Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

 

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

 

АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВЕ

 

РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ОРГАНАМИ

 

 ВНУТРІШНІХ СПРАВ ДОЗВІЛЬНОЇ

 

 СИСТЕМИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХАРКІВ - 2000

 

З М І С Т

   Стор.

 

ВСТУП................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ 1.  ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В АДМІ-НІСТРАТИВНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ.................................................. 5

1.1.  Сутність адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, поняття та значення здійснення дозвільної системи як одного з її напрямків..................................... 5

1.2.  Поняття та види об’єктів, дозвільну систему щодо яких здійснюють органи внутрішніх справ...................................................................................................................... 6

1.3.  Проблеми правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи................................................................................................ 6

Р О З Д І Л  2.  АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВЕ  РЕГУЛЮВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ПО ЗДІЙСНЕННЮ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ 6

2.1. Організація діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи   6

2.2.  Характеристика  правил видачі дозволів на. функціонування об’єктів дозвільної системи.................................................................................................................. 6

2.3. Сутність, форми та методи контролю за об’єктами дозвільної системи....... 6

Р О З Д І Л 3. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ...................................................................................... 6

3.1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності за порушення правил дозвільної системи................................................................................................ 6

3.2. Адміністративні проступки в сфері здійснення дозвільної системи та відповідальність за їх вчинення......................................................................................................... 131

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..158

 

 

ВСТУП

Останніми роками, із прийняттям Конституції України нового імпульсу набула розбудова демократичної, правової держави, головним завданням і змістом діяльності якої є утвердження, забезпечення і захист прав та свобод людини і громадянина. Виконання цього завдання пов’язане із вирішенням ряду складних політичних, економічних, соціальних і правових проблем, оскільки реальний стан справ в державі і суспільстві ще далекий від вимог часу. Україна переживає важку соціально-економічну кризу, одним з найбільш небезпечних соціальних лих залишається криміногенна ситуація. Все це призводить до погіршення життєвого рівня населення, рівня його захищеності, зростання кількості протиправних посягань на права і свободи громадян, власність, громадський порядок і громадську безпеку, інші об’єкти правоохорони, серед яких особливу тривогу викликають злочини та інші правопорушення, пов’язані із зброєю, вибуховими матеріалами, наркотичними, сильнодіючими, отруйними речовинами, спеціальними засобами, які через свої небезпечні властивості вилучені або обмежені у цивільному обігу.

За цих умов велике значення з боку держави і суспільства надається підвищенню ефективності правоохоронної діяльності, провідна роль в якій належить органам внутрішніх справ. На ці органи покладається широке коло завдань щодо забезпечення особистої безпеки громадян, захисту їх прав, свобод та законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорони і забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, захисту власності від протиправних посягань, притягнення правопорушників до відповідальності тощо. Переважну більшість зазначених завдань органи внутрішніх справ виконують під час здійснення адміністративної діяльності, тобто діяльності, врегульованої адміністративно-правовими нормами і спрямованої на їх реалізацію.

Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ має складний, різноплановий характер і виконується за багатьма напрямками, із використанням різноманітних засобів як правового, так і організаційного змісту. Одним із таких напрямків є здійснення дозвільної системи, під час якого забезпечується контроль за відкриттям та функціонуванням об’єктів, що становлять потенційну небезпеку для громадського порядку. Демократизація суспільства сприяла розвитку правового статусу громадян, в тому числі значному розширенню їх майнових прав, що, в свою чергу, призвело до суттєвого збільшення обігу різних видів зброї, засобів самооборони, інших предметів та речовин, на які поширюється дозвільна система. Разом з тим чинне законодавство в регулюванні багатьох питань здійснення зазначеної системи відстало від потреб часу, не в усьому його вимогам відповідає і практична діяльність органів внутрішніх справ у цій сфері.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В АДМІНІСТРАТИВНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

1.1.    Сутність адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, поняття та значення здійснення дозвільної системи як одного з її напрямків

 

 

          Органи внутрішніх справ як правоохоронні органи держави виконують широке коло завдань та функцій щодо охорони правопорядку та боротьби з правопорушеннями. З точки зору правової характеристики в їх діяльності розрізняються такі основні функції: адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча та охоронна. Сукупність цих напрямків зумовлює специфіку форм та методів роботи органів внутрішніх справ, правовий стан їх працівників у здійсненні поставлених перед ними завдань.

          Одним з основних напрямків діяльності органів внутрішніх справ по охороні громадського порядку є адміністративна діяльність. Більша частина особового складу зазначених органів виконує переважно адміністративні функції, здійснює організаційно-правові повноваження, які встановлюються і забезпечуються нормами адміністративного права. В процесі здійснення цієї діяльності працівники органів внутрішніх справ вступають в численні адміністративно-правові відносини з громадянами, їх об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ носить чітко виражений державно-владний, авторитарний характер, здійснюється в офіційному порядку від імені держави, яка надала їм право на застосування специфічних заходів адміністративного впливу, які, як правило, не використовуються іншими державними органами.

          Цим управлінська діяльність органів внутрішніх справ відрізняється також від діяльності інших ланок виконавчої влади.

          Розкриваючи зміст державного управління в сфері охорони громадського порядку, на нашу думку, потрібно детальніше охарактеризувати адміністративно-правові відносини, які в ній виникають. В науці адміністративного права за останні роки певною мірою було досліджено проблеми адміністративно-правової охорони громадського порядку, адміністративної діяльності різних правоохоронних органів, в тому числі органів внутрішніх справ [155,84,72,44,47,42] ) . Разом з тим деякі з них ще не знайшли належного висвітлення у вітчизняній  літературі. Це стосується, зокрема, конкретних сфер та напрямків адміністративної діяльності органів внутрішніх справ.

          В адміністративній діяльності зазначених органів традиційно виділяються два основні напрямки, однак назви при цьому застосовуються різні. Так, деякі вчені-адміністративісти висловлюють думку, що перший напрямок називається внутрішньосистемним або організаційним, а другий - позасистемна адміністративна діяльність (виходить за межі системи органів внутрішніх справ і пов’язана з регулюванням відносин у суспільстві)[47] ).

          Ми вважаємо, що більш вдалою є класифікація, здійснена Л.Л. Поповим. Перший напрямок адміністративної діяльності він називає суспільними відносинами, які формуються в самій системі органів внутрішніх справ (внутрішньо-організаційна адміністративна діяльність), і другий напрямок відносинами, які формуються у зовнішній сфері - (зовнішня адміністративна діяльність)[44]  ).

          Внутрішньо-організаційна діяльність забезпечує формування та функціонування самих органів внутрішніх справ, включаючи визначення їх організаційної структури, підбір, розстановку, навчання та виховання кадрів, матеріально-технічне забезпечення, постановку поточних та перспективних   завдань, здійснення повсякденного керівництва та контролю за їх виконанням. Внутрішньо-організаційна діяльність охоплює відносини, які складаються між різними ланками  апарату управління, його структурними підрозділами та посадовими особами. Суб’єкти вищого рівня зазначеної системи можуть керувати нижчими ланками, ставити перед ними відповідні завдання та контролювати їх виконання, а також здійснювати підбір та розстановку керівних кадрів.

          Суб’єкти нижчестоящих ланок управління в процесі внутрішньо-організаційної діяльності виконують завдання щодо організації роботи свого апарату та підлеглих підрозділів, а також забезпечення їх готовності до  виконання своїх функцій.

          В процесі здійснення зовнішньої адміністративної діяльності, яка і є предметом нашого дослідження, органи внутрішніх справ забезпечують виконання своїх основних завдань, пов’язаних з охороною громадського порядку та громадської безпеки, забезпеченням паспортної системи та правил перебування в Україні іноземних громадян та осіб без громадянства, здійсненням дозвільної системи, видачею громадянам посвідчень на  право керування автомототранспортом, здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення в сфері охорони громадського порядку і т.ін., тобто це відносини, які виникають між органами внутрішніх справ та іншими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Цей різновид діяльності деякі вчені називають правоохоронною адміністративною діяльністю. Така назва обумовлюється тим, що основний зміст даної роботи зводиться до забезпечення працівниками органів внутрішніх справ функцій по охороні правовідносин. Не дивлячись на те, що органи внутрішніх справ здійснюють також і право застосовну адміністративну діяльність, слід підкреслити, що остання має обслуговуючий характер, виступає засобом забезпечення правоохоронної діяльності [47]  ) .

          В своєму змісті  адміністративна діяльність має ряд специфічних ознак, котрі виділяють її з інших видів діяльності органів внутрішніх справ. Перш за все, вона носить державно-владний характер. Органи внутрішніх справ виконують свої адміністративні повноваження від імені держави, вони уповноважені здійснювати нагляд за додержанням встановлених правил поведінки, давати юридичну оцінку діям та вчинкам людей, виявляти правопорушення та реагувати на них відповідно до чинного законодавства. Органи внутрішніх справ також можуть давати в межах своєї компетенції обов’язкові для виконання розпорядження та пред’являти такі ж обов’язкові вимоги, а в необхідних випадках - застосовувати передбачені чинним законодавством заходи примусу.

          Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ є підзаконною. Вона здійснюється згідно з приписами законів та інших правових актів і будується у відповідності з цілями і в межах, визначених законом, а також на основі використання відповідних законних засобів. Під час здійснення цієї діяльності працівники органів внутрішніх справ зобов’язані діяти за правилом: законне все те, що дозволено законом та відповідає його цілям.

          Адміністративна діяльність має також виконавчо-розпорядчий характер, її головною метою є виконання чинного законодавства з  питань, які входять до компетенції органів внутрішніх справ. Разом з тим для належного здійснення своїх виконавчих функцій вони наділені владними повноваженнями, які передбачають можливість застосування заходів адміністративного впливу.

          Необхідно виділити ще одну властивість зазначеної діяльності, а саме - її організаційний, творчий характер. Він виявляється, по-перше, у тому, що в процесі здійснення своїх адміністративних повноважень органи внутрішніх справ повинні забезпечити встановлення та підтримання певного порядку суспільних відносин, який базується на виконанні посадовими особами та громадянами своїх громадських обов’язків і здійснення ними прав та свобод. По-друге, органи внутрішніх справ та їх посадові особи реалізують надані їм повноваження, враховуючи особливості конкретних умов, що  складаються. При виборі способів організації управлінського апарату та засобів адміністративного  впливу вони зобов’язані уникати шаблонних дій і приймати найоптимальніші рішення, виходячи з обстановки, яка склалась на даний момент.

          Однією з найхарактерніших особливостей адміністративної діяльності органів внутрішніх справ є її профілактична спрямованість. Під час її здійснення вирішуються завдання запобігання вчиненню правопорушень та їх шкідливим наслідкам. Така профілактична спрямованість забезпечується завдяки виявленню та усуненню причин вчинення правопорушень та умов, які їм сприяють. В практичній діяльності всіх служб та підрозділів органів внутрішніх справ значне місце займає індивідуальна профілактична робота. Вона проводиться в процесі здійснення функцій адміністративного нагляду, розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування заходів адміністративного впливу до правопорушників.

          Все більший об’єм адміністративної діяльності органів внутрішніх справ складає надання допомоги громадянам у реалізації їх прав, свобод та законних інтересів. В цю діяльність входить: допомога потерпілим від правопорушення, дітям, інвалідам, жінкам з дітьми, які перебувають в громадських місцях в безпорадному стані; надання допомоги громадянам під час стихійного лиха, при аваріях і катастрофах, інших надзвичайних обставинах; адресно-довідкова робота; розшук громадян, які пропали безвісти, тощо.

          Таким чином, визначаючи сутність зовнішньої адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, потрібно підкреслити, що вона становить організацію та практичне здійснення охорони громадського порядку та громадської безпеки, надання допомоги громадянам в реалізації їх прав, свобод та законних інтересів.

          Виходячи із сказаного можна зробити висновок, що адміністративна діяльність органів внутрішніх справ (зовнішня) - це визначена нормативними актами виконавчо-владна діяльність, спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів організацій та практичне здійснення встановлених державою заходів по охороні громадського порядку, громадської безпеки та боротьбі з правопорушеннями.

          Важливе місце в охороні громадського порядку та громадської безпеки займає дозвільна система, яка передбачає обов’язкове отримання дозволів на здійснення певних дій підприємствами, установами та організаціями, а також окремими громадянами. Це організаційно-правова діяльність, що здійснюється державою з метою забезпечення своїх економічних та соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов нормальної діяльності державних та громадських організацій, додержання законності, охорони власності та забезпечення громадської безпеки. Для цього держава закріплює в законодавчих та інших нормативних актах певний порядок суспільних відносин, забезпечення якого покладено на органи виконавчої влади, в тому числі й на органи внутрішніх справ. Зміст дозвільної системи пояснюється не тільки наявністю встановленого порядку, а також і тим, що цей порядок необхідно забезпечити певними правовими засобами і дотримуватись усім учасникам зазначених правовідносин, а це, як правило, передбачає здійснення функцій контролю та нагляду з боку органів виконавчої влади, яким надано право видавати дозволи.

          Питання, що стосуються проблем дозвільної системи, в основному знаходить своє відображення тільки в спеціальних відомчих нормативних актах, тому що коло суспільних відносин, які вони регулюють, віднесені до розділу спеціальної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ. Разом з тим тільки діяльністю цих органів здійснення дозвільної системи не обмежується, хоча майже в усіх підручниках з адміністративного права автори розглядають питання зазначеної системи виключно як вид діяльності органів внутрішніх справ, що звичайно, призводить до невірного уявлення про цю систему в цілому як про специфічну форму діяльності всього державного апарату управління [151] )

          Правове регулювання відносин, які виникають в деяких специфічних сферах суспільного життя, здійснюється нормами чинного адміністративного, цивільного та кримінального законодавства, згідно з якими існує порядок, що зобов’язує різні установи, організації, підприємства, колективи та окремих громадян одержати в уповноважених на те органах виконавчої влади попередній дозвіл на право здійснення чітко визначених дій. Перелік таких органів досить численний, а сфера відносин, в яких функціонує дозвільний порядок, різноманітна. На жаль, про це в юридичній літературі згадувалося тільки фрагментарно [122] ).

          Термін «дозвільна система» було введено в обіг Постановою ЦВК та РНК СРСР від 12 грудня 1924 р. « О порядке производства, торговли, хранения, учета  оружия, огнестрельных припасов, разрывных снарядов и взрывчатых веществ » [38] ), якою було встановлено дозвільний порядок на здійснення всіх зазначених операцій, проте деякі окремі вимоги було визначено в законодавстві РРФСР ще раніше.

          Наприклад, Декретом РНК РРФСР від 12 липня 1920 р. « О выдаче и хранении огнестрельного оружия и обращения с ним » було передбачено дозвільний порядок на видання та зберігання вогнепальної зброї [37] ), а Декрет РНК РРФСР від 17 жовтня 1921 р. « О порядке реквизиции и конфискации имущества частных лиц и обществ » встановив, що вогнепальна зброя та вибухові речовини «за відсутності належного дозволу на їх зберігання підлягають обов’язковому безоплатному здаванню державі» [143]  ).

          Поняття «дозвільна система» в науці адміністративного права з’явилось на підставі аналізу вченими-адміністративістами деяких правовідносин, котрі складаються в сфері державного управління. Необхідно також відзначити, що формулювання із застосуванням терміну «система» в юридичній літературі та нормативних актах  зустрічаються досить часто (виборча система, судова система, паспортна система тощо). Проте на відміну від деяких з них, дозвільна система довгий час не мала нормативного визначення і аналізувалася тільки в навчальних посібниках та авторських публікаціях.

          Так, наприклад, по одному з них, під дозвільною системою рекомендувалося розуміти спеціальний порядок регулювання виготовлення, зберігання, продажу або застосування певних видів матеріалів, предметів або виробів, які мають особливе значення з точки зору охорони державної безпеки або громадського порядку [147] ). Пізніше дозвільною системою називався такий порядок виробництва, зберігання, використання, носіння або застосування окремих предметів, речовин та матеріалів, який передбачає обов’язковість отримання дозволу на право здійснення відповідних дій [147] ) і застосовувався стосовно  вибухових речовин, зброї, боєприпасів, відкриття типографій, піротехнічних майстерень і т.ін.

          Аналогічна позиція відносно характеристики дозвільної системи зберігалася аж до наших днів. В одних випадках - це регламентований правом порядок, який зобов’язує державні та громадські установи, підприємства, а також громадян отримати в відповідних державних органах дозвіл на виготовлення, реалізацію, придбання, перевезення (зберігання й використання) визначених предметів [45] ), в інших - сукупність правил, котрі регулюють порядок виготовлення, придбання, користування, зберігання, реалізації та транспортування таких об’єктів, охорона яких складає особливу турботу держави та спрямована на забезпечення громадської безпеки, на попередження та припинення можливого використання цих об’єктів із злочинною метою [149] ) і т.ін.

          Одним з перших авторів, які зрозуміли, що дозвільна система не може бути зведена тільки до особливої форми адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, був І.Г. Кириченко. В своїй книзі «Административно-правовой порядок обеспечения разрешительной системы» він вперше дав визначення дозвільної системи в «широкому розумінні» цього поняття, тобто як діяльності щодо забезпечення державними органами управління закріпленого в правових нормах порядку, який передбачає обов’язкове отримання організаціями, установами та окремими особами дозволу на здійснення дій,  чітко регламентованих конкретними правилами. Зазначені дозволи уповноважені видавати тільки органи державного управління, які мають право здійснювати нагляд за додержанням таких правил [98]  ).

          Пізніше свій підхід до широкого розуміння дозвільної системи аргументував Д.М.Бахрах, який, виділяючи основні риси дозвільної системи, зазначає, що це особливий порядок діяльності, врегульований нормами права, які містяться в законах та підзаконних актах; його метою є забезпечення громадської безпеки, справедливого розподілу суспільного фонду та правопорядку в цілому; він пов’язаний з діями, які становлять підвищену небезпеку для громадян, суспільства, держави, з санкціонуванням винятків із загальних правил, з забезпеченням основ соціальної справедливості [58]  ).

          Кожне з наведених визначень по своєму вірно відображає сутність того поняття, яке розглядається. Проте неважко помітити, що всі вони відзначаються однаковим підходом до характеристики дозвільної системи як деякої сукупності норм або правил, котрі регулюють «спеціальний порядок» придбання, використання, реалізації тощо, деяких «об’єктів». В зв’язку з цим звертає на себе увагу  відсутність узагальнюючого висновку про характер правовідносин, котрі виникають на їх підставі, що не дає можливості усвідомити сутність названого «порядку регулювання», відсутність чіткого визначення суб’єктів дозвільної системи. Крім того, характеристика дозволеної поведінки не узгоджується з основними положеннями теорії права, самі дозволи, на нашу думку, стосуються обмеженого кола дій, що, в свою чергу, значно звужує сферу їх застосування і т.ін.

          Разом з тим існує велика кількість нормативних актів, в тому числі й законодавчого характеру, які містять цілий ряд  правових норм, що передбачають необхідність отримання дозволу на здійснення певних дій в інших сферах державного або суспільного життя. Загальновідомі вимоги про необхідність офіційних дозволів на проведення вибухових робіт, на відстрілювання диких тварин, на виділення земельної ділянки тощо, перелік яких можна було б продовжити.

          В цьому плані заслуговує на увагу позиція Г.Г. Месхі, який вказує на наявність «загальнодержавного інституту дозвільної системи». Проте він характеризує зазначений інститут як особливу форму здійснення соціального контролю, через яку визначені нормативно-правовими актами дії можуть здійснюватися   тільки   з   дозволу  державних органів та  під  їх  постійним наглядом [119] ).

          Необхідно зазначити, що соціальний контроль в широкому розумінні в юридичній літературі визначається в одних випадках як одна з форм управління діяльністю суспільних суб’єктів [93] ), в інших - як спосіб саморегуляції соціальної системи, яка забезпечує упоряджену взаємодію елементів, що її складають, через нормативне (в тому числі й правове) регулювання [125]  ).

          Взагалі    ж    співвідношення     між   «контролем» в тій або іншій формі та «дозволом», між «дозвільними» та «контрольними» функціями тощо заслуговує на самостійне дослідження. Можна відзначити    тільки,  що контроль   як такий об’єктивно необхідний для будь-якої   управлінської    діяльності, ця функція характерна всім державним органам [55] ). Само поняття контролю може трактуватися досить широко [164]). Уявляється, що контроль логічно передбачається в будь-якій діяльності (в тому числі й в сфері дозвільної системи), оскільки, не здійснюючи контроль, не можна забезпечити й правове регулювання в конкретній сфері.

          З погляду на викладене вважаємо за необхідне детально підійти до аналізу дозвільної системи незалежно від ’’відомчої підлеглості’’, з’ясувати, в якій сфері суспільних відносин функціонує дозвільна система, де закінчується її цілеспрямована дія, а саме головне - розглянути елементи, які її складають, через призму загальної теорії права.

          За діючою діалектичною єдністю протилежних явищ кожний дозвіл повинен кореспондуватися певній забороні, таким чином, кожній сукупності дозволів (певною мірою - дозвільній системі в цілому) повинна відповідати деяка система заборон. Враховуючи припустимість тих чи інших дій, зазначену систему, на нашу думку, можна умовно розподілити на три основні складові.

          По-перше, це сукупність абсолютно заборонених дій, здійснювати які не допускається під загрозою суворих санкцій. Їх перелік чітко визначений чинним кримінальним та адміністративним законодавством. Не можна, наприклад, отримати дозвіл на пропаганду війни, убивство людини тощо.

          По-друге, сукупність відносно або частково заборонених дій, для здійснення яких можна отримати дозвіл держави, за умови додержання певних правил.

          І останнє, сукупність не заборонених дій; в цьому плані “дозволяється    робити все, що не заборонено законом”, іншими словами, дозволено все, крім забороненого.

          Не важко помітити, що дії, які належать до другої групи наведеного розподілу, безпосередньо пов’язані із здійсненням дозвільної системи і в своїй сукупності становлять відомі межі її цілеспрямованого регулювання.

          Держава, формуючи необхідну систему заборон щодо окремих дій, здійснення яких неможливе без відповідного дозволу, тим самим зумовлює існування дозвільної системи як такої, тобто регулювання певних суспільних відносин за принципом “заборонено все, крім дозволеного”[50] ).

          Варто також зазначити, що існують окремі випадки, коли здійснення певних дій формально не заборонено законом, проте не забезпечено й правовим регулюванням, тому дозвільна система охоплює тільки ті ситуації, коли необхідність отримання офіційного дозволу в тій чи іншій формі прямо передбачена у відповідних нормативних актах.

          При цьому, як і в будь-якій іншій сфері,  виникає цілий комплекс правових відносин,  які в механізмі правового регулювання виступають в ролі головного засобу, за допомогою якого вимоги норм проводяться в життя [49] ). Значить, з цієї точки зору дозвільну систему (без урахування інших елементів) можна охарактеризувати як засновану на відповідних нормах або правилах сукупність правових відносин, які складаються з приводу здійснення державними органами дозвільної діяльності.

                   Повернемося ще раз до наведеного розподілу тих чи інших дій залежно від ступеня їх дозволеності. Безумовно, що і держава в цілому, і її окремі органи так або інакше задіяні у виконанні ряду функцій щодо кожного із зазначених напрямків. Але очевидне й те, що існують спеціальні установи, організації, основні або переважні функції яких полягають саме у здійсненні наданих їм повноважень в конкретній сфері допустимих або заборонених дій. Їх також можна умовно згрупувати залежно від зв’язку із кожним з підрозділів згаданої класифікації.

          До першого блоку слід віднести ті з них, котрі здійснюють політику покарання в разі порушення ’’абсолютних заборон’’ (прокуратура, суд, виправно-трудові установи, адміністративні комісії і т.ін.).

          До другої групи належать органи, які безпосередньо видають різні дозволи на здійснення певних дій фізичними або юридичними особами. Особливе місце в цій групі, на нашу думку, займають органи внутрішніх справ, на які покладено видачу дозволів із дуже широкого кола питань (забезпечення безпеки дорожнього руху, пожежної безпеки, дотримання паспортного режиму, правил придбання та використання зброї тощо). Проте в цій групі необхідно виділити й цілий ряд інших органів, без дозволу яких не можуть розпочатися або закінчуватись багато заходів (провадження певних видів робіт, введення в дію певних об’єктів тощо) [35] ). Це Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації, Національний банк України та інші.

          Таким чином, ми досить близько підійшли до необхідної характеристики ’’органів, які видають дозволи’’, як деякої їх сукупності, яка підкоряє процеси функціонування своїх елементів якійсь загальній, єдиній меті. Оскільки державні або громадські органи виступають як певні суб’єкти соціального управління [79]), зазначену їх сукупність можна визнати суб’єктами дозвільної системи. Тобто до суб’єктів дозвільної системи слід віднести органи виконавчої влади, котрі безпосередньо здійснюють видачу певних дозволів на здійснення відносно заборонених законом дій.

          Звернімося тепер до самої характеристики їх діяльності. Загальновідомо, що управління справами всього суспільства здійснюється, головним чином й переважно шляхом державної діяльності, яка, в свою чергу, має самостійні види та їх специфічне призначення.

          Щодо дозвільної системи функції органів державного управління, як було вище сказано, знаходять своє виявлення переважно у виданні відповідних дозволів. Іншими словами, дозволяючи або забороняючи здійснювати ті чи інші дії, зазначені органи здійснюють тим самим дозвільну діяльність як одну з багатьох видів державної діяльності.

          Таким чином, як учасники суспільних відносин згадані органи з одного боку, є  суб’єктами дозвільної діяльності (маючи з цієї точки зору зовнішню відокремленість від інших категорій державних органів), а з іншого - суб’єктами права, тобто реальними учасниками певних правовідносин, які виникають з приводу безпосереднього видання відповідних дозволів. Юридична особливість останніх (щодо поведінки зазначених суб’єктів) полягає в тому, що тільки їм і нікому більше надано право офіційно дозволяти здійснення відносно дозволених дій, на ці ж органи покладено обов’язок надавати таку можливість і не перешкоджати її реалізації, якщо конкретна вимога зацікавленої особи грунтується на законі.

          Зазначені нами заборони або обмеження встановлюються державою щодо таких дій, які, хоча і є юридично допустимими, можуть заподіяти шкоду через недотримання встановлених вимог, тобто здійснюються без відповідного дозволу. Ці дії стосуються певних предметів або речовин, підприємств чи виробництв, різних виробів, створінь або процесів у сфері живої або неживої природи, а також заходів громадського характеру. Їх перелік на сьогоднішній день досить значний і залежить від певних соціальних вимог, досягнень науки та техніки, які знаходять практичне  застосування в діяльності людини. Так, наприклад в органах внутрішніх справ можна отримати дозвіл на придбання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї і т.ін.; Національний Банк України видає дозволи на здійснення банківської діяльності і окремо - на здійснення валютних операцій; місцеві державні адміністрації видають дозволи на право торгівлі алкогольною та табачною продукцією, а також реєструють комерційні підприємства та інших суб’єктів підприємницької діяльності, що частково теж може бути елементом дозвільної системи в широкому розумінні цього поняття. Цей перелік можна продовжити, тому що багато організацій та відомств (комісії, комітети, інспекції і т.і.) в структурі органів виконавчої влади мають повноваження дозволяти або забороняти здійснення певних юридичних дій. Крім того, в Україні існує ряд організаційних структур в системі органів виконавчої влади, які здійснюють дозвільну систему внутрішньовідомчо, тобто забезпечують загальний контроль та нагляд за об’єктами дозвільної системи, здійснюють видачу дозволів на здійснення певних дій (зберігання та використання зброї, придбання боєприпасів до неї тощо) власними структурними підрозділами. В таких випадках дотримання правил дозвільної системи забезпечується самостійно, без втручання та впливу з боку інших державних органів. До таких організацій належать Міністерство Оборони України та Служба безпеки України. Ці відомства в своїй структурі мають підрозділи або органи, які контролюють додержання правил дозвільної системи на підвідомчих об’єктах своєї системи.

На нашу думку , необхідно на законодавчому рівні систематизувати перелік органів виконавчої влади, яким надано право видавати дозволи на здійснення тих чи інших дій, а також чітко визначити їх повноваження, оскільки це стосується обмеження прав та свобод громадян, і їх недостатня врегульованість може призвести до виникнення непорозумінь та порушень зазначених прав та свобод.

          Із викладеного не важко помітити, що до дозвільної системи включено те, що за своїми властивостями може становити загрозу життю та здоров’ю людини, заподіяти матеріальну, фінансову, економічну чи іншу шкоду суспільству в цілому тощо, іншими словами, в більш широкому розумінні - за здатністю завдавати певної шкоди інтересам, які захищаються законом. Так, наприклад, отруйні речовини, проникаючи в організм людини або тварини, призводять до безповоротних фізіологічних змін. Вогнепальна зброя може становити загрозу життю або тілесній недоторканності людини тощо.

          Звідси можна зробити висновок, що об’єктами дозвільної системи в широкому розумінні є дії фізичних або юридичних осіб щодо таких предметів, створінь чи процесів у сфері живої та неживої природи, а також суспільстві, неврегульоване використання або функціонування яких може завдати шкоди інтересам, які охороняються законом.

          Для аналізу правових відносин в цій сфері необхідно ще раз звернутися до існуючої взаємозалежності між забороною та дозволом. Виходячи з неї, виникнення відносин з приводу отримання відповідного дозволу повинно відштовхуватись від кореспондуючої йому заборони. Остання, таким чином, буде вихідною позицією для конструювання фактичної моделі дозвільних правовідносин.

          Існування забороняючих норм, які встановлюють обов’язок утримання від певної поведінки без офіційного дозволу, спонукає зацікавлених осіб до звернення в той чи інший орган з відповідною заявою про його видання. Такі дії мають значення юридичного факту для виникнення правовідносин між заявником та органом виконавчої влади з приводу задоволення зазначених вимог, оскільки тут ми маємо засновані на законі права та обов’язки, що кореспондуються.

          Проте дозвіл не може видаватися автоматично лише на тій підставі, що дотримуються передбачені конкретними правилами формальності. Під час розгляду цього питання державний орган має право і зобов’язаний врахувати деякі обставини, котрі відносяться як до об’єкту, так і до суб’єкта поведінки, на котру видається дозвіл: по-перше, встановити відповідність встановленим правилам заявлених вимог на певні дії, а також допустимість останніх згідно з чинним законодавством і, по-друге, з’ясувати наявність у особи необхідних умов та можливостей для реалізації права, що їй надається, без заподіяння шкоди суспільним інтересам, шляхом підтвердження їх відповідними документами. Дозвіл компетентного органу, базуючись на чинних правилах і нормах, є правозастосовним актом і в такому значенні, на нашу думку, стоїть поряд з іншими актами державного управління.

