Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

МВС України

Університет внутрішніх справ

 

 

 

 

 

 

О.В. Тимощук

 

 

ОХОРОННИЙ АПАРАТ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
(квітень – грудень 1918 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Видавництво
Університету внутрішніх справ

 

Харків

2000

ББК 63.3(4УКР)я73                         Затверджено  до видання

          Т40                                               вченою радою

Університету внутрішніх справ

30. 10. 1999 р.

 

 

Рецензенти: д-р юрид. наук, проф. М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст. наук, проф. О.В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України); д-р юрид. наук, проф. І.П. Сафронова (Національна юридична академія України ім.Ярослава Мудрого); д-р іст. наук В.С. Сідак (Національна академія Служби безпеки України).

 

 

Тимощук О.В.

Т40 Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень
1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. –  462 с.

 

ISBN 966–610–024–х

 

Незважаючи на кризовий соціально-економічний, політичний і правовий стан країни на момент приходу П. Скоропадського до влади, голові Української Держави та його урядовому оточенню вдалося розробити державну охоронну концепцію та здійснити низку заходів з її нормативно-організаційного забезпечення. Проте за умов поширеного правового нігілізму, анархічних наслідків російської революції у П. Скоропадського не було історичних шансів виводу держави з кризової ситуації, наведення порядку в країні. Сьогодні, маючи можливості відновити перебіг подій того часу за архівними джерелами, необхідно нарешті усунути розходження у визначенні ролі окремих історичних постатей, зокрема П. Скоропадського, у вітчиз­няному державотворенні.

Книга розрахована на широке коло читачів, а також дослідників, які цікавляться витоками українського державотворення.

 

Т                                                     ББК 63.3(4УКР)я73

 

ISBN 966–610–024–х

 

© О.В. Тимощук, 2000

© Університет внутрішніх справ, 2000

©А.Є. Будрейко, А.С. Тяпкін, обкладинка, 2000

ВСТУП

Продекларований в українській Конституції стратегічний курс країни на формування «громадянського суспільства», побудову «правової держави» схвально сприймається майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритет загальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб та інтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічного існування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність до світової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.

Отже, необхідність суспільного та державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропоновані шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх на сьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історія доводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у так звані «перехідні періоди» не мали вагомих позитивних результатів, – для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.

Протягом століть під час соціальної напруженості в суспільстві за республіканської форми правління завжди використовувались ті ж самі «ліки» – концентрація владних повноважень у руках щонайменшої кількості посадових осіб. При всій умовності порівнянь згадаємо еллінський інститут автократора чи римський – диктатора, англійський протекторат Олівера Кромвеля, зрештою американський «новий курс» президента Франкліна Рузвельта. На порозі третього тисячоліття продовжуються дискусії про доцільність використання у кризових ситуаціях авторитарних методів правління. Науковці по-різному встановлюють межі авторитарних і тоталітарних державно-політичних режимів. Серед політологів зустрічаються як негативні, так і позитивні судження про правління Піночета у Чилі, Ро Де У у Південній Кореї, Сухарто в Індонезії, Туджмана у Хорватії.

Українська історія в особі генерала П. Скоропадського теж слугувала подібним прикладом. Вже тоді ним було оголошено політичний курс на побудову «правової держави». Але ж форму Української Держави так і не вдалося привести у відповідність до змісту, яким зараз людство намагається визначити правову державність. Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними. Протиставлення громадянського суспільства і національної ідеї в Україні, на геополітичних вимірах якої завжди відбивався дихотомічний цивілізаційний злам «захід-схід», набуло особливої гостроти.

Чи можливо зараз запобігти такому? Які чинники мають стати консолідуючим ґрунтом для забезпечення суспільної злагоди сьогодні? Певною мірою відповіді на ці питання може дати вивчення тогочасного досвіду державотворення. З огляду ж на те, що П. Ско­ро­падський і прийшов до влади, і позбувся її не шляхом всенародного волевиявлення, певної уваги для сучасної історико-правової науки набуває висвітлення особливостей утворення і функціонування гетьманської державної охоронної системи.

Важливість і нагальність таких наукових пошуків визначається необхідністю вдосконалення шляхів вирішення охоронних завдань сучасної держави. Зокрема, вони викладені у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, ухваленій постановою Верховної Ради 16 січня 1997 р. Підкреслимо, що в цьому документі розуміння національної безпеки України визначається «як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз», що визнається «необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей». Таким чином, до сфери національної безпеки України залучено три головні об’єкти: «громадянин – його права і свободи; суспільство – його духовні та матеріальні цінності; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів» 1*.

У світлі положень сучасної Концепції варто пояснити й логіку вибору назви монографії. Використаний нами термін «охоронний апарат Української Держави» визначає об’єкт дослідження. Його застосування саме у такому виразі, вважаємо, доцільним: по-перше, з точки зору можливості розгляду всіх органів, що за функціональним призначенням покликані захищати, наразі й примусовими засобами, недоторканність суспільних відносин, які складаються, зокрема, під впливом держави і права; по-друге, у зв’язку з можливістю при такому означенні запобігти упереджених підходів щодо оцінок гетьманських силових структур як «репресивних», «карально-примусових» чи, навпаки, «правоохоронних» або «правозахисних».

На наш погляд, смислове навантаження, яким мають керуватися науковці при виборі того чи іншого терміна, повинно залежати насамперед від врахування засобів здійснення функцій з охорони державної і громадської безпеки. Тобто слід брати до уваги правомірність і адекватність застосування відповідними органами покарання до правопорушників при запезбеченні дотримання членами суспільства діючих у державі законів.

У зв’язку з цим мета нашого дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування в українській гетьманській державі 1918 р. поліції, армії, внутрішніх і прикордонних військ, національної гвардії, добровольчих формувань, розвідки, служби безпеки, митної служби, податкової адміністрації, лісової охорони, суду, прокуратури, тюрем для використання тогочасного позитивного досвіду їхньої діяльності, а також запобігання викритим негативним явищам у сучасному державотворенні.

При роботі над монографією автор застосовував конкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації, що дозволило вирішувати такі завдання: вивчити історичні передумови й нормативно-правові засади створення охоронного апарату Української Держави; визначити сутність гетьманської охоронної концепції; висвітлити організаційний устрій, функції, особливості комплектування особового складу і його матеріального забезпечення та головні напрями діяльності охоронних органів; проаналізувати роль і місце військового контингенту Центральних держав в українській охоронній системі; з’ясувати основні причини невідповідності охоронних планів до реальної дійсності, що призвели до загибелі гетьманату П. Скоропадського.

Історіографічну базу дослідження автор вважає доцільним умовно поділити на два масиви: по-перше, це загальноісторичні та історико-правові твори, які містять концептуальні визначення щодо гетьманської державності в Україні 1918 р.; по-друге, це спеціальні роботи, предмет дослідження яких певною мірою межує з нашим.

Аналіз літератури, віднесеної нами до першого масиву, проводять майже всі науковці, розглядаючи цей історичний період у дисертаційних дослідженнях чи монографічних публікаціях. Уже традиційно поза увагою авторів не залишаються праці В. Винниченка, Т. Гунчака, Д. Дорошенка, С. Доленги, В. Липинського, І. Мазепи, Р. Млиновець­кого, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, П. Христюка, М. Шаповала, С. Шелухіна, які стосуються цього періоду української державності 2. Сучасні історіографічні огляди різняться за ступенем докладності, а автори цих екзильних творів в них характеризуються або як апологети гетьманату, або як його опоненти. Їм також властива сталість у визначенні радянських шаблонів щодо гетьмана як «маріонетки німецького імперіалізму». Тому ми не бачимо сенсу в окремому історіографічному аналізі в нашій роботі літератури 20-80-х рр., яка висвітлює загальні аспекти гетьманського державотворення і була досить докладно охарактеризована у дослідженнях сучасних вітчизняних науковців. Разом з тим стало помітним, що в 90-і роки дослідники в оцінках гетьманату П. Скоропадського також не завжди дотримуються напівтонів.

Після руйнації табірного розподілу світу з насталою прозорістю кордонів між колишніми умовними соціальними системами людина має можливість особисто, а не переважно на слух доходити висновків про доречність тих чи інших здобутків сучасної цивілізації. Але для багатьох мешканців так званого «пострадянського простору» ця дійсність стала нелегким випробуванням. Крах комуністичного ладу з його ідеологічним диктатом, відсутність чітко окресленої червоними прапорами стежки руху суспільства залишили тут особу на самоті з проблемою вибору нових життєвих ідеалів та поведінкових стереотипів. Тягар колишніх заідеологізованих оцінок та історичних штампів ще й досі здійснює тиск не лише на пересічних громадян, а й на вітчизняних науковців. З іншого боку, очевидні сьогодні прорахунки соціалістичного укладу господарювання прихильники ринкової орієнтації гетьмана П. Скоропадського використовують для більш рішучого обґрунтування своїх поглядів. Загалом наукові пристрасті, що вирують нині серед дослідників Української Держави, від цього не вщухають.

Так, відверті симпатії до гетьманської моделі держави пролунали серед більшості доповідей на Міжнародній науково-прак­тичній конференції в 1993 р. у Києві, проведеній з нагоди 120-ї річниці з дня народження П. Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української Держави 1918 р. 3. Позитивну оцінку державної діяльності гетьмана дає В. Бокань, автор вступної статті до брошури О. Білодіда і В. Панченка, який зауважив, що «сім з половиною місяців П. Скоропадський утримував у розбурханому морі революції Україну у відносному соціальному і громадському спокої, а це говорить на його користь як виваженого політика» 4.

Апогеєм державотворчого процесу в Україні 1917-1918 рр. визнають гетьманську державу у своїй монографії Ю. Павленко і Ю.Храмов 5. Близькою до їхньої є оцінка гетьманату М.Держалю­ком, який вважає що «гетьманська держава Павла Скоропадського – це кращий витвір української визвольної боротьби. Така форма влади авторитарного режиму з великими елементами демократизму була продиктована історичною необхідністю і доцільністю» 6.

Багато прихильників державної політики гетьмана П. Скоро­падського з’явилося серед здобувачів, які захистили дисертації з загальноісторичної тематики в останні роки. Зокрема, це С. Мяко­та, яка зазначає, що «найбільші досягнення в розбудові економічних підвалин незалежності припадають на час існування Української Держави гетьмана Павла Скоропадського»; Ф. Прода­нюк, який вважає, що «встановлення гетьманського режиму було необхідним актом для наведення порядку на Україні. Це була спроба загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціально-економічним реформам Центральної Ради й врятувати елементи української державності»; В. Клименко-Мудрий, котрий вказує на гетьманат П. Скоропадського як на «найвищий ступінь розвитку української державності доби визвольних змагань», спробу консервативних політичних сил «покласти край радикальним соціалістичним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати державне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси усіх соціальних верств» 7.

Чимало позитивних підсумків про українську державотворчість за гетьманського часу було зроблено науковцями й на Міжнародній конференції 1998 р. у Києві, присвяченій 125-річчю з дня народження П. Скоропадського і 80-річчю проголошення Української Держави. Доречно деякі з них навести. Так, професор О. Григоренко зазначив, що «в умовах окупації, свавілля поміщиків, спротиву старих урядових структур, кадрового голоду, шаленої антигетьманської пропаганди соціалістичних партій, російських шовіністів і їх організацій в Україні, в огні різноманітних народних повстань, змов та диверсій, власних помилок гетьмана влада зробила досить багато для становлення України як держави». Інший дослідник, Р. Вась­ковський, поставив під сумнів доречність повстання Директорії проти гетьмана, «яке принесло руйнацію державного апарату, подальшу анархізацію суспільно-політичного життя в Україні, прихід до влади українських соціалістів, котрі так і не змогли подолати внутрішній розбрат та сконсолідуватися перед новою загрозою більшовицької інтервенції з Півночі». А доповідач про консервативну політичну думку стосовно гетьманату П. Скоропадського С. Гелей висловився так: «І все ж, незважаючи на поразку, тогочасна Українська Держава – це не лише яскрава сторінка визвольних змагань українського народу, а й об’єктивно необхідний етап у розвитку української нації» 8.

Натомість у низці статей, що вийшли з-під пера професора О. Мироненка і надруковані в енциклопедичному словнику «Історико-політичні уроки української державності», гетьманат П. Ско­ро­падського оцінюється вкрай негативно. Так, стосовно перевороту 29 квітня 1918 р. автор зазначає, що з ним «спроби демократично настроєних лідерів українського національного визвольного руху створити демократичну Українську Народну Республіку на першому етапі спіткала невдача. Ініціативу державотворення за вказівкою і безпосередньою допомогою окупантів перехопили консерватори-монархісти. Демократичний процес становлення самостійної України був перерваний майже на 8 місяців». Взагалі ж гетьманська держава професором О. Мироненком визначається як «український різновид маріократії», він зауважує, що «коли Україна була під Росією, Скоропадський ставав росіянином, коли під німцями – німцем, якби була під Туреччиною – то вважав би себе турком, а під Китаєм – китайцем» 9.

Крайні негативні позиції щодо гетьманату П. Скоропадського займає і професор В. Солдатенко. Всі дослідники, які схвально ставляться до гетьмана, в його фундаментальній «Українській революції» підлягають нищівній критиці. Автор безапеляційно стверджує, що «вагомих аргументів на користь режиму знайти не можливо, якщо керуватися науковою методологією, високофахово її застосовувати і в результаті одержувати аргументовані, виважені, об’єктивні, а не кон’юнктурні оцінки і висновки» 10.

Залишивши у часі з’ясування крайніх поглядів, зосередимо увагу на творах авторів, які намагаються врахувати передусім і сильні, і слабкі сторони гетьманського державотворення.

Введення до наукового обігу нових історичних документів, плідна робота науково-дослідних установ і вищих закладів освіти України з вивчення гетьманату П. Скоропадського призвели до того, що кількість учених, які стоять на так званих «центристських» позиціях щодо Української Держави 1918 р., постійно зростає. Примітним є те, що їхні лави поповнюються як загальними істориками, так і істориками права. До перших належать відомі вчені – вітчизняні професори В. Верстюк, С. Кульчицький, Ф. Турченко 11, канадський історик В. Верига, російський дослідник В. Федюк, американський професор історії В. Дмитришин 12.

Серед інших варто назвати дослідницю Ж. Дзейко, яка в 1996 р. визначила форму правління Української Держави «як автократичну, точніше – як одноособову автократію-монократію» 13. Майже відразу після її статті побачила світ монографія О.Л. Копиленка і М.Л. Копиленка «Держава і право України. 1917–1920», яка фактично стала першою спробою узагальнити тогочасний досвід національного державотворення з позицій фахівця-юриста. Авторські висновки яскраво відбивають рушійні тенденції, що відбулися у стані сучасної історико-правової думки щодо гетьманської законодавчої спадщини. Зокрема, в них зазначено: «Звичайно, з позицій сьогодення важко дати однозначну оцінку законодавства Української держави, особливо тих актів, що стосувалися соціально-економічної політики Скоропадського. Зрозуміло, що й сьогодні, коли наше суспільство все ще не виробило єдиного погляду на проблеми власності, закони Української держави в цій сфері все одно лишатимуться предметом дискусій» 14.

У 1998 р. успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук В. Румянцев. В ній розглядаються альтернативні аспекти національно-демократичної і радянської державності на Україні 1917-1922 рр. Окремий розділ роботи присвячено «розгляду легітимності гетьманського режиму, організації вищих владних структур Української Держави, основним проблемам, успіхам і прорахункам державотворення». Зокрема, дисертант дійшов висновків, що «запозичення форми держави з другої половини XVII ст. у 1918 р. було лише декорацією, але ніяк не реальною державотворчою традицією». Тому форма правління Української Держави була «авторитарною з одночасною наявністю в ній республіканських рис». Водночас В. Румянцев, на наш погляд, цілком справедливо вважає, що «існування парламентської республіки з фактичною децентралізацією влади об’єктивно вело б до загибелі української державності взагалі. І тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом, який би мав широкі повноваження, мала історичний шанс зберегти українську державність і уникнути жахливих наслідків російської революції» 15.

Отже, огляд літератури, присвяченої висвітленню загальних державних і правових засад гетьманату П. Скоропадського, свідчить як про певні наукові здобутки у вивченні цього періоду української історії, так і про відсутність одностайності у концептуальних підходах вітчизняної історичної та історико-правової науки. Цікавим з цього приводу є висновок авторів 10-го тому 15-томного видання «Україна крізь віки» О.С. Рубльова і О.Д. Реєнта, який, на нашу думку, досить яскраво відбиває загальний стан наукової розробки проблем останнього гетьманату. «Найімовірніше, режим гетьмана П. Скоропадського, – зазначають автори, – був приречений на невдачу вкрай складним і несприятливим збігом зовнішніх і внутрішніх обставин, які стали вирішальними для його долі» 16. Така оцінка Української Держави, що з погляду сьогодення більше красиво і правильно задекларувала, ніж встигла зробити для покращання соціально-економічних умов життя її мешканців, є відбитком сучасної невпевненості українського соціуму у швидких і позитивних результатах очікуваних реформ.

Характеризуючи другий масив історіографії проблеми, визначений автором як «спеціальна література», слід зазначити, що її список є раритетним. Серед творів, використаних при написанні цієї монографії, переважна більшість незнайома широкому читачеві через заборону у радянському часі і просторі взагалі об’єктивно досліджувати тему так званих «антирадянських державних установ» в Україні 1917–1921 рр. Ті ж репринтні видання екзильної літератури і сучасні нові дослідження, які побачили світ за останнє десятиріччя, мають невеликі наклади і ще не в змозі повністю задовольнити попит здебільшого неосвіченої в цій галузі вітчизняної аудиторії. Отже, проаналізуємо ці нечисленні твори у часі.

З остаточною збройною поразкою національної державності і формуванням української політичної та військової еміграції здійснюється загальне розмежування радянської та української еміграційної історіографії. Звичайно, чи не головною темою як для одного, так і для іншого табору стає осмислення кожним зі своїх ідеологічних позицій результатів українських визвольних змагань. Тому з радянського боку гетьманські силові структури привертають увагу у зв’язку з висвітленням теми боротьби за радянську владу в Україні. Саме під таким кутом зору в радянських творах містяться окремі звістки про засоби діяльності Державної варти, комендантських сотень Військового міністерства, «хліборобських» загонів самооборони у придушенні збройних виступів проти гетьманської влади 17, приборканні страйкового руху 18.

Однією з провідних у радянській історіографії була тема викриття загарбницької сутності німецько-австрійського військового контингенту. За нею успішно здійснювалися дисертаційні захисти 19, великими накладами видавалися монографії 20. Побічно інформація з цих робіт послугувалася при порівняльному аналізі з архівними документами.

Зі всіх цих творів, які, звичайно, не могли не ґрунтуватися на засадах «войовничого матеріалізму», найбільш щільно автором використовувалася монографія професора П.І. Гарчева 21, яка є узагальнюючим дослідженням з історії української червоної гвардії. Її матеріал дозволив вивчити історичні передумови створення гетьманської охоронної системи.

Ті ж питання також з’ясовувались автором за допомогою брошури професора А.Й. Рогожина, перший параграф першого розділу якої належить перу О.Н. Ярмиша і висвітлює особливості зламу «карального апарату царату і Тимчасового уряду» 22. Слід зазначити, що висновки, яких дослідник дійшов з позицій початку 80-х р., майже не застаріли у часі. Сьогодні, коли комуністична мета вже не в змозі виправдати надзвичайні засоби діяльності «правоохо–ронних» органів перших радянських державних утворень в Україні, цілком зрозумілим стає їхнє провідне місце в системі тоталітарного більшовицького режиму. На цьому тлі у монографії було зроблено порівняння щодо діяльності гетьманських охоронних органів.

Серед відповідної літератури з емігрантського табору маємо також видання, що підсумовують досвід боротьби за владу в 1918 р. і таким чином окремо характеризують організації і діяльність гетьманського охоронного апарату 23. З них варто виокремити працю І. На­гаєвсь­­кого, яка, крім висвітлення загальних державних засад гетьманату, про що вже зазначалося, багато уваги приділяє розвідувальній діяльності ворогів Української Держави, підпільній підготовці антигетьманського повстання. У зв’язку з цією інформацією у нашій монографії розкрито деякі аспекти освідомчої діяльності Державної варти у питаннях взаємодії з командуванням союзних держав.

Пильної уваги з нашого боку вимагають також книги з історії українських військових формувань того часу, які побачили світ в українській діаспорі за кордоном у 30-і роки і були перевидані вже в наші дні 24. Вони стали важливими чинниками для з’ясування питань, пов’язаних із місцем армії в охоронній системі гетьманату.

Отже, аналіз літератури 20-х – 80-х рр. свідчить, що окремого напряму в дослідженні зазначеної нами проблеми не існувало. Наукові пошуки у цій галузі носили фрагментарний і безсистемний характер.

Нові можливості для дослідників з’явилися внаслідок розвалу Радянського Союзу, коли, по-перше, виникла необхідність у висвітленні історії національних силових структур 1917-1921 рр. у зв’язку з їх створенням у незалежній Україні; по-друге, з’явилася можливість для вивчення великого комплексу архівних документів, на ознайомлення з якими за радянських часів для науковців існувало табу.

У поле зору дослідників з початку 90-х р. регулярно почали потрапляти передусім проблеми національного військового будівництва періоду визвольних змагань, в тому числі й гетьманату П. Скоропадського 25. Але, як зазначив у авторефераті свого дисертаційного дослідження Г.І. Гаврилюк, «аналізуючи сучасний стан розвитку історичної науки, мусимо визнати, що, незважаючи на певні досягнення останнім часом, військова історія України і її складова – дослідження військового аспекту національно-визвольної боротьби 1917–1921 років – перебувають лише в зародковому стані» 26. Найменш висвітленою тут поки що залишається історія спеціальних військових підрозділів, зокрема періоду гетьманату. В цій галузі – лише перші наукові розвідки 27.

Одним з останніх є дисертаційне дослідження Л.В. Бородича «Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941 рр. (історико-правовий аспект)», в першому розділі якого дисертант зробив спробу розглянути ці військові утворення, зокрема й в 1918 р. Він справедливо визнав, що «основними силами військово-охоронних структур Української держави П. Скоропадського були Державна варта, особливий відділ, особиста охорона, варта гетьмана, Особливий корпус, повітові охоронні комендантські сотні». Разом з тим в дисертації зроблено висновок, з яким ми не можемо погодитись. Зокрема про те, що особливому відділу гетьманського Штабу «були підпорядковані всі інші силові структури» 28. У монографії наводитимуться аргументи, які спростовують такий висновок.

Взагалі ж маємо зазначити, що військово-історичний напрям досліджень 1917-1921 рр. із започаткуванням наукової школи, очолюваної завідуючим відділом Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України професором В.Ф. Солдатенком, має позитивні перспективи.

Примітним є те, що за часів незалежної України виникають й інші наукові школи, які займаються вивченням історії національних силових структур, чільне місце у наукових розробках яких посідає період гетьманату П. Скоропадського. Так, під проводом ректора Національної академії Служби безпеки України започатковано дослідження історії національних спецслужб. Доктор історичних наук В.С. Сідак став піонером у розробці основних засад наукових підходів до цієї галузі вітчизняної історії 29. Серед низки його творів найбільшого значення для написання монографії мали ті, що безпосередньо збігаються з її хронологічними межами. Це передусім брошура «Контррозвідка останнього гетьмана». В ній розглядаються освідомчі відділи Державної варти під кутом зору їх контррозвідувальної діяльності у політичній галузі 30. Крім того, окремий розділ «Спеціальні служби Української Держави гетьмана П. Скоро­падсь­кого» нової монографії В.С. Сідака охоплює також інші охоронні органи гетьманату. Зокрема, це підрозділи військової розвідки та контррозвідки Штабу гетьмана, які складають об’єкт і нашого дослідження 31.

За часів незалежної України виникла також наукова школа із вивчення історії національних правоохоронних органів. Дослідженнями у цій галузі сьогодні активно займається група вчених під проводом першого проректора Університету внутрішніх справ МВС України професора О.Н. Ярмиша. За останні роки з’явилися праці, що висвітлюють організаційно-правові засади і особливості діяльності органів, які на той час виконували функції боротьби з кримінальною злочинністю 32. Проте мусимо зазначити, що стосовно періоду гетьманату П. Скоропадського ще є доволі білих плям, які потребують відповідного висвітлення.

Маловивченою частиною охоронної системи Української Держави на сьогодні є митна служба. Із створенням в Україні провідного закладу освіти з підготовки фахівців для митних підрозділів – Академії митної служби України – тут було започатковано відповідну наукову історичну школу під проводом проректора академії доктора політичних наук Й.Л. Рисіча. Але поки що період гетьманату П. Скоропадського не привернув увагу дослідників української історії митних органів, – вітчизняна історіографія робить тут лише перші кроки 33.

Майже повністю поза увагою дослідників ще залишаються лісоохоронні органи гетьманату. Серед цієї, без перебільшення, наукової цілини існує поки що лише одна наукова публікація 34.

Натомість відносно науково вивченим вітчизняними істориками права на сьогодні є апарат юстиції Української Держави. Найбільше пильності дослідників у цій галузі було зосереджено на судовій системі гетьманату, висвітленню якої присвячені праці відомих фахівців-юристів О. Мироненка, О. Копиленка 35 та інших науковців 36. Менш дослідженими залишаються органи прокуратури, установи Міністерства юстиції, пенітенціарна система гетьманату 37.

Разом з тим, незважаючи на досить пильну увагу вітчизняних науковців до гетьманського судового відомства, у цій галузі теж доцільне подальше неупереджене продовження наукових пошуків. Така необхідність диктується, зокрема, у зв’язку з тим, що нові історичні джерела дають підстави для деяких інших визначень, ніж зроблені на початку 90-х років.

Так, у 1994 р. було захищено дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук здобувачем О.П. Беньком за темою: «Державно-правові аспекти політичного терору в Україні 1917-1953 рр.». Визначивши за об’єкт дослідження «органи, які у юридичній літературі відносяться до правоохоронних (каральних) – суд, прокуратура, адвокатура, органи державної безпеки, охорони громадського правопорядку, пенітенціарні установи», дисертант дійшов висновків про те, що «диктаторський режим П. Скоро­падського взяв під свій повний контроль судову систему і судочинство, слідство і прокуратуру, зробив майже безмежною виключну підсудність, запровадив розгляд багатьох справ без судового слідства, без оборонців, без застосування кримінально-процесуальних правил, без права оскарження дій суду і його рішень… Поліцейські і жандармські функції режим застосовував у руках Державної варти, головним завданням якої вважалася ліквідація політичних противників, придушення заколотів, політичний розшук. Особливо лютували карно-розвідувальні та освідомчі відділи Державної варти. На місцях спостерігалася жахлива картина небувалого адміністративного самоуправства» 38.

Незрозуміло, якими ж джерелами міг користуватися дослідник, щоб дійти таких висновків? На наш погляд, для цього слід зібрати відповідний статистичний матеріал, який підтвердив би таку кровожерливість гетьманського «карального млина». Проте у процесі нашого дослідження підтвердження цьому знайдено не було, а тому подібні висновки здаються досить сумнівними.

Отже, аналіз наявного історіографічного комплексу із зазначеної тематики неспростовно засвідчує потребу його подальшого розширення на підставі опублікованих і нововиявлених архівних документів, публікацій преси, спогадів сучасників тих подій. Ці чотири основні групи матеріалів складають джерельну й, зокрема, нормативну базу дослідження.

Серед збірників документів, якими користувався автор, працюючи над монографією, найбільше радянських видань. Це зрозуміло, оскільки тривалий час саме КПРС, точніше, її керівна верхівка, була монополістом вирішення, що друкувати про події «революції і громадянської війни» для масового народного «травлення» із тої великої документальної спадщини, яка залишилася на території, де перемогла радянська влада. Незважаючи на певну тенденційність радянських документальних підбірок, що, безперечно, мали виконувати ідеологічне замовлення вождістської ланки СРСР, нині ми маємо можливість розглядати їх зовсім з інших позицій. Їхні укладачі, які формували документи у певній послідовності для акцентування уваги читачів виключно на негативних рисах ворогів радянської влади, зі щаблів сьогодення насправді виконали протилежну роль. Тому для автора важливе значення мало насамперед перечитання відомих радянських збірників документів, які, на жаль, поступово зникають з полиць деяких бібліотек 39.

З’ясуванню ролі німецько-австрійського військового контингенту в охоронній системі гетьманату допомогли спеціальні документальні збірки, укладені ще в 30-ті роки 40.

Із публікацій документів, що з’явилися за часів незалежної України, автор використовував ті, в яких розглядаються питання створення охоронних осередків Тимчасового уряду, Центральної Ради та надзвичайних органів більшовицьких «південних» республік 41. Саме вони склали об’єкт дослідження у першому розділі монографії.

Важливе значення для підготовки монографії мали документи, що висвітлюють процес створення органів по боротьбі з кримінальною злочинністю до гетьманату і за його часів. Їх публікації нами було використано із додатків до монографії А.С. Чайковсь­кого і М.Г. Щербака 42, а також із «Історії міліції України» укладачів П.П. Михайленка і Я.Ю. Кондратьєва 43.

Особливе місце серед документальних публікацій має «Свод Законов Российской империи», шістнадцятитомне видання якого увібрало в себе майже всі фундаментальні нормативні чинники російського царату 44. З огляду на сприймання гетьманом Української Держави загальних підвалин російського законодавства для регламентації правових відносин у всіх галузях суспільного життя країни, це видання склало левову частину нормативної бази монографії. До історико-правового аналізу органів гетьманського охоронного апарату широко залучалися відповідні положення і статті «Учреждения министерств», «Общего учреждения губернского», «Устава лесного», «Устава таможенного», «Устава об акцизных сборах», «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», «Уголовного уложения», «Устава уголовного судопроизводства», «Свода учреждений и уставов о содержании под стражей», «Устава о ссыльных» тощо.

Разом з тим слід зазначити, що після Лютневої революції 1917 р. відбулися певні зміни в російському імперському законодавстві. Деякі із законодавчих актів Тимчасового уряду, а згодом і гетьмана потрапили до двох збірників, які теж не залишилися поза нашою увагою при підготовці монографії. Вони використані як її нормативна база 45.

Проте більшу частину нормативної бази дослідження складає друга група джерел – архівні матеріали, серед яких виявлено чимало гетьманських нормативних актів, які до цього часу не знаходили висвітлення ні в документальних збірках, ні в науковій літературі. Основну кількість документів за нашою тематикою містять фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Законодавчий процес в Українській Державі передбачав перед затвердженням закону гетьманом обов’язкове його ухвалення урядом. Тому в фонді «Рада Міністрів Української Держави» нами знайдено майже всі закони, що стосуються охоронної галузі, видані за часів гетьманату. Цікавим є те, що у фондах містяться справи, в яких йдеться про листування державних установ, що передувало прийняттю закону. Надзвичайно важливими для нашої роботи виявилися й інші підзаконні акти, зосереджені в матеріалах цього фонду, як: постанови Ради Міністрів, накази та обіжні листи прем’єра й окремих міністрів, а також журнальні записи і протоколи урядових засідань, чернетки пропозицій міністрів з реформування системи державного управління.

Із фондів окремих міністерств – земельних справ; військових справ; судових справ; фінансів; шляхів; закордонних справ – залучено відомчі накази, інструкції міністрів та їхніх товаришів своїм підлеглим щодо порядку урядової діяльності, штатні розписи міністерських підрозділів і місцевих установ, фінансово-звітні документи, норми матеріального забезпечення службовців і встановлення пільг їхнім окремим категоріям, інструкції про характер відносин українських урядовців з німецько-австрійською владою. Кожний з цих різновидів документів має свою специфіку, залежно від галузі міністерського спрямування. Але загалом у дослідженні документи із міністерських фондів визначалися саме за такою систематикою, що дозволило висвітлювати організаційну структуру та службову діяльність охоронного апарату гетьмана за певним планом.

Найґрунтовніше автору монографії довелося попрацювати зі справами фонду «Міністерство внутрішніх справ Української Держави». Серед використаних матеріалів – циркулярне листування департаменту Державної варти з міністром внутрішніх справ, губернськими старостами і міськими отаманами, підлеглими підрозділами варти; кошториси витрат на оперативну та господарчу роботу; інструкції та положення про службу; документи з обліку особового складу.

Крім зазначених, велику зацікавленість для роботи мали й інші фонди ЦДАВО України. Зокрема, це фонд «Головне управління Генерального штабу Української Держави», справи якого дозволили з’ясувати оперативну обстановку, що склалася на певних ділянках діяльності силових відомств; фонд «Освідомчий відділ при пол­тавському губернському старості», де містяться відомості про форми і засоби діяльності освідомчої варти; фонд «Особистий фонд Сергія Павловича Шелухіна», матеріали якого допомогли висвітлити питання, пов’язані з діяльністю органів із захисту кордонів Української Держави.

Джерелом інформації для роботи послугували й матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Зокрема, вони належать до фондів «Київська судова палата» та «Одеська судова палата». У їхніх справах знаходяться матеріали прокурорських перевірок діяльності вартових органів і тюремних установ Української Держави, апеляційні розгляди судових проваджень у перших інстанціях, подання судових слідчих до прокурорів про результати розслідування кримінальних справ за участю службовців Державної варти.

У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України («Колекція документів з історії Комуністичної партії України», «Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У») містяться таємні доповіді агентів освідомчих відділів Державної варти, зведення начальника особливого відділу при Штабі гетьмана, доповіді більшовиків про відрядження на Україну для підпільної роботи проти гетьманської влади, звіти про виступи селян проти вартових, спогади німецьких офіцерів про участь у хлібозаготівлях та інші матеріали.

Побічно нами використані й деякі фонди місцевих архівів. Так, із фондів Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, зокрема із фонду «Керченская портовая таможня», до наукового обігу залучено листування департаменту Митних зборів Міністерства фінансів Української Держави з регіональними установами, що дає уявлення про характер службової діяльності українських митників, із фонду «Управление земледелия и государственного имущества Таврической и Екатеринославской губерний» – листування місцевих лісових ревізорів про організацію лісоохоронної справи в Українській Державі.

Матеріали фонду «Киевская губернская тюремная инспекция» Державного архіву Київської області допомогли опрацювати питання організаційно-штатної структури тюремних установ, комплектування їх особовим складом, озброєння та матеріального забезпечення тюремних дозорців. Ці ж аспекти уточнювалися за справами фонду «Харковская губернская тюремная инспекция» Державного архіву Харківської області. Крім того, працюючи над монографією, автору довелося переглянути й справи фонду «Губернский распорядительный комитет» цього ж архіву, які стали корисними при висвітленні питань державного забезпечення помешканнями місцевих органів Державної варти та їхніх службовців.

Таким чином, у монографії використано документи понад 20 фондів центральних і місцевих державних архівів, що дозволило відповісти на численні запитання при визначенні завдань дослідження.

Ще однією складовою частиною нормативної бази монографії стали матеріали тогочасної преси, які в більш широкому значенні є й визначеним нами різновидом джерел дослідження. Насамперед це «Державний вістник»* – офіційний орган гетьманської влади, в якому мали публікуватися всі нормативно-правові акти – від законів до наказів урядових міністрів.

Насправді порівняння гетьманської архівної спадщини з підбіркою цієї газети, всі номери якої збереглися, свідчать, що деякі з нормативних актів за гетьманату не були офіційно опубліковані. Це переважно зумовлювалось надзвичайно великою їх кількістю, тому найменш значні з них не знаходили місця на газетних шпальтах. Але мусимо зазначити, що інколи це було наслідком таємної гетьманської законодавчої «дипломатії». Деякі закони не відповідали проголошеним правовим засадам Української Держави, що викликало необхідність приховання їх вибіркового застосування.

Серед інших друкованих органів, інформацію з яких використано в роботі, слід вказати насамперед на «Вістник Ради Народних Міністрів», де публікувались офіційні акти Центральної Ради. Крім того, автором переглянуто підбірки «Армії» – газети тогочасного Міністерства військових справ, суспільно-політичних та літературних газет м. Києва – «Новини дня», «Останні новини», м. Харкова – «Русская жизнь», м. Одеси – «Одесские новости», що містили цінну інформацію про стан кримінальної злочинності та окремі оперативно-розшукові акції Державної варти.

Характеризуючи останній з визначених нами різновидів джерел дослідження – мемуарну літературу, звичайно ж, зауважимо, що слід враховувати суб’єктивістський чинник при її використанні. Але через це відмовлятися від інформації, яку сповіщають нам у своїх спогадах сучасники подій, серйозному досліднику не можна. Отже, зазначимо насамперед велику роль для нащадків спогадів самого П. Скоропадського, які в 1995 р. видано у повному обсязі 46.

Уважне вивчення цього твору порівняно з іншими джерелами дозволяє дійти висновку, що абсолютна більшість викладеного в ньому матеріалу підтверджується документально. Тому, попри деякі звинувачення П. Скоропадського у намаганні відбілити своє державне фіаско 47, слід визнати його «Спогади» справжнім здобутком сучасного джерелознавства з історії української державності. У нашому дослідженні посилання на мемуари гетьмана допомогли краще проілюструвати документальний матеріал про особливості кадрової політики щодо комплектування його охоронного апарату, зрозуміти характер взаємовідносин з військовим командуванням німецько-австрійських союзників, усвідомити мету посилення карної спрямованості його законодавства, встановити причини впровадження ним військового стану в українських губерніях у жовтні та зміни загального політичного курсу країни в листопаді 1918 р.

Із мемуарної літератури також найбільше послугували нам спогади гетьманського міністра закордонних справ Д. Дорошенка, посла Української Держави у Відні В. Липинського, соратника П. Скоро­падського по берлінській еміграції професора З. Кузелі 48, «білого» генерала А. Денікіна та адвоката А. Гольденвейзера 49, «червоного» командувача В. Антонова-Овсієнка та керівників більшовицького підпілля на території Української Держави 50, відомого анархо-комуніста Н. Махна та його начальника штабу В. Білаша 51. Попри всю фрагментарність висвітлення в них питань, пов’язаних зі створенням і діяльністю охоронного апарату Української Держави, вони мають непересічні відомості, які дозволили заповнити ті прогалини в інформаційному просторі монографії, що залишалися через відсутність відповідних документів.

Зрозуміло, що не всі факти, які стосуються охоронної системи гетьманату П. Скоропадського, знайшли місце в книзі. Поза її змістом залишилося чимало питань, що потребують наразі наукового опрацювання. Автор не ставив за мету повне висвітлення теми, а пропонує читачеві один із поглядів на роль і місце охоронного апарату в суспільному житті взагалі й Української Держави 1918 р. зокрема.

Розділ І

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО
ОХОРОННОГО АПАРАТУ

Наукове дослідження охоронного апарату Української Держави доцільно починати з вивчення історичних передумов, під впливом яких здійснювалося його утворення. Час існування гетьманату П. Ско­ро­падського (квітень – грудень 1918 р.) майже цілком укладається в хронологічні межі Першої світової війни і таким чином пов’язується із загальними геополітичними детермінантами 1914–1918 рр.

Наприкінці 1916 р. серед воюючих державних коаліцій визначилася військово-технічна переважність Антанти. Але розбіжності в стратегічних цілях країн з її табору зводили цю переважність нанівець, що враховувалося в дипломатичних «мирних» маневрах австро-німецького блоку. 12 грудня 1916 р. уряд Німеччини запропонував Антанті почати переговори про мир, на що в ноті останньої від 30 грудня було оголошено: «Мир неможливий до тих пір, доки немає гарантій відновлення порушених прав і свобод, визнання принципу національностей і вільного існування малих держав» 1. Війна увійшла в нове русло, але у стосунках воюючих сторін з’явилася примара миру – якщо не загального, то двостороннього, на окремих театрах бойових дій. А після оголошення в Сенаті США 22 січня 1917 р. «14 пунктів» президента В. Вільсона ідея національної державності отримала перспективи для міжнародного визнання.

Для нашого дослідження зосередження уваги під таким кутом зору важливе у сенсі визначення легітимних підстав для утворення самостійного державного механізму України взагалі та її правоохоронних органів зокрема. На противагу РСДРП(б) в Петрограді Центральна Рада не застосовувала збройного повстання як засобу приходу до влади в Києві. Починаючи з громадського об’єднання, яке навіть не мало статусу окремої політичної партії, вона поступово перетворилася в серпні 1917 р. у визнаний на той час (Тимчасовим урядом як вищою владою в країні) представницький орган, який формував крайову виконавчу владу. А згодом, за умови державного перевороту в Росії, Центральна Рада стала на шлях уконституювання як національний парламент України.

Отже, її вихід в кінці 1917 р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницький здійснювався у руслі розвитку загальносвітових державно-правових процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської Української Держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний охоронний апарат. Підвалинами його організації став зразок царської Росії. Але досвід діяльності в Україні силових структур попередніх урядів суттєво вплинув на охоронну концепцію гетьмана.

§1. Правоохоронна політика Тимчасового уряду, більшовицьких Рад і Центральної Ради в Україні 1917 р.

Руйнація імперського репресивного апарату. Лютневі 1917 р. народні заворушення в Петрограді, викликані військовими невдачами на фронтах, економічною розрухою в країні, урядовою кризою монархічної форми правління, стали точкою відліку кардинальних змін в імперському державному механізмі Росії. 2 березня у м. Пскові Микола ІІ зрікся престолу і склав з себе верховну владу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Останній через два дні передав її «Тимчасовому уряду, за почином Державної Думи виниклому і наділеному всією повнотою влади до того, як скликані у можливо коротший термін, на підставі загального, прямого, рівного і тайного голосування Установчі Збори своїм рішенням про образ правління викажуть волю народу» 2. Тобто реформування імперії мало здійснюватися на підставі і шляхом волевиявлення народу як верховного суверена всякої влади.

Але революційна хвиля вже поглинула імперський репресивний апарат. Розбурхане народне море майже всіх його працівників ототожнювало з жандармськими структурами, в яких вбачало символ кривди і несправедливості. 28 лютого 1917 р. було розігнано тюремну сторожу «російської Бастилії». Шлісельбурзька каторжна тюрма відкрила для в’язнів свої двері 3. А 3 березня Петроградський комітет РСДРП(б), керуючись ленінськими «Листами здалеку», створив міліційну комісію, яка через газету «Правда» закликала всіх робітників до негайного роззброєння поліції і організації пролетарської міліції 4.

Не стала винятком на загальному тлі революційних подій на теренах колишньої імперії й Україна. У Харкові серед заарештованих урядовців царської адміністрації в числі перших був начальник місцевої поліції.

5 березня кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: «Багаточисельним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалося під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося» 5.

Тоді ж під керівництвом більшовиків почалася активна ліквідація поліції і жандармерії в містах і селищах Донбасу. Під впливом цих подій ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки законодавчих постанов, які повинні були пригасити народне обурення старим політичним режимом, що загрожувало загальною анархією в країні. 6 березня було оголошено про політичну амністію і ліквідацію Корпусу жандармів, 11-го – скасували Департамент поліції МВС, 12-го – відмінили смертну кару, а з 17-го березня стосовно засланих поселенців і арештантів заборонялося застосовувати покарання різками, накладати кайдани і одягати заспокійливу сорочку. Серед цих актів до найбільш фатальних наслідків призвели ті, що нищили насамперед професійні органи захисту громадського порядку, які залишилися без державного фінансування. В урядовій постанові від 11 березня зазначалося: «Департамент поліції скасувати, залишивши його урядовців за штатом на загальних умовах; створити у складі МВС тимчасове Управління у справах громадської поліції і забезпечення особистої і майнової безпеки громадян; … закрити кредити, що відпускалися за кошторисом МВС, в яких нині немає потреби; для ліквідації справ створити Особливу комісію за узгодженням з Міністерством Юстиції» 6.

Про події тих днів у Києві красномовно розповідає їх учасник Н. Григоріїв, діяч української «Просвіти»: «18 березня. Юрба заспокоюється. Проходять останні кольони маніфестантів. Після того вояки й маси народу повертають назад до Троїцького Народного Дому. Там відбувається величезне військове віче. Ухвалено обеззброїти жандармерію й арештувати Медера (військовий комендант Києва – О.Т.). Обрано тимчасову управу Совіту (Ради) Військових депутатів. Юрба, разходячись з віча, обеззброює подекуди поліцію. Над вечер оповіщено наказ військового комісара, полк. Оберучева, про скасування жандармського й охоронного відділу та обеззброєння поліції. По місті на поліцейських стоянках появилися студенти високих шкіл в своїх студентських синіх картузах з рушницями й перев’язками на рукавах «міліціонер». Протягом ночі скрізь поліцію замінено міліціонерами» 7.

Звичайно, що новоспечені міліціонери не відрізнялися лояльним ставленням до колишніх захисників російського самовладдя й охоче руйнували старий поліцейський апарат, що подекуди набувало безконтрольного характеру. 6 квітня МВС за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством було змушене надіслати терміновий обіжник до місцевих владних установ, який визначав порядок розформування Корпусу жандармів. Жандармська зброя повинна була передаватися повітовим військовим начальникам для надсилання до військових складів. Для розгляду матеріалів архівів і листування територіальних і залізничних жандармських управлінь створювалися особливі комісії, які очолювали голови окружних судів чи їхні товариші. Членами комісій були прокурори окружних судів або їхні товариші, представники губернського урядового комісара і начальника залізниці (для залізничних управлінь). Після розгляду комісіями справи мали передаватися за належністю: зі стройової і господарської частини – повітовим військовим начальникам; політичного і загальнокримінального характеру – прокурорам окружних судів; стосовно ворожого шпигунства – до штабів військових округів 8.

Під час зруйнування охоронних органів царського уряду жандармські офіцери і поліцейські чини, керуючись неписаними правилами оперативної етики, подекуди знищували агентурні списки й особові справи співробітників, які тримали зв’язок з секретними агентами. У березні 1917 р. так зробив начальник Волинського губернського жандармського управління полковник О. Юденич за допомогою підполковника М. Скачевського і вахмістра І. Ротаня, яких звинуватили за ст. 362 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» у «прихованні істини в офіційних актах» 9. На відміну від них жандармському співробітнику Титаренку з Бердянська вдалося зникнути. Тікати йому своєчасно порадив ротмістр Наградський. Розуміючи, що у разі оголошення відомостей можуть постраждати професіонали, потрібні для роботи, за Наградського перед місцевою Радою робітничих та солдатських депутатів заступився губернський комісар Я. Харченко. Пізніше за цей вчинок міністр юстиції О. Керенський усунув комісара з посади 10. Зрозуміло, що перший час після повалення самовладдя у коаліційного Тимчасового уряду не було чіткої правоохоронної концепції. Його політичний курс у цій галузі формувався у боротьбі за перевагу своєї точки зору між поборниками повної руйнації старого репресивного апарату і прихильниками його реформування, а потім – залишення.

Правоохоронні органи Тимчасового уряду. Здоровий глузд у складі Тимчасового уряду врешті-решт перемагав. Після перших руйнівних нормативних актів, з’явилися й новостворені. 14 березня 1917 р. було видано постанову, яка затвердила Тимчасове положення про міліцію. Цим документом міліцію визначали як «виконавчий орган державной влади на місцях, який перебуває в безпосередньому віданні земських та міських громадських управлінь». Посадовими особами органів міліції в губерніях вказували начальника повітової або міської міліції, дільничних начальників міліції, їхніх помічників, старших і молодших міліціонерів. У повіті і в місті при начальниках знаходилися канцелярії під головуванням секретаря, розсильні, приміщення для заарештованих і архів, на дільницях – канцелярія з приміщенням для заарештованих. У колишніх градоначальствах органи міліції зберегли самостійність. Встановлення складу, чисельності і посадових окладів службовцям міліції відтепер належало повітовим земським зборам і міським думам. Посади начальників міліції і їхніх помічників заміщували за вибором земських і міських управ без визначення терміну служби, але з числа осіб з освітою не нижче середньої. Інших співробітників підбирали самі начальники міліції з урахуванням обов’язковості російського підданства і віку від 21 року.

Визначення освітнього цензу, контролюючі повноваження органів місцевого самоврядування над міліцією встановили певні перешкоди для проникнення до її лав випадкових елементів. Разом з тим територіальна розпорошеність керівництва ускладнювала організаційно-матеріальну та оперативно-розшукову діяльність міліцейських підрозділів. Міністру внутрішніх справ належало лише загальне керівництво діяльністю міліції, видання мандатів, які визначали технічну сторону її діяльності, огляд міліцейських установ, а також їх ревізування. В губерніях було введено посаду інспектора міліції, який «здійснював керівництво її діяльністю в межах губернії шляхом видачі відповідних вказівок, розпоряджень і пояснень; оглядав діяльність її установ через впровадження ревізій; пересував кадри в межах губернії на підставі інструкцій місцевої влади» 11.

Процес організації місцевих органів міліції розпочався відразу після видання цієї Постанови. Наприклад, уже 17 березня комісар Тимчасового уряду в Таврійській губернії Я. Харченко дав вказівки повітовим комісарам формувати місцеву міліцію 12. 15 березня обіжником МВС губернським комісарам було надано право вирішення питань про прийняття на службу до міліції достойних з числа колишніх чинів поліції та корпусу жандармів.

22 березня в черговому обіжнику до них було зазначено, що «проект положення про постійну міліцію терміново відпрацьовується. Поки ж потрібно організувати тимчасову міліцію, не пов’язуючись законами стосовно колишньої поліції. Зарахування в міліцію колишніх чинів поліції цілком залежить від Вас, зрозуміло, за умов оцінки придатності кожного чину окремо». 16 квітня 1917 р. міністр внутрішніх справ запропонував губернським комісарам «існуючі в деяких місцевостях розшукові відділення, що відали карним розшуком, не скасовувати, а передати їх в найближчому будучому Міністерству Юстиції» і потурбуватися, щоб «ці установи, надзвичайно необхідні для здійснення безпеки громадян, відновили свою діяльність».

20 квітня МВС надіслав на місця розпорядження про укладення окремих списків по губерніях із зазначенням, «з якого числа той чи інший чин залишив службу в поліції і поступив на службу в міліцію». Всі звільнені зі служби на підставі циркулярного розпорядження МВС за №25063 від 24 березня 1917 р. колишні чини поліції, які фактично продовжували виконувати службові обов’язки, підлягали перепризначенню відповідними наказами міністра і головноуправляючих з опублікуванням про це у «Вістнику Тимчасового уряду». А обіжник МВС від 29 квітня повідомив про встановлення нових посадових окладів начальникам міліції на рівні утримання колишніх ісправників і поліцмейстерів 13.

Завдяки такому тлумаченню попередніх урядових постанов з’явилася правова основа для залишення в міліції старого професійного ядра, що дозволило використовувати його досвід для боротьби зі злочинним світом. Так, в Одесі у квітні 1917 р. продовжували нести службу 4 пристави, 9 поліцейських, 46 околоточних дозорців, 121 городовий, 100 канцеляристів. У Бахмуті міліцію очолював колишній повітовий ісправник. У Джанкої – голова з’їзду мирових суддів. У Бердянську помічником начальника міліції був жандармський офіцер 14.

Наведені приклади кадрового забезпечення органів міліції відповідали поступовому переважанню у складі Тимчасового уряду прихильників загального курсу щодо її штатної, а не добровільно-виборної організації. Скасовуючи Департамент поліції, діяльність якого регламентувалася «Учреждением Правительственным» (ст. 361–362, ч. 2, т. 1, Св. Зак. Рос. імп.), Тимчасовий уряд не зробив суттєвих змін в «Общем учреждении губернском», у розділі ІV якого було викладено нормативний розпис поліцейських установ
(ст. 633-860 Св. Зак. Рос. імп.). З оглядом на нову назву штатних посад цим чинником керувалися повітові, міські й волосні органи міліції. Крім того, на теренах колишньої імперії продовжували діяти й інші фундаментальні положення російського царського законодавства, які загалом залишили стару організацію органів юстиції, суду, виконання покарань: «Правительствующий Сенат», судові палати, окружні суди, мирових суддів, Головне тюремне управління тощо.

Слід також зазначити, що для захисту правопорядку Тимчасовий уряд не спинявся й перед покаранням посадових осіб органів, які стояли на його сторожі. У Тимчасовому положенні про міліцію зазначалося, що начальники міліції знаходилися під контролем земської чи міської управи і щорічно мали звітувати про свою діяльність земським зборам чи міській думі за відповідністю, які в разі необхідності могли вимагати від начальників міліції особливих пояснень. Скарги на дії начальників міліції та їхніх помічників мали надсилати до відповідних земської чи міської управ, урядового інспектора, прокурора або в адміністративний суд. Скарги на інших міліціонерів, крім зазначених посадових осіб, могли розглядати їхні безпосередні начальники 15.

За скаргами було порушено кримінальну справу проти судового слідчого 4-ї дільниці Київського окружного суду Ільченка в червні 1917 р., якого звинуватили у підробці документів і привласненні 1 000 крб. з коштів, що було внесено під заставу у справі громадянина Д. Карасика. 2 жовтня 1917 р. прокурор Київського окружного суду надіслав до Київської Судової палати подання з постановою судового слідчого з найважливіших справ Квитницького. До кримінальної відповідальності було притягнуто Бердичівського повітового комісара М. Мамелюка, його помічника Л. Пар­пуру, а пізніше й начальника Юзефівської волосної міліції Ф. Цвіка. Їх звинувачували в примусовому захопленні машин і обладнання друкарні Почаєво-Успенсь­кої лаври 16.

Влітку 1917 р. державне підпорядкування міліції загалом було закінчено. З 15 липня Тимчасове управління у справах громадської поліції і особистої та майнової безпеки громадян, що заступило місце Департаменту поліції і входило до складу МВС, стало іменуватися Головним управлінням у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян. Цей орган був призначений здійснювати загальне керівництво міліцією. Практичне вирішення питань щодо організації міліцейських органів на місцях покладалося на губернських комісарів, а безпосереднє керівництво – на органи самоврядування. Тобто Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні на підставі дотримання усталених принципів законності, додавши до них нові спеціальні юридичні та організаційні гарантії.

Цей урядовий курс знайшов підтримку у місцевих Рад, де більшість мали есеро-меншовицькі партії. Виниклі при них під час руйнації поліцейських органів бойові робітничі дружини прикріплювалися до найближчого районного відділення міліції і підпорядковувалися його начальникові. Таким чином робилася спроба залишити їх осторонь політичної боротьби, зосередити їхню діяльність у межах Тимчасового положення про міліцію на «прийнятті заходів по запобіганню порушенням порядку, закону або обов’язкової постанови; своєчасному сповіщенню населення про розпорядження урядової і громадської влади; охороні прав громадянської свободи; сприянні урядовими і громадськими органами у здійсненні ними покладених на них обов’язків; видачі посвідчень про особу, довідок і посвідчень про бідність; веденні обліку населення в місцевостях, де такий облік було встановлено; складенні актів і протоколів про нещасні випадки і насильницькі дії; забезпеченні порядку в місцях суспільного користування і охороні справного стану шляхів, мостів, гатей, вулиць, майданів; прийнятті заходів до охорони безпеки і порядку при пожежах, повенях та інших суспільних лихах, допомозі в цей час потерпілим». Крім того, міліції надавалося право «затримувати осіб, безвідчутно сп’янілих, душевнохворих та інших, перебуття яких на волі викликає безпосередню загрозу для них самих і для оточення» 17.

Правоохоронна політика Тимчасового Уряду викликала розуміння і в більшості української національної демократії. Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який у статусі Крайового уряду з серпня 1917 р. розповсюдив свою виконавчу владу на підлеглі Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську губернії, намагався забезпечити дотримання в Україні принципів загальності, єдності і доцільності законності. Влітку 1917 р. Центральна Рада не пішла на конфронтацію з Тимчасовим урядом. Вона засудила 500-тисячну демонстрацію робітників, селян і матросів у Петрограді та антиурядові анархо-більшовицькі виступи в Москві і Києві, які відбулися 3-5 липня 1917 р. Стратегію на відродження української державності законним шляхом було підтверджено активною участю діячів Центральної Ради у припиненні збройного заколоту в Києві 5 000 солдатів українського полку ім. Павла Полуботка.

В ніч на 5 липня ця частина не виконала наказу про відбуття на фронт, захопила арсенал й інтендантські склади на Печерську, деякі державні установи в центрі Києва. Але відмова Центральної Ради підтримати заколот змусила полуботківців повернутися до казарм. 7 липня їх роззброїли урядові війська за участю міліції і підлеглих їй робітничих бойових дружин. 26 липня міліція разом з викликаними до Києва кірасирами і козаками 6-ї Донської дивізії взяла участь у роззброєнні полку ім. Богдана Хмельницького. Було вбито 16 і поранено 30 «богданівців», командира полку Ю. Канкана усунули від посади 18.

Незважаючи на перехід Тимчасового уряду до придушення українського національного руху, Центральна Рада виважено оцінювала обставини моменту, співвідношення сил. Для збереження громадського спокою, недопущення кровопролиття вона погодилася з Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. й натомість отримала реальні владні важелі для територіальної автономії.

Пролетарська міліція, Червона і Чорна гвардія, революційне військо. З перших днів у процес формування міліції активно включилися більшовики, які нарешті отримали можливість для легальної діяльності. Вже на початку березня у великих промислових центрах України за рішеннями завкомів, міських Рад і їхніх виконкомів почали формуватися бойові дружини, які підлягали міліційним комісіям Рад. У Києві за постановою Ради робітничих депутатів від 6 березня на заводах виникли комітети для рекомендації бажаючих вступити до пролетарської міліції. У Донбасі робітнича міліція під проводом більшовиків існувала в Луганську, Горловці, Макіївці, Краматорську. В Одесі в її лавах нараховувалось 1 000 осіб. Більшовизовані Ради заподіювали рішучий опір урядовому призначенню міліціонерів. У селищах і на рудниках Донецького басейну практично всіх міліціонерів, яких мали призначити за штатами, насправді обирали на загальних зборах робітників і службовців підприємств або на засіданнях місцевих Рад робітничих депутатів. Загальна чисельність виборної міліції Донбасу, яка утримувалася на кошти підприємств, становила щонайменше 3 000 осіб 19.

Результатом революційної творчості повсталих робітників у березні – квітні 1917 р. стали й суди, функції яких іноді виконували безпосередньо Ради. Вони існували в Луганську, Макіївці, Бахмутському повіті на Катеринославщині, в Херсонській губернії. Тобто до відправлення правосуддя отримали можливість залучатися неосвічені особи, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям, а точніше – жагою помсти за власну життєву незабезпеченість. Це створило умови для грубого попрання прав людини, нехтування елементарними процесуальними гарантіями від судійського свавілля, які, хоч обмежено, але попри все діяли в Російській імперії після судових реформ другої половини ХІХ ст. Тому в травні Тимчасовий уряд оголосив суди, створені за власною ініціативою населення, недійсними, а в липні остаточно ліквідував тимчасові судові органи, створені Радами 20.

РСДРП(б) з перших днів після повалення самовладдя прагнула утворити власні збройні осередки для боротьби за владу і не приховувала цього. Досить відвертим є наведене професором П.І. Гарчевим висловлення голови міліційної комісії Харківської Ради робітничих депутатів П. Кіна від 10 березня 1917 р. про те, що «Робітничу міліцію організовано не тільки для виконання міліційних функцій, але, головне, для ліквідації можливих спроб організації контрреволюції». У зв’язку з ним ще в 1969 р. дослідник поставив запитання: «Чи не можна було більшовизувати робітничу міліцію, перетворити її у знаряддя соціалістичної революції і обійтися без Червоної гвардії?» За умов панування тоді марксистсько-ленінської ідеології об’єктивно відповісти на це питання було неможливо. Але в його монографії присутня така відповідь, правда, дещо езопівською мовою:

«Робітничої міліції було б цілком досить для перемоги соціалістичної революції, якби у розпорядженні експлуататорських класів, крім буржуазної міліції, не було великих сил старої армії…, солдати старої армії здебільшого походили з селянства, дрібної буржуазії міста і села. У придушенні збройного опору захисників капіталізму вони не могли відіграти вирішальної ролі…, робітничий клас повинен був мати у своєму розпорядженні не тільки пролетарську міліцію, а й пролетарське військо, формування армійського типу, оснащені сучасною військовою технікою» 21.

Тобто більшовики не сподівалися на всенародну підтримку і легітимне отримання влади. Ленінський шлях до народної свободи передбачав, насамперед, не захист, а обмеження прав і свобод громадян, застосування примусово-каральних санкцій до певних соціальних категорій суспільства. Тому Бюро ЦК РСДРП(б) вже 22 березня 1917 р. ухвалило рішення про «негайне створення робітничої Червоної гвардії по всій країні» 22. На відміну від деполітизованої міліції це була політична збройна організація, створена з метою захоплення влади. Вступаючи до Червоної гвардії, особа повинна була навіть здати свою міліційну картку 23.

Отже твердження радянської історіографії про Червону гвардію як «найбільш чітку форму організації пролетарської міліції» 24 з погляду сьогодення уявляється сумнівним. На нашу думку, не лише селяни і дрібна буржуазія, а й робітники, опинившись у лавах міліції і одержуючи платню за штатним розписом, стали охоронцями влади Тимчасового уряду.

Розуміючи, що одної Червоної гвардії для перемоги недостатньо, більшовики одночасно розгорнули пропагандистську діяльність в армії. Згідно з проголошеним Леніним гаслом про боротьбу робітників воюючих держав за поразку своїх урядів в імперіалістичній війні поширеною була агітація серед солдатів не підкорятися своїм командирам і покидати фронт, повертатися додому. Звичайно, якщо міліція діяла від імені Тимчасового уряду і була підпорядкована його комісарам, брала участь в облавах на дезертирів, розгонах антиурядових демонстрацій і збройних заколотів, то це цілком відповідало прикметам «спроб організації контрреволюції». Така міліція не влаштовувала більшовиків, які непохитно дотримувалися курсу на соціалістичну революцію і свідомо йшли на загострення «революційної ситуації» з метою компрометації Тимчасового уряду. При цьому лідери РСДРП(б) зовсім не звертали увагу на те, що їхні дії поглиблюють анархічні тенденції і сприяють зростанню кримінальної злочинності, у боротьбі з якою насамперед міліціонери ризикували власним життям і здоров’ям.

Так, 24 серпня 1917 р. на міліціонера Бандурку, який за наказом командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С. Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника 25.

У цей час співробітник міліції мав право застосувати зброю при виконанні службових обов’язків лише у випадках, передбачених Інструкцією МВС від 14 червня 1917 р.:

«для відбиття всякого збройного на нього нападу; для відбиття нападу, хоча і неозброєного, але вчиненого кількома особами або навіть однією особою при обставинах, коли ніякий інший засіб захисту не був можливий; для захисту інших осіб, коли інший засіб захисту не був можливий; під час затримання злочинця, якщо він перешкоджатиме цьому вказаними вище насильницькими діями або коли неможливо буде переслідувати чи наздогнати втікача; під час переслідування арештанта, який втік із в’язниці чи з-під варти, коли неможливо наздогнати його або він опирається затриманню вказаними вище насильницькими діями».

Про кожний випадок використання зброї, обставини і наслідки її застосування співробітник міліції був зобов’язаний доповідати своєму безпосередньому начальнику 26.

Цей факт свідчить, що Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні без впровадження надзвичайних заходів. А в результаті виявився безсилим перед більшовицьким екстремістським крилом російської соціал-демократії, яке, на відміну від нього, заради досягнення своєї політичної мети не нехтувало ніякими засобами. Головне управління у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян не виправдало свою назву. Органи міліції наприкінці літа – на початку осені 1917 р. виявились неспроможними завадити погіршенню криміногенної ситуації.

Причиною цього стало поширення хаосу, анархії і безладдя у суспільному житті Росії загалом й України зокрема. Історики І. Лог­ви­ненко та О. Гавриленко, посилаючись на документальні матеріали, вказують, що у більшості випадків ініціаторами злочинних дій «виступали солдати, розбещені впливом соціалістичної пропаганди» 27. Це підтверджують і сучасники тих подій.

Генерал П. Скоропадський, згадуючи про серпневі бої на Збручі, писав: «Бажаючи завадити насильству частин над мешканцями Копичинців, я залишився зі штабом до повного відходу частин, і тут мені довелося стати свідком звірячої поведінки наших революційних солдатів. Певно, це були звірі. Грабежі, вбивства, насильства і всілякі інші бешкети стали звичайним явищем. Не щадили жінок і маленьких дітей. Що міг зробити штаб і я, коли комітети вважалися повними господарями. Я ще якось вмів з ними домовлятися і підкоряти своїй волі. Під час боїв комітети кудись зникали, і тоді було значно легше працювати. Як тільки ворог був далеко, всі ці установи знову робили свою чорну розкладаючу справу» 28.

Революція в Росії, відсутність узгодженості у військових операціях Антанти між членами коаліції не дозволили їй реалізувати стратегічні плани з розгрому блоку Центральних держав в 1917 р. Львівський наступ російських військ у липні провалився. На початку вересня німецька армія розгорнула наступ на північній ділянці фронту з метою захоплення Риги і Балтійського узбережжя. До тилових районів, в яких соціалістична пропаганда була більш впливова, покотилися деморалізовані військові частини. Кількість дезертирів, подекуди озброєних, збільшилась. Втікаючи не з поля бою, вони уникали юрисдикції «військово-революційних судів» з правом виносити смертний вирок, які були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 р. на зразок царських військово-польових судів. Законопроект про військово-революційні суди в тилу тільки готувався 29. З цього приводу П. Скоропадський зазначив, що «перебування корпусу в тилу, підлеглому значно більшому впливу тут агітаторів, вкрай не бажане» 30. Прифронтова смуга стала осередком розповсюдження масових злочинів у глиб країни.

30 вересня Летичівський повітовий комісар доповідав губернському комісару Поділля, що «особиста та майнова безпека громадян повністю не забезпечена, оскільки погроми чиняться озброєними полками. Міліція виявилась повністю безсилою і нічим не може допомогти громадянам» 31.

Фактично протиправні дії проти громадян у масовому масштабі в цей час були санкціоновані самим Тимчасовим урядом. Під час збройного заколоту генерала Л. Корнілова, який розпочався 25 серпня 1917 р. з метою відновлення в Росії монархічної форми правління, О. Керенський закликав створити на місцях «комітети порятунку революції». Такий крок був розрахований на згуртування єдиного народного фронту для підтримки уряду і допомоги міліції в забезпеченні правопорядку. До складу комітетів мали увійти представники від вірних Тимчасовому уряду військових частин, міліції, міського самоврядування, Рад робітничих та солдатських депутатів, політичних партій, які визнавали ідею Всеросійських установчих зборів. Але насправді стратегічні плани політичних сил, збуджених Лютневою революцією, були настільки різними, що комітети не стали «фортецями захисту революції».

Сучасник подій більшовик Аверін згадував про їхню діяльність: «При Радах робітничих і солдатських депутатів створили комітети порятунку революції, куди входив і я, входив я і в поліцейський комісаріат як третій комісар. Взагалі про комітет порятунку революції можна сказати, що він відцвів, не встигнувши розцвісти як слід. Проіснував він дуже невеликий проміжок часу і нічого собою не представляв. Робилися якісь спроби заарештувати офіцерів, але їх відразу ж відпускали» 32.

На відміну від демократичних за складом і покликом комітетів заклик Тимчасового уряду став формальним дозволом на формування радикальних озброєних дружин. Серед них найбільш непримиренними були озброєння анархо-більшовицького гатунку. Вони використовували обставини часу і накопичували сили для майбутнього захоплення влади. Соціальну базу таких озброєнь складали розпропаговані солдати і матроси, робітники, сільські наймити, люмпени і кримінальні елементи. Керівництво ними здійснювали штаби більшовицької Червоної і анархістської Чорної гвардії. За їхніми вказівками заарештовували і розстрілювали офіцерів, закривали газети монархічного спрямування, робили обшуки в підозрілих приватних помешканнях.

Так, у Києві було заарештоване командування Південно-Західного фронту: генерали Денікін, Марков, Орлов, Ерделі, Ельснер та інші, в Одесі – командуючий Чорноморською транспортною флотилією віце-адмірал Хоменко і офіцери його штабу. В Миколаєві після обшуків роззброїли членів «Союзу Георгієвських кавалерів». В Єлісаветграді солдати 454-ї дружини і загін озброєних робітників напали на юнкерів і офіцерів місцевого кавалерійського училища, які підтримували громадський порядок у місті, було поранено і вбито 40 осіб 33.

Саме під час корніловського заколоту, відібравши холодну і вогнестрільну зброю у місцевих поміщиків і торговців, німецьких колоністів, у Гуляйполі створив бойову дружину в кількості 60 осіб Н. Махно 34. Військове бюро комітету порятунку революції в Катеринославі очолював тоді його земляк – анархіст В. Куриленко, в майбутньому відомий командир махновського війська. Бойовики Махна взаємодіяли з чорногвардійцями Марусі Никифорової, яка була лідером анархо-комуністів у м. Олександрівську і повіті, мала усталені тісні стосунки з місцевими більшовиками.

Збереглися спогади учасника акцій чорногвардійців про здобуття зброї Н. Зуйченка. Він писав: «Числа 10 вересня ми, чоловік 200, виїхали поїздом до Орєхова. Зброї, за винятком десяти гвинтівок і стількох же револьверів, відібраних у міліції, у нас не було. На станції Орєхове ми оточили склад полку і в цейхгаузі знайшли гвинтівки. Потім оточили штаб, командир встиг утекти, а інших офіцерів Маруся власноруч розстріляла. Солдати здавалися без бою і охоче складали гвинтівки, а потім ми роз’їхалися по домівках. Маруся виїхала в Олександрівськ, а ми зі зброєю повернулися до Гуляйполя. Тепер було не страшно» 35.

У вересні – жовтні 1917 р., не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом Махна почали затверджувати «радянську» владу. Вони вбили поміщика Класена, пограбували його садибу і утворили «зразкову комуну анархістів», в якій, на думку В. Волковинського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом 36. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Надісланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства.

Сам Махно так згадував про ці події: «Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту» 37.

Отже, за часів вищої влади Тимчасового уряду (березень – жовтень 1917 р.) правоохоронні органи в Україні не виконали покладене на них завдання і виявились неспроможними здійснити особисту і майнову безпеку громадян.

Правоохоронні осередки Центральної Ради. На стан правопорядку в цей час не змогла суттєво вплинути й діяльність Центральної Ради. До 4 серпня 1917 р. вона не мала взагалі ніяких владних повноважень. Спроба взяти в свої руки справу «охорони революції» була зроблена її лідерами лише під час корніловського заколоту. 28 серпня Мала Рада доручила Генеральному Секретаріату розробити проект боротьби з контрреволюцією в краї і запропонувала Київському комітету порятунку революції відпрацювати план оборони міста з мобілізацією всіх живих і матеріальних ресурсів, необхідних для його виконання. До Комітету, крім командуючого Київським військовим округом, начальника міської міліції, міського голови і голови Ради робітничих і солдатських депутатів увійшли представники профспілок і політичних партій, зокрема українських есерів і більшовиків. Його компетенція мала розповсюджуватися за необхідністю боротьби з контрреволюцією на всі «резерви і можливості державних органів і недержавних організацій». Передбачалося наділити Комітет правом перевірки листування приватних осіб і проведення трусів в установах, а в разі отримання відомостей про їхню небезпечність для революції – правом усування з посад і арешту. Проте широко скористуватися своїми особливими повноваженнями Комітет не зумів. Його члени встигли напрацювати кілька резолюцій організаційного характеру, в яких доручили охорону міста загонам міліції, юнкерів та козаків, бойовим дружинам, а також видати постанову про заборону газети монархічного спрямування «Киевлянин» і арешт її редактора О. Шульгіна. 2 вересня за постановою Тимчасового уряду Комітет перестав існувати 38.

За день до цього Тимчасовий уряд офіційно затвердив склад Генерального Секретаріату, ухвалений Центральною Радою 21 серпня 1917 р., і робота його керівників зосередилася на організації дійової виконавчої влади. Голова українського крайового уряду В. Винниченко поєднував також обов’язки секретаря внутрішніх справ. Але централізоване керівництво органами охорони громадського порядку не увійшло до компетенції секретарства і практичного впливу на стан їх роботи не мало. Винниченко на той час вважав, що виборювати собі такі повноваження передчасно; українська соціал-демократія мусить стояти на реальному ґрунті, оскільки «темнота, анархія, невміння користуватися свободою – все це робить неможливим закріплення здобуття революції» 39. Влітку – на початку осені 1917 р. в українських урядових колах ще переважали погляди про доцільність у справі забезпечення правопорядку приділяти головну увагу вдосконаленню існуючої міліції, а не загальному озброєнню народу.

26 жовтня Секретарство внутрішніх справ зобов’язало земські і міські управи навести порядок у питанні вироблення штатів міліційних органів. Передбачалося формування спеціальних піших і кінних міліційних загонів, які б могли використовувати при виникненні громадських бешкетів. Планувалося також відпрацювати систему підготовки кадрів, утворення резервів на їхнє заміщення 40.

Після падіння влади Тимчасового уряду політика Центральної Ради щодо започаткованих за урядовим рішенням і стихійно виниклих збройних структур, пов’язаних з охороною правопорядку, зазнала суттєвих змін. Відбувалися вони в ході гострої боротьби за владу в Україні. Перший «кавалерійський» наскок більшовиків у жовтневі дні з метою захоплення влади в Україні успіху не мав. Цього факту не могла приховати радянська історіографія. «Ревкоми не скрізь стали органами диктатури пролетаріату, бо в них здебільшого переважали угодовці» 41, – зазначив професор П. Гарчев. Партії Леніна пощастило лише в Луганську, Горлівсько-Щербинівському районі Донбасу та деяких містах прифронтової смуги Подільської і Волинської губерній, в яких дислокувались більшовизовані російські частини. На порядку денному знову постало питання про захист революції, тобто утворення збройного народного фронту на підтримку легітимної влади в Україні.

25 жовтня у Києві з представників соціалістичних партій було створено Всеукраїнський комітет Центральної Ради для охорони революції. Наступного дня Мала Рада визнала повалення Тимчасового уряду і оголосила Центральну Раду єдиною законною владою в Україні, засудивши збройний виступ більшовиків. Київський комітет заявив про свої особливі повноваження вже не в п’яти, а у всіх дев’яти українських губерніях і закликав забезпечувати правопорядок, створювати на місцях комітети охорони революції. Їм на відміну від комітетів, створених під час корніловщини, мали підлягати всі громадські і військові власті. Але штаб Київського військового округу на чолі з генералом Квецінським і комісаром І. Кириєнком не визнав влади Центральної Ради в Україні, відмовився від спільних дій і домігся розпуску 28 жовтня Всеукраїнського комітету порятунку революції. Протилежне рішення прийняв ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувався в ці дні в Києві. Його делегати висловили протест проти заходів штабу КВО і визнали єдиним представником влади в Україні Центральну Раду. Залишившись наодинці, сили штабу КВО під час збройного повстання київських більшовиків 29–30 жовтня зазнали від них поразки. Але 31 жовтня виступили війська, вірні Центральній Раді, і зайняли головні стратегічні пункти й установи Києва.

1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального Секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов’язанням їх виконувати накази тільки Генерального Секретаріату 42. Владу Центральної Ради безумовно визнав П. Скоропадський, який на той час був командиром 1-го Українського корпусу. Це з’єднання було сформовано влітку 1917 р. за згодою Тимчасового уряду з українізованих військових частин Південно-Західного та Румунського фронтів.

Розмовляючи напередодні її перемоги по телефону зі своїм начальником штабу, генерал П. Скоропадський наголошував: «...я особисто стою за те, щоб у цю хвилину, коли єдине джерело влади – Рада, її треба підтримати і підтримати енергійно, а тому вважаю рух на Київ бажаним і буду на цьому наполягати». Але як кадровий військовий генерал-лейтенант вважав за необхідне мати для цього наказ військового лідера Центральної Ради С. Петлюри. «Я нічого не приховую, – говорив Скоропадський, – і хочу лише робити велику державну справу, а не авантюру самочинними виступами, при яких звичайно на третій день люди голодують, як це відчувається з частинами дрібними, прибулими до Києва, це дезорганізація, а я хочу організації. В іншому я з ними згоден» 43.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила Українську Народну Республіку в складі федеративної демократичної Росії. А 10 листопада Мала Рада видала постанову «Про загальне керівництво чинностями властей по охороні революції» з покладанням цих функцій на уряд УНР – Генеральний Секретаріат. Одночасно при Головному начальнику Київського округу утворювалася спеціальна комісія, яка тепер мала затверджувати всі його розпорядження. До її складу увійшло по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради ІІІ Українського військового з’їзду, Київського міського самоврядування. 13 листопада при Генеральному секретарстві внутрішніх справ (таку назву отримало з 1 листопада 1917 р.) на чолі з В. Вин­ниченком була утворена «особлива комісія з представників відомств, до яких перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні» 44. Їх було по одному від секретарств військових, земельних, продовольчих, судових справ, шляхів та національних справ. Безпосереднє керівництво роботою комісії здійснював товариш секретаря внутрішніх справ Л. Абрамович. Склад комісії відповідав дотриманню еклектичної військово-охоронної концепції Центральної Ради. Вона передбачала створення територіально-міліцейських формувань, що мали боронити як зовнішню, так і внутрішню безпеку України. Слід зазначити, що розробка цієї концепції базувалася на попередньому вивченні цього питання, яким безпосередньо займався комісар Центральної Ради А. Певний 45.

Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні – влітку 1917 р. спонукали населення до пошуку порятунку від анархії і криміналу власними силами. Якщо в містах і містечках утворювалися бойові дружини, які незабаром були підпорядковані органам міліції чи влилися до червоної або чорної гвардії, то в сільській місцевості розгорнувся козацький рух.

«Реальне здійснення ця ідея отримала вперше в Звенигородському повіті, коли якийсь Гризло в червні місяці (1917 р.) почав засновувати козацтво, потім ці козацькі організації створювалися і в інших місцях, головним чином на Київщині, – згадував П. Скоропадський. – Спочатку це козацтво не переслідувало цілком певних соціальних цілей, створювалося воно, головним чином, для підтримки порядку, крім того, селянська молодь, та й літні люди, охоче приєднувалися до козацтва заради шапок з «китицею» і «жупанів». Більш усвідомлені захоплювалися картинами минулого» 46.

Офіційну увагу козацькому питанню було приділено 8 вересня 1917 р., коли на засіданні Генерального Секретаріату з цього приводу була розглянута доповідь С. Петлюри. Урядовий погляд на козаків був неоднозначним. Більшість делегатів з’їзду комісарів п’яти українських губерній, що відбувся на початку жовтня, ухвалила резолюцію «Про вільне козацтво». Вона вимагала від Центральної Ради припинення озброєння «некультурної та неорганізованої людності, яка має нахили йти за брехливою агітацією», а вже створені організації Вільного козацтва – роззброїти і розпустити 47.

Таке рішення було спричинене тим, що козацтво почало набувати, залежно від майнового цензу командирів його підрозділів, різного політичного забарвлення і в своїй діяльності у забезпеченні правопорядку не завжди керувалося принципами законності. За спогадами П. Скоропадського,

«були чисельні козацькі організації, хоча б на Полтавщині, які складалися з хліборобів, переважно заможних, а цей сорт людей не можна звинуватити в надлишковому соціалізмі. Разом з цим інші сотні набували вже обрисів старих гайдамацьких організацій. Все, таким чином, залежало постійно від того, хто стояв на чолі частини: будь-то сотня, полк чи кіш. Люди в більшості випадків спочатку були не розпропаговані, і їх можна було направити будь-яким шляхом» 48, – писав майбутній гетьман.

Але, не чекаючи урядового схвалення, в жовтні 1917 р. козацтво самоорганізувалося на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині. 2 000 делегатів від 60 тис. козаків обрали Генеральну козацьку раду – вищий орган управління, яка мала розташуватися в Білій Церкві. Почесним отаманом Вільного козацтва став М. Грушевський, головою військового формування – П. Скоропадський (на той час командир Першого Українського корпусу), наказним гетьманом – І. Полта­вець-Остряниця 49.

13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат затвердив статут «Вільного козацтва на Україні», тобто козацтво стало урядово визнаною офіцією. За мету його діяльності вказувалося на обов’язки «виконувати службу громадської міліції – зберігати лад та обороняти батьківщину і її уряд». Функціональними завданнями вільних козаків визначалися: «фізичний та духовний розвиток членів, піддержування спокою в краю, боротьба з дезертирством під час війни та охорона спокою, життя й майна громадян» 50. За цим Статутом козацтво мало територіально-військову організацію. Основною муштровою одиницею була сотня, поділена на чоти, які, в свою чергу, складалися з роїв, а ті – із зон (4–6 осіб). Посади сотників, чотарів, ройових, зонних були виборними. В межах волості сотні об’єднувалися в курені. В повіті з куренів створювався полк, а повітові полки в межах окремої губернії об’єднувалися в кіш. Посади курінної, полкової і кошової старшини теж були виборні. Але командири до сотника включно мали право тимчасово усувати від посад підвладну їм старшину. Таким же правом усунення користувався й генеральний секретар внутрішніх справ. Лише зміщення кошового отамана належало до компетенції Генерального Секретаріату.

Генеральний Секретаріат і місцеві органи управління мали й інші владні повноваження щодо вільних козаків. Про формування кожного козацького муштрового підрозділу, від сотні і вище, сповіщали відповідним місцевим народним управам і комісарам, які доповідали про це в Генеральне секретарство внутрішніх справ. Крім того, діяльність губернської громади Вільного козацтва могла бути припинена Генеральним Секретаріатом, інших громад – Генеральним секретарством внутрішніх справ або губернською чи повітовою (для територіально підлеглих міст, волостей, сіл) народною управою. Право на скасування громад мали й відповідні загальні збори. Щоб ухвалити таке рішення, потрібно було набрати 2/3 голосів.

Для встановлення більш щільного зв’язку між урядовими органами і козацьким управлінням з листопада 1917 р. у складі Генерального секретарства внутрішніх справ було створено спеціальний відділ Вільного козацтва. У самостійній правоохоронній діяльності козаків уряд вбачав можливості для порушення вимог законності. Тому громадський порядок їх муштрові підрозділи повинні були охороняти під керівництвом відповідного начальника міліції і лише в термінових випадках – своєї старшини. Козакам заборонялося робити арешти і труси без доручення адміністративних чи судових органів, процесуальні вказівки яких для всіх козацьких підрозділів були обов’язковими.

Слід також зауважити, що козаки охороняли громадський порядок безкоштовно і платні від держави не отримували 51. Варто це враховувати при оцінці ефективності правоохоронної діяльності Вільного козацтва. В сучасній науковій літературі наводяться свідчення й про те, що вільні козаки нерідко самі були порушниками закону, займалися грабуванням і вбивствами невинних людей. Безперечно, такі факти мали місце. Але, на наш погляд, за обставин гострої політичної конфронтації і боротьби різних сил за владу в Україні наприкінці 1917 р. визначати, хто з них скоїв більше незаконних вчинків, – марна справа. У той час охороняти правопорядок у чистому вигляді було неможливо. Його захисниками себе вважали як міліціонери і вільні козаки, так і червоно- і чорногвардійці. І, звичайно, вжиття примусових заходів набувало політичного забарвлення. Досить красномовним з цього приводу є відоме ленінське висловлення:

«Багатії і шахраї – це два боки однієї медалі, це два головні розряди паразитів, зрощених капіталізмом, це – головні вороги соціалізму, цих ворогів треба взяти під особливий нагляд всього населення, з ними треба розправлятися при найменшому порушенні ними правил і законів соціалістичного суспільства безпощадно» 52.

При розпочатій Раднаркомом РСФРР в листопаді 1917 р. поки ще не оголошеної війни проти України Центральна Рада зарахувала до потенційних зловмисників і побічників РСДРП(б). Проте слід зазначити, що міліція і вільні козаки роззброювали анархо-більшовицькі збройні загони і збільшовизовані військові частини здебільшого без насильства. Лише 1–2 грудня було придушено збройний виступ Червоної гвардії в Одесі. Тоді ж на засіданні Малої Ради В. Винниченко повідомляв про 11 тисяч російських солдатів, відісланих додому без насильства «у звичайних для ешелонів вагонах». Водночас Генеральний Секретаріат 4 грудня у відповіді на ультиматум Раднаркому РСФРР наголосив, «що на території Української Народної Республіки влада належить до демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть подавлятися тією ж силою» 53.

Подальша боротьба в Україні увійшла в площину військових дій після того, як російські війська під командуванням В. Антонова 8 грудня 1917 р. вдерлися до Харкова. Сюди ж переїхали більшовицькі делегати з’їзду Рад з Києва, де вони не отримали більшості. В Харкові через три дні почав працювати свій Всеукраїнський з’їзд Рад, який 12 грудня постановив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». 17 грудня його Центральний виконавчий комітет утворив радянський уряд – Народний Секретаріат. ЦВК Рад доручалося «негайно розповсюдити на території Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації» 54 (Російської – О.Т.). Відтепер стали існувати два державні утворення, які намагалися розповсюдити свою юрисдикцію на територію всієї України.

Отже, Центральна Рада, оголосивши 7 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі себе спадкоємницею влади Тимчасового уряду в Україні, стала проводити самостійну правоохоронну політику. Вона полягала: по-перше, у створенні на основі демократичного представництва спеціальних органів з особливими повноваженнями, на які покладалося згуртування всіх верств населення України в народний фронт для захисту досягнень Лютневої революції, а також і мобілізація ресурсів для забезпечення цього захисту; по-друге, у вдосконаленні організаційно-штатної структури і кадрового забезпечення органів місцевої міліції; по-третє, у формуванні добровольчих збройних підрозділів козацького походження з функціями охорони громадського порядку, підпорядкованих відповідним начальникам міліцейських органів.

Історичний розвиток України свідчить, що така правоохоронна політика могла б мати успіх. Але політична конфронтація між Центральною Радою і РСДРП(б), а згодом й війна з Раднаркомом Росії завадили втіленню її в життя. Збройні виступи, мотивовані політичними гаслами, створювали умови правового вакууму, підривали підвалини законності, робили можливими самосуди й безкарне життя відверто кримінальних елементів. Разом з тим доцільно зауважити, що відсутність дійового централізованого керівництва міліцейськими органами і бюджетного фінансування праці з охорони громадського порядку, зокрема вільних козаків, були серйозними прорахунками уряду Центральної Ради, які значно знижували ефективність її правоохоронної політики в 1917 р.

§2. Охоронні осередки УНР і радянських «південних республік»
наприкінці 1917 р. – у квітні 1918 р.

Захопивши наприкінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді, проводирі більшовиків відразу ж оголосили про мирну зовнішню політику. У «Декларації прав народів Росії», ухваленій Раднаркомом 2 листопада, було підкреслено право націй на самовизначення і відокремлення. Разом з тим на міжнародній арені Раднарком Росії почав діяти від імені всіх народів колишньої імперії. 15 листопада В. Ленін і Л. Троцький підписали звернення до воюючих країн з пропозицією про встановлення військового перемир’я для укладення загального демократичного миру без анексій і контрибуцій. Звичайно, що такі умови проігнорувала сильніша сторона – Антанта, а слабша – Четверний союз – відразу відреагувала. 2 грудня у Брест-Литовську між делегацією Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини було досягнуто домовленості про перемир’я до кінця року 55. Це дало можливість РНК Росії зосередити увагу на її військовій експансії в Україну під гаслом братньої допомоги українським трудівникам. Військо наркома В. Антонова за підтримкою Червоної та Чорної гвардії Донбасу, Харківщини і Катеринославщини протягом грудня захопило східні українські губернії, а в першій половині січня 1918 р. – Полтавщину і Чернігівщину, наблизилось до Києва. Йому допомогли збройні повстання Червоної гвардії у Катеринославі, Одесі, Миколаєві і, зокрема, в Києві. 26 січня тридцятитисячна російська армія М. Муравйова захопила Київ.

