 46 850 гривень. Це рішення було скасовано в порядку нагляду тому, що в даному випадку йдеться про виділення в користування кожному з подружжя жилої площі в кооперативному будинку, оскільки тільки для цього вони вносили гроші. Суд же фактично поділив лише грошові кошти, не вирішивши спір між сторонами. Помилка суду стала можливою тому, що він не з'ясував предмет і зміст позову у цій справі. Предметом позову буде матеріально-правова вимога про поділ майна подружжя, а не тільки грошових сум. Змістом — винесення рішення про виділ на користь позивача частини жилої площі кооперативної квартири.

Елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що складають предмет позову. В той же час правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний засіб такого захисту — зміст позову.

Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються: на позови про присудження (виконавчі), (actionescum condemnations), визнання (установчі) (actiones condemnations), перетворювальні (про конститутивне рішення)9.

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ст. 6 ЦК).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (ст. 6 ЦК). Це позови про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу включаються: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення10. Заперечуючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як самостійного виду, а складової частини (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути також підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 231 ЦПК). Позови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення правовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. А поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворювальних дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літературі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в самостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значення. Але деякі позови, що відносяться до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші.

Класифікацією позовів за змістом на види не завжди досягається можливість розкриття особливостей всіх позовів, в зв'язку з чим позови можуть бути класифіковані залежно від характеру спірних відносин та в складі окремих правовідносин. Така систематизація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в окремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдосконалення

§ 2. Право на позов. Право на пред'явлення позову і процесуальний порядок його реалізації

Поняття права на позов. Право громадян на захист прав і свобод від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного провадження трансформовано в право на позов. За своєю структурою право на позов як право на судовий захист складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. При цьому в юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначно: як нерозривна, органічна єдність права на позов11; як два самостійні поняття — право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні12; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову13.

Концепція права на позов, як нерозривна єдність двох повноважень, — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов в процесуальному розумінні відрізняється від права на позов в матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень. Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову обумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов в матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні в процесі постановлення рішення.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, — закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні веде до постановлення рішення про відмову в задоволенні позову. Тлумачення права на позов тільки в процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес чи відсутні обставини, які свідчать про їх порушення. Право на позов в матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов в процесуальному розумінні виступає інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов в процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається в зміст права на позов в процесуальному розумінні. Стверджується, що це — право обґрунтовувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, право активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, право домагатися скасування постановлених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність в стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права14. Таке розкриття змісту права на позов в процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача в процесі, тоді, коли воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 100 ЦПК), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423,424 ЦПК). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи державного управління, підприємства, установи, організації і громадяни (статті 5, 121 ЦПК). Всі вони відповідно до статей 4, 5 ЦПК є заінтересованими особами.

Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов в процесуальному розумінні в теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає з закону15; як правоздатність або її елемент16; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являється у сторін тільки з порушення справи в суді17; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право18. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком різного підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозривною єдністю таких можливостей: вид і межі можливої поведінки для суб'єкта права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити в дію примусову силу державного апарату для їх здійснення19.

Право на пред'явлення позову є складовою частиною передбаченого ст. 4 ЦП К права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захистом. Цьому праву відповідає обов'язок суду прийняти до свого розгляду звернену до нього заяву (ст. 5 ЦПК). Право особи на звернення (на пред'явлення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обов'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо з закону, дає можливість зробити висновки, що такі права є також суб'єктивними.

Щодо положення, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її елементом, необхідно зауважити, що в теорії прав правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження прав20, прав і обов'язків21, загальних прав22, специфічних суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків23.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки (ст. 100 ЦПК), виступає не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі) та права суб'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).

Реалізація права на пред'явлення позову

Для того щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні в наявності (відсутності) певні обставини, які б свідчили про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем. В теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови24. Такі умови визначаються з ст. 136 ЦПК, але аналіз даної норми свідчить про те, що вони носять інший правовий характер, — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'явлення позову.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 100 ЦПК правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо з закону, то ним наділені всі заінтересовані особи (статті 4, 5 ЦПК): громадяни і юридичні особи для захисту свого права, органи державного управління, прокуратури, підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів в передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК не встановлює ніяких умов.

Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 136 ЦПК для реалізації права на пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені в цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (статті 4, 137, 138, 64, 124-131 ЦПК). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.