          Разом з тим виданий дозвіл не знімає всіх обмежень з приводу подальшої поведінки фізичної чи юридичної особи, тобто не дає повної волі у виборі засобів для здійснення одержаного права, а зобов’язує діяти в рамках, обумовлених цим актом. Із сказаного можна зробити висновок, що дозвіл має двуєдиний характер, оскільки з одного боку, він видається зацікавленій особі тільки з умовою (за наявності певних обставин), а з іншого - тільки під умовою (щодо поведінки, яка дозволяється, що є однією з специфічних рис правовідносин, які характеризуються (відзначена різниця в термінології значення не має). Отриманий дозвіл в подальшому є способом реалізації зафіксованих повноважень, оскільки породжує юридичне право, тобто міру можливої та дозволеної поведінки, і з свого боку відіграє роль юридичного факту для виникнення подальших правовідносин між правоспроможною особою і зобов’язаним щодо неї органом.

          На боці особи, таким чином, виникає засноване на законі право вимагати від інших контрагентів виконання зазначених у дозволі умов з приводу об’єктів, на які спрямовується дозволена діяльність, а у випадку відмови чи ухилення останніх від задоволення даної вимоги - право на оскарження і примусове виконання покладених на них обов’язків шляхом звернення до вищестоящих органів чи суду.

          Все сказане можна охарактеризувати в широкому розумінні як дозвільний порядок надання відповідних прав на здійснення відносно дозволених законом дій, а порядок - як самостійний інструмент управлінського впливу, через який встановлюються певні рамки поведінки.

          Таким чином, наведений функціональний аналіз окремих елементів дозвільної системи дозволяє уявити її у широкому розумінні цього поняття як об’єктивно існуючу і наділену певними якісними характеристиками сукупність правових відносин, які виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, а також суб’єктами державного управління і іншими контрагентами - з іншого, і спрямовані на реалізацію суб’єктивних прав з приводу здійснення відносно дозволених законом дій щодо таких предметів, створінь чи процесів у природі чи суспільстві, неврегульоване використання або функціонування яких може завдати шкоди державним або суспільним інтересам.

          Органи внутрішніх справ, як специфічні органи виконавчої влади, також наділені певними повноваженнями щодо видачі дозволів з окремих питань, які ми відносимо до дозвільної системи в широкому розумінні. Так, відділи віз і реєстрації видають дозволи на проживання та пересування по території України іноземних громадян та осіб без громадянства, підрозділи Державтоінспекції видають громадянам посвідчення на право керування транспортними засобами, які також є свого роду дозволами, тощо. Однак предметом нашого дослідження є дозвільна система у вузькому розумінні, встановлена на предмети та речовини, безконтрольне придбання, зберігання та використання яких може потягти серйозні негативні наслідки та шкоду громадським і державним інтересам. Для забезпечення здійснення такої системи в органах внутрішніх справ створено спеціальну самостійну службу, організацію, функції та повноваження якої детально буде розглянуто нижче.

          В постанові Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576, що затвердила Положення про дозвільну систему [32]  ), дано визначення цієї системи як особливого порядку виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян. На нашу думку, це і є визначення дозвільної системи у вузькому розумінні, проте воно не відображає роль та місце органів внутрішніх справ у її здійсненні.

          В деяких спеціальних публікаціях та спеціальних відомчих документах органів внутрішніх справ було сформульовано декілька визначень дозвільної системи, але вони були відомі лише обмеженому колу осіб, оскільки до прийняття зазначеного Положення всі матеріали, які її стосувалися, були закриті для широкого вжитку. Користуватися ними могли тільки ті, хто мав спеціальний допуск до державної таємниці. І все-таки в цих матеріалах не зовсім повно було відображено об’єм суспільних відносин, які охоплюються поняттям дозвільної системи, тому що в них мова йшла переважно про діяльність органів внутрішніх справ по забезпеченню додержання правил зазначеної системи, яка є тільки складовою частиною широкої за змістом організаційно-правової діяльності цих органів.

          Ми вважаємо, що основна відмінність між дозвільною системою у широкому і у вузькому (або власному, спеціальному) розумінні полягає у об’єктах, щодо яких вона здійснюється. Їх повний перелік наведено у згаданому Положенні про дозвільну систему і буде проаналізовано пізніше. Всі ж інші випадки, коли законодавством передбачається отримання дозволу в тому чи іншому вигляді, ми відносимо до дозвільного порядку здійснення певних дій.

          Таким чином, дозвільну систему у вузькому розумінні, яку здійснюють органи внутрішніх справ, можна визначити як організаційно-правову діяльність щодо забезпечення встановленого порядку управління, громадського порядку та громадської безпеки, що реалізується шляхом контролю та нагляду за додержанням загальнообов’язкових правил відкриття та функціонування суворо визначених об’єктів господарювання, виготовлення, придбання, реалізації, обліку, зберігання, перевезення, використання та знищення предметів і речовин, незаконне використання яких може завдати значної шкоди громадським та державним інтересам, а також безпосередньо життю та здоров’ю громадян. Думається, що наведене визначення в цілому відображає найбільш характерні особливості дозвільної системи. При цьому видача самого дозволу буде одним з елементів багатогранної діяльності, пов’язаної із її здійсненням.

          Отже, дозвільну систему можна розглядати в двох площинах. З одного боку, це, так би мовити, “дозвільний порядок”, який регламентує певні юридичні дії, що здійснюються різними суб’єктами, з іншого - специфічна діяльність органів внутрішніх справ з організації нагляду за здійсненням спеціальних правил функціонування деяких об’єктів господарювання, а також поводження з предметами та речовинами підвищеної небезпеки, безконтрольне зберігання та використання яких може завдати суттєвої шкоди суспільним інтересам.

          Значення дозвільної системи обумовлюється, головним чином, характером об’єктів, щодо яких її здійснюють органи внутрішніх справ. Як зазначалося, це зброя різних видів, вибухові матеріали, склади та сховища, де вони зберігаються, стрілецькі тири, стенди тощо. Всі ці об’єкти становлять потенційну небезпеку для людей, їх життя та здоров’я, а також навколишнього середовища. Вони є джерелами підвищеної небезпеки відповідно до норм цивільного права, реалізація права власності на них має певні обмеження. Саме цим пояснюється необхідність встановлення і чіткого функціонування системи державного контролю за використанням зазначених об’єктів, основний тягар якого покладається на органи внутрішніх справ.

          Події в різних “гарячих точках” планети, численні повідомлення засобів масової інформації про вчинення терористичних актів та інших небезпечних злочинів досить яскраво свідчать про те, до чого може призвести безконтрольне володіння об’єктами, на які поширюється дозвільна система, особливо це стосується зброї та вибухових матеріалів. В наш час на обліку в органах внутрішніх справ України перебуває велика кількість об’єктів дозвільної системи, причому, вона постійно збільшується. Зокрема, Верховною Радою України розглядається питання про спрощення порядку продажу зброї населенню, позитивне вирішення якого викличе значний зріст числа громадян-власників вогнепальної зброї. Все це вимагає від органів внутрішніх справ забезпечення чіткого і неухильного виконання всіх вимог законодавчих та інших нормативних актів, які регулюють порядок функціонування таких об’єктів.

          Значення дозвільної системи найбільш виразно виявляється у завданнях, які покладаються на органи внутрішніх справ у зв’язку із її здійсненням. Відповідно до чинного законодавства до них належить: попередження порушень правил придбання, обліку, зберігання, перевезення, використання та знищення предметів і речовин, щодо яких встановлено особливий режим реалізації права власності; недопущення використання підконтрольних об’єктів та предметів не за призначенням, із злочинною чи іншою протиправною метою; запобігання крадіжкам та втраті предметів і речовин, на які встановлено дозвільну систему; застосування до порушників правил дозвільної системи передбачених законом заходів адміністративного впливу. Як видно із сказаного, основне значення діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи полягає у її профілактичній спрямованості. При цьому мається на увазі попередження не тільки і не стільки адміністративних правопорушень, а й багатьох злочинів, на що звертається увага в кримінологічній літературі [89]  ).

           Крім цього, варто звернути увагу також на значення дозвільної системи для забезпечення нормальної діяльності самих органів внутрішніх справ по виконанню своїх завдань та функцій. Мається на увазі забезпечення особистої безпеки працівників міліції, які виїжджають на затримання правопорушників, розв’язання різних побутових чи інших конфліктів тощо. З цією метою в чергових частинах органів внутрішніх справ ведуться облікові картки володільців вогнепальної, газової, пневматичної та холодної зброї, що дозволяє співробітникам одержати відповідну інформацію і належним чином підготуватися до виконання своїх обов’язків.

          Сказане свідчить про те, що дозвільна система, яку здійснюють органи внутрішніх справ, відіграє важливу роль в їх повсякденній, безперервній діяльності по охороні правопорядку і боротьбі з правопорушеннями, і ця роль має тенденцію до постійного зростання.

 

1.2.  Поняття та види об’єктів, дозвільну систему щодо яких здійснюють органи внутрішніх справ

 

          Перш ніж перейти до аналізу завдань, функцій, повноважень органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, правових основ та організації їх діяльності в цій сфері, необхідно дати детальну характеристику об’єктів, на які поширюється зазначена система, оскільки вони є, так би мовити, її серцевиною, ядром, навколо якого власне і обертається вся ця діяльність.

Варто відзначити, що в адміністративно-правовій літературі визначення об’єкта адміністративних правовідносин до нашого часу залишається дискусійним. Це стосується також і об’єктів дозвільної системи. Так, наприклад, І.Г. Кириченко вважає, що до об’єктів правовідносин, що виникають у сфері здійснення дозвільної системи, можна віднести тільки конкретні предмети, речовини та об’єкти (як сукупність предметів з особливим режимом функціонування), які саме через свої екстраординарні властивості і включається до системи зазначених правовідносин. Дії ж суб’єктів (незалежно від їх характеру) щодо цих предметів та речовин не можуть вважатися об’єктами дозвільної системи, оскільки вони походять або залежать від останніх  [94]  ).

          На нашу думку, з цим важко погодитися, наведена точка зору не враховує особливостей адміністративних правовідносин, зокрема, їх об’єктів. В літературі звертається увага на те, що для адміністративно-правових відносин дія, діяльність завжди є обов’язковими, без них не може бути реалізовано ці відносини. У деяких адміністративних правовідносинах, які ще називають організаційно-майновими, існує складний об’єкт - це поведінка людей і майно. В цих випадках права і обов’язки сторін пов’язані з вчиненням певних дій стосовно речей [65] ). Сказане повною мірою стосується відносин, які виникають в сфері здійснення дозвільної системи, оскільки правовими нормами регулюються саме дії, діяльність різних суб’єктів, пов’язані з певними предметами, речовинами та об’єктами (придбання, зберігання, реалізація тощо). Тому у попередньому підрозділі сформульовано загальне визначення об’єктів дозвільної системи у широкому розумінні як дій, діяльності фізичних або юридичних осіб щодо таких предметів, створінь чи процесів у сфері живої та неживої природи, а також суспільстві, неврегульоване використання або функціонування яких може завдати шкоди інтересам, які охороняються правовими нормами.

          В наведеному визначенні враховано складність об’єкта дозвільної системи, існування в його структурі двох складових частин - матеріальної (предмети, речовини тощо) і нематеріальної (дії, діяльність). Цим обумовлена подальша логіка дослідження об’єктів дозвільної системи, в якому спочатку аналізується характер предметів матеріального світу, на які поширюється дозвільна система. Використовуючи при цьому термін «об’єкти»,  маємо на увазі, звичайно, лише матеріальну частину цього поняття.

          Об’єкти, дозвільну систему щодо яких здійснюють органи внутрішніх справ, мають свої особливості, які полягають, перш за все, в тому, що зазначені предмети та підприємства становлять потенційну суспільну небезпеку, діяльність, пов’язана з ними, може завдати шкоди суспільним та державним інтересам, життю та здоров’ю громадян. В цивільному праві такі об’єкти визнаються джерелами підвищеної небезпеки. Предмети, на які поширюється  дозвільна система, повністю або частково вилучені із цивільного обігу, їх безконтрольне використання становить склад адміністративного проступку або злочину, оскільки при цьому створюється загроза завдання шкоди життю та здоров’ю людей, іншим об’єктам правової охорони. Підприємства та майстерні, про які йшлося вище, в одних випадках своєю діяльністю також створюють загрозу громадській безпеці (склади, сховища, де зберігається зброя або вибухові матеріали, підприємства, де вони виготовляються, тощо), в інших їх безконтрольна діяльність може призвести до безладдя, хаосу в суспільних відносинах (в разі незаконного виготовлення печаток і штампів).

          Таким чином, у вузькому розумінні об’єктами, дозвільну систему щодо яких здійснюють органи внутрішніх справ, можна визнати такі предмети (речовини), а також підприємства і майстерні, які становлять потенційну суспільну небезпеку, у зв’язку з чим вилучені або обмежені у цивільному обігу і для яких законодавством встановлено спеціальний режим використання.

          Відповідно до чинного законодавства до зазначений об’єктів віднесено: вогнепальну зброю (нарізну військових зразків, несучасну стрілецьку, спортивну, навчальну, вихолощену, мисливську нарізну і гладкоствольну), бойові припаси до неї, газові пістолети і револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, об’єкти виготовлення і реалізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, холодну зброю (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, сховища, склади і бази де вони зберігаються, стрілецькі тири і стрільбища, мисливсько-спортивні стенди, а також підприємства і майстерні по виготовленню і ремонту вогнепальної та холодної зброї, піротехнічні майстерні, магазини, в яких здійснюється продаж зброї та бойових припасів до неї, штемпельно-граверні майстерні, печатки і штампи.

          Видача дозволів (ліцензій) на виготовлення, придбання, зберігання, облік, охорону, перевезення і використання вибухових матеріалів та відкриття сховищ, складів і баз, де вони зберігаються, здійснюється у порядку, визначеному Держнаглядохоронипраці разом з Міністерством внутрішніх справ.

          Відповідно до Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом МВС України від 25 березня 1993 р. № 164, до вогнепальної зброї  віднесено бойову армійських зразків зброю або виготовлену за спеціальним замовленням (у тому числі вихолощену, навчальну, несучасну стрілецьку, спортивну малокаліберну, мисливську нарізну, малокаліберну і гладкоствольну вогнепальну зброю). Дія Інструкції поширюється також на бойові припаси до зазначених видів зброї, холодну зброю (арбалети, мисливські ножі, шаблі, фінські ножі, кортики, кинджали) і пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду.

          Вогнепальною вважається зброя, у якій снаряд (куля, дріб чи інші предмети) приводиться у рух миттєвим звільненням хімічної енергії заряду (пороху або іншої горючої суміші). До бойової нарізної вогнепальної зброї належить зброя армійських зразків або виготовлена за спеціальними замовленнями (пістолети, револьвери, гвинтівки, карабіни, автомати, кулемети). Несучасна стрілецька зброя - це вогнепальна і холодна метальна зброя, яка знята з озброєння сучасних армій та виробництва, або та, що існує в одиничних екземплярах та малих партіях, а також зброя зазначеного вище типу, виготовлена у сучасних умовах спеціально для виставок (експонування) в одиничних екземплярах та малих партіях.

          Вихолощеною зброєю є зброя армійських зразків, спеціально пристосована до стрільби холостими зарядами, коли неможливий постріл бойовим зарядом. До навчальної вогнепальної зброї належить нарізна зброя армійських зразків (пістолети, револьвери, гвинтівки, карабіни, автомати і кулемети), приведена на заводах-виготовлювачах чи в майстернях по ремонту зброї до стану, що виключає здійснення пострілу без спеціальних ремонтних робіт. Спортивна вогнепальна зброя - це малокаліберні  спортивні пістолети, револьвери, гвинтівки, спортивні гвинтівки і пістолети, револьвери, гладкоствольні рушниці. До мисливської вогнепальної зброї віднесено мисливські карабіни, гладкоствольні рушниці із сверловкою «парадокс» (з нарізами 100 - 140 мм  на початку або у кінці ствола), комбіновані рушниці, що мають нарівні із гладкими і нарізні стволи, мисливські малокаліберні гвинтівки.

          Бойовими припасами визнаються патрони до нарізної вогнепальної зброї різних калібрів, а також заряджені патрони для гладкоствольних мисливських рушниць, мисливський порох і капсулі.

          Наказом МВС України № 372 від 10 червня 1995 року до згаданої Інструкції було внесено зміни та доповнення, котрі стосувалися арбалетів та пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду  у зв’язку з визнанням їх об’єктами дозвільної системи. Відповідно до цього наказу контроль за станом, облік, та видача дозволів на зазначену зброю здійснюється у порядку, передбаченому Інструкцією щодо мисливської вогнепальної зброї, але в ньому нічого не сказано про боєприпаси до цієї зброї. На думку дисертанта, дію дозвільної системи доцільно поширити й на боєприпаси до арбалетів та пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду стосовно їх виготовлення, реалізації, зберігання, придбання та застосування. Логічним було б до них встановити ті ж самі вимоги, що й до патронів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. З цією метою до Положення про дозвільну систему необхідно внести відповідні зміни та доповнення.

          Відомча вогнепальна зброя і бойові припаси до неї зберігаються в спеціально обладнаних сховищах, складах і базах, які самі є об’єктами дозвільної системи і повинні відповідати широкому спектру вимог [123] ). Розглянемо деякі з них.

          Сховища повинні бути ізольованими від інших підсобних приміщень, мати капітальні стіни, міцні перекриття на стелі і підлозі. У дверні, віконні прорізи і для зміцнення стін (перегородок) встановлюються грати, які виконуються із сталевого прутка діаметром не менше 15 мм. Прутки зварюються у кожному перехресті, утворюючи вічка не більше ніж 150 х 150 мм; сховища повинні бути обладнаними у два і більше рубежі охоронно-пожежною сигналізацією, виконаною прихованою проводкою до щитка електроживлення, з встановленням датчиків на вікнах, дверях, люках, стінах, стелі, підлозі, що спрацьовує на відкривання або злом сейфів, шаф, де зберігається зброя і бойові припаси, а також на появу людини всередині приміщення. Ці приміщення обов’язково передаються під охорону Державної служби охорони МВС України у встановленому порядку, з підключенням сигналізації на пульт централізованого нагляду. Допускається прокладка шлейфів охоронної сигналізації у трубах тільки всередині приміщення по залізобетонних і бетонних будівельних конструкціях.

          Забороняється спільне зберігання з вогнепальною зброєю і боєприпасами навчально-наочних приладів, спортінвентарю, інших предметів, за винятком пневматичної зброї, радіостанцій і дозиметричних приладів, які можуть зберігатися у відгородженій залізними гратами частині кімнати для зберігання зброї. Боєприпаси до вогнепальної зброї повинні зберігатися в окремому від зброї металевому ящику, у шафі. Матеріал для обтирання, масло і луг, приладдя для чищення і змазування зброї зберігаються у спеціально відведених для цього місцях, окремо від зброї і боєприпасів.

          Вогнепальна зброя і бойові припаси повинні зберігатися у металевих шафах (сейфах), товщина стінок яких повинна бути не менше 3 мм з надійними (не менше двох) внутрішніми замками. Дверці шаф для міцності укріплюються металевими накладками або косинцями. На дверцях шафи з внутрішнього боку повинен бути опис зброї за номерами. Допускається зберігання вогнепальної зброї у важких сейфах, які мають внутрішні замки.

          В управліннях, відділах і філіях Національного, державних і комерційних банків України зброя і боєприпаси зберігаються у залізобетонних коморах, сейфах або металевих шафах. Якщо немає комор, допускається зберігання зброї і боєприпасів (за наявності охоронної сигналізації, виведеної на пульт централізованого нагляду органів внутрішніх справ) у залізобетонних внутрішніх або вбудованих шафах (касах) чи у важких сейфах. У вузлах зв’язку, у фельд’єгерській службі, підприємствах та підрозділах спец зв’язку допускається зберігання зброї і боєприпасів у важких сейфах за наявності автономної сигналізації.

                   Експонування вогнепальної і холодної зброї допускається у закритих вітринах і стендах, обладнаних автономною сигналізацією з установкою датчиків на кожній вітрині або стенді з виведенням дзвінка до сторожа (вахтера). При експонуванні зброї на відкритих вітринах і стендах датчиками охоронної сигналізації повинна бути заблокована кожна одиниця зброї.

          За узгодженням з органами внутрішніх справ допускається зберігання відомчої нарізної і гладкоствольної вогнепальної зброї (пістолетів, револьверів, рушниць) і боєприпасів до неї за місцем проживання працівників природоохоронних органів. При цьому нарізна вогнепальна зброя повинна зберігатися у міцно прикріплених до підлоги  або стіни металевих ящиках (шафах), товщина стінок яких повинна бути не менше 3 мм з надійними (не менше двох) внутрішніми замками.

          Вогнепальна зброя, яка належить окремим особам, повинна зберігатися в місцях постійного проживання власників в міцних, з надійними замками дерев’яних шафах або металевих ящиках, спеціально виготовлених для зберігання зброї, в розібраному, розрядженому стані, із спущеними курками, окремо від бойових припасів. До зброї не повинні мати доступ сторонні особи,  особливо діти.

          При перенесенні або перевезенні всіма видами транспорту вогнепальна зброя повинна міститися у чохлі, в розрядженому, розібраному стані (якщо це можливо).

Вогнепальна зброя є найпоширенішим об’єктом дозвільної системи, хоча матеріали практики свідчать, що кількість об’єктів, на яких вона зберігається, а також самої зброї з кожним роком зменшується. Так, в 1995 р. в Харківській області нараховувалось 610 таких об’єктів (в них 7989 одиниць зброї), в 1996 р. - 436 (5845), в 1997 р. - 364 (4566), в І-му півріччі 1999 р. - 295 (4272), в Полтавській області ці цифри становили: 1995 р. - 466 (5465), 1996 р. - 390 (5344), 1997 р. - 217 (4034), І-е півріччя 1998 р. - 191 (4024); в Сумській області: 1995 р. - 450 (4477),    1996 р. - 260 (3354), 1997 р. - 174 (3059), І-е півріччя 1998 р. - 163 (3058). Однак це не стосується власників мисливської зброї, кількість яких, навпаки, постійно зростає. Наприклад, в 1995 р. в Харківській області було 34655 власників, у яких зареєстровано 38996 одиниць зброї, а в І-му півріччі 1998 р. ці цифри становили відповідно 37614 і 44137. Подібна ситуація спостерігається також в Полтавській і Сумській областях.

          Правила дозвільної системи також поширюються на спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, дозволені до виготовлення, реалізації (продажу), придбання, реєстрації, обліку, зберігання (носіння) і застосування. До них належать: упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії (газові балончики); газові пістолети і револьвери та патрони до них  калібру 6, 8 і 9 міліметрів, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії. До кожного спеціального засобу самооборони, що реалізується (продається), повинні додаватися правила користування цим засобом та порядок його застосування.

          Упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії (газові балончики) реалізуються (продаються) громадянам, які досягли 18-річного віку, суб’єктам підприємницької діяльності, установам і організаціям без дозволу органів внутрішніх справ у спеціальних магазинах, окремих секціях магазинів (їх відкриття та функціонування здійснюється у встановленому МВС порядку).

У І-му півріччі 1998 р. в Харківській області на обліку перебувало 12802 газових пістолети і револьвери, торговельними установами продано 522 газових балончики,  в Полтавській області відповідно 6786 і 247,  в Сумській області - 2939 газових пістолетів  і револьверів, газові ж балончики не реалізовувались.

          Громадяни зобов’язані забезпечити умови зберігання, що виключають втрату та можливість крадіжки спеціальних засобів самооборони. Ці засоби мають зберігатися у дерев’яних або металевих ящиках за місцем роботи або проживання власника (користувача), до них не повинні мати доступ сторонні особи, при цьому спускові гачки газових пістолетів та револьверів мають бути замкнені курковими замками безпеки.

          Використані та непридатні для подальшого користування спеціальні засоби самооборони підлягають утилізації у встановленому порядку. Відповідно до Положення про порядок збирання та утилізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (у тому числі газових балончиків), не придатних для подальшого використання, затвердженого наказом МВС України від 8 лютого 1994 року № 66, до таких спеціальних засобів віднесено: використані, пошкоджені та із закінченим строком зберігання упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії (газові балончики); використані, пошкоджені та із закінченим строком зберігання патрони калібрів 6, 8, 9 міліметрів, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, до газових пістолетів і револьверів. Такі спеціальні засоби підлягають обов’язковому здаванню до спеціалізованих магазинів, чи окремих секцій магазинів по реалізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, що створені та утримуються у порядку, встановленому Інструкцією [123] ). Зібрані балончики і патрони зберігаються в закритій тарі з-під газових балончиків чи патронів до газових пістолетів і револьверів, що надходять до спеціалізованих магазинів. Доступ до них громадян, крім осіб, з якими укладання трудових договорів на виконання робіт, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіганням, реалізацією матеріалів, на які поширюється дозвільна система, проводилось за погодженням з органами міліції, заборонений.

          До об’єктів, дозвільну систему щодо яких здійснюють органи внутрішніх справ, належать також стрілецькі тири, стрільбища та мисливські стенди і магазини, в яких здійснюється продаж вогнепальної, холодної зброї, боєприпасів та спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. До зазначених об’єктів органи внутрішніх справ ставлять високі вимоги, що поясняється їх великою суспільною небезпекою, хоча кількість їх порівняно з іншими об’єктами дозвільної системи незначна, вона обраховується одиницями.

          Стрільбища, стрілецькі тири та мисливські стенди можуть бути відкриті тільки при дотриманні вимог, які ставляться до них органами внутрішніх справ, та умов, які гарантують безпеку оточуючих. Забороняється обладнання відкритих тирів, призначених для стрільби із малокаліберної зброї, на відстані, ближчій, ніж 2 км від населених пунктів і природних заповідних об’єктів, а тирів для стрільби із крупнокаліберної зброї - 6 км. Напіввідкриті тири забороняється розташовувати ближче, ніж за 300 м від жилих і господарських будівель.

          Стрілецькі тири класифікуються за різними ознаками. Для органів внутрішніх справ найважливішим є ступінь безпеки стрільб, які у них проводяться, що залежить від характеру зовнішніх загорож, вогневої зони і пристроїв перехоплення куль. Існує кілька типів таких споруд для стрілецького спорту: стрільбища-комплекси, що складаються із декількох відкритих тирів; закриті тири з непробивними стінами і стелею, де поперечні і бокові перехвати не передбачені; напіввідкриті тири з куленепробивними стінами і поперечними перехватами зверху; відкриті ділянки місцевості, що мають кулеприйомні і бокові земляні вали й необхідні зони безпеки.

          Стрільбищем визнається спеціально обладнана ділянка місцевості, призначена для навчання стрільбі з індивідуальної стрілецької зброї, а також для проведення занять з вогневої підготовки. До складу стрільбищ, як правило, входить декілька тирів різного призначення, а також командні та допоміжні пункти.

          Стрілково-мисливським стендом називають спортивну площадку, обладнану для стрільби з гладкоствольних рушниць дробовими зарядами по літаючих мішенях - тарілках, які викидаються спеціальними метальними пристроями (машинами). Існує два види стрілково-мисливських стендів: траншейні і круглі.

          Стрілецька галерея і кімната для зберігання зброї, якщо вони розташовані в одній будівлі, відокремлюються від допоміжних приміщень (навчальних класів, кімнат відпочинку, кабінетів тренерів і господарських приміщень) сталевими дверима, які повинні бути постійно замкнені. У стрілецьких галереях тирів категорично забороняється зберігати вогнепальну зброю під час перерви між стрільбами, а також залишати зброю і бойові припаси на вогневому рубежі без нагляду.

          Без ліцензій органів внутрішніх справ функціонують тири, полігони науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро оборонних заводів, тири, стрільбища і полігони, які є у віданні Міністерства оборони, Національної гвардії, Державного комітету по охороні державного кордону України, Служби безпеки, Управління державної охорони і Міністерства внутрішніх справ, а також тири для стрільби із пневматичної зброї.

          На думку дисертанта, необхідно нормативно врегулювати питання функціонування стрілецького тиру чи стрільбища для навчання стрільбі з арбалетів та пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду. Для цього можна використати існуючі стрільбища та стрілецькі тири. З цією метою текст Умов та правил у пункті 3 в останньому абзаці необхідно доповнити словами «(крім пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду)».

          В магазинах, які здійснюють продаж вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, холодної зброї, газових балончиків та патронів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, газових пістолетів і револьверів та патронів до них, дозволяється зберігати не більше одного ящика бездимного пороху (50 кг) і 15 тис. заряджених мисливських патронів або таку ж кількість газових балончиків та патронів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. В окремих випадках, залежно від обладнання магазину, зазначену кількість пороху і заряджених патронів, газових балончиків може бути зменшено або збільшено за узгодженням з органом внутрішніх справ; у торговельному приміщенні магазину за прилавками встановлюються такі шафи: одна для зберігання пороху, друга - капсулів і заряджених патронів до мисливської зброї, а третя - газових балончиків та патронів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, газових пістолетів і револьверів та патронів до них. Забороняється спільне зберігання пороху з капсулями, газовими балончиками або зарядженими патронами в одній шафі. Порох може викладатися на прилавок разом з капсулями тільки для передачі покупцеві. Категорично забороняється залишати вогнепальну зброю та вказані спеціальні засоби в торговельному залі після закриття магазину.

          Для здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів необхідно дотримуватися визначених умов та правил. Так, приміщення для зберігання та реалізації вогнепальної і холодної зброї, а також окремих вузлів та запчастин до неї, спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів повинні бути ізольованими від інших підсобних службових приміщень, мати капітальні стіни, міцні перекриття на стелі і підлозі; вся виготовлена вогнепальна та холодна зброя, спеціальні засоби, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засоби для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів повинні мати номер і штамп (марку) підприємства (майстерні)-виготовлювача та сертифікат встановленого зразка.

          Загальні вимоги, які ставляться до піротехнічних виробів, зводяться до забезпечення громадської безпеки при їх виробництві, зберіганні, перевезенні і використанні. Питання про правове регулювання правил виробництва, зберігання та використання піротехнічних виробів і функціонування піротехнічних майстерень до цього часу було опрацьовано недостатньо і не отримало свого нормативного визначення. В той же час існує велика кількість відомчих інструкцій, правил, котрі по різному регламентують питання, пов’язані з піротехнічними сполуками та виробами. Це пояснюється тим, що піротехнічні вироби значно різняться одне від одного за своїм призначенням, конструкційними особливостями та багатьма іншими параметрами. На нашу думку до піротехнічних виробів та майстерень слід пред’являти такі вимоги: піротехнічні майстерні повинні розташовуватися на відстані не менше ніж 100 м від найближчих споруд. Якщо майстерня обладнується при складах піротехнічних виробів, то відстань від майстерні до найближчого будинку складу повинна бути не менше 400 м. В майстернях може бути дозволено одночасно зберігати не більше 125 кг піротехнічних сполук (включаючи готові вироби). До піротехнічних виробів можна віднести освітлювальні та сигнальні патрони, димпатрони, трасери, сірники підривників, бенгальські вогні, феєрверки, залізничні петарди та багато іншого.