Радянські «правоохоронні» органи. Протягом січня – першої половини лютого 1918 р. влада на більшій частині території України перейшла до радянського Народного Секретаріату. 24 січня його народне секретарство внутрішніх справ оголосило, що «жодне розпорядження, яке надходить від скинутої Центральної Ради, не повинне виконуватися», а ті, хто порушить цю вказівку, «будуть визнані ворогами вільного народу України». Через три дні Народний Секретаріат оголосив про скасування посад губернських, повітових і міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Тоді ж спеціальною постановою уряду радянської УНР були визнані недійсними старі судові, прокурорські і слідчі органи. Таким чином була створена можливість для безперешкодних дій надзвичайних більшовицьких органів.

Ще 18 грудня 1917 р. при ЦВК Рад України у Харкові виник Крайовий військово-революційний комітет по боротьбі з контрреволюцією, який поєднував адміністративні та каральні функції. За його зразком на території, підвладній більшовицьким Радам, ними створювалися місцеві ВРК. 28 січня 1918 р. ВРК на чолі з А. Івано­вим виник у Києві. Але на другий день виконком Київської Ради підкреслив, що функції цивільного управління ВРК виконує тимчасово і надалі передасть їх різним комісіям Ради та відділам виконкому. За собою комітет залишить лише охорону міста і боротьбу з контрреволюцією. Це сталося 16 лютого, коли замість Київського було створено Всеукраїнський ревком, який наполіг, щоб всі «районні» ВРК здали йому справи не пізніше 21 лютого, а «провінційні» – встановили зв’язок для отримання інструкцій.

У цей час, крім ревкомів, було створено й інші надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, «трійки», «шістки», «сімки» та «дев’ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або безпосередньо Радами для збройного знищення політичних ворогів; їхні функції подекуди були тотожні штабам Червоної гвардії і наближалися до функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією 56. Для прийняття каральних рішень цими органами не було обов’язковим, щоб у діях особи існував склад злочину. Її винність визначалася не нормами права, а «революційною доцільністю» скоєних дій.

Досить показовою в цьому плані є Могилівська справа. В ніч на 5 лютого 1918 р. начальником Могилів-Подільської військової залоги Свистуновим під приводом термінової справи були викликані повітовий комісар М. Бочаров і начальник міської міліції А. Шестеров. У своєму штабі він показав викликаним папір із розпорядженням «Ревкому-VІІІ» за підписом якихось невідомих осіб про їхній арешт. Дві доби заарештованих тримали в окремій кімнаті військового штабу під вартою. А коли ті звернулися до ревкому з поданням про звільнення під поручництво чи заставу в 1 000 крб., які зібрали колишні співробітники Бочарова по земській управі, з ними зустрівся начальник юридичної секції ревкому В. Бєльгов, що відрекомендував себе комісаром юстиції. Останній повідомив, що через незручність їхнього утримання під військовою вартою і відсутність елементарних побутових умов арештанти переводяться до Могилевської повітової в’язниці. При цьому комісар додав, що за загальним рішенням ревкому їх хотіли вислати до Одеси, а потім на крейсер «Алмаз», що рівнозначно смерті, але йому вдалося переконати членів ревкому не робити цього. На запитання Бочарова, в чому полягає їхня провина, Бєльгов відповів, що склад злочину заарештованих ще не визначено. Про них збирають відомості для суду «революційного (комітету) трибуналу», який зараз тільки створюється. Заарештованим загрожує примусовий виїзд за межі VІІІ армії або заслання до плавучої в’язниці. Після розмови з комісаром Бочаров і Шестеров пробули ще три дні в повітовій в’язниці. Останнього згодом звільнили за підписом про невиїзд. Відносно ж Бочарова начальник в’язниці одержав розпорядження комісара Бєльгова про утримання під вартою до внесення застави. 10 лютого Бочаров сплатив заставу в 1 000 крб., про що отримав розписку Бєльгова, і був звільнений. Далі про долю грошей не відомо. 28 вересня 1918 р., вже за часів гетьманату П. Скоропадського, судовий слідчий В. Успенський порушив кримінальну справу відносно В. Бєльгова, який звинувачувався в самочинному оголошенні себе «комісаром юстиції» і привласненні грошової застави. З огляду на те, що у вказаний час В. Бєльгов був членом російської мирової делегації Х. Раковського, справа вийшла на урядовий рівень. 18 листопада 1918 р. міністр юстиції Української Держави звернувся до міністра закордонних справ з проханням допомогти у виклику колишнього «комісара юстиції» на допит. 11 грудня Українське МЗС надіслало йому відповідь про те, що «Бєльгов як дипломатичний агент, виконуючий політичні доручення Держави на чужоземній території, згідно з правилами міжнародного права користується дипломатичними привілегіями і відносно нього повинна бути застосована ст. 171 «Уложения о наказаниях» (тобто питання про притягнення члена іноземної дипломатичної місії повинно було вирішуватися шляхом дипломатичних зносин з його урядом. – О.Т.). Крім цього, МЗС сповіщало, що Бєльгов виїхав за межі України 57.

Наведені матеріали наочно ілюструють усвідомлення законності радянськими і гетьманськими урядовими установами.

У 1918 р. ревкоми намагалися вирішувати «юридичні» питання подекуди й зовсім самостійно. Цей факт не приховували радянські історики права.

Вони зазначали, що «на відміну від ревкомів, які створювалися до більшовизації Рад, в ревкомах у цей період не було угодовців і дрібнобуржуазних націоналістів... У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і комісарам, які призначалися чи обиралися ревкомами, революційними штабами, а інколи й місцевими з’їздами Рад. Штаб Головкому В.О. Антонова-Овсієнка, Центральний виконавчий комітет Донбасу і всі інші революційні комітети систематично призначали комісарів для виконання на місцях завдань військових, продовольчих і по боротьбі з контрреволюційними елементами» 58.

Тому засоби виконання цих завдань значною мірою залежали від уявлення про законність повноважної особи.

Так, в ніч на 13 (26) лютого 1918 р. в Одеський готель «Лондон» увірвався загін матросів під проводом комісара Кондратенка, який показав адміністратору мандат за підписом одеського коменданта Гуреєва про те, що «на підставі розпорядження головкому М. Муравйова підлягають знищенню всі запаси вина і міцних напоїв». Матроси примусили сторожа віддати ключі від погреба, потрощили дорогий посуд, вилили на землю і забрали з собою унікальні напої вітчизняного і зарубіжного виробництва загальною вартістю 125 тис. крб. Сторожі було зауважено, що в разі знайдення після конфіскації ще вина, вона буде розстріляна. Тієї ж ночі до готелю з’явився новий «адміністратор» – рідний брат начальника Одеського надзвичайного штабу Шестопала. Під загрозою розстрілу він вигнав мешканців готелю і оселив там «безквартирних товаришів». За розпорядженням нового адміністратора з кухні до номерів віднесли страви, замовлені раніше іншими постояльцями, вартістю 2 528 крб. 80 коп. Загалом збитки готелю під час панування військ М. Муравйова і Румчемроду в Одесі склали 134 148 крб. 59.

Надзвичайні органи радянської влади визначали організацію і компетенцію установ з охорони громадського порядку. Радянських нормативно-правових актів щодо їхньої діяльності в Україні в 1918 р. видано не було. Єдиним керівним документом була постанова НКВС РСФРР від 28 жовтня 1917 р. «Про робітничу міліцію», яка не визначала конкретних організаційних форм міліцейських органів. Тому радянську міліцію тоді створювали за рішенням місцевих Рад, ревкомів і органів військового командування. Так, у Луганську згідно з постановою ВРК в листопаді 1917 р. міліцію було сформовано переважно з робітничих дружин заводу Гартмана. Для зміцнення особового складу Луганський комітет РСДРП(б) надіслав до її лав кращих комуністів. Наказом №2 від 3 січня 1918 р. військовий комендант Харкова і Харківського повіту зобов’язав міліцію вжити термінових заходів для охорони порядку і встановлення громадської безпеки. Згідно з його наказом міліціонери Харкова перевіряли виконання правил в’їзду і виїзду з міста, контролювали розважальні заклади, перешкоджали спекуляції харчами. До речі, зазначимо, що саме більшовикам, а не гетьману належить пальма першості в офіційному застосуванні позасудових санкцій за надзвичайним станом.

5 січня 1918 р. військовий комісар Бахмутського району А. Морель оголосив наказ про військовий стан. Всім особам належало протягом трьох діб з’явитися до його управління за дозволом на носіння вогнепальної зброї. Тих, хто ухилиться, чекав «військово-революційний суд». Комісар також попереджав, що «збройні напади каратимуться безпощадно на місці», а продаж спиртових напоїв – арештом на 3 місяці чи штрафом до 3 000 крб. як продавця, так і покупця. Наказом обмежувалося функціонування ресторанів, кав’ярень і чайних до 12 години ночі, встановлювався особистий дозвіл військового комісара на проведення святкових балів і театральних вистав, заборонялися будь-які зібрання на вулицях і вихід громадян без необхідності з помешкань після 24.00.

Протягом січня 1918 р. формування радянської міліції розгорнули свою діяльність у Катеринославі та Одесі. В міліцейських органах промислових районів України, робітничих центрів практично не залишилося колишніх співробітників Тимчасового уряду і Центральної Ради. На решті території України за браком часу більшовицькому уряду не вдалося зламати органи охорони громадського порядку, утворені після Лютневої революції. Тут дії Рад щодо існуючої міліції зосереджувалися на встановленні загального контролю за її діяльністю: арешти колишніх поліцейських і надсилання до міліцейських установ комісарів-комуністів з особливими повноваженнями. Подекуди функції міліції брала на себе Червона гвардія 60. За умови наявності більшовицьких військових залог і влади Рад існуючі міліцейські органи виконували їхні розпорядження. Непокірних чекала кара.

Так, у січні – лютому 1918 р., під час перебування у Вінниці 2-го гвардійського корпусу влада в місті належала виконкому Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, який відразу ж заарештував усіх членів міської управи і віддав їх під суд революційного трибуналу, обложив заможні верстви населення контрибуцією на 75 тис. крб., звільнив 39 в’язнів з повітової тюрми. Майно і зброя з військових складів були конфісковані, а до банків і державних закладів міста призначені надзвичайні комісари Едельштейн, Слуцький, Гишвалінер, Ісерзон, Рубінштейн, Ауселяк, Лешинський, Журавльов, Раскатов, Красноленський, Чубра, Блавацький і Антонов 61. Прізвища комісарів дають уявлення про національний склад більшовицького виконкому.

Для захоплення влади на місцях більшовики використовували й національні збройні формування, які під час наведення «революційного порядку» не відрізнялися ліберальним ставленням до місцевих мешканців.

Наприклад, «Раднарком м. Одеси і Одеської області» в січні–березні 1918 р. наділив міліцейськими повноваженнями, крім Червоної гвардії, особливого Болградського революційного загону, Охтирського гусарського полку, загонів Ради моряків, ще й збройні формування латиської, литовської, польської і єврейської військових організацій. У розпорядженні військової секції більшовицького Румчемроду другого скликання знаходився спеціальний «каральний загін». В охороні м. Одеси від контрреволюціонерів і злочинців брала участь «побудинкова організація», що також діяла під контролем Румчемроду і районних Рад 62.

Охоче виконували «правоохоронні» функції і чорногвардійці, яких більшовики використовували в той час як «авангардний загін революції», найбільш непримиренний до її ворогів.

Так, анархо-комуністку М. Никифорову В. Антонов призначив «начальником кавалерії Таврійської і Херсонської губерній» і видав їй кредит на 5 000 крб. для організації кінних загонів по боротьбі з контрреволюцією. В січні 1918 р. загони Н. Махна разом з червоною гвардією «ловили дезертирів» – на Кічкаському мості в Олександрівську грабували й топили в Дніпрі донських казаків, які поверталися з фронту додому 63. Натхнення анархістів у цій справі не мало меж. Навіть Надзвичайний комісар Раднаркому Росії Г. Орджонікідзе, надісланий Леніним для загального контролю радянського будівництва в Україні, не витримав і дав 22 лютого вказівку В. Антонову: «Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба її забрати звідти» 64. А в березні 1918 р. мешканці Єлісаветграда, обурені грабежами загонів більшовика Беленковича й анархістки Никифорової, створили загін самооборони й вигнали їх з міста 65.

Надзвичайний статус радянських «правоохоронних» органів практично не обмежував їхніх повноважень. Пролетарські міліціонери, комісари, коменданти й інші радянські уповноважені не були пов’язані в своїх діях ніякими законодавчими актами і могли виступати як у ролі відправників правосуддя, так і виконавців покарань. Щоб приховати цей очевидний факт, радянські історики права змушені були пояснювати його «зовсім не задовільним станом всіх засобів зв’язку».

Але вони не змогли не визнати, що, «хоча наприкінці листопада 1917 р. був вже опублікований «Декрет про суд №1» Раднаркому РСФРР, а 10 січня 1918 р. – постанова Народного Секретаріату України «Про введення Народного суду» від 4 січня, застосування цих законодавчих актів у практиці судового будівництва почалося значно пізніше, в багатьох місцях лише в середині лютого. За прикладом Петроградського військово-революційного комітету ревкоми України після перемоги збройного повстання і встановлення Радянської влади створюють слідчі комісії для боротьби з контрреволюціонерами... Самі слідчі комісії, як правило, не судили контрреволюціонерів, а доповідали про результати слідства Раді, яка виносила вирок. Але здебільшого до створення народного суду, відповідного вимогам законодавства, слідчі комісії тимчасово здійснювали функції правосуддя... В грудні 1917 р. і січні 1918 р. були поширені також суди, створені спеціально для розгляду однієї якоїсь конкретної справи на заводах і в загонах Червоної гвардії. На селі судові функції часто здійснювали сільські і волосні збори 66.

Про характер більшості вироків свідчить оголошення виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів Горлівського підрайону від 2 січня 1918 р.:

«Особи, які вчинили крадіжку чужого майна, негайно підлягають розстрілу. Особи, затримані при спробі прямо чи побічно надати сприяння контрреволюційній стороні, вважаються ворогами революційних військ і пролетаріату і віддаються негайно під розстріл. Особи, які розповсюджують провокаційні чутки чи збуджують в загальній масі робітників до дезорганізації, негайно будуть вилучені з середовища робітників і віддані під розстріл» 67.

При цьому слід зауважити, що в Україні Народний Секретаріат зовсім виключав можливість використання старих органів суду. На відміну від «Декрету про суд №1» РНК РСФРР, його постанова від 4 січня 1918 р. хоча й копіювала головні російські положення, але ж не передбачала вибору колишніх мирових суддів до народних судів. Цей інститут втрачав можливість виконувати свої функції.

Так, 20 січня 1918 р. голова Маріупольського з’їзду мирових суддів доповів повітовій земській управі, що через зайняття приміщення з’їзду військово-революційним комітетом і надзвичайні обставини в місті він не має змоги відправляти правосуддя. Тому справи, призначені на січень 1918 р., повинен з черги зняти. Голова прохав управу знайти нове приміщення для відкриття судових засідань у лютому 68.

Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. також відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень і вироків народного суду, хоча за «Декретом про суд №1» касаційною інстанцією вважався повітовий суд. Згодом Народне секретарство у судових справах почало ліквідувати й старі окружні суди. 23 січня було оголошено «Положення про революційні трибунали», в якому регламентувалася їхня організація і процесуальні форми діяльності. Але за свідченням радянських істориків права нові судові установи «на момент окупації України німецькими імперіалістами... ще не були повсюди організовані. Там, де вони були створені, вони не завжди організаційно оформлювалися і закріплювалися у відповідності з нормами вказаних постанов» 69.

Таким чином, старі органи юстиції залишилися осторонь виконання своїх прямих обов’язків – здійснювати правосуддя, наглядати за дотриманням законності і забезпечувати спрацювання її гарантій під час захисту правопорядку, а нові ще не сформувалися. Отже, наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. в Україні в місцях панування радянської влади були створені унікальні умови для червоного і чорного терору, які з «успіхом» використовували надзвичайні радянські органи під приводом боротьби з контрреволюцією.

На користь такого висновку і як приклад для порівняння більшовицького і гетьманського уявлення законності наведемо жовтневе 1918 р. подання товариша прокурора по 7-й дільниці до прокурора Херсонського окружного суду:

«Згідно з поданням від 28 вересня ц.р. за №2694 маю честь доповісти про нищевказане: 20 березня ц.р. Голова Дніпровського Мирового З’їзду Пробенко повідомив мені, що за отриманими ним приватними відомостями Мировий Суддя ІІ дільниці М.Х. Вулодимо заарештований загоном червоногвардійців в с.Чолбасах у своїй камері і вивезений в невідомому напрямку. В описуваний час в м. Альошках і у всьому Дніпровському повіті панували ватаги більшовиків. За день до зайняття м. Херсона австрійськими військами я дізнався, що Вулодимо розстріляний. Після поразки більшовиків під Перекопом поширились чутки, буцімто Вулодимо не вбитий, а утримується під вартою в Перекопській в’язниці. Тільки в середині травня до мене надійшли певні відомості, що Вулодимо був перевезений більшовиками в економію «Преображенку» в районі Чаплинської волості і там за економією розстріляний. У зв’язку з тим, що тільки на цей час у межах повіту настало деяке заспокоєння і була організована міліція, 22 травня я доручив Голові повітової міліції провадження дізнання. 26 червня мною було отримане дізнання, з якого очевидно, що Вулодимо розстріляний чотирма більшовиками за економією «Преображенка» і що перед розстрілом більшовики протягом двох діб тримали Вулодимо в економічному готелі, всіляко над ним знущаючись. Згодом економічний чабан Овчинніков, який проходив полем, побачив пагорб, з якого стирчав шматок тканини. Про цей випадок Овчинніков розповів в економії і висловив здогадку, що там, напевне, закопаний труп людини. На початку липня в економію приїхала мати небіжчика Вулодимо, яка за вказівками Овчиннікова розшукала пагорб в полі і в ньому виявила свого сина. Народні чутки вперто називали вбивцями селян села Чолбасів Івана Григорьєва, Бетера, Скрипниченка, Реву і Булого, але здобути будь-яких доказів проти них дізнання не дало змоги. На запитаннях під час дізнання господарка квартири Вулодимо в селі Чолбасах Анастасія Спільна, яка відкрила двері червоногвардійцям, які заарештовували Вулодимо, заявила, що вона нікого не знає. Під час провадження у цій справі попереднього слідства судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту, камера якого знаходиться в містечку Каховці, зазнав низку труднощів, головним чином через закриття земських поштових станцій в Каховці та інших місцях його дільниці. 2 вересня ц.р. мною отримані відомості про затримку Івана Бетера, колишнього більшовицького комісара в с.Чолбасах, який переховувався на ст. «Джанкой». У зв’язку з розташуванням цієї станції за межами України, в Криму, я терміново звернувся до німецького військового коменданта з проханням про сприяння в доставці вказаного Бетера в Альошківську в’язницю. 17 вересня Бетер був туди доставлений і нині утримується там і за іншими справами. У такому стані знаходиться зараз справа. Для визначення провини Бетера уявляється необхідним показати Бетера господарці квартири Вулодимо в с.Чолобасах Спільній і кільком особам з економії «Преображенка», які бачили червоногвардійців, що привезли туди Вулодимо. З цією метою всі ці свідки повинні бути викликані в м. Альошки, тому що надіслати Бетера до «Преображенки» через стан шляхів, по яких бродять злочинні ватаги, є дуже ризикованим, бо він легко може втекти або буде примусово звільнений своїми спільниками.

При обговоренні питання про виклик вказаних осіб до Альошок судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту вирішив звернутися з проханням до управляючого економією «Преображенка» про надсилання цих свідків на економічних конях; в разі позитивної відповіді він поїде в Альошки і особисто покаже Бетера, в залежності від чого й буде вирішене питання про притягнення Бетера у вказаній справі як звинуваченого. Інші учасники вбивства Вулодимо, на яких вказують народні чутки, сховалися і до теперішнього часу не розшукані» 70.

З огляду на вищенаведені факти зрозуміло, що більшовицьке «правосуддя» на початку 1918 р. не дотримувалося відповідних процесуальних прискіпливостей в кримінальній справі. Залучення радянськими владними установами до правоохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, керуючись лише класовим станом, сприяло не лише окремим злочинам, а й чисельним порушенням службової дисципліни тими, що мали бути взірцем її дотримання. В результаті звітів про перевірку представниками російського НКВС на початку 1918 р. установ, які відповідали за організацію правоохоронних органів, у Чернігівській губернії було викрито, що їхні співробітники «займаються кутежами й грою в більярд на досить великі суми». Чисельні порушення інспектуючий визначив і в Катеринославі, зауваживши, що «в кожній новій перебудові неминучі помилки й прорахунки, але в нас їх дуже багато» 71.

Таким чином, ми бачимо, що «тріумфальний поступ радянської влади» по Україні в 1918 р. не сприяв встановленню правопорядку, а зумовлював поглиблення анархо-кримінальної ситуації.

Військово-міліційні експерименти Центральної Ради у війні з Раднаркомом. Київський крайовий уряд, який з 7 листопада 1917 р. перебрав на себе решту повноважень петроградського Тимчасового уряду в Україні, відчував ворожість із півночі і піклувався про створення збройної протидії. У відповіді на Ультиматум Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат 4 грудня 1917 р. визнавав єдність фронту, який належав до військових дій російської армії.

Але зазначив, що «після того, як Совіт Народних Комісарів Росії зруйнував цей фронт внесенням в нього повної дезорганізації, після того, як більшовицькі частини оставляють позиції та оголюють фронт, Генеральний Секретаріат не находить спроможним виключно силами українських частин охороняти всю величезну лінію фронту. Через те він відводить з Північного та Західного фронтів українські війська на Український фронт (який об’єднав тепер Південно-західний і Румунський фронти)» 72.

Проте у складі Центральної Ради не було єдності поглядів щодо створення «активної оборони». Певна частина її керівників віддавала перевагу дипломатичним засобам. Вони намагалися делегувати своїх представників до Петрограда, щоб переконати російський Раднарком у недоцільності збройного протистояння Генеральному Секретаріатові. «Пацифістське» крило Центральної Ради зволікало з укладенням мирного договору з країнами Четверного союзу. 17 грудня воно домоглося відставки генерального комісара військових справ С. Петлюри, який був прихильником рішучої боротьби з російськими зазіханнями у справи України. 23 грудня було оголошено закон «Про одстрочку від призову на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» 73. Але після того, як російський Раднарком відкинув офіційну ноту уряду УНР від 24 грудня про умови перемир’я, в Центральній Раді стали превалювати міркування про необхідність створення власного війська і остаточного відокремлення від більшовицької Росії.

30 грудня 1917 р. секретар військових справ М. Порш виніс на урядове обговорення законопроект про формування української міліційної армії й організацію національних гайдамацьких корпусів. Після схвалення Генеральним Секретаріатом і палких дискусій в Малій Раді законопроект був прийнятий. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон про утворення народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу. Стара армія підлягала демобілізації і заміні народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Кістяк міліції повинні були скласти інструктори, які пройшли відповідну спеціальну підготовку і отримували службову платню. На їхні посади зараховувалися добровольці віком не молодше 19 років. Кадри інструкторів об’єднувалися у підрозділи і частини, які комплектувалися із закликаних місцевих мешканців. Для комплектування народної міліції визначалося три округи – Київський, Харківський та Одеський, куди пропорційно розподілялися інструктори 74. Така міліційна армія підпорядковувалася Військовому секретарству, яке мало виняткове право затверджувати на командних посадах інструкторів.

Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний Секретаріат розповсюдив військові функції й на українські утворення, що були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку.

У відозві до Вільного козацтва було зазначено: «У великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну, більшовиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно допомогти Українському Військові і українському правительству спасти свій край … од насильників-більшовиків» 75.

З прийняттям на засіданні Малої Ради IV Універсалу, що оголошував самостійність УНР, народному міністру військових справ і праці М. Поршу належало провести військовий закон у життя і сформувати на його підставі «осібну українську армію». Виконати це державне завдання спробував уже новий міністр військових справ І. Немоловський, котрий заступив на посаду 18 січня 76. Його діяльність була пов’язана зі спробами утворення сімбіозних охоронних підрозділів, які наділялися функціями, властивими і армії, і поліції. 25 січня Рада Народних Міністрів ухвалила заснування Вільного реєстрового козацтва, яке перебрало правоохоронні функції започаткованого в 1917 р. Вільного козацтва. Тобто добровільна народна міліція відтепер повинна була убезпечити державу як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів.

У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід повноважень по її керівництву до військового відомства. Завдання Вільного реєстрового козацтва полягало у внутрішній охороні повітів. Козаки і старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. крб. У справах внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії складали кіш 77. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали керуватися вимогами «Статуту дійсної Армії УНР», введеного в дію наказом військового міністра №1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і підлеглими, старшими і молодшими відтепер визначалася лише службовою посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами без всяких обмежень 78.

Домінування міліційної охоронної концепції відбивалося на урядовому ставленні до колишніх співробітників спеціальних служб і органів захисту громадського порядку. Курс Тимчасового уряду на залучення до роботи в міліції професіоналів за владних повноважень Центральної Ради було загальмовано.

Так, 19 грудня 1917 р. полтавський губернський староста за узгодженням з начальником Генерального штабу видав розпорядження про передачу архіву колишнього губернського жандармського управління губернській управі «для історичних наукових дослідів». Таким чином до загального користування потрапило 7 підвод документів. Серед них були секретні особові справи, відомості про засоби агентурної роботи, широке оголошення яких мало негативні наслідки для провадження в майбутньому оперативної діяльності 79.

Ілюзорність такого підходу до оборони країни зараз вже не викликає жодних підстав для дискусії. Демобілізація старої армії в умовах світової війни була пов’язана з надзвичайно напруженою діяльністю багатьох складових частин державного механізму, розбудова якого лише започатковувалася в Україні. Тому її оголошення в УНР спричинило нову хвилю анархії в існуючих військових частинах, що в свою чергу відбилося на стані громадського порядку.

17 січня 1918 р. острозький повітовій комісар доповів волинському губернському комісару, що «розпочався похід місцевого населення проти волосних земських управ. Більшою частиною заколотників є солдати, прибулі з фронту по демобілізації. Боротися з цим явищем нема ніякої можливості. Не допомагає ні виїзд агітаторів, ні виїзд членів Повітової Земської Управи» 80.

Розгорнутися і надати суттєвої допомоги уряду УНР ні в військовій, ні в правоохоронній галузі Вільне реєстрове козацтво не встигло. А залишена без достатньої урядової уваги штатна міліція, започаткована Тимчасовим урядом, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» 81.

Організація національної охоронної системи УНР. Охоронна концепція Центральної Ради зазнала певних змін з відновленням її влади на більшості території України, коли припинялися бойові дії і з’явилася реальна можливість для розбудови державного апарату самостійної держави. Після агресії проти УНР більшовизм став визначатися її лідерами як головний ворог української незалежності і демократії, тому боротьба проти нього перетворилася на мету Центральної Ради. В січні 1918 р. було визначено курс УСДРП і керівництва УНР: союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною, опора на їхні війська в Україні і посилення боротьби проти більшовизму.

У сучасній науковій літературі досить часто мусується питання про доцільність стратегічного вибору Центральної Ради в міжнародній орієнтації УНР. Ця проблема виходить за межі об’єкта нашого дослідження. Дозволимо собі лише зазначити, що не війська Антанти, а саме німецькі та австро-угорські частини окупували тоді західні етнічні українські території; що не Антанта, яка, сподіваючись на близьку перемогу, виступала палкою прихильницею «єдиної і неподільної Росії», а саме країни Четверного союзу припускали можливість укладення двостороннього миру.

У цьому контексті цілком слушно навести висловлювання в 1916 р. члена Львівського союзу визволення України А. Жука, яке, на нашу думку, характеризує й погляд на мир Центральної Ради в кінці 1917 р.: «Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й Німець не дасть, і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років нидіє. І чи це зробить Німець, чи хто інший – нам все одне аби тюрму розбито й аби наш народ найшовся в інших умовинах національно-політичного існування. Німці ведуть війну для себе, в ім’я власних інтересів. Не брали вони на себе ніяких «визвольних» задач, як це зробила Росія, і нам нічого не обіцяли» 82.

26 грудня 1917 р. нота Генерального Секретаріату УНР про участь представника України в мирних переговорах у Брест-Литовсь­кому була підтримана Центральними державами. Закріплення незалежності України дозволяло їм ліквідувати український і румунський фронти, послабити Росію і забезпечити постачання необхідного провіанту і сировини. Протягом січня українській делегації в Бресті вдалося досягти визнання низки умов свого уряду, які дозволяли вважати договір корисним для УНР. Зокрема, передбачалося залучити до територій, підлеглих юрисдикції української держави, Холмщину, скасувати для України воєнні контрибуції, домовитися про виведення після ратифікації договору німецько-австрійського війська з окупованих українських земель, вирішити питання про розрахунки за продовольчі поставки до Німеччини й Австро-Угорщини. Згідно з окремим протоколом від 20 січня 1918 р. ці країни зобов’язувалися компенсувати УНР збитки за харчі і сировину машинами і промисловими виробами за ринковими цінами 83.

У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір України і Центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської Америки «Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав» (1933 р.), де були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично встановленої Центральною Радою державної території була окупована військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії). Брестський мир змінив правовий статус військ центральних держав на території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності, крім українців, естонців, латишів, литовців, фінів, білорусів на території 780 тис. кв. км. з населенням 56 млн. 84. Радянська Росія формально визнала умови миру, але не збиралася погодитися з утратою територій колишньої імперії.

Кордони УНР у ст. 2 Брестського договору визначалися на заході такими, «які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни», на півночі – «від Тарнограда загально по лінії Белограй – Шебрешин – Красностав – Пугачів – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ – Каменець-Литовськ – Пружани – Вигоновське Озеро». Більш детально кордон тут мала встановити змішана комісія згідно з «етнографічними відносинами із углядуванням на бажання населення» 85. За тимчасовий кордон між УНР і РСФРР слугувала демаркаційна лінія, яка розмежовувала німецько-українські і російські війська. На 30 квітня 1918 р. вона пролягла через райони Могилева, Гомеля, Рильська, Білгорода, по Дону через Таганрозький округ і далі до Азовського моря. 4 травня було досягнуто угоди між Німеччиною, Україною і Росією про перемир’я на фронті і призупинення бойових дій 86. Південний сухоземний кордон УНР встановлювався по межах Мелітопольського і Дніпровського повітів, які разом з Бердянським повітом залишилися за Україною, а решта земель Таврійської губернії відійшла до державного утворення на Кримському півострові 87. Південно-західний кордон України з Румунією, яка з 13 січня 1918 р. окупувала Бессарабію, пролягав переважно по Дністру. Український уряд в заяві від 15 січня того ж року не заперечував проти дій румунської сторони 88.

Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної Української Держави. Підготовча робота у цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних зборів І. Гайдановський-Пота­пович, урядовці Міністерства фінансів Є. Тржеціцький, П. Андрієв, П. Покровський і А. Граціянський. Робота ради була плідною. Вже на першому засіданні (21–23 березня) було вислухано доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому «з метою захисту держави від спроб безмитного ввозу іноземних товарів, а рівно й вивозу тих українських виготувань землі і промисловості, які за уявленнями економічного характеру можуть підпадати під обмежені норми», рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів. Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з доповненнями від 1912 р., й інших нормативно-правових актів, виданих до 27 жовтня 1917 р., а також Загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних угод Росії, Німеччини і Австро-Угорщини 1894-1904-1906 рр. Митні операції обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх прибуваючих з-за кордону іноземних вантажів і поштових відправлень, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, які після догляду і укладення товарного опису відправлялися до Київської митниці.

Комісія відзначила, що складові приміщення митниць під час війни заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі продукти, металеві вироби тощо), більшість з яких потрібна населенню України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання загальним нарадам митниць права «звільняти від заборони товари, які зараз знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і були заборонені до імпорту через обставини воєнного часу, випустивши їх на внутрішній ринок».

4 квітня на засіданні комісійної ради було вирішено, що «для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною, Польщею або Німеччиною і по Чорному морю». Для здійснення цього завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку, існуючого в Російській імперії до 1898 р., коли кордонна охорона мала особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців 89. Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня було асигновано перші 100 тис. крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних установ було неможливим, доки мирний договір України з Центральними державами не увійде в законну силу, тобто не буде здійснено обмін сторін грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних справ УНР сповістило департамент Митних зборів 90. Згодом вирішення кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.

Крім нових напрямів охоронної діяльності, пов’язаних із влаштуванням зовнішньополітичних функцій уряду УНР, перспективи мирного життя відкривали Центральній Раді й інші оковиди щодо налагодження правопорядку всередині країни. Підсумки війни з Раднаркомом Росії примусили «творців УНР» вгамувати свою прихильність до ілюзорної військово-міліційної концепції і остаточно стати на позиції створення регулярної армії та штатної міліції з окремими, притаманними тільки їм, функціями. Переконавшись наочно, наскільки важливою є підтримка влади з боку збройних сил, Центральна Рада перш за все намагалася навести порядок у військовій галузі, тим самим одночасно вирішуючи й одну з правоохоронних проблем: суспільство позбавлялося чи не головного на той час криміногенного джерела – безконтрольних збройних формувань.

На початку березня реорганізований Генеральний військовий штаб (складався на той час з двох генерал-квартирмейстерств з оперативного і організаційного керування армією і трьох підвідділів: оперативного, розвідувального й закордонного) терміново почав здійснювати заходи з упорядкування існуючих в Україні військових частин 91. Міністр військових справ І. Немоловський 12 березня підписав наказ №1, який визначив перше регулярне з’єднання УНР – «Запорізьку дивізію Осібної армії» 92. Його кістяк склало військо отамана З. Натієва, який ще в грудні 1917 р. згуртував озброєне угруповання, що незабаром взяло участь у січневих боях у Києві на боці Центральної Ради. 27 березня новий міністр військових справ і в. о. міністра морських справ О. Жуковський своїм наказом під №124 розподілив «всі військові частини, інституції, установи і управління на дві категорії: 1) ті, що скасовані та продовжують своє існування і 2) частини і установи, що формуються знов». Як перші, так і другі повинні були терміново надіслати «відповідні відомості до Генерального штабу для затвердження і проведення по військовому міністерству». Було наказано «надалі визнавати існуючими тільки ті установи, що проведені і затверджені наказом Військового Міністерства». Відтепер всі призначення особового складу віддавалися до компетенції утвореного для цієї роботи Головного штабу, а призначення старшин, здійснені після цього наказу, вважалися недійсними. Не виключалася лише «можливість начальників окремих частин входити з проханнями по призначенню старшин по особистій їх рекомендації».

Разом з тим визначалося, що «всі військові частини, інституції, установи і управління, які постійно несли службу на користь і визволення Української Народної Республіки до сього часу, і всі військові частини, що були в поході, рахуються існуючими з часу їх сформування» 93. Тобто основним критерієм доцільності збереження військових частин стала їхня недавня бойова перевірка у війні з більшовиками. Це свідчить про те, що навчена гірким досвідом Центральна Рада тепер жадала, окрім військової допомоги союзників, мати власний збройний захист від політичних ворогів. З числа вірних їй збройних формувань військовим міністром того ж дня було наказано увільнити від служби лише студентів Українського Народного університету, а також розпустити окремий студентський курінь Українських січових стрільців, що зорганізувався в Києві «в тяжкі дні боротьби УНР з своїми ворогами – більшовиками».

Наступного дня О. Жуковський підписав додатковий наказ, де наполягав на беззаперечному виконанні урядових телеграм від 10 лютого 1918 р. про скасування всіх військових інституцій Румунського і Південно-Західного фронтів, Київського та Одеського військових округів. Він попередив військових начальників усіх рангів, що в справі демобілізації колишньої російської армії «ніяких відволікань не буде, ця праця повинна обов’язково скінчитися в зазначені строки. Всі військові особи усуваються з посад наказами їх окремих начальників, а коли таких нема, то ліквідаційними комісіями, або губерніальними та повітовими комендантами» 94.

Останній військовий інститут було введено на початку березня 1918 р. згідно зі спільним наказом міністра внутрішніх справ і військового міністра «Про утворення губерніальної і повітової влади» в «місцевостях, що оголошувалися на стану військовому або обложному». Губернські і підпорядковані їм повітові військові коменданти підлягали Військовому міністерству і діяли при забезпеченні громадського порядку паралельно з місцевими комісарами. Загалом нову українську армію планувалося розбудувати у складі восьми територіальних корпусів піхоти і 4 Ѕ – кінноти. Восени 1918 р. передбачалося здійснити призов новобранців до частин цих корпусів 95.

Відмовившись від міліційної системи побудування армії, Центральна Рада вдалася до зміцнення діючих штатних органів зі захисту громадського порядку. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва і передав передбачені на його утримання 130 млн крб. Міністерству внутрішніх справ і органам місцевого самоврядування на розбудову міліції 96.

Крім поточної роботи, міліціонерам належало також взяти активну участь у розшуку осіб, які вчинили злочини під час анархії і безладдя в Україні. 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української держави» 97. А 6 квітня було створено «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на місцях». До її складу увійшли 25 членів Центральної Ради. Комісія наділялася широкими повноваженнями щодо визначення осіб, винних у вчинених правопорушеннях і злочинах. Вона мала право видавати обов’язкові постанови, згідно з якими міністри УНР повинні були відряджати підлеглих урядовців для припинення неправомірних вчинків і провадження судових слідств, викликати на свої засідання всіх представників цивільної і військової влади для пояснень і надання документів 98. До забезпечення діяльності Комісії, крім міліцейських органів, залучалися прокурори окружних судів і судові слідчі, які визначали умови юридичної відповідальності на підставах «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (видав. 1885 р.) і провадили слідчі дії згідно з «Уставом уголовного судопроизводства» (видав. 1892 р.). На всій території УНР було відновлено діяльність органів юстиції і суду, існуючих до тимчасового встановлення влади Рад.

Разом з тим слід констатувати, що після повернення до Києва Центральна Рада залишилася вірною демократичним уявленням про законність і не вдалася до огульної кровожерливої помсти своїм політичним ворогам.

Перед нами журнальний запис наради від 8 квітня 1918 р. з питання про подальше функціонування Київського виправного арештантського відділення і Київської пересильної тюрми під головуванням в. о. комісара Головної тюремної управи А. Монкіна: «Сьогодні, крім Київського справительного відділення, на Україні – 7 справительних відділень, котрі також, як і Київське, з огляду на тимчасову незначну кількість в’язників пустують». Тому нарада вирішила закрити виправне арештантське відділення і пересильну тюрму в Києві, «які можливо було б скористувати по дійсному їх призначенню тільки більш-менш в далекій будичині в залежності від кількості в’язнів і, головним робом, в залежності від тієї системи кари, яка буде затверджена будучим карним кодексом (робітничі будинки)». За цим рішенням пересильних арештантів тимчасово перевели до Київської губернської тюрми, інших – до різних виправних відділень. Споруди і майно скасованих тюрем передали німецькій комендатурі, а службовців надіслали у відпустку на два місяці з утриманням платні 99.

Утворення більшовицьких «південних республік» та їхніх охоронних органів. На підставі військової конвенції УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, яку було укладено 18 лютого (3 березня) 1918 р., Центральні держави почали військові дії проти анархо-більшовицьких загонів В. Антонова-Овсієнка, призначеного Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами «південних» радянських республік. Щоб виправдати збройний опір радянських військ німецько-австрійському контингенту, який висунувся на територію УНР, Раднарком РСФРР вдався до запровадження в Україні штучних «буферних» державних утворень. Формально вони не визнавалися частиною державної території Росії, а тому могли, на думку більшовицьких вождів, приймати рішення про ведення війни за власним розсудом.

Першою «державою» такого типу була Донецько-Криворізька радянська республіка, утворена на території Харківської, Катеринославської, частини Херсонської губерній і частини районів Області Війська Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ тощо) з центром у Харкові. Її проголошення відбулося 27-30 січня на 4-му обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Сучасні дослідники вважають, що «основою утворення ДКРР став... економічний принцип державного будівництва», уявлення її керівників про Російську радянську республіку як федерацію економічно однорідних областей, а не національних радянських республік. Існуючий на той час ЦВК Рад УНР засновники ДКРР вважали «органом, паралельним обласному комітету». Але Народний Секретаріат виступав проти виділення Донецько-Криворізької області зі складу радянської УНР. Незважаючи на це, досвід виникнення ДКРР виявився корисним для ленінського плану утворення «єдиного бойового фронту проти навали з Заходу» 100.

4 березня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко отримав від В. Леніна шифрограму з вказівкою очолити командування всіма радянськими військами, які борються проти німецько-австрійських окупантів 101. Через три дні ЦВК Рад України оголосив заклик до об’єднання радянських республік Півдня Росії.

«В сучасний момент, коли об’єднана буржуазія, зокрема відкрито, як Центральна Українська рада і її новітні союзники – австро-німецькі імперіалісти, – зазначалося в декларації, – зокрема замасковано, як буржуазія російська, Дон, Крим та ін., загрожують роздавити робітничо-селянську владу України, при цьому України в межах ІІІ і ІV Універсалів, т.ч. й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську й Одеську радянські республіки, як раз тепер особливо необхідно щільне об’єднання всіх радянських організацій». Оголошувалося, що на цій окремій території «організується особливий Комітет по боротьбі з контрреволюцією із представників вказаних радянських республік», жодна з яких «не могла без відома і згоди уряду інших республік вийти з об’єднання й укласти таємні угоди». Комітет отримував «всю повноту влади по формуванню, організації і керівництву військово-технічними силами». В руках «загального головного командування», яке очолив «т. Овсієнко (Антонов)» зосереджувались «цілком і виключно» всі військово-оперативні частини. На 15 березня 1918 р. в Катеринославі скликалася конференція «південних республік», куди вони мали відрядити по два представники від кожного уряду 102.

Отже, оголошення про створення в Україні окремих радянських «держав» взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося відмінностями в їхній формі правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони, як і радянська УНР, були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного будівництва. Їхні «правоохоронні» осередки створювалися і діяли за загальною радянською схемою «органів по боротьбі з контрреволюцією». Декотрі з оголошених республік навіть не встигли створити власних урядових установ. Цілком слушними є зауваження сучасного дослідника Радянської Соціалістичної Республіки Таврида Ю. Дубка. Аналізуючи хід спільного засідання від 7 березня 1918 р. (в Полтаві) Народного Секретаріату і ЦВК Рад України, де йшлося про єдиний фронт Донецько-Криворізької, Донської, Кримської і Одеської республік, він наголошує, що «при цьому три останніх «республіки» ще тільки належало створити», і висловлює припущення, що на конференції в Катеринославі 15 березня представників Одеської і Донської республік не було зовсім 103. Це зрозуміло, оскільки державне «будівництво» в Одесі, Луганську і Старобільську практично обмежилося постановами цих міських Рад про оголошення себе «Радами народних комісарів» 104. Враховуючи цей факт, ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р.) прийняв резолюцію «Про державний устрій», яка розглядала «Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі радянські об’єд­нання – вільні міста і республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки» 105. Республіканська «хвороба» Рад в Україні набридла навіть вождям більшовизму. 4 квітня 1918 р. Й. Сталін зауважив: «Доволі грали в уряд і республіку, здається досить, час кинути гру» 106.

Лихоманні спроби Раднаркому Росії навесні 1918 р. втримати в Україні фронт виявилися марними. Новоутвореній Червоній армії не вдалося заподіяти серйозного опору регулярним німецько-австрійським частинам. За свідченням самих більшовиків, їх «знамениті війська були дійсно «авангардом» і втекли першими» 107. Наприкінці квітня союзники увійшли в Крим і Донську область.

Отже, спираючись на допомогу країн Четверного союзу, Центральна Рада перемогла у війні з Раднаркомом Росії. За мирних умов вона відмовилася від своєї правоохоронної концепції революційного періоду і започаткувала в Україні розбудову різногалузевого державного правоохоронного апарату, намагаючись дотримуватися при цьому загального демократичного курсу зовнішньої і внутрішньої політики. Але за браком часу, що був відпущений Центральній Раді історичною долею, період її владування не відзначився створенням загальної системи правоохоронних органів, спроможних забезпечити дотримання законності й усталення правопорядку в Україні.

§3. Анархо-кримінальна ситуація в Україні
як одна з передумов приходу до влади генерала П. Скоропадського

У попередніх параграфах йшлося здебільшого про організаційний аспект правоохоронної політики Центральної Ради в 1917 – на початку 1918 рр. Але для усвідомлення гетьманської концепції побудови охоронного апарату було б доцільним спрямувати погляд і на соціальні, економічні та політичні мотиви, які наприкінці квітня 1918 р. спричинили в Україні зміну форми державного правління. В цьому сенсі, на наш погляд, бажано зосередити увагу на ставленні Центральної Ради, в якої гетьман відібрав владну естафету, до істотних загальнолюдських цінностей, зокрема до приватної власності.

Земельна політика Центральної Ради. В нормативно-правових актах Центральна Рада неодноразово декларувала свою мету – розбудувати українську державу на соціалістичних засадах. Вже 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом було сповіщено громадян, що «віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі – касується». Генеральний секретар земельних справ отримав негайне завдання на вироблення закону про упорядкування земель, що ставали «власністю усього трудового народу, земельним комітетам, обраним народом». А Генеральному секретарству праці приписувалося «від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні» 108.

Невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя й в Україні. Оговтавшись через кілька днів, Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату терміново роз’яснити положення ІІІ Універсалу про земельну справу.

Було зазначено, що «право власності скасовується тільки на землі нетрудових господарств, інші землі, які б вони не були: чи то селянські, чи то козачі, чи якісь інші, остаються у власності теперішніх хазяїв». Підкреслювалось, що Універсал «не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже народне багатство та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства; ...тому добро всенародне передається під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів волосних» 109.

Але ці, недосконалі за юридичною технікою тлумачення Універсалу вже не змогли зупинити процес самочинної «соціалізації» (розподілу за трудовою нормою) землі – «джина було випущено з пляшки».

9 січня 1918 р. ІV Універсал Центральної Ради підтвердив її курс на «скасування власності й соціалізацію землі» й оголосив, крім того, встановлення «державно-народного контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим класам помагали експлуатувати трудові маси» 110. Земельний закон, затверджений Центральною Радою 18 січня 1918 р., поставив крапку у розв’язанні проблеми приватної власності на землю в УНР. Було узаконено, що «землі нарізуються земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам, які встановлюють правила порядкування доведеними їм землями з додержанням вимог цього закону». Норма наділення обмежувалася «кількістю землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства», а строки користування землею встановлювали сільські громади і товариства на підставі правил, розроблених земельними комітетами. Визнавалося, що «право користування може переходити в спадщину». Разом з тим встановлювалося, що «передача права на користування ділянкою землі можлива лише з дозволу громад і земельних комітетів» 111.

Закон викликав сполох суперечливих оцінок. Його з обуренням сприйняли не тільки поміщики, а й заможні верстви селянства, які складали на той час значну частину товаровиробників народного господарства України. Вони створили соціальний ґрунт для формування на селі збройної опозиції земельній політиці Центральної Ради. «Хліборобські» легіони, очолювані землевласниками, прагнули відібрати наділи, які роздали земельні комітети. «В багатьох місцевостях вони організовували ватаги пройдисвітів і зброєю почали стягати з селян контрибуції», – писав історик І. Нагаєвсь­кий 112. З іншого боку, кримінальні тенденції розповсюдилися і в середовищі найбіднішого селянства. Земельні комітети, які повинні були регулювати процес наділення бідняків землею, виявилися тут неспроможними.

Характерним прикладом цього є заява одного з орендаторів до голови Житомирського повітового земельного комітету на початку 1918 р.: «7 січня ц.р. в с.Краснополь відбувся волосний схід селян, на якому прийняте рішення: 1) вигнати надісланого Повітовим Земельним Комітетом інструктора для повного опису живого і мертвого реманенту, який знаходився в моїй економії; 2) ніякого опису не допускати здійснювати і 3) весь живий і мертвий реманент розібрати і роздати незаможному селянству с.Краснополь. Сповіщуючи про це П.З.К., прошу прийняти відповідних заходів, щоб передбачена П.З.К. опис змогла відбутися і захистити моє майно від пограбування». На заяві читаємо позначку голови повітового комітету: «Волосний земельний комітет! Прийняти всі заходи переконання для допуску по здійсненню обліку».

Тобто голова повітового комітету не мав у своєму розпорядженні примусових засобів для впливу на селян і міг звертатися лише до їхньої свідомості, що, зрозуміло, за тих обставин було просто сміхотворним. Подібні випадки були непоодинокі.

Ось доповідь голови Антопольської волосної управи до Острозького повітового комісара від 9 січня 1918 р.: «Анархія приймає все більші розміри; в пограбованих економіях місцеві селяни забрали самоуправно весь живий і мертвий реманент, позносили споруди і огорожі садиб, відібрана худоба і коні здихають з голоду. Перешкодити цьому злу місцева влада не може, тому що прибулі додому солдати, здебільшого зі зброєю, розповсюджують серед селян дух більшовиків, які жодних законів Тимчасового уряду і розпоряджень Центральної Ради не визнають, заявляють, що для місцевого населення обов’язкові лише ті розпорядження, які вони самі видадуть. Тому Волосна Земська управа і Земельний Комітет як органи, утворені не їх розпорядженням, ігноруються, а замість них в кожному селищі сільський комітет виконує функції і Земельного Комітету на чолі з сільським Комісаром, який обирається майже не кожний місяць» 113.

Селянська стихійна жага до розподілу панської землі не піддавалася контролю. Звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом. Характерним явищем на селі стала «отаманія». Створювалися окремі загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали людей, чим підривали авторитет влади і виявляли її безсилля 114.

Напередодні прийняття земельного закону, його противники попереджали Генеральне секретарство земельних справ, що «трудовий український люд ще не доріс до громадського порядкування землею; що на весну не тільки панські, а й селянські ниви лежатимуть пустопорожніми; що господарства культурні всі зводяться ні на що, добро розграбовується, а земельна колотнеча розгориться в бійку, і що взагалі не слід би думати зараз про скасування власності на землю» 115. На жаль, ці передбачення здебільшого збулися. Але, на наш погляд, Центральна Рада була неспроможна на той час проводити іншу земельну політику. Більш помірковане вирішення земельної проблеми в Україні, з огляду на оголошений ленінський декрет «Про землю», давало Раднаркому РСФРР зручні важелі для пропагандистської галасні серед селянства на свою користь. З документальних матеріалів стає відомо, що навіть цей суто соціалістичний за змістом земельний закон Центральної Ради більшість селян не сприймала.

16 січня 1918 р. інструктор Житомирської земської управи, який їздив для оголошення закону, доповів голові повітового земельного комітету, що після «роз’яснень стосовно законів Української Центральної Ради з земельного питання селяни с.Студенці заявили, що У.Ц.Р. вони не визнають і її законів не виконують, а Повітовий Земельний Комітет закидають вибухівкою і візьмуться за зброю». Під свист селян інструктор поїхав ні з чим. Він прохав вжити заходів до встановлення порядку і «переконання селян, що вищим органом правління, накази якого необхідно виконувати, є Центральна Рада» 116.

Про зимові події 1918 р. на селі київська газета «Последние новости» писала: «Это был не столько протест против экономического гнета помещичьего класса, сколько против культуры вообще, столь чуждой нашей темной, веками забитой й забытой «деревни». Костры из книг и фолиантов, портянки из ценных полотен, разгром образцовых ферм, имений, экономий и опытных полей, полное расхищение инвентаря сельскохозяйственных единиц, уничтожение породистого, племенного скота – таковы экзотически яркие штрихи недавно пережитой «жакерии»117.

Селянські захоплення торкнулися не лише панської власності. Сільські комітети не звертали уваги й на урядові роз’яснення того, що «право власності на землі, які знаходяться під ...копальнями, каменоломнями, заводами, фабриками, не касується» 118.

Так, 28 січня 1918 р. Маломишковецький сільський схід на Житомирщині виніс рішення про звільнення від посади управляючого місцевим винокурним заводом І. Бондаренка і обрання на його місце винокура А. Маркушина, який отримав повноваження розпоряджатися майном заводу від імені сільського комітету. У відповідь на це «Союз трудівників Червонських заводів і садиб», якому за земельним законом було надано право користування цим заводом, звернувся з поданням до Житомирського земельного комітету про вжиття термінових заходів для збереження всіх промислових підприємств «Червонської заповідної садиби Ф. Терещенка». Союз наполягав на поясненні сільським комітетам того, що вони «не мають права брати на облік цукрові та інші заводи і що винні будуть притягатися до кримінальної відповідальності». Водночас Союз звернувся до начальника повітової міліції за «перешкодженням самочинств і покаранням винних». Проте до відповідальності так нікого і не притягнули. Повітовий земельний комітет і земельна управа 10 лютого лише надіслали листи до Червонського союзу і Маломишковецького сільського виконкому, в яких пояснили, що дії першого правомірні, а другого – незаконні. Тому виконкому пропонувалося «вжити заходів до недопущення самочинних дій населення у відношенні заводу і його службовців». Дізнання співробітників міліції у справі теж результатів не дали, оскільки «імен і прізвищ загарбників ніхто не хоче виказувати, а всі говорять, що це все наше» 119.

Хижацьки знищувався в цей час і лісовий фонд України. Після повалення самовладдя на її території, крім приватних, знаходилися й ліси, які належали до відання Київської удільної округи колишнього Міністерства імператорського двору та уділів. Постановами від 16 березня і 14 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав весь скарб і майно, що були підпорядковані цьому відомству, до остаточного рішення Установчих Зборів державною власністю і передав управління землею і скарбом до Міністерства землеробства і державного майна, а підприємствами – іншим міністерствам відповідно до економічного призначення.

Восени 1917 р. уряд УНР почав прибирати справи з розпорядження лісовим фондом країни у власні руки. 16 листопада генеральний секретар земельних справ УНР М. Савченко-Більський надіслав до земельних комітетів доручення, щоб «тимчасово до видання постанов про ліси подбати про охорону всіх лісів від знищення і поруби». 22 листопада він, «з огляду на небажаність до проведення загальної лісової реформи в порядку законодавчім порушувати існуючі форми управління удільним майном», надіслав розпорядження до Управління Київської удільної округи про неухильне виконання відповідних постанов Генерального Секретаріату. Відтепер Управління належало до керування Земельного секретарства в повному складі. Воно повинно було надалі припинити будь-яку передачу маєтків російським установам Міністерства землеробства і державного майна і повернути до свого підпорядкування шість маєтків, які вже передали. Генеральний Секретаріат заборонив також Управлінню робити «надсилання грошей й других засобів до Російських Центральних Установ»120. Але ні урядові особи УНР (з 18 січня 1918 р. народний міністр хліборобства А. Терни­ченко, з 24 березня народний міністр земельних справ і харчування М. Ковалевський) 121, до відання яких належали лісові справи, ні місцеві земельні управи, ні земельні комітети не змогли вжити дійових заходів до охорони лісів. Кінець 1917 – початок 1918 рр. відзначився свавільним розкраданням лісового скарбу місцевим населенням. Постраждали ліси незалежно від форм власності на них. Малочисельна лісова сторожа (об’їждчики і лісники), яка згідно з російським «Уставом лесным» (вид. 1905 р.) повинна була безпосередньо охороняти ліси, також виявилась нездатною протистояти переважаючим шкідникам природи.

Так, 12 січня 1918 р. Херсонська губернська земська управа розіслала до підлеглих волосних і сільських управ, а також до земельних комітетів, Рад селянських і робітничих депутатів обіжник, в якому «з метою боротьби з хижацьким знищенням лісу і з спекуляцією у продажі лісових матеріалів» розпорядилася і прохала «накладати арешти на всі дрова і лісові матеріали, де б вони не знаходилися», за винятком тих, що належали законним установам і організаціям. Разом з цим було надіслано Тимчасову інструкцію по управлінню лісами Херсонської губернії. В ній зазначалося, що «земельні комітети, Ради, місцеві сільські комітети, управи і міліція в справі охорони лісів здійснюють лісовій адміністрації всебічне і повне сприяння». Сторожі належало складати про лісові порушення акти і передавати їх до земельних комітетів «для притягання винних до відповідальності і накладання грошових стягнень», зокрема акти про порушення на суму до 25 крб. – до волосних, інші – до повітових комітетів. Порубка лісу і лісові промисли було дозволено за рішенням губернської земської управи за встановленими квитками, які видавалися приватним особам лісничими чи їхніми помічниками. За самочинну порубку було встановлено таксу штрафів, передбачалися стягнення за потрави, свавільний випас і сінокоси. На підставі «Устава лесного» в Інструкції викладалися обов’язки і права об’їждчиків і лісників, підкреслювалася необхідність усім громадянам виконувати їхні законні вимоги. Відібраний ліс переходив у розпорядження земельних комітетів, яким належало сплатити 10% від його вартості особам, які затримали порушника 122.

Проте намагання владних установ УНР спинити лісові порушення виявилися марними. Існує безліч документальних матеріалів про свавільні порубки дерев і браконьєрські вчинки, які залишалися безкарними.

Зокрема, про це доповідали об’їждчики і лісники Каменецького лісництва у Києво-Подільське управління землеробства і державного майна навесні 1918 р. Вони прохали лісничого відрядити на допомогу лісовій сторожі для підтримки порядку хоча б 10 збройних козаків, яким гарантувалися розміщення і харчування 123.

Дійовій охороні лісів заважала нормативно-правова невизначеність управління лісовим фондом. 1 квітня 1918 р. Лісовий департамент, який створили в складі Народного міністерства земельних справ і харчування, сповістив губернські і повітові земельні комітети, що «основні органи управління лісами і використання лісів встановлюватимуться Лісовим Законом, а до того часу завдання Земельних комітетів щодо лісів повинне полягати, головним чином, у захисті лісів від знищення, а також в обороні налагодженого лісового господарства від всяких знешкоджень». Тобто урядовці УНР вже збагнули, що соціалістичним земельним комітетам не можна доручати управлінських функцій, бо це спричиняє анархію в лісовій справі. 24 квітня рада Лісового департаменту доповіла Міністерству земельних справ, що відсутність лісового закону, відповідних інструкцій і вказівок негативно позначилась на загальному стані лісового фонду країни.

«Дуже багато місцевих претендентів на керування державним лісовим майном і користуванням ним з’явилося по всій Україні. Порядкують в лісах, як в казенних, так і в інших, окрім органів державного лісоправління, ще й Земельні комітети, і не тільки Губерніальні та Повітові, а й Волосні, а також всілякі Сільські Комітети і самочинні Лісові комітети. Всякий Комітет свою компетенцію встановлює, як йому на думку спаде. Одводять лісові площі для нелісових потреб, для усадеб тощо... Ціни на ліс встановлюють в інтересах місцевого населення, отпускають ліс і по вільготних цінах, і безплатно, рубають ліс не по планах господарства, зміщають лісничих і настановляють на їх місце напівграмотних людей, захоплюють будинки і наділи лісових служачих, всякі прибутки за ліс розходжують на всяких комісарів та на утримання самих комітетів. Земельні комітети тримають на своїх депозитах десятки мільйонів грошей за ліс – в той час, як в розпорядженні уряду грошей зовсім нема» 124.

Отже, з огляду сучасної кримінологічної науки, яка серед причин погіршення криміногенної ситуації і зростання злочинності вказує в економічній сфері на «розбіжності, обумовлені принципом розподілу по праці», а в політичній сфері – на «протиріччя в організації влади і управління, протиріччя в забезпеченні законності» 125, можна дійти висновку, що вони були притаманні владуванню Центральної Ради.

Урядові пошуки розв’язання правоохоронних проблем. Соціалістичні ілюзії Центральної Ради і відповідні засоби управління Ради Народних Міністрів (так з 11 січня 1918 р. став називатися уряд УНР) не випадково відразу увійшли в суперечності із загальними уявленнями союзників про державне управління. Політики і військові з Німеччини і Австро-Угорщини, які внаслідок Брестського миру опинилися в Україні, були виховані в умовах беззаперечного панування приватної власності і ринкового господарства. Анархо-кримінальна ситуація в країні, навіть з поправками на воєнний час, була незбагненною для німецького менталітету.

Навесні 1918 р. під впливом військового командування союзників Центральна Рада вдалася до прийняття більш рішучих організаційних заходів із забезпечення громадського порядку в країні, але не змінила основ своєї соціальної політики. 21 березня на її розгляд було внесено проект доповнень до «Тимчасового положення про губерніальних і повітових комісарів», затвердженого Тимчасовим урядом ще 19 вересня 1917 р. В пояснювальній записці до законопроекту зазначалося, що «розруха і анархія, яка охопила всю Україну, вимагає рішучих і негайних заходів». Тому пропонувалося надати губернським комісарам право видавати обов’язкові постанови у справах, що стосуються порушення громадського порядку та спокою і державної безпеки, у випадку невиконання яких вони мали право вживати позасудових санкцій: накладати на правопорушників в адміністративному порядку штраф до 3 000 крб. або ув’язнювати на термін до трьох місяців 126. Стати законом за часів Центральної Ради цей проект не встиг, оскільки знайшов значну кількість противників серед її членів, які вважали його недемократичним. Втілив його в життя гетьман. І це свідчить, що німцям потрібний був рішучіший уряд, який би не відволікався на порожню балаканину, а вживав дійових заходів із державного управління в руслі загального політичного курсу Центральних держав в Україні.

Більше, ніж Центральна Рада загалом, це зрозуміли окремі урядовці УНР. Міністерства і відомства, не чекаючи нових законів, з оглядом на минуле російське законодавство, видавали накази, інструкції і розпорядження про вживання термінових управлінських заходів із забезпечення правопорядку на місцях.

27 березня 1918 р. в наказі за №125 міністр військових справ О. Жуковський зазначив, що «розруха на залізницях цілком залежить од виконання військовими офіціальними особами установлених правил, як при вимогах на перевіз, так і при самих перевозах». І тому «для непохитного виконання» вимагав від усіх чинів військового відомства керуватися положеннями «Общего устава Российских железных дорог», а у справах пересування військ і вантажів звертатися за розпорядженням до комендантів станцій, категорично забороняючи «пряме звернення військових офіційних осіб зі своїми вимогами до залізничної адміністрації». Міністр також наголошував, що «призначення комендантів залізничних участків і станцій, якими б не було владами, чи то військовими, чи то громадянськими, крім Начальника Військового перевозу України, категорично забороняється, і особи, котрі не виконують цього наказу, будуть притягнені до відповідальності аж до увільнення з посади і віддачі під суд» 127.

25 квітня Лісовий департамент Міністерства земельних справ видав «Тимчасову інструкцію по лісових справах».

В ній зазначалося, що «всі ліси України (казенні, бувши удільні, приватні, монастирські та інші) складають державний лісовий фонд Української Народної Республіки, який повинний бути непорушним, і тому ніяке повернення лісової площі для іншого нелісового користування недопустимо. Нелісові участки, що входять в склад лісових дач (пахотні, сінокосні, оселі, прогалини тощо), в тому числі і наділи лісових служачих, належать також до лісового фонду і безпосередньо не підлягають Земельним Комітетам. Земельні участки, непридатні для сільського господарства (піски, яри), також залучаються до лісового фонду».

Інструкція надавала повноваження з адміністративно-техніч­ного керування державним лісовим фондом лише органам лісового державного управління і вимагала «самовольні порубки у всіх лісах негайно припинити, для чого органи лісодержуправління та Земельні Комітети мають подбати про лісову сторожу, а порубщиків притягати до карної відповідальності» 128.

Для поліпшення стану громадського порядку до надзвичайних розпоряджень вдавалися й місцеві керівники.

Ось витяг із наказу канівського повітового коменданта від 12 квітня 1918 р.: «Наказую всім громадянам повіту негайно припинити всі бешкети і свавільні вчинки... В кожнім селі селяни мають свою власну владу в лиці народних управ та земельних комітетів, по вказівках котрих і мають проводити всі свої справи. Ніякі свавільні вчинки з розділом землі, її засівом, порубкою лісу, розділом інвентаря по економіях на продаж його не допускаю і за невиконання цього буду вживати збройну силу. Зброю негайно знести до волосних управ під розписку. В ті села, де різні бешкети та безвладдя не припиняться, мною негайно буде надсилатись військова частина українців і німців, котра буде содержуватись на кошти самих селян весь час, поки не буде встановлено повний спокій» 129.

При цьому підкреслимо, що комендант діяв на свій розсуд, не маючи керівного нормативного акта про оголошення надзвичайного стану в окремих місцевостях, який би регламентував порядок вживання збройної сили. В той час українське військове відомство навіть почало вже самостійно ліквідувати земельні комітети.

У відомостях оперативного відділу українського Генштабу «Про стан анархії і боротьбу з нею» на 16 квітня 1918 р. зазначалося: «На Київщині. – 1) Чигиринський повіт. Земельні комітети розпускають, повітові і сільські комітети розпущені. Обеззброєння повіту не зроблено за браком озброєної сили. 2) Канівський повіт. Земельні комітети розпущені. Польський корпус роззброєно німцями. Роззброєних поляків грузять на потяги і відряджають. Населення в повіті не вдалось обеззброїти через роззброєння поляків. 3) Звенигородський повіт. В ніч з 12 на 13 квітня пограбували склад демобілізованих частин, котрий охороняла комендантська сотня, яка сама врешті розбіглась. 4) Київський повіт. Бувший повітовий комісар відібрав від Земельного комітету 19 000 крб., котрі і передав земельній управі. Цілком роззброєна вся південна частина повіту. 5) Радомисльський повіт. Комендант і його помічник Мордалевич затримані за шкідливу діяльність. Одностайність праці з німецькими частинами налагоджена. Готуються нападки. В Радомисльський повіт для встановлення зв’язку з Києва відправлена залога. На Чернігівщині. 1) У Мглинському та Сурожському повітах панують більшовики, підбивають населення до бешкетів та проводять мобілізацію сільської людності. Інтелігенція, особливо українська, тероризована. У Мглинськ прийшло 200 анархістів, котрі грабують населення і стращають різаниною. Брянські робітники вислали на Мглинськ загін. В Сурож 13 травня прийшов курінь чорної гвардії. Комендант просить звернути на німців, аби вони посунулись до ж. ст. Почеп. У Сосницькому повіті не зовсім спокійно. Мандрівні розбишацькі банди зарізали дідича Товстолоба в його маєтку і спалили Крупецький монастир. На Андріївку наступила більшовицька банда в 45 осіб, котра перейшла вже в Кролевецький повіт. Місцевою міліцією заарештовано більшовицький дозор в 5 чоловік. У Конотопському повіті настрій щодо нової влади бурхливий. На Волині – спокій. На Поділлю. 1) У Балтському повіті йде агітація проти німців, зброї не здають і граблять ліс. 2) У Дипольському повіті настрій неспокійний. 7000 селян присягнули отаману Криворучці йти на Ямполь, де до них пристане ще 4000 чол. У Джурині селяни розібрали склеп зброї. У Гайсин прибув 30-й австрійський полк. На Херсонщині спокійно. Ст. Іловайская: непорозуміння робітників з хазяями, прохають прислати представників влади» 130.

З приходом в Україну німецько-австрійського військового контингенту Центральна Рада отримала реальну можливість для вгамування анархічних тенденцій в державному житті. Вже з початку березня на території, де розташовувалися військові залоги союзників, антивладні виступи і селянські бешкети починали вщухати. З перших днів тут було запроваджено режим жорсткого реагування на кожний вчинок, що виходив за межі розпоряджень німецького Вищого військового командування в Києві чи Австро-Угорської імператорської і королівської Східної армії в Одесі. Подекуди каральні заходи союзників були зовсім не адекватними провині і мали на меті загальне залякування населення.

Так, 23 березня 1918 р. в Одесі був прилюдно страчений на шибениці сімнадцятирічний А. Михайлов, якого звинуватили в тому, що він ніби-то хотів застрелити австрійського офіцера. Але, як згодом встановило розслідування, проведене Міністерством судових справ за спеціальною вказівкою Центральної Ради, юнак лише збирався здати за розпорядженням австрійців гвинтівку до їхньої комендатури і розстрілював перед тим набої на березі моря 131.

Не маючи на меті виправдовування каральної політики німців і австрійців, мусимо зазначити, що налякане населення окупованих районів навесні 1918 р. переставало чинити опір і українським міліціонерам при виконанні ними службових обов’язків.

18 березня голова Житомирського повітового земельного комітету на листі зі скаргою Озадовського волосного комітету про самочинні селянські пограбування економій в с.Рачках і Татариновці, що більше місяця не мала вирішення, нарешті зазначив: «Надіслати своїх представників для приймання пограбованного від начальника міліції». Тоді ж Волинський губернський комісар повідомив військового міністра, що «в Житомирському і Дубенському повітах настрій робітників і селянства стає задовільним, успішно ведеться боротьба проти більшовицької агітації, антивладних виступів не було. Цьому сприяє розташування тут штабу 7-го корпусу, комендантської пішої сотні і двох сотень січовиків» 132.

Про особливості діяльності української міліції в цей час нам стає відомо зі звіту її начальника в Острозькому повіті Волинському губернському інспектору міліції за березень – першу половину квітня 1918 р., який, у зв’язку з унікальністю свідчень безпосереднього учасника подій, дозволимо собі навести повністю із збереженням орфографії:

«Об’їзджаючи з загоном повіт для виконання обов’язкових постанов, а також Ваших доручень, довожу до Вашого відому, що мною навідані такі села: Розваж, Кургани, Волосківці, Водівка, Вільбовне, Солов’є, Нітішин, Кривін, Лисиче, Головні, Понора, Анопор, Шетеринці, Малий Скніт, Сосновка, Тодосівка, Великий Скніт, Должок, Клепачі, Майков, Пашуки, Дуліби, Гоща, Симонов, Томахів, Шкарівка, Тесів, Сіянці, Милятин, Мощаниця. Зазначаю, що майже в кожному селі мною збирались сходи, де рішуче вимагав виконання постанов, на це в багатьох селах одержував відповіді, що постанови уже проведені в життя. Де ще вони не виконані, мною давався трьохденний термін для їхнього виконання. Повинен зазначити, що в багатьох селах є зрозуміння сучасного моменту. В інших же селах хвиля большевизму ще панує. В деяких селах багато скарг на німецькі частини, де нема контакту німецьких частин з місцевими Земельними Комітетами, наприклад, в Должку, Майкові й інших селах, через що маєтки не взяті на облік і це нервує громадян. Цікавлючись земельним питанням на місцях, одержував відповіді, що всі поля, належні до весняного посіву, будуть майже всі засіяни. Непорозумінь пекучих по цій справі не зазначено. В зв’язку з обеззброєнням громадянства, то надії себе не виправдують. Частина зброї здана охоче належним владам, в деяких же селах по одні – дві рушниці та пістолетів відібрано. Безумовно, що ще багато зброї притаєно, яку незважаючи на обшуки, зараз не можливо знайти. Повинен зазначити, що, виконуючи постанови, громадянство дуже вороже відноситься до міліції, найбільш до резерву міліції. Не розпізнавши навіть, що це за загін, яка його мета, населення зустрічає виразами: «грабіжники», «хулігани», «барбоси» і т.п. Правда, по з’ясуванню завдання загону і загального становища Держави, громадянство в багатьох селах задовольнялося поясненнями і відношення змінювалося. Приїжджаючи в села, впровадив таку тактику: кликав місцевого Комісара, пропонував призначення ним по потребі понятих і міліціонерів розсилав на обшук. Правда, громадянство такою тактикою ображувалось, але по скінченню обшуків скликав по можливості сходи, яким зазначав неумістність спочатку робити сходи, позаяк це давало б можливість все належне до одібрання поховати, громада безумовно задовольнялась.

Особливий випадок стався в селі Майкові. Приїхавши до села і вживши попереду зазначену тактику, розіслав на обшуки. За декілька хвилин одержав доповідь Начальника Довжанської Волосної міліції із Пашуків, куди він був мною надісланий з 6 міліціонерами для заарештування прихованих винокурців, що там противляться і не допускають до обшуків. Я пішов з декількома міліціонерами туди. Прибувши на місце, виявив, що особливого нічого немає, наказав виконувати мої розпорядження далі. Не скінчивши справи тут, одержав нове донесення із Майкова, що там зібралася громада, пограбувала з возу складені на ньому відібрані речі, вимагає 1000 крб. якоїсь застави і хоче обеззброїти міліцію.

Почувши такі відомості, швидко з бувшими зі мною міліціонерами виїхав до Майкова. У Майкові застав громаду розбурканих людей біля залишившихся там міліціонерів. За для того, щоб можна було виявити становище ставшогося бешкету, необхідно було вилучити із натовпу заколотників за вказівкою вахмістра, який був весь час у Майкові, що я зробив. Під час вилучення з натовпу цих заколотників, громада здійснювала опір, на що мною виданий наказ міліціонерам взяти їх силою, а натовп розігнати, що теж було зроблено. Натовп розбігся по різним шляхам і підняв на нас із будинків стрілянину, зробивши до 7 пострілів. Побачивши таке становище, я наказав загону дати декілька залпів вгору, після яких все ж з боку Майківців було з кілька пострілів. На всі заклики до снуючої громади не опиратися і особливо не стріляти нічого не допомагало. Тоді мною був надісланий верхівець в Гощу до німецького Коменданта за допомогою. В час, коли виїхав верхівець, натовп заспокоївся і став сходитися до місця випадку, зрозумівши, що справа не жарт, прохав відпустити заарештованих і уже плакався на свій випадок. Зібравши більшу громаду, почав вести балачку про випадок і ультимативно пропонував негайно здати яку є зброю, та привести для заарештування по їхнім промовам самого головного заколотника Михайла Матвійчука, котрий в час заарештування других утік. Після моєї вимоги була здана тільки одна рушниця. Позаяк був пізний час, примушений був залишити Майков, але з наказом, що коли не будуть доставлені в Гощу рушниці, вранці загін за допомогою німців прибуде для поголовного обшуку, і з тим залишив Майков, забравши заарештованих. Вранці Комісар села Майкова доставив 6 рушниць, а про Матвійчука зазначив, що його в селі нема. Заарештовані приведені мною до Острога, передані Судовому Слідчому, по постанові якого вже сидять у в’язниці.

Другий випадок обурення був у селі Симонові, де, як Вам відомо, панувало тайне винокурення. Зазначаю, що особливого нічого не було. З початком обшуків майже в кожній хаті знаходили горілку в великій кількості, находилась горілка в хлівах, льохах і закопана в землю. Горілки виявлено майже до десяти відер. Більшість на очах громадян вилита на землю, а частина доставлена в Остріг для учинення експертизи, за для чого мною сповіщений Акцизний дозорець. В цьому селі становище було до смішного. Під час обшуку все село заворушилось, як при навалі татар. Бігали, ховали, самі били посуд і виливали горілку. Деякі проводирі теж присікувалися із різними запитаннями і висловлювалися, як то завжди бува, що минула свобода. По закінченню обшуку, був зібраний сход, де пояснена була мета мого приїзду і загальне становище.

В селах, де були Ваші доручення відносно розгрому маєтків, з’ясовував становище більшістю при сходах. Враження виніс від скарги дідичів, що вони, минуючи Волосні Земельні Комітети і Продовольчі Управи, звертаються до вищої влади тоді, як в деяких селах гроші за пограбоване збоже майно внесені в Продовольчі Управи чи Земельні Комітети. Правда, оцінка забраного самочинна, але гадаю, що в таких випадках необхідно посвідчення фактів насамперед Волосними Земельними Комітетами. Наприклад: «Селяни с.Милятина і Сосновки по заяві сходу гроші внесли до Волосної Продуправи».

Пограбовані ж речі, реманент в багатьох місцях звезені і взяті на облік, в де яких звезені, але ще не взяті на облік Волосними Земельними Комітетами. В с.Курганах майно бувшими Комітетами розподілене по своєму розумінню і гроші поділені по між селянами. Не маючи даних, що пограбоване, на яку суму, а головне відсутність власників або уповноважених їх, не дають змоги, що би то не було зробити. Рахую, що в таких випадках необхідне повне розслідування, позаяк отряд тримати в таких місцях безкорисно. Взагалі ж в повіті відчувається в майже більшій половині населення заспокоєння» 133.

Наведені документи допомагають з’ясувати, що навесні 1918 р. слабкість державної організації правоохоронного апарату Центральної Ради певною мірою була компенсована військовим контингентом союзників. Але окремі підзаконні акти і розпорядження урядових установ УНР не могли призвести до докорінних змін у суспільному житті держави. Перед весняною сівбою союзників лякала насамперед законодавча невизначеність Центральною Радою інституту власності. Слід враховувати, що продовжувалася світова війна і досягнення в ній своїх стратегічних завдань залишилося для воюючих сторін головним чинником їхньої політики. Анархо-кримінальна ситуація, що склалася в Україні навесні 1918 р., не влаштовувала насамперед Німеччину, яка в умовах світової війни вбачала, що «німецька окупація України перетворюється на «безладний захід» з одним лише наслідком: руки Німеччини будуть зв'язані на Сході, тоді як військо буде потрібне на Заході» 134. Це примусило німецьке Вище командування в Києві самому вдатися до «нормативного» регламентування посівної кампанії в Україні. Отже, соціалістична Центральна Рада винесла собі вирок. Ухвалена нею поправка до земельного закону про те, що ділянки розміром до 30 десятин не підлягають «соціалізації», вже нічого не могла змінити 135.

«Хлібний» союз УНР та Центральних держав. Німецький посол у Києві Мумм напередодні гетьманського перевороту писав:

«Генерал Гренер як начальник штабу групи армій Ейхгорна, наскільки це було можливим, намагався вирішити цю квадратуру кола. Розпорядження фельдмаршала з питання про весінню сівбу було першим принциповим втручанням в місцеві справи. Воно виправдовувалося необхідністю обробки землі, як для самої України, так і для Центральних держав. В тому вигляді, в якому це розпорядження в кінцевому рахунку було опубліковане, воно було відредаговане так, щоб максимально пощадити місцевий уряд. Останній загалом з цим примирився, але безвідповідальний парламент почав протестувати. Що буде далі – покаже час. Я не пророк. Зміна уряду сама по собі не була б нещастям, але немає підходящих спадкоємців. Враховуючи можливі збудження в країні, які, зрозуміло, повинні бути негайно і докорнно придушені, ми, мабуть, не маємо достатньо військової сили, щоб скрізь підтримувати порядок, крім того, я хотів би раніше дочекатися формального результату наших переговорів (ще не була підписаною економічна угода – О.Т.), який, мабуть, з’ясується в найближчі дні, тому що угоди з найважливіших питань, які обговорювалися в окремих комісіях, вже підписані» 136.

Тобто доля Центральної Ради вже була вирішеною, і німців на той час займали суто технічні сторони перевороту – форма майбутнього державного правління в Україні і урядові персоналії. Турбування ж Мумма з приводу недостатності військових сил, щоб повністю контролювати положення на окупованій території, було значно перебільшеним. За даними розвідувального відділу українського Генштабу в другій половині квітня чисельність німецького військового контингенту становила 300 тис осіб. З них перебувало в Таврії – 50 тис. осіб, в районі Катеринослава – 35 тис. осіб, Харкова – 65 тис. осіб, між Білгородом і Гомелем – 50 тис. осіб, в тилу на захід від Дніпра – 100 тис осіб 137.

У даному контексті досить слушним є пояснення свого нелегітимного приходу до влади самим Скоропадським:

«...тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лише одне: пам'ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не було б. Тим самим не було б Української держави, яка реально з’явилася на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства» 138.

Але введення безпосереднього військового управління Центральних держав в Україні їхні дипломати не вважали кращим засобом розв’язання проблеми. Тому на порядок денний і було поставлено питання про новий український уряд. Лише зручний уряд, здатний задовольнити насамперед продовольчі проблеми армій Четверного союзу, мав право на існування в окупованій ними країні.

Таким чином, для усунення з політичної арени Центральної Ради, яка своїм існуванням заважала військовим планам Четверного союзу, вже не лишалося ніяких перешкод. А українські парламентарі в цей час, замість прийняття необхідних економічних законів, вели палкі дебати щодо проекту Конституції УНР. Посилаючись на німецькі архіви, американський професор історії Василь Дмитришин наводить оцінку діяльності Центральної Ради з боку генерала Гренера, начальника штабу німецьких військ в Україні. Останній стверджував, що це був не уряд, а мішанина мрійників, ідеалістів і «katedersozialisten», які не користувалися в країні ні повагою, ні владою. Він вважав, що ставитися як до рівних до цього дискусійного клубу недосвідчених, жалюгідних політиків – означало б підірвати престиж окупаційних військ і зробити неможливою заготівлю продовольства від селян 139.

Про те, що саме продовольче завдання було для німецького військового контингенту в Україні головним, відверто свідчив і рядовий учасник тих подій, німецький польовий офіцер Ганс Типтур:

«Для нашої окупаційної політики земельне питання було також головною проблемою. Ми прийшли в цю країну і у нас не було ніякої причини напускати на себе вигляд служників абстрактної справедливості, нас зовсім не цікавило, що тут було порушене право. Наше завдання полягало лише в тому, щоб зі стану, який склався, без усяких труднощів здобути максимальну користь для себе. Те, що верства російських землевласників вважали себе позбавленими власності та пограбованими, що найвищі прошарки громадян відчували страждання, можливо було по-людськи зрозуміти, але це ні в якому разі не повинно впливати на наші політичні розрахунки» 140.

Німецька мета союзної угоди з Україною і оцінка дієспроможності Центральної Ради у забезпеченні виконання домовленостей майже збігалася з австро-угорською. Це, зокрема, ілюструє квітнева доповідь своєму керівництву представника австро-угорського Міністерства закордонних справ при командуванні цісарської армії К. Тауттмансдорфа:

«Повідомлення, які надходять з України, з кожним днем все чіткіше дають зрозуміти, що ми будемо примушені екстенсивно та інтенсивно вийти за межі сьогоднішньої військової присутності в країні, коли ми хочемо, хоча б приблизно, досягнути головної мети всієї цієї акції – заготівлі та імпорту необхідної кількості харчів для подальшого ведення війни і запобігання катастрофічних подій в нашому тилу. Ми обмежуємося нині військовою присутністю для вигнання військ більшовиків, а управління в країні віддаємо Центральній Раді та її органам. Який же вигляд має це управління? Чи здатний сьогоднішній режим – не будемо говорити про питання доброї волі – надати нам необхідні харчі або створити внутрішні умови, які б дозволили нам їх купити? Те, що Рада власними установами забезпечує заготівлю і транспорт, треба розглянути як виняток, оскільки в неї немає виваженої і добре функціонуючої організації. Це зміниться не скоро, оскільки Рада не має в своєму розпорядженні ні грошей, ні виконавчої влади (військ, поліції, судів, жандармерії), і ми не можемо усунути цей недолік, поки не почнемо застосовувати більше сили і не вийдемо за межі чистої окупації. Насамперед Раді заважає її власна програма. Провідною думкою керівної соціал-демократії є, з одного боку, відміна приватної власності на користь держави і одночасно, з іншого боку, притязання кожної окремої людини до держави на однакове досить безбідне існування. Наслідком є зупинка будь-якої економічно продуктивної діяльності. Ніхто не працює, оскільки ніхто не впевнений, що у нього залишаться плоди його праці, і кожен чекає від суспільства, що воно при необхідності потурбується про нього. Селянин обробляє лише стільки своєї недавно отриманої землі, скільки йому необхідно, щоб прогодувати себе і свою родину. Він навіть не знає, хто буде збирати врожай. Копальні і фабрики стоять, торгівлі немає. Загальна невизначеність, яка є наслідком не лише безпорадності уряду, а й неминучим результатом його програми, паралізує економічне життя» 141.

До питання про легітимність влади П. Скоропадського. Німецько-австрійська присутність в Україні тривалий час була головним козирем радянської історіографії у компрометації Центральної Ради і гетьмана. Після Другої світової війни вона з легкістю використала загальні характеристики політичного режиму фашистської Німеччини і значною мірою розповсюдила їх на попередніх земляків цих загарбників. Це сформувало у радянської людини стійкий психологічний стереотип не лише на рівні побутового світогляду, а й наукових уявлень про військовий контингент Центральних держав в Україні 1918 р., що відлунням відбилося на тих українських урядах, які підтримувалися тоді союзниками з Німеччини й Австро-Угорщини. Сьогодні, коли українці нарешті мають можливість знайомитись із загальнолюдськими уявленнями про світ, спробуємо поглянути на українсько-німецько-австрійські відносини того часу під дещо іншим кутом зору і поставити кілька риторичних запитань. Чи здобув хоч один народ Європи за наслідками Першої світової війни реальну державну незалежність без втручання в його внутрішні справи іноземних військ? Чи може країна, чия армія знаходиться на чужій території, керуватися переважно не своїми державними інтересами, а бажаннями населення окупованої території? Чи можна нині навести приклади зі світової історії про безкорисну (як в економічному, так і в політичному аспектах) допомогу однієї держави іншій? В цьому сенсі при дослідженні охоронного апарату гетьмана важливо враховувати насамперед не його німецько-австрійську залежність, а відповідність політичного, зокрема охоронного, курсу кінцевим цілям державної розбудови. Тому, на наш погляд, відмова генерала Скоропадського від запропонованої німцями влади, навіть за їхніх ультимативних вимог, була б не лише політичним безглуздям, а й національною зрадою.

Основні вимоги союзників до запланованого ними нового українського уряду остаточно було визначено на спільній нараді генерала К. Гренера та генерала П. Скоропадського 24 квітня 1918 р. Згідно з її рішеннями Україна повинна була відмовитися від власного війська, крім поліцейських частин, доки союзні війська будуть на її території; віддавати своїх громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських військово-польових судів; дозволити союзникам «огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій» (тобто санкціонувати їхні каральні дії на окупованій території); погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних» елементів і розпустити земельні комітети; скасувати заборону на торгівлю і вивіз продуктів харчування, для чого ліквідувати порайонні залізничні контрольні комітети і встановити загальний союзний і український урядовий контроль за вільною торгівлею із залишенням лише митного нагляду; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі; врегулювати відповідно до вже парафійованих угод фінансові і валютні питання 142. Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам, але ж у своїй більшості це й не ставило значних перешкод для розвитку власного народного господарства і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату, для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн.

Цікаво, що вимоги союзників до нового українського уряду майже збігалися з уявленням про соціально-економічний лад української держави представників національних торговельно-промис­лових верств, про що 27 квітня 1918 р. посол в Україні фон Прінціг доповів міністру закордонних справ Австро-Угорщини графу Буріану. Напередодні промисловці передали уряду В. Голу­бовича декларацію, в якій вказувалося, що «все культурне життя може розвиватися лише в правовій державі». Тому «всі урядові органи повинні бути вільними від політики і класової боротьби». Серед пунктів декларації йшлося: про необхідність правового забезпечення приватної власності, заборону свавільної націоналізації приватних підприємств, обмеження робітничого контролю лише питаннями професіонального захисту, дозвіл приватної продажі землі, вирішення податкових питань за участю сплатників податків, виважене врегулювання державної фінансової політики, звільнення від обмежень торгівлі, за винятком тимчасового нормування споживання за рахунок твердих цін, захист залізниці від постійного втручання профспілок, відновлення зруйнованих господарств. На завершення декларації підкреслювалося, що «вибори до Установчих зборів України проходили за надзвичайними умовами, тому вони не можуть відображати дійсне волевиявлення більшості населення» 143.