Наявність відповідних умов пов'язувалася дореволюційними процесуалістами не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того щоб розпочався процес, необхідні в наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх приводами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин25.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, класифікуються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, в свою чергу, залежно від їх змісту—на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета спору — на суб'єктивні і об'єктивні

До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100 ЦПК), та відповідно до ст. 102 ЦПК вони можуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають в процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами і обов'язками), в якій закріплені державні функції, а не правоздатність. Це відноситься і до суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь в процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто правосу-б'єктності26.

Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову, є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейські суди). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками в цивільному процесі (ст. 16 ЦПК); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 57, 42 ЦПК).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності в них статусу юридичної особи. При його відсутності суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 1, 24 ЦПК). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори на обґрунтування цього стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача27. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному, а не на юридичному розумінні спору про право, яке в теорії процесу має дискусійний характер28.

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється в можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС та ін.). Такою рисою характеризуються справи по спорах, перелік яких встановлено п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України, суд відповідно до ст. 124 Конституції не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»);

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, і кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК) і відповідно до ст. 124 Конституції поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 25 ЦПК, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК називається така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру29. Але вирішення питання, чи є пред'явлена вимога правовою, виступає складовою частиною правосуддя і встановлюється в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, яка виступає самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст непідвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями в юридичній літературі обґрунтовується також як самостійна вимога відсутність в законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду30, які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи (пп. 3,4 ст. 136, ч. З ст. 231 ЦПК);

д) відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). В даному випадку на можливість порушення справи в суді має преюдиціальне значення рішення товариського суду у тотожній справі;

е) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Але оскільки укладення угоди носить диспозитивний характер, то сторони за взаємною угодою можуть від неї відмовитися. Але відповідно до ст. 6 Положення про третейські суди сторона вправі відмовитися від договору, якщо доведе, що будь-хто з суддів заінтересований в наслідках справи і що про ці обставини їй не було відомо при укладенні договору. Отже, порушення цивільного процесу за наявності угоди між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду можливе, якщо друга сторона не наполягає на її дотриманні і не заперечує, щоб спір був розглянутий судом, оскільки її поведінка в даному випадку буде свідчити про відмову від третейського договору.

Відсутність однієї з зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви та порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (статті 136, 227 ЦПК). Але якщо за одних умов особа не може взагалі реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то відсутність других може бути усунена, а справа прийнята і розглянута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом31. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на захист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, обумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, в результаті чого порушується цивільна справа в суді. До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову входить:

а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є позовна заява. За змістом в позовній заяві мають бути зазначені всі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 137 ЦПК: назва суду, до якого подається заява; точна назва позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назва представника позивача, коли позовна заява подається представником; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що стверджують позов; зазначення ціни позову; підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

Позовна заява про розірвання шлюбу повинна містити в собі також відомості про рік народження кожного з подружжя, про наявність неповнолітніх дітей, їх прізвище, ім'я та по батькові, при кому з батьків вони знаходяться і пропозиції щодо участі подружжя в утриманні і вихованні дітей після розірвання шлюбу. В позовну заяву може бути також включено вимогу про поділ спільного майна подружжя.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо вона подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 125,126 ЦПК) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 90 ЦПК), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, а, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб в їх виконанні.

Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) з зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням з тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 88-92 Земельного кодексу, статей 203,440,453 ЦК з врахуванням при цьому, зокрема, всіх необхідних витрат по відновленню родючих чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки32.

Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обґрунтування позову не відноситься до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмови в прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що стверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. ЗО ЦПК) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини, як необхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК не зобов'язує посилатися в позовній заяві на юридичні норми, що стверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом в силу їх посадового становища, повинні бути кваліфікованими з правової сторони. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість в цій частині позовної заяви викласти окремі клопотання, як-то: про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, забезпечення доказів тощо.

Для захисту прав позивача має значення відбиття в позовній заяві ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК), яка обумовлює розмір сплати державного мита (ст. 64 ЦПК), розподіл судових витрат між сторонами (статті 75, 78, 80 ЦПК) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи в суді. Ціна позову, відображена в судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення — на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 65 ЦПК.

Завершальним реквізитом позовної заяви (п. 7 ст. 137 ЦПК) є підпис позивача або іншої уповноваженої особи з зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову в межах строків давності і забезпечує додержання в судочинстві принципу швидкості.