          Основою більшості піротехнічних сполук служать суміші окислювача з паливною речовиною. Як окислювач використовуються, як правило, нітрати (солі азотної кислоти). Паливними компонентами є метали (алюміній, магній) та їх сплави, фосфор, вуглець, сірка, органічні речовини (бензол, толуол, бензин, нафта, парафін та ін.). Піротехнічні вироби використовуються в найрізноманітніших галузях людської діяльності: в культурно-видовищних заходах для створення різних ефектів, в протиградних установках, снарядах для гарпунних гармат тощо. Оскільки для виготовлення піротехнічних виробів використовуються в основному сполуки, які у своїй сутності є вибухо- та пожежонебезпечними, майстерні по їх виготовленню повинні відповідати вимогам, які ставляться до вибухових матеріалів та місць їх зберігання.

          Штемпельно-граверні майстерні (по виготовленню печаток і штампів), столи замовлень та видачі готових виробів, відповідно до Умов та правил здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затверджених наказом МВС України від 18 жовтня 1993 р. № 643, повинні розташовуватися в ізольованих, окремих приміщеннях, кімнатах, що забезпечують режимні правила функціонування, схоронність обладнання, сировини, готових виробів і виключають можливість проникнення у такі приміщення сторонніх осіб. Кількість таких майстерень в Харківській області в 1998 р. нараховувала 9, в Полтавській області - 6, в Сумській області - 4.

          Під вибуховими матеріалами розуміються хімічні сполуки або механічні суміші, здатні до швидкої хімічної реакції (вибуху). Ця реакція виникає від нагрівання, удару, тертя, вибуху іншого вибухового матеріалу або іншого зовнішнього впливу і розповсюджується по заряду за допомогою горіння або детонації (вибухової хвилі). Вибухові матеріали бувають твердими, рідкими і у вигляді суміші твердих та рідких часток.

          Поняття «вибухові матеріали» (ВМ) об’єднує в собі два терміни - вибухові речовини (ВР) та засоби ініціювання (ЗІ). Вибухові речовини - це хімічні сполуки чи суміші, здатні під впливом зовнішнього імпульсу до саморозповсюдження з великою швидкістю хімічної реакції з утворенням газоподібних продуктів та виділенням тепла. До них належать амоніти, амонали, тротил та інші. Засоби ініціювання - зовнішні джерела імпульсу для здійснення вибуху (електродетонатори, капсуль-детонатори, вогнепровідний та детонуючий шнури тощо). Дозволяється застосовувати тільки ті вибухові матеріали, на які є стандарт (технічні умови), і, крім того, дозвіл Держнаглядохоронипраці України [83] ).

          Під терміном «склад вибухових матеріалів» слід розуміти комплекс будинків і споруд основного і допоміжного призначення, розташованих на загальній території з оформленою у встановленому порядку земельною ділянкою, а для підземних складів - камери і комірки для зберігання вибухових матеріалів і додаткові камери з гірничими виробками, які придатні для складу.  Загальна кількість складів вибухових матеріалів, звичайно, невелика (в Харківській області - 1, в Полтавській - 9, в Сумській  - 1), однак їх підвищена потенційна небезпека вимагає чіткого додержання вимог, що ставляться до їх  обладнання та утримання.

          За місцем розташування щодо земної поверхні склади вибухових матеріалів поділяються на поверхневі, напівзаглиблені і підземні. До поверхневих належать склади, підвалини сховищ яких розташовані на рівні поверхні землі; до напівзаглиблених - склади, будинки сховищ яких заглиблені в грунт нижче земної поверхні не  більше ніж до карниза; до заглиблених - у яких шар грунту над сховищем становить менше 15 м, і до підземних, відповідно, - більше 15 м.

          Залежно від строку експлуатації склади поділяються на постійні, тимчасові - до 3 років і короткочасні - до 1 року, рахуючи ці роки з моменту завезення вибухових матеріалів. Експлуатація короткочасних складів може бути продовжена на один строк за умови повторного прийняття їх комісією.

          За призначенням склади вибухових матеріалів поділяються на базисні і видаткові.

          Сховища тимчасових складів вибухових матеріалів можуть бути земляними, дерев’яними, глиняними і т.ін. Дозволяється під сховища складів пристосовувати невикористовувані будівлі, сараї, землянки та інші приміщення. Ці приміщення повинні провітрюватися і захищатись від попадання в них дощу та снігу. Топки печей, які є в пристосованих для сховищ будинках, повинні бути замуровані.

          Тимчасові склади вибухових матеріалів, обладнані в межах міста (виробки, які залишились від будівництва  метрополітену та ін.), можуть розміщатися в сухих провітрюваних підвалах невикористовуваних  будівель або в спеціально заглиблених (до 2,5 м) приміщеннях з засипкою верху не менше 2 м. Вибухові матеріали та засоби ініціювання повинні зберігатися в окремих приміщеннях, відгороджених від приміщення підготовки вибухових матеріалів цегляною (бетонованою) стіною товщиною не менше як 25 см.

          Щодо поверхневих і напівзаглиблених складів вибухових матеріалів, для проведення робіт короткочасного характеру зберігання вибухових матеріалів допускається у будівлях, які не використовуються, сараях, землянках і т.ін.; у залізничних вагонах; на суднах; в автомобілях, причепах і візках; у палатках, шатрах і печерах; на майданчиках біля місць проведення підривних робіт.

          У наукових і навчальних організаціях вибухові матеріали повинні зберігатися в приміщеннях з сейфами або приміщеннях-сейфах. Такі приміщення повинні мати неспалимі стіни і перекриття [83] ).

          Загальна місткість базисних складів ВМ не обмежується і повинна встановлюватися з урахуванням того, що місткість окремого сховища не повинна перевищувати 420 т вибухових матеріалів (нетто).

          Загальна місткість усіх сховищ постійного видаткового складу ВМ (поверхневого і напівзаглибленого) не повинна перевищувати: ВР - 240 т, детонаторів - 300 тис. шт., детонуючого шнура (ДШ) - 400 тис. м., кількість вогнепровідного шнура і засобів його підпалювання не обмежується (для підприємств із сезонним завезенням ВМ при їх зберіганні в контейнерах або сховищах загальна місткість постійних видаткових складів не обмежується).

          Загальна місткість усіх сховищ тимчасового видаткового складу ВМ не повинна перевищувати: ВР - 120 т, детонаторів - 150 тис. шт., ДШ - 200 тис. м., кількість вогнепровідного шнура і засобів його підпалювання не обмежується; загальна місткість усіх сховищ  короткочасного видаткового складу ВМ не повинна перевищувати: ВР - за проектом, детонаторів - 75 тис. шт., ДШ - 200 тис. м., кількість вогнепровідного шнура і засобів його підпалювання  не обмежується; загальна місткість кожного сховища постійних видаткових складів ВМ не повинна перевищувати 120 т, тимчасових - 60 т, короткочасних - за проектом; зберігання в контейнерах повинно проводитися на спеціальних відкритих майданчиках. Майданчики для контейнерів з вибуховими матеріалами можуть споруджуватися як на території складів ВМ, так і як самостійні склади з контейнерними майданчиками. Місткість контейнерних майданчиків повинна відповідати встановленій місткості для сховищ складів ВМ.

           Загальна місткість підземного (заглибленого) видаткового складу і місткість окремих камер (комірок) визначаються проектом. При цьому на вугільних шахтах місткість складу не повинна перевищувати семидобового запасу вибухових речовин і п’ятнадцятидобового запасу засобів ініціювання.

          Місткість камери в складах камерного типу не повинна перевищувати 2 т ВР, а в кожній комірці у складах коміркового типу дозволяється зберігати не більше 400 кг ВР.

          Гранична місткість окремої роздавальної камери в підземних виробках не повинна перевищувати 2 т ВР і відповідної кількості ЗІ, окремого дільничного пункту зберігання - 1 т вибухових речовин і відповідної кількості засобів ініціювання.

          У науково-дослідних інститутах, лабораторіях і навчальних закладах вибухові матеріали дозволяється зберігати в сейфах (у кожному не більше 10 кг вибухових речовин або 500 детонаторів і по 300 м детонуючого і вогнепровідного шнурів). Допускається зберігання цих вибухових матеріалів в одному приміщенні, але в різних сейфах. Сейфи повинні розміщуватися на відстані, яка виключає передавання детонації.

          На підприємствах повинні забезпечуватися умови для випробувань і знищення вибухових матеріалів. З цією метою обладнуються полігони і лабораторії, проекти яких погоджуються з органами Держнаглядохоронипраці і органами внутрішніх справ.

          Відносно інших предметів, матеріалів і речовин, підприємств і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, а це - протиградні установки, наркотичні засоби, радіоактивні, сильнодіючі отруйні речовини 1- ІІ класу безпечні, збудники інфекційних захворювань 1-ІІ групи патогенності і токсини, сховища, склади і бази, де вони зберігаються, постійні місця поховання радіоактивних відходів (спеціальні комбінати), а також організації, що займаються збутом наркотичних засобів, радіоактивних і сильнодіючих отруйних речовин, і лабораторії, що проводять аналізи цих засобів і речовин, працюють із збудниками інфекційних захворювань 1-ІІ групи патогенності і токсинами, в органах внутрішніх справ ведеться списочний облік за їх місцерозташуванням. Крім того, на органи внутрішніх справ  безпосередньо покладено обов’язок щодо контролювання за дотриманням посадовими особами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, господарських об’єднань і громадянами встановленого порядку виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання предметів, матеріалів і речовин, відкриття та функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система.

          Для укладення трудового договору на виконання робіт, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіганням, обліком, охороною, перевезенням, використанням предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система, необхідно отримати згоду від відповідного органу внутрішніх справ.

          Таким чином, дозвільна система, яку здійснюють органи внутрішніх справ, поширюється на досить велику кількість об’єктів. Їх технічні характеристики, режим функціонування, а також повноваження органів внутрішніх справ у сфері забезпечення виконання правил дозвільної системи врегульовано численними нормативними актами різної юридичної сили, про що мова піде у наступному підрозділі.

 

 

1.3.    Проблеми правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи

 

 

 

Здійснення органами внутрішніх справ дозвільної системи досить часто пов’язане із обмеженням прав громадян та інших суб’єктів права у зв’язку з чим важливо забезпечити неухильне дотримання законності, тобто виконання приписів правових норм, які регулюють зазначену діяльність. З метою всебічного дослідження цієї діяльності необхідно, на нашу думку, детальніше розглянути систему її правового регулювання, оскільки останнім визначаються нормативні підстави здійснення дозвільної системи.

В загальній теорії права під правовим регулюванням розуміється сукупність різноманітних форм і засобів юридичного впливу  держави на поведінку учасників суспільних відносин, який здійснюється з метою підкорити цю поведінку встановленому в суспільстві правопорядку [78] ). За його допомогою досягаються встановлення і організація процесу реалізації прав та юридичних обов’язків різними суб’єктами суспільних відносин.

Таким чином, можна зробити висновок, що під правовим регулюванням діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи слід розуміти комплекс юридичних засобів, за допомогою яких держава визначає їх права та обов’язки в зазначеній сфері, а також порядок реалізації останніх.

Основними елементами системи правового регулювання є, перш за все, норми права, тобто загальнообов’язкові, формально-визначені правила поведінки, які походять від держави і нею охороняються.

Норми права, які регулюють здійснення дозвільної системи, утворюють певний правовий інститут, оскільки вони об’єднанні єдиним предметом регулювання, мають єдину мету - закріпити порядок функціонування об’єктів дозвільної системи, тобто встановити певні загальнообов’язкові правила її здійснення. Зазначені правила становлять частину права взагалі, переважно таких його галузей як цивільне, адміністративне, трудове, кримінальне та інші і виступають необхідним і досить важливим організаційно-правовим інструментом. Без їх регулюючого чи охоронного впливу неможливо організувати правильне здійснення дозвільної системи, додержання вимог безпеки, режиму функціонування та охорони об’єктів дозвільної системи, а в цілому - більш раціональне її здійснення. Змістом загальнообов’язкових правил визначаються рамки необхідної поведінки працівників підприємств, на які поширюється дозвільна система, їх керівників, громадян, представників контрольно-наглядових органів, громадських об’єднань, котрі займаються підприємницькою діяльністю. Правила наділяють зазначених суб’єктів правами і встановлюють для них обов’язки щодо належного здійснення дозвільної системи, а також передбачають гарантії реалізації цих прав та обов’язків. Іншими словами, завдяки впливу цих правил утворюється належний правовий режим в сфері дозвільної системи, який відповідає інтересам держави, підприємств, установ, організацій і громадян.

Загальнообов’язковим правилам здійснення дозвільної системи властиві певні ознаки, специфічні риси, що дозволяє виділити такі правила в окрему групу. Головна особливість зазначених правил полягає в тому, що вони містять в собі санкції у вигляді заходів адміністративного стягнення. Їх дотримання забезпечується застосуванням усіх видів юридичної відповідальності - дисциплінарної,  майнової (матеріальної), кримінальної, проте головну роль в їх реалізації виконує саме адміністративна відповідальність. Для забезпечення виконання загальнообов’язкових правил застосовуються всі види адміністративного примусу - адміністративні стягнення, адміністративно-запобіжні заходи та заходи припинення.

Особливістю загальнообов’язкових правил слід визнати також наявність в їх масі численних норм техніко-юридичного характеру, котрі визначають порядок використання об’єктів дозвільної системи. Наприклад, правила створення та утримання штемпельно-граверних майстерень, порушення яких тягне накладення на посадових осіб адміністративних стягнень, нормативними актами взагалі не встановлюються, тобто це майже чисто технічні норми. Проте їх виконання або невиконання порушує суспільні інтереси, тому держава надає їм обов’язковий характер, забезпечуючи їх дотримання. Включення тієї чи іншої технічної норми до змісту норми права та надання їй таким чином загальнообов’язкового характеру означає, що виконання цієї технічної норми стає тією належною поведінкою, до якої закликає держава. ЇЇ дотримання є юридичним обов’язком суб’єкта, а порушення тягне за собою, як і недотримання юридичного обов’язку, застосування заходів відповідальності [161, 145, 92] )

До особливостей загальнообов’язкових правил в дозвільній системі необхідно віднести і їх конкретизуюче призначення, тобто переважно підзаконний характер правових актів, в яких встановлюються ці правила.

На нашу думку, важливо відокремити загальнообов’язкові правила здійснення дозвільної системи від інших загальнообов’язкових правил - землекористування, охорони навколишнього середовища, користування різними видами енергії, стандартизації тощо, які також поширюються на об’єкти цієї системи, проте їх приписи спрямовані на охорону об’єктів, котрі мають                загальногосподарче значення, в здійсненні дозвільної системи вони знаходять своє виявлення лише частково. Загальнообов’язкові правила здійснення дозвільної системи регулюють суспільні відносини, котрі складаються виключно або ж переважно з приводу виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система.

Підсумовуючи сказане, загальнообов’язкові правила здійснення дозвільної системи можна визначити як приписи правових та техніко-юридичних норм, які встановлюються та охороняються державою для закріплення та регулювання суспільних відносин, що виникають і розвиваються в процесі здійснення дозвільної системи, з метою забезпечення громадського порядку та безпеки.

Більшість правил як обов’язкових для виконання приписів багаторазового застосування міститься в нормативно-правових актах різного рівня та юридичної сили. Це офіційні документи, результат правотворчості компетентного державного органу. Техніко-юридичні норми (їх технічна частина) може міститися в різних інструктивно-методичних документах, які не є юридичними актами, санкції ж за їх порушення завжди встановлюються нормативно-правовими актами.

Правове регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи забезпечується значною кількістю нормативних актів, які відрізняються один від одного за багатьма ознаками - назвою, юридичною силою, порядком прийняття, набрання чинності та дії тощо.

Правова основа дозвільної системи, яка склалася на сьогоднішній день, мала відчутний вплив, по-перше попереднього законодавства, яке довгий час діяло на території УРСР, по-друге, останнім часом значною мірою  відчутно вплив міжнародного права і, по-третє вплив тих змін, котрі проходять в економічній, політичній та інших сферах життя України [134]  )

І.Г. Кириченко в уже згадуваній книзі прослідкував процес побудови правової бази дозвільної системи в СРСР. С.Д. Подлінєв у своєму посібнику дослідив побудову правової бази в УРСР, а також зробив спробу проаналізувати існуючу на той час правову базу дозвільної системи в Україні. Але його розуміння здійснення дозвільної системи досить розширене і виходить за межі, які нас цікавлять. Тому, не повторюючи попередніх досліджень, спробуємо самостійно визначити правове поле діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи в сучасних умовах.

Велике значення для розвитку системи нормативних актів України мало прийняття Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України [3] ) . Точніше кажучи, сама Декларація не є нормативним актом, це урочисте проголошення державою загальнополітичних принципів та намірів. Однак з прийняттям Декларації на порядок денний постали проблеми прискорення процесу підготовки проекту нової Конституції, розробки і прийняття пакету законів, які б регулювали багатогранну діяльність різних органів державної влади, приведення чинних нормативних актів суверенної держави у відповідність до вимог часу.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховною Радою було проведено значну законотворчу роботу, результатом якої стало створення практично нового законодавства, в тому числі того, що регулює повноваження органів внутрішніх справ по охоронні правопорядку та боротьбі з правопорушеннями.

В правовому регулюванні діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи важливу роль відіграють норми Конституції України [1] ), перш за все ті, які встановлюють принципи діяльності державних органів та їх посадових осіб (законність, гуманізм, гласність тощо), права та обов’язки громадян (право на життя, на недоторканість особи, власність, оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб, обов’язок дотримуватися Конституції та законів України, поважати права та законні інтереси інших осіб тощо) та ін. В Конституції України закріплено положення про те, що її норми є нормами прямої дії, тобто вони мають застосовуватися безпосередньо, незалежно від того, чи внесено зміни до відповідних нормативних актів; в разі їх невідповідності нормам Конституції застосовуються останні. Новою Конституцією України значно розширено можливості громадян для захисту своїх прав і свобод від свавілля державних органів та посадових осіб, в разі використання всіх національних засобів правового захисту громадяни можуть звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи інших міжнародних організацій. В Конституції по-новому вирішено також ряд питань організації та функціонування різних державних органів. Зрозуміло, що Конституція безпосередньо діяльність органів внутрішніх справ в зазначеній сфері не регулює. Вона становить базу для прийняття інших законів та підзаконних актів, що підкреслює значимість Конституції в системі правового регулювання правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ [151] ).

Центральне місце в механізмі правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи займають закони та інші законодавчі акти України. Причому, їх значення в ході становлення правової держави має постійно зростати, оскільки верховенство закону є невід’ємною ознакою останньої. Верховенство закону виявляється, перш за все, в суворій відповідності йому всіх інших нормативних актів, оскільки закони (після Конституції) мають найвищу юридичну силу. Закони приймаються Верховною Радою України, а також всеукраїнським референдумом. І в першому, і в другому випадку в законі висловлюється воля народу, тому що Верховна Рада і тільки вона може виступати від імені всього народу України, на чому наголошувалося в Декларації про Державний суверенітет України. Закони регулюють найважливіші питання державного та суспільного життя, їх норми складають серцевину, фундамент формування і розвитку інших адміністративно-правових норм [142] ).

Підкреслюючи значення закону в системі правового регулювання, необхідно мати на увазі, що термін  “закон” в цьому випадку вживається як узагальнююче поняття. Під ним розуміють всі нормативні акти, які мають силу закону, або, іншими словами, законодавчі акти. До них належать, крім власне законів, основи законодавства, кодекси, статути, положення та інші акти, які приймаються Верховною Радою України (наприклад, Основи законодавства про охорону здоров’я, Кодекс про адміністративні правопорушення, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ тощо). Певний час видавати законодавчі акти мав право Кабінет Міністрів України. Мається на увазі делегування Верховною Радою права на видання ним з листопада 1992 року до травня 1993 року декретів, яким згідно з попередньою Конституцією України надавалася сила законів. Разом з тим декрети Кабінет Міністрів міг ухвалювати з чітко визначених питань, в основному в сфері господарських відносин. Таке явище, на нашу думку, небажане для законодавчої практики.

Необхідність правового регулювання відносин стосовно об’єктів дозвільної системи, витікає з положень Закону України “Про власність” [5] ), в зв’язку з тим, що цим Законом, з міркувань державної та громадської безпеки, передбачено особливий режим здійснення права власності щодо окремих видів майна. Перелік такого майна наведено в Постанові Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року [18] ).

Для правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи першочергове значення мають також такі законодавчі акти: закони України “Про міліцію” [4] ), “Про дорожній рух” [10]  ), “Про оперативно-розшукову діяльність” [8]  ), “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”    [11] ),    “Про надзвичайний стан” [9] ), Кодекс про адміністративні правопорушення [2]  ) та ін.

Найважливішу роль в системі законодавчих актів, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, відіграє, звичайно, Закон “Про міліцію”. Незважаючи на те, що цей Закон багато в чому потребує удосконалення, він в основному досить повно закріпив права міліції, в тому числі в зазначеній сфері, які дозволяють їй виконувати покладені завдання та функції. В Законі, зокрема, закріплено обов’язки та права міліції по здійсненню дозвільної системи. Деякі права міліції в Законі визначаються лише в загальному вигляді, деталізуються вони в інших законодавчих та підзаконних актах (наприклад, право складати протокол про порушення правил користування вогнепальною мисливською зброєю та боєприпасами до неї - ст. ст. 255-256 КпАП тощо). У зв’язку з цим деякі автори висловлюють думку, що лише окремі норми Закону “Про міліцію” є нормами прямої дії [136] ), з чим, на думку дисертанта, важко погодитися. Наприклад, регулювання повноважень міліції по застосуванню заходів адміністративного припинення порушень правил дозвільної системи здійснюється виключно або переважно Законом “Про міліцію”.

Крім законодавчих актів Верховна Рада України видає також постанови, в яких в основному формулюються завдання різним державним органам, в тому числі органам внутрішніх справ, включаючи вимоги щодо зміцнення правопорядку. В них також вирішуються окремі питання здійснення дозвільної системи.

Так постановою Верховної Ради від 17 червня 1992 р. “Про право власності на деякі види майна” [18] ), було встановлено вік громадян, з якого вони набувають право на придбання вогнепальної зброї, та перелік зброї, котра не може перебувати у вільному обігу.

Серед актів Президента України, які мають значення для правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, можна назвати розпорядження від 7 жовтня 1992 року “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України” [24] ). В цьому Положенні встановлено повноваження МВС в різних галузях, закріплено обов’язковість його рішень з питань здійснення дозвільної системи для центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, а також вирішено деякі інші важливі питання. Можна також назвати й інші розпорядження Президента України: Про спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії від 19 лютого 1993 року [25] ); Про запобіжні заходи щодо користування мисливською та службово-штатною зброєю, а також газовими пістолетами і револьверами від 30 березня 1995 року   [27]  ) тощо.

Уряд України також встановлює ряд правил здійснення органами внутрішніх справ дозвільної системи. Зокрема, порядок здійснення дозвільної системи визначено в загальних рисах Положенням про дозвільну систему, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року [32] ) (з наступними змінами та доповненнями), Положенням про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [33]  ) встановлено правила обігу газової зброї тощо.

Нормативні акти, які видаються Президентом України та Урядом, є підзаконними, тобто вони приймаються на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити. В юридичній літературі  вироблено поняття похідної нормотворчості, яке означає, що одні нормативні приписи зумовлюються іншими, як правило, законодавчими приписами, розвивають їх зміст [86, 135]  ). Саме такими є більшість правових норм, закріплених в актах Президента та Уряду України, а також в інших підзаконних актах.

Основна кількість правових норм, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, міститься у відомчих нормативних актах Міністерства внутрішніх справ України. Проблеми відомчого правового регулювання вже тривалий час є предметом пильної уваги представників різних галузей правової науки. Частіш за все ці акти одержують критичні відгуки. Представники крайнього негативного ставлення до відомчих актів взагалі не вважають їх джерелами права, принизливо називаючи “бюрократичним звичаєвим правом”, яке не передбачено і не санкціоновано законом [137, 154] ). Разом з тим норми відомчих актів складають переважну більшість норм, які безпосередньо регулюють діяльність органів внутрішніх справ. Закон “Про міліцію”, інші законодавчі акти частіш за все визначають їх повноваження лише в загальному вигляді, застосовувати ці норми без конкретизації часто неможливо. В цьому полягає значення відомчого регулювання.

Варто звернути увагу також на те, що кожен вид нормативних актів має свій рівень правового регулювання, тобто існує тісний взаємозв’язок між юридичною силою нормативних актів і колом суспільних відносин, які вони регулюють [135] ). Незважаючи на те, що становлення правової держави вимагає розширення сфери регулювання суспільних відносин законом, законодавче регулювання не може охопити всіх цих відносин. Те ж саме можна сказати і про нормативні акти Президента та Уряду України.

Що ж стосується санкціонування відомчої правотворчості, то в ст. 4 Закону “Про міліцію” нормативні акти МВС України прямо названо серед інших актів, які є правовою основою діяльності міліції. Звісно, ці акти є підзаконними і повинні відповідати всім нормативним актам, які мають вищу юридичну силу.

Свого часу було вжито певних заходів щодо удосконалення відомчого регулювання, з цією метою запроваджено державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади. Органи юстиції, на які покладено здійснення державної реєстрації зазначених актів, при цьому контролюють відповідність їх чинному законодавству. Значення державної реєстрації полягає в тому, що відомчий нормативний акт може набути чинності лише через 10 днів після реєстрації.

Значну роботу щодо удосконалення правового регулювання проведено було свого часу й в МВС  України. Так, наказом МВС від 26 серпня 1991 року №383 було поставлено завдання переглянути всі відомчі нормативні документи  і скасувати ті з них, що втратили практичне значення або суперечили чинному законодавству України. Наказом від 22 травня 1992 року  №285 “Про заходи щодо удосконалення нормотворчої діяльності МВС України” передбачалося прискорити і поліпшити роботу по перегляду та оновленню нормативної бази МВС України, організувати систематичне планове вивчення практики застосування відомчих нормативних актів органами внутрішніх справ, регулярно аналізувати стан відомчого правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ і своєчасно здійснювати заходи по усуненню недоліків. Наказом від 14 липня 1992 року №404 “Про стан нормотворчої роботи МВС України й тимчасове застосування в діяльності органів внутрішніх справ України окремих нормативних актів колишнього МВС СРСР”  було припинено дію на території України актів колишнього МВС СРСР, крім тих, що ввійшли до спеціального переліку. Зокрема, до цього переліку включено нормативний акт, котрий на сьогодні регулює забезпечення безпеки перевезення небезпечних вантажів (в тому числі й деяких з об’єктів дозвільної системи) автомобільним транспортом. Він був виданий МВС СРСР ще у 1985 році і до цього часу не змінювався. До речі, це єдиний нормативний акт, закритий для вільного доступу, котрий регулює деякі положення дозвільної системи [36] ). Зрозуміло, що давно настав час прийняти з цього питання власний нормативний акт. Нарешті, наказом від 15 січня 1993 року №11 на виконання вимог  Положення про державну реєстрацію нормативних актів було передбачено порядок розробки проектів нормативних актів МВС України, вимоги до проектів, їх узгодження, затвердження тощо.

Нормотворча діяльність МВС України велась також в напрямку визначення порядку здійснення дозвільної системи. В зазначеній сфері важливе значення мають, перш за все, Інструкція про порядок придбання, зберігання, видачі і застосування газових пістолетів і балончиків, затверджена наказом МВС України від 30 грудня 1992 року №751, Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної зброї, бойових припасів до неї та вибухових речовин, затверджена наказом МВС України від 25 березня 1993 року №164, Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт, реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони, та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів та Умов і правил здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту, і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також Інструкція про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затверджені наказом МВС України від 18 жовтня 1993 року №643 та ін. На сьогодні існує 23 накази МВС України, які стосуються здійснення органами внутрішніх справ дозвільної системи.

На думку дисертанта необхідно об’єднати, наскільки це можливо, існуючі накази в одному , що дозволило б уніфікувати ряд положень, усунути розбіжності, повторення, прогалини і, врешті-решт, полегшити використання правових норм, які регулюють здійснення дозвільної системи. Результатом такої систематизації могла б бути Інструкція про порядок здійснення дозвільної системи органами внутрішніх справ. В загальних рисах її зміст можна зобразити таким чином:

“Інструкція про порядок здійснення дозвільної системи органами внутрішніх справ”.

Розділ 1. Загальні положення.

            В підрозділах, пунктах та підпунктах було б закріплено: поняття дозвільної системи; об’єкти і суб’єкти здійснення дозвільної системи; завдання; принципи; правова база тощо.

          Розділ 2. Організація діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи.

          В підрозділах, пунктах та підпунктах мова велася б про організацію служби дозвільної системи, форми та методи її діяльності.

          Розділ 3. Умови та порядок видачі дозволів.

          В підрозділах, пунктах, підпунктах - загальні правила видачі дозволів та їх особливості щодо кожного об’єкта дозвільної системи.

           Розділ 4. Здійснення контролю за об’єктами дозвільної системи.

          В підрозділах, пунктах, підпунктах - повноваження щодо здійснення контролю, його форми та методи.

          Розділ 5. Прикінцеві положення.

          Таку Інструкцію, належним чином підготовлену і узгоджену, можна було б подати на затвердження Президента України або Кабінету Міністрів, що значно підвищило б рівень правового регулювання здійснення органами внутрішніх справ дозвільної системи.

          Правову основу діяльності міліції, як зазначено в ст. 4 Закону “Про міліцію”, становлять також міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому порядку. Подібна норма міститься також в Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України” [7] ), в  якому зазначено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Разом з тим, на думку  дисертанта, права та обов’язки по міжнародних договорах набуває держава в цілому, оскільки вона є суб’єктом міжнародного права. Для того, щоб норми, встановлені джерелами міжнародного права, викликали правовідносини, суб’єктами яких були б органи держави, посадові особи, громадяни, їх має бути переведено в норми внутрішнього права, для чого використовується специфічний метод трансформації [90] ).

          Нарешті, кілька слів необхідно сказати про нормативні акти колишнього Союзу РСР. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України актів законодавства Союзу РСР” [16] ) ці акти застосовуються з питань, які не врегульовано законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України. В наш час таких актів майже не залишилось. 

          Однією з головних проблем удосконалення правового регулювання здійснення дозвільної системи в наш час є прийняття Закону “Про зброю”, в якому б на законодавчому рівні було б визначено правила обігу зброї на території України. Це питання вже неодноразово піднімалося в засобах масової інформації     

[163] ). Дисертант висловлював з цього приводу і свою точку зору [64] ). Останнім часом розроблено  кілька варіантів проектів такого Закону, один з них під назвою “Про зброю та засоби самооборони” підготував здобувач (див. Додаток “А”).