При цьому зазначимо, що на той час чимало селян і мешканців міст прагнули несоціалістичного уряду. Дослідники відзначають, що такі настрої були притаманні 20% населення України. Через делегатів хліборобського з'їзду вони «висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату» 144.

У зв'язку з цим постає питання про легітимність приходу до влади генерала П. Скоропадського. У нашому дослідженні це має значення для характеристики правомірності діяльності охоронного апарату гетьмана. Центральна Рада «уконституювалася», відштовхуючись спочатку від статусу громадського об'єднання, куди було делеговано представників різних верств населення України. Абсолютну більшість його на той час складало селянство, тобто хлібороби. То чому ж хліборобський з'їзд, на якому, до речі, були представники й інших верств населення, не міг «уконституюватися» як владна структура у час анархії і безвладдя в країні?

Діячі Центральної Ради одностайно стверджували, що на з'їзді були лише заможні, великі землевласники, і що якби не німці, то народ не дозволив би його проведення. Але ось що пише незалежна газета «Последние новости» від 29 квітня 1918 р.: «Съезд хлеборобов. Прибыло в Киев свыше 7 тис. крестьян-собственников, начиная с владения 2-х десятин (хіба це багато? – О. Т.). Заседание съезда происходит в помещении цирка, который тоже оказался недостаточно вместительным для всех делегатов. Николаевская улица представляет собой с утра любопытное зрелище. Улица оказалась запруженной крестьянами в свитках с сумками и узлами (чи одягалися так великі землевласники? – О.Т.). К цирку подойти нет возможности. Бесконечной лентой потянулась очередь через несколько ходов в цирк. На улице усиленный немецкий караул. Помещение цирка переполнено. Много делегатов осталось на улице. Мандатной комиссией выдано 8 тыс. делегатских билетов... Резолюции, привезенные делегатами, по уездам подписали 8 млн. хлеборобов».

Безумовно, коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним, навіть незважаючи на наведені матеріали. Якщо Центральна Рада була законним парламентом УНР, який був визнаний де-факто і де-юре на міжнародному рівні (Брестська угода), то, щоб його замінити, потрібно було б провести нові вибори чи всеукраїнський референдум. Проте чи правомірно застосовувати в даному випадку таку логіку?

Соціально-політичний, економічний, правовий стан України доводив, що в умовах революції і світової війни Центральна Рада, у складі якої не було єдності державотворчих поглядів, була неспроможна контролювати ситуацію в країні. Виникла нагальна потреба у більш ефективній моделі державної влади, яка б не гаяла часу на суперечки і пояснювання між самими парламентарями і різними гілками влади. Розрахунок П. Скоропадського був у тому, щоб у країні якнайшвидше запрацював закон як основа подолання кризових явищ у всіх галузях життя. Іншими словами, щоб закон беззаперечно виконувався. Кращого, ніж тимчасового поєднання законодавчої і виконавчої влади (Рада Міністрів ухвалює розроблений її відомством закон, а гетьман затверджує закон, який виконує Рада Міністрів і її відомства), він не бачив, оскільки не мав часу на розбудову демократичних інститутів. Як освічена людина, тверезий політик, генерал Скоропадський цілком враховував обставини часу, взявши на себе відповідальність за долю Батьківщини.

На наш погляд, він був далеким від лицемірства, коли звернувся у грамоті від 29 квітня 1918 р. до українського народу з такими словами: «Передбачаю всю трудність стоячої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби достойно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час» 145.

Певна річ, вирішальну роль в одержанні П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Лише сильна влада, на його думку, спроможна була змінити становище в Україні. Скоропадський при цьому добре розумів, що німців не цікавить її добробут. Але їхня військова присутність на українській території сприятиме втіленню в життя його власних поглядів на державно-правові засади, що унеможливить повернення ні російського більшовизму, ні українського соціалізму.

У своїх спогадах про першу зустріч з німецьким командуванням у березні 1918 р. П. Скоропадський зазначав: «Я пішов переконаний, що за таких умов треба розраховувати лише на себе, оскільки, можливо, та анархія в краї, яка існувала в той час, зручна для німців. Не прийшли ж німці, витрачаючи і кошти, і людське життя своїх солдатів, заради наших прекрасних очей або для відновлення поміщицьких маєтків, а, певно, для інших цілей» 146.

Таким чином, заінтересованість німецького командування у забезпеченні сприятливих умов в Україні для розв’язання проблем харчового постачання своєї армії була використана консервативно-поміркованими політичними силами для приходу до влади з метою здійснення несоціалістичної програми українського державотворення. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом – анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі. Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосовувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень.

§4. Гетьманська концепція побудови охоронного апарату і її нормативне забезпечення

Гетьманський переворот. Державний переворот в Україні 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровним шляхом. Колишніх керівників держави не було репресовано, а службовці державного апарату, крім вищої ланки, лишилися на своїх місцях. У день перевороту німецькою контррозвідкою були заарештовані лише управляючий Міністерством закордонних справ М. Любинський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС Ю. Гаєвський і військовий міністр О. Жуковський. Їх підозрювали у створенні таємної організації «Комітет Спасіння України», яка ставила за мету підготовку збройного повстання для усунення німецько-австрійського впливу на самостійний курс УНР 147. Привід викриття заколотників був використаний німецькою контррозвідкою для припинення засідання Центральної Ради.

Про ці події київські «Последние новости» надрукували: «Із зала засідання члени Центральної Ради були перепроваджені у сусідню кімнату, де німецький офіцер попрохав їх зберігати спокій і оголосив, що незабаром вони будуть звільнені. Між тим розпочався обшук у приміщенні Ради. Скриньки столів, окремі шафи були ретельно оглянуті, все, що там зберігалося – перевірялося. Через те, що ключі від деяких столів знаходились у відсутніх на випадок неділі службовців Ради, було викликано слюсаря, який зламав всі закриті скриньки» 148.

Після обшуку німці відпустили парламентарів по домівках. А тим часом прихильники П. Скоропадського взяли під контроль всі державні установи в столиці. Опір спробували чинити лише Січові Стрільці, які охороняли Раду. Під час короткочасної стрілянини загинуло троє гетьманців 149. На місцях урядовці УНР не чинили опору зовсім.

Так розповідав свідок про зміну влади на Волині: «Гетманский переворот в Житомире не сопровождался никакими насильственными действиями. Приехал толстый помещик, заказал в местной типографии грамоту и расклеил ее. Прибыл из Киева с мандатом гетмана Андро, и Волынский губерниальный комиссар Центральной Рады Куриленко спокойно сдал ему дела» 150.

Але, незважаючи на «оксамитовий» вигляд, формально нелегітимний шлях приходу до влади генерала Скоропадського спонукав його з перших днів існування проголошеної Української Держави турбуватися про швидку розбудову дійового охоронного апарату. Того ж вимагала необхідність ліквідації анархо-кримінальної ситуації в країні. Враховуючи «правоохоронний» досвід своїх попередників, гетьман розумів, що для досягнення цієї мети потрібні владні заходи як організаційного, так і законодавчого характеру.

Законодавчі чинники організації охоронної системи гетьманату. В руслі вимог німецько-австрійських союзників як замовників нової української влади прозвучали перші законодавчі акти гетьмана. Уже в його Грамоті від 29 квітня 1918 р. оголошувалось: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядження бувшого Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського, відмінюються і касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі-продажу землі. На економічнім фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простор приватного підприємства й ініціативи» 151.

Даним оголошенням Скоропадський сприяв подальшому розвитку інституту приватної власності, закладав підвалини своєї законодавчої діяльності, а для нового уряду ця теза окреслювала одну з найважливіших галузей охоронної діяльності – забезпечення відновлених прав власників і орендаторів.

Разом з тим слід зауважити, що проголошення урядового курсу на ринкову економіку означало кардинальну зміну державних ціннісних пріоритетів. За умов попередньої соціалізації, а подекуди й комунізації суспільного життя це неминуче мало спричинити опозиційний настрій до гетьманської влади в середовищі верств, які отримали найбільшу користь від революційного розподілу власності, що відбувався за принципом «грабуй награбоване». Таким чином, гетьманський уряд неминуче зіштовхувався з необхідністю вжиття непопулярних дій, зокрема адміністративного і кримінального примусу. Це відразу закладало зовнішню очевидність суперечності між його декларативними оголошеннями і засобами їхнього досягнення. А відтак, одразу робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних висловлювань.

16 травня 1918 р. «Державний вістник», офіційний орган уряду Української Держави, опублікував Закони про тимчасовий державний устрій України, де були оголошені загальні права й обов'язки «козаків і громадян Української Держави». Народу було гарантовано: захист від незаконного переслідування та арешту; неможливість суду або покарання за вчинки, не передбачені законом у час їхнього здійснення; недоторканність оселі і власності; можливість вільного вибору праці і місця мешкання, придбання і відчуження майна. Також було продекларовано свободу висловлювати свої думки, розповсюджувати їх друкованими або іншими засобами, але в межах закону; гуртуватися у спілки і громади з метою, що не суперечить законові; організовувати мирні, беззбройні збори. Серед обов'язків громадян вказувалося на захист Батьківщини, сплату встановлених законом податків, мита і на відбуття повинностей. Чи не відповідає це сучасним конституційним деклараціям України? До речі, зараз ми теж не маємо безболісних рецептів досягнення конституційних віх.

Забезпечити виконання громадянами Української Держави вказаних обов'язків і захистити їхні права повинен був гетьманський державний механізм, зокрема охоронний апарат як його складова частина. Новий український уряд було затверджено наказом гетьмана від 3 травня. Посаду отамана-міністра Ради Міністрів і одночасно міністра внутрішніх справ поєднував Ф. Лизогуб. Це відповідало традиційному урядовому устрою Російської імперії. Використання загальної моделі її державного управління, залишивши на території України старі осередки галузевого і місцевого апарату, Скоропадський вважав найбільш доцільним.

Міліційно-армійські експерименти 1917 – початку 1918 р. виявили неспроможність боронити напівгромадськими формуваннями ні зовнішню державну безпеку, ні внутрішній правопорядок. У той час П. Скоропадський був безпосереднім свідком, а певною мірою й учасником боротьби за громадський порядок в Україні. У рангах командира 1-го Українського корпусу, «Отамана всього козацтва», командуючого збройними силами Правобережної оборони України він керував затриманням фронтових дезертирів і покаранням мародерів улітку, роззброєнням анархо-більшовицьких частин восени 1917 р. Це дозволяло йому використати позитивний досвід правоохоронної діяльності і врахувати помилки. Тому за умов кризового стану держави найважливішим, на думку гетьмана, було не продовження ефимерних пошуків в охоронній галузі, а зупинка руйнації загальної системи діяльності охоронного апарату, побудованої на певних практичних досягненнях і усталених традиціях. Але, враховуючи негативне ставлення більшості населення до царських жандармських і поліцейських органів, каральних військових підрозділів, дзеркально відновлювати колишні російські силові структури в Україні було б не бажаним. Тому гетьманська охоронна концепція мала кілька магістральних напрямів.

В основу міжвідомчого розподілу урядових охоронних функцій Української Держави було покладено російський «Свод законов по предупреждению и пресечению преступлений» (вид. 1890 р.). В додатках до його першої статті зазначалося, що «вище направлення дії по охороні державного порядку і громадського спокою належить Міністерству внутрішніх справ. Вимоги його, до цієї галузі належні, підлягають негайному виконанню всіма місцевими начальствами. Всі відомства повинні здійснювати повне сприяння установам і особам, яким доручена охорона державного порядку і громадського спокою». При оголошенні у місцевості військового стану владні керівні повноваження переходили від МВС до головнокомандуючого чи командуючих арміями. Тобто гетьман намагався насамперед чітко відокремити функції армії і внутрішніх охоронних органів на підставі нормативного визначення їхніх дій у мирний і військовий час.

При цьому розбудову державної охоронної системи передбачалося здійснювати у взаємодії з союзниками і з оглядом на можливість безпосереднього залучення до боротьби з антивладними виступами німецько-австрійського військового контингенту. Дотримання вимог законності в ході діяльності всіх охоронних структур держави і застосування покарань згідно з існуючими законами повинні були забезпечити органи юстиції, суду і виконання покарань, система яких переважно залишалася протягом 1917–1918 рр. в Україні незмінною.

Отже, серед нормативно-правових актів, що мали впровадити в життя гетьманську охоронну концепцію, слід відокремити такі, що закладали організаційні основи і окреслювали функціональні повноваження охоронних органів і підрозділів; такі, що визначали підстави притягання порушників до юридичної відповідальності і регламентували процесуальні дії гетьманських охоронців; такі, що розподіляли компетенцію української і союзної влади в охоронній галузі.

Поліція. Основні сподівання у справі усталення громадського порядку в державі гетьман пов’язував з поліцейськими органами. В день оголошення урядового кабінету відразу ж за поданням отамана-міністра було призначено товаришів (заступників) міністра внутрішніх справ О. Вишневського і М. Вороновича. Останній відповідав за організацію поліції 152. Почалося термінове формування структурних підрозділів МВС. Поряд з департаментами міського самоврядування, страхування, біженців, головним управлінням військового обов’язку, управлінням у справі преси, українським телеграфним агентством з’явився департамент Державної варти. 18 травня 1918 р. гетьманом було затверджено тимчасову постанову «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Вже сама назва свідчила про державний статус охоронців. Відтепер постанова Тимчасового уряду про міліцію від 17 квітня 1917 р. і всі розпорядження Центральної Ради щодо міліції скасовувалися. Вартові «утримувалися на кошти Державної Скарбниці за рахунок авансу 10 млн крб., який було відкрито Міністерству внутрішніх справ згідно з постановою Ради міністрів від 13 травня 1918 р.» 153. Діяльність департаменту Державної варти у складі МВС визначалася «Сводом Учреждений государственных» (ст. 361, 362, ч. 2, т. 1, Св. Зак. Рос. имп.).

В основу формування центральних керівних і місцевих структур було покладено російський принцип розподілу і взаємодії загальних і політичних поліцейських підрозділів. Загальні підрозділи варти створювалися відповідно до «Свода Губернских Учреждений»
(ст. 633 – 849, ст. 861 – 1000, ч. 2, т. 1, Св. Зак. Рос. имп.) в губерніях і градоначальствах: Київському, Одеському, Миколаївському. Вони підлягали, як і резервні вартові дивізіони та сотні, губернським, повітовим старостам і міським отаманам. Функції політичної поліції виконували територіальні освідомчі відділи, що перебували в підвійному підпорядкуванні губернських старостів і міських отаманів, а також освідомчого відділу департаменту Державної варти.

Згідно зі «Сводом учреждений и уставов Путей Сообщения» були сформовані підрозділи залізничної варти департаментського підпорядкування (ст. 145 – 187, т. 12, Св. Зак. Рос. имп.).

1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову Ради Міністрів «Про утворення Управління Київського столичного отамана» 154. Цей чинник визначив окреме підпорядкування Київської варти. 9 серпня було прийнято закон «Про статут Державної Варти», в якому зазначалося, що її карно-розшукові відділи підлягають «Міністерству внутрішніх справ тимчасово до передачі цих відділів до відомства Міністерства юстиції». 13 серпня було затверджено окремий статут «Про організацію Департаменту Державної Варти» 155. 30 серпня з’явився тимчасовий «Статут про кордонні пункти Державної Варти» 156. Отже, гетьманська охоронна концепція не просто копіювала організацію поліцейських підрозділів Російської імперії, а значно розвинула їхню систему з урахуванням національних умов і особливостей часу.

Армія. Крім Державної варти МВС, за гетьманату виникли й інші охоронні інституції міністерської підлеглості, що також було зафіксовано на законодавчому рівні. Влітку 1918 р. П. Скоропадському вдалося отримати від союзників дозвіл на створення власної армії, підпорядкованої Міністерству військових справ. За законом від 24 липня 1918 р. «Про загальний військовий обов’язок» вона призначалася переважно для боротьби із зовнішнім ворогом. Проте не виключалася можливість використання українських військових частин у межах держави. В кожній губернії, за винятком найменшої Таврійської, розташовувався армійський корпус кадру. Рівномірною по території країни була й дислокація окремих з’єднань, підпорядкованих безпосередньо Генеральному штабу. По всій Україні діяло 108 військових повітових комендатур. У підлеглості комендантів також знаходились охоронні сотні, які в разі потреби мали протидіяти антивладним виступам 157. Організація службової діяльності і внутрішнього життя військових регламентувалася переважно статутами царської російської армії. Але гетьман вирішив внести певні зміни в «Устав по воинской повинности» з таким розрахунком, щоб «головна тяжба служби лягла на заможний клас». Він вважав це «єдиним засобом убезпечити себе від більшовизму». Крім того, Військове міністерство працювало над підготовкою власних статутів. Так, 10 серпня 1918 р. гетьман вже затвердив Дисциплінарний статут українського війська 158.

Органи економічної безпеки. Для уникнення економічної небезпеки Української Держави у загальному підпорядкуванні міністра фінансів знаходилися відповідні війська і охоронні установи, що мали особисту відомчу організацію. До них належали Окремий корпус кордонної охорони, органи митної служби і підрозділи фінансової охорони, які почали відновлюватися відразу ж після оголошення незалежності УНР за нормативно-правовими чинниками, що діяли раніше в Російській імперії. В кордонній і митній галузях охоронної діяльності гетьманський уряд продовжив уже започатковане кабінетом В. Голубовича. Як і раніше, організація кордонної охорони Української Держави здійснювалася на підставі «Правил об отдельном корпусе пограничной стражи» (вид. 1910 р.), а митної служби – «Устава таможенного» (вид. 1910 р.). У внутрішній службі гетьманські кордонці тимчасово керувалися й Статутом кордонної охорони, що був у квітні 1918 р. затверджений урядом УНР 159. До законодавчого затвердження готувалися нові Кордонний і Митний статути, але за гетьманату чинності вони не набрали.

Лісова охорона. До відання гетьманського Міністерства земельних справ за зразком його попереднього складу перейшла лісова сторожа. Її організація і система підпорядкування залишилися незмінними з часів царату. Скасувавши земельні комітети, гетьман повернув справу охорони лісів повністю у нормативне поле «Устава Лесного» (вид. 1905 р.), статті 51 – 85 якого регламентували права і обов’язки державної лісової сторожі, а статті 761 – 815 визначали стягнення та покарання за порушення лісових законів і порядок провадження справ за провинами і злочинами у лісовій частині. Лісовий департамент Міністерства земельних справ готував нові законопроекти, що мали запезпечити провадження загальної лісової реформи в Українській Державі, але вони не встигли дійти не ліше до гетьманського затвердження, а й до розгляду Ради Міністрів.

Залізнична охорона. За гетьманату серед охоронних органів міністерської підлеглості були й такі, що в нормативному відношенні зовсім не визначалися на законодавчому рівні. У підпорядкуванні гетьманського міністра шляхів Б. Бутенка знаходився Окремий корпус залізнично-технічних військ під командуванням генерал-майора О. Осецького. Так званий «полк залізничників» сформувався ще за часів Центральної Ради з безробітних залізничних службовців. Частина ця була неофіційна і не фінансувалась з бюджету. В квітні 1918 р. до її складу увійшли особи з числа залізничних міліціонерів. Міністр шляхів УНР Є. Сокович намагався використати військових залізничників для відбудування та охорони залізничних споруд, супроводжування вантажів і залізничних кур’єрів. Після гетьманського перевороту німці роззброїли полк, але П. Скоро­падському вдалося переконати генерала Гренера, що військові залізничники боронитимуть залізниці від більшовиків. Надалі гетьман намірювався підпорядкувати їх Військовому міністерству, тому правовий статус залізничної охорони окремо не визначався. Але реальне життя внесло в плани гетьмана свої корективи.

Скоропадський згадував: «Він (міністр шляхів Б. Бутенко – О.Т.) неодмінно хотів мати власну поліцію на залізниці. Рада міністрів, і особливо міністр внутрішніх справ, цього ні за що не хотіли. Я, не будучи достатньо ознайомлений з цим питанням, намагався вивчити його раніше, ніж прийняти сторону Бутенка або Міністерства внутрішних справ. В результаті охорона вантажів залишалася за міністром шляхів сполучення, а вся поліцейська служба знаходилася у віданні міністра внутрішніх справ» 160.

Тому організація і діяльність залізничного корпусу регламентувалася лише відомчими актами. 27 листопада 1918 р. міністр шляхів остаточно погодився передати залізничну охорону до складу Державної варти 161.

Тюремна сторожа. Гетьман пильну увагу приділяв нормативному забезпеченню тюремного відомства. Реформувати пенітенціарну систему Української Держави були покликані два закони – від 15 липня і 25 листопада 1918 р. Вони упорядкували штатний розклад центральних тюремних установ при Міністерстві юстиції – Головного управління місцями замкнення і Головної інспекції пересилення в’язнів, а також територіальних тюремних інспекцій і закладів всіх категорій. При цьому новий Тюремний статут залишив частково чинним російське «Учреждение министерств» 162 і абсолютно не торкнувся нормативного розпису тюремного режиму, що, як і за царату, визначався «Уставом о Содержании под стражею» (вид. 1890 р.), а для каторжних в’язниць – «Уставом о ссыль­ных» (вид. 1909 р.). Особливості режиму виховально-виправних закладів для неповнолітніх визначалися відповідним російським Положенням (вид. 1909 р.).

Отже, 7 із 14 міністерств гетьманського уряду (враховуючи військовий флот) мали власні збройні формування. Більшість з них були призначені для виконання спеціальних завдань з охорони громадського порядку, державного ладу, економічної безпеки країни і боротьби з антивладними виступами.

Національна гвардія. Крім охоронних озброєнь і установ міністерської підлеглості, за гетьманату існували й формування спеціального призначення, що постійно або тимчасово знаходилися в режимі особливого підпорядкування. Особливе місце в охоронному апараті гетьмана мали зайняти гвардійські частини, на які б не могли вплинути революційні настрої. 24 липня 1918 р. було затверджено закон «Про обов’язковість військової повинності і про заклик 5 000 чоловіків для комплектування Сердюцької дивізії» 163.

Внутрішні війська. Особливим військовим з’єднанням, яке повинно було вести боротьбу безпосередньо з «внутрішніми» більшовиками, гетьман вважав озброєне угруповання отамана З. Натієва. Наказом військового міністра УНР від 12 березня 1918 р. №1 воно було визначене як Запорізька дивізія Осібної армії. А наказ військової офіції УНР від 8 квітня №28 затвердив її переформування в окрему кінну бригаду, яку надсилали в Катеринославську і Таврійську губернію для війни з більшовиками. Після квітневого перевороту завдяки клопотанню гетьмана бригада Натієва стала єдиним українським з’єднанням, яке не розформували німці. Головним мотивом її збереження стала антибільшовицька спрямованість. Про це в листі від 8 травня український Генеральний штаб запевняв генерала Гренера. В оперативному відношенні з’єднання підлягало німецькому командуванню. Але український уряд за узгодженням з ним міг направити ці частини туди, «куди за політичних міркуваннь буде потрібно їх направити». Ці доводи остаточно переконали німців, і за наказом від 25 травня 1918 р. №177, підписаним виконуючим обов’язки українського військового міністра отаманом О. Лігнау, бригада З. Натієва набула офіційного статусу 164.

Особиста гетьманська охорона. Крім власних гвардійських частин і внутрішніх військ, гетьман мав ще й особисту охорону. Згідно з положенням «Про Головну квартиру Гетьмана», ухваленим Радою Міністрів 1 травня 1918 р., у складі Штабу гетьмана діяло Управління коменданта і особливий відділ. В обов’язки коменданта входило «загальне спостереження за безпекою резиденції і нагляд за безпекою шляхів під час гетьманських мандрівок; організація охорони Пана Гетьмана як в місці постійного знаходження, так і в дорозі; завідування у всіх відношеннях Конвоєм, Особливою охоронною Командою та іншими частинами, призначеними для охорони Пана Гетьмана; гаражем і стайнею» 165.

При створенні особливого відділу свого Штабу гетьман також використав російську традицію. 10 квітня 1915 р. при Управлінні палацового коменданта за погодженням із міністром імператорського двору було засновано особливий відділ, який відав всіма зносинами у справах таємно-політичного характеру 166. Подібний орган було запроваджено й в Українській Державі.

Українське козацтво. Деякі охоронні функції покладалися гетьманським урядом на добровольчі збройні формування, організацію і діяльність яких визначали окремі нормативні акти. 2 червня 1918 р. гетьман наказав військовому міністру до вироблення загального статусу козацтва скасувати «всі приватні і вільно-козачі організації», відібрати в них печатки й оголосити недійсними всі їхні посвідчення. Але Генеральна Козацька Рада, заснована на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині 3-7 жовтня 1917 р., продовжувала діяти. 10 серпня 1918 р. було затверджено закон про відновлення українського козацтва, що визначив умови вступу до козацьких громад. А відредагований статут Генеральної Козацької Ради окреслював її головне завдання – поновлення згідно з традиціями української державності історичного козацтва на чолі з гетьманом. Козацтво мало стати основою для створення збройних формувань «для боротьби з анархічними виступами проти порядку в Україні» 167.

Крім того, 26 серпня 1918 р. П. Скоропадський затвердив положення про Чорноморський козацький кіш. Це спеціальне військове формування утворювалось для боротьби з ворогами Української Держави і формувалося в Бердичеві. В подальшому планувалося направити його на допомогу кубанським козакам. Кіш також комплектувався старшинами і козаками – добровольцями, але за «круговою порукою й по рекомендації старших муштрових начальників». Особовий склад був на повному державному утриманні, а за злочинні дії козаки були підсудні військовим судам. Командир коша мав військове звання генерального хорунжого 168.

Сільські загони самооборони. За часів гетьманату існували добровольчі збройні формування некозацького походження. В сільській місцевості після поновлення приватної власності на землю виникали «хліборобські» загони. Їхня діяльність спочатку не мала правових засад і здебільшого викликала вороже ставлення не лише у селян, які під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані «каральні загони», які керувалися відчуттям помсти, «здатні лише без мети дратувати населення», – доповідав 10 серпня гетьману міністр внутрішніх справ І. Кістяківський 169. Гетьманський уряд намагався покласти край свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та запобіганням антивладним виступам.

В обіжнику за підписом директора департаменту Державної варти П. Аккермана від 16 липня 1918 р. до губернських старостів і міських отаманів, посилаючись на наказ товариша МВС, приписувалося з’ясувати і доповісти: «1) які в губернії існують збройні команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони утримуються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їх подальше існування». Після відповідних доповідей з місць з’явився обіжник І. Кістяківського від 13 серпня №751/3521, який офіційно дозволяв формувати хліборобські загони самоохорони 170. Але спеціального закону щодо хліборобських загонів не було прийнято.

Міські добровольчі дружини. Восени на допомогу Державній варті почали формуватися добровольчі дружини в містах. Цей процес здійснювався на підставі урядової постанови від 17 жовтня 1918 р. На відміну від сільських загонів кістяк міських дружин складали штатні значкові з муштрової частини, їхні помічники, старші і молодші інструктори. А начальника добровольчої дружини кожного окремого міста гетьман навіть призначав своїм особистим наказом. На утримання кадрового ядра дружин асигнувалося 5 млн крб. Решта їх особового складу залучалася до охоронної діяльності без матеріального заохочення 171.

Крім організаційного визначення охоронного апарату, гетьманська влада детально окреслила нормативно-правові засади його діяльності. У справах провадження дізнань класні чини Державної варти підлягали особам прокурорського нагляду. У складі охоронних органів міністерського підпорядкування (військового, кордонного, митного відомств) і гетьманського Штабу (Особливого відділу) були відповідні юридичні відділення, окремим службовцям яких було надано право провадження попереднього розслідування. Дізнання і досудове слідство здійснювалося згідно із загальними положеннями російського «Устава уголовного судопроизводства» (вид. 1892 р.). Склад правопорушення чи злочину визначався відповідно до «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (вид. 1885 р.).

Були також прийняті закони, що значно доповнювали ці фундаментальні імперські чинники. Головним сенсом їхньої появи стало наділення відомчої і місцевої влад додатковими повноваженнями у застосуванні примусових дій та розширення переліку неправомірних вчинків, що підпадали під кримінальну відповідальність. У них чітко проглядається загальна антианархічна спрямованість гетьманського законодавства. Так, було надано право видання обов’язкових постанов міністрам і галузевим комісіям окремих відомств за законами: «Про права на врожай 1918 р. на території Української Держави» від 28 травня, «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» від 8 липня, «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави» від 15 липня – продовольства; «Про утримання мита з привезених з-за кордону гральних карт і покарання за порушення цього закону» від 16 липня – фінансів; «Про відновлення на Україні царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках» від 19 липня, «Про карну відповідальність за підвищення граничних цін та за спекуляцію» від 24 липня (доповнений 17 вересня), «Про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» від 26 липня (доповнений 10 жовтня) – внутрішніх справ; «Про засоби охорони залізниць» від 24 жовтня – шляхів 172. Право видачі постанов, обов’язкових до виконання всіма мешканцями відповідної територіальної одиниці, отримала місцева адміністрація. Головними фігурами, що уособлювали непохитність влади на місцях в Українській Державі, були тотожні російським губернаторам та повітовим ісправникам, градоначальникам губернські та повітові старости, міські отамани.

Разом з тим слід зазначити, що посилення карного тиску гетьманських законодавчих актів не викликало їх свавільного застосування і надання окремим владним установам надзвичайних позасудових повноважень. За цим пильно стежили особи прокурорського нагляду.

Так, 17 серпня 1918 р. прокурор Вінницького окружного суду надіслав подання прокурору Одеської судової палати про незаконний характер постанови подільського губернського старости від 18 липня 1918 р. «Про боротьбу зі спекуляцією». В поданні було зазначено, що постанова старости не відповідає закону від 24 липня 1918 р. про крімінальну відповідальність за спекуляцію, бо «з огляду на ст.ст. 250 – 255 «Устава Уголовного Судопроизводства» Губернський Староста має право вимагати, щоб протоколи про виявлення спекуляції передавалися лише органам судової влади». Прокурор також визнав, що «діючі зараз закони дають Губернському Старості право видавати обов’язкові постанови, проте не дають права притягати осіб, винних у порушенні цих постанов, до відповідальності в адміністративному порядку, бо існуюче раніше положення про охорону і правила про військовий стан втратили зараз загальну силу після видання закону від 16 липня 1917 р. (№186 «Собрания Узаконений Правительствующих» від 8 серпня 1917 р. і №135 «Вістника Тимчасового уряду» від 20 серпня 1917 р.)» 173.

Наведений факт не лише викриває гетьманську таємну «правову» дипломатію, а й свідчить про намагання Скоропадського, хоча б зовні, дотримуватися букви закону.

Справа у тому, що хоча губернським старостам і було надано право видавати обов’язкові постанови, але офіційно в «Державному вістнику» про застосування покарань в адміністративному порядку не оголошувалось, оскільки це суперечило правам громадян України, продекларованим у Законах про тимчасовий державний устрій. Насправді ж, з огляду на каральні постанови німецьких і австрійських військових комендантів, старости подекуди сповіщали населення про адміністративні покарання своєю владою.

Так, 12 травня 1918 р. постанову про повернення всієї власності панам протягом 7 діб видав волинський губернський староста Д. Андро. В ній зазначалося, що при невиконанні постанови винні підлягатимуть штрафу до 3 000 крб. чи арешту до трьох місяців 174.

Дещо пізніше гетьман узаконив позасудові повноваження губернських старостів. 17 вересня він затвердив закон «Про надання Міністрові внутрішніх справ, губернським старостам, столичному та міським отаманам права видавати обов’язкові постанови і накладати покарання в адміністративному порядкові за порушення цих постанов». Згідно з цим нормативним актом постанова колишнього російського Тимчасового уряду від 16 липня 1917 р. «Про недоторканність особи» скасовувалася. Надавалося право міністрові внутрішніх справ персонально, а губернським старостам і міським отаманам – «по узгодженню з МВС видавати не суперечливі щодо закону правила по охороні спокою і порядку, а також безпеки життя і майна населення Української Держави». Відтепер вони отримували офіційне право накладати на правопорушника штраф до 3 000 крб., ув'язнювати його на термін до трьох місяців або висилати особу за межі Української Держави з повідомленням МВС про обставини справи.

Здійснювалися ці санкції після рішення комісії з позасудових арештів, які під головуванням старостів і отаманів створювалися в губерніях і градоначальствах. До комісії також входили військовий комендант і прокурор місцевого суду. Затриману особу уповноважені на арешт службовці варти чи військові мали передати комісії, яка протягом 24 годин зобов’язана була розглянути справу 175.

На виконання цього Закону гетьман 24 вересня 1918 р. затвердив тимчасову постанову Ради Міністрів «Про заходи проти осіб, які загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядку». Цією постановою було надане право міністру внутрішніх справ на всій території держави, а губернським старостам та міським отаманам – у межах своїх адміністративних одиниць видавати розпорядження «про проведення трусу та вилучення в осіб, які підозрюються у скоєнні вчинків, що загрожують державній безпеці та її правопорядкові». За результатами цих слідчих дій міністр внутрішніх справ мав право видавати розпорядження про попередній арешт терміном до двох місяців, а губернські старости і міські отамани – до двох тижнів з продовженням повноваженнями міністра внутрішніх справ до двох місяців. Арешт слідчого, судді або особи прокурорського нагляду здійснювався лише з дозволу міністра юстиції. Підставою для проведення трусів, виймань та арештів могла бути лише особлива постанова урядової особи, за розпорядженням якої вони здійснювалися. Копії постанови протягом доби мали надсилатися до місця замкнення і прокурора окружного суду, а повідомлення про неї – до найближчого відділення Державної варти.

При цьому слід зазначити, що гетьманський уряд намагався передбачити заходи для обмеження посадового свавілля при застосуванні постанови від 24 вересня 1918 р. Прокурорським співробітникам надавалося право перегляду дізнання про осіб, яких заарештували відповідно до цієї постанови.

Але підкреслювалось, що «прокурорський догляд не увіходить у цінування здобутків, які зібрані проти арештованої особи, а тільки запевняється в тім, що дізнання про арештованого ведеться як раз з приводу того вчинку, котрий загрожує державній безпеці та її правопорядкові. Особа прокурорського догляду, якщо виявить хибу арешту, мусить про те представити негайно та безпосередньо Прокурору Судової Палати. Прокурор Судової Палати, коли визнає арешт хибним, пересилає свій висновок про те Губернському Старості чи Міському Отаману, які у випадку незгоди з висновком повинні протягом трьох днів представити усі листування зі своїм поясненням в особливу Нараду при Міністерстві внутрішніх справ». Визначена нарада створювалася під головуванням одного з товаришів міністра у складі двох членів Ради МВС і трьох членів Консультації при міністрові юстиції. Крім того, було передбачено механізм припинення дії цієї постанови в окремих місцевостях. За згодою гетьмана Рада Міністрів мала право звільняти від її чинностей окремі губернії і градоначальства «по часу встановлення в них правопорядку» 176.

Постанова від 24 вересня була схвально сприйнята керівництвом Державної варти і тюремного відомства, але викликала нарікання з боку прокурорського нагляду.

Так, після перевірки режиму утримання арештантів в Одеському виправному арештантському відділі 7 листопада 1918 р. комісія Одеського окружного суду звільнила з-під варти 29 осіб. Серед них були «підлітки 14-15 років, літні люди, два китайці і один турок, міра причетності яких до більшовизму дуже проблематична». Тому товариш прокурору Бонгард зазначив: «Взагалі знайомство зі справами відділу наводить до висновку, що закон 24 вересня 1918 р. слід було б змінити в сенсі надання прокурорському нагляду фактичної участі у контролі за сутністю затримань і права звільняти затриманих, незалежно від думки чинів відділу» 177.

Нормативне забезпечення охоронно-карної діяльності союзників. На відміну від українського охоронного апарату діяльність німецького і австро-угорського військового контингенту в охоронній галузі не знайшла чіткого нормативно-правового визначення. У тексті Брестського мирного договору про це не було навіть згадки. Лише у статтях XX українсько-німецької і XIX українсько-австро-угорської додаткової угоди до договору зазначалося, що сторони надають бранцям і всім громадянам повного звільнення від покарання за злочини, заподіяні до дня ратифікації мирного договору. Затриманню у в’язницях підлягали лише ті особи, які знаходились під слідством «через воєнну або державну зраду, навмисне вбивство, грабунки, розбій, навмисний підпал та вчинки проти публічної моралі» 178.

Більше ніякі міжнародні угоди про охоронні повноваження і судову компетенцію німецько-австрійських союзників ні Центральною Радою, ні гетьманом з ними не укладалися. Єдиною «правовою» базою для цього стали обіцянки генерала Скоропадського генералу Гренеру 24 квітня 1918 р. напередодні державного перевороту. 22 травня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Ейгхорн видав наказ за №386, яким офіційно підтвердив розпорядження союзного командування від 25 і 28 квітня про підсудність українських громадян німецьким і австро-угорським військово-польовим судам за протиправні вчинки проти військ Центральних держав. Наказ скасовував усі попередні постанови німецького вищого командування в Україні і окремо пункт 1 наказу від 21 березня 1918 р. про роззброєння місцевого населення. Відтепер роззброєння проводилося «виключно німецьким штабом, відповідним розпорядженням якого українські органи повинні були безумовно підкорятися» 179. Одночасно з’явився тотожний наказ головнокомандуючого австро-угорською Східною армією №3964. Доречно зазначити, що на той час союзники вже мали переконання у неможливості масового виступу проти них з боку місцевого населення.

Ось витяг з таємного повідомлення офіцера австрійської контррозвідки від 30 квітня 1918 р. про загальний стан безпеки імператорських і королівських військ: «Незважаючи на здійснені повторні акції по роззброєнню населення, є ознаки того, що в селах все ще мається зброя і набої. Таємні повідомлення з цього приводу мали наслідком викриття певної частини зброї. Подальше її вилучення ускладнюється тим, що селяни ховають її в схронах окремо від своїх помешкань. Точка зору, що селяни зволікають з видачею зброї, щоб організувати збройний опір окупаційним військам, в теперішній час не має доказів, вона проявляється тільки в актах насильства по відношенню до цивільних осіб» 180.

Необхідність роззброєння місцевого населення використовувалась союзниками як формальний привід для втручання в охоронну діяльність гетьманського уряду, а відтак і застосування до українських громадян покарань з боку німецько-австрійської військової влади. Українська юстиція намагалася запобігти поширенню каральних заходів союзників. У червні 1918 р. для цього було утворено спеціальну юридичну комісію. Але німецьке і австро-угорське командування вислухало її пропозиції і відхилило найменші спроби обмеження юрисдикції союзників, визначеної наказами їх командування №386 і №3964.

30 червня голові Української юридичної комісії товаришу міністра юстиції сенатору С. Завадському було надіслано повідомлення від союзників про те, що військово-польовим судам підсудні кримінальні дії цивільного населення, визначені в їх попередніх наказах, «які навіть побічно порушують інтереси Союзних Держав. До них належать також збудження і агітація проти українського уряду і здійснене натовпом вбивство, розбій, розгром та інші загальні делікти».

Єдине, чого досягла комісія, це була згода союзників на інформування українських прокурорів про справи українських громадян, притягнутих до кримінальної відповідальності військово-польовими судами, і дозвіл на термінові попередні дії українських слідчих у забезпеченні доказів для німецько-австрійських судів 181.

Таким чином, на відміну від попередньої української влади 1917-1918 рр. гетьману Скоропадському вдалося розробити найбільш виважену і законодавчо забезпечену охоронну концепцію. Але її здійснення мало певну залежність від політики союзного командування. Це компрометувало охоронний апарат гетьмана в очах громадян України. Після повалення влади Миколи II розбурхане революційною хвилею народне море у будь-якому зверненні до старих засобів правління вбачало загрозу своїм надіям на краще життя. Повернення землевласників, ще й за допомогою німців, образ яких як ворогів був міцно вкорінений царською пропагандою і православною вірою у суспільну свідомість мешканців Російської імперії, було незрозумілим і небезпечним для більшої біднішої частини населення. Тому з виведенням із України союзного військового контингенту українська соціалістична і російська комуністична агітація впала на плідний ґрунт. Замість національної злагоди й утворення єдиного антибільшовицького фронту, чим, до речі, і займався гетьман у листопаді 1918 р., Директорія зорганізувала всеукраїнське повстання, а дійсно забезпечила найсприятливіші умови для російського більшовицького втручання і знищення української державності.

Розділ ІІ

ДЕРЖАВНА ВАРТА МІНІСТЕРСТВА
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

§1. Функціональне призначення
і організаційна структура

У гетьманській охоронній системі Державна варта (ДВ) займала основне місце. Вже сама назва, яка підкреслювала її державний статус, доводила про увагу до неї уряду П. Скоропадського.

Керівна ланка. Департамент Державної варти (ДДВ), який було створено за постановою уряду Ф. Лизогуба від 18 травня 1918 р. у складі МВС, почав діяти відповідно до функціонального призначення колишнього російського Департаменту поліції. На час, коли розбудова охоронного апарату Української Держави лише розпочиналася, гетьманський уряд не вбачав нічого кращого, як зосередити керівні повноваження з охорони державної безпеки і правопорядку в єдиному центральному органі, аналог якого існував у Російській імперії. Тому завдання, функції і організаційна структура ДДВ повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції» 1.

З виникненням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДДВ було дещо обмежене, а функції конкретизовані. Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», ухвалений Радою Міністрів і затверджений гетьманом 13 серпня 1918 р., визначав, що до його відання належать такі справи: «1) попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах» 2.

Отже, абсолютна більшість справ, належних віданню російського Департаменту поліції, залишилася у підпорядкуванні українського ДДВ. До його повноважень офіційно не увійшли лише справи про державні злочини, прикордонне сполучення, встановлення опіки в особливих випадках, затвердження статутів різних товариств та клубів і дозволу публічних лекцій, читань, виставок і з’їздів, а також про права на місце мешкання євреїв. Декотрі з цих справ, з огляду їх небезпечності для гетьманської влади, перейшли до відання особливого відділу гетьманського Штабу, що виконував функції політичної контррозвідки. Але ними фактично займалися й відповідні відділи ДДВ: освідомчий і легітимаційний.

Структурна організація ДДВ майже цілком відповідала російській. Його очолював підлеглий особисто міністру внутрішніх справ директор, якому підпорядковувалися віце-директори, начальники відділів, урядовці з особливих доручень та секретар 3. Департамент мав відділи з чітко розмежованими функціями. Серед них такі, що займалися загальними справами Державної варти (загальний, інспекторський і легітимаційний відділи і секретна частина), і такі, що керували роботою окремих підрозділів варти (залізничний і освідомчий відділи).

Загальний відділ відав справами обліку особового складу, пенсій і грошової допомоги. До його компетенції також належали нагороди, судові справи департаменту і всіх установ варти, фінансові справи департаменту (за винятком грошової звітності освідомчих закладів). Йому підпорядковувались архів і бібліотека ДДВ.

Інспекторський відділ забезпечував зброєю вартові установи і здійснював технічне керівництво, займався обліком, призначенням, переміщенням та звільненням старших службовців ДВ. До його функцій належало: запобігання кримінальним злочинам та їх припинення урядовцями варти; загальне керівництво карно-розшуковою діяльністю та її інспектування; реєстрація злочинців; організація антропологічних, фотографічних, дактилоскопічних кабінетів при департаменті і нагляд за ними на місцях; нагляд за шинками і трактирами, за виготовленням і таємним продажем алкогольних напоїв; догляд за злидарями; нагляд за виготовленням пороху та інших вибухових речовин приватним способом, їх збереженням і перевезенням.

У віданні легітимаційного відділу були паспортні справи іноземців і висилання їх за межі країни; справи українських громадян, затриманих за кордоном; розшук дезертирів і злочинців за кордоном; облік іноземців; облік українських громадян за кордоном.

У компетенції залізничного відділу було формування установ залізничної варти; озброєння, технічне оснащення і керівництво підрозділами залізничної варти; облік особового складу, призначення, переміщення і звільнення службовців залізничної варти; інспектування установ залізничної варти.

Освідомчий відділ зобов'язувався забезпечити запобігання злочинам проти державного ладу і безпеки та їх припинення; таємне листування у справах про злочини проти держави; інспектування місцевих освідомчих відділів; контроль за фінансовою звітністю освідомчих органів.

Секретна частина отримувала і розподіляла пошту департаменту, здійснювала загальне діловодство, особисте листування директора ДДВ 4.

Цікаво, що в структурі департаменту не існувало карно-розшукового відділу, а його функції виконував інспекторський відділ, хоча в губерніях і повітах карно-розшукові відділи діяли. Це пояснює закон «Про Статут Державної Варти» від 9 серпня 1918 р.: «Зазначені в Статуті карно-розшукові відділи Державної Варти залишити в підлеглості Міністерства внутрішніх справ тимчасово до передачі цих відділів до відомства Міністерства юстиції».

Загалом штатний розпис ДДВ передбачав 156 посад. Крім службовців, безпосередньо підпорядкованих директору, у підлеглості начальників відділів були діловоди і їх помічники, бухгалтер, рахівничий, скарбник, журналісти, архівар, перекладачі і урядовці трьох рангів 5.

Загальна варта. Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. У доповіді директора ДДВ П. Аккермана міністру внутрішніх справ від 11 липня 1918 р. зазначалося: «Головне і основне завдання цього часу – в найкоротший термін відновити адміністративний апарат на місцях і тим самим забезпечити на території України державний порядок і громадську безпеку» 6.

24 серпня «Державний вістник» опублікував штати Державної варти в губерніях, повітах, градоначальствах і на залізницях. Цей документ явно свідчить, що гетьманська влада у наведенні державного порядку розраховувала на сильну місцеву адміністрацію. Так, згідно з положенням про штати варти все управління урядовцями й установами загальної, карно-розшукової і освідомчої варти (самостійність мала лише залізнична варта, яка підлягала безпосередньо центру), зосереджувалося у губернських старостів (у губерніях) і міських отаманів (у градоначальствах). На допомогу їм призначався інспектор Державної варти, який мав своє управління.

Відповідна підлеглість була і в повітах, але повітовий староста не мав у своєму підпорядкуванні інспектора варти. Вся територія повіту розподілялася на відділи: повітовий (сільський), куди входили, крім волостей, містечка до 30 тис., і міський. Сама варта поділялась на сільську (кінну) і міську (пішу). Начальник варти повітового відділу мав помічника і канцелярію, керував начальниками варти сільських районів, з яких складалась сільська місцевість повіту. Службовцями канцелярії повітової варти були секретар, двоє столоначальників, реєстратор і бухгалтер. Начальник варти району мав у своєму штаті помічника і писаря. Районним начальникам підлягали волосні. Кількість кінних вартових визначалася з розрахунку один на 2 тис. мешканців. Крім того, кожна волость мала вартового старшого розряду. По районах вартові розподілялися розпорядженням начальника повітової Державної варти. Окремими районами повіту визначалися міста від 3 до 10 тис. осіб, де при начальникові варти був писар, а в містах від 10 до 30 тис. осіб – ще й один чи два помічники.

Начальник варти міського відділу (кожне окреме місто з населенням більше 30 тис. осіб) підпорядковувався безпосередньо повітовому старості, мав канцелярію і одного (в містах від 30 до 100 тис. осіб) чи більше (у великих містах) помічників. До складу канцелярії міської варти входили секретар, чотири столоначальники, бухгалтер, реєстратор, шість служників і чотири розсильні. Начальникові варти міста підпорядковувалися начальники варти міських районів. У містах із населенням більше 100 тис. осіб райони розбивалися на дільниці (5 тис. осіб), де призначався наказний. Вартові у містах призначалися з розрахунку один на 400 мешканців; із 10 вартових – один на вищому окладі. Крім того, на кожний район призначався один старший вартовий, а на 20 вартових – наказний. Розклад вартових по міських районах затверджував губернський староста.

У розпорядженні повітового старости була також резервна сотня кінних вартових, яка «розквартировувалася і використовувалася на його розсуд». Командиру сотні підлягали два півсотенні командири, старший вартовий, чотири вартові старшого і 95 – молодшого окладу.

Окремі штати варти мали градоначальства (Київ, Одеса, Миколаїв), які розподілялися: більше 300 тис. осіб – 1-й розряд, інші – 2-й розряд. Відділи Державної варти існували лише в градоначальствах 1-го розряду. Всі градоначальства розбивалися на райони (50 тис. осіб – 1-го, 40 тис. осіб – 2-го розр., порти – окремі райони). Начальник варти району підпорядковувався начальникові варти відділу. Кожний начальник варти району мав управління і два-три помічники. Район складався з частин (5 тис. осіб), де варту очолював наказний. Вартових розподіляли по районах за розкладом, затвердженим міським отаманом; у підлеглості останнього також знаходилися дивізіон (1-й розр.) або сотня (2-й розр.) кінних вартових. Командир військового дивізіону мав у підлеглості чотири помічники, старшого вартового, дев’ять вартових старшого і 240 – молодшого окладу, ветеринарного і медичного фельдшера і писаря. Для охорони дач і курортних місцевостей отаман міг визначати необхідний штат наказних і вартових і розробляти для їхньої діяльності спеціальні інструкції 7.

1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову уряду «Про утворення Управління Київського Столичного Отамана», якою встановлювалися особливі штати столичної варти. В ній, зокрема, зазначалося, «що міркування про поділ м. Києва та його передмість на Вартові Райони й про всі, які мають бути відносно цього зміни, складаються Отаманом і затверджуються Міністром Внутрішніх Справ» 8. Вироблений на підставі постанови штатний розклад столичної варти передбачав трьох начальників відділів, 17 начальників районів, 17 їхніх старших і 34 молодші помічники, 180 наказних, 17 старших вартових, 360 вартових старшого окладу, 1423 вартових молодшого окладу, 50 стражників, 50 посланців. У резерві міського отамана знаходились додатково 150 вартових 9. Канцелярії начальників районів складалися з секретаря, трьох діловодів і реєстратора. Фактично ж столицю розподілили не на 17, а на 15 вартових районів: Двірцевий, Печерський, Либідський, Новостроєнський, Деміївсь­кий, Сторожевський, Володимирський, Бульварний, Солом’янський, Львівсь­кий, Святошинський, Подільський, Куренівський, Слобідський, Лук’янівський 10.

Одеське градоначальство також розподілялося на три відділи на чолі зі своїми начальниками. Їм відповідно підпорядковувались 11 начальників районів, 33 їхні помічники, 170 наказних, 1700 вартових різного рангу.

Інспектор варти Миколаївського градоначальства виконував обов’язки начальника відділу, який розподілявся на п’ять районів. У начальника кожного району було по 2 помічники. Загалом у місті нараховувалось 40 наказних, п’ять старших вартових, 45 вартових старшого окладу, 400 – молодшого, 20 стражників і 10 посланців. Резерв отамана складав 50 вартових 11. Встановити приблизну чисельність загальної варти у всеукраїнському масштабі дозволяє звіт катеринославського губернського старости від 10 вересня 1918 р. по особовому складу міської, повітової варти і резервних сотень, розташованих на її території. В цьому документі склад службовців загальної варти губернії визначається в кількості 6327 осіб 12. Враховуючи, що ця губернія за населенням була одною з найбільших, імовірно визначити середню кількість вартових у губерніях в 5 тис. осіб. Таким чином, на нашу думку, громадський порядок у дев’яти українських губерніях і трьох градоначальствах на той час охороняло приблизно 50 тис. службовців загальної Державної варти.

Цікавим є порівняння штатно-посадової організації загальної варти з поліцейським апаратом Росії, який сформувався після буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст. «Временные правила об устройстве полиции в городах и уездах губерний, по общему учреждению управляемых» були затверджені указом Олександра II від 25 грудня 1862 р. і діяли довше, ніж півсторіччя. Згідно з цим нормативним актом повітові поліцейські управління підпорядковувалися губернаторові. Міську поліція було відокремлено від повітової в губернських містах і градоначальствах (Одесі, Керчі, Севастополі, Миколаєві), а також у деяких повітових і неповітових містах (Балті, Бердичеві, Кременчуку, Маріуполі, Бердянську, Ніжині, Феодосії, Бахчисараї, Карасубазарі). Міста розподілялися на частини, дільниці й околодки на чолі з приставами і дільничними 13.

Отже, за гетьманату структура загальних поліцейських органів в Україні майже не змінилася. Здебільшого, по-новому стали називатися лише посадові особи. Не мало суттєвих відмінностей від російського й функціональне призначення загальної варти. Його визначали статті 679, 680 «Общего учреждения губернского», де вказувалося, що «влада і обов’язки поліцейського управління і підпорядкованих йому осіб обмежується наглядом за швидким і точним виконанням законів, установ і постанов, рівно й приписів начальства, і, у встановлених законом випадках, судових вироків на всьому просторі повіту чи міського поселення, за належністю і з тими обмеженнями, які визначені в деяких особливих установах і статутах». Тому, як і до березня 1917 р., до відання органів загальної варти належали: «нагляд за виконанням законів, охорона безпеки і справ громадського благоустрою, виконання обов’язків у справах казенного управління і суспільного господарства, виконання обов’язків у справах судового відомства і у справах військового відомства» 14.

Залізнична варта. Особлива увага в організаційній побудові варти приділялася її залізничним підрозділам. Усі залізниці України були поділені на сім окремих залізничних районів. Очолював район отаман Державної варти. Його призначав і зміщував з посади особисто міністр внутрішніх справ за поданням директора ДДВ, якому безпосередньо підлягав залізничний отаман. У безпосередній підлеглості отаман мав особливого помічника, який користувався правами начальника відділу, а також завідуючого господарством, школою і резервом. До районного залізничного управління варти входили значковий, шість старших і вісім молодших вартових, а також 14 канцеляристів, два служники і каптенармус. До школи резерву належали три інструктори, старший і 30 резервних вартових. На залізницях створювалися з розрахунку 150-300 верст відділення (філії) варти. Їх начальники підлягали залізничним отаманам і мали у своєму штаті одного помічника й управління. У Києві, Одесі, Харкові і Катеринославі начальники відділень мали по два помічники. До управління відділення входили писар, служник, два старші і чотири молодші вартові. Решта залізничних вартових розподілялися згідно з рішенням отамана району з розрахунку один на сім верст залізничної колії, на п’ять вартових – старший оклад, на відділення – по одному старшому вартовому. Таким чином, чисельність вартових відповідно старшого і молодшого окладу по залізничних районах становила: Київський (2 384 версти) – 68/249; Лівобережний (2 324 версти) – 66/266; Подільський (2 472 версти) – 61/292; Катеринославський (2 764 версти) – 78/314; Харківський (2 182 версти) – 62/250; Одеський (2 147 верст) – 61/246; Південний (2 150 верст) – 61/246 15. Враховуючи вартові резерви отаманів і особовий склад управлінь, загальну чисельність залізничної варти доцільно визначити приблизно 4,5 тис. осіб.

Функції залізничної варти регламентовано окремо. До них належали викриття всіх кримінальних злочинів і правопорушень у прилеглій до залізниці смузі; захист особистої і майнової недоторканності всіх осіб, які постійно або тимчасово перебувають у залізничній смузі; нагляд за виконанням публікою і службовцями залізниці встановлених правил поведінки, сприяння справам військового відомства на залізниці; допомога (при необхідності) земським, міським і громадським установам у їх справах; реєстрування залізничних службовців та інформування залізничного керівництва про осіб, які за своєю колишньою діяльністю і моральними якостями не відповідають штатним посадам 16.

Більшість з цих функцій до 1917 р. належали жандармській залізничній поліції. В Україні за царату діяло п’ять жандармських поліцейських управлінь, до складу яких входило 38 відділень, 30 з яких розташовувались у межах українських губерній, а також Рівненське відділення Віленського, Київське і Чернігівське відділення Орловського ЖПУЗ 17.

Отже, гетьман суттєво реформував організацію залізничної поліції в Україні, але в галузі охорони залізниць залишив діючими російські нормативні чинники. Статті 183–187 третього розділу «Общего устава российских железных дорог» продовжували регламентувати правила поліцейського нагляду на залізницях України. На залізничну варту було покладено «охорону зовнішнього порядку, благочинності і громадської безпеки» в районах діяльності колишніх ЖПУЗ. При цьому її службовці виконували «всі обов’язки загальної поліції, користуючись всіма правами, їм присвоєними» 18.

Карно-розшукова варта. Для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру в Україні продовжували діяти розшукові органи. За царату із 89 «сыскных отделений» в Україні діяли: в Києві і Харкові – відділення 1-го розряду, Єлісаветграді, Катеринославі, Миколаєві – 2-го розряду, Житомирі, Кам’янці-Подільсь­кому, Полтаві, Кременчуку, Сімферополі, Херсоні, Керчі, Бердичеві – 3-го розряду і в Чернігові – 4-го розряду. Їхні штати коливалися залежно від розряду, від 8 до 20 осіб 19.

Організаційна структура розшукових органів визначалася законом від 6 липня 1910 р. «Про організацію розшукової частини», згідно з яким вони належали до складу поліцейських управлінь губернських, деяких повітових великих міст та градоначальств. З того ж року в складі Департаменту поліції було створено нове 8-е діловодство, яке здійснювало, головним чином, координаційні функції та впорядковувало документи з організації діяльності розшукових відділень, формувало центральне реєстрове бюро, підтримувало зв’язок із західноєвропейськими поліціями та фірмами, що виготовляли апаратуру для розшукових відділень Росії. Крім того, співробітники 8-го діловодства проводили навчання як інструктори новітньої техніки розшуку у школі з підготовки кадрів розшуку, а також у місцевих відділеннях.

З приходом до влади гетьмана система підпорядкування місцевих розшукових відділень залишилася незмінною. А координаційні функції Бюро карного розшуку при МВС за часів Тимчасового уряду (8-ме діловодство поліцейського департаменту) 20, перебрав інспекторський відділ ДДВ. Важка криміногенна обстановка в Україні під час приходу Скоропадського до влади змусила його вдатися до спроби суттєвої перебудови в галузі карного розшуку. Вже 30 червня 1918 р. губернським старостам було надіслано обіжник директора ДДВ з розробленим МВС законопроектом «Про створення карно-розшукових частин Державної Варти» і проекти штатів до них. У цьому документі було рекомендовано розпочати формування відповідних територіальних органів, але зазначалося, що «штати не можна рахувати усталеними, оскільки вони не затверджені Радою Міністрів» 21. В цей час у Міністерстві юстиції відпрацьовувалось як варіант структурної побудови розшукової варти утворення відповідного департаменту у його складі з повним підпорядкуванням начальників місцевих розшукових відділень прокурорам окружним судів. Поки ж що згідно з тимчасовим штатним розписом карно-розшуковими відділами в губерніях і градоначальствах мали керувати начальники, безпосередньо підлеглі губернським старостам і міським отаманам, але призначалися вони на посаду за згодою прокурора відповідного окружного суду. Начальник відділу мав двох помічників у губернських містах із населенням до 200 тис. осіб, а у містах з більшою кількістю населення – на одного помічника більше, ніж мав начальник міської Державної варти. На окремий район загальної варти призначалися начальник карно-розшукового відділу району і два його помічники. Кожен начальник мав управління з окремими штатами. У градоначальствах карно-розшукові відділи мали таку ж організацію, як у губернських містах, за винятком того, що кількість помічників начальників дорівнювала кількості відділів загальної варти у градоначальстві. Кількість агентів розшуку в губернських містах та градоначальствах визначалася з розрахунку по чотири на кожний розшуковий район. Окремий штат столичного карно-розшукового відділу був у Києві. Він поєднував відповідні органи градоначальства і губернії. У підпорядкуванні начальників районів і їхніх помічників знаходилося 100 агентів розшуку. Кількість карно-розшукових агентів в Одесі становила 60 осіб.

У повітах існували підлеглі повітовому старості карно-розшукові відділення. Начальники цих відділень мали управління за окремим штатом і помічників: у містах з населенням більш, ніж 200 тис. осіб – двох, в інших – одного. Начальники карно-розшукових відділень районів повіту також мали управління і одного помічника на кожний міський район загальної варти. Кількість агентів визначалася із розрахунку два на кожний район 22.

Згідно з інструкцією Департаменту поліції російського МВС від 9 серпня 1910 р. «Чинам сыскных отделений», якою продовжували керуватися українські карно-розшукові органи, особовий склад відділів і відділень бажано було розподілити на три основні групи, кожна з яких утворювала особливий загін і виконувала доручення начальника органу за такими категоріями злочинів: «1) вбивства, розбої, грабежі та підпали; 2) крадіжки і професійні злочинні організації (конокради, зломщики, кишенькові крадії, магазинні, худобні, залізничні зграї) і злодії різної злочинної спеціалізації; 3) шахрайства, підробки, обдурювання, фальшивомонетництво, контрабанда, продаж жінок до будинків терпимості та за кордон». Для керівництва кожного загону призначався один з класних чинів відділу (відділення). Службовці йому на допомогу розподілялися за особистими здібностями і знаннями злочинного середовища. Там, де дозволяла штатна чисельність карно-розшукового органу, передбачалося формування 4-го «летючого» загону – для постійних чергувань у театрах, вокзалах, для обходів, облав на волоцюг і для денної та нічної патрульної служби на вулицях, ринках та в інших громадських місцях. На службовців «летючих» загонів мали покладатися також окремі доручення вищого керівництва 23.

Штати управлінь карно-розшукової варти наочно ілюструє доповідь катеринославського губернського старости генерал-майора І. Черникова директорові ДДВ від 10 вересня 1918 р. На той час у губернії було: дев’ять начальників карно-розшукових відділів (губернський, вісім – повітових), 12 їхніх помічників, 106 начальників відділів районів, 42 їхні помічники, 234 розшукові агенти, дев’ять дресирувальників собак, дев’ять завідуючих антропометричною частиною, дев’ять фотографів, дев’ять завідуючих столами приводу, дев’ять секретарів і дев’ять скарбників 24.

Отже, за нашими підрахунками загальна чисельність карно-роз­шукової варти в Українській Державі становила близько 4 тис. осіб.

Освідомча варта. Організаційна побудова і функції освідомчих відділів регламентувалися особливими документами із грифом «таємно» або «цілком таємно». З перших днів приходу до влади гетьман доручив директору адміністративно-політичного департаменту МВС Ю. Шкляревському створити освідомчий відділ. Безпосередньо цією роботою керував старший урядовець із особливих доручень Л. Пономарьов. Справа створення відділу значно активізувалася з 8 червня після надходження коштів і з приходом на посаду директора ДДВ П. Аккермана, колишнього товариша прокурора Віленського окружного суду; Л. Пономарьов став першим начальником освідомчого відділу. Цей підрозділ виконував такі завдання: попередження і припинення злочинів проти державного ладу і безпеки; збирання агентурної інформації про політичні виступи, страйки, повстансько-партизанський і профспілковий рух, політичні партії та їхніх функціонерів, настрій населення. У складі відділу було створено діловодства: загальне (особового складу і господарське), таємне, агентурне, залізничної варти, а також реєстраційна та фотографічна (дактилоскопічна) частини 25.

Освідомчий відділ ДДВ координував роботу цих органів у губерніях і градоначальствах, де, як і інші структури Державної варти, начальники освідомчих відділів безпосередньо підпорядковувалися губернським старостам і міським отаманам, листувалися з департаментом варти лише через них. Але начальник освідомчого відділу губернії і градоначальства призначався на посаду особисто директором ДДВ після затвердження міністром внутрішніх справ. Він мав власну канцелярію і штатних філерів, а також був зобов'язаний добирати і навчати секретних агентів. Кількість філерів установлювалася залежно від заселеності і політичної атмосфери в місцевості. Наприклад, у Київському градоначальстві їхній штат налічував 80 осіб, в Одеському – 50, в Київській, Харківській, Катеринославській губерніях – 50, Полтавській, Херсонській, Чернігівській, Волинській, Подільській – 40, в Миколаївському градоначальстві – 20 осіб.

Канцелярія начальника губернського освідомчого відділу вела справи за встановленим департаментом варти зразком: реєстрація даних огляду, агентурні записки, щоденники огляду, відповідні довідки; реєстрація всіх осіб у справах відділу; книга грошової звітності; справи з листування 26. До складу губернських освідомчих відділів за тимчасовими штатами від 6 серпня 1918 р., крім начальника, входили: старший діловод (заступник начальника відділу),три діловоди, шість їхніх помічників, журналіст, шість канцеляристів 2 розряду і перекладач 27. Більш дрібних структурних підрозділів освідомчої варти не існувало. Висновок В. Сідака про повітові освідомчі відділи, що підпорядковувалися відповідним старостам 28, не відповідає дійсності. Наведений ним штатний розпис стосується карно-розшукових підрозділів варти. Управлінське ядро освідомчої варти у кожній з адміністративно-територіальних одиниць Української Держави не перевищувало 20 осіб. Про це свідчать, зокрема, службові звіти і грошові відомості начальника Полтавського освідомчого відділу за липень – грудень 1918 р. 29. Разом з філерами чисельність штатних співробітників освідомчої варти в Україні не перевищувала 1 000 осіб. Інформування про політичний стан у повітах і міських районах здійснювали відряджені агенти зовнішнього (філери) і внутрішнього (секретні співробітники і допоміжні агенти) нагляду. При їх доборі і вербуванні начальники територіальних освідомчих відділів Української Держави використовували досвід роботи царських «охоронок», що створювалися й існували в Росії з кінця ХІХ ст. до 1 березня 1914 р. як окремі органи політичного розшуку. У своїй діяльності українська освідомча варта продовжувала керуватися «Инструкцией начальникам охранных отделений по организации и ведению внутреннего (агентурного) наблюдения», «Инструкцией по организации наружного (филерского) наблюдения» (1907 р.), «Инструкцией по ведению внутреннего наблюдения в жандармских и розыскных учреждениях» (1914 р.) 30. Про дотримання основних принципів штатної організації і службової діяльності «колишніх органів політичного розшуку» доповів міністру внутрішніх справ директор ДДВ 11 липня 1918 р.

Зрозуміло, що для секретних співробітників не встановлювалось спеціального штату, їхня кількість залежала від конкретних обставин і засобів роботи з агентурою департаментського і місцевих освідомчих відділів. Але секретних агентів повинні були мати всі, без винятку, освідомчі відділи.

Вже в першому параграфі Інструкції про організацію і ведення внутрішнього нагляду зазначалося, що «до обов’язків особи, яка відає політичним розшуком, належить перш за все придбання і збереження секретної агентури – єдиного досить надійного засобу, який забезпечує освідомлення. Зовнішній нагляд є лише допоміжним і досить коштовним засобом для розробки агентурних відомостей та для прикриття конспіративності агентурного джерела».

Штати філерів, належних до територіальних освідомчих відділів, також не були сталими. 4 листопада директор ДДВ надіслав до губернських старостів і міських отаманів обіжник, де пояснював, що «вказана чисельність агентів є лише нормою для розрахунку визначених коштів утримання, начальники освідомчих органів мають можливість приймати агентів, визначаючи їм розмір утримання на власний розсуд, за умови, щоб загальна сума не перебільшувала встановленого грошового авансу» 32.

Крім того, до виконання окремих дій в освідомчій галузі залучалися службовці загальної і карно-розшукової варти, які повинні були беззаперечно здійснювати всебічне сприяння освідомчим органам.

Так, 2 серпня 1918 р. в Миколаївську міську в’язницю за адміністративною санкцією міського отамана полковника Черепанова на підставі закону Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. були заарештовані начальник міської варти Зіберт, його помічник Барон, помічник начальника 2-ї адміністративної частини Лавут і начальник варти заводу «Наваль» Асушкин. Вони відмовилися виконати розпорядження директора ДДВ про здійснення розшукових дій політичного характеру відносно деяких колишніх членів Центральної Ради, Ради робітничих і солдатських депутатів. Підставою для їхнього арешту стала заява про те, що вони «не вважають для себе можливим ні з моральної, ні з правової точки зору виконувати подібні доручення, оскільки закон Тимчасового уряду не покладає на службовців міліції обов’язки по політичному розшуку» 33.

18 листопада до начальника Полтавського губернського освідомчого відділу звернувся з рапортом начальник Лубенського повітового карно-розшукового відділення, в якому доповідав, що згідно з назвою дорученого йому відділення в його «компетенцію повинні надходити на виконання всі справи чисто кримінального характеру». Незважаючи на це, за розпорядженням полтавського губернського старости до провадження карно-розшукового відділення надійшли справи «по розшуку і встановленню негласного нагляду за 47 особами, які викликають підозру невизначеного характеру», а також наказ про розшук і затримання більшовицького агітатора Г. Бондацького. Начальник Лубенського карного розшуку пропонував надалі до справ політичного характеру залучати «Начальників Міських і Повітових Варт, які мають більший штат службовців, добре озброєних і розташованих на території населених місцевостей». З огляду на вказані доводи він прохав пояснити, чи може очікувати «в майбутньому інших таємних доручень політичного характеру». На цей рапорт начальник Полтавського освідомчого відділу відповів, що такі «пропозиції робить Повітовий староста і від нього особисто залежить, кому їх передати для виконання» 34.

В цей час ДДВ вдався також до царського досвіду створення окремих «охоронок». Так звані «розшукові наглядові пункти» стали створюватися на станції і в районах Києва у підпорядкуванні начальника столичного освідомчого відділу 35. В умовах нового політичного дрейфу гетьмана до «білої» Росії стара імперська схема організації політичної поліції знайшла своє втілення в Україні.

Кордонна варта. Гетьманському уряду належить першість у створенні ще одного різновиду поліцейських органів, хоча й тут було використано значний російський досвід. Як було зазначено вище, на імперський департамент поліції певною мірою покладався й захист кордонів. До створення, крім воєнізованих підрозділів кордонної охорони, ще й спеціальних кордонних органів Державної варти гетьмана спонукало негативне становище у прикордонній смузі держави, особливо з Радянською Росією. Незважаючи на встановлені дипломатичні стосунки, мирові переговори, провокації на кордоні з боку Радянської Росії не припинялися, що фактично зводило нанівець зусилля підрозділів українського Окремого корпусу кордонної охорони на півночі і сході. Кордонці були не в силах запобігти нелегальній міграції радянських агентів і озброєних терористичних груп.

ДДВ мав низку своїх функціональних обов’язків у кордонній галузі. У його складі було два відділи, компетенція яких безпосередньо стосувалася стану українських кордонів. Освідомчий відділ зобов’язувався забезпечити запобігання злочинам проти державного ладу, мотиви вчинення яких нерідко складалися за кордоном чи були пов’язані з кордоном. У віданні легітимаційного відділу були паспортні справи іноземців в Україні і українських громадян, затриманих за кордоном.

30 серпня гетьман затвердив тимчасовий Статут про кордонні пункти Державної варти й їхні штати. На кордоні з Великоросією на кінцевих залізничних станціях утворювалися кордонні пункти 1-го і 2-го класу. Їхнє призначення полягало «в наданні допомоги прибуваючим в межі Української Держави і від’їжджаючим за кордон, а також охороні їхніх інтересів; перешкодженні проникненню протизаконних і злочинних елементів у межі держави; в інформуванні про політичний стан у прилеглих до пунктів районах».

Кордонні пункти встановлювалися на станціях Орша, Хутір Михайловський, Кореньове, Валуйки (1 кл.), Гостищеве і Клинці (2 кл.). Крім того, «для найбільшого забезпечення Держави від проникання злочинного елементу в тилу кордонних пунктів» на ст. Жлобин, Терещенська, Ворожба, Куп’янськ (1 кл.), Бєлгород, Новобілиця (2 кл.) встановлювались особливі дозорчі пункти.

В адміністративному відношенні кордонні і дозорчі пункти підлягали губернським старостам і поділялися на класи залежно від значення і перепускної здатності. Вище керування ними належало директору ДДВ через освідомчий і легітимаційний відділи. Безпосереднє керівництво пунктом здійснював начальник, призначений на посаду особисто директором ДДВ. Своїх підлеглих згідно зі штатами він підбирав особисто.

Відповідно до класу штатний розпис кордонного і дозорчого пункту становив у такому співвідношенні: начальник, діловод (він же його помічник), помічник діловода (лише для І класу), два канцелярські урядовці 2 розряду, 2/1 старші доглядачі, 8/6 молодших доглядачів, старший вартовий, 3/2 вартових вищої платні, 27/16 вартових нижчої платні 36.

Отже, загальна чисельність кордонної варти на російсько-українському кордоні складала 496 осіб.

Розвідувальні органи Державної варти. В Українській Державі розвідувальні функції за кордоном здійснювалися переважно відповідними органами Міністерства військових справ і окремими агентами особливого відділу гетьманського Штабу. Проте й МВС мало певні надбання в цій галузі.

10 серпня 1918 р. П. Аккерман доповів міністрові військових справ, що «на сьогодні Українська Держава не може опертися на внутрішній свій стан, оскільки знаходиться у стадії перебудови, і будучи сторіччями нерозривно з’єднаною з суспільними і політичними течіями Російської держави, їй поки тяжко від них відмежуватися». Тому для успішної протидії представникам течій, які підривають підвалини державного ладу України, він пропонував за кордоном, в центральних пунктах, де діють їх осередки, заснувати «особливі цілком таємні відділення, на обов’язки яких покласти ознайомлення з зазначеними течіями і доповідати важливі для України відомості в департамент Державної Варти».

Серед таких пунктів називалися Москва, Петроград, Кишинів, Варшава, Вільно, Ростов, Ясси, Львів і Чернівці. Конспіративність праці агентів цих відділень належало забезпечити за рахунок Міністерства закордонних справ, в дипломатичні установи якого вони зараховуватимуться на посади канцеляристів або інших нижчих службовців. Формально підкоряючись посадовим особам МЗС, агенти ДВ мали діяти самостійно і при необхідності отримувати допомогу від урядовців МЗС. Кошти на таємні відділення за кордоном надходили з бюджету Державної варти 37.

У більшості з запропонованих міст при дипломатичних установах Української Держави такі пункти було відкрито. Так, у Петербургу і Москві діяли Генеральні консульства, очолювані відповідно С. Веселовським і О. Кривцовим. У Вільні консульське представництво України очолював І. Красовський, у Ростові-на-Дону – міністр-резидент генерал К. Середин. Замість Варшави відкрили консульство в Лодзі на чолі з С. Нілусом, у Румунії надзвичайну дипломатичну місію очолював В. Дашкевич-Горбацький 38. У Чернівцях і Львові, на жаль, дипломатичних представництв Українська Держава не мала. Але після революції в Австро-Угорщині в листопаді 1918 р. їх там започаткували.

Таким чином, Державна варта МВС за функціональним призначенням складалася з органів шести різновидів: загальних, залізничних, карно-розшукових, освідомчих, кордонних, розвідувальних, які загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців. Наведені документальні матеріали дозволяють дійти висновку, що система побудови української Державної варти мала чітку організацію з центральною і місцевою підлеглістю, її підрозділи виконували всебічні функції із захисту державного ладу і громадської безпеки. Для розроблення штатної структури вартових органів використовувалася організація поліцейських підрозділів Російської імперії, розвинута з урахуванням національних умов і особливостей часу.

§2. Кадрова робота і соціальний
захист службовців

Необхідність формування нового державного апарату поставила перед гетьманською владою проблему кадрів.

У своїх спогадах П. Скоропадський вкрай негативно характеризує діяльність державних службовців за часів Центральної Ради: «...це були швидше не державні інституції, а партійні «ячейки», зложені з людей здебільшого малоосвічених і зовсім недосвідчених в тих справах, які їм були доручені». Тому він пояснює сутність своєї кадрової політики спробою досягнути національної злагоди, дотримуючись позиції: «ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю» 39.

Соціалістичним діячам Центральної Ради були запропоновані місця в новому уряді. Однак абсолютна більшість з них, як вважають деякі сучасні історики, «поставила партійні інтереси вище загальнонаціональних і відхилила цю пропозицію». На посаду міністра іноземних справ у гетьманському кабінеті погодився лише відомий історик, член партії соціалістів-федералістів Д. Дорошенко 40. Тому з самого початку у кадровому питанні ставку було зроблено на досвід і професійні якості старого адміністративного апарату.

Незважаючи на бойкот членів Центральної Ради, охочих піти на державну службу до гетьмана знайшлося чимало як в Україні, так і за її межами. Налякані більшовицькими засобами правління заможні і середні верстви населення, які мали хоч якусь причетність до українства, вистоювали в чергах на порозі Генерального консульства України в Москві, щоб отримати дозвіл на виїзд в Україну. Щомісяця консульство оформляло до 500 віз. Чисельність бажаючих емігрувати до України змусила генерального консула О. Кривцова, крім основної будівлі консульства на Тверській, відкрити ще його відділення на Великій Чернігівській вулиці 41.

Київська газета «Новости дня» 8 вересня 1918 р. писала, що у Харкові «великий натовп біженців з Великоросії створює кризу квартирну і продовольчу. Щодня в Бєлгород продовжують приїжджати тисячі. На радянському кордоні червоноармійці вчинюють насильства і грабунки».

Сучасник тих подій адвокат А. Гольденвейзер згадував: «Відносна благополучність Києва за гетьманської доби різко відтінювалася швидким посиленням злиднів у Петрограді і Москві. На півночі починався вже голод, який нам був ще зовсім не знайомим. А починаючи з осені, після замаху на Леніна, почався і червоний терор з розстрілом заручників, надзвичайками і ревтрибуналами. Всі, хто лише будь-як міг, кинулися до нас на південь. Київ, хоча й на короткий час, став дійсно всеросійським центром. До нас приїхали правління всіх банків, великі промисловці і фінансисти, представники аристократії, придворних і бюрократичних кіл. За ними потягнулася інтелігенція – адвокати, професори, журналісти. Місто було переповнено, найти кімнату ставало майже неможливо… На вулицях було незвичайне пожвавлення, кінематографи і театри не вміщували всіх жадаючих розваг, відкрилися десятки нових кабаре, кав’ярень та гральних клубів. Опинившись після московського пекла в цьому київському ельдорадо, російська людина кутила, сіяла грошима, створювала нові підприємства і спекулювала» 42.

Тих, хто бажав чесно і сумлінно служити Українській Державі, працевлаштовували незалежно від національності. Це стало загальним принципом формування гетьманського державного апарату.

З'являлися навіть такі прохання біженців із Росії: «Обращаюсь к наследникам незабвенного батьки Шевченко с просьбой о зачислении меня в сыны украинского народа. Могу производить работу волостного писаря, конторщика, регента. А.В. Соловьев» 43.

Серед біженців було багато колишніх офіцерів і поліцейських службовців, які в першу чергу ставали жертвами пролетарської диктатури. Більшість із них були професіоналами, неспроможними займатися іншою справою. Тому вони охоче йшли служити в силові структури Української Держави.

3 травня 1918 р. київські «Последние новости» надрукували оголошення, в якому офіцери-українці запрошувалися на реєстрацію до гетьманського ад'ютанта з метою визначення їхньої подальшої служби. Колишні урядовці російського департаменту поліції, жандармські офіцери направлялися на співбесіду до освідомчого відділу департаменту варти, що розташовувався на Олександрівській вулиці, в будинку Крицького. При схваленні кандидатури за діловими і політичними якостями фахівець отримував відповідне призначення в Києві чи в інших регіонах 44.

Умови зайняття посад класними урядовцями визначав закон від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Директор ДДВ як урядовець IV класу призначався особистим наказом гетьмана зі скріпленням міністра внутрішніх справ за попередньою ухвалою Ради Міністрів. Віце-директори, начальники освідомчого і залізничного відділів департаменту, урядовці з особливих доручень освідомчого відділу департаменту, отамани залізничних районів як урядовці V класу – наказом по МВС за поданням, затвердженим гетьманом. Начальники інших відділів департаменту і всіх місцевих органів, інспектори варти губерній і градоначальств, начальники повітової і міської варти (1 розр.) – урядовці VI класу – наказом МВС. Інші чини – в порядку, визначеному міністерством. Відповідним чином здійснювалося звільнення з посад 45.

Особливу увагу гетьман приділяв призначенню місцевої державної адміністрації, у підлеглості якої знаходилися підрозділи загальної, карно-розшукової та освідомчої варти. Звичайно, що ці ключові посади мали зайняти виключно прихильники нового режиму. Призначення на них відбулося відразу після сформування уряду. Вже 9 травня 1918 р. гетьманським наказом за №1 були призначені губернські старости Київщини – І. Чарторижський, Херсонщини – С. Пищевич і Харківщини – П. Заліський. 13 травня столичним отаманом став О. Хануков, а чернігівським і подільським губернськими старостами – М. Савицький і С. Кісельов. Наступного дня було оголошено про усунення від посад решти губернських комісарів УНР, а міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб відправив у відставку всіх повітових комісарів та їхніх помічників. Тоді ж портфель полтавського губернського старости отримав С. Іваненко, а волинського – Д. Андро. 28 травня одеським міським отаманом став В. Мустафін. Найдовше гетьман визначався з кандидатурами на посаду старости найрозвинутішої промислової Катеринославської губернії і отамана міста корабелів Миколаєва. Лише наприкінці липня перше службове крісло зайняв І. Черников, а 13 серпня друге – Є. Де-Бонде. У подальшому здійснювалися окремі службові переміщення голів губернських і отаманських адміністрацій. Посади старостів Київщини обіймали П. Андріанов і В. Федоренко, Полтавщини – Д. Яновський і Я. Нога, Чернігівщини – М. Висоцький, а столичного отамана – К. Маршалк.

З самого початку своїх владних повноважень гетьманський уряд здійснював призначення адміністрації і в так званих спірних районах, державна належність яких ще не була остаточно визначена міжнародними угодами. 8 червня на посаду старости Холмщини було призначено О. Скоропис-Іолтуховського, хоча офіційно під такою назвою лише 15 листопада 1918 р. губернію додано до списку адміністративно-територіальних одиниць Української Держави. 20 червня для загального керівництва Бердянським, Мелітопольським та Дніпровським повітами була заснована посада «окружного старости Таврії на правах губернського старости». Її обійняв О. Десницький, який одночасно залишився уповноваженим МВС Української Держави при 52 німецькому корпусі генерала Коша в Криму. 30 серпня із Мозирського, Пинського та Речицького повітів тимчасово була утворена Поліська губернія, яку очолив Д. Патон 46.

Опрацювання організаційно-штатного розкладу і комплектування центральних і місцевих установ Державної варти здійснювалися одночасно. В самому департаменті кадровими питаннями займався його загальний відділ, на місцях – губернські і повітові старости. Інспекторський відділ ДДВ координував усю кадрову роботу, направляючи у розпорядження старостів осіб, які зверталися для працевлаштування у Києві. Здебільшого це були колишні працівники поліції та звільнені в запас офіцери й унтер-офіцери. На посаду їх призначали залежно від вакансій на місцях. Головна увага зверталася на професійний досвід, фах та моральні якості кандидата на працевлаштування. Компетентність службовця стала ще одним загальним принципом добору державного апарату. При цьому велике значення мала характеристика із попереднього місця служби, клопотання колишніх військових начальників, рекомендація ДДВ.

Так, питання про прийняття на службу до варти звільненого в запас прапорщика В. Довгалюка було вирішено волинським губернським старостою на підставі позитивної характеристики. Сотник С. Крицький призначався на вартову посаду в Катеринославі за поданням господаря 4-го відділу Одеської кордонної бригади і з урахуванням характеристики, затвердженої начальником штабу колишнього Кавказького військового округу. А помічника командира військової частини поручика О. Петру­шевсь­кого на посаду начальника Маріупольського карно-розшукового відділення перевести з Нікополя катеринославському старості рекомендував перевести особисто віце-директор ДДВ. У рекомендації, зокрема, зазначалося, що це «добре знаюча свою справу людина. Дуже багато зробив у поліпшенні порядку в місті, чим заслужив повну довіру» 47.

Натомість осіб, які не викликали довіри у департаментських урядовців, на службу в місцеві вартові підрозділи не приймали.

29 липня ізяславський староста Вольський надіслав начальнику повітової варти таємне повідомлення про те, що «за розпорядженням департаменту Державної Варти не підлягає прийняттю на службу, в разі збудження про це клопотання, колишній агент Андрій Павлович Кирильченко, звільнений через неблагонадійність і належність до партії соціалістів-революціонерів» 48.

Відносно службової відповідності кандидата враховувались також висновки безпосередніх начальників.

Так, за рапортом старшого вартового Печерського району м. Києва А. Шамрая начальником районної варти 26 жовтня 1918 р. було відмовлено в службі резервісту І. Левчуку, який «мав нахили до більшовизму» 49.

В кадровій політиці щодо службовців варти керівництво ДДВ, на відміну від колишніх російських Департаменту поліції і Жандармського управління, не вдавалося до відкритого антисемітизму. Але ставлення до євреїв, які потрапили на службу до вартових органів, було настороженим. Вони розглядалися як потенційні посібники більшовиків, які вимагали постійного нагляду. Тому деякі місцеві начальники відмовляли євреям у працевлаштуванні або звільняли їх із посад, зайнятих в органах міліції за влади Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Так, 29 червня 1918 р. начальник Ізяславської повітової варти надіслав обіжника до дільниць, в якому, зокрема, зазначив: «Євреї не можуть служити в Державній Повітовій варті, а тому під сприятливим приводом подати їх на звільнення, а про євреїв – відмінних і вірних службовців доповісти мені для переводу їх як виняток до Міської Ізяславської варти» 50.

ДДВ здебільшого не втручався в такі кадрові рішення місцевих начальників.

Наприклад, 10 жовтня на листі зі скаргою мешканця м. Острога Вольфа Лейбовича Веймана про незаконне звільнення його зі служби у варті віце-директор ДДВ Тальберг і начальник інспекторського відділу Раусевич написали резолюцію: «Пану волинському старості на розпорядження» 51.

Певну інформацію про національний склад керівної ланки губернської загальної варти дає приклад штатного розпису вартових установ Катеринославщини.

Там обов’язки губернського інспектора варти виконував начальник освідомчого відділу В. Долгов. Міську варту очолювали: в Катеринославі – М. Левітіс, Амур-Дніпровську – Г. Веселовський, Маріуполі – М. Синь­ков, Бахмуті – М. Мєркулов, Каменському – М. Сотін, Юзовці – М. Яковлєв, Олександрівську – Н. Васильєв, Луганську – К. Монастирський. Керівниками повітової варти були: Катеринославської – Д. Артамонов, Павлоградської – К. Жолтановський, Маріупольської – К. Чарнес, Верхньодніпровської – О. Кулаков, Новомосковської – О. Гладилін, Бахмутської – Д. Борткевич, Олександрівської – І. Богослов, Слав’яносербської – Л. Федоровий.

У кадрові призначення посадових осіб варти втручалося союзне командування.

7 жовтня 1918 р. катеринославський губернський староста І. Чер­ніков був змушений звернутися до директора ДДВ з проханням пояснити, чи підлягають австро-угорські кадрові пропозиції «точному виконанню, чи він може призначити на посади по варті і карно-розшуковому відділенню осіб на свій погляд не в залежності від заяв Австро-Угорського командування». 4 листопада директор ДДВ звернувся до представника українського уряду при австро-угорській Східній армії в м. Одесі генерал-лейтенанта Г. Рауха з категоричним протестом проти втручання союзників у кадрові справи, зокрема з приводу усунення від посади начальника Маріупольського карно-розшукового відділу Резниченка і призначення замість нього помічника Моргацького. П. Аккерман зазначав, що «справа організації Державної Варти в губернії цілком належить до відома Губернського старости, на якому лежить вся відповідальність за умілий підбор посадових осіб. Тому всяке стороннє втручання в цю справу здатне лише тільки зашкодити справі організації Варти». Водночас старості І Чер­нікову директором була надіслана телеграма, яка повідомляла, що «вказівки австрійської влади в справі призначення не можуть бути обов’язковими» 52.