Позовна заява подається з копіями відповідно до кількості відповідачів. Залежно від складності і характеру справи, коли суддя визнає за необхідне, він може витребувати від позивача чи особи, яка пред'являє позовну заяву в його інтересах, копії всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав можливість краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ст. 138 ЦПК зазначене правило не поширюється на позовні заяви в трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника;

б) оплата позовної заяви державним митом згідно зі статтями 65-69 ЦПК, Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», з наступними змінами, зокрема, внесеними Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК, або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні в зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається неподаною і повертається позивачеві (ст. 139 ЦПК);

в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, прокурор і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 5 ЦПК). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки і піклування (статті 101,111 ЦПК, статті 66, 129 КпШС та ін.). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи в суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно стверджується документами, передбаченими ст. 113 ЦПК. При відсутності належно оформленого повноваження суддя на підставі п. 9 ст. 136 ЦПК зобов'язаний відмовити в прийнятті позовної заяви;

д) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встановлених статтями 124-131 ЦПК (п. 7 ст. 136 ЦПК). У випадках, коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, в якій зазначає, до якого суду йому слід звернутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, то вона передається судом за належною підсудністю (ст. 132 ЦПК).

Процесуальним діям по здійсненню права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити в ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення статтею 136 ЦПК вичерпного переліку підстав відмови в прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті заяви

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, порушення цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

§ 3. Об'єднання і роз'єднання позовів

Об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою, одного і того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного і того ж відповідача (ст. 144 ЦПК). Об'єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є перешкодою для прийняття судом протилежних рішень.

Сторони заінтересовані в тому, щоб всі їх спірні вимоги були розглянути одним і тим же судом і одночасно. Цим досягається швидкість в провадженні справи і зменшуються судові витрати. Об'єднанням позовів забезпечується правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих цивільних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються однорідністю вимог.

Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які випливають з одних і тих же правовідносин, зокрема; поновлення на роботі і виплата середнього заробітку за вимушений прогул; з сімейних правовідносин — розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання дітей, поділ майна тощо (статті 40, 41, КпШС, чч. 2, 3 ст. 137 ЦПК). При цьому не впливають на об'єднання позовів ті обставини, що зміст вимог, що об'єднуються, за характером буде різний, — одних про присудження, других — про визнання (визнання права авторства і стягнення гонорару). У деяких випадках необхідність пред'явлення однорідних вимог за встановленими правилами норм матеріального права є обов'язковою, наприклад, за ст. 57 ЦК — визнання угоди недійсною і повернення другою стороною всього одержаного за такою угодою.

Зв'язок однорідних вимог, необхідних для об'єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних правовідносин, але пов'язаних між собою. Тоді, коли вимоги виникають з різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і спрямовуються на досягнення різної мети і, особливо, коли їх розгляд пов'язаний з різними методами дослідження, які ускладнюють процес розгляду та вирішення справи, то такі об'єднання не доцільні.

Для об'єднання в одне провадження кількох однорідних вимог одного позивача до того ж самого відповідача не будуть перешкодою обставини, які свідчать, що одні з них підвідомчі суду, а інші — арбітражному суду, оскільки відповідно до ст. 26 ЦПК всі вимоги підлягають розглядові в суді.

Об'єднання позовів можливе за ініціативою позивача (ст. 144 ЦПК), коли декілька однорідних позовних вимог об'єднується в одній позовній заяві, що найчастіше зустрічається на практиці. Але кожна з вимог може бути пред'явлена до суду окремою позовною заявою і якщо в його провадженні буде декілька справ, то сторони можуть просити суд об'єднати їх для сумісного розгляду. Об'єднання позовів може бути зроблено під час провадження по одному з них, коли до пред'явленого в суді додаються нові вимоги, що допускається згідно з ст. 103 ЦПК в межах зміни позовних вимог — предмета або підстави позову, збільшення позовних вимог. Об'єднання позовів можливе також за ініціативою суду. Суддя, ґрунтуючись на ст. 144 ЦПК, може постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог, за позовами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача. При об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом сумісно в одному процесі. По кожній з них він повинен дати відповідь в своєму рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково (ст. 203 ЦПК).

Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (поновлення на роботі і виплата заробітної плати за вимушений прогул). Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення, то такий недолік може бути виправлено постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК).

Залежно від обставин справи суддя вправі постановити ухвалу про роз'єднання одного або декількох об'єднаних в одне провадження позовів у самостійне провадження, якщо їх сумісний розгляд утруднює вирішення справи (ст. 145 ЦПК). Так, коли разом з розірванням шлюбу заявлена вимога про поділ сумісного майна подружжя і такий поділ впливає на інтереси інших осіб, то така вимога виділяється в самостійне провадження. Наприклад, у справі П. про розірвання шлюбу позивачка просила суд поділити будинок, який був набутий під час спільного проживання з відповідачем. В судовому засіданні відповідач пояснив, що в спорудженні будинку брала участь його мати, чого не заперечувала і позивачка. Рішенням суду за кожним з подружжям було визнано право на половину будинку. В касаційному порядку рішення було скасовано і в ухвалі зазначено, що суд не дав ніякої оцінки заяві П. про те, що в спорудженні будинку брала участь мати відповідача. Ця обставина стверджувалася і позивачкою, яка пояснила, що коли б будинок був проданий, то вона не заперечувала б виділити їй певну суму грошей. За таких обставин у суду не було підстав для вирішення питання про поділ майна між подружжям, оскільки в його набутті брала участь також мати відповідача, яка має право на певну частку в майні. Тому вимога про поділ майна між подружжям при вирішенні справи про розірвання шлюбу не може бути розглянута судом, якщо цим порушуються інтереси третіх осіб. Питання про поділ майна в таких випадках підлягає розглядові в самостійному провадженні і має бути роз'єднано від інших вимог.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 18 вересня 1987 р. (зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р.) «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз'яснив, що коли вимоги про поділ кваритири і паю заявлені одночасно з позовом про розірвання шлюбу, суд повинен мати на увазі, що оскільки їх вирішення зачіпає інтереси кооперативу, вони повинні бути роз'єднанні і розглянуті на загальних підставах з оплатою державного мита залежно від ціни позову (п. 8).

Роз'єднання вимог доцільно провадити для спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами (ч. З п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 5 березня 1977 р. зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»)

§ 4. Процесуальні засоби, що забезпечують відповідачу захист своїх інтересів проти позову

Реалізація в цивільно-процесуальному праві України принципів змагальності і процесуальної рівності сторін полягає в закріпленні ним системи процесуальних засобів, які забезпечують не тільки позивачу, а й відповідачу в справі активно і ефективно захищати свої інтереси проти пред'явленого до нього позову. Вони складаються з процесуальних прав і обов'язків відповідача, процесуальних дій по їх реалізації і процесуальних форм їх виразу, і можуть бути поділені на загальні і спеціальні. До загальних відносяться процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (п. 2 ст. 143 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 140 ЦПК).

Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства в цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації. Заперечуючи проти позову, відповідач залежно від наявних обставин може вимагати відкладення справи слуханням на час, необхідний для збирання і подання додаткових доказів, зупинення провадження у справі (неможливість розгляду даної справи до вирішення розгляду іншої справи, пов'язаної з нею, — п. 4 ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду, якщо тотожня справа між тими ж сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді, — п. 5 ст. 229 ЦПК), закриття провадження у справі (непідвідомчість справи суду — п. 1 ст. 227 ЦПК) та ін.

Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичної або фактичної сторони. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними. Наприклад, позивач просить стягнути вартість виконаної ним роботи по ремонту квартири відповідача. Останній, заперечуючи проти позову, зазначав, що ніякого ремонту квартири в нього протягом цього року не було. Заперечення матеріально-правового характеру можуть доводити неправильність посилання позивача на норми права, якими обґрунтовується позов. Так, підприємство, яке помилково виплатило Т. подвійну суму винагороди за раціоналізаторську пропозицію внаслідок неправильного застосування закону, пред'явило позов про стягнення безпідставно одержаних сум. Відповідач на заперечення позову послався на неправильне обгрунтування позивачем своїх вимог, передбачених ст. 471 ЦК, оскільки йому невідомо було, що він одержує винагороду в подвійному розмірі, а згідно з п. З зазначеної статті зайво виплачені суми не підлягають витребуванню тоді, коли їх виплата провадилася при відсутності розрахункової помилки і недобросовісності з боку одержувача.

Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронювано-го законом інтересу проти пред'явленої до нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним провадженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічніше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановлення протилежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний позов може негативно вплинути на розвиток процесу в справі. Несумлінний відповідач може використати його для затягування і ускладнення процесу, для створення тяганини і цим самим перешкодити нормальному відправленню правосуддя. Таке використання процесуальних засобів для захисту цивільного права буде зловживанням процесуальними правами і суд вправі відхилити прийняття зустрічного позову до свого провадження, роз'яснивши відповідачу право на пред'явлення його окремо.

Статтею 140 ЦПК встановлено, що право на пред'явлення зустрічного позову виникає з порушенням в суді провадження у справі і може бути реалізовано не пізніше як за три дні до судового засідання. Прийняття зустрічного позову після закінчення цього строку залежить від суду. Закріплене право покликано гарантувати швидкий і правильний розгляд порушеної в суді справи за первісним позовом, оскільки подання зустрічного позову відповідачем призводить до відкладення розгляду справи з тим, щоб надати позивачу можливість підготуватися до захисту проти такого позову. Надане суду право вирішення питання про прийняття зустрічного позову після встановленого ст. 140 ЦПК строку забезпечує відмову в його прийнятті як тоді, коли зустрічний позов пред'явлений з пропуском строку, так і тоді, коли буде встановлено, що зустрічним позовом відповідач, зловживаючи своїми правами, навмисно спрямовує свої дії на затягування процесу

Суд зобов'язаний прийняти зустрічний позов до сумісного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та сумісний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони випливають з одного правовідно-шення або коли вимоги по них можуть зараховуватися (ст. 141 ЦПК). Взаємозв'язок первісного і зустрічного позовів може полягати в такому їх співвідношенні, при якому зустрічне право відповідача: виключає право позивача, підриває його підставу або може зарахуватися з первісним позовом. Критерієм доцільності є найбільш сприятливі умови для встановлення судом об'єктивної істини шляхом повного і всебічного з'ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов'язки сторін. Коли прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, то суд зобов'язаний прийняти його до свого провадження. Нехтування цим призводить до неправильного вирішення справи. Так, суд, в провадженні якого був позов матері дитини до батька дитини про стягнення аліментів, відмовив в прийнятті зустрічного позову батька про передачу дитини на його виховання. Обидва позови були розглянуті окремо з винесенням рішення про їх задоволення. В наглядній інстанції такі рішення були скасовані з вказівкою для суду першої інстанції розглянути сумісно обидва позови, виходячи з того, що це сприятиме повному, всебічному і правильному їх розгляду та усуне можливість прийняття протилежних за змістом рішень, що мало місце при окремому їх розгляді.

Зустрічний позов повинен бути втілений в своїй процесуальній формі — зустрічний позовній заяві, яка за змістом має відповідати вимогам ст. 137 ЦПК і оплачена державним митом та подана з копіями відповідно до кількості позивачів (ст. 138 ЦПК). Якщо подана зустрічна позовна заява не відповідає вимогам закону, то настають наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.

§ 5. Зміни в позовному спорі

Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).

Зазначені права сторін випливають із загального диспозитивного правила про те, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. 15і ЦК)

Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та державних інтересів. Це право не знає винятку, його обмеження виступає безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії по зміні позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.

Стаття 103 ЦП К надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі порушеної цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою позовною заявою за правилами ст. 137 ЦПК.

Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу таким чином, що вона стає такою, що відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і конкретизація їх не створює зміну підстав позову. При зміні підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.

Зміна предмета позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива в межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує інтересам їх захисту і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідачів є їх право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, а з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати і подати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 176 ЦПК)

Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦГІК в редакції 1963-1996 pp.). Але суд не мав право виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору33. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК обумовила різне її тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу. В теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог ставиться ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову34, інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову35. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому виразі; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстави позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єкти спору, шляхом залучення їх для участі в процесі36. В дійсності суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти задйежі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в доход держави (ст. 49 ЦК); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного із подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС).

В статті 203 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» правило подібне ч. 7 ст. 203 в редакції 1963-1996 pp. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 15і ЦПК, за яким суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої в суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виступають на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 121 ЦПК). Відповідно до ст. 122 ЩІК вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.

Відмова від позову повинна носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст. 179 ЦПК).

Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу судового засідання і підписується позивачем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких вимог. Вона виконується довільно, але в ній необхідно зазначити обов'язково мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-не-будь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, коли буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, що передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором контрактації, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.

При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним в судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом постановлення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову в теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. В науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Стверджується, що такими є лише факти підстави позову чи Заперечення, а решта — позов, правовідносини похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК свідчить, що ним врегульовано визнання позову (ст. 103 ЦПК) і визнання факту (ст. 40 ЦПК). Аоскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову складає сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина юридичних фактів чи окремий факт (ст. 40 ЦПК). Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, що бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим (ст. 40 ЦПК) і не прийняти визнання позову (ст. 103 ЦПК).

Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільнює суд від дальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного в суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК).

Мирова угода— це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.

Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є підставою для виконання (п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової, чи не порушені будь-чиї права та інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалась незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у не виконанні рішення суду про поновлення на роботі та ін. За правилом ст. 220 ЦК припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін допускається у випадках, коли такі дії не порушують інтересів держави. Суд має враховувати чи в межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.

Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів спірних матеріально-правових правовідносин.

Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. До прийняття мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені умови такої угоди, і одночасно закриває провадження в справі. Мотивована ухвала судом постановляється також про незатвердження мирової угоди (ст. 179 ЦПК). Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 304,332 ЦПК) та звернення рішення до виконання (ст. 352 ЦПК).

§ 6. Забезпечення позову

Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Інститут забезпечення позову врегульований статтями 149-158 ЦПК і спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Ним усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Порушити перед судом вимогу про забезпечення позову має право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду з заявою про забезпечення позову можуть прокурор, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації, які пред'явили позов в інтересах інших осіб, а також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 149 ЦПК).

Враховуючи важливість справ для громадян про стягнення аліментів, заробітної плати, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, суддя, приймаючи такі справи до свого провадження, з власної ініціативи вирішує питання про забезпечення позову (ч. 2 ст. 149 ЦПК). Важливість справ для суспільства, що випливають з позовів про відшкодування збитків, завданих злочинами підприємствам і організаціям, обумовили покладання на органи дізнання і слідства, а також на суд обов'язку по забезпеченню позову шляхом накладення арешту на майно осіб, які спричинили збитки37.

Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії розвитку судочинства у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків. Суд також може, допускаючи негайне виконання з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 ст. 218 ЦПК, поставити позивачеві вимогу забезпечити поворот виконання рішення на випадок його скасування.

Заява про забезпечення позову вирішується в день її подання без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК). Залежно від конкретних обставин справи, позовна вимога може бути забезпечена повністю чи частково (ст. 150 ЦПК), про що суд чи суддя постановляє ухвалу.

Забезпечення позову може відбуватися способами, встановленими ст. 152 ЦПК:

а) накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб. Але не дозволяється накладення арешту на заробітну плату, доходи за працю в колективному сільськогосподарському підприємстві (КСП), пенсію та стипендію, допомогу по соціальному страхуванню, виплачувану при тимчасовій непрацездатності, а також на допомогу, виплачувану касами взаємодопомоги КСП, крім позовів про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, про відшкодування збитків, заподіяних розкраданням державного або громадського майна;

б) забороною провадити певні дії. Так, відповідно до п. 1 ст. 53 Закону України від 11 липня 2001 р. «Про авторське право і суміжні права» до завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права, суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний оббіг примірників творів, у тому числі комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрфактними, і засобів обходу технічних засобів захисту,

в) забороною іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві;

г) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

д) зупиненням стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у позовному порядку.

До державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій в правовому регулюванні забезпечення позову до них допускається тільки один спосіб — заборона провадити певні дії (ч. З ст. 152 ЦПК).

На забезпечення позову приймається судом чи суддею ухвала, яка виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 156 ЦПК). Прийняте судом забезпечення позову може бути змінено або скасовано (статті 154, 155 ЦПК). На заяву сторони, з врахуванням думки другої, суд або суддя має право допустити заміну одного способу іншим, а також допустити декілька забезпечень з тим, щоб загальна їх сума не перевищувала позовної. При забезпеченні позову, що має грошову оцінку, відповідач може з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести в депозит позовну суму.