          Ми вважаємо, що сучасні умови життя поставили нагальне питання про прийняття законодавства про зброю, та здійснення державного контролю за її обігом.  Так,  наприклад, в Указі Президента України від 29 квітня 1995 року [28] ), що затвердив  Положення про відзнаку Президента України “Іменна вогнепальна зброя”, у п. 8 є посилання на неіснуючий поки що Закон України “Про зброю”. Рамки дії зазначеного законодавства повинні визначатися реальними вимогами життя суспільства, і для того, щоб їх правильно встановити, необхідно провести об’єктивну оцінку міри ризику, яку бере  на себе суспільство, допускаючи використання вогнепальної зброї, зважити міру обмеження прав та свобод громадян, визначити ті переваги, які суспільство отримає від введення законодавства про зброю, і, зрештою, врахувати, наскільки дія такого законодавства буде реальною та ефективною.

          На нашу думку, при прийнятті законодавства про зброю необхідно особливу увагу звернути на такі питання:

1)                             обмеження розповсюдження вогнепальної зброї;

2)                             забезпечення суворого контролю за розробкою та використанням вогнепальної зброї з метою запобігання можливим шкідливим наслідкам;

3)                             підвищення рівня спеціальної підготовки осіб, котрі отримали право на використання вогнепальної зброї;

4)                             прийняття загальнообов’язкових правил перевезення та транспортування зброї, її складових частин та боєприпасів до неї.

  Зрозуміло, що в наш час повна заборона розповсюдження вогнепальної зброї неможлива. Проте, цілком можливе часткове його обмеження, котре застосовується у будь-якому цивілізованому суспільстві. При цьому необхідно пам’ятати, що всі законодавчі обмеження будуть працювати певною мірою тільки щодо громадян, котрі дотримуються вимог законодавства, чого не можна сказати про злочинців. Контроль за використанням вогнепальної зброї має невеликий вплив на злочинців, які не звертають уваги на існуючі в суспільстві обмеження. Тому дуже важливо, щоб при прийнятті законодавства про зброю контроль та обмеження у використанні вогнепальної зброї не був спрямований тільки на працівників правоохоронних органів та на законних володільців зброї, котрі дотримуються вимог законодавства, і тільки тому, що існує можливість їх контролювати.

          Підвищення рівня підготовки в користуванні зброєю (за умови проходження початкового спеціального навчання правил поводження з нею) повинно переслідувати таку мету:

1)                             попередження нещасних випадків;

2)                             ознайомлення володільців та користувачів з чинним законодавством, яке регулює правила поводження із зброєю;

3)                             формування навичок правомірного застосування зброї в надзвичайних ситуаціях;

4)                              вивчення дій, котрі виключають можливість опинитися в ситуаціях, при яких може настати відповідальність за неправомірне застосування зброї.

 Прийняття загальнообов’язкових правил перевезення та транспортування зброї необхідне для того, щоб громадяни, котрі дотримуються вимог законодавства, не потрапляли в скрутні становища при здійсненні цих дій, а навпаки, докладали зусиль для збереження зброї від викрадення та втрат.

          Необхідно також сказати, що крім правових норм до системи правового регулювання належать також правовідносини. Оскільки здійснення  органами внутрішніх справ дозвільної системи регулюється адміністративно-правовими нормами, правовідносини, які при цьому виникають, є також адміністративними.

          Особливості адміністративних правовідносин полягають, перш за все, в тому, що в них завжди беруть участь органи виконавчої влади або їх представники, яких наділено владними повноваженнями по здійсненню виконавчо-розпорядчих функцій. Крім цього, адміністративні правовідносини можуть виникнути з ініціативи будь-якої із сторін, згоди іншої сторони не вимагається. Конфлікти, спори, які виникають між сторонами таких правовідносин, вирішуються, як правило, в адміністративному порядку, Відповідальність за неналежне виконання сторонами обов’язків настає перед державою [101] ).

Для регулювання адміністративно-правових відносин властиве юридичне панування або владні приписи, які походять від правомочного суб’єкта управління. Ці приписи носять односторонній характер, в них висловлюється воля суб’єкта управління, тому адміністративні правовідносини ще називають відносинами влади і підпорядкування. Саме такими владними суб’єктами є працівники органів внутрішніх справ у правовідносинах, які виникають з приводу здійснення ними дозвільної системи. Їх повноваження в зазначених правовідносинах буде детально проаналізовано в другому розділі дисертації.


Р О З Д І Л  2
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ  РЕГУЛЮВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ПО ЗДІЙСНЕННЮ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

2.1. Організація діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи

 

 

          Діяльність органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи досить складна і різноманітна як і будь-яка управлінська діяльність. Сутність її полягає у розробці та втіленні в життя комплексу заходів, спрямованих на

недопущення шкоди, яку може бути заподіяно громадським та державним інтересам, власності, особистій безпеці громадян внаслідок безконтрольного володіння і використання об’єктів, на які поширюється зазначена система. Ця діяльність будується відповідно до завдань, що ставляться перед органами внутрішніх справ різними нормативними актами. Основними з них є:

          1) здійснення систематичного контролю за додержанням правил виготовлення, зберігання та використання предметів (речовин), на які поширюється дозвільна система, попередження та припинення порушень її правил;

          2) перевірка осіб, які оформляються на роботу, пов’язану з використанням, зберіганням, виготовленням та перевезенням зазначених предметів і (речовин), а також організація контролю за такими особами;

          3) підготовка і своєчасне проведення профілактичних заходів по недопущенню крадіжок (втрат) зброї, боєприпасів та інших предметів та речовин, на які поширюється дозвільна система, запобігання випадкам протиправного їх використання;

          4) виявлення і усунення (нейтралізація) причин та умов, що сприяють порушенням правил дозвільної системи;

          5) вжиття до порушників правил дозвільної системи передбачених  законодавством заходів впливу.

          Як  форма об’єднання сил  та засобів (відповідних служб) органів внутрішніх справ організація за своїм змістом  становить відповідну побудову апаратів конкретної служби, тобто її структуру. Органи внутрішніх справ організують роботу по здійсненню дозвільної системи через структурні підрозділи адміністративної служби міліції:

відділ дозвільної системи Головного управління адміністративної служби міліції МВС України, управління (відділи) адміністративної служби міліції управлінь(головних управлінь) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, в складі яких створено відділення (групи) дозвільної системи, управління внутрішніх справ на транспорті, відділ по організації роботи органів внутрішніх справ на закритих об’єктах, міськрайліноргани внутрішніх справ, старших інспекторів, інспекторів дозвільної системи  в міськрайорганах, а також дільничних  інспекторів міліції.

          Діяльність по здійсненню дозвільної системи зазначеними підрозділами складається з ряду напрямків, до основних з яких належать:

      оформлення та видача відповідних дозволів;

      підготовка та ведення документації на об’єкти  дозвільної системи;

      проведення планових та позапланових перевірок об’єктів;

      організація профілактики порушень правил дозвільної системи;

      організація та здійснення прийому громадян, розгляд та перевірка їх заяв, скарг;

здійснення взаємодії з іншими службами органів внутрішніх справ, а також з іншими державними органами та громадськими організаціями;

      аналіз стану роботи на закріплених підприємствах та в установах;

      складання звітів, інформацій і т і.

          Концентровано процес управління проявляється в управлінському рішенні, тобто функції державного управління взагалі і ті, що виконуються органами внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, зокрема, реалізуються, частіш за все, шляхом прийняття та реалізації управлінських рішень.

          Щодо сутності «управлінського рішення» в науці адміністративного права немає єдиної позиції, в літературі здебільшого висловлюються різні погляди на співвідношення управлінських рішень і актів управління. Традиційно акти управління розглядались як юридична форма, так би мовити,  правова   «оболонка»    управлінських  рішень,  тобто акт управління є одним з юридичних варіантів управлінського рішення    [151, 59, 65] ). В.М. Манохін вважає, що акт управління - це дія апарату управління,  і  що вона здійснюється в установленій законом правовій формі [148] ), тобто пріоритет надається дії, а не формі. Останім часом все частіше   висловлюється думка, що акти управління і управлінські рішення мають як спільні риси, так і відмінності. Зокрема, Л.В. Коваль вважає, що на відміну від юридичних актів управління, управлінські рішення можуть мати будь-яку документальну форму, діапазон їхньої дії більш обмежений порівняно з державними актами, невиконання актів управління може тягти за собою застосування юридичних санкцій, оскарження яких також передбачено законодавством. Рішення ж управлінське немає ніяких спеціальних засобів захисту, крім права «загальної скарги» [96]  ).

          Варто зазначити, що в перекладі з латини «actus» буквально означає вчинок, дію  [169]  ), однак термін  «акт»  в юридичній практиці одержав багато смислових відтінків, в тому числі і як рішення, документ, що має юридичне значення. Тому, на думку дисертанта, варто погодитися з позицією Л.В. Коваля про безперспективність розшарування двох сторін одного і того ж явища.

          Актам державного управління властивий ряд характерних рис або ознак. Перш за все, це офіційні рішення, які видаються органами виконавчої влади або посадовими особами від імені держави. Такі рішення завжди є підзаконними, тобто вони видаються на основі і на виконання актів законодавчого характеру. Акт управління завжди має владно-імперативний характер, в ньому виявляється воля органу виконавчої влади або посадової особи. Для видання цих актів встановлено спеціальну процедуру прийняття та форму. Нарешті, видання акта управління завжди тягне юридичні наслідки, під якими розуміється виникнення, зміна або припинення правовідносин.

          Таким чином, в нашому розумінні акт державного управління - це офіційне, підзаконне, владне рішення органу виконавчої влади або його посадової особи, прийняте в межах їх компетенції з додержанням встановленої процедури та форми і яке тягне юридичні наслідки, тобто це і є управлінське рішення.

Розробка й прийняття управлінських рішень є одним з найбільш відповідальних видів робіт, які виконують в процесі управління керівники та інші посадові особи органів внутрішніх справ. Кожна практична дія органу внутрішніх справ розпочинається з прийняття певного рішення, яким визначається безперервний ланцюг заходів щодо його реалізації. Якість управлінських рішень впливає на весь хід процесу управління, кінцеві результати оперативно-службової діяльності. Вся різноманітність управлінських рішень, які приймаються на різних рівнях  управління органами внутрішніх справ, повинна відповідати певним загальним вимогам. До них, на думку дисертанта, належать такі:

          - управлінські рішення мають бути обгрунтованими, об’єктивними, враховувати всі особливості ситуації, відповідати конкретним  умовам, поставленим цілям і можливостям їх досягнення;

          - управлінські рішення повинні  відповідати вимогам законодавчих актів, наказів МВС, інструкцій і настанов;

          - управлінські рішення повинні прийматись у межах компетенції суб’єкта управління, тобто відповідати функціональним обов’язкам посадової особи, що їх приймає;

          - управлінські рішення мають бути своєчасними, запізніле рішення, як і передчасне, знижує ефективність управління і може призвести до негативних наслідків;

           - управлінське рішення є результатом творчої роботи, воно вимагає           наукового підходу, має бути лаконічним і послідовним, зрозумілим для виконавця і не суперечити раніше прийнятим рішенням або виключати їх;

- управлінські рішення мають прийматися із дотриманням встановленої форми (як письмової, так і усної). Письмові рішення повинні мати назву, номер, дату видання, підписи, штампи, печатки тощо;

          -  письмові управлінські рішення повинні бути юридично обгрунтованими, тобто містити посилання на конкретний законодавчий чи інший нормативний акт, на виконання якого вони видаються, його статті, частини, пункти, і т. і.;

          - управлінські рішення в органах внутрішніх справ повинні  прийматися в установленому процедурному порядку, який регламентується відповідними нормативними актами.

          Процес підготовки і прийняття управлінських рішень проходить у декілька етапів.

          Прийняттю обгрунтованих управлінських рішень передує збір, обробка та аналіз необхідної інформації, тобто ця діяльність пов’язана з вивченням та оцінкою оперативної обстановки. При цьому в першу чергу необхідно виходити з вимог нормативних актів, які регулюють питання дозвільної системи. В  процесі аналізу оперативної обстановки враховується також загальна оцінка та стан функціонування об’єктів дозвільної системи в конкретному регіоні  (районі, місті, адміністративній дільниці), кількість об’єктів дозвільної системи, наявність мисливської зброї у населення, кількість правопорушень, вчинених з використанням зброї, вибухових матеріалів та інших предметів, а також розкрадань з об’єктів дозвільної системи. Крім того, враховується й штатна кількість працівників дозвільної системи в області, районі, їх функціональна завантаженість, кількість дільничних інспекторів, оперативних працівників карного розшуку та ДСБЕЗ, інших служб органів внутрішніх справ.

          Оскільки в здійсненні дозвільної системи беруть участь різні служби та підрозділи органів внутрішніх справ, для координації їх спільної діяльності, визначення конкретних завдань та функцій необхідні керівні вказівки МВС України. Міністерство внутрішніх справ  України, як зазначалося, з питань здійснення дозвільної системи приймає рішення, обов’язкові не тільки для органів внутрішніх справ, але й для всіх суб’єктів, діяльність яких пов’язана з об’єктами дозвільної системи. З цих питань МВС України видає накази, інструкції, вказівки, настанови тощо.

          Рішення місцевих органів внутрішніх справ з питань здійснення дозвільної системи умовно можна розділити на чотири групи:

          1) рішення, які приймаються з приводу видачі дозволів на придбання, зберігання та перевезення вогнепальної та холодної зброї, вибухових матеріалів, виготовлення печаток та штампів, відкриття та функціонування інших об’єктів дозвільної системи;

          2) рішення, пов’язані із здійсненням контролю за об’єктами дозвільної системи (акти перевірок, надання згоди на укладання трудового договору з певною особою, вказівки (пропозиції) про усунення причин та умов порушень правил дозвільної системи тощо);

          3)  рішення про застосування заходів адміністративного припинення в разі виявлення порушень правил дозвільної системи. До них належать рішення про анулювання дозволів (ліцензій), виданих на придбання, перевезення, виробництво, реалізацію, ремонт та функціонування об’єктів дозвільної системи; закриття об’єктів дозвільної системи з послідуючою забороною їх функціонування; вилучення предметів (речовин), з якими пов’язане порушення, тощо;

          4) рішення (постанови) про застосування адміністративних стягнень до порушників правил дозвільної системи.

          Необхідно зазначити, що з приводу порушень правил дозвільної системи органи внутрішніх справ приймають і інші рішення - про порушення кримінальної справи та провадження по ній, однак ці рішення видаються в процесі здійснення кримінально-процесуальної діяльності і тому, звісно, предметом цього дослідження бути не можуть.

          Прийняттям відповідних рішень процес управління не закінчується. Якщо рішення прийняте, але не виконане, незалежно від того, наскільки воно правильне і своєчасне, проведена робота виявляється марною. Тому основним етапом процесу управління слід визнати організацію виконання управлінських рішень. Цей етап досить складний, він включає в себе з’ясування і конкретизацію рішення, підбір, інструктаж і навчання виконавців, забезпечення їх діяльності та взаємодії, контроль і облік, корегування в разі необхідності рішення в процесі виконання і прийняття нових рішень з метою виконання попередніх, оскільки процес управління здійснюється безперервно, підведення підсумків виконання рішень.

          Ефективність діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи багато в чому залежить від правильного планування роботи. План є специфічним видом управлінського рішення, в ньому відображаються загальні цілі та заходи, потрібні для їх досягнення [55] ). Рішення, які приймаються в процесі здійснення дозвільної системи, знаходять своє відображення  в перспективних та поточних планах, Такі плани складаються в МВС України, УМВС, УВСТ, в міських (районних), а також транспортних органах внутрішніх справ та в апаратах адміністративної служби міліції, що до них входять. У випадках, коли для здійснення окремих заходів необхідно залучити інші державні органи та громадські формування, вони можуть включатися до комплексних планів профілактики правопорушень відповідного регіону. Після розробки плану та його схвалення шляхом офіційного затвердження організується діяльність апаратів дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, співробітників інших служб органів внутрішніх справ та громадськості по виконанню намічених заходів.

Управлінський вплив неможливий без такої необхідної функції управління як контроль. В свою чергу контроль як функція управління полягає у спостереженні за діяльністю об’єкта і в перевірці її відповідності управлінським рішенням (нормативним актам,  планам тощо)  і  тою чи іншою мірою завжди доповнюється управляючим впливом з боку суб’єкта, який його здійснює. Протікаючи одночасно з виконанням команд управління, контроль забезпечує взаємодію елементів системи управління та її динамічність, а головне - зворотні зв’язки, тобто надходження освідомлюючої інформації про стан справ на підконтрольних об’єктах   до суб’єкта управління.

Облік одночасно є сукупністю певних відомостей і управлінським процесом, а також функцією,  яка якнайчастіше пов’язана з функцією контролю. На практиці облік та контроль настільки взаємопов’язані, що точніше буде казати про єдину функцію контролю та обліку. Але в процесі обліку якість роботи об’єктів контролю не оцінюється. Це - завдання контролю, який передбачає отримання і аналіз не тільки кількісної, але й якісної інформації, констатацію виконання або невиконання конкретних рішень, з’ясування причин виявлених порушень. Відомості, одержані в процесі контролю та обліку, є не що інше, як інформація про режим функціонування системи управління, про ефективність зусиль, які вживаються виконавцями. Контроль і облік мають величезне значення для органів внутрішніх справ, а особливо з питань, що стосуються здійснення дозвільної системи.

 Важливим напрямком в організації діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи є проведення широких профілактичних заходів, сутність яких полягає в недопущенні порушень правил дозвільної системи, котрі призводять до різних шкідливих наслідків, в тому числі скоєння особливо тяжких злочинів із застосуванням або використанням  предметів та речовин, на які поширюється дозвільна система. Зміст профілактичної роботи визначається на основі аналізу обстановки на об’єктах, що характеризує стан дотримання правил дозвільної системи. З метою попередження порушень цих правил керівні працівники органів внутрішніх справ запрошують до себе представників адміністрації підприємств, установ і організацій, на об’єктах яких виявлено суттєві недоліки, і проводять з ними, а також з особами, безпосередньо відповідальними за порядок зберігання, обліку, використання і перевезення предметів та матеріалів, на які встановлено дозвільну систему, наради, бесіди, заняття. Успішному проведенню профілактичних заходів значною мірою сприяє тісна взаємодія з органами освіти, військовими комісаріатами, комітетами товариств сприяння обороні України, громадськістю.

Значна роль в профілактиці порушень правил дозвільної системи належить узгодженим діям працівників дозвільної системи з іншими службами органів внутрішніх справ. Взаємодія з апаратами карного розшуку, ДСБЕЗ, боротьби з організованою злочинністю може здійснюватись шляхом використання їх оперативних можливостей для виявлення порушень. Слідчі, виконуючи слідчі дії, можуть виявляти громадян, які незаконно зберігають предмети та матеріали, на які встановлено дозвільну систему. Працівники ДАІ, перевіряючи автотранспорт на шляхах, виявляють випадки порушень правил перевезення цих предметів та матеріалів, а працівники органів внутрішніх справ на транспорті - порушення правил їх перевезення залізницями, водним та повітряним транспортом.

Здійснюючи профілактичні заходи, працівники органів внутрішніх справ виявляють і вилучають у населення зброю, боєприпаси, вибухові матеріали, сильнодіючі отруйні, наркотичні та радіоактивні речовини, печатки і штампи, що зберігаються незаконно. Так, працівниками органів внутрішніх справ в Харківській області в 1995 р. було вилучено 628 одиниць зброї, 47 гранат, 5460 гр. вибухових речовин, в 1996р. відповідно 707, 30 і 7850,  в 1997 - 889, 121 і 300645, а також 223 снаряди, 268 мін та 27765 патронів, у 1-му півріччі 1998 р. - 597 одиниць зброї, 35 гранат, 2986 інших боєприпасів, 5200 гр. вибухівки. Подібні дані характеризують також діяльність органів внутрішніх справ в Полтавській та Сумській областях.

 Для виявлення таких предметів та речовин, а також добиваючись їх добровільної здачі, співробітники органів внутрішніх справ використовують допомогу позаштатних працівників, громадськості. Організація цієї роботи вимагає здійснення різноманітних і умілих дій, наприклад, виступів перед населенням, в засобах масової інформації, проведення роз’яснювальної роботи з різними категоріями громадян тощо.

Виступи   по   радіо,   в   трудових   колективах,   по   телебаченню,   в пресі   можуть   торкатися   різних   напрямків  здійснення  дозвільної системи:   правил   зберігання   мисливської зброї, що є у власності громадян, пояснення небезпечності вибухових матеріалів, сильнодіючих ядовитих та радіоактивних речовин, які за яких-небудь обставин можуть опинитися у громадян, відповідальності за правопорушення у цій сфері тощо. Певні позитивні наслідки дає проведення місячників добровільної здачі зброї. Завдяки таким заходам покращується  криміногенна обстановка, з обігу вилучається значна кількість незареєстрованої зброї. Так в 1995 р. в Харківській області добровільно здано 412 одиниць такої зброї, в 1996 - 391, в 1997 р. -346, в І-му півріччі 1998 р. - 259; в Полтавській області: в 1995 р. - 223, в 1996 р. - 191, в 1997 р. - 222, в І-му півріччі 1998 р. - 93; в Сумській області: в 1995 р. - 342, в 1996 р. - 267, в 1997 р. - 332, в І-му півріччі 1998 р. - 160.

Важливе значення в профілактиці порушень правил дозвільної системи має виявлення і усунення (нейтралізація) причин та умов, які їм сприяють. На органи внутрішніх справ безпосередньо покладено обов’язок щодо контролювання за дотриманням посадовими особами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, господарських об’єднань і громадянами встановленого порядку виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання предметів, матеріалів і речовин, відкриття та функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система. Органи внутрішніх справ можуть вимагати від керівників підприємств, установ та організацій, де є об’єкти дозвільної системи, вжиття конкретних заходів для усунення порушень її правил, а також їх причин та умов. Щодо таких об’єктів дозвільної системи як протиградні установки, наркотичні засоби, радіоактивні, сильнодіючі отруйні речовини І-ІІ класу безпечності, збудники інфекційних захворювань І-ІІ групи патогенності і токсини, сховища, склади і бази, де вони зберігаються, постійні місця поховання радіоактивних відходів (спеціальні комбінати), а також організації, що займаються збутом наркотичних засобів, радіоактивних, сильнодіючих і отруйних речовин, і лабораторії, що проводять аналізи цих засобів і речовин, працюють із збудниками інфекційних захворювань І-ІІ групи патогенності і токсинами, в органах внутрішніх справ ведеться списочний облік за їх  місцеперебуванням.

Отже, за своїм змістом організація діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи включає в себе як видачу відповідних дозволів, так і реалізацію комплексу управлінських рішень, які забезпечують повноту обліку об’єктів дозвільної системи, чітке додержання норм та правил виробництва, перевезення, реалізації, функціонування, зберігання та використання предметів і речовин зазначеної категорії.

2.2.   Характеристика  правил видачі дозволів на функціонування об’єктів дозвільної системи

 

 

Значну частину діяльності органів внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи займає видача відповідних дозволів, під якою розуміється комплекс певних організаційно-профілактичних заходів, спрямованих на недопущення шкідливих наслідків, які можуть настати в разі недотримання встановлених загальнообов’язкових правил. Про обсяг зазначеної діяльності свідчать, зокрема такі дані:  органами внутрішніх справ в Харківській області в 1995 р. видано 13212 різних дозволів (ліцензій), в 1996 р. - 13958, в 1997 р. - 15739, в І-му півріччі 1998 р. - 6489; в Полтавській області: в 1995 р. - 5831, в 1996 р. - 7016, в 1997 р. - 5489, в І-му півріччі 1998 р. - 2813; в Сумській області: в 1995 р. - 6244, в 1996 р. - 8179, в 1997 р. - 5905, в І-му півріччі 1998 р. - 2685.

 Оскільки видачею дозволів власне і розпочинається здійснення дозвільної системи, визначаються подальші завдання органів внутрішніх справ, важливо, на думку дисертанта, детальніше проаналізувати правила їх видачі, які умовно можна розділити на умови (тобто сукупність всіх необхідних підстав для видачі дозволу - відповідність суб’єкта встановленим вимогам, мети відповідної діяльності, наявність технічних можливостей тощо) і порядок (процедуру видачі - оформлення необхідних документів, місце, строки прийняття рішення, його виконання тощо).

Умови і порядок видачі дозволу залежать від виду об’єкта дозвільної системи, а також суб’єкта, якому він видається, і встановлені рядом нормативних актів. Так, Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів, затверджена наказом МВС України від 25 березня 1993 р. №164, передбачає умови і порядок видачі дозволів на придбання, зберігання, перевезення і використання зазначених предметів, а також холодної зброї. Окремо врегульовано умови і порядок видачі дозволів юридичним особам (міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським товариствам) і громадянам.

Згідно з цією Інструкцією вогнепальна зброя і бойові припаси міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями і господарськими об’єднаннями можуть бути придбані для озброєння особового складу охорони, окремих осіб, яким за родом служби дозволено носіння вогнепальної зброї (для супроводження спецвантажів, касирам, інкасаторам, працівникам спеціального зв’язку, митної служби, державної податкової адміністрації, лісової охорони та інших природоохоронних органів, авіаційного та залізничного транспорту, особовому складу геологорозвідувальних експедицій, партій тощо); науково-дослідних цілей; навчальних цілей (забезпечення допризовної військової і спеціальної підготовки); спортивних цілей; промислового та любительського полювання; захисту життя, здоров’я, житла та майна громадян; використання при зйомках кінофільмів, у сценічних постановках, циркових виставах; експонування у музеях, на виставках. Вогнепальна зброя, придбана підприємствами, установами, організаціями та господарськими об’єднаннями для перерахованих цілей, належить до відомчої. Забороняється використовувати її не за призначенням, передавати стороннім особам, продавати окремим громадянам, зберігати у місцях проживання працівників, за винятком окремих випадків (допускається зберігання відомчої гладкоствольної мисливської зброї за погодженням з органами внутрішніх справ за місцем проживання сторожів у період охорони садів, виноградників, пасік, баштанів, полів, господарських об’єднань, пастухів при випасах худоби на відгінних пасовищах тощо, а також при тимчасовій охороні господарських об’єктів за відсутності поблизу місць постійного зберігання зброї). Зазначена зброя зберігається у місці проживання цих осіб в міцних, з надійними замками дерев’яних шафах або металевих ящиках, спеціально виготовлених для зберігання зброї, в розібраному стані, із спущеними курками, окремо від бойових припасів. До зброї не повинні мати доступ сторонні особи,  особливо діти.

У вищих і середніх загальноосвітніх навчальних закладах, училищах профтехосвіти, організаціях ТСОУ, оборонно-спортивних оздоровчих таборах та навчальних пунктах дозволяється зберігати тільки вогнепальну зброю, перероблену на заводах-виготовлювачах чи майстернях по ремонту зброї, в навчальних цілях. На військових кафедрах вищих  закладів освіти може також зберігатися бойова зброя армійських зразків, приведена в стан, який виключає здійснення пострілу без спеціальних ремонтних робіт.

При проведенні циркових та театральних вистав використовується бутафорська зброя. У виняткових  випадках з цією метою, за погодженням з органами внутрішніх справ, може бути використана непридатна для стрільби або вихолощена зброя. Під час циркових вистав для захисту артистів від нападу хижих звірів застосовується короткоствольна зброя армійських зразків.

Вогнепальна зброя, що використовується кіностудіями для кінозйомок, повинна бути  приведена на заводах-виготовлювачах чи у майстернях по ремонту зброї у стан, придатний для стрільби холостими патронами. Умови зберігання і використання зброї під час зйомок погоджується керівниками знімальних груп з місцевими органами внутрішніх справ.

Для експонування у музеях і на виставках міномети, артилерійські гармати, танки, літаки з навчальним озброєнням відпускаються Комерційним центром при Міністерстві оборони України, військовими округами (оперативними командуваннями) без дозволу органів внутрішніх справ. Забороняється використовувати з цією метою зброю, знайдену у місцях минулих боїв, подаровану або передану громадянами і незареєстровану в органах внутрішніх справ.

Перед експонуванням у музеї вогнепальна зброя, що надходить до нього, повинна бути перероблена в майстернях по ремонту зброї у стан, непридатний для стрільби. Патрони до стрілецької зброї можуть експонуватися у музеях тільки розрядженими (без пороху).

Підставою для видачі дозволу є клопотання відповідного керівника, в якому зазначається кількість вогнепальної зброї та боєприпасів, які має бути придбано, акт про придатність приміщення, де вони будуть зберігатися, наказ про призначення особи, відповідальної за придбання зброї, довідка (висновок) медичної установи, що ця особа за станом здоров’я може виконувати таку роботу, платіжне доручення (квитанція) про оплату послуг, пов’язаних з видачею дозволу. Такі ж дані зазначаються в клопотанні про одержання дозволу на зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів, що видається окремо. Для одержання дозволу на їх перевезення в клопотанні керівника зазначається назва, кількість вантажу, який має перевозитися, вид транспорту, маршрут, початковий і кінцевий пункти перевезення, відомості про осіб, відповідальних за перевезення і охорону вантажу по шляху руху, платіжне доручення (квитанція) про оплату послуг.

Територіальними органами внутрішніх справ за клопотанням керівників організацій видаються індивідуальні дозволи на право зберігання і носіння відомчої вогнепальної зброї (карабінів, пістолетів, револьверів, рушниць) інкасаторам, працівникам спеціального зв’язку, особовому складу охорони, іншим працівникам організацій для супроводження грошових сум, цінностей, спецвантажів під час перевезення і в разі необхідності носіння зброї поза об’єктом, що охороняється.

Касирам та іншим працівникам установ системи міністерств фінансів і зв’язку, а також Національного, державних і комерційних банків України, які здійснюють зберігання грошей і цінностей в години роботи, коли приміщення не охороняється, за погодженням з органами внутрішніх справ допускається видача відомчої вогнепальної зброї з наявної в організації без права носіння поза об’єктом. Для охорони цінностей, які перевозяться у поштових вагонах відділами (відділеннями) перевезення пошти при вокзалах, начальникам поштових вагонів та їх заступникам видається по одному пістолету (револьверу) із числа відомчої вогнепальної зброї, про що робиться запис у дорожніх відомостях, дозвіл органів внутрішніх справ при цьому не потрібен. При прибутті поштового вагону на кінцевий пункт зброя передається на тимчасове зберігання у відділ (відділення) перевезення пошти цього пункту, а після повернення - здається у відділ (відділення) перевезення пошти, який видав зброю.

Працівники воєнізованої охорони, які супроводжують вантажі, після прибуття в пункт призначення та закінчення роботи, пов’язаної з охороною вантажу, здають відомчу вогнепальну зброю на тимчасове зберігання у кімнату для зберігання зброї ВОХР організації, яка прийняла вантаж, або в місцевий орган внутрішніх справ.

Мисливські господарства із числа наявної у них відомчої мисливської нарізної і гладкоствольної зброї можуть з дозволу органів внутрішніх справ видавати її на сезон мисливцям-любителям, які уклали договір на поставку хутра чи м’яса дичини.

Непридатна для подальшого використання відомча вогнепальна зброя і боєприпаси до неї здаються безкоштовно підприємствами, установами, організаціями, та господарськими об’єднаннями в органи внутрішніх справ, які видали дозвіл на її придбання або зберігання. Окремі частини та вузли цієї зброї за згодою її власників можуть передаватися (продаватися) підприємствам, які займаються підприємницькою діяльністю по ремонту спортивної та мисливської зброї.