З приводу кадрового диктату німецько-австрійських союзників до їхнього вищого командування 11 жовтня 1918 р. навіть звернулася Рада Міністрів. Але суттєвих наслідків це не мало. Для Центральних держав переважними були власні стратегічні цілі у світовій війні. Вони намагалися використати гетьманський охоронний апарат для поінформованості про суспільно-політичне та економічне становище в Україні 53. Навпаки, 11 жовтня директор ДДВ був змушений повідомити губернських старостів про розпорядження МВС надсилати освідомчі копії генералу Рауху, українському урядовому представнику при командуванні Східної армії Австро-Угорщини, який мав інформувати союзників за цими копіями 54.

На нижчі ланки вартових органів союзний вплив під час призначення майже не розповсюджувався. Кадрові призначення здійснювали місцеві начальники з дотриманням загальних принципів підбору службовців державного апарату.

Наприклад, серед особового складу Павлоградської повітової варти при канцелярії з числа вартових було: підпрапорщик, два унтер-офіцери, рядовий, один служив у кордонній охороні, один служив у поліції міста. Волосні дільниці варти очолювали: Богданівську – підпоручик К. Фен­ти­сов, Павлоградську – підпрапорщик О. Величко, Богуславську – спадковий почесний громадянин В. Каменєв. Про соціальний і національний склад сільської варти дає уявлення штатний розклад вартових Олександрівської волості. Начальником варти був козак І. Гуслистий, вартовими старшого окладу – єфрейтор Д. Шепілєв і унтер-офіцер К. Шишкін (обоє з селян), вартовими – І. Коновалов і І. Погоренко (обоє змолоду служили в поліції, потім – у міліції), Р. Волков (колишній жандарм), М. Олексюк і Є. Осименко (обоє з селян). Якісні характеристики особового складу інших волосних дільниць Павлоградської повітової варти суттєво не відрізнялися. Серед вартових були колишні поліцейські урядники, городові, тюремні дозорці, солдати. Лише робітник Є. Попов і селянин П. Шмигалєв не служили раніше ні в армії, ні в поліції.

Добираючи кадри на канцелярські посади управлінь варти відповідні начальники звертали увагу переважно на досвід роботи і рівень освіти.

Так, у складі канцелярії Павлоградської повітової варти були: надвірний радник, титулярний радник, колезький асесор, родова дворянка і двоє міщан 55.

Під час зарахування на штатну посаду вартовий чи класний урядовець ДДВ мав скласти урочисту обітницю на вірність Українській Державі. Її текст ретельно розроблявся у ДДВ і був розісланий по місцевих установах. Вступник до лав варти урочисто обіцяв вірно служити Українській Державі, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут. Відразу ж у тексті обітниці підкреслювалось, що особа стає на службу добровільно, намагаючись служити не зі страху, а за совістю. Новий службовець обіцяв виконувати всі накази і розпорядження керівництва, визнавати дисциплінарну владу начальника і відбувати дисциплінарні стягнення. 19 вересня текст обітниці було доповнено словами: «Я також обіцяю зберігати державні речі, обмундирування, амуніцію і зброю, за псування і пропажу яких відповідаю по всій суворості закону». Підписаний власноручно текст обітниці зберігався в особових справах службовців варти в управліннях і канцеляріях не нижче повітової 56.

Така увага до прийняття обітниці приділялася не випадково. Серед охочих служити у варті було чимало й таких, хто насправді не визнавав української державності і прийшов у правоохоронні органи заради користі і матеріального добробуту, а то й зі злочинними намірами.

26 липня київський міський отаман О. Хануков доповідав у ДДВ про агента карно-розшукової варти колишнього жандармського унтер-офіцера І. Синька, який прийшов служити для того, щоб розвідати кількість особового складу нагляду на пристанях. Це давало йому змогу попереджати спільників-крадіїв. Отаман також повідомляв про начальника варти водної дільниці р. Дніпра Д. Галкіна, який, аби не приймати обітницю, удавав з себе сектанта 7.

Для зарахування у кадри варти службовець (до помічника начальника районної варти включно) мусив протягом першого року служби пройти початкову спеціальну підготовку на курсах молодшого складу, які створювалися у кожному губернському місті і градоначальстві. До успішного складання іспитів вартовий не міг виконувати в повному обсязі службові обов'язки і вважався резервістом. Якщо службовець призначався на вищу посаду, йому також належало навчатися на курсах підвищення кваліфікації. Заняття на курсах проводили за призначенням губернських старост (міських отаманів) класні урядовці Державної варти, а також до їх проведення залучалися чини судового відомства і прокурори місцевих окружних судів.

Карно-розшукові агенти підвищували свій теоретичний рівень і професійну майстерність на курсах, які створювались при кожному розшуковому відділі. За Інструкцією від 9 серпня 1910 р. «всі чини розшукових відділень повинні були ознайомитися з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією і антропометрією, гіпсуванням слідів тощо, для чого кожний вступник до відділення на службу був зобов’язаний пробути потрібний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців». На заняттях вони мали вивчати спеціальні альбоми з фотографіями злочинців, а також засоби вчинення злочинів, що зберігалися в навчальних музеях при відділеннях. Службовці карно-розшукових органів повинні були «ґрунтовно ознайомлюватися із засобами самозахисту і обеззброєння злочинців».

Залізничні вартові навчалися при управліннях отаманів залізничних районів у спеціальних школах резерву. Начальник школи займав штатну посаду з річним утриманням 8 000 крб. і був одночасно завідуючим господарством отаманського управління. Навчальні дисципліни викладали три підлеглі йому штатні інструктори з посадовим окладом 3 600 крб. річних.

Спеціальну підготовку класних урядовців варти, а також начальників карно-розшукових відділів і відділень та їхніх помічників провадили при ДДВ, де були відкриті курси з двома відділеннями за відповідними спеціальностями. Програмно-методичне забезпечення курсів здійснював директор ДДВ, навчально-матеріальне – МВС; до проведення занять за згодою інших відомств залучалися їхні співробітники. Вся система підготовки, від початкової – до курсів при ДДВ, проводилася за узгодженими між собою і затвердженими МВС програмами. Службовцям читали лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних та спеціальних дисциплін. Значну увагу в навчальному процесі приділяли аналізу оперативної та криміногенної обстановки в Україні. На період навчання службовців зараховували до резерву того начальника, якому були підлеглі курси, де вони й отримували платню 58. Усе це дає підстави цілком погодитися з висновком В. Сідака про те, що «підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу» 59.

Підготовку кадрів і підвищення їхньої кваліфікації директор ДДВ контролював особисто. 25 липня 1918 р. він розіслав обіжника прокурорам окружних судів, де, посилаючись на наказ товариша міністра юстиції, наполегливо просив «доповісти, чи відкриті школи і курси, передбачені Положенням про організацію Української Державної варти. Якщо десь курси і школи не відкриті, – писав директор варти, – прошу застосувати рішучих заходів для негайного їх відкриття».

1 жовтня було надіслано розпорядження директора ДДВ про обов’язкову підписку на «Державний вістник» всім посадовим особам не нижче начальника відділу. Інформацію про нові нормативно-правові акти стосовно підлеглих вони обов’язково повинні були використовувати під час їх навчання. В разі неотримання чергового примірника начальникам належало звертатися прямо до редакції для отримання дублікату 60. Це також свідчить про загальне грунтовне ставлення урядових осіб до закону як вищого нормативного чинника держави.

Якщо з приводу навчання П. Аккерман був однаково наполегливим і уважним до всіх підрозділів варти, то стосовно кадрових проблем департамент практично не втручався в плани губернських старост і міських отаманів у справах комплектування підрозділів загальної і карно-розшукової варти. Лише обіжником від 21 липня з посиланням на наказ товариша міністра внутрішніх справ директор департаменту поінформував старостів і отаманів про необхідність термінового завершення комплектування вартових підрозділів і надання кошторису на їхнє утримання за формою, яка додавалася 61. Питання ж кадрового комплектування освідомчих відділів і залізничної варти були у компетенції відповідних відділів департаменту, ще й під пильним особистим наглядом директора.

У кінці липня 1918 р. П. Аккерман підбив перші підсумки кадрової роботи ДДВ у цих напрямах. Зроблено було чимало. Зокрема, у освідомчому відділу були зібрані у Києві фахівці з усієї України і розподілені за губерніями, укорінена агентура у Києві. Під загальним керівництвом департаментського урядовця Тишкевича створювалися освідомчі відділи в губерніях і градоначальствах, куди було відряджено до 1 серпня урядовців ДДВ з особливих доручень, укомплектовані кадри освідомчих агентів і зовнішнього нагляду. Магістральним напрямом кадрової роботи при підборі штатних співробітників було «поповнення Губернських освідомчих відділів особами, відомими своєю досвідченістю, знанням розшукової справи, які пройшли для цього спеціальний різновид служби і особисто відомі у зв’язку з серйозною і вкрай відповідальною роллю цих чинів».

Внутрішню і зовнішню агентуру підбирали з урахуванням вимог Інструкцій 1907 і 1914 рр.

Зокрема про те, що «секретні співробітники повинні бути постійними і отримувати визначену платню (щомісячно), а не за окремі повідомлення, оскільки тільки постійна агентура може відноситися з інтересом до справи розшуку».

Для філерського нагляду підбирали муштрових нижчих чинів із запасу віком до 30 років. Перевагу віддавали колишнім унтер-офіцерам, кавалеристам, розвідникам, а також особам, які мали нагороди за розвідку, відмінну стрільбу або відзнаки військових орденів. Пильну увагу звертали на політичну і моральну благонадійність кандидата.

Він повинен бути «твердим у своїх переконаннях, чесним, тверезим, сміливим, спритним, розвиненим, кмітливим, терплячим, обережним, правдивим, відвертим, але не базікою, дисциплінованим, утриманим, серйозно і усвідомлено відноситися до справи і приймання на себе обов’язків, міцного здоров’я, з особливо сильними ногами, з добрим зором, слухом і пам’яттю, такою зовнішністю, яка давала б йому можливість не відокремлюватися із натовпу і заважала б зосередженим його запам’ятовувати».

По залізничному відділу були опрацьовані штати відділу і районів, почалася їхня комплектація кадрами; в центри районів і на вузлові станції Бахмач, Гребінка, Фастів, Козятин, Жмеринка, Знаменка було відряджено департаментських урядовців з особливих доручень для допомоги в комплектації кадрами на місцях.

Одночасно директор ДДВ запропонував губернським старостам і міським отаманам надіслати свої пропозиції щодо розробки положення про штати кордонних вартових пунктів із зазначенням на мапах схематичного розташування митниць, митних застав і перехідних пунктів. Почалося відпрацювання проекту положення про закордонні розшукові пункти і їхнього штатного розпису 62.

Значною мірою робота з особовим складом варти активізувалася після призначення 25 липня 1918 р. державного секретаря І.О. Кіс­тя­ківського міністром внутрішніх справ. У цей день гетьман в листі до Ф. Лизогуба подякував йому за організацію міністерства і звільнив від обов'язків МВС, залишивши головою уряду 63.

Таке рішення гетьмана слід розглядати як ще один крок на шляху до зміцнення державного апарату. І.О. Кістяківський був сином видатного українського професора кримінального права О.Ф. Кіс­тяківського. Він отримав вищу юридичну освіту в Київському університеті, три роки стажувався у Німеччині, здобув науковий ступінь магістра, був приват-доцентом Київського університету. Згодом він працював кілька років у адвокатурі у Москві, викладав у Комерційному інституті фінансове й адміністративне право 64.

І. Кістяківський прекрасно зорієнтувався у тогочасній ситуації. Він помітив професіоналізм директора ДДВ П. Аккермана у підборі найближчих помічників. Тому з призначенням нового міністра кадрові зміни у департаменті не відбулися. Це дозволило запобігти плинності кадрів, зберегти їхню спадкоємність.

У цей час на посадах були урядовці з особливих доручень: віце-директори – Тальберг і Розумовський, освідомчий відділ очолював Пономарьов (пізніше – Тишкевич), залізничний – Делянов, інспекторський – Раусевич (пізніше його замінив Борделіус). Усі вони були досвідченими урядовцями, багато років служили в поліцейському апараті Російської імперії і добре знали свої обов'язки. Здебільшого такими ж були їхні підлеглі.

Тому досить слушним є висновок В. Сідака про те, що саме широке залучення до служби кваліфікованих фахівців дозволило у стислі строки налагодити непогану роботу правоохоронних органів 65. Своєрідну оцінку діяльності Державної варти містить одна з більшовицьких прокламацій, що розповсюджувалися по Україні:

«Помните, товарищи. Аппарат германо-гетманской охраны улучшается. Поступившие на службу германо-украинской державы шпионы и провокаторы взялись за работу. От нас зависит, будут ли результаты их работы удовлетворительны. 5.ІХ.1918» 66.

Велику роль у залученні кадрів до роботи в охоронному апараті Української Держави відіграло дотримання гетьманським урядом принципу матеріального заохочення. Ми знову цілком згодні з В. Сідаком, що далеко не всі службовці варти були патріотами України, багато з них працювали для матеріальної винагороди 67. Але працювали сумлінно, віддавали свої знання й уміння для блага Української Держави, що цілком можна вважати заслугою уряду гетьмана. МВС у той скрутний час все ж таки зуміло створити умови, за яких відносний рівень забезпеченості службовців варти був вищий, ніж в інших відомствах.

Порівняно з іншими службовцями варти службовці освідомчих відділів отримували найвищу платню. Вже 11 липня у доповіді міністрові внутрішніх справ П. Аккерман порушив питання про те, що їхня «праця важка, зв'язана з ризиком для життя», тому доцільно платню цим службовцям збільшити на 25% 68.

Без урахування цієї надбавки начальник освідомчого відділу ДДВ отримував 12 000 крб. щорічно, урядовець з особливих доручень – 9 000 крб., діловод – 8 400 крб., його помічник – 6 600 крб. 69. В освідомчих від­ділах губерній і градоначальств штатна платня становила: начальник відділу – 9 000 крб., старший діловод – 6 600 крб., діловод – 5 400 крб., його помічник – 4 800 крб., перекладач – 4 800 крб., журналіст – 4 000 крб., канцелярист – 3 600 крб. 70. Праця філерів оплачувалась із розрахунку: 3 600 крб. на рік і 4 крб. добових (1-й розряд), 3 000 крб. на рік і 3 крб. добових (2-й розряд) 71.

Дещо меншою була платня в залізничній варті. Річне утримання тут складало: отаман району – 12 000 крб., його помічник – 10 000 крб., завідуючий господарством, школою і резервом – 8 000 крб., начальник відділення – 8 000 крб., його помічник – 6 400 крб. Залізничний вартовий отримував 2 400 крб., а резервіст – 1 200 крб. річних 72.

Але й у інших підрозділах варти штати передбачали чималі посадові оклади. Інспектор ДВ губернії мав 9 600 крб. річних, для порівняння губернський староста – 12 000 крб., а його помічник – 9 650 крб. 73. Начальники міської повітової варти отримували 7 200 крб. (1 розряду) чи 6 000 крб. (2 розряду) на рік, начальники варти дільниці (району) – 4 800 крб., волості – 4 200 крб., наказний – 4 200-3 780 крб., старший вартовий – 3 000 крб., вартовий – 2 400 крб. Начальник губернського карно-розшукового відділу отримував на рік 10 560 крб., його помічник – 7 040 крб., начальник районного відділення – 6 360 крб., агент карного розшуку – 3 960 крб. 74, дресирувальник собак – 4 000 крб., завідуючий антропологічною частиною – 6 400 крб., фотограф – 4 800 крб., його помічник – 4 000 крб., завідуючий столом приводу – 4 000 крб., секретар – 4 800 крб., скарбник – завідуючий пересуванням і обліком речових доказів – 4 800 крб. Річний оклад директора ДДВ складав 17 000 крб., віце-директорів – 13 500 крб., начальника залізничного відділу департаменту, як і освідомчого, – 12 000 крб., начальників загального, інспекторського і легітимаційного відділів – 10 000 крб. 75.

Для уявлення купівельної спроможності службовців варти наведемо приблизну вартість споживчого кошика того часу за середніми ринковими цінами по всіх губерніях України за 1 кг продуктів: хліб – 50-60 коп., борошно – 40-50 коп., м’ясо – 3-4 крб., картопля – 20-30 коп., сало – 7-8 крб., масло коров’яче – 8-9 крб., сіль – 3 коп., перець – 2,50 крб., цукор – 2 крб., тютюн – 8 крб., мило – 3 крб. 76.

На службовців ДДВ розповсюджувалися всі пільги, передбачені для державних установ. 19 листопада 1918 р. було затверджено закон «Про встановлення відсоткових додатків на утримання служачих державних установ та одноразової допомоги на дорожнечу». Згідно з законом службовці розподілялися на три категорії: самотні і бездітні; які мають до трьох дітей; які мають більше трьох дітей. Залежно від посадового окладу кожна категорія одержувала щомісячні грошові додатки до посадових окладів. У Києві вони були вищими, ніж в інших місцевостях.

Так, службовці з річним утриманням до 2 400 крб. одержували за категоріями 30–40%, 50–60%, 60–70%; більше 2 400 крб. – до 4 200 крб. – 25–35%, 45–55%, 55–65%; більше 4 200 – до 7 200 крб. – 15–30%, 35–50%, 40–60%; більше 7 200 – до 10 000 крб. – 15–25%, 35–45%, 40–50%; більше 10 000 – до 15 000 крб. – 10–20%, 25–35%, 30–40%; більше 15 000 крб. – 10–15%, 15–20%, 20–25%.

У випадку переїзду до нового місця служби за умови праці в державних установах не менше трьох місяців, починаючи з 1 серпня 1918 р., посадовим особам сплачувалася додатково половина місячного утримання (до 100 верст) або повне місячне утримання (більше 100 верст) 77.

Подорожні і на відрядження гроші співробітникам вартових підрозділів, як і всім іншим службовцям державних установ, визначалися на підставі закону від 26 червня 1918 р. «Про нормальний розпис платні урядовцям державних установ» 78.

Так, подорож пароплавом класним чинам сплачувалася за вартістю квитка 1-го класу, кур’єрам і нижчим службовцям – 2-го класу. Відшкодування залізничного переїзду особам вище VII рангу здійснювалося за квитками 1-го класу, іншим класним чинам – 2-го класу, кур’єрам – 3-го класу. Відрядження кіньми і на автомобілях сплачувалися всім за фактичною вартістю представлених рахунків. При неможливості документального підтвердження переїзду його вартість затверджувалася відряджаючим начальником. Залежність від посади витримувалася при сплаті добових грошей, різниця була досить відчутною. Наприклад, урядовець II рангу, подорожуючи в межах свого повіту, отримував за добу 15 коп., перебуваючи в Києві, Катеринославі, Одесі і Харкові – 50 коп., а кур’єри – відповідно 3 коп. і 10 коп. 79.

Службовці вартових органів користувалися також спеціальними пільгами. За працю в нічний час, вихідні і святкові дні всі вони одержували додатково плату у подвійному розмірі за годину праці 80. Щорічно співробітники варти мали одержували 500 крб. додатково на обмундирування. Існували спеціальні розрахунки на виплати для придбання цивільного одягу освідомчої варти. Єдину форму для кордонних вартових виготовляли за державний кошт.

Окремі пільги існували у відповідних підрозділах. Так, службовці освідомчих відділів двічі на рік перед Різдвом і Великоднем повинні були отримувати нагородні гроші у розмірі місячного окладу щоразу 81. Залізнична варта мала право безкоштовного проїзду залізницею 82. Службовці повітової варти щорічно отримували додатково 300 крб. на утримання коня 83.

Документи доводять, що окремі начальники намагалися поліпшити умови служби підлеглим, піклувалися про їхній добробут.

Зразок у цьому напрямі подавав сам гетьман. Коли під час селянського повстання у Звенигородському повіті було замордовано старосту І. Машира та його помічника Я. Солтика, він персональним наказом призначив їхнім родинам одноразову допомогу у розмірі 3 000 крб і довічну щорічну пенсію – 3 000 і 2 200 крб. відповідно, а також 3 000 крб одноразової допомоги родині загиблого під час виконання службових обов’язків начальника Таращанської повітової варти І. Балицького. Питання про пенсію вирішувалося у встановленому законом порядку, залежно від посадового окладу загиблого 84.

У «Державному вістнику» від 26 червня 1918 р. було надруковано промову гетьмана, де він, звертаючись до всіх правоохоронців країни, зазначив: «Всі чини Державної варти і управлінь можуть бути певні, що Я і уряд Української Держави будемо всемірно дбати про сімейства вбитих, або покалічених осіб, що покладають на службі своє життя і здоров'я».

Певна робота у плані матеріального заохочення службовців була налагоджена в Києві. Столичний отаман О. Хануков вдало розв'язав квартирне питання для своїх підлеглих і урядовців ДДВ за рахунок реквізованих за азартну гру приватних клубів. У хлібопекарні штабу столичної варти було налагоджено продаж хліба для співробітників за собівартістю, організовано артільне готування їжі для одиноких вартових. Родини службовців мали можливість купувати продукти харчування і речі першої необхідності (мило, ваксу, тютюн, чай) за зниженими цінами. Тверду ціну було встановлено на чоботи для вартових (65-70 крб.) 85. За станом здоров’я урядовців ДДВ наглядав окремий лікар О. Кістяківський. Турбота про підлеглих з боку столичного отамана не залишилася непоміченою. 26 жовтня гетьманським наказом йому було присвоєно військове звання генерального значкового 86.

Соціальні заходи столичного керівництва в тій чи іншій формі були характерні і для губернської, і для повітової адміністрації. Так, у Харкові для мешкання німецьких і українських офіцерів, кордонної охорони і деяких службовців варти постановою губернського розпорядчого комітету були заброньовані місця в готелях «Ялта», «Слон», «Ліон», «Національ», а також попереджені під розпис про тимчасову заборону здавати кімнати цивільним особам приватні домовласники в центрі міста, на вулицях Сумській, Пушкінській, Білгородській і Фонарному провулку. Подібних заходів було вжито у Бєлгороді, Грайвороні і Валуйках. Разом з тим наказ військового міністра Української Держави від 27 червня 1918 р. за №261 пояснював, що мешканці за власні кошти повинні відшкодовувати власникам витрати за житло 87.

Таким же чином вирішувалося квартирне питання для службовців варти у Полтаві.

15 вересня 1918 р. губернський староста Я. Нога повідомив начальника Полтавського освідомчого відділу А. Зуєва, що з його «боку перешкод на реквізицію помешкань немає, як що ці помешкання не утримані в сучасній момент жильцями, при умові добровольчої згоди за ціни з власниками, або зазначення таких міською комісією».

Здебільшого власники будинків знаходили порозуміння із співробітниками варти, оскільки це гарантувало їм певну особисту безпеку.

Наприклад, 19 вересня наказний Ф. Кованько в рапорті до начальника Полтавського освідомчого відділу доповідав, що «власник будинку №6 по Кам’яній вулиці Олександр Росинський виявляє повне бажання про його оселю в цій квартирі». Наказний просив потіснити фельдшера Шебаліна на дві кімнати, родина якого з трьох осіб займала чотирикімнатну квартиру.

Інколи «добровільно-примусові» оселення службовців варти у приватних квартирах викликали обурення власників.

Ось скарга на ім’я міністрів військових і внутрішніх справ, яку надіслав наприкінці вересня домовласник Богуславський: «Мою квартиру в Диканьці реквізував начальник району, речі викинуті на вулицю. Зняв квартиру з п’яти кімнат, перевіз свої речі. Помічник полтавського губернського старости без постанови реквізував і цю квартиру урядовцю, який має лише дружину і дитину, без надання мені іншого житла. Прошу відмінити реквізицію моєї квартири». З приводу скарги начальник освідомчого відділу пояснив губернському старості, що його підлеглий, діловод Я. Ротт, зробив ремонт у квартирі Богуславського, яка пустувала протягом літа. А коли приїхав оселятися, то побачив, що наклейку про реквізицію зірвано, його речі викинуті на вулицю. На вимогу А. Ротта звільнити реквізовану квартиру Богуславський запропонував тому хабара – 1 000 крб. Після цього вартові виселили Богуславського примусово 88.

Піклування начальника Полтавського освідомчого відділу про своїх підлеглих виявляють також інші архівні документи. 15 серпня він надіслав прохання у німецьку комендатуру про придбання восьми пар чобіт для службовців. 8 вересня – прохання губернському старості про безкоштовне забезпечення співробітників чаєм і цукром у зв’язку з їх працею «по 10 годин на добу, а інколи й по 15 годин з незначними перервами на обід» за рахунок щомісячного державного кредиту 500 крб. на непередбачені витрати. 14 вересня у Полтавський губернський комітет з шкіряних справ ним було направлено клопотання про купівлю за собівартістю шкіри для шиття і ремонту 59 пар чобіт службовцям. 10 листопада начальник відділу порушив перед старостою питання про додаткове грошове заохочення підлеглих, «які проявляють найбільшу продуктивність в роботі» 89.

Матеріальні і моральні заохочення начальниками підлеглих вартових складали лише одну сторону їхньої дисциплінарної практики. Дійсність вимагала від них і застосування стягнень, для чого керівний склад мав відповідну дисциплінарну владу. Отаман варти залізничного району згідно з Дисциплінарним військовим статутом, затвердженим гетьманом 16 серпня 1918 р., прирівнювався у правах до командира окремої бригади, його помічник, губернський інспектор варти – до командира полку, всі начальники відділів – командиру батальйону, їхні помічники, начальники варти районів і дільниць, відділень – ротному командиру, старший вартовий – фельдфебелю. Службові розслідування провин класних чинів варти належало проводити отаманом залізничних районів або губернським інспектором варти особисто. Провини вартових розглядали начальники відділів або їхні помічники 90.

Справи про звільнення підлеглих їхній владі службовців варти найчастіше вирішували губернські, повітові старости і міські отамани. За виконанням вартовими службових обов’язків відповідно до закону стежили особи прокурорського нагляду. Найпоширенішими причинами звільнення було недбале виконання службових обов’язків, а притягнення до суду – посадові злочини. Слід зазначити, що стягнення і покарання за це були досить суворими. Наведемо кілька характерних прикладів.

22 липня 1918 р. на хутір Свинарі Валківського повіту на Харківщині вдерлося чотири п’яні вартові і зробили немотивований обшук. За скаргою хуторян начальник повітової варти провів службове розслідування, результатом якого стало зниження у посаді старшого вартового Фатієва і звільнення зі служби вартового Антоненка. Іншим двом вартовим оголосили догану 91. 23 серпня за посадовий злочин був звільнений зі служби і притягнений до суду начальник Овручської Державної варти по Волині Дахнівський 92.

У вересні 1918 р. за поданням начальника Полтавського освідомчого відділу було звільнено зі служби вартового міської варти Ільяшевича, відрядженого до відділу, але який виявив «політичну ненадійність і небажання служити справі політичного розшуку» 93. 12 жовтня отаман Лівобережного району залізничної варти доповів директору ДДВ про службове розслідування з приводу крадіжки у начальника Дніпровського відділу залізничної варти Осипова освідомчого шифру і 1 900 крб. грошей під час відрядження. У висновку він зазначив, що не бачить «явної недбалості у збереженні секретних документів. Єдине, що можна поставити у провину Осипову, це те, що він не враховував обставини житла у вагоні без внутрішнього ключа, а також і добропорядність провідника, на чесне слово якого він поклався». Незважаючи на захист отамана, Осипова було усунуто від посади і звільнено з варти 94.

10 грудня 1918 р. прокурор Київського окружного суду надіслав до прокурора судової палати прохання про збудження кримінальної справи проти агента Генічеського карно-розшукового відділення Зібека. Підставою для цього стало знаходження в квартирі останнього червоної шкіряної валізи з речами, про які вказував громадянин Хасинський у скарзі на незаконне втручання до його оселі. За прокурорською перевіркою в квартирі Зібека були знайдені зазначені потерпілим туалетний несесер, черевики, три фунти свічок, 10 фунтів цукру, півфунта чаю, дві пляшки вина, білизна, носові хустки, дві облігації займу на 20 і 50 крб. і паспорт Хасинського 95.

Вказані справи були характерними, але не чисельними. Службова діяльність варти перевірялася під час інспекцій. Уявлення про їх характер дає «Програма по ознайомленню із діяльністю зовнішньої служби чинів Варти», затверджена директором ДДВ для перевірки загальних вартових органів. Інспекторам належало перевіряти перш за все «відповідність функціональної мети і службових завдань органу варти реальному стану речей», ознайомленість його службовців з особливостями населення району обслуговування і порядок влаштування службових приміщень. Крім цього, перевірці інспектуючих підлягала звітно-облікова документація, стан службової дисципліни, порядок зберігання і використання зброї, добове чергування, фінансові кошти 96.

Звичайно, що під час таких перевірок викривалися недоліки. Але нами не знайдено великої кількості документальних матеріалів про службові порушення вартовими. За умов наявності насиченої джерельної бази для вивчення правових питань гетьманського періоду можна дійти висновку, що посадові злочини і службові порушення серед вартових не мали великого поширення. Тому зроблену гетьманом у своїх спогадах загальну оцінку працездатності вартових підрозділів вважаємо досить відповідною. Він зазначав, що «Кістяківський все ж таки непогано зорганізував Державну варту, тому що, незважаючи на втечу австрійців, країна залишалася у порядку, і всякі спроби йти йому наперекір відразу припинялися силами варти» 97.

Отже, кадрова робота центрального і місцевих органів ДВ базувалася на загальних принципах гетьманської урядової політики в галузі державної служби. Завдяки широкому залученню до зайняття керівних посад кваліфікованими спеціалістами зі старого поліцейського апарату у стислий строк було створено органи варти, відповідні функціональному призначенню підрозділу і цілком спроможні виконувати покладені на них службові завдання.

§3. Матеріальне постачання, спорядження
і обладнання вартових підрозділів

Фінансування. Головною відмінністю матеріального забезпечення охоронних органів гетьманської держави від періоду Тимчасового уряду і Центральної Ради було централізоване фінансування їхніх потреб. Кошти на утримання і діяльність усіх вартових підрозділів надходили з державної скарбниці, тобто з бюджету держави. Суми коштів за поданням МВС схвалювалися Радою Міністрів і затверджувалися гетьманом. Такий порядок фінансування Державної варти був встановлений з 1 липня.

Протягом травня – червня вартові потреби покривалися за рахунок державного кредиту 10 млн крб., відкритого МВС постановою Ради Міністрів від 13 травня 1918 р. 98. 7 липня гетьман затвердив постанову, згідно з якою розпочалось щомісячне авансування на вартову діяльність: 9 млн. крб. розподілялися по губерніях з розрахунку 1 млн. крб. кожній. Заборгованість міліції з початку 1918 р. було ліквідовано за рахунок міст і земств, на балансі яких вона раніше перебувала, про що губернські старости і міські отамани отримали обіжник директора ДДВ від 21 липня. У цьому документі від імені міністра внутрішніх справ також передбачалось не пізніше 5 серпня складати кошториси видатків на подальше утримання Державної варти з поясненням, посилаючись на закон, доцільності сум з кожної статті. Кошториси планувалися на термін 6 місяців (з 1 липня до 31 грудня) за встановленим зразком 99.

Отримавши кошториси видатків із місцевих органів, ДДВ склав загальний кошторис, в якому окремо передбачалось утримання особового складу департаменту і всіх структурних підрозділів варти, а також канцелярські і господарські витрати ДДВ, управлінь губернських, повітових і залізничної варти. Його показники увійшли до « Загального зводу проекту розпису держаних прибутків та видатків України на 1918 р.» Витрати департаменту варти, що становили 3 млн 193 498 крб., було включено до статті «Утримання центральних установ МВС». Утримання місцевих установ ДВ фінансувалося за окремою статтею у розмірі 167 млн 277 721 крб. Спеціальна стаття передбачала 17 млн 101 644 крб. «різних видатків на потреби Державної варти» 100.

У «Кошторисі видатків МВС на 1918 р.» було зроблено пояснення зазначених статей загальнодержавного фінансового зводу. Так, на грошові виплати урядовцям ДДВ передбачалося 532 494 крб., службовцям управлінь міської і повітової варти – 4 млн 978 500 крб., особовому складу загальної варти – 110 млн 773 321 крб., залізничної варти – 4 млн 811 200 крб., кордонних пунктів – 619 тис. крб., воякам резервних сотень і дивізіонів – 34 млн 423 тис. крб. Канцелярські і господарські видатки варти визначалися у розмірі: загальної варти – 7 млн 790 700 крб., залізничної – 56 тис. крб., кордонної – 19 тис. крб. Цільовим призначенням виділялися кошти на ремонт зброї резервних сотень – 15 тис. крб., єдину форму одягу для кордонних вартових – 192 тис. крб., влаштування кордонних пунктів – 36 тис. крб.

Витрати на освідомчу і карно-розшукову варту зводилися до окремого п’ятого параграфу, який являв собою розпис статті державного бюджету «Різні видатки на вартові потреби». Тут планувалося 12 млн 948 800 крб. на утримання карно-розшукової варти. З них 10 млн 581 300 крб. складала оплата штатним службовцям у губерніях, градоначальствах і повітах, 1 млн 735 тис. крб. – на канцелярські і господарські витрати відділів і відділень, 632 500 крб. – видатки на кримінальну розвідку. Асигнування за останньою статтею видатків здійснювалися за «Тимчасовим розписом норм для розрахунку кредитів карно-розвідчої варти», надрукованим у «Державному вістнику» 22 серпня 1918 р. Розвідувальні видатки на рік розподілялися між місцевими карно-розшуковими інституціями таким чином: губернський відділ – 15 000 крб., відділ столичного отамана – 50 000 крб., одеського – 40 000 крб., миколаївського – 20 000 крб., повітове відділення – 10 000 крб., відділення у заштатному місті – 2 000 крб.

У Кошторисі потреби освідомчої варти визначалися сумою 4 млн 152 844 крб. під артикулом «Видатки, непідлежні оголошенню» 101. Їхній розрахунок здійснювався в окремому кошторисі, що був таємним. З ним працювало обмежене коло осіб: міністр внутрішніх справ, директор ДДВ, начальник освідомчого відділу, урядовець з особливих доручень, старший діловод, бухгалтер, обліковець (усі з освідомчого відділу ДДВ). Про кредити за статтями цього кошторису щомісячно належало звітувати в департамент варти. У таємному діловодстві начальники відділів залишали відповідні фінансові документи, які пояснювали витрати. Куди ж витрачалися ці гроші? Візьмемо для прикладу «Відомость таємних витрат начальників освідомчих відділів при губернських старостах і міських отаманах» 102.

 

 

 

Найменування витрат

На
місяць

На рік

1.

На таємну агентуру

25 тис.

300 тис.

2.

Наймання доглядових агентів (філерів)

24 тис.

288 тис.

3.

Витратні кошти відділів

9, 6 тис.

115, 2 тис.

4.

Службові роз'їзди філерів

2 тис.

24 тис.

5.

Наймання конспіративних квартир

1, 5 тис.

18 тис.

6.

Роз'їзди:

 

 

 

Начальникам відділів

300

3, 6 тис.

 

Старшим діловодам

125

1,5 тис.

 

Іншим урядовцям

500

6 тис.

7.

Наймання приміщення, обігрів, освітлення

1,5 тис.

18 тис.

8.

Поштово-телеграфні витрати

1 тис.

12 тис.

9.

На непередбачені витрати

1 тис.

12 тис.

10.

На господарчі потреби

200

2,4 тис

11.

Улаштування відділів

 

15 тис.

12.

Придбання цивільного одягу (одноразово):

Начальники відділів

 

 

3 тис.

 

Старші діловоди

 

2 тис.

 

Діловоди (6 осіб у відділі)

 

12 тис.

13.

Додаткова платня для штатних службовців (25% додаток)

3945

47340

 

ВСЬОГО:

70 670

880 040

 

Під час повстання Директорії гетьманський уряд вдався до термінового позабюджетного фінансування варти. 15 листопада спеціальним наказом гетьмана МВС було асигновано 15 млн крб. «на збільшення окладів утримання Державної Варти», 19 листопада – 10 млн крб. «на цілі охорони громадського спокою», наступного дня – ще 40 млн. крб. «на утримання Державної Варти в листопаді і грудні», 60 млн крб. – «на авансування наперед» і 39 млн крб. – «на охорону громадського спокою» 103.

Отже, за гетьманату загалом на вартові потреби було витрачено приблизно 350 млн крб., що становило досить вагому частину всіх звичайних (4 млрд 265 млн 352 266 крб.) і надзвичайних – (1 млрд 81 млн 383 368 крб.) видатків Української Держави 104. З огляду на найменшу чисельність освідомчої варти можна зробити висновок, що цей підрозділ фінансувався найінтенсивніше. Це свідчить про те, що гетьманський уряд вважав державну безпеку пріоритетним напрямом охоронної діяльності. Привертає увагу відносна малокоштовність витрат на центральний апарат варти. Утримання особового складу місцевих інституцій складало основні бюджетні витрати на вартові потреби, що ілюструє досить оптимальну пропорційність чисельності керівної і виконавчої ланок ДВ.

Доля військового скарбу російської армії. Гетьманське піклування про варту не обмежувалося лише фінансовими виплатами. Від російської армії після Центральної Ради уряду Ф. Лизогуба залишилося військове майно колишніх Південно-Західного і Румунського фронтів, Київського і Одеського військових округів. Передбачалося його використати, зокрема, й для спорядження вартових підрозділів. Величезна кількість зброї, військового реманенту, одягу і взуття, медикаментів за наказом №45 військового міністра УНР О. Жуковського від 5 березня 1918 р. мали надійти в розпорядження демобілізаційному відділу Генштабу. Насправді ж військове майно за умов анархо-кримінальної ситуації в країні на початку 1918 р. розкрадалося. Голова демобілізаційної комісії генерал В. Кудря усунув від посад більшість фахівців – начальників інтендантських складів, доручивши керувати майном новачкам. Не змогли поліпшити становище губернські і повітові коменданти, до яких згодом перейшли права за розпорядженням майном на місцях. Невизначеність господаря призвела до загарбання значної кількості військових сховищ союзниками. Як трофеї німцями були захоплені Миколаївський, Дарницький, Білоцерківський, Ровенський та деякі інші інтендантські склади, на яких усунули від посад українську адміністрацію. Австро-угорську варту було встановлено на Одеських складах. Запобігаючи втраті військового скарбу, в. о. військового міністра Української Держави О. Лігнау 6 травня наказом №211 поклав обов’язки розпорядження майном на головного начальника постачання Генерального штабу. Це викликало незадоволення з боку місцевих установ МВС. 13 червня у справу був вимушений втрутитися гетьман. Особистим наказом за №56 він встановив посаду головноуповноваженого у справах ліквідації установ і організацій військового часу, на яку призначив Ю. Кістяківського 105. На думку Скоропадського, цивільний урядовець був найвідповіднішою кандидатурою і міг створити розподільчу установу, яка була б «не зацікавлена ні в одній, ні в іншій стороні» 106.

Головноуповноважений провадив курс на використання матеріальних цінностей в господарських інтересах держави, але зустрів шалений опір військових. 15–24 серпня 1918 р. засідання Ради Міністрів спеціально розглядало «Матеріали по питанню обвинувачення Ю.О. Кістяківським військового відомства у затримці демобілізації і захваті військового майна, залишеного на території України». У звинуваченні наводилися численні приклади знищення одягу, харчів, ліків за недбалістю військового керівництва, збиткового використання державних коштів на військових заводах, злочинного продажу майна «євреям-спекулянтам». Головним аргументом стало те, що «єдиний засіб припинити бешкети міст і сіл – це повернути господарчому життю хоча б частину того, що з нього вилучено». Ю. Кістяківський запропонував програму приватизації і часткового розподілу майна по відомствах, які мають у цьому відповідну необхідність. Але втілити її в життя не вдалося. Переважним став довід Військового міністерства про урядове рішення формувати власну армію чисельністю 360 тис. осіб 107. Посаду головноуповноваженого було скасовано, а Ю. Кістяківського призначили послом України в Туреччині. Військовий скарб остаточно перейшов у підпорядкування відповідних головних управлінь Міністерства військових справ. Лише Окремий корпус кордонної охорони підлеглості Міністерства фінансів отримав від ліквідаційної комісії Червоного Хреста розбірні бараки загальною вартістю 1 млн 270 тис. крб. 108.

Урядових розпоряджень про цільове використання військового майна для вартових потреб зроблено не було. Але з документів стає відомо, що центральне керівництво варти і посадові особи на місцях неодноразово купували для своїх підрозділів військове майно на умовах сплати його собівартості. Так, 2 серпня директор ДДВ дав розпорядження отаманам залізничних районів варти «входити у зношення з військовим відомством і обмундировувати вартових».

20 вересня начальник Полтавського освідомчого відділу А. Зуєв звернувся до міського продовольчого комітету і начальника штабу VI армійського корпусу з проханням про продаж сукна для шинелей і костюмів на 16 співробітників. 8 жовтня подібні звернення були ним надіслані до головного інтенданта Української Держави і Полтавського союзу хліборобів. Того ж дня листа отримав полтавський губернський староста. В ньому йшлося «про придбання для службовців відділу 25 кожухів, оскільки в приватному продажу вони надто дорого коштують» 109.

Пільговим закупкам для вартових підрозділів у цивільних установах і на приватних підприємствах сприяв серпневий закон «Про примусову купівлю у всіх фабрикантів та торговців сукна, полотна та шкіри за гроші по оцінці Міських комісій з представниками від кожного міста, Державного Контролю, Військового Міністерства та Міністерства Торгу і Промисловості». Цей нормативний акт зобов’язував «фабрикантів і купців оповістити Комендантів про весь наявний запас сукна, полотна та шкіри, котрий нікому не продавати, крім по ордерах Головного інтенданта». За його невиконання підприємців мали притягати «до судової кари за законами військового часу як саботажників та ворогів Держави» 110.

Закон суперечив оголошеним гетьманом принципам ринкової економіки в Україні і негативно впливав на рейтинг голови держави серед соціальних верств, які підтримували П. Скоропадського. Проте це не зупинило гетьмана. Прийняття закону свідчить про важливість, яку він надавав створенню власної армії та воєнізованих охоронних формувань.

Домаганнями українського уряду вдалося повернути частину військового майна, захоплену союзниками. В серпні 1918 р. із 115 тис. пар черевиків, що зберігалися в Одеських інтендантських складах, 2/5 частини австрійці визнали власністю України. Це взуття надійшло для потреб гетьманського війська і варти 111.

Зброю і кінське спорядження вартові підрозділи також отримували від військового відомства.

20 липня до МВС звернувся чернігівський губернський староста І. Висоцький, який для потреб повітової варти просив відпустити з Ніжинського військового складу 1 830 сідел і 1550 комплектів кінської упряжі. Через тиждень староста знову надіслав міністру телеграму. Він зазначав, що зайвих сідел в сотнях військових комендантів немає, тому для вартових резервних сотень необхідне цільове постачання амуніції.

12 серпня інспекторський відділ ДДВ порушив перед МВС питання про телеграфне розпорядження військового міністра комендантам на «безперешкодну видачу амуніції, зброї і набоїв російських систем з місцевих складів Військового Відомства за вимогами, посвідченими Губернськими і Повітовими Старостами». Але такого розпорядження зроблено не було. Військове міністерство старанно охороняло свій скарб, який призначався для розгортання української армії.

Місцеві вартові начальники продовжували «бомбардувати» урядові інстанції прохальними телеграмами. Протягом серпня – листопада їх надіслали: полтавський губернський староста Нога, таврійський – Десницький, міський отаман Миколаєва Де-Бонді, столичний отаман Маршалк, начальник Полтавської повітової варти Семенов та інші вартові начальники. Їх вражало, що майно знаходилося на військових складах і здебільшого не використовувалось за призначенням.

Наведемо телеграму чернігівського губернського старости від 17 вересня: «В Ніжинській дивізії, гарматній бригаді, є велика кількість зайвих сідел. Прошу розпорядитися терміново видати мені для Державної Варти і кінних резервних сотень 3 000 сідел. В сідлах відчувається крайня необхідність, оскільки без них неможливо формувати кінну варту. Казенні сідла в населення всі відібрані, придбати ніде. Німці проводять перелік Ніжинського складу і можливо скоро сідла вивезуть».

В окремих випадках наполегливість прохачів мала результати і військові начальники давали відповідні розпорядження. Так, у вересні ними були задоволені майнові подання начальника Єлісаветградської Державної варти. Але здебільшого міжвідомчі суперечки не були усунуті, підрозділи варти відчували гостру потребу в спорядженні.

Проблема не була остаточно вирішена, навіть незважаючи на те, що 6 серпня 1918 р. гетьман підписав закон про ліквідацію посад губернських та повітових військових комендантів і між міністрами військових і внутрішніх справ було досягнуто угоди про передачу кінського складу, спорядження, зброї і набоїв комендантських сотень резервним вартовим сотням. 6 вересня інспекторський відділ ДДВ направив з цього приводу скаргу на ім’я військового міністра 112.

Озброєння. Вартові недостатньо були забезпечені й табельною зброєю, хоча за часів війни в Україні її залишилася велика кількість. Крім того, продовжували діяти вісім військових державних заводів: пороховий, патронний, споряджувальний, хімічний, бензольний, азотний і два арсенали 113. Проте їхня продукція призначалася переважно для Військового міністерства. Службовці вартових органів, створених на базі відповідних міліцейських, отримали зброю їхніх колишніх співробітників. Новоутворені структурні одиниці варти озброювалися з військових складів і за рахунок «братньої допомоги».

Так, 21 серпня начальник Полтавського освідомчого відділу звернувся до губернського інспектора варти з поданням про виділення 40 револьверів для службовців. Але лише 17 жовтня його підлеглий І. Бейленчі отримав у Кременчуцькому карно-розшуковому відділенні для озброєння своїх колег по службі п’ять револьверів системи «Нагана» і чотири – системи «Стейєра». Загалом на 19 службовців Полтавського освідомчого відділу припадало 12 одиниць зброї: шість «Стейєрів», три «Нагани» і три «Браунінги» 114.

Не набагато кращими були справи в інших вартових підрозділах. Чимало зброї відібрали у міліціонерів під час панування на початку 1918 р. в Україні більшовиків. Військово-революційні комітети видавали тоді накази про обов’язкову здачу зброї службовцями всіх нерадянських установ.

Характерною для цього часу є телеграма Катеринославського військово-революційного залізничного штабу від 19 березня 1918 р. до лінійних ВРК, що вимагала від всіх «комісарів по міліції і самої міліції повної здачі всієї наявної в неї зброї, яку ВРК повинні прийняти з необхідною точною звітністю». Винні у нездачі зброї або навмисному її прихованні притягалися до суду революційного трибуналу 115. Тому, наприклад, чигиринський міліціонер Ковтуненко, побоюючись за своє життя, в лютому 1918 р. здав свій табельний «Сміт і Вессон» з шістьма ладунками набоїв до нього більшовицькому комісару. Тоді ж у Київській губернській тюрмі було вилучено зброю дозорців: 70 револьверів «Наган», 19 – «Сміт і Вессон», 4 – «Іверс і Джексон», 61 гвинтівка «Берданка», 2 600 набоїв до них, 4 шаблі драгунського зразка, 94 шкіряні паси, 70 комплектів наплічної амуніції 116.

Зазначені марки озброєння і спорядження були типовими й для вартових підрозділів. Вартові резервні сотні, крім того, мали кулемети систем «Максима», «Кольта» чи «Льюіса». Міські вартові озброювалися лише шаблями і вогнепальної зброї не мали 117.

Восени 1918 р. залізнична варта почала отримувати зброю від воєнізованих підрозділів залізничної охорони, підпорядкованих Міністерству шляхів. 8 листопада начальник залізничного відділу ДДВ Делянов надіслав отаманам залізничних районів правила використання нової зброї.

В обіжнику зазначалося, що «у зв’язку з видачею для озброєння вартовим гвинтівок і отриманням від чинів залізничної охорони револьверів і шабель пропонується чинам залізничної Державної варти прийняти і виконувати: 1. Під час обходів станцій району у складі патрулів і команд, а також у випадках, коли можливо очікувати застосування зброї, вартові повинні бути озброєні тільки гвинтівками без шабель і забезпечені достатньою кількістю набоїв. 2. На постах внутрішніх: всередині вокзалу, на платформах, при догляді поїздів і т. і. вартові можуть бути озброєні револьверами при шаблях. 3. Гвинтівка носиться на правому плечі, вартовий притримує її правою рукою за ремінь на висоті грудей. 4. Під час зустрічі з Начальством вартовий, озброєний гвинтівкою, честі не віддає, а стає «струнко», повертає голову в бік Начальника і стрімко, відриваючи руку від ременя гвинтівки, охоплює приклад гвинтівки» 118.

Дозвіл на зберігання і носіння вогнестрільної зброї надавався комендантами військових залог союзників на підставі подання губернського чи повітового старости для всіх українських установ, яким за родом службової діяльності належало застосовувати зброю у вказаних законом випадках. Службовці отримували посвідчення встановленого зразка, в якому українською і німецькою мовами вказували ім’я, по батькові і прізвище того, хто отримав зброю, його адресу, посаду, мету видачі зброї, номер і марку зброї. Посвідчення підписували, з одного боку, староста чи міський отаман, з іншого – німецький або австро-угорський комендант. Підписи скріплювалися українською і німецькою печатками.

У зв’язку з важкою криміногенною ситуацією на залізницях 13 листопада МВС надав право отаманам вартових залізничних районів дозволяти носіння і зберігання зброї залізничникам і всім мешканцям смуги відчуження залізниці. Для цього потрібно було подати прохання на ім’я начальника відділу залізничної варти, до якого територіально належав мешканець, з доданими квитанцією про сплату встановленого гербового збору і фотографією. Після наведення довідок про політичну благонадійність і відсутність судимості особи начальник відділу запитував дозвіл найближчої німецької комендатури і видавав посвідчення. В канцеляріях відділів для обліку озброєних мешканців залізничної смуги зберігалися корінці посвідчень з їхніми власними підписами. На отаманів районів покладався нагляд за дотриманням вказаних умов видачі зброї. У випадку знаходження зброї в осіб без посвідчення вона вилучалася, а порушника притягали до юридичної відповідальності 119.

Ремонт зброї здійснювався за рахунок державних кредитів збройними майстрами військового відомства. У «Державному вістнику» за 24 серпня 1918 р. наведено повний розпис норм розрахунків, за якими відпускалися бюджетні асигнування на рік: пістолет – 10 коп., шабля – 30 коп., гвинтівка – 25 коп.

Транспортне забезпечення. Транспортні проблеми вартових підрозділів розв’язувати за рахунок кредитів на відрядження за загальними тарифами для службовців державних установ на підставі закону від 26 червня 1918 р. «Про нормальний розпис утримання державних службовців». Позитивно було вирішено питання, порушене МВС 2 серпня 1918 р. перед міністром шляхів, про «залишення урядовцям Залізничної Державної Варти права даремного проїзду по залізницях і користування залізничним телеграфом при зносинах по ділах служби» 120.

Тоді ж вартові господарства почали заводити перші службові автомобілі. Ще 18 травня 1918 р. військовий міністр наказав місцевим комендантам провести облік всіх автомобілів і мотоциклів.

У липні директор ДДВ доповів МВС, що «під час більшовицьких виступів в Україні була реквізована і конфіскована чисельна кількість автомобілів як казенних, так і приватних. Вони вилучалися різними радами, комітетами, просто злочинцями, які зі зброєю в руках відбирали автомобілі у законних власників, а потім за безцінь продавали їх приватним особам. У результаті в столиці і провінції з’явилася велика кількість автомобілів, користувачі яких не мали права власності на машини. Але багато з них отримали дозвіл від Центральної Ради і зараз роз’їжджають по всій Україні, агітуючи за Центральну Раду».

П. Аккерман зазначив, що Державній варті було б доцільно включитися в перевірку автомобілів у зв’язку з оголошеною військовим міністром перереєстрацією їх губернськими комендантами. Ці заходи, на думку директора варти, дозволили б повернути Українській Державі автомобілі, скоротити спекуляцію бензином, заарештувати злочинців, припинити злочинну агітацію. Міністр схвалив ці висновки і дозволив використовувати для службової діяльності варти вилучені у злочинців автомобілі 121.

Начальник Полтавського освідомчого відділу для службових відряджень підлеглих службовців і філерського нагляду придбав п’ять велосипедів. Їх передали до відділу в вересні 1918 р. від міської варти. Велосипеди були тимчасово вилучені у міського населення за розпорядженням губернського старости.

Забезпечення помешканнями. Упорядкування штатного розпису Державної варти передбачало виникнення нових структурних одиниць. Будівлі, в яких розташовувалися міліцейські управління, канцелярії і відділки за часів Тимчасового уряду і Центральної Ради знаходилися на балансі відповідних міських і земських управ. Забезпечення приміщеннями нових вартових установ здійснювалося за окремими рішеннями владних осіб.

Так, полтавський губернський староста повідомив начальнику міської варти, що «за особистим дозволом МВС 9 серпня йому належить найняти відповідну квартиру для управління. При відмові добровільно здати вибране начальником приміщення його належало відібрати примусово за допомогою вартових. Розмір платні за приміщення мав бути встановлений за взаємної угоди» 122.

Вартість утримання службових приміщень вартові установи сплачували за рахунок державних кредитів на господарські потреби. Резервні вартові сотні і дивізіони розміщувалися за правилами «Устава о земских повинностях», зокрема його розділу п’ятого «О повинностях, отбываемых для потребностей войск» за рахунок міських і земських установ. При неможливості розміщення в косарнях чи казенних спорудах резервні вартові розміщувалися за правилами, викладеними в ст. 478, на приватних квартирах так само, як і колишні столичні кінні жандармські дивізіони і міські команди 123.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про реквізицію житлових і нежитлових помешкань для задоволення державних і громадських загальнодержавного значення установ, а також осіб, які перебувають на службі в державних установах». Установлювався примусовий порядок тимчасового розміщення зазначених установ і осіб у приватних приміщеннях, який мали забезпечити реквізиційні й оціночні комісії, утворені в Києві, Одесі, Миколаєві, губернських і повітових містах. Із дня оголошення закону всі існуючі раніше комісії з реквізиції приміщень скасовувалися. В обов’язках військового відомства залишалося лише розквартирування солдат і військових частин. У Києві, Одесі, Харкові і Катеринославі діяли міжвідомчі реквізиційні комісії, в інших містах – належні МВС. До їхнього складу входили представники від місцевої адміністрації, установ Міністерства юстиції і Міністерства військових справ, органів міського самоврядування та організацій домовласників і квартиронаймачів. Комісії надавали право вирішувати питання про реквізицію помешкань за заявами державних і громадських установ. Перевагу належало віддавати прибулим з інших міст. Для цього члени комісій за допомогою службовців Державної варти проводили огляд приміщень, видавали постанови про реквізицію, які теж виконувала варта. Без дозволу комісії домовласникам заборонялося заселяти нових мешканців у разі звільнення приміщень біженцями чи особами, засудженими за спекуляцію споживчими товарами. Про це вони в триденний термін повинні були повідомити комісію. Установам чи особам, для яких реквізувалося приміщення, видавали реквізиційний квиток, а власникам – копію постанови комісії.

Житлові витрати визначали оціночні комісії, які складалися із представників від судової влади, установ Міністерства фінансів, міського самоврядування і від установи, для якої реквізувалося приміщення. Ці комісії встановлювали розмір місячної плати наймача власнику за відведене приміщення і винагороди особі, яку виселяли (не більше тримісячної плати за квартирне і шестимісячної – за торговельне приміщення). Винагороду сплачували із державних коштів. Термін примусового зайняття приміщення обмежувався дією закону. Звільняючись із державної служби, особа мала виїхати з реквізованого приміщення. Право на це приміщення залишалося за звільненими в разі хвороби чи втрати працездатності під час виконання службових обов’язків або за родиною загиблого службовця. Щорічно квартирна плата за вимогами зацікавлених осіб могла бути переглянута оціночними комісіями. Власники мали право оскарження дій комісій в адміністративному відділі окружного суду. У випадку несплати власнику квартирної вартості, встановленої оціночною комісією, її вилучали у наймача примусово із його грошового утримання. Міністрові внутрішніх справ законом надавалося право видавати за поданням реквізиційних і оціночних комісій відповідні інструкції та обов’язкові постанови щодо покарання за квартирні порушення штрафом до 1 000 крб. або адміністративним арештом до трьох місяців 124.

Подекуди начальники вартових органів фактично діяли за статтями цього закону ще до його прийняття. В Полтаві заселення службовців губернського освідомчого відділу в реквізовані приміщення здійснювалося вже з початку вересня. Так, діловод відділу В. Лобачевський отримав дві вільні кімнати з окремим входом у будинку зубного лікаря Грінберга. Урядовець 2-го розряду Є. Жадько – кімнату в квартирі торговця Клейна. Помічник діловода Т. Третьяков – дві кімнати з кухнею в будинку міщанина Святайла. Наказний Ф. Кованько – дві кімнати в квартирі фельдшера Шебаліна. Діловод Я. Роот – квартиру торговця Богуславського 125.

Разом з тим слід підкреслити, що гетьманські квартирні реквізиції не мали нічого спільного з воєнно-комуністичними житловими конфіскаціями або примусовими заселеннями «жилтоварищей» за наказами більшовицьких військово-революційних комітетів. Приватна власність на житло зберігалася, обмеження прав господарів помешкань стосувалося заборони їм відмовляти службовцю в заселенні і встановлювати довільні ціни за квартирування.

Зв’язок, господарське та канцелярське забезпечення. Будівлі вартових управлінь і канцелярій забезпечувалися телефонним зв’язком і користувалися поштовими послугами, як і всі державні установи. Для освідомчих органів встановлювався особливий режим роботи ланок зв’язку.

Наприклад, начальник Полтавського освідомчого відділу мав прямий телефонний зв’язок з губернським старостою і ДДВ, минаючи міську телефонну станцію і канцелярію відділу. 30 серпня згідно з розпорядженням старости міський електрик зробив усі необхідні відводи електричних дротів, земських і міських телефонних кабелів, арматурні роботи за вказівками начальника освідомчого відділу. Останній 14 вересня звернувся з листом до начальника Полтавської поштово-телеграфної контори. В ньому вказувалося на необхідність службового розпорядження поштарям про суворе дотримання особливого порядку доставки до відділу кореспонденції: «тільки за підписом чергового по канцелярії в книзі про доставку». А. Зуєв наполягав на забороні поштарям кидати службові пакети у дверну щілину із надписом «Для листів», оскільки вони «майже всі термінові та таємні і у такий спосіб передачі можуть легко загубитися» 126.

Господарські і канцелярські послуги для службових приміщень усіх вартових підрозділів повністю покривалися за державні кошти. Загальне уявлення про їх забезпечення меблями і приладами дає лист від 19 жовтня 1918 р. інспекторського відділу ДДВ до загального відділу. В числі обов’язкових канцелярських забезпечень вартових органів вказувалися столи з шухлядами і замками до них, шафи, стільці, настільні лампи, вішалки, папір для листування, стрічки для друкарських машинок, чорнильниці, ручки, прес-пап’є, ножиці, рахівниці, булавки, олівці, нитки, папки, розрізний алфавіт, бланки настільних реєстрів тощо. Ці речі начальникам органів дозволялося закупати на місцях за рахунок відпущених кредитів, про що складалися звітні документи 127. У «Державному вістнику» за 24 серпня 1918 р. було наведено розпис норм кредитів на канцелярські видатки, що на рік становили для міських відділів варти від 1 600 до 4 000 крб., районних відділень – від 1 800 до 6 000 крб., повітових відділів – від 4 200 до 6 000 крб. залежно від їхніх категорій.

Особлива фінансова звітність встановлювалася для освідомчих органів. Щомісячні фінансові відомості про використання грошових авансів начальниками губернських освідомчих відділів мали гриф «таємно». Це було пов’язано із включенням до них витрат на секретну агентуру. Для оплати її послуг встановлювалися розряди освідомчих органів, залежно від яких визначалися щомісячні розміри державних кредитів. Столичний становив 25 тис. крб., 1-го розряду (Харківщина, Катеринославщина, м.Одеса) – 15 тис. крб., 2 розряду (решта губерній і м.Миколаїв) – 10 тис. крб. Ці кошти передбачали витрати на утримання конспіративних квартир із розрахунку одна для зустрічей не більш як з 20 секретними агентами; сплату вартості передачі оперативних відомостей поштою, по телефону чи телеграфу; грошову винагороду агентам за інформацію; витрати на спілкування з інформаторами. Облаштування конспіративних квартир здійснювалось за вимогами Інструкції про організацію і ведення внутрішнього нагляду 1907 р. Така квартира не повинна була розміщуватися в місцях, де за нею міг встановлюватися постійний нагляд (сусідство трактиру, саду, молочної лавки, стоянки візників, трамвайного павільйону, громадського закладу тощо). В ній обов’язково мали бути окремі вхід і вихід, які б не сполучалися із загальним двором. У внутрішньому влаштуванні квартир треба було передбачати уникнення «самої можливості зустрічі двох співробітників». Навіть незначні відомості про підозру у провалі конспіративної квартири повинні були слугувати підставою для термінової її переміни.

Таємні зустрічі із секретними агентами могли здійснюватися також у власних помешканнях штатних співробітників варти, які «користувалися особливою довірою, не займали показових посад і яких ніхто із службовців, відомих у місті, особливо у форменому одязі, не навіщав». Господарям таких помешкань сплачувалися гроші за використання їхньої житлової площі 128.

В авансових звітах начальників освідомчих відділів до ДДВ розпис конкретних витрат на агентуру не проводився. Вони включалися до щоденних фінансових зазначень.

Наприклад, поряд з канцелярськими, господарськими рахунками, відшкодуваннями вартості службових відряджень, грошовими утриманнями за посадовими окладами у звіті начальника Полтавського освідомчого відділу вказувалося: «2 липня. Придбання відомостей від різних осіб – 45; 3 липня – те ж само – 30; 5 липня, сплачено агентам контррозвідки – 100, поїздка до Константинограда – 30; 6 липня, видано на витрати для придбання відомостей в Константиноградському повіт – 100; 7 липня, візник у справах служби – 12, витрати в ресторані для придбання відомостей – 18, візник і носій – 15, газети – 1».

Більш детально витрати пояснювалися в окремих авансових звітах про службові відрядження.

Так, в.о. помічника діловода Полтавського освідомчого відділу про від­рядження з 19 до 27 серпня 1918 р. звітував: «Квиток від ст. Полтава до ст.Гребінка (191 в.) – 12 крб. 50 коп., візник на ст. Полтава Київська – 5 крб., візник зі ст. Полтава до м. Пирятина (15 в.) – 12 крб. 50 коп., наймання конспіративної квартири – 19 крб. 50 коп., візник в м. Пирятин – 3 крб., візник на ст. Гребінку із Пирятина (15 в.) – 11 крб., квиток до ст. Яготин (45 в.) – 2 крб. 80 коп., візник від ст. Яготин до маєтку – 6 крб., візник до Пана Животинського і назад – 4 крб., квиток до ст. Переяслав – 25 крб., наймання конспіративної квартири в Переяславі – 19 крб. 50 коп., візник в м.Переяслав – 6 крб., візник на пристань Переяслав – 9 крб., квиток до м. Кременчука – 22 крб. 20 коп., візник на ст. Кременчук – 7 крб., квиток до м. Полтави (111 в.) – 9 крб. 50 коп., візник зі ст. Полтава Південна – 10 крб., добові за 8 діб по 9 крб. на добу – 72 крб.; загалом – 259 крб. 65 коп.»

Окремим поясненням безпосереднім начальникам підлягали витрати на придбання відомостей від секретних агентів.

У липні 1918 р. начальник Полтавського освідомчого відділу мав зустріч з інформаторами в ресторанах, про які зазначив: «Сплачено в готелі «Європейський» за вечерю. Салат – 5, лікер – 20, кава – 6, сироп – 1, сірники – 0.30, 5% офіціанту – 2.50, за номер – 100, пляшка горілки в номер – 11.55, 2 огірка – 1, кава – 2, 5% офіціанту – 0.55. Сплачено в «Дворянському клубі». 1 чарка горілки – 6, сніданок – 6, огірки – 0.50, квас – 2.50, 5% офіціанту – 0.45. Сплачено в «Дворянському клубі». 1/2 червоного – 45, 2 кваси – 5, салат – 4.50, 2 обіди – 12, кава – 8, 5% офіціанту – 1.60. 1/2 горілки – 38, оселедці – 8, салати – 7, 3 вечері – 18, 5% офіціанту – 4.50» 129.

Звітами про грошові винагороди секретним агентам були їхні власноручні розписки, які зберігалися в таємних особових справах. Влітку 1918 р. територіальним освідомчим відділам міськими і губернськими та повітовими земськими управами було передано майно колишніх жандармських управлінь, включно архівні матеріали 130. Це дозволило активніше використовувати в діяльності освідомчої варти старих агентів царської політичної поліції.

13 серпня міністр внутрішніх справ І. Кістяківський дозволив губернським старостам і міським отаманам з державних коштів, які їм відпускаються на урядування, видавати «винагороду особам, згодним за гроші повідомляти цінну інформацію для боротьби з повстанцями, за видачу зачинателів і вожаків рухів, вказівки схронів зброї». Такі виплати вони мали право робити понад особливі кредити, що відпускалися на роботу карно-розшукової і освідомчої варти. Але при цьому місцеві керівники повинні були пам’ятати перестороги Інструкції 1907 р. про те, що «відомості прибулих осіб, які вимагають плату за кожну окрему вказівку, за той чи інший революційний захід («штучники»), звичайно, повинні використовуватися в інтересах справи, але до таких відомостей слід ставитися з великою засторогою і ретельно перевіряти їх всіма засобами. Досить часто відомості ці бувають провокаційними, а інколи просто «дутими». Тому директор ДДВ, що обіжником доводив дозвіл міністра, зазначив: «Якщо добування таким чином відомостей буде недостатньо, то досвідчений Начальник Державної варти буде завжди ознайомлений про становище в губернії через надійних приватних осіб, яким дорогі порядок і спокій в Державі і які погодяться навіть безкоштовно надавати йому необхідні відомості» 131. За інформацію про підпільників також сплачували гроші німці й австрійці. Типовим було оголошення австро-угорського військового коменданта м. Новий Буг на Херсонщині про видачу більшовицьких агітаторів. 100 крб. обіцяно за відомості про них, 200 крб. – за вказівку адреси мешкання і 500 крб. – за видачу керівників підпільних груп 132.

Система фінансових витрат на розвідувальні заходи у кримінальному світі і складання звітності по них не мали суттєвих відмінностей. Разом з тим карно-розшукові підрозділи варти відчували на той час більшу потребу в спеціальному обладнанні, яке виготовлялося за рахунок державних кредитів. У їхніх арсеналах були реєстраційні бюро і кінологи зі службово-розшуковими собаками. Згідно з Інструкцією «Чинам сыскных отделений» 1910 р. в реєстраційних бюро карно-розшукових органів мали бути: «1) фо­тографія з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де також виконувався опис прикмет злочинців за системою словесного портрета; 2) карткова реєстратура, яка включала в себе реєстраційні карти злочинців з фотографіями, антропометричними і дактилоскопічними даними; 3) довідки про судимість і відомості про ув’язнених в місцевих тюрмах; 4) картковий розшуковий алфавіт; 5) альбом злочинців і осіб порочної поведінки за категоріями злочинів; 6) колекції почерків, засобів вчинення злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристосувань; 7) відомості за поточним наглядом і 8) газетні вирізки і відомості».

Порядок збереження негативів і звітність за фотографіями, правила дослідження документів і слідів злочинів в українських карно-розшукових органах залишилися незмінними і визначалися обіжником російського директора Департаменту поліції від 29 грудня 1906 р.

Реєстраційні карти злочинців складали на старих бланках російського МВС у чотирьох примірниках. Два примірники надсилали до реєстраційної частини ДДВ, одну карту з фотографією злочинця розташовували в алфавітному порядку у першому відділі, іншу для встановлення особи за даними антропометрії, дактилоскопії та словесного портрета – в другому відділі.

Для упізнання особи також використовувалися довідки про судимість, які були складені російським Міністерством юстиції і за останні 20 років їх надсилали до поліцейських управлінь. Крім того, в карно-розшукових відділах вели щоденні карти на всіх осіб, затриманих за звинуваченням у кримінальних злочинах або провинах.

Особливий картковий розшуковий алфавіт складали на окремих бланках дрібного формату. До нього залучали всі розшукові картки, що надходили за обіжниками директора ДДВ, а також за розпорядженнями місцевої влади та інших установ. У разі знаходження або затримання особи картку не знищували, а в ній лише робили позначку про припинення розшуку.

Альбоми злочинців складалися з фотографій професійних злодіїв і осіб аморальної поведінки, зареєстрованих розшуковими органами, а також з портретів, добутих в інших установах, від іноземної поліції та агентурним шляхом. Для осіб кожної злочинної категорії існував окремий альбом. Його сторінки були пронумеровані, на початку знаходився алфавітний список осіб, занесених до альбому. Портрети злочинців з альбому використовувалися для розшуків, а також для пред’явлення свідкам і потерпілим. Найбільш корисними для цього вважалися фотографії на повний зріст.

Колекції листів і паперів з почерками злочинців, які не підлягали залученню до матеріалів дізнання, зберігали в особливому наряді під нумерацією і особливим алфавітом. Засоби вчинення злочинів збирали і зберігали у спеціальній шафі у кімнаті, де не проводили допити. Їх використовували для порівняльного аналізу під час розшуків, а також для навчання новачків.

За поточним наглядом складали, систематизували і зберігали добірки відомостей стосовно району діяльності відповідного карно-розшукового органу. Постійному поновленню підлягали відомості за такими категоріями: про кубла злочинців, нічліжні будинки, чайні лавки, постоялі двори, місця збуту краденого (ринки), злодійські квартири, будинки розпусти, вокзали; шинки, готелі, мебльовані кімнати, таємні квартири зустрічей; про місця найму робочої сили; про осіб, які перебувають під наглядом варти в адміністративному порядку; про осіб, які «промишляють розпустою, звідництвом, сутенерством, педерастією, доставкою жінок до будинків терпимості»; про позбавлених права обіймати деякі посади, як-то візників, сторожів, двірників, швейцарів; про неблагонадійних натирачів підлоги, водопровідників; та інших майстрових, які під приводом своєї професії користуються доступом до будинків для вчинення крадіжок; про осіб, неодноразово покараних за порушення поведінки у громадських місцях; про професійних жебраків. Відомості викладалися на особливих аркушах, які складали наглядову частину карно-розшукового органу. На великомасштабних мапах і планах міст зазначалися місця особливого нагляду. Крім того, в кожному відділенні мали бути мапа пароплавних сполучень, поштових шляхів Російської імперії, мапа губернії, плани губернського міста з приміськими помешканнями, довідники з різних галузей торгівлі та промисловості, з морських і сухопутних сполучень, списки чинів різних установ, путівники, плани міст і курортів, в яких можуть бути зв’язки злочинного середовища 133.

Все це на той час складало досить потужну базу спеціального обладнання, необхідну для здійснення розшукових функцій. До послуг «розшуковців» зверталося навіть німецьке командування. 11 вересня 1918 р. німецький етапний комендант м. Речиці звернувся у департамент Державної варти з проханням направити в його розпорядження «поліцейську собаку з поводирями для розшуку численних членів розбійницької ватаги, яка переховується у лісових болотах». У жовтні почали засновувати в губерніях розплідники для розведення службових собак. Дактилоскопічна і реєстраційна частина з відповідним обладнанням існували у складі освідомчого відділу ДДВ 134.

Разом з тим слід зазначити, що в українському карному розшуку тогочасні наукові досягнення не використовувалися на належному рівні. Це значною мірою було пов’язано із загальним відставанням Російської імперії від Західної Європи в організації розшукової справи 135. МВС не мало своїх науково-дослідних установ, які б займалися вдосконаленням засобів боротьби із злочинністю. Натомість Військове міністерство Української Держави отримувало на наукову діяльність цільові кошти з бюджету.

Наприклад, на утримання дослідних військових полігонів призначалося щорічно 120 тис. крб., для артилерійських дослідів – 10 тис. крб., на наукові видання з гарматної частини – 1 тис. крб., на закордонні наукові відрядження старшині – 10 тис. крб. Утримання особового складу бактеріологічної лабораторії при Головній військово-ветеринарній управі коштувало державі на рік 4 550 крб., ще 1 600 крб. призначалося на її канцелярські і господарські витрати, 13 200 крб. відпускалося на «негайні витрати: апарату, хімічний посуд, лабораторних тварин і фураж для них» 136.

Отже, з архівних джерел очевидно, що налагодження фінансування вартових потреб створювало сприятливі умови для спроможності вартовими виконувати службові обов’язки, але загалом гетьманському уряду не вдалося створити дійову систему забезпечення Державної варти. Суттєві недоліки в матеріальному постачанні і озброєнні вартових підрозділів були пов’язані з міжвідомчими неузгодженнями, викликаними визначенням державного курсу України на створення власної армії.

§4. Основні напрями службової діяльності

Організаційно-штатна відпрацювання, кадрове комплектування і матеріальне забезпечення вартових підрозділів не могли самі собою призвести до усталеності правового життя. Охорона встановленого гетьманом державного ладу, ліквідація анархо-кримі­наль­ної ситуації в країні вимагали сумлінного виконання вартовими своїх службових обов’язків. Їх особливості визначалися функціями вартового підрозділу. Разом з тим в Статуті варти від 9 серпня 1918 р. зазначалося, що всі частини «складають одне ціле і слугують загальній справі охорони порядку в країні. У зв’язку з цим чини Державної Варти, незалежно від галузей діяльності (міської, повітової, залізничної, розшукової, освідомчої), роботу виконують в контакті і зобов’язані здійснювати один одному повне сприяння» 137.

Нормативні чинники. Опозиція гетьманської влади всіляко розповсюджувала чутки про неймовірну жорстокість Державної варти. Уявлення про вартових як катів свого народу, що вішали і розстрілювали без суду і слідства ні в чому не винних мирних людей, підтримувала радянська історіографія. За умов неусталеності правового життя в 1918 р. такі випадки відбувалися в Україні. Але нами не знайдено про це жодного документального свідчення ні в центральних, ні в місцевих архівах. Натомість документи доводять, що здебільшого діяльність вартових укладалася в окреслені законами того часу процесуальні дії. А виконання ними службових обов’язків не виходило з-під контролю посадових осіб, управлінські розпорядження яких видавалися в межах діючих нормативних чинників держави. Виховані в дусі, противному анархії, колишні російські чиновники, які потрапили до гетьманського апарату, для вжиття надзвичайних заходів повинні були отримати відповідну урядову вказівку, видану на підставі існуючого закону. 30 травня 1918 р. було затверджено закон «Про військову підсудність». При його розробці військовий міністр генеральний бунчужний О. Рогоза спирався на «Свод уставов о предупреждении и пресечении преступлений», який передбачав оголошення в окремих місцевостях Російської імперії посиленої чи надзвичайної охорони із застосуванням законів військового часу 138. Згідно з законом від 30 травня, крім військовослужбовців і цивільних осіб, залучених до відання справами військової служби і військової повинності, під юрисдикцію утворених військових судів у порядку виключної підсудності підпадали й деякі інші дії цивільних осіб. Серед них вказувалося на злочинні вчинки проти держави і війська, включно службовців усіх воєнізованих підрозділів при виконанні своїх обов’язків, а також навмисне вбивство, розбій, грабіж і зґвалтування. Юридична відповідальність осіб, які скоїли дії за виключною військовою підсудністю, наставала під час війни в районах фортець і розташування діючих корпусів, а також у місцевостях, оголошених на військовому стані 139. Таким чином, зазначений закон закладав нормативні підвалини для застосування в подальшому гетьманським урядом надзвичайних охоронних заходів, що передбачало надання адміністрації і посадовим особам ДВ додаткових повноважень.

З метою правового захисту службовців варти, військових і державних службовців 26 липня 1918 р. була затверджена постанова «Про деякі тимчасові заходи для охорони державного і громадського порядку». Відповідно до неї МВС тимчасово надавалося право за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством засуджувати відповідно до законів військового часу тих, хто загрожує безпеці держави і громадському спокою, хоча б вони вчинили злочини у місцевостях, не оголошених на військовому стані. До переліку злочинів, означених у законі від 30 травня 1918 р. «Про військову підсудність», додавалися: напад на службових осіб цивільного відомства під час виконання або з приводу виконання службових обов'язків, навмисне пошкодження майна, підроблення грошових знаків. 2 жовтня гетьман затвердив нові доповнення до закону. Відтепер покарання за всі злочини, виключені із загальної підсудності, визначалися військовими судами на підставі ст. 279 «Військового статуту про кримінальну відповідальність» (вид. 1913 р.) 140.

24 жовтня було затверджено тимчасовий закон «Про заходи щодо охорони залізниць», який надавав право міністрові шляхів на окремих залізницях або залізничних дільницях вживати надзвичайні заходи з повідомленням про це щоразу Ради Міністрів. При крайній необхідності прийняття на залізничній гілці чи її дільниці надзвичайних заходів охорони таке право надавалося і начальнику (управляючому) залізниці з повідомленням міністра шляхів, відповідних губернських і повітових старостів. З часу оголошення надзвичайного стану залізниця або її дільниця переходила у підпорядкування особливої комісії у складі голови – управляючого залізницею і членів: отамана залізничного району Державної варти (за місцем розташування його управління) і завідуючого пересуванням військ. Керівництво технічною і адміністративною галузями експлуатації залізниці підпадало під повну відповідальність її управляючого. До обов’язків комісії в межах смуги відлучення залізниці належала охорона зовнішнього порядку, неперервності і правильності діяльності колії та всіх залізничних влаштувань, а також нагляд за відповідним виконанням усіма службовцями своїх обов’язків. Для запобігання порушенням громадського порядку і безпеки, відповідно до залізничних правил, викладених у 3-му розділі «Общего устава российских железных дорог», комісія мала право видавати обов’язкові постанови. За їх порушення передбачалися адміністративні покарання: штраф до 3 000 крб., арешт до трьох місяців, виселення за межі України. Закон також оголошував перелік злочинів, вчинених у смузі відлучення залізниці, за які притягалися до військового суду цивільні особи, а саме: бешкети проти державної влади і державна зрада, організація страйків і спонукання до них; навмисний підпал чи інше навмисне знищення або пошкодження речей військового спорядження і озброєння, засобів нагляду і захисту, а також запасів продовольства і фуражу; навмисне пошкодження всіх влаштувань, що слугують для урядового користування; телеграфного і телефонного знаряддя, залізничної колії, споруд, рухомого складу, а також застережливих знаків; напад на вартового або військовий патруль, збройний опір військовому наряду або чинам Державної варти і залізничної охорони, а також вбивство їх. Особливі комісії отримали право робити розпорядження про попереднє затримання на строк до двох тижнів підозрілих осіб та «порушників дії залізниць і телеграфу; осіб, належних до протизаконних товариств; проводити обшуки у всіх без винятку приміщеннях». Для об’єднання і загального керівництва діями особливих комісій, надання їм відповідних інструкцій при Міністерстві шляхів утворювалася Головна комісія у складі міністра шляхів або його уповноваженого представника, особи від німецького і австро-угорського військового командування і урядовця МВС 141.

Боротьбі зі спекуляцією як одному з засобів збереження державних коштів гетьманський уряд надавав великої ваги, тому її основні напрями були вирішені на законодавчому рівні. У червні – липні 1918 р. було ухвалено закони «Про заходи боротьби зі спекуляцією закордонною валютою», «Про утримання мита з привезених з-за кордону гральних карт і покарання за порушення цього закону», що передбачали застосування адміністративних і карних санкцій у вигляді штрафів і ув’язнення, як до продавців, так і до покупців. Всі угоди щодо валюти на суму понад 1 000 крб., поза місцями, вказаними Міністерством фінансів, заборонялися. Необкладені митом закордонні гральні карти вважалися контрабандними. За законом від 15 липня «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження Держави» Міністерство харчування за згодою з Міністерством земельних справ встановлювало обов’язкові норми продажу хліба державі за твердими цінами, решта залишалася землевласнику. Тим, хто ухилявся від продажу, загрожувала конфіскація врожаю до 30%, а тим, хто його ховав – до 50% 142.

24 липня було затверджено тимчасовий закон «Про карну відповідальність за спекуляцію». Його статті передбачали досить серйозні покарання винних у цьому злочині: «ув’язнення на термін від 1 р. і 4 міс. до 2 р. або примусові роботи на той же строк з грошовою виплатою від 100 до 25 тис. крб., але у всякому разі не менше подвійної суми провини поверх граничної ціни, яка одержана або мала бути одержана, коли навіть валюта перевищить 25 тис. крб.». Аналогічному покаранню підлягали винні «за співучастю і спонуканням до цього, а рівно ж у пропонуванні або прийнятті послуг для свого вдоволення».

17 вересня до закону були внесені доповнення, які передбачали, крім зазначених санкцій, заборону для засуджених за спекуляцію перебувати протягом року в місцевостях, визначених МВС за узгодженням з Мінюстом. Проти осіб, яких притягали до слідства і суду за законом від 24 липня, дозволялося вживати запобіжний захід у вигляді «замкнення у в’язницю, незалежно від кари, що їм загрожує» 143.

19 жовтня 1918 р. у «Державному вістнику» серед місцевостей, де заборонялося мешкати засудженим за спекуляцію, вказувалося на всі градоначальства в їхніх адміністративних межах, губернські міста, а також Бердичів, Бердянськ, Бєлгород, Вінницю, Єлісаветград Кременчук, Маріуполь, Мелітополь, Ніжин, Рівне.

Згідно із Законом від 17 вересня та урядовою Постановою від 24 вересня 1918 р. губернські старости (міські отамани) мали право накладати в адміністративному порядку на правопорушника штраф до 3 000 крб. або ув'язнювати його на термін до трьох місяців. Коли потрібно було вислати особу з країни, матеріал подавали в МВС із роз’ясненням необхідності цього заходу. Відомості про ув'язнених в адміністративному порядку губернські старости (міські отамани) надсилали до ДДВ за спеціальною формою. У відомостях вказували анкетні дані, характер правопорушення, термін ув'язнення, залучення до попереднього слідства, запобіжні заходи, орієнтовну спрямованість судової справи, висновок місцевої влади про адміністративні покарання. Але директор ДДВ вважав, що цих повноважень місцевій владі недостатньо.

Тому 18 жовтня 1918 р. в пояснювальній записці до проекту тимчасового закону «Про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом» П. Аккерман зазначив, що «коли більшовизм виродився в розбійництво і грабіжництво, то він не може претендувати на те, щоб з ним рахувалися як з ідейною течією соціальної думки. Грабіжники, належні до партії комуністів, які прикриваються її прапором і організуються в розбійницькі ватаги, не можуть розглядатися як особи, належні до певної соціальної партії, а можуть визначатися у правовому відношенні лише як розбійники, як бандити. Тому для забезпечення цілісності Держави, для збереження внутрішнього спокою, життя і майна громадян в боротьбі з бандитизмом повинні бути застосовані надзвичайні заходи, які б давали можливість місцевій адміністративній владі швидко і рішуче придушувати зловмисну діяльність бандитів».

Законопроект передбачав надання також «Повітовим Старостам і місцевим Начальникам залізничної Державної Варти права арешту бандитів і осіб, причетних до бандитизму і тих, які переховували бандитів, на строк до двох тижнів». При необхідності цей арешт міг бути продовженим до одного місяця. Зазначені місцеві владноможці отримували право розпоряджень про провадження у таких осіб обшуків. Пропонувалось також губернським старостам, міським отаманам і районів залізничної варти надати особисте право висилки порушників, без внесення цих справ на розгляд Особливої Наради при МВС 144. Але Рада Міністрів відхилила цей законопроект. 30 листопада 1918 р. вона внесла зміни до ст. 2 Тимчасової постанови від 24 вересня в такій редакції: «особи, дії яких загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядкові, можуть підлягати арешту на строк: 1) за постановами міністра внутрішніх справ – до трьох місяців; 2) за постановами Губернських Старостів, Столичного і Міських Отаманів – до одного місяця. Строк цей за представленням Старостів і Отаманів може бути продовжений МВС до трьох місяців» 145.

Зазначені нормативні чинники створювали досить широку регламентуючу базу для службової діяльності ДВ у запобіганні злочинам і правопорушенням. Крім Статуту, службова діяльність вартових підрозділів регламентувалася спеціальними відомчими інструкціями (в тому числі деякими російськими) і окремими обіжниками директора ДДВ. Уже в червні – липні 1918 р. урядовцями ДДВ були розроблені нові інструкції: «До перегляду речей пасажирів і їхніх документів на кордонних пунктах», «Про дії отаманів залізничних районів по комплектації вартових установ», «Про правила ведення господарства і складання звітів», «Про порядок подання доповідей до ДДВ», «Про надзвичайні пригоди», «Про зовнішній нагляд на залізницях» 146. Вони розроблялися, як і належить підзаконному акту, відповідно до зазначених законів і положень «Свода законов Российской империи», де в різних статутах викладалися певні обов’язки і права службовців відповідних поліцейських підрозділів, які визначалися конкретним напрямом їхньої діяльності.

Збройні виступи як різновиди політичного і кримінального бандитизму. Найнебезпечнішим явищем, яке заважало налагодженню громадського порядку в державі, гетьманський уряд вважав виступи збройних угруповань. В їхньому середовищі слід диференціювати ватаги, які складали власне кримінальні верстви, і такі, що виступали під політичними гаслами. З точки зору оголошених гетьманом державно-правових засад злочинними були і перші і другі, а боротьба з ними – першочерговим завданням усіх вартових підрозділів. Якщо правомірність протидії з боку ДВ першому різновиду озброєнь не викликає заперечень, то другі мають певні підстави для набуття визначення «повстанські», а відтак їхнє існування з позиції соціальної справедливості знаходить виправдання у дослідників. Аналізуючи діяльність таких повстанських озброєнь, спробуємо зрозуміти позиції захисників закону, який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника. Протягом травня з посиланням на гетьманську Грамоту від 29 квітня 1918 р. було видано й оголошено постанови губернських старостів про повернення законним господарям у тижневий термін захопленого під час безвладдя майна.

У великих містах, де були розташовані німецькі й австро-угорські військові залоги, відновлення приватної власності відбувалося майже без перешкод. На відміну від цього в сільській місцевості населення чинило відчутний опір. У відповідь гетьманський уряд вдався до посилення карного тиску на порушників законів.

У селах місцева адміністрація будь-що намагалася виконати установи уряду, використовуючи підлеглі підрозділи повітової (сільської) варти і резервних сотень. Але цих сил було явно недостатньо. Селяни не хотіли добровільно повертати захоплене.

Показова у цьому плані травнева доповідь намісника Свято-Троїцького монастиря в кінці травня 1918 р. у Кам'янець-Подільську церковну єпархіальну раду: «Державна варта оголосила селянам вимогу добровільно відшкодувати збитки монастирю, вони не бажають. Варта проявляє лояльність, вимагає легко, без всяких примусів. Вимушені будемо просити австрійців» 147.

А там, де вартові діяли наполегливо, події могли закінчитися трагічно.