Ухвала про забезпечення позову може бути скасована судом, який її постановив, після розгляду заяви в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Якщо в позові буде відмовлено, вжиті судом заходи по забезпеченню позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Але суд може одночасно з винесенням рішення або після цього постановити ухвалу про скасування забезпечення позову.

До осіб, винних в порушенні ухвали суду про забезпечення позову, може бути застосована санкція у вигляді штрафу. Крім того, позивач вправі стягнути з таких осіб збитки, завдані невиконанням ухвали про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК). На ухвалу суду з питань забезпечення позову може бути подано апеляційну скаргу, а прокурором — окреме подання (ст. 157, п. 2 ст. 292 ЦПК). Подача скарги чи подання не зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову, а також не перешкоджає дальшому розглядові справи. Подача скарги чи подання на ухвалу про скасування заходу, що його вжито для забезпечення позову або про заміну одного забезпечення іншим, зупиняє виконання цієї ухвали.

В результаті забезпечення позову відповідачу можуть бути завдані матеріальні збитки, які він має право стягнути з позивача в разі відмови від позову після набрання рішенням про це законної сили38 (ст. 158 ЦПК).

§ 7. Процесуальні засоби порушення цивільної справи в судах іноземних держав

Процесуальні засоби і порядок звернення до суду за захистом, пред'явлення позову і порушення цивільної справи в судах іноземних державах характеризуються широкою диференціацією. У країнах СНД вони аналогічні Україні, оскільки цивільне процесуальне законодавство було побудовано на одній законодавчій базі — Основах цивільного судочинства колишнього СРСР.

Процесуальні засоби пред'явлення позову, порушення цивільної справи в суді істотно відрізняються в Англії, СІЛА, Франції, в країнах Східної Європи як між собою, так і від процесуальних засобів, передбачених цивільним процесуальним законодавством країн СНД39.

Поняття позову, його види і елементи

У юридичній літературі Франції визначення позову (action) сформульоване по-різному: як право доступу в суд, право порушити справу в суді, як звернення особи в суд з метою судового визнання або захисту наявного у неї права або права, на яке вона претендує.

Найпоширенішим є визнання позову як законної правомочності, за якою посадові особи і громадяни можуть звертатися в суд для того, щоб забезпечити дотримання закону, і що така можливість має загальний і постійний характер, належить кожному, конкретизується і здійснюється шляхом заявления до суду відповідного прохання, вимоги, клопотання у окремій справі.

У Англії в Законі про Верховний Суд позов визначається як цивільне провадження, яке розпочинається судовим наказом про явку відповідача в суд, або іншим способом у відповідності з правилами Верховного Суду, але який не належить до кримінального провадження (ст. 225). Правилами Верховного Суду кожний позов у високому суді правосуддя повинен розпочинатися судовим наказом про явку відповідача в суд чи іншим викликом до нього.

Поширена думка, що позов виникає в тих випадках, коли правом забезпечується відшкодування шкоди, завданої діями чи упущеннями, якими порушуються права інших осіб.

У США згідно з Федеральними правилами цивільного процесу цивільним позовом є звернення позивача в суд з вимогою, пред'явленою до відповідача (ст. 3).

Складовими елементами позову називаються предмет і підстава. Предмет складають вимоги позивача, стосовно яких він просить винести судове рішення. У такій вимозі вмішується також прохання про винесення судом бажаного для позивача рішення, але для цього вважається недостатньо для виділення його в самостійний елемент позову — його зміст.

Підставу позову складають фактичні обставини, що мають значення юридичних фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги.

У юридичній літературі Франції елементами позову визначаються: предмет, підстава, позивач і відповідач. Предмет позову складають ті дії, які на прохання позивача мають бути з метою застосування закону вчинені судом для того, щоб було забезпечене дотримання оспорюваного чи порушеного права. Ним є визнання спірного права і присудження боржника до виконання своїх обов'язків. Підставу позову складає юридичний факт (факти), які наводяться позивачем для обґрунтування своєї вимоги.

У цивільному процесі Англії такою підставою визнається юридичний факт, який необхідно довести позивачу на обґрунтування своїх оспорюваних прав і домогтися винесення судом бажаного рішення.