 Холодна клинкова зброя (в тому числі мисливські фінські ножі) купується і зберігається організаціями без дозволу органів внутрішніх справ і може бути використана тільки для озброєння, з виробничою метою або для промислу. Носіння мисливських, фінських ножів поза об'єктами охорони, промислу і не з метою мисливства забороняється.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року "Про право власності на окремі види майна" [18] ) правом придбання мисливської гладкоствольної зброї користуються громадяни України, які досягли 21-річного віку, а мисливської нарізної зброї - 25-річного віку. У 1995 році до цієї постанови були внесені доповнення, згідно з якими холодну зброю (арбалети, мисливські ножі тощо) та пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду мають право придбавати громадяни України, які досягли 18-річного віку. Кількість  зброї, яку може мати у власності громадянин України, не обмежена, однак власник цієї зброї повинен забезпечити її безумовну схоронність. При наявності трьох і більше одиниць такої зброї приміщення або сейф (шафа) для її зберігання повинен бути обладнаний охоронною сигналізацією.

Спортсмени-стрільці можуть користуватися закріпленою за ними спортивною нарізною зброєю тільки в межах стрілецьких тирів або стрільбищ без права зберігання її за місцем проживання. Гладкоствольна зброя може видаватися на зберігання за місцем проживання членам і кандидатам в члени збірної команди України, майстрам спорту, кандидатам в майстри спорту і першорозрядникам по стендовій стрільбі при одержанні ними в органах внутрішніх справ дозволу на зберігання зброї.

Для навчання практичній стрільбі кандидатів у члени товариства мисливців і рибалок дозволяється використання мисливських гладкоствольних рушниць, які належать мисливцям-любителям. Навчання стрільбі провадиться тільки на стрільбищах, мисливських стендах і в інших спеціально відведених для цього місцях у присутності власників зброї.

Відповідно до згаданої постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р., громадяни України, котрі досягли 18-річного віку, користуються правом придбання газових пістолетів, револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

 Для одержання дозволу на придбання зброї громадянин повинен подати заповнену картку-заяву і квитанцію про оплату послуг. Дозволи на зберігання (реєстрацію) і перереєстрацію вогнепальної, газової, холодної та пневматичної зброї видаються окремо. Для їх одержання громадяни подають дві фотокартки, корінець дозволу на придбання зброї з відміткою магазину про продаж зброї або інший документ, який свідчить про її приналежність, та квитанцію про оплату послуг.

Органи внутрішніх справ дозволи громадянам на придбання, зберігання (носіння) зброї не видають, а видані дозволи анулюються за наявності: висновку (довідки) медичного закладу (лікувально - кваліфікаційної комісії) встановленої форми, який свідчить про те, що така особа за станом здоров’я не може володіти зброєю; відомостей про систематичне порушення особою громадського порядку, зловживання спиртними напоями, вживання наркотичних засобів без призначення лікаря; пред’явлення такій особі обвинувачення у вчиненні злочину, а також засудження до позбавлення волі; непогашеної або незнятої у встановленому порядку з особи судимості за тяжкий злочин або злочин, скоєний із застосуванням вогнепальної зброї, вибухових матеріалів або спеціальних засобів самооборони заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії; умовного засудження особи з іспитовим терміном або засудження до виправних робіт; вироку суду (судді) щодо такої особи, виконання якого відстрочено.

Дозволи на придбання зброї видаються органами внутрішніх справ терміном на три місяці (не використаний у цей термін дозвіл повертається до органу внутрішніх справ, який його видав). Протягом  десяти днів з дня придбання зброя подається до органу внутрішніх справ для реєстрації та оформлення дозволу на її зберігання (носіння).

У всіх випадках носіння зброї власник (користувач) зобов’язаний мати при собі дозвіл органу внутрішніх справ на право її зберігання (носіння). У разі відсутності такого дозволу зброя до розгляду справи вилучається працівниками органів внутрішніх справ у встановленому порядку.

Забороняється передавати зброю іншим особам без дозволу органу внутрішніх справ. У разі зміни місця проживання власник зобов’язаний звернутися до органу внутрішніх справ з проханням про зняття його з обліку і вказати нове місце проживання. Після прибуття до нового місця проживання власник зброї зобов’язаний у 10-денний термін подати документи до органу внутрішніх справ для взяття його на облік.

 Певні особливості встановлено щодо видачі дозволів на придбання та використання газової зброї. Дозвіл на зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів) може бути виданий кожному членові сім’ї власника газового пістолета (револьвера),  який має на це право. Дозвіл на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера) може бути виданий не більш як трьом працівникам суб’єкта підприємницької діяльності, установи і організації на кожен газовий пістолет (револьвер), при цьому в дозволі робиться відмітка “відомча”  “службова”. Дозвіл на зберігання і носіння безномерних або саморобних газових пістолетів (револьверів) органами внутрішніх справ не видаються. Нумерація газових пістолетів і револьверів здійснюється шляхом проставлення номерів з лівої сторони рамки таких спеціальних засобів у відповідності з індексами, що встановлюються для  Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя залежно від територіального розташування підприємств чи майстерень по ремонту зброї. Про здійснення нумерації власників газового пістолета чи револьвера видається довідка, що підшивається у облікову справу власника. Облік газових пістолетів і револьверів, на яких проставлені номери, здійснюється у книзі обліку.

У разі смерті власника газовий пістолет (револьвер) і патрони до нього зберігаються його родичами до вирішення питання про спадкоємця майна. Якщо хто-небудь із спадкоємців має право на отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), то йому в установленому порядку органами внутрішніх справ може бути виданий такий дозвіл. Якщо серед спадкоємців немає осіб, які мають право на його зберігання, він у місячний термін передається родичами померлого власника до органу внутрішніх справ для реалізації. Отримані від продажу кошти (з відрахуванням витрат, пов’язаних з реалізацією) повертаються спадкоємцю такого майна. Якщо спадкоємець протягом місяця з дня набуття права власності не подав документи до органу внутрішніх справ на отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), то він вилучається органами внутрішніх справ у встановленому порядку.

На думку дисертанта, існуючий порядок зберігання спадкоємної газової зброї потребує деякої зміни в термінах. Так, на нашу думку логічніше було б встановити правило, що газовий пістолет (револьвер) та патрони до нього повинні у 10 - денний термін з дня відкриття спадщини передаватися родичами померлого власника до органу внутрішніх справ на тимчасове зберігання (можливо, платне) до вирішення питання про право спадщини на газовий пістолет (револьвер). Це правило, звісна річ, не стосується тих випадків, коли дозвіл на зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів) був виданий хоч на одного з членів сім’ї власника цього засобу до його смерті. Термін подання спадкоємцем документів до органу внутрішніх справ для отримання дозволу на зберігання (носіння ) спадкового газового пістолета (револьвера) доцільніше було б продовжити до шести місяців (Цивільний кодекс України передбачає право спадкоємця прийняти спадщину протягом шести місяців з дня відкриття спадщини), за цей час вирішується коло спадкоємців та їх частка у спадковому майні.

Суб’єкти підприємницької діяльності, установи і організації з метою захисту життя, здоров’я, честі та гідності своїх працівників мають право на придбання газових пістолетів і револьверів та патронів до них, дозвіл на їх зберігання (носіння) видається органом внутрішніх справ конкретному працівникові (працівникам), які досягли 18-річного віку, відповідають вищезгаданим вимогам і ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) та застосування.

Відповідно до згаданого Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, спільним наказом Міністерства внутрішніх справ та Державного митного комітету України від 19 жовтня 1993 р. №650/272, було встановлено порядок ввозу з-за кордону та вивозу з України спеціальних засобів самооборони, визначених цією постановою. А саме:

Підприємства, установи, організації і господарські об’єднання, що займаються підприємницькою діяльністю по виготовленню та реалізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, здійснюють їх ввіз з-за кордону та вивіз з України на підставі дозволів МВС України, а громадяни - одиничних екземплярів на підставі дозволів управлінь (головних управлінь) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.. В усіх випадках ввозу та вивозу спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, на них повинен бути сертифікат встановленого зразка.

Видача дозволів на ввіз із-за кордону та вивіз з України спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, здійснюється у порядку, встановленому Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом МВС України від 25 березня 1993 р. №164. Такі дозволи суб’єктам підприємницької діяльності видаються на підставі відповідних договорів про постачання чи продаж зазначених засобів самооборони.

Дозволи на виготовлення, придбання, зберігання і перевезення вибухових матеріалів видаються тільки державним підприємствам, установам і організаціям. Відповідно до вищезгаданої  постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. вони не можуть перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. До клопотання керівника підприємства про одержання дозволу на придбання цих матеріалів додаються свідоцтво (дозвіл) органів Держнаглядохоронипраці на їх придбання, провадження підривних робіт або виготовлення вибухових матеріалів і платіжне доручення (квитанція) про оплату послуг. Для одержання дозволу на перевезення вибухових матеріалів в орган внутрішніх справ подаються: клопотання керівників організацій, дозвіл органів внутрішніх справ на зберігання цих матеріалів, відомості про осіб, відповідальних за їх перевезення, і платіжне доручення (квитанція) про оплату послуг. Дозволи на зберігання вибухових матеріалів, а також на відкриття піротехнічних майстерень видаються за клопотаннями керівників організацій, до яких додається свідоцтво органів Держнаглядохоронипраці на експлуатацію місця зберігання зазначених матеріалів, паспорт складу (в разі його відсутності - схема складу і план прилеглої місцевості, а для пересувного складу - вказівка на район, який ним обслуговується), акт прийняття місця зберігання вибухових матеріалів в експлуатацію і платіжне доручення (квитанція) про оплату послуг. Наукові та навчальні установи, які використовують вибухові матеріали або вироби з вибуховими матеріалами, на застосування яких в виробничих умовах немає дозволу Держнаглядохоронипраці України, можуть одержати в органах внутрішніх справ дозволи на придбання таких вибухових матеріалів на підставі поданої заяви із зазначенням відсутності дозволу органу Держнаглядохоронипраці, інших документів та відомостей, а також даних про те,  до якої групи за ступенем безпеки при зберіганні, перевезенні належать вибухові матеріали, котрі вони хочуть придбати.

Підприємство не має права передавати (реалізувати) вибухові матеріали іншому підприємству при відсутності у останнього дозволу на придбання вибухових матеріалів, виданого органами внутрішніх справ.

На перераховані види об’єктів дозвільної системи дозволи видаються: 

Головним управлінням адміністративної служби міліції МВС України на: право придбання, ввозу з-за кордону і вивозу з України вогнепальної, пневматичної, холодної зброї та боєприпасів до зброї, мисливського пороху,  холодної зброї і вибухових матеріалів юридичним особам; придбання і вивезення за межі України вогнепальної зброї і боєприпасів до неї іноземними громадянами, а також ввезення ними зброї і боєприпасів в Україну за клопотаннями іноземних представництв, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; відкриття і функціонування республіканських баз, складів вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових матеріалів, зберігання і носіння нагородної зброї;

 головне управління, здійснюючи в повному обсязі функції дозвільної системи, може видавати і інші дозволи.

Управліннями (відділами) адміністративної служби міліції управлінь (головних управлінь) МВС України Криму, областях, містах Києві і Севастополі на: відкриття і функціонування складів вибухових матеріалів і піротехнічних майстерень; право ввезення з за кордону і вивезення з України мисливської, пневматичної, холдної зброї та боєприпасів до неї громадянами України; придбання, зберігання і носіння мисливської нарізної вогнепальної зброї,   громадянами України. Зазначені управління (відділи) видають також дозволи з інших питань, крім тих, що належать до компетенції Головного управління МВС України.

Міськ-, райоргани внутрішніх справ на: придбання, зберігання, носіння і перевезення відомчої вогнепальної, пневматичної, холодної зброї та боєприпасів до неї; придбання і перевезення вибухових матеріалів та засобів підривання; придбання, зберігання і носіння громадянами мисливської гладкоствольної вогнепальної зброї, холодної та пневматичної зброї;

органами внутрішніх справ на транспорті і органами, підпорядкованими відділу по організації роботи органів внутрішніх справ на закритих об’єктах, - на придбання, зберігання, носіння і перевезення вогнепальної зброї і боєприпасів підрозділами воєнізованої охорони об’єктів, які ними обслуговуються.

Окремими нормативними актами врегульовано умови та порядок видачі дозволів на придбання, носіння, зберігання та використання вогнепальної зброї та боєприпасів народним депутатам України та деяким посадовим особам. Так, на виконання постанови Президії Верховної Ради України "Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих посадових осіб апарату Верховної Ради України" від 10 листопада 1994 р. та протокольного рішення Президії Верховної Ради України від 20 березня 1995 р. №49, МВС України своїм наказом від 24 липня 1996 р. №524 затвердив Положення про порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради України у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і зберігання. Видача вогнепальної зброї народним депутатам здійснюється за їх особистою заявою, а окремим посадовим особам - за поданням Голови Верховної Ради України або його Першого заступника відповідними службами органів внутрішніх справ.

У тимчасове користування народному депутату чи окремій посадовій особі може видаватися один пістолет, боєкомплект патронів до нього та кобура для їх носіння. Зброя видається народним депутатам та окремим посадовим особам після проведення з ними спеціальних занять по вивченню вимог відповідних законодавчих та інших нормативних актів щодо застосування зброї, її матеріальної частини, заходів безпеки у поводженні з нею, прийомів володіння та виконання практичних стрільб і прийняття від них заліків згідно з розробленими планами. Для проведення практичних стрільб та складання заліків видається 120 патронів на один пістолет на рік.

У разі відсутності умов для надійного зберігання виданої зброї та боєприпасів до неї за місцем тимчасового перебування народного депутата чи окремої посадової особи, а також в разі відсутності необхідності в її зберіганні зброя підлягає здачі до чергової частини органу внутрішніх справ за місцем проживання або тимчасового перебування таких осіб, про що робиться відповідний запис у книзі видачі озброєння та спеціальних засобів органу внутрішніх справ, до якого здано зброю та боєприпаси на тимчасове зберігання. У всіх випадках перевезення чи носіння зброї народні депутати та окремі посадові особи, яким вона видана у тимчасове користування, повинні мати посвідчення органів внутрішніх справ на право її зберігання та носіння.

У випадку втрати чи псування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та пристосувань для їх носіння народні депутати та окремі посадові особи відшкодовують їх вартість у десятикратному розмірі. Про втрату чи крадіжку вогнепальної зброї та боєприпасів народний депутат чи окрема посадова особа зобов’язані негайно письмово повідомити керівництво органу внутрішніх справ за місцем події та ГУМВС, УМВС, яке видало вогнепальну зброю.

 Після складання своїх повноважень, а також після закінчення строку перебування на державній службі народний депутат чи окрема посадова особа зобов’язані у десятиденний термін здати зброю до органу, що її видав.

Відповідно до Законів України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" [13] ) та  "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" [13]  ), 24 липня 1996 р. МВС України було видано наказ за №523, який затвердив Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Залежно від ступеня загрози життю чи здоров’ю працівника суду чи правоохоронного органу та їх близьких родичів їм можуть видаватися вогнепальна зброя, а також спеціальні засоби індивідуального захисту. У тимчасове користування кожній такій особі може видаватися один пістолет, боєкомплект патронів до нього та кобура для їх носіння або один газовий пістолет (револьвер) та комплект патронів до нього, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, відповідно до зазначеного Закону, видаються тільки спеціальні засоби індивідуального захисту. Кожній такій особі може видаватися один газовий пістолет (револьвер) та комплект патронів до нього, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. На підставі заяви особи, яка потребує захисту, та відповідної її перевірки уповноваженим органом виноситься мотивована постанова із зазначенням конкретних заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб та строків їх здійснення.

Видача вогнепальної зброї та спеціальних засобів працівникам правоохоронних органів, яким у зв’язку з їх професійною діяльністю, чинним законодавством вже надано право користуватися вогнепальною зброєю, здійснюється у порядку, встановленому наказом МВС України від 25 березня 1993 р. №164 "Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів".

Зброя та спецзасоби видаються на підставі мотивованої постанови про здійснення заходів безпеки щодо осіб, які потребують відповідного захисту, медичної довідки про стан їх здоров’я та після проведення з ними спеціальних занять по вивченню вимог відповідних законодавчих та інших нормативних актів, а також за наявності умов для зберігання зброї за місцем проживання таких осіб. У всіх випадках перевезення чи носіння зазначених предметів їх користувачі повинні мати відповідні дозволи органів внутрішніх справ.

Продаж, застава чи передача іншим особам вогнепальної зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту, виданих особам, щодо яких здійснюються заходи безпеки, забороняється і тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

Про втрату чи крадіжку вогнепальної зброї та спеціальних засобів індивідуального захисту особа, якій вони були видані, негайно письмово повідомляє керівництво органу внутрішніх справ за місцем події та орган внутрішніх справ, що видав зброю і спеціальні засоби. Порушення кримінальних справ та проведення службових розслідувань у таких випадках здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

У разі прийняття органом, що виніс мотивовану постанову про застосування заходів безпеки, рішення про її скасування, вогнепальна зброя та спеціальні засоби індивідуального захисту в десятиденний термін повертаються особами, яким вони були видані, до відповідного органу внутрішніх справ.

Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт і реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, затверджена наказом МВС України від 18 жовтня 1993 р. №643, регулює умови і порядок видачі дозволів (ліцензій) на здійснення зазначених видів діяльності.

Заяви на отримання ліцензії подаються підприємцями до управління (головного управління) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. До заяви додаються копії засновницьких документів, квитанція банку про оплату послуг, а підприємцями-громадянами - також копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідні для здійснення обраних видів діяльності; квитанція банку про оплату послуг за видачу ліцензії. Орган внутрішніх справ, до якого надійшла заява на отримання ліцензії, приймає її до свого провадження і перевіряє наявність у заявника умов для здійснення підприємницької діяльності. Документи за наслідками такої перевірки (копії засновницьких документів, акти перевірки технічного стану приміщень тощо) та висновок про наявність необхідних умов для здійснення обраного виду діяльності, який затверджується керівником управління (головного управління) за результатами  розгляду матеріалів спеціальною комісією, що створюється в зазначених органах відповідно до згаданого наказу МВС України від 18 жовтня 1993 р. №643, у 20-денний строк з дня отримання заяви надсилаються до Головного управління адміністративної служби міліції МВС України для подальшого провадження.

Головне управління безпосередньо або через підпорядковані підрозділи перевіряє відповідність поданих матеріалів чинному законодавству, за необхідності узгоджує їх із зацікавленими міністерствами та відомствами, після чого готує висновок про можливість видачі ліцензії, який затверджується Міністром чи його заступником - начальником головного управління адміністративної служби міліції.

У необхідних випадках для створення належних умов для здійснення підприємницької діяльності зазначених видів (обладнання приміщення, підготовку технічних умов, отримання сертифікату тощо) МВС України може бути видана ліцензійна згода на строк до 1 року. Ліцензійна згода не дає права займатися підприємницькою діяльністю, а лише дозволяє підготуватися до неї. Під час використання ліцензійної згоди може бути виготовлено не більше 3-х примірників певного виробу з метою отримання у встановленому порядку відповідного сертифікату. Після створення усіх необхідних умов МВС видається ліцензія на здійснення обраного виду підприємницької діяльності.

Наказом МВС України від 18 жовтня 1993 р. №643 було затверджено "Умови і правила здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів", відповідно до яких управління (головні управління) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях та містах Києві і Севастополі при отриманні заяв на видачу ліцензій на здійснення підприємницької діяльності перевіряють умови, необхідні для їх видачі. До них перш за все належать наявність погоджених з МВС України та іншими зацікавленими міністерствами і відомствами технічних умов на виробництво спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та  засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, а також умов, необхідних для створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів та реалізації спортивної мисливської вогнепальної зброї і спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Перевіряються також відомості про осіб, відповідальних за відкриття і функціонування зазначених підприємств та майстерень, а також магазинів по реалізації зброї, боєприпасів до неї та газових балончиків, пістолетів, револьверів і патронів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Укладання трудового договору з громадянами на виконання таких робіт здійснюється відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. №576  "Про затвердження Положення про дозвільну систему" за погодженням з органами внутрішніх справ.

Придатність приміщень для відкриття та функціонування підприємств і майстерень по виробництву, ремонту та реалізації зазначеної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів визначається комісією у складі представників органів внутрішніх справ (міліції, пожежного нагляду і державної служби охорони) та зацікавлених організацій, а за необхідності - архітектурного і санітарного нагляду з урахуванням необхідних умов.

Ліцензія не видається за відсутності зазначених умов здійснення підприємницької діяльності та за наявності щодо особи, відповідальної за здійснення підприємницької діяльності, таких даних:

висновку (довідки) медичної установи (лікувально-кваліфікаційної комісії), який свідчить про те, що така особа за станом здоров’я не може здійснювати зазначену роботу або володіти вогнепальною зброєю, спеціальними засобами, зарядженими речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобами для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів;

про систематичні порушення такою особою громадського порядку, зловживання спиртними напоями та вживання наркотичних речовин;

пред’явленого обвинувачення про вчинення злочину, а також віддання до суду;

непогашеної судимості за умисні злочини;

вироку суду про заборону займатися зазначеною діяльністю;

позбавлення ліцензії на зазначені види підприємницької діяльності.

При здійсненні діяльності згідно з отриманою ліцензією суб’єкти підприємницької діяльності повинні дотримуватися певних правил. Так, вся виготовлена вогнепальна та холодна зброя, спеціальні засоби, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засоби для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів повинні мати номер і штамп (марку) підприємства (майстерні)-виготовлювача та сертифікат встановленого зразка. Приймання у ремонт зброї та спеціальних засобів і видача їх після ремонту здійснюється: від громадян - за наявності дозволу органів внутрішніх справ на зберігання зброї та спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, і документів, які засвідчують особу; від організацій - за наявності у представників організацій дозволів органів внутрішніх справ на зберігання зброї та спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, і супроводжувального листа керівника організації, доручення і документа, який засвідчує особу.

Ножі (типу фінських) для виробничих цілей або мисливського чи рибальського промислів можуть виготовлятися за дозволами органів внутрішніх справ тільки за заявками міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

У випадку здавання в ремонт незареєстрованої зброї, газових пістолетів, револьверів адміністрація майстерні повинна негайно передати їх органам внутрішніх справ разом з відомостями про особу, яка її здала. У разі неприбуття протягом місяця після закінчення строку виконання замовлення власника зброї, газових пістолетів і револьверів або представника організації, що здали їх в ремонт, останні передаються до органу внутрішніх справ за територіальністю для вирішення питання про приналежність такої зброї, газових пістолетів і револьверів, але на строк не більше 6 місяців, після чого вони передаються для комісійного продажу. Для обліку вогнепальної зброї, газових пістолетів, револьверів, що надійшли в ремонт або для нумерування, в майстерні по ремонту зброї ведеться книга обліку, яка має бути пронумерована, прошнурована і скріплена печаткою органу внутрішніх справ за територіальністю.

На нашу думку, у цьому питанні необхідне нормативне закріплення вирішення питання стосовно виробництва, ремонту та реалізації холодної метальної зброї (арбалетів), та пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, а також боєприпасів до неї. Для цього необхідно внести відповідні поправки та доповнення стосовно вказаної зброї та боєприпасів в існуючі нормативні акти [88] )

Приміщення для зберігання та реалізації вогнепальної і холодної зброї, а також окремих вузлів та запчастин до неї, спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів повинні бути ізольованими від інших підсобних службових приміщень, мати капітальні стіни, міцні перекриття на стелі і підлозі. Вони повинні бути обладнаними у два і більше рубежі охоронно-пожежною сигналізацією, виконаною з прихованою проводкою до щитка електроживлення, з встановленням датчиків на вікнах, дверях, люках, стінах, стелях, підлозі, що спрацьовують на відкривання або злом сейфів, шаф, де зберігаються зброя і бойові припаси, а також на появу людини всередині приміщення. Ці приміщення повинні бути передані для охорони підрозділам державної служби охорони органів внутрішніх справ у встановленому порядку, з підключенням сигналізації на пульт центрального нагляду. Допускається прокладка шлейфів охоронної сигналізації в трубах тільки всередині приміщення або залізобетонних і бетонних будівельних конструкціях.

Вогнепальна зброя і бойові припаси та спеціальні засоби, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засоби для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів зберігаються в металевих шафах (сейфах), товщина стінок яких повинна бути не менше 3 мм з надійними (не менше двох) внутрішніми замками. Двері шаф для міцності укріплюються сталевими накладками або косинцями. Допускається зберігання вогнепальної зброї та спеціальних засобів у важких сейфах, які мають внутрішні замки. Боєприпаси до вогнепальної зброї повинні зберігатися в окремому від зброї металевому ящику, шафі.

У торговельному приміщенні магазину за прилавками встановлюються такі шафи: одна для зберігання пороху, друга - капсулів і заряджених патронів до мисливської зброї, а третя - газових балончиків та патронів до них. Забороняється спільне зберігання пороху з капсулями, газовими балончиками або зарядженими патронами в одній шафі. Порох може викладатися на прилавок разом з капсулями тільки для передачі покупцеві. Категорично забороняється залишати вогнепальну зброю та зазначені спеціальні засоби в торговельному залі після закриття магазину.

Мисливська вогнепальна зброя, газові пістолети і револьвери здаються на комісійний продаж громадянами або представниками організацій за направленням органів внутрішніх справ і за документами, які засвідчують особу. При здачі на комісійний продаж вогнепальної зброї та газових пістолетів і револьверів без зазначених направлень вони приймаються адміністрацією магазину і передаються із зазначенням відомостей про особу, що їх здала, органам внутрішніх справ за територіальністю. Квитанція про приймання на комісійний продаж зброї, газових пістолетів і револьверів разом з дозволом на їх зберігання подаються громадянином в десятиденний термін в органи внутрішніх справ, де вони були зареєстровані. Після одержання органами внутрішніх справ повідомлення магазину про реалізацію зброї, газових пістолетів і револьверів останні знімаються з обліку.

У торговельних організаціях облік проданих вогнепальної зброї, мисливських ножів та боєприпасів, газових балончиків, газових пістолетів і револьверів повинен вестись в книгах обліку, які нумеруються, прошнуровуються і скріплюються печаткою місцевих органів внутрішніх справ. Мисливська вогнепальна зброя та газові пістолети і револьвери продаються на підставі дозволів органів внутрішніх справ. Про вид, систему, марку, калібр, номер проданих зброї, газових пістолетів і револьверів в дублікат дозволу на придбання вогнепальної зброї, газових пістолетів і револьверів і книгу обліку продавцем вносяться відповідні записи. Такі записи в дублікаті дозволу засвідчуються підписом продавця і штампом магазину із зазначенням дати продажу цих предметів. Номер проданого мисливського ножа вписується в мисливський квиток (чи дозвіл на зберігання зброї) покупця.

Боєприпаси до мисливської вогнепальної зброї, мисливські ножі та патрони до газових пістолетів і револьверів у магазинах продаються: організаціям - після пред'явлення дозволу органів внутрішніх справ на зберігання вогнепальної зброї, газових пістолетів і револьверів, доручення і документа, який засвідчує особу представника організації; громадянам - після пред’явлення дозволу органів внутрішніх справ на зберігання вогнепальної зброї, газових пістолетів і револьверів. Записи про продані боєприпаси до мисливської зброї та патрони до газових пістолетів і револьверів здійснюються у дозволі на зберігання зброї та спеціальних засобів.

На думку дисертанта, необхідно також поширити зазначені правила на реалізацію (продаж) холодної метальної зброї (арбалетів) та пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, та боєприпасів до них. Для цього вважаємо за необхідне внести відповідні поправки та доповнення стосовно перерахованої зброї та боєприпасів до існуючих нормативних актів [88]  ).

Положенням про порядок збирання та утилізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії (у тому числі газових балончиків) непридатних для подальшого використання, затвердженим наказом МВС України від 8 лютого 1994 р. №66, встановлено обов’язкове здавання використаних, пошкоджених та із закінченим строком зберігання газових балончиків та патронів до газових пістолетів і револьверів у спеціалізовані магазини чи окремі секції магазинів по реалізації спеціальних засобів самооборони,  заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Дія цього Положення поширюється на установи, організації та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності, які з метою захисту життя, здоров'я, честі та гідності своїх працівників придбали у встановленому порядку газові пістолети і револьвери, а також на громадян, які придбали спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

В міру накопичення зібрані балончики і патрони відправляються транспортом на підприємства, які отримали ліцензії на виготовлення і реалізацію спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Перевезення зібраних балончиків і патронів на підприємства - виготовлювачі для знешкодження здійснюється на підставі дозволу , що видається органами внутрішніх справ, та у відповідності з Правилами перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом, затвердженими наказом МВС колишнього СРСР від 23.09.85 року №181. На підприємствах-виготовлювачах здійснюється повне знешкодження балончиків і патронів, що надійшли.

Підприємства-виготовлювачі у правилах користування, що додаються до кожного спеціального засобу самооборони, повинні робити відмітку про необхідність здавання металобрухту балончиків і патронів для знешкодження та утилізації. 

Стрілецькі тири, стрільбища та мисливські стенди відкриваються при дотриманні умов, які гарантують безпеку оточуючих, про що йшлося вище. Постійне зберігання вогнепальної зброї, бойових припасів у спортивно-стрілецьких школах, тирах, які належать комітетам ТСО України, спортивним товариствам, розташованим у республіканських і обласних центрах, великих промислових містах з районним поділом, допускається в спеціально обладнаному сховищі, що відповідає вимогам Умов і правил, за наявності озброєної охорони у робочий час (коли сигналізація вимкнена) і суворого перепусткового режиму.

Допускається тимчасове зберігання у робочий час вогнепальної зброї і бойових припасів без озброєної охорони у тирах районних, міських (без районного поділу) комітетів ТСО України, первинних організацій училищ, технікумів, які мають сховища, що відповідають вимогам Умов і правил, при виконанні адміністрацією суворого перепусткового режиму в тир. Облік вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також використаних боєприпасів здійснюється у книгах обліку.

Інструкція щодо перепусткового і внутрішньооб’єктового режиму розробляється адміністрацією тиру з урахуванням особливостей об’єкта, який охороняється, узгоджується з місцевими органами внутрішніх справ і затверджується керівником вищестоящої організації. Перепустковий режим у тир повинен передбачати режим робочого часу співробітників, запровадження постійних і тимчасових перепусток, встановлення суворого порядку входу і виходу громадян, внесення і винесення (вивезення), видачі і здачі зброї та бойових припасів. З метою забезпечення перепусткового і внутрішньооб’єктового режиму вхідні двері у стрілецький тир (стрілецьку галерею ) обладнуються надійними замками, електродзвоником і вічком. Пропуск у тир співробітників, стрільців-спортсменів повинен провадитися через контрольно-перепускний пункт, який має бути оснащений необхідними ящиками для зберігання ключів і документації, стендами із зразками перепусток, інструкціями, графіками занять у секціях тощо.