Так, 18–19 липня селяни Авратинської і Базалійської волостей Старокостянтинівського повіту на Волині, обурені вимогою вартових відшкодувати гроші за погромлений панський маєток, напали на загін вартових і вбили начальника повітової варти Вишневського, начальника 5-ї дільниці Тимощука, начальника волосної варти Воробчука. Загалом загинуло 25 вартових. Австрійці у відповідь спалили с.Авратин.

Інколи вартові ставали жертвами розлючених селян, навіть коли не застосовували своїх повноважень.

1 липня у с.Доброгорша Проскурівського повіту на Поділлі п'ять кінних вартових побачили на панському полі селянських коней і стали їх зганяти з посівів. Але в них зненацька почали стріляти з рушниць селяни і важко поранили вартових А. Височинського і А. Флікса. Останні троє вартових відступили. Селяни вбили поранених і знівечили тіла загиблих. Начальник повітової варти з ротою австрійців наклав на село контрибуцію у 15 тис. крб. на користь родини потерпілих. На сільському сході під загрозою загального покарання селяни видали винних у смерті вартових 148.

15 липня гетьман затвердив «Статут Тимчасових земельно-ліквідаційних комісій», що створювалися в губерніях і повітах для «розгляду справ за проханнями власників, володільців і орендаторів про порушення їхніх прав після 1 березня 1917 р. у зв’язку з діяльністю Земельних Комітетів, Рад Робітничих, Військових і Селянських депутатів та інших подібних організацій». Цим актом справи у відновленні власності виключалися із ст. 1 «Устава Гражданского Судопроизводства» і переходили до компетенції зазначених комісій. До їхнього складу входили представники Міністерств земельних, судових і внутрішніх справ, призначалися секретар з помічником, бухгалтер, діловод, канцеляристи і кур’єри. Державній варті належало здійснювати повне сприяння в роботі цих комісій 149.

Але справедливого вирішення справи з відновлення приватної власності здебільшого не мали. Певною мірою це було пов’язано з неможливістю встановити конкретних винуватців грабежів. Тому землевласники, які повернулися до своїх маєтків, покладали тягар відшкодування збитків на довколишніх селян.

Так, 14 вересня управляючий Кагарлицькими маєтками і заводами графині О. Толстої надіслав начальнику повітової варти подання, в якому просив «запропонувати селянам Кагарлицької волості сплатити збитки, спричинені пограбуваннями будівель Панської садиби і економії, а також знешкодженням суміжних лісових насаджень, що складає три мільйони сімсот тисяч карбованців». Крім того, він наполягав на поверненні натурою пограбованих зернових продуктів 150.

Звичайно, що таких коштів селяни сплатити не могли. Подібні справи в той час складали переважну частину судових розслідувань.

Про них 8 вересня 1918 р. київські «Последние новости» писали: «По деревням отдается строгий приказ под страхом тягчайших наказаний возвратить до последнего гвоздя забранное имущество в то имение, откуда оно было взято. Жадная и своекорыстная, но в то же время трепещущая и боязливая «деревня» покорно сносит к указанному времени барское добро. Составляется точный список явившихся с повинной и против них возбуждается дело по 269 статье Уложения о наказаниях, то есть за «участие в публичном скопище, которое действуя вследствие побуждений, проистекающих из экономических побуждений, учинило хищение или истребление, либо повреждение или самовольное овладение чужого имущества». Каждый день возбуждаются сотни, тысячи подобных дел, провинциальные следственные участки перегружены ими и любой уездный следователь стонет от нескончаемого потока и наплыва их. Но по долгу службы разбирается в грудах ненужных, однообразных, похожих одно на другое дел».

Тому редакція газети висловлювала думку про доцільність загальної амністії за відповідною статтею. Це дозволило б розвантажити місцеві органи юстиції і варти, дало б їм можливість займатися більш серйозними справами, а також зняти соціальну напруженість на селі.

Проте гетьманський уряд не сприйняв цих досить слушних пропозицій і не використав нагоди для вжиття так званого «нульового варіанта» для соціального примирення в Україні. На наш погляд, це було одним із найбільших прорахунків гетьманської влади. Карний тиск на селянство не сприяв її авторитету, що в першу чергу відбивалося на ставленні місцевого населення до варти. 29 липня 1918 р. начальник Ізяславської повітової варти на Волині надіслав обіжник до районних начальників, у якому зазначив, що до нього «щоденно надходять з усіх місць скарги від селян про вартових, які немилосердно деруть, не відрізняючи винних і невинних». Тому він вимагав, щоб «під час проведення репресій невинні не страждали, оскільки це підриває авторитет влади» 151. Але зробити це при накладанні загальної контрибуції на село було майже неможливо. Землевласники не чекали результатів розслідувань земельних комісій і жадали термінового повернення збитків. 25 вересня 1918 р. київський губернський староста П. Андріанов доповідав у МВС: «Під час знайомства на місцях з діяльністю земельних власників мене вразило, що далеко не всі хлібороби схильні до полюбовних угод з селянами про відновлення свого майна. Хлібороби наполягають на застосуванні жорстких засобів впливу, бажають не тільки сповна повернути втрачене, а ще й отримати певні прибутки. Вони неохоче звертаються до земельно-ліквідаційних комісій, а віддають перевагу поверненню свого майна чи відшкодуванню збитків шляхом застосування збройної сили» 152.

Неплатоспроможність штовхала селян у відчаї до розбійницьких дій, що завжди кваліфікувалися комуністичною історіографією як повстанські і міцно закарбувалися у всіх наукових виданнях радянського періоду саме під таким визначенням. Звичайно, з огляду на принципи Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., де було вперше сформульовано право народу на зміну форми правління для «встановлення справедливої влади за згодою з тими, якими управляють», визнання повстанських загонів бандитськими має підстави для дискусії. Але чи можливо вважати неправомірною боротьбу Державної варти для захисту законослухняних громадян проти повстанців, якщо, наприклад, до Кременчуцького повітового відділу 12 серпня 1918 р. потрапляє прокламація партизанського загону такого змісту:

«Товарищи рабочие телефона и телеграфа! Сейчас движутся силы нашего пролетариата, которые стараются освободить народ от рабства буржуазии, хлеборобов-собственников и немцев. Вся городская буржуазия просит помощи по телефону и телеграфу из других уездов. Были случаи, когда разведчики идущих товарищей связали все провода, телефонные и телеграфные, чтобы помешать нашим врагам просить помощи от других уездов. Правда, это вы, рабочие, по приказу ваших начальников буржуев исправили, таким образом выявились предателями своих братьев, это неблагородно с вашей стороны. Теперь, товарищи, предупреждаем Вас, что если Вы дорожите своей жизнью и жалеете свои семьи, то больше не исправляйте. За всякие испорченные провода приступивший кто-либо к исправлению будет нами расстрелян, даже и семьи последуют такой же участи. У нас разведка по Кременчугскому уезду усиленная, о всяком вашем действии против нас мы легко узнаем. Партизанский отряд» 153.

І ці погрози не залишилися порожнім звуком.

Перед нами подання прокурора Київського окружного суду старшому прокурору Київської судової палати від 13 вересня 1918 р. у справі про організацію в Сквирському повіті товариства «червоних козаків». У ньому йдеться про результати перевірки судовим слідчим дізнання, що проводили німці і чини місцевої Державної варти з приводу вбивства «червоними козаками» вартових повітової резервної сотні: прапорщика Голиченка, козаків Корчемного і Марчука. Перевірка не встановила порушень при проведенні дізнання. Затримані вартою за підозрою у цьому злочині селяни С. Лабунець і М. Секунов дали показання, що більшовицькою агітацією з мешканців навколишніх сіл, колишніх солдат, було створене таємне товариство чисельністю приблизно 200 осіб., озброєних гвинтівками і кулеметом, для боротьби з німцями. 24 червня «червоні козаки» влаштували засідку і схопили трьох вартових, які косили на лісових галявинах траву для коней сотні. Таємний збір товариства у Верховському лісі на чолі з його керівниками прапорщиком Бойком, селянином Ковалюком і невідомим на прізвисько «Поручик» вирішив стратити вартових. Вирок виконували шляхом жеребкування, яке вказало на С. Лабунця і М. Секунова. Матеріали справи було передано до суду 154.

За поданням прокурора Житомирського окружного суду до Київської судової палати від 10 червня 1918 р. подібну перевірку дій варти було здійснено в Озадовській волості Житомирського повіту. Тут, у с.Великі Коровинці 13 травня за підбурювання до непокори владі під час розпуску земельного комітету були затримані вартовими місцеві мешканці Лопатін і Добридень, яких надіслали в арештантське приміщення волосної земської управи в м. П’ятка. На другий день натовп, зорганізований матросом Чешуком під час міського ярмарку, розгромив арештантське приміщення, визволив затриманих, пограбував волосну управу. Під час погрому було вбито начальника волосної варти поручика Гебрича і трьох вартових, захоплено їхню зброю. В результаті оперативних дій повітової варти і резервної сотні затримали 160 селян, з яких 15 в результаті признання були заарештовані як учасники вбивства вартових, решту – звільнили. Після цього мешканці Великих Коровинців заспокоїлись, вибрали із свого середовища сільського голову, організували загони по 10 чоловік з кожної вулиці для затримання інших осіб, винних у бешкеті.

Збройний напад на канцелярію 4-ї дільниці Київської повітової варти в с.Будаєвці було вчинено 16 червня 1918 р. Ця справа розслідувалася судовим слідчим 3-ї дільниці Київського окружного суду. Про її результати прокурор надіслав 20 серпня подання до Київської судової палати. З’ясовано, що нічний напад, під час якого загинули вартові Вишняк, Бондар, Подоляка, був поранений солдат із німецької комендатури, викрадені 10 гвинтівок, 8 шабель і револьвер, а також особисті речі начальника варти Науменка, здійснили селяни з с.Поштова Віта Хотовської волості. Для затримання злочинців з Києва прибуло 25 вартових на трьох німецьких броньованих автомобілях. Але зброя до мешканців села не застосовувалась. Підозрюваних С. Бугаєнка, І. Позихаренка, П. Михайленка відпустили за відсутністю доказів. 17 липня за підозрою в нападі було затримано ще дев’ять селян, з яких шість надіслали для утримання під вартою до Київської губернської тюрми, а до М. Чубенка, Я. Бойка і В. Мостовенка запобіжним заходом було обрано особливий нагляд варти і підпис про невиїзд 155.

12 липня в с.Тулинець Канівського повіту було вбито чотирьох вартових резервної сотні, які перешкоджали підпалу маєтку поміщика І. Яновського. 17 серпня вартою було затримано підозрюваного А. Лупоноса, якого доставили до Канева в розпорядження судового слідчого.

Вночі 31 липня в с.Андріанопіль Слов’яносербського повіту вбито вартових В. Симонова, Т. Шепелєва, А. Чуднова з родинами. Каральні санкції до місцевого населення не застосовувалися. Розкриття злочину розпочалося під загальним керівництвом судового слідчого окружного суду 156.

Численні документальні матеріали виявляють, що у боротьбі з селянськими виступами, незважаючи на загрозу життю, українські вартові продовжували виконувати службові обов'язки, не перебільшуючи своїх повноважень і не вдаючись до свавільної помсти. Віце-директор ДДВ Тальберг 7 жовтня 1918 р. був змушений надіслати місцевим начальникам варти телеграму такого змісту: «Останнім часом отримуємо телеграми про затримання бандитів і більшовиків, в яких повідомляється про вбитих і потерпілих службовців варти, але рідко вказується хоча б на поранення затриманих бандитів. Це свідчить про недостатню свідомість службовців варти, які жертвують своїм необхідним для держави життям і соромляться застосовувати зброю під час затримання, опору, переслідування. Накажіть старшим чинам терміново зробити відповідні вказівки» 157.

У наведеній телеграмі вартовий начальник відокремлює поняття «бандит» і «більшовик», враховуючи кримінальні і політичні мотиви вчинення злочинів. Але ж у реальних умовах провести розподіл між зловмисниками, які вбивали або заради власної користі, або в ім’я політичних інтересів, було досить складно. Всі вони мали надзвичайну суспільну небезпеку і, на наш погляд, можуть кваліфікуватися однаково як злочинні.

Показовим у цьому плані є такі, характерні для того часу види злочинів, як терористичні акти на залізницях. Гетьманський уряд приділяв залізницям першочергову увагу. В їхньому надійному функціонуванні було зацікавлене й австро-німецьке командування. Абсолютну більшість харчових поставок до країн-союзниць Україна здійснювала саме цим видом транспорту. Проти 1917 р. загальний стан українських залізниць значно поліпшився: відновлено залізничне сполучення, відбудовано покинуті залізничні колії і мости, відремонтовано вагони і локомотиви. Змінилася на краще й криміногенна ситуація, але повністю викоренити злочинність на залізниці не вдалося.

25 липня біля ст. Конотоп зловмисники кинули вибухівку на рейки під час слідування поїзда №16. 29 липня на 140-й версті сполучення Київ – Одеса на колії опинився снаряд. Це спричинило аварію поїзда №3. 3 серпня кинуто бомбу у депо ст. Новослов'янська. 8 серпня злодії розгвинтили шпали між ст. Ярошинка і Жмеринка – зазнав аварії кур'єрський поїзд. У ніч з 29 на 30 серпня біля ст. Бобрик було обстріляно поїзд №716 сполучення Київ – Гомель. У ніч з 30 вересня на 1 жовтня через пошкодження залізничного полотна зазнав аварії поїзд №2. 1 жовтня знову сталася аварія поїзда №3 між ст. Помічна і Кодима, перевернуто два вагони 1-го класу, 25 потерпілих, десять з них відправили до лікарні (їхали здебільшого адміністративні працівники й артисти). 6 жовтня здійснено напад на катеринославський поїзд біля ст. Ігрень: шість озброєних грабіжників в одязі залізничників поранили одного пасажира і відібрали в інших 30 тис. крб. Того ж дня зірвані мости біля ст. Попільня. 25 жовтня на 94-й версті поблизу ст. Фастів бандити розібрали рейки, через що зазнав аварії поїзд, загинуло 10, поранено 53 особи. 158.

На жаль, цю сумну статистику можна було б продовжити. На той час залізниця було легкою здобиччю для зловмисників як політичного, так і кримінального гатунку. У південній Україні активно діяла більшовицька терористична група, так звана «Партизанская узкоколейка», яка все літо 1918 р. пускала під укіс поїзди на лінії Бирзула–Слободка–Вапнярка, про що з гордістю згадували члени групи 159.

У Північній Таврії і Катеринославщині залізницю вибрав об'єктом для нападів анархо-комуніст Н. Махно.

В ніч на 11 листопада махновці зупинили між ст. Гайчур і Гуляйполе поїзд №3, який прямував з Бердянська. Було пограбовано на 52 839 крб. залізничного скарбника, а супроводжуючих його трьох офіцерів і двох козаків залізничної охорони – розстріляли. Через кілька днів на 495 версті Катеринославської залізниці здійснено напад на німецький ешелон №506. Але німецькі матроси, які там знаходилися, відбили напад махновців. Тоді бандити назустріч ешелону з боку ст. Новогупаловка пустили паровик від поїзда №506. Внаслідок зіткнення локомотивів загинув машиніст поїзда №506 і двоє німецьких матросів, три вагони зійшли з рейок 160.

Крім того, існували численні люмпенізовані селянські ватаги, для яких залізничний бандитизм, на відміну від важкої селянської праці, став легким і вигідним ремеслом.

У відомостях Східної австро-угорської армії про пригоди у серпні 1918 р. зазначалося: напад ватаги чисельністю 20-25 осіб. на ст. Верховцеве поблизу Катеринослава, обстріл вокзалу ст. Котюшани на перегоні Жмеринка–Могилів-Подільський ватагою 100-200 осіб., напад озброєних бандитів на ст. Федорівка в Олександрівському повіті, нічний бій залізничної охорони з бандитами на ст. Гнівань між Жмеринкою і Вінницею 161.

Акти терору мали місце не лише на залізниці.

Цього ж місяця «червоними козаками» здійснено напад на пасажирський пароплав «Рассвет», що прямував Десною з Новгород-Сіверського до Чернігова. Вони вбили капітана і захопили заручниками 13 пасажирів «з буржуазії» 162.

Збройні напади на гетьманських вартових, терористичні акти як підривні дії проти гетьманської держави знаходили підтримку з боку Радянської Росії. Незважаючи на мирний договір між Російською Федерацією і Українською Державою від 2 червня 1918 р., за яким Україну було визнано Радянською Росією як незалежну державу, у планах більшовицьких проводирів вона завжди була плацдармом для поширення близької світової революції. Тому організація підривної роботи проти Української Держави розглядалася як звичайна і необхідна справа і не викликала у більшовицьких лідерів жодних моральних сумнівів, без огляду на те, що це грубо порушувало принципи міжнародного права.

Великі надії ЦК РКП(б) покладало передусім на активні дії антигетьманського підпілля. Засилаючи в Україну розвідників і терористів, більшовицькі керівники не звертали особливої уваги на їхні політичні гасла. Головним фактором була антигетьманська спрямованість особи.

Так, після травневої 1918 р. бесіди з В. Леніним і Я. Свердловим в Україну для терористичної діяльності було заслано анархо-комуніста Н. Махна. 29 червня він виїхав зі столиці РРФСР до Курська, де зустрівся зі своїм спільником по чорній гвардії О. Чубенком. Від В. Затонського голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У анархо-комуністи отримали гроші і фальшиві документи на ім’я російських офіцерів, які втікають від більшовицького терору, та офіцерську форму 163.

Закордонне бюро координувало підпільну роботу в Україні. Сюди місцеві органи РКП(б) направляли комуністів-українців з довідкою із останнього місця роботи і характеристикою про діяльність під час Радянської влади в Україні. Після вивчення справ їх направляли у закордонне службове відрядження. З липня російським кур'єрам в Україну було встановлено загальну таксу винагороди. Вони отримували з партійних фондів 500 крб. місячної платні й 10 крб. добових. З 19 серпня добові було збільшено до 15 крб. Останній інструктаж перед українським відрядженням проводився в м. Орел, кімнаті №1 готелю «Прага», де розміщувалося Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У, яке очолював О. Близниченко. Сюди ж агенти поверталися для доповіді про результати поїздки. Переправний пункт через демаркаційну лінію діяв у Бєлгороді. Тут, у місцевому готелі «Бельвю» від’їжджаючі отримували явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника 164.

Радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності проти Української Держави також дипломатичні і консульські канали. Голова російської «мирної» делегації X. Раковський асигнував заради цього близько 50 млн крб. Під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1 000 радянських агентів і агітаторів, завданням яких було розгортання антигетьманського повстання.

Створити комуністичне підпілля на території Української Держави вдалося переважно в робітничих районах Катеринославщини, Донбасу і містах Південної України. До осені загалом діяло вже понад 200 підпільних комуністичних організацій, що проводили політичну агітацію, організовували страйки і диверсії, створювали збройні формування для антигетьманського повстання згідно з резолюцією 1-го московського з’їзду КП(б)У 165.

Для перемоги комуністичної влади підпільникам належало вдаватися на місцях до рішучих заходів, вмотивованих надзвичайним станом, за досвідом кінця 1917 – початку1918 рр. Осередками, уповноваженими на їх вжиття, мали стати вже знайомі в Україні військово-революційні комітети, які повинні були створюватися із кадрів підпільних гуртків. Їхні дії визначала спеціальна Інструкція від 6 серпня 1918 р. робітничо-селянського уряду в Україні, призначеного в Москві.

По-перше, в ній зазначалося, що, «захопивши владу на місцях, тобто повністю знищивши всі збройні осередки ворожого робочим і селянам уряду і встановивши свою варту у всіх урядових установах, маючи в своєму розпорядженні матеріальну силу, достатню для того, щоб примусити кого завгодно виконувати волю пролетаріату і найбіднішого селянства, ВРК повинні терміново, не чекаючи сусідів, рішуче здійснювати владу, яку доручили їм повсталі трудові маси». По-друге, ВРК повинні були відразу ж встановити твердий революційний порядок, що передбачав «найширшу чистку населення у відповідному районі». Інструкція закликала: «Ви, місцеві діячі, знаєте білогвардійців і тих, хто допомагав гетьману, німцям і Раді придушувати революційні комітети, Радянську владу. Безпощадно знищуйте їх, будьте рішучими, нерішучість – це злочин перед пролетаріатом і селянством. Недовіра і рішучість до них – наше гасло».

Нещадній чистці підлягали «спекулянти». На відміну від гетьмана, який боровся зі спекулянтами виданням «суворих» законів із визначенням штрафних санкцій, конфіскацій і лише в разі рецидиву – ув’язнення, комуністична інструкція закликала: «Спекулянтів не щадіть. Вони награбували за дні скоропадщини і Ради доволі. В них треба відібрати награбоване і передати бідноті». Органами суду і покарання визначалися ревкоми, що організують зі свого складу «комісії по боротьбі з контрреволюцією з функціями слідчих комісій», а також «революційно-польові суди» у складі трьох осіб, двоє з яких визначалися ревкомом, а одного представника мав надіслати діючий в цій місцевості збройний повстанський загін. Серед категорій населення, яких належало терміново притягти до революційно-польового суду, вказувалися «всі ворожі шпигуни; всі представники Гетьманської влади; всі поміщики, капіталісти, куркулі, пани тощо, які зверталися за допомогою збройної сили для відновлення своїх привілеїв або доносами викликали карні загони; всі грабіжники, спекулянти, мародери тилу». Інші категорії злочинців підлягали арешту і притяганню до суду, який належало створити за нормами радянської конституції 166.

Як бачимо, варта, в функціях якої був захист життя і майнової безпеки громадян Української Держави, мала досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників. Їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній частині населення України.

Боротьба з бандитизмом. У визначенні засобів боротьби із знешкодження бандитських угруповань керівники ДВ не були прихильниками вжиття неадекватних дій.

У червні 1918 р. директор ДДВ доповідав міністру внутрішніх справ, що «із Великоросії у межі Держави прориваються значні ватаги більшовиків, провозиться контрабандним шляхом і вибухівка, і, таким чином, внутрішній спокій Держави весь час знаходиться під небезпекою порушення його збройними виступами ворогів молодої державності, які звуть себе більшовиками, а насправді грабіжників, які гуртуються у збройні банди». Незважаючи на це, український уряд не може приймати репресивних заходів до них, оскільки «Радянський уряд, безумовно, відповість масовими розстрілами українських громадян, які мають нещастя мешкати до цього часу у межах Великоросії» 167.

Тому для ліквідації великих бандитських загонів при необхідності використовувалися військові частини союзників і українські охоронні сотні Військового міністерства. 1 липня 1918 р. директор ДДВ зробив доповідь у МВС «Про спільну роботу з частинами окупаційного командування і комендантськими сотнями військового міністерства», в якій виклав план боротьби із заколотниками в Київській губернії. Задум П. Аккермана полягав у тому, щоб «оточувати весь район кільцем окупаційних військ» і, «крім бою із заколотниками, за допомогою агентів освідомчого відділу і місцевої варти вилучити із середовища населення збудників бешкетів». Ефективність здійснення цього плану передбачалося посилювати агітаційними заходами. Зокрема, «розклеїти на місцях відозви Губернських і Повітових старостів про причини здійснення загального роззброєння і порядок повернення відібраної зброї з дозволом на її зберігання тим, хто буде визнаний місцевою владою цілком лояльним до спокою і порядку» 168.

Положення доповіді були схвалені урядовцями МВС. Архівні джерела свідчать, що здебільшого знищення збройної опозиції гетьманському режиму здійснювалося саме у такий спосіб. Звернення 14 липня 1918 р. херсонського губернського старости до військового коменданта губернії за допомогою є характерним для того часу. Він просив припинити діяльність в Єлісаветградському повіті банди, яка вбила землевласника Мойсеєва, спалила винокурний завод і пограбувала садибу поміщика Дейнеки 169.

У військових операціях карно-розшукові агенти і службовці загальної варти лише брали участь, допомагаючи частинам установити місце знаходження злочинців. 1 серпня до губернських старостів і міських отаманів було надіслано обіжника за підписом міністра внутрішніх справ І. Кістяківського і директора ДДВ П. Аккермана, в якому «з метою об’єднання діяльності всіх Урядових сил на місцях і здійснення Німецьким і Австро-Угорським військовим частинам повного сприяння під час придушення безладь» була надіслана відповідна інструкція. Згідно з її вимогами головам місцевої влади і всім вартовим начальникам належало «мати надійну агентуру для своєчасного інформування про бандитські виступи, що готуються, і осіб, що пропагують проти Уряду». Добуті відомості «про стан на місцях, злочини, що готуються, шкідливі елементи і місця приховання зброї» вони повинні були терміново сповіщати місцевому союзному командуванню і після узгодження з ним «вживати заходів до повного вилучення зброї і вивозу її у безпечне від розкрадання місце». При виникненні безладь загальне керівництво з їх усунення переходило до союзників, які надсилали для цього відповідну військову частину. Повітовим старостам належало обов’язково залучити до їхнього складу класних чинів Державної варти, які мали оповіщати союзників «шляхом збору інформації про все, що діється, забезпечувати їх списками населення з позначками підозрілих і шкідливих для спокою і порядку елементів, сприяти викриттю схронів зброї, виступати посередниками між місцевим населенням і союзним командуванням у видачі зачинателів, а також докладати всіх зусиль до усунення можливих на ґрунті непорозуміння між військовим командуванням і місцевим населенням випадків нанесення рішучих, невідповідних вимогам часу загальних каральних дій».

16 серпня черговий обіжник міністра внутрішніх справ і директора ДДВ вніс доповнення до Інструкції. При каральних військових частинах союзників не менше батальйону мали бути утворені слідчі комісії з двох-трьох осіб місцевої влади. Склад комісій визначав голова місцевої влади, але до них обов’язково залучали відряджених класних чинів з департаменту варти. В обов’язки комісій входило «розслідування обставин і допити окремих осіб про організацію, просування і дії банди, перевіз і зберігання зброї, склади для спорядження, ватажків і зачинателів». Допиту також підлягали затримані повстанці і всі підозрілі особи 170.

Переглянуті нами документальні матеріали дозволяють стверджувати, що українська місцева адміністрація і варта діяли відповідно до Інструкції і здебільшого безпосередньої участі у масових каральних діях проти свого народу не брали.

Ось повідомлення начальника 2-ї дільниці Київської повітової варти від 18 серпня 1918 р.: «Отримав відомості, що селяни сел Борки, Мотижин, Демідово, Казаровичи, Глебовка, Ясногородки, Литвинівка, Толкун чекають 19 серпня, вночі, прибуття 500 осіб повстанців. Хочуть командою прапорщика Демідова порізати димерських німців, мене і вартових. Маршрут бандитів: Димер, Литвинівка, Абрамовка, Бородянка. Дайте більшу силу». Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с.Димер 171.

Немає документальних підстав говорити про активність ДВ у боротьбі із залізничним тероризмом. Входження отаманів залізничних районів варти до складу особливих комісій із захисту залізниць згідно з Законом від 24 жовтня 1918 р. дозволяло залізничним вартовим вжити більш рішучих заходів при виконанні своїх обов’язків. Але за умов відносної нечисленності варти (1 вартовий на 7 верст.) захистити залізничні колії в рідконаселених степових та лісових місцевостях було зовсім не просто. Більшість злочинів, пов'язаних з аваріями поїздів, залишилися нерозкритими. Маємо відомості про одиничні позитивні результати.

Так, 2 серпня службовці варти затримали мешканця м. Лубни Мойсеєва, який розгвинтив рейки на 10-й версті Лівобережної залізниці, внаслідок чого загинули кондуктор Семенов і пасажир Іванов, 20 осіб отримали поранення 172.

На низькій ефективності діяльності варти у боротьбі з залізничним тероризмом позначалася відомча розпорошеність функцій по їх охороні. Крім залізничної варти, вони належали залізничній охороні Міністерства шляхів, залізничним комендантам Військового міністерства і комендантам німецько-австрійських військ. Це дозволяло відповідальним за охорону підрозділам звинувачувати один одного у службовій недбалості. Тому частіше аварія поїзда викликала не конкретні оперативно-розшукові дії варти, а каральні заходи військ Центральних держав стосовно населення, яке мешкало поблизу катастрофи, що сталася.

13 серпня 1918 р. мешканці с.Будяки на Поділлі написали листа на ім'я міністра шляхів Б. Бутенка за підписом сільського старости, попа й учителя про те, що після аварії 8 серпня поїзда біля ст. Ярошинка австрійський каральний загін наклав на навколишні села контрибуцію: Станіславчик – 250 тис. крб., Мала Жмеринка – 18 тис. пудів пшеничного борошна, Будяки – 250 тис. крб. Заможні села розплатилися, Будяки – не змогли. Тоді австрійці забрали всіх коней – 169 і худобу – 50 голів. «Гине хліб на 1 900 десятин, – писали селяни, – і не буде засіяна озимина. Населенню загрожує голод. Прохаємо про Вашу допомогу. Село може зібрати грошима 30 тис. крб.» 173.

Разом з тим слід зазначити, що не всі справи з бандитизму покладалися на війська союзників. Нечисленні злочинні угруповання ДВ мала ліквідувати власними силами.

Про засоби впровадження таких справ доповідає один із документів, знайдених нами в архівних фондах. 18 жовтня 1918 р. І. Кістяківський підписав таємну інструкцію «Про боротьбу з бандитизмом», де були визначені функції і дії службовців різних підрозділів варти в ході оперативних перевірок у м. Києві. У час, встановлений столичним отаманом, під безпосереднім керівництвом начальників районів варти за участю всіх класних чинів починалася раптова перевірка житлових і господарських приміщень готелів другого і третього розрядів, нічліжних будинків і умебльованих кімнат з метою встановлення повноти реєстрації мешканців у домових і готельних книгах, перевірки дійсності документів на проживання, мети прибуття до Києва і підтвердження місцевими мешканцями вірогідності особи прибулого. Всіх, хто викликав підозру, не був записаний у книгу, не мав при собі відповідних чи подав сумнівні документи, належало затримувати до з’ясування особи і характеру її діяльності в Києві. Перевірку проводили переважно службовці варти зі своїх районів. Якщо вартових для цього не вистачало, до неї залучали службовців із районів, де таких приміщень було найменше. Першокласні готелі, приватні помешкання і квартири, відведені окремим особам для проживання в скарбових приміщеннях, перевіряли виключно класні чини варти «без надлишнього турбування місцевих постійних мешканців, не збуджуючи сумнівів в їхній благонадійності».

Крім одночасних операцій, Інструкція вимагала проведення тривалих заходів по боротьбі з бандитизмом у місті. Зокрема, належало «посилити за допомогою чинів карно-розшукових відділень нагляд за трактирами, злочинними кублами, будинками розпусти, а також затримувати чинами варти осіб, що звертають на себе увагу своїми гулянками і збуджують підозру в легальному отриманні витратних грошей, для наочного встановлення їхньої особистості, роду занять і джерел заробітку коштів». Вартовим слід було поліпшити пильнування «на вулицях і особливо по шляхах катання на приватних автомобілях і слідування до заміських ресторанів, для чого створити контрольні пости із піших і кінних вартових». На околицях міста, у приміських гаях і на пустирях інструкція вимагала проводити облави, під час яких затримувати підозрілих осіб. Начальники варти районів повинні були вжити заходів до перевірки «благонадійності осіб, що займали місця двірників і швейцарів, звернути особливу увагу на їхню діяльність під час захоплення України більшовиками. Для посилення зовнішнього нагляду і здійснення допомоги чинам варти встановити чергування двірників для охорони будинків з розрахунку: в центральних районах міста – один на вісім будинків, на околицях – один на десять будинків в залежності від місцевих умов за затвердженням столичного отамана» 174.

Нові архівні документи, що сьогодні стають відомі дослідникам, дозволяють зробити й певні висновки про ефективність діяльності варти у боротьбі з бандитизмом.

Так, протягом 2-х місяців Слов'яносербський повіт тероризувала банда отамана Голубка. На її рахунку було 20 пограбувань із вбивствами. Вдалі оперативно-розшукові дії карно-розшукового відділу спільно з повітовою вартою допомогли затримати на початку вересня 1918 р. всіх 28 членів банди, серед яких було 8 жінок. Під час затримання Голубок застрелився.

Також у вересні в Маріупольському повіті діяла бандитська група з місцевих селян, які збиралися і вчиняли напади на невеличкі заводи з переробки сільськогосподарської сировини. Після зухвалого нападу злочинців на дріжджовий завод (збитки 3 200 крб.) у результаті оперативно-розшукових дій було встановлено 10 з 15-ти учасників пограбування 175.

19 вересня Миколаївський міський отаман доповів у департамент Державної варти, що протягом двох місяців поблизу Миколаєва, у Херсонському й Одеському повітах було вчинено багато збройних нападів, які закінчилися вбивствами. Але енергійними засобами карно-розшукового відділу Миколаївського градоначальства вдалося встановити, що бандити, які вчинили ці злочини, мешкають у місті і бандитські напади здійснюють за допомогою візників. Зусиллями начальника Миколаївського карно-розшукового відділу варти В. Матвєєва, його помічника О. Стороженка, начальників 1-ї і 2-ї дільниць міської варти М. Волоха і М. Акацатова було затримано кілька візників. Отримані від них відомості вивели на бандитів. Затримано 16 злочинців, серед яких селяни з с.Новопетрівки Херсонського повіту, козаки Миколаївської пішої вартової сотні А. Кравченко і Я. Ворошилов, австрійські солдати Ф. Рачковський і С. Шильд. Не вдалося затримати австрійського солдата на прізвисько «Франц», а також українських громадян В. Катана і С. Горбаченка, яких заарештовані назвали серед членів банди 176.

7 жовтня начальник Київського карно-розшукового відділу доповів столичному отаману про знешкодження «організованої ватаги розбійників і грабіжників чисельністю 20 осіб». Їхня діяльність «була пов’язана з рядовими вбивствами і збройними пограбуваннями, вчиненими за останній час в різних місцях Києва». Допомогла викрити злочинців Г. Байковська, за що була ними вбита 15 вересня 1918 р. Начальник відділення клопотав про влаштування її трирічної доньки в один з київських притулків для виховання, оскільки батько «як учасник ватаги був затриманий і надісланий в губернську тюрму» 177.

Плідність боротьби вартових підрозділів з бандитизмом засвідчив під час своєї подорожі у вересні 1918 р. по підлеглих йому сільських районах київський губернський староста П. Андріанов.

У таємній доповіді міністру внутрішніх справ він зазначив, що «в цій місцевості бандитизм ще існує, але замість великих банд, що вчинюють злочини, прикриваючись політичними гаслами, оперують дрібні ватаги бандитів, які мають на меті грабунки, знищення майна великих землевласників і порушення нормальних умов життя. Бандити у більшості випадків є елементами прийшлими. Місцеве населення приховує їх, боючись жорстокої розправи за невиконання вимог. Ховаються ватаги в різних глухих ярах і лісах. Напади на економії роблять після розвідки, коли впевнюються в слабкій охороні. Мабуть, такий дрібний бандитизм вже йде на спад. Місцеве населення, яке ще нещодавно виказувало співчуття повстанському руху і брало навіть у ньому активну співучасть, після випадків суворої розправи з повстанцями вгамувалося і тепер прагне відновлення нормального трудового життя. Селяни сплачують добровільні податки, збори і недоліки за колишній час, висловлюють готовність замірятися з поміщиками, повертають награбоване, платять за знищене майно. Лише невеликий відсоток населення ще вірить в перемогу більшовицьких задумів і вороже ставиться до примиренного настрою широких мас. Встановлені більш радикальні засоби розвідки за сприянням нашої Державної варти і особливих агентів. Бандити відчули, що за ними стежать, і втратили колишній спокій. Досягнуто взаємодії між чинами Варти і Німецькими військами, що досить сприятливо впливає на встановлення порядку. Державна варта поступово конструюється, і це входить до кола обов’язків, вказаних їй законом. Загалом її роботу можна визнати доброю. Карно-розшукові відділи вже працюють на місцях, і помітна продуктивність їхньої діяльності. Агенти проникають всюди, розкривають злочини, затримують винних. Енергійна робота карно-розшукових відділів значно сприяє заспокоєнню. Злочинний елемент переконується, що час безкарності за злочини вже пройшов» 178.

Доповідь П. Андріянова збігається з повідомленнями преси про результати рейду в цей час по Уманському повіту спеціального загону місцевої варти під керівництвом її начальника В. Тиновського. За його заявою «в багатьох селах селяни самі допомагають ловити злочинців», тому «більшовицький рух можна вважати остаточно ліквідованим» 179.

Але ж висновки про остаточне придушення збройних виступів були передчасними. В країні діяло підпілля, яке продовжувало збуджувати антиурядові настрої серед українського населення і готувало ґрунт для відновлення комуністичної влади.

Боротьба з антиурядовим підпіллям. Наявність у країні антигетьманського підпілля керівництво варти розглядало як основний дестабілізуючий фактор в Українській Державі.

11 липня 1918 р. в доповіді до МВС П. Аккерман зазначав, що причиною всіх «недоліків і бешкетів є агітація з боку крайніх політичних елементів (більшовиків, лівих соціалістів-революціонерів, анархістів та інших), а також з боку темних осіб, у свідомості яких не можуть улягтися норми правового державного ладу. Їх живить надія повернутися до недавнього минулого, коли можна було вбивати і грабувати, вважаючи, що це диктується вищими партійними гаслами… Незадоволення різних верств населення Гетьманською владою, що вбачають в подібній формі правління повернення до самовладдя, стає темою для агітації. Дійовий засіб боротьби з цим – політичний розшук».

Для ефективної боротьби з комуністичним підпіллям (під цим означенням ДДВ поєднував всі екстремістські сили) департаментський освідомчий відділ відпрацював спеціальні методики діяльності освідомчих підрозділів, про які їх повідомляли таємними обіжниками. Знешкодження підпільників складалося з трьох етапів: збір інформації, обшук, арешт або висилка 180.

2 серпня директор ДДВ надіслав начальникам місцевих освідомчих органів обіжника, де повідомляв, що більшовики, соціалісти-революціонери й анархісти в губерніях створили мережу підпільних комітетів, якими керує центральний комітет у Києві. У зв'язку з цим він вимагав вжити наполегливих заходів для придбання секретної агентури в лавах названих партій. Черговий обіжник П. Аккермана від 25 вересня зобов’язував місцеву владу охороняти цих агентів і не вказувати під час листування їхні прізвища 181.

Деякі обіжники директора ДДВ орієнтували місцеві освідомчі органи на прискіпливу увагу до окремих національних категорій населення.

Серед таких називалися «агітатори-євреї, які спонукають селян до знищення посівів». «Ці нездорові і небезпечні елементи, – повчав підлеглих П. Аккерман, – у всякому русі повинні знешкоджуватися і вилучатися в інтересах країни і авторитету німців». 10 жовтня старости і отамани отримали секретну вказівку за даними освідомчого відділу департаменту про агітаторів-китайців, що «у складі колишніх робітничих команд прибули у межі України і можуть бути використані російськими більшовиками для внесення в життя міст і смуги відлучення залізниці України безладь і для організації злочинних ватаг з метою грабежів і псування станційних споруд». 1 листопада черговим обіжником коло небезпечних національностей поширювалося. Директор ДДВ наказав отаманам залізничних районів варти «посилити нагляд за перевіркою прибулих в Україну китайців і латишів, вжити заходів недопущення більше їх в межі Держави». А тих, хто вже живе в Україні, спровадити зі всіх залізничних станцій. Того ж дня директор ДДВ нагадав старостам і отаманам, що «надсилання дізнання у порядку 553 ст. «Устава уголовного судопроизводства» на розгляд відповідного Товариша Прокурора не виключає можливості продовження розслідування в адміністративному порядку» 182.

Такі відомчі розпорядження створювали грунт для перевищення влади місцевих вартових органів, окремих зловживань посадових осіб, внаслідок яких страждали й невинні люди. Але, на наш погляд, твердження радянської історіографії про масовість неправових вчинків освідомчої варти в Українській Державі перебільшені.

Наведені приклади не є свідченням того, що гетьманські урядові кола охопив «червоний жах» і в країні панувало загальне поліцейське свавілля. З оперативних джерел освідомчі підрозділи варти мали достатньо інформації про підпільний більшовицький рух. Але здебільшого лише слідкували за діяльністю і втручалися лише тоді, коли виникала безпосередня загроза державній безпеці.

Ось, наприклад, витяги із таємних агентурних відомостей, що регулярно надходили до начальника освідомчого відділу при столичному отамані: 1 серпня. «У дні свят проводирі революційного руху влаштовують прогулянки по Дніпру, приїжджають в Яхт-клуб та інші місця. Прошу встановити постійний нагляд». 15 серпня. «На Шиянівській вулиці, в будинку Музички мешкає декілька більшовиків із робітників місцевого арсеналу. Кожний вечір біля будинку збирається натовп, який відверто проводить жваві бесіди, спрямовані проти існуючого ладу. Є припущення, що в цьому будинку існує конспиративна квартира, звідки розповсюджується більшовицька література». 20 серпня. «В селі Будаївці (поблизу Боярки) мешкає особа, прибула недавно з Великоросії, яка займається агітацією серед місцевого населення в дусі більшовизму». 2 вересня. «Біля шинків відверто на вулицях головним чином ввечері, в районі Жилянської, в кінці Великої Васильківської вулиці і прилеглих до них районів Деміївки проводиться агітація в більшовицькому напрямку, збирається досить значна кількість публіки, в ролі агітаторів з’являються матроси в цивільному одязі, але з витатуйованими якорями на руках» 183.

Окремий нагляд здійснювався за чинами російської мирової делегації. Співробітники ДДВ добре розуміли, що російські дипломати приїхали не лише для переговорів. Тому за ними було встановлено пильний нагляд.

Найперше стежили за діями голови делегації. 11 вересня освідомчі агенти дізналися, що до X. Раковського у готель «Марсель» приїхали більшовики Блох, Фалькштейн, Гельдберг. Компанія весело проводила вільний час, витрачаючи великі кошти.

Уважно стежили агенти освідомчої варти за російським генеральним консулом у Києві анархістом-терористом К. Грінбаум-Кржемінським, який регулярно отримував кошти з Москви на підготовку збройного повстання. 22 жовтня агент зовнішнього нагляду повідомив, що «мирний» консул організував доставку в Україну зброї і вибухівки, яку було закопано в надійному місті.

Постійний нагляд освідомчої варти було також встановлено за «Дворянським готелем», де мешкав російський генеральний консул в Одесі М. Бек. У вересні філери постійно фіксували там знаходження осіб, «за своїм характером досить знайомих населенню Одеси по січневих і лютневих днях» Ще один російський дипломатичний співробітник Казаринський, за оперативними даними, у жовтні привіз до Києва велику кількість забороненої літератури.

Російська делегація зухвало спекулювала дипломатичною недоторканністю, маскуючи цим свою антигетьманську діяльність. Незважаючи на це, ДВ не вживала заходів припинення антиукраїнської діяльності російських дипломатів, суворо дотримуючись принципів міжнародного права. Затриманню підлягали лише особи, які не мали дипломатичної недоторканності.

Так, у жовтні 1918 р. було заарештовано громадянина Російської Федерації Звєрєва. Під час обшуку в нього було вилучено антигетьманську літературу і списки червоногвардійців. За вказівкою Раковського Звєрєва включили заднім числом до складу російської делегації і, посилаючись на його дипломатичний імунітет, намагалися визволити з-під арешту.

Стосовно українських громадян у випадках підтвердження інформації, яку отримали в процесі зовнішнього чи внутрішнього нагляду, теж вживали запобіжних заходів.

Так, подальший нагляд за Раковським здійснювала Абдул-Західова, сестра ад'ютанта гетьмана, ротмістра Натансона, яка була секретним агентом освідомчого відділу. Пізніше було встановлено, що X. Раковський регулярно відвідує Т. Крестинську, яка працює в Державній канцелярії, і це викликало занепокоєність департаменту варти на предмет розголошення державних таємниць. 7 жовтня віце-директор ДДВ Тальберг видав наказ зробити у Крестинської обшук, і якщо будуть знайдені речові докази про антидержавну діяльність, заарештувати її 184.

Урядовець ДДВ діяв за відповідною інструкцією директора, яка вимагала від освідомчих підрозділів обов’язковості отримання речових доказів про антидержавну діяльність особи. При цьому без згоди начальника місцевого освідомчого відділу не могли здійснюватися «ніякі обшуки і арешти політичного характеру, хоча б надійшла вимога уповноваженої на це іншої посадової особи». При перешкодах у вирішенні цього питання начальник освідомчого органу повинен був звернутися до губернського старости (міського отамана) і діяти за його вказівками.

Якщо виникала необхідність у проведенні обшуків і арештів великої кількості осіб, так званих «загальних ліквідацій», освідомчі підрозділи завчасно готували списки таких осіб, де вказували ступінь їхньої участі у злочинній діяльності. Надсилання справ в освідомчі підрозділи з метою здійснення обшуків, а також їхнє обговорення повинно було чинитися у присутності відряджених для цього осіб прокурорського нагляду. Безпосередньо обшуки й арешти освідомча варта не робила, це не входило в її компетенцію. Службовці освідомчих підрозділів лише могли бути присутніми при обшуках і арештах за необхідності. Керівництво обшуком обов’язково повинен був здійснювати класний чин загальної варти 185.

Про те, що вартові суворо дотримувалися інструкції ДДВ, свідчать, наприклад, події 31 липня 1918 р. в Полтаві. Згідно з ордером, підписаним губернським старостою, опівночі мали проводити обшук у громадянина N. У зазначений час до районного управління варти прибули службовці освідомчого відділу Я. Роот і О. Шарий, але застали на місці лише шість резервістів, озброєних шаблями. Черговий по управлінню доповів, що вони призначені для обшуку. Освідомчі службовці зателефонували начальнику міської варти Старчакову про недбале виконання службових обов’язків його підлеглими. Останній терміново розпорядився викликати на службу наказного Ландера. Але посланець, який повернувся о 1 год. 15 хв., повідомив, що наказний відсутній вдома. 2 серпня О. Шарий доповів рапортом начальнику освідомчого відділу про зрив обшуку, від якого освідомчі службовці відмовились через порушення процесуальних норм під час його здійснення за відсутністю класного чина загальної варти. Його рапорт було надіслано губернському інспектору Державної варти, який призначив з цього приводу службове розслідування 186.

Такі випадки траплялися в містах, де начальники освідомчих відділів мали можливість направляти своїх співробітників на обшуки. В повітах, де штатної освідомчої варти не передбачалося, ця процедура повністю покладалася на загальну варту.

Показовою в цьому є справа земського фельдшера містечка Фрайполь Каменецького повіту Трофима Артеменка. 4 вересня начальник варти 3-ї дільниці склав протокол про обшук в його будинку у присутності понятих. До протоколу було внесено: «Поміж книжками знайшов: 1) телеграму Всеросійського з’їзду робітничих і солдатських депутатів з Декретом про землю; 2) звертання народного міністра земельних справ М. Ковалевського до населення про те, що ніхто не відміняв реформу Центральної Ради; 3) лист від чиновника пошти «про те, що капітал хоче потопити у багні весь пролетаріат». 5 вересня дільничний начальник варти провів дізнання і виніс постанову про те, що, «керуючись статтями «Устава уголовного судопроизводства» і таємним приписом начальника Каменецької повітової варти від 27 серпня, повідомивши дільничного земського лікаря і Каменецьку земську управу, направив до варти м. Каменця Т. Артеменка. При цьому додав рапорт про те, що він закликав до збройного повстання, непідкорення владі і невизнання її» 187.

Після обшуків вилучені речові докази розглядав начальник освідомчого відділу, і, залежно від знайденого, справу передавали судовому слідчому для початку попереднього слідства, або губернські старости (міські отамани) застосовували адміністративну санкцію. Про вилучені речові докази старости й отамани повідомляли департамент Державної варти. На випадок, коли під час обшуку компрометуючих особу речових доказів не було знайдено, а за інформацією освідомчого підрозділу вона кваліфікувалася як шкідлива для держави, існував обіжник директора ДДВ від 3 липня 1918 р. У цьому документі губернським старостам і міським отаманам пояснювалося, що при неможливості направити справу особам прокурорського нагляду треба знайти «дані, можливі бути цілком доступними для того, щоб зв'язатися з німецьким командуванням на предмет висилки таких осіб за межі Української Держави». Але дізнання варти до німецького командування повинні були надсилатися через МВС. Якщо заарештовані не підлягали вироку німецького військово-польового суду, їх передавали в розпорядження етапів для призначення до складу «особливих робітничих груп» 188.

За архівними джерелами сьогодні стають відомі вдалі оперативні розробки освідомчої варти стосовно озброєних угруповань, окремих терористів з боку як російських підпільників, так і тих, що стояли на позиціях українського соціалістичного руху.

15 серпня було отримано відомості про підготовку замаху на гетьмана. Директор ДДВ повідомляв столичного отамана, що необхідна для терористичного акту вибухівка буде привезена російським кур’єром в готель «Петроградський» у жовтій валізі з подвійним дном. Для її одержання повинні з'явитися більшовики з особливим паролем (про пароль буде повідомлено додатково). Операція закінчилася затриманням терористів 189.

За агентурними повідомленнями, було викрито також терористичні групи в Житомирі і Бердичеві, встановлено деяких осіб серед урядовців МВС, які мали зв’язок з підпільниками чи в минулому підтримували більшовиків. Декого з них заарештували. Освідомчі агенти викрили місію прибулого до України російського громадянина Г. Каменєва. Вона полягала у виконанні особистого наказу наркома Л. Троцького про вербовку на радянську службу військових льотчиків і таємний вивіз до Росії майна українського повітряного флоту. Протягом червня – серпня було викрито і обеззброєно кілька гайдамацьких загонів, що діяли з метою розповсюдження антигетьманського повстання. На підставі агентурних повідомлень про «шкідливу діяльність «Синіх Жупанів» директор ДДВ заборонив приймати колишніх військовослужбовців цієї дивізії до вартових органів. За інформацією з Єлісаветградського повіту «про злочинні наміри «січовиків» освідомчий відділ ДДВ підготував матеріали для звинувачення деяких вояків колишніх збройних формувань Центральної Ради 190.

Активна робота освідомчої варти серед місцевого населення спричинила викриття головних організаторів повстання в Звенигородському і Таращанському повітах. Оперативним шляхом було встановлено зв’язок із заколотниками в Одесі. Тут колишні офіцери Генштабу УНР розробляли план антигетьманського виступу, а доставляв людей до районів селянських бешкетів член Центральної Ради Пшонек 191.

За даними, отриманими від секретного агента, столичний освідомчий відділ викрив підготовку замаху на міністра шляхів Б. Бутенка, який готували вояки 5-ї сотні Добровільного залізничного полку Мартинюк, Ободзинський, Теодорович, Колинський, Ляхович, Сочавець 192.

Діяльність російських монархічних організацій, які були пов’язані з розвідками країн Антанти і проводили підривну роботу в Україні на їхню користь, також висвітлювалася освідомчою вартою переважно агентурними засобами. Саме таким чином з’ясували роль баронеси Марти Нітц, яка була співробітницею освідомчого відділу департаменту і одночасно поставляла секретні відомості російській монархічній організації 193.

За інформацією, отриманою з Ростова від німецького емісара у ставці генерала Краснова майора фон Конетгаузена, київська освідомча варта викрила таємний комітет, метою якого було відновлення за допомогою країн Антанти єдиної Великої Росії. Головою цього комітету був В. Гурко, колишній товариш російського міністра внутрішніх справ, членами – граф Бобринський, Меллер-Закомельський, Шубинський і Мілюков. До організацій, підлеглих комітету, входили представники Всеросійської спілки власників, земського і міського самоврядування, колишні державні діячі, викладачі навчальних закладів, підприємці і торговці. Фінансували організацію банкіри Епштейн і Коган 194.

Паспортний контроль. Цей важливий напрям службової діяльності співробітників міської варти допомагав їхнім колегам з освідомчих підрозділів у викритті підпільників. Службові обов’язки вартових у цій галузі визначалися на підставі російського «Устава о паспортах» (вид. 1903 р.). 3 липня 1918 р. гетьман затвердив ухвалений Радою Міністрів «Устав про учот населення в містах і міських оселях Української Держави», що ґрунтувався на імперському законодавстві. Згідно з ним в управліннях Державної варти міських районів заводилися і реєструвалися домові книжки і квартирні згортки. Їхні аркуші мали бути «пронумеровані, прошнуровані і пропечатані скарбовою печаткою за посвідченням Інспектора Державної Варти». За його розпорядженням книги і згортки видавалися на вимогу домовласників, які сплачували вартовому управлінню їхню вартість за цінами, встановленими губернськими старостами чи міськими отаманами. Домовласникам, орендаторам будинків, господарям готелів, умебльованих кімнат і дворів постою, доглядачам скарбових і громадських будинків належало проводити запис всіх мешканців у книжках і згортках за встановленим зразком, а також протягом 12 годин після прибуття нових постояльців «повідомляти Державну Варту шляхом доставки адресного листка встановленої форми. В першому разі вкупі з документом на життя прибулого». За відсутності у постояльця документа на життя, яким була паспортна книжка про посвідчення особи із зазначенням місця прописки, він заповнював спеціальний друкований бланк встановленої форми, де викладалися відомості про прибулого та причини відсутності посвідчення особи, і передавав його протягом 12 годин до управління району місцевої варти. До домових книжок заносилися «особи обох полів з 15 років, окремою статтею кожна особа». Не належали реєстрації в книжках «козаки Військових частин, котрі мешкають в косарнях; чернецтвуючі обох полів, котрі мешкають в своїх монастирях; учні Військових шкіл і учениці Дівочого Благородного Інституту, котрі мешкають в зазначених закладах». Але при виїзді з косарень, монастирів і шкіл вони реєструвалися на загальних підставах.

Проведення вимог «Устава про учот населення» покладалося на Державну варту в двотижневий термін з часу його опублікування. До осіб, винних у порушенні зазначених правил, влада губернських старостів чи місцевих отаманів застосовувала штрафи до 3 000 крб. або арешти до трьох місяців. Про квартирні порушення службовці варти складали протоколи, які доводили до відома порушників за їхнім власним підписом. Звинувачені мали «право вносити в ці протоколи свої з’ясування» 195.

До обов’язків ДВ на кордонних пунктах, крім освідомчої діяльності, входила також перевірка документів пасажирів, котрі переїжджали. Перепуск через кордон здійснювався вартовими лише у випадку виконання всіх формальностей про паспортні правила. До того ж осіб, яких перепускали через кордон, за їхніми документами записували в окремі книги на в’їзд. У випадку порушень в оформленні паспорта особу негайно затримували для з’ясування причин порушення. Затриманий підлягав обшуку: ретельно оглядали його вантаж і особисті речі, що інколи сприяло викриттю підпільників. Саме так у листопаді 1918 р. в Бєлгороді вартові затримали гурт більшовицьких кур’єрів, які намагалися перевезти в Україну заборонену літературу, прокламації і зброю 196.

Службовці залізничної і загальної варти зобов’язувались допомагати кордонній варті, навіть надавати для її потреб свої службові приміщення. У справі кордонного паспортного контролю варта мала перевагу над митниками і кордонцями, які на західному кордоні теж мали перепускні функції. Так, 9 липня 1918 р. міністр внутрішніх справ звернувся до міністра фінансів із проханням навести порядок на кордонному пункті в Тирасполі. Перепустки на право переходу кордону з Румунією, крім начальника Тираспольської варти, стали самовільно видавати повітовий військовий комендант і канцелярія залізничного коменданта ст. Тирасполь. Кордонці ж перепускали за всіма перепустками «на добу до двох тисяч як пасажирів, так і візників зовсім без перешкод, без якого-небудь вивірення». МВС далі наголошував, що «перепустки видаються в однім тільки пункті, біля мосту через ріку Дністер при с.Паркани». З української сторони нагляд проводили кордонці 4-го відділу Одеської кордонної бригади і австрійської жандармерії, з румунської – румунські вартові. З урядовців митної служби на ст. Тирасполь у той час існував лише управляючий наглядом. Тому МВС зробив висновок, що «відсутність належного контролю за виданими перепустками, а рівно й недостатність догляду за пунктами переходу утворюють можливість зловмисним особам використовувати це в своїх інтересах» 197.

Боротьба з антиурядовою пропагандою та агітацією. В оперативній діяльності ДВ мала завадити антиурядовій пропаганді та агітації, що вважалося одним із напрямів охорони державної безпеки. При цьому головну увагу зосереджували на нагляді за засобами масової інформації і запобіганні несанкціонованим мітингам та зборам. Такі дії ДВ у цілому не суперечили Законам про тимчасовий державний устрій України, де були передбачені обмеження свободи слова і друку вимогами закону. Тому з’являлися такі підзаконні акти, як, наприклад, інструкція директора ДДВ «По нагляду за книжковою торгівлею в залізничних кіосках», яку він надіслав своїм обіжником 27 вересня отаманам залізничних районів. Вартовим постам належало пильнувати, щоб на станціях не здійснювалася торгівля літературою протидержавного змісту, а в разі її викриття – вилучати із продажу. Перевірка змісту літератури мала проводитися щомісячно під керівництвом начальників відділів або їхніх помічників, про що звітували залізничним отаманам. Нову літературу допускали до продажу лише після її переліку начальником відділу, якому належало отримати дозвіл на її допуск до торгівлі від цензурного комітету. Продаж книжок і періодичних видань поза кіосками заборонявся. Отамани повинні були мати списки всіх продавців книжок свого району з підтвердженням їх благонадійності від освідомчих і карно-розшукових органів. В обов’язки чергових вартових входила також перевірка відповідності продажної ціни літератури таксі, затвердженій Міністерством шляхів. Про всі порушення правил книжкової торгівлі варта складала відповідні протоколи, копії яких надсилала за підсудністю 198.

Наслідком боротьби освідомчої варти з антидержавною агітацією стало закриття цілої низки періодичних видань. За свідченням сучасника тих подій професора З. Кузелі в Українській Державі перестали виходити 54 часописи, але натомість з’явилося 129 нових. Загалом за гетьманату українською мовою виходило 85 періодичних видань, з них 50 київських і 35 провінційних 199.

Слід зазначити, що діяльність ДВ у галузі боротьби з антидержавною пропагандою мала відчутні перекоси.

Так, 11 липня 1918 р. голова управи Всеукраїнської спілки земств надіслав до міністра юстиції прохання про звільнення з-під арешту Ю. Говоруна. В проханні вказувалося, що зазначена особа ув’язнена, а слідство не проводиться. 20 вересня прохання відповідального редактора київської газети «Народна воля» К. Поліщука про звільнення його з-під арешту було надіслано на ім’я міністра внутрішніх справ. У проханні зазначалося, що в ніч з 11 на 12 вересня в його квартирі «з’явилися чини варти Старокиївської дільниці, які на підставі ордера «Освідомчого відділу» при столичному отамані зробили трус і забрали літературні матеріали». Редактор не відчував себе винним, вказував, що був активним діячем українізації армії, боровся з більшовиками. Підставою для його арешту стало звинувачення у надрукуванні забороненої статті С. Пилипенка «Старе по-новому», яка з’явилася в газеті через помилку коректора.

24 вересня в Полтаві губернський староста заборонив повторне читання публічної лекції. Приводом для цього стала доповідь начальника освідомчого відділу про те, що лектор, кандидат економічних наук В. Поссе – «давній революціонер – в останні дні існування Тимчасового уряду став відкрито на бік Леніна, виступаючи в Петрограді, в цирку Модерн, спільно з Троцьким, Володарським та ін. на мітингах в захист більшовиків. Після жовтневого перевороту Поссе підтримував постійний зв’язок з Луначарським, Бонч-Бруєвичем, Ларіним, розроблюючи різні проекти фінансово-економічних декретів». На підставі того, що в першій своїй лекції В. Поссе, «висловлюючи протест проти насильства загалом, підбурював аудиторію відмовитися від бажання помсти і відчуття ненависті до проводирів більшовизму», лектора звинуватили в антидержавній діяльності, і варта розпочала у цій справі дізнання.

4 листопада прохання на ім’я самого гетьмана надіслала Уманська кооперативна спілка. Її уповноважений М. Хохол виїхав до Києва, щоб «увільнити невинну людину, лише через якесь сумне непорозуміння, як політично неблагонадійну заарештовану». Цим арештантом був інструктор позашкільної освіти при культурно-просвітньому відділі спілки Н. Горбань. Члени спілки свідчили, що «він не тільки не належить до більшовиків, але й не належить ні до однієї з політичних партій і проти існуючого на Україні державного устрою не виступав» 200.

Як джерело агітації розглядалося освідомчою вартою також кіно. В листопаді 1918 р. начальник Полтавського освідомчого відділу доповів губернському старості, що треба брати «до уваги ту величезну виховну роль чи пропаганду, яку може грати кінематограф під час спеціального підбору картин», і запропонував переглядати зміст фільмів перед випуском їх на екран 201.

У запобіганні несанкціонованих мітингів і зборів загальна варта співпрацювала з освідомчою. Гетьманський уряд намагався зосередити діяльність охоронців у цій галузі в межах дотримання прав і свобод, проголошених у Законах про тимчасовий державний устрій України. 10 вересня 1918 р. МВС надіслав обіжника губернським старостам і міським отаманам, в якому вказував на порядок діяльності «Громад, Товариств, Союзів та інших гуртків, а також приватних осіб, бажаючих провести з’їзди або зібрання». Для цього їхні керівники повинні були отримати дозвіл від МВС – для всеукраїнських зборів або від губернського, повітового старости чи міського отамана за належністю – для місцевих зборів. Міністр зосереджував увагу місцевої влади на сприянні з їхнього боку діяльності «наукових і культурно-просвітніх товариств і вчительських громад, а також кооперативів з метою обговорювання їхніх професіональних справ та спеціальних питань». Він також пояснив, що забороняти з’їзди і зібрання необхідно лише в тому випадку, «коли є взагалі підстава про їх антидержавність, або якщо політичний момент чи інші місцеві обставини роблять небажаними зібрання, незалежно від цілей, які вони переслідують» 202.

Здебільшого варта діяла згідно з урядовими вказівками. Наведемо кілька прикладів.

10 серпня столичний отаман надіслав директору ДДВ повідомлення під грифом «Цілком таємно», в якому зазначав, що 8 серпня робітники тютюнової фабрики «Акціонерне товариство Соломон Коган» подали адміністрації вимоги про збільшення платні. Керівництво фабрики пообіцяло відповісти 10 серпня. Незважаючи на це, робітники, які вийшли на роботу наступного дня, були розпущені за вимогами фабричного комітету по своїх домівках. Крім того, ввечері членами фабкому в шинку було побито машиніста Й. Міллера за те, що він відмовився не підкорятися адміністрації і бойкотувати обслуговування фабричного обладнання. За розпорядженням київського отамана варта перевірила реєстрацію прописки за домашньою адресою і «політичну благонадійність» голови фабкому Т. Акуліна та шести його членів. За ними було встановлено нагляд, в залежності від результатів якого передбачалося вжити заходів. Переконання в економічній обмеженості страйку зупинили столичну варту від подальшого втручання у з’ясування відносин між підприємцями і робітниками. «Страйк проходив мирно і спокійно. На фабриці робітників 750 осіб. В середньому кожний отримує: чоловік по 350 крб., а жінка по 280 крб. щомісячно», – повідомив столичний отаман директору ДДВ.

13 вересня 1918 р. начальник Київського освідомчого відділу доповів столичному отаману, що «в результаті відсутності яких-небудь негативних відомостей про правління національної культурно-політичної громади «Русь» вважав би доцільним засідання його ради, передбачене 24 серпня в залі Руського Купечеського Зібрання, дозволити».

Департамент варти пильнував за дотриманням встановлених правил громадських зборів. 18 серпня директор ДДВ зробив зауваження начальнику Київського освідомчого відділу про те, що у його доповіді відсутнє зазначення про дозвіл урядової установи на проведення професійного зібрання металістів у міському театрі. П. Аккерман наказав відрядити на зібрання службовців відділу, яким належало запобігти «відступам від призначених для обговорення питань і надіслати повний звіт про зібрання». За відсутності дозволу на зібрання його учасники підлягали затримці. Директор також наголосив, що «зібрання не може бути ні в міському театрі, ні в міській думі».

Разом з тим стосовно громадських організацій в реальному житті траплялися й неправомірні випадки свавілля і перевищення повноважень вартовими.

6 серпня директор ДДВ надіслав секретного листа на ім’я столичного отамана, в якому просив скласти перелік професіональних спілок Києва із зазначенням, «наскільки їхня діяльність є корисною для населення і не суперечить загальнодержавним інтересам». Така необхідність мотивувалася тим, що, на погляд ДДВ, «деякі професіональні спілки і громади разом з намаганнями покращання побуту і матеріального становища робітників і службовців переслідують, у прихованій формі, політичні цілі, щоб шляхом страйку, буцім-то на економічному ґрунті, примусити уряд до поступок, які мають політичне значення, і призведуть до зміни існуючого державного ладу і порядку» 203.

Підозра в антидержавній діяльності давала підстави варті для застосування до профспілок каральних санкцій, що викликало скарги до влади з боку профспілкового керівництва.

Так, 20 жовтня до луганського повітового і катеринославського губернського старостів звернулося Кадіївське районне правління профспілки «Горнотруд» з оскарженням дій начальника варти району Голубівської копальні. Профспілка вважала неправомірною його вимогу «пред’явити в двотижневий термін зареєстрований окружним судом статут» з погрозою закриття спілки за його відсутності. Скарга базувалася на нормах закону Тимчасового уряду від 12 квітня 1917 р., який не встановлював обов’яз­ковість реєстрації статуту профспілки, якщо вона не мала статусу юридичної особи. Крім того, робітники зазначали, що згідно з указаним законом «примусове закриття громади або спілки можливе тільки за судом і лише в тому випадку, коли її діяльність виявилася направленою на досягнення цілей, заборонених кримінальним законодавством».

24 жовтня до Голови Ради Міністрів звернулося виконавче бюро Української Центральної ради професіональних спілок. У листі зазначалося, що це вже третє звертання до уряду, оскільки він «визнає тільки одну політику по відношенню до робітничого руху – охоронно-поліцейську і використовує лише один засіб – арешти, висилання, переслідування». Це не відповідає оголошенням уряду, «що він не має нічого проти спілок, а переслідує тільки більшовиків». Бюро наводило факти, коли за формулюванням «Підозрілий у більшовизмі» було звинувачено деяких лідерів профруху. Так, завідуючий юридичним відділом «Центрпрофу» П. Севрюк і член бюро Є. Смирнов довели безпідставність такого звинувачення на свою адресу і їх за відсутністю доказів відпустили. Члени бюро об’єднання хіміків Віленський і друкарів – Павлов залишилися під арештом. 21 жовтня за організацію мирного економічного страйку в Катеринославі були заарештовані члени спілки «Игла», через два дні в Бахмуті – один з місцевих лідерів профруху робітник Шейнін. У зв’язку з цим бюро висловлювало уряду вимоги від імені 30 тис. робітників – членів профспілок: «термінове припинення застосування поліцейської політики до профруху і звільнення всіх заарештованих профспілковців або висунення їм точних і конкретних звинувачень; повернення з таборів і примусових робіт всіх засланців за страйки та інші форми економічної боротьби; вільний дозвіл всіх з’їздів, зібрань і нарад, що влаштовуються профспілками» 204.

Тобто ми бачимо, що карний тиск на робітничий рух з боку уряду був, але масових репресій до робітників Державна варта не застосовувала. Красномовно про це свідчить Звернення Центрального страйкового комітету Південно-Західної залізниці до робітників під час всеукраїнського страйку залізничників: «Товариші! Заарештованим не загрожує ніяка небезпека, оскільки за економічний і продовольчий страйки не може бути серйозного покарання» 205. Певні відхилення в діях варти щодо робітничих організацій були пов’язані з тим, що саме робітниче середовище активно використовувалося ворогами Української Держави для створення антигетьманської опозиції.

Боротьба зі злочинами проти особи. За недостатністю джерел ми не маємо можливості повністю відтворити картину оперативної діяльності карно-розшукової варти. Проте окремі епізоди з її життя стають сьогодні відомими. Карно-розшукові відділи варти діяли по всій території України. Їм вистачало роботи і в містах, і в сільській місцевості, і на залізниці. Найпоширенішими видами злочинів проти особи, з якими доводилося боротися цим підрозділам, були вбивства, пограбування і крадіжки. Найчастіше жертвами ставали заможні верстви населення.

Наведемо факти з доповіді губернського старости про криміногенну обстановку на Катеринославщині в першій половині вересня 1918 р.: 4.09 – в с.Дмитрівському Бахмутського повіту три зловмисники вчинили напад на Карла Соболєвського з пограбуванням на 4280 крб. 7.09 – напад двох озброєних злочинців на хутір Мар’янівський у Новомосковському повіті, вбито землевласника В’язовського, його дружину і невістку, поранено сина і дочку. 8.09 – напад на хутір Богданівка Олександрівського повіту, пограбоване майно і худоба І. Висоцького на суму 63 671 крб. 10.09 – два злочинці вдерлися до хати вчителя Г. Чередника в с.Петро­поль Верхньодніпровського повіту і вбили його та дружину. Того ж дня в м.Бахмуті на квартиру Лозовського здійснили напад шість осіб, пограбували його на 9 150 крб., в Катеринославському повіті пограбована на 30 тис. крб. Анастасівська волосна земська управа. 11.09 – на Воронецькому острові в м. Катеринославі двоє озброєних злочинців напали на вчителя гімназії М. Клітина, важко поранили його з гвинтівки і пограбували одяг. 12.09 – пограбована на 10 000 крб. під загрозою вжиття зброї квартира М. Взюля на Тимчасовому провулку в Катеринославі. 12.09 – вісім бандитів кинули дві бомби у вікна будинку землевласника Панова в Катеринославському повіті, вдерлися до маєтку і пограбували його на 86 тис. крб. 13.09 – у Верхньодніпровському повіті з метою пограбування вбито землевласника А. Кошеленка, його дружину і трьох дітей віком від 4 до 8 років. Того ж дня в с.Самойлівці Павлоградського повіту п’ятеро озброєних револьверами злочинців пограбували на 2 300 крб. хату селянина Вдовенка.

Більшість із зазначених злочинів залишилося нерозкритими. Вдалося затримати лише кількох грабіжників землевласника Панова і вбивць учителя Г. Чередника 206. Подібна статистика була характерною і для інших регіонів України. Але це не свідчить про недбале ставлення до своїх обов’язків службовців карного розшуку, а швидше про важку кримінальну спадщину, що отримали гетьманські вартові від своїх попередників, і підтверджує нагальність запровадженого П. Скоропадським державного курсу на ліквідацію загальної анархо-кримінальної ситуації в країні.

Засоби здійснення кримінального розшуку мали багато спільного з розшуком політичним, який здійснювала освідомча варта. Разом з тим існували й окремі відмінності, зумовлені головним чином, специфікою суб’єктів розшуку. Основним джерелом інформації для підготовки оперативних розробок були повідомлення агентів, завербованих у злочинному світі.

Користувалися і послугами окремих осіб, бажаючих допомоги, і навіть авторів анонімних листів. Але при цьому, перш ніж вжити відповідних заходів, відомості перевірялися оперативним шляхом.

Так, 6 вересня до полтавського губернського старости потрапила анонімка. В ній йшлося про те, що в місті мешкає С. Давиденко, брат якого С. Чалий за більшовицької влади «награбував багато добра й дав продати цьому Спиридону». Інформатор прохав негайно зробити в Давиденка обшук і повідомляв, що він «би підписався, але шкода із сімейством розставатися, оскільки як узнають, то вб’ють, це банда страшна». Листа було передано до освідомчого відділу (в анонімці викладався політичний мотив), і помічник діловода Т. Третьяков встановив за кур’єром-рахівником міського банку С. Давиденком негласний нагляд. За характеристикою з місця роботи підозрюваного і результатами його перевірки під час виклику в управління районної варти під виглядом реєстрації паспорта нагляд було припинено.

7 вересня 1918 р. анонімного листа отримав міністр внутрішніх справ. У ньому йшлося про крадіжки в особливо великих розмірах на інтендантських складах в м. Крюкові Полтавської губернії. МВС доручив звернути увагу на зміст листа директору ДДВ, а той, у свою чергу, надіслав його до Полтавського освідомчого відділу, оскільки у викладеній справі фігурували німецькі солдати. 29 жовтня до ДДВ було надіслано відповідь за результатами перевірки змісту анонімного листа. В ній зазначалося, що «без сумніву на складах здійснюються крадіжки казенного майна, головним чином за допомогою самих службовців (нижчих), але немає ніяких даних про крадіжки в таких колосальних розмірах, як викладено в анонімці, і щоб в них брали участь німці». Справу було передано місцевому карно-розшуковому відділенню, агенти якого встановили негласний нагляд за складами і викрили злочинців 207.

Оперативні розробки карно-розшукової варти здійснювалися за конкретними справами і мали таємний характер. Нами не знайдено загальних методик ДДВ, які б мали в собі узагальнюючі вказівки щодо розшуку певних категорій злочинців. Імовірно це пов’язано з тим, що інспекторський відділ ДДВ відчував себе лише тимчасовим куратором карно-розшукових підрозділів до передачі їх у відання Міністерства юстиції. Тому настільною енциклопедією для розшуковців залишалася російська інструкція «Чинам сыскных отделений» 1910 р. Але ж існує доволі свідчень про їхні вдалі дії щодо затримання вбивць і грабіжників.

Завдяки активному застосуванню в оперативно-розшуковій діяльності окремих спеціальних розробок, було розкрито чимало злочинів.

Так, у липні 1918 р. столична карно-розшукова варта затримала злодія-професіонала Степана Мартинова, відомого у злочинному світі під прізвиськом «Коник-стрибунець». Він звинувачувався у багатьох крадіжках і співучасті у вбивстві дільничного начальника варти Либідського району штабс-капітана Мрачківського, пораненні його помічника Левчука 208. У серпні в Херсоні було затримано Є. Басова, учасника пограбування каси міської міліції під час більшовицького руху 209.

Оперативна розробка карно-розшукового відділення у Верхньодніпровському повіті закінчилася 12 липня встановленням і притягненням до суду осіб, винних у вбивстві родини Кривенка. 12 серпня варта затримала вбивць селянина І. Ткаченка в с.Волосному Катеринославського повіту 210. 18 вересня Київські «Последние новости» повідомили про арешт вартою підозрюваних у вбивстві землевласника Богуславського, його дружини і чотирирічного сина в Олександрівському повіті. На початку листопада столичний карний розшук затримав громадянина Тишкевича, в якому потерпілий київський мешканець Троцький впізнав особу, яка його пограбувала 211.

Збереглися також деякі архівні свідчення про боротьбу варти з наркоманією. 14 листопада 1918 р. одеський міський отаман видав наказ по варті, в якому вимагав вжиття термінових заходів щодо знешкодження нелегальної торгівлі кокаїном. Для цього потрібно було встановити пильний нагляд загальної варти за торгівлею «в кав’ярнях, ресторанах та інших місцях скупчення великої кількості людей», а карно-розшукові агенти зобов’язувались встановити нагляд також за окремими аптечними складами. Всіх покупців і торгівців кокаїном, крім тих, які купували його в аптеках за рецептом лікаря, належало затримувати і притягати до кримінальної відповідальності 212.

Під час затримань карно-розшукові службовці керувалися вимогами ІІІ розділу інструкції «Чинам сыскных отделений» 1910 р., де зазначалося, що вони можуть застосовувати затримання до осіб, які розшукуються, лише у випадках, точно вказаних у ст. 257 «Устава Уголовного судопроизводства». Тобто при наявності безпосередніх свідчень про вчинення злочину чи спробу втечі або якщо «підозрюваний не має постійного місця мешкання та осілості». Кожний затриманий підлягав ретельному обшуку і зовнішньому огляду на місці затримання. Зброя, небезпечні речі або речові докази злочину відразу вилучалися, щоб завадити можливості нападу на конвой та прихованню доказів. На затриманих осіб негайно мала складатися постанова за підписом начальника відділення або його помічника, яку оголошували затриманому і додавали до справи. Її копії негайно надсилалися до місця затримання і прокурору окружного суду. Для осіб, затриманих за постановою начальників карно-розшукових органів, у загальному арештантському приміщенні вартового управління по можливості мала надаватися окрема камера, щоб ізолювати затриманого в інтересах справи.

На відміну від карно-розшукової варти залізничні підрозділи періодично отримували інструкції щодо провадження оперативно-розшукових справ. Значних збитків зазнавала Українська Держава від грабежів вантажу на залізницях. Найчастіше грабіжниками були селяни навколишніх сіл, залізничні службовці, австрійські солдати і залізнична охорона. Розшуком зловмисників у цих справах (на відміну від аварій поїздів) безпосередньо займалася залізнична варта.

3 вересня ДДВ надіслав отаманам залізничних районів варти розроблену на основі узагальнення досвіду у розкритті залізничних злочинів інструкцію «По розшуку осіб, які скоїли крадіжку залізничних вантажів». Аналізуючи статистичні дані, у залізничному відділі ДДВ прийшли до висновку, що найчастіше пограбування вантажних вагонів пов'язане зі службовцями залізниці. Тому відповідно до інструкції розшук злочинців треба здійснювати за такою схемою:

1) з'ясувати, хто дав розпорядження поставити вагон далеко від станції;

2) з'ясувати, хто винний у горінні букси, скласти про це протокол;

3) у відділеннях вести статистичний облік складу кондукторських бригад і технічних агентів з позначками, коли виникають крадіжки;

4) вимагати від станційних агентів повідомлення про прибуття цінного вантажу, з'ясувати, чи не було навмисної затримки у видачі власникові вантажу;

5) звертати увагу на спосіб життя залізничних службовців, особливо тих, хто живе невідповідно до отриманої платні;

6) під час обходу району звертати увагу на те, як зачинені вагони;

7) доглядати, щоб біля вагонів не було сторонніх осіб;

8) допит свідків і дізнання проводити в стислі строки;

9) тримати зв'язок із загальною вартою і карно-розшуковими відділеннями, яким у випадку незнайдення винних у справі доповідати;

10) якщо зловмисники ховатимуться на зустрічних поїздах, телеграфувати на відстань до 600 в.;

11) скласти списки звільнених за крадіжки залізничників і направити всім отаманам районів залізничної варти.

Департамент варти націлював підлеглі підрозділи на діяльність у контакті і взаємозв’язку. Отаманам залізничних районів вказувалось, що, розкриваючи злочини у смузі залізниці, службовці залізничної варти не повинні керуватися межами, а інші підрозділи – відмовляти у допомозі вартовим, які перейшли межі. Стаття 67 Положення про Державну варту визначала: «Під час розшуку і освідомлення урядовці залізничної Державної Варти користуються послугами місцевої Державної Варти» 213.

Архівні матеріали свідчать, що у практичній діяльності вартові виконували ці приписи центрального керівництва.

Отаман варти Лівобережного залізничного району 15 жовтня 1918р. доповідав у залізничний відділ ДДВ про спільне затримання службовцями кордонного пункту і карно-розшукової варти 26 вересня на ст. Бахмач кишенькового крадія, в якого було вилучено 1 400 крб. Ще одна спільна операція затримання злочинців була вдало здійснена на початку жовтня на ст. Козятин. Під арештом опинились С. Шварцман, Я. Штибман і Л. Юдекс, які звинувачувалися у крадіжці у міщанина М. Висоцького 26 пуд. мануфактури 214. У вересні за допомогою карно-розшукового агента залізничні вартові затримали фінансового кур’єра і залізничного охоронця, що інсценували в поїзді на перегоні Фастів – Біла Церква своє пограбування на 900 тис. крб. 215.

Боротьба з економічними злочинами. Економічній безпеці Української Держави серйозно загрожувало таке явище, як виготовлення фальшивих грошей. Найбільше в обігу було фальшивих грошей Тимчасового російського уряду, так званих «керенок», і українських купюр вартістю 50 карбованців.

Заслуговує на увагу цікава розшукова операція, яку провела у зв'язку з цим у вересні 1918 р. київська варта. Коли столичні правоохоронці оперативним шляхом з'ясували, що фальшиві гроші виготовляються в Одесі, туди було відряджено помічника начальника Київського карно-розшукового відділу Вальтера, який увійшов у службовий контакт з одеськими оперативниками. Агент Сперанський встановив, що фальшиві купюри можна придбати на Базарній вулиці у перукаря на прізвисько «Мотиль». Під приводом купівлі фальшивих грошей Вальтер з київським помічником зненацька увірвалися в квартиру Мотиля, де побачили на столі 2 280 фальшивих «керенок» і 10 550 карбованців, у матері Мотиля знайшли ще 5 000 карбованців. Фальшиві гроші було вилучено, а Мотиля і його спільників Бродецького, Сухмана і Хановича заарештовано. Від них оперативники отримали відомості, що на вул. Базарній, 110 мешкають шестеро друкарів, працівників місцевої фабрики, які виготовляють гроші. Місце виготовлення арештовані не знали. Вальтер встановив за вказаною адресою нагляд. Уранці з будинку вийшли п’ять чоловіків і розійшлись у різні боки, але зібралися всі разом на вул. Кузнечній, 48 під вивіскою «Живописна майстерня». Вальтер лишив на місті агента для подальшого нагляду, а сам пішов у карно-розшуковий відділ за допомогою. Але, посилаючись на зайнятість агентів, Вальтеру допомоги не дали. Коли він повернувся назад, то доглядовий агент доповів, що у «майстерні» зібралося приблизно 20 осіб. Вони про щось сперечалися, а потім зняли вивіску і втекли в різні боки. У результаті торгівців фальшивими грішми було ув'язнено, а виробників так і не знайшли. Повернувшись у Київ, Вальтер доповів начальникові карно-розшукового відділу варти: «В Одессе фальшивомонетчики и некоторые агенты розыска живут весьма дружно» 216.

Відновлення приватної власності дало поштовх стихійному ринкові з усіма його наслідками.

20 травня 1918р. київська газета «Последние новости» писала: «После короткой передышки цены на все виды продуктов снова начали быстро подыматься вверх. И в этом отношении наблюдается странное явление. В городе хлеба теперь больше, чем когда бы то ни было. И в то же время цены на него теперь такие, каких раньше тоже не было. Снабжение населения пищевыми продуктами как-то совсем ушло не только из ведення, но из под контроля продовольственной управы. Город питается сейчас почти исключительно при помощи «мешочников», т.е. худшей формы снабжения большого города продуктами, которую только можно придумать. Можно представить, во что должны обходиться доставляемые в город продукты даже при отсутствии спекуляции при «мешочной» их доставке».

Безпосереднім знаряддям боротьби зі спекуляцією були службовці Державної варти. В їхні обов'язки входило патрулювання у місцях торгівлі і перевірка правил продажу. Вартовий повинен був наглядати за тим, щоб хліб не продавали за завищеними цінами, а тютюнові вироби – за цінами, не вказаними на упаковці 217.

Застосовувалися також спеціальні заходи у боротьбі зі спекуляцією.

18 вересня 1918 р. «Последние новости» повідомили: «Облава в кофейнях. Сегодня обычная и шумливая жизнь Киева нарушена необычным зрелищем: по приказанию начальника Державной Варты района производилась облава на спекулянтов. На тротуарах Николаевской улицы и углу Крещатика сказалась толпа напуганных дельцов. Задержано 800 человек. Много попало случайно, их привели в участок и выпустили. Руководил облавой заместитель начальника варты района Вальтер».

Восени 1918 р. було створено особливий загін Державної варти по боротьбі зі спекуляцією в Одесі. Його очолив старший інспектор карно-розшукового відділення Васильєв. До складу загону увійшли три помічники начальників варти міських дільниць і 16 карно-розшукових агентів. Система роботи загону була характерна й для інших вартових органів. Вона передбачала збір відомостей про приховані товари, огляд підозрілих приміщень і передачу матеріалів, залежно від його результатів, судовому слідчому. Джерелом інформації у справах про спекуляцію були письмові заяви приватних осіб і агентурні повідомлення. Отримавши їх службовці особливого загону розпочинали оперативний огляд на підставі ст. 258 «Устава уголовного судопроизводства» (вид. 1892 р.). Стаття встановлювала, що «у тих випадках, коли поліцією застигнута злочинна дія, що здійснюється чи тільки що здійснена, а також, коли до прибуття до міста пригоди Судового Слідчого сліди злочину могли б бути знищені, поліція підміняє Судового Слідчого у всіх слідчих діях, що не терплять відкладення, як-то: в оглядах, посвідченнях, обшуках і вилученнях; але формальних допитів поліція не робить».

У випадку виявлення складів з товарами, що не перебували на обліку в місцевому продовольчому комітеті, на них накладали арешт і сповіщали про це управління міського отамана і голову продовольчого комітету. Протокол огляду за підписом начальника загону передавався на підставі ст. 253 «Устава уголовного судопроизводства» залежно від результатів дізнання: якщо варта встановила ознаки злочину або провини, – судовому слідчому чи мировому судді за належністю, якщо не встановила, – прокурору чи його товаришу для припинення справи або її доповнення. Подальшу долю товару вирішувала комісія із представників Державної варти, міської управи та органів продовольчого нагляду. Якщо вона приймала рішення про реквізицію, то офіційно сповіщала про це власника товару. В коло обов’язків комісії входило й відпрацювання загальних заходів по боротьбі зі спекуляцією, перевірка за допомогою варти відповідності цін на квартири і кімнати в місті, продовольчі товари, шкільні підручники 218.

На процес боротьби зі спекуляцією і стан громадського порядку взагалі негативно впливала особиста поведінка австро-угорських солдатів. 9 липня міський отаман Одеси генерал-майор В. Муста­фін доповідав товаришу міністра внутрішніх справ М. Вороновичу, що самі угорці спекулюють бензином, відбирають у спекулянтів речі, під час обшуків і арештів виявляють грубість.

1 липня, опівночі, на розі Усинської і Рішельєвської вулиць австро-угорський патруль зупинив відомих українських громадських діячів – історика В. Стаммо і журналіста І. Веріна. Солдати їх обшукали, брутально облаяли, а Стаммо ще й вдарили по щоці. Цей випадок викликав гучний негативний резонанс в українських громадських колах Одеси 219.

Подекуди спритні австрійські вояки організували цілі спекулятивні «синдикати» із повним циклом пересування товарів від виробника до замовника.

7 жовтня начальник карно-розшукового відділення 2-ї дільниці Катеринославського повіту М. Олещенко, попереджений старостою с.При­вольного про спекуляцію борошном за ціною 30 крб. за пуд, склав протокол про огляд складів у Солонянській волості, належних Л. Чорно­бильському. Дізнанням було встановлено, що австрійські солдати звозили зерно до млинів Г. Ремпеля і А. Гінзбрехта, а після його помелу – до продовольчих складів Л. Чорнобильського, біля яких теж стояла австрійська варта. Сюди з околиць Катеринослава, Нових Кайдаків та Дієвки приїздили перекупники, які під охороною австрійців везли хліб для роздрібного продажу в місті. За допомогу спекулянтам солдати отримували винагороду натурою і продавали хліб по 20 крб. за пуд. Австрійський офіцер, який керував загальним товарообігом (від 140 до 240 пудів на день), отримував особисту платню 220.

Про спекуляцію австрійців, численні факти порушення ними митних правил 30 липня доповідав голові українського уряду при Австро-Угорському командуванні в Одесі міністр фінансів А. Рже­пецький з проханням впливу на прийняття дійових рішень 221. Але відповідних заходів з боку союзників вжито не було.