Залежно від змісту позови класифікуються на: позови про присудження (виконавчі); про визнання (установлення); і окремими процесуалістами — про правоперетворення. Позови про присудження спрямовані на те, щоб відповідач передав позивачу предмети, речі, товар, гроші чи виконав на його користь конкретні дії. В позовах про визнання позивач вимагає визнання, констатації наявності чи відсутності певного спірного юридичного правовідношення сторін. Позови правоперетворювальні спрямовуються на створення, зміну чи припинення юридичних відносин, які охоплюються в дійсності позовами про присудження і визнання.

За матеріально-правовими ознаками позови класифікуються на: майнові, особисті і змішані. Майнові — на позови про майно рухоме і нерухоме, на позови про захист володіння і про право власності. За твердженням французьких процесуалістів, майновий позов може бути спрямований проти будь-якого порушника майнових прав, позови особисті — проти чітко обмеженого кола осіб, які є учасниками конкретного зобов'язального правовідношення. В змішаних позовах поєднуються як майнові, так і зобов'язально-правові вимоги.

У США самостійно виділяються групові (колективні) позови, які пред'являються однією або кількома особами в інтересах групи осіб внаслідок того, що численність учасників групи створює практичні труднощі пред'явлення позову кожним з них (пред'явлення позову одним з акціонерів товариства в інтересах всіх його акціонерів, які перебувають в аналогічному з ним становищі).

Законодавством Англії, СІЛА, Франції та інших країн надається широка можливість об'єднання декількох позовів і розгляд їх в одному провадженні у справі. Таке об'єднання може бути об'єктивним і суб'єктивним. При об'єктивному в одному провадженні об'єднуються декілька вимог, які виходять і заявлені щодо одних і тих же осіб, але відрізняються за предметом. Суб'єктивне об'єднання характеризується тим, що воно провадиться за суб'єктами, які ведуть процес, — декілька позивачів або декілька відповідачів, або тих й інших разом. При суб'єктивному об'єднанні процесуальна співучасть має лише зовнішній характер і не впливає на матеріально-правові відносини між співучасниками, які перебувають в автономному становищі.

Об'єктивне об'єднання позовів широко допускається в Англії і можливе між одними і тими ж позивачами і відповідачами за різними підставами, що виникають з різних правовідносин. Зокрема, позови з договірних правовідносин можуть об'єднуватися з позовами, підставою яких є зобов'язання, що виникають з правопорушення. Але суд має право винести постанову про роз'єднання позовів, якщо відповідач доведе або суд за своєю ініціативою встановить, що сумісний розгляд об'єднаних позовів може утруднити їх розгляд або затримати винесення судом рішення у справі.

Щодо суб'єктивного об'єднання, то воно можливе: 1) якщо декілька позивачів сумісно пред'явили позов до одного і того ж відповідача, то він може бути об'єднаний з позовами тих же позивачів або будь-якого з них до того самого відповідача; 2) якщо декілька осіб мають окремі і різні вимоги до одного і того ж відповідача, то вони можуть об'єднати свої позови до нього за умови, що такі позови виникли з однієї і тієї ж угоди чи різних угод і при цьому вимагають вирішення загальних питань права або факту

У США об'єктивне об'єднання позовів допускається широко, як і в Англії. Різні за змістом вимоги і фактично різні підстави позовів не є перешкодою для їх об'єднання, за винятком позовів, один з яких підсудний федеральній юстиції, а інший — суду штату. Щодо суб'єктивного об'єднання, то воно можливе тоді, коли позови, які об'єднуються, виникають з однієї і тієї ж угоди або з одного і того ж правопорушення і породжують загальні для них питання права або факту.

Для об'єктивного об'єднання позовів у Франції необхідно, щоб вони були ідентичними за природою і могли бути розглянуті та вирішені сумісно незалежно від їх територіальної підсудності. А позивач, який має до відповідача кілька вимог, що не були виражені в письмовій формі, зобов'язаний пред'явити всі вимоги одночасно з тим, що в подальшому інші вимоги, не втілені у зазначену форму, не можуть бути пред'явлені до стягнення (ст. 1345 Цивільного кодексу Франції).

Пов'язані між собою позови, які знаходяться у провадженні одного суду, можуть бути об'єднані за його ініціативою. Разом з тим забороняється об'єднання позовів про захист прав володіння з позовами про право власності. Можлива відмова про об'єднання інших позовів та допускається можливість їх роз'єднання.

Широкий спектр у визначенні позову, його видів і елементів має місце в юридичній літературі країн Східної Європи (Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії), що пояснюється складністю проблеми взаємовідносин між правом і позовом.