Стрілецька галерея і кімната для зберігання зброї, якщо вони розташовані в одній будівлі, відокремлюються від допоміжних приміщень (навчальних класів, кімнат відпочинку, кабінетів тренерів і господарських приміщень) сталевими гратчастими перегородками. У цих перегородках обладнуються сталеві гратчасті двері, які повинні бути постійно замкнені.

Категорично забороняється зберігати вогнепальну зброю у стрілецьких галереях тирів під час перерви між стрільбами, а також залишати зброю і бойові припаси на вогневому рубежі без нагляду.

Порядок подання заяв на отримання ліцензій та видачі ліцензій для створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів було розглянуто вище.

Штемпельно-граверні майстерні та дільниці приймають від міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій і господарських товариств та громадян замовлення на виготовлення печаток, у тому числі із зображенням Державного герба України, простих трикутних печаток, металевих печаток для посвідчень, спеціальних перепусток, металевих гербових печаток для установ Національного та комерційних банків України і підприємств зв’язку, і кутових (бланкових) штампів, а також штампів "Сплачено", "Погашено", "Депоновано", якими засвідчуються документи про грошові операції, з обов’язковим додатком до листів і заяв зразків (ескізів) печаток і штампів та дозволів органів внутрішніх справ на їх виготовлення. Ескізи повинні бути виконані чітко і розбірливо, ескізи з виправленнями у роботу не приймаються.

Інші вироби та штампи: пломбіратори, факсиміле, штемпелі, бракерувальні штампи і клейма, металеві печатки для опечатування шаф, штампи бірок на продукцію із зазначенням відправника вантажу, штампи і клейма, металеві печатки для опечатування шаф, штампи для вхідної і вихідної пошти, контрольні гербові і страхові печатки та кліше касових апаратів підприємств зв’язку із зображенням малого Державного герба України, інвентарні штампи для бібліотек, тощо, виготовляються штемпельно-граверними майстернями (дільницями) без дозволів органів внутрішніх справ, але обов’язково за клопотаннями, підписаними керівниками підприємств, установ і організацій, для яких призначаються ці вироби.

Необхідна умова при виготовленні печаток або штампів замість втрачених - наявність у тексті букви "Д" (дублікат).

Зображення Державного герба України  розміщується на печатках державних органів, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням пропорцій зображення герба, затвердженого пунктом 1 постанови Верховної Ради України від 19 лютого 1992 року [17]  ).

Підприємства, установи і організації можуть мати тільки по одному примірнику гербової каучукової або металевої печатки. У деяких випадках допускається за дозволом міністра або керівника іншого центрального органу виконавчої влади виготовлення додаткової гербової печатки з цифрою "2", а установам Національного та комерційних банків України дозволяється   мати  більше  двох гербових печаток з відповідними  цифрами.

Філіям державних підприємств, установ і організацій дозволяється  виготовлення гербових каучукових і металевих печаток, якщо це передбачено статутом, положенням або наказом про ці філії. У цьому випадку у текст печаток вписується слово "Філія".

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади незалежно від наявності у них печаток з Державним гербом України можуть виготовляти прості круглі печатки для: секретаріатів (міністерств, інших центральних органів виконавчої влади); секретних відділів (спецчастин); канцелярії (загального відділу); управлінь справами; адміністративно-господарських управлінь (відділів); управлінь (відділів) кадрів.

Штемпельно-граверні майстерні (по виготовленню печаток і штампів), столи замовлень та видачі готових виробів розміщуються в ізольованих, окремих приміщеннях, кімнатах, що забезпечують режимні правила функціонування, схоронність обладнання, сировини, готових виробів і виключають можливість проникнення у такі приміщення сторонніх осіб. Ці приміщення обладнуються охоронно - пожежною сигналізацією з підключенням сигналу на пост охорони або на пульт централізованої державної служби охорони органів внутрішніх справ.

Замовлення на виготовлення печаток і штампів здаються у стіл приймання замовлень і видачі готових виробів, працівники якого ретельно перевіряють подані замовниками документи. Прийняті замовлення реєструються в книзі обліку замовлень на виготовлення печаток і штампів. На всіх документах, одержаних від замовника, зазначається номер замовлення. Виготовлені печатки і штампи видаються замовникам після пред’явлення ними паспорта та доручення, яке при отриманні замовлення засвідчується виготовленою печаткою. У книзі реєстрації виконаних замовлень замовник розписується і зазначає серію, номер паспорта, дату і орган внутрішніх справ, що його видав. Після цього робляться відбитки печаток і штампів. Документи, що були підставою для виготовлення печаток і штампів, зберігаються у штемпельно-граверній майстерні (дільниці) підшитими у хронологічному порядку в спеціальній справі. Строк зберігання таких документів - один рік. Виготовлені печатки і штампи у штемпельно-граверній майстерні (дільниці) зберігаються у залізних ящиках (шафах).

Браковані печатки і штампи (виробничий брак) розрізаються на дрібні частини або спалюються, при цьому вироби із металу обпилюються двома перехресними лініями і знищуються у тижневий строк від дня браку. Про знищення браку складається акт з відбитком знищених печаток і штампів, який зберігається у штемпельно-граверній майстерні протягом одного року. Знищення виробничого браку здійснюється комісією, призначеною керівником штемпельно-граверної майстерні.

Неодержані замовником печатки і штампи зберігаються протягом 3-х місяців від дня виготовлення, після чого знищуються у встановленому порядку. Про знищення неодержаних замовником печаток і штампів надсилається повідомлення в орган внутрішніх справ, який видав дозвіл на їх виготовлення, і замовнику.

Книги обліку по оформленню замовлень на виготовлення печаток і штампів зберігаються у штемпельно-граверній майстерні протягом одного року, після чого знищуються із складанням відповідного акту.

Відповідно до Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 18 жовтня 1993 р. №643, для одержання дозволу на оформлення замовлень керівники організацій подають письмові клопотання, а громадяни - заяву, до яких в усіх випадках додаються зразки (ескізи) печаток або штампів у 2-х примірниках. Підприємці (юридичні особи та громадяни) і знову створювані українські міжнародні організації (товариства) подають також виписку із статуту чи положення і довідку про відкриття рахунку в установах Національного чи комерційних банків. Релігійні товариства крім зразків печаток і штампів подають копію свідоцтва про реєстрацію у Комітеті в справах релігій при Кабінеті Міністрів України.

Дозволи на оформлення замовлень видаються:

Головним управлінням адміністративної служби міліції МВС України - міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, міжнародним організаціям (товариствам), українським представництвам за кордоном;

управліннями (відділами) адміністративної служби міліції управлінь (головних управлінь) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах, управлінь внутрішніх справ на транспорті - обласним, міським органам виконавчої влади, місцевого самоврядування та спільним з іноземними фірмами підприємствам;

міськрайвідділами внутрішніх справ - місцевим органам виконавчої влади та самоврядування, підприємствам, установам і організаціям, релігійним та господарським об’єднанням, а також підприємцям-громадянам.

Положенням про дозвільну систему (п.10) передбачено, що дозволи (ліцензії) на виготовлення, зберігання та використання предметів, матеріалів і речовин, відкриття та функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, видаються строком на три роки. Дозволи на придбання та перевезення цих предметів, матеріалів і речовин видаються на строк до 3-х місяців. При оформлені на новий строк дозволу (ліцензії) на зберігання, використання предметів, матеріалів і речовин, функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, а також при переоформленні дозволу (ліцензії) у зв’язку із зміною місця зберігання чи використання зазначених предметів, матеріалів і речовин, одиниць зберігання, місткості сховищ, баз, складів тощо, а також керівника, на ім’я якого видано дозвіл, незалежно від строку раніше проведених перевірок, об’єкт дозвільної системи у такому випадку повинен бути обстеженим органом внутрішніх справ, а також іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади (Міністерством охорони здоров’я, Держатомнаглядом, Держнаглядохоронипраці та Держкомгідрометом).

Посадові особи та громадяни, які порушили порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, охорони, перевезення і використання предметів, матеріалів і речовин, відкриття і функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України. Підстави і зміст адміністративної відповідальності за порушення встановлених правил дозвільної системи буде розглянуто у заключному розділі цього дисертаційного дослідження.

Отже, правила видачі дозволів на функціонування об’єктів дозвільної системи врегульовано багатьма нормативними актами, причому, різної юридичної сили. Як зазначалося, це акти і Верховної Ради України, і Кабінету Міністрів, і відомчі накази МВС України. Такий стан речей навряд чи можна визнати задовільним. Адже, наприклад, правила видачі дозволів на придбання та зберігання (носіння) вогнепальної зброї визначено наказом МВС, а  газової зброї - постановою Уряду, що, звичайно, нелогічно. Тому, на думку дисертанта, в регулюванні цього питання потрібен якийсь порядок, який би визначався єдиним нормативним актом. Це могла б бути Інструкція, затверджена Кабінетом Міністрів України, однак видати її краще всього було б після прийняття Закону “Про зброю”.

 

 

2.3.   Сутність, форми та методи контролю за об’єктами дозвільної системи

 

 

Важливою складовою частиною дозвільної системи, яку здійснюють органи внутрішніх справ, є контроль за її об’єктами, в ході якого виявляються та усуваються недоліки у функціонуванні таких об’єктів, порушення встановлених правил, причини та умови, що їм сприяють. В адміністративно-правовій літературі контроль розглядається як органічна частина, функція державного управління, тобто він властивий будь-якій системі  управління [65]  ).  В  перекладі  із французської термін “контроль” ( “controle”)   означає   перевірку, а також спостереження з метою перевірки [169] ). В більш широкому розумінні контроль означає діяльність, спрямовану на вивчення і оцінку  стану справ на підконтрольному об’єкті, а також на попередження і усунення можливих порушень. Це означає, що контроль здійснюється не тільки шляхом перевірки, а включає в себе одержання різної інформації щодо підконтрольного об’єкта із будь -яких джерел, наступний аналіз такої інформації та прийняття і реалізацію відповідних рішень. Іншими словами, перевірка є важливою, але не єдиною складовою частиною контролю.

Для з’ясування сутності та значення контролю важливо також звернути увагу на межі або сферу його застосування. Як зазначалося, контроль властивий будь-якій системі управління. Однак це не означає, що контрольна діяльність здійснюється тільки внутрішньосистемно. Контрольні функції виконуються багатьма органами виконавчої влади щодо об’єктів, які їм не підпорядковані. Такий контроль ще називається спеціальним або спеціалізованим. В Концепції адміністративної реформи в Україні, схваленій Указом Президента України від 22 липня 1998 р. [31] ), цьому виду контролю приділена особлива увага, визначаються основні напрямки його удосконалення.

Отже характеризуючи контроль органів внутрішніх справ за об’єктами дозвільної системи, необхідно виходити з того, що він включає в себе як перевірки таких об’єктів, так і інформаційно-аналітичну роботу щодо вивчення і оцінки стану справ на цих об’єктах, а також вжиття заходів до попередження і виявлення порушень відповідних правил, їх усунення та покарання винних. За сферою здійснення цей контроль є зовнішнім, тобто поширюється на об’єкти, незалежно від їх відомчого підпорядкування. В той же час вищестоящі органи внутрішніх справ контролюють діяльність по здійсненню дозвільної системи нижчестоящими підрозділами, тобто забезпечують внутрішньосистемний контроль, характерний для будь-якої системи управління. Однак не він, а саме зовнішній, спеціалізований контроль визначає зміст дозвільної системи,  тому саме на ньому буде зосереджена наша увага.

Контроль органів внутрішніх справ за об’єктами дозвільної системи здійснюється переважно відповідно до планів роботи, затверджених начальниками тих чи інших органів. Однак, в разі необхідності можуть проводитися і позапланові, несподівані перевірки об’єктів. Крім цього, перевірки можуть бути суцільними та вибірковими. [124] ).

Контроль за об’єктами дозвільної системи здійснюється гласно та негласно. Основним способом забезпечення дозвільної системи є гласний контроль, під час якого вирішуються такі завдання: виявляються порушення встановлених правил, причини та умови, які сприяють цим порушенням, вживаються заходи для їх усунення, попереджується розкрадання предметів та речовин, на які поширюється  дозвільна система, виявляються та припиняються випадки їх використання не за призначенням або із злочинною метою, здійснюється перевірка громадян, які поступають на роботу, пов’язану із зберіганням, перевезенням та використанням зазначених предметів та речовин, а також їх  діяльність на об’єктах дозвільної системи.

Гласний контроль за виконанням правил дозвільної системи включає попередню перевірку об’єктів при виданні відповідних дозволів (ліцензій), наступні систематичні обстеження цих об’єктів, перевірку та допуск осіб до роботи, пов’язаної з предметами та речовинами, на які поширюється дозвільна система, наступний контроль за їх діяльністю, а також облік зазначених об’єктів.

Одною з основних вимог які ставляться до гласних перевірок об’єктів дозвільної системи, є систематичність їх здійснення, що дозволяє своєчасно виявити порушення правил  поводження з предметами та речовинами, щодо яких встановлено особливий режим користування,  та вжити необхідних заходів до їх усунення.

З метою забезпечення виконання завдань, що покладаються на органи внутрішніх справ по здійсненню дозвільної системи, організації контролю за дотриманням її правил ведеться облік всіх об’єктів, на які вона поширюється, а також володільців окремих предметів. Облік об’єктів, предметів і матеріалів, а також підприємств і майстерень, на які поширюється дозвільна система, здійснюється в спеціальній книзі. На кожен об’єкт дозвільної системи заводиться облікова справа, яка постійно зберігається у працівників дозвільної системи тих органів внутрішніх справ, якими видано відповідні дозволи.

Облікова справа складається з двох розділів, в першому з яких  зосереджуються  матеріали, які були підставою для видачі дозволу (ліцензії), а в другому - інші документи (акти перевірок, дані про осіб, які виконують роботу, пов’язану з виготовленням, ремонтом, зберіганням, придбанням, обліком, охороною, перевезенням та використанням підконтрольних предметів і матеріалів тощо).

Окремо ведеться облік громадян-володільців вогнепальної, холодної, пневматичної та газової зброї. Облік здійснюється в книзі обліку володільців мисливської вогнепальної зброї, а також пневматичної, холодної зброї і в книзі обліку власників газових пістолетів, револьверів. На кожну особу, що володіє зброєю, заводиться особова справа тим органом внутрішніх справ, який видав дозвіл на її придбання і зберігання (носіння). В особовій справі зберігаються всі документи, що стали підставою для видачі відповідного дозволу, а також матеріали перевірки володільця.

В чергових частинах міськрайвідділів внутрішніх справ працівником, який здійснює дозвільну систему, ведуться картотеки володільців мисливської вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також газових пістолетів і револьверів. Ці картотеки використовуються для перевірки осіб, затриманих за різні правопорушення, підозрюваних у вчиненні злочинів, а також для інформування нарядів міліції під час виїздів на затримання, для вирішення різних конфліктів тощо.

На кожен орган внутрішніх справ, який здійснює  дозвільну систему, управліннями (відділами) адміністративної служби міліції управлінь (головних управлінь) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях і містах, управліннями внутрішніх справ на транспорті і відділом по організації роботи органів внутрішніх справ на закритих об’єктах ведуться контрольно-облікові справи. Ці справи містять дані про співробітників, які здійснюють дозвільну систему, списки її об’єктів із зазначенням відомчої приналежності, звітні дані, доповідні записки про результати роботи органу в цій сфері, матеріали перевірок, копії інформацій, подань про виявлені недоліки та відповіді на них.

Початкова перевірка перед видачею дозволу здійснюється з метою виявлення відповідності всіх умов, за яких його може бути видано, чинним нормативним актам. Початкова перевірка складів, сховищ та інших об’єктів дозвільної системи провадиться комісією, до складу якої входять, залежно від виду об’єкта, представники зацікавлених організацій, органів внутрішніх справ (міліції, пожежного нагляду), санітарного, архітектурного нагляду та ін. За результатами роботи комісія складає акт, в якому робить висновок про наявність або відсутність відповідних умов для відкриття об’єкта. Такий акт є однією з підстав для видачі дозволу.

Перед видачею дозволів на придбання, зберігання (носіння) вогнепальної, холодної, пневматичної чи газової зброї громадянином перевіряються відомості, що характеризують особу останнього. До них належать відомості про  стан здоров’я громадянина; про наявність фактів порушення ним громадського порядку, зловживання спиртними напоями, вживання наркотичних засобів без призначення лікаря; про наявність чи відсутність судимості та про інші обставини, що можуть призвести до використання зброї із протиправною метою.

Початкова перевірка дозволяє попередити різні небезпечні ситуації, шкідливі наслідки, які можуть виникнути внаслідок неналежного функціонування об’єктів дозвільної системи, а також вчинення злочинів та інших правопорушень з використанням зброї, вибухових матеріалів та інших предметів і речовин, на які поширюється ця система.

Обстеження об’єктів дозвільної системи здійснюється інспекторами дозвільної системи і дільничними інспекторами міліції щоквартально, а об’єктів, на яких зберігається велика кількість бойової, спортивної чи навчальної вогнепальної зброї (20 і більше одиниць), а також базових складів вибухових матеріалів - щомісячно. В перевірці останніх не менше одного разу на квартал повинні брати особисту участь керівники органів внутрішніх справ. Не менше одного разу на рік інспектори дозвільної системи повинні обстежувати об’єкти (залежно від їх виду) разом з представниками інших організацій - підрозділів охорони об’єктів, органів Держнаглядохоронипраці,  Мінприроди, відповідних комітетів товариств сприяння обороні України, військових комісаріатів, органів освіти.

Незалежно від строку раніше проведених обстежень об’єкт дозвільної системи у кожному випадку перевіряється при оформленні на новий строк дозволу (ліцензії) та при переоформленні його у зв’язку із зміною місця зберігання чи використання відповідних предметів та речовин, одиниць зберігання, місткості сховищ, баз, складів тощо, а також керівника, на ім’я якого видано дозвіл.

На підприємствах, в установах, організаціях і господарських товариствах, де виготовляються, ремонтуються та використовуються предмети і матеріали, на які поширюється дозвільна система, під час обстежень обов’язково перевіряються наявність відповідних дозволів, паспортів, згоди на укладення трудових договорів з працівниками, дотримання перепусткового режиму, облік підконтрольних предметів та матеріалів, порядок їх виконання та приймання, правильність ведення службової документації, придатність приміщень, де зберігаються зазначені предмети, стан технічного  обладнання, охорони об’єктів, обладнання та технічний стан транспорту, який здійснює перевезення небезпечних вантажів, а також організація відомчого контролю за збереженням предметів та матеріалів, на які поширюється дозвільна система.

В разі виявлення під час обстеження порушень відповідних правил складається акт, в якому детально описується сутність недоліків, зазначається строк їх усунення. Один примірник акта залишається на об’єкті дозвільної системи, а другий після доповіді керівництву органу внутрішніх справ підшивається до облікової справи на об’єкт. Якщо порушення не виявлено, складається рапорт на ім’я начальника органу внутрішніх справ довільної форми, який також поміщається до особової справи.

У громадян-власників вогнепальної, холодної, пневматичної чи газової зброї перевіряється виконання правил зберігання зазначених предметів. Вогнепальна зброя повинна зберігатися в місцях постійного проживання володільців в міцних, з надійними замками дерев’яних шафах або металевих скринях, спеціально виготовлених для зберігання зброї, в розібраному, розрядженому стані, зі спущеними курками, окремо від боєприпасів. В таких же умовах зберігається газова зброя. Якщо громадянин має у власності три і більше одиниці вогнепальної зброї, приміщення або сейф (шафа) для її зберігання повинно бути обладнано охоронною сигналізацією. У всіх випадках власник зобов’язаний виключати можливість доступу до зброї сторонніх осіб, особливо дітей.

Вогнепальна зброя, що видана у тимчасове користування народним депутатам та окремим посадовим особам, повинна зберігатися в металевих сейфах або ящиках, прикріплених до стіни чи підлоги, за місцем постійного проживання таких осіб. До зброї не повинні мати доступ сторонні особи. Передача іншим особам зазначеної зброї та боєприпасів до неї забороняється. Народні депутати та окремі посадові особи, яким видана у тимчасове користування вогнепальна зброя, зобов’язані щоквартально пред’являти її за місцем одержання для перевірки наявності зброї та її технічного стану. Такі ж правила встановлено щодо працівників судів і правоохоронних органів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, яким видано вогнепальну зброю або спеціальні засоби самооборони.

Крім регулярних, планових обстежень об’єктів дозвільної системи органи внутрішніх справ, як зазначалося, можуть здійснювати також позапланові, несподівані їх перевірки. Необхідність в них може виникати з різних причин - поширеність певних правопорушень з використанням предметів та матеріалів, на які поширюється дозвільна система, виявлення фактів розкрадання зазначених предметів та матеріалів, наявність оперативних даних про порушення на таких об’єктах певних правил, завдання вищестоящих органів тощо. В таких випадках до перевірок можуть залучатися не тільки працівники дозвільної системи та дільничні інспектори міліції, а й співробітники інших служб органів внутрішніх справ.

Попередня перевірка осіб, з якими укладаються трудові договори для виконання робіт, пов’язаних з виготовленням, ремонтом, придбанням, обліком, охороною, перевезенням і використанням предметів та матеріалів, на які поширюється дозвільна система, є важливим засобом попередження розкрадання цих предметів та матеріалів, а також використання їх не за призначенням або із протиправною метою. Керівники підприємств, установ і організацій приймають громадян для виконання зазначених видів робіт тільки за попередньою згодою органу внутрішніх справ, який дає таку згоду після всебічної і ретельної перевірки відповідних осіб. Підставою для перевірки є лист власника підприємства або уповноваженого ним органу, який подає до органу внутрішніх справ всі необхідні дані (список осіб із зазначенням їх прізвищ, імен, по батькові, дати та місця народження і проживання, даних про попередню трудову діяльність і висновки (довідки) медичної установи про те, що за станом здоров’я вони можуть виконувати зазначені роботи).

Орган внутрішніх справ не має права давати згоду на укладання трудового договору з громадянами у разі наявності ряду обставин. Ці обставини ідентичні з тими, за яких громадянам не може бути видано дозвіл на придбання і зберігання (носіння) зброї (стан здоров’я, систематичні порушення громадського порядку, судимість тощо). Якщо під час перевірки органом внутрішніх справ буде виявлено будь-яку із згаданих обставин, він в письмовій формі сповіщає про це відповідних керівників.

Про обсяг цієї роботи свідчать дані про надання зазначеної згоди органами внутрішніх справ: в 1995 р. в Харківській області надано згоду 177 громадянам, в 1996 р. - 246, в 1997 р. - 219, в І-му півріччі 1998 р. - 42; в Полтавській області: в 1995 р. - 3181, в 1996 р. - 2623, в 1997 р. - 2051, в І-му півріччі 1998 р. - 2025; в Сумській області: в 1995 р. - 732, в 1996 р. - 185, в 1997 р. - 436, в І-му півріччі 1998 р. - 187.

В разі виявлення порушень правил дозвільної системи відповідно до Закону України «Про міліцію» та інших нормативних актів органам внутрішніх справ надано право:

забороняти підприємствам, установам, організаціям, господарським товариствам і громадянам виготовлення, ремонт, придбання, зберігання, продаж,  перевезення і використання зброї, боєприпасів, вибухових матеріалів, інших предметів і речовин, а також вилучати зазначені предмети;

опечатувати склади, бази і сховища, закривати стрілецькі тири і стенди, зброємайстерні та піротехнічні підприємства, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами;

анулювати або зупиняти дію ліцензій на зайняття підприємницькою діяльністю, виданих органами внутрішніх справ;

анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та боєприпасів, видані громадянам, які зловживають спиртними напоями, вживають наркотичні засоби без призначення лікаря, інші одурманюючі засоби, хворіють на психічні захворювання та в інших випадках, передбачених законодавством;

давати керівникам підприємств, установ, організацій, господарських товариств обов’язкові для них письмові вказівки про усунення порушень правил виготовлення, ремонту, придбання, зберігання, обліку, охорони, перевезення і використання спеціально визначених предметів і матеріалів, відкриття та функціонування підприємств і майстерень, на які поширюється дозвільна система;

вимагати звільнення з роботи осіб, які порушують встановлені правила дозвільної системи.

Раніше вже наводилися дані про кількість вилучених органами внутрішніх справ об’єктів дозвільної системи. Що ж стосується анулювання дозволів, то воно характеризується такими показниками: в Сумській області в 1995 р. анульовано 54 дозволи видані громадянам, в 1996 р. - 65, в 1997 р. - 54, в І-му півріччі 1998 р. - 36. На жаль, в статистичній звітності органів внутрішніх справ не передбачаються дані про застосування інших заходів.

З метою попередження та припинення порушень правил дозвільної системи органам внутрішніх справ надано право застосовувати також і інші заходи: відмову у видачі дозволу, недопущення до роботи на об’єктах окремих осіб тощо.

Перераховані заходи за своїм характером належать до заходів адміністративного  припинення,    які    застосовуються,  як зазначає О.М. Бандурка [56] ), з метою, по-перше, припинення порушень правових норм (адміністративних проступків, злочинів і об’єктивно протиправних діянь), по-друге, запобігання вчиненню нових правопорушень, по-третє, створення умов для подальшого притягнення винних до відповідальності, по-четверте, усунення шкідливих наслідків правопорушення і, по-п’яте, відновлення попереднього, правомірного стану.

Заходи адміністративного припинення разом із адміністративно-запобіжними заходами та  адміністративними стягненнями складають такий важливий правовий інститут як адміністративний примус. Проблемам адміністративного примусу в літературі приділяється значна увага. Можна із значною долею впевненості стверджувати, що жодне більш-менш значне дослідження, в якому розглядається діяльність тих чи інших органів виконавчої влади, їх повноваження, форми та методи управління, не обходиться без аналізу адміністративного примусу. Адміністративно-примусові заходи, які застосовуються органами внутрішніх справ під час здійснення дозвільної   системи,

також частково знайшли висвітлення в працях, присвячених діяльності органів внутрішніх справ по застосуванню окремих видів таких заходів [56, 61] ). В зазначених працях досліджується сутність, значення, види, нормативні та фактичні підстави, а також порядок застосування адміністративно-запобіжних заходів та заходів адміністративного припинення, в тому числі й у зв’язку із здійсненням дозвільної системи. Разом з тим проблеми адміністративної відповідальності за порушення правил дозвільної системи в адміністративно-правовій літературі досліджено недостатньо. Тому в заключному розділі дисертації буде детально розглянуто систему адміністративних проступків - порушень правил дозвільної системи, а також особливості адміністративної відповідальності за їх вчинення. 


Р О З Д І Л  3
АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

 

3.1. Загальна характеристика адміністративної відповідальності за порушення правил дозвільної системи

 

 

До основних ознак правової держави, якою, відповідно до Конституції, є (а вірніше сказати - має бути) і Українська держава, належить верховенство закону (права), що виявляється переважно у формі законності. Зміцнення законності та правопорядку здійснюється за допомогою різних засобів. Важливу роль у  вирішенні цього завдання відіграють заходи юридичної, зокрема, адміністративної відповідальності. Підвищення ролі адміністративної відповідальності в охороні суспільних відносин пояснюється насамперед тим, що адміністративні проступки - одні з  найпоширеніших з усіх видів правопорушень. Велика кількість та невелика шкідливість (кожного окремо) цих проступків потребують порівняно простого порядку застосування  заходів впливу. Це необхідно для швидкого дисциплінуючого впливу на винних з метою економії часу та сил як державних органів, так і самих винних. Тим більше, що для виявлення порушень загальнообов’язкових правил частіш за все потрібні не юридичні, а різні спеціальні знання, інакше кажучи, в подібних випадках доцільний саме адміністративний порядок впливу. Адміністративна відповідальність також виконує велику профілактичну роль в попередженні як проступків, так і злочинів, тому що об’єкт посягання в багатьох адміністративних та кримінальних правопорушеннях один і той самий: громадська безпека, державна, колективна та особиста власність, відносини господарювання, права та свободи громадян, встановлений порядок управління тощо.

          В юридичній літературі проблемам адміністративної відповідальності, починаючи з 60-х років, приділялося багато уваги. В працях, опублікованих в 60-70-х роках [111, 74, 165, 67, 97] ), було розглянуто загальні питання адміністративної відповідальності, її процесуально-правові аспекти, обгрунтовані пропозиції з розвитку законодавства про адміністративні правопорушення, багато з яких стали теоретичною основою кодифікації цього законодавства. Теоретичні положення, що в них містилися, та їх обгрунтування не втратили свого значення до нашого часу. Після проведення на початку 80-х років кодифікації законодавства про адміністративні правопорушення почали з’являтися численні наукові статті, брошури, коментарі, монографії, присвячені цій проблемі, вони враховували зміни в правовому регулюванні адміністративної відповідальності [108, 109, 115, 70, 62, 52, 43, 58, 81, 95, 69, 77] ). В цих роботах досить повно висвітлені загальні питання адміністративної відповідальності, сформульовано рекомендації для практичних працівників, котрі при виконанні своїх обов’язків застосовують законодавство про адміністративні правопорушення. Проте проблема себе не вичерпала і потребує нових розробок з урахуванням змін в законодавстві про адміністративну відповідальність та вдосконалення практики його застосування.

          Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. Традиційно правову відповідальність пов’язують із застосуванням заходів державного примусу, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення, як реалізацію, застосування та здійснення санкцій. Основні ознаки юридичної відповідальності (а значить і адміністративної) виявляються в тому, що вона, по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно визначена і полягає в застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-третє, є наслідком винного антисуспільного діяння; по-четверте, супроводжується державним та громадським осудом правопорушника та скоєного ним діяння; по-п’яте, забезпечується державним примусом; по-шосте, пов’язана з негативними для правопорушника наслідками, які він повинен понести та фактично несе; по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах. Ці ознаки властиві всім видам юридичної відповідальності. Разом з тим кожен з них має власні специфічні риси, що визначають його самостійність.

          До характерних, специфічних рис адміністративної відповідальності слід віднести насамперед те, що її підставою є особливий вид правопорушення - адміністративне. Своє виявлення адміністративна відповідальність знаходить в застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом та відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу та майнової відповідальності. Адміністративні стягнення накладаються багатьма органами, котрим таке право надане законодавчими актами України. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються районними (міськими)  судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності. Між органами  (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, та правопорушниками відсутні відносини підлеглості. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він суттєво відрізняється від кримінального, цивільного процесів та дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права, котрі містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження та в сукупності складають її нормативну основу. Усе сказане дозволяє зробити висновок про те, що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності є застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального та особистісного характеру і накладаються уповноваженими на те органами або посадовими особами  на підставах та в порядку, встановлених нормами адміністративного права. Це визначення  повною мірою характерне і для адміністративної відповідальності за порушення правил дозвільної системи.