Загалом діяльність варти по боротьбі зі спекуляцією не була ефективною. Приборкати «чорний ринок» гетьманському уряду не вдалося. Восени 1918 р. прокурор Одеського окружного суду зазначав, що «в межах карно-репресивних заходів боротьба зі спекуляцією не мала відчутних результатів, коло спекулянтів поширилося за рамки професійної торгівлі і охопило значні верстви суспільства». Він повідомив також про те, що «діяльність агентів розшуку не стоїть на належній висоті, серед чинів варти, на яких були покладені ці обов’язки, трапляються особи, не натхненні обов’язками служби і здатні за пропоновані хабарі приховати сліди звинувачення в злочині і звільнити винних від законної відповідальності» 222.

Захист громадського порядку. Службова діяльність була також спрямована на догляд порядку у громадських місцях і на профілактичні засоби проти правопорушень.

Наприклад, у добовий наряд по управлінню Одеської міської варти призначалися: черговий по місту (помічник начальника варти району), його помічник (канцелярист), чергова по адресному столу і її помічниця. Черговому підлягали патрульно-постові вартові –по одному в три зміни з 9 ранку до 12 ночі, які розподілялися: ріг вул. Дерибасовської і Катеринославської, міський театр, цирк, Руський театр «Улыбка», зал Болгарової, Большой Рішельєвський театр, Український театр, Новий театр, Малий театр, Художній театр, театр Мініатюр, театр «Вронсобсаж», «Колізей», Одеський окружний суд, з’їзд мирових суддів. З 7 ранку до закриття призначалося вісім вартових на Товкучий ринок, з 6 ранку – по одному вартовому на Старий та Новий базари і Привоз. Добове чергування вартового в чотири зміни призначалося в Одеську скарбницю, контору Держбанку, до грошової скрині в міську управу, а по управлінню міського отамана – одночасно чотири піші і двоє кінних вартових. На денне чергування відбувало по одному вартовому в розпорядження начальника міської в’язниці і секретаря канцелярії міського отамана. Загалом за наказом №8, підписаним 14 травня 1918 р. начальником Одеської варти Супруненком, на чергування в місті мали заступати шість помічників начальників районів варти, 179 вартових, 20 пожежних службовців, три писарі 223.

У своїй діяльності українським правоохоронцям доводилося займатися не лише гучними справами. Підрозділи загальної, залізничної, карно-розшукової варти також розкривали дрібні крадіжки, розшукували загублених дітей, ізолювали від суспільства п'яниць, тобто виконували повсякденну чорнову роботу із захисту громадян від правопорушників і злодіїв, проявляючи при цьому високі моральні якості, зразки сумлінного ставлення до службових обов’язків. Про це залишилися окремі свідоцтва в джерелах.

29 липня на Єврейському базарі в Києві загубився хлопчик п'яти років, якого наступного дня розшукали і повернули матері службовці столичної варти 224. 3 серпня на ст. Дарниця у вигляді, що ображав людську гідність, було затримано мешканця м. Полтави Сергєєва. До повного витвереження він знаходився в приміщенні залізничної варти на станції. 27 вересня старший вартовий відділу на ст. «Одеса-головна» Т. Ветриченко затримав громадянина О. Павлова, який вкрав у потерпілої О. Рабін кошик з речами. Вдячна жінка запропонувала вартовому в нагороду 20 австрійських крон. Дозвіл на отримання винагороди запитував у директора ДДВ особисто отаман залізничного району генерал Біршерт 225.

Буденну роботу варти наочно ілюструє добове донесення начальника Київської міської варти директору ДДВ у серпні 1918 р.

Складалося воно з двох частин: нерозкриті і розкриті злочини. Серед нерозкритих злочинів пограбування м'ясної лавки, квартирна крадіжка на Володимирській вулиці, пограбування шкіряної майстерні із застосуванням зброї, крадіжка шести брезентів і двох ящиків кінських підків з інженерного складу. У графі «Розкриті злочини» значилося: 1) Затримка відомого грабіжника Антона Ільченка, який 26 липня 1917 р. втік з Лук’я­нівсь­кої в'язниці. 2) Квартирна крадіжка, затримано крадія-рецидивіста Губернського, його спільник розшукувався. 3) Крадіжка стільця у громадській їдальні, затримано М. Коновалова. 4) Крадіжка на Житньому базарі у Д. Фельд­мана діжки колісного мастила, затримано У. Романенка і австрійського солдата Шмуля Когана. 5) Крадіжка речей із скрині Ф. Шара­донової, затримано С. Сухова. 6) Крадіжка речей у двірника Є. Нікітіна, затримано А. Ільїна. За деякі дрібні крадіжки, коли речі було повернуто, правопорушників навіть не затримували, лише зазначалося, що речі у В. Гершмана вкрала його племінниця Песя Вейдман, тринадцяти років; дрібні кімнатні речі у свого коханця вкрала О. Кириченко; теплу пухову хустку у селянки вкрав її коханець Васька 226.

Взагалі службова діяльність міської варти була досить плідною. З огляду газет того часу можна дізнатися, що з вулиць зникли жебраки, зменшилася кількість хуліганських вчинків і кишенькових крадіжок.

Найрезультативнішою була діяльність залізничної варти щодо забезпечення громадського порядку на вокзалах і станціях. В обов'язки патрульно-постової служби залізничних вартових входив навіть спеціальний догляд за артіллю носіїв. За оперативними даними саме з цією категорією залізничних працівників найчастіше були пов'язані крадіжки майна і грошей пасажирів. Тому 1 вересня департамент варти надіслав отаманам залізничних районів обіжник, в якому вимагав суттєво поліпшити профілактичну роботу з носіями.

Для цього було наказано діяти за інструкцією, яка вимагала:

1) встановити ділові стосунки з начальниками залізниць і відпрацювати фіксовану норму винагороди носіям за послуги пасажирам; таксу за послуги вивісити на станціях;

2) дати вказівки підлеглим, щоб вони під час чергування звертали увагу на зовнішній вигляд, наявність службового номера, черговість виклику пасажирами носіїв, пильнували за тим, щоб носії не брали плату вище такси, не відмовляли пасажирам, чекаючи вигіднішого клієнта;

3) у випадку виявлення грошових порушень негайно подавати на звільнення носія;

4) перевірити, чи дійсно перебуває в артілі та кількість носіїв, яка обумовлена у договорі.

Особливу увагу було приділено торговельним об'єктам на залізничних вокзалах. Чергові вартові повинні були не допускати приватної торгівлі без спеціального дозволу, перевіряти буфети, торговельні лотки, вагони-ресторани, стежити, щоб у них були ціни на продукти і напої, погоджені з управлінням залізниці. Коли поїзд перебував на станції, вартовий пильнував за тим, щоб усі харчові пункти були обов'язково відкриті, і щоб там був окріп.

Крім усього іншого, на класних чинів варти разом із лікарем або фельдшером покладалася перевірка санітарного стану пунктів торгівлі харчовими продуктами Згідно з інструкцією ДДВ від 2 вересня 1918 р. перевірялися «якісність харчових продуктів, охайність готування і зберігання їжі, стан посуду, одягу кухарів і кухонних прислужників», а також наявність сторонніх речей у підсобних приміщеннях. Коли виявляли порушення правил продажу харчових продуктів, урядовці варти в присутності начальника станції або його заступника, двох понятих (а також і лікаря, якщо неякісними були продукти) складали протокол, який направлявся на адресу начальника залізниці і був підставою для адміністративного стягнення або закриття торговельної точки 227.

Загальне уявлення про характер діяльності залізничної варти і плідність виконання службовцями функціональних обов’язків дає вересневий звіт до департаменту варти отамана Лівобережного залізничного району.

За цей місяць на його території сталося 62 випадки адміністративних правопорушень і злочинів. З них було зареєстровано п’ять вбивств, п’ять поранень і каліцтв, грабіж, п’ять крадіжок товарного вантажу, 35 – речей та грошей пасажирів, три – залізничного майна, шахрайство, два порушення громадського спокою, п’ять порушень обов’язкових правил для залізничної публіки. Службовці варти викрили 39 злочинів і правопорушень. За результатами проведених за ними дізнань було надіслано п’ять справ прокурорам та їхнім товаришам, п’ять – судовим слідчим, десять – на адміністративний розгляд управляючому залізницею 228.

Отже, викриття злочинів складало майже 65%, що свідчить про досить високу ефективність роботи варти.

Таким чином, підсумовуючи огляд діяльності Державної варти, зазначимо, що за часів гетьманату П. Скоропадського професіональний рівень її співробітників у всіх галузях правоохоронної діяльності загалом забезпечував належне виконання ними службових обов’язків. Певні недоліки в роботі здебільшого пояснюються об'єктивними труднощами, складним міжнародним і внутрішнім політичним становищем, спричиненим світовою війною і російською комуністичною революцією.

Підрозділи загальної, залізничної освідомчої і карно-розшукової варти були спроможні вирішувати покладені на них завдання. Але підривна робота з боку Радянської Росії дестабілізувала ситуацію в країні, підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади й унеможливлювала усталення правопорядку. На правоохоронній діяльності варти негативно позначилися й прорахунки урядової земельної політики. Карний тиск на селянство і робітників для відновлення збитків приватних власників, відсутність виважених політичних компромісів з опозиційними силами, широке залучення до карних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривало авторитет влади і посилювало антиурядовий рух. Разом з тим загальну систему службової діяльності варти вважати репресивною не можна. Її службовці діяли в межах нормативно-правових актів Української Держави і не перевищували повноважень, визначених на той час законом.

Розділ ІІІ

АРМІЯ В ОХОРОННІЙ СИСТЕМІ ГЕТЬМАНАТУ

§1. Історичні особливості гетьманської військової концепції

Згідно з попередніми домовленостями між Гренером і Скоропадським після встановлення гетьманського правління і до виводу союзних військ в Україні не передбачалося власних військових формувань, крім поліцейських частин. Отримавши завдяки німецькій допомозі владні повноваження, новоспечений гетьман мусив беззаперечно дотримуватися своїх обіцянок і, покладаючи захист країни на німецькі та австро-угорські багнети, здійснити розформування залишків російської царської армії та озброєних угруповань, що виникли протягом 1917–1918 рр. Але, як будь-який кадровий військовий, генерал-лейтенант П. Скоропадський плекав надію на створення власної армії, що зможе забезпечити підвалини його влади. До останніх днів життя Скоропадський вважав головною причиною свого падіння обмеженість у часі для створення боєздатного війська. На наш погляд, саме його відсутність передусім у листопаді 1918 р. штовхнула гетьмана на крутий політичний віраж, наслідком якого стало визнання вступу України до федерації небільшовицької Росії і блокування з «білим рухом». Чітко усвідомлюючи відмінність функціонального призначення поліції і армії, він розумів, що з поразкою Центральних держав у світовій війні поліцейських сил для захисту української державності буде недостатньо. Проте впровадження в життя поглядів гетьмана на розбудову власної армії спочатку унеможливлювала політична позиція німецько-австрійських союзників.

У військовій галузі маріонеткова залежність гетьманату П. Скоро­падського від Центральних держав була найбільш помітною. Наведемо з цього приводу яскравий вираз сучасника тих подій Н. Могилянсь­кого: «Загалом німці грали з Україною так, як кішка грає з мишкою: то придавить, то дасть побігати і насолодитися ілюзією волі, пильно стежачи водночас, щоб здобич не втекла від столу хижака-переможця… Дорого коштувала Україні ілюзія створення української армії. Я ніколи не поділяв відвертої і серйозної віри П.П. Ско­ропадського у можливість створення серйозної військової сили на Україні. Почати з того, що німці ніколи б не потерпіли створення якої б то не було значної військової сили на Україні, оскільки фатально і неминуче вона зробилася б загрозою їм самим. Напевне неможливо припустити, щоб німці не давали собі в цьому звіту» 1.

Разом з тим слід зазначити, що зовнішньополітичні причини стали головним мотивом, який змусив Центральні держави дозволити Україні переглянути свою воєнну доктрину. Після ліквідації за наслідками Брестського миру Східного фронту Центральні держави отримали можливість сконцентрувати значні збройні сили в Західній Європі і зосередитись на наступі до Парижа. Навесні 1918 р. фронт проходив за 70 км від столиці Франції. Нагадаємо, що саме тоді Скоропадський і Гренер домовлялися про українську армію з виключно поліцейськими функціями. Але наприкінці липня 1918 р. відбулася зміна стратегічної ініціативи на Західному фронті. Об’єднана Європейська армія Антанти під командуванням французького маршала Фоша відкинула німців за р. Марну, знищила десятки тисяч живої сили, захопила 150 тис. полонених, 2 тис. гармат, 13 тис. кулеметів. Військові союзники Німеччини почали вибувати з війни на її боці 2. Тому при розвалі Центрального блоку будь-які військові союзники могли статися Німеччині в пригоді.

13 серпня 1918 р. кайзер Вільгельм ІІ офіційно запросив гетьмана Павла особисто приїхати до Німеччини. Візит відбувся з 3 до 17 вересня. 6 вересня голова Української Держави був прийнятий кайзером у фортеці Вільгельмсгое біля Касселя. Того ж дня українську військову делегацію на чолі з гетьманом у палаці державного канцлера в Берліні прийняв фон Гертлинг. Наслідком зустрічі стало узгодження з кайзером і німецьким урядом справ про «націоналізацію» української Ради Міністрів, визначення долі Холмщини і російсько-українського кордону, а також створення української армії з попередньою чисельністю 120 тис. осіб. і з подальшою – до 400 тис. осіб. З усіх цих питань П. Скоропадський отримав обіцянки повного сприяння Німеччини 3.

У нашому дослідженні зазначені історичні факти потребують першочергового врахування у зв’язку з тим, що вони суттєво вплинули на зміну загальної ролі збройних сил в охоронній системі гетьманату.

Охоронні функції української армії в травні – серпні 1918 р. До візиту гетьмана в Німеччину Українська Держава фактично не мала власної армії, на яку б покладався захист від зовнішнього ворога. Проте Військове міністерство у складі урядового кабінету було оголошене відразу. 3-го травня гетьман призначив начальника Генерального штабу полковника О. Сливінського тимчасово виконувати обов’язки міністра військових справ і флоту, з 9 травня їх став виконувати генеральний хорунжий О. Лігнау, а з 21 травня було призначено постійного міністра – генерального бунчужного О. Рогозу 4. Військове міністерство мало продовжити курс, започаткований за часів Центральної Ради, – на демобілізацію збройних залишків старої армії, що відповідало стратегічним планам Центральних держав і позбавляло опозицію реальних шансів на антигетьманський виступ. А термінові заходи щодо роззброєння українських національних частин були вжиті німецьким командуванням ще в ході забезпечення сприятливих умов для державного перевороту.

Сформована на початку березня 1918 р. за угодою між урядом УНР і Німеччиною в таборах військовополонених Райштат, Вецлер і Зальцведель Перша українська дивізія чотириполкового складу припинила своє існування в Києві напередодні гетьманського перевороту. Військовий міністр УНР О. Жуковський під тиском німецького командування, яке усувало можливість протидії П. Скоро­падсь­кому з боку командира дивізії П. Зелінського, був вимушений віддати наказ про роззброєння «синьожупанників» (таку назву отримали за оригінальність уніформи) 5.

Тритисячний полк Українських Січових Стрільців, який започаткувала в листопаді 1917 р. формація військовополонених галичан і буковинців у Дарницькому таборі, припинив захист будинку Центральної Ради від загонів генерала П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. Але наступного дня у відповідь на пропозицію гетьмана про перехід до нього на службу офіцерська нарада під головуванням Є. Коновальця вирішила скласти зброю і звільнити Січових Стрільців із військової служби 6.

В одному з перших травневих наказів військового міністра по армії Української Держави було оголошено, що «єдине призначення армії є тільки охорона Держави від ворогів зовнішніх і внутрішніх, з сучасного моменту армія є аполітична». Було наказано всім «Начальникам Головних управлінь, інституцій і муштрових частин відібрати підписки від усіх військовослужачих старшин і урядовців про неналежність їх ні до яких політичних партій і спілок і про те, що поки вони існують на військовій службі, наперед належати не будуть». Підписи повинні були зберігатися в канцеляріях управлінь та інституцій, а особи від IV класу і вище до 1 червня мали надіслати такі підписи особисто до канцелярії Міністерства військових справ. Військовослужбовців, котрі не бажали дати таку підписку, належало звільнити від служби негайно 7.

Втім, центральні органи Міністерства військових справ не скорочувалися. Крім Генерального і Головного штабів, що виникли за часів Центральної Ради, були утворені Гарматне, Інженерне, Інтендантське, Санітарне, Ветеринарне, Військово-квартирне та Військово-судових справ (згодом Військово-юридичне) головні управління, Геодезична і Шкільна управи і Канцелярія військового міністерства 8.

Залежність від союзників, з одного боку, і тверда впевненість у необхідності створення власних збройних сил – з іншого, відразу штовхнули гетьмана на шлях дипломатичного маневрування у військовій галузі. Якщо наявність в Українській Державі Військового міністерства виправдовувалась перед німецько-австрійським командуванням демобілізаційними і наступними (після виводу військ союзників з України) мобілізаційними завданнями, то для залишення за собою «військової спадщини» гетьману необхідно було надати цьому процесу легітимного характеру. Тобто належало надати військовим формуванням, які існували на той час на українській території або мали утворитися відповідно до домовленостей з вищим союзним командуванням, статусу поліцейських частин. Тому серед основних напрямів здійснення військових планів П. Скоро­падського були насамперед такі, що стосувалися охоронної діяльності армії, а саме: створення при штабах територіальних скадрованих об’єднань і з’єднань охоронних підрозділів, які в майбутньому мали стати розгорнутими військовими частинами; створення військових формувань спеціального призначення і особливих органів, на які б могли покладатися завдання з охорони внутрішнього спокою в державі і безпеки урядових інституцій. Передбачалося також використання органів військової розвідки для інформаційного забезпечення охоронної діяльності, а військової юстиції – для розслідування антидержавних та інших тяжких злочинів, засудження та виконання за ними покарань.

Крім того, слід вважати на те, що за часів гетьманату здійснювалася й певна воєнізація цивільного управлінського апарату. Проголошення П. Скоропадським Української Держави 29 квітня 1918 р. відбувалося з урахуванням національної державної традиції. В Україні з XVII ст. військовий гетьманат був відомий як форма державного правління, а полкова адміністративно-територіальна система – як форма державного устрою. Отже, цілком зрозуміло, що згідно з традицією гетьман і його найближче оточення, голови місцевої адміністрації в Українській Державі 1918 р. теж мали бути військовими. Цього принципу під час своїх владних повноважень П. Скоропадський дотримувався непохитно. І те, що «він залюбки носив козацько-гетьманську білої барви уніформу» 9, не було лише зовнішнім антуражем. Всі посади губернських старостів, столичного і одеського міських отаманів передбачали військові звання генеральних старшин, а посади повітових старостів і миколаївського міського отамана – полковників. Центральна гетьманська адміністрація була також побудована на військових засадах. Абсолютна більшість її особового складу мала військові звання або ранги військових урядовців і була пов’язана з охоронною діяльністю.

Таким чином, серед військових інституцій, які з самого початку утворювалися для залучення до охоронної діяльності, слід розглядати установи військової розвідки і юстиції центрального апарату Міністерства військових справ; штаби корпусів та дивізій, розташованих у губернських та деяких повітових містах, з комендантськими сотнями і військово-судовими органами при них; Сердюцьку дивізію, полк Січових Стрільців, українські з’єднання, які знаходилися під контролем німецького і австрійського командування (Запорізька і Перша козацько-стрілецька дивізії); а також військово-охоронні підрозділи та установи центральної і місцевої гетьманської адміністрації.

Роль армії в охоронній системі гетьманату у вересні – грудні 1918 р. Після візиту гетьмана до Німеччини визначилася остаточно схема управління майбутньої української армії. Військовий міністр, який входив до складу урядового кабінету, в своїй особі об’єднував діяльність усіх центральних військових установ. Йому безпосередньо підлягали три заступники, які керували головними галузями управління армією. До компетенції 1-го товариша міністра належали «справи комплектування і поповнення армії, підготовка офіцерського складу, справи побуту і виконання техніки мобілізації», 2-й товариш міністра вирішував «всі питання по всіх родах постачання армії (грошей, харчів, зброї, всіх родів майна, санітарних засобів, косарень)». Правами товариша військового міністра наділявся також начальник Генерального штабу, який визначався як «найближчий виконавець вказівок гетьмана, що стосуються навчання армії і підготовки її до війни». Влаштування Генерального штабу здійснювалося на зразок німецького, він мав у межах своєї компетенції навіть певну автономію від військового міністра, оскільки начальник Генерального штабу у військово-оперативних справах зосереджував «всю ініціативу в своїх руках» 10.

Таким чином, зазначені вище окремі структурні підрозділи Військового міністерства (головні управління та управи), які знаходилися у безпосередньому підпорядкуванні військового міністра, були також і в оперативній підлеглості начальника Генерального штабу. У процесі розвитку військових відносин між гетьманським, кайзерівським і цісарським командуванням на підставі нової воєнної доктрини Української Держави відбувалася й зміна ролі її армії в охоронній системі гетьманату. Територіальні військові установи поступово позбавлялися поліцейських функцій і все більше зосереджували свою діяльність на військово-мобілізаційній роботі. Але у час зміни політичного курсу гетьмана з німецького на російський знову стали виникати військові формування, що мали охоронні функції. А в період повстання Директорії загальне керівництво чинностями з охорони державної безпеки і внутрішнього порядку повністю перейшло до військового міністра. Мобілізацію до війська почали розглядати як основний захід щодо забезпечення його боєздатності у боротьбі з ворогами гетьманської влади.

Підвалини військового будівництва Української Держави заклали закони від 24 липня «Про загальний військовий обов’язок» і від 1 серпня «Про політично-правове становище служачих військового відомства». Але призов новобранців до українського війська, крім Сердюцької дивізії, розпочався лише восени 1918 р., після того, як у вересні Рада Міністрів ухвалила план Генерального штабу про організацію української армії.

20 жовтня гетьман затвердив урядову постанову «Про окремий корпус» і закон «Про учот і заклик пробуваючих у межах Української Держави офіцерів й поверхстрокових унтер-офіцерів бувшої Російської Армії та бувших юнкерів військових шкіл». Всім цим категоріям військовозобов’язаних віком до 35 років належало протягом тижня прибути до місцевого військового начальника і стати на облік. Уряд асигнував 8 млн крб. на створення в Українській армії зразково-інструкторських частин Окремого корпусу для зміцнення державної безпеки і громадського спокою. Система комплектування цих частин була добровільно-примусовою. Під час взяття на облік особа отримувала картку призову і, якщо виявляла бажання, відразу зараховувалася до корпусу. У випадку недобору добровольців решту вписували примусово. Офіцери і надстроковці віком понад 35 років вступали до зразково-інструкторських частин виключно за власним бажанням. Не підлягали призову чини варти, залізничники, інструктори добровольчих дружин, професорсько-викладацький і педагогічний персонал, студенти державних вищих навчальних закладів. Особи, які уникали обліку й призову, підлягали кримінальній відповідальності за законами військового часу.

Офіцери, які займали посади рядових, отримували платню хорунжого, а надстроковці – ройового. У випадку поранення або каліцтва при виконанні службових обов’язків їм видавали одночасну допомогу – 1 000 крб., з втратою працездатності – пенсію, визначену Пенсійним статутом Української армії. Командири полків і вище призначалися особисто гетьманом. Безпосередньо йому підпорядковувався і командир корпусу. Але матеріальне забезпечення частин здійснювалося Військовим міністерством. Форма одягу вояків була тотожною армії Російської імперії. Їхня службова діяльність регламентувалася царськими військовими статутами 11. Комплектування зразково-інструкторських частин мало здійснюватися у прикордонній смузі. Саме тут місцевим державним органам, на думку гетьманських урядовців, найбільш потрібна була допомога у забезпеченні громадського порядку, на який негативно вплинули австрійсько-угорська евакуація, повернення полонених, потік біженців з Росії і прикордонні сутички з озброєними комуністичними загонами. Але добровільно-примусова мобілізація молоді до Охоронного корпусу не викликала в неї патріотичного ентузіазму. Зразково-інструкторські частини комплектувалися з великими труднощами. Добровольців було небагато, а призовники шукали привід для уникнення від служби.

8 листопада було оголошено достроковий призов до Української армії 164 тис. юнаків 1899 року народження 12. Новий Статут військової повинності, що набрав чинності з того ж дня, встановив її обов’язковість для всіх чоловіків України. Військовій повинності не підлягали лише зовсім непрацездатні. Статут встановлював, що, крім них, звільняються від служби за званнями і родом занять: духовні особи – всі священики, визначених законом вір і вчень; навчальний персонал – штатні асистенти, лектори всіх мов, а також із числа екстра-ординарних професорів, приват-доцентів чи доцентів, які читають обов’язкові або рекомендовані факультетами курси. Всі інші категорії чоловічого населення, які звільнялися від дійсної військової служби, мали сплачувати військовий податок. Статут оголошував про «повну аполітичність армії». Вояки позбавлялися активного виборчого права. Пасивне право їм надавалося лише під час виборів до законодавчих установ. Заборонялася участь військових у «політичних спілках і громадах, мітингах і зборах, політичного характеру маніфестаціях і демонстраціях». Було зменшено на один рік загальний призовний вік молоді (19 років на 1 січня призовного року). Особи, які здобували середню освіту, підлягали призову в рік закінчення закладу, незалежно від віку. Термін дійсної служби було скорочено: до двох років – у піхоті та артилерії, крім кінної і фортифікаційної, і до трьох років – в інших родах військ: кавалерії, інженерних та технічних військах, флоті і кордонній охороні. Запас, як і раніше, розподілявся на два розряди. Але перший розряд тепер мав дві категорії: «обучених» (проходили службу під прапорами) і «необучених» (ті, яких не прийняли до військ пільгових, і ті, які витягли великі номери за жеребком)». Термін запасу становив 10 років після двох років дійсної служби і 13 років – після трьох років. Державне ополчення скасовувалося. Замість нього створювався народний резерв, куди зараховували всіх громадян після закінчення стану запасу. У військовий час особи віком від 36 до 45 років підлягали призову для тилової і немуштрової служби.

Статут дещо змінив умови призову на службу, залишивши загальний принцип комплектування Української армії відповідно до визначеного російським статутом 1 січня 1877 р., тобто на дійсну службу військовозобов’язані потрапляли шляхом жеребкування. Відтепер цьому правилу підлягали й особи з вищою і середньою освітою. Інститут «вольноопределяющихся» було скасовано, і освічена молодь, отримавши перші призовні номери повинна була проходити дійсну солдатську службу, хоча й терміном лише 8–10 місяців до 20 вересня після року призову. Після звільнення протягом двох років служби в запасі особа з середньою освітою мала пройти два табірні збори (з 20 травня до 1 вересня). При успішному складанні іспитів після першого збору вона отримувала офіцерське звання і другий збір проходила на офіцерській посаді. Дозволялося за бажанням замість зборів під час запасу пройти відразу всю дійсну службу протягом одного року 9 місяців 13.

Нововведення були негативно сприйняті верствами населення, яких вони стосувались, що було використано опозицією для антигетьманської агітації. 15 листопада 1918 р. біля Київського університету зібралася студентська молодь. На стихійному мітингу з’явилися червоні прапори, і опівдні, коли чисельність зібрання досягла кількох тисяч, мітингуючі зі співами «Марсельєзи» рушили до центру. На Володимирській вулиці натовп зустрів офіцерський загін, який після попереджень відкрив стрілянину. За деякими даними загинуло вісім і було поранено 12 осіб 14.

Того ж дня гетьманський уряд для запобігання подібним трагедіям прийняв спеціальну постанову про правила і порядок застосування збройних сил. Але вже було пізно. Директорія використала цей випадок для розгортання агітації за всеукраїнське повстання проти гетьмана. 18 листопада, вже у стані війни з Директорією, гетьман затвердив призовний закон, призначив новим військовим міністром Б. Шуцького і оголосив всю територію України плацдармом військових дій. З цього моменту вся цивільна влада Української Держави підпорядкувалася «головнокомандуючому всіма арміями». На цю посаду було призначено графа генерала Ф. Келлера. Наступного дня з’явився його наказ про оголошення мобілізації всіх офіцерів віком до 50 років, надстроковців і студентів вищих навчальних закладів. У своїх підрозділах із зазначених категорій залишались особи, які «вже встали до лав військових частин, добровольчих дружин або Державної варти».

Таким чином, вище керівництво справами «охорони державної безпеки і громадського спокою» перейшло від МВС до військових. При цьому призначення на посаду головнокомандуючого Української Держави відомого монархіста і палкого прихильника «єдиної і неподільної Росії» створювало досить пікантну ситуацію. Її сутність полягала в тому, що 13 листопада генерал А. Денікін видав наказ, в якому зазначив, що він приступив до командування всіма військовими силами і оголосив усіх офіцерів на території колишньої Росії мобілізованими. Наказ було відразу надруковано в газеті «Голос Києва», і український міністр закордонних справ Г. Афанасьєв надіслав проводирю «білого» руху телеграму з вимогою тлумачень з цього приводу. 17 листопада з Катеринодара було отримано таку відповідь Денікіна:

«Наказу, що з’явився в редакціях Київських газет, я не віддавав. Генералу Ломновському, представнику Добровольчої армії в Києві, наказано об’єднати управління всіма добровольчими загонами України, при чому йому поставлено до обов’язків всіляко узгоджувати свої дії з інтересами краю, спрямовуючи всі сили на боротьбу з більшовиками і не втручаючись у внутрішні справи краю. Якщо Україна встала на шлях російської державності, уявляється необхідним увійти у домовленість з питань про утворення єдиного фронту, єдиного командування для боротьби з більшовиками і єдиного російського представництва на міжнародному конгресі. В основу домовленості Добровольча армія покладає три питання: перше – єдина Росія, друге – боротьба з більшовиками до кінця, третя – вірність угодам з союзниками при повній відмові від німецької орієнтації» 15.

З оглядом на денікінські пояснення посаду графа Келлера було визначено як «головнокомандуючий всіма збройними силами, діючими на території України». 29 листопада 1918 р. газета «Армія» надрукувала його наказ №1, який повертав взаємовідносини військових з незначними поновленнями у нормативні межі російського Дисциплінарного статуту вид. 1914 р. Так, «нижчі чини» відтепер називалися, до підпрапорщика включно, «молодші чини». Їм дозволялося відвідувати ресторани і не потрібно було віддавати честь «во фрунт» офіцерським (старшим) чинам. Разом з тим наказ передбачав суворі дисциплінарні покарання за пияцтво. Офіцерські чини, помічені у п’яному вигляді, підлягали негайному розжалуванню за судом честі до рядового. Молодші чини також підлягали розжалуванню, а рядові – тілесному покаранню.

Але цілком у російському дусі в наказі було зазначено: «Можешь выпить ведро водки и быть трезвым – пей на здоровье ведро. Не можешь выпить одной рюмки и не потерять при этом человеческого достоинства, не смей пить и рюмки».

Окремо увагу звертали на те, що за вироком військово-польових судів підлягають страті військовослужбовці, які втекли з поля бою, за невиконання в бою наказу начальника, залишення свого поста, образу дією старшого за званням чи посадою або начальника, вбивство, грабіж, розбій, згвалтування.

Дотримуючись правил застосування «батога і пірника», в наказі встановлювалися нові, збільшені до зовсім незрівнянних з колишніми, оклади утримання військових.

Так, щомісячна плата головнокомандуючого становила 5 000 крб., командуючого армією – 3 500, командира корпусу – 2 500, дивізії – 1 500, бригади – 1 200, полку – 1 000, батареї – 900, батальйону – 800, роти – 700, старшого і молодших офіцерів роти відповідно 600 і 500, офіцерів без посад – 400 крб. Крім того, офіцери, які мали дітей віком до 17 років, додатково мали отримувати щомісяця – 100 крб., а класні військові урядовці – 50 крб. Всім військовим передбачалися одноразові допомоги: за шість місяців муштрової служби – 500 крб., під час звільнення за непрацездатністю – 500 крб., родині загиблого – 1 000 крб.

З виданням першого наказу і отриманням надзвичайних повноважень головнокомандуючого граф Келлер відразу почав ігнорувати самого гетьмана і підготував заклик до відновлення династії Романових. На це гетьман відповів усуненням його від посади і призначенням 26 листопада нового головнокомандуючого – князя генерал-лейтенанта В. Долгорукова, який продовжив курс попередника на збирання всіх офіцерських сил, але при цьому не сперечався з гетьманом. 29 листопада він віддав наказ збройним силам, діючим на території України, з вимогою до всіх офіцерів призовного віку терміново вступити до лав армії. Було оголошено, що ті, хто не зробить цього до 12 години 2 грудня, «будуть віддані до військово-польових судів і розстріляні» 16.До виявлення непокірних повинна була широко залучатися Державна варта.

Так, 4 грудня на шпальтах газети «Армія» з’явився наказ столичного отамана Маршалка, виданий двома днями раніше, в якому було зазначено таке: «Маючи на увазі., що величезна кількість осіб, зобов’язаних згідно з наказами Головнокомандуючого за №2, 23 і 37 з’явитися негайно до лав військ, що формуються, ухиляється від цієї явки, доручаю начальникам районів і начальнику карно-розшукового відділу з 3 грудня розпочати найретельнішу перевірку будинків, готелів, мебльованих кімнат, кав’ярень, ресторанів, питних і їм подібних місць, де забулі свій обов’язок перед батьківщиною особи можуть переховуватися. Їх заарештувати і з протоколом надсилати до належного військово-польового Суду. Вказуючи чинам варти, що при перевірці документів затриманих за підозрою в ухилі від призову слід звернути особливу увагу на те, що багато з них обзавелося у Совдепії документами, чи фальшивими, чи такими, в яких не зазначене їхнє відношення до військової повинності. Такі особи також підлягають затриманню і найретельнішій перевірці. Нагляд за неухильним виконанням цього наказу покладається на начальників відділів».

5 грудня 1918 р. гетьман затвердив останній мобілізаційний закон. У ньому вказувалось, що «з метою оборони міста Києва і його околиць підлягає призову все чоловіче населення Київського градоначальства, яке у змозі носити зброю, що народилося у період з 1 січня 1898 по 31 грудня 1898 р. включно». Не підлягали призову державні урядовці І – IV класів, залізничні і поштово-телеграфні службовці, співробітники Державної варти, службовці експедицій заготівлі державних паперів, робітники водопостачання і каналізації, трамвайники, пекарі, електрики, працівники лікувальних закладів, голови і секретарі домових комітетів, тюремні службовці, члени добровільних пожежних команд, візники, швейцари та нічні сторожі 17.

Цього ж дня гетьман підписав таємні закони про додаткове фінансування охоронних заходів: 2 млн крб. – Голові Ради Міністрів на видатки, що не належать оголошенню, і 35 млн крб. – міністру торгу і промисловості на купівлю військового спорядження. А 10, 12 і 13 грудня було підписано закони про асигнування ще 10, 25 і 35 млн крб. головнокомандуючому «на поповнення військового фонду» 18.

Накази головнокомандуючого мали впроваджувати в життя начальники військових залог, яким після оголошення військового стану безпосередньо стали підлягати губернські, повітові старости і міські отамани.

Досить показовим у цьому плані є оголошення начальника Київської залоги генерал-майора М. Волховського від 2 грудня 1918 р. Ось його зміст: «В дополнение к обязательному постановлению от 14 ноября сего года, воспрещающему сборища как на улицах, так и в закрытых помещениях, а равно манифестации и демонстрации, объявляется во всеобщее сведение, что лица, виновные в неисполнение сего обязательного постановления, подвергаются взысканию в административном порядке денежного штрафа до 3 000 руб. или аресту до трех. месяцев. По рассмотрению дел о нарушении означенного обязательного постановления уполномочиваю Киевского градоначальника» 19.

9 грудня в столиці з’явилася ще одна надзвичайна посада. Наказом головнокомандуючого статського радника Б. Арсеньєва було призначено «Головноначальствуючим м. Києва з околицями». Йому надавалися права, передбачені ст.18 і 19 «Правил про місцевості, оголошені на військовому стані» (Т.2 «Свода Законов Российской Империи»), із підпорядкуванням йому столичного отамана. Головним завданням поточного часу цієї повноважної особи було забезпечення оголошеної мобілізації столичних мешканців. Уже в перший день виконання своїх службових обов’язків Б. Арсеньєв видав обов’язкову постанову про заборону особам чоловічої статі віком від 16 до 48 років, що мешкали в місцевості, належній до столичного градоначальства, виїжджати з міста без особливих дозволів і перепусток головноначальствуючого. Порушники каралися штрафом до 3 000 крб. чи арештом до трьох місяців. Заборона не поширювалася лише на мешканців київських передмість, які завітали до столиці з фуражем і продуктами харчування 20.

Повноваження головноначальствуючого поглинули функції столичного отамана, який фактично перетворився на його помічника.

Наведемо для прикладу обов’язкову постанову, надруковану 12 грудня 1918 р. в газеті «Армія»: «Несмотря на всю трудность переживаемого ныне исключительно тревожного времени, в г. Киеве продолжаются кутежи и азартные игры в клубах, что помимо всех прочих соображений не может не оказать самого тлетворного влияния на народные массы. Вследствие этого. Подтверждая в полной мере обязательное постановление Киевского градоначальника от 5 сего декабря о воспрещении продажи спиртных напитков, я нахожу необходимым изъять из общей подсудности с обращением к рассмотрению в административном порядке все дела: 1) о допущении азартных игр в клубах и тому подобных учреждениях и 2) о появлении в публичных местах в нетрезвом виде, всяком нарушении общественной тишины и спокойствия и неисполнении законных требований Державной варты. Виновные в нарушении постановления будут подвержены, не взирая ни на какую степень их служебного и общественного положения, заключению в тюрьму сроком до трёх месяцев или денежному штрафу до 3 000 руб., а в особо серьёзных случаях и высылке в административном порядке из пределов Киевского градоначальства» 21.

Подібними постановами, оголошеннями, наказами майорять майже всі газети, що в листопаді – грудні 1918 р. виходили в Українській Державі. Але більшість з них не виконувалися. Навіть суворі погрози військових начальників про застосування смертної кари за вироком польових судів не мали суттєвого впливу. І це є ще одним свідченням того, що, незважаючи на оголошення військового стану, гетьманський уряд не вдавався до масових репресивних заходів і до останніх днів намагався діяти у межах, визначених чинним законодавством.

Таким чином, можна стверджувати, що охоронна концепція гетьмана П. Скоропадського не передбачала постійного залучення армії до наведення порядку в межах країни. В умовах налагодження громадської безпеки і тенденції до усталеності правового життя в державі, чим визначився початок осені 1918 р., відбувалося розмежування діяльності поліцейських і військових сил в охоронній галузі згідно з їхнім функціональним призначенням. Разом з тим слід зауважити, що цей процес був короткочасним. З початком виведення союзних військ із території України і антигетьманським повстанням Директорії гетьман знову був вимушений оголосити про вжиття надзвичайних заходів із застосуванням військ.

§2. Центральні установи та територіальні військово-охоронні підрозділи

Серед центральних установ Військового міністерства, компетенція яких найбільше стосувалася охоронної галузі Української Держави, слід відзначити Управління 1-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генерального штабу (начальник генерал-майор В. Сінклер) і Головний штаб (начальник генерал-лейтенант О. Галкін). Кожна з цих керівних установ мала цілком конкретне місце в загальній військовій і охоронній системі гетьманату. Перша – серед органів військової розвідки, друга – серед територіальних військових підрозділів. Безпосередньо військовому міністру підлягало Військово-юридичне управління – центральний орган військової юстиції, яка залучалася й до провадження справ цивільних осіб.

У складі Генерального штабу було створено своє Головне управління, функції якого визначалися положенням, затвердженим військовим міністром 9 вересня 1918 р. До них належали: «1) розробка питань з підготовки до війни; 2) збір і обробка інформації, військово-стратегічних матеріалів та відомостей про театри воєнних дій і збройні сили іноземних держав; 3) підготовка загальних міркувань про будівлю українських пунктів, інженерне облаштування кордонів держави, фортець, шляхів та інших засобів зв’язку».

У складі Головного управління Генерального штабу діяли управління: Головного інспектора артилерії, Головного інспектора технічних військ, Інспектора повітряного флоту, 1-го і 2-го генерал-квартирмейстерів, Начальника військових сполучень, а також відділ особового складу Генштабу, канцелярія, військово-навчальний комітет і військово-історична комісія з вивчення та опису минулої війни. У штатах Головного управління передбачалися окремий кінний дивізіон і немуштрова команда. У підлеглості начальника Генштабу були також військово-академічні курси, які згодом мали стати академією Генерального штабу 22.

Функції управлінь та інших підрозділів Головного управління визначалися відповідно до їхньої назви, стосувалися різноманітних сторін життєдіяльності української армії і повинні були в цілому забезпечити її головне призначення – захист держави від зовнішньої небезпеки. Разом з тим за умов загрози розповсюдження комуністичного режиму, що набував сили в центральних районах Росії і відверто зазіхав на гетьманську Україну, ґрунтуючись на своїх численних підпільних осередках на її території, зовнішні і внутрішні функції армії не мали чіткого розмежування. Але ж зосередимо увагу лише на тих військових установах, діяльність яких найбільше стосується предмета нашого дослідження.

Органи військової розвідки. Управління 1-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генштабу складалося з розвідувального (закордонного зв’язку), оперативного, топографічного відділів і канцелярії.

Основним завданням розвідувального відділу було «всебічне вивчення армій противника і всіх їхніх засобів боротьби». Його службовці мали звертати увагу на всі обставини стану «території противника і особливо прикордонної смуги, яка може стати театром воєнних дій». До відання відділу належала організація діяльності секретної агентури на відповідних територіях, а також призначення особового складу представництв Української Держави до союзних армій і дипломатичних місій. Його службовці визначали завдання для секретних і офіційних військових агентів, складали таємні кошториси та звіти з утримання агентури, розробляли нові шифри і ключі до них, забезпечували звичайне і таємне листування 23. Вербування секретної агентури у складі чужоземних армій було досить складною справою, вимагало значних грошових витрат. Тому розвідувальний відділ активно використовував українських військових, які працювали за кордоном. Військове міністерство на противагу МВС для відправки за кордон своїх агентів могло використовувати цілком легальні можливості без будь-якого маскування – посада військового аташе була визнаним атрибутом закордонного дипломатичного корпусу. У червні 1918 р. військовий міністр звітував на засіданні Ради Міністрів про призначення військових агентів у Берлін, Відень, Бухарест, Софію, Царград, Берн і про асигнування на їх утримання 274 800 крб. і водночас 546 000 крб. Військові агенти від’їжджали за кордон для встановлення військово-дипломатичного контакту і розподілу військового майна. Останнє стосувалося Румунії і Австро-Угорщини. Але, крім того, вони повинні були справно інформувати розвідувальний відділ Головного управління Генштабу і отримували від нього розвідувальні завдання 24.

Наприклад, зберігся цікавий документ, який, на нашу думку, яскраво ілюструє місію українських військових агентів за кордоном. Директор департаменту Митних зборів Міністерства фінансів 10-го жовтня дав відповідь начальнику Головного управління Генштабу: «По питанню звільнення від митного контролю речей та листування українських агентів-розвідувачів, працюючих в Росії і маючих потрібність по службовим справам переїзду кордонів в Гомелі і Кореньові, маю честь повідомити Вам, що слідом за цим буде зроблене розпорядження про те, щоби клунки гаданих агентів, по пред’явленню останніми посвідчень ГУ Генштабу, підлягали доглядові на загальній підставі, не підвергаючи доглядові перевожених ними документів і листування в інтересах заховання професійної таємниці самих агентів» 25.

Штатний розклад військових агентів за кордоном розподілявся залежно від рангів. У Берліні і Відні, де були посольства 1-го рангу, штат військових агентів складав: військовий агент – 16 200 крб. річних – отаман бригади; його помічник – 14 400 крб. – полковник; старшина для доручень – 10 800 крб. – курінний.

У посольствах 2-го рангу (Бухарест, Софія, Берн, Царград) агентів було лише двоє в кожній резиденції: військовий агент – 14 400 крб. – полковник; його помічник – 10800 крб. – курінний. Загалом утримання всіх військових агентів коштувало державі на рік 1 836 600 крб. Крім того, військові агенти, їхні помічники і старшини для доручень одержували 3 000 крб. на рік для купівлі цивільного одягу. Службові роз’їзди сплачували за вартістю квитків, добові дорівнювали 15 крб. Відшкодовувався також проїзд усій родині новопризначеного до місця служби. Передбачались інші пільги, а саме: 3 000 крб. річних – на наймання квартири з меблями, 1 200 крб. – на канцелярські витрати, 3 600 крб. – на наймання писаря і стільки ж – на кур’єра, 1 500 крб. – на купівлю приладів для друкування 26.

Але головною «пільгою» військових агентів була дипломатична недоторканність, що давала їм певні гарантії захисту від чужоземного покарання за розвідувальну діяльність. Дипломатичне прикриття агентів покладалося на Міністерство закордонних справ, від якого 29 червня 1918 р. до начальника Генштабу надійшов лист з проханням «сповіщати про призначення військових аташе та інших осіб до посольств на кілька днів (3-4) наперед до їхнього виїзду, позаяк МЗС не може заготовити дипломатичних паспортів та інших паперів, необхідних для переїзду». Надалі такі повідомлення МЗС Головне управління Генштабу готувало регулярно.

Так, 26 серпня 1-й генерал-квартирмейстер звернувся до державної канцелярії МЗС з проханням «підготувати дипломатичні документи для військового агента до Туреччини полковника Віктора Михайловича Васильєва, його дружини і тещі Марії Федорівни Іванової».

Окремі відрядження військових за кордон узгоджувались з МЗС особисто.

Так, 8 жовтня згоду на включення генерального хорунжого Генштабу Дроздовського до складу українського посольства у Швейцарію давав міністр закордонних справ 27.

Отже, українські військові агенти за кордоном фактично були у подвійному підпорядкуванні. Справи про їхнє призначення і визначення спеціальних завдань належали до компетенції Генерального штабу. А відповідні посли і консули Української Держави визначали їм поточні дипломатичні завдання.

Так, 2 липня до міністра військових справ надійшов лист такого змісту: «МЗС згідно заяви п. посла Української Держави у Відні В. Липинсь­кого прохає Вас побільшити Військову Агентуру ще одним офіцером при згаданім посольстві. Коли ви знайдете таке прохання відповідним, то МЗС прохає призначити на цю посаду капітана Хорунженка, відомого п. Липинському як дуже здатного для цього офіцера».

За подібним проханням МЗС були призначені в українському посольстві в Німеччині: помічником військового агента – М. Любимський, старшиною для доручень – Г. Гарнич-Гарницький.

22 листопада міністр закордонних справ звернувся до військового міністра з проханням звільнити всіх старшин, які знаходилися в штабі МЗС від оголошеної мобілізації, оскільки «особисто в сучасний момент, коли в Міністерстві проводиться інтенсивна праця до зв’язку з Державами Антанти, зазначені урядовці є безумовно незамінимими».

Архівні джерела доводять, що певна відомча неузгодженість подвійного підпорядкування військових агентів мала бути усунена. 23 листопада 1918 р. до Ради Міністрів надійшла спільна доповідь міністрів закордонних і військових справ з пропозиціями про урегулювання цього питання. В документі пропонувалося внести всіх військових представників Української Держави за кордоном до штату посольств та інших дипломатичних місій МЗС з утриманням їх з бюджету Військового міністерства. При цьому всі посадові призначення і звільнення військових агентів повинні були здійснюватися Генеральним штабом лише за згодою МЗС. Під час вирішення таких кадрових питань перевага віддавалася старшинам, які мали юридичну освіту і володіли відповідною іноземною мовою 28.

За результатами доповідей військових агентів дипломатичних місій і повідомлень секретної агентури складалися щоденні «розвідочні звіти українського Генерального штабу», в яких висвітлювалися всі значні пересування військових підрозділів країн, де були українські представництва і агентура. Найдетальніше відстежувалася прикордонна до України смуга з півночі і сходу. Так, у щоденних розвідзвітах за підписом начальника розвідвідділу військового старшини Колосовського, починаючи з 20 квітня і до кінця листопада 1918 р., постійно фіксувалася дислокація «червоних» і «білих» військ в Орловській, Тамбовській, Курській, Воронезькій губерніях, Донській та Кубанській областях і лише кілька разів – чехословацьких і польських формувань (після розпаду Австро-Угорщини) на заході 29.

Для уявлення про їх зміст наведемо один з таких звітів за 11–14 вересня 1918 р. за №102: «Великоросія. Гарнізон Орла. По агентурним відомостям від 4-ІХ більша частина Орловського гарнізону пішла на фронт. В Орлі залишаються: 1) І-й Залізничний загін охорони пролетарської революції в складі одного батальйону (чотири роти по 100–120 чол.). Командир бувший вахмістр Новіков. В загоні заведена дисципліна і лад дореволюційного періоду. Солдати не бешкетують і не грабують. Гадається при загоні сформувати кулеметну роту і гарматну батарею з 4-х гармат. Зараз при загоні формується кінна сотня під командою бувшого ротмістра Плотнікова. Доки що сформована півсотня. 2) Одна 6-ти гарматна батарея 1-го Совітського гарматного дивізіону. Люди і коні повністю, доброї дисципліни немає. 3) Одна рота 2-го Комуністичного пішого полку в складі 70-80 чол. Вона залишилася для формування і навчання маршових рот, які надсилаються на фронт для частин Орловського гарнізону. 4) Польський полк, який знаходиться в періоді формування. Доки сформовано тільки дві роти по 80–100 чол. Командир полку бувший підпоручик Волинський, солдати в більшості бувши легіонери корпусу Довбур-Мушницького. В полк приймаються тільки поляки-більшовики» 30.

Інформація, що надходила з-за кордону і опрацьовувалася розвідувальним відділом, була необхідна для роботи інших відділів 1-го генерал-квартирмейстера Генштабу. Залежно від неї оперативний відділ будував свою роботу з планування військових дій проти вірогідного противника, а топографічний – відпрацьовував пропозиції щодо оптимальних маршрутів пересувань армійських одиниць. Але за умов неусталеності правопорядку в Україні, діяльності озброєних формувань різного політичного гатунку, присутності військового контингенту іноземних держав, коли її територія в будь-який момент могла стати театром воєнних дій, закордонної інформації було недостатньо. Тому оперативним відділом, за підписом його начальника полковника Є. Мішковського, складалися щоденні звіти про оперативну обстановку в кожній українській губернії. Своєчасна доповідь до Генерального штабу про загальний настрій населення, діяльність озброєних формувань, каральні експедиції союзних військ покладалася на губернських військових комендантів.

Територіальні військово-охоронні підрозділи. Головний штаб української армії, на відміну від Генерального штабу, який здійснював розробку теоретичних засад збройних сил Української Держави, не мав автономії у підпорядкуванні і підлягав безпосередньо міністру військових справ. Його структурними підрозділами були: управління особового складу (відділи – особового складу, призначення на посади, довідковий, загальний), пенсійне управління (відділи – військових пенсій, грошової допомоги, пенсій сім’ям, загальний), управління помічника начальника штабу (відділи – архівний, загальний) та окремий мобілізаційний відділ 31.

На Головний штаб покладалося практичне здійснення реформування української армії. Спочатку, не маючи дозволу союзників на розгортання армії на підставі загальної військової повинності, гетьман зосередився на збереженні кадрів старої російської армії. В той час, коли 2-ге генерал-квартирмейстерство Генерального штабу мало відпрацьовувати організаційний штат майбутніх українських частин, а гетьман вирішував армійське питання в дипломатичній площині, Головний штаб зобов’язувався закінчити демобілізацію, що почалася ще за часів Центральної Ради.

24 травня, зустрічаючись з представниками Вищого німецького командування, гетьман висловив свою позицію, «що спочатку треба сформувати невеличку, але цілком певну армію. Як основа її має бути сформований цілком надійний офіцерський корпус з теперішніх українських і російських офіцерів, дуже старанно підібраних». При цьому він розраховував на німецьке співробітництво і намагався, щоб командування союзників «вирішило б ясно: чи допустимо формування української армії, чи ні» 32. А наступного дня в.о. військового міністра отаман О. Лігнау вже оголосив «реєстр залишених корпусів і дивізій армії Української Держави із вказівкою їхнього складу до піших і кінних полків, гарматних бригад і мортирних дивізіонів включно, а також місця постійного розташування їхніх штабів». 26 травня з’явився наказ військового міністра №180 по Головному штабу «Про приведення в повний порядок сотень сформованих при Губерніальних і повітових комендантах», який вимагав від командирів корпусів «мати постійний догляд за сотнями, роблячи найчастішу перевірку їх». З метою наведення порядку начальникам відповідних військових залог було наказано «весь непотрібний елемент усунути негайно».

Разом з тим, звільняючи вояків зі служби, вони мали пам’ятати наказ від 15 травня за №155 «Про внутрішні відносини в Українській армії», де міністр зазначив: «Кожна репресія повинна мати вповні законну і вагому підставу; кожний повинен бути певним, що права його під охороною справедливого й безстороннього закону… Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду і таланту, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірності Самостійній Україні».

31 травня черговий наказ військового міністра оголосив про зведення залишених скадрованих частин (розгорталися за рахунок новобранців у разі мобілізації) у вісім територіальних корпусів, які отримали нову назву і командирів:

І. Волинський – генерал-майор С. Дядюша, штаб корпусу в Рівному, дивізій – у Луцьку, Житомирі, Ковелі; ІІ. Подільський – генерал-лейтенант П. Єрошевич, штаб корпусу в Вінниці, дивізій – у Проскурові, Умані, Кам’янці-Подільському; ІІІ. Херсонський (пізніше Одеський) – генерал-майор Ф. Колодій, штаби корпусу і двох дивізій в Одесі, одної – в Єлісаветграді; ІV. Київський – генерал-майор І. Мартинюк, штаби корпусу і одної дивізії в Києві, інших – у Літині і Білій Церкві; V. Чернігівський – генерал-майор О. Дорошевич, штаби корпусу і одної дивізії в Чернігові, іншої – в Конотопі; VІ. Полтавський – генерал-майор О. Осецький, штаби корпусу і одної дивізії в Полтаві, інших – у Лубнах і Кременчуці; VІІ. Харківській – генерал-лейтенант П. Вовкобой, штаби корпусу і одної дивізії в Харкові, іншої – в Охтирці; VІІІ. Катеринославський – генерал-майор Г. Васильченко, штаби корпусу і двох дивізій в Катеринославі, одної дивізії – в Олександрівську і окремої кінної бригади – в Маріуполі 33.

Корпусні і дивізійні штаби розташовувалися майже у всіх великих містах України і готувалися розгорнути мобілізаційну роботу. Але, крім цього, таке розташування переслідувало й охоронну мету.

Перед нами червнева 1918 р. доповідь начальника Головного штабу військовому міністру, що підтверджує такий висновок: «Всі частини, які відносилися до пана Гетьмана неприхильно, обеззброєні і розформовані, всі існуючі частини йому вірні. Бригада отамана Натієва розташована в районі Ізюм–Слов’янськ, решта – по всій Україні і підлягає губернським комендантам або командирам корпусів. Бригада отамана Натієва веде боротьбу з більшовиками, решта – на охороні майна і спокою в повітах. По цій справі розробляються закони, коли що користуються старими законами. Прокуратури і уголовні суди існують і виконують свої обов’язки. Робота лагодиться. Відчувається недохват судових слідчих, його планується зменшити тим, що слідча влада буде передана адміністрації. Взаємовідношення між українським судом і німецькою владою на днях повинні оформитися» 34.

Організацію територіальних військово-охоронних органів Української Держави в травні – вересні 1918 р. висвітлюють повідомлення представника цісарського МЗС при командуванні Східної австро-угорської армії в Одесі.

Намагаючись пояснити своєму шефу її сутність, К. Трауттмансдорф зробив з цього приводу досить детальні позначення: «Найвищим військовим щаблем в кожній губернії є командир корпусу і губернський комендант, в кожному районі – повітовий комендант, для міста Одеси призначений особливий комендант міста. Губернські коменданти і комендант Одеси підлягають командирам корпусів. Коменданти районів підлягають губернським комендантам. До кола відання губернських і повітових комендантів належать питання військового управління, особливо нагляд за всіма військовими вантажами, а також за військовими підрозділами, які демобілізуються або лише формуються, підтримка цивільних органів в охороні громадського порядку, боротьба з анархією і таким подібним. У зв’язку з цим відповідні коменданти зобов’язані на вимогу відповідних губернських і повітових осіб за вказаною метою здійснювати військове сприяння. Губернським і повітовим комендантам підкоряються всі, розташовані в їхніх адміністративно-територіальних одиницях військові підрозділи, що демобілізуються, разом з особами, які відповідають за ліквідацію військових вантажів, а також охоронні роти та кінні команди (по одній роті і команді на кожну губернію і повіт). Крім зазначених охоронних рот, можуть бути сформовані додатково в Херсонській губернії – 8, Катеринославській – 6 і в Подільській – 5 окремих рот. Організована за військовим принципом поліція – Державна варта, до якої належить міська і повітова поліція, підлягає не губернським і повітовим комендантам, а установам цивільного управління. Війська, які відповідають за військові дії, спрямовані проти зовнішнього ворога Української Держави, підлягають своєму власному командуванню, а не губернським або районним комендантам, але у виключних випадках за згодою свого командування можуть залучатися до підтримки порядку в межах країни. Вищу урядову владу в кожній губернії виконує губернський голова (староста), в місті Одесі – міський голова (отаман), в кожнім районі – голова повіту (староста). У кожного з них є один помічник, який має право їх представляти. Ці представники діють від імені уряду держави і користуються перевагою перед губернськими і районними комендантами у взаємовідносинах з військовими органами. До обов’язків губернського голови належать завдання верховного нагляду за діяльністю всіх губернських і повітових установ, а також всіх органів місцевого самоврядування, забезпечення громадського порядку і спокою, провадження в життя законів і приписів уряду. Голови губерній підкоряються міністрові внутрішніх справ. В обов’язки голови повіту входять аналогічні завдання, і він має такі ж само повноваження в межах підлеглого району. Губернському і повітовим головам підкоряється вся місцева і повітова поліція в районі, яка має назву «державна варта». Безпосередніми начальниками цієї поліції в губерніях є «інспектори державної варти», в районах – повітові начальники варти і начальники підрозділів варти. Вони безпосередньо підлягають голові губернії чи повіту і мають права їхніх помічників. Так само начальник міської поліції в Одесі підлягає міському голові» 35.

Отже, в цей період в охоронній галузі територіальні військові органи підлягали місцевій адміністрації і виконували функції, тотожні Державній варті, а подекуди – й тюремній сторожі.

Так, за зверненням начальника Уманської міської в’язниці до повітового військового коменданта від 11 липня 1918 р. охоронна сотня встановила варту у міській лікарні, де знаходилися хворі арештанти. А після звернення 22 липня начальника міської Державної варти до Київського губернського тюремного інспектора вояки охоронної сотні уманського військового коменданта стали залучатися до охорони порядку під час судових засідань і викликів осіб до судових слідчих 36.

Досить яскраве уявлення про характер охоронних завдань територіальних військових підрозділів дає таємний рапорт від 2 серпня 1918 р. помічника командира ІІ Подільського корпусу з мобілізаційної частини полковника Сороченка до начальника Головного штабу.

Наведемо його: «Згідно докладам повітових комендантів становище на Поділлю на протязі минулого тижня, таке: 1. Настрій населення взагалі дуже неспокійний, напружений. Особливих вибухів на політичному грунті не виявилося, але все становище непевне. На аграрній підставі всі селяни дуже ворожі до землевласників. Ворожої агітації за минулий тиждень на зауважено, але провадиться таємним розповсюдженням багато провокаційних чуток. Як тільки що і підтримується відносний спокій на Україні, то тільки дякуючи присутності австро-німецьких військ, позаяк українські військові частини не чисельні напевне. Населення зморилося і бажає спокійного життя. Особливо хвилює громадян дорожнеча і спекуляція на продукти першої необхідності. Губерніальним Старостою видана обов’язкова постанова для боротьби зі спекуляцією, що і робить гарний наслідок. 2. З подій, що трапились на протязі тижня зауважні: в с.Совинському Майдані Летичівського повіту виникла сутичка отряда козаків на чолі з Хорунжим Гавлюком з селянами. Отряд був командирований для повернення розграбованого панського майна, котре під час командировки запримітив в молодім запусті. Як тільки козаки вивели звідти близько двісті штук різної худоби, то з села повибігало селян з кількість до 150 чоловік і кинулись до козаків з криком: «давай бомби і рушниці». Козаки дали кілька залпів в повітря, але позаяк це не помогло, почали стріляти в натовп, після чого людність повернула навтікача. По чуткам в натовпі піймано двох селян, козаків поранених немає. В с.Дерев’яні Вербки Проскурівського повіту зауважена була систематична рубка лісу, для припинення чого був надісланий отряд козаків, заарештувавши 9 злочинців. Один з них кинувся на козака і хотів вирвати кульверт, козак вистрілив і поранив його в руку, тоді злодій злапав здоровою рукою кульверт і поламав бойок, але надбігші козаки злапали злочинця. В с.с. Татаранцях і Крушинівках Ольгопільського повіту за нездачу зброї в строк австрійцями заарештовано псаломщика і кілька селян. Крім того, накладена контрибуція – на перше село 30 000, а на друге село 2 100 карбованців. Як наша, так і австро-угорська влада веде рішучу боротьбу із злочинцями. Особливих видатних подій за минулий тиждень не зауважено. Залізничний страйк порушує зв’язок з повітами. 3. Військові частини на Поділлю існують такі самі, як своєчасно було донесене. Ніяких змін поки що не має. 4. Взаємовідношення поміж військовою і адміністративною владою гарні; тільки в Ольгопільському повіті на підставі деяких судових суперечок відносно видачі посвідчень козакам, бажаючим вступити в охоронні сотні та звертаючимся для віддачі цього до повітового Старости. Непорозуміння ліквідовані. 5. Взаємовідношення поміж військовою владою і громадянством неможна назвати добрими, позаяк у нас нема певної сили та підпори і взагалі з австро-угорською військовою владою лічаться більше, як з нашими. 6. Взаємовідношення поміж українською і австро-угорською військовими владами недобрі; з боку австро-угорської влади, зв’язка не дивлячись на всі наші потуги на установлення такого, немає, від чого виникає багато непорозумінь. 7. Взаємовідношення поміж австро-угорською військовою владою та громадянством дуже вороже. Особливо вороже відносяться селяни. Всі чутки про поразки австро-угорців на фронті мають великий успіх в селах. Селяни тим чуткам дуже раді. Офіціальним оповіщенням австро-угорської влади не вірять» 37.

Відносини українських територіальних військових штабів і охоронних підрозділів з союзним командуванням регламентувалося спеціальною Інструкцією, затвердженою на початку червня 1918 р. військовим міністром.

В ній, зокрема, зазначалося, що «всі українські сили, які ведуть боротьбу з більшовиками в оперативному відношенні підлягають німецькому вищому командуванню і від нього одержують завдання. Всі пересування військ України, коли вони не викликані даними їм оперативними завданнями, робляться по згоді Українського Генерального штабу з вищим німецьким командуванням».

Згідно з Інструкцією у місцях спільного розташування українських і союзних військ старший за посадою визначався начальником військової залоги. Він мав право видавати накази з «питань військового чинопочитання, дисципліни і суспільного спокою». У внутрішньому житті військової частини керувалися законами і статутами своїх держав. Начальник залоги призначав своїм наказом коменданта залоги, а командири частин – відповідно своїх комендантів, які мали узгоджувати свою діяльність з комендантом залог і повідомляти про неї один одного. Помешкання для розташування військ у залогах розподілялися за розпорядженням її коменданта. Непорозуміння між військовими частинами вирішувалися владою начальника залоги, а між військовими і місцевим населенням – її комендантом за згодою з цивільною українською владою. Військові провини і злочини розглядалися командуванням і судами своїх армій. Посадові особи військових частин як українських, так і німецьких та австро-угорських мали право користуватися телеграфними і телефонними лініями зв’язку союзників, але у другу чергу. Для радіозв’язку встановлювався спільний графік праці і хвильових частот.

Окремий розділ Інструкції стосувався відносин союзників із губернськими і повітовими комендантами, які утворювалися для «підтримки ладу, подальшої боротьби з анархією, охорони військового майна демобілізованих частин». До їхніх обов’язків входило встановлення тісного контакту з німецькою військовою владою. Для цього за Інструкцією належало: «знати, до якого австро-угорського коменданта потрібно звертатися з проханням за негайною допомогою; давати союзним військам точні відомості для здійснення спеціальних завдань; звертатися до союзних військ (в разі відсутності у місцевості українських частин) з проханням на встановлення варти на об’єктах, внесених до розробленого повітовими комендантами табеля постам; надавати союзним комендантам відомості про всі помешкання, які можуть бути використані військами, а також звертатися до волосних і сільських управ за відводом тимчасових помешкань австро-німецьким частинам під час їхніх експедицій; разом з місцевими старостами брати участь «в обміркуванні наказів громадського характеру», які готувалися союзним командуванням, а також забезпечувати їхнє оголошення. Останній пункт не стосувався випадків, коли при виникненні «заколотів, бешкетів, страйків, вибухів тощо, австро-німецька команда під час переходу влади до них свої накази оголошує сама» 38.

В реальному житті не всіх положень Інструкції дотримувались. Частіше українські військові не брали участі в розробці наказів командирів німецько-австрійських залог, а лише мали їх виконувати. Про це стає відомо із щоденних звітів оперативного відділу Генштабу.

Наведемо один з них від 22 травня 1918 р.: «Волинь. В Ізяславському повіті селяни нищать посіви, в останніх повітах спокійно. В Ольгопольському повіті селянами с.Вербці забитий поміщик Вишневський. Поділля. У Вінницькому повіті селянами сс. Махновка, Лисянки, Людовка вирішено не визнавати нової влади і послати делегатів до Києва, а селяни Юзинської волості сс. Бохоники, Юзвін, Ведмеже Ушко, Широка Гребля, Геремінків, Біскинка та Юзинський Майдан не визнають ніякої влади. Не виконують розпорядження влади селяни Малої Жмеринки. Проскуровський повіт. Горять гарматні склади в Ярмолинцях. Був страйк залізничних робітників ст. Гречани Подільської залізниці на грунті не отримання грошей. Хотинський повіт. Вся старшина вигнана австрійцями з Хотинського повіту в Могилів. Управління Військового Начальника опечатано, а майно розграбовано, тими ж австрійцями, котрі заявили, що Хотинський повіт належить до Бессарабії, де австрійці української влади не визнають. Взагалі настрій населення неспокійний. Продовжується обеззброєння населення. Херсонщина. Нема відомостей. Київщина. В Київському повіті німці порядкують скрізь самі, не рахуючись з Українською владою. В Чигиринському повіті настрій неспокійний. Пограбовано монастир, є жертви. В тому ж районі передбачаються пограбування маєтків, а також Матронівського монастиря. В повіті дві німецькі сотні. Катеринославщина. Позаяк німці захопили до своїх рук всі дроти, зв’язку з повітами не мається. Чернігівщина. В Козелецькому повіті щоденні підпали та бешкети анархічного елементу. В Чемері не спокійно. На межі Кролевецького та Сосницького повітів зорганізувалася більшовицька банда, котра розграбувала фольварк у Нахаївці» 39.

Організаційно-штатна структура територіальних військових установ була відпрацьована протягом двох місяців, і 24 червня гетьман затвердив «Штати управління корпусу на час спокійний».

Посаді командира корпусу відповідало військове звання генерального значкового або бунчужного з річним утриманням 13 800 крб. Він мав у підпорядкуванні персонального осавула (сотник, 6 000 крб.). До управління корпусу належали штаб, три окремі управління (корпусного інтенданта, начальника артилерії, інспектора технічних частин) і дві управи (санітарна і ветеринарна). Начальник штабу корпусу мав бути полковником або генеральним хорунжим (10 800–12 000 крб.). За штатом у штабі передбачалося 18 старшин, 11 військових урядовців, 68 козаків. Для обслуги господарських потреб штабу призначалися три легкових автомобілі, чотири мотоцикли, парна фура, парокінний віз, 39 коней. Посаді корпусного інтенданта відповідало звання полковника або генерального хорунжого (10 800 крб.). До його управління входило чотири старшини, дев’ять військових урядовців, 17 козаків. Начальник артилерії корпусу –генеральний хорунжий або значковий (1 200 крб.) мав у своєму підпорядкуванні двох старшин, двох військових урядовців і чотирьох козаків. Інспектору військових частин – полковник або генеральний хорунжий (16 800 крб.) – безпосередньо підлягали двоє старшин, двоє військових урядовців і 12 козаків. Всі начальники управлінь корпусу мали в своєму розпорядженні по легковому автомобілю. Санітарну і ветеринарну управи очолювали корпусні лікарі (10 800 крб.). Їм підлягали по одному лікарю для доручень, фельдшеру і писарю 40.

Охоронні сотні губернських і повітових комендантів нараховували 104 особи. З них старшини: командир сотні – сотник (6 000 крб.); три півсотенних – значкові (4 800 крб.); підстаршини: бунчужний (1 800 крб.), три чотарі (1 560 крб.), шість ройових (1 320 крб.) і 90 козаків (1 080крб.) 41.

9 вересня військовий міністр генеральний бунчужний О. Рогоза затвердив штати українських з’єднань і окремих частин всіх родів військ 42. За ними в армії Української Держави передбачалося 175 генералів, 14 930 офіцерів, 2 975 військових урядовців, 291 000 підофіцерів і солдатів. Але такої чисельності українська армія не досягла, в листопаді 1918 р. вона нараховувала приблизно 60 тис. вояків 43.

В цей час відбулася певна реорганізація місцевих охоронних підрозділів Військового міністерства. Наказом військової офіції Української Держави від 31 серпня 1918 р. №523 замість управлінь губернських і повітових комендантів створювалися «управління комендантів Штабів корпусів і дивізій в пунктах постійного розташування військ». У Києві і Одесі, де існували до цього комендантські управління за особливими штатами, нових формувань не організовано. У місцях дислокації кількох корпусних і дивізійних штабів створювалися єдині комендантські управління, а там, де штабів не було, комендантські обов’язки покладалися на одного зі старшин місцевих військових частин. Призначали на нові посади переважно із особового складу скасованих губернських і повітових управлінь. Відтепер обов’язки комендантів визначалися лише Статутом залогової служби Російської імперії, доки не буде відпрацьовано нових статутів. Охоронні сотні і кінні команди колишніх губернських і повітових комендантів розформовувалися або переходили у підпорядкування місцевих старостів і отаманів, як і резервні вартові дивізіони та сотні. У підлеглості комендантів штабів корпусів і дивізій залишилися півсотні, які мали нести залогову службу згідно з військовими статутами.

В нових комендантських управліннях штабів корпусів передбачалися посади: комендант – полковник або військовий старшина (8 400 крб.), штаб-старшина комендантського управління – штаб-старшина або сотник (6 000 крб.), три осавули – значкові або хорунжі; діловод – військовий урядовець (4 800 крб.), шість писарів, шофер з помічником, чотири служники. Для коменданта був передбачений легковий автомобіль або візок з кіньми. Штат коменданта штабу дивізії був дещо меншим: комендант – сотник (6 000 крб.), два осавули – значкові чи хорунжі (4 800 крб.), три писарі, два служники, кучер. На канцелярські потреби коменданту щомісячно призначалося 50 крб., а на господарські – 30 крб. 44.

Отже, територіальні охоронні осередки Військового міністерства на початку існування Української Держави були фактично поліцейськими підрозділами і брали активну участь у встановленні громадського порядку на місцях, а з початку створення регулярних збройних сил гетьманату стали виконувати функції підрозділів з охорони військового порядку.

Органи військової юстиції. Використання цих органів в охоронній діяльності має певну специфіку. На відміну від попередньо розглянутих військових інституцій, яким було притаманне забезпечення громадського порядку шляхом застосування зброї чи погрози її застосування, військово-судові органи мали здійснювати правосуддя, тобто – виконувати функції незалежної судової гілки влади. Проте, певна річ, вдаючись до розповсюдження юрисдикції військової юстиції на цивільне населення, гетьман розраховував на посилення карної відповідальності. Тому досить логічно постає питання про масштаби участі військових судів в охоронній діяльності.

Систему військово-судових установ було започатковано ще в УНР у ході створення «Осібної української армії». Але за короткий час відновленої влади Центральної Ради зроблено було в цьому напрямі небагато. Гетьманському Військовому міністерству фактично дістався лише центральний апарат – переіменоване 24 квітня 1918 р. з Головної військово-юридичної управи Головне управління військово-судових справ. З цього дня його очолив штабс-капітан В. Буйницький, який пройшов школу судді 8-ї армії Південно-Західного фронту. Його помічником було призначено отамана Ясногурського 45. 10 липня у зв’язку з прийняттям законів, що стосувалися загального реформування центральних органів юстиції, Головне управління військово-судових справ отримало нову назву – Головне військово-юридичне управління (ГВЮУ). Його очолив колишній військовий суддя Віленського військового округу генерал-майор К. Чивадзе, помічником якого було призначено колишнього військового суддю Київського округу генерал-майора О. Гречка. Структурні підрозділи ГВЮУ очолили: колишній помічник головного військового прокурора генерал-майор В. Ігнатович – головну законодавчу управу (карний, процесуальний і статутний відділи); військовий юрист генерал-майор В. Бривкін – головну загальну управу (відділи персонального складу, господарський та екзекуторський); колишній військовий суддя Галицького губернаторства генерал-майор М. Балясний – головну касаційну управу (перший і другий відділи) 46. Отже, за гетьманату професійний рівень співробітників ГВЮУ значно підвищився.

Посаді начальника ГВЮУ відповідало звання генерального значкового з річним утриманням 15 000 крб. Крім особового складу управління, йому підлягали територіальні військово-судові установи і Військово-юридична академія. При начальниках Головного і Генерального штабів, головному начальнику постачання, начальнику Канцелярії міністерства існували посади юрисконсультів, які передбачали військові звання полковників (9 000 крб.).Про належність особи до військово-юридичної установи свідчила спеціальна уніформа сіро-синього кольору з малиновим кантом 47.

З прийняттям 30 травня 1918 р. закону «Про військову підсудність» поле діяльності військово-судових установ мало значно поширитися за рахунок підпорядкування до їхньої юрисдикції цивільних осіб, яких звинувачували в найбільш тяжких злочинах, вчинених у місцевостях, де оголошено військове становище. Тобто гетьманський уряд намагався використати механізм військової юстиції для боротьби з анархічними тенденціями в державі.

21 червня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про організацію військово-судових інституцій та їхню компетенцію», за яким військові суди поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабові (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі). До компетенції вищих судів під час існування нормальної підсудності належали всі справи військових, які займали посаду не нижче командира окремої частини, і цивільних осіб, яким за звинуваченням загрожувало покарання з позбавленням або обмеженням громадянських прав. Під час існування виняткової підсудності – справи військовослужбовців не нижче командира частини, а також належних до війська цивільних урядовців, які займали посаду не нижче V класу, та священиків усіх вір. Всі інші справи підлягали компетенції штабових судів. Справи розглядалися судовими колегіями у складі голови – «особи військово-судової офіції» та виборних суддів, кількість яких встановлювалася у вищих судах – у вісім осіб, полкових – чотири. Виборні судді обиралися жеребкуванням із складу старшин і підстаршин, підлеглих військовому судові. До складу судових колегій під час справ за участю старшин не дозволялося залучати підстаршин, а за участю командирів частин – старшин, не нижче командира частини. У засіданнях судів обов’язково мав брати участь секретар, а у вищих – ще й прокурор та захисник. У штабових судах участь останніх була необов’язковою. Вироки та рішення всіх судів мали бути оскаржені лише в касаційному порядку до Генерального суду. Для провадження слідств у всіх військових судах призначалися військові слідчі, яким належало також проводити слідства у всіх тих випадках, коли російське законодавство передбачало проведення військових дізнань.

Виконання прокурорського нагляду у вищих судах здійснювали штатні прокурори, яким підлягали товариші і кандидати на військово-судові посади. З 17 жовтня представники військово-проку­рорсь­кого нагляду вводилися й до складу штабових судів. У своїй діяльності всі військові суди керувалися, крім цього закону та закону «Про військову підсудність» від 30 травня 1918 р., російським законодавством у межах, які не суперечили законам Української Держави 48.

Гетьманський уряд з діяльністю військових судів пов’язував великі надії.

Так, 1 серпня міністр внутрішніх справ надіслав таємного листа до військового міністра, в якому запитав: «Прошу Вас, Пане Міністру, повідомити, чи утворені вже військові суди, чи приступили вони до праці, і чи можу я зноситися з Вами по питанню передачі справ на розгляд військових судів?». Військовий міністр повідомив колегу, що вищі військові суди вже діють 49. Його наказ від 22 липня №349 вимагав від усіх муштрових начальників у випадках вчинення злочинів звертатися до службовців відповідних судів.

На той час вищі суди вже розташовувалися в Києві – по Никольській вулиці, 11, а в Катеринославі – по Катеринославському провулку, 104. В Київському суді було призначено слідчого суддю з надзвичайних справ та двох слідчих суддів з господарських справ, які обслуговували всі військові частини, управління і установи, розташовані у Правобережній Україні і в Чернігівській губернії. Камери цих слідчих суддів знаходилися при Київському вищому суді. Ще п’ять слідчих суддів мали свої камери при штабах I-V військових корпусів з відповідним обслуговуванням. Слідчі судді Катеринославського вищого суду обслуговували військові інституції Лівобережної України. Їхні камери розташовувалися: судового слідчого з надзвичайних справ – першого в Харкові, з обслуговуванням Полтавської і Харківської губерній, другого – в Катеринославі, з обслуговуванням Катеринославської і Таврійської губерній. Троє слідчих суддів були призначені до штабів VI-VIII корпусів з відповідним обслуговуванням. Крім того, при штабах кожної пішої та кінної дивізій і корпусів розташовувалися штабові суди. Належні до них полкові слідчі були призначені по одному на кожну частину, при штабах яких мали бути їхні камери. Наказом військового міністра на них покладалося провадження слідства «по всіх заподіяних злочинах, коли «Сводом законов» бувшої Російської імперії провадились дізнання». Зазначалося, «що в такий спосіб вони, яко фахівці, повинні виконувати ту працю, яку раніш покладалося на муштрових старшин по провадженню дізнань» 50. Кількість військових судів збільшилося в останні місяці існування гетьманату Скоропадського, коли уряд вдався до створення військових формувань із російського офіцерства.

В газеті «Армія» за 8 грудня 1918 р. знаходимо наказ від 3 грудня №53, в якому Головнокомандуючий генерал-лейтенант князь В. Долго­руков вимагав «всі військові загони, сформовані на території України, але не належні до складу українських корпусів, залучати в судовому відношенні до відання найближчих українських судів: вищих (Київський і Катеринославський) і штабових (при штабах корпусів і дивізій). Призначення військових слідчих для розслідування виниклих в цих загонах судових справ здійснити розпорядженням голів штабових судів за узгодженням з належними начальствуючими особами. Камери військових слідчих повинні знаходитися при штабових судах. Начальствуючим особам, які користуються правами не нижче командира окремої частини, про всі, скоєні в колі їхнього відання, пригоди, що мають ознаки кримінально-відповідальних дій, за винятком тих, по яким робиться розпорядження про створення військово-польового суду, повідомляти негайно без провадження дізнання військовому слідчому».

Того ж дня наступний наказ головнокомандуючого за №54 надав «права з утворення військово-польових судів, крім начальників військових залог, ще й командирам окремих (штатних) частин».

Кошти, що витрачались на утримання установ, підлеглих Головному військово-юридичному управлінню, були визначені в бюджеті держави. Так, за звітною відомістю у серпні 1918 р. безпосередньо до управління надійшло 59 980 крб. на платню особовому складу, 2 500 крб. – на канцелярські і господарчі витрати, 1 500 крб. – на відрядження. Вищі і штабові суди отримали відповідно 67 700/250 600 крб. на платню особовому складу, 350/19 420 крб. – на канцелярські і господарчі витрати, 5 200/50 000 крб. – на відрядження, 500/16 800 крб. – добових для свідків і експертів. Утримання Військово-юридичної академії коштувало щомісячно 22 260 крб. З них на платню особовому складу витрачалося 11 760 крб., на канцелярські і господарчі витрати – 5 500 крб., і на наукову роботу – 5 000 крб. 51.

Щорічні бюджетні витрати по Головному військово-юридичному управлінню становили 3 234 725 крб. З них 413 558 крб. – на утримання центральних установ, 2 330 270 крб. – військово-судових установ і 490 900 крб. становили видатки по урядуванню 52.

Отже, незважаючи на передбачення застосування механізму військової юстиції до покарання цивільних осіб, коло суб’єктів з їх числа, які згідно зі згаданими вище законами підпадали під юрисдикцію військово-судових установ, було обмеженим і стосувалося переважно часу військового стану. До речі, зауважимо, що до впровадження військового стану в деяких губерніях і градоначальствах гетьман почав вдаватися лише з 8 листопада 1918 р., коли розклад союзних австро-угорських, а згодом й окремі бешкети німецьких військ стали загрозою громадського порядку в цих місцевостях. Таким чином, у гетьманській Українській Державі потужнішим і чисельнішим залишався судовий апарат «цивільного відомства». При цьому ми не говоримо про військово-польові суди союзників, що діяли на підставі законів своїх держав і в їхньому тлумаченні притягали до карної відповідальності українських громадян за протиправні вчинки проти військ Центральних держав як союзників України.

§3. Військові частини особливого призначення

Внутрішні війська. На момент встановлення гетьманату П. Скоропадського, за даними сучасних військових істориків, в Україні вже не було боєспроможних частин старої російської армії. Від них залишилося близько 15 тис. осіб українізованих формувань, тобто лише їхні штаби і кілька сотень рядових вояків при них. Найреальнішою збройною силою на той час було Запорізьке угруповання, яке налічувало близько 25 тис. осіб 53.

У своїх спогадах П. Скоропадський писав: «Крім кадрів постійної армії, у нас ще була бригада Натієва. Натієв, грузин за походженням, ще при Раді, до більшовиків, взявся за формування окремої частини, яка брала участь у січневих київських боях. На неї звернула увагу Центральна Рада, і тодішнє міністерство дало Натієву змогу посилитися. Направили Натієва, здається, спочатку для приведення в порядок Катеринославської губернії, а потім в Таврійську» 54.

Головними аргументами, що переконали союзників у доцільності збереження цього з’єднання з покладенням на нього поліцейських функцій, стали досить високий рівень його боєздатності і антибільшовицька спрямованість. На це німці звернули увагу під час Кримської операції, що як спільна не готувалась, але в результаті зіткнення геополітичних інтересів Німеччини й України на Півдні їхні військові частини в цьому районі почали взаємодіяти. Тому дозволимо собі зробити невеличку історичну довідку про події, які допомагають зрозуміти логіку настирливості П. Скоропадського у збереженні військового з’єднання, що в майбутньому стало чи не головною силою в усуненні його від влади.

Концептуальне оформлення політичного курсу України щодо Криму в 1918 р. проходило в загальному руслі становлення її державності, на якому значною мірою позначалася німецько-австрійська військова присутність. Центральна Рада, проголошуючи Третім Універсалом Українську Народну Республіку у складі Федеративної Росії, не залучала Крим до теренів України. Але після укладення Брестського мирного договору, коли українська державність була визнана де-юре, урядові діячі УНР обґрунтували політичну і економічну необхідність приєднання Криму. Український погляд на кримське питання не збігався з військово-стратегічними планами союзників, зокрема Німеччини. В березні 1918 р. німецький міністр закордонних справ Буше на запитання відносно кордонів УНР дав офіційне роз’яснення, зазначивши, що до неї належить Таврійська губернія без Криму 55. Але поставити останню крапку у визначенні українсько-кримських стосунків німецькі політики не поспішали. Це було пов’язано з їх загальним ставленням до уряду УНР, соціалістична орієнтація якого не влаштовувала Центральні держави. Невдала земельна реформа і соціальний розбрат в країні ставили під загрозу українські сировинні і харчові поставки, необхідні Німеччині й Австро-Угорщині для успішного продовження війни з державами Антанти. За умови усунення від влади Центральної Ради дипломатичні маневри Німеччини щодо України і Криму могли набути нових варіантів. Протягом квітня, поки німецька таємна дипломатія вирішувала долю українського уряду, військовий міністр УНР О. Жуковський без погодження із союзним командуванням підготував і видав наказ про здійснення операції захоплення Криму і Чорноморського флоту. Для цього із складу «Запорізької дивізії Осібної армії» за наказом по військовій офіції УНР №28 від 8 квітня відокремлювалася (фактично ж сюди увійшов майже весь особовий склад) кінна бригада З. Натієва, якій, щоб дістатися до Криму, належало подолати опір анархо-більшовицьких формувань червоного головкома В. Антонова-Овсієнка 56.

Наступ Кримської (за іншими джерелами – Севастопольської) групи бригади розпочався ударом із району Харкова через Лозову на Олександрівськ. Тут група, до складу якої входили 2-й Запорізький полк підполковника П. Болбочана (командир групи), Кінногайдамацький полк полковника В. Петріва, 2-й гарматний полк полковника Сікевича, бронедивізіон сотника Болдирєва, кінногарматний гірський дивізіон полковника Алмазова, поповнилася кількома підрозділами з Легіону українських Січових Стрільців Австро-Угорської армії, що вели наступ із Правобережжя. 19 квітня на бік Кримської групи перейшов Гуляйпільський полк на чолі з прапорщиком А. Волохом, який підняв повстання проти свого чорногвардійського командування, зокрема комісара полку Н. Махна 57.

Українські війська зламали опір червоногвардійських загонів у Мелітополі, оволоділи укріпленням біля залізничного мосту через Сиваш на Чонгарському перешийку. 21 квітня вони без бою увійшли до Сімферополь, потім – до Алушти і Бахчисарая, намірювалися наступати на Севастополь. Але в цей час прибулий до Сімферополя штаб 52-го німецького корпусу звернувся до отамана Натієва з вимогою пропустити вперед німецькі війська, які ще 18 квітня оволоділи Перекопом і, швидко долаючи незначний опір збройних осередків Радянської республіки Тавриди (за наказом Леніна, вона вела війну проти Центральних держав формально окремо від Радянської Росії), просунулися вглиб півострова. 1 травня німці зайняли Севастополь. Цьому сприяли українські частини, які 22 – 23 квітня відбили контрудари червоних військ, очолюваних Ю. Гавеном і М. Богдановим, а 25 – 27 квітня закріпилися в Сімферополі, Євпаторії і Джанкої, висунулися до Ангарського перевалу і Феодосії.

Бойова майстерність бригади З. Натієва була високо оцінена союзниками. У травні офіцер із штабу групи австро-угорських військ ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василь Вишиваний) писав гетьману Скоропадському: «Вона (бригада – О.Т.) дуже гарна. Вона хоробро билася проти більшовиків і дисципліна в ній міцна, офіцери – культурні люди, і що дуже дивно – всі українці» 58.