          В адміністративно-правовій літературі до цього часу залишається дискусійним питання щодо суб’єктів адміністративної відповідальності. Більшість авторів вважає, що ними можуть бути лише фізичні особи, тобто посадові особи та громадяни (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства), що витікає із змісту законодавства про адміністративні правопорушення. Разом з тим деякі вчені визнають можливість притягнення до адміністративної відповідальності різних організацій, тобто юридичних осіб [121, 82] ). Проте при  цьому не враховується та обставина, що адміністративний порядок не ототожнюється з поняттям адміністративної відповідальності. В адміністративному порядку застосовується велика кількість економічних санкцій, котрі нагадують адміністративні, оскільки економічна відповідальність настає у відносинах між об’єктом управління та управляючим органом, проте знак рівності між ними ставити не можна     [139] ). В спеціальній літературі було відмічено існування поряд з адміністративною відповідальністю й так званої відповідальності “адміністративно-правової”, підкреслювалася невизначеність цього терміну як в законодавстві, так і в науці, однак розумілася при цьому саме відповідальність в адміністративному порядку [43] ).

          В наш час деякі вчені також вважають, що суб’єктами правопорушень можуть бути юридичні особи [65] ), посилаючись при цьому на постанову Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 року, яка затвердила Положення “Про порядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці” [34] ) (така точка зору знайшла своє відображення також у проекті нового Кодексу України про адміністративні проступки). Дисертант  вже висловлював з цього приводу свою думку [46] ) і вважає, що адміністративна відповідальність юридичної особи неможлива, про що свідчить визначення ст. 9 КпАП України, відповідно до якої вона настає за вчинення адміністративного проступку. Юридична ж особа не може його вчинити, тому що вона не може ні діяти,  ні бездіяти, посягати  на що-небудь, для неї неможливо встановити суб’єктивну сторону тощо. В останіх законодавчих актах, які передбачають накладення штрафу на юридичних осіб, така відповідальність прямо називається фінансовими санкціями [24] ). Таким чином, до  адміністративної відповідальності може бути притягнуто тільки громадянина або посадову особу.

          Адміністративні стягнення, що накладаються на осіб, які вчинили порушення загальнообов’язкових правил дозвільної системи, є мірою адміністративної відповідальності і застосовуються з метою виховання порушників в дусі дотримання законів, поваги до правил співжиття, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим порушником, так і іншими особами [130] ). Стягнення за адміністративне правопорушення накладається в межах, встановлених КпАП України, при цьому повинні враховуватися характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. За адміністративні правопорушення в сфері дозвільної системи встановлено й застосовуються чотири види адміністративних стягнень: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, та конфіскація такого предмета.

          Попередження як найбільш м’яке з усіх видів адміністративних стягнень застосовується при вчиненні правопорушення вперше, з необережності, при відсутності матеріальної шкоди, та за наявності  інших пом’якшуючих обставин. В тих випадках, коли заподіяна реальна майнова шкода, було навмисне або неодноразове вчинення правопорушення, доцільно застосовувати до винного такий вид стягнення як штраф, якщо він передбачений відповідною  статтею КпАП [140] ). Грошове стягнення має більший дисциплінуючий вплив порівняно з попередженням. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета (ст. 28 КпАП). Мета цього стягнення - позбавити порушника права володіння предметом, який ним використовується незаконно або з порушенням загальнообов’язкових правил користування, встановлених законодавством. Конфіскація означає примусову безоплатну передачу майна у власність держави (ст. 29 КпАП). Адміністративне законодавство допускає конфіскацію лише конкретного майна: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, і грошей, одержаних в результаті вчинення такого правопорушення. Конфіскація предметів застосовується досить часто (предметів дрібної спекуляції, контрабанди, вогнепальної зброї та ін.). Конфісковано може бути, як правило, предмет, який є в особистій власності порушника. Предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

          На сьогодні щодо застосування конфіскації існують нормативні протиріччя, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Так, у частині 6 ст. 41 Конституції України  передбачено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Враховуючи те,  що Конституція України має найвищу юридичну силу, необхідно внести відповідні поправки до чинного КпАП України щодо розгляду справ про правопорушення, за вчинення яких передбачено застосування конфіскації. До прийняття Конституції України рішення про застосування конфіскації крім районних (міських) судів (суддів) могли приймати від імені органів внутрішніх справ начальники або заступники начальників районних, міських, районних в містах відділів (управлінь)  внутрішніх справ та посадові особи інших органів, до компетенції яких було віднесено розгляд відповідних справ. 1 листопада 1996 року Пленумом Верховного Суду України було прийнято постанову «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [39] ), де  зроблено спробу  вирішити зазначене протиріччя. Відповідно до цієї постанови   справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами. Разом з тим в наш час Пленум Верховного Суду України не має права на офіційне тлумачення законів, не кажучи вже про Конституцію, воно належить до виключної компетенції Конституційного Суду України. Тому, на думку дисертанта, це питання необхідно вирішити на законодавчому рівні, для чого   ст. 221 КпАП України  після слів “...до вісімнадцяти років”, слід доповнити  словами: “та справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи.”

          Застосування адміністративних стягнень базується на багатьох принципах: законності, невідворотності відповідальності за правопорушення, індивідуалізації відповідальності, відповідальності за вину, відповідальності лише за вчинення протиправного шкідливого діяння. Основні вимоги забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні проступки в концентрованому вигляді відображені в законодавстві про адміністративні правопорушення. Для індивідуалізації відповідальності, як зазначалося в літературі, дуже важливо встановити, хто вчинив правопорушення - людина із стійкою установкою на протиправну поведінку чи  така, яка припустилась  його випадково [107] ). Правильне визначення характеру та розміру стягнення можливе тільки при повному та всебічному врахуванні як  тяжкості порушення, так і особистості винного. Законодавство дозволяє органам, посадовим особам, котрі розглядають справи про адміністративні правопорушення, звільняти порушників від адміністративної відповідальності і передавати матеріали на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу, якщо до цих осіб доцільно застосовувати заходи громадського впливу, а у випадку малозначності правопорушення - обмежитися усним зауваженням [112] ). Все це утворює систему гнучкого реагування на проступки з урахуванням як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, і за умови вмілого їх використання підвищує ефективність боротьби з порушеннями законності та правопорядку. Проте ця гнучкість ні в якому разі не повинна вести до відходу  від принципу невідворотності відповідальності за правопорушення. 

          За наявності певних обставин адміністративна відповідальність за протиправні діяння не може настати. До таких обставин КпАП України віднесено неосудність, крайню необхідність та необхідну оборону. За своїм змістом вони майже не відрізняються від таких самих понять, встановлених кримінальним законодавством. Якщо потреба в перших двох обставинах, що виключають адміністративну відповідальність, не викликає сумніву, то уявити собі стан необхідної оборони при вчиненні адміністративного проступку практично неможливо. Закріплення в законодавстві про адміністративні правопорушення інституту необхідної оборони пояснюється скоріше необхідністю підкреслити активну роль громадян у боротьбі з правопорушеннями.

          Важливе значення має визначення в законодавстві про адміністративні правопорушення строків, після закінчення яких не може бути накладено стягнення, а також коли особа вважається такою, що не притягалася до адміністративної відповідальності. В першому випадку встановлено двохмісячний термін з метою підвищення оперативності роботи адміністративно-юрисдикційних органів, а також для того щоб не зникала актуальність притягнення до адміністративної відповідальності. Особа вважається такою, що не притягалася до адміністративної відповідальності, якщо вона протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення. Це правило запозичене з кримінального законодавства, де перебіг строку погашення судимості починається з моменту закінчення відбування покарання. Однак для законодавства про адміністративні правопорушення воно не зовсім підходить, оскільки в більшості випадків адміністративні стягнення не є строковими, виконуються багатьма органами, єдина система їх обліку відсутня, а велика кількість стягнень ( в основній своїй масі у вигляді штрафу) взагалі не виконується. Крім того, з цього загального правила встановлено багато винятків, коли особа вважається такою, до якої не застосовувалося стягнення, після закінчення року з дня його накладення. У зв’язку з цим доцільно було б в законодавстві про адміністративні правопорушення передбачити початок перебігу строку, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню у вигляді попередження, штрафу, оплатного вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, конфіскації такого предмета, з моменту його накладення, тобто винесення відповідної постанови. Для інших видів адміністративних стягнень, відбування яких пов’язане з певним строком, існуюче положення слід зберегти. Така пропозиція вже висловлювалась в літературі [103] ).

 Досить цікавим є питання про те, чи вважається особа такою, що притягалася до адміністративної відповідальності, якщо накладене на неї стягнення не було виконане. Слід погодитися з тими авторами, котрі пов’язують вирішення цього питання з причиною невиконання [107, 58] ). В разі  ухилення порушника від виконання постанови, після закінчення строку давності виконання його можна визнати таким, що притягався до відповідальності.

Проаналізувавши деякі загальні питання сутності та змісту адміністративної відповідальності в сфері здійснення дозвільної системи, окремих правил її реалізації, необхідно, на думку дисертанта, більш детально зупинитися на характеристиці її підстав.          Проблема підстав адміністративної відповідальності має велике як теоретичне, так і практичне значення, тому що вона безпосередньо пов’язана із встановленням в законі об’єму застосування заходів адміністративного стягнення і, отже, зміцненням законності, забезпеченням прав та свобод громадян. Тому закономірною була велика увага до неї вчених-адміністративістів   [106, 60, 80] ). Про підстави адміністративної відповідальності можна говорити в двох аспектах. По-перше, в загальному нормативному плані, тобто про сукупність правових норм, у відповідності з якими вона встановлюється та застосовується. Закон визначив поняття адміністративного правопорушення, види адміністративних стягнень, що накладаються за його вчинення, загальні правила їх накладення, підвідомчість справ про адміністративні правопорушення та порядок провадження у них. По-друге, про підстави адміністративної відповідальності кажуть і в кожному конкретному випадку її застосування. Тут підставою, як правило, є вчинення особою особливого виду правопорушення - адміністративного.

          В КпАП України дано офіційне визначення зазначеного виду протиправної поведінки. До цього існувала тільки велика кількість доктринальних її визначень, які викликали постійні суперечки серед вчених. Частина І статті 9 КпАП визнає адміністративним правопорушенням (проступком) протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Необхідно звернути увагу на те, що в цій нормі одночасно вживаються і отожнюються два терміни і тим самим два поняття: “адміністративне правопорушення” та “адміністративний проступок”. До цього деякі вчені розглядали адміністративний проступок як особливий різновид адміністративного правопорушення [111, 63, 67] ). Адміністративне правопорушення (проступок) - це перш за все діяння, поведінка, вчинок людини, дія або бездіяльність.

          З прийняттям Кодексу не вирішилося спірне питання про те, чи є адміністративні та інші проступки суспільно  небезпечними, чи ця ознака властива тільки злочинам. З цього приводу в літературі зазначалося, що законодавець і не міг прийняти одну із спірних точок зору [109] ). Питання потребує подальшої розробки в науці. Нагадаємо, що з цього приводу існує три основні точки зору. Більшість вчених в наш час вважає, що суспільна небезпека властива усім правопорушенням, в тому числі й адміністративним. Деякі автори висловлювали думку про те, що суспільно небезпечні тільки деякі адміністративні проступки, всі ж інші  є шкідливими. Зустрічаються міркування, які категорично заперечують  суспільну небезпеку  адміністративних правопорушень, проте визнають їх шкідливість. Не зупиняючись докладно на аргументації представників цих точок зору, слід відзначити недостатньо глибоке дослідження ними сутності поняття “суспільна небезпека”. В науці кримінального права, в якій це поняття розроблено значно краще, під суспільною небезпекою злочину розуміється заподіяння шкоди (незалежно від її характеру) суспільним відносинам [157, 54] ). Той факт, що адміністративні правопорушення заподіюють певну шкоду матеріального, морального або організаційно-управлінського характеру суспільним відносинам, не заперечується ніким. По-суті, як зазначає В.Д. Рєзвих, автори одностайні в головному - в розумінні сутності правопорушень як  тою чи іншою мірою шкідливих для суспільства явищ. В результаті суперечка прийняла термінологічний характер - називати шкідливість злочинів та інших правопорушень одним терміном “суспільна небезпека” чи різними термінами [138] ). Визнання чи невизнання адміністративних проступків суспільно небезпечними діяннями має головним чином теоретичне значення. В законодавстві та практиці його застосування для відмежування злочинів від проступків використовується ряд конкретних ознак об’єктивного та суб’єктивного характеру: наявність тяжких наслідків; можливість настання таких; значний розмір матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням; повторне або неодноразове вчинення правопорушення за умови застосування адміністративного стягнення за попереднє; вчинення правопорушення умисно тощо [110, 120] ).

          Юридичним відображенням шкідливості адміністративного проступку є його протиправність [144] ), яка означає, що дію або бездіяльність, що його складає, прямо заборонено адміністративно-правовими нормами. Ознака протиправності вказує також на неприпустимість застосування аналогії закону, що сприяє зміцненню законності, виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за дію, не передбачену законодавством про адміністративні правопорушення [43] ).

          Адміністративним проступком може бути тільки винне діяння, тобто свідомий, вольовий акт протиправної поведінки. Розглядаючи свободу волі як здатність людини приймати рішення із знанням справи та здійснювати вчинки свідомо, діалектичний матеріалізм визнає активний вплив людської свідомості та волі на навколишній світ. Це зумовлює відповідальність людини перед суспільством тільки за винні  вчинки.

          Адміністративним правопорушенням визнається таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено особливий вид державного примусу - адміністративну відповідальність, тобто вона повинна бути адміністративно  караною. Реалізація адміністративних стягнень  не завжди супроводжує вчинення адміністративного проступку, але можливість їх застосування складає його обов’язкову властивість.

          Розглянуті ознаки характеризують адміністративне правопорушення як фактичну підставу адміністративної відповідальності, як явище реальної дійсності; вони є найбільш характерними і суттєвими, властивими будь-якому адміністративному проступку. Проте крім фактичної підстави адміністративної відповідальності є ще підстава юридична, в ролі якої виступає склад адміністративного проступку. Склад є логіко-юридичним поняттям проступку і становить сукупність встановлених законом  об’єктивних та суб’єктивних ознак, що характеризують діяння як адміністративне правопорушення [132] ). До них належать ознаки, що характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єктивну сторону та суб’єкта проступку [144] ). Не вдаючись до глибокого теоретичного аналізу зазначених елементів складу, спробуємо розглянути їх щодо адміністративних правопорушень в сфері здійснення дозвільної системи.

          До об’єктивних належать, перш за все, ознаки, які характеризують об’єкт адміністративного проступку, під яким розуміються суспільні відносини, на які було спрямовано посягання. Варто зауважити, що останнім часом почали з’являтися публікації, автори яких заперечують можливість визнання суспільних відносин об’єктом правопорушення [105] ), проте не дають і відповіді на запитання, що ж слід визнавати таким об’єктом. Пам’ятаючи про існування такої думки, яка ще потребує більш глибокого осмислення і обгрунтування, дисертант все ж буде оперувати традиційними, усталеними категоріями. В адміністративно-правовій літературі частіш за все виділяють загальний, родовий та безпосередній об’єкти. Загальний об’єкт складає вся сукупність суспільних відносин, котрі перебувають під охороною адміністративно-правових норм. Коло таких відносин перераховано, хоча і неповно, у ст. 9 КпАП. Поняттям родового об’єкту охоплюється група однорідних або тотожних відносин, котрі охороняються комплексом адміністративно-правових норм. Під безпосереднім об’єктом розуміють ті конкретні суспільні відносини, які перебувають під охороною закону, та котрим заподіюється шкода правопорушенням, яке підпадає під ознаки конкретного складу [144] ). До нашого часу не було  спроб визначити видовий об’єкт адміністративних проступків в сфері здійснення дозвільної  системи( їх родовим об’єктом є встановлений порядок управління). На думку дисертанта видовий об’єкт цих проступків складають суспільні відносини, які виникають в процесі обігу об’єктів дозвільної системи у вузькому розумінні і  охороняються нормами адміністративного права. Крім цього, зазначені правопорушення посягають, хоча і непрямо, на громадську безпеку, оскільки неналежне функціонування об’єктів дозвільної системи може завдати шкоди життю, здоров’ю громадян, а також майну.

          Об’єктивну сторону адміністративного проступку характеризують ознаки, котрі визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До неї належать: діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки, місце, час, спосіб, знаряддя (засоби) вчинення. Більшість адміністративних проступків в сфері дозвільної системи можуть бути вчиненими як шляхом дії, так і бездіяльності. Деякі з них можуть бути вчинені тільки шляхом дії (стрільба з вогнепальної, холодної метальної  або пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду в населених пунктах і в не відведених для цього місцях), інші - тільки шляхом бездіяльності (ухилення від реалізації вогнепальної гладкоствольної мисливської або холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду та бойових припасів). Більшість складів адміністративних проступків у сфері дозвільної системи є формальними, тобто в результаті їх вчинення рідко наступають шкідливі наслідки матеріального характеру. Тільки при стрільбі з вогнепальної або холодної метальної зброї або пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду в населених пунктах, та й то не завжди, може бути заподіяно реальну майнову шкоду. З факультативних ознак об’єктивної сторони складів адміністративних правопорушень в сфері дозвільної системи тільки в одному випадку названі знаряддя (засоби) вчинення проступку (при стрільбі в населених пунктах та в не відведених для цього місцях, а також у відведених місцях з порушенням встановленого порядку такими виступає вогнепальна або холодна метальна зброя  чи пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра та швидкістю польоту понад 100 метрів за секунду), тут же визначено місце його вчинення - населені пункти, не відведені для стрільби місця або відведені.

          Адміністративні проступки в сфері дозвільної системи може бути вчинено як умисно, так і з необережності. Тільки один склад передбачає наявність умислу (ухилення від реалізації вогнепальної, холодної або пневматичної зброї та бойових припасів), хоча форма вини в законодавчому його формулюванні не визначена. В багатьох статтях КпАП умисел як необхідна ознака суб’єктивної сторони складу мається на увазі, але в тексті такого слова немає. Мотив та мета вчинення адміністративних правопорушень в сфері дозвільної системи на їх кваліфікацію не впливають, проте мають суттєве значення для індивідуалізації відповідальності.

          Адміністративній відповідальності за правопорушення в сфері дозвільної системи підлягають як громадяни, так і посадові особи [118] ). Деякі проступки (зокрема, передбачені ст.ст. 190 - 193 КпАП) може бути вчинено лише громадянами, причому вони поділяються на тих, що мають дозвіл органів внутрішніх справ, і на тих, які його не мають.

 Суб’єктом адміністративного проступку, який полягає в порушенні правил відкриття поліграфічних та штемпельно-граверних підприємств, може бути тільки посадова особа. Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності не стільки за порушення певних правил власними діями, скільки за нерозпорядливість, незабезпечення виконання цих правил іншими особами, зокрема, підлеглими. У зв’язку з цим в літературі пропонувалось внести зміни до законодавства, виключивши адміністративну відповідальність посадових осіб у випадку прямого наказу (розпорядження) безпосереднього або вищестоящого керівника без ознак протиріччя закону, і якщо посадовою особою були вжиті всі можливі заходи  до недопущення порушення встановлених правил [85] ), хоча в таких випадках можна говорити про відсутність вини посадової особи. Адміністративне правопорушення, вчинене посадовою особою, одночасно є й дисциплінарним проступком, оскільки при цьому порушуються правила, забезпечення виконання яких належить до її службових обов’язків. Наявність ідеальної сукупності в цьому випадку визнається більшістю вчених-адміністративістів. Суперечку викликає питання про можливість притягнення посадової особи до двох видів відповідальності. Окремі вчені вважають це безпідставним та неприпустимим і пропонують встановити правило, згідно з яким застосування до винного адміністративного стягнення перешкоджало б накладення на нього за те ж саме діяння ще й дисциплінарного стягнення [127] ). Проте  в деяких випадках (наприклад, в правових актах, котрі визначають засоби  боротьби з корупцією) законодавець прямо вказує на необхідність притягнення винних до двох видів відповідальності. На нашу думку, це питання повинне вирішуватися в кожному конкретному випадку їх притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення. Як правило, забезпечення виконання певних загальнообов’язкових правил входить до кола службових обов’язків всього ієрархічного ланцюжка посадових осіб підприємств. Тому до адміністративної відповідальності за їх недотримання може одночасно притягатися декілька посадових осіб,  звичайно,  з  урахуванням характеру  та ступеня вини кожної з них [160, 114, 131] ). Виконання окремих правил інколи входить до кола трудових обов’язків осіб, які не є посадовими (в сфері здійснення дозвільної системи такими є, наприклад, працівники торговельних підприємств, працівники поліграфічних та штемпельно-граверних підприємств тощо). Вчинені ними адміністративні правопорушення також одночасно є дисциплінарними проступками і можуть тягти за собою дисциплінарну відповідальність. 

          Практична реалізація засобів адміністративної відповідальності за порушення загальнообов’язкових правил здійснення дозвільної системи здійснюється в процесі провадження у справах про адміністративні проступки, процедура якого врегульована  розділами IY і Y КпАП. Закріплення в законодавстві такої процедури ще називають процесуальними підставами адміністративної відповідальності. Чіткою регламентацією порядку розгляду конкретних справ забезпечується своєчасне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, розгляд та вирішення її в точній відповідності з законом, реальне виконання винесеної постанови, а також з’ясування причин та умов, які сприяють вчиненню адміністративних проступків, попередження правопорушень, виховання громадян в дусі дотримання чинного законодавства та зміцнення законності. Провадження у справах про адміністративні правопорушення становить  особливий різновид адміністративного процесу. В юридичній літературі адміністративному процесу та його основній складовій частині - провадженню у справах про адміністративні правопорушення приділяється значна увага [141, 152, 75, 162, 91, 62, 116] ).

          Провадження у справах про адміністративні правопорушення можна розглядати в  двох аспектах. З одного  боку - це діяльність уповноважених суб’єктів щодо застосування адміністративних стягнень, з іншого - сукупність відносин, які з цього приводу виникають і врегульовані нормами адміністративного права [59] ).

          Провадження у справах про адміністративні правопорушення в сфері дозвільної системи, як і в інших сферах, бере початок з стадії порушення справи та попереднього з’ясування її обставин [62] ). Головна процесуальна дія, яка виконується на цій стадії, полягає в складанні протоколу про адміністративне правопорушення. Відповідно до ст. 255  КпАП, протоколи про порушення правил дозвільної системи складають тільки уповноважені на те посадові особи органів внутрішніх справ. Протокол є єдиною підставою для подальшого провадження у справі про адміністративне правопорушення. До протоколу можуть додаватися також пояснення порушника, свідків та інші матеріали.

            Справи про більшість адміністративних правопорушень в сфері здійснення дозвільної системи уповноважені розглядати посадові особи органів внутрішніх справ. Проте, відповідно до згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, справи про адміністративні правопорушення в сфері здійснення дозвільної системи, за вчинення яких КпАП передбачено стягнення у вигляді конфіскації, повинні розглядатися тільки судами. І лише справи про порушення правил відкриття поліграфічних та штемпельно-граверних підприємств,  крім органів внутрішніх справ, можуть також розглядати адміністративні комісії..

          В законодавстві визначено осіб, які можуть брати участь в провадженні у справі про адміністративне правопорушення, а також закріплено їх права та обов’язки. До них віднесено особу, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, законних  представників, адвоката, експерта, та перекладач. Слід зазначити, що  участь в провадженні цих осіб не обов’язкова, тому на практиці, за винятком порушника, вони досить рідко беруть участь у розгляді справ.

          Підсумки розгляду справи про адміністративне правопорушення відображаються уповноваженим на те органом або посадовою особою у відповідній постанові.

          Забезпеченню законності під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, в тому числі в сфері здійснення дозвільної системи, сприяє чітка регламентація порядку оскарження постанов (рішень). Разом з тим в наш час гл. 24 КпАП, яка закріплює такий порядок, потребує перегляду, оскільки вона суперечить нормам Конституції України. Мається на увазі право громадян на судове оскарження будь-яких дій чи рішень державних органів та посадових осіб. В КпАП же таке право не забезпечено.

          Завершується провадження у справах про адміністративні правопорушення виконанням винесених постанов про накладення адміністративних стягнень. Сутність стадії виконання постанови полягає в практичній реалізації адміністративних стягнень, призначених порушникам за вчинені ними проступки. Тому належне здійснення процесуальних дій на цій стадії визначає ефективність всього провадження. Якщо постанову про накладення стягнення винесено, але не виконано, провадження на всіх попередніх стадіях може виявитися безрезультатним і замість попереджувального та виховного впливу дати протилежний ефект.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Адміністративні проступки в сфері здійснення дозвільної системи та відповідальність за їх вчинення

 

         

Порушення правил дозвільної системи є різновидом адміністративних правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління як систему відносин, які забезпечують нормальне функціонування державних органів, а також чітке виконання різних загальнообов’язкових правил, встановлених з цією метою. Адміністративні проступки в сфері здійснення дозвільної системи також посягають на нормальну діяльність державних органів, а саме - органів внутрішніх справ, завдаючи шкоди відносинам, які забезпечують правильне функціонування об’єктів, щодо яких зазначені органи здійснюють дозвільну систему. Тому такі відносини, на думку дисертанта, складають видовий об’єкт адміністративних проступків в сфері здійснення дозвільної системи. Крім цього, ці проступки посягають також, хоча і непрямо, на громадську безпеку, тобто створюють загрозу завдання шкоди життю та здоров’ю громадян, їх майну, оскільки всі об’єкти дозвільної системи є джерелами підвищеної небезпеки.

Таким чином, до адміністративних проступків в сфері здійснення дозвільної системи, на думку дисертанта, належать: стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної  зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням встановленого порядку; порушення правил відкриття штемпельно-граверних підприємств; порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї; порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і правил взяття її на облік; ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; порушення працівниками торговельних підприємств (організацій) порядку продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; порушення порядку розробки, виготовлення, реалізації спеціальних засобів самооборони; порушення порядку придбання, зберігання, реєстрації або обліку газових пістолетів і револьверів та патронів до них; порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони і порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами. Як уявляється, система цих проступків не в усьому відповідає сучасним умовам та вимогам логічності, на що буде звернуто увагу в подальшому аналізі складів окремих проступків.

          Стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку головним чином посягає на громадський порядок та громадську безпеку, однак при цьому порушуються також  правила  використання об’єктів, на які поширюється дозвільна система. Тобто відносини, які забезпечують нормальне функціонування останніх, є додатковим об’єктом цього правопорушення. Порівняно з іншими порушеннями правил дозвільної системи такий проступок зустрічається не дуже часто. Так, в Харківській області за його вчинення до відповідальності в 1997 р. було притягнуто 31 громадянина, в І-му півріччі 1998 р. - 19; в Полтавській області: в 1995 р. - 35, в 1996 р. - 40, в 1997 р. - 32,  в І-му півріччі 1998 р. - 10; в Сумській області; в 1995 р. - 23, в 1996 р. - 55; в 1997 р. - 33; в І-му півріччі 1998 р. - 6.

          Його предметом є бойова нарізна армійських зразків або виготовлена за спеціальним замовленням, спортивна великокаліберна (калібру 7,62 мм і більше) та малокаліберна, мисливська нарізна (в тому числі малокаліберна), гладкоствольна вогнепальна зброя, холодна метальна зброя (арбалети), та пневматична зброя калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду,  придатна для ведення стрільби. Вона може належати як організаціям, так і громадянам, яким видано відповідний дозвіл. Якщо порушник володіє вогнепальною зброєю без належного дозволу, то він повинен притягатися до кримінальної відповідальності за протиправне (незаконне) носіння, зберігання, придбання та виготовлення зброї (крім мисливської гладкоствольної). У цьому випадку адміністративна відповідальність за ведення стрільби поглинається більш суворою кримінальною відповідальністю. Якщо ж порушник не має дозволу на гладкоствольну мисливську, холодну метальну, чи пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, то він притягається до адміністративної відповідальності як за стрільбу, так і за порушення порядку придбання або зберігання перерахованої зброї (ст. 190 КпАП України).

          Необхідно зазначити, що дія ст. 174 КпАП не поширюється на пневматичну зброю калібру менш ніж 4,5 мм та швидкістю польоту кулі менше 100 метрів за секунду, газові пістолети та револьвери, сигнальні, стартові, будівельні пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби. В тих випадках, коли є сумніви щодо характеру вилученого у особи предмету, може бути  проведено експертне дослідження у відповідності із статтею 273 КпАП України.  

З суб’єктивної сторони правопорушення виявляється у дії - стрільбі із зазначених видів зброї з порушенням встановлених правил. Стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду заборонена в усіх населених пунктах: містах, селищах, селах. Вона допускається тільки в спеціально відведених для цього місцях: тирах, стрільбищах, стрілецько-мисливських стендах тощо. Стрільба може вестись також поза населеними пунктами в місцях, де протягом певного часу дозволено полювання. Порушення становить як стрільба  з вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї в населених пунктах та в не відведених для цього місцях, так і стрільба з цієї зброї у відведених місцях з порушенням встановленого порядку.

          Зазначене правопорушення вчиняється умисно: особа усвідомлює протиправний характер своєї дії, і передбачає можливість настання при цьому шкідливих наслідків. Враховуючи мотиви, мету та обставини вчинених винним дій, потрібно відмежовувати це правопорушення від інших суспільно небезпечних діянь, а саме, від хуліганства. Застосування вогнепальної зброї,  пов’язане з грубим порушенням громадського порядку і яке мало явне виявлення неповаги до суспільства, буде підставою для притягнення до кримінальної відповідальності  відповідно до ч. 3 ст. 206 Кримінального Кодексу України, причому не тільки тоді, коли винний саме зброєю заподіює або намагається заподіяти тілесні ушкодження, але й тоді, коли використання її в процесі хуліганства створює реальну загрозу життю або здоров’ю людей.

          Суб’єктом цього правопорушення може бути будь-яка особа, котра на момент його вчинення досягла шістнадцятирічного віку.

 Санкція ст. 174 КпАП передбачає накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї і бойових припасів або без такої.

          Протокол про правопорушення складає уповноважена на це посадова особа органу внутрішніх справ. Працівник міліції має право вилучити вогнепальну зброю, а також бойові припаси до розгляду справи в суді, про що в протоколі повинен робитися відповідний запис. В разі відмови  добровільно пред’явити зброю  та бойові припаси він має право провести особистий огляд та огляд речей порушника.

Справи про стрільбу з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї розглядають посадові особи органів внутрішніх справ (міліції), а саме начальники або заступники начальників міськрайвідділів чи управлінь (ст. 222 КпАП). Однак вони, відповідно до ст. 41 Конституції України, не можуть застосувати конфіскацію предметів, якщо ж, на їх думку, таке стягнення потрібно застосувати, справа повинна передаватися на розгляд районного (міського) суду (судді).