Отже, на той час Натієв виявився єдиним офіційним представником України в Криму, який за умови віддаленості від столиці і урядової невизначеності був вимушений приймати політичні рішення. Його наказом від 27 квітня №546 за узгодженням з місцевим німецьким військовим командуванням було призначено тимчасового комісара у справах громадян України в Криму полковника Якима Христича, який був відряджений до Криму 15 квітня 1918 р. за наказом міністра внутрішніх справ УНР із завданням організувати в Сімферополі філію Інформаційного бюро МВС. Ця установа мала «інформувати населення Криму про закони української держави і проводити роботу по зближенню з Україною». 3-го травня Христич, щоб з’ясувати політичні плани Німеччини стосовно Криму, зустрівся з командувачем німецькими військами на півострові генералом Кошем, який стратегічних таємниць своєї держави не розкрив і обмежився лише зауваженням, що з Криму німці збираються зробити «другу Ніццу» 59.

Німецька дипломатія враховувала політичні плани ще одного свого військового союзника і розглядала як варіант державного визначення Криму утворення тут Кримського ханства під егідою Німеччини і Туреччини 60. Це не відповідало гетьманській «всеукраїнській» концепції, що передбачала у складі Української Держави не лише Крим, а й Холмщину і українські повіти, окуповані в січні 1918 р. Румунією (Хотинщина і Аккерманщина). Тому 15 травня 1918 р. при МЗС було скликано спеціальну нараду, що повинна була визначити міжнародну позицію Української Держави щодо етнічних українських територій, а також «у справі вирішення питань про Таврію і Крим». Присутніми на ній, крім міністра закордонних справ професора М. Василенка, були відомі професори-юристи Б. Кістя­ківський, Богаєвський, Ейхельман, сенатор О. Шульгін, начальник військового Генерального штабу полковник О. Сливінський і провідні урядовці МЗС. Підсумком наради стала загальна думка: «Якщо Україна без Криму, то і без моря, а це велике лихо нам» 61.

Таким чином, кримський вектор української політики в другій половині травня 1918 р. визначився остаточно, і гетьман Скоропадський непохитно дотримувався його протягом всього часу своїх владних повноважень.

Пізніше він згадував: «Я міркував так: плани німців мені невідомі, у всякому разі, при певній комбінації німці не проти там закріпитися. Туреччина з татарами теж протягує до Криму руки. Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим повинен належити Україні, на яких умовах, це не має значення, буде це повне злиття чи широка автономія, останнє має залежати від бажання самих кримців, проте нам необхідно бути убезпеченими від ворожих дій з боку Криму» 62.

Політична боротьба за Крим загострилася після того, як 18 травня татарський Курултай обрав відомого пантюркіста Д. Сейда­мета на посаду прем’єр-міністра кримського уряду 63. Май­же одночасно, 21 травня, Українська Держава призначила своїм офіційним представником у Криму контр-адмірала М. Остро­градського (в червні його замінив контр-адмірал В. Клочковський) і почала без узгодження з німцями створювати тут свою адміністрацію 64. 4 червня в Євпаторію і Джанкой прибули призначені гетьманським урядом повітові старости Гайдак і Вільнер, отримавши наказ про прийняття від колишніх повітових комісарів Тимчасового уряду до відання всіх управлінських справ на місці. Для останніх це було цілковитою несподіванкою, і вони терміново виїхали до Сімферополя за відповідними вказівками від губернського комісара 65. А 6 червня в Криму вже було розповсюджено оголошення командира 1-го мусульманського корпусу генерал-лейтенанта Сулеймана Сулькевича про встановлення нової влади, яка не підлягала юрисдикції Української Держави: «Объявляю во всеобщее сведение, что с согласия Германского командования я принял на себя управление Крымом и формирование правительства с целью довести страну до Краевого Парламента» 66. До такого кроку німецька дипломатія вдалася, щоб уникнути загострення між своїми союзниками, Туреччиною та Україною й не допустити політичного дрейфу півострова в тому чи іншому напрямі. Політичне кредо Сулькевича базувалося на ідеології російських земських кіл, тому в уявленні німців він був нейтральною фігурою щодо найближчих північного і південного сусідів Криму. А це мало забезпечити Німеччині найсприятливіші умови для задоволення власних геополітичних інтересів і здійснення своїх військово-стратегічних планів.

За умови німецької підтримки С. Сулькевич відразу почав ігнорувати українські претензії на Крим і впровадив політичний курс на повне відокремлення від України.

Повітова адміністрація, призначена для Криму урядом Скоропадського, залишилася без жодних владних важелів. 7 червня в Євпаторію повернувся з Сімферополя колишній повітовий комісар Тимчасового уряду Ф. Раєцький, який став відтепер підлягати Кримському крайовому уряду. Він показав прибулому українському старості розпорядження Сулькевича, яке вимагало від місцевої адміністрації «ни в какие сношения с Правительством Украины не вступать и требования его не исполнять», і запропонував тому забиратися звідси. Староста через місцевого німецького коменданта намагався надіслати до Києва шифротелеграму, але той відмовив, посилаючись на відсутність наказу генерала Коша. З українським урядовцем не став зустрічатися і Сулькевич, якому староста був знайомий за спільною військовою службою в російській армії. А новопризначений товариш міністра внутрішніх справ Кримського крайового уряду князь Горчаков порадив старості їхати додому, оскільки «питання про Крим буде вирішене не в Сімферополі, і не в Києві, а в Берліні» 67.

У свою чергу, гетьманський уряд не вбачав у кримській державності жодних підстав легітимності і залишив призначену адміністрацію на місцях. За відсутністю владних повноважень повітові старости в Криму були лише спостерігачами.

Так, сімферопольський повітовий староста протягом липня – листопада справно звітував до Мелітополя таврійському губернському старості про стан подій на півострові 68. 27 липня Українське відомство пошт і телеграфу звернулося до МЗС з проханням встановлення зносин «з Кримською владою, щоб всі служачі українських установ залишилися на місцях і не складали присягу» 69.

Проте офіційно залучити кримські повіти до адміністративно-територіальних одиниць Української Держави гетьман не наважився. У наказі міністра внутрішніх справ від 15 червня, який пояснював характер підпорядкування місцевій владі нових земельних надбань України, про них не йшлося. В ньому лише зазначалося, що відтепер під владу губернських старостів підлягають прикордонні повіти: Аккерманський і Хотинський Бессарабської губернії – відповідно під владу херсонського і подільського старостів; Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії – чернігівського; Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Новооскольський Курської губернії – харківського; Річицький, Пинський і Мозирський Мінської губернії – новопризначеного поліського 70.

Таким чином, ми бачимо, що, доки тривало державне визначення Криму, гетьману вкрай була потрібна будь-яка військова сила у цьому регіоні для здійснення своїх зовнішньополітичних планів. Але протягом травня – початку червня 1918 р. бригада З. Натієва на вимогу німців була виведена за межі Криму і дислокувалася в Мелітопольській і Слов’янській залогах. У цей час вирішувалася подальша доля з’єднання. Отаман Натієв продовжував переконувати український Генеральний штаб у доцільності сформування з його війська дивізії, завдання якої полягало б у боротьбі зі збройними виступами проти Української Держави. Він дотримувався точки зору, висловленої в заяві від 8 квітня, що «з німцями тільки тоді можливо вести працю, коли вони зустрінуть рівного або вищого начальника». Але на противагу цьому начальник оперативного відділу Головного управління Генштабу полковник Є. Мішковський домагався найскоріше «затвердити і надати отаману Натієву штати частин, котрі входять в бригаду, і підтвердити, що він повинен держатись цих штатів; надіслати в бригаду комісію для перевірки звітності». Мішковський також вказував на незадовільний політичний клімат у бригаді, протистояння, «яке доходило до багнетів», між «дорошенківцями» і «богдановцями» – особовим складом двох самочинно сформованих П. Болбочаном полків. Начальник оперативного відділу зазначав: «Німців важко обдурити тим, що начальника залоги в 3 000 осіб назвати отаманом дивізії, формування таких частин в 300–400 осіб, які формує отаман Натієв, веде до того, що у нас всі отамани одержують підвищену платню і Держава має тільки лишні витрати».

Крім того, Генштаб мав відомості про те, що особовий склад бригади неоднозначно сприйняв зміну форми державного правління в Україні. 9 травня офіцери оперативного відділу розмовляли з представниками Гайдамацького куреня із Слов’янської залоги бригади і з’ясували, що «у зв’язку з переворотом багато козаків і старшин хочуть розбігтися по домівках». Незадоволені посилались на те, що «вони йшли на захист Української Народної Республіки від більшовиків, які тепер вигнані за межі України». Крім того, вони обурювались відсутністю твердої української влади в Донбасі і жорстоким ставленням німців до голодних робітників.

10 травня з Мелітопольської залоги до Головного управління Генерального штабу прибув полковник Миськевич. Він доповів, що в бригаді діє «таємна Рада Запорізького корпусу», яка надіслала отаману Натієву ультимативного листа з вимогами виконувати її постанови, зокрема «йти до Харківщини, де поповнити корпус і тоді піти війною на Гетьмана і німців». Серед козаків, яких насамперед хвилює питання національне і земельне, існують настрої, «щоб вирізати всіх старшин і розійтись». А деякі старшини самі «не зовсім погоджуються з курсом уряду», оскільки «кабінет складається із москалів». У бригаді ведеться антигетьманська агітація. Особовий склад стурбований невизначеністю штатного розкладу і спостерігає за «відношеннями між губерніальним комендантом і отаманом Натієвим як користуючимся правами командира окремого корпусу».

На підставі цих відомостей Генеральним штабом було винесено вердикт: «Стати на погляд, що всі спроби організації є не дійсною озброєною військовою силою, а тільки озброєною імпровізацією, котра не годиться для виконання важливих завдань, а тільки вносить розруху і хвилювання, а тому бригаду отамана Натієва при першому підходящому випадку розформувати». Але опальний отаман проігнорував такі висновки Генштабу і самочинно почав розгортатися в «Перший Запорізький корпус», призначивши 1 травня підполковника П. Болбочана командиром Запорізької дивізії 71.

Це стало можливим завдяки особистій підтримці гетьмана.

П. Скоропадський згадував: «Коли прийшли німці і більшовики остаточно зникли, в бригаді почались, як це завжди буває з такими частинами, зібраними «с бору да с сосенки», що стоять без бойової справи, сварки і розлад. Я часто отримував попередження, що у Натієва коїться щось неладне, що там готується заколот і повстання проти мене, але під час розслідування у них завжди все обмежувалося порівняно несерйозними вчинками. Німці мені пропонували розформувати ці частини через їхню неблагонадійність, я ж цього не хотів, по-перше, тому, що це єдині частини, які в мене існували, вони вже у справі довели свою придатність; по-друге, чому – я не знаю, але факт, що у Натієва була величезна кількість всякого майна і зброї, які, у випадку розформування цих частин, могли б конфіскуватися німцями. Через це я вирішив намагатися очистити цю бригаду від елементів злочинних» 72.

Гетьману все ж таки вдалося переконати генерала Гренера у доцільності збереження натієвського війська і за його особистим наказом Мелітопольську залогу бригади було перекинуто з району Мелітополь–Сокологорна на Харківщину, до Ізюмського повіту. Слов’янська залога залишилася на місці, в районі станцій Колпаково–Микитівка. 4 червня з Олександрівська вийшов останній ешелон з майном бригади. Цього ж дня її особовий склад отримав кошти за старими штатами «Запорізької осібної армії УНР» 73. Відтепер її завдання полягало у знищенні збройних загонів комуністичного ґатунку, що намагалися перетинати українсько-радянський кордон. Для цього натієвців планувалося розташувати у два ешелони: на рубежах Слов’янськ–Бахмут і Павловськ–Богучар–Валуйки. У їхнього командира залишилися права командира неокремого корпусу 74.

За наказом гетьмана Генеральний штаб намагався поліпшити політичний клімат у з’єднанні. Багатьох старшин було змінено на більш надійних. Гетьман навіть усунув від посади отамана З. Натієва і призначив командиром генерал-майора М. Бочковсь­кого, якого добре знав по спільній службі під командуванням генерала А. Денікіна 75. Колишнє натієвське військо отримало назву Окремої Запорізької дивізії. До її складу входили три Запорізькі піхотні, Гайдамацький, кінний ім. Гордієнка, гарматний та інженерний полки, автопанцирний і кінногарматний дивізіони, авіаційна ескадрилья. Ця грізна військова сила знаходилась в оперативній підлеглості вищого німецького командування в Україні і повинна була брати участь у придушенні антивладних виступів, тобто охороняти Українську Державу. Гетьманський уряд мав право її використання за узгодженням з союзниками. Піхотні та кавалерійські частини і підрозділи дивізії, кількість автопанцерної техніки приводилися у відповідність до «Тимчасових штатів охоронних частин», затверджених гетьманом 21 – 24 червня 1918 р.

Так, Запорізькі полки формувалися за штатом «2-курінного охоронного пішого полку», які передбачали 1 561 вояка. З них на посадах старшин – 33, військових лікарів – 4, урядовців – 3, юнкерів – 43, кадетів – 24, «вольноопределяющихся» – 59, «охотников» – 7, муштрових козаків – 1328, обслуги – 60. Автопанцерний дивізіон – за штатами «Окремого українського панцерного потягу із майстернею при ньому», який обслуговували 105 вояків і 48 майстрів, і «Автопанцерної батареї (2-чотового складу). В батареї нараховувалося 6 бойових панцерних, 4 легкові і 6 вантажних автомобілів, 4 мотоцикли (два з них з коляскою). Серед її особового складу було 11 старшин, 3 військові урядовці, 44 муштрові козаки, 16 шоферів, 10 їхніх помічників і 4 мотоциклісти. Штати кінних полків 4-сотенного складу гетьман затвердив 20 серпня. До кожного з них входило 38 старшин, 7 військових урядовців, 784 муштрові і 151 немуштровий козак. Склад артилерійських та інженерних підрозділів дивізії остаточно визначився у вересні, коли були затверджені загальні штати військових частин української армії на мирний час. При необхідності вони мали вести бойові дії як звичайні військові формування належного рівня 76.

Особливе завдання покладалося на окремий авіаційний загін, який був у розпорядженні командира дивізії. Ця частина виконувала не лише винищувальні, а й розвідувальні функції. Літаки загону вистежували місце розташування незаконного озброєного формування і доводили про це в штаб дивізії. За узгодженням із місцевим начальником союзної військової залоги приймалося рішення про його знищення. 20 серпня 1918 р. були затверджені «Тимчасові посилені штати 1-го Українського авіаційного загону, сформованого для боротьби з більшовиками при Окремій Запорізькій дивізії Української Держави».

Ними передбачалися службові посади відповідно до військових звань наземних підрозділів з державним грошовим утриманням за місяць: командир загону, військовий літун – командир полку (700 крб.); його помічник, військовий літун або літун-дозорець – курінний (600 крб.); п’ять літунів – сотників (500 крб.); п’ять дозорців – сотників (500 крб.); кулеметник – козак (250 крб.); бунчужний – підстаршина (300 крб.); 10 вартових і посланців – козаки (150 крб.). Обслуговували технічні і господарські потреби загону завідуючий господарством – військовий урядовець VI класу (450 крб.), діловод – військовий урядовець VI класу або козак (375 крб.), механік (500 крб.), сім старших мотористів (300 крб.), технічний і господарчий коптенармуси (300 крб.); фотограф (300 крб.), аеролог (300 крб.), старший шофер загону (350 крб.), 11 старших (300 крб.) і 12 молодших шоферів (250 крб.), електротехнік, токар, слюсар, столяр, коваль, швець і кравець (всі – 300 крб.), два телефоністи, три писарі (250 крб.), фельдшер (450 крб.).Технічне спорядження і озброєння загону складалося із п’яти розвідувальних і двох винищувальних літаків з трьома запасними моторами до них, трьох легкових і п’яти вантажних автомобілів, чотирьох «авіаційних похідних майстерень на самоходах», двох мотоциклів, двох велосипедів, семи «торб зі слюсарним інструментом», фотолабораторії, п’яти авіаційних і одного штативного фотоапаратів, аеронавігаційної станції, трьох кулеметів, 30 гвинтівок, 55 револьверів, телефонного комутатора і шести польових телефонів, похідної кухні, діжок для мастила і пального. Передбачалося 12 комплектів спеціального обмундирування для льотного складу і три авіаційні намети. На технічні потреби загону додатково виділялися кошти з розрахунку 100 крб. на один літак і 50 крб. на один автомобіль.

Разом з тим авіазагін відчував певні труднощі в матеріальному постачанні. 3 вересня його командир військовий літун сотник Єгоров подав рапорт начальнику штабу дивізії, в якому доповів про невиконання «резолюції Інспектора Повітряної Фльоти» і незабезпеченість загону згідно з затвердженими штатами. В рапорті також вказувалось на неможливість забезпечення державного ремонту техніки, оскільки «на Україні нема і до цього часу не було жодної казенної спеціальної установи по ремонту літаків, до цього часу ремонти здійснювали приватні майстерні Київського політехнічного інституту на кошти із авансу дивізії» 77.

Звичайно, що технічні негаразди суттєво впливали на боєздатність дивізії, але й без того вона не стала опорою гетьманської влади. Нові старшини не змогли змінити антинімецьких і антигетьманських настроїв, що продовжували превалювати серед більшості особового складу дивізії. Тому німецьке командування і гетьманський уряд довго вагалися, чи застосовувати її за призначенням. 4 серпня з’єднання було сконцентровано в районі Сватова, перший ешелон зняли з позиції і відвели на 10 верст у тил для реорганізації. 14 вересня 1918 р. начальник оперативного відділу українського Генштабу полковник Є. Мішковський доповів військовому міністру, що «реорганізація дивізії закінчена і по існуючим повідомленням 1-й і 2-й Запорізькі полки, гарматні частини надійні, а 3-й Запорізький, 4-й Гайдамацький і кінно-козачий полки під сумнівом». Знову було порушено питання, «чи можна їх залишати, чи треба їх розформувати».

Генерал М. Бочковський неодноразово звертався до німецького командування за допомогою в налагоджені порядку в частинах. За жовтневим звітом оперативного відділу Генштабу «цілі батальйони німців були примушені нести службу кругом дивізії» 78. Але за відсутністю іншої сили у другій половині вересня частини дивізії висунулися на позиції бойового чергування. Збройні напади на українську територію з боку Радянської Росії, в наслідок так званої «військової роботи» ЦК КП(б)У, яку планували і організовували його члени, ставали все зухвалішими. Так, виступаючи на пленумі, що відбувся 8–9 вересня в м.Орлі, Л. Пьятаков заявив, що на Україні «селянство увесь час чекало і чекає на більшовиків, воно буквально жадає їх приходу, воно настроєне вкрай революційно». У зв’язку з цим А. Бубнов зазначив, що необхідно створювати правильно організовані військові частини, які «ударними кулаками мають проникати в Україну з «нейтральної зони», обростаючи там сирим повстанським матеріалом» 79.

Загалом Запорізька дивізія виконувала поставлені перед нею оперативні завдання.

В газеті «Армія» за 1 листопада 1918 р. знаходимо замітку під назвою «Подяка Пана Гетьмана 2-му Запорізькому полку», в якій вказано, що «в наказі військового міністра по військовому відомству зазначено бойову відвагу 2-го пішого Запорізького полку, котрий два місяці вдень і вночі займає бойові позиції в районі Стародуба, боронячи кордони України від злочинних і повстанських ватаг, озброєних гарматами і самострілами. 8-10 жовтня його вояки біля с.Кам’янської пробились у напряму на Колпинці й розбили ворога. За вірну службу військовий старшина Болбочан підвищений в ранзі до полковника, нагороджені ті, що відзначились». В цьому ж номері газети надрукована телеграма військового кореспондента до редакції від 8 листопада: «У Клименкова, в нейтральной зоне, 80 км. сев. от Старобельска, украинская дивизия отбросила большевиков».

Разом з тим антибільшовицька спрямованість дивізії не забезпечила надійної охорони гетьманській влади. Під час повстання Директорії більшість особового складу цього з’єднання перейшло на її сторону.

Для охорони безпеки Української Держави призначалося ще одне окреме військове з’єднання, яке увійшло в історію під назвою «Сірожупанна дивізія». Таку назву воно отримало через специфічну австрійського шиття сіру уніформу вояків. Після досягнення Брестських домовленостей за угодою між урядом УНР і Австро-Угорщини в австрійському таборі українських бранців Фрайштадт було сформовано полк, який у травні 1918 р. у Володимирі-Волинському розгорнувся в 1-шу Козацько-стрілецьку дивізію. Її очолив колишній начальник Одеського піхотного училища, а потім українізованої 78-ї дивізії Румунського фронту генерал-лейтенант Ф. Василіїв-Чечель, який восени 1917 р. потрапив до австрійського полону 80. Це військове з’єднання було повністю споряджене і озброєне на кошти Австро-Угорщини. 1 серпня цісарський міністр закордонних справ граф Буріан отримав від свого представника у Східній армії Австро-Угорщини повідомлення, що формування дивізії закінчене і уповноваженим на передачу дивізії Українській Державі призначений генерал-майор граф Шпаночи, якому належало укласти відповідну угоду з українською стороною. 13 серпня 1918 р. її було підписано. Угода передбачала, що дивізія розглядається Центральними державами як регулярне з’єднання, що знаходиться в розпорядженні українського уряду, але повинне «в першу чергу використовуватися спільно з союзними військами для встановлення і підтримки порядку і безпеки в Україні і тільки, в другу чергу, проти зовнішнього ворога держави». Доки війська Центральних держав знаходяться на території України, український уряд передавав дивізію в підпорядкування відповідного командувача союзних військ, спочатку німецьких. Українське Військове міністерство зберігало лише право здійснювати нагляд за дивізією. Разом з тим із дня прибуття в Україну всі частини дивізії переходили на повне забезпечення українського уряду, а її особовий склад підлягав українській військовій юрисдикції. Всі витрати, пов’язані з формуванням цього з’єднання з першого дня, повністю поверталися українським урядом Австро-Угорщині за цінами, встановленими змішаною комісією. 24 вересня австрійці попрохали уряд Ф. Лизо­губа розрахуватися з ними продовольством. Встановлювалася максимальна чисельність дивізії – 600 старшин і 15 тис. козаків. Датою передачі дивізії Україні визначалося 17 серпня. Крім того, в угоді зазначалося, що коли «дивізія або її частини виявлять в Україні недисциплінованість, непідкорення або ворожість до Центральних держав, то вона буде за вимогою однієї з країн чи обох Центральних держав того ж часу роззброєна і розпущена українським урядом» 81.

Таким чином, гетьман практично не мав ніякого впливу на цю дивізію і не міг розраховувати на неї як на з’єднання, здатне охороняти безпеку Української Держави.

У своїх спогадах він записав: «Я з досвіду знав, що з військовополонених нічого не вийде. Німці навесні теж привели дивізію «Синєжупанників». Всі з цією дивізією носилися, вважали її вишколеною, а потім її довелося терміново розформувати. Це були люди, яким зовсім не хотілося битися проти більшовиків. Я вважаю, що теж саме сталося і з дивізією, сформованої австрійцями («Сірожупанниками»). Крім того, я зовсім не був впевнений, що вона виховувалася у бажаному мені дусі. В липні я бачив один зведений полк. Люди були, як я і очікував, непридатні» 82.

Але відмовитися від послуг дивізії гетьманський уряд не міг. Кошти на її формування були витрачені, і все рівно їх необхідно повертати Австро-Угорщині. 17 липня начальник Генерального штабу полковник О. Сливінський порушив питання про використання дивізії для боротьби з більшовицькими загонами на Чернігівщині, для чого звернувся до союзників:

«Прохаю не відмовити сповістити мене, чи не мається з боку Вищого Австро-Угорського Командування перепон для найшвидшого переїзду цієї дивізії по слідуючому рахунку: одну бригаду з частиною артилерії, загальною кількістю 3 500 осіб., 200 коней, 16 кулеметів, 6 гармат – через Ковель, Сарни, Лунінець, Гомель в район Новозибківа, а останню частину дивізії, кількістю 4 000 осіб., 450 коней, 16 кулеметів і 6 гармат – через Ковель, Сарни, Коростень, Київ, Конотоп в район Кролевця».

8 серпня на це звернення було отримано негативну відповідь 83. До завершення всіх урядових формальностей австро-угорці залишалися повними господарями дивізії. Остаточна передача з’єднання Україні скінчилася лише 27 серпня 1918 р. А в листопаді його особовий склад, як і запорожці, у своїй більшості виступив проти гетьмана.

Не було знайдено також порозуміння між гетьманом і Українськими Січовими Стрільцями, що з 1917 р. діяли як одна з національних частин австро-угорської армії. Їхній легіон у складі окремої військової групи під командуванням ерцгерцога Вільгельма Габсбурга після квітневого 1918 р. походу на південь України протягом травня – початку червня розміщувався в Олександрівську. Як виявилось, під час спілкування з особовим складом натієвців, значна частина яких не сприйняла гетьманського перевороту, на січовиків вплинули соціалістичні настрої запорізького війська. Серед них навіть виникла ідея змінити гетьмана України.

Про це П. Скоропадський згадував: «До мене почали надходити доповіді наших агентів, що в Олександрівську австрійським полком, який складається з українців, командує ерцгерцог Вільгельм. Він за допомогою навколишніх осіб, більш за все якогось полковника (ймовірно П. Болобочана – О.Т.), веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом. Австрійський ерцгерцог Вільгельм видавав себе за щирого українця, називав себе Василько, говорив лише по-українськи, носив вишиванку. Його емісари роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони встановили зв’язки, в дивізії Натієва без відома останнього складалося зовсім конкурентне ядро прихильників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації і у великих містах» 84.

Використовуючи німецько-австрійські суперечності, Скоропадський домігся того, що легіон було відокремлено від запоріжців і надіслано до Єлісаветграда, де його мали залучати до каральних експедицій проти бешкетників і заколотників у складі угорської дивізії генерала Маренці. Проте особовий склад легіону не завжди справно виконував поставлені завдання, а інколи й ставав на сторону повсталих селян. Так сталося, коли 3-я сотня чотаря Г. Голинського мусила вдатися до екзекуції в с.Добровеличковка. Замість каральних заходів вояки почали співати українських пісень і танцювати на сільському майдані з місцевими дівчатами. 2-а сотня легіону під командуванням сотника О. Микитки обеззброїла в окрузі поміщиків. Герцогу Вільгельму вдалося відстояти своїх підлеглих перед цісарським судом, який порушив слідство проти них за скаргою генерала Маренці 85. Але загалом командування австро-угорської Східної армії було невдоволено нерішучістю Стрільців у каральних експедиціях проти українського населення і в жовтні 1918 р. легіон було надіслано до Буковини з новим розташуванням у Чернівцях 86.

Національна гвардія. Київський полк Січових Стрільців, який склав зброю 30 квітня 1918 р., згодом почав відроджуватися. В серпні стрілецька Рада надіслала до гетьмана делегацію, в яку увійшли Є. Коновалець, А. Мельник і В. Кучабський. На прохання делегатів та у відповідь на їхню обіцянку служити Українській Державі гетьман 23 серпня видав наказ про відновлення Окремого загону Січових Стрільців з місцем постою в Білій Церкві. Є. Коновалець і А. Мельник були призначені полковниками. Ця частина мала стати гвардійською і виконувати спеціальні завдання гетьманського уряду, для чого терміново забезпечувалася найкращою зброєю і спорядженням. Наприкінці жовтня у складі загону було 59 старшин і 1 187 стрільців 87. Але розпропаговані Директорією Стрільці віроломно порушили обіцянки і, навпаки, в листопаді 1918 р. стали ядром збройної антигетьманської опозиції.

До національних військових частин, що існували в Україні до квітневого перевороту, за гетьманату додалася Сердюцька дивізія. Це з’єднання розглядалося гетьманом як власна гвардія, в основу формування якої покладався, передусім, не національний, а соціальний принцип. Тому певні надії на її комплектування П. Скоро­падський пов’язував із заможними верствами населення. Він розраховував, «що це єдиний засіб убезпечити себе від більшовизму» 88.

Спочатку функціональне призначення сердюків мало відповідати колишнім російським «лейб-гвардійцям Його Імператорської Величності». В кавалерійських гвардійських частинах служив раніше П. Скоропадський. Саме за їх зразком планувалося сформувати гвардію Української Держави на засіданні міжурядової комісії 8 – 9 травня 1918 р. 89. Протягом травня – червня функції добровільних сердюцьких підрозділів не виходили за межі російської лейб-гвардії і полягали в основному у вартовій службі в гетьманському палаці і Генеральному штабі. Але малочисельна гвардія не відповідала військовій стратегії гетьмана і йому вдалося переконати німецьке командування у доцільності її збільшення до чисельності дивізії.

Вже 18 червня 1918 р. гетьман видав наказ про достроковий призов, в якому встановив термін служби в її частинах: у піхотних і артилерійських (крім кінної артилерії) – два роки, в інших – три роки. Було звернуто увагу на те, щоб набір робили «з таких родин, відсутність в яких одного робітника в жнива не відзначиться на їх добробуті» 90. Згодом призов до Сердюцької дивізії набув законних підстав.

Військова повинність за законом від 24 липня 1918 р. оголошувалась загальною, а громадяни Української Держави мусили її «обов’язково виконувати в свій час». Комплектування дивізії починалося з 31 липня у м. Києві. Загальна її чисельність мала становити 5 000 вояків. Призов новобранців проводився на підставі особливої інструкції, затвердженої 30 червня Міністерствами військових і внутрішніх справ. Головна увага приділялася соціальному походженню призовників. Зазначалося, що «козаки для укомплектування Сердюцької Гетьманської дивізії вибираються при близькій співучасті і контролю повітових організацій хліборобів, виключно із сімейств землевласників-хліборобів, маючих більшу кількість землі». Списки обраних затверджувались губернськими організаціями Спілки хліборобів. У першу чергу підлягали обранню до призову молоді люди віком від 18 до 25 років. Норма набору від повіту становила 125 осіб, кожний з яких повинен був мати персональне посвідчення від відповідальної організації хліборобів. Перевага віддавалася добровольцям. Якщо таких не вистачало, решта обиралася шляхом жеребкування. О 8 годині 6 липня новобранці мали з’явитися до своєї повітової управи для перевірки і медичного огляду. Про кількість молоді, прийнятої на службу, повітові комісії мусили негайно доповісти за телефоном до Головної управи військової повинності 91.

Незважаючи на організовану роботу, призов до дивізії здійснювався з великими перешкодами.

У відомостях мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу за 27 липня відзначалося, що в Київській і Волинській губерніях «бажаючих служити в Сердюцькій дивізії дуже мало. В повітах: Звенигородському, Таращанському (Київської губ.) союзи хліборобів зовсім не організовані. Бувши солдати пропагують, що не для того вони покинули фронт, щоб знову поступати до війська. В прикордонних повітах на Волині мешканці майже цілком більшовицьких переконань. Прокид національного обов’язку громадянина, повинного захищати рідний край від ворогів, відсутній, на військову службу дивляться взагалі незичливо». Не представили призовників деякі повіти Чернігівської губернії, оскільки були захоплені більшовицькими загонами. Лише Полтавська губернія 3 липня направила до Києва 80 новобранців-сердюків 92.

Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах країни. Справа ускладнювалася й тим, що серед відібраних кандидатів було багато непридатних до служби у гвардії.

16 вересня начальник Головного штабу сповіщав МВС, що через це «у дивізії зробився вельми значний некомплект». Щоб довести чисельність сердюків до запланованої, військовий міністр призначив на 30 вересня призов другої черги новобранців 93.

Не кращим було становище з комплектуванням дивізії надстроковцями. Їхні посади планувалося поповнювати спочатку військовослужбовцями колишньої армії Російської імперії, а вже потім усіма тими військовослужбовцями, які закінчили навчальні команди у військових частинах дивізії.

10 вересня командир дивізії генеральний хорунжий В. Клименко доповів рапортом 1-му товаришу військового міністра, що «частина з прибулих на поновлення дивізії старослужачих, бувших козаків Російської армії, відправлена за повною невідповідністю їх, виказавши себе поганим елементом; частина – добровільно пішла за власним бажанням» 94.

Офіцерські посади в дивізії комплектувалися на загальних умовах служби в українській армії. Перевагу віддавали особам, які мали офіцерський орден «Святого Георгія» або були нагороджені Георгієвською зброєю. Переведення до дивізії для поповнення некомплекту допускалося тільки для офіцерів, які прослужили у муштрових частинах п’ять і більше років. Менш досвідчені офіцери із числа тих, хто мав бойові відзнаки, переводилися до дивізії за особистою згодою гетьмана 95. Незважаючи на високі вимоги до комплектування дивізії офіцерським складом, становище із заміщенням посад цією категорією військовослужбовців було значно кращим. Відсутність жорсткого національного цензу дозволила потрапити на службу до дивізії бойовим офіцерам російської армії. Разом з тим з архівних документів відомо, що, незважаючи на суворі накази, довести чисельність дивізії до встановленої і повністю заповнити передбачені штатні посади не вдалося.

Згідно зі штатним розкладом з’єднання, затвердженого гетьманом 27 червня 1918 р., Окрема Сердюцька дивізія складалася: управління – 16 старшин, дев’ять військових урядовців, 62 муштрові і 89 немуштрових козаки; 2-курінний Сердюцький піший полк (32 рядного складу) – 70 старшин, п’ять урядовців, священик, 967 муштрових і 362 немуштрові козаки; 3-сотенний Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк – 32 старшини, чотири урядовці, священик, 608 муштрових і 169 немуштрових козаків; 3-батарейний легкий Сердюцький гарматний полк – 28 старшин, три урядовці, 603 муштрові і 144 немуштрові козаки; окрема інженерна сотня – 17 старшин, два урядовці, 228 муштрових і 89 немуштрових козаків 96. Загалом особовий склад дивізії за цими штатами нараховував не 5 000, як вимагав закон від 24 липня 1918 р., а 3 509 осіб. Але й цієї кількості Сердюцька дивізія не досягла. Людей хронічно не вистачало навіть для добового чергування. 11 травня командир Сердюцької кінної сотні доповів 1-му отаману-квартирмейстеру Генштабу, що не має можливості збільшити черговий наряд, який складався на той час з 56 чоловік. З них: у гетьманському палаці – 21 особа. вартових, 4 кінні і 4 піші ординарці; біля грошової скрині у Військовому міністерстві – 4 козаки; на обслуговуванні гаража – 4 козаки, 1 піший і 2 кінні ординарці; у Генеральному штабі – 5 піших і 2 кінні ординарці; внутрішній наряд складався з 4 днювальних по конюшні, 4 днювальних по казармі і чергового по дивізіону. Крім того, мали місце випадкові наряди – у Полтаву за бензином, в Одесу за зброєю і т. ін. При кількості особового складу сотні 114 муштрових козаків людей не вистачало на три повні зміни. Через те 2, 10, 11 травня сталися випадки втрати свідомості на постах у гетьманському палаці. 16 травня старший лікар Сердюцького дивізіону доповів командиру про збільшення з кожним днем хворих, яке спричинене «сильним перевтомленням, пов’язаним з виконанням тієї важкої служби, котру несуть козаки на варті» 97.

Порушення військових статутів, інструкцій вартової служби негативно впливали на стан дисципліни серед сердюків. Серед особового складу дуже поширеним було дезертирство. Протягом травня – червня 1918 р. щотижня з Сердюцької кінної сотні дезертирувало кілька козаків, які забирали з собою казенне обмундирування. А Ілько Відринський і Кузьма Барабані втекли з шаблями. Іншою причиною дезертирства серед сердюків було вороже ставлення селянства до родини призовників. 28 жовтня новомосковський військовий комендант доповідав начальнику залоги у Харків, що виявляється негативне відношення до призову навіть серед «землевласників, котрі мешкають під постійними погрозами решти селянства – забивати, палити». Серед населення розповсюджувалися чутки про вивіз новобранців до Німеччини для надсилання на фронт. У цей час ретельність відбору сердюків до дивізії була значно знижена.

31 жовтня маріупольський повітовий староста був змушений констатувати, що «через відсутність у спілки хліборобів кандидатів для поповнення недобору дивізії, довелося розпочати складання переліку всіх молодих людей в повіті, які задовольняють умовам прийому до Сердюцької дивізії, по скінченню складання якого буде зроблене їх засвідчення і відправка» 98.

Таким чином до лав дивізії стала потрапляти звичайна молодь і надати з’єднанню елітного характеру гетьману не вдалося.

З початком обов’язкового призову до Сердюцької дивізії її особовий склад стали використовувати для охорони всіх столичних урядових установ і супроводжування дипломатичних місій.

8 липня до голови російської мирової делегації, що працювала в цей час у Києві, звернувся 1-й генерал-квартирмейстер українського Генштабу генеральний хорунжий Л. Дроздовський з проханням з’ясувати питання проїзду через кордон сердюцької варти з 10 осіб. Щочетверга із Києва через Конотоп і Ворожбу до Великоросії відправлявся дипломатичний потяг цієї делегації, який охороняла варта Сердюцького дивізіону. Але на російському кордоні її примусили покинути потяг, оскільки на проїзд не було дозволу більшовицького уряду і німецької військової влади. Для уникнення подібних непорозумінь потрібно було відновлення розпорядження «російським комендантам не чинити перешкод цій варті, а видати посвідчення на ім’я Начальника варти про право супроводження потяга» 99.

Сердюків, на відміну від запорожців, німецьке командування почало залучати до придушення антивладних виступів.

За доповіддю київського губернського старости до ДДВ від 28 серпня «сердюками і німцями був обшуканий Володарський ліс і його околиці. Особливим загоном в с.Березні взята контрибуція 130 тис. крб. за вбитих вартових, і заарештовано 20 осіб. в Березні і 29 осіб. в Пархомовці» 100.

Поширення функцій Сердюцької дивізії викликало необхідність її відповідного озброєння і спорядження. Стосовно інших військових частин Української Держави забезпечення цього з’єднання здійснювалося набагато краще. Дивізія підлягала першочерговому озброєнню і матеріально-технічному спорядженню за рахунок всіх існуючих на той час в Україні резервів.

На озброєнні її особового складу було 1 473 гвинтівки, 1 104 револьвери, 432 шаблі, 1 312 бебутів, 144 піки, 12 кулеметів, 12 гармат. За розпорядженням інспектора технічних військ до дивізії передавалися два легкові і вантажний автомобілі, 11 мотоциклів. Для пересування особового складу, зброї та майна дивізії передбачалося 246 возів і 1 641 кінь. Штатним посадам особового складу дивізії відповідали підвищені військові звання і платня. Так, командир дивізії –генеральний значковий – мав щорічно отримувати 13 800 крб., командири всіх полків – полковники або генеральні хорунжі – 9 600 крб., командир окремої інженерної сотні – військовий старшина – 7 200 крб., козаки-надстроковці – 1 320-1 560 крб., а призовні – 1 080 крб. 101. Козаки і старшини забезпечувалися безкоштовною єдиною формою одягу, яку шили інтендантські майстерні. Сердюки носили кашкети та сорочки захисного кольору і сіро-сині штани. Авансування коштів на потреби дивізії здійснювалося першочергово. Так, для Сердюцького кінного дивізіону на рік було виділено 651 080 крб. З них грошове утримання старшин складало 82 800 крб., козаків – 397 480 крб. Їхнє харчування коштувало 115 тис. крб., тютюнове задоволення – 300 тис. крб., мильне – 1 200 крб. На господарчі потреби визначалося 5 000 крб., 600 крб. – на канцелярські товари, 600 крб. – на просвіту і літературу, 45 тис. крб. – на утримання кінського складу 102.

Забезпечення новобранців знаходилося під особистим наглядом Генерального штабу.

Його начальник у вересні 1918 р. призначив службове розслідування з приводу порушень, що відбувалися під час призову до дивізії. За результатами розслідування, яке проводив генеральний хорунжий Д. При­ходькін, 15 жовтня розпочалася інспекція місцевих призовних пунктів 103.

У цей час до формування Сердюцької дивізії знову була прикута увага уряду. На засіданні Ради міністрів І. Кістяківський запропонував вирішення питання про утворення національної гвардії в Україні зосередити в Міністерстві внутрішніх справ, але зустрів опір військового міністра О. Рогози, який вважав, що це лише його прерогатива. В результаті прийняття остаточного рішення з цього приводу було відкладено 104.

Військовому міністерству загалом вдалося добитися лише зовнішнього лоску сердюків. 6 листопада 1918 р. делегація від спілки хліборобів Козелецького повіту Чернігівщини відвідала сердюцькі полки. Делегати були задоволені підготовкою вояків і їхнім зовнішнім виглядом, про що на урочистому обіді висловили подяку генеральному бунчужному Рогозі. Хлібороби були дуже здивовані тим, що так швидко сформувалася «добре вимуштрувана дивізія, в якій стосунки між козаками та офіцерами були найкращими» 105. Але ж це уявлення виявилося обманливим.

Загалом боєздатність Сердюцької дивізії була невисокою. Надії гетьмана на свою гвардію на виправдалися. 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою Січові Стрільці (до 640 багнетів) завдали нищівної поразки гетьманським військам (600 багнетів російських офіцерів, 1 000 багнетів і 200 шабель сердюків). Після цього сердюки почали переходити на сторону Директорії. Першим зрадив гетьмана Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна 106.

Отже, правильна зі стратегічної точки зору гетьманська політика щодо застосування в охоронній системі держави військових частин з особливими функціями в стадії її реалізації виявилася невдалою. Вірних йому внутрішніх військ і національної гвардії в Українській Державі утворено не було. Абсолютна більшість особового складу частин, на які покладалися завдання, притаманні таким підрозділам, не підтримала гетьманат, а використала свій найкращий матеріально-технічний потенціал для його повалення.

§4. Воєнізована адміністрація
та служба безпеки глави держави

Центральна гетьманська адміністрація в державній охоронній системі посідала вагоме місце. Збудована на військових засадах, вона мала контролюючі повноваження щодо всіх «силових відомств» Української Держави, безпосередньо інформувала гетьмана з питань національної безпеки і визначала загальні пріоритети охоронної діяльності.

Вже на третій день після квітневого перевороту новий уряд ухвалив положення «Про Головну квартиру гетьмана», яка мала складатися «з Чинів, які знаходилися при гетьмані для доручень, Власної Канцелярії і Штабу гетьмана». На утримання всіх інституцій Головної квартири визначалася державним бюджетом сума 4 352 940 крб. Начальник Штабу одночасно був і начальником Головної квартири гетьмана, тобто головою гетьманської адміністрації.

Серед осіб для доручень вказувалися три категорії: «Бунчукові Товариші при Гетьмані та їхні Урядовці для доручень; Генеральні Старшини; Гетьманські Осавули (старший і молодший) і Особистий Гетьманський Секретар». Бунчукові товариші призначалися за особистим розпорядженням гетьмана для виконання його доручень «по огляду губерній у всіх відношеннях Державного Управління; по стягненню податкових недоїмок в разі надлишнього їх де-небудь накопичення; по ревізії як відомств, так і окремих управлінь, установ і діяльності службових осіб». Обсяг їхніх повноважень і територіальне коло діяльності визначалися особистими інструкціями гетьмана, тобто бунчукові товариші були спеціальними уповноваженими гетьмана і могли за його вказівками перевіряти будь-який державний орган і цивільну установу. Вони користувалися правами товариша міністра, підлягали безпосередньо лише гетьману, мали в своєму підпорядкуванні урядовця для особистих доручень з правами директора департаменту і канцеляриста з правами столоначальника. При необхідності бунчуковим товаришам призначалася канцелярія, до якої залучалися особи з державного органу за їхнім власним вибором. Лише чисельність осіб, яких відряджали до канцелярії, мали узгоджувати з начальником гетьманського Штабу. Ці посади було заповнено 16 травня 1918 р., коли у «Державному вістнику» було надруковано гетьманський наказ про призначення своїми бунчуковими товаришами Миколи Стороженка і Юхима Котова-Коношенка.

Повноваження, подібні до повноважень бунчукових товаришів, мали й генеральні старшини для доручень при гетьмані, але їх коло було дещо звуженим. Вони теж підлягали безпосередньо гетьману і призначалися за його бажанням, але лише для інспектування військових частин і установ, про що сповіщалося в особистому наказі гетьмана по армії і флоту. Права генеральних старшин дорівнювали правам товаришів міністра, а службові обов’язки визначалися «особливими інструкціями Пана Гетьмана». Для допомоги під час інспекцій за їхнім вибором, але за узгодженням із начальником Штабу гетьмана відряджалися військовослужбовці. За результатами доручення генеральні старшини доповідали «Пану Гетьману в присутності Його Начальника Штабу».

Гетьманські осавули і особистий секретар виконували різні доручення гетьмана і несли при ньому чергування, порядок якого визначався наказом по Штабу гетьмана. Гетьманські осавули знаходилися в підлеглості одного з генеральних старшин і призначалися на посаду за вибором гетьмана наказом по армії і флоту. Старші осавули користувалися правами командира полку, молодші – командира окремого батальйону. Особистий секретар гетьмана виконував його доручення особистого характеру, «як-то: ведення нотаток, щоденників, складання і розсилання особистих запрошень, вітань, особистих листів Пана Гетьмана». Він підлягав безпосередньо гетьману і користувався правами начальника відділу департаменту. З 16 червня це вже була посада гетьманського генерального секретаря і на неї було призначено товариша міністра внутрішніх справ О. Вишневського з відповідним підвищенням повноважень 107.

Власна канцелярія гетьмана діяла у підпорядкуванні генерального писаря, який підлягав безпосередньо і «звітував у своїх справах одному Пану Гетьману», призначався його особистим наказом по армії і флоту. Він користувався правами командира неокремої бригади і мав звання генерального значкового або хорунжого (16 800 крб. річних). В обов’язки писаря входило виконання особистого офіційного листування гетьмана і його особистих доручень: складання проектів рескриптів, офіційних листів і вітань, нарядів чергових при особі гетьмана; подання до державних нагород осіб безпосередньої гетьманської підлеглості; інформування преси про життя гетьмана. Генеральний писар мав всюди супроводжувати гетьмана: в мандрівках, на парадах, оглядах, виїздах і виходах. Його посада могла поєднуватися із посадою «Генерального Писаря Генеральної Ради Військ Козацьких». Лише він міг входити до гетьмана «для особистої доповіді у встановлені години і крім них». За весь час гетьманату П. Скоропадського цю посаду займав І. Полтавець-Остряниця.

Функціональне призначення власної гетьманської канцелярії і службові обов’язки її посадових осіб регламентувалися окремим положенням, в якому зазначалося, що вона «засновується для прийняття прохань і скарг, які можуть бути вирішені тільки волею Його Світлості, крім того, в канцелярії ведуться справи і листування Його Світлості і родини», а також складаються списки з адресами всіх урядових осіб.

Серед таких прохань і скарг визначалися скарги на тлумачення департаментів Сенату; на постанови вищих державних органів; на дії і розпорядження міністрів, головноуправляючих і губернських старостів у випадку, якщо вони не підлягали за законом компетенції Сенату згідно зі ст. 171-173 «Учреждения Министерств» (вид. 1892 р.) 108, а також прохання про «дарування милості, в особливих випадках, що не підлягають дії загальних законів, якщо цим не порушуються нічиї, захищені законом інтереси і громадянські права; про помилування і пом’якшення долі осіб, засуджених або відбуваючих покарання».

Розподіл справ між чинами канцелярії і порядок її діловодства встановлювали за спеціальною інструкцією генерального писаря. Його помічники (генеральні хорунжі або полковники – 13 200 крб. на рік) здійснювали листування канцелярії і відповідали за своєчасне виконання паперів. Старшини для доручень канцелярії (полковники або військові старшини – 10 800 крб.) несли чергування в гетьманському палаці і виконували окремі доручення генерального писаря. Діловод (8 400 крб.) допомагав у листуванні помічникам писаря і приймав пакети та телеграми. Завідуючий художньою частиною (8 400 крб.) готував проекти обмундирування оточення гетьмана і осіб з його Штабу, відповідав за оздоблення гетьманського палацу для свят і прийомів. Хронікер (8 400 крб.) після перегляду генерального писаря давав відомості про життя гетьмана для преси. Помічники генерального писаря і старшини для доручень мали права командирів батальйонів, інші зазначені посадові особи – начальників відділення міністерського департаменту.

Генеральному писарю також підлягав «у відношенні проходження служби» медик гетьмана, який вважався його особистим лікарем і призначався відповідним наказом по армії і флоту. Ці обов’язки виконував безперервно лікар Лукашевич. У медика був помічник, який виконував його доручення щодо лікування осіб гетьманської Головної квартири, завідував її амбулаторною приймальною палатою. Лікарям допомагав класний фельдшер. Медик мав права корпусного лікаря, а його помічник – старшого лікаря полку 109.

Коло справ, що знаходились у віданні Штабу гетьмана як основного структурного підрозділу його Головної квартири, було найбільш широким. До нього належали справи про призначення, звільнення зі служби, відпустки і відрядження всього особового складу Головної квартири; про допомогу від «Пана Гетьмана особам, які здійснили послуги Українській Державі»; встановлення зв’язку між частинами, підлеглими начальнику гетьманського штабу; усвідомлення гетьмана за даними преси про політичний і економічний настрій населення; збереження справ і документів історичного значення; забезпечення утримання та інших видів задоволення особам Головної квартири; загальний нагляд за безпекою резиденції і мандрівок гетьмана; влаштування гетьманських прийомів і зустрічей; «обслідування всіх сторін діяльності політичних партій, організацій і окремих осіб, які намагаються підірвати Гетьманську владу і встановлену форму Правління в Українській Державі, а також висвітлення різних політичних течій в суспільстві і народних масах».

У складі Штабу гетьмана передбачалися чини при особі начальника Штабу, гетьманська похідна канцелярія, управління гетьманського господаря, управління гетьманського коменданта і особливий відділ 110.

В положенні «Про Головну квартиру» зазначалося, що начальник Штабу гетьмана як керівник його адміністрації «у всіх своїх справах дає звіт тільки Пану Гетьману, всі розпорядження отримує від Пана Гетьмана і ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має». Він користувався правами головноуправляючого, а в окремих випадках – міністра і віддавав «всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні». В його обов’язки входило командування частинами Штабу, нагляд за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень всім державним органам, цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: «Пан Гетьман наказав».

Серед осіб для виконання доручень при начальнику Штабу гетьмана були: старшини з правами командирів неокремих бригад, які за його вказівкою повинні були нести чергування в гетьманському палаці під час засідання Ради Міністрів; осавули з правами командирів сотень, які під час свого чергування керували прийомом відвідувачів начальника Штабу і виконували окремі його доручення; і секретар з правами столоначальника, що виконував доручення начальника Штабу з цивільного управління і вів його особисте листування.

Гетьманську похідну канцелярію очолював начальник з правами помічника головноуправляючого, який був заступником начальника Штабу і членом Військової державної ради. До складу похідної канцелярії входили старшини для доручень її начальника, які займалися збором відомостей по армії і флоту України та інших держав, готували почесні караули, паради, церемонії, маневри, стройові огляди з присутністю гетьмана і супроводжували в цей час голову держави; топограф, який виконував військово-мапові роботи Штабу; загально-інспекторський, освідомчий і постачальний відділи, технічне відділення, канцелярія прохань на ім’я гетьмана, архів.

Начальнику загально-інспекторського відділу з правами командира неокремої бригади підлягали помічник з правами командира військової частини і начальники діловодств: секретного, особового складу, загального листування і журнального. До складу діловодств входили перекладачі, фотографи, журналісти з помічниками, експедитори з помічниками, писарі, друкарі і кур’єри, службові обов’язки яких визначалися окремими інструкціями начальника похідної канцелярії.

На освідомчий відділ покладалося інформування гетьмана про політичний і економічний настрій населення і складання за матеріалами української та закордонної преси тижневих звітів; підготовка статей для державних газет про життя гетьмана, а також окремих інформаційних спростувань, пояснень чи юридичних тлумачень; редагування гетьманських інтерв’ю і промов для преси.

Крім начальника з правами директора департаменту міністерства і його помічника, до освідомчого відділу входили ще чотири діловоди щодо українських і закордонних газет, цензор, завідуючий друкарнею, дві друкарки і кур’єр. Начальник відділу був зобов’язаний розподіляти друкований матеріал між діловодами для щоденного читання, особисто перевіряти окремі статті і заносити їх до інформаційного бюлетеня із зазначенням у спеціальному журналі, забезпечувати своєчасність надходження до відділу і правильність збереження друкованого матеріалу. Він також щодня інформував начальника гетьманської похідної канцелярії. Помічник начальника відділу повинен був особисто перечитувати підготовлені статті про життя гетьмана і давати дозвіл на їхнє друкування, збирати матеріал про особу гетьмана для преси, заміщати начальника відділу. Діловоди щодня мусили перечитувати інформаційний матеріал, визначати і передавати найцікавіші статті начальника відділу з інформуванням про них. Перший – з українських, російських і польських, другий – німецьких і австрійських, третій – французьких, американських і англійських, четвертий – єврейських газет та журналів. В обов’язки цензора входили перегляд і цензура друкованих стовпців, «спростування брехливих відомостей про Пана Гетьмана, що просочилися до друку». Обов’язки друкарки і кур’єра визначалися окремою інструкцією начальника освідомчого відділу похідної канцелярії.

Постачальний відділ вирішував справи платні особовому складу гетьманського Штабу, передчасної заготівлі для його потреб при пересуванні «провіанту, фуражу, матеріалів для обв’язування та обгортання пакунків і мішків, засобів обозно-речового задоволення», а також необхідної кількості автомобілів, пального і мастила для них. На посаду начальника постачального відділу обов’язково призначався офіцер, який закінчив Інтендантську академію або Український військовий політехнікум. Він мав права командира неокремої бригади. Йому підлягали помічник, старший і молодший старшини для доручень, бухгалтер, скарбник, два діловоди, рахівничий, два писарі, два друкарки, два вахтери. У віданні начальника постачального відділу знаходилися похідний магазин, обмундирувальна, взуттєва і обозна майстерні. Їхні завідуючі користувалися правами командирів військових частин.

Технічне відділення забезпечувало телеграфний і телефонний зв’язок, електричне освітлення, дзвінкову та електричну сигналізацію гетьманського палацу і підрозділів штабу. Начальник відділення безпосередньо підлягав начальнику гетьманської похідної канцелярії і користувався правами командира військової частини. В його віданні знаходилися телеграфна і телефонна станції, а також вся мережа зв’язку в районі гетьманської резиденції. До штату телеграфної станції входили юзисти, які несли добове чергування біля телеграфних апаратів, реєстрували і передавали депеші завідуючому станції; механік, який відповідав за робочий стан агрегатів станції; наглядач, котрий мав слідкувати за станом електричної мережі станції. Штати телефонної станції передбачали завідуючого, наглядачів телефонної мережі, а також телефоністок, які несли добове чергування біля центрального комутатора.

Канцелярія з прийому прохань на ім’я гетьмана відала справами стосовно скарг на рішення вищих державних органів або на діяльність вищих посадових осіб, прохань про дарунки різних милостей, а також прохань про помилування та пом’якшення долі осіб, засуджених чи тих, які відбувають покарання, тобто тими ж справами, що і власна гетьманська канцелярія, але під час походу. Її очолював начальник з правами директора департаменту міністерства, який підлягав безпосередньо начальнику гетьманської похідної канцелярії. Щомісячно він отримував від начальника постачального відділу грошовий аванс у сумі, затвердженій начальником Штабу, з якого за наказом гетьмана видавалися персональні грошові допомоги і винагороди окремим громадянам за заслуги перед Українською Державою. На це в бюджеті було передбачено 50 тис. крб. на рік. У підлеглості начальника канцелярії з прийому прохань знаходилися діловоди та їхні помічники, друкарки та писар.

Архів гетьманської похідної канцелярії відав прийомом, реєстрацією та збереженням усіх справ, що надходили від начальників відділів Штабу гетьмана; видачею довідок у справах, зданих до архіву; закупкою наукових і спеціальних книг для бібліотеки гетьмана; описом справ і каталогів бібліотеки. Завідуючий архівом користувався правами начальника відділення департаменту. Йому на допомогу призначався чиновник архіву.

Як окремий структурний підрозділ Штабу гетьмана у положенні про Головну квартиру визначалося Управління гетьманського господаря. Начальник управління – гетьманський господар – підлягав безпосередньо начальнику Штабу. З 19 липня 1918 р. цю посаду займав військовий старшина М. Ханенко. При отриманні наказів особисто від гетьмана він доповідав начальнику Штабу і лише йому звітував про свою діяльність.

Призначення господаря відбувалося за гетьманським наказом по Штабу, про що також оголошувалось у наказі по армії і флоту. Він мав права помічника головноуправляючого, а в окремих випадках – товариша міністра. В компетенції господаря було матеріальне забезпечення гетьмана і його гостей, влаштування державних прийомів. Він відповідав за стан гетьманського палацу і всіх господарчих споруд, саду, рухомого майна гетьманської резиденції. У підлеглості гетьманського господаря знаходилися старший (з правами командира військової частини) і молодший (командира роти) старшини для доручень, канцелярія, господарчий відділ і гетьманська церква.

Начальник канцелярії, яка відала адміністративним і господарчим листуванням управління господарства, прирівнювався у правах до директора департаменту міністерства. Йому підлягали урядовець для доручень, скарбник, бухгалтер, діловод, журналіст, писар і друкарки.

Господарчий відділ безпосередньо займався господарськими справами гетьманського палацу, столуванням та задоволенням інших життєвих потреб гетьмана і його родини. Начальник відділу мав права командира бригади. В його обов’язки входило керування прислугою гетьманського палацу; складання щоденного списку осіб, запрошених до гетьманських обідів, і розподіл місць за столом; визначення щоденного кошторису для потрібних закупок і затвердження його у гетьманського господаря; отримання грошових авансів на витрати по гетьманському палацу і звітування про них. У начальника відділу був помічник з правами командира батальйону. Їм підлягали старшина для доручень з правами командира роти, який здійснював щоденні закупки для палацу; господарський урядовець, доглядач будинку і прислуга.

Гетьманською церквою керував священик, який отримував «все необхідне від гетьманського господаря і за його згодою запрошував служників церкви».

До складу Штабу гетьмана входило Управління гетьманського коменданта, на якого повністю покладалася особиста безпека голови держави. Комендант підкорявся начальнику Штабу гетьмана і призначався на посаду за поданням останнього окремим наказом гетьмана по Штабу, а також по армії і флоту. Всі урядові установи зобов’язувались надавати комендантові відомості стосовно гетьманської безпеки. Його вимоги про вжиття заходів на захист гетьмана повинні були негайно виконувати всі відомства і організації України. Військовослужбовці і цивільні урядовці, які відряджалися у розпорядження коменданта, знаходилися у повній його підлеглості, за ними зберігалися посада і грошове утримання. У своїй діяльності гетьманський комендант керувався спеціальною інструкцією Штабу, затвердженою гетьманом і підписаною начальником Штабу. Він користувався правами головноуправляючого з окремими правами товариша міністра. Посаді коменданта відповідало звання генерального значкового. Обіймав її генерал-майор колишньої російської армії К. Прісовський. Безпосередньо комендантові підпорядковувались помічник і старшини для доручень, канцелярія, самохідний відділ, конвой, особиста охоронна команда і гетьманська стайня. Начальники цих підрозділів теж користувалися правами на кілька рангів вищими, ніж у звичайних структурах: помічник коменданта і командир конвою – командира бригади, старший старшина для доручень і начальник самохідного відділу – командира полку, начальник стайні – командира батальйону, а канцелярії – начальника відділу міністерства.

Обов’язки помічника коменданта і старшин для доручень визначалися особливими інструкціями начальника Штабу і полягали у забезпеченні оперативного управління охоронними підрозділами Штабу, порядку чергування по управлінню, а також у виконанні спеціальних завдань коменданта під час службових відряджень.

Канцелярія здійснювала діловодство коменданта. До її складу, крім начальника, входили діловод, журналіст, писар, друкарки і кур’єри.

У віданні самохідного відділу знаходилися «всі автомобілі і мотоциклети Пана Гетьмана і його Штабу», автомобільне майно і матеріали, а також велосипеди. Його начальника призначали з числа осіб, які закінчили вищі автомобільні курси. Автомобілі за посадовими особами Штабу розподілялися гетьманським комендантом за нарядами, які реєструвалися в спеціальному щоденнику, де зазначався верстовий пробіг і витрата пального. Помічник начальника відділу одночасно виконував обов’язки завідуючого гаражем. Крім них, до складу відділу належали конторник, діловод, старший механік гаража, шофери та їхні помічники, «кур’єри на мотоциклетах», писар і друкарка.

Гетьманська стайня призначалася «для утримання і виїзду запряжних та верхових коней Пана Гетьмана та його світи, а також для збереження екіпажів, упряжі, сідел і манежу». Її завідуючий підпорядковувався коменданту. Крім нього, до особового складу стайні належали діловод і ветеринарний лікар, призначалася необхідна кількість обслуги із козаків.

У положенні «Про Головну квартиру гетьмана» конвой визначався як «військова частина, призначена для охорони Пана Гетьмана і Його родини», і прирівнювався до кавалерійського полку. Особовий склад конвою вважався на дійсній військовій службі. Загальні права і обов’язки конвойних регламентувалися військовими законами і статутами, а спеціальні охоронні – Статутом залогової служби і особливою інструкцією коменданта, затвердженою начальником Штабу гетьмана. Старшини конвою призначалися на посаду комендантом за поданням свого командира. Умови комплектування конвою козаками визначалися за взаємним узгодженням начальника Штабу і військового міністра 111. 21 серпня 1918 р. Мала Рада Міністрів звернула увагу на необхідність ретельного підбору конвойних, встановлення для них збільшених посадових окладів і військових звань. 7 вересня Рада Міністрів затвердила штати власного конвою гетьмана. До його складу увійшли штаб і 3 сотні: офіцерська, яка комплектувалася виключно старшинами, кінно-кулеметна і козача.

Так, командир конвою в ранзі генерального хорунжого мав річне утримання 10 800 крб. На цю посаду було призначено М. Устимовича. Його помічники з муштрової і господарської частини (полковник або військовий старшина) – 9 600 крб., осавул (сотник) –7 200 крб., сотенні командири (військові старшини або полковники) – 8 400 крб., півсотенні (сотники або військові старшини) – 7 200 крб., чотові командири, начальник зв’язку і вартові старшини в палаці гетьмана (сотники, значкові або хорунжі) – 6 000 крб. Рядові посади другої і третьої сотні комплектувалися «з козаків, або найманних людей від хліборобів по вибору і за відповідальністю командира конвою». Крім грошового утримання (2 500 – 3 500 крб. на рік), вони одержували повне харчове задоволення і помешкання. Спільний склад конвою нараховував 53 старшини (з них 30 вартових), попа, дяка, капельмейстера, вісім військових урядовців, 614 муштрових і 203 немуштрових козаків. Вартові озброювались гвинтівками і шаблями, старшини мали револьвери. На озброєнні кінно-кулеметної сотні стояли шість кулеметів «Максима» і 12 кулеметів «Льюіса» 112.

Окремою військовою частиною, яка прирівнювалась до полку, вважалася й особиста охоронна команда гетьмана, що також підлягала коменданту. Вона комплектувалася «виборними надійними особами для охорони Пана Гетьмана, як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам». Для виконання своїх завдань у складі охорони встановлювалися постійні нерухомі і перепускні пости у палаці гетьмана; розроблявся бойовий розрахунок з використанням особистого конвою гетьмана та інших охоронних установ; відпрацьовувалася система заходів з нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду гетьмана і його родини; встановлювався зв’язок з центральними і місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках.

Для безпосереднього керівництва охоронною командою начальник Штабу гетьмана за поданням коменданта призначав старшину, який виконував обов’язки завідуючого. Їх було покладено на полковника Аркаса. Завідуючий командою користувався правами командира полку, його старший помічник  – командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень  – командирів рот, старші вартові  – молодших офіцерів, а вартові  – унтер-офіцерів. Члени особистої охорони зараховувалися на державну службу і отримували платню з особливого фонду гетьмана. При необхідності збільшення кількості охоронців начальники розшукових установ повинні були відряджати своїх співробітників додатково. До того ж начальник, що відряджав підлеглих, ніс за них повну відповідальність.

Особиста охорона у місті постійного перебування гетьмана і його родини, а також під час їхніх мандрівок діяла за загальним планом, затвердженим начальником штабу. Керівними документами для неї, крім військових статутів, були особливі інструкції коменданта. Незбільшений штат особистої охорони складався з завідуючого, його старшого і молодшого помічників, чотирьох старшин для доручень, двох старших вартових, діловода, писаря, розсильного при канцелярії; 55 постійних постових у районі резиденції, 46 наглядачів, сім наказних і двох шоферів. Формений одяг носили лише постові в районі постійної резиденції гетьмана.

Посаді завідуючого командою відповідало звання полковника або військового старшини (10 800 крб. річних), його старшого і молодшого помічників – сотника (9 600 крб. і 8 400 крб.), старшини для доручень – значкового або хорунжого (8 400 крб.). Інші службовці охоронної команди військових звань не мали, їхній ранг дорівнював відповідним співробітникам підрозділів Державної варти, але плата була значно вищою. Так, старший вартовий отримував 8 400 крб. річних, а вартовий – 7 200 крб.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту. Якщо обставини змінювалися, він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавав коменданту на затвердження. В його обов’язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включно конвойних гетьмана. При виникненні підозри до особи завідуючий охоронною командою вживав заходів для її затримання, про що доповідав коменданту. При необхідності він міг викликати власний конвой гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, які безпосередньо прилягали до власних покоїв гетьмана, про що складали поіменну відомість. На шляхах постійного проїзду гетьмана огляду підлягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися секретні наглядові пости. Завідуючий охоронною командою повинен був мати «таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана». Але при цьому в окремому положенні «Про особливу охоронну команду ясновельможного Пана Гетьмана» зазначалося, що «чини охорони при доборі відомостей про осіб у нагляді повинні були обережними, конспіративними, щоб своїми діями і розмовами не нашкодити справі і не образити особу, яка досліджується. Варто завжди пам’ятати, що нагляду підлягають всі без винятку особи, а не тільки ті, про кого є неблагодійні відомості».

Особиста охорона діяла у взаємозв’язку з особливим відділом Штабу гетьмана. Вона виконувала доручення з нагляду за окремими особами в районі резиденції гетьмана, а особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. Свої спільні заходи вони здійснювали за погодженням із начальником Штабу гетьмана, крім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби.

Для забезпечення порядку в місцях перебування гетьмана використовувався загін окремого призначення, який підпорядковувався начальнику гетьманського Штабу і прирівнювався до окремого батальйону. Обов’язки особового складу загону визначалися військовими статутами і особливою інструкцією начальника Штабу гетьмана. Помічник командира загону, господар і командири взводів прирівнювались у правах до ротних командирів, а унтер-офіцери – молодших офіцерів, хоча за чисельністю загін відповідав лише сотні 113.

Окремим структурним підрозділом гетьманського Штабу вважався особливий відділ. На нього покладалося висвітлення різних політичних і національних течій у суспільстві стосовно особи гетьмана на території Української Держави; інформування в галузі боротьби урядових установ з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій і окремих осіб; інформування про діяльність політичних партій і суспільних рухів України, яка могла шкідливо позначитися на внутрішньому спокої і міжнародних відносинах держави; виконання окремих доручень начальника Штабу гетьмана у галузі діяльності особливого відділу 114. Очолював відділ державний ранговий Бусло, колишній товариш прокурора окружного суду.

Таким чином, в країні існували дві установи з паралельними функціями – освідомчий відділ департаменту Державної варти у складі МВС і особливий відділ гетьманського Штабу.

Сам П. Скоропадський у розмові з Ф. Лизогубом пояснював це так: «Я Вам довіряю, і Ви можете чудово упоратися зі справою в Вашому департаменті Державної Варти, але я наполягаю на утворенні особливого відділу тому, що час мінливий. Ви, може статися, у подальшому, не будете міністром внутрішніх справ, і я рішуче не хочу бути усвідомленим лише однією людиною» 115.

Начальника особливого відділу підбирав сам начальник Штабу гетьмана, який ніс відповідальність за свою кандидатуру. Права головного особиста дорівнювали командиру армійського корпусу і визначалися Дисциплінарним військовим статутом. Всі його підлеглі – як військові, так і цивільні – вважалися на дійсній військовій службі і мали відповідні права і пільги. Але за посадові злочини або службові недоліки цивільні підлягали відповідальності на загальних підставах для визначених посадових осіб.

Крім начальника, особливий відділ складався з його помічника, осіб для спеціальних доручень, штаб-офіцерів і районних офіцерів, юридичного та інформаційного відділень, канцелярії та екзекутора. Помічник був виконавцем розпоряджень начальника відділу, він користувався правами командира бригади. Для виконання окремих доручень начальника і його помічника призначалися старший і молодший старшини. Штаб-офіцери (ад’ютанти) особливого відділу несли чергування, під час якого завідували прийомом, відсилали і отримували шифротелеграми, організовували відправку до місць затримання і ув’язнення затриманих і заарештованих. Вони користувалися правами сотенних командирів, з трьох ад’ютантів призначався старший.

В обов’язки районних офіцерів входило здійснення в повному обсязі функцій особливого відділу на місцях. Вони призначалися по одному в кожну губернію з правами командирів окремих батальйонів і підпорядковувалися виключно начальнику особливого відділу, від якого отримували безпосередні вказівки щодо організації оперативно-розшукової і слідчої діяльності. При необхідності на них «могли покладатися доручення по виконанню слідчих дій за межами їхнього району, а також інша робота при Відділі».

До складу юридичного відділення входили: начальник – особа зі спеціальною юридичною освітою, його помічник, класні чини і допоміжний персонал. Начальник відділення, його помічник і чини IV – VIII класів наділялися правами провадження попереднього слідства на основі відповідних статей «Устава Уголовного Судопроизводства» (вид. 1892 р.) з доповненнями закону від 15 червня 1912 р. Для проведення слідчих дій і дізнання до відділення могли відряджатися й інші особи. Урядовці юридичного відділення перевіряли оперативні матеріали і після з’ясування обставин справи через начальника відділу передавали все листування щодо неї для подальшого провадження розслідування старшому прокурору Апеляційного суду або прокурорам Військового чи Морського судів. У випадках, вказаних у 1 і 2 пунктах ст. 16, «за смертю звинуваченого або за скінченням терміну давності», при відсутності складу злочину, при невиявленні чи нерозшуку винного, при недостатності зібраних проти обвинувачуваного доказів листування з цієї справи направлялося особам, вказаним у ст. 8 «Учреждения судебных установлений» (вид. 1892 р.), від яких залежало припинення перевірки чи порушення у справі попереднього слідства, тобто прокурорам чи їхнім товаришам 116.

До складу інформаційного відділення, крім його начальника, входили чотири штаб-офіцери для розробки і класифікації оперативних матеріалів, агенти зовнішнього нагляду (за окремим штатом), спеціальний діловод і друкарка з дозволом роботи із секретними документами. Для керівництва зовнішнім наглядом призначався завідуючий, якому безпосередньо підлягали агенти Києва і відряджені до регіонів країни. Агенти розподілялися на три категорії залежно від плати: вищого, середнього і молодшого розрядів. Вони комплектувалися з осіб, які залишилися на надстроковій службі, закінчили курси навчальних команд мирного часу і отримали відповідні атестації. При зарахуванні агентами зовнішнього нагляду вони поновлювалися у військовому званні надстроковця і зобов’язувалися особистою підпискою прослужити не менше року. Протягом цього часу їх могли звільнити лише в дисциплінарному порядку. Про прийняття агентів на надстрокову службу оголошувалося в наказі по особливому відділу, про що робився запис у їхньому послужному листі. Агенти користувалися всіма правами і пільгами надстроковців, а за провини і недогляди під час служби до них застосовували стягнення Дисциплінарного статуту, передбачені для надстроковців військових муштрових підрозділів. На таких же підставах їх притягали до суду.

Канцелярія відділу займалася реєстрацією і збереженням таємних документів та речових доказів. Вона складалася з начальника, його помічника, трьох діловодів, перекладача, архіваріуса і журналіста. Екзекутор завідував приміщеннями, майном і коштами відділу. У його розпорядженні були помічник, два старші і два молодші шофери, два телефоністи. Шофери і телефоністи відбиралися з числа унтер-офіцерів інженерних військ і користувалися правами і пільгами надстроковців.

Повноваження особливого відділу були практично необмеженими. Класні урядовці за наказом начальника або його помічника мали право робити арешти в порядку, визначеному розпорядженням МВС від 30 травня 1918 р., яке ґрунтувалося на Законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. Їм також надавалися права військових цензорів.

Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці зобов’язувалися надавати допомогу і виконувати вимоги службовців особливого відділу. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні охоронці і лісові сторожі, а про факти будь-яких антидержавних діянь терміново їм доповідати.

Урядовці дипломатичних установ також мали сприяти діяльності особливого відділу і беззаперечно приймати пакети для відправки зі своїми кур’єрами, не вдаючись до якихось роз’яснень. Крім того, їм належало пересилати до особливого відділу газетні статті, які висвітлювали «відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду».

Банківські і кредитні установи на вимогу начальника особливого відділу повинні були надавати необхідні йому довідки. Урядовці відділу мали право «відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в’язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за ким би такий не рахувався».

Справи і витрати особливого відділу були державною таємницею. Перевірити їх мав право лише начальник Штабу гетьмана або особа за його дорученням. Приміщення відділу охороняла окрема варта, яка входила до складу загальної залогової варти 117. Кошти на утримання особливого відділу відпускалися за кошторисом Штабу гетьмана з Державної скарбниці наперед кожного місяця до 5 числа. Відділ мав свою гербову печатку і печатку для пакетів. Для майна, яке відбирали при обшуках і конфіскаціях, була спеціальна сургучна печатка. Урядовці відділу, крім наглядових агентів, носили формений одяг, встановлений для Штабу гетьмана. Як і всі військовослужбовці Головної квартири, вони носили мазепинки з гетьманськими кокардами у вигляді тризуба і коротенькі кітелі, підперезані паском чи шовковим поясом. Погони на кітелях були з плетінням і зірками. Форма мала сіро-синій колір. На шароварах у старшин був краповий кант 118.

На потреби особливого відділу гетьман не шкодував коштів.

Із 184 тис. крб., які було отримано наприкінці червня, до 1 вересня 50 тис. витратили на придбання таємної агентури серед російських підпільних організацій, 40 тис. – на заохочення особистів, 30 тис. – на додаткову платню співробітникам за працю в вечірні і нічні години, 10 тис. – на непередбачені витрати агентів і наглядачів, 24 тис. – на винагороди урядовцям відділу, 30 тис. – на покриття витрат у зв’язку з дорожнечею 119.

З 1 вересня до 1 грудня на таємні видатки по особливому відділу начальнику гетьманського Штабу було асигновано 348 752 крб. Крім того, мали місце надзвичайні фінансові видатки, зокрема на потреби гетьманської контррозвідки, коли виникла безпосередня загроза повалення гетьманату. 15 листопада начальнику Штабу гетьмана за таємним фінансовим законом було асигновано 10 млн. крб. на справу охорони державної безпеки 120.

Серед контингенту, з яким вів боротьбу особливий відділ, визначалися три основні категорії: агенти російського радянського уряду, котрих відряджали на територію Української Держави для антиурядової та антинімецької агітації; українські революційні діячі, які очолювали антигетьманський рух; єврейські агітатори, що сіяли розбрат серед населення в господарській галузі.

Для того, щоб запобігти їх діяльності, 25 червня начальник особливого відділу у рапорті до начальника Штабу пропонував перенести мирні переговори з радянською делегацією у невеличке прикордонне містечко або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх поїздах, що прямують з Росії, проводити перевірку документів, а при виникненні підозри – багажу і речей; у поїздах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної варти; ввести обов’язкову прописку на проживання протягом 24 години, за порушення якої притягати до значної грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній варті 121. Майже всі пропозиції було втілено у життя. 30 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Статут про облік населення в містах і міських оселях Української Держави. 30 серпня гетьман затвердив Статут про кордонні пункти і їх штати. 18 жовтня міністр внутрішніх справ І. Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій приписав урядовцям варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт.

Робота служби безпеки гетьмана була досить плідною. В архівах збереглися справи про вдалі агентурні розробки, доповіді секретних агентів, слідчі справи.

Так, у вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарєва, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовського, І. Олександрова, Ф. Дени­сен­ка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Де­м’я­ню­ка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих 122.

Разом з тим особисти не брали безпосередньої участі у «загальних ліквідаціях», а здебільшого відпрацьовували агентурну інформацію і повідомляли відповідні державні органи і підрозділи Державної варти.

Так, 22 липня 1918 р. для прийняття рішення міністру внутрішніх справ за підписом гетьмана передали таємний рапорт начальника особливого відділу до начальника гетьманського Штабу, де йшлося про антидержавну діяльність директора Департаменту загальних справ МВС Троцького. Останній за оперативними матеріалами звинувачувався у використанні своєї посади для призначення ворожої Українській Державі місцевої адміністрації, а також у відмові надавати допомогу в роботі Державній варті і навіть у перешкоді діяльності кордонних вартових пунктів 123.

24 вересня начальник гетьманського Штабу надіслав повідомлення про інформацію, що отримав від агентури, директору ДДВ, київському губернському старості, начальнику освідомчого відділу при полтавському губернському старості, комендантам німецьких залог майору Гассе і обер-лейтенанту Вальке. В ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти особливого відділу встановили місце переховування одної зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б. Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі м. Києва Деміївка 124.

Щоденні зведення агентурних відомостей складалися в інформаційному відділенні і за підписом начальника особливого відділу лягали на стіл начальника Штабу гетьмана, який під час своїх доповідей, передбачених денним порядком, інформував про них голову держави. Негайні і найважливіші відомості доповідали П. Скоро­падсь­кому позачергово. Територіальний діапазон постійного інформаційного охоплення особливого відділу був досить широким.

Наведемо для прикладу кілька витягів із таємних зведень агентурних відомостей: 31 серпня відбулася Всеукраїнська конференція більшовиків, зібралося 170 представників, 73 з них – з правом голосу, далі представлено докладний звіт про виступи, резолюції та інструкції, які одержали місцеві комуністи-підпільники. 31 серпня в Києві проводив партійну нараду Ю. Пьятаков, після наради виїхав до Харкова. 25 вересня встановлено, що в Києві знаходиться колишній командувач 3-ї радянської армії Лазарєв. Він поголив бороду і вуса і збирається виїхати до Одеси, де мешкає його дружина. 7 жовтня з агентурних джерел стало відомо, що катастрофа поїзда на перегоні Фастів–Мотовиловка була наслідком терористичного акту, який вчинили селяни з найближчого села Сорочий Брід. 12 жовтня встановлено, що Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України керує Гімельфельд, а членами ВНК у Москві є Яковлєва і Рижков, досвідчені партійні керівники, які мали зв’язок із закордонним комітетом РСДРП(б) і проходили в Москві під прізвиськами зовнішнього нагляду «Гуманская» і «Жаренный». 16 листопада надійшли відомості, що в київській кооперативній їдальні на Подолі щоденно, о сьомій вечора, збираються місцеві комуністи для зустрічей з кур’єрами із провінцій. Того ж дня було повідомлено про таємний склад забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигорської і Хоревої, в будинку №18.

Особисти тримали під контролем здійснені за інформацією заходи. Щоденні зведення містили спеціальну графу – «Розробка відомостей», де зазначався конкретний підрозділ Державної варти, що отримав відповідну інформацію 125.

Таким чином, слід зазначити, що центральний адміністративний апарат, охорона і служба безпеки голови Української Держави досить швидко набули службової спроможності, оскільки мали чітко регламентовані функції, кваліфікований кадровий і достатній матеріальний потенціал для виконання службових обов’язків. Але їхня питома вага у загальній охоронній системі гетьманату не була значною. Тому під час антигетьманського виступу Запорізької, Сірожупанної та Сердюцької дивізій, полку Січових Стрільців вони виявилися неспроможними відстояти владу П. Скоропадського.

Розділ ІV

ОХОРОННІ УСТАНОВИ ТА ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ МІНІСТЕРСТВ ФІНАНСІВ,
ШЛЯХІВ І ЗЕМЕЛЬНИХ СПРАВ

Крім міністерств внутрішніх і військових справ, гетьманського Штабу, які мали у своєму підпорядкуванні найпотужніший збройний потенціал, що залучався до охоронної діяльності, установи і підрозділи з притаманними їм охоронними функціями були й у підлеглості деяких інших урядових міністрів. Створення їх викликано об’єктивними умовами і відбувалося відповідно до загальної розбудови державного механізму незалежної України.

§1. Органи економічної безпеки

Саме в 1918 р. –тоді, коли Україна врешті-решт набула реального державного суверенітету, була визнана світовою спільнотою, визначилася у територіальних кордонах, одними з перших мали розпочати функціонування інституції, які б забезпечили державі розвиток її власного народного господарства. Це означало захистити законослухняного вітчизняного виробника від зовнішньої економічної експансії і створити відповідні умови для наповнення державної скарбниці за рахунок виваженої податкової політики держави. Без таких органів не обходилася раніше (згадаймо митника Левія з євангелійського сюжету) і не може існувати зараз жодна держава. У майбутньому, мабуть, також без них не обійдуться – принаймні, поки існуватимуть державні кордони.

Як тільки вщухали вибухи гарматних снарядів і рушнично-кулеметна стрілянина, і військові та дипломати встановлювали перемир’я й укладали угоди про мир, прикордонники, митники, податківці відразу заступали на варту для охорони своїх держав. Нагодою для самостійної державотворчості України став Брестський мир, і, звісно, у боротьбі за можливість здійснення цього процесу опинилися передусім люди зазначених професій. Зокрема, про це вже йшлося у першому розділі. Разом з тим ми зазначили, що надалі урядові починання щодо утворення у складі Міністерства фінансів органів економічної безпеки держави прямо залежали від ефективності дій українського зовнішньополітичного відомства.

Вирішення кордонних проблем України. Безперечним успіхом дипломатії Української Держави став обмін ратифікаційними грамотами: 15 липня – з Болгарією, 24 липня – з Німеччиною, 22 серпня 1918 р. – з Туреччиною. Між тим це не викликало захоплення у владних колах Австро-Угорщини. Адже за окремою таємною угодою Центральних держав з Україною, укладеною у лютому 1918 р., передбачалось не пізніше 20 липня того ж року провести поділ Галичини на українську та польську частини і, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий «коронний край». Але під тиском Будапешта і польської Регенційної ради, які вбачали небезпеку у сильній українській державі, Австро-Угорщина відклала ратифікацію договору. Заготовлений для підпису австрійським цісарем примірник грамоти так і залишився неопрацьованим 1. Головною причиною такого стану речей стали територіальні зазіхання сторін. На відміну від Центральної Ради, Українська Держава не відмовлялася від Холмщини і Підляшшя. Гетьманський уряд намагався запровадити тут губернське правління і з самого початку своєї діяльності вважав цю територію адміністративною одиницею Української Держави. Проте офіційного статусу Холмська губернія набула лише 15 листопада, коли рішенням уряду управління холмського губернського старости було внесено до загального списку таких управлінь 2. У свою чергу польські громадсько-політичні кола вважали цю землю частиною стародавньої Польщі і вимагали від австро-угорських властей, щоб вона цілком належала їм, а кордон було встановлено по Бугу. Запобігаючи міжнаціональним ускладненням, цісарський уряд фактично саботував виконання Брестських домовленостей про визначення постійного кордону між Україною і Польщею 3.

Не було досягнуто згоди про кордони між Україною і її північним сусідом. З 30 травня у Києві тривалий час працювала російська мирова делегація (80 осіб) під проводом Х. Раковського, яка, крім інших питань, з’ясовувала розбіжності сторін у кордонній галузі. Але московський уряд не був зацікавлений у розв’язанні українсько-російських проблем на підставі норм міжнародного права. Більшовицькі лідери застосовували будь-яку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, оскільки розглядали Україну як невід’ємну частину спільної комуністичної держави і плацдарм для розгортання близької світової революції, а тому використовували переговори для певного перепочинку і накопичення сил. В одному з інтерв’ю пресі голова російської делегації Х. Раковський відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролетаріату на заході, а до того моменту слід вести переговори, укладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протриматися. Порушення кордону озброєними загонами з радянської сторони було звичайним явищем. Про це вказувалося в попередніх розділах.

На відміну від західного і північного кордонів Україна не мала серйозних проблем зі східним. 7 серпня 1918 р. було підписано тимчасову угоду між Українською Державою і Всевеликим військом Донським про розподіл кордонів за адміністративними межами Воронезької, Харківської, Катеринославської губерній і Донської області. При цьому за українською стороною визнавалося виділення землі на схід від Маріуполя у площині, необхідній для «забезпечення єдності адміністративно-господарчого управління міста і порту з їхніми околицями». Обидві незалежні держави визнавали право іншої встановлювати на кордоні свої митниці. За стратегічними міркуваннями до зникнення загрози недоторканності територій України і Дону з півночі донські війська займали залізницю Чортково – Лиски – Поворине. Сторони домовилися в найкоротший термін укласти особливі угоди: про вільний транзит; про митні відносини; про фінансові відносини; про залізничні, поштові і телеграфні конвенції; про змішану комісію з урегулювання питань стосовно Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності. До ухвали цих угод уряд Дону зобов’язувався вживати всіх заходів для забезпечення Донецького басейну продовольством і мастильними матеріалами, а України – лісом і металевими виробами 4.

В іншому руслі розгорталися «кордонні» відносини між Українською Державою і Кримом. Голова Кримського крайового уряду С. Сулькевич не сприйняв українську адміністрацію, призначену для урядування на півострові у підпорядкуванні Києва. За обставин німецького арбітражу, коли військові заходів у Криму не можливо було застосувати, українські політики найвпливовішим засобом для гальмування кримської відокремленості вважали економічні важелі. Наприкінці червня Українська Держава почала економічну блокаду півострова: було встановлено митні кордони, які припинили ввіз–вивіз товарів і продовольства.

Україна підпорядкувала собі деякі північні кримські території. Кордонні органи розгорнулися в Перекопі, але у серпні на вимогу німців їх було скасовано 5. 28 червня на Арабатській стрілці, в с.Волок, генічеським військовим комендантом полковником Лосієвським було засновано кордонний пункт, який проіснував до 4 жовтня 1918 р. Крім того, українська сторона в червні встановила додатковий митний нагляд в Новоолексіївці. Ця застава не входила до реєстрового списку митних установ Української Держави і вважалася тимчасовою 6.

У відповідь новостворене кримське Міністерство фінансів 2 липня надіслало обіжник за підписом його керівника графа Татищева до всіх митних і акцизних установ півострова про заборону вивозу за кордони Криму «всяких товаров, обложенных и необложенных таможенною пошлиною или акцизом, за исключением сырых фруктов» 7.

Розпочалася українсько-кримська митна війна. До безпосередньої участі в ній були залучені службовці єдиної в минулому кордонної охорони і митного відомства Російської імперії. Митна війна боляче вдарила насамперед по економіці Криму. Уряд Сулькевича не врахував, наскільки важкими можуть бути її наслідки. Найбільшої шкоди Криму завдало припинення українського ввозу.

Д. Дорошенко з цього приводу згадував: «З Кримом було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. На ближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для овочів, дров для сушки стружок, спилок для упакування; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки – і цього всього теж не було. Нарешті, треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці» 8.

До негативних економічних наслідків для Криму призвело й обмеження ввозу товарів його урядом.