Порушення правил відкриття штемпельно-граверних підприємств становить склад адміністративного проступку, встановленого ст. 189 КпАП. Слід, разом з тим, зазначити, що це стаття передбачає також відповідальність за ряд інших дій, які в наш час втратили суспільну шкідливість. Це порушення правил відкриття поліграфічних підприємств, придбання і збуту поліграфічного устаткування, розмножувальних апаратів, шрифтів і матриць, використання, обліку і зберігання поліграфічного устаткування, розмножувальних апаратів, шрифтів і матриць. Більше того, існування такої заборони суперечить ст. 34 Конституції України, яка гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Тому, відповідно до пункту 1 розділу XY “Перехідні положення” Конституції, ст. 189 КпАП в зазначеній частині не є чинною.

Штемпельно-граверні підприємства, тобто підприємства, на яких виготовляються металеві та каучукові печатки і штампи, залишаються об’єктами дозвільної системи і це зрозуміло, адже безконтрольне виготовлення печаток і штампів може завдати суттєвої шкоди інтересам держави та суспільства. Цим пояснюється також і встановлення за згадане порушення адміністративної відповідальності. Порядок відкриття та функціонування штемпельно-граверних підприємств детально було проаналізовано в попередньому розділі дисертації.

Під порушенням правил відкриття зазначених підприємств розуміється їх фактичне відкриття, тобто безпосереднє функціонування поліграфічного обладнання щодо виготовлення печаток і штампів. Адміністративне покарання передбачене в тому випадку, коли підприємство діятиме без відповідного дозволу або ліцензійної згоди виданої органом внутрішніх справ. Закінчення строку дії дозволу або ліцензійної згоди розцінюється як його відсутність, і функціонування підприємства в цьому випадку є  порушенням встановленого порядку.

Об’єктивна сторона цього порушення полягає в протиправній дії, спрямованій на протиправне відкриття підприємства, а також приведення в робочий стан обладнання. Якщо обладнання не буде в робочому стані, то воно не може бути визнаним таким, що функціонує, а тому об’єкт не буде вважатися відкритим.

Суб’єктом цього проступку може бути тільки посадова особа, яка за своїм службовим станом має право та повинна вирішувати питання  про відкриття штемпельно-граверних підприємств, а також несе відповідальність за їх функціонування.

Суб’єктивна сторона цього проступку характеризується умисною формою вини.

За його вчинення передбачено накладення штрафу від п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Протоколи про зазначені правопорушення складають посадові особи органів внутрішніх справ (міліції). Вони ж, на думку дисертанта, повинні і розглядати справи про них, що було б логічно, оскільки до їх компетенції належить також розгляд всіх інших справ про порушення правил дозвільної системи. В чинному КпАП це питання віднесено до компетенції районних, міських адміністративних комісій. У зв’язку з цим потрібно із ст. 218 КпАП виключити, а до ст. 222 включити цифри “189”.

Необхідно суттєво змінити також саму ст. 189 КпАП. В ній, крім відповідальності за порушення правил відкриття штемпельно-граверних підприємств, потрібно, на думку дисертанта, передбачити також відповідальність за порушення правил виготовлення печаток і штампів, які також належать до об’єктів дозвільної системи, про що мова йшла раніше. Зрозуміло, що адміністративна відповідальність має наставати за такі порушення, які за своїм характером не тягнуть кримінальну відповідальність.

З урахуванням викладеного, ст. 189 КпАП має бути викладена  у такій редакції:

“Стаття 189. Порушення правил відкриття штемпельно-граверних підприємств, виготовлення печаток і штампів.

Порушення посадовими особами правил відкриття штемпельно-граверних підприємств -

тягне за собою накладення штрафу від п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушення правил виготовлення печаток і штампів -

тягне за собою накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї  становить склад адміністративного проступку, передбаченого ст. 190 КпАП, в тому випадку, якщо зазначені діяння вчиняються без відповідного дозволу органу внутрішніх справ. Відсутність у громадянина дозволу органу внутрішніх справ є порушенням визначеного законом порядку володіння вогнепальною, холодною чи пневматичною зброєю. Цей порядок встановлено наказом МВС України від 25 жовтня 1993 року №164, який затвердив “Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї,  боєприпасів до неї та вибухових матеріалів”, з наступними змінами та доповненнями. Його детально було розглянуто в розділі II дисертації.  

Предметом правопорушення, передбаченого ст. 190 КпАП, як і наступними чотирма статтями, можуть бути такі види зброї: вогнепальна гладкоствольна мисливська, холодна і пневматична калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду. На думку дисертанта, логічно було б поширити дію цієї статті і на газову зброю (пістолети і револьвери) , вилучивши цей склад із ст. 1952 КпАП.  За такі ж  порушення щодо вогнепальної нарізної зброї  винні притягаються до кримінальної відповідальності.

З об’єктивної сторони зазначене правопорушення виявляється у вчиненні трьох видів діянь: придбання зброї, тобто одержання її у власність або володіння шляхом укладення та здійснення будь-яких цивільно-правових угод; зберігання зброї, тобто фактичне володіння нею і відчуження зброї, тобто її продаж або передача іншим особам у власність чи користування на умовах будь-яких інших цивільно-правових угод.

Форма вини для кваліфікації цього проступку значення не має, хоча частіш за все вона буває умисною. Так само не впливають на кваліфікацію мотив та мета його вчинення, якщо, звичайно, придбання зброї не є приготуванням до якогось злочину.

Суб’єктом правопорушення можуть бути громадяни, які не мають відповідного дозволу органів внутрішніх справ на придбання та зберігання зброї, а також громадяни, що одержали дозвіл органу внутрішніх справ на право придбання або зберігання зброї, але здійснили продаж або передали іншим особам, з порушенням встановленого порядку, зброю, якою вони володіли. В першому випадку особи можуть бути притягнутими до адміністративної відповідальності за всі перераховані порушення. У другому випадку - тільки за порушення встановленого порядку продажу та передачі іншим особам зброї, що перебуває в їх власності.

Правопорушення, передбачене ст. 190 КпАП, досить поширене. Так, до адміністративної відповідальності за його вчинення в Харківській області в 1995 р. було притягнуто 226 громадян, в 1996 р.  - 278, в 1997 р. - 216, в І-му півріччі 1998 р. - 118; в Полтавській області: в 1995 р. - 226, 1996 р. - 292, в 1997 р. - 214, в І-му півріччі 1998 р. - 95; в Сумській області: в 1995 р. - 197, в 1996 р. - 286, в 1997 р. - 170, в І-му півріччі    1998 р. - 98.

За придбання, зберігання, передачу іншим особам або продаж вогнепальної мисливської зброї чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду без дозволу органів внутрішніх справ, законом передбачено накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї або без такої, а за повторне протягом року вчинення таких дій на особу може бути накладено штраф у розмірі від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї.

Порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів  тягне адміністративну відповідальність відповідно до ст. 191 КпАП. Аналіз цієї статті дозволяє виділити два види порушень встановлених правил,  внаслідок яких може статися викрадення, втрата або ушкодження зброї, а також застосування її сторонніми особами не за призначенням або із злочинною метою: порушення правил зберігання зброї і порушення правил її носіння або перевезення.

          Зброя, яка належить громадянам, повинна зберігатися в місцях їх постійного проживання в міцних з надійними замками дерев’яних шафах або металічних ящиках, спеціально виготовлених для зберігання зброї, в розібраному вигляді, розрядженому стані, зі спущеними курками, з замками куркової безпеки, окремо від бойових припасів. До зброї не повинні мати доступ сторонні особи,  насамперед діти. За наявності трьох або більше одиниць зброї сейф (шафа) для її зберігання повинні бути обладнані охоронною сигналізацією, автономною або з виведенням на пульт централізованого нагляду органу внутрішніх справ.

          У виняткових випадках органом внутрішніх справ може бути видано дозвіл на тимчасове зберігання зброї (без права її використання) іншому дорослому члену сім’ї або близькому родичу на час тривалого (більше 3-х місяців) відрядження або проходження володільцем зброї військових зборів, дійсної строкової служби в Збройних Силах України, за умови додержання встановлених правил її зберігання.    На час тимчасового зберігання зброї особі, яка взяла її на зберігання, органом внутрішніх справ видається дозвіл з відміткою “На тимчасове зберігання без права використання”.

          Наведемо приблизний перелік можливих порушень правил зберігання  зброї, за які громадян може бути притягнуто до адміністративної відповідальності. Як свідчить аналіз відповідних нормативних актів, а також матеріалів практики, це можуть бути:

·                                зберігання зброї в домашніх умовах без чохла, в зібраному вигляді, в зарядженому стані, без куркових замків безпеки;

·                                зберігання зброї не в спеціальних шафах (ящиках);

·                                зберігання зброї в шафах та ящиках, які не виключають можливість доступу до неї сторонніх осіб, або на яких не міцні чи зовсім відсутні замки;

·                                сумісне зберігання зброї та бойових припасів;

·                                розвішування зброї та патронташів з боєприпасами на стінах в житлових кімнатах та інших приміщеннях;

·                                зберігання зброї на дачах, в хлівах,  гаражах,  багажниках автомобілів і т. і;

·                                зберігання зброї в гуртожитках (крім сімейних), в вахтових, тимчасових приміщеннях тощо;

·                                передача для зберігання зброї рідним, знайомим та іншим особам з порушенням встановлених вимог.

Порушення правил носіння та перевезення зброї може виявлятися в носінні або перевезенні її без чохла, в зібраному вигляді, в зарядженому стані, без куркових замків безпеки (звичайно, крім випадків носіння її у визначених місцях полювання), а також носіння або перевезення зброї громадянами, які не мають при собі дозволу органів внутрішніх справ на право її зберігання.

Порушення правил зберігання, носіння або перевезення зброї та бойових припасів вчиняється, як правило, необережно, внаслідок незнання встановленого порядку або байдужого, недбалого ставлення до додержання його вимог.

Суб’єктом цього правопорушення може бути тільки громадянин, який має дозвіл органів внутрішніх справ на зберігання відповідної зброї (вогнепальної гладкоствольної мисливської, холодної, а також пневматичної калібру понад  4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду) та бойових припасів.

Зазначене правопорушення вчиняється досить часто. Так, до адміністративної  відповідальності за нього в Харківській області в 1995 р. було притягнуто 395 громадян, в 1996 р. - 563, в 1997 р. - 449, в І-му півріччі 1998 р. - 390; в Полтавській області: в 1995 р. - 426, в 1996 р. - 740, в 1997 р. - 515, в І-му півріччі 1998 р. - 244; в Сумській області: в 1995 р. - 207, в 1996 р. - 476, в 1997 р. -422, в І-му півріччі 1998 р. - 175.

Порушення правил зберігання, перевезення або носіння перерахованої зброї і бойових припасів громадянами, які мають дозвіл на їх зберігання, тягне за собою накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з оплатним вилученням зброї та боєприпасів або без такого. В частині 2 статті 191 КпАП законодавцем встановлена підвищена відповідальність за повторне протягом року вчинення одного із зазначених порушень. В таких випадках застосовується штраф від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї та бойових припасів або без такої.

На думку дисертанта, ст. 191 КпАП потребує доповнення, оскільки крім гладкоствольної мисливської є й інші види вогнепальної зброї, на зберігання якої громадянам може бути видано дозвіл. Мається на увазі вогнепальна нарізна мисливська, нагородна та іменна зброя. Будь-яка відповідальність за порушення встановлених правил її зберігання, носіння або перевезення не передбачена, хоча зазначені види зброї становлять значно більшу небезпеку для громадської безпеки порівняно з вогнепальною гладкоствольною, холодною чи пневматичної зброєю.

Крім цього, логічним було б передбачити в ст. 191 КпАП відповідальність також за порушення правил зберігання, носіння або перевезення газової зброї (пістолетів і револьверів), вчинене громадянином, вилучивши цей склад із ст. 1952.

З погляду на сказане, в ст. 191 КпАП потрібно змінити назву і диспозицію частини першої, виклавши їх таким чином:

“Стаття 191. Порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення зброї

Порушення правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної мисливської чи холодної, нагородної чи іменної зброї, газових пістолетів і револьверів, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів громадянами, які мають дозвіл органів внутрішніх справ на зберігання зазначеної зброї”.

Адміністративну відповідальність за порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і правил взяття її на облік   передбачено ст. 192 КпАП.

Придбана громадянами вогнепальна гладкоствольна мисливська чи холодна зброя, а також пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду протягом 10 днів з дня придбання повинна бути зареєстрована в органі внутрішніх справ за місцем проживання володільця з одержанням дозволу на її зберігання.

Володілець зброї у випадку зміни місця проживання має звернутися до органу внутрішніх справ з проханням про зняття з обліку зброї та повідомити адресу нового місця проживання. Після прибуття на нове місце проживання володілець зброї зобов’язаний в 10-денний строк (в прикордонній місцевості - протягом 24 годин) поставити на облік зброю, що перебуває в його володінні, в місцевому органі внутрішніх справ.

Порушення зазначених строків без поважних причин становить закінчений склад адміністративного правопорушення.

У зв’язку з тим, що строк дії дозволу на право зберігання та носіння зброї встановлено протягом трьох років з моменту його видання, перереєстрація зброї повинна проводитися через кожні три роки. Порушення цього строку з вини громадян також є адміністративним правопорушенням. Це не стосується володільців нагородної та  іменної вогнепальної зброї. Особам, які мають нагородну або іменну вогнепальну зброю, органами внутрішніх справ видаються дозволи на її зберігання без зазначення строку їх дії з відміткою "Нагородна".

Порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) зброї або правил постановки її на облік допускається, як правило з необережності, як результат недбалого, легковажного ставлення володільця зброї до додержання встановленого порядку її придбання та обов’язкового обліку. У випадку умисного порушення строків реєстрації (перереєстрації) зброї або правил постановки її на облік нарівні з адміністративною відповідальністю можуть застосовуватися й інші заходи адміністративного примусу (наприклад, анулювання виданого громадянину дозволу на зберігання зброї та її вилучення в межах чинного законодавства).

Суб’єктом зазначеного проступку може бути лише громадянин, у якого на законних підставах в особистому володінні є вогнепальна гладкоствольна мисливська чи холодна зброя, а також пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду.

Цей проступок також є одним з найпоширеніших порушень правил дозвільної системи. Так, до адміністративної відповідальності за його вчинення в Харківській області в 1995 р. було притягнуто 443 громадян, в 1996  р. - 578, в 1997 р. - 1411, в І-му півріччі  1998 р . - 510; в Полтавській області: в 1995 р. - 185, в 1996 р. - 325, в 1997 р. - 656, в І-му півріччі 1998 р. - 295; в Сумській області: в 1995 р. - 177, в 1996 р. - 318, в 1997 р. - 939, в І-му півріччі 1998 р. - 401.

Відповідно до чинного законодавства зазначене правопорушення тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

На нашу думку, редакція ст. 192 КпАП потребує деякої законодавчої корекції. Із аналізу цієї статті можна зробити висновок, що дія її не поширюється на вогнепальну нарізну зброю, яка за своїми якостями є значно небезпечнішою, ніж мисливська гладкоствольна вогнепальна зброя. За порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної нарізної зброї законодавцем не передбачено й кримінальну відповідальність. Відсутність будь-якої відповідальності за таке порушення нічим не виправдано, тому за нього слід встановити адміністративну відповідальність, для чого необхідно внести відповідні зміни до ст. 192 КпАП. Крім цього, на думку дисертанта, дію цієї статті логічно поширити також на порушення правил реєстрації та обліку газової зброї, вилучивши такий склад із ст. 1952 КпАП.

Варто сказати і про недосконалість терміну “взяття на облік”. Оскільки беруть зброю на облік органи внутрішніх справ, то може скластися хибна думка, що це вони порушують зазначені правила. Насправді ж мова йде про громадян і правильним буде застосування терміну “постановка на облік”.

Зважаючи на сказане, на думку дисертанта, назву і диспозицію ст. 192 КпАП необхідно викласти у такій редакції:

“Стаття  192. Порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) зброї і правил постановки її на облік.

Порушення громадянами встановлених строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, газової (пістолетів і револьверів) чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду або правил постановки їх на облік в органах внутрішніх справ у разі зміни місця проживання”.

Ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів становить склад адміністративного проступку, передбаченого ст. 193 КпАП, у випадку, коли у громадянина анульовано відповідний дозвіл на їх зберігання і носіння.

У зв’язку з анулюванням органом внутрішніх справ дозволу на зберігання та носіння вогнепальної гладкоствольної  мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів (через хворобу, зловживання спиртними напоями, вживання наркотичних або інших одурманюючих засобів, систематичні порушення громадського порядку, правил полювання, порушення правил зберігання, носіння або перевезення зброї) у особи, в якої анульовано дозвіл, виникає обов’язок в 10-денний строк реалізувати зброю та бойові припаси у встановленому порядку. Збути зброю  та бойові припаси дозволяється тільки особі, яка має дозвіл органу внутрішніх справ на їх придбання, або через спеціальний комісійний магазин. Якщо у зазначений термін володілець зброї не прийме відповідного рішення про її реалізацію, то він підлягає адміністративній відповідальності відповідно до ст. 193 КпАП.

Об’єктивна сторона цього правопорушення виявляється у бездіяльності, тобто в невиконанні володільцями зброї та боєприпасів обов’язку щодо їх реалізації в установлений строк.

Ухилення громадянина від реалізації зброї і бойових припасів, як правило, має умисний характер, вчиняється з метою їх збереження на майбутнє.

Суб’єктом цього проступку може бути лише громадянин, якому спочатку було видано дозвіл на зберігання і носіння зброї та боєприпасів, а потім анульовано його за відповідних обставин.

За ухилення від реалізації зброї та бойових припасів санкцією ст. 193 КпАП передбачено накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з оплатним вилученням зброї та бойових припасів.

Таке правопорушення на практиці зустрічається дуже рідко.  За його вчинення в 1995 - 1998 рр. В Харківській і Сумській областях до адміністративної відповідальності було притягнуто всього 31 громиадянин6а, а в Полтавській - жодного.

На думку дисертанта, потребує уточнення предмет зазначеного правопорушення. Ним має також бути вогнепальна нарізна мисливська зброя і газові пістолети та револьвери. З цією метою із ст. 193 КпАП необхідно вилучити слово “гладкоствольної”, доповнивши її після слів “холодної зброї” словами “газових пістолетів і револьверів”.

Порушення працівниками торговельних підприємств (організацій) порядку продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойовиї припасів полягає у продажі зазначених видів зброї та боєприпасів особам (як фізичним, так і юридичним), що не мають дозволу органів внутрішніх справ на їх придбання.

Суб’єктом цього правопорушення може бути особа, яка безпосередньо працює в торговельному підприємстві чи організації, яке, в свою чергу, має дозвіл, виданий органом внутрішніх справ, на реалізацію зброї та боєприпасів до неї. Це, як правило, продавці або інші працівники, які можуть виконувати їх функції.

Суб’єктивна сторона зазначеного проступку характеризується, як правило, умисною метою, тобто працівник торговельного підприємства розуміє, що він продає зброю або боєприпаси особі, яка не має відповідного дозволу. Необережна вина може  мати місце тоді, коли продаж зброї здійснюється за недійсним дозволом, наприклад, із простроченим терміном дії, виданим іншій особі або для придбання іншого виду зброї тощо. В цих випадках працівник торгівлі не передбачає, що особа не має дозволу на придбання зброї або боєприпасів, хоча повинен був і міг з’ясувати цей факт.

На практиці працівники торговельних підприємств до адміністративної відповідальності за вчинення зазначеного порушення притягаються дуже рідко - всього 13 випадків за 1995 - 1998 рр.  в Харківській і Сумській областях, в Полтавській  же - жодного, хоча, на думку дисертанта, реально це правопорушення зустрічається значно частіше.

Це правопорушення тягне накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

В ч. 2 ст. 194 КпАП встановлено підвищену адміністративну відповідальність працівників торговельних підприємств (організацій),  яких протягом року було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення такого ж порушення. У цьому випадку штраф накладається у розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян.  

Стаття 195 КпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів.  Це правопорушення, якщо брати до уваги тільки статистичні дані, не дуже поширене. Так, в Харківській області в 1995 - 1998 рр. за нього до адміністративної відповідальності було притягнуто 202 працівників підприємств, в Полтавській області - 46, в Сумській області - 82. Однак, на думку дисертанта, таке порушення відзначається значною латентністю і реально вчиняється набагато частіше. 

Правила зберігання і перевезення зброї та бойових припасів було розглянуто в попередньому розділі дисертації. Тому звернемо увагу на структуру складу цього проступку, яка, на думку дисертанта, потребує певних доповнень.

Зокрема, доцільно до його предмета віднести також газову зброю, тобто газові пістолети і револьвери та патрони до них, вилучивши цей склад із ст. 1952 КпАП. Тим самим одна стаття КпАП буде встановлювати відповідальність працівників різних організацій (незалежно від форми власності) за порушення правил поводження з будь-якими видами зброї.

Необхідно також розширити об’єктивну сторону зазначеного проступку. Крім порушення правил зберігання або перевезення зброї це мають бути, на нашу думку, і порушення правил її придбання, реєстрації та обліку. В наш час такі види порушень утворюють склад проступку лише у разі вчинення їх щодо газової зброї, хоча їх вчинення щодо інших видів зброї не менш, а навіть більш небезпечне, однак відповідальність за них відсутня.

Суб’єктом правопорушення, передбаченого ст. 195 КпАП, може бути будь-який працівник підприємства, установи чи організації, який виконує обов’язки, пов’язані із використанням зброї. Однак, на думку дисертанта, небезпечність цього порушення значно вища в разі вчинення його посадовою особою, для якої доцільно передбачити підвищену адміністративну відповідальність.

З урахуванням викладеного стаття 195 КпАП, на думку дисертанта, повинна мати таку назву:

“Стаття 195. Порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил придбання, реєстрації, обліку, зберігання або перевезення вогнепальної, холодної, газової чи пневматичної зброї і бойових припасів”.

Абзац перший частини першої цієї статті після слів “холодної зброї” необхідно доповнити словами “газових пістолетів і револьверів та патронів до них”, а слово “охорону” замінити словами “зберігання та використання”. Крім того, статтю потрібно доповнити частиною третьою такого змісту:

“Порушення посадовими особами правил придбання, реєстрації або обліку зброї, зазначеної в частині першій цієї статті, -

тягне за собою накладення штрафу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

За порушення порядку розробки, виготовлення, реалізації спеціальних засобів самооборони адміністративну відповідальність передбачено ст. 1951 КпАП. Цей порядок, встановлений відповідною Інструкцією, затвердженою наказом МВС України від 18 жовтня 1998 р. №643, детально було розглянуто в попередньому розділі дисертації, тому звернемо увагу лише на деякі елементи складу проступку, встановленого ст. 1951 КпАП.

Перш за все, необхідно звернути увагу на предмет проступку. До нього належать не тільки газові пістолети і револьвери та патрони до них, а й інші засоби самооборони, зокрема, газові балончики, для придбання та зберігання (носіння) яких дозвіл органів внутрішніх справ не потрібен, однак для їх розробки, виготовлення та реалізації встановлено певні правила. Розробкою та виробництвом зазначених засобів можуть займатися лише підприємства, які одержали ліцензію на здійснення відповідної підприємницької діяльності. Що стосується реалізації цих засобів, слід зазначити, що продаж їх здійснюється в спеціалізованих магазинах або в спеціалізованих секціях магазинів, забороняється продавати їх особам, які не досягли 18-річного віку. Варто зазначити, що це правопорушення на практиці майже не зустрічається. Досить сказати, що за І-ше півріччя 1998 р. в Харківській області за його вчинення до адміністративної відповідальності притягнуто лише 1 особу.

Суб’єкта зазначеного правопорушення спеціальними ознаками не наділено, тобто він загальний, хоча, на думку дисертанта, необхідно встановити особливості відповідальності за його вчинення посадових осіб. Справа в тому, що санкція і частини першої, і частини другої ст. 1951 КпАП, яка встановлює підвищену відповідальність за повторне вчинення проступку, передбачає застосування додаткового стягнення у вигляді конфіскації спеціальних засобів самооборони. Разом з тим до посадових осіб застосовувати конфіскацію не можна, оскільки власниками відповідних предметів є не вони, а юридичні особи, яких вони представляють. Причому, ці юридичні особи можуть бути і державними підприємствами, тобто конфіскація в цих випадках взагалі неможлива, тому що зазначені предмети в цьому разі перебувають у державній власності, конфіскація якої є безглуздям.

У зв’язку з цим у санкціях ст. 1951 КпАП необхідно виділити окремо відповідальність посадових осіб, для чого абзац другий частини першої після слова “штрафу” доповнити словами “на громадян”, а після слів “без такої” - словами “а на посадових осіб - накладення штрафу від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”; абзац другий частини другої також доповнити словами “на громадян”, а після слів “спеціальних засобів самооборони” - словами “а на посадових осіб - накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Статтю 1952, яка передбачає відповідальність за порушення порядку придбання, зберігання, реєстрації або обліку газових пістолетів і револьверів та патронів до них, на думку дисертанта, необхідно із КпАП виключити. Відповідальність за подібні порушення, тільки щодо інших видів зброї, передбачено рядом статей КпАП і незрозуміло, чому для газових пістолетів і револьверів потрібно формулювати окрему статтю, доцільніше внести доповнення, як раніше зазначалося, до ст. ст. 190, 191, 192, 193 та 195 КпАП. Тим самим не тільки буде спрощено нормативний матеріал, а й уніфіковано відповідальність за порушення встановлених правил поводження із різними видами зброї.

Порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони становить склад адміністративного проступку, передбачений ст. 1953 КпАП. Ці правила визначено Положенням про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [33] ), відповідно до розділу IY якого громадяни можуть застосовувати спеціальні засоби самооборони для:

захисту від злочинних посягань на своє життя та здоров’я, житло та майно чи життя і здоров’я, житло та майно інших громадян;

 захисту від нападу на приміщення організації, установи та суб’єкта підприємницької діяльності, де вони працюють;

затримання особи, яка скоїла злочин і намагається втекти або вчинити опір, з наступною передачею її працівникам органів внутрішніх справ.

Із наведеного видно, що громадянам дозволяється застосовувати спеціальні засоби в межах інституту необхідної оборони, тому правомірність їх застосування визначається правомірністю оборони (реальність нападу, відповідність оборони інтенсивності нападу тощо). 

Зазначені засоби  заборонено застосовувати до працівників право - та природоохоронних органів під час виконання ними своїх службових обов’язків, а також у разі значного скупчення людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи.

Об’єктивна сторона цього правопорушення виявляється  в дії, тобто в застосуванні спеціальних засобів самооборони з порушенням зазначених правил.

Суб’єкт проступку, передбаченого ст. 1953 КпАП, загальний, тобто будь-яка фізична, осудна особа, яка на момент вчинення правопорушення досягла 16-річного віку. Форма вини на його кваліфікацію не впливає.

За вчинення цього правопорушення передбачено відповідальність у вигляді штрафу в розмірі від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони. У частині другій статті 1953 КпАП за повторне протягом року вчинення такого ж правопорушення встановлено підвищену відповідальність - штраф накладається в розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

В цій нормі знову ж таки існує проблема конфіскації предметів. Маються на увазі випадки, коли спеціальні засоби самооборони застосовуються працівниками різних підприємств, установ чи організацій з порушенням встановлених правил. Покараними в цих випадках виявляються не порушники, а юридичні особи, в яких вони працюють, оскільки саме останні є власниками спеціальних засобів, що конфіскуються. Це звичайно, нелогічно. 

Порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу  електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, тягне адміністративну відповідальність відповідно до ст. 1954 КпАП.

Порядок виробництва,  зберігання або продажу спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, повинен міститися в Умовах і правилах здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, які було затверджено наказом МВС України  за №643 від 18 жовтня 1993 року. Саме цими “Умовами і правилами…” передбачено, що суб’єкти підприємницької діяльності можуть одержати ліцензію на здійснення діяльності щодо виробництва,  зберігання та продажу  засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно - розшукових заходів, що застосовуються правоохоронними органами, за наявності погоджених з МВС України та іншими зацікавленими міністерствами і відомствами відповідних технічних умов для виготовлення таких спеціальних засобів, відомостей про осіб, відповідальних за відкриття і функціонування підприємств та майстерень з виготовлення та реалізації спеціальних засобів, а також за умови придатності приміщень для відкриття та функціонування, зберігання та реалізації спеціальних засобів.

Детальний аналіз зазначених “Умов і правил …” дає можливість зробити  висновок, що в них закріплено тільки порядок виробництва та зберігання засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів (незрозуміло, чи належать до таких засобів електрошокові пристрої, в усякому разі в самих “ Умовах і правилах …” про це нічого не сказано). Незважаючи на те, що в назві нормативного акту є слово “реалізація”, порядок та правила самої реалізації в “Умовах і правилах …” також не наведено.

Враховуючи вищесказане та те, що електрошокові пристрої і  спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, не можуть перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій, юридичних осіб недержавних форм власності та юридичних осіб інших держав на території України [18] ), можна зробити висновок, що  ч. 1 ст. 1954 КпАП поширюється тільки на протиправне виробництво та зберігання зазначених засобів.

Оскільки придбавати електрошокові пристрої і спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, фізичним та юридичним особам недержавних форм власності заборонено, а реалізувати ці засоби суб’єкти підприємницької діяльності можуть тільки правоохоронним органам, формулювання ч. 1 ст. 1954 КпАП потребує переосмислення.

На думку дисертанта, за порушення порядку придбання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, винні особи повинні притягатися до кримінальної відповідальності, адже за властивостями ці засоби не відрізняються від кастетів, нунчаків чи іншої холодної зброї, незаконне володіння якою тягне саме кримінальну відповідальність.

 Тому ми вважаємо, що назву та абзац 1 ч. 1 ст. 1954 КпАП необхідно сформулювати  таким чином:

“Порушення порядку виробництва та зберігання електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами “.

В санкції ч. 1 ст. 1954 КпАП не визначено, на кого саме повинно накладатися стягнення за порушення порядку виробництва та зберігання зазначених засобів та пристроїв, що не дозволяє визначити суб’єкта цього правопорушення. На думку дисертанта, це повинна бути особа, відповідальна за додержання такого порядку.

За порушення встановленого порядку виробництва та зберігання електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, які застосовуються правоохоронними органами, законодавцем передбачено накладення на осіб, відповідальних за додержання такого порядку, штрафу в розмірі від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих засобів.  За повторне протягом року вчинення такого ж  правопорушення  штраф накладається у розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян з конфіскацією таких спеціальних засобів.

Ця стаття також передбачає конфіскацію предметів, хоча суб’єктом порушення (якщо не брати до уваги незаконного придбання та зберігання спеціальних засобів громадянами, яке має, на думку дисертанта, тягти кримінальну відповідальність) може бути лише працівник підприємства, організації чи установи. Тому конфіскацію із санкції ст. 1954 КпАП необхідно виключити. Крім того, оскільки така проблема існує у багатьох складах проступків, доцільно, на думку дисертанта, доповнити ст. 29 КпАП загальним правилом, яке б виключало можливість конфіскації предметів у юридичних осіб у випадках, коли правопорушення вчинено з вини її працівника під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.