26 липня в обіжнику до митних установ за №519 кримський міністр фінансів Д. Никифоров зазначив, що «допускается беспошлинный и безакцизный ввоз в Крым всех дозволенных к привозу товаров, за исключением табака, табачных изделий, виноградных вин и алкогольных напитков». Разом з тим обіжник встановлював значні перепони для кримських приватних підприємців. Так, у ньому було наголошено, що, «основываясь на принципах товарообмена, Министерством финансов выдаются разрешительные свидетельства, в коих точно указано, какой товар разрешено вывезти и какой должен быть взамен его ввезен, а поэтому надлежит до выпуска товара удостовериться, ввезено ли в пределы Крыма то количество и качество товара, каковое указано в разрешительном свидетельстве».

Особливі сподівання уряд Сулькевича пов’язував з монополією на сіль, розраховуючи, що це забезпечить товарні прибутки Криму.

14 вересня міністр постачання ККУ В. Домброво надіслав до митних установ термінову телеграму про те, що «вывоз соли из Крыма может производиться только по разрешениям, выдаваемым Министерством снабжения. Предпринятая мера вызывается необходимостью в целях установки с Кавказом и другими местностями, нуждающимися в крымской соли, взаимоотношения в деле обмена продовольственными и другими продуктами первой необходимости».

З жовтня було встановлено вивізне мито на сіль: 20 коп. з пуда грубого і 40 коп. – дрібного помелу. Стягнення мита покладалося на митників і корчемну сторожу. В місцях добування солі, розташованих віддалік від митних і корчемних постів, їхні службовці для митних операцій мали відряджатися за рахунок власника солі, що повністю сплачував добові і переїзд 9.

За умов майже повного припинення сухопутного вантажного сполучення особливо пильну увагу кримські митники мали приділяти закордонним суднам. 26 вересня вони отримали затверджені крайовим Міністерством фінансів «Правила для приема заграничных судов, совершающих рейсы между Украиной, Крымом и Кавказом», в яких вказувалося, що до некримських суден необхідно застосовувати правила перевірки, встановлені для закордонного плавання відповідними російськими імперськими нормативними актами.

При цьому зазначалося, що «досмотрщики, поставленные у трапа судна, пропускают на него лишь те багажные и товарные места, которые либо адресованы в местности Крыма, либо снабжены таможенными наклейками; всякие иные задерживают, направляя их к таможенному досмотру».

Разом з тим зовсім не підлягали митному контролю німецькі вантажі.

11 липня керченські митники зробили спробу перевірити суднові документи пароплава «Барон Эдмунт Вей» під австрійським прапором, на борту якого знаходилося 4 5000 пудів льняного насіння. Але отримали відповідь від німецького коменданта, що це власність німецької військової влади, яка не підлягає сплаті мита. Після цього випадку управляючий митницею отримав розпорядження з Сімферополя не перевіряти німецькі судна, а лише доповідати про вірогідний вантаж на них 10.

Натомість до суден, які відпливали до українських портів, застосовувались особливі санкції.

Так, 21 листопада управляючий Керченською митницею отримав урядове розпорядження про затримання шкіперів Лесняка і Хорошилова, які в жовтні, замість Севастополя, вивантажили корабельний вантаж у Маріуполі 11.

Урядове регулювання товарообміну, заборонні заходи перешкоджали і транзитній торгівлі, що також негативно позначилося на внутрішньому ринку Криму.

21 серпня управляючий Керченською митницею звернувся до начальника відділу митних зборів ККУ з доводами про недоцільність втручання Сімферополя в справу транзиту товарів через порти Криму. Він зазначав, що отримання дозволу на подальший перевіз вантажів зі столиці потребує часу, а це в свою чергу викликає підвищення ціни на товар. Тому, на його думку, було б «безусловно необходимым, чтобы все разрешения на вывоз, хотя бы только транзитных грузов, а также таких товаров, в обмен на которые ввозятся другие, давались здесь на месте» 12.

Українсько-кримська митна війна врешті-решт примусила уряд Суль-кевича піти на переговори про державне об’єднання з Україною. Цьому також сприяли політичні настрої певної частини населення півострова. Земські російські кола вбачали в об’єднанні крок на шляху до відновлення «єдиної і неподільної» 13, а кримські етнічні українці, природно, прагнули до злиття з великою батьківщиною. Серед кримських татар переважали настрої за приєднання до Туреччини. Але й об’єднання з Україною вони не вважали найгіршим варіантом.

Так, у жовтні 1918 р. сімферопольський повітовий староста доповів у Мелітополь, що «татарське населення, незважаючи на повну несвідомість своїх політичних симпатій до тої чи іншої державної комбінації, підкоряючись голосу шлунку, шукає форму, в якій було б можливим висловити свої побажання в сенсі приєднання до України, розуміючи, що це відкриє кордони» 14.

Кримська делегація у складі голови М. Чарикова, членів О. Ахтамовича, В. Домброво, Л. Фрімана, Д. Никифорова, представників від німців-колоністів Т. Раппа, А. Неффа, від кримськотатарського парламенту – А. Озенбашли і Ю. Везірова працювала в Києві з 26 вересня до 16 жовтня. Але кримчани не сприйняли проекту договору, підготовленого українськими міністрами фінансів, військових, внутрішніх і закордонних справ. Принципові розбіжності полягали у питаннях про форму об’єднання. Україна наголошувала на тому, що Крим об’єднується з нею «на правах автономного краю під єдиною Верховною владою його світлості Пана Гетьмана». Кримська сторона, «спираючись на декларацію свого Крайового Уряду від 25 червня 1918 р., пропонувала встановити з Українською Державою Федеративний союз» 15. Через це домовленості щодо договору не було досягнуто.

На час переговорів українські митні кордони з Кримом у вересні – жовтні 1918 р. зняли, навіть незважаючи на те, що це принесло певні збитки Українській Державі.

Так, 18 жовтня 1918 р. директор департаменту Митних зборів П. Андріїв направив листи до губернського старости Таврії і командира Окремого корпусу кордонної охорони, де пояснював, що встановленим на Арабатській стрілці кордонним пунктом Україна закріпляла за собою чотири озера, «в яких добувається на рік 7 млн. пуд. ліпшої кухонної солі, переробляємої трьома солярнями». Директор пропонував підготувати прохання до уряду про відновлення кордонного пункту на старому місці, вказавши на те, що «поєднання Україною обох берегів Топкого і Сиваша поліпшить становище рибної промисловості у Протоці і Сивашу» 16.

Відповідний жест було зроблено в цей час і з кримської сторони. 25 жовтня начальник управління непрямих податків КПУ О. Малинін звернувся до всіх управляючих митним наглядом з поясненням урядових розпоряджень про застосування нових правил митного догляду корабельних вантажів.

Він зазначив, що в правилах «отнюдь не предлагалось облагать судоходство применением всех формальностей и сложностей делопроизводства, сопряженных с приемом и отпуском судов в собственном смысле заграничного плавания. Лишь в отношении проверки привозимых и вывозимых на них грузов и пассажирского багажа таможенный надзор должен следовать, по возможности, правилам и приемам, установленным для судов заграничного плавания» 17.

Після провалу переговорів українсько-кримська митна війна ненадовго відновилася. Вже 25 жовтня Одеський митний інспектор отримав телеграму від міністра фінансів Української Держави А. Ржепецького. Останній наказав силами Генічеської митної застави терміново заборонити вивіз усяких вантажів до Криму, а вивезені звідти – обкладати митом за загальним тарифом без військової надбавки. Корабельний вантаж і пасажирський багаж знову підлягали процедурі догляду, встановленій для закордонного плавання. Митний нагляд у Новоолексіївці відновлювався. Додатково влаштовувалися митні пости на ст. Чонгар і Чонгарському мості, для чого митники мали звернутися за допомогою до кордонної охорони 18.

Остаточно митна війна припинилася після повороту загального політичного курсу гетьмана до федерації Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією.

15 листопада Рада Міністрів вислухала доповідь міністра фінансів «Про зроблені ним у зв’язку з новим напрямком політики Кабінету по відношенню до Росії розпорядження про перерву митної війни з Кримом» і ухвалила відповідну постанову 19. У відповідь на це 10 грудня О. Малинін, який залишився на своїй посаді після сформування нового кабінету Соломона Крима, надіслав розпорядження до кримських митних установ про те, що потрібно «украинские, кавказские, донецкие суда, плавающие между портами Украины, Дона, Кавказа, Крыма, считать каботажными» 20.

Не все гаразд було й на українсько-румунському кордоні. Попередній гетьманському уряд УНР у питанні про Бессарабію проводив досить стриману політику і не вимагав від румунської сторони приєднання цих земель до України. Його претензії обмежилися прийнятою 13 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради «Заявою румунському урядові». В ній з надією на перерозподіл бессарабської території між УНР і Румунією за «етнографічною ознакою» висловлювалися сподівання, що румунський уряд знайде певний грунт для згоди, котра змогла б задовольнити обидві сторони. Уряд Української Держави на противагу Центральній Раді не визнав румунської анексії Бессарабії і не приховував своїх переконань у необхідності її приєднання до української державної території разом з Хотинщиною і Аккерманщиною. Вже 23 травня на адресу всіх митних установ Української Держави було надіслано обіжник з наказом №260, який 11 травня підписали Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб, міністр торгу і промисловості С. Гутник і директор Митно-тарифного департаменту цього міністерства М. Добриловський.

В ньому, зокрема, було зазначено: «Зважаючи на те, що Бессарабія анексована Румунією і що умови політично-господарських відносин між Румунією та Україною до цього часу ще не встановлені, вивіз всяких товарів в Румунію і Бессарабію безумовно забороняється, …всім урядовим особам та інституціям, до яких це належить, наказується пильно стежити за виконанням цього наказу» 21.

Проте провадження митної війни на румунському кордоні за кримським варіантом виявилося нездійсненним. Його тимчасова лінія, що проходила по Дністру, не мала необхідних влаштувань для запобігання безконтрольній міграції населення через річку. Перепускних пунктів на українсько-румунському кордоні було недостатньо.

2 червня 1918 р. командир одеської кордонної бригади доповів у штаб корпусу, що «прикордонні села Слободзея, Ясна, Маяки і м. Овідіополь дуже великі, а сади поселян цих сіл знаходяться на другому румунському березі Дністра, завдяки чому виникає великий рух поселян на румунський берег і назад.» Тому, на думку командира, виникла потреба в додаткових перепускних пунктах. У свою чергу командир подільської бригади наполягав на додаткових перепускних пунктах в Ісаківцях, Великій Мушні, Студениці, Старій Ушиці, Калюсі.

11 червня з Одеси виїхав помічник митного інспектора для з’ясування районів встановлення додаткових митних пунктів по лінії Дністра. Після двотижневого ретельного вивчення справи він дійшов висновку, що митні переходи особливо необхідні під час навігації пароплавів і на шосейній дорозі до Кишинева. «Через відсутність їх в сучасний момент здійснюється посилений вивіз з України цукру, чаю і хліба. З цим явищем можна боротися лише тоді, коли кордонна охорона стоятиме на відповідній висоті, а поки її немає – встановлення митного нагляду не досягає своєї мети», – записав інспектуючий 22.

Врешті-решт фіаско у митній війні на цьому кордоні спонукало гетьманський уряд на врегулювання кордонних питань з королівською Румунією дипломатичним шляхом. Наприкінці літа 1918 р. з цього приводу до Києва прибула румунська місія, почався переговорний процес про кордони, що тривав до закінчення світової війни.

Загалом слід зазначити, що, незважаючи на певні зміни у зовнішньо-політичному курсі, гетьманський уряд не лише не зруйнував певних державних надбань Центральної Ради у кордонній галузі, а й значно їх розвинув, дотримуючись тут визначеного самостійницького напряму навіть після оголошення в листопаді 1918 р. федеративного об’єднання з небільшовицькою Росією. Разом з тим за гетьманату П. Скоропадського в структурі і функціях державних органів економічної безпеки чітко проглядається дотримання організаційних основ відповідних установ Російської імперії.

Отже, вивчення діяльності охоронних органів, що належали до відання Міністерства фінансів Української Держави – Кордонної охорони, Митної служби і Фінансової охорони – доцільно здійснювати в порівнянні з відповідними їм підрозділами й установами Окремого корпусу прикордонної сторожі (ОКПС), Митної і Корчемної сторожі Російської імперії, беручи це до уваги.

Кордонна охорона. Її підрозділи були організовані і діяли за російськими нормативними чинниками. Згідно зі ст. 2 російського Митного статуту (вид. 1910 р.) ОКПС було засновано для перешкоди таємного провозу товарів через сухопутний і морський кордони Європейської Росії і Закавказзя, а також через кордон з Великим Князівством Фінляндським, в Закаспійській області і на правому березі Пянджу та Аму-Дар’ї. На Мурманському березі в Архангельській губернії нагляд за непроникненням контрабанди з боку Норвегії і Північного Льодовитого Океану покладався на поліцію під наглядом Архангельського губернатора. На кордонах Китаю в області Ферганській, Семиречинській і Семипалатинській, Томській губернії прикордонний нагляд здійснювала митна сторожа, тобто кордонні функції в Російській імперії виконували й деякі інші відомства, що пізніше впроваджувалось і в Українській Державі.

В 1910 р. було видано також «Правила об отдельном корпусе пограничной стражи», що увійшли до «Свода законов Российской империи» як окремий статут. Згідно з ним ОКПС підлягав міністру фінансів, якому 15 жовтня 1893 р. було присвоєно звання «Шефа Прикордонної Сторожі» з особливою формою обмундирування і спорядження, «вважаючи його в цивільних чинах». Особовий склад ОКПС – офіцери, унтер-офіцери і рядові прикордонники вважалися на дійсній військовій службі, а на цивільних чинів розповсюджувалися службові правила військового відомства. Очолював управління прикордонною сторожею, до якого входили штаб, особлива морська, військово-судова, медична і ветеринарна частини, командир корпусу. ОКПС складався із бригад і особливих відділів на чолі зі своїми командирами, що розподілялися Шефом прикордонної сторожі по прикордонних округах. До особливих і бригадних відділів належало кілька загонів, що мали назву за «дистанцією розташування». Їхня кількість і розподіл визначалися міністром фінансів. До особового складу загонів належали об’їждчики і вартівники, а в Закаспійській та Аму-Дар’їнській бригаді – ще й тимчасово наймані кінні джигіти. Окремою дистанцією (довжиною прикордонної смуги) завідував командир загону. На дистанціях розташовувалися постійні пости. На посади їхніх начальників призначалися особи унтер-офіцерського звання із числа об’їждчиків чи вартівників, які залишалися в їхньому підпорядкуванні.

При бригадних штабах ОКПС було створено навчальні загони «для підготовки унтер-офіцерського складу, освіти нижчих чинів за статутами та інструкціями, прийнятими у військах, з застосуванням для особливих потреб прикордонної служби і для виїзду молодих коней».

При бригадах і особливих відділах ОКПС існували особливі суди, які діяли на тих же підставах, що й полкові суди російського Військового міністерства, і розглядали справи нижчих чинів згідно з Військово-Судовоим статутом для муштрових частин.

При деяких частинах ОКПС діяли православні церкви з притчами. У бригадах і особливих відділах існували офіцерські зібрання, солдатські лавки і буфети, в інших підрозділах – їхні пересувні відділення. На певну кількість частин прикордонного округу наказом командира ОКПС визначалися лазарети та їхні відділення і санітарні станції 23.

Для виконання морського нагляду за непроникненням контрабанди діяла флотилія ОКПС, до якої належали всі судна корпусу. Вони розподілялися між командирами бригад і знаходилися в їхній підлеглості.

Організаційна структура Російського ОКПС була адаптована в дещо дрібному масштабі до Української Держави з огляду на суттєве зменшення довжини державних кордонів 12 червня 1918 р. на нараді під головуванням міністра фінансів А. Ржепецького в присутності командира Окремого корпусу кордонної охорони (ОККО) отамана Желиховського, начальника штабу отамана Байкова, начальників прикордонних округів: Житомирського – отамана Бєлявіна, Одеського – отамана Китченка, господаря корпусу отамана Мелентьєва і нового директора департаменту Митних зборів П. Андріїва було прийнято постанову, згідно з якою штаби Одеського та Житомирського прикордонних округів розформовувалися. Кордон Української Держави розподілявся на вісім районів, кожний із яких доручалося охороняти кордонній бригаді, підпорядкованій через свого командира управлінню ОККО. Кожна з шести сухопутних бригад (Подільська, Волинська, Північна, Курська, Хоперська, Донецька) складалася з шести відділів, до яких входило по п’ять загонів, до загону – по три пости.

Особовий склад сухопутної бригади нараховував: 76 старшин, 496 муштрових кінних і 1 646 піших, 217 немуштрових козаків. Дві сухопутно-морські бригади (Одеська і Азовська) мали по 5 відділів, 21 загону, 62 пости. Чисельність кожної з них складала: 62 старшини, 494 муштрові кінні і 186 піших, 396 немуштрових козаків. Загальна чисельність Окремого корпусу кордонної охорони встановлювалася: старшин – 701, козаків муштрових кінних – 4 274, піших – 10 733, немуштрових – 2 378.

Було вирішено посилити штаби нових бригад і відділів старшинами, урядовцями і канцеляристами. Постала необхідність термінової зміни штатів управління корпусу за умови безпосереднього підпорядкування бригад і застосування в кордонній охороні системи організації військового господарства. Командир корпусу отримав завдання відпрацювати окремий штат і сформувати за ним навчальну бригаду «для підготовки новобранців, підстаршин, фельдшерів медичних і ветеринарних, ковалів, а також вдосконалення старшин у спеціальній службі по кордонному нагляду». Для прискорення передачі наказів і отримання доповідей вказувалося на необхідність телефонізації всіх кордонних підрозділів. Постанова вимагала також встановити тісний зв’язок між кордонною охороною і митними установами, для чого включити у штат штабу корпусу старшин, які б знаходилися у розпорядженні митних інспекторів (по одному старшині на кожного з чотирьох діючих в Україні інспекторів).

Ураховуючи рішення наради, у червні 1918 р. було відпрацьовано штати кордонної охорони Української Держави.

Посада командира ОККО передбачала військове звання генерального бунчужного або значкового з річним утриманням 18 000 крб. Його помічник мав бути генеральним значковим (16 500 крб.). Безпосередньо їм підпорядковувались двоє генеральних старшин для інспекцій бригад (генеральний хорунжий або значковий – 15 000 крб.), двоє штаб-старшин для доручень (полковник – 10 200 крб.) і персональний осавул командира корпусу – військовий старшина з річним утриманням 8 400 крб. Посаді начальника штабу корпусу відповідало військове звання генерального значкового або хорунжого (16 500 крб.), його помічника – генерального хорунжого (12 000 крб.). У штатах штабу були також двоє штаб-старшин для догляду зброї (полковник або військовий старшина – 9 600 крб.) і осавул штабу (обер-старшина – 7 200 крб.). Штаб корпусу складався з чотирьох відділів: загального, персонального, організаційного і кордонного на чолі з полковниками (10 800 крб.) та трьох частин. На чолі морської частини стояв капітан 1-го або 2-го рангів (10 800 крб.); частини судових справ, санітарної і ветеринарної – генеральні хорунжі (11 400 крб.). Серед службовців відділів і частин штабу були старші і молодші помічники їхніх начальників, журналісти, архіваріуси, військові канцеляристи, літографи, діловоди, перекладачі, вартові і посильні козаки, шофери, корпусний лікар, фельдшери. У штабі корпусу було три легкові та вантажний автомобілі.

Штат управління кордонних сухопутних бригад складався з командира (генеральний хорунжий або значковий – 12 600 крб.), двох його помічників з кордонного нагляду у Волинській і Подільській бригадах і одного помічника – в інших, начальника штабу і господаря бригади, які мали військові звання полковника або генерального хорунжого з річним утриманням 11 400 крб.; двох старших осавулів (військовий старшина або сотник – 9 600 крб.), двох військових слідчих (штаб-старшина – 9 600 крб.), начальника зв’язку (обер-старшина – 7 200 крб.).

У складі штабу бригади були старші медичний і ветеринарний лікарі (полковник – 10 200 крб.), три молодші медичні і два ветеринарні лікарі (військовий старшина або сотник – 8 400 крб.); а також військові урядовці: завідуючий зброєю (7 620 крб.), скарбник (6 000 крб.), два діловоди (6 000 крб.), квартирмейстер (6 000 крб.), піп (9 800 крб.).

Муштровий склад бригадного управління представляли бунчужний (2 400 крб.), чотар (2 040 крб.), чотири ройові (1 680 крб.), 44 козаки (1 440 крб.), бригадний (2 400 крб.) і два старші телефоністи (2 040 крб.), три бригадні шофери (2 040 крб.) і три їхні помічники (2 040 крб.). Серед немуштрового складу передбачалося: п’ять бригадних (2 400 крб.), шість старших (2 040 крб.) і шість молодших (1 680 крб.) писарів, літограф (2 040 крб.), його помічник (1440 крб.), три вістові (1 440 крб.), 24 джури (кордонці строкової служби), чотири каптенармуси (2 040 крб.), два бригадні (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) збройні майстри, чотири збройні слюсарі (2 440 крб.), вісім кашоварів (1 410 крб.) чотири хлібопеки (1 440 крб.), обозний чотар (2 040 крб.), 14 обозних козаків (1 440 крб.), два теслярі (2 040 крб.), бригадний (2 400 крб.) і чотири старші (2 040 крб.) шорники, бригадний (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) ковалі, два шевці (1 440 крб.), бригадний (2 400 крб.) і два старші (2 040 крб.) кравці, чотири бригадні (2 400 крб.), вісім старших (2 040 крб.) і молодший (1 680 крб.) фельдшери, бригадний (2 400 крб.), два старші (2 040 крб.) і молодший (1 680 крб.) ветеринарні фельдшери, чотирилазаретні доглядачі (2 400 крб.), 14 лазаретних служників (1 440 крб.) і священик (2 040 крб.). Посадовим особам бригади належало 33 коні, три брички і 11 парних візків, а також легковий і два вантажні автомобілі.

Штати управління двох сухопутно-морських бригад суттєво не відрізнялися: була відсутня посада начальника штабу (його обов’язки виконував значковий), нараховувалось менше обслуги і канцелярських урядовців.

Бригадні відділи очолювали командири, ранг яких передбачав військове звання полковника або військового старшини (9 600 крб.). Командиру відділу підпорядковувались два помічники (обер-старшина – 6 600 крб.) і господар відділу (військовий старшина або сотник – 7200 крб.), який теж мав помічника (обер-старшина – 6 000 крб.). У штаті управління відділів передбачалися канцелярія і обоз, до складу яких входило три муштрові і 31 немуштровий козак. Коней нараховувалось 20, бричок – 2, парних візків – 6.

Командир кордонного загону мав звання обер-старшини або військового старшини (8 400 крб.). Його помічником був бунчужний (2 400 крб.). Обслуговували господарські потреби загону каптенармус, фуражир, телефоніст, коваль, швець, два хлібопеки, доглядач за кіньми, обозний і джура. У загоні нараховувалось шість коней і парний візок.

Пости сухопутної бригади складалися з начальника варти (чотар кінний – 2 040 крб.), його помічника (ройовий кінний – 1 680 крб.), 18 піших козаків, двоє кінних козаків-гонців для сполоху і кашовара. Сухопутному посту належало мати четверо коней.

Пости сухопутно-морських бригад були трьох видів. Кінний пост очолював начальник варти (чотар кінний – 2 040 крб.), його помічник був ройовим кінним (1 680 крб.). В їх розпорядженні було шість кінних козаків і кашовар.

Морський пост мав такі ж штати, але замість шести кінних козаків передбачалося стільки ж піших. Коней мали лише начальник варти і його помічник.

До складу змішаного посту, крім начальника варти, його помічника і кашовара, входило чотири піші і чотири кінні козаки. Кінні і піші козаки, кашовари отримували 1 440 крб. річних. Згодом передбачалося їх замінити призовниками строкової служби.

При штабах чотирьох бригад існували будівельні частини, які забезпечували інженерне і технічне обладнання, крім свого, ще й суміжного прикордонного районів: Одеська частина – Подільського району, Волинська – Північного, Курська – Хоперського, Азовська – Донецького. Управління будівельної частини складалося чотирьох архітекторів із вищою будівельною освітою (9 600 крб.), восьми десятників (4 200 крб.) і чотирьох писарів (2 040 крб.).

Навчальна бригада складалася з управління, канцелярії, чотирьох учбових сотень, санітарної частини, чотирьох ремонтних команд і обслуги.

Посада командира бригади відповідала військовому званню генерального хорунжого або генерального значкового (12 500 крб.), його помічника – полковника (11 400 крб.), господаря – військового старшини (10 200 крб.), старшого осавула – штаб-старшини (9 600 крб.), чотирьох командирів учбових сотень – штаб-старшини (9 400 крб.), 12 їхніх помічників – обер-старшини (8 400 крб.), чотирьох командирів ремонтних команд – штаб-старшини (9 600 крб.), восьми їхніх помічників – обер-старшини (8 400 крб.), завідуючого майстернею і школою телефоністів – військового старшини (8 400 крб.), його помічника – обер-старшини (6 600 крб.), старших медичного і ветеринарного лікарів – полковника (10 200 крб.), двох молодших медичних і ветеринарних лікарів – військового старшини або сотника (8 400 крб.). Серед військових урядовців бригади були завідуючий зброєю (7 620 крб.), діловод (6 000 крб.), скарбник (6 000 крб.), квартирмейстер (6 000 крб.). Передбачалися посади попа (7 800 крб.) і дяка (2 480 крб.). Муштровий склад козаків нараховував 503 особи, а немуштровий – 170 осіб 24.

Комплектування посад кордонних підрозділів передбачалося переважно особами вільного найму. Але це викликало певні труднощі. Некомплект осіб рядового і підстаршинського складу, які служили за контрактом, на 1 липня 1918 р. становив 90%, а з 1 липня по 1 жовтня – 70%. Тому було вирішено рядових козаків, які отримують 1 440 крб. річних і менше, заміщувати військовослужбовцями строкової служби. Некомплект старшин був значно меншим – 20% протягом 1918 р. Деякі офіцерські посади заміщувалися надстроковцями або козаками строкової служби, які закінчили курс учбових сотень навчальної кордонної бригади 25. Разом з тим при підборі вищої і середньої ланки керівництва корпусу непохитно діяли вимоги п’ятого розділу російського Положення про ОКПС, який визначав порядок зарахування і звільнення його чинів. При зарахуванні на службу до українського ОККО перевагу віддавали колишнім офіцерам російського ОКПС. Слідом за ними призначали на посади молодших муштрових офіцерів.

З липня 1918 р. командиром корпусу було призначено генерального хорунжого М. Савеліїва.

Цей досвідчений генерал. закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, з 1882 р. служив у піхотному батальйоні Свеаборзької фортеці. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу був старшим ад’ютантом штабу 41-ї піхотної дивізії. Напередодні світової війни виконував обов’язки помічника відділу Головного управління Генштабу. Всі роки війни провів на фронті. Після проголошення УНР відразу пішов на службу до української армії. Був помічником 2-го генерал-квартирмейстера Головного управління Генштабу армії Української Держави, членом комісії з організації військових шкіл і академії.

Начальником штабу залишився Л. Байков, якому також було присвоєно військове звання генерального хорунжого.

Він закінчив Тверське кінне училище в 1877 р. У складі 39-го драгунського Нарівського полку брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Згодом перейшов на службу в Окремий жандармський корпус, генерал-майором став в 1913 р. 26.

Для заохочення служби в кордонній охороні встановлювалися значні пільги її особовому складу. Крім державного грошового утримання, кордонній старшині й урядовцям належало безкоштовне одержання персонального пайка натурою в розмірі одної козацької норми. Дозволялася грошова компенсація пайка. Для членів родини кордонців (жінки і дітей) дозволялося отримувати пайок за інтендантськими заготівельними цінами. Сімейні старшини й урядовці, в яких були неповнолітні діти або які отримували менше 8 400 крб. на рік, мали право на додаткову платню у розмірі 600 крб. річних. У разі користування скарбовими помешканнями в губернських і повітових містах з їхньої щомісячної плати утримувалася 1/5 частина. В іншій місцевості житло старшині й урядовцям надавалося безкоштовно за нормами: обер-старшині – дві кімнати, іншій старшині – одна кімната, а при відсутності такої можливості вони одержували додатково 20% від щомісячної платні 27. Речове задоволення їм здійснювалося за умов грошової компенсації матеріалів згідно з інтендантськими заготівельними цінами, враховуючи один комплект мундирної одежі і два комплекти взуття на рік, одну шинель – на два роки.

Рядові кордонці і підстаршини харчами, обмундируванням і помешканням задовольнялися безкоштовно. Вартість їхнього пайка була на 25% вищою, ніж козаків військової офіції, враховуючи, що кордонці розташовувались постами і їхнє артільне харчування було ускладнене. Норма розміщення рядових кордонців становила 10 осіб на 1 кімнату. Але для їхнього службового поселення було вирішено використати також розбірні бараки Червоного Хреста (благодійної організації, яка діяла під час світової війни). До цього спонукали труднощі у забезпеченні придатними для проживання помешканнями, особливо на західному кордоні, який був зруйнований військовими діями.

Наймання помешкань для кордонної охорони в 1918 р. коштувало державі 863 674 крб. З них для управління корпусу – 16 500 крб., для штабів восьми муштрових і навчальної бригад, 43 відділів, 243 загонів, 6 756 кордонців (фактично 30% від штатного складу корпусу) і 1 000 їхніх коней – 430 461 крб., для старшинських осель, крім губернських і повітових міст, – 388 373 крб. Норми розрахунку службових кімнат для штабів становили: бригади – 16; відділу – 3, учбової сотні, ремонтної команди, санітарної і ветеринарно-фельдшерської сотні, будівельної частини – 2. На їхнє опалення і освітлення в 1918 р. планувалося витратити 1 446 885 крб. Озброєння, інтендантське, інженерне майно ОККО отримував від Міністерства військових справ і Центральної ліквідаційної комісії, що була утворена для розподілення військового скарбу Південно-Західного і Румунського фронтів армії колишньої Російської імперії. Норми розрахунку зброї для кордонних були такими ж, як і для тотожних їм військових підрозділів 28. Загалом на утримання кордонців гетьманський уряд витрачав значні кошти.

Перелік основних статей кошторисних видатків ОККО на 1918 р. складався з утримання центральних установ – 673 694 крб.; грошового задоволення особового складу – 14 676 689 крб.; коштів на постачання, рихтунок і розташування підрозділів корпусу – 16 599 805 крб.; витрат на забезпечення і навігацію кордонної флотилії – 23 284 крб. (кораблі входили до загального складу флоту Української Держави, але оперативно підлягали командирам двох сухопутно-морських кордонних бригад); видатків на лікарські та ветеринарні матеріали – 368 782 крб., адміністративних витрат – 643 140 крб.; коштів на годування особового складу – 94 499 крб.; витрат на будову і ремонт споруд – 1 387 666 крб.

Разом бюджетні витрати на ОККО становили 34 667 559 крб. на 1918 р. 29. З них у травні – серпні було асигновано 9 028 170 крб. А 28 вересня 1918 р. на термінове прохання міністра фінансів гетьманом було затверджено закон про асигнування ще 5 млн. крб. Більшість з них було витрачено на грошове заохочення кордонців і матеріальне забезпечення їхньої діяльності.

Крім цього, у §8 витратної відомості зазначалися «інші видатки на керування». Їхній розпис мав такий выгляд: «По ділам о пачкарстві і видатки по агентурі 4 500, патрульні шляхи: будівля 40 000, утримання і ремонт 5 000, будування і утримання телефонів 15 000, спеціальні вчення 15 000» 30.

Митна служба. В організації системи митного нагляду Української Держави було використано той же принцип, що й для кордонної охорони, тобто залишення російської відомчої мережі із застосуванням її до умов зменшення території нагляду. Зрозуміло, що при цьому українська митна служба утворювалась відповідно до російських нормативних чинників. Згідно зі ст. 1 російського «Устава таможенного» головне управління митною частиною на всьому просторі імперії належало Міністерству фінансів по департаменту Митних зборів (ДМЗ). Митне відомство, крім ДМЗ, складали окружні та дільничні митні управління і митні установи: митниці, митні застави, пости та перехідні пункти. Кількість і межі митних округів та дільниць, установи, що до них належали, визначалися міністром фінансів. Санкт-Петербурзька, Московська, Варшавська, Харківська, Одеська та Архангельська митниці не входили в жоден із округів, підпорядковувалися безпосередньо ДМЗ і мали назву головних сховищних митниць.

Отже, крім Одеської і Харківської митниць, гетьман Скоропадський отримав від Центральної Ради митні установи Південного митного округу Російської імперії, що діяли на території України, а також новоутворені урядом В. Голубовича протягом лютого – квітня 1918 р. (вони діяли і за часів гетьманату).

Серед старих російських митниць були дві внутрішні (Київська і Харківська) та дев’ять митних установ на південному морському кордоні України – від Маріуполя до Одеси включно 31, тобто ще Бердянська, Генічеська, Хорловська, Джерильгацька, Херсонська, Миколаївська, Очаківська, Одеська і Маріупольська. До новоутворених за часів УНР належали центральний відомчий апарат – департамент Митних зборів у складі Міністерства фінансів і митні пункти на кордоні з Австро-Угорщиною і Румунією.

Службові обов’язки українські митники починали виконувати відразу ж після припинення з заходу на схід військових дій. 24 березня на засіданні комісійної ради при ДМЗ виступив запрошений директор Тарифно-трактатного департаменту Міністерства торгівлі і промисловості УНР М. Добриловський. Він вказав на необхідність організації митного нагляду насамперед на кордоні з Австро-Угорщиною, «щоб Центральні держави не змогли отримати з України більшої кількості продуктів, ніж ті, що зазначені в угоді». Рада визнала доцільним ознайомитися на місці з усіма кордонними пунктами, для чого відрядити урядовців ДМЗ з особливими повноваженнями щодо встановлення митного нагляду. У своїй діяльності вони мали керуватися тимчасовою інструкцією, затвердженою міністром фінансів УНР 26 березня 1918 р. Згідно з її положеннями, призначений на посаду управляючого митним наглядом отримував у Київській або Одеській митниці під розписку за особливою відомістю вагонні замки з одним ключем для кожного, спеціальне обладнання і документацію. На місці, за рахунок асигнованого авансу, він мав закупити необхідну кількість канцелярських приладів і матеріалів, організувати обладнання службових приміщень. Після виконання підготовчих заходів належало терміново встановити митний нагляд за перепуском пасажирів; прибуттям з-за кордону вантажів і переадресуванням їх транзитом до Одеської, Київської чи Харківської митниць; затриманням контрабандних товарів і відправкою їх до Київської митниці. У застосуванні заборонних засобів до привізних і вивізних товарів митники співпрацювали з відрядженими на кордон уповноваженими Міністерства торгівлі і промисловості УНР, які мали «відповідні директиви у зв’язку з наступною монополізацією зовнішньої торгівлі» 32.

Протягом квітня на кордоні з Австро-Угорщиною було відновлено більшість митних пунктів у місцях, де вони існували до початку військових операцій. На новому кордоні з Румунією встановили Овідіопольський митний нагляд з відділом у Короліно-Бугазі, а також Маякський, Тираспольський, Дубосарський, Рибницький, Ямпільський і Могилів-Подільський митні нагляди 33.

Подальше вдосконалення митної служби, як і кордонної охорони гетьманської Української Держави, здійснювалося під безпосереднім керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького. Департамент Митних зборів з травня 1918 р. очолив досвідчений урядовець П. Андріїв. З головуванням цього директора українські митні інституції набули чіткої організаційної структури з окремо визначеними функціональними обов’язками і штатним розкладом. Остаточний розподіл справ за структурними підрозділами ДМЗ, який складався з канцелярії і чотирьох відділів, міністр фінансів затвердив 5 жовтня 1918 р.

До компетенції канцелярії належали: журнальна реєстрація обліково-звітної документації і листування з митними установами та урядовими органами інших міністерств; статистичний і атестаційний облік особового складу відділів департаменту і відомства, підготовка наказів на призначення, переміщення, звільнення урядовців, призначення їм грошових допомог і пенсій; справи про мобілізацію і призов на дійсну військову службу митних службовців; реєстрація справ за скаргами на дії митників, а також справ про провадження дізнання про службові правопорушення, які вирішуються в адміністративному порядку; забезпечення митних установ ключем для шифрованих повідомлень.

До відання першого відділу входило: діловодство за змінами статей Митного статуту і Положення про митних доглядачів; справи з відпрацюванням штатів департаменту, дільничних митних інспекцій і митниць, визначенням посадових окладів митних урядовців, грошового утримання для канцеляристів і доглядачів; розробка навчальних програм та іспитових тестів для кандидатів на посади контролерів митниць; встановлення правил оцінки контрабандних товарів; визначення порядку догляду пасажирського багажу і речей, вантажів, а також порядку оскарження результатів догляду товарів; справи про кордонну службу і відношення службовців кордонної охорони і митного відомства; діловодство із ввозу іноземних товарів в Україну всіма видами транспорту і українських товарів, які вивозяться за кордон; справи про безмитний і пільговий провіз товарів через кордон, майна дипломатичних і консульських представників, кореспонденції Міністерства іноземних справ, багажу наукових експедицій і окремих мандрівників, домашнього скарбу і спадкових речей іммігрантів, чужоземців і українських підданих, які повертаються на батьківщину.

Другий відділ займався розглядом справ за скаргами на рішення митниць про адміністративну відповідальність за порушення правил перевозу іноземних вантажів, за приховання пасажирами речей від догляду, за перехід кордону не у встановленому пункті, а також займався провадженням дізнання і слідства у справах про посадові злочини урядовців митного відомства. До відання відділу належали й питання, пов’язані з контрабандою: листування про провадження обшуків і вилучень за заявами і доповідями про контрабанду, роз’яснення відповідних положень Митного статуту; розгляд скарг на рішення митних установ за справами про контрабанду, які розглядаються в судовому чи адміністративному порядку; надання митним установам нижчих розрядів прав за розглядом справ про контрабанду; грошове заохочення митників, які затримали контрабандні товари; розгляд звітів про рух контрабанди; зняття з рахунків недоплати грошової пені у справах про контрабанду.

Третій відділ мав повноваження, пов’язані з будівництвом і матеріальним забезпеченням діяльності відомства. Серед них були справи про асигнування на будівельні потреби митних установ і дозвіл на провадження будівельних робіт, придбання ними нерухомості та обладнання; розробка програм і розгляд проектів кошторисів будівництва; розпорядження про ремонт митних будинків і споруд; купівля чи примусове відчуження нерухомості для відомчих потреб, а також продаж, обмін, передача іншими відомствами і прийняття від них нерухомості чи здача її в орендне користування; наймання приватних будинків для митних установ; укладення договорів із приватними архітекторами, техніками і десятниками на допомогу штатним дільничним архітекторам для улаштування водопостачання, каналізації та електричного освітлення в митних районах, а також для обладнання і експлуатації відкритих складських приміщень, залізничних колій, електростанцій і прикордонних мостів; забезпечення будівництва й утримання необхідної кількості пристаней, понтонів, парових, моторних і гребних суден; придбання для департаменту, дільничних управлінь, інспекторів і митних установ канцелярських приладів і меблів, друкарських форм обліку; організація підписки на періодичні видання; забезпечення обмундируванням, амуніцією, теплими речами і взуттям сторожів, доглядачів і інших нижчих службовців відомства; замовлення в Експедиції заготівлі державних паперів гербових бланків, спеціальних прошнурованих книг суворої звітності і розсилка їх до митних установ; забезпечення митниць печатками і штемпелями, пломбувальними приладами, вагонними замками і пресами, протипожежними засобами, терезами, спеціальним лабораторним обладнанням і науковими посібниками для експертів; купівля і наймання коней та екіпажів для митного відомства; вирішення комунальних питань по відомству, наймання двірників і робітників для опалення, освітлення і водопостачання будинків і споруд.

До компетенції четвертого відділу належала фінансова діяльність відомства, а саме: підготовка кошторису видатків і прибутків департаменту Митних зборів з постатейним поясненням для затвердження на законодавчому рівні; організація виконання кошторису, розасигнування кредитів, розгляд і перевірка проектів кошторисів митних установ, складання і розсилання річних і тимчасових касових розкладів про видатки і переміщення кредитів, з’ясування залишків і підсумків кошторису; звернення із запитами на додаткові кредити в законодавчому порядку і з особливого фонду за рахунок кошторису департаменту Державної скарбниці; задоволення невиконаних видатків за затвердженими кошторисами; асигнування коштів на утримання позаштатних урядовців; управління фондами у складі спеціальних коштів департаменту і розгляд звітів про витрати митного відомства; справи про надходження до скарбниці коштів від приватних осіб і цивільних установ на утримання додаткового складу службовців митного відомства та інші витрати; розподіл коштів на утримання канцеляристів, експертів і доглядачів, канцелярські і господарські потреби; організація грошового забезпечення і нагородження (крім нагород і допомог в окремих випадках), нарахування і видача прогонних грошей урядовцям, листування за питаннями, що виникають у цьому зв’язку в митних установах; справи про повернення зі скарбниці і переказ за належністю надлишнє стягнутих митних та інших зборів, а також коштів, неправильно зарахованих у державні прибутки; здійснення розрахунків з Управлінням державними ощадними касами по страхуванню, пенсіях і грошових допомогах митним доглядачам і членам їхніх родин, розподіл винагороди урядовцям митних установ за здійснення операцій ощадних кас, листування у справах державних ощадних кас, які працюють при митних установах; ведення бухгалтерських і допоміжних книг з кошторисних витрат, спеціальних і партикулярних коштів; складання щомісячних перевірочних відомостей з рахунками Державної скарбниці і відомостей про прибутки і витрати кредитів; завідування депозитами департаменту і управління фондами закладів окремих осіб; складання іменних переліків кредиторів скарбниці за затвердженими кошторисами; контроль, скріплення і направлення за відповідною адресою асигнувань департаменту; реєстрація бланків асигнувань і звітність про витрати департаменту; листування з приводу прийняття митними установами коштовностей у рахунок сплати митних зборів 34.

Залежно від обсягу службового навантаження відділів і канцелярії встановлювалась кількість їхніх урядовців. Серед них були начальники, їхні помічники, діловоди, слідчі, бухгалтери, канцеляристи, журналісти, перекладачі, екзекутори, секретарі, касири.

ДМЗ підлягали регіональні митні інституції – дільничні управління митних інспекторів (російські окружні управління було скасовано). Вони утворювались при найбільших митницях. Загалом їх мало бути чотири – Південне (Одеса), Західне (Луцьк), Північне (Київ) і Східне (Харків), але невизначеність постійного російсько-українського кордону заважала розгортанню Північного і Східного управлінь. Митний інспектор контролював діяльність усіх митних установ, які територіально належали до його дільниці. ДМЗ не раз порушувало питання про встановлення єдиних штатів митного відомства на законодавчому рівні, про підвищення рівня митниць на північно-східному кордоні (Голоби і Лунінець). Однак через нестабільність обстановки саме в цих прикордонних районах введення єдиних штатів митного відомства гальмувалося, а загальний штат структурних підрозділів департаменту і дільничних інспекцій не визначався. Розклад штатів затверджувався міністром фінансів окремо на підставі пояснювальної записки директора ДМЗ про характер виконання службових обов’язків конкретно окремою особою.

Не мали остаточного штатного вирішення й митні установи на Півдні. У березні 1918 р. після відновлення митного нагляду на західному і південному кордонах України і створення у складі Міністерства фінансів УНР департаменту Митних зборів митна інфраструктура одеського дільничного інспектора потрапила у його підпорядкування. Тоді до Одеської дільниці входили всі сухопутні і морські митні установи Азово-Чорноморського узбережжя, включаючи Крим. Короткочасність існування Радянської республіки Тавриди не зруйнувала кримських митних установ. З її поваленням між Кримом і Одесою встановився управлінський зв’язок у митній справі. У відповіді від 23 квітня 1918 р. в. о. одеського митного інспектора Значковського на лист управляючого Керченської митниці Павлова від 3 квітня було підтверджено колишню регіональну підлеглість кримських митних установ безпосередньо Одесі. Незабаром їм було надіслано всі нові відомчі розпорядження українського директора ДМЗ П. Андріїва, а також Голови Ради Міністрів В. Голубовича та міністра торгу і промисловості І. Фещенка-Чопівського 35. Протягом квітня – червня 1918 р. кримські митні установи регулярно отримували відомчі вказівки і діяли згідно з ними. Останні обіжники одеського інспектора Гельднера надійшли до Криму на початку липня. У них, посилаючись на закон Української Держави про ухвалу урочистої обітниці для службовців державних установ, пропонувалося скласти її кримським митникам. Але в цей час у складі «Міністерства фінансів, торгу, промисловості і праці ККУ» вже діяв «відділ непрямих податків і митних зборів», очолюваний О. Малиніним. Про службову підлеглість відділу всіх митних установ Криму і сувору заборону зносин з відповідними українськими органами урядом Сулькевича було оголошено ще в перших своїх розпорядженнях. У свою чергу 26 липня ККУ зобов’язав управляючих митницями «истребовать от всех прикомандированных к таможенным учреждениям лиц письменные заявления с указанием желают ли они продолжить службу в Крыму» 36.

Таким чином, Севастопольська, Джанкойська, Євпаторійська, Керченська, Ялтинська, Феодосійська, Перекопська (2 класу) митниці, Арабатська митна застава і Акмечетський, Єнікальський, Алуштинський, Судацький, Таганаський перехідні митні пости 37 втратили управлінський зв’язок з Одесою і навіть не були включені до переліку постійних митних установ Української Держави.

На підставі тих же російських імперських чинників у Криму в червні 1918 р. створено Окремий дивізіон кордонної сторожі, що підпорядковувався міністрові фінансів ККУ. 9 липня кримська Рада Міністрів встановила тимчасовий розпис посадових окладів для військовослужбовців цього дивізіону 38.

Постійно діючі протягом 1918 р. митні установи Української Держави було занесено до державного переліку. Загалом їх нараховувалось 50. Залежно від значення і обсягу роботи вони розподілялися на 22 митниці: 1 класу 1 ряду – Одеська, 1 класу 2 ряду – Київська і Харківська, 1 класу 3 ряду – Волочиська, Радзивилівська, Маневицька (Повурівська) і Голобська (Рожицька), 1 класу 4 ряду – Новоселицька, Миколаївська, Маріупольська, Унгенська, Луцька, Лунінська, 2 класу – Бердянська, Луганська, Херсонська, Ізмаїлська, Ренійська, Томашівська, Гусятинська, Ісаківська, Долгбичевська; 26 митних застав: Генічеська, Хорловська, Джерилгацька, Очаківська, Аккерманська, Вілковська, Кілійська, Усть-Прутська, Кагульська, Фальчійська, Леовська, Немценська, Скулянська, Авраменська, Липканська, Подбільжицька, Дружомольська, Мервенська, Збаражська (Карначевська), Волочиська, Гуківська, Новоселицька, Сатановська, Перебійковська, Торчинська, Тарнорудська; 2 митні пости: Радзивилівський і Шидловецький 39.

Вказані серед цього реєстру митні установи, які розташовувалися на річках Прут і Дунай, опинилися за кордоном – у Румунії і вважалися українськими лише формально до остаточного вирішення українсько-румунських територіальних домагань. Натомість на фактичному кордоні були влаштовані тимчасові митні пункти, на яких в Яручі, Щекінівці, Косниці, Грушках, Каменці, Рашкові, Журі, Гояні митний нагляд вела українська кордонна охорона, а в Малинівці, Соколах і Усті – австро-угорська жандармерія.

12 вересня 1918 р. начальник штабу ОККО генеральний хорунжий Л. Байков звернувся до директора ДМЗ з проханням надіслати сюди митників, «щоб таким чином рангів кордонної охорони було визволено од неприписаних їм обов’язків і було можливо обернути їх до простих обов’язків по охороні кордону». Він також пропонував порушити перед генеральним хорунжим В. Семеновим, військовим уповноваженим українського уряду при Австро-Угорській Східній армії в Одесі, питання про відправлення з кордону австрійських жандармів, що втручалися в українські внутрішні справи 40.

Прикордонні митні установи після укладення перемир’я між Українською Державою і РРФСР у липні 1918 р. поповнилися тимчасовими наглядовими пунктами, розташованими в Остапковичах, Якимівській Слободі, Гомелі, Клинцях, Хуторі Михайлівському, Кореньові, Готні, Бєлгороді, Валуйках, на що асигнувалося 250 000 крб. Проіснували вони до листопада, коли через виступ «різних озброєних груп, що називали себе більшовиками, виказалась необхідність скасування на цьому кордоні митного нагляду» 41.

Митниця в Луганську, заснована у серпні 1918 р. внаслідок договору між Україною і Доном, не встигла розгорнути свою діяльність у повному обсязі. Залізничні потяги з вантажами для митного нагляду проходили транзитом до Києва, Одеси або Харкова, а потім поверталися назад у Донбас, що завдавало великих збитків обом сусіднім державам 42.

Штатний розклад реєстрових митних установ визначався для кожної окремо згідно з її державним значенням і транспортним різновидом: морська, залізнична, шосейна чи пішохідна. Назви посад, які включалися до штатів регіональних митних інспекцій і місцевих установ, стають відомими із закону «Про встановлення розмірів платні служачим митних установ», який було прийнято 5 серпня 1918 р. Для тимчасових митних пунктів на кордонах встановлювався мінімальний штат посадових осіб: управляючий наглядом, контролер, пакгаузний наглядач і його помічники, доглядачі, кількість яких залежала від конкретних службових обставин 43.

У складі дільничних митних інспекцій мали бути: митний інспектор (10 000 крб. річних), його помічник (8 000 крб.), окружний експерт-технік (7 200 крб.), будівельник (6 600 крб.), секретар (6 000 крб.), його помічник (4 400 крб.) і канцелярські урядовці трьох рядів (3 300 – 2 700 крб.). Розмір платні службовців митниць залежав від класу і ряду останніх, що вказано в таблиці44:

Назва посади

Клас і ряд митниці

Митні застави

Митні рогатки (пункти)

1 кл. 1 р.

1 кл. 2 р.

1 кл. 3 р.

1 кл. 4 р.

2 клас

Управляючий

9000

8400

7500

7000

6300

5000

4200

 

Помічник

7500

-

-

-

-

3600

-

 

Ревізор (контролер) першого рангу

другого рангу

 

7200

6600

 

-

6000

 

-

5400

 

-

5400

 

-

-

 

-

-

 

-

-

 

Секретар

5400

4800

4500

4500

-

-

-

 

Бухгалтер

5400

4800

4500

4500

4500

-

-

 

Скарбник

5400

4800

4500

4500

-

-

-

 

Пакгаузний або корабельний наглядач

5400

4800

4500

4500

4200

-

-

 

Помічники наглядачів, секретарів, бухгалтерів

4400

4400

-

-

-

-

-

 

Канцелярські службовці: 1 ряду

2 ряду

3 ряду

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

3300

3000

2700

 

Старший доглядач

2520

2520

2400

2280

2280

2280

2280

 

Доглядач 1 рангу

2 рангу

3 рангу

2400

2280

2100

2400

2280

2100

2280

2160

1980

2280

2160

1980

2280

2160

1980

-

2160

1980

-

2160

1980

 

Машиністи, шкіпери, мотористи

3000

3000

2700

2700

2700

-

-

 

Помічники машиністів, слюсарі, кур’єри, рульові

2100

2100

1980

1980

1980

-

-

 

Двірники, вартівники, кочегари, гребці

2100

2100

1800

1800

1800

1800

1800

 

Вказані посади були обов’язково передбачені у всіх наглядових митних установах. Крім них, у штаті митниць обох класів у різній кількості мали бути екзекутори (завідуючі господарською частиною), експерти-хіміки і експерти-механіки 45.

У 1918 р. на утримання класних урядовців постійних митних установ передбачалось 994 734 крб., експертів – 13 430 крб., канцеляристів – 636 568, доглядачів – 1 397 983. Загалом на платню їм держава витрачала 3 042 725 46.

Нові митні установи Української Держави комплектувалися переважно особами, які мали професійний досвід. 3 травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ відзначила, що на той час серед українських митників були: службовці, які числилися в штатах митних установ, розташованих за кордонами України, але отримували платню з фондів місцевих українських митниць; українські штатні службовці, які працювали у своїх установах; службовці митного відомства, відряджені для відкриття нових установ; кандидати на штатні посади митників, які виконували службові обов’язки з 1 січня 1918 р. Для упорядкування грошового утримання всіх вказаних службовців було вирішено закордонних митників, які за обіжником директора ДМЗ №310 від 30 квітня переставали з 1 травня отримувати плату, за їхньою згодою призначати на вакантні посади в митні установи Української Держави. Штатні українські митники, включаючи відряджених, продовжували отримувати платню в своїх установах до перепризначення. Для кандидатів на посади митного відомства було вирішено встановити не менше 30 нових посад з утриманням середнього службовця (250 крб. щомісячно) 47.

Умови зайняття посад класними урядовцями визначав закон від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Директор ДМЗ як урядовець IV класу призначався особистим наказом гетьмана зі скріпленням міністра фінансів за попередньою ухвалою Ради Міністрів. Віце-директор (І. Гайдановський-Потапович), урядовець V класу, – наказом по Міністерству фінансів за поданням, затвердженим гетьманом. Начальники відділів, управляючі найбільшими митницями і дільничні митні інспектори, урядовці VI класу, – наказом міністра фінансів. Інші урядовці – в порядку, визначеному міністерством. Відповідним чином здійснювалося звільнення з посад 48.

Гетьманський уряд піклувався про особовий склад митного відомства. На його службовців розповсюджувалися всі пільги, передбачені для державних установ. Крім того, митним службовцям, яких відряджали на кордон для встановлення наглядових пунктів, передбачалися додатково до службової плати добові гроші з розрахунку: управляючий наглядом – 15 крб., контролер – 13 крб., помічник пакгаузного дозорця – 10 крб., доглядач – 7 крб., канцелярист – 8 крб.

21 травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ розглянула питання про звільнення від призову на дійсну військову службу митних співробітників. Серед посадових осіб, яким належало мати бронь від призову до війська, були визначені: у департаменті – директор і начальники відділів; в управліннях митних інспекторів – митний інспектор і секретар; у місцевих митних установах – управляючі митницями, заставами і постами, секретарі, бухгалтери і екзекутори митниць, контролери, а також експерти-хіміки і експерти-механіки (по одному на установу). На черговому засіданні, 23 травня, рада обговорила питання про надання грошової допомоги родинам митних службовців, яких призвали на дійсну військову службу. Було вирішено надавати допомогу родинам осіб, призваних до війська і до цього часу не повернулися додому через полон, безвісну пропажу чи загибель 49.

Урядовцям прикордонних митних установ надавалося безкоштовне службове приміщення з розрахунку: дві кімнати з кухнею – для управляючого наглядом, одну кімнату з кухнею – для сімейних класних урядовців і канцеляристів, одну кімнату з плитою – для сімейних доглядачів, одну кімнату з плитою – для двох неодружених доглядачів.

Відповідно до бюджетних підрахунків гетьманського уряду на 1918 р. витрати по департаменту Митних зборів мали становити 5 409 783 крб.

З них: утримання центральних установ – 329 879 крб., місцевих установ – 4 324 904 крб., різні видатки адміністрації – 100 000 крб., будування та утримання суден для митної служби – 75 000 крб., різні видатки з урядування – 130 000 крб., зведення і ремонт будинків – 450 000, що загалом складало 5 409 783 крб. Плановані прибутки по ДМЗ визначалися в сумі 3 7959 245 крб. З них левова частка належала митним зборам – 37 737 700 крб. Від оплати гербових, судових, канцелярських справ і записів у документах розраховували отримати 100 000 крб., з оброчних статей і промислів – 78 717 крб., від повернення позичок – 37 000 крб., завдяки допомогам Державної Скарбниці із сторонніх джерел – 2 628 крб. і різних дрібних та випадкових прибутків – 3 800 крб. 50.

З доукомплектуванням прикордонних митних установ особовим складом, який став забезпечувати виконання покладених на них функціональних обов’язків, поширювалися їхні повноваження. 3-го травня 1918 р. комісійна рада вирішила надати відновленим прикордонним митницям «право очищення на місці всіх незаборонених до привозу за діючими розпорядженнями товарів і речей залежно від місцевих умов на розсуд управляючих цими установами» 51.

Разом з тим гетьманський уряд почав централізовану регламентацію імпортно-експортної товарної маси Української Держави. Головними торговельно-економічними партнерами України були Центральні держави. Тому більше транспортне навантаження припадало на західний сухопутний і морський південний кордони.

30 травня Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб і міністр торгу і промисловості С. Гутник підписали наказ №1119/1055 про заборону вивозу за кордон сірки, сурику і соди без письмового дозволу Міністерства торгу і промисловості в кожному окремому випадку. 3-го червня з’явився наказ №1152/1127, який, посилаючись на господарську угоду від 23 квітня 1918 р. між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, встановлював обмеження на вивіз за кордон цілого ряду товарів без дозволу державних установ. Так, на вивіз цукру, худоби, яєць, сала і м’яса необхідно було мати дозвіл Міністерства продовольчих справ, збіжжя – Державного хлібного бюро, спирту – акцизного відомства, вугілля – департаменту Палива, а залізні зломи, шмаття, картоплю й овочі можна було вивозити без окремого дозволу, але в обмеженій кількості. Повна заборона вивозу встановлювалася на мішки, брезенти, мануфактуру, галантерею, мед, патоку, рис, олію, льняну солому, шкіру, гуму, дорогоцінні та рідкісні метали, а також на коней. 11 червня черговий наказ заборонив вивіз мила і живиці, 15 червня – свинцевих солей і коркового дерева 52.

З Центральних держав, крім військового майна, яке ввозилося без догляду, до України надходили переважно товари споживчого характеру. Дозвіл на їхній ввіз надавався в кожному окремому випадку установами Міністерства торгу і промисловості Української Держави. При цьому тоннаж імпортних крамів кожного різновиду обмежувався на підставі діючої постанови Тимчасового уряду, прийнятої в липні 1917 р. (Зібр. Узак. і Розп. Уряд. №189 ст. 1119). При наявності посвідчення про дозвіл на ввіз і відповідності норми ваги українські митники керувалися розпорядженням директора ДМЗ №235 від 26 квітня 1918 р. Відповідно до нього такі товари пропускали в Україну після сплати мита за загальним тарифом з надбавкою 100%.

Митні надходження до скарбниці від чужоземних товарів були досить вагомими.

Так, 10 червня управляючий Одеською митницею доповів директору ДМЗ, що на той час від «різного роду крамів, як-то: в’язаних виробів, панчіх і рукавичок шовкових, галантереї, капелюхів повстяних, цизоркового краму, речового одіяння, хімічних витворів і т. ін. – всього на квоту мит приблизно 28 000 крб.» 53.

Особливо високими були митні збори з тютюнових і алкогольних виробів.

Наприклад, при перетинанні кордону належало заплатити з пуда листового тютюну – 90 крб., з фунта крихтового паливного чи нюхівного – 7 крб. 60 коп., з фунта сигар чи цигарок – 18 крб. 70 коп. З рому, французької виноградної горілки, коньяку, сливовиці, киршвасеру, джину, віскі, спирту при перевезені їх у бочках мито становило 75 крб. за пуд (брутто). Якщо ж ці вироби, а також лікери, наливки, настойки, ефіри, фруктові есенції з додатком спирту перевозилися у пляшках, митні збори складали 90 крб. за пуд (брутто). За виноградні, фруктові і ягідні вина, які перевозились у бочках, сплата мита становила за пуд 19 крб. 80 коп. (міцністю до 160) і 33 крб. (міцністю від 160 до 250). Якщо вино перевозилось у пляшках, то за нешипучі різновиди міцністю до 250 платили мита 26 крб. 40 коп. з пуда, включаючи вагу пляшок. За шампанські вина у пляшках сплачували 55 крб. митних зборів за пуд. Мито з вина, яке перевозили в залізничних цистернах, сплачували з чистої ваги, додаючи 25% з розрахунку на тару 54.

Українські харчові поставки до Німеччини і Австро-Угорщини митом не обкладалися. Загалом Україна зобов’язувалася поставити 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, 3 млн пудів цукру, 2,75 млн. пудів великої рогатої худоби (жива вага), 37,5 млн. пудів залізної руди 55.

Крім того, німецькі і австро-угорські солдати мали право харчових поштових відправлень своїй родині. Щомісячна норма становила: борошно – 2 пуди; крупа, квасоля, макарони – по 10 фунтів; олія – 3 фунти. Враховуючи на той час кількість іноземного військового контингенту в Україні (177 000 осіб), 15 листопада 1918 р. Міністерство продовольства направило до Ради Міністрів довідку про вартість цих поштових посилок. За умови тогочасних середніх цін на харчі за пуд приблизні державні збитки на них щомісячно становили 14 116 470 крб. З них коштували: борошно – 354 000 пудів Х 20 крб. = 7 080 000 крб.; крупа – 44 250 пудів Х 20 крб. = 885 000 крб.; макарони – 44 250 пудів Х 55 крб. = 2 433 750 крб.; квасоля – 44 250 пудів Х 12 крб. = 531 000 крб.; олія – 13 278 пудів Х 240 крб. = 3 186 720 крб. 56.

Але навіть такі значні харчові поставки до країн-союзниць були посильними для економіки України. М. Держалюк у своїй монографії наводить дані про український експорт 1913 р. Цифри свідчать, що зазначені вище різновиди продуктів вивозилися тоді з України у кількості в декілька разів більшій, ніж у 1918 р. На думку дослідника, «не тільки війна зруйнувала українську економіку, а цьому неабияк сприяли й масові крадіжки всіляких керівників України» 57.

В умовах нових господарських відносин з Центральними державами надзвичайної важливості набувало офіційне урядове тлумачення кордонних злочинів і порушень, зокрема контрабанди. 8 червня 1918 р. спільного обіжника директорів Митно-тарифного департаменту і департаменту Митних зборів було надіслано на ім’я регіональних комісарів торгу і промисловості. Цей надзвичайний інститут було утворено за часів Центральної Ради з метою тимчасового державного господарського контролю. Гетьман не скасував його, комісари підпорядковувались особисто міністру торгу і промисловості і продовжували тимчасово мати деякі особливі повноваження господарського характеру.

В обіжнику пояснювалось: «Митниці не скрізь ще встановлені і на місцях не скрізь є митні агенти. Тому для усунення недорозумів у справах заборонених до вивозу грузів вважається необхідним з’ясувати, що пачкарством (контрабандою) повинні визнаватися вивіз за кордон або намір до вивозу мимо митних установ або через ці установи, але прихованим від митного контролю, товару, забороненого до вивозу або дозволеного лише з оплатою мита. Вантажі, які заборонені до вивозу, але ж приходять до прикордонних станцій в вагонах, адресованих з якої-небудь внутрішньої станції без наміру провезти їх таємно, нескритими від митного догляду, не можуть вважатися пачкарством і не підлягають конфіскації. Вагони з такими вантажами повинні залишатися на прикордонній станції і не випускатись за кордон, про що тільки треба сповіщати адміністрацію залізниць, яка має повернути їх власнику» 58.

Отже, у справі боротьби з контрабандою гетьманські урядовці намагалися насамперед запобігати огульним покаранням. Тоді ж міністр фінансів порушив у Раді Міністрів питання про потребу видання постанови, яка б мала силу закону щодо контрабандних товарів. Він зазначив, що боротьба з контрабандою – справа загальнодержавна.

Тому «урядовцям митниць, Кордонної охорони, акцизного нагляду та міліції (Державної варти – О.Т.) доручається числити за обов’язок свій – стежити за точним виконанням цієї постанови з застосуванням в належних випадках правил, викладених в Митному Статуті, відносно порядку затримання контрабанди та доставки її до Митниць на їхнє розпорядження затриманих товарів».

Як бачимо, не лише кордонці і митники залучалися до розв’язання кордонних проблем, а й урядовці зовсім іншого відомства Міністерства внутрішніх справ. А. Ржепецький доповідав, що до утворення на кордоні митного нагляду на територію України з Центральних держав було завезено багато товарів, необкладених митом. Потрапивши на внутрішній ринок, ці товари давали можливість великих заробітків для спекулянтів, оскільки товари, завезені легальним шляхом, не могли з ними конкурувати через високу вартість. Для захисту інтересів Державної скарбниці і законослухняних підприємців пропонувалося видати закон, в якому передбачити надсилання в місячний термін до митних установ «усіх товарів, завезених в Україну безмитним шляхом з будь-яких причин». Після їхнього таврування, сплати встановленого мита, вони поверталися у власність приватних осіб чи установ.

У випадку ж невиконання цього розпорядження після знаходження у межах Української Держави таких товарів до їхніх власників «будуть застосовані в повній мірі всі карні постанови Митного Статуту про контрабанду». Далі зазначалося, що «з дня оголошення закону в «Державному вістнику» торгівля неоплаченими митом чужоземними товарами безумовно забороняється, і до всіх випадків продажу таких товарів будуть застосовані зі всією суворістю закону постанови про контрабанду (ст.1045 і слід. Митн. Ст. від 1910 р.)» 59.

Податкова поліція. Отже, у справі боротьби з контрабандою А. Ржепецький, крім митників, кордонних охоронців і вартових кордонних пунктів, покладався ще й на службовців акцизного нагляду. В Українській Державі у складі цього відомства існували свої охоронні підрозділи, які також були утворені за російськими нормативними чинниками. В додатках до «Свода Уставов об Акцизных Сборах» було викладено Положення про корчемну сторожу, в ст. 1 якого зазначалося, що у західних повітах, прикордонних до чужоземних держав, для запобігання проникнення через кордон контрабандних напоїв і для посилення акцизного нагляду була утворена корчемна сторожа. Вона складалася зі сторожів і старших та молодших об’їждчиків, за діяльністю яких наглядали посадові особи місцевого акцизного управління або для цього призначалися особливі наглядачі корчемної сторожі. Райони розташування корчемних сторожів у прикордонній смузі визначалися міністром фінансів з розрахунку, щоб від місць дислокації митних установ чи кордонних пунктів було від 21 до 50 верст. Корчемна сторожа комплектувалася особами вільного найму, яким встановлювалася особлива форма одягу з мідними нагрудними знаками. Сторожа і об’їждчики знаходились на державному утриманні, але не мали чинів і не отримували пенсію після закінчення служби. Вони мали право носіння та застосування холодної і вогнепальної зброї у випадках відвертого нападу на них під час виконання службових обов’язків. Особливі наглядачі корчемної сторожі вважалися на державній службі і користувалися відповідними пільгами. Всі службовці корчемної сторожі при затриманні або викритті ними таємного провозу з-за кордону алкогольних напоїв отримували винагороду із штрафних коштів, присуджених за рахунок винних. Порушників провозу напоїв корчемна сторожа повинна була зупиняти і супроводжувати до найближчого селища, де наглядач акцизного управління складав адміністративний протокол. В окремих випадках під час неможливості доставки порушників до акцизних установ протокол міг скласти старший об’їждчик. За допомогою для виконання своїх службових обов’язків корчемна сторожа могла звертатися до поліції 60.

Отже, в часи Російської імперії і влади Тимчасового уряду підрозділи корчемної сторожі діяли в межах підпорядкування відповідним акцизним управлінням, які підлягали департаменту «Неокладных сборов» Міністерства фінансів. Із створенням УНР почалося формування самостійної податкової адміністрації в Україні. Цей процес значною мірою активізувався після гетьманського перевороту. Колишні російські територіальні акцизні управління були підпорядковані департаменту Посередніх податків, який утворили у складі українського Міністерства фінансів ще в березні 1918 р. Їх очолили податкові інспектори, які згідно з законом «Про установлення розпису платні служачих Податкової інспекції та канцелярських урядовців» від 2 серпня 1918 р. розподілялися на 2 класи: інспектори першого класу (річне утримання 7 500 крб.) – мали управління в Києві, Харкові, Катеринославі чи Одесі, і другого (7 000 крб.) – мали управління в решті губернських міст 61.

17 вересня 1918 р. гетьман затвердив ще один закон «Про збільшення складу і коштів податкової інспекції на Україні». Цей нормативний чинник змінював і доповнював царські закони від 3 липня 1914 р. та 24 жовтня 1916 р. Встановлювалася загальна кількість місцевої податкової інспекції, належної до відання Міністерства фінансів: 120 податкових інспекторів, 150 їхніх помічників, 120 діловодів, 175 їхніх помічників, 175 податкових контролерів, 35 податкових бухгалтерів. Ці посади розподіляли між градоначальствами, губернськими та повітовими містами. На їх утримання з 1 вересня асигнувалося 1 432 199 крб. 62.

Відбулися зміни і серед податкової поліції. Отримала нову назву «корчемна сторожа»: в Українській Державі функціонувала фінансова охорона. Вона також складалася з оглядачів та об’їждчиків, але службовці фінансової охорони відтепер були розташовані за дві версти (позаду) від органів кордонної охорони та митної служби, вздовж державного кордону з Центральними державами. Це була друга лінія боротьби з контрабандою. В основному фінансова охорона була розташована в Волинській та Подільській губерніях. Так, урядовці фінансової охорони Волинського губернського акцизного управління в 1918 р. зосереджувались на 11 постах: Берестейському, Сестратинському, Радзивилівському, Ледухівському, Почаєвському, Олексинецькому, Вишневидському, Колоненському, Вишгородському, Білозерецькому, Волочиському.

Службовці фінансової охорони продовжували керуватися положенням «Про корчемну сторожу», але спеціальна комісія готувала нове положення, що мало ввійти до загального «Збірника законів і розпоряджень по Міністерству фінансів».

Комплектування фінансової охорони здійснювалося за старими вимогами. Перевагу віддавали колишнім корчемним сторожам, військовим і поліцейським, а при підборі службовців звертали увагу на вік, фізичний стан, рівень освіти. Так, у Волинському губернському акцизному управлінні працювало два полковники, вісім капітанів, шість поручиків, чотири підпоручики, 17 прапорщиків. Це були звільнені офіцери російської армії, українці за походженням. Грошове задоволення фінансових охоронців відповідало окладам вартових. Бюджетні витрати на фінансову охорону в 1918 р. було заплановано на суму 289 123 крб. При виконанні службових обов’яз­ків її чини мали спеціальну уніформу та зброю (револьвери та шашки). Дозвіл на носіння зброї давали німецькі військові коменданти. Так, згідно з розпорядженням німецького генерала фон Фалькенгейма навесні 1918 р. на вулицях м. Житомира були розклеєні листівки з вимогами здати всім чинам та урядовцям акцизних управлінь зброю німецькому комендантові для перереєстрації. У тих, хто не здав зброю, німці її вилучали примусово. У травні 1918 р. управляючий Волинським губернським акцизним управлінням Огородников надіслав листа за № 1619 волинському губернському старості з проханням, щоб німці повернули забрану у чинів акцизних управлінь зброю 63.

Службова взаємодія кордонців, митників та податківців. Загальний обсяг службових обов’язків осіб кожного з відомств, які залучалися до захисту економічної безпеки Української Держави, визначався на підставі діючих нормативних чинників. Але складні зовнішні і внутрішньополітичні умови, в яких перебувала Україна в 1918 р., викликали багато особливостей при їх виконанні. У роботі наглядова митна установа здебільшого користувалась таким обладнанням і документацією: вагонні замки з одним примірником ключа до кожного; шпульки для великих вагонних пломб (100-200); товста шворка для великих вагонних пломб (5-10 фунт.); прес для затиску пломб у замках; прес для затиску товарних пломб; розрядник; свинець і кулелійки для великих і малих пломб; кілька щупів; гербові марки різної вартості (загалом на 25 крб.); касова книга; витратний реєстр; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених на складку; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених транзитом; реєстри вхідних і вихідних паперів; реєстри наявних для запису вантажних документів; книги для догляду пасажирських речей (3-5 штук); книга для обліку вагонних замків і ключів до них; бланки провізних посвідчень для відправки транзитом пасажирських місць (20-40 шт.); бланки відомостей для здачі у відповідні установи прийнятих зборів і форми бухгалтерських книг 64.

Митники повинні були вести короткий облік пасажирів, які перетинали кордон, із вказівкою місця прибуття, імені, по батькові і прізвища, а також документа, згідно з яким і з чийого дозволу прибула особа.

27 травня директор ДМЗ надіслав до митних установ обіжника з інструкцією «Про порядок пропуску через кордон пасажирів», у якій вказав, що «з огляду на віднесення митниці одного із прикордонних питань про порядок пропуску як від’їзду, так і приїзду із-за кордону пасажирів: 1) Обов’язки по перевірці паспортів осіб, переїжджаючих через кордон, повинні лежати до видачі по цій справі осібних правил цілком на митних установах. 2) Пропуск за кордон і повернення на Україну всіх осіб, окрім співробітників Митниць, може бути допущений тільки по виданим відповідними владами документам, на котрих будуть поміщені написи німецьких влад, котрі виїзд за кордон розрішають. 3) Пропуск чужоземних прикордонних мешканців із-за кордону може бути допущений тільки по документам, виданим закордонними відповідними владами. 4) Видача дозволів на виїзд за кордон прикордонним мешканцям, окрім співробітників Митниці, ніколи не була обов’язком Управителів Митниць, а через це і зараз Управителі Митниць ні в якім разі не можуть видавати цих дозволів прикордонним мешканцям. 5) По існуючим до цього часу законам ніяких податків за перевірку пашпортових документів митні установи не брали, а через це і зараз нема жодних підстав вимагати за перевірку яких-небудь податків від осіб, переїзджаючих кордон».

За обіжником директора ДМЗ від 9 червня митному догляду підлягав пасажирський багаж, що вивозився за межі України. У випадках «провозу харчових продуктів в кількості, переважаючій потребу пасажира в дорозі», митники мали сповіщати про це комісара торгу і промисловості 65.

Грошові кошти, які вилучали у пасажирів, зберігалися у місцевій поштовій конторі або у скрині кордонної охорони. Прибутки митниці направляли у найближчу поштову контору або відділення державного банку, про що звітувалося до ДМЗ. Інші кошти – поштовими переказами до Державної скарбниці.

17 червня обіжник директора ДМЗ за №1281 повідомив митні установи, що австро-німецька валюта повинна прийматись як від австро-німецьких військових, так і від приватних осіб за твердим курсом, тобто: марка – по 75 коп. і крона – по 50 коп., при чому «всі поступаючі до митних кас австро-німецькі гроші не повинні видаватись ні по яким виплатам, а повинні повністю здаватися до інституцій Державного Банку або Скарбниць згідно існуючого порядку здачі прибутків Митниць».

Охорона поїздів і окремих вагонів у районі митниці покладалася на доглядачів, а у випадку їх недостачі начальник митної установи повинен був звертатися до кордонців. Для перевантаження товарів зверталися до начальника місцевої станції чи порту або наймали робочу силу на відпущений аванс – 600 крб. щомісячно з розрахунку 20 робітників на день на один поштовий, один багажний і два вантажні вагони. На документах закордонних поїздів, які прямували транзитом до Одеси, Києва чи Харкова, робили позначку «без перевірки», а на накладних ставили печатку митниці. Копію накладної надсилали до ДМЗ. Накладні на закордонні вантажі разом з одним примірником поїзного списку і вагонного листа відразу після відходу поїзда надсилали за належністю до Одеської, Київської чи Харківської митниці, а другий примірник – у місцеву Контрольну палату. Про стан речей начальник митної установи не менш ніж два рази на тиждень звітував до ДМЗ.

Окремий обіжник директора ДМЗ від 17 червня за №1282 визначав дії митників під час перевозу через кордон коней.

В ньому вказувалося, що «згідно зі ст. 1131 «Устава Таможенного» затриманих при спробі тайного вивозу за кордон коней, аж до остаточного вирішення справи митниці повинні передавати найближчим частинам Кордонної Охорони під розписку командира частини на описі, а як кордонної Охорони немає, то корчемній сторожі» 66.

Крім цього, в обов’язки кордонців входило забезпечення недоторканності кордонів щодо нелегальної міграції людей, а також запобігання контрабандному перевезенню товарів і вчиненню інших злочинів у прикордонній смузі. На варті вони знаходились цілодобово і в робочі години митних установ поряд з митниками перевіряли перепускні документи у громадян. Їхні дії обмежувалися встановленням істинності власника документа. Після закриття митного пункту його здавали під охорону кордонцям з недоторканністю до ранку. Основними засобами несення кордонної служби були патрулювання вздовж кордонної смуги, вартова служба на спеціально встановлених постах і митницях, секрети.

Для узгодження дій митників і кордонців при ДМЗ і управліннях дільничних митних інспекторів знаходилися спеціальні штаб-старшини Окремого корпусу кордонної охорони. Згідно з інструкцією, затвердженою в червні міністром фінансів, вони призначалися командиром корпусу і підпорядковувались йому в службовому відношенні. Але директор ДМЗ і митні інспектори мали право їх відряджати на кордон самостійно чи у складі ревізорів департаменту і помічників інспекторів «для обслідування на місці питань стосовно митної справи, охорони кордону чи дій урядовців митного відомства і кордонної охорони, для провадження сумісних розслідувань щодо непорозумінь між службовцями цих відомств.» Про результати розслідувань штаб-старшини повинні були доповідати директору ДМЗ і митним інспекторам, але мали право й безпосередньої доповіді командиру ОККО. На утриманні ці штаб-старшини знаходилися в штабі ОККО, але свої відпустки узгоджували з ДМЗ чи митним інспектором. У їхньому розпорядженні могли бути помічники і канцеляристи.

Штаб-старшини для доручень неодноразово влагоджували справи, що виникали через непорозуміння між митниками і кордонцями.

Найгучнішою була справа в Тарноруді. 27 жовтня після взяття митного посту під охорону Торчинського кордонного загону виникло непорозуміння між командиром загону сотником Маловим і управляючим митним наглядом Чирським. Для розслідування справи директором ДМЗ негайно було відряджено помічника західного митного інспектора Кондрацького і штаб-старшину для зв’язку сотника Бергмана. Вони з’ясували, що результатом непорозуміння був перепуск товарів з Австро-Угорщини в нічний час за наказом Чирського, чого не можна було робити, оскільки пункт був зданий під охорону кордонця. Наслідком розслідування стало розпорядження директора ДМЗ від 22 листопада 1918 р. про переведення п. Чирського на посаду з меншим обсягом роботи без підлеглого особового складу 67.

Стосунки українських органів економічної безпеки із німецько-австрійськими союзниками. З архівних документів загалом очевидно про сумлінне виконання українськими кордонцями, митниками і фінансовими охоронцями своїх обов’язків. Але їхні законні вимоги не завжди знаходили порозуміння у німецького і, особливо, австро-угорського військового командування. Про «поступовий розклад, який відчувався з перших днів приходу на Україну австрійців», згадував гетьман П. Скоропадський.

Він писав, що «суворості у австрійській армії значно перевищували те, що у цьому відношенні було в німецькій, але порядку не було, і начальство, напевно, було не на висоті через спекулятивні тенденції» 68.

Австро-угорські військові відкрито грабували Українську Державу. Наведемо лише кілька свідчень. 3 червня управляючий Одеською митницею доповідав уповноваженому українського уряду при головному командуванні Східної армії Австро-Угорщини С. Гербелю, що у розпорядженні митників «немає засобів для запобігання неправильним діям австро-німецьких збройних солдатів». Протягом червня було зареєстровано 11 випадків брутальної поведінки австро-угорських військових з митниками. Під загрозою застосування зброї вони перешкоджали догляду вантажів, які завозили до України, і сплаті мита за них.

Не могли протидіяти переважаючим силам й українські кордонці.

7 серпня командир ОККО генеральний хорунжий М. Савеліїв доповідав міністру фінансів: «В сучасний момент за межі України продовжується вивіз австро-німецькими військовими не тільки військового майна, але й інших предметів і продуктів, що ніякого відношення до військового майна не мають, причому силою зброї чиниться співучасть до таємного провозу товарів через кордон приватним особам, переважно жидам. З приводу цих непорозумінь мій попередник не раз звертався до Штабу Генерала Ейгхорна і австро-угорського командування з проханням дати розказ підлеглим їм рангам не перешкоджувати рангам Кордонної охорони виконувати їх спеціальні обов'язки, але судячи по тому, що випадки, подібні викладеним, продовжуються навіть погрозами, можливо припустити, що всі ці прохання були даремні. При такому становищу справи виконання рангами Кордонної охорони їхніх обов'язків по догляду за вивозом і ввозом товарів у повній мірі, згідно виданих на цей предмет законам, стає не можливим». У доданому реєстрі відзначалося, що 9 червня кордонці Збаразького загону Подільської бригади, перебуваючи у секреті, затримали австрійських солдатів, які вночі через кордон переганяли 45 голів худоби, але кордонців роззброїли і побили порушники, які переважали їх силою. 20 червня австрійські військові на Карначевській митниці під загрозою застосування зброї відібрали трьох корів і двох коней, які були затримані рангами 13 загону Волинської бригади при переводі через кордон. Кордонця, що супроводжував пачкарство, було ними побито. 26 червня кордонним вартовим був затриманий гурт худоби кількістю 45 голів і два коні, яких гнали через кордонну межу озброєні австрійські солдати. Старший з них пішов до австрійського м. Скали і привів військову команду на чолі з лейтенантом Фоглером. Після тривалого змагання, погрожуючи вжити зброю, австрійцями худобу було визволено. 4 липня під час слідування пачкарства з Волинської бригади у Карначевську митницю на українських конвоїрів біля села Буглава напали озброєні австрійські солдати, відібрали пачкарство, роззброїли їх і повели у село Жуківці до свого коменданта.

С. Гербель неодноразово звертався до імператорського і королівського губернатора м. Одеси фельдмаршала-лейтенанта фон Бельця з поданням про розслідування кордонних злочинів, вчинених австро-угорськими військовими. Але 20 липня оберквартирмейстер Східної австро-угорської армії генерал фон Зендлер відповів йому: «Здебільшого в означених випадках митним керівництвом зроблені такі неясні доповіді, що розслідування у вказаних військових осіб не можливе» 69. Кількість кордонних порушень австро-угорських військ зростала відповідно до розвалу імперії.

Управляючий Одеською митницею доповідав новому уповноваженому українського уряду генералу фон Рауху, що 17 і 19 вересня, незважаючи на протести митників, до Австрії було вивезено: на пароплаві «Керкіра» – 4 340 пуд. порожніх мішків, 2 091 пуд. вовни, 262 пуд. мотуззя, 452 пуд. брезенту, 812 пуд. бурячного насіння; на пароплаві «Кіос» – 550 коней, 1 710 пуд. ячменю, 1 200 пуд. сіна. 27 вересня австрійський військовий комендант м. Гусятина лейтенант Томачек з'явився зі збройним загоном (12 осіб) у штаб 2 відділу Подільської кордонної бригади і в ультимативній формі під загрозою застосування сили оголосив вимогу про повернення кордонцями затриманих коней. 30 вересня з Херсонського порту без дозволу митників до Австрії на пароплаві «Мрія» було вивезено 45 978 пуд. пшениці і 29 198 пуд. ячменю. 3 жовтня на Могилів-Подільській митниці за допомогою австрійського кордонного жандарма капрала Козлера було переведено за кордон 89 коней. 1 жовтня у Херсоні без дотримання митних формальностей німецький буксир «Єлізавет Фріч» забрав дві баржі під австрійським прапором, навантажені 85 110 пуд. пшениці, 1 200 пуд. вовни, 10 985 пуд. ячменю, 16 775 пуд. борошна 70.

З початком революційних подій в Австро-Угорщині командування імператорською і королівською Східною армією втратило контроль за діями своїх підлеглих. Австро-угорські війська цілими частинами вантажилися в ешелони і через західний український кордон самочинно поверталися додому. При цьому солдати обеззброювали, а нерідко і вбивали своїх офіцерів, продавали зброю, грабували прикордонні селища і станції.

Отже, підсумовуючи огляд діяльності органів економічної безпеки Української Держави, варто відзначити, що їхні службовці доклали чимало зусиль для захисту економічної безпеки держави. Проте складні зовнішньополітичні умови, в яких відбувалося українське державне відродження, анархічні тенденції в середовищі союзних військ негативно впливали на ефективність службової діяльності охоронних установ Міністерства фінансів Української Держави. Сам П. Скоропадський охарактеризував її так: «Справа просувалася важко. Але у будь-якому випадку, як погано це не просувалося з-за того, що всі платні вояки той самий розпропагований елемент, все-таки корпус своїми арештами контрабанди себе відшкодовував» 71. За доповіддю директора департаменту Митних зборів П. Андріїва від 26 грудня 1918 р. за допомогою кордонців і фінансової охорони митні установи зібрали мита на суму 44 303 864 крб. 72, тобто цілком окупили видатки держави на утримання кордонної, фінансової охорони і митних установ.

§2. Залізнична охорона

Організація адміністративно-технічного управління залізницями Української Держави покладалася на Міністерство шляхів, яке очолював Б. Бутенко. Значною мірою плідність діяльності залізничного відомства залежала від стану безпеки залізничних шляхів, охорона яких належала до функцій відповідних підрозділів Державної варти МВС. Крім того, Міністерство шляхів вживало й власні заходи для охорони залізниць, які здійснювалися за двома основними напрямами: по-перше, це надання надзвичайних повноважень окремим посадовим особам у галузі управління залізницями; по-друге, – визначення охоронних завдань для воєнізованих підрозділів, підлеглих міністру шляхів. Така розпорошеність функцій між міністерствами була пов’язана зі стратегічним значенням залізниці в умовах світової війни. Надто високою була ціна, яку мала платити держава за залізничні негаразди. Міністерство шляхів не мало часу на очікування поліпшення криміногенної ситуації за результатами діяльності охоронних підрозділів іншого відомства.

27 травня 1918 р. Б. Бутенко затвердив Інструкцію тимчасовим комісарам Міністерства шляхів, в якій зазначалося, що «з метою найскорішого знищення існуючого на залізницях безладдя і анархії, допомоги утворенню державного ладу, доведення роботи доріг до нормальної продукційності утворюється тимчасово Комісаріат Міністерства Шляхів». Його очолював сам міністр шляхів, який в Інструкції вказав, що в свою чергу «на чолі кожної дороги стоїть головний комісар, котрий мною призначається і тільки перед мною відповідає за свою діяльність і розпорядження». На дільницях залізниць відповідно до місцевих умов головний комісар за згодою з управляючим залізницею призначав підлеглих йому районних комісарів, кандидатури яких затверджувалися міністром шляхів. За такою ж самою схемою відбувалося призначення «на вищих станціях і взагалі на значних пунктах, де це буде визнане бажаним», підлеглих районним місцевих комісарів. Районні і місцеві комісари призначалися із складу службовців відповідних залізниць, тимчасово звільнялися від виконання своїх посадових обов’язків, але плату отримували за попереднім штатним розкладом. Для зв’язку і координації діяльності комісарів міністр шляхів при собі призначив «Керівничого справами комісаріату». Лише через нього головні комісари мусили звертатися до міністра з усіх питань.

Таким чином, уже в самій системі підпорядкування комісарів підкреслювалася жорстка централізація, пов’язана з їхніми надзвичайними повноваженнями. Разом з тим обов’язки комісарів зосереджувались здебільшого на наглядових функціях. В Інструкції наголошувалося, що «ніяких розпоряджень з питань технічного, адміністративного та господарського характеру Комісари нікому не мають права давати. Втручання Комісарів у такі справи допускається лише у випадках, …коли буде помічено, що в справі адміністративній або технічній хто-небудь із урядових осіб, служачих чи робітників вчиняє дії, явно шкідливі для Української Держави, котрі погрожують небажаними наслідками». Тоді комісари повинні були повідомити про це головного комісара і надіслати листа до місцевого компетентного начальника із зазначенням строку відповіді «з вимогою призупинення злого вчинку та його наслідків